Конституціоналізм як багато-аспектне явище знаходить вияв у конституційній теорії, в суспільно-політичному русі за її реалізацію і в конституційній практиці. Особливий інтерес викликає зміст конституційних принципів (принципів конституції), що становлять основу теорії і практики.
Конституційні принципи — це категорія політичної і правової свідомості. Вони не мають самостійного регулюючого значення. Відбиваючись у змісті норм основних законів, конституційні принципи набувають характеру принципів конституції. Останні є формою нормативного закріплення конституційних принципів. Принципи конституції нерідко прямо включені до змісту основних законів, зафіксовані у вигляді так званих норм-принципів. Принципи конституції об'єктивують відповідну теорію, матеріалізують у правовій формі конституційні принципи і тому звичайно однойменні з ними. Разом з тим конституційні принципи є більш абстрактними. Закріплюючи найбільш визнані в суспільстві політико-правові ідеї, вони виходять у своєму значенні за межі предмета конституційно-правового регулювання і нерідко мають відношення до характеристики правової системи в цілому.
Зміст і формулювання принципів конкретизуються відповідно до державно-правового розвитку окремих країн, що пояснюється історичними і національними особливостями такого розвитку. Самі ж принципи тісно взаємопов'язані і доповнюють один одного. Водночас вони різняться не тільки за змістом, а й за предметним спрямуванням. Наприклад, принцип поділу влад передусім віднесений до механізму здійснення державної влади, принцип федералізму — до її політико-територіальної організації.
Одним з найбільш загальних конституційних принципів (принципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.
З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення найважливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суверенітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.
Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію державної влади. За Ж. Боденом, суверенітет — це постійна й абсолютна, найвища і невідчужувана влада в державі, яка здійснюється як всередині країни, так і поза її межами. Ж. Боден визнавав носієм суверенітету не державу, а монарха. Такий підхід був зумовлений соціально-економічними і політичними реаліями періоду утворення централізованих абсолютистських держав. У подальшому ідею суверенітету розвинули представники школи природного права, найбільш відомий з яких — Гуго Гроцій — розмежував поняття суверенітету і його носія. Г. Гроцій розглядав суверенітет не як саму державну владу, а як її особливу властивість.
Аналіз розвитку політико-правової теорії засвідчує, що поняття суверенітету змінювало свій зміст залежно від особливостей конкретного історичного періоду. У другій половиш XVIII ст. за роки, що передували французькій революції, була сформульована концепція народного суверенітету. Найбільш широке обгрунтування ідеї народного суверенітету запропонував французький просвітитель XVIII ст. Ж. Ж. Руссо, який визнавав народ суб'єктом і носієм суверенної влади, джерелом повноважень усіх державнихорганів, Ж. Ж. Руссо прямо заперечував сумісність принципу народного суверенітету і представницької демократії, вважаючи за неможливе вираження загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві.
Ідеї Ж. Ж. Руссо щодо несумісності принципу народного суверенітету і представницької демократії мали своїх опонентів ще за часів французької революції XVIII ст. Найбільш знаними серед них були такі мислителі і політичні діячі, як Шарль Монтеск'є та Еммануїл Сійєс. Вони прийняли ідею народного суверенітету, але тлумачили її по-своєму. Зокрема, Ш. Монтеск'є писав, що народ не є компетентним ні щодо безпосередньої реалізації виконавчої влади, ні щодо прямої законотворчості. Ще категоричнішими були висловлювання Е. Сійєса. Він вважав, що переважна більшість громадян нездатна оцінювати зміст законів, оскільки, на його думку, їй не вистачає освіти, щоб розуміти ці закони, і дозвілля, щоб їх вивчати.
Постійним елементом подальшого розвитку зарубіжної політико-правової теорії було зіставлення представницької і безпосередньої демократії з позицій оцінки принципу народного суверенітету. Домінуючими були і залишаються погляди, згідно з якими цьому принципу відповідають існуючі теорія і практика як безпосередньої, так і представницької демократії. Водночас принцип народного суверенітету іноді розглядається як своєрідний камуфляж державно-правових реалій. У зв'язку з цим деякі вчені вбачають загрозу створення передумов для «парламентського деспотизму». Такі наслідки, на їхню думку, можуть мати місце тоді, коли у представницькому органі утворюється «випадкова більшість», яка діє, посилаючись на народну довіру, хоч практично її не має.
Сам же принцип народного суверенітету в загальному плані визнаний в конституційній практиці абсолютної більшості зарубіжних країн. «Суверенітет належить народу, який реалізує його у формах і межах конституції», — зазначається в ст. 1 Конституції Італії. Аналогічні або близькі за змістом формулювання містяться практично в усіх основних законах, прийнятих у XIX—XX
ст. ст.
Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Подібний текст містить і ст. З Конституції Франції. Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національного і державного суверенітету.
Використання терміна «національний суверенітет» відображало процес формування в XVII—XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету.
Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то воно звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення території. Незалежність держави в міжнародних відносинах — це її непідпорядкованість будь-якій зовнішній владі, владі інших держав.
Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристика держави. Поняття суверенітету відображає якісні риси держави. Водночас воно прямо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суверенітет — це вияв самої природи влади. Зв'язок між державним і народним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами.
До сказаного слід додати, що в політико-правовій науці за рубежем принцип народного суверенітету не формулюється у вигляді загальної ідеї народовладдя. Подібна термінологія вважається надмірно абстрактною і в юридичній літературі практично не використовується. Замість цього тлумачать саме поняття народу, виходячи з того, що воно позначає виборчий корпус, тобто сукупність громадян, які мають право брати участь у виборах і референдумах. При цьому зміст принципу народного суверенітету зводиться до юридичного визначення відповідних прав, що прямо зафіксовано в багатьох конституціях. «Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму», — зазначено в ст. З Конституції Франції. У ст. 20 Основного закону ФРН записано, що «державна влада здійснюється народом шляхом виборів та голосувань і через спеціальні органи законодавства, виконавчої влади та правосуддя».
Викладене трактування принципу народного суверенітету становить зміст одного із своєрідних постулатів конституційної теорії і практики за рубежем. Проте існують країни, де принцип народного суверенітету визнано із застереженнями. Це передусім Великобританія та інші англомовні країни, що сприйняли головні ідеї британського конституціоналізму.
Особливу роль у конституційній теорії і практиці цих країн відіграє принцип суверенітету парламенту (парламентського верховенства). Сучасне його тлумачення запропонував Альберт Дайсі — відомий британський учений-юрист. Він розрізняв юридичний суверенітет, що мав належати парламенту, і політичний суверенітет, носієм якого називався електорат (виборці). За А. Дайсі, зміст юридичного суверенітету виявляється в тому, що парламент має формально абсолютну законодавчу компетенцію.
На відміну від інших країн, де повноваження представницьких органів визначаються і тому обмежуються писаними конституціями, у Великобританії парламент з огляду на його суверенітет (верховенство) і в межах реальних можливостей може приймати, змінювати та скасовувати будь-які закони. Не може він приймати закони основного характеру, які б мали змінюватись або скасовуватися особливим порядком. Існує лише звичайна законодавча процедура. По суті ж ідеться не про абсолютну, суверенну владу парламенту, а лише про його формальне верховенство в законодавчій сфері. Через це багато британських авторів вважає за краще говорити про принцип парламентського верховенства, а не суверенітету.
Слід зазначити, що в конституційній теорії Великобританії та ряду інших англомовних країн не знайшла собі місця традиційна для західної філософської і політико-правової думки ідея народного суверенітету. На обмеженість такого підходу до визначення суверенітету звертає увагу багато сучасних британських авторів. Деякі з них намагаються поєднати юридичний і політичний суверенітет за А. Дайсі. Інші пропонують доповнити формулювання А. Дайсі новими елементами, такими як політичні партії, уряд тощо, і розглядати їх як наділені суверенітетом. Але у будь-якому випадку конституційна практика Великобританії та інших вказаних країн мало чим відрізняється від реалізації в державно-політичному житті ідей народного суверенітету там, де вони вважаються сприйнятими.
|
