Реферат: Національна політика СРСР в роки перебудови

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

Shura19@yandex.ru

Курсова робота

на тему:

“Національна політика СРСР в роки перебудови”

Виконала:

студентка -го курсу,

групи, історико-

соціологічного факультету

Науковий керівник:

РІВНЕ - 2004

ЗМІСТ

сторінка

Вступ ................................................................................ 3

1.Причини перебудови .................................................... 5

2. Перебудова: її мета і результати ................................ 13

2.1. Політичні зміни .................................................. 15

2.2. Перебудова в економічних відносинах .............. 20

2.3. Перебудова в зовнішній політиці ....................... 26

3. "Перебудова" - як головна причина розвалу СРСР ..... 31

3.1. Путч ..................................................................... 31

3.2. Розпуск СРСР ....................................................... 32

3.3. Підсумки перебудови .......................................... 35

Висновки ......................................................................... 37

Література ....................................................................... 39

Вступ

Поняття “перебудова” дуже спірно: кожний має на увазі під ним щось, що відповідає його політичним поглядам. Я розумію під словом “перебудова” як сукупність суспільно-політичних процесів у період 1985-1991 років.

У середині 80-х керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. По масштабі викликаних нею змін у Європі, та й в усьому світі її справедливо зіставляють з такими історичними подіями, як Велика французька революція або ж Жовтень 1917 року в Росії. Отже, термін “перебудова” з'явився в нашій політичній лексиці в 1985 році. Але чим була тодішня “перебудова”? Що вона дала країні і чого вона її позбавила?

Необхідність проведення подібних перетворень була викликана найглибшою кризою радянської системи, що склалася наприкінці 70-х – початку 80-х років, а також падінням авторитету СРСР в очах світової громадськості, і, насамперед, у країнах Східної Європи, у так званому “соціалістичному таборі”. У цих країнах, як, утім, і в Радянському Союзі, складається демократична суспільна думка, формується дисидентський рух, що вимагав реальних особистих і політичних прав, відмовлення від методів тоталітаризму.

Зміни в СРСР у 1985-1991 рр. здійснювалися в ході так званої «перебудови» - революційної радикальної форми перетворення суспільства. Як політичний термін вона протистоїть таким поняттям, як «удосконалювання», характерне для іншого, еволюційного типу розвитку. Що краще, сказати складно, але, у всякому разі, події показали, що «перебудова», у тому вигляді, якою вона представлена Горбачов і К⁰ , не виправдалася і цілком провалилася.

В середині 80-х років керівництво СРСР прийшло до висновку про необхідність покінчити з п'ятнадцятирічним “застоєм” через прискорення соціально-економічного розвитку країни. Необхідність прискорення обумовлювалася чотирма факторами: по-перше, гострими, невирішеними соціальними завданнями (продовольчої, житлової, ширвжитку, охорони здоров'я, екологічної); по-друге, погрозою перелому воєнно-стратегічного паритету; по-третє, необхідністю відновлення економічної незалежності країни насамперед по стратегічних постачаннях; нарешті, погрозою економічної кризи. Новий курс внутрішньої політики, вперше заявлений на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС, був схвалений ХХVІІ з'їздом партії і втілений у планах XII п'ятирічки.[1]

Почалася радикальна перебудова економічної системи. Однак її успіх багато в чому залежав від політичної системи. Її треба було перетворити таким чином, щоб вона забезпечила необоротність соціально-економічного перевороту. На думку економічних радників М.Горбачова саме недемократичність політичної системи прирекла на поразку НЕП, економічні перетворення 50-х років і економічну реформу 1965 року.

В цій курсовій роботі буде проаналізовано курс і тенденції національної політики СРСР у роки перебудови. А саме, у першому розділі роботи мова піде про причини перебудови, як внутрішні так і зовнішні, які служили поштовхом до радикальних змін у радянському суспільстві. У другому розділі буде розкрита суть перебудови, її мета та проміжні результати її запровадження. В цьому розділі будуть проаналізовані зміни у різних сферах країни – у політичній (внутрішній та зовнішній), економічній, народногосподарській, духовній. І нарешті у третьому розділі наведені наслідки змін, які відбулися під час перебудови. А це – путч, розвал СРСР, занепад економіки країни та інше.

1.Причини перебудови

Друга половина 80-х років для Радянського Союзу ознаменувалася корінними змінами. Ця епоха ввійшла в історію під назвою “перебудова”. Основною метою проведених реформ стає створення правової соціалістичної держави, демократизація існуючого режиму.

“Перебудова – єдино можливий шлях зміцнення і розвитку соціалізму, вирішення назрілих проблем суспільного розвитку… Перебудова - це наша доля, шанс, що дає нам історія. Він не може і не повинен бути упущений” – говорив М.С.Горбачов, виступаючи на XIX Всесоюзній конференції КПРС.[2]

Саме тоді вперше всупереч закостенілим, догматичним представленням про соціалізм, політичні діячі країни, реформатори згадують слова Маркса про те, що “соціалістичне суспільство аж ніяк не буде назавжди даною річчю, а як і всякий інший суспільний лад його варто розглядати як піддане постійним змінам і перетворенням”.

До середини 80-х років необхідність змін, що назрівала, була зрозуміла у багатьох країнах. Тому запропонована в тих умовах М.С. Горбачовим «перебудова» знайшла живий відгук у всіх шарах радянського суспільства. Якщо говорити коротко, то «перебудова” означала: створення ефективного механізму прискорення соціально–економічного розвитку суспільства; всебічний розвиток демократії зміцнення дисципліни і порядку повага до цінності і гідності особистості; відмовлення від командування й адміністрування, заохочення новаторства; рішучий поворот до науки, з'єднання науково-технічних досягнень з економікою і багато чого іншого.[3]

Керівництво країни на чолі з Горбачовим поставило перед собою мету вивести суспільство з колишнього, застійного стану і повести країну до демократії, що своєрідно розуміється.

Перебудова, яка розпочалася у 1985 року виявила неготовність державних структур влади, її лідерів, до ефективного вирішення основних проблем, поставлених життям.

Ось що говорить сам екс-президент СРСР М.С. Горбачов, по одному з питань навколо якого бушували політичні пристрасті - економічні реформи, їх темпи і ціна, яку повинно було заплатити суспільство. У цьому зв'язку серед прихильників реформ визначилося 2 підходи. Одні визнавали необхідність радикальних реформ послідовного, поетапного переходу до ринку, неприпустимість обвалу, анархії. Інші вважали припустимим перехід у лічені тижні, місяці, словом, стрибкоподібним шляхом. З врахуванням цього Горбачов запитує: ”Де ми опинилися? - На грані розвалу економіки, поголовного зубожіння населення”.[4]

Щодо того, якою мірою Горбачов і його оточення були щирі у своїх намірах по здійсненню запланованої перебудови, є багато різнохарактерних оцінок. Ось, наприклад, судження Гліба Якуніна, Церковнослужителя, колишнього депутата Верховної Ради, у відповідь на питання журналіста “Яка ваша думка про позицію Горбачова; зараз багато говориться про те, що він теж багатьох зрадив?». Відповідь: «Ця страшна і диявольська структура нашого суспільства чистих, не заплямованих людей на самий верх не пускала. Але з іншого боку, якщо Горбачов дійсно йшов на самий верх цієї системи, щоб її зруйнувати, до – цього треба відноситися поблажливо. Адже це ж політика, а в політиці...». Очевидно, цими трьома крапками політик – розстрига хотів сказати, що «ціль виправдовує засоби».

Не менш важлива в цьому зв'язку і точка зору одного із сучасних лідерів Російської Компартії Г.А.Зюганова. Він пише: «У розвитку нашої сучасної кризи «царський» період (автор має на увазі період смути на поч. XVІІ ст.) відповідає правлінню Горбачова. «Володар слабкий і лукавий», ..., він виявився зовсім не здатним до вирішення тих проблем, що нагромадилися на той час у СРСР. Маючи всі необхідні повноваження, всевладний генсек жодного разу не зважився ними скористатися. Намагаючись зберегти особисту владу шляхом нескінченного лавірування між угрупованнями в ЦК і регіональними елітами, він лише роз'ятрив їхні владні апетити, власними руками «запустивши» механізм розвалу країни».

Аналогічних і суперечливих суджень у літературі на характеристику М.С. Горбачова є чимало.

Однак якщо говорити про необхідність корінної перебудови, то потреба в ній була велика, усі вчені тоді і сьогодні підкреслювали і підкреслюють її закономірність і історичну необхідність.

Однак питання, що виникає в цьому зв'язку і по якому продовжуються гострі суперечки і зараз, - якою мірою була продумана змістовна частина самої перебудови, чи були вироблені чіткі й ефективні механізми її реалізації? Ось тут і виникає ряд серйозних питань, однозначних відповідей на який немає.

Відомо, що в ході провалу реформ 60-х років радянська економіка поступово ставала несприйнятливою до інтенсифікації; науково–технічному прогресу. Вона здобувала закритий характер. Відсталість машинобудування, сировинна спрямованість економіки, нерозвиненість споживчого сектора економіки деформували структуру виробництва, не дозволяли вирішувати соціальні проблеми.

Один з останніх прем'єр-міністрів союзного уряду в ті роки – В.Павлов на засіданні Верховної Ради, говорячи про дефіцит союзного бюджету (він склав до кінця 80-х близько 40 млрд. р.), вперше назвав суму збитку антиалкогольної кампанії Горбачова – Лігачева, яка на ті часи склала 200 млрд. р.[5]

Завдяки високим темпам соціально-економічного розвитку в 50-і і 60-і роки наша країна домоглася високих успіхів. Але, починаючи з 70-х років динаміка економічного розвитку, стала погіршуватися. Це знайшло своє відображення в помітному зниженні темпів нашого розвитку за всіма показниками – і економічним, і соціальним. Показник росту національного доходу впав з 41% у VIII п'ятирічці до 16,5% у XI. Уповільнення темпів розвитку і зниження норми нагромадження в національному доході знизили приріст капіталовкладень у народне господарство: у IX п'ятирічці він складав 42%, у X – 28, у XI п'ятирічці – 17%. Відповідно скоротився і приріст виробничих фондів. Якщо врахувати приховане підвищення цін, то реального приросту національного доходу і капітальних вкладень на рубежі 70-80-х років не було, країна ввійшла в смугу стагнації економіки, став знижуватися рівень життя народу.[6]

В даний час рівень життя населення, ступінь задоволення його потреб не відповідають тій індустріальній могутності, тому рівню розвитку науки і техніки, освіченості і культури населення, яких досяг Радянський Союз.

Погіршення економічного становища країни особливо негативно позначилося на розвитку соціальної сфери. Відставання в вирішенні соціальних проблем накопичувалося поволі. Спочатку це було пов'язано з тим, що силу ряду об'єктивних причин приходилося перерозподіляти кошти з метою розвитку важкої промисловості чи посилення оборони країни або для відновлення зруйнованого війною господарства і т.п. Але згодом відставання в вирішенні соціальних проблем виявилося зв'язаним насамперед з негативними тенденціями в економічному розвитку останніх 15 років.

В ці роки, колишнє керівництво країни, намагаючись сповільнити погіршення економічного становища, пішло на значний перерозподіл ресурсів із соціальної у виробничу сферу. Засоби на соціальні цілі стали виділятися по так званому «залишковому принципу». І до середини 80-х років країна по ряду соціальних показників зробила крок назад у порівнянні з 1960-1965 роками.

В даний час найбільш гостра соціальна проблема – житлова. До початку 60-х років країна будувала 2 млн. квартир, протягом одного року вводилося 100-110 млн. кв. м житлової площі за рахунок всіх джерел. Радянський Союз вийшов на перше місце у світі по кількості споруджуваного житла на 1000 чоловік, що виглядало цілком природно, оскільки тоді прослідковувалося значне відставання від промислово розвинутих країн по забезпеченості житлом. У 1960 році на будівництво житла було спрямовано 23% всіх капітальних вкладень.

Але в наступні роки Радянський Союз виявився однією з деяких країн світу, яка почала скорочувати будівництво житла в розрахунку на 1000 чоловік у 1984 році було побудовано також 2 млн. квартир, як і 25 років тому. Але населення країни за цей період істотно виросло, і тому в розрахунку на одну людину обсяг житлового будівництва скоротився. Сьогодні значна частина родин не має в користуванні окремої квартири чи будинку, а значна частина квартир і будинків, які є в Росії, у тому числі в сільській місцевості, не має необхідних санітарно-побутових і комунальних зручностей.[7]

Інша серйозна соціальна проблема – це проблема продовольства. Справа не тільки в тому, що в нас у порівнянні з іншими розвитими країнами низький рівень споживання м'ясних продуктів – 65 кг у рік у розрахунку на душу населення, а в інших країнах – 75 – 80 і навіть більше. Радянський Союз, як показують розрахунки, поступається більшості країн і по споживанню молока і молочних продуктів, маючи при цьому дуже невеликий асортимент цієї продукції і дуже низька її якість.

Наша країна значно поступається іншим країнам по споживанню овочів, особливо в окремі періоди року. Населення вживає фруктів втроє менше того, що визначено медичними нормами, і це особливо несприятливо позначається на здоров'ї дітей.

Одна із самих актуальних соціальних проблем у той час – зміцнення здоров'я радянських людей. «Залишковий принцип» виділення коштів на народний добробут призвів до того, що частка, яка виділяється на охорону здоров'я з нашого національного доходу, увесь час скорочувалася і зараз складає менше 4 %. Є країни, які виділяють від 8 до 12 %. Лікарні і поліклініки – це вкрай бідні медичні заклади, які не оснащені сучасними приладами, ефективними ліками, з низькою заробітною платою медичного персоналу і т.п. План по введенню лікарень, поліклінік, родильних будинків виконувався на 40-60%.

Здоров'я населення погіршувалося також і тому, що з метою збільшення дохідної частини бюджету за останні 20 років (до 1984 року) виробництво і продаж горілки збільшилися вдвічі, а вина – у 4 рази. Багато в чому, в роки застою спостерігалася сама значна у світі різниця між середньою тривалістю життя жінок і чоловіків. У СРСР (дані за 1984-1985 р.) чоловіки жили на 10 років менше жінок – це один з найнижчих показників середньої тривалості життя.[8]

До цієї проблеми безпосередньо примикає проблема положення пенсіонерів, яких нараховується близько 58 млн. у 1956 році був прийнятий пенсійний закон з найнижчим на той час віком виходу на пенсію по старості. Але сьогодні по розмірах пенсій, по співвідношенню між пенсією і зарплатою наше пенсійне забезпечення поступається ряду інших країн.

Незадовільною була справа з насиченням внутрішнього ринку товарами широкого вжитку. Причини цього досить глибокі: у легкій промисловості десятиліттями не обновлялося устаткування, приблизно в 40% діючого в цій галузі устаткування перевищені амортизаційні норми.

В наявності була і явна недооцінка сфери виробництва товарів широкого вжитку. Хоча ця сфера дає 37% всіх нагромаджень нашої країни, у неї направляється тільки 8% капітальних вкладень. Багато товарів широкого вжитку виробляються начебто у великій кількості, але якість їх низька.

Платоспроможний попит населення явно не задовольняється, між цим попитом і його матеріальним покриттям існує серйозний і небезпечний розрив. Але ж виробництво здійснюється заради людей, і посилення соціального розвитку варто розглядати як головний цільовий напрямок «перебудови».

У 80-х роках СРСР вийшов на перше місце у світі як в цілому по обсягу видобутку палива і сировини, так і по багатьох окремих їх видах. У країні за рік добувають більш 5 млрд. т паливних і сировинних копалин, вирубують 2 млн. га лісу при його заготівлі, «перелопачують» 15 млрд. м³ ґрунту. Подібні гігантські масштаби споживання природних ресурсів призводять до скорочення кращих і найбільш дешевих родовищ і джерел сировини. Темп розвитку видобувної промисловості сповільнюється: у 9 п'ятирічці ріст обсягу видобутку палива і сировини досягав 25%, у 11 - приблизно 8%.[9]

З 1975 по 1985 рік зростання продуктивності праці в промисловості знаходилося на рівні 2-3% в рік. Цього було явно недостатньо. Неблагополучною була справа і з фондовіддачею: в середньому щороку вона знижувалася на 3%, що було дуже небажано для стану економіки.[10]

Економіка СРСР володіла могутнім науковим потенціалом, держава виділяла на фінансування науки близько 5% національного доходу – більше ніж переважна частина інших розвинутих країн світу. По багатьох галузях науково–технічні розробки відповідали світовому рівню. Але «вузьким місцем» була матеріалізація досягнень науки і техніки, а це залежить, насамперед, від рівня розвитку машинобудування.

У 1985 році було проведено детальне вивчення всього машинобудування СРСР. І з'ясувалося, що необхідно зняти з виробництва 71% машин і устаткування, що випускаються, які не відповідають сучасним вимогам.

Тривалий час в радянській економіці існувала система управління, заснована на адміністративних методах наказового типу, і, незважаючи на те, що вона вже не відповідала новим умовам науково-технічного розвитку, зламати її не вдавалося, хоча деякі спроби для цього робилися. Для цієї системи була характерна наявність перегородок і бар'єрів між відомствами, організаціями, між наукою, конструкторською справою, усе це, в свою чергу, було відділено від виробництва.

Сутність адміністративної системи управління складали три елементи: тверді адміністративно-директивні завдання, централізована система матеріально-технічного постачання, жорстка регламентація діяльності підприємств і організацій.

Керівництво господарством в цілому, кожною його галуззю і кожними підприємством, великим чи невеликим, здійснювалося переважно адміністративними методами за допомогою, насамперед адресних директивних завдань.

Командно-наказова форма управління відчужувала людей і від самої праці, і від її результатів, перетворювала суспільну власність майже в нічию. Цей механізм, ця система персоніфікувалися в особі людей, що проводять її. Бюрократичний апарат усіляко підтримував таку систему, що дозволяла його представникам займати вигідні посади, бути «зверху», незважаючи на фактичний стан справ у народному господарстві.

Негативна спрямованість процесів підсилювалася в міру того, як старіла і втрачала залишки свого потенціалу команда Л.І.Брежнєва. До середини 80-х років сформувався механізм «гальмування», що не дозволяв відповісти на виклик НТР і заблоковував економічний і соціальний прогрес.[11]

Квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС проголосив нову стратегію – прискорення соціально-економічного розвитку країни.

2. Перебудова: її мета і результати.

До середини 80-х років необхідність змін, які назрівали, була зрозуміла багатьом у країні. Тому запропонована в тих умовах М.С.Горбачовим «перебудова» знайшла живий відгук у всіх шарах радянського суспільства. Якщо говорити коротко, то «перебудова” означала: створення ефективного механізму прискорення соціально–економічного розвитку суспільства; всебічний розвиток демократії; зміцнення дисципліни і порядку; повага до цінностей і гідності особистості; відмова від командування й адміністрування, заохочення новаторства; рішучий поворот до науки, з'єднання науково-технічних досягнень з економікою і багато іншого.

Ключовими фразами політичного лексикону Горбачова стали: повернути економіку до людини, створити гідні умови праці і життя радянських людей, переорієнтувати економіку на соціальні потреби народу, зробити все для соціального розвитку села, створити нормальні умови життя для сільського трудівника, підвищити життєвий рівень більшої частини населення, забезпечити кожну родину квартирою або будинком до 2000 року, піклуватися про ветеранів війни і праці, скоротити управлінські витрати, встановити повнокровний соціалістичний ринок, створити правову соціалістичну державу, обновити національну політику і вирішити багато інших завдань.

Демократизація – початок і суть перебудови, найбільш істотна її характеристика в той час.

Демократизація пронизує всі сфери суспільства. У сфері політики вона пропонує зміну самого механізму влади, перехід від ієрархічного управління суспільством «для трудящих» через порівняно вузький правлячий шар до самоуправління трудящих. У сфері економіки демократизація спрямована на рішучу зміну механізму реалізації суспільної й особистої власності, для того, щоб трудові колективи і всі трудящі одержали реальні прерогативи хазяїв суспільного виробництва і можливість виявляти індивідуальну трудову ініціативу.[12]

У соціальній сфері суть демократизації полягає в подоланні «залишкового принципу» виділення засобів на соціальний розвиток, докорінну зміну механізму розподілу національного доходу, усунення з цього механізму елітарно-технократичних елементів. У культурі демократизація передбачає відновлення і розвиток свободи творчості й інформації. У моральній сфері демократизація спрямована на відновлення поваги до соціалістичної особистості, до соціальної справедливості.[13]

Таким чином, демократизація є гігантським суспільним процесом, що реалізує основну стратегічну мету перебудови – звільнення і реалізація творчої енергії і творчої ініціативи трудящих мас, кожного трудівника для прискорення соціально-економічного розвитку країни і досягнення нової якості життя.

Навесні 1985 року здавалося, що країна вступає в новий цикл модернізації суспільних відносин, спрямованих на формування політичної демократії, демонополізацію економіки, звільнення приватної ініціативи, появу трудової мотивації. Мета цих перетворень – підвищити рівень соціального добробуту, і створити соціально-економічний і політичний комфорт для розкриття духовного, творчого, морального потенціалу особистості. Державі при цьому приділялася роль гаранта збереження того соціального стану населення і тих прав людини, які були досягнуті на попередній стадії розвитку.

Однак чекання ці не виправдалися. Декларативний характер програм перебудови став переважним. Відсутність конкретного механізму реалізації проголошених завдань призвело до зворотного результату.

2.1. Політичні зміни

У країні стали досить помітно проявлятися сумніви у доцільності «перебудови» і в здатності партійно-державного керівництва країни переломити хід подій: воно виявилося нездатним активно впливати на поліпшення процесу. Сам же генсек Горбачов неохоче зустрічався з громадянами власної країни і все частіше робив поїздки за кордон. Лавина грошових премій, почесних звань, золотих медалей, спеціальних випусків телепередач, радісне населення «цивілізованих» країн і похмурі обличчя співвітчизників визначили напрямок політичного дрейфу Генсека-Президента. Напевно, саме в цей час Горбачов поставив перед собою ту мету, про яку говорилося вище. Створювалося враження, що Генеральний Секретар ЦК КПРС прагне змінити суспільно-політичний лад у країні, пустивши почате на самоплив.[14]

Ставало очевидним, що в країні почалися не реформи, а нищівна робота зі знищення науково-технічної могутності, виробничого потенціалу, агропромислового комплексу, інтелектуального запасу, моральних підвалин.

Отже, на політичному Олімпі під прикриттям реформ розгорнулася запекла боротьба за владу. Її результати виявилися жалюгідними.

Одним із кроків до демократії в період перебудови було створення багатопартійної системи в Радянському Союзі. Можна з повною впевненістю стверджувати, що це стало однією з причин краху соціалістичного режиму. Багатопартійність усе виразніше стає природним атрибутом суспільного розвитку СРСР, що з'являються і ростуть нові партії прагнуть до встановлення в державі демократичного режиму, призводять до підриву авторитету і значимості Комуністичної партії, яка з 1918 року безроздільно панувала в країні.

Шлях до створення подібної системи в СРСР був досить нелегкий. Простежимо еволюцію її створення. Вперше численні політичні партії з'являються наприкінці XIX - початку XX століть. Партії створювалися нелегально, піддавалися гонінням, що, до речі, відбувалося й у радянській державі. Лише після підписання Миколою II Маніфесту 17 жовтня 1905 року був даний офіційний дозвіл створювати політичні партії. Однак уже через кілька років демократичний процес у царській Росії був заморожений: монархія починає наступ на демократичні права і волі, Державна Дума розпускається, діяльність партій не робить особливого впливу на державну політику.

Лише після лютневої революції 1917 року знову на сцену виходять десятки партій. У жовтні 1985 року Головою Ради Міністрів СРСР був призначений М.І.Рижков. У грудні 1985 року секретарем московського міського комітету партії став Б.М.Єльцин. Міністром закордонних справ замість Громико став Е.А.Шеварднадзе. У вищу партійну ієрархію висунулися: О.М.Яковлев, А.І.Лук'янов. Фактично 90% старого брежнєвського апарату було замінено новими кадрами. Змінився практично весь склад Президії Ради Міністрів СРСР. На короткий час країна стає вільною і демократичною країною. Але після приходу до влади більшовиків поступово партії-опоненти були просто заборонені, і установилася однопартійна система, що спочатку проводила лінію революційного пролетаріату, а потім переродилася в панування партійної бюрократичної верхівки. Усе суспільство поступово було поставлено під контроль, всяка опозиція жорстоко придушувалася, офіційно була дозволена лише комуністична ідеологія.[15]

Коли лібералізація політичного режиму стала досить відчутною, усюди стали виникати самодіяльні колективи, кружки, фонди, комітети суспільного самоврядування. Цікавий склад цих суспільних рухів – це не ті, хто виступав за демократію в 70-і роки, а здебільшого це люди, які відгукнулися на ініціативу Горбачова по розвитку гласності і демократизації суспільства. Усі ці об'єднання відстоювали саме ті гуманістичні і демократичні принципи, що дисиденти послідовно відстоювали ще в роки брежнєвського правління.

Два роки політики гласності приводять до втрати головної монополії влади – монополії на інформацію. Це був ще один крок до краху режиму. Об'єктом критики журналістів, політологів, соціологів стає не тільки історія, але й основи існуючого державного устрою. Це дозволило опозиції залучити на свій бік громадськість. Людям дали реальну оцінку режиму. У газетах з'явилися вимоги створити в країні багатопартійну систему.[16]

У 1990 році під тиском мас була змінена стаття 6 Конституції СРСР, що визнавала тільки за КПРС право на керівництво радянським суспільством. У новій редакції статті 6 право на участь “у виробленні політики Радянської держави, у керуванні державними і суспільними справами” визнавалося як за КПРС, так і за іншими партійними, профспілковими, молодіжними, іншими громадськими організаціями і рухами.

Проведена Горбачовим політика призводить до розколу Комуністичної партії на кілька течій. З'являються дві конфронтуючі тенденції[17] :

1) Ортодоксально-охоронна – до XXVIII її очолював Єгор Лігачов. У цю течію увійшли прихильники традиційної комуністичної лінії (її можна назвати “сталінською”). Вони виступали з різкою критикою проведених реформ, а також за скасування всіх нововведень перебудови.

2) Помірковано обновлена – зберігала свою прихильність соціалістичному вибору, але відмовилася від старих догм і виступала за гуманізацію і демократизацію життя. Цієї орієнтації дотримувалися більшість членів партії.

Завершальним етапом у сфері реформ політичної системи можна назвати III з'їзд народних депутатів СРСР, на якому Горбачов був обраний президентом СРСР, а також внесені деякі виправлення в Конституцію (скасована 6-я стаття).[18]

До початку 90-х років виявилася майже цілком зруйнована індустріальна економіка, доведена до такого стану, коли вона позбавилася здібності адаптуватися до нових умов відтворення. До цього часу була також дискредитована творча праця і соціальний статус самого працівника. І, нарешті, як не сумно, була дезорганізована система управління економікою. Корпоративні інтереси чиновників призвели до створення замкнутих структур, що підмінювали народногосподарські цілі корисливими планами нових груп, що стрімко опановували всім тим, чим до політики «перебудови» вони тільки керували. Став досить відчутний розрив між тим, що намагалося реалізувати партійно-державне керівництво, і реальною обстановкою, що склалася в ці роки в країні.

Ситуація почала складатися таким чином, що до початку 90-х років політична номенклатура (апарат КПРС, ради народних депутатів усіх рівнів і ін. органи) стала втрачати своє безроздільне панування, одночасно підсилювалися позиції адміністративно-господарської номенклатури. Ця обставина викликала відповідну протидію з боку партійних лідерів.

Ще в діяльності Ю.В.Андропова, який пришов до керівництва після Брежнєва, і в перших кроках М.С.Горбачова боротьба за збереження політичного панування починалася з «очищення» і «відновлення» соціалізму, надання йому нових форм.

Політична номенклатура зуміла на короткий час захопити маси ідеями «відновлення й очищення соціалізму», «демократизації і гласності», виборністю господарських керівників і т.д. Але втримати ці процеси ініціаторам перебудови не вдалося.

У противагу ідеології «відновлення й очищення соціалізму» набирає значну силу ідея «ринкових відносин». В цих умовах відбувається ще одне парадоксальне явище.

Страх втратити владу змусити верхівку політичної номенклатури переметнутися на позиції ринкової економіки, привласнити гасла адміністративно–господарської і науково-технічної аристократії, запозичити термінологію «дисидентів», опанувати фразеологією «нового політичного мислення» і встати на шлях приватизації того, чим раніше тільки керували. До політичної номенклатури, насамперед партапарату приходить розуміння того, що зберегти своє панування вона може, тільки перетворившись у власника державного загальнонародного майна на правах власника.[19]

Отже, як видно з усього вищесказаного, радянська номенклатура затівала «революційну перебудову» з добре продуманими цілями.

У процесі розподілу власності і привілеїв відбулося, по-перше, злиття частини представників усіх номенклатур; по-друге, «нова» номенклатура довела розподіл власності до розгрому Центру і розвалу СРСР; по-третє, нова політична еліта зняла всякі обмеження на фінансово-економічну діяльність, оскільки це відповідало її соціальним інтересам.[20]

Якщо коротко характеризувати ситуацію, що створилася, то слід зазначити, що перехід у новий стан у країні здійснювався не буржуазно-демократичним, а кримінально-бюрократичним шляхом.

Номенклатурна приватизація і бюрократична лібералізація створювали своєрідний сплав, що віддалено нагадує ринкові відносини.

Такі підсумки реформування «по Горбачову».

В результаті вже в 1992 році стали проявлятися такі явища, як низька ефективність виробництва, відсутність стимулів господарської діяльності, структурні диспропорції. Усе це фактично паралізувало здатність країни до нормального розвитку. Початі в рамках політики «перебудови» заходи призвели до підриву фінансової системи, розбалансуванню економіки, формуванню дефіциту товарів і заклали матеріальні основи для розвалу СРСР.

З закінченням політики «перебудови» питання про те, куди йде країна, уже було ясно. Країна вступила у фазу економічного і соціального регресу.

2.2. Перебудова в економічних відносинах.

XXVIII з'їзд КПРС виробляє програму виходу зі сформованої в країні кризи. У програмі передбачається демократизація суспільства – воля і добробут людини, ефективна економіка, цивільне суспільство і правова держава, визнання принципу поділу влади в державі, демократизація партії і т.п. Але те, що було написано в програмі, далеко не повністю було реалізовано на практиці.

Вважаю за необхідне привести витримки з цієї програми.

За ефективну економіку![21]

Партія вважає за необхідне створити умови для формування і розвитку різноманітних і рівноправних форм власності, їхньої інтеграції і вільного суперництва:

- державну власність (загальносоюзну, республіканську) перетворити в суспільну власність, керовану самими трудящими на основі діючого законодавства; надати право колективам трудящих орендувати державні підприємства і майно, здобувати об'єкти промисловості, торгівлі, сфери послуг; використовувати акціонерну форму організації підприємств;

- розвивати різні види кооперативної власності, власності громадських організацій, а також змішаних форм власності;

- КПРС проти тотальної денаціоналізації, а також проти нав'язування будь-яких форм власності

Альтернативою, яка вижила себе, адміністративно-командній системі управлінням народним господарством є ринкова економіка, КПРС вважала за необхідне:

- надати підприємствам, усім товаровиробникам незалежно від форм власності самостійність, волю підприємництва, сприяти розвитку здорової і чесної конкуренції між ними;

- здійснити демонополізацію виробництва, банківської і страхової справи, торгівлі, наукових розробок; надати підтримку мережі малих і середніх підприємств;

- зберегти державне управління магістральним транспортом, зв'язком, енергетикою і підприємствами оборонного комплексу;

- у системі планування перейти до розробки стратегічних перспектив економічного розвитку;

- забезпечити перехід до конвертованості карбованця, відкритість економіки світовому ринку, створити умови для залучення іноземного капіталу.

Розкриємо тези.

До середини 1990 року радянське керівництво прийняло рішення про введення приватної власності на засоби виробництва. Почався демонтаж основ соціалізму. Президенту було запропоновано кілька економічних програм переходу до ринкової економіки. Найбільшу популярність з них одержала програма за назвою “500 днів”, створена під керівництвом молодого вченого Г. Явлінського. Свою програму запропонував і уряд СРСР. Програми відрізнялися в основному по ступені радикалізації і рішучості. 500 днів націлювали на швидкий і рішучий перехід до ринку, сміливе введення різних форм власності. Урядова програма, не заперечуючи необхідності переходу до ринкових відносин, прагнула розтягти цей процес на довгий час, залишити значний державний сектор в економіці, контроль, який проникає за нею з боку центральних бюрократичних органів. Президент віддав перевагу програмі уряду. Її реалізація почалася в січні 1991 року, з обміну 50 і 100 карбованцевих купюр з метою вилучення грошей, придбаних з погляду влади незаконним шляхом, а також зменшення тиску грошової маси на споживчий ринок. Обмін проходив у стислий термін. В ощадкасах створювалися величезні багатогодинні черги. Люди повинні були доводити законність своїх заощаджень. Замість планованих 20 млрд. карбованців, уряд одержав від цієї операції тільки 10 млрд. карбованців. 2 квітня 1991 року були в 2-4 рази підвищені ціни на продовольчі товари, транспорт, комунальні послуги.[22]

Відбулося падіння життєвого рівня населення. За даними ООН, до середини 1991 року СРСР по цьому показнику займав 82-е місце у світі. Офіційне рішення радянського керівництва про перехід до ринкової економіки дозволило найбільш заповзятливим і енергійним людям створювати перші в країні легальні приватнопідприємницькі фірми, торгові і товарні біржі. У країні з'явився і став реалізовуватися шар підприємців, хоча закони, що існували, не дозволяли їм розгорнути свою діяльність по виробництву товарів. Основна маса приватних капіталів знаходила своє застосування в сфері торгівлі і грошового обігу. Процес приватизації підприємств проходив вкрай повільно. До того ж спостерігалася поява безробіття, злочинності, рекету. До кінця 1991 року економіка СРСР виявилася в катастрофічному стані. Прискорювалося падіння виробництва. Національний доход у порівнянні з 1990 роком зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, тобто перевищення державних витрат над доходами, складав, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової маси в країні грозило втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, що могла паралізувати всю економіку. Невдачі в економіці усе більш підривали позиції комуністичних реформаторів на чолі з Горбачовим.[23]

Завдяки т.зв. «перебудові» країни СРСР опинилися відкинуті на десятки років назад у своєму розвитку. Країни зіткнулися з таким становищем, коли в сфері економіки відставання переростало в стадію руйнування промислового й аграрного потенціалу, історично сформованих зв'язків і інфраструктури. З внутрішнього ринку стали зникати товари вітчизняних виробників. Науково-технічний прогрес виявився заблокованим.

В результаті стану економіки СРСР на початку 90-х років виявилася у винятково важкому становищі. Власне кажучи, піддалися серйозному руйнуванню джерела господарського розвитку, були припинені великомасштабні інвестиції; згорнуте наукомістке виробництво; значно скорочені науково–дослідницька діяльність, матеріальна й експериментальна база фундаментальних наук і т.д.

У вкрай важкому положенні виявилася система життєзабезпечення, помітно скоротилося вітчизняне продовольче і промислове забезпечення; серйозний збиток був нанесений транспортній, телекомунікаційній та ін. системам; занепадало житлово-комунальне господарство; почала формуватися орієнтація на елітарне дороге медичне обслуговування, платна вища освіті та інше.

Все про що йшла мова вище, як і багато чого іншого, стало результатом «перебудови», що породила негативну динаміку розвитку економіки Радянського Союзу. Ось декілька прикладів для підтвердження цього положення.

Якщо по виробництву с/г продукції на душу населення СРСР напередодні перебудови знаходилася майже в одному рівні з найбільш розвинутими державами світу, то, починаючи з 90-х років це співвідношення починає помітно мінятися не на користь СРСР.

У с/г секторі скорочуються: фінансування, посівні площі, поголів'я худоби, виробництво мінеральних добрив, техніки й ін.

Фізичний обсяг ВВП у країні до поч. 1992 року складав менше 20% від обсягу ВВП США. У той же час потрібно мати на увазі, що в 1985 року Радянський Союз переважав таку велику країну як ФРН, по виробництву ВВП вдвічі і на рівних суперничав з Японією.

До початку ж 1992 року колишня країна замкнула третю десятку держав по загальному обсязі ВВП і перейшла в групу держав, що розвиваються, по його душовому обчисленню.

У наступні 2 роки Росія стала поступатися Франції по обсягу ВВП – у 2,5 рази, Японії – у 7 разів, США – у 12 разів. Досить відчутні також втрати Росії в зв'язку з політикою «перебудови» у військово-технічній сфері. Так у порівнянні зі США Росія за останні роки стала продавати танків у 17 разів менше, БМП – у 3,5, ракетних комплексів – у 20 разів.

При загальному зниженні обсягів світової торгівлі зброєю чітко просліджується монополізація ринку двома державами – США і ФРН. Їх частка виросла відповідно на 50% і більш ніж у 3 рази. Частка Росії ж скоротилася втроє, спостерігається процес витиснення Росії зі світового ринку торгівлі в цій галузі.

Пояснюється це не тільки ідеологією «нового мислення», але головним чином витіснення країни з ринку торгівлі зброєю пояснюється, насамперед, нездатністю економіки в сучасних умовах, на відміну від СРСР, виробляти новітнє озброєння. Для підтвердження цього положення приведемо наступну таблицю.

Втрати, понесені за рахунок руйнування науково–виробничих, конструкторських та ін. колективів, якщо і поповняться то тільки у далекій перспективі. Така реальна суворість, викликана «перебудовою».

Про наслідки, викликані перебудовою, свідчать і дані, приведені американськими експертами: "золотий запас країни скоротився в 11 разів, карбованець по відношенню до долара - зменшився більше ніж у 150 разів, експорт нафти скоротився більш ніж вдвічі". За час перебування Горбачова при владі зовнішній борг виріс у 5 разів. І сьогодні картина виглядає не менш гнітюче: загальна заборгованість Росії на початок 1997 року перевищила 127 млрд. $ США.[24]

Як відзначалося вище, характеру самої перебудови і ролі Горбачова в цьому процесі дається різнохарактерна оцінка. Приведемо ще одне з висловлень на цей рахунок видного вітчизняного історика В.Согріна.

«...Обрана Горбачовим у 1985 році командно–адміністративна модель реформування соціалізму, - пише він, - провалилася, а взята на озброєння з 1987 року реформістсько-демократична модель супроводжувалася ще більш руйнівними економічними наслідками, прирекла на страждання наступні покоління і накреслила дуже неясні перспективи буржуазного розвитку».

Хоча аналогічних суджень у пресі чимало, не з усіма цими оцінками можна погодитися. І все-таки треба враховувати, що мова йде про головного архітектора перебудови, тобто про особу, яка несе повну відповідальність за наслідки початої ним акції. При всіх перипетіях того часу, очевидно, що СРСР логікою свого внутрішнього розвитку не йшов до настільки швидкого розпаду: його розвалила політика «перебудови».

2.3. Перебудова в зовнішній політиці.

В ході зустрічі М.С.Горбачова з президентом США Рональдом Рейганом у листопаді 1985 року сторони визнали необхідність поліпшення радянсько-американських відносин і оздоровлення міжнародної обстановки в цілому. Укладено договори СНВ-1,2. Заявою від 15 січня 1986 року М.С. Горбачов висунув ряд великих зовнішньополітичних ініціатив[25] :

· Повна ліквідація ядерної і хімічної зброї до 2000 року.

· Жорсткий контроль при збереженні ядерної зброї і знищенні її на місцях ліквідації.

Під час візиту Михайла Сергійовича в Індію була підписана Делійська декларація про принципи вільного від ядерного озброєння і ненасильницького світу.

На ХХVІІ з'їзді КПРС, який відбувся в лютому-березні 1986 року була прийнята нова філософія зовнішньої політики Радянського Союзу.

Головною зовнішньополітичною метою на з'їзді була названа мета забезпечення радянському народу можливості трудитися в умовах міцного миру і волі. Виконання цієї мети, на думку керівництва, лежало в припиненні підготовки до ядерної війни, боротьби проти гонки озброєння і збереження, і зміцнення загального миру.[26]

Рішення ХХVІІ з'їзду випливали з характеристики сучасного світу:

1) характер нинішньої зброї не залишає жодній державі шансів захистити себе;

2) безпека може бути тільки загальною;

3) світ знаходиться в процесі стрімких змін.

На з'їзді було вирішено, що центральним напрямком зовнішньої політики СРСР на майбутні роки повинна стати боротьба за реалізацію висунутої в Заяві Генерального секретаря ЦК КПРС від 15 січня 1986 року програма знищення зброї масового винищування і запобігання військової небезпеки.[27]

У новій редакції програми КПРС ми читаємо, що СРСР виступає за підтримку і розвиток відносин з капіталістичними державами на основі мирного співіснування.

ХХVІІ з'їзд не був схожий на попередні з'їзди і виявився прогресивним явищем як у внутрішній, так і в зовнішній політиках, але разом з тим залишалося і багато застарілих комуністичних догм, що заважали розвитку зовнішньої політики СРСР. Так, наприклад, залишалося застаріле формулювання: “мирне співіснування держав з різним суспільним ладом є специфічною формою класової боротьби” (це формулювання було вилучено з обороту в 1988 р.). “Форма класової боротьби” неминуче спричиняла погляд на світ як на поле перманентної боротьби систем, таборів, блоків.[28]

Стерти з розумів людей цей образ - одна із самих головних завдань в умовах мирного розвитку, коли встають такі погрози людству, які загрожують йому повною загибеллю, - термоядерна війна, екологічна катастрофа, розпад світогосподарської системи.

Для цього треба було дати знак, що час ворожнечі і недовіри закінчився і є дійсно гідні орієнтири консолідації в ім'я виживання.

Тези про людське життя як вищої мети суспільного розвитку, що пролунав у доповіді Горбачова на з'їзді, згодом були розгорнуті в імперативну категорію пріоритету загальнолюдських цінностей.

Забезпечення безпеки і вирішення всіх спірних питань винятково політичними засобами, іншими словами - констатація верховенства сили політики над політикою сили.

Був вкрай важливий на з'їзді як з теоретичної, так і з практичної точок зору висновок про те, що безпека неподільна: у двосторонніх відносинах вона може бути тільки взаємною, а в міжнародних вона може бути тільки загальною.

Безсумнівно, що це був крок вперед у доктринальній основі зовнішньої політики Радянського Союзу, але в цілому з'їзд міг бути розглянутий як черговий пропагандистський хід радянського керівництва, тому в подальших зовнішньополітичних документах радянська сторона пропонувала зовсім конкретні дії для досягнення тієї мети, яка була зафіксована в з'їздівських документах.

Говорячи в загальному про ХХVІІ з'їзд, можна виявити орієнтири, що одержало міністерство закордонних справ для проведення східної політики Радянського Союзу. Відмовитися від “мертвих”, жорстко фіксованих позицій на користь розумних взаємоприйнятих компромісів. Вести переговори до балансу інтересів. Розблокувати регіональні конфліктні ситуації. Нормалізувати відносини з країнами, з якими в СРСР були складні відносини. Будувати відносини із сусідами на основі поваги їхніх інтересів, принципу невтручання в їхні внутрішні справи.

Усе це повинно було втілитися в практичній політиці.

Після з'їзду 28 травня 1986 року була проведена закрита нарада відповідальних працівників МЗС за участю послів, на якій виступив Горбачов. На основі ХХVІІ з'їзду він зробив висновки про те, що мир є найвищою цінністю. Ядерну війну виграти не можна. Генеральний секретар заявив, що потрібна зовнішньополітична активність у всіх напрямках. Ключовими напрямками в Азії Горбачовим були названі Японія, Китай, Південно-Східна Азія, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія.[29]

Для того, щоб показати подальшу прихильність Радянського Союзу йти далі по шляху діалогу і продемонструвати прихильність втілення нового політичного мислення в східній політиці країни, 28 липня 1986 року М.С.Горбачов виступив зі знаменитою промовою у Владивостоці.

Радянський лідер заявив, що стара схема підходу СРСР до східної політики повинна бути замінена на нову. Була позначена позиція Радянського Союзу у відношенні КНР і Японії, пролунали слова й у відношенні Афганістану.

Головні пропозиції радянської сторони в Азії полягали в наступному[30] :

По-перше, Радянський Союз виразив свою рішучість у регіональному врегулюванні в Афганістані, Південно-Східній Азії і Кампучії. Але відзначив, що багато залежить від нормалізації китайсько-в'єтнамських відносин.

По-друге, СРСР виступив за припинення поширення і нарощування ядерної зброї в Азії і на Тихому океані.

По-третє, Горбачов заявив, що радянська сторона виступає за початок переговорів про скорочення військових флотів і за поновлення переговорів по перетворенню Індійського океану в зону миру. Так само було запропоновано Сполученим Штатам відмовитися від військової присутності на Філіппінах в обмін на поступки Радянського Союзу.

По-четверте, Радянський Союз був за скорочення збройних сил і звичайних озброєнь в Азії до меж розумної достатності.

По-п'яте, радянський лідер заявив, що прийшов час провести переговори по обговоренню заходів довіри і незастосування сили в регіоні.

У вересні 1988 року у Красноярську пролунали нові пропозиції радянської сторони. Тоді СРСР відмовився від нарощування ядерної зброї в АТР і призвав піти по такому ж прикладу США й ін. ядерним державам. Радянський Союз пропонував провести консультації між основними військово-морськими державами про ненарощування тут військово-морських сил і обговорити на багатобічній основі питання про зниження військового протистояння в районі, де зближаються узбережжя СРСР, КНР, Японії, КНДР і Південної Кореї. Знову пролунала пропозиція про те, що якщо США відмовиться від своїх військових баз на Філіппінах, то СРСР - від бази в бухті Комрань. Радянський керівник виступив за безпеку морських комунікацій і запропонував не пізніше 1990 року провести міжнародну конференцію про перетворення Індійського океану в зону миру. У висновку своєї промови в Красноярську М.С.Горбачов повідомив, що Радянський Союз готовий на будь-якому рівні, у будь-якому складі обговорити питання про створення переговорного механізму для розгляду пропозицій, що стосуються безпеки в АТР.[31]

Перебудова у духовному відношенні

У цей час почалася загальна демократизація життя в країні. Припинилися політичні переслідування. Ослабнув гніт цензури. З в'язниць і заслання поверталися такі видні люди, як: Цукрів, Марченко і т.п.. Політика гласності, яка почалася новим радянським керівництвом, різко змінила духовне життя людей. Зріс інтерес до друкованих видань, радіо, телебачення. Тільки за 1986 рік газети і журнали придбали більш 14 млн. нових читачів. Політика гласності підготувала ґрунт для справжньої волі слова, друку, думки, що стало можливим тільки після катастрофи комуністичного режиму.

3. "Перебудова" - як головна причина розвалу СРСР.

Проведення економічних реформ із наступним скасуванням СРСР і поступовим переходом до ринку викликало рясний потік суперечливих міркувань про крах т.зв. Радянської імперії. Але потрібно відзначити, що розпад СРСР не був розпадом класичної імперії. Ще раз відзначимо: розпад унікальної багатонаціональної країни відбувся не по природних причинах, а, головним чином з волі політиків, що переслідують свою мету, всупереч волі більшості народів, що проживали в ті роки в СРСР.

Незважаючи на багатонаціональний характер СРСР, все-таки національне питання в тому вигляді, у якому воно дісталося від царської Росії, у нас в основному було вирішене. Громадяни єдиної країни були виховані в дусі дружби і гордості за досягнення країни. Дійсно було чим пишатися. Сформувалася державність багатьох народів. Стала доступною безкоштовна освіта для людей усіх національностей, виникли національні університети, театри, кіно, література. Але було не мало і не вирішених питань між центром і національними республіками, у тому числі розвиток національних мов, культур і ін. Але не ці упущення визначали відносини між народами в єдиній багатонаціональній державі.

3.1. Путч.

Кульмінацією протиборства представників двох влад (Президента СРСР М. Горбачова, обраного 15 березня 1990 року на союзному з'їзді народних депутатів, проти Президента Росії Б.Єльцина, обраного 12 червня 1991 року всенародним голосуванням) стали події 19-21 серпня 1991 року, відомі як серпневий путч ДКНС. Російське керівництво, яке очолило боротьбу проти путчистів, що діяли, цілком ймовірно, з мовчазного схвалення Горбачова, розтрощило не тільки ДКНС, але і забезпечило тим самим перемогу Росії, і її верховних органів над союзним Центром. З осені 1991 року Конституція і закони РРФСР, з'їзд народних депутатів і Верховна Рада РРФСР, Президент РРФСР одержали повне верховенство на території Росії. Незалежність Російської Федерації стала реальною.

І сьогодні після ліквідації Радянського Союзу, продовжують зберігатися і діяти фактори, що зв'язували колишні радянські народи, і, насамперед – морально–психологічні, а саме: глибоко усвідомлене почуття приналежності до єдиної великої країни. Тому можна зрозуміти і якось пояснити ті складні відносини, що виникли між народами колишнього СРСР в умовах утворення СНД: багатьом важко змиритися з тією ситуацією, у якій вони виявилися сьогодні. Справді, виникло досить аморфне, не відоме світовій практиці, державне утворення. Із самого початку було невідомо, як воно себе поведе при вирішенні багатьох проблем, як внутрішнього, так і міжнародного характеру.

Навіть порівняно швидкий характер на наслідки розвалу СРСР дає повні підстави для наступного висновку.

3.2. Розпуск СРСР.

Горбачовське керівництво розпочало перебудову з лібералізації політичного життя і мобілізації широких мас для участі в політиці. Однак, офіційна риторика обличала не політичну систему як таку, а лише окремого її скривлення і прославляла демократію як невід'ємний (ленінський) її елемент, відроджений після приходу до влади Горбачова. Іншими словами, “теоретична основа” перебудова мала на меті не стільки зменшення, скільки на ділі посилення легітимності колишньої системи.

Політична система не могла бути одночасно і реформована в демократію, і збережена в обновленому, лише частково демократичному ніж колись, вигляді. Як відомо, ця система споконвічно ґрунтувалася на прямо протилежних принципах.

Переворот, зламування партійно-державних структур СРСР могли відбутися тільки в умовах наростаючих економічних труднощів, що багато в чому визначалися непродуктивними витратами. Після приходу Горбачова до влади був здійснений цілий ряд заходів, спрямованих (на словах) на поліпшення економічного стану країни. Однак поставлені цілі досягнуті не були. Перебудова політичної й економічної систем СРСР закінчилася руйнуванням і системи, і СРСР.[32]

Розпад колишньої системи був неминучий, тому що при збереженні основ старої системи так звана демократизація старих владних інститутів зводилася всього лише до заміни зовні новими, але авторитарними інститутами. Демократичний горбачовський режим так і не зміг перебороти внутрішній конфлікт зі збереженими основами колишньої політичної системи і дозволити потрійне протиріччя перебудови: між дійсною метою, активною демократичною риторикою й авторитарними тенденціями системи.

Усе сказане ні в якому разі не применшує значення, які відбулись. Велич і одночасно трагізм перебудови будуть згодом адекватно оцінені. Однак сьогодні у твердих рамках політологічного аналізу приходиться констатувати саме очевидне. У кінцевому рахунку це була ще одна чергова спроба мобілізаційного ривка, що здійснювалася незвичайними, а тому неефективними методами. Метою була мобілізація системи. В результаті система поборола діючий режим.

Зникнення з геополітичної арени настільки могутнього військово-політичного суб'єкта спричинило найсильнішу деформацію «силового поля» усієї світової політики. Безповоротно порушеним виявився той глобальний баланс сил, що установився на планеті в результаті Другої світової війни. Біполярна система світу - СРСР і США, відійшла в минуле.

З іншого боку, скасування ОВД, що було противагою НАТО в Європі, яке послужило своєрідним інструментом підтримки військового балансу, на якому ґрунтувалася світова стабільність протягом останніх 40 років, призвело до помітного порушення цього балансу на користь США. Розпад ОВД є 2-м за значенням після розвалу СРСР фактором, що визначив принципову зміну військово–стратегічної обстановки у світі. Усе це призвело до якісного посилення геополітичних позицій США. В результаті зникнення радянського «центру сили» Сполученим Штатам фактично вдалося здійснити кардинальний перегляд результатів Другої світової війни в свою користь і зайняти місце безумовного глобального лідера по всіх силових параметрах.

Характеризуючи ситуацію, яка створилася в цьому зв'язку, Г.А.Зюганов у книзі «Росія – Родіна моя» пише: «Ключовою ланкою такої стратегії став сценарій розгрому й усунення Радянського Союзу зі світової арени і наступного розвалу історично сформованої геополітичної рівноваги.... Мабуть, вперше в новітній історії одна могутня держава розвалює свого рівнозначного по могутності супротивника без збройного конфлікту, а за допомогою ідеологічного «обвалу» супротивника і ... застосування на його території соціальних технологій «повільної катастрофи» і «громадянської війни низької ефективності».

Сама Росія не тільки не виграла від розвалу СРСР, але і багато втратила. В територіальній області Росія втратила величезні, стратегічно важливі території і позбавилася десятка мільйонів своїх співвітчизників. І сьогодні територіальний устрій Росії з її майже 90 суб'єктами нестабільний. В одній державі діють добрих півтора десятка президентів; між територіями всередині країни нескінченні конфлікти. Росія втратила самі важливі порти, і виходи до моря на Балтиці, на Чорному морі і на Каспії. Проголосивши суверенітет, Росія виявилася в положенні небувалому в її політичній історії. За межами Росії залишилося понад 20 млн. росіян, що стали ізгоями.[33]

«Хоча в грудні 1991 року і проголошене створення СНД, всередині нього ще зберігається багато дестабілізуючих факторів, і не усунута небезпека продовження поглиблення хаосу...», - відзначає професор А.М.Хазанов.

У зв'язку з відсутністю законодавчого оформлення кордонів практично між усіма новими державами відразу ж виникли територіальні суперечки. У самій Росії незалежними себе оголосили Татарська і Чеченська республіки.

Тим часом відсутність національної доктрини Росії, України та інших колишніх радянських країн так само як і криза державності і разом з ним етносу, породило дивні устремління до подальшого поділу громадян. На території Росії, де споконвіку проживало і нині проживає російське населення, претендують Литва, Естонія, Фінляндія, Україна, Грузія – держави, що одержали в доступному для огляду і недалекому історичному минулому суверенітет з рук Радянської влади. Більш того, не тільки і не стільки проливаються потоки слів на «імперський гніт» СРСР і «проімперську» Росію, вони вже стали вищим заклинанням в образливих випадах політиканів, що злобують; служать поясненням і виправданням етнократизму в пострадянських республіках. Те, що для народів колишнього Радянського Союзу нині розглядається як «ріст національної самосвідомості», у населення визнається націоналізмом, комуно-фашизмом іншими неписьменними визначеннями. Часом теоретичні вишукування і політичні наміри слідчих і політиків спрямовані своїм вістрям на те, що складає національну гордість великоросів, - на російську самосвідомість. Тим часом це не самоціль, а таке ж об'єктивне прагнення, як і в інших народів. Росії це необхідно не тільки для того, щоб бути надійною опорою всіх росіян, але і щитом регіональної і глобальної безпеки народів сучасного світу.

3.3. Підсумки перебудови.

В результаті "перебудова" перетворилася в символ глибинного відновлення й одночасно зміни всієї соціалістичної системи і її положення у світі.

Період поступового якісного перетворення соціалістичної системи на основі далеко їдучих планів і розпливчастих представлень про фундаментальну перебудову і міцну стабілізацію радянського соціалізму, покликаного стати зразком для всього людства, тривав неповні чотири роки, приблизно з початку 1987 до середини 1990 року. Зрозуміло, такого терміну було свідомо недостатньо для створення дійсно обновленої системи. Питання в тому, чи могла подібна система бути сформована і функціонувати, залишається й очевидно ще довго буде залишатися предметом ідеологічних суперечок. Серед багатьох обвинувачень, що пред'являли Горбачову, навряд чи не саме головне – нерішучість. Але якщо порівняти епохальні масштаби здійсненого ним прориву і більш ніж скромний відрізок часу перебування у влади. 5 років і 5 місяців, якщо вважати закінченням терміну не 25 грудня 1991 року, а драматичне повернення з Фороса в Москву, коли влада вже належала Єльцину. От тільки деякі віхи епохи Горбачова[34] :

• Руйнування “залізної завіси”, припинення холодної війни.

· Закінчення ядерного протистояння

· Вивід військ з Афганістану

· Ліквідація монополії на владу КПРС

· Проведення перших в історії радянських країн вільних змагальних виборів

· Гласність

Гласність - ключове слово перебудови, що дозволило століттями безсловесним масам говорити все, що здумається, критикувати кого завгодно, у тому числі й особливо хтиво самого Горбачова-людину, що дав їм волю.

У результаті його реформ світ кардинально змінився і більше ніколи не стане колишнім. Зробити таке, не володіючи мужністю і політичною волею неможливо. До Михайла Горбачова можна відноситися по-різному, але немає сумніву, що це одна з найбільших фігур історії.

Висновки

Розвиток радянського суспільства в другій половині 80-х років міцно пов'язується з поняттям «перебудова». Цим поняттям позначався переворот спочатку у свідомості громадян, а потім - в економічній і, у кінцевому рахунку, у всій внутрішній політиці СРСР. В результаті "перебудова" перетворилася в символ глибинного відновлення й одночасної зміни всієї соціалістичної системи і її положення у світі.

Період поступового якісного перетворення соціалістичної системи на основі далекоглядних планів і розпливчастих представлень про фундаментальну перебудову і міцну стабілізацію радянського соціалізму, покликаного стати зразком для всього людства, тривав неповні шість років, приблизно з початку 1985 до середини 1990 року. Зрозуміло, такого терміну було свідомо недостатньо для створення дійсно обновленої системи. Питання про те, чи могла подібна система бути сформована і функціонувати, залишається й очевидно ще довго буде залишатися предметом ідеологічних суперечок.

Переворот, зламування партійно-державних структур СРСР могли відбутися тільки в умовах наростаючих економічних труднощів, які багато в чому визначалися непродуктивними витратами. Після приходу Горбачова до влади був здійснений цілий ряд заходів, спрямованих (на словах) на поліпшення економічного стану країни. Однак поставлені цілі досягнуті не були. Перебудова політичної й економічної систем СРСР закінчилася руйнуванням і системи, і СРСР.

Процес називаний перебудовою був заключним етапом "холодної війни", що закінчився поразкою СРСР. Цю поразку в значенні закономірності чи випадковості раціональніше розглядати, як поразку в будь-якій іншій війні. Було два супротивники, два табори приблизно однакові по силі і війна тривала 50 років.

Я думаю, що в плині всього цього періоду при рівних шансах у супротивників могли відбутися події випадкового характеру, що привели б одного із супротивників до поразки. Але для випадкових подій потрібно готувати благодатний ґрунт. Короткочасність правління Ю.В.Андропова, що міг повести країну по шляху реформ "китайського зразка", є випадковість чи закономірність? Підтримка реформ Горбачова широкими масами це результат психологічної війни спрямованої на підрив соціалістичних цінностей чи обивательське невдоволення будь-якою владою? Поразка ГКЧП випадковість чи закономірність?

Хід історії країни обумовлений не тільки взаємодіями усередині держави але і взаємодією країн між собою. У цих взаємодіях народжується чи конструюється ґрунт для випадкових подій.

Перебудова, як будь-який історичний процес є добре підготовлений випадок.

У 1990-1991 роках у нас, безумовно, відбулася світова геополітична катастрофа. Вона була несподіваною для більшості радянських людей. Так, у середині 80-х років відомі історики А. Некрич і М. Геллер писали: «Наближаючись до свого 70-річчя, держава, породжена в жовтні 1917 року, завершує восьме десятиліття XX століття як остання світова імперія. Над радянською зоною - від Куби до В'єтнаму, від Чехословаччини до Анголи - ніколи не заходить сонце... Успіхи системи очевидні». Саме таким було світовідчування Заходу, які панічно боялися радянської агресії.

Незважаючи на такі світовідчування, крах комуністичної системи усе-таки відбувся. 1985-1991 роки - кінець комунізму. Починається відкрита номенклатурна приватизація, приватна власність узаконюється, про реально-державну (тоталітарну власність) вже і мови немає. Номенклатура відкрито перетворюється в капіталістичну. До кінця цього періоду лад схожий уже не на «імперіалізм» у класично-ленінському описі, а на щось перехідне до «західної» моделі, до ринкової економіки, до відкритого суспільства і вільного капіталізму. Політично все це відбувається на тлі тотального розгрому держави, яка цілком програла психологічну і холодну війну як у зовнішньому світі, так і усередині країни. Поразка закінчується розпадом, зникненням колишньої могутньої держави СРСР.

Література

1) Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

2) «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

3) Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

4) Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

5) «Московський комсомолець», вибірково 1990-1991

6) «Аргументы и факты», вибірково 1990-1991

7) Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

8) Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[1] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[2] Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

[3] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[4] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[5] Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

[6] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

[7] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[8] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[9] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

[10] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

[11] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[12] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[13] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[14] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

[15] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[16] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[17] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

[18] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[19] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

[20] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[21] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[22] Абалкин Л. Невикористаний шанс. – М.: Политиздат, 1991.

[23] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[24] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.

[25] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[26] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[27] Ш.М. Мунчаєв, В.М. Устинов «Політична історія Росії», М: Норма – Инфра М, 1999.

[28] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[29] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[30] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[31] «Перебудова і сучасний світ», відп. ред. Т.Т.Тімофєєв; М: Міжнародні відносини, 1989.

[32] Валовий Д. Таємниці овального залу Кремля. – М.: Правда, 1991.

[33] Бутенко В. «Откуда и куда идем», Лениздат, 1990.

[34] Дж. Боффа «Історія Радянського Союзу»; М: Міжнародні відносини, 1994.