Реферат на тему:
Ненадання допомоги хворому медичним працівником . Порушення прав пацієнта Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником
1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, —
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки, —
карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
1. Об’єктом
злочину є життя і здоров’я людини.
2. Потерпілим
від злочину є хворий.
Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала серйозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.
3. З об’єктивної сторони
злочин виражається у бездіяльності: медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов’язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.
Диспозиція ст. 139 має описово-бланкетний характер, у зв’язку з чим для вирішення питання про наявність або відсутність цього складу злочину слід звертатись до нормативних актів, які регулюють порядок надання медичної допомоги.
Відповідного до законодавства медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники крім цього, — і при гострих захворюваннях. Медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності.
Відповідальність за ст. 139 настає лише у тому разі, коли особа, яка була зобов’язана надавати хворому допомогу, з урахуванням конкретної обстановки фактично мала таку можливість.
Під поважними причинами, які виключають відповідальність за ст. 139, розуміються різноманітні обставини, які перешкоджають
медичному працівникові надати хворому допомогу — непереборну силу, стан крайньої необхідності (наприклад, необхідність надати першочергову допомогу більш тяжкохворій особі), хвороба самого медичного працівника, відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання допомоги поважною, вирішується у кожному конкретному випадку. Не можуть визнаватися поважними причинами такі обставини, як, наприклад, перебування медичного працівника не на робочому місці (вдома, у дорозі’тощо), неробочий час, відсутність згоди хворого або й’ого законних представників на медичне втручання у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною.
Ненадання допомоги хворому може виражатись як у повній відмові від її надання, так і у ненаданні допомоги в обсязі, необхідному у конкретній ситуації. За ст. 139 слід кваліфікувати, зокрема: нез’явлення до хворого за викликом; відмову прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад для надання йому першої невідкладної допомоги у разі нещасного випадку; відмову викликати службу швидкої медичної допомоги або доставити хворого до лікарні; поверхове, формальне обстеження хворої людини, яка потребує медичної допомоги; відмову надати першу медичну допомогу пораненому або травмованому.
У разі^коли ненадання потрібної допомоги хворому відбувається у лікувально-профілактичному закладі і є результатом невиконання або неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, вчинене за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 140.
Злочин вважається закінченим з моменту ненадання допомоги хворому медичним працівником.
4. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні працівники незалежно від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т.ч. працівники служби швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров’я вони працюють або займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності.
5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Відповідальність за ст. 139 виключається, якщо медичний працівник сумлінно помилявся у питанні про стан хворого і можливість настання тяжких наслідків. Психічне ставлення до наслідків, вказаних у ч. 2 ст. 139, є необережним.
6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 139) є спричинення смерті або інших тяжких наслідків. До інших тяжких наслідків
слід відносити, наприклад, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.
Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. (ст. ст. З/, 52, 78),
Клятва лікаря. Затверджена указом Президента України № 349 від 15 червня
Положення про державну службу медицини катастроф. Затверджене поста-, новою КМ № 343 від 14 квітня 1997 р.
Перелік лікарських посад у закладах охорони здоров’я. Затверджений наказом МОЗ № 114 від 22 червня 1995 р
Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником
1. Невиконання чи неналежне виконання медичним, або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, —
карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому, —
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
1. Об’єкт злочину — життя і здоров’я людини, встановлений порядок виконання медичними і фармацевтичними працівниками своїх професійних обов’язків.
2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням (дією чи бездіяльністю) — невиконанням чи неналежним виконанням медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення; 2) наслідками у вигляді тяжких наслідків для хворого; 3) причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.
Невиконання професійних обов’язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов’язаний був вчинити. Неналежне виконання професійних обов’язків
має місце у тому разі, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб’єктом своїх професійних обов’язків може бути як одноразовим, так і систематичним.
За ст. 140 можуть кваліфікуватися, зокрема, таю діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі (
хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстанов-лення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.
У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а настали внаслідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за медичною допомогою або в результаті відсутності на даний час науково обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хвороби, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови пацієнта від медич-
них приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом недостатніх навичок, досвіду і кваліфікації медичного або фармацевтичного працівника або настали внаслідок інших обставин, які не залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов’язки у повному обсязі і з належною якістю.
Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 140 має бланкетний характер, у кожному конкретному випадку має встановлюватися, які саме професійні обов’язки покладались на винну особу і які з цих обов’язків не виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких конкретно нормативних актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) порушено винним. При цьому необхідно враховувати, що встановлення діагнозу та вибір конкретного способу і методу лікування залежать від багатьох чинників, зокрема індивідуальних особливостей організму хворого, досягнень медичної науки і досвіду лікувальної діяльності, а тому не можуть бути заздалегідь і повністю регламентовані нормативними актами у сфері охорони здоров’я. Особою, винною у вчиненні цього злочину, можуть бути порушені правила як нормативного, так і деонтологічного (професійного) характеру.
Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти, наприклад, смерть людини, її самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, спричинення ятрогенного захворювання.
Неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, належить кваліфікувати за ст. 131.
3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т.ч. ті, хто займається приватною медичною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності.
Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.
Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, кваліфікується за ст. 138.
4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).
5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140) є спричинення тяжких наслідків неповнолітньому. Про поняття неповнолітнього
див. коментар до ст. 133.
Основи законодавства України про ихорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. (ст. ст. 16,17,33-49,52, 74, 76, 78).
Правила виписування рецептів на лікарські засоби та вироби медичного при-Іначеиня. Затверджені наказом МОЗ № 117 від ЗО червня 1994р.
Перелік захворювань, з приводу яких рекомендується лікуватися в умовна стаціонару з денним перебуванням хворих. Затверджений наказом МОЗ № 146 від 8 серпня 1995 р.
Інструкція про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на право здійснення медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи, умови і правила здійснення цієї діяльності та контролю за їх дотриманням. Затверджена наказом ЛП при МЕта МОЗ № ЛП-6/60 від 22 березня 1996 р.
Положення про клінічний лікувально-профілактичний заклад охорони здоров’я. Затверджене наказом МОЗ № 174 від 5 червня 1997р.
Порушення прав пацієнта
Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або. стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки,—
карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
1. Основним безпосереднім об’єктом
злочину є життя або здоров’я особи, його додатковим обов’язковим об’єктом — порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів.
2. Об’єктивна сторона
злочину характеризується: 1) діями у вигляді проведення клінічних випробувань ‘лікарських засобів: а) без письмової згоди пацієнта чи його законного представника, або б) стосовно неповнолітнього чи недієздатного; 2) наслідками у вигляді смерті або інших тяжких наслідків; 3) причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками.
Лікарські засоби —
це речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму. До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції) — біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму або мають профілактичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських засобів; готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) — дозовані лікарські засоби у тому вигляді та стані, в якому їх застосовують; допоміжні речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів; гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби із збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби; лікарські домішки до харчових продуктів.
Лікарськими можуть бути і певні наркотичні, отруйні, сильнодіючі і радіоактивні засоби. У разі їх застосування під час клінічних випробувань без відповідної згоди пацієнта або стосовно неповнолітнього чи недієздатного вчинене додатково слід кваліфікувати за ст. ст. 265, 267, 314.
Клінічні випробування лікарських засобів —
це перевірка з метою встановлення або підтвердження їх ефективності та нешкідливості. Відповідно до законодавства клінічні випробування лікарських засобів провадяться тільки за наявності письмової згоди пацієнта — добровольця на участь у проведенні таких випробувань, а якщо таким пацієнтом є неповнолітній чи недієздатний — за наявності письмової згоди його законного представника (щодо особи ві-
ком від 15 до 18 років чи визнаної обмежено дієздатною — також і за її згодою). Проте порушення цих вимог тягне відповідальність за ст. 141 лише у разі настання смерті пацієнта або інших тяжких наслідків. До інших тяжких наслідків у ст.
141 слід відносити заподіяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.
Під письмовою згодою
слід розуміти оформлену відповідним документом, що має підпис пацієнта, згоду, яку він надав добровільно, без будь-якого примусу. При цьому мається на увазі, що пацієнт та/або його законний представник до надання вказаної згоди отримали повну і правдиву інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику. До законних представників пацієнта належать Його батьки (усиновителі), опікуни і піклувальники.
Оскільки законодавство, яке регулює порядок проведення клінічних випробувань, передбачає обов’язок керівника клінічного випробування зупинити таке випробування за бажанням пацієнта або його законного представника, то в разі висловлення ними такого бажання згоду пацієнта слід вважати анульованою. Подальше проведення клінічних випробувань після анулювання вказаної згоди, якщо це спричинило відповідні тяжкі наслідки, підлягає кваліфікації за ст. 141.
3. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути керівник клінічних випробувань або інший працівник спеціалізованого лікувального закладу, визначеного МОЗ, — службова або неслужбова особа. Службова особа, яка не належить до вказаної категорії осіб, за аналогічні діяння несе відповідальність за ст. 364, а особа, яка не є службовою, — за ст. 138.
4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і характеризується необережністю.
Конституція України (ст. 28),
ЦК(ст. ст. 11-16).
Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 а. (ст. ст. 38-40, 43-51, 78).
Закон України “ Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996р. (ст.ст. 2, 6—8).
Інструкція про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань. Типове положення про комісію з питань’ етики. Затверджені наказом МОЗ № 281 від 1 листопада 2000 р.
|
