Міністерство освіти і науки України
НТУУ “КПІ”
Реферат з культурології на тему:
Романтизм
Підготувала:
_________Лен
а
____
____________
Dr
____
Перевірила:
___________________
Київ,
2007
Вступ
1. Представники романтизму
2.Романтизм як універсальний світогляд
3. Український романтизм
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.
Визначальні риси романтизму:
- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
- ідеалізм у філософії;
- вільна побудова творів;
- апологія (захист) особистості;
- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);
- культ почуттів;
- ліричні та ліро-епічні форми;
- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;
- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.
Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.
Те, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрямки (прогресивний й реакційний, “епіко-міфологічний” та “лірико-іронічний”, національні форми романтизму і т.д.) – утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра.
Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності його суттєвих ознак. Це передусім – спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість.
Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму складається в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.
Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.
Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».
Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи».
Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.
1. Представники романтизму
Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення спочатку теорії романтизму вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів ХУІІІ ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Д’Аламбер стверджували: людина е феноменом розумним, розум людині є спроможним підкорити Природу, побудувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 рр. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції Бастілію, символ середньовіччя і жорстокого насильства з боку держави і церкви. На вулицях Парижу залунав красивий лозунг: “Свобода! Рівність! Братерство!”. А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп’єром і розпочали масові розправи з аристократами. Аристократів і незгодних було багато, кати втомлювались рубати голови ручним способом, і тоді інженер Гільотен винайшов машину для відрубування голів, яка за ім’ям свого винахідника отримала назву “гільотина” і набула значення символу Великої Французької революції у її зворотньому сенсі. “ І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники? “ – запитували мислячі люди в усьому світі і приходили до висновку – “філософи” помились. Але перші романтики ( а до них причисляють Гельдерліна і діячів ієнської університетської школи (Німеччина ), Блейка, Вордсворта, Кольріджа ( Англія ), Шатобріана, Жермену де Сталь, Сенанкура ( Франція ) ), не тільки заперечували спадщину просвітників, а і використовували її. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї Гердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність “Бурі і натиску”, загадковість пізнього Гете і релігійність Шиллера називають “предромантизмом”.[ 2, с.34 ]
За часи ідеологічної зашореності романтиків було досить грубо розподілено на революційних і реакційних, або прогресивних і консервативних, або активних і пасивних, або соціологічних і психологічних. Наприклад, Скотт і Байрон належать до єдиного руху британського романтизму, але за ідейною спрямованість їхньої творчості вони є різними: Скотт – провіденціаліст, Байрон – бунтар.
В результаті Скотта і Байрона було розведено за різними сторонами барикад. І це є абсолютно неправомірним, тому що самі художники все життя спілкувалися не як вороги, а як друзі, тому що сучасники не бачили конфронтації між помірним шерифом ( яким був Скотт ) і бунтівним лордом. Більш правомірною, як нам здається, є типологія за національними художніми системами, тим паче, що вона збігається з загальною установкою романтизму на зображення національної специфіки. [ 1, с.54 ]
Філософську базу романтизму було створено в першу чергу в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга. “ Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання “, - стверджував він у “Філософії мистецтва». Тобто раціональна наука є “голкою, яку увіпхнули в океан”. Вченому-раціоналісту здається, що він пізнає природу, і що це можна робити тільки силами раціонального експерименту, спираючись тільки на людський розум. Вся теорія романтизму протиречить цьому. За Шеллінгом ( а слідом за ним пішов іще один знаменитий ієнець- Фіхте ), пізнати Вселену можна тільки поєднавши розум і інтуїцію, тобто розум і почуття. Художник як носій геніального духу, в момент напруження всіх духовних сил об’єднується із Всесвітом ( тотожність суб’єкту і об’єкту ). Висловити те, що він відчув, можна тільки силами мистецтва, та й те частково, тому що людська мова є ще досить примітивним інструментом. Думки Шеллінга було підтримано літературознавцями Августом і Фрідріхом Шлегелями ( потім до них приєднається англієць Кольрідж ). Так виникне ствердження:
твір мистецтва е явищем природним, органічним, він залежить від свідомості автора лише частково, а взагалі існує незалежно – народжується, набуває розвитку, змінюється згідно вимогам окремих епох, і продовжує життя тоді, коли людина, яка допомогла йому з’явитися , давно вже залишила світ. За такими законами існує символічне мистецтво міфологічного типу. Саме таке мистецтво було метою романтиків. Бальзак назвав мистецтво романтизму “мистецтвом образів”, і це є правомірним. Романтики створювали образи величезного, міфологічного масштабу, образи-міфи. “Ми можемо стверджувати, що всякий великий поет має призначення перетворити на щось цілісне ту частину світу, яка відкрилася йому, і на основі цього матеріалу створити власну міфологію”, - стверджував Шеллінг, розробляючи основи літературної міфотворчості. Отже, Старий Морехід Кольріджа, Манфред Байрона, Квазімодо Гюго є не просто літературними персонажами. Вони втілюють глобальну філософську думку – про недоторканість Природи (Старий Морехід ), про революційні зміни у суспільстві ( Квазімодо ). Сказане не означає, що художники-романтики абсолютно не цікавились суспільним життям. А.А.Єлістратова назвала поезію Байрона “поезією політики”, у надрах романтизму виник соціальний роман ( Віктор Гюго, Жорж Санд, Ежен Сю ), але більша частина художників-романтиків все ж таки протиставила власну творчість злободенності, намагаючись проникнути у вічні, понадчасові сфери силою мистецтва. [ 3, с.81]
М.М.Бахтін сказав про художників романтизму, що вони завджи привносять до мистецтва щось “примарне, жахливе, підсвідоме”. Це є пов’язаним із етичною метафізичністю, із недовірою до людського розуму, яка завжди була притаманною романтикам.
2 Романтизм як універсальний світогляд
З перших кроків розвитку романтизму в центрі його світосприйняття стояла особистість художника, яка є спроможною спіймати те, що є невловимим для раціонального аналізу. Особистість геніального художника набуває значення пророку, але пророку іронічного. Романтична іронія як особливе естетичне явище, вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля, який трактував іронію як “єдину форму, в якій те, що виходить від суб’єкту, певним чином від нього відокремлюється і об’єктивується”. Тобто художник повинен сприймати себе і власний дар не як абсолютну цілісність, а як незалежні одне від одного субстанції. Талант є наданим об’єктивним духом, який керує творчістю плотської і недосконалої людини. Художник повинен долати суб’єктивне світосприйняття, і надавати волю об’єктивному духу, розуміти, що геніальні твори мистецтва створює не тільки він, а і Природа, Всесвіт. Тобто художник повинен іронізувати не тільки над недосконалим людським суспільством, а і над собою, тому що він теж є частиною цього суспільства. Твір художника є явищем набагато вищим, ніж особистість самого художника.
Явище романтичної іронії є прямо пов’язаним з явищем двоєсвіття, ще одним основоположним поняттям романтичної концепції мистецтва. Будь яка реальна даність є недосконалою і неправдивою. Художник, який є вимушеним в ній існувати, не повинен сприймати життєву метушню серйозно. Його покликанням є світ інший, ідеальний. Гегель охарактеризував явище двосвіття так: “З однієї сторони, царство духовне, яке є завершеним у собі самому… З іншої сторони, перед нами царство зовнішнього, яке не підтримує міцних зв’язків із духом”. Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двоєсвіття, але ставлення до свого призначення в різні часи було різним. Якщо на початку розвитку романтизму здібність до уявлення розцінювалась як неодмінна прерогатива “цілісної людини” ( Шеллінг ), як щасливий дар “шукача”, то подальший розвиток романтичного мислення був охарактеризований одним із пізніх романтиків, А.Мюссе, так: “Захоплені уми, люди з палкою душею, які мали потребу у нескінченому… відлюдились у хворобливих мареннях”. Пізній етап розвитку романтизму набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється на ненависть до неї. У творах Гофмана, Байрона, Мюссе з’являються мотиви естетизації зла, злочину. Відмова романтичного герою від загальноприйнятих норм життя починає трактуватися як єдиний можливий для художника вибір. “Демонічні” романтика ніколи не були рабами зла, вони розподіляли його на побутове, паскудне, і на зло, яке належить до “царства духовного”. На останнє вони дивилися з повагою і ототожнювали його з погордою таланту і волі.
Романтики були абсолютними художниками. Розрахунок, кар’єризм був їм абсолютно чужий. Вони будували власне життя за законами мистецтва, проживали його трагічно, викликаючи при цьому жах у сучасників. Підтвердженням цієї думки може служити життя Байрона, Шеллі, По і багатьох інших. Життєтворчість була проявом утопізму, який був притаманним іманентно романтизму. Обожнення краси вело до заперечення буденного, загальнолюдяного, а це в свою чергу викликало настільки бунтарські настрої, що творчість набувала демонічного ореолу. [ 5, с.4 ]
Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці ХІХ ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився, і посів дуже важливе місце в контексті розвитку нереалістичних напрямків кінця ХІХ-початку ХХ ст. ( символізм, неоромантизм ), зайняв він почесне місце також і у широкій течії модернізму ХХ ст. Розуміння процесу творчості як ірраціонального акту, відокремленість художника від буття “сірої маси”, пошук яскравої особистості та незвичних умов для її існування, починаючи із початку ХІХ ст., із початку руйнації феодального світу, набув значення філософського підґрунтя всіх нереалістичних напрямків, які будуються на суб’єктивному осягненні світу, і заперечують об’єктивний підхід. Екстатичне служіння утопії краси, заперечення усього звичного, застиглого вело до ідеалізації виключної особистості, виключного середовища. Тому романтизм поліг в основу елітарної культури, яка оформиться кінцево в період стабільності, наприкінці ХІХ ст. Буденність, повторність служать основою вічних цінностей, заперечення основ вело до заперечення догматів людського існування, до аморалізму. Таким чином романтизм сослужив певну службу і в процесі виникнення марґінальної культури ХХ ст., яка відокремлюється від усього соціального взагалі.
Зосередженість романтиків на національній своєрідності мистецтва мала як позитивні, так і негативні наслідки. Не можна не визнати тієї ролі яку відіграла у розвитку світової культури діяльність братів Грімм, і взагалі гейдельбержської групи романтиків ( Арнім, Брентано та ін. ). Величезною є заслуга А.Дурана, який вперше видав іспанські народні пісні ( збірка “Романсеро” ). В Ірландії показав неповторність стародавньої культури Т.Мур, в Швеції – Е.Тегнер, в Фінляндії – Е.Льонрот. Романтики вперше зосередили увагу людства на шедеврах середньовічного епосу, який у вік класицизму інакше як дикість не оцінювався. Але діяльність, наприклад, Клейста, Шваба, Арніма у ХХ ст. набула значення джерел фашистської ідеології. Але, треба зазначити: без національної своєрідності, без відображення естетичних сторін національного буття романтизм не можна уявити, але це не означає абсолютно негативного вироку. В кожного художника-романтика існувало власне ставлення до національної специфіки, і якщо А.Міцкевич був зосередженим на усьому польському, то, наприклад, Жермена де Сталь вивчала своєрідність німецької і італійської душі, і все життя заперечувала ідею виключності і самозадоволеності французької культури. [ 4, с.21]
Естетика романтизму передбачає боротьбу з будь якою нормативністю. На початку ХІХ ст. головним ворогом романтичних шкіл був класицизм з його різким розмежуванням високого і низького стилю, трагічного й комічного, з суворими вимогами до кожного окремого жанру, з обов’язковою перевіркою кожного твору з позицій розуму. Романтики усім цим вимогам протиставили установку на природність. Установка на природність є також мерилом реалізму ( згадаємо шекспірівське “ mirror up to Nature” ). У чому ж полягає різниця? У “Передмові до “Кромвеля” В.Гюго згадав шекспірівське дзеркало, але додав: дзеркало романтичного мистецтва повинно бути концентруючим. Романтизм отримав у спадщину від сентименталізму культ почуття, але романтиків цікавило не стільки почуття, скільки пристрасть. Тому прийом контрасту має особливе значення для них. Різке розподілення світла і тіні надає творчості особливу експресивність, але і деформує образність, надає їй риси химерності, фантастичності. Контраст може проявлятися на різних рівнях: як співставлення двох протилежних світів ( Гофман ), як створення підкреслено прекрасних а підкреслено потворних, гротескових образів( Гюґо) але порушення правдоподібності буде наявним обов’язково.
Романтизм зруйнував нормативну систему жанрів і змінив її на культ змішаності протилежних рис. Так виникли ліро-епічний і ліро-епіко-драматичний жанри ( Байрон, Шеллі ). Зацікавленість у фольклорі призвела до створення літературної казки ( Тік, Гофман, Андерсен ) . Зацікавленість у всьому оригінальному, неповторному призвела до відкриття колориту, а зацікавленість в історичному колориті – до створення жанру історичного роману ( Скотт ).
Є неправомірним протиставлення романтизму і класичного реалізму, хоча це напрямки, безумовно, різні. Романтизм має на увазі заглиблення у суб’єкт, реалізм спирається на об’єкт. Романтизм оперує образністю, яка є націленою на відокремленість від усього звичайного ( виключна особистість у виключних обставинах ), реалізм вивчає звичайне, те, що регулярно повторюється у певний історичний час, і створює типові образи ( типова особистість у типових обставинах ). Але академік В.Жирмунський справедливо зазначив: “ … реалізм, який не пройшов через романтизм, відрізняється певною абстрактністю та схематичністю “. Вивчення романтиками самобутності призвело до виникнення костумбризму ( від ісп. costumbre – звичай ), літератури, яка була зосередженою на вивченні оригінальних вдачі окремих народів. “Батько” класичного реалізму – “фізіологічний нарис”, безумовно е пов’язаним із костумбрийською літературою. [ 3, с.100]
Традиційна психіка викликали в романтиків іронічне ставлення. Вони звертали увагу в першу чергу на неймовірні зліти і падіння, на патологічні прояви ( роздвоєння особистості, галлюцінації ). І ці моменти досліджували дуже глибоко ( Гофман, Клейст ). З абсолютною впевненістю можна сказати: романтики зробили великий внесок у розвиток художнього психологізму, розкривши людську душу як непояснимий, непідвладний раціональному аналізу феномен.
3. Український романтизм
Розвиток і розквіт романтизму в українській літературі припадає на 30-ті – початок 40-х років ХІХ ст. У цей час в українській літературі йшов складний процес синтезу й боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: продовжує існувати бурлеск, головним чином консервативно-епігонського характеру; розвивається романтизм у прогресивній і реакційній течіях; розвиток реалізму ускладнюється відродженням деяких традицій сентименталізму, і , нарешті, утверджується критичний реалізм.
Романтизм був порівняно найвиразніше виявленим напрямом в українській літературі першої половини ХІХ ст. з власною, хоч і не завжди ясно викладеною, програмою, з боротьбою різних ідейних течій у ньому. Елементи романтизму помітні були вже в останніх частинах “Енеїди” та в “Наталці-Полтавці” І.Котляревського, однак вперше про нові принципи писав П.Гулак-Артемовський у листі з приводу балади “Рибалка”, що вважається своєрідним літературним маніфестом українського романтизму.
Провідне місце в українському романтизмі посіла так звана харківська школа романтиків, до якої належали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, О.Шпигоцький, І.Срезневський, а пізніше – А.Метлинський, М. Костомаров, О.Корсун, а на Західній Україні – “Руська трійця” – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. З романтизмом у певний період була пов’язана творчість Є.Гребінки, М.Петренка, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського.
Поборники романтизму підносили ідею народності як основну умову розвитку мистецтва, прагнули розширити стильові, тематичні, жанрові межі, доводячи, що українською мовою можна передавати найскладніші і найтонші поняття, різноманітні думки й почуття. Романтики внесли в українську літературу нові мотиви й оригінальні художні засоби, поетику образів-символів, образів-алегорій з філософськими узагальненнями, трагедійні колізії (особливо виразно проявились вони у А.Метлинського), запровадили нові жанри – баладу, ліро-епічну поему, елегію, пісню, сонет. Багато поезій стали популярними в народі піснями: “Де ти бродиш, моя доле?”, “За Неман іду” С.Писаревського, “Дивлюся на небо та й думку гадаю” М.Петренка, “Ні, мамо, не можна нелюба любить!” Є.Гребінки, “Скажи мені правду, мій добрий козаче” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку” В.Забіли, “Верховино, світку ти наш” М.Устиновича та ін.
Романтики зверталися до зображення героїчного минулого народу, щедро використовуючи народно-фантастичні повір’я, казки та легенди. Особливо багато зробили романтики для розширення зв’язків української літератури з літературами інших народів. На цей час припадають вільні переспіви та переклади з Пушкіна, Байрона, Міцкевича. Українські письменники (Котляревський, Гулак-Артемовський, Боровиковський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка) водночас виступають із творами російською мовою.
На перший план романтики поставили проблему “людина і суспільство”, конфлікт особи й народу, неприйняття героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого. Однак мотиви трагічної самотності особи, душевного сум’яття, “світової скорботи” тут відчуваються значно менше, ніж у західноєвропейських літературах. І.Франко писав, що в українському романтизмі немає “гордого індивідуалізму” Байрона та Міцкевича, бо орієнтація на фольклор зумовила помітну видозміну цього романтичного почуття. Герої їх творів – це не горді одинаки, а народні звитяжці (запорожці, повстанці). [ 2, с.11]
Характерно, що й українські романтики часто зверталися до жанру байки, зокрема Левко Боровиковський (а, як відомо, сам жанр байки тяжить до реалістичного відтворення дійсності, адже в образах і картинах байок подаються соціально-побутові сцени народного життя, тогочасних соціальних порядків). Та і в його баладі “Маруся” дія переноситься, як відзначав І.Франко, на твердий, реальний ґрунт українського села, а герої твору – виразно окреслені представники певного соціального прошарку.
Романтизм Боровиковського ґрунтується на романтиці народних переказів, легенд, казок і пісень. Водночас він тим самим наближається і до реальної дійсності, оскільки на нього не могли не вплинути ті реальні сторони народного життя, які відображаються в народних піснях та переказах. Байки поета (збірка “Байки й прибаютки”), за словами А.Метлинського, сповнені гумору, жартівливості, дотепності. Не порушуючи гострих соціальних проблем, Боровиковський висміює окремі негативні людські риси, родинні незгоди тощо. У байках “Голова” і “Суд” викриваються хабарництво і самодурство сільської старшини.
Чимало моментів правдивого, реалістичного відображення життя є в поезіях Віктора Забіли, зокрема у віршах “Сирота”, “Зовсім світ перевернувся...”, де відчувається протест проти тогочасної дійсності, здирства багатіїв і сваволі царського суду. “Чия кишеня повніша, той і буде правий”, - гірко констатує поет.
Спільним з реалістами у романтиків було відтворення національного народного життя, охоплення широкого кола побутово-моральних тем, ствердження принципу народності, близькість до фольклорних засобів. Та й сама романтична фантастика йшла не від літературної традиції, а від народної творчості – народні повір’я, фантастичні уявлення та образи поєднувалися в письменників цього напряму з реалістичним змалюванням побуту, звичаїв народу. [ 1, с.205 ]
У кінці 30-40-х років ХІХ ст.. в українській літературі з’являються ознаки занепаду романтизму як окремого напряму. І все ж романтизм в Україні не зник відразу, вплив його позначився не тільки на сучасних, а й на наступних поколіннях літераторів. Особливо живучою виявилася традиція романтичної героїзації козацтва (М.Костомаров, П.Куліш та інші).
Висновок
Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст., які починали свій творчий шлях з позицій прогресивного романтизму, характерний поступовий перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Г.Гейне, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєрмонтова, Ш.Петефі.
Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втікає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі буржуазного суспільства виступало в трьох основних формах, а саме:
Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних преживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).
Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа).
У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він конструюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).
Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:
ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патриархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;
конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим потоком.
Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).
Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. В українській ментальності романтичний світогляд, формування якого відбувалося на основі національних особливостей, знайшов своє яскраве вираження у «філософії серця.
Список використаної літератури
1. Ф.І.Прокаєв; Б.В.Кучинський; І.В.Долганов. «Зарубіжна література», К.1987.
2. Детская энциклопедия. Для среднего и старшего возраста. Издание 2. Том
3. «Язык. Художественная литература». Москва, «Просвещение», 1968. – 528с.:ил. Бичко А. К. та ін.
4. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392с.
5. Культурология в вопросах и ответах. Учебное пособие. Ротов-на-Дону: «Феникс», 1997 – 480 с.
|
