Культурне життя в Україні було невід’ємою частиною повоєнного ваідродження. У тяжкому становищі опинилися освітні заклади, особливо в сільських районах. Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1958 р. в республіці було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти.
Наприкінці 50-х років в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі більше відчувалося відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, “Історія СРСР” у школі починалася історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР, а попередній період був історією багатьох народностей, що складали СРСР. Лише у 30% шкіл навчання проводилось українською мовою. З 1948 р. до 1954 р. кількість українських шкіл зменшилась з 26 тис. до 25 тис., а російських збільшилась з 2720 до 4051. У 1953 р. в школах з українською мовою навчання налічувалось 1,4 млн. учнів, а в російських і змішаних – 3,9 млн.
Протягом першої повоєнної п’ятирічки було відновлено роботу всі вищих навчальних закладів республіки, яких напикінці 1950 р. було 160. Тільки на стаціонарних відділеннях цих закладів навчалось понад 200 тис. студентів. В цілому за 1946 – 1950 рр. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою.
Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки та дослідження в таких галузях науки, як ядерна та теоретична фізика, металофізика та ін. Проте з новим витком репресій, пошуками “безрідних космополітів” у наукових колективах склалася напружена ситуація. У серпні 1947 р. з’явилася постанова ЦК КП(б)У “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР”. Безпідставній критиці в ній було піддано праці, видані в передвоєнні та воєнні роки: “Короткий курс істроії України” за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, “Нариси історії України” за редакцією К. Гуслистого, Я. Ястребова.
Після сесії ВАСГНІЛ (серпень 1948 р.), яка завершила розгром “реакційної теорії менделізму-морганізму”, жертвами лисенківщини стали в Україні академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор С. Гезшензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і генетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне з Харківського сільсько-господарського інституту та ін. Було розкритиковано підручник для вузів “Курс генетики” М. Гришка і Л. Делоне.
Прийнята влітку 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) про жунали “Звезда” і “Ленинград” в Україні мала своїм продовженням відповідні постанови ЦК КП(б)У: “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури””(24 серпня 1946 р.), “Про журнал сатири і гумору Перець”(19 вересня 1946 р.), “Про журнал “Вітчизна””(1 жовтня 1946 р.), “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо цого поліпшення”(20 жовтня 1946 р.) та багато інших.
У цих документах допускалися суб’єктивні оціе\нки й перекручення в аналізі загнального стану літератури і мистецтва.
Ідеологічна ситуація в Україні погіршилась після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з’явились статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі “хвильвизму” в Україні. А сам він у цей час звинувачував в буржуазному націоналізмі відомих майстрів літератури П. Панча (за роман “Гомоніла Україна”), А. Малишка, С. Крижанівського. І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. та ін. Ганебному шельмуванню було піддано кіносценарій О. Довженка “Україна в огні”.
Довженко Олександр Петрович
(1894-1956)
письменник, кінорежисер
Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця.
Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритнихпостатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно.
У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту.
З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання.
Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.
У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.
У 1923 році О.Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету “Вісті”, працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором.
На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм “Ягідка кохання”, що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки “Сумка дипкур’єра”, в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара.
Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.
У 1928 році він за сто днів знімає фільм “Звенигора” — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. “Картину я не зробив, а проспівав, як птах”, — казав митець.
Наступною роботою О.Довженка стає стрічка “Арсенал”, а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — “Земля”.
Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.
Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку “Іван”, у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.
На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм “Аероград”.
Напередодні війни працює над фільмом “Щорс”, з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.
З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах “Красная Армия”, “Красная звезда” “Известия”. Пише серію оповідань.
У 1943 році на екрани виходить документальний фільм “За нашу Радянську Україну”. У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка “Перемога на Правобережній Україні”.
Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію “Рідна країна”, у 1949 році — стрічку “Мічурін”.
На початку п’ятдесятих років великий режисер в основномузаймається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: “Відкриття Антарктиди”, “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна”.
Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік...
Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна”.
У 1959 році за сценарій фільму “Поема про море” О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.
Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?
Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.
О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.
Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби “ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом”, про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.
В одному з ліричних відступів у “Зачарованій Десні” письменник так казав про той незабутній період життя: “Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише “помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний”.
О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів.
“Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. “Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.
Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коли, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.
У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника. Змальовуючи своїх предків, О.Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, які “нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро”.
Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — “усе життя грати етюд на інтелігентність”? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості?
Інша іпостась художнього оспівування митця — праця. Просто і ненав’язливо виступає означена тема в роботах О.Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. “Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті”.
Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі й болі свого часу і свого народу. При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно.
І ще О.Довженко — великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям. “Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм”, — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.
На пленіумі Спілки письменників у вересені 1947 р. О. Корнійчук у своїй доповіді звинуватив М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, редколегію журнала “Дніпро” та його редактора А. Малишка в “націоналізмі”.
Починаючи з 1948 р.,в СРСР, за вказівкою Сталіна, почалася боротьба з “безродними космополітами” серед творчої інтелігенції. Завершилася ця кампанія процесом Єврейськогго антифашистського комітету і “справою лікарів”. Було заарештовано 110 осіб, із яких 10 засуджено до розстрілу. Їх усіх було звинувачено у зв’язках з “міжнародним сіонізмом”.
А свого піку наступ на інтелігенцію в Україні досяг 1951 р., коли у “Правді” за 2 липня було надруковано статтю (редакційну, тобто без підпису) “Проти ідеологічних перекручень у літературі”. В ній ішлося проте, що написаний ще в 1946 р. вірш В. Сосюри “Любіть Україну” викликає почуття розчарування, протесту... Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін. Авторами статті були Каганович та деякі його літературні консультанти з України.
І все ж за цих гнетючих умов українська література поповнилась багатьма творами, які здобули визнання. Це, зокрема, драматична поема “Шевченко і Чернишевський” П. Тичини, збірка поезій “Троянди і виноград” М. Рильського.
Як значне досягнення української прози були оцінені цикл романів “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль” М. Стельмаха, “Хазяї” С. Скляренка, “Лейтенанти” О. Копиленка, “Київські оповідання” Ю. Яновського, твори Н. Рибака, В. Собка, гумористичні опопвідання Остапа Вишні, який свого часу став жертвою репресій. Одним із яскравих явищ у літературі стала творчість російськомовного письменника-фронтовика В. Некрасова з Києва, автора книги про війну “В окопакх Сталинграда”.
Різноманітністю композиційних рішень позначено твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема війни була домінуючою в творчості художників. Характерні в цьому плані “Бабин Яр” В. Овчинникова, “Ми ще повернемося” Л. Мучника, “Визволителі Києва” С. Бесєдіна. Страждання, героїзм і трагізм народних мас у боротьбі з ворогами стали темою для творчості композиторів К. Данькевича і Д. Клебанова, які відповідно в опері “Богдан Хмельницький” та симфонії “Бабин Яр” відтворили незабутні і трагічні сторінки нашої історії.
Зростала популярність театрального мистецтва. В 50-х роках в Україні діяло майже 70 професіональних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.
Працювали три кіностудії художніх фільмів – Київська, Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокартини “Сільська вчителька”, “Педадогічна поема”, “Весна на Зарічній вулиці” та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм кінорежисера І. Савченка “Тарас Шевченко”. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів “Радянська Україна” випустила Українська студія кінохроніки.
Українська культура повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб’єктивізму в зображенні життя українського народу тяжких відбудовнихроків.
Реферат
з історії України
учня # групи
# #
#MASTER#
на тему:
“Культура в Україні в другій половині 40-х –
першій половині 50-х років ХХ століття”
Київ – 2001
|
