Сифіліс — венерична хвороба, спричинюється блідою спірохетою, або трепонемою (treponema pallidum). Спірохета була відкрита в 1905 p. Ф. Шаудіним і Е. Гофманом. Вважається, що сифіліс був ендемічною хворобою Західної півкулі і в середні віки був завезений у Європу матросами Колумба. Назва "сифіліс" походить від імені героя поеми Фракастро "Сифілус, або ж французька хвороба" чабана Сифілуса. Бліда трепонема — шпороподібно звита тонка рухома спірохета завдовжки 5—15 мкм;факультативний анаероб, що забарвлюється за Романовським—Гімзою в блідо-рожевий колір, добре культивується у тканинах. Зараження нею відбувається, головним чином, статевим шляхом від хворого до здорового як гетеро-, так і гомосексуальне, хоча можливе й пряме зараження та внаслідок потрапляння трепонем у рану на шкірі. Зараження відбувається й непрямим шляхом, через побутові речі, інфіковані трепонемами (ложки, чашки, зубні щітки, мундштуки, рушники тощо).
У організм трепонеми проникають переважно через ушкодження на слизовій оболонці чи шкірі. Проте вони здатні проникати навіть через не-ушкоджену слизову оболонку. В організмі людини трепонеми поширюються дуже швидко — уже через 2 доби після зараження їх можна виявити в лімфатичних регіонарних вузлах. Інкубаційний період звичайно становить З тиж від моменту зараження до розвитку хвороби.
Лабораторна діагностика здійснюється мікроскопічним шляхом. У темному полі виявляють характерної форми рухливі спірохети. Є також серологічний метод — реакція зв'язування комплементу за Вассерманом. Для цього досліджують сироватку крові хворого чи спинномозкову рідину (у разі прогресивного паралічу). Як антиген Вассерман брав екстракт печінки хворого на сифіліс, зараз джерелом антигену є волове серце. Спірохети дуже легко виявити на ранніх стадіях сифілісу і дуже важко—у пізніх.
Сифіліс має стадійний перебіг. Розрізняють первинний, вторинний та третинний періоди хвороби. Первинний сифіліс виявляється розвитком на 5-ту — 8-му добу після пенетрації спірохет у слизову оболонку чи шкіру так званого твердого шанкру. Це запальна реакція слизової оболонки чи шкіри на інокуляцію спірохет, яка характеризується ексудацією, інфільтрацією лімфоцитами та макрофагами, проліферацією елементів сполучної тканини та дегенерацією і некрозом епітеліальних клітин. Клініко-морфо-логічним виявом цієї реакції є невелика щільна тверда безболісна виразка на слизовій оболонці переважно статевих органів — статевому члені чи статевих губах (у разі статевого зараження) або, рідше, на слизовій оболонці чи шкірі в інших місцях (слизова оболонка прямої кишки, губ чи язика, шкіра промежини тощо) при статевому та побутовому зараженні.
Виразка (шанкр)
має кулясту форму, яскраво-рожевий колір, чіткі в формі валика краї, трохи виступає над поверхнею слизової оболонки чи шкіри. Розвиток твердого шанкра завжди супроводжується регіонарним лімфаденітом, зокрема пахвинним у разі статевого інфікування. Лімфатичні регіонарні вузли безболісні, невеликі, рухомі, тверді, не зрощені зі шкірою.
Твердий шанкр, чи сифіліс первинного періоду, звичайно спонтанно зникає через 2 тиж після появи, не залишаючи шраму. Через місяць чи пізніше минає й лімфаденіт. Через 5—8 тиж настає другий період захворювання, вторинний сифіліс, що є проявом генералізованого ураження організму. Він характеризується загальними явищами (кволістю, ознобом, головним болем, загальною лімфаденопатією, болем у тілі, збільшенням мигдаликів, а також місцевими сифілідами — макульозно-папу-льозною, рідше пустульозною, висипкою на шкірі, слизових оболонках рота, піхви, рідко — кон'юнктиви. Навколо статевих органів та анального каналу внаслідок подразнення шкіри виділеннями розвиваються пласкі кондиломи, а пізніше — інду-ративний кератоз.
Папули на руках та підошвах спонтанно зникають. У нелікованих хворих вони можуть бути протягом 3 років. Вторинний сифіліс дуже заразний. У крові, виділеннях у цей період міститься велика кількість трепонем.
Третинний період, чи третинний сифіліс, частіше розвивається за вторинним, рідше через кілька років (іноді через десятки років) після нього. Він спостерігається у нелікованих чи недостатньо лікованих хворих.
Морфологічним субстратом його є утворення так званої гуми, переважно поодинокої, рідше — численних, у різних органах та тканинах. Гума єпроліферативно-некротичною формою обмеженого запалення, нестійкою гранульомою, зумовленою первинною спірохетемією. Утворюється переважно у внутрішніх органах, зокрема в серці та великих артеріях, ЦНС, печінці, рідше — в легенях, яєчку та нирках. Рідше гуми розвиваються в м'язах, кістках, суглобах, на шкірі та слизовій оболонці. Вони можуть утворюватись у будь-яких ділянках тулуба. Мікроскопічне структура гуми включає периваскулярну проліферацію строми органів, лімфоци-тарну та плазмоцитарну інфільтрацію, фібробласти, атрофію спеціалізованої тканини, облітерацію судин, насамперед артерій. Останнє зумовлює де-генеративно-некротичний процес у гумі та її розпад з утворенням великих дефектів у органах чи виразок у поверхневих тканинах.
Епітеліоідні клітини та клітини Лангганса в гумі бувають рідко, практично їх немає, що відрізняє гуму від туберкульозних гранульом. Макроскопічне гума має гумову (гутаперчеву) щільність, сіро-жовтуватий колір, не просвічується.
Сифілітичні гуми рідко розсмоктуються без розпаду та утворення виразок. На місці їх залишаються грубі, втягнуті деформівні шрами.
Некроз та розпад гум, що спостерігається у основної маси хворих, призводить до необоротних змін серцево-судинної, центральної нервової та м'язово-скелетної систем. У одного з 13 нелікованих пацієнтів це обумовлює серцево-судинні захворювання, у одного з 25 — каліцтво (параліч), у одного з 44 — необоротні пошкодження ЦНС, у одного з 200 — сліпоту (Н.М. Sommers, 1980).
Розпад поверхневих гум спричинює утворення глибоких виразок, які часто проникають через всю товщу м'яких тканин та кісток, і в останніх утворюються отвори, спотворюючи зовнішність хворого, наприклад, зяяння носа у разі руйнування кісток носа, порушуючи функції органів та тканин та загрожуючиускладненнями гострої гнійної інфекції.
Сифілітичні виразки мають обрубані краї, неначе пробиті, жовтувато-сіре, кольору старого сала, дно.
У третинному періоді сифілісу уражаються як плоскі (кістки лицевого скелета, черепа, ключиці), так і довгасті трубчасті кістки (гомілки, плеча тощо), що виявляється періоститом, оститом, а також остеомієлітом. Сифілітичний періостит супроводжується значною остеобластич-ною періостальною реакцією локально обмеженого типу з утворенням болісних вузлів окістя та деформацією кісток, а остит — осередковою деструкцією кістки з утворенням невеликих секвестрів та значним розростанням окістя.
Сифілітичний остеомієліт, поряд з осередковим некрозом та секвестрацією кістки, супроводжується різкою остеобластичною реакцією окістя, яка часто призводить до ліквідації кістко-вомозкової порожнини, її осифікації та кальцинації, внаслідок чого кістка, наприклад, гомілки, набуває вигляду щільного деформованого утворення — ебурнеація кістки, або ж слонова кістка.
Безболісні сифілітичні вузли навколо великих суглобів — колінного, ліктьового тощо, утворюються за рахунок фіброзу підшкірної основи.
Клінічно третинний сифіліс кісток виявляється нічним болем у кістках та незначними порушеннями функції кінцівок за значних морфологічних змін у кістках. Неадекватність порушень функції структурним порушенням кісток пояснюється зниженням больової чутливості у хворих через ураження нервової системи.
При природженому сифілісі ураження кісток має характер деформації та ебурнеації. Найчастіше воно локалізується в кістках лицевого скелета та гомілках, які стають шаблеподібними.
Лікування сифілісу специфічне;антибіотики, зокрема препарати групи пеніциліну. Ранні форми сифілісу, первинний та вторинний, потрібно диференціювати з банальними виразками, лімфаденітом, простими кондиломами навколо анального отвору, з іншими поверхневими запальними і дистрофічними процесами. Деструктивні зміни в кістках лікують пластично-хірургічним та ортопедичним шляхом.
Для профілактики ускладнень пізнього сифілісу (третинного) необхіднісвоєчасна діагностика та адекватне лікування ранніх форм хвороби (первинного та вторинного).
При гумозному сифілісі неможливо відновити морфологічний стан органів та тканин і їх функцію. Величезну роль у боротьбі з сифілісом відіграють профілактика захворювання, запобігання позашлюбним статевим стосункам, підвищення рівня культури статевих відносин тощо.
|
