Реферат: Міське та сільське населення україни

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

Денний факультет

Кафедра економіки підприємства

КУРСОВА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ « Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка»

на тему : « Міське та сільське населення України»

Студента___________ Дяченка Миколи Костянтиновича

спеціальності «фінанси» 1-го курсу групи Ф-05-1

оцінка______

Зміст

Вступ……………………………………………………………………....3

1.Умови та чинники динаміки та розміщення міського та сільського населення України....................................................................................4

2.Сучасний стан населення України……………………………….....8

2.1.Особливості сучасного розміщення міського та сільського населення України та їх територіальні відмінності ……………………...8

2.2.Вплив розміщення міського і сільського населення на територіальну організацію продуктивних сил України………………….17

3.Проблеми та перспективи розвитку та розміщення міського та сільського населення України в умовах розвитку ринкової економіки..20

Висновок………………………………………………………………….26

Література………………………………………………………………..27

Додатки ……………………………………..…………………………...28
Вступ

Трансформація суспільно-демографічної системи в Україні, особливо в період здобуття нею державної незалежності і самостійного управління соціально-економічним та екологічним розвитком, вимагає всебічного аналізу та розробки глибоких наукових засад в досконалення соціальної та демографічної політики загальнодержавного та регіонального розвитку. На таких наукових засадах мають будуватися підходи до конкретних перетворень, розроблятися прогнози і формуватися політика реформування суспільства на ближню та дальню перспективу.

Останніми роками загальна економічна криза в усіх регіонах України призвела до повсюдного різкого погіршення демографічної ситуації. Крім суто економічних та екологічних чинників, причинами погіршення демографічної ситуації є безсистемний підхід до керування адміністративними територіями та регіонами; відсутність методології прогнозування та стратегічного керування майбутньою поведінкою організаційних систем регіонів; невизначеність параметрів, через які система втрачає контроль над своїм внутрішнім і зовнішнім середовищами, що призводить до її розпаду; невідповідність функцій, що їх виконують територіальні органи керування, дійсному їх призначенню у системі тощо. Територія як соціальна, економічна, демографічна та екологічна система не розглядається як цілісність зі своїми загально та внутрішньо системними завданнями, потребами й інтересами. Відсутні відповідні служби, не залучаються до цієї справи спеціалісти належного профілю. Все це призводить до погіршення і без того складної демографічної ситуації в кожному регіоні та в країні в цілому.

В своїй роботі я намагатимуся дати якісну характеристику сільському та міському розселенню населення, розглянути проблеми з якими воно стикається і спробувати знайти їм вирішення.

1.Умови та чинники динаміки та

розміщення міського та сільського населення України

Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під дією зовнішніх та внутрішніх для даної країни чинників, у тому числі й природних умов, базового генофонду, правових, моральних та релігійних норм, адміністративно-регуляторних актів, екологічних умов проживання тощо.

Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності і напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та демографічні.

Природні фактори позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні,клімату,гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.).

Територіальні особливості розселення, крім того, залежать від інтенсивності та напрямів постійних та маятникових переміщень населення.

Розселення, як відомо, оцінюється регіональними відмінностями в густоті населення, співвідношенням чисельності міських і сільських жителів, інтенсивності зміни кількості жителів сільських і міських населених пунктів тощо. В свою чергу, просторові зрушення в порайонній організації виробництва та інших видах трудової діяльності мають прямий вплив на форми й територіальні особливості розселення людей, в значній мірі зумовлюють інтенсивність і напрям постійних і маятникових міграцій,призводять до зміни в питомій вазі міських і сільських жителів у всьому населенні України та її областей (див. табл. 1).

Дія цих чинників у конкретних регіонах має свої особливості і загальний стан демопроцесів утворює мозаїчну картину як у кількісному, так і в якісному плані. Дослідження цієї картини дасть змогу визначити, за рахунок яких регіонів і в якому напрямку розгортаються процеси відтворення населення. До того ж демоситуація в окремих регіонах може стати базою, на якій ґрунтуватимуться моделі майбутнього стійкого відтворення народу України в цілому та певних регіонів зокрема, формування демополітики держави.

На території України чітко виділяється дія трьох чинників, що впливають на розміщення населення, в тому числі міського. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 2000 р. зросло у 5,5 рази, а сільське зменшилося в 1,9 рази. Тепер в Україні 445 міст та 909 селищ міського типу. Між цими двома вида ми поселень є істотна відмінність. Містом, в Україні, вважають населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурні, торгові та адміністративні функції, а населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють на економічні (промислові, транспортні,торгово-розподільні) та неекономічні (адміністративні, рекреаційні та ін.) Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності.(див. табл. 2)

Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в структурі праці зумовлюють зростаючу концентрацію населення в містах. За 1940—2000 роки, наприклад, кількість міських жителів України зросла з 14,0 до 34,1 млн. чол., тоді як кількість сільського населення скоротилася з 27,0 до 14,0 млн. чол. (при збільшенні чисельності всього населення з 41,3 до 48,0, або на 6,4 млн. чол.). Значно збільшилася питома вага міських жителів і зменшилась сільських — за наведені роки відповідно з 34% до 71% і з 66% до 29% (збільшення частки міських і зменшення частки сільських жителів становило по 37%).

Наявні також поселення, чисельність жителів яких або зменшується або зростає дуже повільно. Цей процес особливо посилився в останні роки у зв'язку з помітним скороченням зайнятості. Це, насамперед, міста і селища міського типу в Донбасі, що вичерпали (або вичерпують) можливості свого економічного зростання, а також міські поселення при- чорнобильської зони. До міст, чисельність населення яких скорочувалася, відноситься, зокрема, Торез (за 1970—2000 роки зменшилося з 90 до 78 тис.), зменшується Макіївка (на 2 тис.),Слов'янськ (1З тис.), Костянтинівка (4 тис.), а також Горлівка(3 тис.), Брянка (7 тис.), Артемівськ Донецької обл. (9 тис.), Стаханов(11 тис.) та деякі інші.{№ 13}

Останнім часом сповільнили свій ріст не лише міста Донбасу,а й інших регіонів. Серед них — Бердичів,Білгород-Дністровський,Бориспіль,Дзержинськ,Дрогобич, Дружківка,Ізюм,Іллічівськ,Калуш,Лубни,Марганець,Ніжин,Нововолинськ,Новомосковськ (Дніпропетровської обл.), Охтирка, Прилуки, Ромни, Я лта та деякі інші.

Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх кількість проживає в Київській (9,6% від загальної чисельності в країні), Дніпропетровській (7, 4% ), Донецькій(7,2%), Львівській (6, 6% ), Харківській (5, 3% ) областях. Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізації та промисловост і у вищезгаданих областях .

У перспективі список міст (переважно в Донбасі, а також у Львівсько-Волинському басейні) може суттєво розширитися. Це пояснюється тим, що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення, визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах, обґрунтувати й реалізувати систему заходів, спрямованих на те, щоб усі працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної промисловості та пов’язаних з ними об'єктах, могли бути своєчасно працевлаштовані (за місцем проживання, або на невеликих відстанях від них).

Значний інтерес для комплексної характеристики населення має визначення частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що проживають в Україні. Це зумовлено насамперед тим, що в умовах планової економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови життя, трудової діяльності і соціального розвитку, ніж жителям сільських населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях представників певної нації дає підставу стверджувати, що вона мала певні переваги в рівні життя і можливостях соціального розвитку.{№ 14}

Планування сільських поселень в Україні групове, одновуличне, ланцюгове, регулярне, у вигляді присілків і хуторів. Села тісно пов’язані між собою різними виробничими, адміністративними, управлінськими, культурно-побутовими зв'язками, що зумовлює різні системи розселення. В Україні існує єдина система розселення, в основу якої покладено адміністративно, виробничо та культурно-побутові важелі з центру держави —Києва. Виділяють такі регіональні міжобласні системи розселення: Центральну, Західну, Північно-Східну і Південну, а іноді ще і Подільську.

Однак на території України є 25 регіональних систем розселення. Це сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і ними керованих.

“Розукрупнення” сільських населених пунктів — процес об’єктивний. Людність абсолютної більшості сіл зменшилась насамперед у результаті відпливу сільського населення в міста. Результати досліджень показують, що в багатьох областях України, перш за все західної її частини, малі села практично не ліквідовуються: населення багатьох з них зростає швидкими темпами. Отже, твердження про інтенсивний відплив у міста сільських жителів, які проживають в невеликих селах, не підтверджуються. У ряді випадків міграція населення з великих сіл більш інтенсивна, ніж з малих.

Зміни в сільському розселенні, як бачимо з наведених показників, відбуваються відносно невисокими темпами. В той же час загальна тенденція цих змін досить чітко відображає об'єктивні процеси, що мають місце останнім часом у сільському розселенні.

При вивченні регіональних особливостей сільського розселення в умовах інтенсивного відпливу сільських жителів у міста важливе значення має й визначення стійкості (життєздатності) різних розмірних категорій сільських поселень. При цьому враховувалися як показники масовості таких сіл, так і показники відносно стабільної чисельності їх населення, оскільки беруть до уваги найбільш типові залежності. Наприклад, певна розмірна категорія сільських населених пунктів як за кількістю, так і за чисельністю населення може видатися, порівняно з іншим, найбільш стабільною. Тим часом, питома вага цієї розмірної категорії (за чисельністю сіл) становить тільки 2% від загальної кількості населених пунктів країни, в цих поселеннях проживає лише 3% сільських жителів.

Поняття “стійкість”, “перспективність” зовсім не означає, що з найбільш масових і відносно стабільних за кількістю населення сіл жителі не вибувають в інші поселення, переважно в міські. За сучасних умов такий процес цілком закономірний для сільських населених пунктів усіх розмірів, в тому числі і для тих, які відносяться до категорії найбільш стійких. Однак відплив з них населення відбувається менш інтенсивно, причому чисельна рівновага частково забезпечується за рахунок мігрантів, які прибувають з інших населених пунктів. Отже, такі відносно стабільні за чисельністю жителів села є досить важливими “орієнтирами” при визначенні найбільш прийнятних їх розмірів.{№ 10}

2.Сучасний стан населення України. 2.1.Особливості сучасного розміщення міського і сільського населення України та їх територіальні відмінності.

Чисельність населення України на початок 2000 р. становила 48,9млн. осіб(див.табл.3). За кількістю населення Україна належить до великих держав Європи: вона посідає шосте місце після Росії, Німеччини, Великобританії, Італії та Франції.

Україна має високу щільність населення. На початок 2001 року вона становила 81 особа на 1 км² . Найменша щільність населення у північній (поліській) частині України та на півдні (трохи більше 60 осіб на 1 км² ),найвища у східному регіоні — Донецькій, Дніпропетровській, Луганській та Харківській областях (понад 131 особи на 1 км² ).

Згідно з адміністративно-територіальним поділом Україна складається (2005 р.) з 24 областей та АР Крим, 481 району, 436 міст (з них 149 міст республіканського й обласного підпорядкування), 120 районів у містах,925 селищ міського типу і 9211 сільських Рад. Два міста республіканського підпорядкування — Київ і Севастополь — мають статус областей. За останні роки кількість названих адміністративно-територіальних одиниць суттєво не змінювалася. Виняток становлять сільські Ради (за 1940-1987 роки число їх скоротилося вдвічі, а за 1989—1991 роки — на 406),міста і селища міського типу, райони в містах (за названий період їх кількість також скоротилася майже наполовину).

Найбільше міст зосереджено в Західній економічній зоні - 210 (47% усіх міст України), проте в них проживає тільки 36,1% міського населення країни. Навпаки, у Східній економічній зоні — 183 міста(41% міст), проте в них проживає майже половина всіх городян(49,3%).У Південній економічній зоні України зосереджено понад 11% міст і 14% міського населення держави.

Найгустіша мережа міст характерна для Донецької(51 місто), Луганської (37), Київської (25), Одеської та Харківської (відповідно 18 і 17) областей. Найменше їх у Миколаївській та Херсонській(по 9 у кожній), Рівненській, Закарпатській та Волинській (відповідно 10,10,11).{№ 1}

У повоєнні роки відбулося певне зміщення питомої ваги різних розмірних категорій міських поселень за критерієм частки їх населення : за 1959 — 1989 роки питома вага жителів малих міських поселень скоротилася на 4,1%, середніх—залишилася без помітних змін, великих - зросла на 3%, більших — на 0,3% і найбільших — на 0, 8%.Таким чином, в Україні найвищими темпами зростало число жителів великих міських поселень. Ця особливість є типовою для більшості країн Західної і Центральної Європи.

Україна характеризується високою густотою міських поселень. На 10 тис. км² у республіці припадає близько 23 міські поселення, в тому числі 7 міст і 16 селищ міського типу. У різних регіонах республіки густота міських населених пунктів суттєво змінюється: різниця в максимальній і мінімальній їх чисельності досягає 6-кратної величини (Донецька обл.- 70, Миколаївська обл.—11). Найвища густота міських поселень в Донбасі (в Донецькій обл. вона становить, як уже зазначалося, 70,Луганській - 53). Вищою ніж середня по Україні є густота міських населених пунктів у західних її областях (у Львівській —35, Закарпатській -29, Івано-Франківській—28). Причому переважаючими тут є невеликі поселення. Якщо середня людність міського населеного пункту становить по республіці близько 25 тис. чол., то в названих вище областях - 12-13 тис. чол. Порівняно невеликі міські населені пункти сформувалися також на півночі України, де середня їх людність у Волинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській областях коливається в межах 15-20 тис. чол.

У повоєнні роки відбулися певні зміни в географії міського населення. Найсуттєвішими з них є прискорене зростання чисельності міських жителів західної і південної частини України. В результаті частка міських жителів східних і південно-східних областей в усьому міському населенні сильно (майже на 10%) скоротилася. Продовжувався неухильний процес повсюдної концентрації населення в обласних центрах.{№ 9}

З 1992 р. депопуляційні процеси поширились також на міське населення. . Чисельність населення за природним убуванням упродовж розглядуваного періоду(1992р-2002р) зменшилася на 981,9тис., а сільського —на 514,3 тис. осіб. Найбільше зменшення загальної чисельності населення припадало на високоурбанізовані регіони України — Донецьку, Харківську, Луганську та Дніпропетровську області. Чисельність жителів у зазначених областях зменшувалася через зменшення в них як міського населення, так і сільського. У цих областях загальна чисельність міського населення зменшилася більш як на 322,7 тис. осіб.(див. табл. 4)

Найбільш щільна мережа міських поселень склалася в Донбасі : у Донецькій та Луганській областях зосереджено відповідно 50 і 37 міст, а також 134 і 109 селищ міського типу. Це становить близько четвертої частини всіх міських поселень республіки.

У Донбасі ці поселення характеризуються порівняно високою густотою заселення, в західній частині України також зосереджена густа мережа міських поселень — міст і селищ міського типу (містечок),але густота заселення більшості з них незначна (4—10 тис. чол.).

Найбільшим населеним пунктом республіки є її столиця м. Київ з населенням 2635 тис. чол. (2001р.). В Україні розташовано п’ять міст мільйонерів: Харків (1623тис. чол.), Дніпропетровськ(1189тис.), Донецьк (1121 тис.), Одеса (1101 тис. чол.). До мільйонного рубежу наближаються Запоріжжя (897 тис.) і Львів (802 тис. чол.).Населення Кривого Рогу (724 тис.), Маріуполя (522 тис.), Миколаєва (512 тис.) і Луганська (504 тис.) перевищило 0,5 млн. чол.; Макіївки(424 тис.) - 0,4 млн. чол. Понад 0, 3 млн. чол. живе у Вінниці (381 тис.), Севастополі (366 тис.), Херсоні (362 тис.), Сімферополі (353 тис.), Горлівці(337 тис.), Полтаві (320 тис.), Чернігові (306 тис.), Черкасах (302 тис.),Сумах (301 тис.). В Україні розташована велика кількість малих (до 50 тис. чол.) і середніх (50—100 тис.) міських поселень (у 2000р.— відповідно-1241 і 51), частина яких має необхідні територіальні ресурси для свого розвитку. Такі міста є в усіх областях; найбільше їх розташовано у західній частині республіки, включаючи Хмельницьку, Вінницьку, а також Черкаську області. В Україні є близько 40 міст з населенням від 100 до 500 тис. чоловік .

Важливою є вчасна оцінка тих змін, які відбуваються у розвитку міських поселень. За останні роки спостерігається значне скорочення темпів приросту міського населення : за 1980—2000 роки вони стали втроє нижчі, ніж за 1960—1970 роки. У цілому такі зміни оцінюються позитивно, оскільки прискорене зростання чисельності міських жителів, яке відбувалося переважно за рахунок сільського населення, ускладнює проблему розвитку сільського господарства й соціальної перебудови села.{№ 2}

Чисельність міського населення України на початок 2000 року становила 33,0 млн. осіб (67,0% загальної чисельності населення держави). Територіальна концентрація міських жителів має істотні відмінності. Скорочення темпів приросту населення є характерним для всіх розмірних категорій міських поселень, у тому числі більших і найбільших міст, але найпомітніше воно саме в малих поселеннях.

Регіональні особливості розміщення населення зумовлюються характером поселенської мережі. Міське населення України розміщене досить нерівномірно. Переважна більшість його знаходиться у високо урбанізованому Донецько-Придніпровському регіоні. Особливо висока зосередженість населення у Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях, на які припадає майже третина всіх міських жителів України. Динаміка міського населення має істотні територіальні відмінності. Так, зараз існує певна тенденція зниження темпів приросту міських жителів у Донецько-Придніпровському регіоні і незначне зростання приросту населення у слабо урбанізованих областях (Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій).(див. табл. 5) Джерелом приросту чисельності жителів цих областей був природний приріст (відповідно 1, 3;1,3;0,8 тис. осіб).{№ 15}

Змінюється також співвідношення між типами міських поселень - містами та селищами міського типу. На сьогоднішній день спостерігається збільшення кількості міст і зменшення селищ міського типу, що пов’язане і з наданням селищам міського типу статусу міст, і з переводом селищ міського типу в ранг сільських поселень.

Аналіз розподілу жителів за типами поселень свідчить про те, що хоча кількість міських поселень у 1999-2001рр році дещо перевищувала 4,5% усіх поселень України, проте в них проживало понад дві третини населення держави. При цьому міста становили менше третини міських поселень, але вони концентрували понад 86% міських жителів. До того ж основна їх частка (понад 50°/о) припадала на великі міста з чисельністю жителів понад 250 тис. осіб. У таких містах проживало понад 16 млн. осіб. У малих містах проживало понад 8 млн. осіб.

Значне територіальне зосередження міських поселень у Донецько-Придніпровському регіоні та навколо великих міст, особливо навколо міст-мільйонерів, а також високе скупчення біля них сільських поселень спричинили формування агломеративних форм розселення. Найвиразніших ознак агломерацій досягло розселення у Донецькій області, центральній та південній частинах Луганської області, навколо таких великих міст із суміжними поселеннями, як Запоріжжя, Київ, Харків, Львів та ін.

В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі(до 50 тис. чол.), середні (50—100 тис. чол.), великі (100—500 тис. чол.),дуже великі (500—1000 тис. чол.), міста-мільйонери (понад 1000 тис. осіб).(див. табл.. 6)

Найчисленніша група — це малі міста (куди належать і селища міського типу). Із загальної кількості міст (1356) на цю групу припадає 1247, тобто 92 %, проте в них проживає всього 31,3% міського населення України. Відповідно — середніх міст 55 (11°/о міського населення ), великих — 40 і майже 25 % міських жителів, дуже великих —6 міст, у них 11% мешканців. У п'ятьох містах-мільйонерах проживає 21,6% міського населення (табл. 1). Таким чином, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 57, 7 % міського населення України. Є пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення. Справді, в Україні виділяють кілька областей з високим рівнем міського населення: Донецька — 90 % міського населення, густота населення — 196,2 чол./км² ; Дніпропетровська - відповідно 84% та 120, 8 чол./км² ,Харківська —79% і 98,4 чол./км ² , Львівська — 61% і 126,7 чол./км ² та ін. Густота населення в цих та інших областях зазнає підвищення за рахунок міського населення.

В Україні виділяються окремі регіони — Полісся, Південь, де густота населення не перевищує 60 чол./км² ,рівень урбанізації коливається від 48% у Рівненській області до 61% у Херсонській .

Міське населення в Україні за 45 років (1959—2004рр.) зросло. Найбільше це характерно для Заходу і центральних областей, починаючи від Київської, уздовж Дніпра до Автономної Республіки Крим ; у високо урбанізованих областях Сходу і Центру України міське населення зростало повільно. Швидка урбанізація характерна для Рівненської області, де міське населення зросло більше ніж у 3 рази.

Середній вік міського населення в цілому майже на 5 років нижчий, ніж сільського, до того ж тут людей пенсійного віку менше на 10%, ніж у сільській місцевості України. Крім того, більшість міських жителів проживає у так званих селищах міського типу. Це проміжна ланка поселень між містом і селом. Ці поселення розміщуються навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв і мають дві і більше тисяч мешканців, переважно робітників і службовців та членів їхніх сімей. Селища міського типу поділяють на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. Ще 10 років тому їх в країні було 907, або 67,2 % загальної кількості всіх міських поселень України, проте в них проживало тільки 13,2 % загальної кількості міського населення. Зараз їх кількість дедалі зростає. В цілому селища міського типу поділяють на дрібні (від 2 до 10 тис. чол.) — усього 829 (91 °/о загальної кількості їх). Найбільше селищ міського типу зосереджено у Східній (446) та в Західній (327) зонах. Найменше їх у Південній економічній зоні — 138. Найпоширеніші селища міського типу — індустріальні, що характерно для Східної економічної зони, та мішаного типу(адміністративного-агропромислові) — в Західній економічній зоні; курортні ж найбільш характерні для Південної економічної зони, а також у регіоні, що прилягає до зони Українських Карпат.

Частка населення у селищах міського типу за останні декілька років теж зменшилася на 1,6%.А великі міста, в свою чергу, крім позитивних (високий виробничий потенціал, можливість здобути освіту, отримати медичні, культурні, комунальні послуги тощо), мають і негативні характеристики : гострі транспортні, житлові проблеми, підвищений рівень забруднення навколишнього середовища, злочинність тощо.{№ 4}

Значний науковий і практичний інтерес викликає вивчення сільського розселення, географія якого змінюється досить швидко. Так, за 1970 - 1979 роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до 29, 7 тис., причому одночасно знижувалася загальна кількість сільського населення (з 21, 4 до 19,4 млн. чол., або на 9,3%).У наступні роки ці в цілому високі темпи були ще вищими (за 1979—1989рр.чисельність сільського населення скоротилася до 17, 1 млн. чол., або на 11,9%). Найбільш інтенсивне скорочення кількості сільських населених пунктів відбувалося в областях східної і південної частини України. В колишньому Південно-Західному економічному районі, де зосереджено майже 50% усіх сіл республіки, кількість їх зменшилася на незначну величину. В ряді областей даного району (Івано-Франківській, Львівській, Волинській) число сільських поселень практично не скоротилося.

Депопуляційні процеси в межах сільського населення, що розпочалися ще у 1979 році, нині охопили вже понад 90% сільських адміністративних районів України.

Порівняно з 1979 роком чисельність сільського населення зменшилася на 15,0%,і сьогодні вона становить 32,2% загальної чисельності населення. З 1979 по 1989 рік середньорічне зменшення чисельності сільського населення становило 200 тис. осіб. З 1989 року темпи зменшення чисельності сільського населення сповільнюються. За 1992 рік міграційне сальдо в сільській місцевості було додатним і становило 78, 7 тис. осіб, за 1993 —41,7 тис., за 1994 - 0,5 тис., за 1995 рік міграційне сальдо збільшило чисельність сільського населення на 1З тис. осіб, а за 1996 — 7, 6 тис.

Сільське населення на початок 1997 року налічувало 16,4 млн. осіб, що проживали у 28,9 тис. сільських поселень. Зараз воно налічує близько 14 млн. чол.. Сільське населення загалом має довготривалу тенденцію до зменшення і питання сільського розселення дуже актуальне на сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства. Його чисельність в Україні постійно зменшується. Так, якщо його частка в 1913 році становила 81% всього населення в України, то в 2005 р. — тільки 29,0%. населення за цей самий. Сільське населення переважає ще у Вінницькій (53 %), 3акарпатській (61 °/о), Івано-Франківській (56 %), Рівненській (52 %), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57 %) областях, тобто в західній частині України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході нашої країни. Найменша частка сільського населення у Донецькій (10%), Луганській (14°/о), Дніпропетровській (16 %), Харківській (21%) областях та ін.

Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується. За період 1961—2001 рр. кількість сіл скоротилася з 42229 до 28742,тобто більше ніж в 1,5 рази. Половина сіл зосереджена у Західній економічній зоні —51%.

Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє визначити певні тенденції в сільському розселенні, виявити головні причини, що обумовлюють дані процеси.

За 1970—1989 роки число малих сільських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51—100 чол.— відповідно з 2251 до 2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нараховувалось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в кожному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася —до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001—3000 чол. також помітно зменшилася - з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населенням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Україні становила 12% від загальної кількості сільських населених пунктів, в 1979 р.—15, 3%, то в 1989 р. їх питома вага уже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21,8%, 20, 4% до 17,8%.

Спостерігаються значні міжобласні відмінності в розмірах сільських поселень. Більшість сіл з населенням до 50 чол. в 1999 р. було зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровському районі (близько 60% всіх такого розміру сіл України).Лише в Харківській, Сумській і Полтавській областях кількість таких сіл складала близько третини загальної кількості їх у республіці. Досить мала кількість сіл вказаних розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівненську, Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти переважно зосереджені в центральній і східній частинах республіки.

Помітні територіальні зміни відбулися в людності сільських населених пунктів. Середня людність населеного пункту України за 1970-1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на З0,7 чол., за 1979—1989 роки - з 654, 7 до 600, 7 жителя, або на 54 чол., а за останні 10 років-ще більш ніж на 50 чол. Ці досить значні зміни свідчать про високу інтенсивність тих процесів, які відбуваються в сільському розселенні республіки. Найбільш крупні села зосереджені в колишньому Південно-Західному економічному районі (їх середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі середня людність сіл зростала найменше.

Поряд зі збільшенням кількості невеликих сіл помітно зросла кількість їх жителів. У селах України з населенням до 50 чол. загальна чисельність їх населення за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис.чол., за 1979 - 1989 роки— з 56,9 до 74,8тис. чол.,1989-1999роки-з 74,8 до 85,2тис.чол.. ; з населенням 51—100 чол.— відповідно з 171, 8 тис. до 188,5 тис.,200, 4тис.чол.,207,2тис.чол. Тим часом населення великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол.—з 809 тис. до 692, 2 тис. і до 630, 3 тис чол., 3001—5000 — з 1875 тис. до 1753,5 і до 155, 5 тис чол., 2001—-3000— з 2905, 4 тис. до 2549, 5 і 207,4 тис.чол., 1001-2000 жителів — з 6882, 3 тис. до 6037, 6 і до 5051 тис.чол. Словом, найбільш значне скорочення сільського населення відбувається, як уже зазначалося, за рахунок жителів не малих, а великих сіл. Ця особливість, що характерна майже для усіх областей, не відповідає нашим традиційним уявленням про зміни, які відбуваються останнім часом в сільському розселенні України. За 25 років питома вага сільського населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів понад 1 тис.чол., скоротилася з 58, 2 до приблизно 55%, тоді як питома вага населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до 1, 5%).

За кількістю жителів села поділяють на малі (до 500 осіб)-57,7%, середні (500—1000 осіб) —22, 4 °/о і великі (понад 1000 осіб)-19,9%. Переважна більшість сільського населення проживає у середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення зумовлені природними умовами, суспільно-економічними відмінностями та історичним минулим, мають свої особливості у різних природних зонах і районах України. Так, на Поліссі, де сільськогосподарські угіддя мозаїчні, села здебільшого невеликі за людністю, хоча є відмінність між Правобережним і Лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу — зріджена мережа сільських поселень, розміщених біля водотоків при незначній густоті сільського населення.

У районах Закарпаття та Прикарпаття — села великі. У Криму вони розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах.

Найбільш інтенсивно скорочувалася кількість сільських жителів в областях колишнього Донецько-Придніпровського економічного району, особливо в регіонах з високою питомою вагою сільського населення (менш розвинутих у промисловому відношенні). За 1980—2000 рр. чисельність сільського населення в колишньому Донецько-Придніпровському економічному районі зменшилася приблизно на 10% в Сільське розселення України своєрідне у тій чи іншій місцевості. Це й зрозуміло, оскільки села перебувають у різних соціально-економічних та географічних умовах. Взагалі в Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповіший регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни - 38%)- Східноукраїнський. У ньому низька щільність сільського населення -21 чол./км² і невелика людність сільських поселень — у середньому 423 особи. Він займає значну територію на Лівобережній Україні, аж до Автономної Республіки Крим і заходить на Правобережну в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні — до Одеської і Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому це регіон дрібного розселення, який потребує активних державних заходів щодо відтворення сільського розселення, збільшення чисельності сільського населення.

Другий за площею — Подільський регіон сільського розселення, що розміщується на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області), має середні показники розселення (густота сільського населення-34 чол./км² і людність сільських поселень в середньому 620 чол.).Села розміщуються в лісостеповій частині України уздовж численних річок і шосейних шляхів.

З Поділлям пов'язані ще два класи сільського розселення; Східноподільський та Західноподільський. Перший розміщений на сході Поділля і на Придніпровській височині. Тут вища густота сільського розселення (понад 41 чол./км ² і більше), людніші села (в середньому 869 чол.). Другий — Західноподільський, розміщений клином від Луцька - Гощі (Рівненська обл.) до Бара (Вінницька обл.). У ньому порівняно висока густота сільського населення (понад 48 чол./км ² ) і середні за чисельністю населення села (до 600 чол.).Тим часом тут мали місце значні територіальні відхилення. У групі областей західної частини України чисельність сільських жителів практично збереглися на рівні 1970 р. Окрему групу становлять північно-західні області, де сільське населення скорочувалося дещо повільніше, ніж у цілому по економічному району. Що стосується областей центральної частини Полісся і Поділля ,то тут чисельність сільського населення знизилася найбільш — на 20-25(за винятком Київської обл., де це скорочення становило близько 12%.

За 1970—1989 роки практично не зменшилась кількість сільських жителів колишнього Південного економічного району, а в таких його областях, як Кримська і Херсонська, воно навіть помітно зросло.

Не зупиняючись на регіональних особливостях чисельності населення різних розмірних категорій сільських поселень, зробимо спробу виявити найстійкіші розмірні категорії сільських населених пунктів України.

Показники дають досить повну картину територіальних відмінностей, що склалися в зміні чисельності сільського населення республіки та областей, а також сільських населених пунктів різних розмірних категорій. Але вони не дають змоги повністю виявити найбільш стійкі розмірні категорії сіл, які можна прийняти за типові. Пояснюється це тим, що показники не враховують масштабності змін у чисельності населення в різних розмірних категоріях сільських поселень. А це є конче необхідним, оскільки в одних випадках може становити кілька тисяч чоловік, в інших — кілька сотень тисяч і більше. Тому однакова абсолютна величина приросту (або скорочення) чисельності населення в результаті неоднакової частки цих величин серед усіх жителів буде виражатися різними показниками.

Усі 26 класів сільського розселення можна об’єднати у такі групи :

1.Типовоукраїнська

2.Прикарпатська

3.Середньосільська

4.Буковинська-Закарпатська

5.Великосільська

{№ 5}

2.2.Вплив розміщення міського та сільського населення на територіальну організацію продуктивних сил України

Відтік сільських жителів у міста докорінно змінив характер розселення в межах України. Тут сформувались системи розселення з високою концентрацією міського та сільського населення, що співвідносяться з найбільш складними та динамічними, виробничими, урбаністичними, транспортними структурами України. Одночасно у сільській місцевості в багатьох регіонах утворюються та ширшають слабо заселені території, де через це вилучаються з господарського обороту значні за площею землі.

Малі та середні міста виконують, як правило, адміністративні та торгово-розподільні функції і є центрами областей та адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу і трудові ресурси навколишньої сільської місцевості.

Проте на Сході і Півдні України є ряд великих міст, які обслуговують потужну промисловість Донбасу та Придніпров’я, морський транспорт і курортно-рекреаційну галузь. Це — Горлівка, Єнакієве, Костянтинівка, Алчевськ, Макіївка, Севастополь, Сімферополь, Керч, Євпаторія та ін. Саме ця група міст за 1990—1995 рр. зросла чисельно на 17,1 %, тоді як усе міське населення — лише на 2,5%.У містах-мільйонерах фактично чисельність населення знизилася до рівня 1989р.,а у великих містах (100—500 тис. чол.) навіть зменшилася на 0,6%.

В Україні склалися помітні територіальні відмінності у характеристиках зайнятого населення, що пояснюється регіональними особливостями структури матеріального виробництва та невиробничої сфери, рівнем розвитку продуктивних сил, демографічною ситуацією, традиціями місцевого населення тощо. Висока зайнятість у промисловому виробництві, зокрема у важкій промисловості. Аналіз свідчить, що в усіх великих містах склалася висока частка зайнятості працівників у машинобудуванні, легкій та харчовій промисловості. Малі та середні за розміром міські поселення є переважно центрами харчової індустрії та промислового обслуговування сільськогосподарського виробництва.

Для України характерне таке утворення, як міські агломерації - їх 19. Це зосередження функціонально пов'язаних між собою міських поселень, що концентрують у собі потужний виробничий, культурний, освітній і торговий потенціал. Проте надмірна концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища через надмірну концентрацію промисловості, зменшуються рекреаційні зони і взагалі вільні території для озеленення та ін. Моноцентричні агломерації зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом. Це стосується міст Києва, Харкова, Одеси, Львова.

Біцентричні та поліцентричні міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії у Східному та Придніпровському економічних районах: Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько - Єнакіївська та ін. У всіх 19 агломераціях проживає понад 16 млн. чол. міського населення країни. Проблемами розвитку і планування міст в Україні займається ряд науково-дослідних та проектних інститутів (у Києві) та їх обласних центрах.

Функціонально виділяють столицю держави Київ-головний адміністративно-політичний, індустріальний, науковий і культурний центр. Крім того, є 24 міста — центри адміністративних одиниць, які відзначаються багатофункціональністю.

До багатогалузевих промислових центрів належать Кривий Ріг, Нікополь, Маріуполь, Горлівка, Макіївка та ін., одно галузевих - Торез, Шостка, Делятин тощо. Окремо виділяють транспортні центри: Здолбунів, Жмеринка, Фастів, Козятин та ін.

До невеликих міст, що виконують організаційно-господарські, промислово-переробні та культурно-освітні функції місцевого значення, відносять Жидачів, Коломию, Косів, Стрій, Кременець, Дубно, Острог, Славуту, Літин, Ніжин та ін.

Центрами рекреації та оздоровлення населення є такі міста, як Моршин, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.

Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські і несільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспортних вузлів, лісопромислових закладів та ін.).

Основна маса сільських поселень — це села першого типу. В них є умови для розвитку переробної промисловості, культурно-побутового, торгового та медичного обслуговування. У певний час соціально-економічні умови розвитку господарства зумовили таку форму розселення, як хутори, присілки і взагалі дисперсну (розсіяну) форму розселення, яку у 50-х роках XX ст. ліквідовували як неперспективну.

Прямої залежності між розміщенням міського та сільського населення України і територіальною організацією продуктивних сил не простежується. Але, все ж таки, можна говорити, що нові промислові підприємства орієнтуються на велику кількість робочої сили, переважно кваліфіковану, тому і будуються у великих та середніх містах. Що стосується сільського населення, то воно є головним “двигуном” аграрно - промислового комплексу нашої країни.

Зібравши все разом, можна сказати, що демографічні фактори: чисельність населення і його розміщення, кількісна та якісна оцінки трудових ресурсів у розрізі областей і районів, міст і селищ відіграють першочергову роль при розміщенні продуктивних сил як України, так і інших держав. Нерівномірність розселення населення зумовлює потребу розміщення промисловості відносно споживача готової продукції ,а також оцінки мобільності населення для прогнозування його міграції з огляду перспектив розвитку економічних районів. Ефективне використання трудових ресурсів потребує розміщення виробництва у невеликих і середніх містах і обмеження нового будівництва - у великих. Демографічні фактори найбільше впливають на розміщення праце- та наукомістких галузей промисловості(приладобудування,інструментальної,радіотехнічної,електронної,електротехнічної галузей тощо).Розміщення підприємств цих галузей здебільшого залежить від наявності кваліфікованих кадрів.{№ 6}

3.Проблеми та перспективи розвитку та розміщення міського та сільського населення України в умовах розвитку ринкової економіки

Уповільнення і вирівнювання темпів росту великих, більших та найбільших міст необхідно оцінювати позитивно. Тим часом подальше уповільнення темпів зростання малих та середніх міських поселень не можна визнати прийнятим. У багатьох міських поселеннях названої розмірної категорії існують досить сприятливі умови для розвитку: в них та і на прилеглих до них територіях є певні резерви трудових ресурсів, запаси багатьох видів мінеральної сировини, води, палива тощо.

Дослідження рівнів життя міського і сільського населення свідчать, що рівні сукупних доходів сімей робітника і службовця (міські поселення),а також сім’ї колгоспника (сільські поселення),скореговані з урахуванням витрат часу на роботу в суспільному господарстві, а також з урахуванням зіставлення доходів, що використовуються вказаними групами населення на будівництво і обслуговування житла, допоміжних будівель і споруд, на оплату комунальних послуг з фондів суспільного споживання, реально складають відповідно 100 і 66,8%.Словом, різниця між доходами міського і сільського населення досить значна і складає 23,2% на користь міського. Причому, вказана різниця створювалалася в умовах, коли рівні грошових доходів міських і сільських жителів України були майже однакові. Отже, дана різниця формувалася за рахунок того, що в містах оплата житла становила лише незначну частину усіх витрат на його спорудження і обслуговування, тоді як у селах практично усе це оплачували самі жителі. Крім того, міське населення користувалося значно більшими коштами на інші види соціальних витрат з розрахунку на одного жителя. Особливо велика різниця в рівнях доходів і можливостях соціального розвитку за рахунок держави була серед жителів великих міст і сіл, що пояснюється більшими розмірами коштів, які направляла держава в розрахунку на одного жителя великого міста, а отже, більшими соціальними витратами і вищою якістю обслуговування.

На терені країни в системі сільського населення і розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській, Вінницькій, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Кіровоградській, Дніпропетровській областях. Інакше кажучи, це зони, де смертність перевищує народжуваність, спостерігається природний регрес населення. Справді, починаючи з 1979 р., у сільській місцевості України кількість померлих перевищує кількість народжених. За 1979-1995 рр. чисельність сільського населення зменшилася на 2, 8 млн. чол., або на 14,5%.Все це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію.

Барометром депопуляції, регресу на селі стала вся система сільського розселення. Приблизно половина малих сіл країни знелюднена. Деякі "теоретики" вважали це прогресивним явищем, оскільки так нібито ліквідували так звані неперспективні села, а все сільське населення концентрувалося у великих "опорних" поселеннях, прообразах універсальних, передових, "комуністичних" сіл. До чого ж це призвело? Передусім до абсолютної відсталості села, нестачі сучасного житла, комунальних послуг, мережі шкіл, медичних і культурних закладів.

Внаслідок цього виникла незворотна міграція у міста. В 1979-1995 рр. щорічно мігрувало з села до міста майже 180 тис. чол. Відповідно за цей самий період зменшилася кількість сільських поселень -на 900 сіл, або на 3% загальної кількості їх. Водночас знизилася середня людність сільських поселень — з 645 осіб у 1977 р. до 507—у 2004 р.

Проте люди повертаються в села і не завдяки кращим умовам життя, а тому що жити в містах стало дуже тяжко. Затримка заробітної плати та проживання по дві-три сім'ї в одній квартирі змушують старше покоління повертатися до батьківських осель.

Отже, якщо в попередні десятиріччя переважав міграційний потік із сіл до міст, то нині спостерігається зворотний процес — наростання тенденції переселення з міст у села. Міграційні процеси слід вважати найзагальнішим виразником реакції населення на умови проживання. Величина і спрямованість міграційних процесів визначають територіальними відмінностями в умовах життя.

Дрібні села та присілки найбільш зазнали впливу депопуляції та деградації. Село у період колективізації та інших експериментальних процесів колонізаційної політики занепало, а значна постійна і маятникова міграції спричинили порушення статево-вікової рівноваги, збайдужіння селянина до рідної землі. Сільське населення до того ж старіє. Село не забезпечене фахівцями вищої кваліфікації, навіть кваліфікованими робітниками (механізаторами, будівельниками), проте простежується тенденція збільшення кількості фахівців(див. табл. 7).

Не завжди задовольняє сільського жителя соціально-економічна та культурно-духовна інфраструктура. Якщо, наприклад, школами село забезпечене в цілому задовільно, то самі вони часто не відповідають своєму призначенню. Справді, в сільській місцевості області типових шкіл усього 45 % і в них навчається 60 °/о дітей. Решта дітей навчається в пристосованих приміщеннях, а часто взагалі у старих та аварійних. Нині часто в селах не вистачає шкіл, хоча є багато дітей шкільного віку. Таке саме становище з дошкільними закладами у сільській місцевості. Рівень забезпечення ними становить 65 °/о. За таких умов значна частина жінок змушена залишати дітей на родичів похилого віку чи батьків, а іноді взагалі без догляду.{№ 12}

Розвиток агломераційних форм розселення призводить до формування найактивніших зон взаємодії територіальних спільнот людей із навколишнім природним середовищем. Результатом цієї взаємодії є забруднення всіх компонентів природного середовища, насамперед внаслідок виробничої та комунально-побутової діяльності населення, що зрештою впливає на здоров'я жителів цих регіонів. Це потребує запровадження досконаліших форм територіальної організації розселення людей, визначення оптимальних типів поселень і запровадження регіональних механізмів компенсації негативного впливу на природу, а також шкідливих для населення природних умов проживання. Для цього слід насамперед визначити зони негативного впливу агломерацій на природне середовище, розробити економічні механізми та нормативи компенсації за завдану шкоду тощо.

Опріч того, весь повоєнний час переважав відтік сільської молоді у міста та за межі України; щорічно він у середньому становив 225 тис. осіб. З 1986 року відтік сільських жителів зменшується і поступово, вже з 1992 року переходить у позитивне сальдо міграції. Багаторічний відплив сільської молоді у міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів у сільській місцевості, адже село залишали переважно молоді та працездатні люди. Цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності сільського населення, скороченням його народжуваності, зниженням природного приросту населення. І хоча в 1992 році вперше за багато десятиліть сальдо міграції сільського населення в Україні стало позитивним, це не вплинуло на деформації процесів у сільській місцевості , тому що в селі спостерігався приплив людей пенсійного віку.

Сільське розселення на сучасному етапі деградує (знелюднюється). Слід зазначити і те, що в селах залишаються на постійне помешкання, як правило, люди старшого віку (28 %).

Природно, що в кожній з цих груп сільського розселення має проводитися своєрідна державна політика щодо демографічної та розселенської ситуації, а тому кожній області, кожному регіону необхідна програма розвитку народонаселення на найближчі 10— 15 років з урахуванням сучасних тенденцій і процесів.

Село не забезпечене повноцінними закладами охорони здоров’я, тут вдвоє менше лікарняних ліжок, ніж у середньому в Україні. Недостатня і мережа служби побуту (будинків побуту, комплексних приймальних пунктів тощо), що здебільшого розміщена в аварійних будинках.

Безперечно, в майбутньому, у зв'язку з переходом до ринкової економіки, критерії оцінок рівнів життя і можливостей соціального розвитку міського і сільського населення зміняться. Але на сучасному етапі різке перевищення частки міського населення одних національностей порівняно з часткою населення інших є досить переконливим свідченням неоднозначного підходу до питань соціального захисту населення різних національностей в умовах функціонування планової економіки.

Визначення перспективних розмірних категорій сільських поселень вимагає вивчення територіальних аспектів проблеми. Потрібно, зокрема, встановити, чи виявлені розмірні категорії населених пунктів є масовим і стійкими повсюдно, тобто по всій території України, чи різним її регіонам властиві свої особливості. При такому підході можна більш мотивовано визначити оптимальну категорію населеного пункту, виявити групи сіл, в яких доцільно будувати соціально-культурні об'єкти, підвищувати рівень благоустрою. Йдеться про те, щоб управління сільським розселенням виступало фактором територіальної стабілізації сільських жителів, стримувало їх відплив у міста, створювало можливості для розвитку фермерського та інших форм сільськогосподарського виробництва.

Слід враховувати і те, що в перспективі чисельність сільського населення також буде скорочуватися. При визначенні найбільш масових розмірних категорій сільських поселень необхідно також враховувати реальні зміни, які відбудуться в сільському розселенні в умовах приватизації сільськогосподарського виробництва. Такі корективи сприятимуть виявленню випадкових залежностей.

В Україні село потребує додаткових можливостей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об'єктів сфери послуг, соціально-економічної інфраструктури, заходів, спрямованих на зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, оптимізації маятникової міграції до міста, а саме:

- приватизації землі, її роздержавлення і паювання різних колективних організацій та підприємств, здебільшого нерентабельних;

- поліпшення умов сільськогосподарської праці за рахунок досягнень науково-технічного прогресу (комплексів сільськогосподарських машин, працезберігаючих технологій тощо), істотного зменшення ручної праці;

- розширення в сільськогосподарських районах будівельної індустрії, збільшення послуг для будівництва і ремонту житлових будівель;

- збільшення обсягів будівництва водопровідних і газових мереж тощо.

Необхідно посилити увагу до соціально-культурного та побутового обслуговування населення, особливо децентралізації його у зонах і регіонах, що може позитивно вплинути на поліпшення демографічної ситуації : зменшення міграційних потоків сільського населення, збільшення у центральних великих опорних населених пунктах, де виникає так звана сільська переробна промисловість тощо.

Слід потурбуватися про збереження молодої сім’ї, підвищення міцності і стійкості шлюбу, створення умов для формування великих сімей, поліпшення здоров'я населення і подовження тривалості життя, охорону матері та дитини, зменшення міграційного відпливу сільського населення.

Усі проблеми можуть бути розв'язані певною мірою за умови приватизації землі і зміни виробничих відносин, які сприятимуть тому, що селянин стане господарем свого життя. Тоді і сільське розселення відродиться і зміцніє. За інших умов його спіткає доля Російського Нечорнозем'я, де сільське розселення знищила соціалістична система господарювання. Отже, можна зробити такі висновки: сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику і диференціацію сіл на перспективні й неперспективні, геноцид і депортації; важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від'ємного сальдо в природному прирості. Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі докорінної зміни виробничих відносин на селі і приватизації землі.{№ 11}

Висновок

Як показало дослідження, трансформацію відтворювальних процесів населення потрібно розглядати як функціональну систему, враховуючи динаміку всіх процесів життєдіяльності людей. Регіональне дослідження процесів відтворення населення в їх єдності та взаємозумовленості дає підстави для обґрунтованих висновків про характер їх змін, соціальні та економічні наслідки трансформації цих процесів, а також розробити пропозиції щодо оптимізації геодемографічних процесів стосовно конкретних умов для різних типів геодемографічних систем. Ці відмінності важливі для розробки стратегії економічного і соціального розвитку кожної територіальної одиниці.

Ринкова трансформація, що зачіпає не лише суспільно-економічне, а й екологічні процеси в Україні, потребує нових концептуальних засад як на рівні індивідуального підходу, так і в підході до кожної територіальної спільноти людей як об'єкта соціальної, демографічної, економічної політики. Сучасна модель екологічного, соціально-економічного, демографічного розвитку країни висуває принципово нові вимоги до професійної підготовки та до здоров'я населення з погляду збереження та відтворення нації. Турбота про людей має посісти центральне місце у справі забезпечення стійкого розвитку. Людині треба мати не тільки право на гідний життєвий рівень для неї самої та її родини, а й реальну можливість здорового та плідного життя у гармонії з природою.

Література :

1.http://www.ukrcensus.gov.

2.http:// travel. Kyiv.org

3.http://Rada.com.ua

4.http://www.amb-ukraina.com

5.http://lib.irismedia.org

6.http://library.if.ua

7.http://gorod.dp.ua

8.Атлас України. - К.: Картографія, 1996.

9.Бака М. М. Радянська Україна 1917-1987рр.-К.: Політвидав. України, 1987.

10.Бейдик О. О.Географія України: Основні відомості шкільного курсу. - К.: Либідь, 1996.

11.Бейдик О. О.Географія: Посібник для вступників до вищих навчальних закладів. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1996.

12.Заставний Ф. Д. Географія України. - Львів : Світ, 1998.

13.Качан Є. П. Розміщення продуктивних сил України. - К.: Вища школа, 1998.

14.Ковалевський В.В. Розміщення продуктивних сил.-К.:Либідь,2002.

15.Статистичний щорічник України за 2000 рік. - К.: . Техніка, 2001.

ДОДАТКИ

Таблиця 1

Кількість міських і сільських жителів по областях на момент отримання Україною незалежності

{№ 8}

ТАБЛИЦЯ 2

Населені пункти з числом мешканців понад 50000{№ 4}

Таблиця 3

Динаміка чисельності населення України

{№ 1}

Станом на 1 липня 2005 року населення України становить 47 мільйонів 075,3 тисячі осіб. Такі статистичні дані оприлюднив Державний комітет статистики України. При цьому міське населення країни становить 31 мільйон 911,1 тисячі, сільське - 15 мільйонів 164,1 тисячі (співвідношення 68% до 32%).

Проти 1 січня 2005 року населення країни скоротилося на 205,5 тисяч осіб, або на 0,43%. При цьому міське населення скоротилося на 98,2 тисячі (0,31%), сільське - на 107,4 тисячі (0,7%). Що стосується постійного населення України, то його вже стало менше 47 мільйонів. Так, якщо станом на 1 січня у графі "постійне населення" фігурувала цифра 47,1 мільйона, на 1 березня - 47,03 мільйона, то вже 1 квітня нас було 46,99 мільйона, а станом на кінець 1 півріччя стало 46,95 мільйона.В абсолютному виразі, найбільших втрат населення зазнали Донецька (27,7 тисячі осіб), Дніпропетровська (17,1 тисячі) та Луганська (16,6 тисячі) області. Але враховуючи масштаби цих областей, вони не відносяться до лідерів з демографічних втрат. Перше місце за втратою чисельності населення займає Чернігівська область - 0,83% (9,9 тисяч). За нею йдуть Кіровоградська - 0,77% (8,3 тисячі) та Сумська - 0,72% (8,9 тисячі) області. Також понад 0,5% населення втратили Вінницька (0,55%), Донецька (0,59%), Житомирська (0,6%), Луганська (0,68%), Полтавська (0,62%), Харківська (0,51%), Херсонська (0,5%), Хмельницька (0,53%) та Черкаська (0,6%) області.Єдиним містом, де спостерігався приріст населення, є столиця України Київ - приріст 5,6 тисяч (0,21%).Згідно з останніми статистичними даними, найбільшою областю України залишається Донецька - 4,64 мільйона осіб. За нею йдуть Дніпропетровська - 3,46 мільйона та Харківська - 2,83 мільйона - області. Понад два мільйона населення мають місто Київ та 3 області - Львівська, Луганська та Одеська. Близько 2 мільйонів населення мають АР Крим та Запорізька області. Наближаються до виходу з переліку областей-мільйонерів Волинська (1 мільйон 042 тисячі) та Кіровоградська (1 мільйон 046 тисяч). Поза цією межею знаходяться Чернівецька область (910 тисяч) та населенні пункти, які входять до Севастопольської міськради (378 тисяч осіб).

{№ 3}

ТАБЛИЦЯ 4

Чисельність міського та сільського населення Дніпропетровської області за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року

{№ 7}

ТАБЛИЦЯ 5

{№ 5}

ТАБЛИЦЯ 6

{№ 2}

ТАБЛИЦЯ 7

Рівень освіти населення у віці 10 років і старше

Примітка:кількість населення, яке мало вищу та повну загальну середню освіту, становила 820,0 тис. осіб, що перевищило відповідний показник перепису населення 1989 року на 20,9 %.

Підвищення рівня освіти в цілому характерне, як для міського, так і для сільського населення. Кількість осіб, які мали повну вищу освіту, у розрахунку на 1000 осіб населення у вказаному віці збільшилась, порівняно з даними перепису 1989 року, у містах на 32,5 %, у селах – на 73,5 %. Відповідну динаміку мав показник кількості осіб із повною загальною середньою освітою, підвищення становило у містах 18,2 %, у селах – 45,5 %. {№ 2}