План роботи
1. Вступ.
2. Представницька демократія.
3. Поняття і сутність виборів.
4. Принципи виборчого права України.
5. Абсентеїзм.
6. Референдум.
7. Список літератури.
Вступ
Демократичність держ
ави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим,
наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) на
родовладдя,
під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.
Першою в істо
ричному плані була саме ця форма народовладця.
В умовах первісного суспільства вона зд
ійснювалась у вигляді
загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях — у вигладі
народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважались, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускались). Участь у народних зборах усіх вільних громадян, в ідеалі, повинна була забезпечувати прийняття рішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні. Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.
Із розвитком та ускладненням суспільних відносин
класичні зразки прямого народовладдя внаслідок значного
зростання кількості населення держав стало важко, а то і
неможливо здійснювати з суто технічного боку. Крім того,
народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панівної верхівки суспільства, що й зумовило виникнення нових форм прояву безпосередньої демократії.
Так, у Стародавньому Римі народ поділявся на декілька центурій,
до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У відповідних ценіуріях
відбувались загальні
збори їх членів. Рішення центурії формулювалось відпові
дно до волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалось рішення, яке підтримувалось найбільшою кількістю '
центурій. При цьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римських громадян, утворювали лише одну центурію. А порівняно невелика кількість заможних патриціїв поділялась на декілька центурій.
Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян при
прийнятті загальнодержавних рішень. Однак і в цьому разі
у прийнятті загальнообов'язкових рішень брали безпосередню участь усі громадяни держави.
Представницька демократія
Із
розвитком і зміцненням держав,
ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька.
Її сутність полягає в тому, що при цьому більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені усієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій ЇЇ
території. Такі представницькі органи можуть називатись по-різному — парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада.
Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших краї
нах, це Президент.
Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощ
о), який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини території краї
ни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу.
Із розвитком та вдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починають постійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовлад
дя не вилучається
з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.
Практика виробила різні форми з
дійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії).
Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори
до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.
Поняття і сутність виборів
Термін "вибори"
означає процес, в результаті якого певна спільність людей, почасти організована у політичне об'єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені певної спільноти людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов'язкові рішення.
За допомогою виборів формується значна частина
органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.
Вибори були відомі вже первіснообщинному ладу, де
на загальних зборах того або іншого роду обирались старійшини, а пізніше — і воєначальники. З часом процедура виборів ускладнилась. Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів. Кожен депутат законодавчого органу представляє всю
націю, а не тільки округ, від якого його обрано. Тому депутат повинен бути незалежним від своїх виборців під час
виконання своїх повноважень. Цими ідеями керуються й
нині. Таким чином, вибори розглядаються як передача
влади від виборців до тих, кого вони обирають, в ході якої
народ делегує владні повноваження своїм представникам.
З плином часу утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закрі
плено у конституціях демократичних держав. Сукуп
ність
таких конституці
йних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділит
и на декілька груп: 1) норми, які закріпл
юють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів; 2) норми, що визначають коло осіб, які
наділяються акт
ивним виборчим правом, тобто правом
обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування; 3) норми, що визначають коло
осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто
правом бути обраними до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування чи на виборну посаду.
Конституційний інститут виборів регламентує досить
широке коло суспільних відносин. Частина його, а саме
норми, що встановлюють загальні правила і вимоги до процедури виборів, та норми, які регламентують активне виборче право, зафіксована у розділі III "Вибори. Референдум" та у розділі XI "Місцеве самоврядування" Конституції України. Норми, які закріплюють пасивне виборче право, вміщено у розділах Конституції
, присвячених основам організації та діяльності конкретних виборних органів.
Принципи виборчо
го права Украї
ни
Характеризуючи вибори і референ
дум.
Конституція України вказує, що вони є формами безпосередньої демократії, через які народ здійснює своє волевиявлення (ст. 69). А в ст. 71 закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самовряд
ування є вільними
і від
буваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Принцип загальності виборів
в Україні означає, що всі
її
громадяни, які на день виборів досягли
18 років, мають
право голосу. Цього права позбавляються лише ті, кого у
судовому порядку визнано недієздатними. При цьому
треба мати на увазі, що факт
недієздатності, як підстава
недопущення г
ромадянина до участі у виборах, повинен
бути встановлений саме судом. Наявність медичних
висновків про душевну хворобу громадянина без відповідного рішення суду не дає юридичних підстав для позбавлення його права голосу.
Рівень загальності виборів залежить від усіляких цензів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допу
щення
громадян до участі у них. У сучасному світі розрізняють віковий ценз та ценз осідлосгі.
Віковий
ценз
обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку. У більшості держав він становить
18 років, як і в Україні. В деяких країнах встановлено
інший віковий ценз. Так, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа та на
Кубі він дорівнює 16 рокам.
Ценз осідлості
передбачає надання громадянам права
голосу лише за умови їх проживання у країні або на території відповідного виборчого округу протягом певного
строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у
Новій Зеландії — три місяці. Раніше велике поширення
мали також майновий ценз (володіння певним майном),
освітній ценз (вміння читати і писати), релігійний ценз
(сповідування державної релігії) та деякі інші,
які нині застосовуються дуже рідко.
Крім недієздатних, у деяких країнах права голосу не
мають й особи, які відбувають покарання за вироком суду,
військовослужбовці та особи, котрі займають певні державні посади.
Пряме
виборче право
означає, що громадяни, беручи
участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо "
за"
чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня — від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. Таким
чином, пряме виборче право забезпечує остаточність
вирішення питання про зайняття виборної посади.
Проводяться й непрямі (багатоступеневі) вибори,
ї
х
призначають,
нап
риклад, д
ля обрання Президента США.
У цій країні виборці обирають виборщиків,
які вже безпосередньо голосують за того чи іншого кандидата у президенти. Кількість виборщиків пропорційна населенню того або іншого штату. У 1996 р. їх було 538. Голоси 379 із них забезпечили переобрання Б. Клінтона на другий президентський строк.
Ще до свого обрання виборщики
дають обіцянку
віддати свої голоси за конкретного кандидата. Тому, враховуючи персональний склад обраної колегії виборщиків, ще
до їх голосування можна абсолютно точно визначити, кого
буде обрано президентом країни. Отже, можна говорити,
що у цьому разі акт голосування має суто формальний характер. Непрямими двоступеневими виборами в ряді країн
обираються верхні палати парламентів. А у Китаї Все
китайські збори народних представників (парламент) обираються непрямими триступеневими виборами.
Конституційним принципом виборів в Україні є таємність голосування,
яка передбачає недопущення будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців.
У первісних демократіях вибори проводились відкрито.
Це могло бути підняття руки, крик тощо. Однак таке голосування дає змогу контролювати, спрямовувати подачу голосів виборців тими, від кого вони якимось чином залежать. Таємне голосування покликано запобігти цьому. Відомі різні форми таємного голосування — шляхом опускання в амфору камінців різного кольору (світлий — "за", темний — "проти"),
написання на черепках, а пізніше на папері імені кандидата, за якого віддається голос тощо.
У сучасному світі таємне голосування здійснюється
шляхом опускання в урну бюлетенів, в яких вказані прізвища кандидатів на виборну посаду або варіанти вирішення проблеми, що виноситься на референдум. Виборець певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за які він віддає свій голос. Останнім часом набуває поширення голосування за допомогою спеціальних машин. Для забезпечення таємності голосування на
виборчих дільницях встановлюються недоступні для зовнішнього нагляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені, або машини для голосування. При цьому кабіни повинні бути встановлені таким чином, щоб через них, прямуючи до урн, пройшов кожен виборець.
Рівність виборчого права —
це наявність у виборців
однакової кількості голосів. За сучасних умов вона означає
реалізацію принципу: "Один виборець — один голос".
Конституція України встановлює, що вибори є вільними.
Це означає неприпустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають інші особи чи структури. Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються, наприклад, встановленням за їх порушення кримінальної відповідальності.
Абсентеїзм
Завершуючи розмову про вибори, доцільно звернути увагу на те, що останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, іншими словами, їх відмова від реалізації свого активного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їх результатами можна було визначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованих виборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових фінансових затратах. Досить часто й повторні
вибори не дають бажаних результатів, внаслідок чого виборні вакансії не заповнюються, що, до речі, стосується і депутатського складу Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування.
У зв'язку з цим у деяких державах участь громадян у
виборах вже розглядається не як їх право, а як їх обов'язок. Такий підхід аргументується й тим, що у давнину участь у народних зборах була почесним обов'язком громадян, ігнорування якого каралось якщо не за законом, то за звичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід розглядати як громадську функцію, що здійснюється не стільки в інтересах громадянина, скільки відповідно до потреб забезпечення формування і функціонування найважливіших
державних структур. Тому держава має право вимагати від
своїх громадян здійснення цієї функції під загрозою застосування
певних санкцій, що повинно діставати юридичний вияв в обов'язку (а не у праві) громадян брати участь у виборах.
Законодавством ряду держав за неучасть у виборах
передбачені певні санкції. В Аргентині особа, яка не брала
участі у виборах, втрачає право перебувати на державній
службі протягом трьох років, а у Греції та Туреччині таку
особу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії, залежно
від кількості проігнорованих виборів, передбачені різні за
розмірами штрафи. В Італії участь громадян у виборах
визнається їх обов'язком, за невиконання якого протягом
п'яти років прізвища порушників вносяться до спеціальних списків, які виставляються на загальний огляд.
Деякі держави виходять із ситуації, зумовленої абсентеїзмом, шляхом визнання виборів такими, що відбулися, навіть якщо в них взяло участь менше половини зареєстрованих виборц
ів.
Якщо в Україні абсентеїзм буде поширюватись і надалі,
то неминуче постане питання про запровадження одного з
вироблених світовою практикою засобів боротьби з ним.
Поняття референ
думу
Референдум —
це голосування усього населення держави (загальнодержавний референдум) або певної його
частини (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають спільний метод здійснення — голосування, але різняться предметом. Вибори проводяться дл
я в
изначення особи, яка з точки зору більшості виборців найбільш достойна займати виборну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних з наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це
може бути затвердження, зміна чи скасування законів,
розв'язання в межах держави пробл
ем територіального
устрою тощо.
У науковій літературі та законотворчій практиці нарівні з терміном "референдум" інколи вживається термін
"плебісцит". У багатьох випадках їх зміст рівнозначний.
Однак між ними є й відмінність. Референдум регламентується нормами конституційного права певної держави,
його предметом може бути досить широке коло питань. А
підстави і порядок проведення плебісциту, в основному,
регулюються міжнародно-правовими актами, його предметом у більшості випадків є вирішення територіальних
спорів між державами.
Види референдуму
Залежно від тих чи інших ознак, розрізняють імперативний і консульта
тивний, конституційний
і за
конодавчий, обов'
язковий
і факультативний референдуми.
Імперативний
і консультативний референдуми
різняться юридичною силою їх результатів. Акт, прийнят
ий імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили і не потребує затвердження іншими суб'єктами. А метою консультативного референдуму є виявлення точки зору населення щодо якогось питання, яка не має обов'язкової юридичної сили для державних органів. Цей вид референдуму щ
е називають всенародним опитуванням.
Конституційний референ
дум
вирішує питання, пов'язані з прийняттям конституції тієї або іншої країни чи внесенням до неї поправок. Шляхом законодавчого референдуму
приймаються закони, спрямовані на регулювання важливих проблем суспільного і державного життя. Обов'язковий референдум
проводиться у нашій країні з питань, які згідно з Конституцією можуть бути вирішені
лише за його допомогою — щодо зміни територіальних
меж України (повинен призначатися Верховною Радою),
ддя
затвердження змін до розділів І, III, ХПІ
Основного
Закону нашої держ
ави (призначає
ться Президентом).
Всеукраїнський референдум
може проголошуватися
Президентом України за ініціативою народу. Цим покладено обов'язок на Президента призначати референдум для
вирішення конкретного питання, якщо цього вимагають
не менш як 3 млн громадян
України, які мають право голосу. Для набуття обов'язкової сили цієї вимоги для Президента необхідно, щоб підписи громадян на підтримку референдуму були зібрані не менш як у двох третинах областей України і не менш як по 100 тис. підписів у кожній із них.
Як й у багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету та амністії, проведення референдуму не допускається.
Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням виборів і референдуму, регламентуються Законом від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", Законом від 5 липня 1991 р. "Про вибори
Президента України" та іншими нормативно-правовими
актами.
Список літератури.
1.
Конституція України.
2.
Закон України “Про вибори Президента України”.
3.
Закон України “Про всеукраїнський та місцевий референдуми”.
4.
Маклаков В.В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. - М., 1987.
|
