П л а н

1.	Завдання статистичного вивчення фінансів
2.	Статистика державного бюджету
3.	Статистика грошового обігу
4.	Статистика інвестиційної діяльності
5.	Статистика кредитної діяльності
6.	Статистика страхової діяльності

1. Завдання статистичного вивчення фінансів

Фінанси — це система економічних відносин, яка охоп­лює процеси утворення, розподілу та використання гро­шових фондів, а також виконує функції економічного регулятора виробництва, розподілу та перерозподілу су­спільного продукту та національного доходу.

Фінансово-кредитна система в останні роки знахо­диться у стадії постійного розвитку та реформ відповідно до вимог розвитку економічних та політичних процесів.

У Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) зазначається, що Україна самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а якщо треба, впроваджує свою грошову одиницю.

Утворення нових економічних відносин у сфері фінансів передбачає формування ринків кредиту та цінних паперів.

Ринок кредитів створюється на базі реформи банків­ської системи. Згідно з Законом України Про банки та банківську діяльність, прийнятому 20 березня 1991 р., банківська система країни є дворівневою. До її складу входить Національний банк України та комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк, Ощадний банк та інші комерційні банки різних видів та форм власності. Дворівнева система забезпечує ліквідацію монополізму в сфері кредитування.

Національний банк України координує і регулює на­явний та безнаявний грошовий оборот, резервуючи кре­дитні ресурси банків другого рівня та встановлюючи об­лікову процентну ставку за кредитні ресурси, які на­дають комерційним банкам, що забезпечує державне регулювання кредитної діяльності. Національний банк проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, є емісійним центром країни, організовує міжбанківські розрахунки, визначає курс грошової одиниці від­носно валют інших країн, має монопольне право на випуск наявних грошей у обіг, а також друк національних грошових знаків, створює і організовує діяльність державної скарбниці, зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, представляє інтереси України у відносинах з централь­ними банками інших країн та міжнародними фінансово-кредитними організаціями, проводить реєстрацію та вста­новлює форми обліку і звітності комерційних банків дру­гого рівня.

Банки другого рівня, в тому числі спеціалізовані дер­жавні та галузеві кооперативні й інші створюються на акціонерних або пайових засадах, у здійсненні своєї кредитної діяльності повністю самостійні і працюють на госпрозрахунковій, комерційній основі. Наявність віль­них можливостей у дебіторів у виборі того чи іншого банку для одержання кредитів забезпечує створення ринку кредиту, що спонукає обидві сторони до більш ефективної взаємодії.

Ринковий обіг цінних паперів забезпечує фондова біржа. До категорії цінних паперів належать різноманітні грошові документи, що визначають фінансові відносини між юридичними та фізичними особами, які випустили ці папери, та їх фактичними власниками. Такі папери найчастіше передбачають одержання, а також можливість передачі прав, зумовлених в документі, іншим особам через вільну купівлю-продаж. До категорії цінних паперів можуть бути віднесені облігації, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, акції, векселі та ін. Облігації посвідчують внесення власником коштів із зобов'язанням повернути їх номінальну вартість в зумовлений строк з виплатою процента у вигляді виграшу. Ощадні сертифікати передбачають повернення через зумовлений строк їх номінальної вартості та процента кожному власнику. Казначейські зобов'язання держави гарантують власнику погашення номіналу в зумовлений строк з виплатою доходу щорічно. Вексель гарантує повернення власнику означеної у ньому суми, яка, як правило, перевищує суму боргу, в конкретний строк. Акції посвідчують внесок коштів з правом одержання відповідного дивіденду у вигляді частки прибутку підприємства.

Власнику грошей ринок цінних паперів забезпечує вільний вибір форми вкладу своїх коштів з бажаним сту­пенем ризику. З позицій народного господарства вільний оборот цінних паперів приводить до більш раціонального перерозподілу та використання фінансових коштів, прискорює грошовий обіг.

У процесі вивчення фінансово-кредитної системи статистика здійснює аналіз: виконання, структури і динаміки бюджету) вивчення кредитних та розрахункових операцій у на родному господарстві: діяльності ощадних банків по акумуляції коштів населення; показників діяльності органів державного страхування; основних показників грошового обігу; фінансових результатів виробничо-господарської діяльності підприємств; вивчення розрахункових відносин фінансової системи з галузями народного господарства.

2. Статистика державного бюджету

Державний бюджет — це план утворення і використання фі­нансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади. Він характеризує систему економіч­них відносин щодо формування державних фінансових ресурсів і напрямки їх використання в інтересах суспільства.

Бюджетна система складається з Державного бюджету Украї­ни, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

Бюджет Автономної Республіки Крим об'єднує республікан­ський бюджет та бюджети районів і міст республіканського під­порядкування Автономної Республіки Крим.

До місцевих бюджетів належать обласні, міські, районні, рай­онні в містах, селищні та сільські бюджети.

Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної І системи України, є Зведеним бюджетом України. Останній використовується для аналізу та визначення засад державного регу­лювання економічного і соціального розвитку.

Розрізняють два види бюджетів: бюджет-брутто — форма побудови бюджету, за якої доходи і видатки показуються в розгор­нутому вигляді без сальдування зустрічних платежів, що мають місце в бюджетній системі країни, та бюджет-нетто — форма побудови бюджету, за якої доходи і видатки окремих бюджетів показуються як сальдо, тобто з урахуванням зустрічних платежів і (наприклад, кошти державного бюджету можуть бути спрямовані в місцеві бюджети і навпаки). Бюджет-нетто менший за бюджет-брутто. Різниця між ними являє собою внутрішній оборот грошо­вих коштів, який не збільшує реальних доходів і видатків Зведе­ного бюджету України.

Збір і обробка даних про доходи та видатки державного бюд­жету — справа статистики. Державний та місцеві бюджети складаються з дохідної та видаткової частин. Статистика аналізує І структуру та динаміку цих частин. Аналіз структури доходів і ви­трат дозволяє визначити основні джерела формування доходів держави і напрямки розподілу одержаних коштів, що має прин­ципове економічне і соціально-політичне значення.

При виконані цих задач статистика спирається на звітність про виконання Державного бюджету України і місцевих бю­джетів, яка надається бюджетними і банківськими установами, органами Державного комітету статистики і господарськими ор­ганізаціями.

У процесі аналізу склад доходів та видатків державного бю­джету вивчається більш докладніше. Надходження від підпри­ємств розподіляються за галузями та формами власності, надхо­дження від населення — за видами податків та іншими ознаками.

Дохід державного бюджету утворюють усі надходження від підприємств, установ та населення до бюджетів усіх рівнів упра­вління. Вони поділяються на поточні та капітальні доходи.

Поточні доходи включають податкові та неподаткові доходи, крім безоплатних надходжень, надходження від продажу землі, нематеріальних активів, державного майна, капітальні трансферти.

Податкові доходи включають різні види податків, тобто без­поворотних обов'язкових платежів органом управління, згрупо­ваним за об'єктами оподаткування: доходи, заробітна плата, майно, товари та послуги, зовнішня торгівля.

Неподаткові доходи включають усі безоплатні й безповоротні надходження до державного бюджету, такі як доходи держави від власності та підприємницької діяльності, продажу товарів та послуг (за винятком доходів від продажу основних фондів), над­ходження від адміністративних штрафів за несплату податків, а також добровільні, безоплатні поточні надходження з недержав­них джерел.

Капітальні доходи включають доходи від продажу основного капіталу, запасів державних резервів, землі, нематеріальних ак­тивів і капітальних трансфертів від недержавних підприємств, некомерційних організацій, приватних осіб.

Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів, надходжень з інших джерел, уста­новлених законодавством України.

Види доходів зведеного бюджету України: податок на доходи (прибуток) підприємств і організацій, податок на додану вартість, акцизний збір, державне мито, відрахування на геологорозвіду­вальні роботи, надходження до Фонду по ліквідації наслідків Чо­рнобильської катастрофи, надходження до Пенсійного фонду, прибуткові податки з громадян, плата за землю.

У міжнародних стандартах зі статистики та обліку використо­вуються дві класифікації податкових платежів: класифікація сис­теми статистики державних фінансів (СДФ) і класифікація сис­теми національних рахунків (СНР). Перша класифікація розроб­лена Міжнародним валютним фондом. Вона використовується для задоволення потреб державних фінансів, аналізу і розробки фінансової політики.

У СДФ податки класифікуються за однією ознакою — типом, а тип податку визначається видом діяльності або податковою ба­зою. Для податкової бази використовують суму доходу, загальну суму виплаченої заробітної плати, суму продажу, вартість майна, розмір імпорту. Класифікацією податкових доходів держави в СДФ передбачено такі типи податків: прибуткові податки, внес­ки до Фонду соціального забезпечення, податки на заробітну плату і робочу силу, податки на операції в міжнародній торгівлі, решта податків, які не віднесені до інших податків.

Класифікація податків, застосовувана в СНР, виходить з по­треб економіки в цілому. В основу цієї класифікації покладені таки ознаки:

1) тип податку, як він визначений у СДФ (акцизи, податок на нерухомість тощо);

2) тип інституційної одиниці, яка сплачує податок (домашнє господарство, державне підприємство, комерційна організація);

3) обставини, за яких сплачується податок (продукція вироблена, імпортована, підготовлена на експорт).

Згідно з цим податкові платежі об'єднуються в такі групи: 1) ви­робничі податки; 2) прибуткові податки; 3) податки на капітал.

Виконання державного бюджету аналізується обчисленням відносних величин виконання плану за доходами та видатками в цілому, а також за окремими їх видами та цільовим призначен­ням. Такий аналіз дає змогу не лише дістати сукупну оцінку виконання бюджету, а й схарактеризувати ступінь виконання плану І за кожною групою доходів та видатків, докладно проаналізувати ту групу доходів або видатків, за якою виявлено істотні відхи­лення фактичних даних від запланованих, установити, чим було зумовлене відхилення фактичних надходжень від запланованих.

Приріст суми податкових доходів можливий з двох причин: зростання податкової бази і зміни в оподаткуванні. Перший вид змін податкових доходів називають автоматичним ефектом, а другий — дискреційним. Ці зміни пов'язані з видами фіскальної політики. Дискреційна фіскальна політика — це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії цик­лічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в пері­од економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижу­ючи податки. Відповідно в період підйому цілеспрямовано ство­рюється бюджетний надлишок. За недискреційної (автоматичної) фіскальної політики дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економі­ки. Автоматичний стабілізатор — механізм, який дозволяє змен­шити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогресивна по­даткова система і трансфертні платежі.

Розглянемо приклад розрахунку впливу на приріст суми пода­тку на прибуток підприємств і організацій ставки податку і пода­ткової бази (сума прибутку). Для цього скористаємося умовними даними з табл. 18.1, що характеризує податок на прибуток під­приємств та організацій і податкову базу.

Таблиця 1

ПОДАТОК НА ПРИБУТОК, СТАВКА ПОДАТКУ І СУМА ПРИБУТКУ В ОБЛАСТІ, тис. грн.

Фактично сума податку на прибуток підприємств зросла порі­вняно з плановою на 1000 тис. грн. Це пояснюється таким: фактичним зменшенням рівня ставки податку на 6,7 п.п.

H_С =(С₁ -С₀)Б₁ =(0,233-0,3) 30000 = -2000 тис. грн.; приростом суми прибутку підприємств і організацій

H_б = (Б₁ - Б₀ )С₀ = (30000 - 20000) 0,3 = 3000 тис. грн.

Зв'язок доходів державного бюджету з найважливішими макроекономічними показниками можна схарактеризувати, побуду­вавши паралельні динамічні ряди, рівняння регресії, застосував­ши багатофакторні індексні моделі.

Одним із завдань статистики державного бюджету є прогнозу­вання його доходів і видатків.

Для прогнозування податкових доходів державного бюджету можуть бути використані різноманітні методи, наприклад екст­раполяція трендів. Проте ці методи, передбачаючи збереження минулої тенденції розвитку, не враховують змін у податковій ба­зі, а також ставки податків. Через це їх застосування може при­звести до помилок у прогнозах. Більш обґрунтованою є побудова функції залежності податків від податкової бази.

Видатки бюджетів включають усі платежі, що не повертаються.

Видатки визначаються як державні витрати, що утворюються на безповоротній основі, тобто не пов'язані з виникненням або погашенням фінансових вимог. Ці видатки можуть бути спрямо­вані як на поточні, так і на капітальні цілі, вони можуть бути як відшкодованими, так і безповоротними.

Поточні витрати включають відшкодовані витрати, не пов'я­зані з придбанням основного капіталу, товарів і послуг для виробництва основного капіталу, а також безоплатні виплати. Безоплатні виплати не включають придбання капітальних активів, відшкодування збитків за пошкодження основного капіталу або І збільшення фінансових активів одержувачів. У складі поточних витрат виокремлюють видатки на товари та послуги, виплату процентів з державного боргу, субсидії та інші поточні трансферти й видатки.

Капітальні видатки — це видатки на придбання основного капіталу, резервів, землі та нематеріальних активів, капітальні трансферти та інші капітальні витрати.

Витрати державного бюджету деталізуються за конкретними об'єктами фінансування в рамках статей і параграфів. Важливим завданням статистики державного бюджету є вивчення показни­ків використання коштів держави в установах і організаціях, що фінансуються з бюджету. До таких об'єктів належать дитячі та дошкільні заклади, установи освіти та охорони здоров'я, ветери­нарна служба в сільському господарстві, частина науково-дослід­них установ, організації, підпорядковані Міністерству оборони, Служба безпеки України, Національна гвардія, Міністерство вну­трішніх справ, Прокуратура України, органи законодавчої, вико­навчої та судової влади.

Перевищення доходів над видатками (профіцит) розраховує­ться як різниця між сумарними доходами, включаючи безопла­тні надходження, та сумарними видатками. Значення цієї вели­чини з протилежним знаком (дефіцит) дорівнює сумі чистих запозичених державою коштів плюс чисте скорочення держав­них касових залишків, вкладень і цінних паперів, які мають лік­відне значення.

Фінансування дефіциту за типами кредиторів являє собою всі кошти (внутрішні або іноземні), отримані для покриття дефіциту бюджету або, навпаки, розміщення суми, яка перевищує доходи над видатками.

Дефіцит зведеного бюджету України фінансується за рахунок кредитів Національного банку України, облігацій державної вну­трішньої позики і зовнішніх джерел фінансування.

Сума видатків може бути похідною від доходів державного бюджету і рівня його дефіциту. Елементом прогнозу видатків бюджету може бути розмір державного внутрішнього і зовніш­нього боргу. Внутрішній борг держави складається з відсотків за виплатами позик та із сум погашення позик. Тому прогнозування цієї статті видатків має будуватися на рівнянні тренду відсотко­вої ставки і суми отриманих урядом кредитів. Прогнозування зо­внішнього боргу має пов'язуватися із зовнішньою заборгованіс­тю та її структурою, а також зі станом платіжного балансу і його прогнозом.

3. Статистика грошового обігу

В економіці грошова маса є важливим чинником, який впли­ває на рівень цін, обсяг виробництва і стан платіжного балансу.

Грошовою масою (запасами) називають сукупний обсяг купі­вельних та платіжних коштів, що обслуговують господарський обіг і належать приватним особам, підприємствам і державі. У грошовій масі розрізняють активні гроші, що застосовуються в готівковому та безготівковому обігу, і пасивні (нагромадження, резерви, залишки на рахунках), котрі лише потенційно можуть бути використані в угодах.

При визначенні грошової маси виходять з грошових агрегатів, під якими розуміють специфічну класифікацію платіжних коштів за рівнем їх ліквідності. Грошовим агрегатом називають особливу групу ліквідних активів, що служать альтернативними вимі­рювачами грошової маси.

Грошові агрегати — це зобов'язання банківської системи нефінансовим секторам: готівка, депозити до запитання, строкові депозити та заощадження. Розвиток зазначених депозитів відби­ває стан монетарної політики. Грошові агрегати протиставляють­ся чистим зовнішнім активам (обчисленим у національній валю­ті) та чистим внутрішнім кредитам.

Грошова база є сумою готівки в обігу, готівки в сейфах та ре­зервів комерційних банків.

Грошовий агрегат М1 складається з агрегату М0, розрахункових рахунків і поточних депозитів. Параметр М0 включає готівку в обігу (у касах підприємств і організацій та на рахунках у населення).

Грошовий агрегат М2 включає параметр М1 та строкові депо­зити. Строкові депозити складаються із залишків на строкових (до трьох років) рахунках за вкладами населення та депозитів підприємств і населення на розрахункових рахунках у комерцій­них банках.

Грошові агрегати різняться між собою за рівнем ліквідності. Останню властивість розуміють так: це можливість використання деякого активу як засобу обігу або перетворення активу на кошти обігу та його здатність зберігати свою номінальну вартість не­змінною.

Абсолютно ліквідними вважаються гроші параметра М1. До високоліквідних грошових активів слід віднести також грошовий агрегат М2. На думку економістів, цей параметр грошової маси більш тісно пов'язаний зі швидкістю грошової маси, реальним національним продуктом і цінами.

Поводження грошових агрегатів у консолідованій банківській системі може бути пов'язано з грошовою базою центрального банку за допомогою грошового мультиплікатора, обчисленого як відношення М2 (або іншого грошового агрегату) до грошової ба­зи — суми готівки, що утримується поза банківської системою, та загальних резервів комерційних банків, тобто суми мінімаль­них обов'язкових резервів і надлишкових резервів, включаючи готівку в сейфах.

Обсяг грошової маси є результатом складної взаємодії бага­тьох суб'єктів економічної діяльності, а не самої лише діяльності кредитно-грошових органів, які визначають розмір грошової ба­зи. Комерційні банки визначають розмір позичок, інших активів і надлишкових резервів. Небанківський сектор вирішує, як розпо­діляти свої грошові кошти між строковими, ощадними, поточни­ми вкладами та іншими зобов'язаннями, фінансовими активами або просто зберігати готівку. У свою чергу рух суспільного про­дукту і національного доходу, створення доходів у народному господарстві — усі ці дії невіддільні від грошових відносин, які складаються між населенням, урядом, підприємствами й орга­нізаціями. Ці відносини характеризуються обсягом грошового обігу, що являє собою сукупність операцій, у процесі вико­нання яких відбувається рух грошової маси. Необхідно відріз­няти обсяг грошового обігу від середніх залишків грошей. Перший показник визначають підсумовуванням результатів операцій з находження (або списання) грошей за певний пері­од, а другий дістають як середню величину із залишків грошей на рахунках на окремі дати.

Грошовий обіг поділяється на безготівковий та готівковий. Безготівковий грошовий обіг — це сукупність грошових роз­рахунків, здійснюваних у формі записів на рахунках у банках і шляхом заліку взаємних вимог. У безготівковому обігу гроші ви­конують лише функцію коштів платежу.

Готівковий грошовий обіг — це сукупність грошових розра­хунків, які застосовуються у взаємовідносинах держави, підпри­ємств, установ і населення, набираючи форми готівкових грошей. Для управління процесами грошового обігу потрібно спирати­ся на статистичну інформацію про розмір грошового обігу, його склад і динаміку, а також обіговість грошових коштів, додержан­ня розрахункової дисципліни, про склад і швидкість обігу грошо­вої маси, купівельної спроможності грошей, а також виявляти за­кономірності цих процесів.

За характером платежів розрізняють товарний платіжний обіг і нетоварний платіжний обіг. До складу товарного обігу включають платежі за товари, виконані роботи та послуги, а до нетоварного обігу — платежі до бюджету та платежі за іншими фінансовими операціями.

Обсяг готівки в обігу залежить від монетарної політики, пла­тіжної дисципліни та інфляційних очікувань та швидкості обігу готівки.

Розглядаючи швидкість обігу готівки, розрізняють власне швидкість її обігу та швидкість обігу агрегату М2.

Швидкість обігу обчислюється як відношення місячного (квар­тального, річного) ВВП до обсягу М0 і М1 на середину періоду, що множиться на 12 (відповідно 4 для квартальних та 1 для річ­них даних). При цьому темпи зростання агрегату протягом періо­ду вважаються сталими. Обсяг готівки та М2 на середину періоду обчислюється на підставі даних про готівку на кінець звітного періоду та агрегату М2, включаючи строкові депозити в інозем­ній валюті на кінець звітного періоду. Депозити в іноземній ва­люті перераховуються за обмінним курсом, який є середнім між аукціонним та міжбанківським, з одного боку, та некомерційним — з іншого.

Основним документом, за допомогою якого характеризується рух грошової готівки, є прогноз касових оборотів банків. Він ві­дображає рух грошової маси зі сфери обігу в каси банківських установ і видачу готівки підприємствам, установам, організаціям і населенню. Прогноз касових оборотів складається на квартал з розподілом за числами і затверджується для кожної банківської установи.

Прогноз касових оборотів стосується двох аспектів — надхо­джень та видач (витрат) готівки і відповідно поділяється на дві частини. У кожній частині виокремлюються статті згідно з кана­лами руху готівки. У першій частині показують прогнозне надхо­дження готівки до каси банківської установи, а в другій — про­гнозну видачу готівки з кас банківської установи. У процесі балансування касового плану визначається емісійне завдання з випуску готівки в обіг чи вилучення її з обігу.

До завдань статистики грошового обігу належить вивчення купюрного складу грошової маси. Під купюрним складом розу­міють питому вагу грошових знаків різної вартості в загальній масі грошей, що обертаються. При цьому купюрний склад може бути визначений як за кількістю, так і за сумою купюр.

Купюрний склад грошової маси формується під впливом гро­шових доходів населення, роздрібних цін на товари та послуги, структури товарообороту, схильності населення до витрачання грошей. Динаміку купюрного складу грошей можна схарактери­зувати, скориставшись показником про середню купюрність, значення якого обчислюється за формулою середньої арифмети­чної зваженої.

Кількість оборотів грошей визначається за формулою

де ВВП — номінальний валовий внутрішній продукт; М — за­гальна маса грошей, що визначається як середні залишки грошей за період.

Цей показник характеризує скільки в середньому за рік оборо­тів здійснила грошова маса.

Швидкість грошового обігу можна визначити як кількість оборотів, що їх робить грошовий агрегат (наприклад, М2), щоб забезпечити певний рівень економічної діяльності, який прибли­зно дорівнює номінальному ВВП. Зміна швидкості обігу відбиває зміну реального грошового попиту. Отже, швидкість обігу зрос­тає, коли економічні агенти очікують зростання альтернативної вартості утримання грошових активів у національній валюті, на­приклад зростання номінальних процентних ставок, рівня інфля­ції або обмінного курсу. Зростання швидкості обігу грошей при­зводить до росту цін.

Сукупна швидкість обсягу грошової маси формується під впливом обіговості грошових агрегатів, рівень яких для окремих агрегатів неоднаковий і може бути різний у динаміці. За допомо­гою індексного методу можна кількісно вимірювати приріст сере­дньої швидкості обігу грошей, зумовлений зміною швидкості окремих агрегатів грошей, структурними зрушеннями в масі грошей та неоднаковими темпами зростання параметрів грошової маси.

Кількість грошей, які перебувають в обігу, впливає на випуск продукції, рівень цін, зайнятість та інші явища, тому важливою задачею статистики є прогноз грошової маси.

Прогнозні розрахунки грошової маси можна виконувати двома шляхами:

1) прогнозування попиту на гроші;

2) прогнозування пропозиції грошей.

Зіставлення прогнозів попиту на гроші і пропозиції грошей дозволяє зробити висновки про рівновагу грошового обігу, ста­лість його розвитку.

Початковим моментом при прогнозуванні пропозиції грошей є визначення грошової бази. Грошова база включає в себе готівку небанківського сектору економіки, готівку банківських установ, депозити комерційних банків, приватного сектору і державних структур.

Грошова база вимірюється як приріст активів банківської сис­теми: державного боргу грошово-кредитним установам, зобов'я­зань комерційних банків перед центральним банком, закордон­них чистих активів (результат платіжного балансу), а також при­росту нерезервних зобов'язань центрального банку (капітал і прибуток цього банку, закордонні та інші зобов'язання).

Динаміка грошових агрегатів об'єднаної банківської системи може бути пов'язана з динамікою грошової бази центрального банку таким рівнянням:

M = kR = K(NFА + NDCG + DCB + OIN),

де М — грошовий агрегат, NFА — чисті зовнішні активи; NDCG — чисті зобов'язання уряду; DСВ — чисті зобов'язання комерційних банків; OIN— інші статті (нетто).

При прогнозуванні попиту на гроші незалежним параметром є обов'язкові фактори і змінні фактори «обов'язкових витрат». Обов'язкові фактори мають ураховувати співвідношення кілько­сті грошей з обсягом операцій, які потрібно профінансувати. Під обов'язковим фактором звичайно розуміють валовий внутрішній продукт. Фактор «обов'язкових витрат» виявляє ступінь переваги готівки порівняно з іншими активами. Деякі економісти пропо­нують для «обов'язкових витрат» використовувати ставки за ко­роткостроковими цінними паперами (ощадні та позичкові депозити, векселі). На думку інших економістів, попит на гроші (ре­альні касові залишки) залежить від рівня доходів на облігації та акції. З огляду на це вони рекомендують при прогнозуванні по­питу на гроші для фактора «обов'язкових витрат» використову­вати процентні ставки на довгострокові активи.

Попит на гроші залежить також від рівня інфляції. В інфляції більш реально відбивається зміна цін і попиту на гроші.

4. Статистика інвестиційної діяльності

Організація будь-якої справи (бізнесу) потребує початкового вкладання коштів для придбання приміщень, устаткування, сиро­вини, матеріалів та наймання робочої сили. Для виробництва продукції чи надання послуг потрібен певний час; лише після цього в обмін на товари чи послуги можуть бути одержані гроші для відшкодування витрат первинного капіталу, а в разі переви­щення одержаних грошей над сумою вкладених — для одержан­ня прибутку.

Ці кошти можуть бути отримані з трьох джерел:

• власні (нагромаджені шляхом заощаджень) кошти організа­торів бізнесу;

• позичені кошти від тих юридичних осіб, які акумулюють грошові кошти третіх осіб;

• залучені кошти — заощадження юридичних та фізичних осіб, інакше кажучи — тимчасово вільні грошові кошти юридич­них та фізичних осіб.

Перше джерело для організації великого, солідного бізнесу використовується рідко з двох причин:

• недостатній обсяг коштів навіть у багатих людей;

• ризик, притаманний будь-якій підприємницькій діяльності, що означає ймовірність втрати власних коштів, тобто ймовірність залишити себе і свою родину без засобів до існування.

Ризик існує, звичайно, і при вкладанні коштів, які будуть отримані від інших джерел, але в цьому разі він, як і можливі майбутні втрати, буде розподілений серед багатьох осіб, чим зменшується розмір втрат, що припадатимуть на кожного учас­ника бізнесу.

Друге джерело — кредити банків чи фондів — використовує­ться в загальному випадку для фінансування реально існуючого бізнесу під гарантію повернення позики у вигляді застави, якої в нових бізнесменів немає.

Тому найчастіше фінансування нового бізнесу здійснюється так, як це блискуче описано Т. Драйзером у відомій трилогії «Фінансист», «Титан», «Стоїк» — шляхом створення акціонер­ного товариства. Засновники акціонерного товариства, витрати­вши мінімальну необхідну суму для оформлення всіх належних документів, отримують право на випуск цінних паперів. В анг­лійському варіанті останні звуться «security», що означає «за­безпеченість», «безпека», оскільки вони мають бути забезпечені відповідними цінностями. На практиці цих цінностей може й не існувати, а отже й цінні папери жодної цінності не матимуть. У цьому ми встигли пересвідчитись за вісім років існування цих цінних паперів у країнах СНД, а громадяни країн Заходу пере­конуються в цьому вже протягом не одного століття. Але все одно й далі купують цінні папери! Бо вже давно доведено, що економіка розвинених країн пов'язана прямо пропорційною за­лежністю з обсягами торгівлі цінними паперами: ринок притя­гує ті інвестиції, які потім вкладаються в економіку. Вплив тут обопільний: з одного боку, розвиток фондового ринку сприяє розвитку економіки, а з іншого — показники розвитку фондово­го ринку є індикаторами стану економіки країни.

Перш ніж розглянути статистичні показники та методи ана­лізу фондового ринку, ознайомимося з основними поняттями, які застосовуються його учасниками та дослідниками, їх визна­чення наведені в Законах України «Про інвестиційну діяль­ність», «Про цінні папери та фондову біржу» і деяких інших, що регулюють діяльність фондових та решти сегментів фінансового ринку.

Інвестиції — це всі види майнових та інтелектуальних цінно­стей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, завдяки чому створюється прибуток (дохід) чи дося­гається соціальний ефект.

Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції являють собою загальний обсяг засобів, що інвестуються у визначеному періоді, спрямованих на нове будів­ництво, придбання засобів виробництва і на приріст товарно-матеріальних запасів.

Чисті інвестиції являють собою суму валових інвестицій, зменшену на суму амортизаційних відрахувань у визначеному періоді.

Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі. Якщо сума чистих інвестицій складає від'ємну величину (тобто якщо обсяг валових інвестицій менше суми амортизаційних відраху­вань), це свідчить про зниження виробничого потенціалу і як на­слідок — зменшення обсягу продукції, що випускається (така си­туація характеризує країну, що «проїдає свій капітал»). Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю (тобто якщо обсяг вало­вих інвестицій дорівнює сумі амортизаційних відрахувань), це свідчить про відсутність економічного зростання, тому що виро­бничий потенціал залишається при цьому незмінним (така ситуа­ція характеризує державу, що «топчеться на місці»). Якщо сума чистих інвестицій є додатною величиною (тобто обсяг валових інвестицій перевищує суму амортизаційних відрахувань), це оз­начає, що економіка знаходиться на стадії розвитку, тому що за­безпечується розширене відтворення її виробничого потенціалу (така ситуація характеризує державу з розвинутою економікою).

Інвестиції класифікуються:

1. За об'єктами вкладень коштів — реальні, фінансові та ін­новаційні.

Реальні інвестиції включають капітальні вкладення в основні засоби (створення нових, реконструкція та модернізація діючих), придбання цілісного майнового комплексу, у т. ч. в процесі при­ватизації.

Фінансові інвестиції включають придбання фінансових активів (акцій, облігацій, сертифікатів, відкриття депозитних рахунків), участь у заснуванні нових підприємств та в спільній діяльності.

Під інноваційними інвестиціями розуміють придбання ліцен­зій, патентів, програмних продуктів, фінансування наукових роз­робок, підготовку та перепідготовку фахівців.

2. За характером участі в інвестуванні — прямі та непрямі.

Під прямими інвестиціями розуміється безпосередня участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладення коштів. Пряме інвестування здійснюють підготовлені інвестори, які ма­ють досить точну інформацію про об'єкт інвестування і добре знайомі з механізмом інвестування.

Під непрямими інвестиціями розуміють інвестування, опо­середковане іншими особами (інвестиційними або іншими фінан­совими посередниками). Не всі інвестори мають достатню квалі­фікацію для ефективного вибору об'єктів інвестування і наступ­ного управління ними. У цьому випадку вони купують цінні па­пери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати інвести­ційних фондів і інвестиційних компаній), посередники зібрані таким чином інвестиційні кошти розміщують на власний роз­суд, а одержані доходи розподіляють потім серед власників цін­них паперів.

3. За періодом інвестування — короткострокові та довго­строкові.

Під короткостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період не більший за один рік (короткострокові депозит­ні вкладення, придбання короткострокових ощадних сертифікатів).

Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення ка­піталу на період більший за один рік.

4. За формами власності інвесторів — приватні, державні, іноземні та спільні.

Під приватними інвестиціями розуміють вкладення коштів, що здійснюються громадянами, а також підприємствами недер­жавних форм власності, перш за все — колективної.

Під державними інвестиціями розуміють вкладення, що здійснюються центральними і місцевими органами влади за ра­хунок коштів бюджету, позабюджетних фондів та позикових кош­тів, а також державними підприємствами за рахунок власних та залучених коштів.

Під іноземними інвестиціями розуміють вкладення, які здійс­нюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Під спільними інвестиціями розуміють вкладення, що здійс­нюються суб'єктами даної країни та іноземних держав.

5. За регіональною ознакою — усередині країни і за кордоном.

Під інвестиціями всередині країни розуміють вкладення кош­тів у об'єкти інвестування, що розташовуються на території даної країни.

Під інвестиціями за кордоном розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, що розташовані за межами кордонів даної країни (до цих інвестицій належать також придбання різних фі­нансових інструментів інших країн — акцій закордонних компа­ній, облігацій інших країн).

Окремим випадком інвестування є вкладання коштів у фінан­сові інструменти (цінні папери). При цьому кожен з учасників ін­вестиційного процесу вирішує власні завдання:

емітенти — компанії-позичальники коштів на фондовому ринку — мають запропонувати такі цінні папери, які за інших однакових умов користуватимуться більшим попитом і забезпе­чать ефективність інвестиційної стратегії. Під останньою розу­міють задоволення потреби в інвестиційних ресурсах найбільш вигідним і найменш ризикованим способом;

інвестори вибирають тип цінного папера, який відповідає стратегії зберігання коштів чи одержання прибутку з урахуван­ням ризикованості відповідних операцій на фондовому ринку, пі­сля чого добирається конкретний об'єкт вкладання капіталу, тобто цінний папер певної фірми.

Цінні папери — грошові документи з такими властивостями:

1) засвідчують права володіння чи відносини позики;

2) установлюють взаємостосунки між особою, яка випустила цінний папір, та власником останнього;

3) передбачає, як правило, виплату доходу у вигляді дивіден­дів чи процентів;

4) передбачає можливість передачі грошових та інших прав третім особам.

Види цінних паперів, випуск яких дозволений в Україні:

1) акції;

2) облігації внутрішньої позики;

3) облігації підприємств;

4) казначейські зобов'язання;

5) ощадні (депозитні) сертифікати;

6) векселі.

З усіх перелічених цінних паперів чистими інструментами для інвестування є акції та облігації підприємств. Адже обіг облігацій внутрішньої позики та казначейських зобов'язань є обігом дер­жавних цінних паперів, які випущені в інтересах держави й обіг яких суворо регламентується, а отже, і не потребує докладного вивчення. А ощадні сертифікати та векселі є інструментами гро­шового ринку, тобто використовуються як боргові зобов'язання, а не джерело фінансових ресурсів.

Водночас фондові цінні папери — акції і облігації — мо­жуть багаторазово і довгий час обертатись на ринку, мають особливості ціноутворення та специфічні якості (привабли­вість, надійність, дохідність), які змінюються в процесі обігу і залежать від зміни:

• економічного стану емітента;

• власника;

• стану фондового ринку.

Ці багатогранні взаємозв'язки потребують статистичного під­ходу до їх аналізу та прогнозування. Для правильного викорис­тання відповідних статистичних показників і методів необхідно знати особливості перелічених фондових цінних паперів.

Акція — цінний папір без установленого терміну обігу, який:

• засвідчує частку участі в статутному фонді акціонерного то­вариства;

• підтверджує членство в акціонерному товаристві та право участі в управлінні ним;

• надає право на отримання частини прибутку у вигляді диві­дендів;

• надає право на участь у розподілі майна в разі ліквідації ак­ціонерного товариства.

Емісія акцій відбувається за таким принципом:

1) перший випуск — у розмірі статутного фонду (чи вартості майна державного підприємства, яке приватизується шляхом створення акціонерного товариства);

2) наступні випуски — після викупу попередніх за ціною, не нижчою від номіналу, у розмірі, який не перевищує існуючого на момент емісії акціонерного капіталу.

Акції можуть бути:

привілейованими (на суму не більш як 10% від статутного фонду), за якими передбачено виплату гарантованих дивідендів та пріоритетну участь у розподілі майна в разі ліквідації товарис­тва, але які не надають права управління товариством;

простими, за якими надається право управління акціонерним товариством та право на отримання дивідендів за рахунок прибу­тку після сплати податків, платежів до бюджету та процентів за кредит.

Облігація — цінний папір, який засвідчує внесення його вла­сником грошових коштів та підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений термін зі сплатою фіксованих процентів.

На стадії організації та становлення акціонерного товариства головною проблемою є формування іміджу фірми, який поряд з критеріями надійності та стабільності являє собою важливий фак­тор, що сприятиме реалізації перших випусків цінних паперів. За умови професійної компетентності та порядності засновників фірми-емітента, кошти, які будуть отримані згідно з бізнес-планом як невід'ємною складовою комплексу документів для одержання дозволу на емісію цінних паперів мають бути спрямовані на роз­виток фірми, що забезпечить отримання доходів власникам цін­них паперів. Цей дохід:

має бути сплачений у вигляді фіксованих платежів власникам привілейованих акцій та облігацій;

може бути сплачений у вигляді дивідендів власникам простих акцій.

Різниця між цими двома видами виплат є домінуючою при ви­борі форми фінансування проекту (інвестування):

позичені (під облігації) кошти слід в обумовлений термін по­гасити з обов'язковою сплатою фіксованих процентів протягом усього періоду дії облігації;

залучені (шляхом продажу акцій) кошти можуть використову­ватись як завгодно довго без будь-якої компенсації власникам акцій. Щоправда, коли цей період уже занадто довгий, то це при­зводить до знецінення цінних паперів фірми, тобто до неможли­вості її подальшого звертання до фондового ринку з приводу ін­вестицій.

З огляду на потребу здійснення зазначених виплат з прибутку, очікуваного в результаті реалізації інвестиційного проекту, доці­льність капіталовкладень за бізнес-планом оцінюють:

емітент — для того, аби переконатися в можливості отриман­ня достатнього прибутку для розрахунків за позиками;

інвестор — з метою вибору цінного паперу того типу, який відповідає стратегії його поводження на ринку (збереження чи примноження коштів).

Розглянемо методи, які використовуються першими і другими для такого оцінювання.

Емітент для вибору найбільш ефективного проекту з низки за­пропонованих порівнює планові витрати (ПВ) для реалізації пев­ного проекту з виграшем, який цей проект обіцяє його фірмі. Зробити це можна за допомогою добре відомих показників.

Простота та доступність наведених розрахунків, на жаль, мо­жуть негативно позначитися на кінцевій оцінці певного проек­ту — висновку щодо його прийняття чи відхилення. Це пояснює­ться ось чим:

1) не враховується зміна вартості грошей у часі (інфляція);

2) не враховуються можливі додаткові грошові потоки, які можуть виникнути, коли закінчиться період окупності.

Справді, вартість грошей, а отже, і грошових показників з ча­сом змінюється. Тому змінюватиметься й реальна вартість грошових потоків, які одержуватиме фірма від зроблених сьогодні інвестицій. Переоцінювання вартості та коригування показників доцільності капіталовкладень можна виконати двома способами. 1. Розрахунок чистої сучасної вартості ЧСВ.

ЧСВ = СВ - ПВ,

де СВ — сучасна вартість, ПВ — планові витрати.

Висновок про доцільність упровадження проекту робиться в тому разі, якщо ЧСВ>0.

Сучасна вартість майбутніх грошових потоків

СВ

=

Майбутня вартість грошових потоків (1 + R)N

де R — дисконтна ставка; N — термін упровадження проекту (у роках).

Дисконтна ставка при оцінюванні доцільності інвестицій має дорівнювати тому рівню доходу, який мала б фірма при альтер­нативному (тобто відмінному від того, що розглядається в проек­ті) вкладанні коштів. Бо коли в разі реалізації проекту дохідність буде нижчою, то краще використати інші напрямки вкладання коштів. У межах фірми альтернативне вкладання — це розши­рення виробництва без удосконалень, які пропонує інвестиційний проект. І якщо ринок здатний прийняти додаткову продукцію, то дисконтною ставкою для розрахунку СВ буде останній звітний рівень прибутковості капіталу фірми (рівень рентабельності).

2. Розрахунок внутрішньої ставки дохідності (ВСД).

Ідеться про встановлення такої ставки дисконту, при якій СВ = ПВ або ЧСВ = 0.

Використовується цей метод так:

1) наперед задається значення граничної ставки, тобто такий рівень прибутковості проекту, який неодмінно має бути досягне­ний (у протилежному випадку проект відхиляється); при цьому необхідно враховувати як можливості підприємства, так і ринко­ву кон'юнктуру, але на практиці гранична ставка не буває ниж­чою за фактичний рівень рентабельності;

2) прогнозуються майбутні грошові потоки;

3) обчислюється ВСД та порівнюється з граничною ставкою.

Наприклад, необхідно з'ясувати доцільність проекту, який по­требує для впровадження ПВ у сумі 20555 тис. грн. і обіцяє про­тягом шести років щороку мати додаткові грошові потоки в роз­мірі 5 млн грн. за граничної ставки 10%.

Починаємо з формули розрахунку сучасної вартості:

СВ

=

Майбутня вартість грошових потоків (1 + R)N

для якої тепер невідомим є R:

Це рівняння розв'язується за допомогою таблиці анюїтетів, в якій знаходимо R=12% > 10% (гранична ставка). Отже, проект приймається.

За допомогою запропонованих методів ми зробили вибір про­екту з погляду його доцільності (дохідності). Але в ринковій еко­номіці прийняття рішення буде необгрунтованим без урахування іншої складової будь-якої операції — її ризикованості. Який ри­зик і як необхідно взяти до уваги при оцінюванні інвестиційних проектів?

Цей ризик пов'язаний з розрахунками використаних для оці­нювання показників, до яких входить процентна ставка R. її рі­вень був узятий умовно, на підставі теоретичних припущень. Зрозуміло, що фактичний рівень дисконтної ставки протягом пе­ріоду впровадження проекту буде різний і напевне відрізнятиме­ться від узятого для розрахунків. Той проект, показники якого більшою мірою перебувають під впливом зміни R, і буде більш ризикованим. Тобто, достатньо оцінити коливання (варіацію), наприклад, ЧСВ під впливом зміни R, щоб зробити висновок про ризикованість поданих до розгляду проектів.

Такий метод називають аналізом чутливості реагування. Щоб пояснити правила його використання, розглянемо такий приклад. До розгляду запропоновано два проекти:

1) проект А з ПВ = 1600 тис. грн., який передбачає додаткові грошові потоки: протягом першого року — 1000 тис. грн., протя­гом другого — 1500 тис. грн.

2) проект В з ПВ = 1600 тис. грн. і додатковими грошовими потоками: протягом першого року — 1800 тис. грн., протягом другого — 700 тис. грн.

Потрібно оцінити ризикованість проектів при R₁ = 10% та R₂=12%.

Обчислимо ЧСВ для обох значень R:

За проектом А відмінності між ЧСВ становлять 11%, а за про­ектом В — 8%. Тобто, проект А більш чутливо реагує на зміну дисконтної ставки, а отже, — він і ризикованіший, ніж проект В.

Наведені розрахунки, необхідні емітенту, не є достатніми для інвестора. Адже останній, вибираючи цінні папери для купівлі, цікавиться не стільки ефективністю інвестиційного проекту, на який підуть його гроші, скільки ефективністю роботи фірми в ці­лому (від чого, зрештою, і залежатимуть майбутні доходи інвесто­ра). Для такої оцінки слугує, як правило, необхідна ставка доходу (вартість капіталу), що являє собою той мінімальний майбутній дохід, на який погоджується інвестор, купуючи цінні папери.

Ураховуючи зворотний зв'язок між дохідністю та надійністю, інвестор погоджується на низьку необхідну ставку доходу (тобто на низькодохідні цінні папери) в тому разі, якщо в емітента дохо­ди останнім часом стабільно зростають і він має низьку заборго­ваність та добру фінансову репутацію. У противному разі — зна­чні зміни (варіації) грошових потоків, висока заборгованість та погана фінансова репутація — емітентові доведеться пропонува­ти високу ставку доходу, щоб знайти покупця на свої цінні папе­ри. Тобто за високої вартості капіталу можна чекати низької оцінки якості (надійності) цінних паперів, а за низької — навпаки.

Проте фірма не може суб'єктивно встановити значення майбу­тньої вартості капіталу, оскільки фактори, які на нього впливають, відомі як емітентам, так і інвесторам. Головні серед них такі:

• ризикованість доходів, що зумовлюється специфікою сфери бізнесу, в якому діє фірма;

• частка заборгованості в структурі капіталу (фінансовий ліверидж);

• фінансова сталість фірми, однією з характеристик якої є ди­відендна політика;

• ринкова оцінка цінних паперів фірми, тобто вплив кон'юнк­турних факторів.

Вплив галузевого ринку та кон'юнктурних факторів установ­люється в ході маркетингових досліджень, про які йшлося в по­передньому розділі. Водночас уміле використання фінансового лівериджу та дивідендної політики свідчить про якість фінансо­вого менеджменту фірми і можуть бути оцінені за допомогою статистичних методів.

Використовуючи не власні гроші, фірма буде одержувати при­буток лише в тому разі, коли віддача від них перевищуватиме плату за користування ними у вигляді фіксованих виплат власни­кам облігацій та привілейованих акцій. З огляду на досвід функ­ціонування фінансового ринку вважається, що цього можна дося­гти, якщо структура капіталу не перевищує 40%:

У разі зростання структури капіталу (до 40%) акціонери діс­тають змогу одержувати додатковий прибуток, не вкладаючи у фірму власних коштів понад сплачені за прості акції. Вплив тако­го способу — залучення фінансового лівериджу — для одержан­ня додаткового прибутку вимірюється показником:

Вплив дивідендної політики фірми на вартість капіталу дво­значний. З одного боку, вона перебуває в обернено пропорційній залежності від суми сплачуваних дивідендів: чим більша ця сума, тим менші вимоги до рівня обіцяної необхідної ставки доходу ставить інвестор. Фірма може встановлювати зазначений рівень низьким, підтримуючи тим самим високий імідж щодо своєї на­дійності. З іншого боку, високі дивіденди можливі лише за умови високої структури капіталу (незначна кількість акціонерів не мо­же забезпечити необхідного фінансування фірмі, а тому доводи­ться звертатися за позиками). Що ж до реалізації в такому разі нових емісій цінних паперів, то вона можлива лише за високої необхідної ставки доходу. Аби уникнути потреби підвищувати структуру і вартість капіталу, акціонерні товариства часто випла­чують дивіденди акціями або обмінюють старі акції на нові ме­тодом їх поділу (акціонер одержує дві нові акції замість однієї старої).

Якими ж правилами повинна керуватися в такому разі друга категорія учасників фондового ринку — інвестори? І чи існують такі правила взагалі?

Відомий банкір Дж. П. Морган на прохання дати прогноз щодо поводження фондового ринку відповів: «Він коливатиметься». Це був не лише прояв обережності — банкір знав, що це єдине тверд­ження про ринок, яке можна довести. То чи можна, спираючись на таку хитку тезу, робити висновки з приводу вкладення грошей у цінні папери? Уміло скориставшись статистичними методами ана­лізу, можна дістати позитивну відповідь на це запитання.

З огляду на те, що досі в Україні розвивається насамперед ри­нок акцій, розглянемо застосування статистичних методів та по­казників до цього сегменту фондового ринку.

Треба запам'ятати на початку головне: акції, яку б ви воліли купити, взагалі не існує! Бо вам потрібна акція:

• абсолютно надійна;

• за якою виплачується вагомий дивіденд;

• курсова вартість якої зростає.

Існує багато акцій, які можуть задовольнити одну з ваших ви­мог. Але жодна акція не задовольнить усіх трьох. Справді, якщо вам необхідна надійність, то слід відмовитися від сподівання на сенсаційне зростання її вартості, а коли маєте намір примножити капітал, то мають бути готові йти на значно більший ризик.

Чи можна, принаймні частково, розв'язати ці проблеми? Так, якщо придбати і надійні, і дохідні акції. Але, зрозуміло, відповід­не рішення потребує вкладення більшої суми коштів. І коли юри­дичні особи — банки, фірми, компанії — мають такі кошти, то фізичні особи обмежені в можливостях створення власного пор­тфеля цінних паперів (так називають сукупність усіх цінних па­перів, які належать одному вкладникові). Для надання допомоги непрофесіональним інвесторам з обмеженими капіталами на рин­ку діють фінансові посередники. До них звертаються, коли необ­хідно: одержати кваліфіковану пораду; видати доручення інвес­тиційному менеджеру; виконати інвестування від імені клієнта.

Це може бути банк, товариство або фінансова компанія. Голо­вний напрямок діяльності фінансових посередників (за винятком банків, про які докладніше йтиметься в наступному підрозділі) полягає в комплектуванні власного портфеля цінних паперів, співвласником якого, відповідно до вкладених коштів, є кожний клієнт. Тобто, цей клієнт отримуватиме прибуток завдяки дохо­дам від цінних паперів та операцій з ними всього портфеля фі­нансового посередника.

Але кожний клієнт фінансового посередника має стежити за діяльністю останнього з такою метою:

• бути певним щодо кваліфікованого та ефективного управління своїми грошима, діючи за принципом «довіряй, але й перевіряй»;

• завдяки знанням та досвіду, набутим у процесі такої роботи, навчитися самостійно приймати рішення щодо операцій на фондо­вому ринку, а також самостійно купувати акції і завдяки цьому уни­кнути необхідності сплачувати комісійні фінансовому посереднику.

Але в останньому разі інвестор потребує інформації двох видів:

* узагальнюючої, яка характеризує кон'юнктуру конкретного сегменту ринку (стан, тенденції розвитку та їх прогноз);

* конкретної, що характеризує кількох учасників ринку, з яких цей клієнт має намір вибрати собі майбутнього партнера.

У країнах з розвиненою економікою, зі сталими ринковими від­носинами немає жодних перешкод для одержання такої інформації.

По-перше, існує закон, який зобов'язує кожного суб'єкта ринку публікувати певну інформацію про свою діяльність або періодич­но (баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани), або за певних обставин (емісія цінних паперів, реорганізація, ліквідація).

По-друге, суб'єкти ринку зацікавлені надати про себе додат­кову інформацію будь-якому потенційному партнеру, причому обов'язково правдиву інформацію, оскільки передбачено судову відповідальність за дефомацію.

По-третє, функціонує широке коло фінансових аналітиків, які публікують чи надають на окреме прохання не тільки інформацію, а й кваліфіковану оцінку певної ситуації чи суб'єкта ринку.

По-четверте, кожний суб'єкт ринку розуміє: без вивчення інформації про партнера вступати в ділові стосунки з ним не мо­жна, і коли самостійно оцінити ситуацію не вдається, слід звер­нутися до фінансового посередника.

І останнє: кожен розуміє, що гроші не падають з неба і не ро­стуть на деревах, а тому кожна обіцянка партнера має бути га­рантована планом відповідних дій, при порушенні яких партнер нестиме відповідальність.

Сьогодні, на жаль, маємо в Україні протилежну ситуацію. Справді, хоча й існує закон про публікацію даних, що стосуються емітента при емісії цінних паперів, проте правдивість цієї інфор­мації не перевіряє ніхто, а публікувати плани про використання залучених коштів закон і зовсім не передбачає. Отже, цінність такої інформації як гарантії майбутнього виконання зобов'язань з цінних паперів практично дорівнює нулю. Те саме можна сказати і про звіти, що подаються на зібрання акціонерів та до державних органів влади: недоліки наших законів дають змогу вести «по­двійну» бухгалтерію, використовуючи різні розрахунки для влас­ного користування і для стороннього ока. Що ж до перевірок, то вони проводяться «власними» аудиторами з відповідними ви­сновками, а тому на більшу довіру заслуговують матеріали аналі­тиків, газет та інших періодичних видань, в яких редакції пода­ють свої прогнози про надійність суб'єктів фондового ринку.

Виходитимемо все ж із того, що в Україні поступово сформу­ється цивілізований фондовий ринок, діяльність якого супрово­джуватиметься появою необхідної інформації, і тоді кожний ма­тиме змогу самостійно зробити вибір інвестора, який відповіда­тиме його вимогам або, як кажуть, буде для нього привабливим.

У світовій практиці підприємства оцінюють з погляду надійно­сті, стійкості та дохідності, аналізуючи головні показники їх інве­стиційної привабливості. Оцінюючи підприємство, що привати­зується, інвестори намагаються встановити його теперішню і майбутню привабливість відносно інших об'єктів. Інвестування в Україні — доволі складний процес, що пояснюється масовим ха­рактером приватизації, тобто необхідністю пошуку привабливого об'єкта серед великого їх розмаїття. І. О. Бланк запропонував таку послідовність оцінювання інвестиційної привабливості об'єктів:

на 1-му етапі оцінюється інвестиційна привабливість регіонів;

на 2-му — галузей;

на 3-му — галузей у складі регіонів;

на 4-му — підприємств із галузей і регіонів, дібраних на попе­редніх трьох етапах.

Щоб аналізувати й прогнозувати складні системи, до яких на­лежить і розглядуваний процес інвестування, доцільно систему поділяти на підсистеми. Такі підсистеми об'єднують об'єкти, про­цеси та явища, що характеризуються схожими тенденціями й фор­муються під впливом однакових факторів. Тому параметри підсис­тем є стійкішими, ніж параметри системи в цілому, що дає змогу діставати доведені висновки й складати обгрунтовані прогнози.

Систему оцінювання інвестиційної привабливості за методи­кою І. О. Бланка ілюструє табл. 2.

Таблиця 2

Набори показників, що входять до складу кожного блоку, не є чимось сталим, так само як і перелік блоків окремих етапів оцін­ки інвестиційної привабливості. Відмінності за різними методи­ками стосуються, насамперед, показників оцінки підприємств.

Зокрема, одна з таких методик розроблена згідно з вимогами АSС (Іпtеrnаtіоnаl Ассоunting Stаndards Соmmіtteе), використовує показники, об'єднані в такі групи:

• показники оцінки майнового стану об'єкта, що інвестується (частка активної частини основних засобів, коефіцієнти зносу, оновлення і вибуття основних засобів);

• показники оцінювання фінансової стійкості (платоспромож­ності) об'єкта, що інвестується (надлишок або нестача власних довгострокових та середньострокових позикових чи основних джерел формування запасів і витрат, надлишок або нестача влас­них оборотних коштів, показник робочого капіталу, коефіцієнти незалежності, фінансування, фінансової стійкості, показник фі­нансового лівериджу);

• показники оцінювання ліквідності активів об'єкта, що інвес­тується (поточний або загальний коефіцієнт покриття, коефіцієн­ти співвідношення кредиторської та дебіторської заборгованості, абсолютної ліквідності, покриття періодичних виплат, показник норми грошових резервів);

• показники оцінки прибутковості інвестиційного проекту (коефіцієнти прибутковості інвестицій, прибутковості власного капіталу, експлуатаційних витрат, прибутковості активів, опера­ційна рентабельність продажу);

• показники оцінки ділової активності об'єкта, що інвестуєть­ся (продуктивність праці, оборотність оборотних коштів, у тому числі у розрахунках, оборотність виробничих запасів, власного та основного капіталу);

• показники оцінки ринкової активності інвестиційного проекту (ди­віденд на одну акцію, коефіцієнт цінності акції, рентабельність акції).

Показникам, залежно від їх вагомості, присвоюють відповідні числові значення. Вагомість може бути визначена опитуванням експертів і є похідною від часу, конкретної політичної, соціальної ситуації, інших факторів.

Це дозволяє визначити рейтинг підприємств відповідно до їх інвестиційної привабливості. Для визначення рейтингу підпри­ємств на основі інтегральних показників, розрахованих на базі системи показників фінансово-економічного стану, застосовують статистичні методи, зокрема метод багатовимірних середніх.

У деяких випадках пропонується розподіл підприємств за класа­ми інвестиційної привабливості. Далі наводиться один із прикладів такого підходу, згідно з яким підприємства відносять до відповід­них класів за зменшенням рейтингу інвестиційної привабливості:

Клас 1-й. Підприємства найвищого класу. Мають доступ до альтернативних фінансових джерел (ринків), що гарантується стабільним економічним станом. Мають стабільний приплив го­тівки по відношенню до зобов'язань. Зведений баланс забезпечує реальний захист активів.

Клас 2-й. Підприємства високого класу. Мають доступ до фі­нансових ринків, але трохи менший, ніж підприємства 1-го класу. Грошовий потік стабільний.

Клас 3-й. Підприємства, клас яких вищий за середній. Мають доступ до альтернативних фінансових ринків, який може знижу­ватись у періоди економічних невизначень та спадів.

Клас 4-й. Підприємства середнього класу. Доступ до фінансо­вих ринків обмежений, навіть у періоди сприятливої економічної ситуації. Грошовому потоку притаманні значні коливання, що може обмежити платоспроможність.

Клас 5-й. Підприємства ризикового класу. Виконання зо­бов'язань значною мірою залежить від активів. Обмежені грошовий потік та захист активів. Можливості розвитку і поліпшення фінансово-економічного стану лишаються невизначеними.

Зауважимо, що виконати такий докладний аналіз, який нази­вають традиційним фундаментальним, окремому інвесторові й навіть аналітикові фінансового посередника не завжди під силу, та й часу така робота потребує дужу багато. А реагувати на змі­ни, що відбуваються на фондовому ринку, слід оперативно.

Для прийняття оперативних рішень користуються інформацією про операції на фондовому ринку та про взаємостосунки суб'єктів ринку з приводу виплати дивідендів. У цьому разі можна скорис­татися так званим традиційним технічним (графічним) аналізом. Він базується на такому припущенні: будь-які фактори, що впли­вають на ринок — стихійні лиха чи зміни економічної політики — знаходять своє віддзеркалення в зміні цін фондового ринку.

Для характеристики відповідних змін використовують зде­більшого біржові індекси (середні індекси цін цінних паперів), серед яких найбільш відомий індекс Доу-Джонса Нью-йоркської фондової біржі. Не торкаючись методики розрахунків біржових індексів, зазначимо, що вони дають змогу:

• оцінити стан економіки країни;

• проаналізувати динаміку (тобто встановити тенденції зміни) цін на фондовому ринку;

• базуючись на виявлених тенденціях, розробити прогноз змі­ни цін на фондовому ринку.

Такий прогноз можливий, звісно, лише за умови, що різких змін в економіці та політиці не буде.

Найпростіше скористатися традиційним технічним аналізом для прийняття рішень, побудувавши та розглянувши просту діаг­раму, яка характеризує зміну цін.

Ціни

Тренд,

який знижується

Час

Ціни

Тренд,

який зростає

Час

Рис.1. Динаміка цін цінних паперів певної групи

Наближення графіка до ліній тренду сигналізує про найсприят­ливіший момент для продажу (якщо тренд знижується) або купівлі (якщо тренд зростає) акцій. При цьому можна зіставити рівні цін з часом проведення операцій, днями тижня чи сезонним фактором. Коли ускладнити графік, поповнивши його інформацією про обся­ги продажу, удається виконати й глибший аналіз ситуації.

Графічний аналіз — засіб обгрунтувати момент проведення операції, проте він не дає змоги встановити, щодо якої акції цю операцію слід застосувати. Для вибору акції можна поряд з опи­саним традиційним скористатися сучасним технічним аналізом, який передбачає порівняльний аналіз динаміки та варіації показ­ників ринку щодо певного набору цінних паперів, з якого цей ви­бір потрібно зробити.

Уважається за доцільне купувати акції, щодо яких протягом попереднього періоду спостерігалися такі закономірності:

1. Сталий рівень показників:

2. Незначна варіація цін та інших показників ринку (для її оці­нювання застосовують середнє квадратичне відхилення та коефі­цієнт варіації).

При купівлі кількох видів цінних паперів з метою комплекту­вання портфеля для зниження ризикованості вкладень, крім рівнів доходності та ризикованості окремих видів акцій, до уваги слід брати рівень впливу на них одних і тих самих факторів. Наприк­лад, курси акцій нафтодобувних, нафтопереробних, металургійних та автомобільних фірм пов'язані прямою залежністю. Або, як ска­зали б математики, коливаються в одній фазі. Водночас курси ак­цій венчурних компаній, які виробляють сучасне високотехнічне устаткування, а також електротехнічних та залізничних компаній коливаються щодо названих раніше в різних фазах.

Купуючи акцію, необхідно вміти відрізнити ринкову ціну, за якою продавець пропонує конкретну акцію, від її реальної ціни, що відповідає розміру майбутніх дисконтованих грошових пото­ків (МДГП). Здебільшого ці відмінності невеликі, але в разі про­ведення спекулятивних операцій на фондовій біржі або під час періодів підйому чи спаду в економіці відмінності можуть става­ти значними, і їх слід уміти встановлювати.

Номінальна ціна акції зумовлена вартістю проекту, який має намір профінансувати емітент. Ринкова ціна в момент емісії встановлюється на базі МДГП із бізнес-плану. Надалі ціна акції змінюватиметься під впливом як результатів фінансово-госпо­дарської діяльності фірм, так і факторів ринку. Проте фактори ринку впливають на всі акції одного виду. А тому різниця в рів­нях цін саме й зумовлюватиметься досягнутими фірмою резуль­татами, що знайде відгук у таких показниках:

• рівень сплачуваних доходів;

• темпи приросту дивідендів;

• рівень дисконтної ставки (який береться до уваги інвестором для компенсації ризику при вкладанні коштів у цю фірму і який емітент має забезпечити).

Вплив кожного з цих факторів на ціну акції враховується так:

1. Рівень сплачуваних дивідендів:

2. Темпи приросту дивідендів:

Але найскладнішим є завдання встановлення рівня дисконтної ставки, адекватної ризику операції. Емітент цей ризик уже оці­нив, установивши відповідну дисконтну ставку при оцінюванні ефективності проектів, про що докладно йшлося раніше. Дискон­тна ставка ризику купівлі певної акції формується під впливом двох груп факторів:

1) ризику фінансового ринку в цілому;

2) ризику конкретного емітента.

Перший — диверсифікований — ризик ураховується усеред­неними показниками дохідності ринку на підставі прямо пропор­ційної залежності між дохідністю і ризиком: Другий — недивер-сифікований, притаманний емітенту — ризик вимірюється відхиленням дохідності конкретної акції порівняно з дохідністю ринку. Найпоширенішим методом, який ураховує ці два ризики, є метод МОКА — модель оцінювання капітальних активів. Позна­чимо R_s. дисконтну ставку для розрахунку ціни конкретної прос­тої акції.

Тоді

де R_f — безпечна ставка дохідності (звичайно це дохідність за державними короткотерміновими зобов'язаннями); К_m — дохід­ність ринку (установлюється за допомогою фондових індексів); β — коефіцієнт, який характеризує реакцію (чутливість) акцій на зміну ринкової ситуації;

β

=

Дохідність акцій Дохідність ринку

Зауважимо проте, що R_s не є тією величиною, яку можна під­ставити у формули для обчислення реальної ціни акції. Адже вона не являє собою показник вартості капіталу, який, як уже зазнача­лося, і є тим рівнем дохідності, на який погоджується інвестор, ку­пуючи цінні папери, оскільки стосується лише частини капіталу.

Пригадаємо, що капітал фірми включає:

Позичений	позичені кошти (у тому числі під капітал облігації з фіксованим процентом); привілейовані акції;
Власний	3) залучені кошти (акціонерний капітал тал); 4) нерозподілений прибуток за звітний період.

Зрозуміло, що необхідний рівень дохідності для кожної час­тини капіталу буде різний, а тому і вартість капіталу являтиме собою осереднений показник.

Розглянемо розрахунок і зміну вартості капіталу докладніше на умовному прикладі.

Для позиченого капіталу необхідний рівень дохідності відо­мий позичальнику наперед і записаний на самому цінному папе­рі. Для нашого прикладу це 6% за облігаціями і 10,3% за приві­лейованими акціями. Для простих акцій фірми це ставка R, яка в нашому прикладі, за розрахунками методом МОКА, дорівнює 13,4%. Той самий рівень дохідності керівництво фірми має га­рантувати і щодо нерозподіленої частини прибутку. Адже інакше акціонери вимагатимуть отримати його весь за дивідендами на акції, щоб уже самим шукати шляхи використання цих грошей з не меншою віддачею, ніж за акціями фірми.

372

Капітал фірми розподілений так:

• позичені кошти — 754 млн грн., або 45%;

• привілейовані акції — 40 млн грн., або 2%;

• власний капітал — 896 млн грн., або 53%. Виходячи з цього обчислюємо таку середньозважену вар­тість капіталу:

Це і є той рівень дисконтної ставки, який бажано використо­вувати при розрахунках реальної ціни акцій.

Прийняти рішення про продаж акцій не менш складно, ніж розв'язати проблему їх купівлі. Зміни — спільний знаменник усіх подій життя. Вони можуть впливати і впливають на цінність ін­вестицій. Це — безперечний факт, а отже, те, що варто було ку­пити минулого року, можна ще краще продати в цьому році. Зві­дси випливає важлива рекомендація кожному інвесторові: потрібно не менш як один раз на рік об'єктивно проаналізувати свої вклади і відповісти на запитання: «Якби в мене були гроші, чи купив би я цю акцію за сьогоднішніми цінами?» І в разі запе­речної відповіді слід подумати про її продаж, навіть якщо це за­вдасть збитків (особливо в такому разі).

5. Статистика кредитної діяльності

Розширення господарської самостійності підприємств карди­нально змінює характер управлінських рішень, спрямовуючи їх до вищої ефективності і результативності. Головною метою фун­кціонування підприємств стає досягнення таких фінансових ре­зультатів, які сприяють вирішенню стратегічних завдань і забез­печенню фінансової стійкості.

Результативність діяльності підприємств залежить від бага­тьох факторів, і насамперед — від ефективного використання фі­нансових ресурсів, у тому числі кредитів для здійснення поточної діяльності.

У загальному вигляді кредитні ресурси є матеріальними носі­ями економічних відносин, які виникають між суб'єктами креди­тних угод з приводу перерозподілу вартості на засадах повернен­ня, терміновості та платності.

Зміст цього положення диференціюється залежно від сфери застосування. Головні джерела кредитних ресурсів, що формують місткість кредитного ринку, такі: установи банківської системи, господарюючі суб'єкти, посередники фондового ринку, кредит­но-фінансові установи небанківського типу.

Кредитні ресурси економіки держави (позиковий фонд краї­ни) — це грошові кошти, які акумулюються Національним бан­ком і використовуються ним для надання позик державі та комерційним банкам з метою забезпечення пропорційного розвитку й підвищення ефективності суспільного виробництва, їх обсяг за­лежить від обсягу грошових нагромаджень, системи розподілу та перерозподілу грошових доходів, цінової політики, економічної кон'юнктури тощо. Важливою передумовою ефективного управ­ління кредитною діяльністю є статистична характеристика обсягу і структури кредитних ресурсів основних господарюючих суб'єктів — комерційних банків і підприємств.

Кредитні операції банків — це вид активних операцій комер­ційних банків, пов'язаних із наданням клієнтам позик. В основу кредитних операцій покладено економічні відносини, що вини­кають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позики на умовах повернення в певний строк зі сплатою процентів.

Банківський кредит надається банками в грошовій формі під­приємствам, установам, населенню, державі.

Згідно з принципами кредитування формулюються відповідні завдання банківської статистики.

У процесі аналізу кредитної діяльності вдаються до групувань за такими ознаками:

Позичальники.

Строки надання кредитів.

Наявність та характер забезпечення позики.

Ступень ризику кредитів.

Об'єкти кредитування.

Інформаційно-аналітичне забезпечення управління кредитної діяльності банків включає такі показники.

1. Кредитовий оборот загальний КО_заг, у тому числі за рахун­ком прострочених позик КО_пр.

2. Залишок позик загальний З_заг, У тому числі за рахунком про­строчених позик З_пр; на початок періоду З_п, на кінець періоду (З_к).

3. Видача позик В.

Балансовий зв'язок між цими показниками: З_п + В = КО + З_к.

На підставі цих абсолютних показників обчислюють відносні показники.

1. Середній залишок позик за певний період часу .

2. Частка несвоєчасно повернутих позик у загальному обсязі погашених позик:

3. Частка простроченої заборгованості в загальному обсязі за­боргованості:

Рівень оборотності позики вимірюється двома показниками: кількістю оборотів, які здійснила позика за певний період, та се­редньою тривалістю користування позикою. Кількість оборотів позики V, або швидкість обороту, визначається за формулою:

Тривалість користування короткостроковою позикою, або час обороту t, визначається за формулою:

Для аналізу оборотності кредитів використовують різні статис­тичні методи і прийоми. Характеристики швидкості оборотності кредиту за окремими банківськими закладами або господарськими організаціями можна дістати за допомогою показників динамічного ряду: темпів зростання та приросту, абсолютного приросту і т. ін.

Швидкість обороту позики за групами клієнтів досліджують індексним методом, зокрема з допомогою індексів середніх вели­чин — змінного, фіксованого складу та структурних зрушень.

Факторами, які формують динаміку кредитового обороту, є швидкість обороту кредитів та середні залишки позик. Абсолют­на величина зміни кредитового обороту за рахунок динаміки швидкості обороту кредитів визначається за формулою:

а за рахунок динаміки середніх позик — за формулою

Водночас фактором, який впливає на швидкість обороту кре­дитної маси, є динаміка кредитового обороту та середніх залиш­ків позик.

За надані послуги у вигляді позики клієнти вносять плату у вигляді процентної ставки. Це ціна позикового капіталу, яка формується на фінансовому ринку. Цінова політика банку зумов­люється такими факторами: тип послуги, ставка за кредитами, установлена банком, нормативні вимоги (ставки) НБУ, ціни, що встановлюються конкурентами, фінансові потреби банку, вартість його продуктів та послуг, рівень і характер попиту споживачів.

Кількісним вираженням банківського процента є ставка, що являє собою відношення суми коштів, яка сплачується у вигляді процента, до суми позики.

Статистика вивчає формування процентної ставки під впливом основних факторів, досліджує її динаміку та здійснює прогнозу­вання.

Процентна ставка зазнає впливу передусім попиту і пропози­ції на позиковий капітал. Підвищення попиту відповідно підви­щує ціну і навпаки. Другим важливим чинником є інфляція. При зростанні інфляції зростають і процентні ставки, оскільки ін­фляція знецінює гроші.

Одним з визначальних факторів є також облікова ставка Націо­нального банку України.

За допомогою статистичних методів вивчаються динаміка процентних ставок під впливом основних факторів, а також вплив на динаміку доходів банку динаміки обсягу позик і про­центних ставок.

Важливим фактором ефективної кредитної діяльності банку є статистичне забезпечення контролю з боку банку за виконанням умов кредитного договору, особливо своєчасності сплати позичаль­ником чергових внесків на погашення позики і процентів за нею.

Для запобігання відповідним ризикам оцінюють кредитоспро­можність позичальників.

Оцінка кредитоспроможності клієнтів банку є складовою оцін­ки банківського, насамперед кредитного ризику. Ефективне упра­вління кредитним ризиком є основою створення міцного банку.

У ході аналізу та превентивного прогнозування кредитоспромо­жності клієнтів банку і на цій основі управління кредитним портфе­лем дається оцінка:

• впливу зовнішнього середовища на кредитоспроможність.

На підставі вивчення становища позичальника в економіці в ці­лому і в конкретній галузі зокрема визначається його схильність до спадів, а також залежність від бізнес-циклів (здатність адеква­тно реагувати на ситуацію залежно від бізнес-циклів);

• життєвого циклу виробництва і основних видів продукції;

• збутової стратегії;

• здатності виробляти та продавати товари за цінами, які ком­пенсують витрати та генерують прибуток;

• залежності припливу готівки від зовнішніх факторів.

Здійснюються групування напрямків кредитів з виокремлен­ням найбільш ризикованих, а саме:

• для початку бізнесу, де обсяг позик непропорційно високий порівняно з інвестиціями власників;

• кредити для спекулятивних угод за товарами й фондовими цінностями;

• кредити для операцій з нерухомістю для власників підпри­ємств з обмеженими коштами;

• кредити для підтримки значного залишку на депозиті в банку без достатнього капіталу і заставного забезпечення;

• кредити під проекти з ризиком морального старіння тощо.

Під час оцінювання кредитоспроможності клієнтів банку ви­користовується система показників, яка сигналізує про можливі фінансові утруднення та банкрутство:

• перевищення критичного рівня простроченої заборгованості;

• надмірне використання короткострокових позик як джерела фінансування довгострокових вкладень;

• низькі значення показників ліквідності;

• нестача оборотних коштів;

• підвищення до небезпечних меж частки позичкових коштів у загальному обсязі коштів;

• невиконання зобов'язань перед кредиторами та акціонерами щодо своєчасного повернення позик, виплати процентів та диві­дендів;

• погіршення відносин з підприємствами банківської системи;

• використання нових джерел фінансових ресурсів на віднос­но невигідних умовах;

• застосування у виробництві замортизованого обладнання;

• негативні зміни в портфелі замовлень.

Кредитні ресурси підприємства — це сукупність кредитних коштів, залучених для фінансового забезпечення його функціо­нування. Залучення кредитних ресурсів для поповнення обігових коштів збільшує сукупний дохід за рахунок віддачі залучених коштів, підвищення ефективності власних обігових коштів, що дозволяє підприємству ефективніше здійснювати свою господар­сько-фінансову діяльність.

Кредитні ресурси підприємств формуються на основі потреби в них для формування обігових коштів (виробничих запасів, за­пасів готової продукції та товарних запасів, для фінансування інших виробничих потреб) і задоволення інвестиційних потреб (реальних, фінансових та інноваційних).

У загальному вигляді окремі кредитні кошти, які формують склад кредитних ресурсів підприємства, можна класифікувати за схемою, наведеною на рис. 2.

Рис. 2. Класифікація кредитних ресурсів

торговельного підприємства

Основні завдання статистичного забезпечення формування та використання кредитних ресурсів підприємств полягають у:

• дослідженні кредитних ресурсів як елементу фінансових ре­сурсів підприємств;

• аналізі впливу механізму залучення кредитних ресурсів на ефективність функціонування підприємства;

• аналізі впливу факторів зовнішнього середовища і внутріш­ніх параметрів підприємства на рішення щодо залучення позич­кових коштів;

• обґрунтуванні управлінських рішень щодо залучення креди­тних ресурсів.

Упровадження ринкових механізмів у регулювання економіки країни змінило насамперед значущість такого джерела зовніш­нього фінансування діяльності підприємств, як цільовий держав­ний кредит. Цільовий державний кредит являє собою форму пі­льгового фінансування державою підприємств і галузей, розвиток яких має велике соціальне та економічне значення в масштабах країни.

Традиційним джерелом залучення позикових коштів, як і ра­ніше, лишається банківський кредит.

Поряд із банківським кредитом подальшого розвитку набува­ють і позабанківські форми залучення кредитних ресурсів.

Становлення ринкових відносин, відмова від монопольної ор­ганізації банківської справи зумовили відродження і розвиток міжгосподарського кредиту і насамперед комерційного кредиту (що особливо важливо для торговельних підприємств).

Комерційний кредит пов'язаний з торговельними та торгове­льно-посередницькими операціями і в загальному вигляді являє собою відстрочку платежів одного господарюючого суб'єкта іншому. Історично комерційний кредит виник раніше від бан­ківського.

Особливості економічного розвитку країни сьогодні зумовили повернення до невиправдано забутої практики взаємокредитування.

Процес формування статистичного забезпечення управління залученням кредитних ресурсів складається з таких етапів.

Аналіз статики і динаміки обсягу та структури обігових коштів, у тому числі кредитних ресурсів з огляду на те, що вони мають гнучко змінюватися згідно з циклічними потребами поточ­ної діяльності та урахуванням залучення фінансових ресурсів відповідно до їх вартості.

Для цього застосовуються методи аналізу рядів динаміки, зокре­ма ті, що дають змогу визначати основну тенденцію, індекси сезон­ності, коливання за рахунок інших факторів; методи аналізу коре­ляції та регресії, за допомогою яких установлюється взаємозв'язок потреби в кредитах та показників господарської діяльності.

Аналізується взаємозв'язок залучення кредитів із фінансови­ми результатами, зокрема ліквідністю та рентабельністю.

При цьому враховується, що підвищення частки залучених коштів у обігових коштах може забезпечити вищий рівень рента­бельності, але водночас спричинює зростання ризику ліквідності.

Протилежний процес — збільшення частки готівки в обігових коштах — зменшує ризик ліквідності, але супроводжується змен­шенням рівня рентабельності.

Статистичне забезпечення управління цими процесами перед­бачає використання системи відносних показників — рентабельності, ліквідності, частки залучених коштів у загальному обсязі обігових. Зокрема ефективність використання позикових ресурсів вивчається на основі таких показників:

Надалі методами аналізу взаємозв'язку (групуванням, кореля­ції та регресії і т. ін.) установлюється зв'язок між результатами фінансової діяльності (рентабельністю, ліквідністю) і обсягом та часткою залучених коштів.

Результати такого аналізу використовуються при формуванні політики залучення позикових коштів, яка впливає на рівень і структуру заборгованості, і на цій основі — на відшукання комп­ромісу при виборі позиції «рентабельність — ризик».

Статистичне забезпечення управління ефективністю діяльнос­ті підприємств з урахуванням процесу залучення коштів пере­дбачає оцінку доцільності цього залучення. У свою чергу, оцінку такої доцільності можна дістати у вигляді різниці між обсягами доходів від позичкових коштів та вартістю їх залучення.

5. Статистика страхової діяльності

Страхування — це система економічних відносин, що поля­гають у створенні за рахунок підприємств, організацій та насе­лення спеціального фонду коштів і використанні його для відш­кодування втрат, що сталися в результаті стихійного лиха й інших несприятливих випадкових явищ, а також для надання до­помоги громадянам у разі настання в їхньому житті різних кризо­вих ситуацій (досягнення певного віку, втрата працездатності тощо). У процесі страхування беруть участь страхова організа­ція — страховик та страхувальники — юридичні і фізичні осо­би, — які вносять до страхової організації встановлені платежі. Крім того, учасником страхових відносин може бути особа, при­значена для одержання страхової суми.

Страхування відіграє дуже важливу роль у процесі переходу країни до конкурентного вільного ринку. Не виключаючи повністю ринкової невизначеності, страхування може певною мірою гаран­тувати фінансову безпеку як приватних комерційних і промисло­вих підприємств, так і фізичних осіб. Страхування також сприяє виникненню і розвитку ринку довгострокового позикового капіта­лу, необхідного для фінансування процесу створення нових висо­копродуктивних підприємств і економічного розвитку в цілому.

Страхування дозволяє зменшити ймовірність банкрутств у ра­зі настання несприятливих подій, пом'якшуючи, зокрема, наслід­ки економічної нестабільності.

Особисте страхування дозволяє громадянам у разі настання страхових випадків дістати певну матеріальну підтримку з відпо­відних фондів.

Про економічний розвиток країни часто судять на підставі того, як у ній організовано страхову справу. Ця справа за дохідністю в багатьох країнах посідає друге місце після туризму, випереджаючи промисловість та банківську справу. Розвинена система страху­вання є певним гарантом залучення іноземних інвестицій.

Головне завдання статистики страхування — вивчення тенде­нцій розвитку страхових продуктів і попиту на них, складу стра­хувальників, оцінювання диференційованих ризиків і пов'язаних з ними збитків, дослідження ефективності інвестицій і діяльності страхових компаній у цілому.

Страхову діяльність класифікують за такими ознаками.

1. За функціями:

• нагромадження — учасники страхового процесу створюють резерв коштів для покриття можливих збитків;

• перерозподільна — страхування є засобом перерозподілу збитків на всіх учасників страхового ринку;

• відшкодування (ризикова) — надається допомога тим, хто постраждав від страхового випадку;

• попереджувальна — фінансуються заходи, спрямовані на зниження втрат від страхових подій.

2. За формами страхування:

• добровільне на підставі договорів між страхувальниками та страховиками;

• обов'язкове — згідно із законодавчими актами.

3. За видами:

• особисте — страхування життя, від нещасних випадків, ме­дичне страхування;

• майнове — страхування транспорту, вантажів, інших видів майна, фінансових ризиків;

• страхування відповідальності, предметом якого є можливі зо­бов'язання страхованого щодо відшкодування втрат третім особам;

• перестрахування, у результаті якого страховик, приймаючи на страхування ризики, частину відповідальності за ними передає іншим страховикам для створення збалансованого страхового портфеля та забезпечення стабільності страхових операцій.

4. За формами власності страхових компаній:

• створені на капіталі фізичних осіб;

• створені на капіталі юридичних осіб;

• створені на капіталі фізичних та юридичних осіб;

• створені на основі приватного і державного капіталу;

• створені на основі капіталу держави.

Для характеристики страхової діяльності застосовується така система показників:

N — загальна чисельність застрахованих об'єктів;

n — чисельність об'єктів, які постраждали в результаті стра­хових випадків, випадків, які відбулися, і ризик за якими був за­страхований;

S — страхова вартість усіх застрахованих об'єктів або страхо­ва відповідальність, тобто сума грошових коштів, у межах якої страхувальник згідно з умовами страхування має зробити випла­ту в разі настання страхового випадку;

S — страхова вартість об'єктів, що постраждали;

Р — страховий платіж (страховий внесок, страхова премія), тобто плата за страхування, яка передбачена угодою страхування і розмір якої залежить від страхової суми і страхового тарифу;

W — сума виплат страхового відшкодування;

m — кількість страхових випадків.

Застосовуючи перелічені абсолютні величини, визначають та­кі відносні показники інтенсивності:

• середню страхову вартість застрахованих об'єктів ;

• середню страхову вартість об'єктів, що постраждали ;

• середній розмір виплаченого страхового відшкодування ;

• частку об'єктів, які постраждали ;

• показник виплат страхового відшкодування в розрахунку на страхові платежі ;

• страхові платежі в розрахунку на страхову вартість застрахованих об єктів ;

• показник збитковості страхової суми .

Одним з найважливіших показників статистики страхової І справи є страхові тарифи, або ставки страхових платежів. Вони мають бути розраховані так, щоб забезпечити виплату страховиком належного відшкодування страхувальнику і забез­печити прибутковість страхової діяльності.

Страховий тариф, або брутто-ставка С_б, складається з двох ча­стин: нетто-ставки С_н яка забезпечує виплату страхового від­шкодування; навантаження Н, яке забезпечує відшкодування ви­трат страховика і прибутковість його діяльності.

Нетто-ставка С_н — це, по суті, планова збитковість страхової суми. Вона характеризує розмір відповідальності страховика. Чим менший цей показник, тим ефективніша його діяльність. Показник збитковості залежить від частки об'єктів, які постраждали, тобто вірогідності страхового випадку , середнього розміру страхового відшкодування і середньої вартості застрахованих об'єктів .

Звідси показник збитковості:

Для визначення планового розміру нетто-ставки використову­ється динамічний ряд показників збитковості, на основі якого техніку розрахунку нетто-ставки ілюструє такий приклад.

РОЗРАХУНОК ВАРІАЦІЇ НЕТТО-СТАВКИ

Середня фактична збитковість страхової суми =1,92; середнє квадратичне відхилення .

Планова нетто-ставка N=q + t, де t — коефіцієнт кратності відхилення (коефіцієнт довіри), який відповідає ймовірності P;

Якщо P = 0,683, t=1;

якщо Р = 0,954, t = 2;

якщо Р = 0,997, t=3.

У даному разі q = 1,92, = 0,2975.

З імовірністю Р = 0,954 можна очікувати, що рівень збитково­сті буде в межах , тобто становитиме 1,92 + 2 • 0,2975 = 2,515 грн.

Нетто-ставка дорівнює коефіцієнту збитковості, помноженому на ризикову надбавку, яка в умовах стабільного страхування ста­новить 5%, а за нестабільних умов — 10% і більше.

Нетто-ставка така: С_н = 2,515 • 1,10 = 2,77 грн.

Брутто-ставка обчислюється за формулою:

Сб

=

Нетто-ставка • 100% 100-Н%

де Н% — частка навантаження в обсязі брутто-ставки, яка ви­значається за даними про витрати страхової організації та її прибуток.

Якщо в розглядуваному випадку частку навантаження взято в розмірі 25%, то брутто-ставка буде така:

277 / 100-25 = 3,69 гри.

Отже, брутто-ставка становить 3,69 грн. на 100 грн. страхової суми, з яких 0,92 грн. або 25% припадає на потреби страховика.

Для повнішого обґрунтування нетто-ставки аналізують залеж­ність її від головних факторів згідно з рівняннями множинної ре­гресії.

На практиці застосовують тарифи, що диференціюються за­лежно від параметрів ризику. Крім того, страховик може варію­вати й за рахунок зниження базової ставки, обмежуючи свій при­буток для залучення більшої кількості клієнтів, і завдяки цьому збільшувати обсяг доходів.

За окремими видами страхування розрахунок нетто-ставки має свою специфіку. Розглянемо приклад розрахунку страхової ставки в медичному страхуванні.

Наприклад, статистичним спостереженням установлено, що певний вид захворювання виникає в середньому в 183 осіб за рік у розрахунку на 100 тис. населення, тобто ймовірність захворіти дорівнює 0,00183. Якщо страхова компанія охопила страхуванням 100 тис. осіб, то щороку їй доведеться виплачувати допомогу 183 рази, а якщо 10 тис. осіб, то 18 раз.

Страхові платежі обчислюють так. Припустимо, що кожна особа була застрахована на 1 тис. грн. Тоді страховий фонд має ї дорівнювати 183 • 1000 = 183000 грн. Тарифна ставка з 1 тис. грн. становитиме:

(183 особи • 1000 грн.): 100 000 осіб = 1,83 грн.

Це і є тарифна ставка з 1 тис. грн. страхової суми.

Друга частина тарифної ставки — ризикова надбавка. Припус­тимо, що протягом п'яти років захворюваність коливалася так: 185, 180, 183, 181, 186. Ризикова надбавка обчислюється за допо­могою середньоквадратичного відхилення

,

де q_i — кількість страхових випадків кожного року; — серед­ня кількість страхових випадків; n — тарифний період, або кіль­кість років, за які є дані про страхові випадки.

Отже, маємо ;

.

Далі оцінюється стабільність ряду динаміки, яка застосовуєть­ся для розрахунку ризикової надбавки. Якщо медіана ряду близь­ка до середньої, то за ризикову надбавку можна взяти однократне значення.

Тоді внесок, або тариф на 1 тис. грн. становитиме: 1,83 +0,023 = 1,853 грн.

Якщо динамічний ряд нестабільний, то ризикова надбавка бу­де 2σ або Зσ і т. д.

У випадку, коли варіація динамічного ряду занадто висока або висока вартість лікування, доцільно вдаватися до перестрахування.

Для того щоб страховики мали достатньо ресурсів для виплат за поточними та майбутніми зобов'язаннями перед страхуваль­никами, вони мають підтримувати мінімальну межу своєї плато­спроможності у вигляді резервного фонду. Він забезпечує захист страховиків від ризиків, пов'язаних зі страховою діяльністю, зо­крема з випадковими коливаннями претензій, негативними ре­зультатами інвестиційної діяльності, недоліками програм пере­страхування, великими збитками і т. ін.

В економічній літературі «платоспроможність» розглядається як здатність виконати свої фінансові зобов'язання в обсягах та на умовах, визначених попередніми домовленостями.

Платоспроможність засвідчує можливості суб'єкта ринку (страховика) виконати свої страхові зобов'язання згідно з умова­ми страхового договору. Саме наявність відповідної страхової суми у визначений термін і характеризує рівень платоспромож­ності страховика. Платоспроможність є однією із найважливіших ознак страхового бізнесу, передумовою виконання страховиками своїх функцій у ринковій економіці. Неспроможність страховика покрити страховий ризик призводить до порушення безперервно­сті процесу відтворення, спричиняє банкрутство страховика і зрештою дестабілізує діяльність ринкової економіки та руйнує її механізм саморегуляції.

Аналізуючи платоспроможність страховика, слід урахувати, що її рівень залежить не лише від розмірів страхових резервів самого страховика, а й від інвестиційної політики, яку проводить страхова компанія, кон'юнктури фінансового ринку, ступеня ризикованості страхових операцій на ринку страхових послуг у цілому.

У страховому бізнесі виокремлюють три рівні аналізу плато­спроможності: 1) аналіз зобов'язань страховика; 2) аналіз ресур­сів страховика; 3) співвідношення зобов'язань та ресурсів.

У свою чергу зобов'язання страховика поділяються на внутрішні і зовнішні. Саме зовнішні зобов'язання перед страхувальниками ви­значають рівень платоспроможності, зумовлюють масштаби та структуру ресурсів, якими має володіти страховик. До внутрішніх зобов'язань відносять виплати дивідендів акціонерам, заробітну плату співробітникам, інші види виплат, обумовлені діяльністю страхової організації у ринковому середовищі.

До зовнішніх факторів впливу на платоспроможність страхо­вика належать: інфляція; зміна податкового законодавства; кон'­юнктура ринку; природні аномальні явища; соціальні потрясіння і т. ін. До внутрішніх факторів можна віднести стратегію страхо­вої компанії і механізми її реалізації; масштаби страхової діяль­ності та її диверсифікацію; ефективність інвестиційної діяльності та структуру інвестиційного портфеля.

Фінансова діяльність страхових компаній передбачає не лише можливість створення фінансових ресурсів для відшкодування збитків. Адже як і всякий суб'єкт ринкової економіки, страховик прагне отримати прибуток. Прибуток від страхової діяльності (крім страхування життя і медичного страхування, порядок та умови здійснення яких визначено актами чинного законодавства) обчислюється як різниця між доходами від страхової діяльності та витратами страховика на надання страхових послуг. До доходів від страхової діяльності належать:

• зароблені страхові платежі (страхові внески, страхові премії) за договорами страхування і перестрахування;

• комісійні винагороди за перестрахування;

• частки від страхових сум та страхових відшкодувань, спла­чені перестраховиками;

• повернуті суми із централізованих страхових резервних фондів;

• повернуті суми технічних резервів, інших ніж резерв незароблених премій, у випадках і на умовах, передбачених актами чин­ного законодавства.

До витрат страховика належать:

* виплати страхових сум та страхових відшкодувань;

* відрахування в централізовані страхові резервні фонди;

* відрахування в технічні резерви, інші ніж резерв незароблених премій, у випадках і на умовах, передбачених актами чин­ного законодавства;

* витрати на проведення страхування;

* інші витрати, що включаються до собівартості страхових послуг.

Для оцінювання економічної ефективності страхової діяльності може бути використана така система статистичних показників:

Коефіцієнт фінансової стабільності К_ф.с страхової компанії:

Кф.с

=

Доходи + Середня вартість активів компанії Витрати страхової компанії

Точніше оцінити фінансовий стан, а звідси й стабільність страхової компанії можна за допомогою такої системи показників (коефіцієнтів):

К1	=	Прибуток Навантаження – Витрати
К2	=	Прибуток Обсяг страхових платежів
К3	=	Прибуток Сума страхових відшкодувань
К4	=	Прибуток Резервний фонд
К5	=	Навантаження Резервний фонд
К6	=	Навантаження Обсяг страхових платежів
К7	=	Прибуток Витрати
К8	=	Прибуток + Резервний фонд Обсяг ризиків

Для обгрунтування управлінських рішень стосовно фінансо­вої стабільності визначається вплив на динаміку цих коефіцієн­тів окремих їх складових методом ланцюгових підстановок. Оцінку впливу результатів діяльності за окремими видами стра­хування та по регіональних установах страхової компанії на ефективність усієї страхової компанії можна оцінити за допомо­гою системи індексів змінного, фіксованого складу та структур­них зрушень.

Для забезпечення своїх контрактних зобов'язань страхові компанії мають нагромаджувати і підтримувати свої фонди в розмірі, який необхідний для покриття очікуваних зобов'язань, забезпечення необхідного рівня платоспроможності та прибутко­вості акціонерного капіталу. З цією метою здійснюється інвесту­вання фондів компанії для одержання необхідного доходу з міні­мальним ризиком. Для статистичного забезпечення управління процесом інвестування коштів страхової компанії необхідно в статиці та динаміці висвітлити такі процеси.

І. Формування коштів компанії за рахунок різних джерел (страхування, операції з цінними паперами, кредити, валютні операції, власна виробнича діяльність тощо).

II. Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам, зобов'язань за кредитами тощо.

III. Використання коштів на поточні витрати.

IV. Формування фонду коштів для капіталізації (з урахуван­ням щойно наведеного).

Зв'язок між розділами такий: І - II - III = IV. Для оцінювання ефективності нарощування коштів страхової компанії мають бути оцінені такі показники:

• нарощування активів компанії як фактора зміни ціни акцій компанії;

• ефективність вкладення коштів у акції порівняно з банківсь­кими депозитами;

• вплив на ціну акцій компанії різних напрямків інвестування;

• ефективність з погляду прибутковості та інших показників ефективності діяльності компанії різних напрямків інвестування.

У процесі аналізу кількісних та якісних показників діяльності страхових компаній, що діють на страховому ринку України, не­обхідно досліджувати окрім інших параметрів і пропорційність розподілу економічних показників страхової діяльності страхо­виків у взаємозв'язку з відповідними факторами внутрішнього і зовнішнього середовища.

Під час аналізу пропорцій внутрігалузевої діяльності страхо­виків, що утворюються на макрорівні, економічно виправданим є дослідження взаємозв'язків між доходами і прибутками, які отримують страхові компанії, та їх витратами (фінансові, матері­альні витрати, затрати праці тощо).

Для кращого розуміння економічних процесів, що відбува­ються на страховому ринку країни, необхідно всебічно вивчати пропорції, що формуються між результатами страхової діяль­ності та факторами зовнішнього середовища (макроекономічна стабільність, тенденції та результативність інвестиційної дія­льності, розвиток грошово-кредитної та банківської системи і т. ін.).

З цією метою застосовуються статистичні методи аналізу про­порційності за базою коефіцієнтів локалізації, концентрації та кривих Лоренца.

Розширення й оновлення статистичної бази звітних даних про функціонування страхового ринку України є необхідною умовою науково обґрунтованої маркетингової діяльності страхових ком­паній на основі дослідження кон'юнктури ринку страхових по­слуг, аналізу стану відповідної ринкової ситуації, яка поєднує в собі співвідношення і збалансованість сукупного попиту і пропо­зиції на страхові послуги та відповідно доходів і витрат страхо­виків; виявляє провідні тенденції, що притаманні національному страховому ринку; показує ступінь ділової активності як страхо­виків так і страхувальників та посередників; характеризує стан конкурентного середовища на страховому ринку та ступінь його монополізованості та. ін.

Удосконалення інформаційної бази як на макро-, так і на мікрорівні є вагомою запорукою обґрунтованого прогнозування економічних параметрів страхової діяльності та напрямів розвит­ку страхового ринку в цілому.

Література:

1. Статистика: Підручник / СС. Герасименко, А.В.Головач, А.М. Єріна та ін.;

За ред.докт.екон.наук С.С.Герасименко – К.: КНЕЦ, 2000р.

2. Статистика: Підручник / А.В.Головач, А.М. Єріна, О.В. Козирєв та ін.;

За ред. А.В. Головача, А.М. Єріної, О.В. Козирєва. – К.: Вища шк., 1993р.

3. Статистика. Збірник задач. / Під ред. А.В.Головач, 1994р.

4. Елисеева А.Н., Юзбашев В.К. Общая теория статистики. – М. Финансы и статистика, 1995г.

5. Пальян В.С., Ерина А.М. Теория статистики. Практикум., 1997г.

Міністерство освіти і науки України

__________________________________

Дніпропетровський державний університет

__________________________________

Факультет прикладної економики

__________________________________

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Соціально-економічна статистика”

на тему: “Статистика фінансів”

виконала студентка гр. ЕО-00-01

заочного відделения

Кравченко О.В.

Перевірив:

______________________

м.Дніпропетровськ

2001р.