|
Реферат на тему
Національний банк України – центр методичного забезпечення організації кредитування і грошових розрахунків
План
1Методичне забезпечення організації банківського кредитування
2. Методичне забезпечення організації грошових розрахунків
1Методичне забезпечення організації банківського кредитування
Кредит
— це економічні відносини, що виникають між креди
тором і позичальником із приводу одержання останнім по
зички в грошовій або товарній формі на умовах повернення у
певний строк і, звичайно, зі сплатою процента.
Існують три форми кредиту — комерційний, банківський і державний.
Комерційний кредит
надається одним підприємством іншому у вигляді продажу товарів і послуг із відстрочкою платежу, тому має товарну форму. Комерційний кредит оформляється векселем.
Державний кредит
є особливою формою економічних відносин, за якої позичальником або кредитором виступають держава чи місцеві органи влади, а кредитні відносини відбуваються через випуск облігацій, казначейських векселів, інших боргових зобов'язань.
Найпоширенішою формою кредиту є банківський кредит.
Він надається банками в грошовій формі підприємствам, населенню і державі. Кредитні відносини між названими суб'єктами виникають не тільки під час одержання ними позичок, а й при розміщенні цими суб'єктами своїх заощаджень або вільних коштів у вигляді залишків на поточних і депозитних рахунках.
Правове забезпечення кредитних відносин у країні передбачається у відповідних законах, але в Україні ще немає спеціального Закону про кредит. Тому Національний банк України в 1995 р. прийняв «Положення про кредитування», в якому окреслені певні правові й методичні параметри, які регулюють кредитні відносини між кредитором і позичальником при застосуванні різних форм кредиту.
Оскільки цей розділ присвячений методичному забезпеченню банківського кредитування, в подальшому мова йтиме саме про банківську форму кредитних відносин. Щодо комерційного і державного кредитів, то це окремі самостійні питання, які не є прерогативою Національного банку.
Важливе значення для ефективної організації кредитних відносин між банками та іншими суб'єктами економіки мають принципи
банківського кредитування.
Банківське кредитування здійснюється за такими принципами: терміновість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.
Принцип терміновості повернення кредиту
означає, що він має бути повернений позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк. Від дотримання цього принципу залежить можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення даного принципу кредитування призводить до перетворення термінової заборгованості за позичками у прострочену. У разі порушення строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.
Цільовий характер кредитування
припускає вкладання позикових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, підприємства. Кредит надається позичальнику здебільшого на конкретну ціль не тому, що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу значною мірою залежить своєчасність повернення позички, бо тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.
Принцип забезпеченості позичок
має на меті захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що заборгованість за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути забезпечена певним майном (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов'язанням третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).
Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду.
Відсутність забезпечення може бути викликана як об'єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкладення коштів у матеріальні цінності (наприклад, кредити на виплату заробітної плати, на виставлення акредитивів тощо), так і суб'єктивними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ризик великими позичковими процентами.
У процесі кредитування клієнтів банк не тільки вимагає повернення одержаної позички, а й сплати процента
за користування нею. В умовах ринкових відносин процент є об'єктивним супутником кредиту, його складовою ланкою, оскільки кредитна операція— це акт комерційного продажу на певний строк грошових коштів. За рахунок процентів банки покривають свої витрати й одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується Національним банком.
Кредити, які надаються банками, поділяються: а) за строками кредитування — короткострокові — до 1 року; довгострокові — понад 1 рік;
б) за забезпеченням — забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами), гарантовані (банками, фінансами
чи майном третьої особи), з іншим забезпеченням (поручительство,
поліс страхової організації тощо), незабезпечені (бланкові);
в) за ступенем ризику — стандартні; з підвищеним ризиком;
г) за методами надання — у разовому порядку; відповідно до
відкритої кредитної лінії; гарантійні;
д) за способами погашення — водночас, у розстрочку, за вимогою кредитора або заявкою позичальника, з регресією платежів;
є) за строками погашення — строкові (до закінчення встановленого строку погашення), відстрочені (пролонговані), прострочені.
Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.
Простий позичковий рахунок
є найпоширенішою формою банківського строкового кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).
Спеціальний позичковий рахунок
застосовується банком в окремих випадках, наприклад, у разі кредитування позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зараховане на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і через зарахування коштів, які надходять на його користь від боржників за векселями, в кредит спеціального позичкового рахунку. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це мусить бути передбачено кредитною угодою.
Контокорентний рахунок
— це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються усі операції банку з клієнтом. На ньому відображають, з одного боку, позички банку і всі платежі з рахунку за дорученням клієнта, а з іншого — кошти, які надходять у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позичок тощо. Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції по ньому здійснюються за допомогою письмових доручень клієнта.
Проведення кредитних операцій комерційних банків має відповідати певним вимогам і умовам.
Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має у своєму розпорядженні банк.
Про кожний випадок надання позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 % власного капіталу (великі кредити), комерційний банк мусить повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, врахованими векселями та 100 % суми позабалансових зобов'язань, виданих одному позичальнику, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.
Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.
Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.
Позички надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою.
Рішення про надання кредиту має ухвалюватися колегіально (кредитним комітетом відділення, філії банку) й оформлятися протоколом.
Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку. Вони охоплюють:
пріоритетні напрями в кредитуванні;
обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля;
граничні розміри кредиту на одного позичальника;
методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності
позичальника;
рівень процентної ставки тощо.
Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриманням таких умов:
оцінки установою банку кредитоспроможності позичальника,
фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;
кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;
позичальник повинен мати власне майно і брати участь у формуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.
Банки можуть надавати бланкові кредити
(незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, котрі перебувають у їхній власності.
Банки не можуть надавати кредити:
на покриття збитків господарської діяльності позичальника;
на формування та збільшення статутного фонду клієнта;
на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком);
підприємствам, щодо яких порушено справу про банкрутство;
підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від не поставки товарно-матеріальних цінностей;
ними векселями та 100 % суми позабалансових зобов'язань, виданих одному позичальнику, не може перевищувати 25 % власних коштів комерційного банку.
Загальний розмір кредитів, наданих банком усім позичальникам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.
Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.
Позички надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою.
Рішення про надання кредиту має ухвалюватися колегіально (кредитним комітетом відділення, філії банку) й оформлятися протоколом.
Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку. Вони охоплюють:
пріоритетні напрями в кредитуванні;
обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля;
граничні розміри кредиту на одного позичальника;
методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності
позичальника;
рівень процентної ставки тощо.
Кредити надаються тільки на комерційних засадах із дотриманням таких умов:
оцінки установою банку кредитоспроможності позичальника,
фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;
кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;
позичальник повинен мати власне майно і брати участь у формуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.
Банки можуть надавати бланкові кредити
(незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50 % номінальної вартості акцій банку, котрі перебувають у їхній власності.
Банки не можуть надавати кредити:
на покриття збитків господарської діяльності позичальника;
на формування та збільшення статутного фонду клієнта;
на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за контокорентним рахунком);
підприємствам, щодо яких порушено справу про банкрутство;
підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від не поставки товарно-матеріальних цінностей;
— підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позичками і несплаченими процентами.
Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, яка включає певний пакет документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.
Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладення кредитної угоди банк мусить ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо).
У кредитній угоді передбачаються:
мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту;
форма забезпечення зобов'язань позичальника;
процентна ставка;
порядок і форма сплати процентів й основного боргу;
права, зобов'язання, відповідальність сторін щодо надання і
погашення кредитів;
перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування;
періодичність надання їх банку;
можливість проведення банком перевірок на місці наявності і
стану зберігання заставного майна тощо.
Зміст кредитної угоди визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.
У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових труднощів через об'єктивні причини та неможливості у зв'язку з цим погашення кредиту у строк, установлений кредитною угодою, банк може в окремих випадках надати позичальнику відстрочку погашення боргу зі зміною кінцевого строку погашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору.
Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитної угоди, за цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою процентів за ним. У разі виникнення певних порушень умов кредитної угоди з боку позичальника банк має право вживати економічні й правові санкції.
У разі погіршення економічного стану позичальника, використання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, надання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, банк має право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і процентів за ним, у
 тому числі через спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.
Якщо банк виявив факти використання кредиту не за цільовим призначенням, він має право достроково розірвати кредитну угоду, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитною угодою.
У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитами і процентами і ненадання банком відстрочення погашення кредиту, він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитною угодою.
Якщо позичальник відмовляється від сплати боргів за позичками, банк стягує їх у претензійно-позовному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.
З метою прискорення розрахунків за простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як уступка права вимоги та переказування боргу.
Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може переказати свої права за зобов'язанням іншій особі, оформивши це угодою про уступку права вимоги. Уступка права вимоги оформляється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.
Переказування боргу оформляється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення угоди про переказ боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику.
2. Методичне забезпечення організації грошових розрахунків
Грошові розрахунки є необхідним елементом розширеного відтворення, кінцевою ланкою у процесі реалізації суспільного продукту. Грошові розрахунки можуть здійснюватися як у готівковій,
так і в безготівковій
формах.
Організації розрахунків із використанням безготівкових грошей надається перевага порівняно з платежами готівкою, оскільки в першому випадку досягається значна економія на витратах обігу. Широкому застосуванню безготівкових розрахунків сприяє розвинута мережа банків, а також заінтересованість держави в їхньому розвитку.
Безготівковими є розрахунки,
які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші списуються з рахунку платника і зараховуються утримувачу.
Безготівкові розрахунки організовані за певною системою, яка складається з таких елементів:
принципи організації розрахунків;
вимоги щодо їх організації, які визначаються певними умова
ми господарювання;
форми і способи розрахунків і пов'язаного з ними документообігу.
Національний банк України розробив інструкцію «Про безготівкові розрахунки в платіжному обороті України», в якій знайшли відображення зазначені елементи системи безготівкових розрахунків.
В умовах розвитку ринкових відносин в Україні виникла потреба змінити ті принципи організації безготівкових розрахунків, які існували в командно-адміністративній економіці.
У названій вище інструкції НБУ та в інших нормативно-правових актах сформульовані такі принципи організації безготівкових розрахунків.
1. Розрахунки здійснюються через банківські рахунки, які відкриваються клієнтам для зберігання і переказування коштів. Це стосується як юридичних, так і фізичних осіб, тоді як в умовах планово-адміністративної економіки через банки могли розраховуватися тільки юридичні особи, бо існувало чітке законодавче розмежування сфери готівкового і безготівкового грошового обороту. Але у зв'язку з тим, що в Україні досить значного розміру набула так звана «тіньова економіка», яка прагне до розрахунків готівкою поза банками, НБУ тимчасово ввів певні обмеження у використанні готівки для міжгосподарських розрахунків, які зніматимуться у міру легалізації «тіньовиків».
2. Платежі за рахунками мають здійснюватися банками за розпорядженням власників коштів у порядку встановленої ними черговості та в межах залишків коштів на рахунках платників.
У цьому принципі закріплено право суб'єктів ринку визначати черговість платежів з їхніх рахунків, що підтверджує справжню економічну самостійність суб'єктів господарювання. У зв'язку з платіжною кризою, яка виникла внаслідок економічної кризи, цей принцип організації безготівкових розрахунків в Україні тимчасово порушується. Для забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету, розрахунків за енергоносії тощо Указом Президента України введена першочерговість цих платежів, але це тимчасові заходи, які зніматимуться у міру розв'язання кризи платежів.
3. Суб'єкти ринку мають свободу вибору форм безготівкових роз
рахунків і закріплення їх у господарських договорах за невтручання
банків у договірні відносини. Цей принцип також має на меті забезпечення економічної самостійності суб'єктів господарювання і підвищення їхньої матеріальної відповідальності за результативність договірних відносин. Банку відведена посередницька роль у платежах.
Момент платежу має бути максимально зближеним із моментом виникнення грошового зобов'язання. Таке зближення сприяє
скороченню обсягів перерозподілу ресурсів між господарниками,
прискоренню реалізації, кругообігу фінансових ресурсів. Цей принцип реалізується через строковість платежу, що означає здійснення
розрахунків відповідно до строків, передбачених у господарських,
кредитних, строкових договорах, інструкціях Мінфіну, колективних
угодах із робітниками і службовцями про оплату праці тощо. Економічний зміст цього принципу полягає в тому, що отримувач коштів заінтересований не в зарахуванні грошей на свій рахунок взагалі,
в будь-який момент, а в попередньо визначений строк.
Дотримання
цього принципу дає змогу підприємцям точніше визначити потребу
в коштах і раціональніше управляти своєю платоспроможністю і
ліквідністю. На жаль, в Україні у зв'язку з економічною кризою цей
принцип порушується. Багато підприємств не виконують вчасно
своїх грошових зобов'язань, що призводить до виникнення взаємної
простроченої заборгованості.
Суб'єкти господарювання мають право вибору банку для відкриття свого рахунку. Розрахунково-касове обслуговування банками
своїх клієнтів здійснюється на договірній основі і передбачає виконання їхніх розпоряджень на переказування коштів або видачу готівки з рахунку відповідно до встановлених правил. Цей принцип
має важливе значення для забезпечення всім суб'єктам ринку рівних
можливостей у користуванні банківськими послугами, широкої економічної самостійності і партнерства у відносинах з банками.
Доповненням до принципів організації безготівкових розрахунків виступають певні вимоги, дотримання яких є обов'язковим для всіх учасників розрахунків. Вони зводяться до такого.
Грошові розрахунки у внутрішньому господарському обороті здійснюються тільки у національній валюті. Кошти з рахунку клієнта списуються за розпорядженням його власника, крім випадків, у яких чинним законодавством передбачається безспірне стягнення та безакцептне списання коштів. Це насамперед платежі за виконавчими листами судових органів і прирівняними до них документами у вигляді стягнення недоїмок за всіма видами платежів до бюджету, а також штрафні платежі за розпорядженням податкової інспекції, КРУ Мінфіну тощо.
Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах наявних коштів на рахунку клієнта. Якщо на рахунку клієнта недостатньо коштів для здійснення розрахунків, банк приймає в першу чергу безспірні і безакцептні грошові вимоги, виконуючи платежі у міру надходження коштів на рахунок платника в календарній черговості.
Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого не дозволяються, за винятком випадків уступки вимоги і переказування боргу.
Кошти господарників підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків готівки в їхніх касах у межах установленого банком ліміту та норм витрат з виторгу, які передбачені чинним порядком ведення касових операцій у господарстві України.
Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами документів:
платіжне доручення;
платіжна вимога-доручення, чек, акредитив;
вексель, платіжна вимога;
інкасове доручення (розпорядження).
Форми розрахунків підприємства обирають самостійно та вказують їх під час укладення між собою договорів. Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) застосовуються у разі безспірного і безакцептного списання коштів.
Взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку.
Розрахункові документи, які подаються в банк у паперовій формі, мають відповідати вимогам установлених НБУ стандартів і вміщувати, залежно від їхньої форми, певні реквізити. Якщо хоча б один із передбачених формою розрахункового документа реквізитів не заповнено або заповнено неправильно, банк такий документ до виконання не бере. Використання факсиміле замість власноручного підпису, виправлення і підчистки у розрахункових документах не допускаються.
Клієнт може подавати до банку розрахункові документи як у паперовій формі, так і у вигляді електронних розрахункових документів (електронних повідомлень) каналами зв'язку. Спосіб подання ним документів до банку передбачається в угоді на розрахунково-касове обслуговування.
Під час здійснення розрахунків клієнти можуть застосовувати систему «клієнт—банк». Юридичною підставою для входження клієнта в систему електронних платежів «клієнт—банк» і оброблення його електронних документів банком є окрема угода між ним і банком.
Безготівкові грошові розрахунки переважно здійснюються у вигляді записів на рахунках платника й отримувача коштів, але господарники можуть розраховуватися і з допомогою заліку взаємної заборгованості, коли через рахунки платника й одержувача коштів у банку проходять не всі грошові операції, а лише сальдо взаємних вимог.
До розрахунків, основаних на заліку взаємозаборгованості платників, належать розрахунки за межами взаємозобов'язань боржників і кредиторів один до одного, які погашаються в рівновеликих сумах. Тут лише за різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися зарахуванням зобов'язань між двома платниками або групи платників усіх форм власності однієї та різних галузей господарства.
Установи банків здійснюють контроль за додержанням правил розрахунків і за їхнім станом у господарників. Учасники розрахунків зі свого боку також повинні контролювати своєчасне проведення розрахунків. Підприємство, яке не дотримується встановлених строків платежів, має сплачувати на користь одержувача коштів пеню у розмірі 0,5 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, якщо більший розмір пені не обумовлений угодою сторін. Платник повинен самостійно нараховувати пеню з несплаченої суми і подавати банку доручення на її переказування.
Певну відповідальність за порушення порядку розрахунків несе і сам банк. У разі затримання зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта з вини банку одержувач коштів отримує від нього пеню в розмірі 0,5 % за кожний день прострочення, якщо більший розмір пені не передбачено угодою про проведення розрахунково-касових операцій. За не обгрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 % списаної суми. Банк не несе відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа.
Складовою державного механізму розрахунків є міжбанківські розрахунки. В Україні реалізуються загальні принципи організації міжбанківських розрахунків, які склалися у світовій практиці і які основані на таких моделях:
за рахунками міжфілійних оборотів;
через кореспондентські рахунки, які відкривають комерційні
банки один у одного;
через кореспондентські рахунки, відкриті банками в Національному банку;
через клірингові палати.
Більшість міжбанківських розрахунків здійснюється через систему електронних платежів (СЕП) за безпосередньої участі Національного банку України, що є методологічним центром не тільки розрахунків у моделі СЕП, а й інших моделей.
Національний банк є методичним центром організації готівкового обороту в країні. Він розробив «Порядок ведення касових операцій у народному господарстві України», який був затверджений 2 лютого 1995 р. НБУ встановив єдині правила приймання грошей до кас, їх зберігання і видавання, оформлення касових документів, ведення касової книги, проведення ревізій каси і дотримання касової дисципліни всіма суб'єктами господарської діяльності незалежно від форм власності, крім банків і підприємств Мінзв'язку. У цих структурах організація обороту готівки здійснюється за спеціально встановленими правилами.
З метою обмеження готівкового обороту НБУ використовує такі методи його регулювання:
лімітування залишків готівки у касах підприємств і установ;
визначення норм і цілей витрачання грошей із виторгу;
встановлення порядку і строку здавання готівкового виторгу
у банк;
контроль за дотриманням правил касової дисципліни.
Комерційні банки заінтересовані в чіткій і раціональній організації готівкового обороту своїх клієнтів, оскільки від цього залежить обсяг їхньої касової готівки і можливість керувати цією готівкою. Банки, поряд з державними органами (Податкова служба, КРУ Мінфіну тощо), здійснюють контроль за дотриманням підприємствами й установами встановленого порядку ведення касових операцій. До порушників касової дисципліни, зокрема тих, які допускають неповне і несвоєчасне здавання виторгу в банк, перевищення ліміту залишку каси і норми витрачання грошей із виторгу, використання отриманих у банку грошей не за цільовим призначенням тощо, застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів. До комерційних банків за поданням НБУ також застосовуються санкції у вигляді штрафів за видачу готівки без відповідного обгрунтування і за не встановлення ліміту кас.
|
