ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ
Контрольна робота з предмету
“Історія держави та права зарубіжних країн”
Тема 8. Буржуазні реформи 1860-1870 років в Росії
Виконав:
студент групи ПБЗ – 14
Якіменко Ігор
Ірпінь 2003
1. Селянська реформа 1861 року. Зміни в правовому положенні селян.
У першій половині XIX ст. сформувались соціально-політичні передумови для буржуазних реформ у Росії. Кріпосне право стримувало розвиток ринку і селянського підприємництва.
Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної системи в Росії. За період з 1856 до 1860 р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років.
Кризова ситуація проявилась у збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху.
У лютому 1855 р. на престол вступив Олександр її, який у березні 1856 р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян, він сказав: "набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу". Після цього з'явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права.
19 лютого 1861 р. імператор затвердив ряд законодавчих актів щодо конкретних положень селянської реформи. Були прийняті центральне й місцеве положення, у яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів, їх головними ідеями були: селяни отримують особисту свободу, до завершення викупної угоди з поміщиком земля переходила в їх користування. Наділення землею здійснювалось за, добровільною домовленістю поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг вимагати наділу більше, максимальної норми, передбаченої в тому ж положенні. Уся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії: нечорноземна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей із урахуванням якості грунту, чисельності населення, рівня торговельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища .і нижча) земельних наділів. Передбачалось безвикупне виділення “подарункових наділів” розміри яких могли бути менші мінімальних, встановлених у положенні.
Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пустирів. Землею наділялись тільки особи чоловічої статі.
Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користуватися наділом, залишаючись "тимчасово зобов'язаними".
Викупний договір між поміщиком і селянською общиною затверджувався мировим посередником. Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієїобщини. Після затвердження договору всі відносини сторін (поміщик - селянин) припинялись, і селяни ставали власниками.
Суб'єктом власності в більшості регіонів ставала община,, у деяких районах - селянський двір. В останньому випадку селяни одержували право спадкового розпорядження землею.
Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу.
Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25 % викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цінними паперами), її селяни повинні були разом з процентами виплачувати на протязі 49 років. Поліцейський і фіскальний апарат уряду повинен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування реформи були створені Селянський і Дворянський банки.
У період "тимчасової зобов'язанбсті" селяни залишались відокремленими в правовому .відношенні станом. Селянська община зв'язувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався, і..при гарантії', що другу половину виплатить община.. Можна було піти з общини знайшовши собі заміну. Община могла прийняти, рішення про обов'язко-вий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі. Волосні збори вирішували кваліфікованою більшістю питання про заміну общинного землекористування .індивідуальним, розподіл землі на постійні спадкові частини, про переділ, вилучення із общини їїчленів.
Староста був фактичним помічником поміщика, (в період тимчасового зобов'язаного існування), міг накладати на винних штрафи або
піддавати їх арешту.
Волосний суд вибиравсяна один .рік і вирішував незначні майнові спори, а також незначні проступки.
Негативними наслідками реформи стало наступне, наділи, селян зменшились порівняно з дореформними, а платежі, (порівнюючи зі старим оброком) виросли, община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, і водоймами, селяни залишались відокремленим станом.
2. Земська і міська реформи.
Міське управління дореформенний період будувалось у повній відлов і днорті з системою кріпосницького господарювання. Центральною фігурою, в управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував.. в своїх руках, економічну, адміністративно-судову і політичну владу над своїми селянами.
На губернському рівні, головною осооою в системі місцевого управління був губернатор. Наказом 1837 р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими, адміністративними, господарськими та ін.
Наступне місце після губернатора займав губернський, керівник дворянства, який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські й інші функції. Повітовий керівник дворянства очолював. Апарат повітових чиновників.
Дореформена система місцевого управління виражала переважно інтереси дворянсько-поміщицького класу.
Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебудови системи місцевого управління. Під час цієї реформи уряд намагався створити неоохідні умови для збереження влади в руках дворян -поміщиків. У березні 1863 р. спеціально створена комісія підготувала остаточні проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них.
Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи проектувалися як місцеві і громадські, які не мали своїх виконавчих органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний апарат держави.
Держава повинна була здійснювати жорстокий контроль за діяльністю земств. Губернатор у семиденний строк міг накласти вето на будь-яке розпорядження земського органу, для міністерства внутрішніх справ цей строк був значно збільшений.
1 січня 1864 р. було затверджено "Положення про губернські і повітові земські установи". На них покладалось: завідування капіталом, майном і грошима земства; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і промисловості; санітарні заходи, участь у господарських відносинах у галузі охорони здоров'я і освіти.
Законом передбачалось створення трьох виборчих курій:
- курії повітових землевласників, яка складалась переважно з дворян-поміщиків, для участі у якій вимагався високий майновий ценз. Повітові землевласники з меншим цензом брали участь у виборах через уповноважених;
- міської курії, учасники якої повинні були мати купецьке свідоцтво або підприємство певного розміру;
- сільської курії, в якій не був встановлений майновий ценз, але була введена система трьохступінчатих виборів: селяни, зібравшись на волосні збори посилали своїх виборщиків на збори, які обирали земських гласних.
Земські збори й земська управа (виконавчий орган, який складався з голови і двох членів) обирались на три роки. Губернські земські збори обирались членами повітових зборів. Голова повітової управи затверджувався на посаді губернатором, голова губернської управи - міністром внутрішніх справ.
16 липня 1870 р. було затверджено "Міське положення", яке закріпило систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і міську думу з міською управою - виконавчим органом Думу і управу очолювала одна особа - міський голова, який затверджувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ.
Усі міські виборці відповідно до майнового (податного) цензу поділялись на три групи, кожна з яких вибирала третину гласних у міську думу. Брати участь у виборах мали право особи, які досяглі 25-річного віку, володіли нерухомим майном, промисловими чи торговельними підприємствами, а також ті, які займались дрібною торгівлею. Не брали участі у виборах особи, які були раніше засуджені, зняті з займаної посади, позбавлені духовного сану, а також ті, що знаходились під слідством. Юридичні особи і жінки брали участь у виборах через представників. Голосування було таємним.
Дума і управа обирались на чотири роки, половина складу управи переобиралась через кожні два роки. Міський голова міг призупинити рішення управи. Розбіжності між думою і управою вирішував губернатор.
Встановлювалась максимальна кількість осіб нехристиянського віросповідання, які входили до складу управи - не більше однієї третини. Міським головою не могла бути особа єврейської національності.
У компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил щодо завідування міським майном, набуття нерухомого майна в місті, позики.
Як і земські органи, органи міського самоуправління значною мірою залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ. Разом з тим, створення нових органів самоуправлінняЧїприяло становленню громадсько-політичного і культурного життя, допомагало торговельно-промисловому розвитку російських міст.
3. Судова реформа 1864 року.
Структуру дореформеної судової системи утворювали різні органи, які склались історично і робили її складною і заплутаною. Судові функції виконували і адміністративні органи -губернські правління, органи поліції та інші.
Розгляд справ у всіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, органи поліції провадили слідства і виконували вироки, крім того, могли брати на себе і судові функції по ''маловажливих" справах.
У листопаді 1864 р. були затверджені і вступили в силу основні акти судової реформи: Статут кримінального судочинства. Статут про покарання, які накладаються мировими суддями.
Створювались дві судові системи: місцеві і загальні суди. До місцевих належали волостні суди, мирові судді і з'їзди мирових суддів, до загальних - окружні суди, які створювались для декількох повітів, судові (за цивільними і кримінальними справами) палати, які розповсюджували свою діяльність на декілька губерній чи областей, і касаційні (за цивільними і кримінальними справами департаменти Сенату. Влада цих судів розповсюджувалась на всі сфери, крім тих, де діяла юрисдикція духовних, військових,,
селянських судів.
Реформа судової системи закріпила нові принципи: відділення суду від адміністрації, створення сулу загального для всіх станів, рівність всіх перед судом, незмінність суддів і слідчих, прокурорський нагляд, виборність (мирових, суддів і присяжних засідателів).
Під час підготовки і проведення реформи, були створені нові інститути присяжних засідателів і судових слідчих, реорганізована діяльність старих. Змінились функції прокуратури - підтримання обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судів, слідством і місцями позбавлення волі.
Формування принципів змагальності в судовому процесі покликало створення нового спеціального інституту - адвокатури (присяжних повірених).
Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод та інших актів засновувалась система нотаріальних контор у губернських і повітових містах.
В основу перетворень реформи 1864 р. був покладений принцип розподілу властей: судова влада відділялась від законодавчої, виконавчої, адміністративної. Проголошувалась рівність всіх перед законом.
Мирові судді, обирались повітовими земськими зборами і міськими думами. Достатньо високий майновий і освітній ценз практично закривав доступ на дану посаду представниками нижчих класів. Крім того, праця мирового судді не оплачувалась.
З'їзди мирових суддів розглядали касаційні скарги і протести, а також приймали остаточне рішення у справах, які розпочали дільничні мирові судді.
Мировий округ включав, як правило, повіт і міста, які в нього входили. Округ поділявся на мирові дільниці, у межах яких діяли мирові судді.
Закон визначав сферу юрисдикцію мирових суддів: їм були підсудні справи про менш тяжкі злочини і проступки, за які передбачались такі санкції, як арешт до трьох місяців, ув'язнення на строк до одного року і штраф на суму до 300 крб.
У цивільно-правовій сфері на мирових суддів покладався розгляд справ щодо особистих зобов'язань і договорів (на суму до 300 крб.), а також справ, пов'язаних з відшкодуванням шкоди на суму до 500 крб., позовів про образу і справ про встановлення прав на володіння.
Окружні суди засновувались на декілька повітів і складались із гр-лови і членів суду. Новим інститутом, введеним реформою на рівні першої ланки загальної судової системи (окружних судів), були присяжні засідателі. Закон підкреслював, що вирок винесений судом за участю присяжних засідателів, є остаточним.
При окружних судах засновувався інститут слідчих, які здійснювали під наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів, на закріплених за ними дільницях.
Судові палати розглядали справи щодо скарг і протестів на вироки окружного суду, а також справи про посадові і державні злочини по першій інстанції.
Касаційні департаменти Сенату розглядали скарги і протести на порушення "прямого змісту законів", прохання про перегляд за новими обставинами вироків, що вступили в законну силурі справи про службові злочини (в особливому порядку судочинства). Департаменти Сенату були касаційними органами для, всіх місцевих і загальних судів Росії і могли розглядати будь-яку справу, яка була вирішена в нижчих інстанціях з порушенням встановленого порядку.
Незважаючи на свій буржуазний радикалізм, судова реформа з самого початку несла на собі ряд пережйтісів минулого. Обмеження компетенції суду присяжних, особливий порядок судочинства щодо посадових осю, недостатній захист суддівської незалежності від адміністрації - все це послаолювало ефективність проведеної .реформи. Нічим не обмежене право міністра юстиції призначати суддів, не вдаючись при цьому до пояснень, стало одним із головних способів тиску адміністрації на судові органи.
Віддання державних чиновників до суду здійснювалось постановами їх керівництва, а не за рішенням суду. Присяжні засідателі усувались від розгляду справ, якщо мали політичний характер. Ці та інші вилучення із загального судового порядку поступово готували грунт коктрреформ, які були здійснені пізніше.
Використана література:
1. Всеобщая история государства и права. Под редакцией К. И. Батыра, М., «Былина», 1995.
2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. : Харків. Право, 1999.
3. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: Вен турі, 1995. стр. 92-95
4. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994 стр. 8-29.
5. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. М.: Юристъ, 1995, стр. 23-58.
6. Макарчик В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:2000, стр. 19-25.
7. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн. Ірпінь, 2001. Ч.1. стр. 18-
|
