Книга: Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ф. Л. ЖОРІН

ЮРИДИЧНА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

ББК 67.408

Ж 81

Рецензенти:

Н. П. Гаєва , канд. юрид. наук, доц., ст. наук. співроб.
(Інститут держави і права України ім. М. В. Корецького)

О. М. Биков , канд. юрид. наук, голов. наук. консультант
(Інститут законодавства Верховної Ради України)

Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ
Протокол № 5 від 27.12.2002

Жорін Ф. Л.

Ж 81 Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. — К.: КНЕУ, 2003. — 209 с.

ISBN 966–574–505–0

Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» містить методичні вказівки, плани семінарських занять, завдання для самостійної роботи та перевірки знань, питання, що внесені в блочно-модульний контроль. У посібнику також висвітлено основні положення програмних тем навчального курсу та рекомендації щодо їх поглибленого засвоєння за допомогою самостійної роботи над нормативною базою та працями відповідної тематики вчених-юристів України та інших країн.
У посібник включено список рекомендованої літератури та нормативних актів до кожної теми та критерії оцінювання знань студентів за підсумкового контролю.

Для студентів-правознавців магістерської програми підготовки.

ББК 67.408

Розповсюджувати та тиражувати
без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

© Ф. Л. Жорін, 2003

ІSBN 966–574–505–0 © КНЕУ, 2003

Навчальне видання

ЖОРІН Федір Лук’янович

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ
У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

Редактор О. Цимбалюк

Художник обкладинки О. Стеценко

Технічний редактор Т. Піхота

Коректор Л. Гордієнко

Верстка Н. Коломієць

Підписано до друку 26.06.2003. Формат 60×84/16. Папір офсет. № 1.

Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 12,32.
Обл.-вид. арк. 13,42. Наклад 1000 прим. Зам. № 01-2521.

Київський національний економічний університет

03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

Тел./факс (044) 458-00-66; 456-64-58
E-mail: publish@kneu.kiev.ua

Зміст

Вступ ............................................. 3

Типова програма навчальної дисципліни «Юридична відпо-
відальність за правопорушення у сфері економіки» ............ 7

Тема 1. Загальні положення про юридичну відповідальність
та проблеми боротьби з економічними правопорушен-
нями в період розбудови ринкової економіки в Україні.. 9

Тема 2. Правопорушення проти власності................. 33

Тема 3. Правопорушення у сфері господарської діяльності..... 53

Тема 4. Види юридичної відповідальності за правопорушення,
що посягають на інтереси внутрішнього ринку України. 76

Тема 5. Види юридичної відповідальності за правопорушення
в кредитно-фінансовій сфері..................... 91

Тема 6. Відповідальність за посадові правопорушення. Проб-
лемні питання боротьби з корупцією та організованою
злочинністю................................. 115

Додатки до теми 6 ................................. 154

Порядок поточного і підсумкового оцінювання знань
з дисципліни ........................................ 199

Список рекомендованої літератури до всіх тем курсу ..... 207

Найбільше заохочення злочину — безкарність.

Цицерон

ВСТУП

Навчальний курс «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» запроваджено на юридичному факультеті Київського національного економічного університету 2002 ро­ку в системі підготовки магістрів-правознавців з економічним ухилом на завершальному етапі навчання, виходячи з того, що вони на достатньому рівні оволоділи основними програмними дисциплінами і можуть свідомо, на фаховому рівні, підходити до оцінки суспільних явищ, процесів, що відбуваються в економічній сфері, ролі та місця права й закону в регулюванні економіки як важливого фактора існування суверенної держави. Навчальний курс передбачає акцентування уваги на проблемних питаннях захисту економічних відносин, інтересів держави, колективів та людини правовими засобами.

Перший етап розбудови суверенної України, що охоплює 11 років, характеризується напруженою, навіть гострою, політичною та криміногенною боротьбою в економічній сфері. Процес роздержавлення та приватизації загальнонародної власності, надбаної за соціалістичний період, перетворився у відкрите пограбування з боку олігархів, серед яких набули негативну всесвіт­ню славу деякі вищі посадові особи держави. Значну частку населення було ошукано внаслідок злочинної діяльності фіктивних трастів, банкових та інших господарських структур.

Політологам, соціологам, економістам та правознавцям ще необхідно буде дослідити закономірності та суб’єктивізм міжнародних та внутрішніх національних причин і факторів, що впливали на процес розбудови ринкової економіки на етапі президент­сько-парламентської республіки. Але можна вже зараз зробити висновки, що поряд з політичними факторами суттєву роль відіграли криміногенна ситуація, непередбачувано різке зростання кількості злочинів та інших видів правопорушень, що разом сприяло катастрофічному розвалу економіки України. І якщо, за словами першого Президента України Л. Кравчука, у 1991 році за показниками економічного та науково-технічного потенціалу наша держава посідала 7-8 місце серед держав світової співдружності, то за станом на 2002 рік — лише 72—79 місце (за різними показниками).

До кримінальної злочинності, яка була характерна за часи тоталітарного режиму, додалася організована злочинність, матеріальну основу якої утворює тіньова економіка, — її розміри, за оцін­ками другого Президента України Л. Кучми, сягають майже 60 % загальної економічної діяльності в державі.

Відповідно до висновків Ради співробітництва Ради Європи від квітня 2000 року Україна була на другому місці в Європі за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення. 2001 року, як підкреслював міністр МВС України Ю. Смірнов, до кримінальної відповідальності було притягнуто близько 253 тис. осіб, скоєно майже 450 тис. злочинів та порушено 5 млн справ про адміністративні правопорушення. Зростання розмірів корупційної діяльності посадових осіб усіх рівнів державного апарату зумовило необхідність розробки за ініціативою Президента України Національної програми боротьби з корупцією. Небезпека злочинності полягає в тому, що вона роз’їдає суспільство ніби іржа, стає для багатьох нормою життя, поширюється між різними прошарками суспільства, усе більше охоплює владні структури. Можливість легкого збагачення за рахунок привласнення загальнонародної власності призводить до формування корпоративної злочинної свідомості, розмивання національного патріотизму.

Навчальний курс акцентує увагу та сприяє формуванню в правознавців навичок критичного аналізу стану всього правового механізму держави, процесу його утворення для регулювання, правового захисту, перш за все суспільних відносин у сфері економіки, фахової оцінки своєчасності та ефективності тих заходів правового харак­теру, які держава вживала та вживає для захисту економіки, профілактики злочинності та боротьби з іншими видами правопорушень.

Пропонований навчально-методичний посібник є першою спробою на такому рівні висвітлити важливі проблеми правового регулювання економічних відносин заходами державного кримінально-правового, адміністративно-правового, цивільно-правово­го та дисциплінарного примусу. Увага зосереджена на основних засадах правової політики держави в перехідний період від тоталітарної соціалістичної економіки до ринкової.

Відповідно до навчальної програми посібник містить теми та основні питання. А методика вивчення програмного матеріалу конкретизується в методичних вказівках до кожної теми окремо й розрахована на можливість самостійного оволодіння зазначеною сукупністю правових проблем. З цією ж метою до кожної теми рекомендовано перелік тематичної літератури та нормативних актів, сформульовано рекомендації щодо підготовки модулів, складання заліку, організації поточного та підсумкового контролю. Практичні завдання викладено також у формі навчальних задач та тестових ситуацій.

Ураховуючи, що семінарські заняття є однією з найдієвіших форм навчального матеріалу, до кожної теми розроблено план проведення семінару. Підготовка до них націлює студентів на самостійну роботу з науковими працями вітчизняних та зарубіжних учених-юристів, законодавчими документами, сприяє формуванню в них навичок правильного конспектування матеріалу, виділенню найбільш необхідного для висвітлення проблеми.

Педагогічна практика свідчить, що найбільш ефективним є проведення семінарських занять у формі доповіді рефератів з основних проблем із подальшим їх обговоренням. Дискусійні бесіди необхідні для формування в майбутніх юристів навичок ораторства, уміння вести дискусії в судовому процесі.

Написання рефератів має на меті формування навичок, необхідних для підготовки дипломних магістерських робіт, письмових документів, виступів з урахуванням законів формальної та діалектичної логіки.

Крім того, написання рефератів, наукових доповідей та наукових статей (з обговоренням на семінарах) є умовою для набирання студентами балів, які враховуються за поточного та підсумкового контролю.

Для забезпечення поглибленого засвоєння студентами програмного матеріалу в навчально-методичний посібник включено блочно-модульний контроль, вирішення завдань якого потребує досконалого знання нормативних актів та інших першоджерел конституційного, кримінального, адміністративного, цивільного, трудового та інших галузей права.

У порівняльному аспекті з урахуванням розвитку правової політики держави щодо захисту економічних відносин у суспільстві доцільно навести в додатку текст деяких документів, що висвітлюють питання про запобігання та подолання правопорушень економічного характеру в період побудови президентсько-парла­ментської республіки.

У цілому курс лекцій «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» призначено для завершення фахової підготовки юриста економічного профілю. Важливо, щоб майбутній спеціаліст порівнював себе з лікарем, який лікує хворого, бореться з інфекціями. Лікар досліджує хворобу, її причини, знаходить осередок епідемії. Лікарі можуть заразитися вірусами та загинути. Юристи теж змушені спілкуватися з кримінальним світом, як із хворобою суспільства. Одні з них можуть заразитися і перейти на службу злочинного світу, а чесні юристи, захищаючи інтереси держави, суспільства, людини, можуть і загинути.

Подібно до лікарів, які дають клятву Гіппократа на вірність служіння людині, боротьбі за її здоров’я, юристи повинні складати присягу на вірність інтересам держави. Об’єктивно викривати причини хвороби суспільства, окремих чи масових правопорушень, злочинів — це громадська позиція юриста, його внесок у розбудову нормальних умов розвитку суспільства та економіки як матеріальної бази його існування.

Ураховуючи фундаментальну значимість економіки та правового захисту економічних відносин у державі, особливо на перехідному етапі до ринкової економіки, навчальний курс та методику його викладання спрямовано на вирішення також таких важливих нагальних завдань у процесі підготовки юристів економічного профілю, як:

· поглиблене опанування теоретичних і практичних засад пра­вової відповідальності за економічні правопорушення;

· ознайомлення з проблемними питаннями кваліфікації цих правопорушень;

· вивчення національної та міжнародної практики застосування законодавства в боротьбі з економічними правопорушеннями, організованою злочинністю та корупцією;

· розгляд питань стосовно перспектив розвитку законодавства щодо боротьби з правопорушеннями у сфері економіки.

Методика самостійного вивчення навчальної дисципліни передбачає необхідність аналітичної, порівняльної, узагальнювальної та іншої логічно-ментальної діяльності студента, його націленість на всебічне осмислення конкретних суспільних діянь, фактів, що наведені в тексті посібника. Викладення «готових рецептів» як єдиного навчального підходу не сприяє формуванню активного пізнавального процесу як у студентів, так і в подальшому — у юристів-фахівців.

Тому автор підкреслює, що наведені в посібнику факти та приклади суспільної практики, до яких причетні колишні та нинішні владні особи, розглядаються тільки з позиції права без прив’язки до їхньої політичної діяльності.

ТИПОВА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
«ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ»

Тема 1 . Загальні положення про юридичну
відповідальність та проблеми боротьби
з економічними правопорушеннями в період
розбудови ринкової економіки в Україні

1. Поняття юридичної відповідальності, її форми та види.

2. Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування, підстави юридичної відповідальності.

3. Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для економічного життя держави.

4. Форми й методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями. Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів.

Тема 2. Правопорушення проти власності

1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності.

2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності.

3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації.

Тема 3. Правопорушення у сфері
господарської діяльності

1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності.

2. Протидія законній підприємницькій діяльності.

3. Фіктивне підприємництво.

4. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці.

5. Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктив­не банкрутство.

Тема 4. Види юридичної відповідальності
за правопорушення, що посягають на інтереси
внутрішнього ринку України

1. Випуск або реалізація недоброякісної продукції. Обман покупців та замовників.

2. Незаконне виготовлення та збут підакцизних товарів.

3. Штучне підвищення і підтримання високих цін та зговір про фіксування цін.

4. Юридична відповідальність за контрабанду.

Тема 5. Види юридичної відповідальності
за правопорушення у кредитно-фінансовій сфері

1.Ухиляння від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

2.Виготовлення, збут та використання підроблених державних та недержавних цінних паперів.

3.Порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки.

4.Відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом.

5.Відповідальність за правопорушення в бюджетній сфері.

Тема 6. Відповідальність за посадові правопорушення.
Проблемні питання боротьби з корупцією
та організованою злочинністю

1. Юридична відповідальність за посадові правопорушення.

1.1. Правова кваліфікація посадових правопорушень.

2. Співвіднесення між злочинами у сфері службової діяльності та корупцією.

2.1. Фактори, що сприяють активізації корупційних діянь.

3. Проблеми кваліфікації правопорушень, пов’язаних з корупцією та організованою злочинністю.

4. Правове визначення організованої злочинної діяльності.

ТЕМА 1

Загальні положення про юридичну відповідальність
та проблеми боротьби з економічними
правопорушеннями в період розбудови
ринкової економіки в Україні

Питання 1. Поняття юридичної відповідальності, її форми та види.

Питання 2. Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування, підстави юридичної відповідальності.

Питання 3. Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для економічного життя держави.

Питання 4. Форми й методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями. Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів.

1.1. Методичні поради

У процесі вивчення даної теми необхідно поновити знання основних законів філософії щодо понять базису та надбудови, ролі економіки, економічних відносин у формуванні ідеологічних, політичних, правових та інших суспільних відносин. Важливо ви­окремити види юридичної відповідальності за злочини та інші правопорушення, акцентувати увагу на ролі конституційного, кримінального, цивільного права й законодавства щодо захисту економічних відносин у державі, особливості санкціонування норм відповідних галузей законодавства.

Для загального ознайомлення студентів з основними проблемами теми в навчально-методичному посібнику подано певний матеріал. Разом з тим, для більш поглибленого опанування теми рекомендується самостійно опрацювати наведену літературу та законодавчі акти.

Особливу увагу треба звернути на питання правового забезпечення, регулювання форм і методів боротьби державних правоохоронних органів з економічними правопорушеннями. Виходити треба з того, що виконання різних функцій обґрунтовує не­обхідність надання різного обсягу правових повноважень.

Питання 1. Поняття юридичної відповідальності, її форми та види

На завершальному етапі підготовки правознавця-магістра не може бути проблемним питання щодо визначення суті юридичної відповідальності та її відокремлення від інших видів суспільної відповідальності особи. Відомо, що людина перебуває в суспільстві, яке охоплює різноманітні відносини релігійного, етнічного, обрядового, національного, юридичного, родово-сімейного, партійного, політичного характеру тощо. Залежно від ставлення особи до цих відносин та визначення ціннісних орієнтацій її поведін­ка буде визначатися як позитивна або негативна. У такому разі різні системи цих суспільних цінностей можуть як збігатися, так і відрізнятися. Наприклад, і в релігії, і в кримінальному законі негативно оцінюється спроба особи безпідставно заволодіти чужим майном (украсти). Та існують релігійні норми, що схвально оцінюють убивство особи іншого віросповідання, на відміну від кримінального закону. Виконуючи політичні настанови (політику уряду), особа за скоєні вбивства, знищення матеріальних цінностей отримує урядові нагороди (під час війни або інших військових операцій, конфліктів).

Якщо одні види суспільної відповідальності особи досить чітко визначено як форми сприятливого чи несприятливого реагування, чи наслідки конкретної поведінки, то деякі норми майже не мають таких «санкцій».

Кримінальний закон завжди служив інтересам панівного класу, панівних політичних сил. У свою чергу, зміст та результати політичної діяльності майже ніколи не оцінювалися, не кваліфікувалися цим законом, попри те, що далеко не завжди інтереси суспільства і керівництва держави збігаються. Зокрема, незважаючи на виняткове значення для держави, суспільства та людини змісту політичної діяльності, значний період розвитку людства взагалі не передбачав ніякої відповідальності особи за наслідки політичної діяльності.

Уперше судовий процес стосовно неправомірних дій уряду відбувся 1946 року в місті Нюрнберзі (Німеччина) над нацистською партією та її лідерами. У 2002 році у зв’язку з порушенням норм міжнародного права робиться спроба в судовому порядку оцінити політичну діяльність Мілошевича за час його перебування на посту президента суверенної держави Югославії.

Щодо нашої української сучасної історії, то можна нагадати спробу ініціювання судового процесу над КПРС та КП України. Разом з тим, ніхто з політичних діячів чи партій не порушував питання про політичну чи кримінальну відповідальність державних діячів, наслідками дій яких стали економічна криза України, знищення її економічного потенціалу. Але те, що питання має достатньо підстав, можуть підтвердити висловлювання екс-прем’єр-міністра України Є. Марчука: «Найсуттєвішою причиною всіх суспільних лих і системної розрухи в Україні є криза влади… Проголошення ідеї цивілізованого суспільного розвитку з використанням механізмів протилежної руйнівної дії — суть державної політики, що проводиться в Україні з 1994 року… Офіційно влада стала могутнім і послідовним гарантом реалізації інтересів антинародних сил…» [19, с. 1—5].

Поза увагою політичних лідерів та суду залишається той факт, що майже всі колишні прем’єр-міністри й перший президент України залишили свої посади мультимільйонерами, спроможними заснувати так звані благодійні фонди, організувати політичні партії або стати спонсорами спортивних клубів і команд. Один тільки екс-прем’єр-міністр П. Лазаренко постав перед судом за скоєне. Саме завдяки США (а не Україні) його було притягнуто до відповідальності за злочинні діяння щодо порядку імміграції та сплати податків з викрадених в Україні грошей.

Отже, політичні й правові цінності, норми співіснування людей у суспільстві й державі також не завжди збігаються.

Але ми повинні підкреслити, що злочинність і правопорушення як види суспільних відхилень — це різновид людських відносин, які існують уже давно й існуватимуть у майбутньому. Зрозуміло, що вони теж будуть змінюватися, детерміновуватися конкретною сукупністю історичних факторів.

Щодо визначеної юридичної або правової відповідальності за правопорушення необхідно підкреслити, що це — передбачені тільки нормами права обов’язок та право особи зазнавати негативних наслідків своїх діянь, що зашкоджують інтересам держави, суспільства та особам, стосовно яких держава взяла на себе обов’язок захищати і закріпила цей обов’язок у відповідній правовій нормі.

Ураховуючи, що вся юридична наука та об’єктивне право розподілені за галузями, юридичну відповідальність можна поділити на такі види:

· кримінально-правову;

· адміністративно-правову;

· цивільно-правову;

· дисциплінарну.

Зміст юридичної відповідальності не буває постійним, незмінним. Він залежить від впливу різних факторів об’єктивного та суб’єктивного характеру. Його вивчення, наукове дослідження потребують сукупності спеціальних — конкретно-історичного, порівняльно-правового, системного та інших — методів і підходів.

Зокрема конкретно-історичний підхід передбачає аналіз визначених форм юридичної відповідальності, виникнення яких було обґрунтовано конкретними історичними умовами і які могли бути прийняті конкретним суспільством у певній внутрішній та міжнародній (зовнішній) політичній ситуації. Так, тільки під тиском вимог міжнародних політичних та фінансових структур Україна змушена була скасувати смертну кару, хоч існує достатньо підстав для її використання в сучасний період побудови суверенної держави.

Зауважимо, що використання системного аналізу, порівняльно-правового методу дозволяє виявити загальні закономірності розвитку вітчизняного та зарубіжного права, обґрунтувати правомірність, необхідність запровадження тих чи інших змін у позиції держави щодо злочинців та правопорушників.

Підкреслимо, що теоретичні та прикладні засади кримінальної, адміністративної, цивільної та дисциплінарної відповідальності було розглянуто на попередніх навчальних курсах у процесі вивчення відповідних правових дисциплін. Пропонований навчальний курс зосереджує увагу тільки на основних аспектах, що стосуються скоєння злочинів та інших правопорушень у сфері економіки.

Загальними для всіх форм юридичної відповідальності є такі її принципи:

· відповідальність тільки за протиправну поведінку, а не думки про неї;

· відповідальність тільки за наявності вини в діяннях правопорушника;

· законність;

· справедливість;

· доцільність;

· невідворотність покарання.

Вони ґрунтуються на загальновизнаних принципах створення та розвитку права в цілому, об’єктивного та суб’єктивного права, усього розмаїття юридичних відносин у певній державі та світовому співтоваристві на конкретному історичному етапі їх розвитку.

Питання 2. Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування, підстави юридичної відповідальності

У процесі свого розвитку держава й право активно взаємодіють, впливають одне на одного, однак можуть розвиватися і досить самостійно, незалежно. Інколи право відстає від стану су­спільних відносин, інколи їх випереджає. Відомо, що так звана Сталінська конституція СРСР 1936 року за своїми гаслами була дуже демократичною, але більшість її норм не було дотримано через невідповідність конкретній суспільно-політичній ситуації. За період з 1917 по 1961 роки тричі в СРСР скасовувалася смертна кара. Але цей правовий захід завжди залишався заручником політичних цілей КПРС.

Динаміка розвитку суспільства приводить до діалектичних змін у змісті правових норм та санкцій (або видів юридичної відповідальності). Держава по-різному оцінює фактично ідентичні діяння в різних конкретно-історичних умовах. Те, що раніше було злочином, сьогодні може розглядатися як героїчний учинок, і навпаки. Наприклад, діяння, що кваліфікувалися до 24 серпня 1991 року як «антирадянська агітація та пропаганда», після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України забезпечили колишнім в’язням за статтею 70 Кримінального кодексу України (ККУ) В. Чорновілові, Л. Лук’яненку, Б. Гориню та іншим посади народних депутатів України. Вони стали народними героями завдяки новим історико-політичним реаліям.

Стосовно економічних суспільних відносин можна окреслити діалектичні зміни правової відповідальності за правопорушення у сфері приватизації державного майна. До 1 вересня 2001 року пограбування державного майна, його протиправне привласнення кваліфікувалося як адміністративний проступок у вигляді порушення правил приватизації державного чи колективного майна. Та коли за 10 років було більш-менш визначено завдання створення прошарку національних олігархів та дуже багатих людей (відомих у публіцистичних джерелах як «нові українці»), держава перейшла до захисту своїх економічних інтересів засобами кримінально-правових санкцій. Новий Кримінальний кодекс України поповнився статтею 233 «Незаконна приватизація державного, комунального майна», статтею 234 «Незаконні дії щодо приватизації паперів» та статтею 235 «Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання».

Докорінні зміни суспільно-економічних відносин у державі примусили відмовитися від кваліфікації як злочину важливого положення щодо залежності ціни на товар від попиту, стимулу ринкових відносин відомого за часів соціалізму як спекуляція.

Отже, можна підкреслити об’єктивну закономірність зміни діалектики змісту юридичної відповідальності залежно від конкретних економічних, політичних умов. Право завжди активно використовується в інтересах політики. І таке використання завжди було й буде предметом спостереження вчених-правознавців, соціологів та політологів.

Разом з тим, діалектичний підхід до процесу взаємного переходу видів юридичної відповідальності як «санкцій», як розміру державного примусу в конкретній правовій нормі не тільки не заважає, а навпаки, сприяє чіткому визначенню злочину та іншого виду правопорушення. На даний час у теорії права чітко визначилися критерії розмежування понять «злочин» та «правопорушення», які є правовою підставою застосування до особи конкрет­ного виду юридичної відповідальності.

Взагалі, у теорії права всі правопорушення входять у родове поняття, яке означає будь-яке діяння, що порушує ту чи іншу нор­му права. Безпосередньо у сфері економіки циркулюють правопорушення, пов’язані з цивільним, кримінальним, адміністративним та трудовим правом. Разом з тим, загальновизнано, що найбільш небезпечним правопорушенням є злочин. Усіма теоре­тичними аспектами злочину як суспільного явища та протиправної поведінки особи займається кримінальне право, на основі якого розробляється Кримінальний закон. Зауважимо, що право значно більше орієнтовано на забезпечення важливіших потреб окремої людини й суспільства в цілому. Закони ж зазнають далеко не завжди позитивного тиску політики й тому можуть мати тимчасовий характер. Відомо, що й закони інколи бувають, злочинні за своїм змістом.

Доцільно нагадати, що кримінальне право України — це сукупність юридичних норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили [15, с. 5—17].

Кримінальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності — це правовий обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнавати (підкорятися) заходів державного примусу та бути покараною згідно з законом.

При цьому новий Кримінальний кодекс України у статті 3 чітко визначає, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Інші закони України про кримінальну відповідальність, які будуть прийняті після набуття чинності цим Кодексом, включатимуться до нього.

Крім того, як зазначено у статті 2 ККУ, підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого у конкретній статті Особливої частини Кодексу.

Підкреслене має принципове значення у процесі визначеня співвідношення сфери діяльності кримінального та адміністратив­ного права, зокрема окремих указів Президента та законів України про боротьбу з корупцією та організованою злочинністю. Ці аспекти буде розглянуто у відповідних темах, але зараз зауважимо, що надмірне захоплення виданням адміністрацією Президента підзаконних актів (указів, постанов, розпоряджень) сприяє правовому нігілізму, беззаконню, розмиває суспільне значення гостроти кримінальної відповідальності.

Так, Закон «Про боротьбу з корупцією» (введено в дію Постановою ВРУ № 357/95-ВР від 05.10.95) визначає корупцію як «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг».

Але ж ніхто не відміняв дію низки статей Кримінального кодексу України про посадові злочини, зокрема такі, як зловживання владою або службовим становищем, одержання хабара тощо.

Унаслідок відсутності в державі рівноваги гілок влади, слабкої судової системи та сильної влади Президента відбувається підміна кримінального закону адміністративними актами, замість кримінальної застосовується адміністративна, і навіть дисциплінарна відповідальність. Постає питання про рівність усіх громадян перед законом та ступінь сприяння такої правової політики зміцненню законності в державі. Уся світова цивілізована спільнота визнає корупцію за злочин, а Україна кваліфікує як адміністративне чи дисциплінарне правопорушення.

Таке ігнорування міжнародної правової позиції призвело до того, що Рада Європи визнала Україну надзвичайно корумпованою державою, а тому держави Європейської співдружності здійснюють стосовно України відповідну політику. США не визнали 2002 року Україну як державу з ринковою економікою.

Фактично, за часи розбудови суверенної держави ніхто з більш-менш впливових посадових осіб державного апарату не притягувався до кримінальної відповідальності. В якій іншій фор­мі юридичної відповідальності було оцінено їхню діяльність, також залишається невідомим.

На завершення підкреслимо, що основними критеріями розмежування правопорушень в економічній сфері є їх розподіл за відповідними галузями законодавства, чітке визначення поняття злочину в кримінальному законі та всебічне висвітлення підстав застосування конкретного виду юридичної відповідальності до конкретної особи, що скоїла конкретне правопорушення, передбачене кримінальним, адміністративним, цивільним законами, відомчими дисциплінарними статутами, трудовим законодавством.

Питання 3. Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для економічного життя держави

Відомо, що кожна галузь права та законодавства має свій чітко визначений предмет регулювання. Із цих предметів нас цікавлять тільки аспекти, що стосуються економіки держави.

Адміністративна відповідальність як різновид юридичної відповідальності виникає тільки у сфері тих суспільних відносин, які регулюються адміністративним правом. Демократизація су­спільства хоч і звузила сферу регулювання, але не змінила суть адміністративного закону.

На кожному історичному етапі розвитку людське суспільство являє цілісний організм зі складною структурою різного роду індивідуальних проявів та функцій, що мають загальне призначення. З урахуванням цього і виникає потреба в забезпеченні взаємозв’язку і єдності суспільних процесів. Ця єдність знаходить своє вираження, проявляється в здійсненні суспільного управління. Без такого управління, що стосується всіх верств частин і елемен­тів суспільства, існування останнього неможливе.

Разом з тим суспільне управління ґрунтується на підпорядкуванні волі людей, які становлять це суспільство й самі є учасниками управлінських відносин. Важливим моментом у такому разі є те, що воля того, хто управляє, пріоритетна, домінуюча стосовно волі тих, ким управляють.

Суспільне управління потребує організаційного оформлення у формі відповідних органів. Державне управління є різновидом су-
спільного управління. Саме з ним і пов’язане адміністративне право.

За своєю сутністю будь-яка діяльність складається з розроблення рішення, його реалізації (виконання) та контролю за чітким виконанням. Відповідно до цієї тріади відбувається «розподіл праці» або визначення завдань і функцій державного апарату, призначенням якого є управління суспільством. У процесі функціонування апарату управління на всіх рівнях виконавчої влади виникає та самостійно існує різновид суспільних відносин. Вони й становлять предмет адміністративного права.

Відповідно адміністративне право виступає як юридична фор­ма реалізації завдань, функцій, методів і повноважень суб’єктів виконавчої влади. Закріплюючи відповідні правила поведінки у сфері державного управління, воно надає управлінським суспільним відносинам юридичний характер.

Що стосується державного управління економікою, то, незважаючи на зменшення частки державного сектору, вплив держави на економічні процеси завжди був і буде необхідною умовою існування самої держави.

Забезпечення нормальної роботи всього складного державного управлінського апарату здійснюється різними методами, у тому числі через запровадження адміністративного спонукання, низ­ки видів державного примусу в межах адміністративного за­конодавства: попередження, штраф, конфіскація предмета адміністративного правопорушення, адміністративний арешт тощо.
У такому разі найважливішою особливістю є внесудове застосування передбачених адміністративним законом заходів примусу. Їх здійснення входить до завдань відповідних владних структур, що посідають вище місце в ієрархії адміністративних органів. Отже, адміністративні примусові заходи у всіх їхніх проявах входять до родового поняття «види юридичної відповідальності». Вони можуть застосовуватися до фізичних або юридичних осіб за скоєні адміністративні правопорушення. Їхня мета — забезпечити чітке функціонування конкретної управлінської ланки (системи) та державного управління економічними процесами в цілому.

Як відомо, найважливішим аспектом адміністративної діяльності є функція нагляду як специфічного різновиду державного контролю. Його суть полягає в спостереженні за станом виконання чинних у сфері управління різноманітних спеціальних норм, загаль­нообов’язкових правил, закріплених у законах і підзаконних актах (правилах дорожнього руху, протипожежної безпеки, санітарно-епідемічні, охорони навколишнього середовища тощо). Адмі­ністративний нагляд здійснюється відносно органів виконавчої влади, підприємств різної форми власності, суспільних організацій та громадян. Разом з тим, діяльність суб’єктів адміністративного нагляду є надвідомчою, вона поширюється на підконтрольні об’єк­ти незалежно від їх відомчої залежності та форми власності.

Зауважимо, що основним завданням органів адміністративного нагляду є забезпечення чіткого виконання визначених спеціальних норм та загальнообов’язкових правил, тобто забезпечення законності в управлінні. Вирішення цього завдання здійснюється через попередження, припинення правопорушень та притягнення винних осіб до відповідальності. Крім цього, органи адміністративного нагляду мають повноваження щодо нормотворчої діяльності в межах покладених на них завдань та функцій.

Важливо, що вони є одними з ініціаторів застосування до винного конкретного виду адміністративного стягнення з обґрунтуванням цього рішення відповідними чинними правовими нормами, закріпленими в законі.

Види конкретних адміністративних стягнень морального та матеріального характеру визначено в Кодексі про адміністративні правопорушення. Найважливішим моментом їх застосування є те, що накладання стягнення не тягне за собою ніяких правових обмежень для особи правопорушника, а є тільки тимчасовою, точ­ніше, одноразовою негативною оцінкою державою в особі уповноваженого на те посадовця поведінки правопорушника. Зрозуміло, що ця негативна оцінка містить елемент державного осуду, а не особисте ставлення керівника до підлеглого. Разом з тим, застосування заходів адміністративного впливу на даний час достат­ньо не опрацьовано й не обґрунтовано стосовно як фізичних, так і юридичних осіб.

Зміст та механізм реалізації притягнення до адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб за правопорушення в економічній сфері на даний час мають теоретичні, а тому й практичні невизначення. Командна економіка та тоталітарна політична система мали свої недоліки, власні погляди щодо суб’єктів економічної діяльності, тобто юридичних осіб, що функ­ціонують у сфері економічних відносин. Фактично питання фінансової відповідальності (тобто основного виду відповідальності для юридичних осіб) для суб’єктів соціалістичної економіки не порушувалось — не було збанкрутілих підприємств. Держава створювала й ліквідовувала їх залежно від потреб планової економіки та планового заселення конкретної території. Директорат юридичних осіб, що не виконували план, ніс не матеріальну, цивільну чи адміністративну відповідальність, а дисциплінарну. Про партійну відповідальність у нас не йдеться, якщо не було підстав для кримінальної відповідальності. Нагадаємо, що керівництво соціалістичних підприємств, радгоспів і колгоспів до 1954 року періодично підлягало очищенню «як вороги народу», хоч їхні провини не йшли ні в яке порівняння з тим, що накоїли керівники підприємств за часи розвинутого соціалізму, політичного застою та в період переходу до ринкової економіки.

На даний час підприємства різної форми власності, у тому числі й державної, набули всіх необхідних рис самостійної юридич­ної особи. Невирішеним залишається питання про вид відповідальності, до якої вони можуть бути притягнені, і про те, хто саме повинен нести цю відповідальність — власники чи директорат? Тут ми перебуваємо під суттєвим тиском спадщини, з одного боку, і тиску правових норм Європейської співдружності та США — з іншого.

Відомий український учений Е. Демський, розглядаючи проблеми відповідальності юридичних осіб, висловлює думку, що адміністративної відповідальності вони не можуть нести зовсім [3].

До штрафів як форми державного примусу в управлінні державною економікою неоднаково ставилися й за радянських часів. Достатньо обґрунтованою була позиція, що штрафні санкції до юридичних осіб треба розглядати як цивільно-правову відповідальність, а не адміністративну. Не випадково Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку» від 21 червня 1961 року скасував рішення про накладання штрафів у адміністративному порядку на підприємства, установи та організації. Одночасно було вжито заходів щодо посилення дисциплінарної відповідальності, особистої відповідальності адміністрації юридичних осіб.

Позиція другої групи вчених полягає в тому, що штрафні санкції до підприємств застосовувалися не стільки за те, що вони не виконали належним чином або зовсім не виконали зобов’язань господарських договорів (купівлі-продажу, перевезення, поставки продукції тощо), а за те, що цим порушувалися вимоги щодо виконання державних планів розвитку народного господарства.

Тому штрафні чи фінансові санкції в таких випадках мали не цивільно-правову основу, а господарську. За соціалізму штрафні санкції виконували не відповідальну функцію, а карну. Вони не відновлювали початкового майнового стану потерпілої сторони — усе залишалося в державній казні. А їх наявність тільки впливала на розміри заохочення чи дисциплінарного (у т. ч. партійного) стягнення.

Перехід до ринкової економіки суттєво вплинув на зміст юридичної відповідальності юридичних осіб. Уперше про це було визначено в Законі «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року. Він постановив, що незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки, які призвели до порушення інтересів держави, юридичних або фізичних осіб, караються законом (залежно від способу діяння). Разом з тим зазначалося, що основним видом відповідальності є економічні санкції . За злочинні діяння застосовуватиметься кримінальна відповідальність. Відомо, що до економічних санкцій можна віднести не лише штрафи, але й призупинення дії ліцензій, заборона конкретного виду діяльності (наприклад емісії цінних паперів), припинення операцій за банківськими рахунками, проведення заходів щодо визнання юридичної особи банкрутом тощо.

Проблема в тому, що недбала підготовка закону створила паст­ки для його застосування. По-перше, законодавець не зазначив, кого конкретно — юридичну чи фізичну особу (адміністрацію) — треба притягати до відповідальності. По-друге, закон визначив тільки «кримінальну відповідальність та застосування економічних санкцій». Ні про цивільно-правову, ні про господарсько-правову, ні про адміністративну відповідальність мова не йде. По-третє, не визначено самого складу протиправного діяння. Вказівка на те, що «незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки є порушенням економічної самостійності України та інтересів юридичних і фізичних осіб», не визначає всіх елементів вини особи. Нічого не сказано про розмір збитків, порядок накладання стягнення, санкції. Не визначено й самих санкцій.

Ураховуючи, що стаття 92 Конституції України визначила тільки цивільно-правову, адміністративну, кримінальну та дисциплінарну відповідальність, засади застосування яких визначаються тільки законами України, зазначена раніше відповідальність у фор­мі «економічних санкцій» випала. Тому не зрозуміло, за якими підставами вона стала активно застосовуватися в підзаконних нор­мативних актах: указах Президента, постановах Кабінету Міністрів України, постановах Правління Національного банку тощо.

Зауважимо, що за станом на 2002 рік налічувалося понад 30 законодавчих актів, які вказують на можливість застосування фінансових (насправді економічних) санкцій поряд з притягненням до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності. Це, зокрема, Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року, Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 року, Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року, Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 року тощо.

У процесі вивчення видів юридичної відповідальності в межах навчального курсу для студентів-магістрів правового регулювання економіки достатньо знати про наявність у теорії права даної проблеми, яка ще потребує свого вирішення.

На даний час такий вид державного примусу, як фінансові штрафи, може мати місце в застосуванні і кримінальної, і цивільно-правової, і адміністративної відповідальності. Але в одному випадку штраф є видом неустойки, в іншому — адміністративного стягнення, а в третьому — кримінального покарання.

Держава для забезпечення своєї керівної ролі, контролю за станом справ у економічній сфері повинна мати досить всебічно і чітко відпрацьовані правові норми, правовий механізм впливу на юридичних осіб для забезпечення дотримання ними умов господарської діяльності. Конкретні відповіді будуть випливати з положень нового Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ринкові суспільні відносини потребують чіткого вирішен­ня питання про розмежування правової відповідальності юридич­ної особи та особистої відповідальності посадовців, що керують її діяльністю.

Перехід до ринкової економіки, розвиток інституту приватної власності суттєво розширили сферу цивільно-правових відносин, привели до різкого зростання питомої ваги відносин власності в суспільних відносинах та кількості суб’єктів господарювання.

Відповідно до статті 13 Конституції України на державу покладено завдання забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, їх рівність перед законом.

Такий захист здійснюється за допомогою цивільно-правової відповідальності як однієї з форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника цивільних прав та обов’язків.

Особливостями цивільно-правової відповідальності є:

· майновий характер;

· компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає в поновленні порушених майнових прав кредитора, тому її розмір за звичайних умов має відповідати розміру завданих збитків);

· додатковий карний характер для порушника (боржник у такому разі не звільняється від виконання зобов’язання в натурі).

Сфера цивільно-правової відповідальності охоплює суспільні відносини, що виникають між юридичними особами, юридичними особами і громадянами та між громадянами з приводу належності, використання чи переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ від одного власника до іншого.

Цей вид економічних відносин вирізняється тим, що має конкретний вольовий характер, є одиничним, що регулює відносини між конкретними особами у зв’язку з економічними актами учасників.

Крім того, цивільно-правові відносини охоплюють і суспільні відносини, що виникають у зв’язку з захистом особистих прав громадянина або юридичної особи. Особисті права бувають немайнового (життя, честь, гідність, ім’я) та майнового (право автора на твір, винахід, раціоналізаторську пропозицію) характеру.

Для розвитку ринкової економіки рівність суб’єктів цивільно-правових відносин, в основі яких — товарно-грошові, є необхідною умовою. Ця рівність закріплена в законі, і її юридичний зміст полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав і обов’язків та не підпорядкована іншій. Юридичними факторами, що породжують ці права та обов’язки, є дії громадян та юридичних осіб як зовнішній добровільний прояв їхньої волі. Основним видом таких дій є угоди.

Разом з тим, цивільний закон надає можливість суб’єктам цивільного права врегульовувати, визначати зміст прав і обов’язків на свій розсуд, зрозуміло, не виходячи за межі закону. У подальшому, щоб економічні відносини були впорядковані, щоб економіка була врегульованою, ці угоди повинні додержуватися сторонами. Це можливо завдяки санкціям цивільно-правових норм.

У цілому сучасне цивільне право виконує функції:

· регулятивну;

· охоронну;

· попереджувально-виховну;

· попереджувально-стимулюючу.

Ефективність цих функцій залежить від стану в державі й су­спільстві інституту цивільно-правової відповідальності.

За загальним правилом, заподіяна майновим чи особистим немайновим інтересам громадянина чи юридичної особи шкода підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла її, у повному обсязі.

Під шкодою, або збитками, розуміють ті негативні для потерпілого наслідки, які було спричинено порушенням угоди чи іншою сумісною юридичною дією. Збитки складаються з реальної шкоди та втраченої вигоди.

У зобов’язаннях формою відповідальності може виступати також неустойка (штраф, пеня) — грошова сума, яку боржник має сплатити кредиторові в разі невиконання зобов’язання.

Цивільно-правова відповідальність передбачає відшкодування і моральної шкоди, яка полягає в душевних та фізичних стражданнях потерпілого. Розмір відшкодування визначається судом, стягнення накладається в грошовій або іншій матеріальній формі незалежно від відшкодування майнових збитків.

Разом з тим, організація повинна відшкодувати збитки, що їх було спричинено з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.

Таке положення націлює на забезпечення законності правопорядку та трудової дисципліни з боку працівників організації незалежно від форми власності.

Водночас відсутність законодавчого встановлення критеріїв визначення розміру відшкодування моральної шкоди призводить до дискредитування цього аспекту цивільного права, приниження його ролі у виховному процесі громадян, формуванні в них поваги до цивільних угод та зобов’язань.

Важливу роль для створення та функціонування нормальних ринкових відносин, ринкової економіки відіграє така форма цивільно-правової відповідальності, як позадоговірна. Вона настає в окремих, передбачених законом, випадках, і санкція застосовується до правопорушника, котрий не мав договірних відносин з конкретною особою, інтереси якої постраждали.

Наприклад, за недоліки проданого товару перед покупцем відповідно до Закону «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. відповідають:

· продавець, який несе договірну відповідальність на підставі акта купівлі-продажу товару;

· виготовлювач, який несе позадоговірну відповідальність. Її розмір у такому разі встановлюється не договором купівлі-продажу, а Законом «Про захист прав споживачів».

Для нормальних ринкових відносин надзвичайне значення має деліктна відповідальність . Деліктом визнається в цивільному праві діяння, яке суперечить вимогам і положенням чинного цивільного законодавства, призводить до завдавання шкоди конкрет­ній особі, за що передбачено майнову (цивільно-правову) відповідальність.

Отже, деліктна відповідальність є позадоговірною, вона настає за порушення загального обов’язку будь-якої особи не завдавати шкоди іншій особі.

Зокрема, у статті 13 Конституції України зазначається, що власність не повинна використовуватися на шкоду людині й су-
спільству.

Деліктна відповідальність виступає в спеціальній формі — зобов’язання, в якому кредитором є особа, що постраждала, а борж­ником — особа, яка своїми діями завдала шкоди.

Отже, можна підкреслити, що цивільне право й законодавство регулюють майнові та особисті немайнові відносини між юридичними та фізичними особами на основі визнання рівності сторін способом застосування до правопорушника широкого арсеналу майнових санкцій у межах цивільно-правової відповідальності. Цим воно забезпечує необхідний правопорядок, дисципліну, умо­ви дотримання громадянами та юридичними особами взятих на себе майнових відносин.

Підставами цивільно-правової відповідальності є:

1.Протиправна поведінка особи.

2.Шкідливий результат такої поведінки (шкоди).

3.Причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою.

4.Вина особи, яка заподіяла шкоду.

Зазначені чотири вимоги є обов’язковими для застосування будь-якої форми юридичної відповідальності, у тому числі кримінальної.

Згідно зі статтею 2 ККУ підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Разом з тим, вона може бути піддана кримінальному покаранню тільки після того, як суд у встановленому законом порядку доведе вину особи.

Кримінальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності характеризується специфічними ознаками:

1. Кримінальна відповідальність — це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин.

2. Офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця згідно з ч. 1, статтею 62 Конституції та ч. 2, статтею 2 ККУ може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку.

3. Кримінальна відповідальність породжує несприятливі на­слідки для злочинця; іноді вони обмежуються визнанням судом особи винною у вчиненні злочину і тим самим її осудом з боку держави, але переважно такий осуд поєднується з застосуванням конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченого кримінальним законом. Зокрема, стаття 51 ККУ передбачає такі види покарань:

1. штраф;

2. позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3. позбавлення права обіймати певні посади або провадити певну діяльність;

4. громадські роботи;

5. виправні роботи;

6. службові обмеження для військовослужбовців;

7. конфіскація майна;

8. арешт;

9. обмеження волі;

10. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж-
бовців;

11. позбавлення волі на певний строк;

12. довічне позбавлення волі.

Кримінальну відповідальність не можна ототожнювати з кримінальним покаранням. Покарання є формою кримінальної відповідальності, у той час як суттю останньої є обов’язок та право особи, що вчинила злочин, відповісти, перенести, витерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру, що застосовує до неї держава через свій судовий орган та органи виконання покарань.

Кримінальна відповідальність містить у собі такий аспект юридичної відповідальності, як право й обов’язок держави застосовувати державний примус, покарати злочинця і тим захистити доручене їй суспільне благо від узурпації приватними особами. Тільки таким методом кримінальне право створює, підтримує й захищає загальновизнані цінності в суспільстві, впливає на виховання громадянина.

Тому кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин щодо вчинення злочину, яка завжди полягає в державному осуді злочинця і, як правило, утілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу [15, с. 77].

Чинний Кримінальний кодекс містить понад 200 статей, що безпосередньо або в іншому аспекті стосуються захисту економічних відносин у державі, майнових та особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб.

Різновидом юридичної відповідальності є дисциплінарна як форма правового впливу на порушників трудової (службової) дисципліни. Її суть полягає в обов’язку працівника відповісти перед роботодавцем за здійснений дисциплінарний проступок та зазнати дисциплінарних заходів стягнення та впливу, які передбачені законодавством про працю.

Проте на дисциплінарну відповідальність треба дивитися значно ширше, вона стосується не тільки працівника. Якщо розглядати платіжну дисципліну, то це обов’язок юридичної та фізичної особи здійснювати взаємні платежі та сплачувати податки й обов’язкові платежі до бюджету у встановленому в державі порядку, тобто у визначені строки та в повному обсязі.

Щодо фінансової дисципліни, яка становить основу економіки, особливо ринкової, то її теж треба розглядати як визначений у державі й тому обов’язковий для всіх державних, колективних і приватних підприємств та їхніх посадових осіб порядок здій-
снення фінансової діяльності.

Дисциплінарна відповідальність встановлена навіть для народних депутатів. Вона настає у випадку порушення ними правил регламенту, норм депутатської етики тощо.

Головне, що під час визначення дисциплінарної відповідальності фізичної чи юридичної особи ми натрапляємо на поняття «встановлений порядок», «обов’язковий для певної категорії громадян порядок» тощо.

Побудова правової держави з урахуванням принципу гуманності не може відбуватися тільки методом криміналізації суспільних проявів фізичних та юридичних осіб, швидше навпаки. Якщо «Свод законов Российской империи» до 1917 року налічував близько 2300 складів злочину, то нині чинний Кримінальний кодекс України має тільки 339.

Дисциплінарна відповідальність завжди відігравала суттєву роль у підтриманні суспільного правопорядку, нормальних відносин у суспільстві. На сьогодні, щоправда, намітилися тенденції законодавчого чи підзаконного регулювання суспільних відносин.

Перебудова політичних, економічних, суспільних, тобто всього комплексу відносин, що становлять зміст життя суспільства в Україні, під впливом застарілого соціалістичного державно-бю­рократичного механізму сприяла бурхливому сплеску нормо­творчої діяльності, прагненню зарегламентувати на законодавчому рівні будь-яку суспільно-економічну діяльність. Але можна передбачати, що ця тенденція не має довгострокової перспективи. Якщо правова свідомість населення підніметься на гідний рівень, то санк­ції цих законів перестануть застосовувати, закони припинять дію, правова дисципліна регулюватиметься більш м’якими нормами.

Поняття та зміст службової, трудової, фінансової дисципліни, принципи їх організації та забезпечення, що закріплені у відповід­них нормативних актах загальнодержавного й відомчого значення, є важливим засобом управління в державі в цілому та в економічній сфері зокрема.

Історія свідчить, що військові, митні, торговельні статути розроблялися не тільки за вказівками, але й за безпосередньої участі перших осіб держави. Така тенденція змінилася порядком затвердження статутів на вищому законодавчому рівні. Завдяки цьому забезпечується єдине розуміння законності, правопорядку в державі і в кожному відомстві, для співробітників яких розробляються відповідні статути. Важливим моментом є те, що норми дисциплінарних відомчих статутів, Кодексу законів України про працю, Закону України про державну службу відображають не особисту позицію конкретного прем’єр-міністра, міністра, а загаль­нодержавне ставлення до правопорядку.

Таке положення й обумовлює застосування дисциплінарних стягнень від імені держави в особі посадовця. Трудові книжки,
в яких фіксуються заохочення та стягнення, є офіційними документами державного значення. Їх підроблення карається в установленому Законом порядку. А накази посадових осіб мають силу доказів у судових справах.

Дисциплінарна відповідальність має важливе значення для визначення меж та методів діяльності певної категорії людей (робіт­ники, державні службовці, посадові особи, власники, адміністрація підприємств і ін.) для забезпечення відповідності їхньої суспільної діяльності інтересам держави, у тому числі й економічним. Та на жаль, окремі керівники відомств використовують державні можливості для особистих інтересів. Зокрема, відомі в Україні державні і політичні діячі Д. Табачник і О. Горбулін на запитання, як ставляться високі державні службовці до відомого за радянських часів гасла «раньше думай о Родине, а потом о себе», відповіли, що переважно ці особи (80 %) використовують посадові повноваження для вирішення власних проблем.

Така позиція значної більшості чиновників негативно впливає на створення і підтримання здорової трудової і службової дисцип­ліни у відповідних відомствах, у тому числі і тих, що впливають на економіку держави.

Відповідно до чинного законодавства (законів та підзаконних актів) дисциплінарна відповідальність реалізується в санкціях у вигляді заохочень та дисциплінарних стягнень. За Кодексом України про працю за порушення трудової дисципліни до особи застосовують такі стягнення: зауваження, догана, звільнення з роботи. До державних службовців та прирівнених до них осіб застосовують також:

· попередження про неповну службову відповідність;

· затримання присвоєння чергового спеціального звання, чину;

· пониження спеціального звання на одну ступінь;

· переведення на нижчу посаду.

Застосування дисциплінарного стягнення не звільняє особу від інших видів юридичної відповідальності. Право його зняття належить керівнику, який застосував це стягнення, або керівнику вищого рівня.

Крім дисциплінарних стягнень можуть застосовуватися і такі заходи дисциплінарного впливу, як позбавлення премії чи винагороди за підсумки роботи за рік тощо. При цьому такі заходи можуть накладатися на працівника як окремо, так і разом із дисциплінарним стягненням.

У процесі вивчення питання про зміст та види юридичної відповідальності у сфері економіки студентам треба звернути увагу, що всі заходи юридичної відповідальності мають одну мету — установити в державі правопорядок, об’єктивно визначену трудову й службову дисципліну. Застосування санкцій призначено для компенсації завданої шкоди, попередження скоєння інших правопорушень і злочинів, стимулювання свідомого ставлення до правової дисципліни, правопорядку в державі.

Економічний, фінансовий зміст деяких примусових заходів впливу різних видів юридичної відповідальності за своїм змістом майже однаковий (грошові штрафи, фінансові штрафи, компенсація в натурі тощо), але правові наслідки їх застосування різні.

Зокрема, застосування штрафу як кримінального покарання створює для особи особливий правовий режим — судимість.

Застосування фінансових санкцій до недобросовісного підприємця може мати серйозні наслідки і привести його до банкрутства, зниження вартості цінних паперів тощо.

Кожен вид юридичної відповідальності має свою сферу застосування, а в цілому вони виконують завдання неминучості юридичної відповідальності за правопорушення і тим самим забезпечують правопорядок і дисципліну у сфері економічних відносин у державі.

Питання 4. Форми і методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями. Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів

Тоталітарний комуністичний режим забезпечував своїми методами дисципліну та правопорядок в економічній сфері. Останній період існування соціалізму характеризувався, окрім всього, наявністю потужної тіньової економіки, латентною злочинністю та корупцією на всіх рівнях державної та партійної влади. Перехід до ринкової економіки разом з вимогами демократизації су­спільства, побудови правової держави зробив неможливим вирішення економічних проблем за рахунок багатомільйонних в’яз­ниць та виправно-трудових установ.

Разом з тим, демократизація суспільних відносин та ринкова економіка не означають анархію, вседозволеність та беззаконність. Роль юридичної відповідальності за правопорушення не зменшилася, але відбулися зміни як у видах державного примусу, так і в порядку його визначення, застосування.

Треба зауважити, що діалектика видів і форм юридичної відповідальності за правопорушення у сфері економіки достатньо динамічна.

У Збірнику (Своде) законів Російської імперії до 1917 року передбачалася кримінальна відповідальність за вживання алкогольних напоїв та перебування на роботі в нетверезому стані.

За радянських часів до 1953 року існувала партійна рознарядка про притягнення до кримінальної відповідальності за запізнення на роботу або невиконання трудоднів щорічно на 1 млн людей. У 1953—1957 рр. ця цифра була зменшена до 600—700 тис. Державі потрібна була безплатна рабська робоча сила для побудови соціалістичної економіки.

За умов ринкової економіки рівень трудової дисципліни забезпечується наявністю конкуренції та безробіттям. До того ж, треба враховувати стратегічні наслідки масового застосування кримінальної відповідальності. Не можна вважати нормальним, коли за 1920—1953 рр. через тюрми та відповідні виправні установи пройшло більше 46 млн громадян.

За 2001 р. в Україні було притягнуто до кримінальної відповідальності близько 253 тис., а до адміністративної — до 5 млн правопорушників. У Російській Федерації за 1992—2000 рр. було позбавлено волі майже 15 млн людей (з виступу міністра МВС Ю. Смірнова по телебаченню 20.12.2001 р.).

Отже, унаслідок докорінних змін у політичному та суспільно-економічному житті 1991 року, сукупності факторів об’єктивного та суб’єктивного характеру злочинність в Україні різко зросла. За показниками Ради Європи Україна посідає друге місце серед європейських держав за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення (на першому місці — Російська Федерація). Така криміналізація суспільства не може бути визнана явищем позитивним. Вона не тільки негативно впливає на формування в громадянина принципів дотримання законності, правової свідомості: перебування в місцях позбавлення волі призводить до виникнення єдності, яка не зникає і після відбуття покарання. Це база для організованої злочинності.

Зрозуміло, що для боротьби зі злочинністю в цілому та у сфері економіки зокрема держава скеровує значні сили правоохоронних органів. Основну роботу виконують підрозділи Міністерства внутрішніх справ. Великий обсяг дізнавальної роботи провадять податкові структури. За Службою безпеки України залишилась оперативно-розшукова діяльність та досудове слідство у справах щодо контрабанди. Дізнання з цих справ здійснюють до прийняття нового Митного кодексу України митні органи. На СБУ покладено боротьбу з організованою злочинністю та корупцією. Це ж завдання покладено на Координаційний комітет з боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України та на Національне бюро розслідувань.

Відповідно до функцій та завдань органів прокуратури Генеральна прокуратура України має повноваження взяти до свого розгляду будь-яку справу.

Можна зробити висновки, що в державі створено широку та різновідомчу систему боротьби з економічними злочинами та правопорушеннями. Розроблено національні програми боротьби з латентною злочинністю, організованою злочинністю та корупцією, які з 1997 року втілюються в життя.

Зокрема, правові підстави даної діяльності зазначено в таких документах:

· Указ Президента України «Про Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» № 837/96 від 17 вересня 1996 р.

· Указ Президента України «Про Національну програму боротьби з корупцією» № 319/97 від 10 квітня 1997 року.

· Закон України «Про боротьбу з корупцією». Постанова ВРУ № 357/95-ВР від 05 жовтня 1995 року (зі змінами та доповненнями від 1998, 1999, 2000 рр.).

· Указ Президента України «Про Концепцію боротьби з коруп­цією на 1998—2005 роки» № 367/98 від 24 квітня 1998 року.

· Указ Президента України «Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005 роки» № 1376/2000 від 25 грудня 2000 року.

Відповідно до зазначених програмних документів з боротьби зі злочинністю кожному відомству, включаючи Міністерство юстиції та Міністерство фінансів, доручено розробити заходи посилення контролю за правовою та фінансовою дисципліною в міністерствах та відомствах.

Приділяючи велику увагу захисту економіки держави, Кабінет Міністрів України прийняв низку відповідних постанов та рішень. Зокрема, 23 серпня 2002 року було ухвалено постанову «Про затвердження Програми протидії контрабанді та захисту внутрішнього ринку на 2002—2005 роки» № 1240. У цій Постанові центральними органами виконавчої влади, на які покладено завдання щодо боротьби з контрабандою, визначено Держмит­службу, СБУ, Держкомкордон, Державну податкову адміністрацію, МВС, інші органи виконавчої влади, які відповідно до своєї компетенції сприяють підвищенню ефективності заходів щодо запобігання контрабандним проявам та реалізації на внутрішньому ринку незаконно ввезених товарів.

Оперативно-розшукова та слідча діяльність визначених правоохоронних органів сприяє виявленню підстав для застосування конкретних видів юридичної відповідальності до правопорушників. Разом з тим, історична практика свідчить, що забезпечення законності й правопорядку неможливе без ефективної діяльності судових установ. Судовий захист інтересів держави та прав людини завжди був найвищим правовим захистом громадянина як осередку суспільства. Економіку треба захищати тільки правовими, законними методами і засобами.

1.2. Питання до семінарського заняття

· Поняття законності та правопорядку.

· Поняття юридичної відповідальності, її форми та види.

· Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування.

· Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для життя держави.

· Форми і методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями.

· Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів та боротьби з економічними правопорушеннями.

1.3. Теми рефератів

1. Поняття злочину та його відмінність від інших правопорушень в економічній сфері.

2. Зміст і види юридичної відповідальності за галузями законодавства в Україні.

1.4. Завдання для перевірки знань

1. Які є основні критерії для розмежування злочинів та правопорушень?

2. Яких правових наслідків зазнає особа після застосування до неї санкцій кримінальної норми, цивільно-правової норми та дис­циплінарного стягнення?

3. Укажіть, які правоохоронні органи функціонують у державі для захисту економічних відносин.

4. Обґрунтуйте, як впливає характер економічних відносин на політичний устрій у державі.

5. Які взаємовідносини між правом, законодавством та економікою в державі?

1.5. Список рекомендованої літератури

1. Большой юридический словарь / Под. ред. А. Я. Сухарева. — М.: Инфра-М, 1998.

2. Вітренко Н. Блок № 5 за зміну курсу реформ. — К., 2002.

3. Демський Е. Щодо адмінвідповідальності юридичних осіб // Юридичний вісник України. — 2002. — 17—23 серп.

4. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723/12 зі змінами і доповненнями за 1995—96 рр.

5. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.93 № 3341-XII // Відомості Верхов­ної ради України. — 1993. — № 35; Відомості Верховної ради України. — 1994. — № 24.

6. Законодавство України про адміністративну відповідальність // Бюлетень законодавчої та юридичної практики України. — 1997. — № 3.

7. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Ч. 2-га. — К., 1995; Правовісник. — 1996. — № 1.

8. Кодекс про адміністративні правопорушення. — К., 2000.

9. Коментар до Конституції України. — К., 1998.

10. Комерційне право: Підручник / За ред. В. І. Шакуна. — К.: Правові джерела, 1997.

11. Конституція України. — К., 1996.

12. Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 рр. — К., 1997.

13. Коржанский М. Й. Кримінальне право і законодавство. Частина особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001.

14. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.; Х.: Юрінком-Інтер: Право, 2002.

15. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. проф. П. С. Матишевського. — К.; Х.: Юрінком-Інтер, 1999.

16. Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. проф. М. І. Бажанова та ін. — К.; Х.: Юрінком-Інтер: Право, 2002.

17. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

18. Кучма Л. Будівництво нової України — велика спільна справа: Звернення Президента України Л.Д.Кучми зі щорічним посланням до народу, Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. — 1998. — 14 трав.

19. Марчук Є. П’ять років української трагедії. — К.: Християнсько-Народний союз, 1999.

20. Мачуський В. В. Правове забезпечення підприємницької діяль-
ності: Курс лекцій. — К.: КНЕУ, 2002.

21. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України /
За ред. М. М. Потебенька. — К., 2002.

22. Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. — М.: Наука, 1997.

23. Опришко В. Ф. Проблеми вдосконалення законодавчого регулювання економіки України // Правове регулювання економіки: Зб. — К.: КНЕУ, 2000. — Вип. 1. — С. 4—5.

24. Указ Президента України «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005 роки» від 25 грудня 2000 № 1376/2000.

25. Указ Президента України «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» від 17 вересня 1996 р. № 837/96.

26. Філософія. Підручник / За ред. І. Ф. Надольного. — К., 2000.

27. Цивільне право: Підручник: У 2 ч. / Редкол.: Д. В. Боброва та ін. — К.: Вентурі, 1997.

ТЕМА 2

Правопорушення проти власності

Питання 1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності.

Питання 2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності.

Питання 3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації.

2.1. Методичні поради

У процесі вивчення даної теми необхідно звернути увагу на визначення в праві та чинному законодавстві України принципового положення про власність, її форми та законодавчий захист. Відносини власності становлять зміст економічних відносин.

Виходячи з предмета регулювання різних галузей права, треба визначити види й форми юридичної відповідальності за різні види правопорушень проти власності.

Студентам рекомендується звернути увагу на засоби захисту власності та економічних відносин у державі різними галузями законодавства та підзаконними актами органів виконавчої влади.

Для чіткого орієнтування в основних проблемах теми студентам доцільно самостійно опрацювати розділи Кримінального права і Кримінального кодексу України, в яких висвітлено положення кваліфікації форм корисливих посягань на державну, колективну та приватну власність, ознайомитися з законами про державну службу в Україні та відомчими статутами, які визначають форми матеріальної та дисциплінарної відповідальності.

Питання 1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності

Якщо перейматися міфом про те, що людство походить від Адама та Єви, то необхідно буде підкреслити ще один історично-міфічний факт. А саме той, що людство виникло на землі після того, як Адам, спокушений Євою, порушив заборону Бога й викрав в Едемському саду яблуко. Можна сперечатися з приводу кваліфікації даного діяння як крадіжки чи порушення адміністративної норми членами сім’ї («рукотворні діти Господа»), але фак­том є те, що чужа власність стала першим об’єктом та предметом правопорушення, скоєного людиною.

Багато змін відбулося у світі з того міфічного моменту, але власність як економічна та правова категорія залишається одним із найпоширеніших об’єктів та предметів правопорушень. Крім того, влас­ність у матеріальному виразі є також важливим складовим еле­ментом суб’єктивної сторони злочинних посягань. Бажання незаконним способом придбати чужу власність утворює мотив злочину.

Якщо розглядати окремо три форми прояву права власності, які характеризують повноту прав суб’єкта, а саме — право володіння, право користування і право розпоряджання та наслідки зазіхання на них, велика кількість злочинних діянь доповниться правопорушеннями у сфері економічних суспільних відносин, що регулюються адміністративним, цивільним правом та дисциплінарними нормами.

Поряд із хворобливими амбіціями релігійного, політичного чи особистого характеру інтереси власності завжди становлять основну мету війни — захоплення, заволодіння територією та майном іншої держави. Основні діяння відомих народних героїв Олекси Довбуша, Григорія Котовського, інших полягали в тому, що вони грабували, віднімали гроші та інші предмети власності в багатих (одних власників) і передавали інколи бідним (тепер у цивільному праві це кваліфікується як незаконне володіння).

Зауважимо, що в основі ревнощів (зокрема у випадку Отелло та Дездемони) поряд з моральними почуттями не останню роль відігравало почуття власності, а саме одноособове використання, володіння та розпорядження власною жінкою (закони Близького Сходу щодо заміжньої жінки з того часу суттєво не змінилися, про що свідчить відомий із засобів масової інформації факт побиття камінням до смерті жінки в Пакистані, яка, не будучи заміжньою, народила дитину (жовтень 2002 р.)).

Для з’ясування сутності питання «власність» завжди необхідно виділяти її економічний та правовий аспекти. Якщо ми виокремлюємо економічний, розглядаємо власність як економічну категорію, то загальновизнаним є положення, що це історично визначена система відносин, які склалися між членами конкретного суспільства з приводу привласнення природних благ, результатів праці та засобів виробництва. У такому разі під привлас­ненням розуміють повну економічну владу суб’єкта над об’єк­том власності. Такий стан передбачає повну відповідальність суб’єкта за наслідки використання об’єкта власності. У статті 13 Конституції України закріплено: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

Другим аспектом власності є її юридична категорія — право власності. У кожній державі економічні відносини є об’єктом державно-правового регулювання, їхнього юридичного (законодавчого) оформлення. Тобто, власність як юридична категорія — це комплекс урегульованих законом суспільних економічних відносин щодо володіння, користування та розпорядження предметами матеріального характеру: природними ресурсами, майном, засобами виробництва та результатів праці [10, с. 34—37; 26,
с. 51—253].

Об’єктивне право власності складається з норм, які визначають володіння, користування та розпоряджання об’єктом власності, а також таких, що охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Важливо підкреслити, що відносно кожного елементу зазначеної тріади можливі як злочинні, так і інші протиправні зазіхання, що становлять підстави для застосування різних форм юридичної відповідальності. Історична практика свідчить, що далеко не всі громадяни—невласники дотримуються вимог правових норм щодо утримання від будь-яких дій, які перешкоджають влас­нику реалізовувати належне йому суб’єктивне право власності за своїм розсудом і у своїх інтересах.

В Україні право власності регулюється Законом «Про власність», який було ухвалено Верховною Радою України 7 лютого 1991 року (з наступними численними змінами та доповненнями). Фактично з затвердженням цього Закону розпочався новий етап суспільних відносин в Україні. Власність виступає в приватній, колективній і державній формах. Держава взяла на себе зобов’язання забезпечити рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захист.

Визначення в законі суб’єктів власності — держави, юридичних та фізичних осіб, а також наявність положення цивільного права про законне і незаконне володіння дають підстави для визначення потенціальних правопорушників та застосування до них санкцій правових норм. Тільки в суверенній Україні стала можливою практика судового розгляду справ про порушення права власності громадян державою. Зокрема, до суду направлялися позови до Збройних сил України (з фактів влучення ракет у житловий будинок у Броварах Київської області, у пасажирський літак над Чорним морем), позов 2001 року уповноваженої Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової до Управління СБУ та Управління МВС Львівської області з факту заподіяння тяжких тілесних травм працівниками слідчого підрозділу мешканцю Львова К., що призвели до втрати годувальника сім’ї тощо.

Чинне законодавство України встановлює нотаріальний, адміністративний та судовий види захисту права власності. У свою чергу, судовий захист буває цивільно-правовим та кримінально-правовим, створюється й система адміністративних судів.

Реалізація суб’єктами свого права власності повинна забезпечуватися державою способом надання політичних, правових, економічних гарантій та створення сприятливих умов для здійснення підприємницької діяльності. Закріплення в законах правового становища суб’єктів права власності є підставою для того, що вони можуть стати учасниками численних правових зв’язків — державних, адміністративних, кримінальних, цивільних, трудових тощо.

Значна кількість усіх видів правопорушень, у тому числі перехід об’єктів і предметів власності з однієї форми в іншу незаконним способом, мотивується матеріальними інтересами.

Цивільний закон визначає, що всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності, поділяються на первісні (коли суб’єктивне право власності виникає вперше або незалежно від попередніх власників) та похідні (коли право власності в суб’єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника).

Це положення важливе для визначення підстав появи багатомільйонних рахунків та майна в незначної кількості громадян України, так званих нових українців. Після закінчення періоду соціалізму громадяни СРСР мали майже однаковий матеріально-фінансовий стан, тому виникає запитання про законність появи в окремих осіб з урядових структур надмірного капіталу. Як підкреслює Є. Марчук: «Левова частка мільйонних і мільярдних рахунків у зарубіжних банках належить представникам корумпованої державної (української. — Авт.) бюрократії» [17, с. 19].

Президентом України Л. Кучмою ще 1996 року під час розроб­лення програми боротьби з латентною злочинністю було зазначено, що в Україні більше 60 % економіки є тіньовою, і вона становить базис для організованої злочинності. Але ж тіньова економіка існувала і за часів соціалізму, щоправда, не в таких масштабах. Тому кримінологам майбутнього буде на що звернули увагу в процесі дослідження причин об’єктивного та суб’єктивного характеру виникнення та процвітання протягом довгого часу організованої злочинності.

У публіцистичному дусі можна зауважити, що скринька Пандори, яку охороняв радянський партійно-правовий режим, відкрилася 1991 року, і комуністи, що перебували у владних структурах, кинулися грабувати колишню загальнонародну власність. Держава, виконуючи настанови уряду США та інших потужних імперіалістичних держав і міжнародних фінансових структур, не забезпечивши цивілізований перехід загальнонародної власності до нових суб’єктів — держави, колективів та громадян, тільки сприяла цьому пограбуванню.

Усім владним та правоохоронним структурам достеменно було відомо про казнокрадну політику прем’єр-міністра П. Лаза­ренка, який переказав на свої закордонні рахунки суму, майже удвічі більшу ніж державний валютний запас (у 1999 році в НБУ було 2,2 млрд доларів США), але ніхто не вжив запобіжних заходів. Нинішній активний політик Ю. Тимошенко за 1993—1998 рр. теж «зробила» багатомільйонний капітал. Але Гене­ральна прокуратура України ніяк не може довести незаконність його походження, хоч її компаньйони з Російської Федерації давно сидять за гратами.

Можна нагадати про факт надрукування 1993 року в одній із київських газет карти поділу Києва на регіони і зони, що контролювалися різними кримінальними угрупованнями. Але замість очищення суспільства від цих кримінальних елементів ситуація закінчилася тільки констатацією факту, що визнало право «авторитетів» збирати «данину» у «своєму» регіоні.

Того ж 1993 року Є. Марчук, перебуваючи на посаді голови СБУ, зробив заяву про поінформованість відносно окремих посадових осіб держави, які відкрили валютні рахунки за кордоном. Але й до цього часу ці рахунки та закордонне нерухоме майно («хатинки») залишились у власності «нових українців» і працюють на іноземну економіку.

Незаконність фактів первісного походження надмірної власності стала характерною для всіх країн — колишніх соціалістичних радянських республік. Вона пов’язана не тільки з шахрайством, махінаціями та службовими зловживаннями під час прива­тизації, але й з безпосереднім скоєнням злочинів у формі крадіжки.

Яскравим прикладом можуть бути результати порушення кримінальної справи відносно генерального директора компанії Голден АДА Андрія Козленка, який викрав алмазів та золота на суму 187 млн доларів США. Йому призначили покарання у вигляді позбавлення волі на 6 років та випустили достроково через 3 роки. А колишній міністр фінансів РФ Н. Федоров, який безпосередньо сприяв злочинній діяльності, зовсім уникнув кримінальної відповідальності.

Криміногенна ситуація склалася в Україні в 1999—2002 рр. навколо банкрутства одного з найпотужніших комерційних банків — банку «Україна» та щодо розслідування цього факту Генеральною прокуратурою України. Голова Тимчасової парламентської комісії, що розслідувала причини та обставини банкрутства банку «Україна», назвав серед причетних до цього осіб прізвища екс-спікера Верховної Ради О. Ткаченка та голови Фонду держав­ного майна О. Бондаря. Президент України Л. Кучма висловив здивування відносно того, що особи, причетні до банкрутства бан­ку, зараз перебувають або у Верховній Раді, або в НБУ, або в Міністерстві фінансів. Але за станом на 01.02.2003 року ніяких заходів правового впливу держава до цих суб’єктів не вжила.

Проте за 11 років розбудови незалежної держави в Україні було багато зроблено для правового захисту економіки, усіх форм власності. Найбільш ефективним є прийнятий 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс України. Із 339 складів злочину майже половина або безпосередньо, або в іншому аспекті стосується захисту прав власності. Можна сказати, що з ухваленням цього Кодек­су підприємництво перестало бути злочином, держава уважніше стала ставитись до осіб, які скоїли злочинні діяння внаслідок скрутного становища і т. ін.

За наслідками застосування норм нового Кримінального ко-
дексу на кінець 2001 року в місцях позбавлення волі перебувало 175 тис., у СІЗО більше 48 тис. осіб.

За цими показниками Україна посідає друге місце в Європі піс­ля Російської Федерації за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення. Однак для характеристики стану захисту права власності цих показників не достатньо. У США кожні 11 секунд відбу­вається пограбування з застосуванням вогнепальної зброї. У Великобританії кожної доби скоюється близько 20 злочинів із застосуванням вогнепальної зброї.

Питання 2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності

Поняття права власності, як підкреслювалось раніше, залежить від різноманітних факторів, що визначають сутність конкретного історичного моменту розвитку держави й суспільства, та зокрема самого права. Тому схожі, майже ідентичні, діяння проти об’єктів власності за різних політичних та історичних умов кваліфікуються по-різному. Небажання господарів віддавати свою землю та засоби обробки землі до колгоспної власності кваліфікувалися як контрреволюційна діяльність. Юридичними санкціями були виселення та страта. А зворотна діяльність щодо привласнення загальнонародної власності, відома як мала приватизація, закінчилися тим, що приватизаційні чеки були знецінені від 1 млн 200 тис. рублів (еквівалент 1 р. — 0,80 дол. США) до 14 гривень. Більшість громадян не змогли реалізувати свої приватизаційні чеки.

Держава в особі відповідних державних установ, що організовували приватизацію, ошукала своїх громадян. Ці діяння кваліфікувалися вже не як злочин, а як порушення правил та умов приватизації, тобто як адміністративне правопорушення, і навіть дисциплінарний проступок. Тут можна провести аналогію з відомим висловленням: «Убивство однієї людини — це трагедія. Убивство тисяч людей — це статистика». Але треба також не забувати, хто це сказав і за яких обставин.

Юристи-вчені України вже давно звертали увагу на залежність стану економічних відносин у державі від стану розвитку правової бази, законодавства.

Так, станом на кінець 2000 року в Україні налічувалося близько 60 тис. нормативно-правових актів, які регулювали весь комплекс суспільних відносин, у тому числі 1 тис. 565 законів. Серед них майже 27 тис. нормативних актів (у т. ч. 605 законів) регулювали економічні відносини. Але питома вага суто «економічних» законів становила лише 2,2 %. Разом з тим, треба враховувати відсутність вітчизняного досвіду напрацювання законів. Нерідко підзаконні акти безпідставно приймалися не в інтересах держави, а в інтересах конкретної особи. Наприклад, уряд П. Лазаренка 1996 року ухвалив близько 300 постанов для регулювання порядку виробництва, купівлі та продажу тютюнових та алкогольних виробів. Унаслідок цих «персональних» нормативних актів держава втратила контроль над оборотом алкоголю і тютюну, який сягає 10—12 млрд грн на рік [23]. Як підкреслює Президент України Л. Кучма, ринок алкоголю і сьогодні залишається найбільш криміногенним [16].

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України повинні визначатися: правовий режим власності; правові засади й гарантії підприємництва; порядок утворення й функціонування вільних економічних та інших спеціальних зон; засади зовніш­ньоекономічної діяльності та цивільно-правової відповідальності.

Про невідповідність законів існуючим у суспільстві змінам економічних відносин може свідчити лише один факт, що до Закону «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року за 9 років було ухвалено 43 закони про внесення змін та доповнень
[20, с. 4—5]. Як зазначив Голова Верховної Ради України В. Литвин у своєму виступі від 4 лютого 2003 року, тільки поправки до оподаткування підприємств приймалися більше 90 разів.

Зауважимо, що несвоєчасне ухвалення законів і планування економіки та недосконале регулювання останньою не може розглядатися як злочинна діяльність, це політика. В Україні немає законів, які б регулювали політичну діяльність. За період розбудови суверенної держави жодного з представників вищих владних структур не було притягнуто до кримінальної, адміністративної чи цивільної відповідальності. Зміна державних посад не може кваліфікуватися як покарання особи або дисциплінарне стягнення за колишню діяльність у складі того самого уряду.

Не можна об’єктивно ставити питання про належну правову відповідальність юридичних чи фізичних осіб, якщо майже 10 років у новій державі з новим суспільно-політичним та економічним устроєм діяли закони колишнього СРСР: Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси від 28 грудня 1960 р., Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси від 18 липня 1963 р., Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971 р. тощо.

Відомою є проблема впливу права на економіку, економічні суспільні відносини. Інститутом законодавства Верховної Ради України під керівництвом професора, доктора юридичних наук В. Ф. Опришка було розроблено (і схвалено Верховною Радою України) Державну програму розвитку законодавства на 1996—2002 рр. Її реалізація була покликана сприяти правовому регулюванню економіки, більш чіткому визначенню прав та юридичних обов’язків держави, юридичних осіб та громадян у системі ринкових відносин, захисту права власності. Однак Програму не було виконано.

У новому Кримінальному кодексі в ст. 11 зазначається, що злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспіль­но небезпечне діяння, учинене суб’єктом злочину. Але якщо це діяння не становить суспільної небезпеки, незначне і можлива або заподіяна державі, фізичній чи юридичній особі шкода не є суттєвою, то воно не може кваліфікуватися як злочин.

Кримінальний закон уперше не визначає неоднакового ставлення держави до захисту різних форм власності, як це було за радянських часів. Система злочинів проти власності визначена в розділі VI, статтях 185—198 ККУ. Разом з тим, аналіз юридичних складів злочинів дає підстави для висновку, що інститут власності безпосередньо стосується майже 200 статей із розділів про злочини в господарській, службовій діяльності, проти трудових і особистих прав людини, проти довкілля тощо.

У цілому злочинами проти власності визнаються суспільно небезпечні діяння, які порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі і вчинені, як правило, з корисливих мотивів.

Такі злочини систематизують за трьома групами з урахуванням способів та мети їх скоєння:

· корисливі посягання на власність, поєднані з розкраданням майна;

· корисливі посягання на власність за відсутності ознак розкрадання;

· некорисливі посягання на власність.

Корисливий мотив заволодіння чужою власністю за допомогою насильства, шахрайства, підробки документів є характерною ознакою для значної кількості адміністративних та цивільних правопорушень, що встановлюється в процесі судового розгляду з цивільних справ та в ході адміністративного розслідування конкретних юридичних фактів, пов’язаних із заподіянням матеріальної шкоди власнику.

Правова оцінка конкретної протиправної поведінки залежить від багатьох факторів і перш за все від політичного режиму та політичної ситуації в державі.

Так, нинішньому поколінню людей важко уявити наслідки Закону «Про посилення відповідальності за крадіжку державного та колгоспного майна» (затвердженого в СРСР 7 серпня 1932 року). Відповідно до нього всі особи, які скоїли крадіжку, визнавалися ворогами народу і підлягали смертній карі. Цей закон увійшов в історію як «закон про 5 колосків». За ним було притягнуто до кримінальної відповідальності більше 30 тис. осіб, з яких 1,5 тис. було страчено. У подальшому, після досягнення політичної мети, санкцію в законі пом’якшили через брак працівників.

Треба зауважити, що в 30-х роках ХХ ст. у Німеччині, за часів Гітлера, було страчено декілька сотень осіб (з опублікуванням у пресі їхніх прізвищ) за недотримання вимог оплати проїзду в міському транспорті.

Зрозуміло, що подібні нормативні акти не можуть бути визнані як законні, адже обслуговують короткочасну політичну амбіційну ціль.

Питання 3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації

Процес переходу власності з однієї форми до іншої, від одного власника до іншого здійснюється як законними, так і незаконними, протиправними методами.

Як підкреслювала у своїй передвиборній програмі доктор економічних наук Н. Вітренко: «…період первісного капіталу в різних країнах проходив шляхом завоювання більш слабких країн, відвертого піратства, фізичного знищення окремих людей, племен, народностей. Для створення класу буржуазії в Україні в кінці ХХ століття методи були неприйнятні. Рецепти МВФ підказали ізувірськи прихований механізм: як обібрати народ через позбавлення конституційного захисту особистих заощаджень громадян, усунення держави від відповідальності за їх збереження і присвоєння цих багатств вузькою групою осіб. Сума капіталу, яку склали громадяни України як трудові заощадження, була величезною — 116 млрд руб. або 3 бюджети країни» [2].

Ситуація щодо заощаджень населення досить відома і за своєю суттю є наслідком та підґрунтям для політичної діяльності,
а тому, відповідно до чинного законодавства, не може бути визнана як злочинна. На той час потрібно було вирішити політичне завдання — розшарування населення країни за економічною ознакою та створення прошарку національної олігархії. Коли ця мета була досягнута, в уряді почали лобіювати проблеми поступового (по 50 грн) повернення заощаджень населенню.

Кримінальний кодекс України визначає юридичну відповідаль­ність за такі форми розкрадання власності: крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним через зловживання службовим становищем, шахрайство, викрадення способом демонтажу електричних мереж, кабельних ліній зв’язку. 2001 року тільки слідчими органами МВС було викрито 17,7 тис. злочинів, пов’язаних з розкраданням, привлас­ненням та розтратою майна. А за весь 2001 рік викрито 16 тис. 516 злочинів, пов’язаних з шахрайством з метою заволодіння майном фізичних та юридичних осіб.

Загальною для всіх форм прояву об’єктивної сторони розкрадання власності є незаконне обертання чужого майна (державного, колективного, індивідуального) на свою користь чи користь іншої особи. Поєднання конкретного способу дії особи з предметом злочину надає будь-який формі розкрадання специфічну характеристику. В основу розкрадання покладено корисливий мотив та прямий умисел, націлений проти волі законного власника майна.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли винна особа повністю реалізувала умисел щодо заволодіння майном. Заволодіння передбачає такий перехід майна до винного, який надає йому реальну, хоча б початкову, короткочасову можливість розпоряджатися чи користуватися ним (винести, заховати, передати іншим особам, знищити тощо).

Протиправне заволодіння документами, які надають лише право одержання майна (квитанція на багаж, товарний чек, жетон з гардеробу), кваліфікується як готування до розкрадання.

Привласнення вважається закінченим злочином з моменту переходу майна зі сфери державних чи колективних цінностей на користь винного. Як останній буде розпоряджатися цим майном (споживати, знищувати, передавати іншим особам), не має значення для кваліфікації злочину. Яскравим прикладом є ситуація в кінофільмі «Стережись автомобіля», коли головний герой Дєточкін крав автомобілі в осіб, які, на його погляд, придбали їх на незаконній основі, а потім їх перепродував і направляв гроші до дитячих будинків. Такі діяння робили дитячі садки незаконними власниками цих грошей.

Дрібне розкрадання державного чи колективного майна визнається не злочином, а адміністративним правопорушенням. Цей демократичний момент кримінального закону на практиці призводить до виведення з-під кримінальної відповідальності осіб не стільки судом, скільки адміністрацією. Нерідко мають міс­це факти персональної зацікавленості посадових осіб у таких випадках, коли, замість порушення кримінальної справи, відшукуються підстави для адміністративних стягнень. Унаслідок цього злочинець після сплати штрафу стає законним власником вик-
раденого майна. Можна навести численні приклади, коли в 1998—2001 рр. громадяни привозили з-за кордону іноземний автомобіль, відмовлялися сплачувати за нього мито (сума приблизно становила половину вартості авто). З цього факту митниця порушувала адмінсправу. Після розгляду справи в суді винна особа сплачувала штраф 50—100 грн. і ставала законним власником автомобіля без подальшого його «розмитнення».

У процесі кваліфікування злочинів, пов’язаних із корисливими посяганнями на власність, за відсутності ознак розкрадання можуть виникнути деякі проблемні питання. Кримінальний кодекс у статті 192 визначає склад злочину «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довіри» та в статті 193 — «Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї».

Зміст (особливо об’єктивна сторона) складу злочину, передбаченого статтею 192 ККУ, має багато спільних рис з адміністратив­ними правопорушеннями посадових осіб. Серед них можна виділити такі: самовільне використання транспортних засобів, механізмів; ухиляння від сплати обов’язкових платежів; звернення на свою користь платежів, які мали надійти державі чи організації від окремих громадян тощо.

Показовими є ситуація, пов’язана з банком «Слов’янський» (щодо привласнення грошей «остарбайтерів»), злочинна діяльність низки трастів у всіх країнах СНД, коли держава, замість правового захисту громадян та виконання своїх обов’язків щодо перевірки законності діяльності трастів, їхніх адрес, наявності необхідної суми на депозиті, — все звела до положення про ризик під час здійснення підприємницької діяльності.

У середині 2002 року, після трагічних подій з людськими жерт­вами, Генеральна прокуратура порушила кримінальні справи проти директорів та головних бухгалтерів двох шахт у Донбасі відносно використання бюджетних коштів за нецільовим призначенням (купівля оргтехніки та службових автомобілів).

Але ж подібна ситуація типова для всіх державних та комерційних структур. Тому і в цих випадках застосування юридичної відповідальності та її конкретних видів має здебільшого політичний характер. Кримінальна відповідальність замінюється на адміністративну, цивільну чи навіть дисциплінарну. Доречно навести зауваження Президента Л. Кучми відносно того, що право­охоронні органи здебільшого працюють не на випередження,
а навздогін ситуації, у порядку вимушеного реагування на злочини, що стали відомими широкому колу громадськості.

З метою захисту інтересів власника держава встановила кримінальну відповідальність за незаконне привласнення знайденого майна або такого, що випадково опинилося у винного і явно належить державі чи іншому суб’єкту власності.

Знайденим вважається майно, що вийшло з фактичного володіння законного власника (внаслідок дій стихії, під час транспортування тощо). Це майно повинно перебувати в бездоглядному стані.

Поняття «знайдене майно» не охоплює таке, що було забуто людиною в місці, яке вона пам’ятає (речі, залишені в таксі, метро, в бібліотеці тощо). Заволодіння таким майном утворює склад злочину «крадіжка».

Складна ситуація може утворитися, якщо кваліфікувати діяння особи, яка знайшла археологічну знахідку, довго її зберігала,
а потім вирішила подарувати в музей. Наприклад, 4 вересня
2002 року мешканець Києва С. Платонов передав у музей Києво-Печерської Лаври свою колекцію вартістю приблизно 6 млн доларів США. До колекції входили археологічні речі побутового характеру, знайдені на території України, а також речі останнього китайського імператора, які він вивіз із собою за дозволом співробітників НКВД ще 1949 року і які зникли з тюрми після його страти.

Перебування археологічних знахідок, які за законом належать державі, та інших речей, власник яких визначений, може створити підстави для зовсім іншої юридичної кваліфікації патріотичного вчинку власника колекції. Як спеціаліст, він повинен був знати, що ці речі належать державі, та вжити заходів щодо своєчасного повернення їх законному власнику.

Зауважимо, що привласнення речей, які перебувають на трупі на місці бою, кваліфікується не як крадіжка, а як мародерство. Держава веде війну, вона знімає з бійців кримінальну відповідальність за вбивство солдат ворога. Тому все, що є у ворога, у тому числі й у мертвих, уважається державною власністю.

Чинне законодавство визначило новий підхід держави до захисту всіх видів власності у процесі кваліфікування діянь, пов’язаних з некорисливими посяганнями на власність у формі її знищення чи пошкодження (статті 194, 195, 196,197 ККУ). До цього часу об’єкт злочину кваліфікувався залежно від суб’єкта права власності. За Кримінальним кодексом УРСР 1960 року санк­ції за знищення державного та колективного майна були значно вищими, жорсткішими, ніж за знищення індивідуального, приват­ного майна.

Зауважимо, що за часів Русской Правды (911, 945 рр.), Псковской судовой грамоты, Судебника 1497 р.; Судебника 1550 р. знищення або пошкодження майна конкретної особи (княжої, цер­ковної, смерда) оцінювалося по-різному. Скоєння цих діянь способом підпалу каралося найбільш жорстоко: смертна кара, «поток» (спершу виселення злочинця і конфіскація майна; пізніше — обертання злочинця на раба і конфіскація) або пограбування майна винного. За підпал будівлі могли засудити і до смертної кари методом спалення.

Уголовное Уложение 1903 р. не кваліфікувало як крадіжку,
а виносило в окремий розділ, дії «О необъявлении о находке, присвоении чужого имущества и злоупотреблении доверием», та такі, що стосувалися порушення авторського права й самовільного використання природних ресурсів, які знаходилися на чужій території (мисливство, рибна ловля, видобування корисних копалин тощо).

Треба звернути увагу, що вилучення майна завдяки його підміні розглядається як викрадення в розмірі вартості конкретної речі.

Деякі проблемні питання щодо застосування конкретного виду юридичної відповідальності пов’язані з розмежуванням розкрадання майна від порушення правил приватизації. Зауважимо, що приватизація державного або загальнонародного майна — це відчуження майна, яке перебуває в державній власності і такого, що належить Автономній республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 року з метою підвищення соціально-економіч­ної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств, окрім зазначеного, визначено, також у чисельних законах України, указах Президента України, державних програмах приватизації, постановах і декретах Кабінету Міністрів України та низці інших законодавчих та підзаконних актів, регулюючих цей процес.

Політичну сторону процесу розкрадання загальнонародної влас­ності, що була економічним фундаментом соціалізму, ми не розглядаємо. Натомість, цікавими є результати великої та малої приватизації, належність виконання відповідних постанов Кабміну (№ 655 «Про випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів» від 25.11.92, № 656 «Про порядок складання та уточнення списків громадян, які мають право на одержання приватизаційних сертифікатів» від 25.11.92, № 36 «Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації» від 18.01.95 р. тощо).

Зауважимо, що час дії приватизаційних майнових сертифікатів було визначено строком на 1 рік. За цей час їхня вартість від 1 млн 200 тис. крб. знизилась до 12—14 грн, внаслідок чого значна більшість громадян не змогла реалізувати право на свою частку в загальнонародній власності. Державна політика у своїй основі будувалася на злочині — таємно відібрати в людей, грома­дян власність, тобто те, заради чого ці люди й змінили радянську владу на демократію. За 75 років їм набридло жити «планами на краще майбутнє». Вони повірили, що кожному віддадуть його частку загальнодержавної власності. Наслідки, як завжди, виявилися несподіваними. Непередбачуваними — для пересічних громадян. Офіційне визнання факту наявності багатомільйонних ошуканих неможливо в державі, що будується на правових засадах. Тому питання про судове вирішення проблеми приватизації за ваучером ніким не порушувалося.

Можна тільки звернути увагу на те, що вся загальнодержавна власність України станом на початок 1991 року, була розділена на кількість населення, наслідком чого з’явилася вартість майнового сертифікату. Якщо більшість не змогла реалізувати свої приватизаційні сертифікати внаслідок їхнього знецінення, то що приватизується зараз? Адже власність, втілена у ваучери, нікуди з держави не зникла.

Приватизація об’єктів енергетики (обленерго), великих підприємств, алюмінієвих заводів, вугільних шахт, об’єктів зв’язку внаслідок систематичного недобору в Держбюджет запланованих від приватизації коштів (про що суспільство інколи дізнається завдяки засобам масової інформації) свідчить про факти шахрайства, зловживання службовим становищем, незаконного привласнення державного майна посадовими особами відповідних рівней державної влади.

Разом з тим, через 10 років від початку процесу роздержавлення загальнонародної власності влада визнала за необхідне встановити кримінальну відповідальність за протиправні діяння в цій сфері. Процес створення національної олігархії і прошарку капіталістів у цілому завершився, політичні завдання, що були поставлені перед відповідальними політичними діячами та політичними силами України — «батьками перебудови» — майже повністю виконано. Тепер можна і необхідно створити законодав­чий захист «нових українців» та виставити перепони до переходу в цей прошарок населення нових злочинців.

У Кримінальному кодексі України визначено такі склади злочинів:

· Незаконна приватизація державного, комунального майна стаття 233;

· Незаконні дії щодо приватизаційних паперів стаття 234;

· Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання стаття 255.

Отже, фактично з 1 вересня 2001 року ті протиправні дії, за які протягом 10 років накладалася лише адміністративна чи дисциплінарна відповідальність, були офіційно визнані як злочини і за їх скоєння винну особу може бути притягнено до кримінальної відповідальності. Щоправда, максимальний строк позбавлення волі, передбачений цими статтями, становить 5—12 років. Нагадаємо, що за крадіжку автомобіля в Україні призначають від 7 до 12 років позбавлення волі, а в Киргизстані засуджують до смертної кари.

На завершення можна зробити висновок, що крадіжка держав­ного майна, знешкодження державної власності в Україні, яка здійснюється на замовлення політичного характеру відповідними міжнародними центрами, та з використанням службового становища осіб, причетних до приватизації, не є службовими злочинами. Ці злочинні діяння становлять окремі склади злочинів із занадто гуманними санкціями.

Відносно осіб, які приватизують підприємства, можна стверджувати, що більшість із них — колишні директори, главбухи і ін. У цілому вони мають риси, характерні для відомого героя п’єси А. Чехова «Вишневий сад» Лопахіна. Останній був управителем господарства дворянської сім’ї, призвів господарство до краху, а потім на гроші, отримані як платню за виконання своїх обов’язків, придбав вишневий садок та всю дворянську садибу. Тобто фактично він ошукав своїх колишніх хазяїв, які взяли його на цю роботу.

Отже, замість того, щоб нести відповідальність як суб’єкти посадових, господарських та інших злочинів проти власності, колишні директори, главбухи стають зазвичай власниками державних та комунальних підприємств, на яких раніше працювали. Правоохоронні органи, у тому числі прокуратура та державна податкова адміністрація, не вивчають джерела первинного капіталу. То це політика чи форма втягування перших у злочинну діяльність та корупцію?

Заслуговує на увагу, що на початку лютого 2003 року новий керівник НБУ Тигіпко вказав на стандартну схему т. з. прихватизації та вивезення валюти за кордон: керівник державного підприємства приводить його до банкрутства, скуповує сам за безцінь, перепродає іноземцю за реальну велику суму грошей, потім знову викуповує сам (за дещо меншу суму) і залишає валюту за кордоном, а іноземець «відмив» брудні гроші.

Для юриста заклики до прозорості приватизаційного процесу означають констатацію державою наявності злочинності та інших правопорушень у цій формі суспільно-економічної діяльності.

На підтвердження можна навести дані Генеральної прокуратури, згідно з якими тільки за першу половину 2001 року за фактами заяв з приводу порушень правил приватизації було порушено 434 кримінальні справи, до відповідальності притягнуто 500 осіб, у суди подано позовів на загальну суму більше 580 млн грн. Зауважимо, що це відбувалося до набрання чинності нового Кримінального кодексу з відповідними складами злочину в приватизаційному процесі. Крім того, як підкреслює О. Я. Мойсен­кова, відомо, що багато фактів так і не дійшли до суду, ставши прикладом уміння сторін домовлятися1 .

До відома широкої громадськості так і не було доведено даних про застосування заходів цивільно-правового, адміністративного або дисциплінарного впливу до посадових осіб, причетних до порушення правил приватизації (малої, великої).

Заслуговує на увагу, що в телепрограмі СТБ від 17.12.2002 р. Прем’єр-міністр України Янукович поставив питання перед правоохоронними органами про перевірку законності приватизації 2002 року 350 стратегічних економічних об’єктів після їхнього попереднього банкрутства. Унаслідок такої «діяльності» колишніх директорів цих підприємств Держбюджет не отримав 4,5 млрд гривень. Нам залишається чекати, чим закінчиться таке розслідування, до якого виду юридичної відповідальності будуть притягнуті ці колишні директори та нинішні власники.

2.2. Питання до семінарського заняття

· Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності.

· Поняття та класифікація правопорушень проти власності.

· Форми розкрадання майна. Кваліфіковані види складів цих злочинів.

· Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації.

· Перспективи розвитку законодавства про відповідальність за розкрадання майна.

· Незаконна приватизація державного та комунального майна.

2.3. Теми рефератів

1. Конституційний та кримінально-правовий захист власності.

2. Корисливі та некорисливі посягання на право власності.

3. Розмежування розкрадання державного та колективного майна від порушення правил приватизації.

2.4. Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Заготівельник сільського споживчого товариства Лисюк запропонував завідувачці сільмагом Шупник відвезти до районного центру денний виторг і здати гроші в касу банку, оскіль­ки це йому по дорозі. Шупник, знаючи Лисюка по роботі в одній системі, погодилася і довірила йому значну суму грошей, яку Лисюк витратив на власні потреби.

Кваліфікувати діяння осіб.

Варіант: Шупник сама попросила Лисюка здати гроші в касу.

Задача 2. Заготівельник райзаготконтори Яжгунович за домовленістю з завідувачкою пунктом Щедриною виписав 4 безтовар­ні накладні на 300 кг картоплі. Замість картоплі передав Щедриній 300 грн, які вони розділили між собою: Щедрина залишила собі 200 грн, а Яжгуновичу віддала 100 грн.

У якій формі вчинено розкрадання? Яку суму розкрадання треба інкримінувати кожному з них?

Задача 3. Литвинов разом із Кисловським викрали з цеху заводу 36 кг оліфи. Того ж дня вони вкрали з буфету 5,5 кг цукерок. Два дні потому Литвинов викрав із заводу електропилку, а через деякий час Кисловський та Очеретько викрали з універмагу різних товарів на велику суму.

Кваліфікуйте дії зазначених осіб.

Задача 4. Титов і Баняс зупинили на вулиці неповнолітніх Дуд­ку та Нестеренка. Спочатку вони звернулись до Дудки з вимогою дати їм гроші. Коли Дудка відповів, що грошей немає, вони побили та обшукали його, відпустивши після того, як Дудка пообі­цяв принести гроші. Титов і Баняс зажадали грошей також від Нестеренка, погрожуючи побиттям у разі відмови. Нестеренко випрохав у матері 200 грн і приніс гроші Титову і Банясу.

Кваліфікуйте дії Титова і Баняса.

2.5. Завдання для перевірки знань

1. Які форми власності існують у сучасній Україні?

2. За які злочини, учинені проти прав власності, наступає тяж­ча кримінальна відповідальність: за злочини проти державної чи проти приватної власності?

3. Визначити основну ознаку, за якою злочини, пов’язані з порушенням правил приватизації державного чи колективного майна, відрізняються від адекватних правопорушень.

4. Як впливають політичні режими на кваліфікацію таких злочинних діянь, як розбій, вимагання?

2.6. Список рекомендованої літератури

1. Большой юридический словарь. —М.: ИНФРА-М, 1998.

2. Вітренко Н. Блок № 5 за зміну курсу реформ. — К., 2002.

3. Гонта В. Український полковник і Українська мафія: Хто кого? — К.: Укр. книга, 1998.

4. Диденко В. П. Квалификация хищений государственного или общественного имущества путем присвоения, растраты или злоупотребления служебным положением: Учеб. пособие. — К., 1992.

5. Емельянов В. П. Защита права собственности уголовным законодательством. — X., 1996.

6. Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про боротьбу з корупцією» № 171 від 03 квітня 1997 р.

7. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» № 3341-Х11 від 30 червня 1993 р.

8. Ільковець Л., Мельник М. Кваліфікація вимагання: характерні помилки та їх причини // Радянське право. — 1990. — № 11. — С. 26.

9. Картавих В. Розбій з проникненням у житло // Радянське право. — 1990. — № 1. — С. 27.

10. Комерційне право: Підручник / За ред. В. Г. Шакуна. — К.: Правові джерела, 1997.

11. Конституція України. — К., 1996.

12. Коржанський М. Й . Кваліфікація злочинів проти особи та власності. — К., 1996.

13. Кримінальне право України. Загальна частина. — К.: Юрінком-Інтер, 1999.

14. Кримінальне право України. Особлива частина. — К.: Юрінком-Інтер, 1999.

15. Кримінальний кодекс України. Правові джерела. — К., 2001.

16. Кучма Л . Так далі тривати не може: Виступ Президента України Л. Д. Кучми на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією, організованою злочинністю при Президентові України 16 лютого 1998 р. // Урядовий кур’єр. — 1998. — 19 лютого.

17. Марчук Є . П’ять років української трагедії. — К., 1999.

18. Матишевський П. С . Преступления против собственности и смеж­ные с ними преступления. — К., 1996.

19. Навроцький В. Злочини проти власності: Лекції. — Л., 1997.

20. Опришко В. Ф. Проблеми вдосконалення законодавчого регулювання економікою України // Правове регулювання економіки: Збірник. — К.: КНЕУ, 2000. — Вип. 1.

21. Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. ст. 192 із змінами, внесеними постановами № 1009 від 27 серпня 1996 р., та № 34 від 20 січня 1997 р. // ЗП. — 1996. — № 6.

22. Про практику застосування судами України законодавства у справах розкрадання державного та колективного майна. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1981 р. № 7, з наступ­ними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України...,С. 81—87; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

23. Романцев М . Мне снизу видно все — ты так и знай // Сегодня. — 2000. — 4 февраля.

24. Указ Президента України «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки» № 837/96 від 17.09.1996 р.

25. Указ Президента України «Про національну програму боротьби з корупцією» № 319/97 від 10 квітня 1997 р.

26. Цивільне право: Підруч.: У 2 ч. / Ред. кол. Д. В. Бодрова та ін. — К.: Вентурі, 1997. — Ч. 1.

27. Шнайдер Г. Криминология. — М.: Прогресс, 1994.

ТЕМА 3

Правопорушення у сфері господарської діяльності

Питання 1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності.

Питання 2. Протидія законній підприємницькій діяльності.

Питання 3. Фіктивне підприємництво.

Питання 4. Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комер­ційної таємниці.

Питання 5. Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктивне банкрутство

3.1. Методичні поради

Під час вивчення даної теми курсу необхідно спершу ознайомитися з чинним законодавством, що регулює суспільно-економічні від­носини у сфері господарської, підприємницької діяльності в Україні. У навчальному посібнику висвітлено окремі проблеми юридичної відповідальності за найбільш поширені правопорушення, пов’язані з початком підприємницької діяльності, та на стадії її завершення.

Разом з тим, доцільно звернути особливу увагу на кваліфікацію суб’єктів цієї групи правопорушень. Зокрема, протидію законній підприємницькій діяльності чинять не тільки суб’єкти, передбачені VII розділом Кримінального кодексу, але й посадові особи. Це зумовлює необхідність уміти відрізняти розглядувані правопорушення від злочинів, що скоюються у сфері службової діяльності (розділ XVII ККУ).

Ознайомлення з положенням Закону України «Про державну службу в Україні» та відповідними статутами і інструкціями сприятиме чіткому розмежовуванню студентами злочинів та інших правопорушень і тим самим забезпечить правильний вибір виду юридичної відповідальності.

Навчальний курс зосереджує основну увагу на об’єктивній та суб’єктивній сторонах складу злочинів та правопорушень. Інші аспекти розглядаються детальніше в процесі вивчення курсів кримінального, цивільного, адміністративного та господарського права.

Питання 1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності

Перехід України до ринкової економіки привів до нечуваного зростання суспільно-економічної діяльності в різних формах господарської, підприємницької діяльності. Офіційно зміст і характер цих суспільних відносин було визначено прийнятими 1991 року (одними з перших у суверенній Україні) законами «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», а також Конституцією України.

Під господарською діяльністю визнається будь-яка діяльність особи, спрямована на отримання доходу в грошовій, речовій або нематеріальній формах, якщо безпосередня участь такої особи в організації даної діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю розуміють зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через агента, довірену або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи [4].

Закон від 7 лютого 1991 року «Про підприємництво» проголошує, поряд з іншими принципами, свободу підприємницької діяльності. Проте ця свобода не може бути безмежною, перед-
усім на користь самим підприємцям і повинна — відповідно до Конституції України — не приносити шкоди інтересам інших громадян, суспільству в цілому та державі. Підприємці мають також організовувати свою діяльність таким способом, щоб не порушувати законних прав і інтересів своїх партнерів.

Якби ці положення дотримувалися всіма учасниками підприємницької діяльності, то інститут юридичної відповідальності виконував би роль потенційного важеля.

Та реальність у цьому аспекті виявилася зовсім іншою. Позбавившись тоталітарного режиму та командної економіки, значна кіль­кість громадян, причетних до державного та приватного сектору економіки, м’яко кажучи, недостатньо свідомо поставилася до свого конституційного та законодавчого обов’язку дотримуватися взятих на себе громадських зобов’язань не допускати злочинів та інших правопорушень, своєчасно та в повному обсязі сплачувати податки, компенсувати спричинені збитки тощо. Про стан справ та рівень юридичної відповідальності суб’єктів господарювання може свідчити тільки той факт, що сума боргу підприємств, що взяли кредит під гарантії уряду на 2000 рік, становила 885,93 млн доларів США. І виплачувати кредити ніхто не поспішає.

У підприємницькій, або господарській, діяльності переважають цивільно-правові відносини, для яких характерна рівність волі сторін. Тому й регулювання, захист господарських правовідносин у контексті юридичної відповідальності здійснюється, переважно, засобами цивільно-правової відповідальності.

Разом з тим, практика свідчить, що ефективна підприємницька діяльність можлива тільки за наявності системи адміністративного регулювання та захисту прав власності суб’єктів господарської діяльності заходами кримінального закону.

Конкретизуючи й доповнюючи норми цивільного права, адміністративно-правові акти визначають статус суб’єктів підприємництва, їхні права та обов’язки, механізм регулювання цих прав й обов’язків органами управління (у тому числі з питань захисту прав суб’єктів власності). Зокрема, статтях 12 та 13 Закону України «Про підприємництво» визначають умови здійснення господарської діяльності, взаємодії підприємців і держави та гарантії захисту їхніх майнових та інших прав з боку держави. Нор­ми адміністративного права, визначаючи сферу свободи соціального індивіда в інтересах суспільства, одночасно створюють і відповідний режим щодо захисту його прав. У межах цього режиму слід розглядати положення глави 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якій закріплено та визначено порядок реалізації права фізичних і юридичних осіб на оскарження й опротестування постанов, рішень адміністративних органів та їхніх посадових осіб, порядок перегляду справ, наслідки скасування постанов тощо.

Якщо інші форми захисту не задовольнили їхні вимоги щодо відновлення порушених прав, визначення виду та змісту юридич­ної відповідальності винної особи, громадяни і суб’єкти підприємницької діяльності можуть апелювати до судового виду захисту.

Отже, юридичну відповідальність можна розглядати як визначений законодавством засіб забезпечення правомірної поведінки суб’єктів господарської діяльності, належного виконання ними своїх обов’язків та боротьби з правопорушеннями.

Юридична відповідальність настає тільки на підставі виникнення правовідносин між державою та суб’єктом правопорушення (зокрема цивільно-правових відносин), який своїми діями вчинив шкоду конкретному суб’єкту господарської діяльності. Об’єктивною умовою юридичної відповідальності є наявність у юридичної особи правоздатності, яка виникає з моменту її державної реєстрації або реєстрації її статусу. Тільки тоді можна говорити про цивільну дієздатність суб’єкта господарювання, тобто здатність набувати такої категорії прав і відповідати за зобов’язання, що виникають у процесі господарської діяльності.

Отже, якщо громадянин чи група громадян, що вирішили спіль­но провадити підприємницьку діяльність, офіційно не зареєструвалися у відповідному державному органі, то їхнє утворення не може розглядатися як суб’єкт підприємницької діяльності. А тому вони не мають права розраховувати на юридичний захист із боку держави, бо є суб’єктами правопорушення й підпадають під юридичну відповідальність.

Загалом, усі законодавчі норми, що приписують, визначають порядок проведення підприємницької чи господарської діяльності, несуть елемент юридичної відповідальності особи правопорушника. Держава та інші суб’єкти господарювання зацікавлені у встановленні чіткого правопорядку та у високій правовій дисципліні.

Підсистемою цього правопорядку є низка законів, що визначають кримінальну відповідальність за злочини у сфері підприємницької діяльності. Треба зауважити, що перехід до ринкової економіки значно розширив сферу захисту економічних суспільних відносин кримінальним законом.

Існування більшості з чинних нині 36 законів, статей VII розділу Кримінального кодексу України було неможливе за часів командно-адміністративної економіки. Вони передбачають, зокре­ма, такі склади злочинів: порушення правил зайняття господарською та банківською діяльністю стаття 202, зайняття забороненими видами господарської діяльності стаття 203, фіктивне банкрутство стаття 218, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків стаття 208 тощо.

Особливістю юридичної відповідальності за порушення порядку проведення господарської діяльності та за здійснення заборонених видів господарської діяльності є те, що в разі невиконання своїх обов’язків, суб’єктами правопорушень може бути визнано й державні органи, їхні посадові особи, які відповідають за ефективність порядку створення, реєстрації та організації діяль­ності приватних чи державних підприємств.

Невиконання функцій щодо контролю за порядком відкриття та реєстрації суб’єктів приватної підприємницької діяльності стало причиною існування фіктивних трастів. У процесі пошуку їхніх засновників правоохоронні органи виявили масові порушення щодо перевірки достовірності документів, за якими реєструвалися ці трасти, адміністративними органами. Такі недоліки не усунено і на цей час. Незаконне виникнення суб’єктів підприємницької діяльності — явище досить поширене. Особливо це стосується суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що створюються спеціально для здій-
снення контрабанди наркотичних засобів, зброї, енергетичних носіїв тощо. Деякою мірою ситуація в економічній сфері в державі може бути визначена наведеними нижче офіційними даними Верховного Суду України і Міністерства юстиції України про кількість осіб, засуджених протягом 1993—1999 років за господарські злочини (за чинним на той час Кримінальним кодексом України):

Закінчення табл.

За офіційним визнанням, держава в перші роки побудови рин­кової економіки занадто довірливо поставилася до використання громадянами конституційного права на власність та приватну господарську діяльність. Значну шкоду розвитку ринкової економіки завдали прогалини та інші недоліки національного законодавства. Так, стаття 7 Закону України «Про власність» передбачає, що власник не відповідає за зобов’язаннями створеної ним юридичної особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Це положення не викликає особливих зауважень стосовно державних підприємств, що, як відомо, ще посідають істотне місце серед інших організаційно-правових форм юридичних осіб. Інша справа — юридичні особи, створені фізичними особами у вигляді приватних і сімейних підприємств. Дане положення дозволяє їхнім власникам укладати зобов’язання від імені юридичної особи, а отримані майнові вигоди використовувати в особистих цілях. Задоволення ж вимог кредиторів вкрай ускладнено через відсутність відповідних кош­тів на рахунках приватних чи сімейних підприємств. Унаслідок цього виникає необхідність законодавчого встановлення відповідальності власників приватних і сімейних підприємств за борги створених ними юридичних осіб. З метою захисту інтересів кредиторів бажано підвищити також мінімальний розмір статутних фондів акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю.

На даний час процес формування ринкових суспільно-економічних відносин продовжує відчувати на собі такі недоліки законодавства, як протиправна діяльність окремих підприємців чи, навпаки, надмірне адміністративне втручання в діяльність приватних підприємців з боку державних контролюючих органів.

Відсутність чіткого механізму застосування норм юридичної відповідальності до посадових осіб, що неправомірно втручаються в приватну господарську діяльність, механізму правового захисту інтересів приватних підприємців створює умови для корупції та організованої злочинності, розквіту хабарництва.

Для наведення порядку держава повинна одночасно посилити правовий контроль як за учасниками господарських зобов’язань, так і за діяльністю контролюючих органів, а також активніше застосовувати заходи адміністративного, цивільно-правового і дисциплінарного впливу та активізувати дії щодо виховання правової свідомості населення.

Питання 2. Протидія законній підприємницькій діяльності

Характерними ознаками приватної господарської діяльності є те, що вона здійснюється особою або групою осіб за власною ініціативою, на свій ризик, але відповідно до чинного законодавства. Разом з тим, держава має право контролювати дотримання створеною юридичною особою положень законодавства у сфері господарської діяльності, але не повинна протидіяти законній діяльності. Щоправда, дотримання таких принципів потребує подолання сприйняття економічних відносин як ланки командно-адміністративної системи.

У цілому, регулювання державою економічних суспільних відносин є необхідністю та об’єктивною реальністю. У теорії всесвітньої економіки виділяють три основних періоди у відносинах держави і підприємництва в умовах ринкової економіки залежно від функцій, обсягу та методів регулювання.

Перший період — до 30-х років ХХ ст. У цей час домінуючою була концепція невтручання держави в економічні процеси. Держава створювала відповідні закони, що забезпечили рівні умови для вільної конкуренції як першооснови ринкової економіки. Суттєве втручання держави відбувалося в екстремальних умовах, наприклад під час війни. Це був період панування ідей класичної політичної економіки, яка визнавала здатність ринкових відносин до саморегулювання.

Другий період почався після світової кризи (1929—1933 рр.), коли розміри монополій та свобода їхньої діяльності ставили під загрозу загальнодержавні інтереси. Держава визнала за необхідне регулювати макроекономічні процеси за допомогою визначення рівня кредитних ставок, обсягу інвестицій, перерозподілу національного доходу, регулювання рівня зайнятості населення, стримування зростання зарплати в окремих галузях економіки тощо. Важливим інструментом державної політики було формування фіскального (податково-бюджетного) механізму.

Цей період пов’язаний з «кейнсіанською моделлю» (за ім’ям автора Джона Кейнса (1883—1946 рр.), який у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) сформулював наукові підвалини механізму регулювання ринкової економіки на макрорівні.

Однак надмірне втручання держави в економіку призвело в середині 70-х років до глибокої кризи останньої.

Третій період характеризується визнанням необхідності державного, але не командного, регулювання економікою, а саме кредитно-грошових відносин як її основи. Регулювання економічних процесів на макрорівні — об’єктивна необхідність. А на прикладах зрушень в економіці країн СНД і України в цілому — реальна політика держави. Державний сектор залишається ще достатньо суттєвим. Та головне в цих відносинах те, що хоч держава і залишається суб’єктом ринкових відносин і всі форми власності, відповідно до Конституції України є рівними, але правила економіки, що встановлює держава, є обов’язковими для всіх інших суб’єктів господарювання.

Зауважимо, що Верховна Рада України ще в листопаді 1990 року схвалила «Концепцію переходу України до ринкової економіки». Виконання цієї Концепції і призвело до погіршення показників економічного стану України порівняно до країн світової співдружності.

Як підкреслює екс-прем’єр-міністр України Є. Марчук, «…на шляху до Європи українські «реформатори» не зупинилися навіть у Латинській Америці, а попрямували далі. За виробництвом валового продукту на душу населення, рівнем корумпованості… Україна за п’ять років сповзла до розряду слаборозвинутих країн Африки» [8].

Стаття 15 Закону «Про підприємництво» визначила права державних органів і службових осіб, які виконують регулюючі державні функції, зокрема:

· Здійснювати контроль за діяльністю підприємців;

· Давати вказівки підприємцям (тільки в межах своєї компетенції, установленої законодавством).

Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання неправомірних вказівок державних органів та їхніх посадових осіб, підлягають відшкодуванню цими органами за рішенням суду.

Чинне законодавство чітко визначає терміни та умови реєстрації суб’єктів господарської діяльності, умови отримання спеціального дозволу, ліцензій на здійснення відповідної господар­ської діяльності. Проблема полягає в нестабільності чинного законодавства та, і це є головним, у людському факторі. Зміни в психології, свідомості людини відбуваються значно повільніше, ніж зміни в суспільно-економічних та політичних відносинах.

Кожний, кому на практиці доводилося стикатися з державними контролюючими та адміністративними органами центрального чи місцевого рівня, відчув на собі форми і методи їхньої діяль­ності. Це відіграло не останню роль у тому, що іноземні інвестиції, капітал бізнесменів, які добре орієнтуються в ринковій економіці, капітал, що спершу прийшов в Україну, через 5—7 років знову повернувся за кордон.

Вітчизняний бюрократизм та система поборів, хабарництва зводять нанівець ідеї ринкової економіки. Україну зараховують до найбільш корумпованих держав у світі, через що США відмовилися визнати за нею статус держави з ринковою економікою, а це унеможливлює вступ до Всесвітньої торгової організації.

Особливо несприятливим для ринкової економіки є становище з ліцензуванням. До органів, яким надано право видавати спеціаль­ні дозволи, належать: Верховна Рада України, Президент Украї­ни, Кабінет Міністрів України, Міністерство зовнішньоекономіч­них зв’язків і торгівлі, галузеві міністерства та місцева адмініст­рація. Відносно лобіювання питань із видачею ліцензій Прези­дент України Л. Кучма 12 липня 2001 року, виступаючи в засобах масової інформації, зауважив, що багато депутатів Верховної Ради розглядають свою зарплатню як кишенькові гроші,
а справжні гроші вони отримують від лобіювання законопроектів.

Треба підкреслити, що незважаючи на те, що ще у «Своде законов Российской империи» від 1861 року (визволення селян із кріпосної залежності сприяло активному розвитку підприємниць­кої діяльності) передбачалася кримінальна відповідальність за «воспрепятствование предпринимательской деятельности», цей склад злочину є новим для України. Стаття 206 ККУ «Протидія законній господарській діяльності» спрямована, в основному, на тих суб’єктів злочину, які застосовують фізичне насильство, погрожують убивством самому підприємцю чи його близьким, родичам, знищенням їхнього майна, заподіянням шкоди іншим їхнім інтересам. Закон визнає можливість такої злочинної діяль­ності з боку організованого злочинного угрупування, а також з боку службової особи.

Статистичні дані правоохоронних органів із викриття зазначеного складу злочину не вражають. Ні в кого не викликає запитання причина, з якої діяльність Державного комітету зі сприяння малим підприємствам та підприємництву (1991—1995 рр.) виявилася неефективною. Передача його функцій спеціальному підрозділу Міністерства економіки, а в місцевих органах влади — новоствореним департаментам з розвитку підприємництва — теж не привела до успіху. За статистичними даними, процес розвитку малих підприємств гальмується, а з тих, що залишилися, близько 50 % здійснює торговельно-посередницькі операції. Їхня роль у розвитку економіки держави зводиться до нуля, і навіть є шкідливою, бо сприяє вилученню валюти в населення і вивезенню її за кордон для закупівлі нового товару. Таким способом відбувається одночасне формування боргу держави перед міжнародними фінансовими центрами і фінансування легкої промисловості інших країн.

Проблема захисту таких торговельних підприємств, вирішення питань щодо їхнього відкриття та умов діяльності вирішується, зазвичай, не в межах і засобами юридичної відповідальності, а між охоронними структурами, що належать до офіційних правоохоронних органів або до кримінальних угруповань.

Коли 1993 року київська газета опублікувала карту розподілу зон, регіонів міста, у яких діяльність малого приватного бізнесу контролювали різні злочинні угрупування (із вказівкою прізвищ авторитетів), то цим самим було більш «офіційно» визнано становище «хто є хто». Безумовно, боротьба між правоохоронними та кримінальними структурами за право впливу на мале підприємництво діє на визнані межі. Але наскільки ефективна діяльність держави щодо захисту законних прав підприємців, якщо кримінальний світ майже офіційно межує з правоохоронними структурами?

Об’єктивна сторона діянь, пов’язаних із протидією законній підприємницькій діяльності, характеризується скоєнням посадовими особами відповідних державних структур таких дій:

· неправомірна відмова в реєстрації громадянина або групи громадян як суб’єкта підприємницької діяльності;

· ухилення від реєстрації індивідуального підприємця або юридичної особи;

· неправомірна відмова у видачі спеціального дозволу (ліцензії) на право проведення конкретного виду підприємницької діяль­ності;

· неправомірне обмеження законних прав і законних інтересів фізичної чи юридичної особи;

· обмеження свободи самостійної підприємницької діяльності або інше протиправне втручання в підприємницьку діяльність.

Додатково можна назвати дії посадових осіб щодо відмови або тяганини, бюрократизму під час вирішення питань відведення землі під будівлю, призначення різних перевірок податковими, санітарними, протипожежними та іншими структурами. Арсенал цих заходів змінюється з урахуванням стану законності та правопорядку в конкретному відомстві чи регіоні.

Об’єктивна сторона дій, пов’язаних із протидією законній підприємницькій діяльності з боку кримінального елементу, характеризується застосуванням (чи погрозою) фізичного насиль-
ства, психічного тиску, погрозою знищення майна, вимагання значних розмірів плати за забезпечення захисту діяльності тощо. Жертвами кримінального елементу можуть бути як власне підприємці, так і їхні родичі, близькі. У засобах масової інформації наводиться безліч таких прикладів. Їхня масовість свідчить про низький рівень правової свідомості громадян, ефективності діяль­ності правоохоронних структур та сучасної судової системи, що не спроможна захистити підприємців.

Проблеми доведення вини першої і другої категорії правопорушників та вибір виду юридичної відповідальності до них суттєво відрізняються між собою.

Суспільна практика свідчить, що реалізація конституційного права на власність та підприємницьку діяльність, боротьба з різного роду посадовими бюрократами та хабарниками, а також із кримінальним елементом можлива тільки за умови достатнього рівня правової свідомості населення. Юридична відповідальність — це зброя, що одночасно вражає правопо­рушника і захищає правові інтереси громадянина та юридичних осіб. Судова реформа давно вже назріла і сприятиме ефективному захисту права громадянина щодо свободи підприємницької діяльності та реальній гарантії меж втручання держави в цю діяльність.

Питання 3. Фіктивне підприємництво

Проблеми застосування інституту юридичної відповідальності до протиправної діяльності, передбаченої складом злочину статті 205 ККУ «Фіктивне підприємництво», можна поділити на дві групи: перша — викриття факту та правова оцінка поведінки кож­ного з причетних осіб щодо створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності; друга — встановлення розмірів матеріальної шкоди, що завдана цим фіктивним підприємством державі, банковим, кредитним установам чи іншим юридичним особам або громадянам.

Фактично друга частина статті 205 ККУ є кваліфікуючою відносно першої.

Якщо суб’єктами розглядуваних правопорушень може бути особа або група осіб, що об’єдналися для досягнення корисливої мети, то не можна залишати без уваги ще одну сторону.

За відсутності зацікавленості або наявності недбалого ставлення окремих посадових осіб до виконання своїх службових обов’язків щодо перевірки документів, які подаються на реєстрацію, контролю за дотриманням підприємцями статутних завдань, за сплатою податків, умовами безпеки праці — значна кількість таких злочинів була б неможливою.

Фіктивне підприємництво як склад злочину явище не нове. На теренах України ще у 20—30 роки ХХ століття процвітали фірми, змальовані відомими письменниками І. Ільфом і Є. Петровим, як «Рога і копита». Проте тоталітарний режим і командна економіка звели майже нанівець таку підприємницьку діяльність. На кінець радянської влади вона проявилася в підпільній діяльності «цеховиків», але неймовірного розквіту набула в перші роки побудови ринкової економіки, коли існувала закріплена законодавством практика можливості отримання великих кредитів під вигадану програму та за наявності печатки юридичної особи. Кредити, в основному, видавали державні банкові установи. А як відомо, на той час стояло завдання будь-якими методами та за якомога коротший термін зруйнувати соціалістичну економіку. Керівництво державних банків було добре обізнано, що програми є фіктивними, і фірми створено для однієї-двох злочинних операцій. Але вони відразу отримували свою частку і не порушували питання про повернення кредитів.

Наступною хвилею цього виду злочинності стала діяльність добре організованих злочинних угрупувань з організації контрабанди, виготовлення та збуту наркотичних засобів, торгівлі зброєю, людьми, дітьми, проституції через фіктивні фірми.

Треба об’єктивно оцінювати ситуацію: якщо деякі посадові особи владних структур чинять протидію законній підприємницькій діяльності, то які ж сили повинні бути причетні до організації фіктивного підприємництва, яке, зазвичай, і складає економічну базу для організованої злочинності?

Державна перевірка діяльності трастів на перших етапах їхньої діяльності дозволила б своєчасно викрити злочинні наміри їхніх організаторів і захистити значну частку населення, яке було ними ошукано.

Отже, розглядаючи питання юридичної відповідальності за фіктивне підприємництво, треба не тільки визначати засоби кримінального примусу до злочинців, а й виявляти осіб, причетних до створення сприятливих умов для виникнення та діяльності таких підприємств.

У засобах масової інформації з’являються факти щодо розкриття злочинної діяльності різного роду «благодійних фондів», «туристичних агентств», «агентств з найму на роботу за кордон», внаслідок чого українські жінки і діти продаються в рабство. Але протиправна торгівля зброєю, наркотичними засобами і людьми продовжує приносити великі прибутки злочинній діяльності, і тим самим свідчить про недостатню ефективність виконання державою взятого на себе обов’язку щодо захисту інтересів, життя, гідності своїх громадян.

Незрозумілими для пересічного громадянина, а тим більше для юриста, є нарікання Президента України Л. Кучми відносно перебування 50—60 % економіки в тіньовому секторі, для уникнення чого вже давно необхідно було б вжити запобіжних заходів.

Питання 4. Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці

Інформація завжди була найбільш необхідною умовою для прийняття правильного рішення в будь-якій сфері людської діяль­ності. Економічне шпигунство є частиною загального процесу, комерційне, у свою чергу, — часткою першого. Ціль, мета й засоби незаконного, протиправного збирання інформації, різних видів шпигунства майже однакові — будь-якими засобами зібрати найбільш достовірну інформацію щодо противника, конкурента для досягнення корисливої мети.

У тоталітарній державі з командною економікою підприємниць­ке шпигунство не існувало, бо в ньому не було сенсу. Саме держава планувала хто, що й скільки повинен виробити. Авторські винаходи, раціоналізаторство регулювалось окремим державним органом. Розміри премій або іншої матеріальної зацікавленості були дуже малими. Амбіційність задовольнялась державними нагородами або подякою керівництва.

Ринкова економіка, право на приватну власність, приватна підприємницька діяльність та інші кардинальні зміни в суспільно-еко­номічних відносинах різко змінили ставлення до інформації, ноу-хау. Сучасна техніка й технологія шпигунства та методи використання отриманої інформації створюють можливість для скоєння зло­чинних діянь, про які 10—20 років тому й уявити було неможливо.

Американські спеціалісти-кримінологи підрахували, що в США середня вартість від втрат складає: від одного фізичного пограбування банку — 3,2 тис. доларів; від одного шахрайства — 23 тис. доларів; від однієї комп’ютерної крадіжки — 500 тис. доларів. Найбільш резонансними були:

· Викрадення способом проведення 10 фальшивих авізо через комп’ютерну систему Центрального банку Росії 62 млрд руб. (31.01.95);

· Викрадення через комп’ютерну мережу англійської фірми 10 млн фунтів стерлінгів (Лондон, 17.03.95);

· Пограбування через комп’ютерну систему американського банку «Citibank» на 12 млн доларів (Санкт-Петербург, 03.08.95).

Зауважимо, що обсяг електронно-обчислювальної мережі в США зріс від 1,8 млрд доларів 1995 року до 5 млрд доларів 2000 р. Та все одно, ці витрати менші за збитки. Обсяги крадіжок, що було здійснено через мережу «Інтернет», склали 1994 року близько 5 млрд доларів. У цілому кожна фірма витрачає на охорону інформації та фізичну охорону об’єктів більше половини своїх прибутків.

У процесі переходу до ринкової економіки Україна, у перший же рік, визнала право власності на інформацію в законі «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, тому остання, згідно зі статтею 41 Конституції України, є предметом охорони держави.

Питання інформаційного захисту підприємця держава вирішила методом установлення кримінальної відповідальності за комерційне шпигунство (ст. 231 ККУ), за розголошення комерційної таємниці без згоди її власника (ст. 232 ККУ) та за злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин, систем та комп’ютерних мереж (статті 361, 362, 363 ККУ). Важливу роль у здійсненні державного захисту інформації відіграє також встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (стаття 163 ККУ).

Окрім цього, означений захист здійснюється способом закріплення в нормативних та установчих документах суб’єктів господарської діяльності прав і обов’язків працівників щодо порядку використання та захисту відомостей з обмеженим доступом, що становлять комерційну таємницю юридичної особи. Ці заходи можуть бути визначені в статуті, трудових договорах, контрактах із співробітниками, наказах, правилах внутрішнього розпорядку підприємства тощо.

Чинним законодавством визначено три категорії інформації з обмеженим доступом:

1. Інформація, що являє банківську таємницю. Згідно з законом «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року банківську таємницю складають відомості щодо операцій, рахунків і вкладів клієнтів і кореспондентів банків.

2. Інформація, що містить комерційну таємницю. Поняття комерційної таємниці сформульовано в Законі «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991. Під комерційною таємницею розуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інфор­мацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею і розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.

3. Конфіденційна інформація. Відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» за своїм правовим режимом цей різновид належить до інформації з обмеженим доступом, і його становлять відомості, які перебувають у володінні, користуванні чи розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням згідно з передбаченими умовами.

Для того, щоб детальніше розглянути підстави для застосування різних видів юридичної відповідальності за незаконне збирання й використання інформації, що циркулює в господарській сфері, треба визначити коло осіб, яких цікавить така інформація. До них, зокрема, можуть належати:

· особи, що мають корисливий та злочинний намір;

· співробітники правоохоронних органів у зв’язку з оперативно-розшуковою, слідчою роботою;

· журналісти та інші співробітники засобів масової інформації з метою висвітлення позитивних та негативних сторін діяльності приватного чи державного суб’єкта господарської діяльності.

Перелічення тільки окреслених категорій осіб, що можуть проявити інтерес до комерційної інформації, свідчить про наявність як позитивного, так і негативного аспекту цього наміру. Це найважливіший момент кваліфікації діяння. Держава захищає приватну власність, але в інтересах самої держави, суспільства та громадян вона повинна знати, чим займається кожний підприємець, контролювати, чи відповідає ця діяльність тим цілям, які зазначені в статуті юридичної особи.

Тому треба відрізняти правомірний збір від використання комерційної таємниці як чужої приватної власності. Держава визнала за необхідне для виконання оперативно-розшукової та слід­чої роботи співробітникам правоохоронних органів отримувати безкоштовно та безперешкодно необхідну інформацію (п. 17 статті 11 Закону «Про міліцію», п. 5 Положення про Державну службу боротьби з організованою злочинністю; Постанова Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 № 510; стаття 52 Закону «Про банки і банківську діяльність»; стаття 66 КПК України; статті 47 і 143 Цивільно-процесуального кодексу України; стаття 10 Закону України «Про статистику»; стаття 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).

Для захисту інтересів власника інформації законодавство чітко визначає можливу причину її запиту, зміст інформації та форму подання. А на особу, яка правомірно отримує необхідні їй відомості, покладається юридичний обов’язок забезпечити цілес­прямоване використання та охорону. Це положення стосується й народних депутатів України, які відповідно до свого правового статусу мають право отримувати від державних установ та приватних підприємств тільки дані, що стосуються їхньої депутатської діяльності.

Отже, залежно від особи, що виявила зацікавленість приватною інформацією, мети цієї зацікавленості та поведінки осіб, які за своїми службовими повноваженнями повинні захищати, зберігати цю інформацію, та залежно від наслідків «підприємницького шпигунства» — розміру завданої її власнику шкоди — юридична відповідальність може бути:

· кримінально-правовою;

· цивільно-правовою;

· дисциплінарною.

Призначення покарання у формі позбавлення волі строком до трьох років та виплата штрафу як виду кримінального покарання не позбавляє права власника комерційної інформації подати позов на відшкодування завданої шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

Питання 5. Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктивне банкрутство

Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктив­не банкрутство — це правопорушення, які за своєю об’єктив­ною стороною майже протилежні. Якщо в першому випадку відповідним контрольним, банківським, правоохоронним органам та кредиторам надається неправдива інформація, що запевняє зацікавлених осіб у процвітанні суб’єкта підприємниць­кої діяльності, то в іншому інформація носить протилежний характер, хоч насправді ні перша, ні друга не відповідають дійсності.

Зазначені злочини можуть мати місце тільки за ринкових економічних відносин. У часи планової економіки соціалізму таке було неможливо і нікому не потрібно. Прибуток завжди перераховувався державі. Держава покривала чи списувала борги, а заробітна плата виплачувалася майже незалежно від успіхів чи недоліків у роботі підприємства.

Саме ринкова економіка створила умови для існування таких злочинів. Їхня об’єктивна можливість закладена в одному з основ­них принципів підприємницької діяльності — вона здійснюється на власний ризик підприємця. Тому приховування реального стану речей на підприємстві не завжди має на меті переслідування злочинних намірів. Особа може розраховувати на сприятливий розвиток подій, на щасливий випадок, на благодійну допомогу, на те, що криза невдовзі закінчиться.

Але відсутність об’єктивної інформації про дійсний стан справ з фінансами, виробництвом, матеріальним станом юридичної особи — це обставини, які впливають на інтереси державних та приватних суб’єктів господарювання.

Якщо, приховуючи стійку фінансову неспроможність, особа розраховує на отримання нових кредитів, то вона значно посилює ризик їхньої втрати для кредитора.

У випадку фіктивного банкрутства особа порушує чинне законодавство про об’єктивність та достовірність інформації і зі самого початку має намір ошукати державні чи приватні кредиторні установи, громадян, що довірили свої заощадження.

Треба підкреслити, що така форма обману держави й громадян є дуже поширена від початку переходу держави до побудови ринкової економіки. В одну мить колишні підприємства соціалістичної економіки опинилися в боргах, стали банкрутами, а потім їх приватизували за безцінь. Держава від такої злочинної приватизації нічого не отримує. Правоохоронні органи не проводили необхідне кваліфіковане розслідування заяв про банкрутство та не з’ясовували джерела появи грошей на приватизацію в керівництва підприємств, що збанкрутували. Унаслідок такої позиції протиправна поведінка як керівництва державних підприємств, так і керівництва правоохоронних органів створила умови не тільки для появи прошарку національної буржуазії, але й умови для організованої злочинності.

Стаття 218 ККУ «Фіктивне банкрутство» та стаття 220 ККУ «Приховування стійкої фінансової неможливості» встановлюють кримінальну відповідальність власника та керівництва підприємства, незалежно від форми власності, у випадках, коли така діяль­ність завдала значної шкоди інтересам держави та іншим кредиторам. Закон визначає розмір такої шкоди. Якщо останній буде меншим, то потерпілі можуть звертатися за відшкодуванням збит­ків у цивільно-правовому порядку.

Через те, що суб’єктами цих злочинів чи правопорушень є головні особи підприємства, до них не може застосовуватися дисциплінарна відповідальність.

За умов ринкової економіки, коли успішна конкуренція є важливим фактором отримання прибутку, достовірністю інформації відносно реального стану справ у конкретного суб’єкта господарювання є капітал, який активно використовується на біржі як конкурентами, так і самим власником.

Тому правова кваліфікація діяння окремого підприємця та обґрунтування застосування конкретного виду юридичної відповідальності повинні здійснюватися на підставі всебічного аналізу результатів, що очікуються.

У цілому, у процесі дослідження підстав та умов застосування правового інституту юридичної відповідальності юридичних і фізичних осіб у сфері підприємництва треба враховувати, що економічні суспільні відносини є базовими, вони впливають на всі інші, чи то політичні, чи то релігійні, чи то моральні відносини тощо. Від економіки залежить стан законності та стан злочинності, а також правосвідомість, трудова дисципліна…На даний час 83,2 % населення України мають зарплату, нижчу за прожитковий мінімум. 2002 року ухвалено Закон «Про оплату праці», за яким до 50 % заробітку дозволено виплачувати натурою — продукцією підприємства. А це призведе до хвилі нових адміністративних та кримінальних правопорушень, пов’язаних із реалізацією цієї продукції.

За даними Департаменту боротьби з економічною злочинністю МВС України 2001 року було викрито 51,7 тис. злочинів цієї групи, з яких 17,7 тис. пов’язано з розкраданням, привласненням та розтратою майна; 18,1 тис. — з використанням у такому разі службового становища; 5,1 тис. злочинів —зі зловживаннями бюджетними коштами.

Сума матеріальних збитків від злочинів 2001 року становила 786 349 149 грн, з яких сума невиплаченого податку склала 28 131 608 грн [7].

Якщо до цього додати відомості з виступу міністра МВС України Ю. Смірнова від 22 листопада 2001 року про підсумки роботи міліції, згідно з якими в країні було реалізовано понад 5 млн справ про адміністративні правопорушення та порушено приблизно 430 тис. кримінальних справ, то проблема з правовою свідомістю громадян та дотриманням ними законів в Україні постає особливо гостро. Зусилля щодо застосування Інституту юридичної відповідальності необхідно спрямовувати у сферу профілак­тичної роботи, запобігати перетворенню дисциплінарних провинностей в адміністративні правопорушення, а останніх — у злочини.

3.2. Завдання до семінарського заняття

· Здійснення заборонених видів підприємницької діяльності та порушення порядку проведення підприємницької діяльності.

· Фіктивне підприємництво.

· Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці.

· Протидія законній підприємницькій діяльності.

· Приховування банкрутства та фіктивне банкрутство.

· Перспективи розвитку законодавства щодо відповідальності за правопорушення в галузі підприємницької діяльності.

3.3. Теми рефератів

1. Конституційний та інший правовий захист підприємницької діяльності в Україні.

2. Розголошення комерційної таємниці та особливості кваліфікації складу злочину, коли суб’єктом діяння є посадова особа державних органів.

3. Особливості кваліфікації протидії законній підприємницькій діяльності, коли суб’єктом діяння є пересічні громадяни та посадові особи.

3.4. Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Зубний технік Макарова й зубний лікар Бродська за місцем свого проживання здійснювали виготовлення зубних протезів із золота клієнтів. Макарова брала участь у виготовленні зуб­них протезів у чотирьох, а Бродська — у п’яти випадках. Плату за свої послуги вони брали у вільно конвертованій валюті і податки не сплачували.

Кваліфікуйте ситуацію.

Задача 2 . Сторожук у себе вдома обладнав майстерню з ремон­ту радіотелевізійної апаратури, в якій тривалий час надавав послуги клієнтам за цінами за домовленістю. Пізніше він почав широко практикувати записи пісень у виконанні популярних зарубіжних і вітчизняних співаків: чисті касети купував у магазинах, записував за допомогою наявної в нього апаратури пісні й продавав касети на речовому ринку.

Чи є дії Сторожука кримінально карними?

Задача 3. Мешканці села Козин, Київської області, Зайчук, Кропивна та Бойченко домовилися з мешканцем Києва Гнатюком, що останній буде продавати молочну продукцію, яку вони будуть постачати.

Під час спроби зайняти місце в торгівельному майданчику, до нього підійшло двоє чоловік і попередило, що Гнатюк може продавати тільки за ціною, нижчою, ніж у інших продавців на ринку, та ще й після щоденної сплати суми, у розмірі 50 грн, ветеринарному лікарю ринку. Один із цих чоловіків і був ветлікарем ринку.

Кваліфікуйте діяння зазначених осіб.

3.5. Завдання для перевірки знань

1. Який основний вид диспозицій у нормах, що визначають склад кримінального злочину у сфері господарської діяльності?

2. Проведіть розмежування протиправних діянь, націлених на створення перешкод для проведення законної підприємницької діяльності, коли суб’єктом є пересічний громадянин і коли це посадова особа.

3. Яка різниця між фіктивним підприємництвом і фіктивним банкрутством?

4. Для чого необхідні ліцензії під час започаткування підприємницької діяльності?

3.6. Список рекомендованої літератури

1. Андрушко П . Створення, діяльність, реорганізація і ліквідація суб’єктів підприємницької діяльності юридичних осіб // Юридичний віс­ник України. — 1997. — 18—24 вересня; 1997. — 25 вересня — 1 жовтня; 1997. — 2—8 жовтня; 1997. — 27 листопада — 3 грудня; 1997. — 18—24 грудня; 1997. — 25—31 грудня; 1998. — 7 січня.

2. Диденко В. П. Квалификация хищений государственного или общественного имущества путем присвоения, растраты или злоупотребления служебным положением: Учебное пособие. — К., 1992.

3. Емельянов В. П. Защита права собственности уголовным законодательством. — X., 1996.

4. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р., у редакції від 2 травня 1997 р. ВВР — 1998. — № 10.

5. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року.

6. Кримінальний кодекс України: Розділ VII. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

7. Литвиненко В. Департамент аналізує, проголошує // Кримінальна хроніка. — 2002. — № 6 (35).

8. Марчук Є. П’ять років української трагедії. — К., 1999.

9. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності 1994 р. в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 125.

10. Положення про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяль­ності / Затв. Постановою Кабінету Міністрів України 17 травня 1994 р., з наступними змінами / Урядовий кур’єр. — 1995. — 7 лютого.

11. Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. — ст. 192 із змінами, внесеними постановами від 27 серпня 1996 р. № 1009 та від 20 січня 1997 р. № 34 // ЗП. — 1996. — № 6.

12. Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення / Затв. Кабінетом Міністрів України 8 лютого 1995 р. // Урядовий кур’єр. — 1995. — 21 лютого.

13. Правила торгівлі на ринках / Затв. Наказом МЗЕЗ і торгівлі України 12 березня 1996 р. № 157 // Закон і бізнес. — 1996. —
30 квітня.

14. Про державне регулювання видобутку, виробництва і викорис­тання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними: Закон України від 18 листопада 1997 р. // Голос України. — 1997. — 16 грудня.

15. Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення. Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 23. — Ст. 247.

16. Указ Президента України «Про марки акцизного збору на алкоголь­ні напої і тютюнові вироби» від 12 липня 1995 р. // Урядовий кур’єр. — 1995. — 18 липня.

17. Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності: Закон України від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 211. — Ст. 296.

18. Про права споживачів: Закон України від 12 травня 1991 р., з наступними змінами // Закони України. Т. 1. С. 392—410; Т. 6. С. 132.

19. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. № 3, з наступними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України..., С. 120—134; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

ТЕМА 4

Види юридичної відповідальності за правопорушення,
що посягають на інтереси внутрішнього ринку України

Питання 1. Випуск або реалізація недоброякісної продукції. Обман покуп­ців та замовників.

Питання 2. Незаконне виготовлення та збут підакцизних товарів.

Питання 3. Штучне підвищення і підтримання високих цін та змова про фіксування цін.

Питання 4. Юридична відповідальність за контрабанду.

4.1. Методичні поради

Вивчаючи дану програмну тему, доцільно опрацювати зазначені в переліку джерел і літератури законодавчі акти, що регулюють економічні відносини в суспільстві між виробниками та споживачами, вимоги держави щодо якості продукції та її стандартизації.

Треба враховувати, що вирішення політичного завдання щодо вступу України до Європейської співдружності залежить також від відповідності вироблених в Україні товарів та послуг до вимог світових стандартів.

Доцільно також поновити знання політичної економії щодо ролі конкуренції для розвитку економіки.

Окремим блоком виступають проблеми захисту внутрішнього ринку та вітчизняного виробника від митних правопорушень та контрабанди. Тому студентам треба буде уважно ознайомитися з новим Митним кодексом України, Дисциплінарним статутом Державної митної служби України, Митним тарифом.

Питання 1. Випуск або реалізація недоброякісної продукції. Обман покупців та замовників

Справедливість, порядність та довіра — ці якості все більше поширюються серед учасників ринкових відносин — як підприємців, так і пересічних громадян. Те, що для одних є методом або засобом отримання грошей, збільшення власного капіталу, покращення добробуту, для інших становить засіб або умови для існування. Виробництво існує не для самого виробництва. Основ­на ціль, головне призначення виготовлення будь-якої продукції — це задоволення потреб замовника, покупця, споживача, людини.

Відомий вислів: «Хто тобі повірить, якщо ти вже раз обманув» —все більше стає необхідною умовою нормального бізнесу. Існує безліч прикладів у міжнародному бізнесі, коли фірми, корпорації, інші юридичні особи ставали банкрутами, зникали з бізнесу тільки внаслідок допущеного ними та викритого відповідними органами або засобами масової інформації обману. Так, всесвітньо відома, з мільярдним капіталом, аудиторська фірма «Артур Андерсен» була змушена 2002 року заявити про припинення своєї діяльності та існування після того, як було встановлено її необ’єктивну, а тому протиправну позицію під час аудиторських перевірок декількох потужних американських корпора­цій. Останні були викриті у зв’язку з ухиленням від сплати подат­ків у відповідному розмірі.

Підприємцям для організації нормального бізнесу не потрібні партнери, аудиторські фірми, які несумлінно ставляться до партнерів, замовників, споживачів продукції.

Існує безліч прикладів про проблеми зміни в психології колишніх громадян СРСР, які виїхали на постійне місце проживання за кордон і намагалися продовжити правопорушницьку діяльність, що практикували раніше, в Ізраїлі, США та інших країнах. Однак такі дії там припиняли або звільняли правопорушників із роботи.

Кожний порядний бізнесмен оберігає в бізнесі своє прізвище. Засоби для цього можуть бути різними: від випуску продукції високої якості до викриття недобросовісних конкурентів та осіб, що незаконно використовують товарний знак, моделі, рекламу чи інші реквізити його фірми. Якість продукції завжди була візитною карткою порядного бізнесмена, а як економічна категорія — умова для успішного бізнесу.

Основу правопорушень, пов’язаних із випуском або реалізацією недоброякісної продукції та обманом покупців, замовників, становить корислива мета — незаконне отримання надприбутку. Цим суб’єкт правопорушення свідомо порушує чинне законодавство, що регулює ринкові відносини щодо випуску та реалізації певного виду товарів і послуг та контролю за виготовленням продукції належної якості. Додатковим об’єктом правопорушення є, здебільшого, здоров’я людини. Але випуск недоброякісної продукції може призвести і до інших негативних наслідків. Зокрема, неважко прогнозувати наслідки випуску бракованого озброєння; побудови нафто-газопроводу, високоповерхових будинків із відхиленням від технічних вимог тощо.

Випуск на ринок недоброякісного товару — це явище, притаманне не тільки сучасності. Відомо, як імператор Петро І карав купців за постачання для потреб флоту гнилої парусини, недоброякісних продуктів харчування. Кримінальна відповідальність за такі злочини передбачалась в «Уложении о наказаниях уголовных и исправительных от 1845 года».

В «Уставе благочиния» (підписаним Єкатериною II 1782 року) було визначено кримінальну відповідальність за «продажу испор­ченного припаса пропитания». Заслуговує на увагу підхід законодавця — у нормативному документі зазначалися навіть предмети, застосування яких у роботі може призвести до шкоди здоров’ю людини. Так, в «Уголовном Уложении» 1903 р. були статті, що визначали вид кримінального покарання за виготовлення, зберігання для продажу або продаж «съестных припасов или напитков, вредных для здоровья или испортившихся», «посуды выделанной из вредных материалов», «предметов домашнего обихода, окрашенных ядовитыми красками», «печеного хлеба с примесью пищенепригодных веществ».

1991 року, одним із найперших у суверенній Україні, було ухва­лено Закон «Про захист прав споживачів» (12.05.91). Згідно з положенням Закону, можна визначити, що він захищає здоров’я населення; права споживачів на якість придбаної продукції, її відповідність стандарту та сертифікації; на захист умов договорів на виконання робіт, послуг; а також на охорону майнових прав споживачів — громадян, які купують, замовляють, використовують або мають намір замовити товар для задоволення власних побутових потреб.

Установлення суб’єкта та суб’єктивної сторони правопорушення має суттєве значення для визначення виду та конкретного заходу впливу на винного. Встановлення об’єктивної сторони доз­воляє виявити всіх осіб, причетних до правопорушення.

Зазначене треба враховувати, виходячи з того, що держава створила систему відповідних органів, на яку поклала функцію контролю за якістю продукції та порядком у торговельній діяльності. Зокрема, Держкомстандарт та його структури на місцях наділені широкими повноваженнями щодо контролю за дотриманням вимог стандартизації, технології виробництва, а також запобігання випуску на ринок недоброякісної або некомплектної продукції.

Посадові особи структурних ланок Держкомстандарту мають право ставити питання про притягнення до адміністративної та цивільно-правової відповідальності осіб, винних у порушенні стандартів та метрологічних правил, виносити постанови про конфіскацію виготовленої недоброякісної продукції та накладати штраф на винного. Офіційні висновки посадових осіб системи Держкомстандарту щодо допущених порушень правил стандартизації, сертифікації, технології мають права доказів у криміналь­ній справі.

Дотримання вимог випуску доброякісної продукції та умов укладеної господарської угоди забезпечується низкою статей Цивільного кодексу України. Основний принцип цивільного права — юридична рівність сторін — означає правове забезпечення вартісної рівності сторін у товарно-грошових відносинах, їхній еквівалентно-платний характер. У товарно-грошових відносинах повинен відбуватися обмін рівних вартостей. Отримання неякісного товару, продукції, послуги за гроші — це аспект шахрайства, обману, що порушує принцип еквівалентності в діях сторін і є підставою для цивільно-правової чи кримінальної відповідальності.

Чинне законодавство встановлює, що суб’єктами правопорушення щодо випуску на товарний ринок недоброякісної продукції, товарів, послуг, робіт є посадові особи суб’єктів підприємницької діяльності, на яких покладено обов’язок здійснення контро­лю за дотриманням працівниками їхніх підприємств вимог техніч­них норм, технології, належного виконання робіт, продажу якісних товарів.

Суб’єктами цивільно-правової відповідальності можуть бути і юридичні особи — приватні або державні суб’єкти господарювання, які не дотримали вимог угод і поставили на ринок товару та праці недоброякісну продукцію.

Юридична відповідальність винних осіб може поєднувати адмі­ністративну та цивільно-правову. Відшкодування заподіяних збитків та штраф накладаються і в межах кримінального закону. Захищаючи права громадян і юридичних осіб — учасників ринкових відносин, — Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року встановив кримінальну відповідальність за обман покупців та замовників (стаття 225 ККУ) та за випуск або реалізацію недоброякісної продукції (стаття 227 ККУ).

На жаль, новий кримінальний закон не передбачає захист здоров’я громадян. У ньому йде мова про випуск на товарний ринок продукції неналежної якості у великих розмірах (більше трьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян). У свою чергу, статті Кримінального кодексу України 121 та 122, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини, пов’язані з умисним заподіянням тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, не можуть захищати здоров’я людини, бо в них не зазна­чені дії щодо виготовлення та реалізації недоброякісної продукції як причина цих злочинних дій . Це суттєвий недолік чинного кримінального законодавства. Він не сприяє формуванню нормаль­них ринкових відносин у державі.

Юридична відповідальність за порушення прав споживачів — громадян та юридичних осіб — унаслідок випуску на ринок недоброякісної продукції повинна бути ефективною, адекватною завданій шкоді. Якщо Україна прагне приєднатися до Європейського Союзу, треба пам’ятати, що там ще з 1987 року діє «Директива про відповідальність фірм за низькоякісну продукцію», дотримання якої забезпечується жорстким контролем із боку держав та громадськості. Для всіх розвинутих країн характерним є потужний, добре організований, забезпечений законодавчою базою рух споживачів за свої права. Діяльність таких громадських організацій спрямована проти реалізації на ринку низькопробної, неякісної, а то і шкідливої для здоров’я людини продукції. Її наявність на ринку за існування численних контролюючих державних органів свідчить про неефективність застосування видів юридичної відповідальності до працівників цих структур. Якби їх було притягнуто до відповідної кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності за наслідки конкретної діяль­ності, тоді б вони ретельніше ставилися до виконання своїх конт­рольних функцій.

На жаль, сучасний стан економіки занадто залежить від політики. Майже 10 років внутрішній ринок був завантажений «ніжками Буша» — курятиною зі США. Та хоч про якість цієї продук­ції було всім добре відомо, лише у 2002 році санепідемслужба України заборонила ввезення цього товару на підставі його невідповідності якісним показникам, перебільшення хімічних біологічних добавок, шкідливих для здоров’я людини.

Постає питання: якщо майже 10 років така шкідлива продукція постачалась на український ринок, то чи не повинен хтось понести відповідну правову відповідальність? Навіщо було чекати, поки США встановить високі податки на імпорт металопрокату з України?

Питання 2. Незаконне виготовлення та збут підакцизних товарів

Ситуацію, яка склалася в Україні після 1991 року у сфері виробництва та реалізації алкогольних напоїв, тютюнових виробів, можна охарактеризувати, м’яко кажучи, складною та мало контрольованою з боку держави. Далеко не всім відомо, що майже 30 % державного бюджету СРСР становили надходження від продажу алкогольних напоїв та тютюну. Після отримання незалежності уряд України з тих чи інших причин не забезпечив контроль над цією сферою виробництва, не перевів поступово цю галузь із-під адміністративного управління до ринкового. Унаслі­док цього в державі почався хаос та кримінальний безлад у сфері виробництва та реалізації підакцизних товарів. Не зрозуміло, з яких причин держава втратила, не забезпечила контроль над цією продукцією, що швидко реалізовується і оборот якої складає 10—12 млрд грн на рік. Державна монополія існувала більше 500 років. Замість встановлення чіткого адміністративного нагляду, контрольні функції було передано більш ніж двадцяти організаціям, що забезпечило відсутність відповідальності винних осіб. У перші роки (1991—1992) у країні переважала низькопробна продукція з-за кордону та так звана гаражна горілка. Контрабанда алкогольними напоями у вигляді бартерних поставок сягала нечуваних розмірів. Закладалися підвалини корупції та втягування в злочинну діяльність представників контролюючих органів, митників. Як підкреслив Президент України Л. Кучма, ринок виробництва та реалізації алкогольної продукції залишається найбільш криміногенним (виступ від 19.02.98).

Для юристів заслуговує на увагу практика нормативного розмивання принципів законодавства, яку запроваджували різні склади урядів України в цей час. Замість забезпечення неухильного дотримання чинного законодавства, ухвалювалося безліч законів та підзаконних актів, нібито націлених на забезпечення порядку в цій галузі господарювання. Тільки уряд П. Лазаренка за 1996 рік прийняв близько 300 документів щодо регулювання виробництва та реалізації алкогольних і тютюнових виробів. Такий підхід остаточно зруйнував систему контролю, реального впливу права на економічні відносини в цій галузі. Одним із на-
слідків цієї анархії і беззаконня стали масові отруєння людей.

Тільки 2000 року Міністерство охорони здоров’я зафіксувало 13 тис. отруєнь, з яких приблизно 3 тис. закінчилися смертю осіб, що вживали неякісні, приватного виготовлення, алкогольні напої. Якщо враховувати, що і до цього часу понад 30 % загалу алкоголь­них та тютюнових виробів перебуває в тіньовому секторі, куди держава, не зрозуміло з яких причин, доступу для контролю не має, можна зробити висновки про низький рівень ефективності цього контролю.

Проте в новий Кримінальний кодекс України було введено статтю 204 «Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів». Заслуговує на увагу той факт, що тільки ця стаття передбачає відповідальність за спричинення або загрозу спричинення шкоди здоров’ю та жит­тю людей (отруєння, інші важкі наслідки).

Відсутність таких санкцій щодо виготовлення інших видів хар­чової продукції низької якості або шкідливої для здоров’я нічим не обґрунтовано. Практика свідчить про постачання на ринок європейських держав м’ясної продукції, виробленої з худоби, що померла або хворіла на сказ, ящур, хворих курей тощо. Відомі факти виявлення на ринках рибної продукції з недопустимою нормою радіоактивних та інших отруйних речовин (країни Прибалтики, Румунії). Усе це свідчить про недосконалість вирішення питання щодо юридичної відповідальності підприємців за випуск на ринок продукції, шкідливої для здоров’я населення.

Підкреслимо, що в Російській Федерації таку відповідальність передбачено Кримінальним кодексом.

Загальні засади щодо контролю за виготовленням та реалізацією алкогольних та тютюнових виробів визначено в Законі України від 15 вересня 1995 року «Про акцизний збір на алкоголь­ні напої та тютюнові вироби». Додатково кримінальну відповідальність може бути встановлено за незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (стаття 216 ККУ).

Такі злочинні діяння пов’язані також із посяганнями на автор­ське право, незаконним використанням товарного знаку тощо.

Покарання передбачає конфіскацію сировини, продукції та обладнання, на якому вона вироблялася.

Зрозуміло, що коли неякісна продукція виготовляється з відома власника чи адміністрації підприємства, то питання про дисциплінарну відповідальність не постає.

Питання 3. Штучне підвищення і підтримання високих цін та зговір про фіксування цін

Одним із важливих недоліків командної економіки було порушення основного закону про собівартість продукції та ціно­утворення. Держава регулювала ціни без урахування собівартості продукції (товару, робіт, послуг). Ринкові відносини, що впливають на майнові інтереси власників, вимагають наявності правового забезпечення умов вільної конкуренції. Суперництво суб’єк­тів підприємницької діяльності є необхідною умовою розвитку ринку товарів та послуг, а також економіки держави. Відповідно до конституційного обов’язку держава повинна законодавчо визначити заходи боротьби з монополістичною діяльністю та недобросовісною конкуренцією суб’єктів господарювання. Об’єк­том цих правопорушень є суспільні відносини, які виникають у результаті реалізації принципу суперництва суб’єктів господарювання в межах чинного законодавства. Факультативним, або додатковим, об’єктом правопорушення можуть бути життя, здоров’я людини, її права власності.

Правовою основою регулювання вільної конкуренції в Україні є Закон від 18 лютого 1992 року «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», Закон від 26 листопада 1993 року «Про антимонополь­ний комітет України», а також у цілому чинне законодавство, що регулює підприємництво в Україні та захищає від злочинних посягань. Зокрема, Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року поповнився статтею 228 «Змова про зміну чи фіксування цін або примушування до їх змін чи фіксування».

Як відомо, визначальною ознакою підприємця-монополіста є його відповідне становище, яке надає йому можливість встановлювати монопольну ціну на товар, і тим самим впливати на інтереси інших підприємців та споживачів. Критерієм визначення підприємця монополістом є досягнення частки його товару на певному ринку 35 % розміру. Встановлюючи високі або низькі ціни, монополісти впливають на розвиток економіки. Відомо, що політика демпінгових цін на імпортовану курятину призвела майже до знищення птаховиробничої промисловості в Україні. Після декількох років демпінгу, коли імпортований товар посів монопольне становище, його ціна збільшилась у 3—5 разів.

Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які покликані забезпечити процес демонополізації економіки і розвитку конкуренції, у тому числі: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади. Законодавством також закріплено право робочих колективів та покупців, споживачів продукції конт­ролювати процеси монополізації економіки.

Разом з тим, як можна зробити висновок із наведеного переліку, притягти кого-небудь із зазначених осіб до юридичної відповідальності за незадовільний стан попередження та бороть­би з монополізацією економіки майже неможливо. Постає проблема визначення межі між недбалим виконанням службових контрольних функцій та створенням сприятливих для монополістів умов.

Прикладом може бути ситуація з бензином та іншим паливним матеріалом, що склалася на внутрішньому ринку України влітку 2001 року. Ціни на всі марки бензину та дизельне пальне в одну мить зросли майже удвічі. А погрози та обіцяння Кабінету Міністрів України навести порядок, застосувати санкції до монополістів — нафто-паливних компаній та корпорацій — так і залишаються нереалізованими.

Втрата державного монопольного становища на паливно-енергетичному ринку призвела до підвищення ціни в десятки тисяч разів після 1990 року (враховуючи співвідношення 16 копійок СРСР та 3 гривень України).

Монополії створили і керують ними особи, що входять до складу президентської адміністрації, уряду, Верховної Ради та міс­цевих владних структур. Прокуратура, що покликана контролювати дотримання закону, займає пасивну позицію. Майже 5 років відбувається демонстрування Генеральною прокуратурою України її боротьби з колишнім віце-прем’єром України Ю. Тимошенко, яка, зловживаючи службовим становищем, створила для своєї компанії монополістичні умови реалізації паливно-енергетичних продуктів, і отримала прибуток у розмірі декількох мільярдів гривень. У вересні 2002 року Верховна Рада знову повернула постанову Генеральної прокуратури України про притягнення Ю. Тимо­шенко до кримінальної відповідальності як необґрунтовану.

Цивільно-правова відповідальність повинна наступати за укла­дання, точніше за примушення укладання неправомірних та невигідних угод. До них можуть належати угоди щодо перерозподілу ринку за територіальним принципом, асортименту товарів, обсяг їхньої реалізації чи усунення з ринку певної категорії покупців та продавців.

Окрему групу правопорушень становлять дії, пов’язані з недобросовісною конкуренцію. До переліку таких дій належать: використання торговельних знаків, товару іншої фірми, копіювання зовнішнього вигляду виробів тощо.

Споживачі товарів—громадяни України — з такими прикладами зустрічаються щоденно, враховуючи, що підроблена підпіль­ними цехами, китайцями, в’єтнамцями продукція з позначками відомих європейських та американських фірм, заполонила наші речові та харчові ринки.

Проблема незаконного використання та реалізації на внутрішньому ринку України піратської відео- та аудіо продукції стала причиною політичних та економічних ускладнень між Україною, США та Європейським союзом у 2001—2002 рр.

Але поряд із такими масштабними діями щодо захоплення рин­ку, створення монополій, корпорацій та забезпечення їхньої домінуючої позиції серед виробників та реалізаторів товару, практика виділяє протиправну діяльність окремих осіб, пов’язану з застосуванням насильства, заподіянням шкоди здоров’ю та загрозою життю людини чи можливості існування підприємства як юридичної особи.

Законодавець визнав за можливе виділити такі діяння в окремий склад злочину (ч. 2 статті 228 ККУ), а не кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених у розділах 2, 6 та 7 Криміналь­ного кодексу України.

Важливим аспектом є відсутність вказівки на розмір заподіяної шкоди. Тому за конструкцією склад злочину, передбаченого статтею 228 ККУ, є формальним і кваліфікується як закінчений з моменту скоєння винним дій, що утворюють об’єктивну сторону злочину.

Причетність до даних правопорушень посадових осіб передбачено статтею 228 ККУ та кваліфікується як службові злочини. Про факти притягнення таких осіб за окресленим складом злочину в Україні поки що невідомо.

Питання 4. Юридична відповідальність за контрабанду

Кримінальний кодекс України (стаття 201) визначає контрабанду, як переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, вчинене у великих розмірах, а також незаконне переміщення історичних та культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних або вибухових речовин, зброї та боєприпасів, а так само контрабанда стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила вивезення за межі України.

Вказівка в додатку до статті 201 ККУ розміру незаконного переміщення товару — вартість у тисячу й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян — одночасно встановлює межу між контрабандою, як злочином та як адмініс­тративним правопорушенням, відповідальність за яке передбачається Митним кодексом.

Контрабанда, як вид правопорушень, була відома ще в давні часи. Зокрема, про неї згадувалось у давньогрецьких і римських правових і літературних джерелах. Слово «контрабандос» вживалось на позначення товарів і предметів, заборонених для ввезення. У цілому це діяльність, що націлена проти (contra-) урядових указів, рішень, постанов (bando), які регулюють порядок імпорту та експорту товарів та транспортних засобів.

Разом з тим, хоч історія контрабандної діяльності налічує епохи, хоч розмір контрабандної діяльності в сучасній Україні досить вражаючий: щороку порушується більше півтисячі кримінальних справ та тисячі адміністративних справ про пору­шення митних правил на загальну суму, що становить 1—1,5 млрд грн — не можна вважати визначення в законі складу злочину вдалим.

Історія боротьби митних органів України з контрабандою за часів суверенної держави має унікальні випадки. Так, 1997 року працівниками Севастопольської митниці було виявлено 624 кілограми чистого (99 %) кокаїну; працівниками Ужгородської митниці затримано контейнер з 6,1 тонною гашишу (вартістю 70 млн доларів); працівниками Ільїчевської митниці 2002 року затримано партію гашишу у 2,5 тонни, виявлено канал поставки в Україну викрадених за кордоном автомобілів високої вартості. Тільки за 1996—1997 рр. затримано близько 290 наркокур’єрів. Державі щорічно повертається культурних та історичних цінностей на значну суму. Великі розміри контрабандного вивезення золота, срібла, платини, іноземної валюти [2].

Скоєння контрабанди далеко не завжди відбувається без участі, злочинної домовленості зі співробітниками митних структур. Так, начальник Волинської митниці О. Чернишов відомий як єдиний у світі митний генерал, що відбував 1998 року покарання у в’язниці Німеччини за скоєння контрабанди з конфіскацією його зарубіжних банківських рахунків.

На сьогодні відомі різноманітні способи здійснення контрабан­ди, у тому числі й ті, що не потребують переміщення товару через митний кордон.

На відміну від вітчизняного, кримінальний закон Російської Федерації передбачає відповідальність за обманне використання документів чи засобів митної ідентифікації, за дії, пов’язані з недекларуванням або недостовірним декларуванням предметів зовнішньоекономічної діяльності, перевезенням предметів у спеці­ально сконструйованих сховищах (тайниках).

Недосконалість чинного кримінального та митного законодавства, його надмірна нестабільність (щороку вводиться в дію та скасовується близько 2 тис. підзаконних актів. Їх перелік, що здійснюється у формі друкованого збірника «Таможенное дело Украины», авторами видання якого є два перших заступника Голови Держмитслужби О. Єгоров та О. Шейко, вже нараховує
14 томів, обсягом до 800 сторінок) створили сприятливі умови для розквіту службової, організованої злочинності в галузі митної справи. У вересні 2002 року було порушено кримінальну справу відносно всіх співробітників митного поста Бачівськ з обвинуваченням у зловживанні службовим становищем та сприяння контрабандній діяльності.

За статистикою, кожного року з Митної служби звільняється 15—20 % особового складу. Застосування цього занадто м’якого виду юридичної відповідальності до працівників митної служби може викликати сумнів щодо урахування стану контрабандної діяльності.

За порушеною 2002 року кримінальною справою з факту недотримання правил митного оформлення привезених на продаж автомобілів злочинним угрупованням співробітників Рівненської митниці та підрозділу УВС Рівненської області було виявлено факт незаконної реалізації 282 автомобілів. Поряд із завданням моральної шкоди авторитету ДМСУ, державі було заподіяно матеріальну шкоду в розмірі приблизно 1 млн грн.

Зауважимо, що більшовикам вистачило і року для розуміння того, що якщо не припинити масове вивезення за кордон викрадених історичних та культурних цінностей, держава може опинитися ні з чим, без історії. Декрет Раднаркому від
19 вересня 1918 року «Про заборону вивезення і продажу за кордон предметів особливого художнього і історичного значення» було ухвалено через 11 місяців після проголошення Радянської влади.

Україна майже 9 років регулювала митні питання щодо вивезення культурної спадщини старим законом СРСР ще від 23 березня 1987 року. Тільки 21 вересня 1999 року було затверджено Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Реєстрація пам’ятників мистецтва, історичних цінностей, що перебували в приватній та державній власності (музеях, приватних колекціях) розпочалася ще в жовтні 1918 року, тобто в розпалі громадянської війни. А в Україні до цього часу перед урядом чи в парламенті навіть не поставлено питання щодо перепису та випуску реєстру історичних і національних пам’яток культури. Таке правове становище створює занадто сприятливі умови для безкарного вивезення предметів національної культури, історичної спадщини за кордон.

Виявити злочинців чи правопорушників за відсутності такого реєстру неможливо або дуже тяжко правильно кваліфікувати їхні діяння — чи як контрабандні, чи як адміністративне правопорушення. Дозвіл на вивезення культурних цінностей оформлюють працівники відділів Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України при Міністерстві культури й мистецтв України. Такі підрозділи створено зараз майже в кожному обласному центрі. До 1997 року вони були лише в Києві, Харкові, Львові та Одесі. Це забезпечувало їхній професійний рівень.

Підкреслимо, що в галузі митної справи кримінальна відповідальність настає тільки за контрабанду. За всі інші порушення митних правил до юридичних або фізичних осіб застосовується адміністративна відповідальність. Заходами адміністративного впливу можуть бути:

· штраф;

· адміністративний арешт;

· конфіскація майна (оплата або безоплатна);

· перевірка діяльності суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності;

· відмова в ліцензії на вивезення товару.

У разі причетності до скоєння контрабанди та митних правопорушень громадянами і юридичними особами працівників митних органів або Державної служби контролю за переміщення культурних цінностей, до них застосовуються заходи державного примусу, передбачені Кримінальним кодексом України за службові злочини, Кодексом про Адміністративні правопорушення або дисциплінарна відповідальність. З 1 січня 2003 року в Митній службі України набув чинності Дисциплінарний статут Митної служби України. Стаття 25 Статуту визначає: «Порушення службової дисципліни (дисциплінарний проступок) — це протиправне, винне (умисне чи з необережності) діяння працівника, що посягає на службову дисципліну в державному органі шляхом невиконання або неналежного виконання ним своїх службових обов’язків, порушення заборон і обмежень, зловживання або перевищення прав, або вчинення проступку, який порочить його як державного службовця, або дискредитує орган, у якому він працює».

Разом з тим, визначення в статті 26 Митного статуту грубого порушення службової дисципліни як недотримання вимог законодавства України з питань митної справи, що спричинило матеріальні збитки державі, юридичним чи фізичним особам, надає можливість керівникам — начальникам цих митних працівників — визначати на свій розсуд: порушувати кримінальну справу за ознаками посадового злочину чи проводити адміністративне дисциплінарне розслідування.

Дисциплінарний статут визначає такі стягнення:

· зауваження;

· догана;

· попередження про неповну службову відповідність;

· затримання в присвоєнні чергового спеціального звання;

· пониження спеціального звання на одну ступінь;

· звільнення з митних органів.

Для посилення правопорядку в митній галузі Кабінет Міністрів України ухвалив 23 серпня 2002 року постанову № 1240, якою затвердив «Програму протидії контрабанді та захисту внутрішнього ринку на 2002—2005 роки».

Згідно з цією Програмою, адміністративна та дисциплінарна відповідальність буде застосовуватися також і до працівників СБУ, Держкомкордону, Державної податкової адміністрації, МВС та інших органів виконавчої влади, які відповідно до своєї компетенції повинні сприяти ефективності заходів щодо запобігання проявам контрабандної діяльності та реалізації на внутрішньому ринку незаконно ввезених товарів.

Зауважимо також, що в грудні 2002 року Президентом України прийнято рішення про призначення офіцерів СБУ для оперативної роботи в митницях (по 2 особи) із метою виявлення каналів та осіб із складу митників, причетних до контрабандної діяльності. Усього передбачається направити близько 100 офіцерів СБУ в митні структури.

4.2. Питання до семінарського заняття

· Незаконне виготовлення та збут підакцизних товарів.

· Випуск або реалізація недоброякісної продукції.

· Обман покупців та замовників.

· Штучне підвищення і підтримання високих цін та зговір про фіксування цін.

· Недобросовісна конкуренція.

· Контрабанда: поняття, розмежування від порушення митних правил.

· Перспективи розвитку законодавства щодо боротьби з визначеними вище правопорушеннями.

4.3. Теми рефератів

1. Конституційний та інший законодавчий захист прав споживачів.

2. Проблеми боротьби з монополією на прикладі правопорушень, пов’язаних зі штучним підвищення цін, зговором про фіксування цін.

3. Розмежування контрабанди від митних правопорушень.

4.4. Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Целюлозно-паперовий комбінат виробив 200 т целюлози підвищеної вологості. Державна контрольна лабораторія нагляду за стандартами й вимірювальною технікою встановила цей факт і заборонила її відвантаження. Однак, за згодою споживача, цю партію целюлози було йому відправлено. Прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи у зв’язку з фактом випуску нестандартної продукції, посилаючись на те, що споживач знав про вологість і погодився прийняти таку продукцію.
У постанові слідчого зазначається також, що підвищена вологість на якість паперу не впливає.

Чи правомірні доводи прокуратури?

Задача 2. Продавець магазину Пакінова в підсобному приміщенні відкрила 34 пляшки горілки «Старокиївська», відлила з кожної по 100 г, доливши відповідну кількість води, і встигла продати сім пляшок.

Кваліфікуйте дії Пакінової.

Задача 3. Під час митного догляду в Царенка в мішечку, що висів на шиї, було виявлено золоті вироби (каблучки, персні тощо) на суму 930 $.

Варіант: вироби містились у гніздах, зроблених у підборах черевиків.

Кваліфікуйте дії Царенка.

Задача 4. Іноземець Фрідлянд, повертаючись із туристичної подорожі по Україні, намагався, без декларування, вивезти за кор­дон золоті вироби на суму 2063 $ та 260 євро, що знаходилися між сторінками книги.

Кваліфікуйте дії Фрідлянда.

4.5. Список рекомендованої літератури

1. Андрушко П., Данько В . Деякі питання кваліфікації обману покуп­ців // Радянське право. — 1995. — № 5. — С. 24—27, 30.

2. Виступ Л. Деркача з нагоди шостої річниці Державної митної служби України // Факти. — 1997. — 24 червня.

3. Жорін Ф. Л . Правові основи митної справи в Україні: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 2001.

4. Законодательство Украины о валютном регулировании. — Х.: Ксилон, 1997.

5. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

6. Митний кодекс України. — К., 2001.

7. Правила торгівлі на ринках / Затв. наказом МЗЕЗ і торгівлі України 12 березня 1996 р. № 157.

8. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження «Програми протидії контрабанді та захисту внутрішнього ринку на 2002-2005 роки» від 23 серпня 2002 р. № 1240.

9. Про судову практику в справах про обман покупців: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 березня 1973 р., з наступними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — С. 159—165; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

Тема 5

Види юридичної відповідальності
за правопорушення в кредитно-фінансовій сфері

Питання 1. Ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

Питання 2. Виготовлення, збут та використання підроблених державних та недержавних цінних паперів.

Питання 3. Порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки.

Питання 4. Відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом.

Питання 5. Відповідальність за правопорушення в бюджетній сфері.

5.1. Методичні поради

У процесі вивчення даної теми для юристів з економічним ухилом важливим є той аспект, що гроші, кредитно-фінансові інтереси держави, суб’єктів підприємницької діяльності та громадян завжди утворюють якщо не основну підставу, то важливий фактор значної кількості корисливих правопорушень, злочинів. Тому необхідно ознайомитися з законодавчими документами, що регулюють бюджетну сферу, кредитно-фінансові відносини та й саму грошову систему в Україні.

Студентам необхідно звернути увагу на залежність кваліфікації правопорушень, предметом і об’єктом яких є гроші, від форми власності суб’єктів господарської діяльності.

Розгляд виділених у посібнику питань вивчити визначити їхню структуру та напрямок подальшого самостійного ознайомлення з відповідною правовою літературою та законодавчими джерелами.

Студентам також рекомендується вивчити матеріали міжнародної практики боротьби з відмиванням грошових коштів, здобутих злочинним способом.

Гроші, як вираз власності, еквівалент будь-якого товару, є не тільки необхідною умовою існування ринкових економічних відносин, але й складають мету, ціль більшості економічних злочинів. Гроші виступають як предмет злочину, коли правопорушник посягає на грошові знаки, грошові маси, що перебувають у безпосередній власності громадян, знаходяться на зберіганні в банках, у приміщеннях юридичних осіб тощо.

Цікаво знати, що самому давньому спогаду про гроші — 4500 років. Уперше про це згадується в історичних пам’ятках сучасного Іраку (держава Двуріччя).

Перші монети було відчеканено у VII ст. до н. е. в царстві Лідія (сучасна територія Турції).

Перші власні монети — златники та серебреники з’явилися на Русі наприкінці Х століття, а паперові гроші — асигнації —
у 1769 році, під час правління Катерини II.

На острові Яп (у Тихому океані) гроші вироблялись із каменя й досягали в діаметрі 4 м. У Судані їхню роль виконували металеві мотиги, в Ефіопії — шматки солі, на острові Санта-Круз — купки червоного пір’я завдовжки до 10 м.

Уважають, що відомі всім «30 серебреників», які отримав Іуда за зраду І. Христа, — це сіклі (шекелі) фінікійського міста Тіра.

Гривнями називались великі срібні злитки, бруски, що служили грошовою й ваговою одиницею в Давньоруській державі. Їхня вага дорівнювала приблизно 200 г. У XIV ст. на Русі гривню витіснив рубль. У суверенній Україні гривня стала національною грошовою одиницею 1997 року.

Об’єктом злочинних посягань є фінансова діяльність держави, грошово-кредитна політика як сукупність організаційних, правових заходів у галузі обігу грошей та кредиту, за допомогою яких держава формує доходну частину бюджету, регулює економічні процеси, впливає на розвиток економіки. Даний вид регулювання завжди був монополією держави, найважливішим засобом формування політики методом впливу на внутрішні та зовнішні державні економічні процеси.

Залежно від стану справ у грошово-кредитній системі держави оцінюється ефективність діяльності уряду, усієї політичної системи. У зв’язку з цим зауважимо, що за роки своєї незалежності Україна, яка посідала за станом економічного розвитку в 1991 році 8 місце серед держав світової співдружності, перетворилася на великого боржника. Зокрема, її прямий державний борг складає 11 млрд 740 млн доларів, зовнішній борг — 7 млрд 900 млн доларів. При цьому найбільшим зовнішнім кредитором України залишається Всесвітній банк, борг якому становить 2 млрд 305 млн доларів. За даними Міністерства фінансів, на другому місці залишається борг з облігацій зовнішнього державного займу — 2 млрд 204 млн доларів. Борг перед Російською Федерацією становить 1 млрд 779 млн доларів; перед Німеччиною — 408 млн доларів; Європейським Союзом — 320 млн доларів; США —
289 млн 600 тис. доларів; Туркменістаном — 281 млн 700 тис. доларів та 310 млн доларів перед іншими зовнішніми кредиторами. Якщо до цього додати внутрішній борг перед населенням — за зниклі заощадження — 122 млрд гривень, то картина зі станом економіки і фінансово–кредитною системою в державі стає зрозумілою [10].

На стан справ у грошово-кредитній сфері впливає і незаконний вивіз капіталу, валюти за кордон. Зокрема, за 2002 рік з України було вивезено більше 2 млрд доларів США, що є найбіль­шим показником за останні 3 роки.

Разом з тим, держава з перших кроків своєї незалежності приділяла значну увагу правовій охороні фінансово-кредитної системи та грошової маси від злочинних посягань. Основи політики в цьому напрямку були закладені вже в перших законах «Про власність», «Про підприємницьку діяльність», «Про банки і банківську діяльність», «Про систему оподаткування» та інших ще 1991 року. Окрім адміністративних заходів, було розроблено заходи кримінально-правового впливу. Кримінальний кодекс Украї­ни поповнився відповідними складами злочинів в окремих статтях та доповненнях до чинних. Правоохоронними органами було виявлено у 2000 році 8 864, а у 2001 році — 8959 злочинів, скоєних у кредитно–фінансовій сфері.

Питання 1. Ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів

Сучасна практика захисту суспільних відносин засобами юридичної відповідальності громадян та юридичних осіб за правопорушення в економічній сфері свідчить про наявність суттєвих колізій інтересів, а відповідно — про наявність значної кількості злочинів та інших правопорушень, пов’язаних зі сплатою податків та інших встановлених державою платежів, зборів. Зауважимо, що стаття 67 Конституції України визначила: «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом». Тобто, сплата податків — це конституційний обов’язок громадянина (а тому і юридичної особи ). Цей обов’язок, точніше, ці податкові правовідносини мають не цивіль­но-правовий, а публічно-правовий характер і ґрунтуються на владних підпорядкуваннях однієї сторони (громадянина, юридич­ної особи) іншій (державі). Ці правовідносини передбачають субординацію сторін, з яких одну представляє податковий орган, що діє від імені держави і має владні повноваження, а іншу — платник податку з зобов’язанням підкоритися цій вимозі. Вимоги податкового органу і податкове зобов’язання платника податку випливають не з угоди між ними, а з закону.

Розуміння податку як публічно-правового обов’язку, що виникає з Конституції та інших законів, дає підстави стверджувати, що їх невиконання чи неналежне виконання повинно кваліфікуватися як діяння, яке скоюється проти держави, що в даному випадку представляє інтереси всього суспільства. Конституційний обов’язок щодо сплати податку конкретизується в низці законів. Зокрема, у Законі «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 року, з подальшими змінами та доповненнями; Законі «Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків — та інших обов’язкових платежів» від 22 грудня 1994 року; Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року
(з подальшими численними змінами). До підзаконних актів у цій галузі можна віднести Декрети Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір», «Про місцеві податки і збори», «Про податок на добавлену вартість» та інші.

Система законів та підзаконних актів, що регулює відносини у сфері оподаткування, визначає адміністративні повноваження відповідних державних установ — збирачів податків — та зобов’язання юридичних і фізичних осіб — платників податків.

Важливим засобом охорони податкових правовідносин є кримінальний закон. Стаття 212 ККУ визначає юридичний склад злочину та види кримінально-правової відповідальності за діяння, пов’язані з ухиленням від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Санкція цієї статті передбачає такі види кримінального покарання, як конфіскація майна, штраф, звільнення з посади, виправні роботи, позбавлення волі. Винна особа зобов’язана, крім того, відшкодовувати завдані збитки.

Об’єктивна необхідність жорстких санкцій викликана значенням податків для існування держави. На сьогодні податки станов­лять близько 80 % надходжень до Державного бюджету. Зменшення частки державного сектору в економіці ще більше посилює роль податків та їх своєчасного надходження. На жаль, правова свідомість та законослухняність фізичних та юридичних осіб в Україні перебувають не на належному рівні. Про це можуть свідчити дані щодо скоєння правопорушень юридичними особами протягом 1994—1998 років.

Тільки 1997 року після державної реєстрації не сплатили податки 43 тис. 827 підприємств (33,4 %), 35 тис. 100 колективних підприємств (31,6 %), 31 тис. 859 товариств (26,9 % ), 410 страхових компаній, 2 тис. 541 підприємств з іноземними інвестиціями. Як підкреслював у своєму виступі на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю 16 лютого 1998 року Президент України Л. Кучма, бюджет 1997 року втратив через ухилення від оподаткування майже 7 млрд гривень. Ці кошти пішли «в тінь» [4].

Протягом 1994—1998 років ухилилися від сплати податків юридичні особи: 1994 р. — 1077; 1995 р. — 3283; 1996 р. — 5869; 1997 р. — 8796; 1998 р. — 10481 [7, с. 70].

За 10 місяців 2000 року було порушено більше 9 тис., а за такий же період 2001 року — близько 11 тис. кримінальних справ за ухилення від сплати податків. Протягом останніх років структури Державної податкової адміністрації активізували профілактичну роботу в цьому напрямку. Держава проводить масштабну роз’яснювальну роботу, і це зрозуміло. Якщо всіх винних підприємців притягати до кримінальної відповідальності, то хто ж буде розвивати економіку держави? Адміністративна відповідальність у цій сфері відіграла важливу роль. Значний обсяг організаційних заходів держави щодо наведення порядку в цій сфері здійснюється під час втілення державних програм з боротьби з організованою злочинністю та корупцією.

У межах навчальної дисципліни можна підкреслити, що юридична відповідальність настає за порушення податкового закону (підзаконного акту) — правового акту вищого органу законодавчої влади, який зобов’язує юридичних і фізичних осіб сплачувати до бюджету платежі у формі податку в певному розмірі і в точно визначені строки.

Але юристам з економічним ухилом треба звертати увагу й на невизначеність законодавчої системи оподаткування, тимчасовість дії окремих законів, указів, постанов, необґрунтованість введення нових податків, їхніх розмірів. Великі податки викликають у юридичних осіб і громадян потребу ухилення від сплати, приховування реального прибутку. Про це часто, особливо під час виборчих компаній, говорять представники влади, включаючи і Президента України.

Нагадаємо, що розмір дані, тобто податку, під час татаро-монгольської навали становив тільки четверту частину від прибутку подвір’я. Зараз розмір податку сягає 60—80 % прибутку, фізичні особи сплачують 40 % заробітку. А що собою являє ПДВ — податок на добавлену вартість — та як обґрунтувати його запровадження — ці питання порушує вже й сам Президент України.

Питання 2. Виготовлення, збут та використання підроб­лених державних та недержавних цінних паперів

Функціонування економіки постійно потребує мобілізації, перерозподілу та розподілу фінансових коштів. В умовах ринкової економіки комерційний характер остаточно обумовив появу різних ринків фінансових ресурсів, які, крім форми підприємниц-
тва, виконують регулятивні функції мобілізації і перерозподілу фінансових засобів між різними галузями економіки, тобто, у цілому, є системою забезпечення розподілу грошових коштів між учасниками економічних відносин.

Фінансові ресурси обертаються на даному ринку в різних фор­мах: грошовий ринок і ринок капіталів. Останній містить ринки банківських кредитів, фондовий ринок, первинний і вторинний ринки цінних паперів тощо.

Ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які реалізуються через випуск спеці-
альних документів (цінних паперів), що мають власну вартість. Їх можна купувати, продавати, використовувати як платіжні засоби, предмети застави, джерела кредитних ресурсів тощо.

На даному ринку циркулюють інвестиційні цінні папери (акції, облігації) та боргові цінні папери (векселі, різні вимоги, ф’ючерсні, форвардні угоди і под.). Залежно від часу і способу їх надходження на ринок його поділяють на первинний і вторинний.

Емітент цінних паперів — суб’єкт фондового ринку, який від свого імені випускає цінні папери з метою реалізації під зобов’язання, що випливають з умов їх випуску. Фондова біржа — це організований ринок цінних паперів. Торгівля тут здійснюється за певними правилами, стандартами та критеріями.

У цілому ринок цінних паперів — це частка фінансового ринку, яка забезпечує можливість мобілізації фінансових коштів та інвестицій, переміщення капіталів у різні галузі економіки з найвищою можливою нормою прибутку, а також виконання посеред­ницької ролі в процесі збору коштів у їхніх власників та ефектив­ного їх розміщення як у державному, так і в приватному секторах економіки.

На сьогодні вже досить чітко визначено принципи створення та функціонування фондового ринку з метою забезпечення надійного захисту інтересів його учасників, належних умов для розміщення інвестицій та сприяння економічному розвитку в цілому.

Суб’єктами відносин на фондовому ринку, окрім емітентів цінних паперів, є також інвестори — юридичні чи фізичні особи, які вкладають кошти в цінні папери з метою одержання прибутку або збільшення ринкової вартості останніх.

Цінні папери — це документи, що засвідчують правоволодіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їхнім власником, і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають із цих документів.

До переліку видів цінних паперів належать і приватизаційні майнові сертифікати — особливий вид державних цінних паперів, що підтверджують право власника на безкоштовне отримання частки майна державних підприємств або державного житлового фонду та землі в процесі приватизації.

Держава з перших кроків запровадження ринкової економіки, тобто ще з 1991 року, ухвалила низку законів, які регулюють порядок емісії та обігу цінних паперів, і тим самим встановила різні види юридичної відповідальності осіб, що порушують цей порядок. До цих законів можна віднести Закон України від 18 червня 1991 року «Про цінні папери і фондову біржу», Закон України від 10 грудня 1997 року «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», Указ Президента України від 18 березня 1994 року «Про порядок підготовки та продажу акцій відкритих акціонерних товариств, які створені шляхом корпоратизації» та інші, у тому числі підзаконні акти Міністерства фінансів та Національного банку України.

Кримінальна відповідальність за порушення встановлених правил і принципів виготовлення та реалізації державних і недержавних цінних паперів визначена у:

· статті 223 ККУ «Порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів»;

· статті 224 ККУ «Виготовлення, збут та використання підроб­лених недержавних цінних паперів»;

· статті 215 ККУ «Підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків».

Близькими за складом злочину, особливо об’єктом та об’єктив­ною стороною, до поданого переліку є низка злочинів, пов’язаних із незаконним виготовленням, підробленням і збутом паперових, металевих грошей та акцизних марок. Законодавець, ураховуючи велику небезпеку від скоєння цих злочинів, встановив досить жорсткі санкції до винних осіб: конфіскація майна, штраф, позбавлення права обіймати певні посади строком до 5 років та позбавлення волі до 7 років.

Можна нагадати, що, пов’язані з порушенням правил виготовлення та обігу грошей, цінних державних та недержавних паперів, злочини існували з давніх часів. В історії кримінології та кримінального права відомо, що держава завжди жорстко карала таких правопорушників. Зокрема відомий факт, коли в Німеччині майстра золотих справ Клауса Ельмхорста восени 1431 року за виготовлення фальшивих монет зварили в котлі на площі м. Штральзунда. На спогад та з виховною метою цей котел про-
стояв на площі як пам’ятник 130 років. Раніше, ще в ХІІІ столітті, фальшивомонетникам заливали в горло розплавлене золото чи срібло, залежно від того , з якого металу він підробив гроші.

У наш час відповідні правоохоронні органи відзначають особливий масштаб злочинної діяльності з вироблення та збуту підроблених доларів США в Республіці Чечня та країнах Ближнього Сходу. Громадянам України та Російської Федерації запам’я­талися махінації, пов’язані з державними облігаціями зовнішньої позики, що призвели до краху національної валюти в 1993—1996 роках. Проте питання щодо юридичної відповідальності причетних осіб обмежилося їхнім переміщенням з урядових структур до парламентських. Резонансні кримінальні справи відносно пограбування мільйонів вкладників-акціонерів відомих українських банків («Україна», «Слов’янський», «Градобанк») та трастів типу «МММ» якщо й було порушено, то не реалізовано. Зауважимо, що таке ставлення держави до цієї категорії злочинців сприяє подальшому розвитку зазначеної групи злочинів та правопорушень.

Питання 3. Порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки

Проблеми юридичної відповідальності за діяння, пов’язані з порушенням правил про здійснення операцій із валютою та її неповерненням в Україну сягають коренями в економіку та політику ще радянського режиму. Командна соціалістична економіка з перших днів установила централізований контроль за кількістю та обігом іноземної валюти. Наявність залізного кордону, жорстка регламентація виїзду за кордон громадян СРСР (як правило, тільки партійних та радянських функціонерів, спортсменів та дія­чів мистецтва), обслуговування іноземних туристів окремо від населення, монополія зовнішньоекономічної діяльності — все це робило неможливим і непотрібним для пересічних громадян придбання та використання іноземної валюти.

З того ж часу в психології населення залишилося почуття недовіри, побоювання держави, її спроможності в будь-який момент відмовитися від своїх законів, поміняти конституційні положення про форми власності й знову націоналізувати власність або якось по-іншому обібрати населення. Підтвердженням такої обґрунтованої недовіри можуть бути дії держави відносно заощаджень населення, коли в одну мить громадяни були позбавлені своїх вкладів у розмірі загалом у 212 млрд рублів СРСР.

А перший президент України Л.Кравчук, який через засоби масової інформації закликав населення вкладати гроші в ощадбан­ки та запевняв про їхню безпеку від знецінення, інфляції, так і не вибачився перед народом.

Важливим чинником виявлення та неповернення валюти з-за кордону є нестабільність нинішнього політичного режиму й законодавства, криза економіки. Корупція та організована злочинність — додаткові фактори, що прискорюють руйнування економіки, пограбування загальнонародної власності способом шахрайства, махінацій під час приватизації. Злочинність на всіх рівнях влади та всіх прошарків населення роз’їдає почуття національного патріотизму й замість того, щоб вкладати капітал (навіть отриманий злочинним способом) у національну економіку, його вивозять в інші країни, не повертають після здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Нагадаємо, що ще 1993 року, коли хвиля вивезення капіталу була найбільшою, голова Служби безпеки України Є. Марчук на засіданні Верховної Ради, що транслювалося засобами телебачення, заявив, що йому добре відомі всі, хто відкрив валютні рахунки за кордоном і що буде вжито заходи щодо їхнього повернення в Україну. Та приклад з Прем’єр-міністром України П. Лаза­ренком висвітлив реальний стан справ — є категорія громадян, на які закони України не розповсюджуються.

Цікаво зауважити, що за прикладом більшовиків, які прийшли до влади 1917 року (зокрема В. І. Ленін, Ф. Дзержинський, Л. Троцький, Бухарін та ін.) та повідкривали в банках Швейцарії рахунки, перший президент України Л.Кравчук теж придбав «хатинку» у Швейцарії, про що спочатку відверто заявив по національному телебаченню. Інші особи, що перебувають на вищих державних посадах про свої закордонні рахунки не повідомляли. Не організовано й облік розмірів власності особи в разі призначення на посаду або вибору до Верховної (обласної) Ради та після закінчення строку цих повноважень.

Таке становище підриває економіку держави, позбавляє її сенсу. Зовнішньоекономічна діяльність — це завжди рух у двох напрямках.

Своєчасність надходження валютної виручки від експортних операцій та поставки товарів, виконання робіт, надання послуг чи передачі прав інтелектуальної власності за імпортними операціями і є тим кінцевим результатом, заради якого укладається зовнішньоекономічна угода.

Цей результат віддзеркалює інтереси як конкретного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, так і держави. Поєднання цих інтересів через правовий механізм — одне з основних питань, завдань правового регулювання зазначеної діяльності.

Треба підкреслити, що держава активно розробляє правові нор­ми щодо регулювання зовнішньої економіки. Чинне законодавство нараховує понад сто законів, указів Президента України, постанов та розпоряджень уряду. Однак це зовсім не свідчить про ефек­тивність, а тим більше про стабільність законодавства, навіть навпаки. Безліч законів та велика кількість державних структур, що регулюють та контролюють зовнішньоекономічну діяльність, «знеособлюють» свою відповідальність, унеможливлюють виявлення конкретної особи, яка дійсно повинна відповідати за реаль­ний стан справи. Цей принцип розмивання відповідальності давно відомий, але дуже вигідний у період формування первісного капіталу за рахунок пограбування держави і населення. Вивезення капіталу за кордон — це інвестування економіки інших держав. Та прагнення до наживи, прибутку перевищують почуття патріотизму.

Серед нормативних актів, що регулюють, контролюють повноту й своєчасність розрахунків за експортно-імпортними операціями, виокремимо директиву НБУ № 19029/851 від 15 травня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті за експортно-імпортними операціями на умовах відстрочки платежів та поставок». У документі є розділи «Про відповідальність за порушення строків повернення валюти із-за кордону», «Про порядок здійснення контролю за дотриманням резидентами нормативно зазначених термінів» тощо. Окрім цього, 21 вересня 1994 року було ухвалено Закон «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», а 7 листопада 1994 року вийшов Указ Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» тощо.

Низка інших законів, указів, постанов, розпоряджень Кабінету Міністрів, Національного банку, Міністерства фінансів та інших відомств, поряд із національними програмами боротьби з корупцією та організованою злочинністю, підтверджують висновок про наявність в Україні достатньої правової бази для регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів усіх форм власності.

Але до 1 вересня 2001 року санкції цих норм, види державного примусу, в основному мали адміністративний, цивільно-правовий та дисциплінарний характер. Тільки 2001 року новий Кримінальний кодекс України визначив кримінальну відповідаль­ність за склад злочинів, передбачених статтею 207 «Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті» та статтею 208 «Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків».

Санкції передбачають конфіскацію коштів, що перебувають на закордонних рахунках, але треба пам’ятати умови дії закону (він не має зворотної сили) і необхідність міжнародної угоди про надання інформації від іноземних банків, урядів, правоохоронних структур та видачу злочинця. Зокрема, уряд США більше трьох років не вирішує питання про повернення П. Лазаренка і незаконно вивезених ним грошей.

Крім зазначених правопорушень, у сфері обігу іноземної валюти існує злочинність, пов’язана з незаконною діяльністю фірм, що здійснюють конвертацію валюти. Вона поєднує в собі незаконну підприємницьку діяльність, порушення порядку створення юридичних осіб і правил отримання відповідних ліцензій, ухилення від сплати податків та приховування валютної виручки.

За даними ДПА, у 1998 році було викрито 14 центрів із незаконної конвертації валюти. Усі вони являли собою фіктивно створені фірми, підприємства. Тільки протягом року ними було проконвертовано близько 3 млрд гривень, що завдало державі шкоду на суму більше 40 млн гривень. У цей же, 1998 рік в Києві ДПА разом із СБУ було виявлено злочинне угруповання, що здійснювало пересилання валютних коштів за кордон. Виявлено готівкою 1,251 млн гривень, 148 тис. доларів США, 125 тис. німецьких марок [7, с. 71].

У цілому система правопорушень, пов’язаних із незаконним конвертуванням валюти, вивезенням її за кордон, неповерненням із-за кордону після виконання зовнішньоекономічних угод, незаконним відкриттям валютних рахунків за межами України — це прояв давно створеної та добре організованої злочинності. Її основу складає система територіальних, міжрегіональних та міжнародних зв’язків між кримінальними угрупуваннями, корумпованими особами всіх рівнів владних структур. Ця система активно впливає на основні канали прямування як легального, так і тіньового товарно-грошового капіталу в Україні та за кордоном.

Розглянута проблема тісно пов’язана з проблемою легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, тобто капіталу, здобутого злочинним методом. Нині в урядових структурах дебатується питання про виведення з тіньового сектора злочинно здобутого капіталу способом затвердження рішення про його «амністію». Отже, через прийняття політичного чи юридичного документа будуть створені умови для правового захисту прошарку «нових україн­ців». Їхня амністія стане ще одним яскравим прикладом безсилля або відвертого небажання держави своєчасно навести порядок у країні визначеними заходами юридичної відповідальності.

Питання 4. Відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом

В останні роки боротьба з легалізацією незаконних доходів все більше здобуває міжнародний і транснаціональний характер. Відповідно до останніх оцінок, обсяг незаконних фінансових засобів, які пропускаються організованою злочинністю через фіктивні банківські рахунки, становить 1500 млрд доларів на рік, що приблизно дорівнює ВВП Франції.

На думку експертів, протягом останніх років в Україні спостерігається стрімкий процес криміналізації зовнішньоекономічної діяльності, економічної діяльності в кредитно-фінан­совій системі та в інших сферах. Це призводить до того, що частина «тіньової» економіки в державі становить близько 50—60 % від національної економіки й пов’язана з протиправним вилученням капіталу з обороту і вивозом його за межі України. Проблеми «відмивання капіталу» давно стали міжнародними.

1989 р. з ініціативи «Сімки» була створена Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF).
У червні 2000 року ця незалежна міжнародна організація, підтримку якої здійснюють уряди 29 країн (у тому числі США, Японії), уперше обнародувала списки 15 держав, що ухиляються від співробітництва у сфері боротьби проти легалізації грошей, отриманих злочинним способом. Крім основних порушників — Росії, Філіппін, Науру (малюсінький атол, розташований поблизу Австралії, де 10 000 жителів, лише одна нор­мальна дорога, немає промисловості, але функціонує 400 бан­ків), — у переліку значилися Ізраїль, Ліхтенштейн, а також невеликі острівні держави: Кука, Домініка, Гренадіни тощо. У лис­топаді 2001 р. Україна також удостоїлася честі бути внесеною в цей чорний список.

Термін «відмивання грошей» уперше було використано у 80-ті роки в США стосовно доходів від наркобізнесу. Ним позначають процес перетворення нелегальних капіталів у легальні. З того часу діапазон діянь, що є джерелом походження «брудних грошей», значно розширився: розкрадання, шахрайство, незаконна торгівля зброєю, несплата податків у великих і особливо великих розмірах, залучення до зайняття проституцією тощо.

Як випливає зі Страсбурзької конференції і рекомендацій Спеціальної фінансової комісії Ради Європи з проблем відмивання грошей, відмивання коштів і майна — це процес, у ході якого засоби, отримані в результаті незаконної діяльності, розміщуються, переводяться чи іншим способом пропускаються через фінансово-кредитну систему (банки, інші фінансові інститути), або на них (замість них) здобувається нове майно, або вони інакше використовуються в економічній діяльності, після чого повертаються власнику у «відтвореному» вигляді для створення видимості законності отриманих доходів, приховання осіб, що ініцію­вали дану операцію та одержали доходи, а також протизаконність джерел цих засобів.

Згідно з п. 1 статті 209 ККУ «легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом», «вчинення фінансових операцій та інших угод з грошовими кош­тами та іншим майном, здобутих завідомо злочинним шляхом, а також використання зазначених коштів та іншого майна для здійснення підприємницької або іншої господарської діяльності, а також створення організованих груп в Україні чи за її межами для легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом, — караються штрафом від 500 до 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 3-х років з конфіскацією грошових коштів та іншого майна, здобутих незаконним шляхом». У п. 2 зазначеної статті вказується, що « ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від 5 до 12 років з кон­фіскацією грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом».

Що стосується самого процесу легалізації, тобто відмивання, то моделі, механізми і сфери його численні, різноманітні і мобільні. Арсенал «схем» постійно поповнюється. У процесі відмивання грошей можна виділити 3 основні моменти.

· Розміщення — фізичне розміщення наявних коштів у традиційних фінансових установах (банки, кредитні союзи, пенсійні фонди і под.), нетрадиційних фінансових установах (валютні бір­жі, брокери цінних паперів і дорогоцінних металів, казино, організації, що надають поштово-телеграфні послуги тощо), а також у закладах, пов’язаних з індустрією розваг, автомобільним бізнесом, роздрібною торгівлею, або цілком за межами країни. Най-
слабшою ланкою в процесі відмивання грошей є етап розміщення готівки. Незаконно отримані капітали найлегше виявити саме на цьому етапі. Тому законодавство багатьох країн, у тому числі й Указ Президента України, приділяють величезне значення первинному контролю за рухом коштів.

· Розшарування — відрив незаконних доходів від їхніх джерел способом проведення складного ланцюга фінансових операцій, спрямованих на маскування сліду цих доходів, що перевіряється. Після того, як вони успішно розміщені у фінансових установах, їх перетворюють на такі грошові інструменти, як дорожні чеки, грошові перекази, облігації й акції, що полегшує їхній вивіз із країни. Разом з тим, найбільш важливим методом розшарування є електронний переказ фондів. Він надає злочинцям такі переваги, як швидкість, відстань, мінімальний слід, що перевіряється, і високу анонімність за умови величезного загального щоденного обсягу грошових переказів.

· Інтеграція — стадія процесу відмивання, безпосередньо спрямована на надання видимості законності злочинно нажитому майну. Відмиті гроші повертаються в економіку. Вони вміщуються в банківську систему як чесно зароблені доходи. Як приклад можна навести угоди з завищенням ціни. Поширені вони в біржовому обороті, в операціях із творами мистецтв, на аук­ціонах. Речі, вартість яких можна визначити тільки умовно, оцінно, продають за дуже високою ціною. У результаті утворюється значний реальний доход. Ще один приклад: трансферпрайсинг, розповсюджений у експортно-імпортних операціях. Складають 2 договори: реальний і фіктивний (із завищеною сумою угоди). За фіктивним договором гроші переводяться фірмі — посереднику, як правило, зареєстрованій в офшорній зоні. Різниця між реальною і фіктивною ціною залишається на рахунку цієї фірми як доходи.

У центрі схем із незаконного переведення грошей розташовані банки. Одна з таких схем ґрунтується на використанні рахунків, відкритих на підставних осіб чи від імені осіб або організацій, що діють за дорученням інших одержувачів прибутку. Остання категорія охоплює цілу систему агентів з відмивання грошей. Це і посередники, і юристи, і фахівці з фінансової звітності. Сюди ж входять і компанії прикриття.

В усіх випадках рахунки використовуються для того, щоб спростити переказ нелегальних засобів за кордон. Часто в таких схемах фінансові операції спеціально нашаровуються, задіюється велика кількість рахунків. Коли доходить до розгляду, виявляється що сторони, які проводять операцію, тісно пов’язані між собою, чи взагалі це та сама особа. Якщо власником рахунка є комерційне підприємство, то воно нерідко зареєстроване на дуже обмежений термін, як правило, тільки для проведення 1—2 фінансових операцій.

Для прикладу розглянемо знову ж таки сферу експортно-імпортних операцій. Тут ми стикаємося з неповерненням валютного виторгу під приводом форс-мажорних обставин: у контракті заздалегідь обумовлюються досить серйозні штрафні санкції, наприклад, за одноденну затримку вантажу. Його достав­лення навмисно затримують, і згодом штрафні гроші оформлюються на закордонні рахунки. Використовується також завищення реальної вартості чи обсягу товару, очікуваного до постачання в Україну, експорт однієї продукції під виглядом іншої і т. ін.

Яскравим прикладом є операція з Чорноморським пасажирським флотом, що перейшов у володіння України від СРСР. Нові суперлайнери приносили майже чверть валюти СРСР. А після махінацій за перші
2 роки суверенної України, Чорноморська судова компанія опинилася в такому боргу, що віддала свої нові суперлайнери за безцінь. І ніхто з державних осіб не поніс за це ніякої юридичної відповідальності.

Величезні суми опиняються в західних банках у результаті операцій із експорту сировини, яку поставляють за кордон за свідомо заниженими цінами. Різниця залишається підприємцям.
У результаті держава не одержує прибутків, а гроші працюють на економіку чужої країни.

Президент України видав Указ «Про способи запобігання легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом».
В Указі розмежовується первинний і державний контроль. Перший здійснюється банками та іншими фінансовими установами, біржами, комісійними й подібними закладами організаціями, що проводять будь-якого виду лотерею, благодійними організаціями, підприємствами зв’язку й іншими юридичними особами. Держав­ний контроль здійснюється Кабінетом Міністрів України, комітетами і фракціями Верховної Ради, Національним банком України, СБУ, МВД, МЗС, міністерством економіки, міністерством фінансів, ДНАУ.

Даний документ припускає створення на основі Міністерства фінансів нової структури, так званої фінансової розвідки — державного комітету фінансового моніторингу. Основне її призначення — проведення контролю фінансових операцій. Фактично ця структура виступає як експерт, перевіряє законність таких операцій, визнає їх як значні або сумнівні. У даному контексті виникає низка питань, що вимагають роз’яснення. Так, Закон України «Про банки і банківську діяльність» ставить за обов’язок банкам ідентифікувати клієнтів, що здійснюють «значні чи сумнівні» операції, і за власною ініціативою, без відповідного запиту, надавати інформацію про них компетентним органам. Відповідно до Закону, значні операції — це такі, які проводяться за безготівковим рахунком за угодами на суму, більше 50 тис. євро, або операції з готівкою за угодами на суму, що перевищує еквівалент 10 тис. євро, за офіційним курсом гривні до іноземної валюти. Сумнівна операція — це здійснення операції з незвичайними і заплутаними умовами, що не є економічно виправданими чи суперечать законодавству України.

Національний банк направив у 2001 році в Міністерство юстиції постанову, що визначає порядок інформування управлінь для боротьби з організованою злочинністю органами СБУ. Зокрема, передбачається, що інформація буде надаватися не пізніше того дня, коли була зафіксована сумнівна чи значна операція. Насамперед, цікаво те, що Національний банк істотно розширив перелік ознак, які можуть свідчити про сумнівність операції. Якщо раніше він мав 21 пункт, то тепер цей список містить 35 позицій. Серед нововведень, що з часом можуть увійти у визначення «сумнівності», виділяють такі: перерахування великої суми коштів на рахунок протягом 3-х днів із дня його відкриття; перерахування за кордон грошових коштів в іноземній валюті на рахунок, відкритий у транзитному банку, з подальшим їхнім перерахуванням за призначенням на рахунок в іншому банку; купівля акцій незареєстрованих компаній, діяльність яких банк не може ідентифікувати.

Заслуговує на увагу, що новий документ стосується лише інформування силових структур. Податківці не можуть розраховувати на отримання даних від банків, тому що цим документом скасовується порядок інформування останніми органів податкової служби.

ДНАУ, у свою чергу, разом із КРУ видали Указ «Про затвердження порядку взаємного інформування органів Державної конт­рольно-ревізійної служби України й органів Державної податкової служби України про факти фінансових порушень».

Та чи допоможе новостворена структура безболісно інтегруватися Україні в міжнародну систему заходів боротьби з відмиванням «брудних грошей»? Однозначну відповідь дати не просто. Але аналіз українського і міжнародного законодавства в цій сфері дозволяє зробити попередні прогнози.

Ні для кого не є секретом, що нову структуру було скопійовано в нашого північного сусіда. Однак існують розбіжності. У Росії цей державний орган хоч і створений при Міністерстві фінансів, проте акумулював повноваження у сфері боротьби з тіньовим оборотом, що раніше належали силовим структурам, перетворив­шись у монополіста. Український документ містить у собі небезпеку. Окрім того, що в МВС і СБУ залишаються однакові підрозділи зі схожими функціями, вони ще й повинні розробити відповідні інструкції про взаємодію, взаємоінформування і т. ін. Наслідки можуть мати негативний характер. У першу чергу, вирішення питання щодо розподілу обов’язків між цими державними установами явно не буде сприяти якнайшвидшій організації роботи Міністерства фінансів. По-друге, виконання правоохоронними органами подібних завдань (без їхньої передачі Міністерству фінансів) відволікатиме сили і засоби. Ще один цікавий аспект. У Росії існує кримінальна відповідальність для службовців «фінансової розвідки» за розголошення даних, що стали їм відомі під час виконання службових обов’язків. Україна поки що тільки вимагає від банків «здавати» клієнтуру без відповідних гарантій нерозголошення.

Отже, відмивання грошей і відплив капіталу не можна зупинити одними гаслами. Для розвитку бізнесу необхідно приймати ліберальні закони й створювати умови, що допомагають йому розвиватися. Але ці закони повинні бути стабільні і повинні діяти. Порушення основних принципів банківської справи, як то охорона банківської інформації, призведе до недовіри клієнта бан­ку й гальмуванню розвитку вітчизняної інфраструктури.

Поки що Україна посідає одне з перших місць у Європі з «відмивання» брудних грошей, тому її не визнано як державу з ринковою економікою.

Численні приклади вітчизняних лазаренків, тимошенків із прошарку «нових українців», що нажили багатомільйонний капітал й обіймають посади в уряді та парламентських структурах, — не сприяють позитивному іміджу України та довіри до неї з боку більш-менш чесних фінансистів і капіталістів зарубіжжя. А їхня правова безкарність утворює атмосферу беззаконня, корумпованості в кредитно-фінансовій сфері, яка є основою ринкової економіки.

Про наявність проблеми правового, законодавчого регулювання боротьби з організованою злочинністю та зокрема її матеріально-фінансової основи — відмиванням грошей, здобутих чи отриманих злочинним способом на території України, може свідчити ситуація, що склалася в грудні 2002 року між міжнародною організацією ФАТФ (FATF), провідними державами та Україною з приводу відмови Верховної Ради України своєчасно внести зміни у вітчизняне законодавство відповідно до вимог міжнародного права для боротьби з відмиванням «брудних грошей».

Ситуація підтвердила той факт, що законодавчою та іншими гілками влади протягом 1991—2001 років не вживалося ефективних заходів контролю за джерелами формування первинного капіталу «новими українцями» українського, російського, єврейського, чеченського та іншого походження. Відсутність резонанс­них кримінальних справ може свідчити про те, що стаття 209 ККУ не діяла й після 1 вересня 2001 року. Можна лише здогадуватися, чому нова Верховна Рада (створена 2002 року) теж гальмувала прийняття вимог світової спільноти щодо боротьби зі злочинним збагаченням.

Така антидержавна позиція законодавчої гілки влади завдала значної шкоди політичним, економічним, фінансовим інтересам України. ФАТФ, США, Великобританія, Німеччина, Канада та деякі інші держави занесли Україну до «чорного списку» держав, що сприяють «відмиванню» прибутків, здобутих злочинним шляхом. Починаючи з грудня 2002 року, значних збитків почали зазнавати підприємства, що експортують металургійну, хімічну та продукцію легкої промисловості.

Правознавцям важливо звернути увагу, що вітчизняна спільнота ще раз відчула на собі, до яких масштабних міжнародних негараздів може призвести відсутність чітко визначеної законодавством юридичної відповідальності відповідних державних органів та осіб за наслідки своєї діяльності у сфері економіки. Запитання «кому вигідні законодавчі умови, що сприяють «відмиван­ню» брудних грошей, здобутих злочинним шляхом» має не тільки політичний, але й юридичний аспекти.

Питання 5. Відповідальність за правопорушення в бюд­жетній сфері

Небезпека злочинних посягань на Державний бюджет, адмініс­тративних та дисциплінарних правопорушень державних службов­ців, які мають відношення до формування та використання бюджетних коштів, особливо висвітлюється на фоні відомого висловлення, що Державний бюджет — це кредитно-фінансова конституція держави.

За статистичними даними, у 2000 році в економічній сфері було скоєно 51 705 злочинів, із них у бюджетній сфері — 5138,
у 2001 році — відповідно 41 779 та 6048. Якщо простежити кількість осіб, що причетні до цих злочинів, то виявляється що у 2000 році їх було 38 370, а у 2001 році — 29 503.

Якщо до цього додати всім відомі резонансні справи (наприклад про банкрутство банку «Україна», заяви представника комісії Верховної Ради з боротьби з корупцією Г. Омельченка стосовно Д. Табачника, Ю. Звягільського, О. Ткаченка та інших посадових осіб, причетних до розкрадання багатомільйонних сум бюджетних коштів), які так і залишились не доведеними до логічного юридичного завершення, то можна сказати, що фінансово-кредитна і бюджетна системи в державі залишаються сферами активних злочинних та протиправних дій, левова частка з яких залишається не покараною.

Разом з тим, наведені дані свідчать про активну діяльність правоохоронних органів та наявність нормативної бази щодо захисту інтересів держави в цьому напрямку. Сконцентрована позиція законодавця визначена в ухваленому 21 червня 2001 року Бюджетному кодексі України. Протягом значного періоду правові відносини в цій галузі регулювалися Законом від 5 грудня 1990 ро­ку «Про бюджетну систему України», Постановою Кабінету Міністрів України від 8 січня 2000 року «Про вдосконалення системи головних розпорядників коштів державного бюджету» тощо. Постанова Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1997 року № 180 затвердила положення про порядок складання єдиного кошторису доходів видатків бюджетної установи, організації. Сумісну Постанову Кабінету Міністрів України і НБУ № 13 «Про введення казначейської системи виконання Державного бюджету» було введено в дію 14 січня 1997 року.

З вересня 2001 року бюджетний порядок в Україні захищає кримінальний закон, зокрема стаття 210 «Порушення законодавства про бюджетну систему України» та стаття 211 «Видання нор­мативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку».

Аналіз та оцінка об’єктивної сторони визначених у Криміналь­ному кодексі складів злочинів, змісту нормативної бази, яка регламентує відносини в бюджетній сфері, показує, що суб’єктами цих правопорушень можуть бути тільки особи, які мають специфічну ознаку — право розпоряджатися бюджетними коштами. Перелік таких осіб визначається відповідними постановами Кабінету Міністрів України.

Можна тільки дивуватися позиції законодавця щодо вказівки про те, що кримінальна відповідальність настає з шістнадцяти років. Таке рішення є непродуманим, формально-бюрократич­ним, рудиментарним.

До цього часу вже ухвалено низку законів, які визначають порядок прийняття на державну службу. Зокрема, не може виконувати відповідні функції особа, що не має повної правової дієздатності, яка наступає тільки у 18 років.

Отже, злочини та інші правопорушення в бюджетній сфері можна розглядати як специфічний різновид службових злочинів, тісно пов’язаних з організованою злочинністю та корупцією.

Тільки посадові особи відповідних державних установ та організацій наділені повноваженнями видавати чи затверджувати нормативні акти, якими змінюються порядок і умови формування чи використання бюджетних коштів. Видання таких актів посадовими особами, які не мають на це повноважень, утворює сукупність злочинів за статтями 211 та 365 Кримінального кодексу України (перевищення влади та службових повноважень).

Якщо недотримання вимог бюджетного законодавства щодо використання та розпорядження видатками чи доходами бюджету (скорочення чи непропорційне використання) скоєно в розмірах менших, ніж передбачено кримінальним законом (сто й біль­ше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), то ці дії кваліфікуються як адміністративний або дисциплінарний проступок.

Санкції статей 210, 211 Кримінального кодексу України передбачають такий вид кримінального покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або провадити певну діяльність на строк до трьох років. Разом з тим, такого покарання, як конфіскація майна, не передбачено. Тобто після скоєння злочину, що заподіяв суттєву шкоду кредитно-фінансовим, грошовим інтересам держави і суспільства та ще, як правило, призвів до незаконного збагачення злочин­ця, — після суду усе залишається у власності останнього. Така позиція держави є необґрунтованою і робить державну власність — бюджетні кошти — значно менше захищеною законом, ніж приватну. Еквілібристика, шахрайство з бюджетними коштами призводить державні підприємства до банкрутства, після чого вони стають здобутком шахраїв і злочинців, які займаються «прихватизацією» об’єктів державного господарювання за безцінь.

М’які санкції за недбалість, а також пограбування чи незаконне привласнення державного майна — це правова, тобто офіційно створена державою, умова, що сприяє виникненню та процвітанню корупції і організованої злочинності.

5.2. Питання до семінарського заняття

Визначити види юридичної відповідальності за:

· ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів;

· виготовлення, збут та використання підроблених державних та недержавних цінних паперів;

· порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки, відмивання грошей;

· діяння, що порушують законодавство про бюджетну систему України;

· фінансово-кредитна система як об’єкт злочинів;

· бюджетні кошти, цінні папери, гроші як предмет та об’єкт злочину.

5.3. Теми рефератів

1. Ухилення від сплати податків як злочин і як адміністративне правопорушення.

2. Види правопорушень у кредитно-фінансовій сфері.

3. Відмивання (легалізація) грошових коштів, здобутих злочинним методом, як міжнародне негативне явище.

5.4. Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Кортюков і його дружина виготовляли килими способом штампування різних малюнків на тканинах, які купували в магазинах. Вони також виготовляли віники зі соломи проса «сорго», вирощуваного на присадибній ділянці, а також воскових свічок перед релігійними святами. Килими Кортюкови продавали на речовому ринку, свічки — у церкві, а віники в них партіями закупали різні установи за договірними цінами. Свою діяльність вони не реєстрували й доходи в податковій інспекції не декларували.

Дайте кримінально-правову оцінку діям подружжя Кортюкових.

Задача 2 . Працівник копальні «Закарпаття — золото» Савельєв викрав 200 г золота-сирцю. Приїхавши відпочивати в Одесу, він намагався продати його зубному технікові Ковтуну. Той спочатку погодився, але потім відмовився купувати золото. Савельєва незабаром було затримано.

Кваліфікуйте дії Савельєва і Ковтуна.

ВАРІАНТ: Ковтун купив у Савельєва золото, але через деякий час повернув його, забравши гроші.

Задача 3. Жаровецький та Трясун, працюючи відповідно генеральним директором та головним бухгалтером приватної страхової компанії, у процесі страхування життя та здоров’я громадян, не маючи індивідуальної ліцензії Національного банку України на проведення операцій із валютними цінностями, приймали від громадян страхові внески та здійснювали виплати/видачу відсотків за укладеними договорами страхування, повернення початково внесених сум, виплати за листками непрацездатності, надання кредитів в іноземній валюті. Усього ними було прийнято страхових платежів на суму 166 295 $ США. Податок на дохід Жаровецьким та Трясуном не декларувався і в державний бюджет не надходив.

Дайте кримінально-правову оцінку злочину, учиненому Жаровецьким та Трясуном.

Задача 4. Депутат Верховної Ради України, екс-прем’єр-міністр України П. Лазаренко виїхав за документами на чуже ім’я і виписав чек на велику суму грошей. Під час перевірки документів він не зміг дати належні пояснення про джерела походження грошей і був затриманий поліцією США до з’ясування обставин справи.

Кваліфікуйте діяння особи та поліції США.

5.5. Завдання для перевірки знань

1. Сплата податків — це конституційний чи встановлений уря­дом держави обов’язок громадян і суб’єктів підприємницької діяльності?

2. Обґрунтуйте, чому виготовлення, збут та використання під­роблених державних цінних паперів підриває економіку та кредитно-фінансову систему держави.

3. В яких роках уперше було застосовано термін «відмивання» або легалізація грошових коштів, здобутих злочинним методом і з чим це було пов’язано?

4. Чому Державний бюджет називають «малою фінансовою конституцією держави»?

5. Чи можливі правопорушення з бюджетними коштами в приватному секторі економіки?

5.6. Список рекомендованої літератури

1. Андрусів Г. В., Бантишев О. Ф. Відповідальність за злочини проти держави. — К.: Київський університет, 1997.

2. Андрушко П. Щодо відповідальності за порушення правил про валютні операції // Юридичний вісник України. — 1997. — 31 липня — 6 серпня; 21—27 серпня; 4—10 вересня.

3. Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінологічні аспекти: Навчальний посібник. — К., 1994.

4. Виступ Л. Кучми // Урядовий кур’єр. — 1998. — 19 лютого.

5. Законодательство Украины о банковской деятельности. — Х.: Ксилон, 1996.

6. Законодательство Украины о валютном регулировании (по со-
стоянию на 1 декабря 1996 г.) — Х.: Ксилон, 1997.

7. Злочинність у податковій сфері // Право України. — 1999. — № 9.

8. Кернер Х. Отмывание денег. Путеводитель по действующему законодательству. — М.: Междунар. отношения, 1996.

9. Кривенко Т., Курнатова З. Расследование посягательств на целевые бюджетные кредиты // Законность. — 1996. — № 8. — С. 10—16.

10. Курган С . Государственный долг Украины // Факты. — 2002. — 07 сентября.

11. Ларичев В. Д. Преступления в кредитно-денежной сфере и противодействие им. — М.: Инфра-М, 1996.

12. Матвейчук М. И. Уголовно-правовая борьба органов внутренних дел с получением вознаграждения от граждан за выполнение работ, связанных с обслуживанием населения. — К., 1989.

13. Плаксін В., Макогон Ю. Правові проблеми охорони комерційної таємниці // Право України. — 1992. — № 4. — С. 18—21.

14. Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на відкриття резидентами рахунків в іноземних банках / Затв. Постановою НБУ № 328 від 29 грудня 1995 р.

15. Про оподаткування прибутку підприємств. Закон України в редак­ції від 22 травня 1997 р. з наступними змінами // Урядовий кур’єр. — 1997. — 12 червня; Голос України — 1997. — 16 грудня.

16. Про практику застосування судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 грудня 1996 р., із змінами від 3 грудня 1997 р. // Правовісник. — 1996. — № 1. — С. 115—120; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

17. Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції. Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 квітня 1997 р. // Юридичний Вісник України. — 1997. — 14—20 серпня.

18. Про прибутковий податок з громадян. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р., із змінами від 12 вересня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №10. — Ст. 77; Закони України. — Т.12. — С. 107.

19. Про систему валютного регулювання і валютного контролю. Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р., з наступними змінами // Відомості Верховної Ради України; Закони України. — Т.6. — С. 112; Т.7. — С. 68, 369—370; Т.8. — С. 258; Урядовий кур’єр. — 1997. — 24 червня.

20. Про систему оподаткування. Закон України в редакції від 18 лютого 1997 р., з наступними змінами // Урядовий кур’єр. — 1997. —
20 березня; 1997. — 3 липня; — 1997. — 15 травня.

21. Про цінні папери і фондову біржу. Закон України від 18 червня 1991 р., з наступними змінами // Закони України. — Т.2. — С. 3—19.

22. Стрельцов Є . Правові проблеми регулювання підприємницької діяльності (кримінально-правовий аспект) // Право України. — 1992. —№ 2.

Тема 6

Відповідальність за посадові правопорушення.
Проблемні питання боротьби з корупцією
та організованою злочинністю

Питання 1. Юридична відповідальність за посадові правопорушення.

Питання 1.1. Правова кваліфікація посадових правопорушень.

Питання 2. Співвіднесення між злочинами у сфері службової діяльності та корупцією.

Питання 2.1. Фактори, що сприяють активізації корупційних діянь.

Питання 3. Проблеми кваліфікації правопорушень, пов’язаних із корупцією та організованою злочинністю.

Питання 4. Правове визначення організованої злочинної діяльності.

6.1. Методичні вказівки

У процесі вивчення даної теми курсу необхідно опрацювати літературні джерела щодо історії походження держави, держав­ного апарату, його класовий та соціально-політичний характер, а також про сучасні погляди на державний апарат та владу в цілому.

Треба звернути увагу, що тільки за часів побудови суверенної України було ухвалено низку законів про Державну службу, правовий статус державних службовців та посадових осіб. Законодавство України в цьому напрямку наближається до передових світових стандартів.

Студентам рекомендується самостійно опрацювати документи (закони, укази Президента України, програми), в яких визначено поняття, розкривається соціальний зміст, правова характеристика корупції та організованої злочинності. Низка основних таких документів додається.

Важливо проникнутися розумінням чіткої позиції керівництва України щодо боротьби з цими негативними явищами з урахуванням їх небезпеки для існування самої держави.

Питання 1. Юридична відповідальність за посадові правопорушення

Економіка завжди являє собою базис суспільства, визначає його зміст, соціальну й політичну спрямованість. Регулювання економічних відносин здійснюється політичними, економічними, правовими важелями, методами і засобами. У результаті відбувається взаємний вплив базису й надбудови. Від стану економіки залежать усі суспільні відносини, у тому числі й право. І навпаки, стан розвитку права, законодавства, правової свідомості та дисципліни населення, особливо причетного до державного управління, впливає на стан економіки. Тому регулю­вання ринкових економічних відносин, їхній захист потребує активного кримінально-правового, адміністративного, цивільно-правового впливу.

Сьогодні ми спостерігаємо, як соціально-економічна та політична криза в Україні призвела до різкого зростання ступеня криміналізації життєво важливих сфер суспільства та функціонування держави як апарату з управління цим суспільством. Набирають сили неконтрольовані соціально-політичні та криміногенні процеси, які є прямою загрозою для національної безпеки України. Масштаби й соціальні наслідки цих явищ у сучасному вітчизняному та в міжнародному суспільстві вимагають поглибленого їхнього наукового дослідження з метою нейтралізації, боротьби та повної ліквідації, розроблення відповідної ефективної соціально-економічної і правової політики та правозастосовчої практики.

Управління суспільством, побудова ринкової економіки, правової демократичної держави залежить від гілок влади: законодавчої, судової, виконавчої — на всіх її рівнях, зокрема органів місцевого самоврядування. У той же час, особливо небезпечним і неприйнятним для суспільства є використання для скоєння злочинів та правопорушень самими працівниками органів державної влади і управління наданих їм посадових можливостей.

Проблема боротьби з посадовими злочинами завжди була гост­рою для будь-якої політичної формації. Особливість посадових злочинів та корисливих правопорушень полягає в тому, що, здається, кращі люди суспільства, обрані народом чи призначені на відповідні посади керівництвом держави для служіння, захисту інтересів держави і суспільства, насправді самі здійснюють протиправну діяльність.

Посадові злочини розхитують основи державної влади й управління, дискредитують і підривають авторитет, довіру населення до влади, порушують конституційні принципи, тобто підвалини соціальної справедливості.

Кримінальні справи на посадових осіб набувають особливого політичного резонансу та призводять інколи до заміни не тільки уряду, але й політичного устрою.

Питання 1.1. Правова кваліфікація посадових правопорушень

Проблемні питання теми розглядаються з урахуванням того, що підійшовши до завершального етапу професійної юридичної підготовки, студенти-бакалаври правознавства засвоїли відповідний комплекс навчальних дисциплін — галузей права і тому обізнані з правовою кваліфікацією службових правопорушень, мають уявлення щодо таких суспільно негативних та небезпечних явищ, як корупція та організована злочинність. Тому в цьому розділі навчального посібника акцент буде зроблено на проблемах їхньої юридичної кваліфікації з метою обґрунтування правової основи для боротьби з ними.

Зауважимо, що посадові злочини та правопорушення у сфері службової діяльності — явище не нове. І не буде великої помилки, якщо зробити висновок, що існує воно з моменту утворення держави та державного апарату.

В Україні у 2000 році було порушено 18 173 кримінальних справ, суб’єктами яких були посадові особи різних рівнів держав­ного управління та державних підприємств. При цьому насторожує те, що майже всі злочинні діяння пов’язані з хабарниц­твом. І навіть внесення у вересні 2001 року до Кримінального кодексу відповідальності за порушення правил приватизації (статті 233—235 ККУ) не похитнуло інфраструктуру злочинності, точніше суб’єктів злочинів, пов’язаних із посадовими можливостями.

Однак не тільки вони впливають на стан економіки та на правопорушення в економічній сфері. Сюди доцільно віднести всю групу злочинів у сфері службової діяльності (розділ XVII ККУ), частину злочинів у сфері господарської діяльності (розділ VII ККУ), проти правосуддя (розділ XVIII ККУ), проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (розділ V ККУ), проти встановленого порядку відбування військової служби (розділ XIX ККУ) та декілька інших складів злочинів, в яких суб’єктом виступає посадова особа державних установ та підприємств. Зауважимо, що ми розмежовуємо суб’єк­тів правопорушень державних установ від приватних та колектив­них. Можна заперечувати, обґрунтовувати, що посадові особи підприємств різної форми власності скоюють майже адекватні, типові злочини й правопорушення, але їхнє відношення до державної служби, як основної виокремленої нами ознаки, зовсім інше.

Треба також зауважити, що основна частка свідомого населення України (і країн СНД) жила в період, коли злочинна діяльність посадових осіб (у формі неналежного виконання службових обов’язків, зловживання владою або відповідним становищем, саботаж, посадова недбалість і под.), а також недбале ставлення до своїх обов’язків щодо керівництва підприємством, установою, галуззю підприємства внаслідок чого не було виконано державного плану (п’ятирічки) чи державного замовлення — розглядалися й кваліфікувалися на різних етапах побудови соціалістичної держави по-різному — від «шкідників» до ворогів народу, антирадянських елементів, саботажників і ін.

Іншими словами, більшість суб’єктів посадових правопорушень ставали суб’єктами державних (особливо небезпечних та інших) злочинів та підпадали під пильне око ВЧК — НКВС — КДБ.

Неналежне виконання особою посадових обов’язків розглядалося як політична позиція щодо радянської влади. Ці правопорушення та злочини завжди кваліфікувалися як умисні, а об’єктом їх були вищі державні інтереси.

Сучасна теорія кримінального права розглядає основним об’єктом посадових злочинів інтереси держави у сфері управління, а законодавець відніс їх аж у XVII розділ (із двадцяти наявних). Додатковим об’єктом визнають інтереси громадянина, людини. Але якщо Конституція України (стаття 3) визнає інтереси (права і свободи) людини за найвищу соціальну цінність, вказує, що держава створена для людей і відповідає перед громадянами за наслідки своєї діяльності, то постає питання: хто більше втрачає, чиїм інтересам більше завдається шкода — державі чи конкретному громадянинові? Якщо за словами Антуана де Сент-Екзюпері «жодна перемога не варта сльози дитини», то як повин­ні співвідноситися інтереси держави і інтереси людини, які порушила посадова особа, тобто така, що отримує заробітну платню за рахунок податків громадян?

Особливістю сучасного правозастосування в Україні в службовій сфері, як раніше вже неодноразово підкреслювалось, є відсутність кримінальних справ за статтями 364—367 ККУ («Зловживання владою або службовим становищем», «Перевищення влади або службових повноважень», «Службове підроблення», «Службова недбалість»). Ситуація особливо незрозуміла, якщо враховувати, що за 11 років незалежності в Україні змінилося 11 прем’єр-міністрів та складів уряду. Проведена в листопаді 2002 року «чистка» посадових осіб у деяких областях, заміна міністрів, нічим не супроводжувалися. Тільки голова Фонду державного майна отримав зауваження від Президента. Такі рішення приймалися на фоні різких виступів Президента України щодо незадовільного стану справ в області, у цілому по Україні. Не реалізована державна програма щодо приватизації стратегічних дер­жавних об’єктів, Державний бюджет не отримав запланованих коштів...

Ситуація за станом на листопад 2002 року знову нагадує відомий принцип — закон (у тому числі і кримінальний) служить політиці, а не політика відповідає закону.

Як же впливає стан боротьби з правопорушеннями у службовій сфері на дотримання законності у сфері економіки? За відсутності повної необхідної інформації розглянемо цей аспект на підставі відомостей щодо злочинності, пов’язаної з хабарництвом.

Зауважимо відразу, що ці злочини мають характерну рису — бажаний результат, мета злочину набувають матеріального виразу і забезпечуються особою, яка не входить у безпосередні посадові інтереси злочинця. Простіше — задоволення інтересів особи, що отримує хабар, і особи, що дає хабар, не входить у коло офіційних завдань, які поставлені перед посадовою особою, чиновником вищого рівня або сформульовані у відповідній інструкції.

Разом з тим, отриманий хабар не сприяє покращенню справ у державі (відомстві, установі), хоч і не завжди негативно впливає на вирішення питання щодо того, чи державі все одно, яка компанія, концерн, особа виконує замовлення. На перший погляд здається, що вся проблема полягає в тому, що посадова особа може отримати додаткове, не передбачене штатним розкладом заохочення, незаконні матеріальні (моральні) блага. Але це лише на перший погляд. Як тут знову не згадати відомі слова Президен­та України Л. Кучми, що значна кількість депутатів Верховної Ради розглядають свою заробітну платню як кишенькові гроші. А справжні гроші вони отримують від лобіювання проектів законів. У Російській Федерації держава за 2001 рік понесла збитки від хабарництва та корупційних діянь на суму близько 20 млн доларів США.

Отже, посадова особа звертає всі свої службові можливості і особисті зусилля, здібності на отримання незаконного надприбут­ку. А це вже порушує не тільки соціальну справедливість, але й економічний закон щодо отримання заробітної плати та прибутків.

Значно небезпечнішим є аспект незаконної діяльності посадових осіб, пов’язаний зі створенням умов для злочинної діяльності окремих осіб та утворювань (надання «криші», ліцензій, закриття кримінальних справ, пільгова приватизація та обкладання податками тощо). Підкреслимо, що ці дії посадової особи не націлені на підрив економіки, посягання на політичні та інші інтереси держави. Навпаки, такий правовий (а тому й політичний) безлад у державі дуже вигідний для приватних інтересів цих злочинців. Отже, на перший погляд навіть важко оцінити, чиї інтереси — держави чи громадян — більше потерпають.

Серед різних видів правопорушень посадових осіб хабарництво є одним із тих, що раніше всіх згадується в правових пам’ят­ках: про заборону приймати «тайні посули» зазначалося ще в Русь­кій Правді Ярослава, Новгородській судовій грамоті, Судебнику 1497 року. Уперше покарання за хабарництво було визначено в Судебнику 1550 року.

Заслуговує на увагу, що в Римській імперії за спробу підкупу чиновника особі відрізали носа, розрізали живіт і в одному мішку разом з диким звіром кидали в яму. Зрозуміло, що це була не перша відома спроба боротьби зі службовими злочинами, у тому числі у формі хабар­ництва. Зокрема, ще в першому столітті до нашої ери поет Давньої Греції Овідій, розкриваючи причини хабарництва, писав:

«Дары увлекают, поверь, людей и богов.

Юпитер мирится сам при виде даров.»

На беззаконня, свавілля чиновників, розквіт хабарництва в Російській імперії образно вказував не тільки відомий своїми байками Крилов, але й інші поети. Так, Я. Б. Княжин у п’єсі «Ябеда» (кінець 19 ст.) писав:

«Бери! Большой тут нет науки.

Бери, что можно только взять,

На что ж привешаны нам руки?

Как не на то, чтоб брать, брать, брать».

Зауважимо, що вперше боротьбу з хабарництвом розпочали в судовому відомстві. Відповідно до Геродота, персидський цар Камбіс
(600 р. до н. е.) призначив суддю до страти і наказав знятою з нього шкірою покрити крісло в залі судового засідання для нагадування іншим суддям. Але, як свідчить історія людства, все було марним.

А смертну кару (страту) за такі діяння було введено Іваном Грозним.

До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практич­но єдиний народний бунт проти свавілля чиновників. Він стався в Москві 1648 року і закінчився перемогою москвичів: царем були віддані на розтерзання натовпу два «міністри-хабарники» — голова Земського наказу Плещеєв і голова Пушкарського наказу Траханіотов.

За Петра Великого були поширені як хабарництво, так і жор­стока боротьба з ним. Характерний епізод: після багаторічного слідства було викрито в скоєнні цього злочину і повішено в присутності всіх царедворців та вищих чиновників сибірського губер­натора Гагаріна. А потім, через три роки, четвертували за хабарництво обер-фіскала Нестерова — того, хто викрив Гагаріна. При чому той своєї вини не визнав.

Звертаємо увагу, що в Судебнику 1509 року і Соборном Уложенії 1649 року виділявся такий склад злочину, як перевищення владних повноважень з боку воєвод, дяків, приказних людей (приказ — орган державного управління). З часом до нього почали відносити і невиконання особою покладених на неї обов’язків, тобто бездіяльність службовця.

Фактично вже в Уложенії про покарання кримінальні і виправні (Уложение о наказаниях уголовных и исправительных) 1845 року був розділ про злочини і проступки в службі государеві й громадськості. Розділ охоплював склади злочинів, пов’язаних із перевищенням владних повноважень чи невиконанням їх, халатністю, службовою фальсифікацією (підроблення документів) та хабарництвом. Підкреслимо, що на той час вже було встановлено кримінальну відповідальність і особам, що виступали як посеред­ники в даванні чи вимаганні хабара. Не зрозуміло, з яких причин ця категорія громадян, правова свідомість і законослухняність яких не відповідають загальним критеріям, звільнилася Кримінальним кодексом України 2001 року від юридичної відповідальності.

Протягом усього царювання дому Романових хабарництво залишалося чималим джерелом прибутку і дрібних державних службовців, і сановників. Наприклад, канцлер Бестужев-Рюмін отримував за службу Російській імперії 7 тисяч рублів на рік, а за послуги британській короні (як «агент впливу») — дванадцять тисяч у тій же валюті.

З останніх передреволюційних епізодів, крім випадку з Распутіним, доцільно згадати діяння балерини Кшесинської і великого князя Олексія Михайловича, які, перебуваючи фаворитами, за величезні хабарі допомагали фабрикантам отримувати військові замовлення під час першої світової війни.

Хвиля хабарництва й свавілля з боку чиновників усіх рівнів поглинула і молоду Радянську владу. Поряд з іншими декретами, необхідними для організації самої влади, захисту від контрреволюції, бандитизму, Радянська влада вже 8 травня 1918 року ухвалює Декрет «Про хабарництво». Посилюючий санкції, новий Декрет «Про боротьбу з хабарництвом» було прийнято 16 серп­ня 1921 року. Зауважимо, що під час організації роботи створеного для боротьби з хабарництвом спеціального Управління в Раді народних комісарів Ф. Дзержинський рекомендував «періодично розстрілювати весь керівний склад відомств і підприємств». Це приблизно нагадує висловлення О.Суворова відносно того, що кожного інтенданта в армії треба розстрілювати через рік після перебування на цій посаді. Ставлення до хабарників у перші роки Радянської влади було досить жорстоким. Відомо такий випадок: 2 травня 1918 року Московський революційний трибунал розглянув справу чотирьох співробітників слідчої комісії, що звинувачувалися в хабарах і шантажі, і засудив їх до шести місяців ув’язнення. Голова РНК В. І. Ленін, дізнавшись про це, наполіг на перегляді справи. При повторному її розгляді трьох із чотирьох осіб було засуджено до десяти років позбавлення волі. В архівах зберігається записка В. І. Леніна комісару юстиції Д. І. Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист В. І. Леніна в ЦК РКП (б) з пропозицією винести на порядок денний питання про виключення з партії суддів, які винесли дуже м’які вироки в справі про хабарників. Декрет РНК «Про хабарництво» від 8 травня 1918 року став першим у Радянській історії правовим актом, що передбачав кримінальну відповідальність за цей вид злочину (позбавлення волі на строк не менше п’яти років, сполучений із примусовими роботами на той же термін). Цікаво, що в цьому декреті замах на отримання або давання хабара прирівнювався до завершеного злочину. Крім того, існував і класовий підхід: якщо той, хто підкуповував, належав до заможного класу, то він засуджувався «до найбільш важких і неприємних примусових робіт», а все майно підлягало конфіскації.

Історія боротьби радянської влади з корупцією закінчилася разом із самою владою, не завершившись успіхом. Однак вона характеризується декількома цікавими і важливими рисами. Радянська «правосвідомість» завжди пояснювала причини цих протиправних явищ, як пережиток минулого. Так, у закритому листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 року зазначалося, що хабарництво — це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства».

Останній шанс вплинути на стан справ у сфері злочинності в державі був у колишньої влади в липні 1991 року, коли було ухва­лено Постанову Секретаріату ЦК КПРС «Про необхідність посилення боротьби із злочинністю у сфері економіки». Але, як не дивно, про хабарництво в ній не було жодного слова.

Характерно, що позбавлення органів КДБ у 1954 році права агентурно-оперативної розробки членів КПРС в урядових структурах та працівників партійних органів призвело до того, що фак­тично з цього часу проблему злочинності відповідних посадових осіб вирішували вищі партійні особи залежно від прихильності правопорушника до того чи іншого партійного авторитету. Закладалися основи радянської корупції та організованої злочинності.

Спроби окремих принципових комуністів та чесних громадян боротися зі злочинцями на державних посадах були не в змозі вплинути на докорінні причини, які породжують цю злочинність, оскільки вони торкалися найважливіших умов існування системи: боротьба проти корупціонерів нерідко переростала в боротьбу проти конкурентів на ринку корупційних послуг.

Відомо, що особливого розквіту хабарництво досягло в період введення на Русі системи «кормління» (винагороди), за якої посадові особи, представники центральної і місцевої влади утримувалися за рахунок поборів із населення. І хоч ця система була скасована ще в середині ХVI століття, позбутися психологічних «установок» не вдається до цього часу.

Майже всі види злочинів та інших правопорушень у службовій сфері, як негативне суспільне явище, стають можливими тільки завдяки специфічним, притаманним тільки даній сфері, суспіль­ним відносинам, що виникають між громадянином, якому треба вирішити своє питання і який є представником юридичної особи, та посадовою особою, що наділена відповідними повноваженнями. Специфіка полягає ще й у тому, що службовець ігнорує своє призначення працювати на благо держави, суспільства, перенацілюючи посадові можливості на здобуття незаконних приватних матеріальних (моральних) благ.

Ззовні хабарництво можна розглядати як незаконний договір підряду: замовляється послуга — виконання замовлення здійснюється за винагороду, яка адресована чиновнику. Способи вручення хабара постійно вдосконалюються: від «борзих цуценят» (байки Крилова), отримання грошей «в борг» («Ревізор» М. Го­голя) до вдалої гри в карти, більярд або навіть укладання парі. До речі, у Російській Федерації після узагальнення досвіду, набутого за перші роки перебудови суспільства, народним обранцям та чиновникам заборонено укладати парі та грати в карти «на інтерес». Бо завжди вигравали службовці.

Особлива небезпека посадових злочинів полягає в тому, що вони порушують не тільки найважливішу умову нормального роз­витку держави й суспільства — чітке функціонування державного апарату й органів місцевого самоуправління, — але й порушують саму віру в можливість справедливості, законності. Громадяни утримують особу сплаченням податків, створюють для неї необхідні умови (кабінети, службові авто тощо), а у відповідь, замість чесного виконання своїх обов’язків, вона вимагає ще й додаткової, незаконної плати. Однак саме держава, державний апарат, державні службовці існують для громадянина, а не народ існує для чиновника.

Усі склади злочинів, передбачені розділом 17 ККУ, мають такі спільні характерні ознаки:

· вони можуть бути скоєні тільки особливим суб’єктом — посадовою особою, державним службовцем або службовцем органу місцевого самоврядування. Виняток становить суб’єкт давання хабара. Та якщо бути об’єктивними, слід зазначити, що його дії зумовлені не власною волею;

· ці правопорушення можуть бути скоєні тільки завдяки державній посаді і не пов’язані зі службовою необхідністю;

· такі діяння порушують нормальне, законне функціонування державного органу чи органу місцевого самоврядування, скоюються попри інтереси служби.

Зауважимо, що до суб’єктів службових правопорушень належать і командний та керівний склад правоохоронних органів, збройних сил та прикордонних військ.

Об’єктом злочинних посягань є законодавчо регламентована діяльність державного апарату та органів місцевого самоврядування. Додатковим об’єктом можуть виступати законні інтереси громадян, держави, суспільства, окремих організацій, закладів. За своєю суттю ці правопорушення націлені на незаконне збагачення. Якщо особа переслідує мету заподіяння шкоди інтересам держави і суспільства, то це кваліфікується як державний злочин. Інколи можливе скоєння правопорушень внаслідок невірно зрозумілих інтересів служби (т. з. жертва службової старанності).

Суб’єктами правопорушень у сфері службової діяльності можуть бути тільки особи, що мають особливі ознаки, а саме — це особа, що постійно, тимчасово або за спеціальним повноваженням реалізує функцію представника влади або виконує організаційно-розпоряджувальну чи адміністративно-господарську функції у відповідних державних і місцевих органах влади та уста­новах. Під використанням службових повноважень проти законних інтересів служби розуміється скоєння діянь у межах відповід­ної компетенції з використанням авторитету посади, службових зв’язків, що виникли завдяки посаді, в особистих, корисливих, злочинних цілях.

Правопорушення, залежно від кваліфікації діяння (об’єктивної сторони) та наслідків, поділяються на злочини, адміністративні та дисциплінарні проступки. Згідно з цим, наступає конкретний вид юридичної відповідальності, передбачений у Кримінальному кодексі України, КпАПП, статутах, відомчих інструкціях.

Питання 2. Співвіднесення між злочинами у сфері службової діяльності та корупцією

Раніше вже підкреслювалось, що суспільна небезпека хабарництва та інших корисливих посадових злочинів полягає не тільки в тому, що окремі службові особи незаконним способом збагачуються.

Подібно тому, як іржа роз’їдає метал і робить непридатною цілу споруду, так і посадові злочини розхитують, руйнують державний апарат, породжують у населення недовіру до влади і розбещують частку громадян, які сумісно з посадовими особами скоюють ці злочини.

Слід зауважити, що злочинність у службовій сфері у всіх її сучасних проявах — це не вітчизняне надбання, хоч багато чого суверенна Україна отримала від СРСР та УРСР.

Існує безліч публіцистичного та правового довідкового матеріалу щодо того, як посадові злочини, корупція та організована злочинність поширюються майже у всіх державах світової співдружності.

За оцінками експертів, жодна країна не може вважати себе застрахованою від корупції. Так, 1994 року Швейцарія, яка пишалася непідкупністю своїх державних службовців, була приголом­шена грандіозним скандалом щодо посадовця з округу Цюріх — ревізора ресторанів і барів. Йому інкримінувалися хабарі на суму майже 2 мільйона доларів. Відразу услід за цим було почато розслідування проти п’яти ревізорів-хабарників з уряду Швейцарії, державного постачання, які надавали протекційні послуги окремим фірмам.

У Франції відбулися масові розслідування корупційних дій, що здійснювалися бізнесменами і політичними діячами. 1993 року Прем’єр-міністр уперше пообіцяв, що не буде цьому перешкоджати. «Ситуація у Франції поступово міняється, ще 10 років тому тут заборонялося розслідування випадків хабарів і корупції», — проголосив французький суддя Жан-П’єр Тьері.

Численні випадки корупції та хабарництва в Італії, що тор­кнулися найвищих політичних кіл, привели до того, що більше 700 бізнесменів і політичних діячів постали перед судами внаслідок розслідувань, розпочатих 1992 року в Мілані.

У вересні 1996 року в Берліні пройшла спеціальна конференція з проблем боротьби з корупцією. За представленими там матеріалами, в багатьох великих містах ФРН прокуратури проводять розслідування декількох тисяч випадків корупції: у Франк­фурті-на-Майні — більше за тисячу, у Мюнхені — близько 600, у Гамбурзі — майже 400, у Берліні — понад 200. 1995 року було офіційно зареєстровано близько 3 тис. випадків хабарництва. 1994 року до суду притягнено майже 1,5 тис. осіб, а в 1995 — біль­ше 2 тис., причому експерти вважають ці дані неостаточними. У корупцію залучені відомства з перевірки іноземних біженців, пункти реєстрації нових автомобілів і багато інших установ. Так, за готівку можна незаконно «купити» право на відкриття ресторану або казино, посвідчення водія, ліцензії на відбуксирування неправильно припаркованих автомобілів. Найбільш сильно коруп­цією заражено будівельну індустрію.

Час від часу ми стаємо свідками великих корупційних скандалів, герої яких — лідери провідних держав світу й вищі керівники поважних міжнародних організацій. Суми хабарів, про які йде мова, у багато разів перевищують прибутки наших корупціонерів. В одному зі своїх бюлетенів міжнародна громадська організація «Трансперенсі Інтернешнл» (далі — ТІ), мета якої — учинення опору корупції на міжнародному і національних рівнях та в бізнесі, стверджувала: «Корупція стала звичним явищем у багатьох провідних індустріальних державах, багатство і стійкі політичні традиції яких дозволяють, однак, приховати розмах величез­ного збитку, що заподіюється корупцією соціальній і гуманітар­ній сферам. При цьому корупція в державному секторі набуває однакових форм і впливає на ті самі сфери, незалежно від того, чи відбувається це в розвиненій країні, чи в країні, що розвивається».

У теорії кримінального права та кримінології проблему злочинності в службовій діяльності з 80-х років минулого століття завжди розглядають разом із такими чинниками, як корупція та організована злочинність. У суверенній Україні вперше в 1995 році було ухвалено закон «Про боротьбу з корупцією», а потім Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки, уведену в дію Указом Президента України від 24 квітня 1998 року.

Але характерно, що, визначивши корупцію як «вкрай негативне явище..., один із основних чинників, що створюють реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави...», влада не скористалася способом криміналізації цього явища чи цих діянь.

Такий підхід дає підстави для різних висновків: починаючи з неспроможності правознавців дослідити це явище, до небажання пануючої верхівки «віддавати своїх», прагнення вирішити проблеми первинного накопичення капіталу за рахунок колишньої загальнонародної власності «малою кров’ю», способом підміни кримінального покарання адміністративними стягненнями тощо.

Та проблема залишається невирішеною ні в теоретичному, ні, тим більше, у практичному планах. Яке з цих явищ є причиною іншого — корупція сприяє посадовим злочинам, чи неефективна боротьба зі злочинами у сфері службової діяльності породжує корупцію?

Є достатньо підстав вважати, що корупція це — злочинна діяльність у сфері політики або державного управління, що полягає у використанні посадовими особами довірених їм прав і владних повноважень для особистого збагачення. Корупція є не самостійним складом злочину в кримінальному законодавстві України, а збірним поняттям, що охоплює низку службових злочинів (таких, як хабарництво, зловживання службовим становищем).

У будь-якій країні політичній та правлячій еліті, державним посадовим особам різних рівнів характерні всі наявні форми злочинної поведінки. Коли кажуть, що «політика — брудна справа» або «влада псує людей», передусім передбачається функціональна аморальність, протиправність або кримінальність посадових осіб. Найнебезпечнішими «функціональними» або «професійними» формами їхньої злочинної поведінки є державний тероризм (насильство влади) і державна корупція (продажність влади), що стали світовими проблемами. Міжнародне співтовариство в особі ООН давно стурбоване кримінальністю правлячих кіл, особливо їхньою корумпованістю. Восьмий Конгрес ООН із попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Гавана, 1990 р.) у своїй резолюції «Корупція у сфері державного управління» і в Декларації про боротьбу з корупцією і хабарництвом зазначив, що проблеми такої злочинності в державній адміністрації носять загальний характер і їхній згубний вплив відчувається в усьому світі. Аналіз боротьби з корупцією в окремих країнах вказує на величезний розрив між принципами рівності всіх громадян перед законом і реальною практикою притягнення до кримінальної відповідальності, на помітне зміщення кримінально-правового контролю від злочинів влади, інтелекту і багатства до злочинів бідності, примітивізму і слабо адаптованих суб’єктів, від злочинів правлячої і службової еліти до злочинів, що здійснюються керованим нею народом. Величина таких деформацій свідчить про масштаби національного лицемірства в тій або іншій країні.

В Україні за умов перехідного періоду ця проблема набула особливої кримінологічної гостроти, політичної значущості. Про корупцію державних службовців постійно говориться не тільки в засобах масової інформації (ЗМІ), вітчизняних і зарубіжних, але і на найвищому державному рівні. Однак реальні результати боротьби з цим явищем практично нікчемні.

Корупція має не тільки прихований, але й погоджувальний характер здійснення. Вона, як правило, не тягне за собою скарг через те, що винні сторони отримують взаємну вигоду від незаконної операції. Навіть здирство чи вимагання хабара не завжди буває оскарженим, оскільки люди в різних країнах не мають довіри до процесу боротьби з корупцією. І для цього є достатньо підстав, об’єктивних і суб’єктивних, вітчизняних і міжнародних. Корупційні діяння звичайно скоюються в складних специфічних і конфіденційних формах державної діяльності, де розібратися непрофесіоналу важко. Корупція безперервно видозмінюється і удосконалюється. Тому немає повних або хоч би репрезентативних даних про це явище, ще менше винних осіб з’являється перед судом, і лише одиницям з них, причому найнижчої категорії, при­значається реальне покарання.

Займаючи лицемірну позицію, уряди багатьох держав у щоріч­никах кримінальної статистики хабарництво зараховують або до загальної графи «всі інші злочини» (США), або до графи «економічні й фінансові злочини» (Франція).

Але корупція не зводиться до примітивного хабарництва, особ­ливо в умовах ринкової економіки, вільної торгівлі й демократії. Лоббізм, фаворитизм, протекціонізм, внески на політичні цілі, традиції переходу політичних лідерів і державних чиновників на посади почесних президентів корпорацій і приватних фірм, інвестування комерційних структур за рахунок держбюджету, переведення державного майна в акціонерні товариства, використання зв’язків злочинних співтовариств є завуальованими формами корупції.

Що ж розуміє міжнародне співтовариство під корупцією? Існує безліч визначень, але повної ясності й правової точності немає. Звичайно, корупція швидше синтетичне соціальне або кримінологічне поняття, ніж правове, тому його треба розглядати не як конкретний склад злочину, а як сукупність родинних видів діянь. «Корупція — це зловживання державною владою для отримання вигоди в особистих цілях» — з цього визначення видно, що корупція виходить за межі хабарництва. Дж. Най, наприклад, вважає, що корупція вміщує хабарництво (надання винагороди для спокуси особи з позицій боргу), непотизм (заступництво на основі особистих зв’язків) і незаконне привласнення суспільних коштів для приватного використання.

Критерієм встановлення кримінальної відповідальності в багатьох випадках пропонується не оцінка суспільної користі ухваленого рішення, що дуже важко зробити, а відвертість процесу прийняття: посадова особа не має права ухвалювати рішення без наявності всієї інформації. Якщо ця умова порушена, особа може бути визнана винною.

У світі загальновизнано, наприклад, що державний посадовець після звільнення зі служби протягом встановленого проміжку часу повинен отримати дозвіл уряду, перш ніж прийняти запрошення на роботу в приватному секторі або почати здійсню­вати комерційну діяльність, якщо вони стосуються її колишньої посади. В Україні тільки за останні декілька років змінилося більше 15 міністрів економіки, фінансів і заступників голови уряду з економічних проблем, більшість з яких майже одразу після звіль­нення з державної посади посіли керівні посади у великих комерційних банках, компаніях і концернах. Однак притягнути їх до юридичної відповідальності не можна, хоч в демократичних країнах така поведінка розглядається як корупційна.

Пояснити парадокси у кваліфікації корупційних діянь можна словами Президента Уганди Мусевелі, які він вимовив на відкритті Конференції Африканського форуму з проблем корупції, що відбувся в Ентеббі в грудні 1994 р.: « Реальна проблема полягає в тому, що ... особи, покликані забезпечувати дотримання законності, самі потребують нагляду. Якщо наше вище керівництво не має морального авторитету, вельми важко викоренити корупцію, а, на жаль, саме нагорі крадіжки відбуваються в достовірно великих масштабах. Для боротьби з корупцією на такому рівні морального впливу недостатньо. Нам необхідні юридичні санкції і забезпечення дотримання законів про корупцію. Якщо такі санк­ції відносно корупції не існують, вони повинні бути введені. Проблема полягає в тому, що корумповані керівники, що є також законодавцями, не ухвалюють закони для боротьби з корупцією, оскільки тим самим вони створювали б проблеми для самих себе».

Декларація ООН про боротьбу з корупцією і хабарництвом від 16 грудня 1996 року визначає хабарництво тільки розширено в порівнянні з українським законодавством. Так, згідно з цією Декларацією, хабарництво може включати, зокрема, такі елементи:

а) пропозицію, обіцянку чи передачу будь-якою приватною або державною корпорацією, у тому числі транснаціональною, або окремим особам якої-небудь держави особисто, або через посередників будь-якій державній посадовій особі чи представнику іншої країни будь-яких грошових сум, подарунків або інших вигід розглядати як неправомірну винагороду за виконання або невиконання цією посадовою особою або її представником своїх службових обов’язків у зв’язку з тією чи іншою міжнародною комерційною операцією;

б) здирство, вимога, згода на отримання або фактичне отримання будь-якою державною посадовою особою або вибраним представником якої-небудь держави особисто чи через посередників грошових сум, подарунків чи інших вигід від будь-якої приватної або державної корпорації, у тому числі транснаціональ­ної, або окремої особи з іншої країни розглядати як неправомірну винагороду за виконання або невиконання цією посадовою особою або її представником своїх службових обов’язків у зв’язку з тією або іншою міжнародною комерційною операцією.

За таких умов кожна держава має розробляти та впроваджувати заходи щодо боротьби з корупцією та хабарництвом. Ці заходи не повинні носити декларативний характер, розроблятись на певний термін і мати відповідне законодавчо-правове забезпечення.

Питання 2.1. Фактори, що сприяють активізації корупційних діянь

Вирішення багатьох практичних питань правового захисту економіки залежить від стану теоретичних досліджень правових аспектів поняття, змісту, форми прояву таких негативних суспільних явищ, як корупція та організована злочинність. Також важ­ливо виявити причини та обставини, що сприяли бурхливому сплеску цих явищ у період побудови ринкової економіки.

Розпад тоталітарної держави, в якій, попри конституційні положення, влада реально належала КПРС, призвів у перші часи до ейфорійного почуття свободи. За короткий час в Україні було створено майже 120 політичних партій і рухів, діяльність яких потребувала фінансово-економічної бази. Окрім легальних організацій за розподіл загальнонародної власності, що залишилася від соціалізму, розпочав активну діяльність кримінальний світ. Структуру правоохоронних органів було зруйновано, найбільш дисциплінованих фахівців (які, як правило, були комуністами) звільнили. На деякий час система захисту економіки, боротьби зі злочинністю була паралізована. Зрозуміло, що такою ситуацією скористалися ті, хто перебував біля «годівниці влади» — у Кабінеті Міністрів, Національному банку, облвиконкомах, — тобто ті, у кого ще не відібрали право розпоряджатися бюджетними коштами, та кримінальні авторитети. Останніх було достатньо, якщо враховувати, що за роки радянської влади, за словами колишнього секретаря ЦК КПРС О. Яковлева, через тюрми та інші виправно-трудові установи пройшло більше 47 млн громадян СРСР.

Розподіл соціалістичної спадщини розпочався задовго до прийняття законів про власність, про порядок приватизації, про порядок використання бюджетних коштів, про визначення в законі осіб, які мають на це право, тощо.

Розкрадання державного майна проходило досить швидко, навіть ті, хто це організував і брав безпосередню участь — особи владних структур, — схаменулися і порушили на засіданні Верховної Ради у 1993 році питання про стан валютного запасу держави та про порядок відкриття за межами України приватних валютних рахунків. Перший президент України Л. Кравчук, що спочатку говорив по телебаченню про придбання за ваучер «хатинки» у Швейцарії, від своїх слів відмовився. Заява голови СБУ Є. Марчука, що органам державної безпеки відомі прізвища громадян України, які відкрили банківські рахунки за кордоном, так і залишилася заявою, і в конкретні заходи щодо повернення національного капіталу не втілилася. Про розмір останнього свідчить кримінальна справа на колишнього прем’єр-міністра України П. Лазаренка. На його закордонних рахунках перебував капітал, майже вдвічі більший, ніж державний запас валюти в НБУ, який становив на 2000 рік 2,4 млрд доларів США. А скільки «нових українців» перебувають поза увагою мас-медіа та правоохоронних органів України?

У 1993 році відверто цинічно в київській газеті була надрукована карта розподілу міста на райони, що підпорядковувалися конкретним кримінальним авторитетам. Ніхто з правоохоронних структур не розпочав їх кримінально-правове переслідування, і неофіційний розподіл набув майже офіційного значення. Замість боротьби зі злочинністю правоохоронні структури кинулися в бійку за право «надання криші» комерційним структурам. Зрозуміло, що також на комерційній основі. Правоохоронні структури були втягнуті у відповідну діяльність. Склалася ситуація, коли працівники цих структур в одну службову зміну боролися, викривали злочинну діяльність, а в іншу — охороняли, захищали протиправну комерційну діяльність, у тому числі й ту, що здійснював криміналітет.

Другий Президент України Л. Кучма змушений був констатувати 1995 року, що економіка держави на 50—60 % перебуває в тіньовому секторі, тобто не контролюється державою.

Кількість злочинів у сфері економіки протягом 1993—2001 ро­ків зросла майже вдвічі й склала у 2001 році 65 724. І це тільки стосовно фактів, відносно яких було порушено кримінальні справи. Фахівці правоохоронних органів свідчать, що поза увагою залишається 80—90 % скоєних злочинних діянь.

У цьому плані заслуговує на увагу один факт. 2001 року за високі показники роботи Кельмінецької митниці (надходження до Державного бюджету за 2001 рік зросли майже в 4 рази) її началь­ник був нагороджений орденом святого Володимира. Але ж поза увагою правоохоронних структур залишилась та обставина, що кількість суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і їх активність у порівнянні з минулим не змінилася. То де ж раніше зникали 3/4 частини митних платежів із митниці? Це питання залишилося поза увагою наглядових та контролюючих структур.

Зрозуміло, що держава приймала заходи для боротьби з організованою злочинністю. Зокрема були розроблені:

· Закон України від 30 червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»;

· Указ Президента України «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» від 17 вересня 1996 року;

· Указ Президента України «Про національну програму боротьби з корупцією» від 10 квітня 1995 року;

· Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року;

· Указ Президента України «Про концепцію боротьби з коруп­цією на 1998-2005 роки» від 24 квітня 1998 року;

· Закон України «Про боротьбу з корупцією на 1998—2005 роки» від 23 березня 2000 року;

· Указ Президента України «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005 роки» від 25 грудня 2000 року;

· інші нормативні документи.

Відповідно до цих адміністративно-розпорядчих та законодав­чих актів були вжиті організаційні заходи: створено спеціалізовані підрозділи майже у всіх правоохоронних структурах, Координаційний комітет з боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України тощо.

За інформацією телебачення України — телепрограма «Н» від 10 січня 2002 року — в Україні нараховується близько 387 тис. співробітників системи МВС. А якщо до цього додати 43 тис. особового складу структури охорони Президента України (колиш­ня Національна гвардія), особовий склад ДПА, СБУ, Прокуратури, системи судових органів, Державної митної служби (близько 20 тис.), Державної контрольно-ревізійної служби, Адміністрації Президента в центрі і на місцях (які, безумовно, є найбільш законослухняними), особовий склад Збройних сил, Прикордонних військ, народних депутатів та обранців всіх рівнів, співробітників Кабінету Міністрів України та ще членів їхніх сімей, то виникає питання: хто ж займається корупцією, причетний до орга­нізованої злочинності, якщо в державі офіційно законослухняними є 2—6 млн громадян на 46 млн населення (у тому числі й пенсіонери)? Невже неможливо взяти під контроль діяльність, суспільну активність другої частки населення? Відомо, що в нанайсь­кій боротьбі переможців і переможених не буває. Адже боротьба зі собою тільки втомлює.

В Указі Президента України від 10 квітня 1997 року «Про Національну програму боротьби з корупцією» підкреслюється, що незважаючи на вжиті в останні роки заходи, зрушень у позитивний бік у цій справі не намітилося. А на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю 16 лютого 1998 року Президент України підкреслив, що на обліку в органах внутрішніх справ перебуває приблизно дві з половиною тисячі стійких злочинних угрупувань. З них 115 — бандитські, а 95 мають міжнародні зв’язки. Разом з тим, було поставлено питання, що заважає заарештовувати цих бандитів і відправляти до суду і тюрми? Сам Президент і народ України чекає відповіді вже майже 5 років.

А причина організованої та іншої злочинності полягає в неефективній діяльності судової влади та незастосування юридичної відповідальності в системі всіх державних органів.

Аналіз складених 2001 року 6902 адміністративних протоколів про корупційні дії, показує, що в органах та підрозділах внутрішніх справ майже 60 % припадає на адміністративні протоколи, з них 83 % складено на державних службовців різних рангів, 17 % — на депутатів різних рівнів. До суду направлено 3712 адміністративних протоколів, у тому числі 2972 — на державних службовців, 459 — на депутатів. Це беззаперечний доказ, що перебування при владі розбещує людину й потрібні заходи, щоб забезпечити чистоту моралі та відданість Україні.

На сьогодні корупцією вражені вищі рівні галузевого управління та органів самоврядування. Вже не викликає подиву арешт відповідальних осіб галузевих відомств, звинувачення їх у хабарництві, значних посадових розкраданнях, одержанні незаконної винагороди з подальшим приховуванням особистих доходів тощо.

Разом з тим, треба враховувати, що порівняно незначна кількість виявлених фактів хабарництва та їх розкриття частково пояснюється традиційно високою латентністю цього виду злочину, його виявлення, а також наявністю певних недоліків діяльності оперативних підрозділів МВС і СБУ, невисоким рівнем оператив­ної розробки хабарників та недостатнім використанням технічних засобів. Це ускладнює процесуальне закріплення факту вчинення злочину. Саме тому при загальній тенденції збільшення виявлених фактів корупції удвічі кількість кримінальних справ, закін­чених провадженням і направлених до суду, зменшилась за останні роки на 40 %. А за матеріалами органів СБУ, порушується тільки близько 5—7 % загальної кількості кримінальних справ.

Боротьбу з хабарництвом у таких важливих сферах, як судова та державна виконавча гілки влади, обмежують законодавчі положення щодо оперативної розробки таких категорій посадових осіб, як судді та депутати. Ускладнює боротьбу з корупцією і депутатський імунітет, що використовується найчастіше для корпоративного захисту депутатів.

Окремі вчені економісти-правознавці й високопоставлені дер­жавні особи України та зарубіжжя переконані в тому, що в період первинного накопичення капіталу не мають значення джерела його походження. З такою думкою погодитись неможливо, оскільки Україна, згідно з Конституцією, є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і, що найсуттєвіше, правовою державою. Відповідні норми українського законодавства повинні не лише не дозволяти використання її економікою «брудних» грошей, а й сприяти боротьбі з їх появою.

До негативних факторів криміналізації економіки слід віднести послаблення практики призначення покарання судами за справами про хабарництво. Аналіз судових вироків із кримінальних справ, розглянутих у касаційній інстанції вищого судового органу України, показує, що в переважній більшості засудженим за хабарництво та за інші економічні злочини призначалося більш м’яке покарання, ніж передбачено ККУ.

Небезпека сучасного стану криміналізації економіки України полягає в тому, що й сьогодні відсутні реально дієві механізми протидії цьому соціальному злу. Із реалій життя очевидно, що надзвичайно небезпечні явища в економіці, як правило, враховуються лише статистично. У масштабах держави дійсні причини системно не вивчаються і не прогнозуються, через що можливі соціально-економічні й правові наслідки.

Здійснення цих злочинів не тільки порушує нормальну діяльність владних і управлінських структур, підриває їхній престиж, але й створює в людей уявлення про можливість вирішити питання, отримати бажане, врятувати себе і інших осіб від відповідальності за рахунок підкупу службовців, що обіймають державні посади.

Небезпека отримання і дачі хабара зумовлена й тим, що вони досить часто поєднуються з іншими тяжкими й особливо тяжкими злочинами: організованим розкраданням майна; легалізацією грошових коштів і майна, отриманих незаконним способом; незаконним придбанням зброї. Крім того і саме хабарництво нерідко набуває стійких форм. Хабарники об’єднують­ся в організовані групи і злочинні співтовариства, хабарництвом і іншими злочинними формами корупції часто охоплюються цілі господарські і управлінські системи, воно проникає навіть у владні і адміністративні структури і до правоохоронних органів.

Питання 3. Проблеми кваліфікації правопорушень, пов’я­заних із корупцією та організованою злочинністю

Відповідно до чинної правової бази, основні заходи боротьби з корупцією та організованою злочинністю повинні здійснюватися в межах Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року та Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 року. Закон визнає за корупцію діяння, пов’язані з:

а) незаконним одержанням особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій, матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) способом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Стаття 2 Закону «Про боротьбу з корупцією» визначає, що суб’єктами корупційних діянь можуть бути державні службовці, народні депутати всіх рівнів. За вчинення таких діянь зазначені особи несуть адміністративну та дисциплінарну відповідальність. А питання про кримінальну та цивільно-правову відповідальність за правопорушення, пов’язані з корупцією, вирішуються відповід­но до вимог чинного законодавства.

При цьому військовослужбовці та прирівняні до них державні службовці в разі вчинення означених діянь, несуть відповідальність у межах Закону про боротьбу з корупцією, тобто тільки адміністративну та дисциплінарну.

Якщо уважно проаналізувати положення вищезазначеного закону та відповідних статей Кримінального кодексу України Розділу 17 «Злочини у сфері службової діяльності», то важко, якщо не сказати неможливо, знайти розбіжності у визначенні, кваліфікації суб’єктивної і об’єктивної сторін злочинів і корупційних діянь. Але виділення даної категорії державних службовців в указі Президента України робить їх захищеними від впливу криміналь­ного закону. Якщо ще й враховувати, що притягнення цієї категорії винних осіб навіть до адміністративної відповідальності потребує спеціальної згоди відповідної Ради народних депутатів на пленарному засіданні, то зрозумілим стає відсутність фактів притягнення до юридичної відповідальності народних обранців.

Зауважимо, що народний депутат П. Лазаренко, перебуваючи у в’язниці США за порушення закону США про імміграцію та несплату податків із грошей, що він незаконно вивіз з України, продовжував залишатися народним депутатом України майже два роки, і навіть робив спробу в судовому порядку відстояти свій депутатський мандат.

За наслідками банкрутства банку «Україна» та ходу розслідування кримінальної справи Президент України Л. Кучма висловив здивування, що незважаючи на заходи Генеральної прокуратури, він бачить у Парламенті, Кабінеті Міністрів України і Національному банку України осіб, причетних до цієї афери. Але далі «здивування» справа не просунулась.

Отже, виокремлення зазначеної категорії державних службовців робить їх фактично недоступними для кримінального закону. А що може означати для депутата адміністративне чи дисциплінарне стягнення, коли за словами Л. Кучми для багатьох депутатів зарплата — це кишенькові гроші, а за лобіювання законопроектів вони отримують десятки й сотні тисяч доларів США?

Позитивні результати боротьби з корупцією та іншими правопорушеннями з боку співробітників отримані в структурах МВС після проведення операції «Чисті руки». За станом на вересень 2002 року, за повідомленням міністра МВС Юрія Смірнова, дисциплінарні стягнення — від догани до звільнення — понесли близько 100 тис. співробітників, а 57 було притягнуто до кримінальної відповідальності. Тільки за наслідками кримінальної справи «Оборотні» різні види покарання було застосовано до
40 співробітників, у тому числі і 7 генералів органів МВС. Заслуговує на увагу оцінка осіб, яку надав міністр МВС Ю. Смірнов: «Зрадники були і будуть у кожному державному відомстві. Голов­не — їх своєчасно виявляти і притягати до кримінальної відповідальності».

Наслідком застосування різних видів юридичної відповідальності стало звільнення у 2002 році зі системи МВС України близько 7 тисяч співробітників як таких, що не відповідали вимогам.

Як відомо, у процесі навчання та виховання завжди використовують приклади, пов’язані з видатними особами. Щодо корупції можна розглянути ситуацію, що склалася у 2000—2002 рр. навколо першого в суверенній Україні генерала армії Є. Марчука, який обіймав пости прем’єр-міністра, голови СБУ та секретаря Ради національної безпеки України, й іншого генерала армії Л. Деркача, який був головою СБУ, головою Державної митної служби України. Крім названих однакових рис, спільним для них є і причетність до незаконної торгівлі зброєю.

Зокрема, газета «Київський телеграф», що виходить під егідою Л. Деркача, протягом 2001—2002 рр. неодноразово друкувала статті щодо причетності, організації Є. Марчуком у 1994—1995 рр. незаконної торгівлі зброєю (30 тис. АК, 10 тис. гранато­метів тощо), про факти затримання одного зі суден, що перево­зило зброю, італійськими органами влади, а також копію поста­нови прокурора та суду міста Туріна щодо порушення кримі­нальної справи стосовно Є. Марчука як організатора нелегальної торгівлі зброєю і под.

У відповідь, у газеті «День» та по телебаченню (квітень 2002 року) Є. Марчук заявив, що в нього є достатньо доказів щодо причетності Л. Деркача до незаконної торгівлі зброєю, достатніх для порушення кримінальної справи. Здавалось, результатом взаємних обвинувачень двох генералів армії має стати національний (а не італійський) судовий процес. Однак ні Президент України, який обирав зазначених осіб на державні посади та який курирує діяльність цих відомств, ні Генеральний прокурор, ні тим більше правоохоронні органи зовсім не відреагували на ситуацію. І це незважаючи на те, що Кримінально-процесуальний кодекс України вказує на відомості в засобах масової інформації як привід для порушення кримінальної справи.

Визначена ситуація ще раз стверджує правило, що закон пишеться для всіх, але застосовують його тільки до пересічних громадян.

Майже 4 роки вища державна влада і правоохоронна система України є безсильною щодо застосування законодавства до колишнього віце-прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко та її со-товаришів із керівництва корпорації «Єдині енергетичні системи України», які ошукали державу на мільярди гривень.

Небезпека правового безсилля, незастосування юридичної відповідальності, відвертого ігнорування законів «сильными мира сего» полягає в тому, що більшість свідомого населення держави перестає вірити в можливість справедливості, довіряти державі, наявній судовій та правоохоронній системі. Акти корупції стають масовими, входять у свідомість людей як нормальне явище. Небезпідставно якраз в Україні з’явилося відоме прислів’я «корупції у нас немає, бо те, що є звичайною практикою вирішення життєвої ситуації, не може вважатися злочином».

Сьогодні практично неможливо знайти некорумповану сферу економіки і суспільної діяльності: хабарі дають (і вимагають) для вступу у ВНЗ, складання іспитів, «безоплатного» лікування, для можливості ухилитися від служби в армії, від перевірки контрольно-ревізійними та правоохоронними органами тощо. Подібна ситуація характерна для всіх колишніх союзних радянських республік.

До речі, відомий політолог Георгій Сатаров, президент політичного фонду ІНДЕМ (Російська Федерація), за результатами двохрічного дослідження суспільного феномена, прийшов до таких показників: загальна сума хабара у сфері медичного обслуговування становить на рік майже 600 млн доларів; для вступу у ВНЗи — 449 млн доларів; автоінспекторам віддають 368 млн доларів; у суди — 274 млн доларів. У сфері значного біз­несу хабарі становлять близько 33,5 млрд доларів у той час, коли доходна частина державного бюджету РФ у 2000 році складала 40 млрд доларів.

Разом з тим, Г. Сатаров підкреслив, що показники бралися за мінімальним розміром, реально вони можуть бути в три рази більшими.

В Україні ситуація не краща, якщо враховувати, що за станом корумпованості влади й суспільства нашу державу світова спільнота не визнає як країну з ринковою економікою і включає її в трійку найбільш корумпованих у Європі. У період перехідної економіки в Україні ситуацію можна характеризувати таким способом: «Ми крадемо і всім даємо можливість робити це. Хто не встигне, той запізниться». Первинний процес накопичення капі­талу в Україні триває за своїми правилами. Корупція формує почуття правового нігілізму в населення. Закордонні експерти давно встановили взаємозалежність між корупцією та тіньовою економікою: чим більше вищі прошарки та рівні влади корумповано, тим масштабніше тіньова економіка. Нагадаємо, що, за словами Президента Л. Кучми, тіньова економіка в Україні становить 50—60 %.

Упливовим фактором існування цього негативного суспільного феномена є відсутність урегульованого, ефективного, дієвого законодавства. Зокрема, раніше наводились дані щодо ухилення від податків. Але як можна не порушувати закони, якщо ДПАУ змушена керуватися у своїй діяльності більше ніж тисячею нормативних актів, з яких одні суперечать іншим. Такий стан відверто сприяє свавіллю чиновників.

Украй негативною, щоб не сказати злочинною, є позиція законодавця щодо заміни кримінальної відповідальності на адміністративну чи дисциплінарну. Замість єдиного підходу до оцін­ки суспільно небезпечного діяння особи введена практика захисту «відомчого мундира». Наприклад, у Державній митній службі ще й досі не забули вказівки Л. Деркача на посаді голови ДМСУ: «Вкрав — звільнися за власним бажанням, а то, якщо виявимо, то покараємо». То хіба це можна вважати законною позицією міністра, хіба такими методами захищають інтереси держави, борються зі злочинцями? Невиконання посадовою особою покладених на неї службових обов’язків завжди кваліфікувалося кримінальним законом як перевищення службових повноважень. Ніякий закон не надавав право міністру звільняти особу від кримінальної відповідальності за скоєне. Але якщо керівник розглядає відомство, яким йому доручено керувати, як свою власність, тоді ситуація не підконтрольна закону. Тут панують особисті зв’язки.

Але запитайте будь-яку особу — від Президента України до пересічного підприємця, чи змогли б вони зробити свій капітал чесним способом, не порушуючи закони і не використовуючи свої службові повноваження чи своїх родичів?

На наш погляд, корупція — це термін більш суспільно-полі­тичного, ніж правового характеру. В іншому випадку теорія права повинна була б обґрунтувати всі складові цього виду правопорушень, чітко виділити ознаки розмежування від подібних, схожих злочинів у службовій сфері. Але ж цього ніхто не робить, хоч мова про корупцію влади ведеться у всіх державах ще з початку ХХ століття.

Виділення в Указі Президента «Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки» від 24 квітня 1998 року такої категорії людей, як народні депутати, службові особи, — ще не є достатнім для виключення цього злочину, а точніше, як зазначається в документах, «вкрай негативного явища», із переліку злочинів у сфері службової діяльності. Можна передбачати, що ні в правовому, а тим більше ні в політичному аспектах недоцільно кваліфікувати корупцію як вид злочинів у службовій сфері, суб’єктами яких є народні депутати та високі посадові особи в державі, до яких, у зв’язку з їхнім посадовим становищем, не можна застосовувати заходи кримінального впливу і треба обмежуватися тільки заходами дисциплінарного характеру. (Зауважимо, що про корупцію в приватному секторі економіки ніхто ніколи не згадує). Але в такому випадку може бути порушений один з основних принципів законності — рівність усіх громадян перед законом. Виникла б ситуація, коли офіційно влада визнала, що «серед рівних є найбільш рівні», до яких кримінальний закон застосовувати не можна. У будь-якому випадку, положення цього Указу Президента та Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 1995 та 1997 рр. так і залишилися поза межами нового Кримінального кодексу України, який набув чинності 1 вересня 2001 року. А тому корупція офіційно не визнана як злочин.

У даному навчальному посібнику достатньо обмежитись визначенням проблеми юридичної кваліфікації цього негативного суспільного явища та сподіватися на подальше прискорення її теоретичної розробки. Суспільна практика боротьби з корупцією вже значний час чекає на допомогу правової теорії.

Вивчення курсу «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» цілком логічно завершується висвітленням проблемних питань боротьби з таким суспільним явищем, як організована злочинність.

При цьому можна відразу підкреслити, що ситуація майже нічим не відрізняється від проблеми боротьби з корупцією. Зокрема, відповідно до ст. 1 Закону України від 30 червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», під організованою злочинністю розуміється сукуп­ність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльніс­тю організованих злочинних угрупувань». Але ж є Кримінальний кодекс України, який встановлює кримінальну відповідальність за створення злочинної організації — стаття 255 ККУ, за бандитизм — стаття 257 ККУ, за злочини проти власності, у сфері службової діяльності тощо. І функції боротьби зі злочинністю розподілені між правоохоронними органами. А забезпечення нагляду за дотриманням законності під час попереднього та судового слідства затверджено за Прокуратурою і судовими органами.

Нічого нового, окрім організаційних заходів, вищезазначений закон не привносить, розмиваючи, натомість, силу кримінального закону. Унаслідок неадекватного розуміння цього феномена правильне з погляду формальної логіки, але відірване від реальності визначення «організованої злочинності» призвело до того, що такою стали вважати будь-яке угрупування молоді, що під впливом алкоголю чи наркотиків домовилися пограбувати кіоск. Саме тому Головне управління боротьби з організованою злочинністю щорічно доповідає про викриття тисяч організованих злочинних угрупувань. Зокрема, за даними МВС, 2001 року виявлено 1166 злочинних угрупувань та 4673 особи, що скоїли злочини в їхньому складі. Але формально і домовленість трьох старих селянок, щоб четверта продавала молоко від їхніх корів у місті, можна розглядати як злочинне угрупування для незаконного здійснення підприємницької діяльності.

20 вересня 2002 року на Першому Національному телеканалі демонстрували відеозапис від 13 вересня 2002 року щодо факту доставки до штабу партії «Батьківщина» великої суми доларів з одного з 16 відомих органам МВС незаконних центрів конвертування валюти, що нібито фінансували виборчу кампанію Ю. Ти­мошенко. То чому ці центри не було викрито, а причетних осіб не притягнуто до кримінальної відповідальності ще 4—5 місяців тому? І які збитки завдали ці центри кредитно-фінансовій системі держави за цей час? Таку практику затягування застосування юридичної відповідальності можна вважати потуранням організованій злочинності. Ситуація, коли держава не реагує адекватно на кожний випадок порушення закону, і є корупцією.

Нинішньому судочинству майже невідома практика застосування заходів кримінальної відповідальності до осіб, причетних до фіктивного збанкротування державних підприємств із метою їх подальшої приватизації за безцінь. Це незважаючи на те, що скоєння такої протиправної діяльності здійснюється не однією людиною. Майже 10 років такі злочини кваліфікувалися тільки як порушення адміністративних актів щодо порядку приватизації.

Газета «Вечерние вести» від 20 лютого 2002 року (№ 25 (721)) надрукувала статтю «Украинская мафия — мировой лидер в торговле оружием, наркотиками и людьми». У ній підкреслюється, що 1998 року в Україні діяло 1157 злочинних угрупувань (для порівняння — у Російській Федерації їх нараховували 12,5 тис.), за період 1992—1998 років було викрадено майже третину запасів зброї та боєприпасів від часів СРСР та продано за кордон, що принесло злочинцям близько 34 млрд доларів. У цій статті та у виступах на міжнародній Європейській конференції від 17—19 вересня 2002 року щодо боротьби з торгівлею людьми та сексуальною експлуатацією жінок, підкреслюється, що Україна входить у трійку держав, що лідирують у справі насильницького вивезення жінок за кордон для зайняття проституцією. Наводяться дані — більше 500 тис. громадянок України перебувають у такому становищі тільки в Туреччині, Греції і Голландії.

Разом з тим, немає фактів щодо того, щоб відповідні правоохоронні структури України порушували за цими приводами кримінальні справи, викривали осіб, причетних до работоргівлі та притягували їх до кримінальної відповідальності. Не треба бути висококваліфікованим юристом, щоб передбачити наявність організованого злочинного зв’язку між окремими особами керівництва Ради національної безпеки і охорони, ДМСУ, СБУ, Збройних та Прикордонних військ України, за допомогою якого і здійснюється викрадення та вивезення за кордон такої кількості зброї (залізничні ешелони та вантажні судна неможливо не помітити).

Неодноразово з депутатськими запитами зверталися до Генеральної прокуратури члени Комісії Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, особисто народний депутат Г. Омельченко з викладенням конкретних фактів та причетних осіб. Але навіть такі авторитетні джерела з невідомих причин не стають приводами для порушення кримінальних справ та активізації справжньої боротьби з організованою злочинністю.

Як висновок — законодавчої бази для боротьби з будь-якими видами правопорушень у державі досить, але міжкланові, корпоративні, мафіозні інтереси перебуваючих у офіційній та нелегальній (кримінальній) владі осіб не дозволяють реалізуватися правовим інститутам, вимогам своєчасного застосування відпо­відного виду юридичної відповідальності.

Ситуація така, що не тільки судова гілка влади працює неефек­тивно, але й структури виконавчої влади не використовують правовий важіль для наведення правопорядку в державі.

Підкреслимо, що в Програмі та методичних вказівках до вивчення курсу «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» до кожної теми наведено питання щодо пер­спектив розвитку законодавства. У даному методичному посібнику ці питання не розглядаються. Передбачається, що з часом, за поступового розвитку суспільно-економічних відносин, будуть змінюватися адекватно і правові інститути, норми адміністративного, цивільного, кримінального, трудового та інших галузей права. Ознайомлення з цими новими нормативними документами, їхній правовий аналіз — і буде становити завдання як для викладачів, так і для студентів.

Разом з тим, посібник містить основні нормативні документи — закони, укази Президента України про Національну концеп­цію і Програму боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Предметне знайомство з цими документами дозволить май­бутнім юристам усвідомити ставлення керівництва держави до цього негативного суспільного феномена, прослідкувати, як реалізовувалися організаційні заходи відносно його подолання в конкретні періоди становлення української державності, та самостійно визначитись щодо обґрунтованості підстав звинувачення України міжнародною спільнотою в неефективності боротьби з корупцією.

Підсумовуючи, уважаємо за доцільне наголосити, що корупція, як негативне суспільне явище, не може існувати без державного апарату. Її не слід розглядати як різновид злочину. На наш погляд, це політико-правова оцінка стану правової свідомості, законослухняності співробітників окремого відомства або державного апарату в цілому.

Подолання цього явища неможливе в умовах, коли посадові особи у відомстві, регіоні або в державі мають незаконні джерела збагачення.

Найбільш ефективним юридичним засобом боротьби з корупцією є кримінальний закон, зокрема закони про злочини в службовій сфері. Зрозуміло, що профілактика цього негативного су­спільного явища повинна здійснюватися і засобами адміністратив­но-правовими, дисциплінарними. Але необґрунтованою є позиція, коли кримінальний закон розмивається, підмінюється адміністративними документами, що виготовляються особами, визна­ними як потенційні суб’єкти корупційних діянь.

Питання 4. Правове визначення організованої злочинної діяльності

Актуальність проблеми посилення боротьби з організованою злочинністю є загальновідомою для теорії і практики роботи правоохоронних органів України. Розв’язання цієї проблеми часто турбує, насамперед, практиків, адже залежно від визначення правознавцями, кримінологами і соціологами суті та поняття організованої злочинності, можна виявити ознаки і, безпосередньо, самі злочини, які до неї належать.

Панівною є думка, що поняття організованої злочинності, як і злочинності загалом, є не кримінально-правовим, а кримінологічним, з чим варто погодитися. Проте слід нагадати, що більшість кримінологічних категорій ґрунтується на кримінально-право­вому понятті злочину. Тобто, до сукупного тлумачення злочинності кримінологи відносять лише ті діяння, які мають кримінально-правові ознаки. Виникає питання, чи слід у розумінні поняття «організована злочинність» виходити з того, що воно охоплює такі самі злочини, що й категорія «злочинність» загалом, чи йому притаманні специфічні ознаки.

В Україні, як і в Росії, поширилося уявлення, згідно з яким злочини, що належать до сукупності «організована злочинність», відрізняються від інших організаційними формами їх вчинення. Відповідно до цього погляду вони ідентифікуються через визначення нових форм співучасті, що мають більший ступінь організованості. Ця позиція знайшла відображення і в новому Кримінальному кодексі України, у статті 28 якого визначено такі чотири форми співучасті:

· група осіб;

· група осіб за попередньою змовою;

· організована група та злочинна організація, де також визначено ознаки цих форм, які є переважно організаційними, і лише стосовно злочинної організації, названо деякі змістовні ознаки вчинених злочинів: тяжкі або особливо тяжкі;

· керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

У статті 27 ККУ поняття «організатор злочину» значно розширено функціональними ознаками діяльності такої особи: утворення організованої групи чи злочинної організації або керівництво нею, або забезпечення фінансування, чи організація прихо­вування злочинної діяльності згаданих угруповань. Крім того, до Особливої частини Кодексу долучено окремий склад злочину «Створення злочинної організації» (стаття 255), в якому, крім згаданих дій, передбачено відповідальність за організацію, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення важелів організаційного, матеріального забезпечення чи координації злочинної діяльності даних об’єднань. Залишаючи поза розглядом обґрунтованість названих трансформацій інституту співучасті, можна дійти висновку, що новий Кримінальний кодекс України стосовно злочинів, що належать до поняття «організована злочинність», визначив особливі організаційні форми вчинення останніх, відніс до їх кваліфікації функціональні (організаційні, координаційні, забезпечувальні) дії відносно злочинних угруповань, а змістовні ознаки злочинів (крім деяких, що скоюються злочинною організацією) не назвав.

Слід зазначити, що організаційні особливості даних злочинних об’єднань, безсумнівно, існують, мають значення для запобігання, виявлення, розкриття, розслідування ними злочинів. Разом з тим, обумовлення цими ознаками кримінально-правової характеристики злочинів, скоюваних організованими угрупованнями, що було реалізовано в Кримінальному кодексі Російської Федерації, викликало критичні зауваження. Зокрема зазначалося, що через таку конструкцію допускається певною мірою дублювання норм про співучасть у злочині, порушується загальне правило встановлення в Кодексі відповідальності за діяння, а не за те, як і в якому складі воно скоюється.

Потрібно визнати, що деякі з цих зауважень, насамперед останнє, на сьогодні стосуються й нового Кримінального кодексу України. Суб’єктивно-оціночний підхід потрібно буде застосовувати для розмежування як організованих груп і груп, що вчинили злочини за попередньою змовою і нібито не мають ознак «організованості», так і різних форм організованих об’єднань: груп та організацій.

Так, за Кодексом на відміну від злочину, скоєного групою за попередньою змовою, злочин визнається вчиненим організованою групою за наявності двох і більше його учасників, якщо група попередньо зорганізувалася. Чи можна нормативно визначити обсяг та межі попередньої змови і чи не охоплює вона певною мірою елементи організації? Ознаками організованої групи, крім того, визначено об’єднання єдиним планом, розподіл функцій учасників групи. А хіба група, що вчиняє злочин за попередньою змовою, діє в такому разі зовсім безпланово, без жодної домовленості щодо змісту, часу та послідовності дій, без елементарного розподілу обов’язків (функцій)? Як бачимо, розмежування організованих та нібито «неорганізованих» злочинних груп проводиться за ознаками, що належать обом категоріям, та відріз­няються лише мірою, ступенем, оцінкою вияву, тобто термінологічною відмінністю, що залишає місце для суб’єктивної оцінки. У такий же спосіб визначаються організаційні ознаки організованих груп і злочинних організацій. І перші й другі — стійкі об’єднан­ня, які попередньо зорганізувалися: перші — для вчинення злочинів, об’єднаних єдиним планом, а другі — для спільної, тобто об’єднаної, координованої діяльності; перші мають розподіл функ­цій, другі — ієрархічну структуру, яка є різновидом розподілу функцій. Зрозуміло, що ці ознаки визначено ненормативно і, за бажання, їх можна по-різному тлумачити. Відмінність злочинної організації простежується лише з наведенням змістовних ознак вчинених нею злочинів.

Дійсна практика кваліфікації проявів організованої злочинності створює викривлене уявлення про розміри останньої в Україні, перешкоджає розумінню її справжньої принципової відмінності. Застосування в новому Кримінальному кодексі оціночних ознак під час регламентації згаданих питань навряд чи сприятиме зміні такого становища. Про це йшла мова на конференції з проблем реалізації нового Кримінального кодексу України, яка пройшла 25—26 жовтня 2001 року в Національній юридичній академії України ім. Я. Мудрого. Характерно, що вже після прийняття Кодексу МВС та СБУ звернулися до Міністерства юстиції з пропозиціями щодо внесення доповнень до зазначеного Кодексу або Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» стосовно нормативних визначень.

Відомо, що в деяких країнах по-іншому вирішується проблема кримінально-правового визначення злочинів, що належать до категорії «організована злочинність». У США, наприклад, з 1970 року діє закон про контроль над організованою злочинністю, який містить перелік злочинів, що визнаються її проявами. У Швейцарії визначення організованої злочинної групи ґрунтується не стільки на організаційних (об’єднання на тривалий або невизначений час), скільки на змістовних ознаках її діяльності: отримання в незаконний спосіб доходів або інших економічних вигод, приховування протиправної діяльності від кримінального переслідування, вчинення або планування з цією метою актів насильства, залякування, впливу на політичні, громадські, адміністративні органи чи організації, юстицію, профспілки, підприємців і т. ін. Кримінальний кодекс Італії (ст. 416, 416′) (див. Науково-прак­тичний журнал: «Боротьба з організованою злочинністю і корупцією». — К., 2001. — № 4. — С. 37—39) за змістовні ознаки злочинів об’єднань організованої злочинності кваліфікує здобуття прибутку у сфері виробництва, обмін та споживання різних товарів і благ, активне використання державних та інших соціально-політичних структур, рекет, складні фінансові операції.

Поряд з цим, останніми роками в західних країнах все частіше констатується, що найбільш небезпечні злочинні угруповання не мають сталої, чітко визначеної організаційної будови. Вони часто швидко змінюють її, так само, як і напрями та організаційні форми діяльності, заради більш раціонального та оптимального досяг­нення визначеної цілі. Як свідчать практика та дослідження, саме кінцева мета справжньої організованої злочинності залишається незмінною — отримання високих та надвисоких прибутків у найбільш раціональний спосіб та, бажано, у короткий строк.

Відомий багатьом фахівцям в Україні американський професор Д. Албанезе визначає організовану злочинність як «постійно діюче злочинне підприємство, що працює раціонально для отримання прибутку через незаконну діяльність у тих сферах, на які існує найбільший суспільний попит». Ця важлива ознака організованої злочинності зберігається і за умови набуття нею транснаціонального характеру. За визначенням Інтерполу, під організованою злочинністю слід розуміти «будь-яку організацію або групу осіб, що займаються постійно міжнародною злочинною діяльністю, мета якої — отримання прибутку». Ще 1990 року в документі Секретаріату ООН, підготовленому до проведення VIII Конгресу ООН із запобігання злочинності та ставлення до правопорушників, відзначалося, що організовані злочинні угруповання одержують фінансові прибутки та отримують владу через створення та експлуатацію ринків незаконних товарів та послуг. В одній із рекомендацій Міжнародного семінару ООН щодо визначення організованої злочинності зазначається, що остання — це масове об’єднання стійких і керованих угруповань, для яких злочинна діяльність є промислом і які створюють систему захисту від соціального контролю з використанням таких протизаконних засобів, як насильство, залякування, корупція і великомасштабні розкрадання. У цьому визначенні органічно поєднано організаційні, змістовні, цільові та забезпечувальні ознаки.

В одному з останніх документів ООН — Конвенції проти транснаціональної організованої злочинності (Палермо, Італія) (див. науково-практичний журнал: «Боротьба з організованою злочинністю і корупцією». — К., 2001. — № 4. — С. 69), що підписана й Україною наприкінці 2000 р. — діяльність організованої злочинної групи вбачається у вчиненні одного або декількох серйозних злочинів (карається позбавленням волі на термін не менше чотирьох років або більш суворою мірою покарання) чи злочинів, які визнаються такими в Конвенції, а кінцева мета діяльності даної групи — у тому, щоб отримати прямо або опосередковано фінансову або іншу матеріальну вигоду (стаття 2 п. «а»). Аналіз наведених сучасних визначень організованої злочинності дозволяє виділити дві її змістовні ознаки: організована злочинна діяльність і спрямування останньої на отримання прибутків та надприбутків.

Розглянемо, чи існує можливість нормативного визначення зазначеного поняття.

У кримінальному праві категорія «злочинна діяльність» згадувалася ще в дореволюційні часи, іноді припускалося її ототожнення зі злочинним діянням. Кримінально-правова характеристика цієї категорії принципово не змінилася і за часів незалежної України. Науково-практичні коментарі Кримінального кодексу 1960 року, підручники з Загальної частини кримінального права обмежувалися в цьому питанні визнанням стадій скоєння злочину за етапи підготовки і здійснення злочинної діяльності, до попередніх етапів якої було віднесено готування до вчинення замаху на скоєння злочину. Значно розширив застосування категорії «злочинна діяльність» Науково-практичний коментар Криміналь­ного кодексу України 2001 року (власне, як і сам Кодекс). Проте в питанні співвідношення понять «злочинна діяльність» та «стадії вчинення злочину» Коментар далі повторення згаданих положень не пішов. У деяких роботах цього періоду, присвячених стадіям скоєння злочину, категорія «злочинна діяльність» зовсім не згадується.

Наведене уможливлює дійти до певних висновків. Фахівці кримінального права в Україні (як і в колишньому СРСР) використовують категорію «злочинна діяльність» у процесі розгляду стадій вчинення злочину; наводять деякі її ознаки, проте визначення самого поняття не дають. Залишаються нез’ясованими, по-перше, достатність підстав для фактичного ототожнення злочину і злочинної діяльності, у тому числі розглядання першою як діяль­ність; по-друге, обґрунтованість характеристики стадій вчинення злочину за допомогою поняття злочинної діяльності та можливість використання поняття «стадії» у ролі замінника поняття «злочинна діяльність».

Для відповіді на ці питання звернемося, передусім, до категорії «діяльність», різновидом якої є злочинна.

У психології, якій первинно належить поняття «діяльність», відмічається, що в самих загальних рисах — це усвідомлене (що відрізняє її від поведінки тварин) виявлення людської активності. На відміну від одноразового вияву останньої (вчинку), діяльність — це система пов’язаних між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій, вчинків, операцій. Кожна з них має свій предмет, мотив та ціль. Але в сукупності їх спрямовано на реалізацію єдиної потреби та кінцевої мети. Проте діяльність — це не сума дієвих проявів, навіть якщо вони системно пов’язані. Актуалізація механізму свідомості дає змогу програмувати, спрямовувати діяльність, контролювати її здійснення. Суттєва риса останньої — її специфічне послідовне цілеутворення, що раціонально розгортається залежно від її поступу, умов здійснення, містить пристосування до них, а за потребою і можливістю — зміну останніх аж до досягнення кінцевої мети, яка полягає в зміні су-
спільних відносин в інтересах суб’єкта діяльності.

Розрізняють діяльність внутрішню (розумова, пізнавальна) та зовнішню (поведінка в суспільному оточенні); індивідуальну, колективну (спільну, групову) і масову; передуючу одному вчинку або багатьом діям; короткочасну, тривалу, постійну. Зовнішня діяльність, що має характер суспільного спілкування, підпорядкована нормам людського буття, зокрема правовим. Звідси йдеться про правомірну та протиправну діяльність, у тому числі злочинну.

У сучасній українській психології реалізується спроба визначення злочинної діяльності. Стверджується, що це система діянь, визначених кримінальним законом як суспільно небезпечні, учинених зі прямим умислом та психологічно зумовлених загальним мотивом, реалізацію яких суб’єкт планує постановкою і досягнен­ням окремих проміжних цілей. Злочинна діяльність відображає антисоціальну спрямованість особистості в даній сфері. У цьому визначенні злочинна діяльність необґрунтовано ототожнюється зі системою злочинів, обумовлених загальним мотивом. Не враховується, що діяння, які передують вчиненню злочину і становлять злочинну діяльність, необов’язково мають бути суспільно небезпечними. Вони стають такими вже тоді, коли скоюються з метою забезпечити вчинення злочину (злочинів). Більше того, мотив передуючої дії може бути зовсім не пов’язаний із «загальним мотивом». Злочинна мотивація виникає знову тоді, коли дія або її результат мають бути використані для досягнення кінцевої мети злочинної діяльності. Головне для визначення дії як елементу злочинної діяльності і для визнання останньої саме злочинною — це те, що вона підкорена меті забезпечення вчинення злочину. Саме ця обставина підвищує суспільну небезпечність злочинної діяльності порівняно з одномоментним злочином.

Проте нас цікавить кримінально-правова характеристика злочинної діяльності. Слід запозичити з психології загальне визначення поняття діяльності та злочинної діяльності, як системи пов’язаних між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій. Окрім цього, необхідно визначити такі її ознаки, як неодночасність складових дій та їх усвідомленість. Остання — у межах стадій вчинення злочину — свідчить про наявність у цих діях прямого умислу.

Можна запропонувати кримінально-правове визначення поняття «злочинна діяльність», яка є системою цілеспрямованих неодночасних злочинних чи інших протиправних і не протиправних дій суб’єкта злочину, вчинених із прямим умислом, підкорених єдиній меті забезпечення умов та безпосереднього скоєння злочину (злочинів), підтримки і розвитку самої злочинної діяльності. Якщо згадані дії сумісно вчиняются групою суб’єктів, об’єднаних попередньою змовою та спільним умислом, злочинна діяльність набуває характеру організованої. Це пов’язано з тим, що її основні елементи — загальна мета та система забезпечення — набувають нових якостей, що свідчать про підвищену су-
спільну небезпечність цього виду злочинної діяльності. На відміну від звичайної, що приховується від влади, організована злочинність спирається на владу та суспільство, що дозволяє їй та державним і господарським структурам, які забезпечують її захист, отримувати значні прибутки і через діяльність у «тіньовій» сфері, і, навіть, легальними засобами: податкові пільги, преференції, гарантії, кредити, бюджетні кошти. Проте майже за кожним таким «благодіянням» криються корисливі інтереси можновладців, лоббістів, високих чиновників, що охоплюється поняттям «масштабна корупція», яка супроводжує справжню організовану злочинність.

Використовуючи вищенаведене, можна визначити криміналь­но-правову характеристику даної категорії: це тривала злочинна діяльність колективного угруповання або його членів, підпорядкованого загальній меті отримання та подальшій легалізації («відмивання») значних коштів, що супроводжується створенням спеціально організованої системи забезпечення внутрішнього зміцнення та зовнішньої підтримки й захисту від соціального контролю, а також проникнення до легальної економіки та політичної влади. Організаційні форми такого угруповання представлено у вигляді організованої злочинної групи та злочинної організації.

Правове визначення організованої злочинної діяльності сприятиме розв’язанню проблеми боротьби з нею не лише на теоретичному та нормативно-правовому рівнях, а й у сфері організації та спрямування практичної діяльності правоохоронних органів.

Використання терміна «організоване злочинне угруповання» в науці та в законодавстві зумовлено фактом поширення в суспільстві відповідних об’єднань, які за рівнем їхньої організації та іншими властивостями здатні до стабільної злочинної діяльності, котра в її масовому вираженні становить один із найнебезпечніших видів злочинності — організовану. Уперше в законодавстві України термін «організоване злочинне угруповання» було вжито в статті 1 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 р. для розкриття якісної своєрідності даного виду злочинності, котра визначається як сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань. Треба завжди виходити з того, що наявність різних поглядів та підходів до правової кваліфікації нового негативного суспільного явища не повинні порушувати цілісну та перевірену часом систему кримінального закону.

Верховна Рада України 5 квітня 2001 року ухвалила новий Кримінальний кодекс України. У статті 28 цього Кодексу чітко визначено типологію групової злочинності і вперше дано поняття організованих злочинних об’єднань, організованої групи та злочинної організації. Терміна «організована злочинність» у Кримінальному кодексі України від 2001 року немає.

6.2. Питання до семінарського заняття

· Поняття та види посадових злочинів та правопорушень, види юридичної відповідальності за них.

· Злочини, пов’язані з хабарництвом.

· Інші злочини у сфері службової діяльності.

· Корупція, поняття, суб’єкти цього правопорушення, правова відповідальність.

· Організована злочинність, поняття, фактори, що впливають на її існування, види юридичної відповідальності причетних до неї осіб.

6.3. Теми рефератів

1. Поняття, види посадових злочинів та інших правопорушень. Юридична відповідальність за їх скоєння.

2. Порівняльний аналіз посадових злочинів та корупційних діянь.

3. Порівняльний аналіз організованої злочинності з посадовими злочинами та діяльністю організованих злочинних угруповань.

4. Тіньова економіка як економічний базис організованої злочинності.

6.4. Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Старший економіст-фінансист однієї з державних уста­нов Зиміна методом службових підробок привласнила 45 тис. грн. Щоб приховати нестачу, вона списувала різні грошові суми за податковими звітами без підтвердження видачі грошей готівкою видатковими касовими ордерами, не оприбутковувала одержані в Держбанку гроші за чеками, штучно збільшувала фактично видану заробітну плату.

Кваліфікуйте дії Зиміної.

Задача 2. Товарознавець міськкоопторгу Розанчик за 750 тис. грн. допоміг заготівельникові райспоживспілки Хазалії укласти договір на поставку в Київ 11 074 кг лаврового листу. Під час укладання договору Розанчик одержав від Хазалія 300 тис. грн., а через місяць — ще 450 тис. грн. У цей час Розанчик уже працював виконуючим обов’язки заступника директора Київського міськкоопторгу.

Кваліфікуйте дії Розанчика та Хазалія.

6.5. Завдання для перевірки знань

1. Посадові злочини та корупційні діяння можуть скоюватися як в державних установах так і в приватному бізнесі?

2. Чи підлягає кримінальній відповідальності особа, що виступає посередником у злочинах, пов’язаних із хабарництвом?

3. З якими правопорушеннями — економічними чи в службовій сфері — пов’язана корупція?

4. Чи є організована злочинність злочином відповідно до Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 24.02.94 р.?

6.6. Список рекомендованої літератури

1. Делюсин Л. Коррупция и борьба с ней: Китай, Азия и Африка сегодня. — 1996. — № 4. — С. 25—28; — № 5. — С. 27—31.

2. Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 03 квітня 1997 р. № 171/97 // Голос України. —1997. — 17 квітня.

3. Закон України «Про організційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 р. № 3341-XII, ВВР — 1993 р. — № 35. — Ст. 358. Зі змінами та доповненнями внесеними Законами України від 24 лютого 1994 № 4001 — XII, ВВР — 1994. — № 24. — Ст. 184.

4. Кримінальне право України: Загальна частина // За ред. професорів Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. — К. — Х.: Юрінком Інтер — Право, 2002.

5. Лунеев В. В. Коррупция, учтенная и фактическая // Государство и право. — 1996. — № 8. — С. 78—91.

6. Маляренко В . Деякі питання перевищення влади або посадових повноважень // Коментар судової практики з кримінальних справ: Збірник. — К.: Юрінком Інтер, 1996. — С. 64—68.

7. Мельник Н. И., Омельченко Г. Е., Хавронюк Н. И. Комментарий к Закону Украины «О борьбе с коррупцией». — К., 1996.

8. Національна програма боротьби з корупцією // Юридичний вісник України. — 1997. — № 17.

9. Ответственность за должностные преступления. — М.: Юр. лит., 1994.

10. Про боротьбу з корупцією. Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Закони України. — К., 1997. — Т. 9. — С. 209—215.

11. Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції. Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 квітня 1997 р. // Юридичний вісник України. — 1997. — 14—20 серпня.

12. Про практику застосування судами кримінальних справ про
виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 грудня 1996 р., із змінами від 3 грудня 1997 р. // Правовісник. — 1996. — № 1. — С. 115—120; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

13. Про судову практику в справах про хабарництво. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 жовтня 1994 р., із змінами від 28 червня 1996 р. та 3 грудня 1997 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Правовісник. — 1996. — № 1. — С. 120—122; Юридичний вісник України. — 1998. — № 3.

14. Указ Президента України «Про комплексну програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» від 17 вересня 1996 р. № 837-96.

Додатки до теми 6

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про організаційно-правові основи боротьби

з організованою злочинністю

Із змінами і доповненнями, внесеними
Законами України

від 24 лютого 1994 року N 4001-XII,

від 11 грудня 1998 року N 312-XIV,

від 2 березня 1999 року N 461-XIV,

від 30 червня 1999 року N 783-XIV,

від 23 березня 2000 року N 1593-III,

від 10 січня 2002 року N 2921-III,

від 10 січня 2002 року N 2922-III,

від 7 березня 2002 року N 3111-III

(У тексті Закону слова «Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією» у всіх відмінках замінено словами «Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією» у відповідних відмінках згідно із Законом України від 23 березня 2000 року N 1593-III)

Цей Закон визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Поняття організованої злочинності

1. Під організованою злочинністю в цьому Законі розуміється сукуп­ність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань.

2. Види та ознаки цих злочинів, а також кримінально-правові заходи щодо осіб, які вчинили такі злочини, встановлюються Кримінальним кодексом України.

Стаття 2. Мета боротьби з організованою злочинністю

Метою боротьби з організованою злочинністю є:

· встановлення контролю над організованою злочинністю, її локалізація, нейтралізація та ліквідація;

· усунення причин і умов існування організованої злочинності.

Стаття 3. Завдання Закону

Основними завданнями цього Закону є:

· створення загальних правових і організаційних засад у сфері боротьби з організованою злочинністю, сприяння її попередженню та ліквідації;

· визначення системи державних органів, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, та їх взаємовідносин;

· встановлення повноважень спеціальних державних органів по боротьбі з організованою злочинністю та спеціальних заходів, що здійснюються ними;

· встановлення обов’язків інших державних органів у сфері боротьби з організованою злочинністю;

· правове забезпечення фінансових, матеріально-технічних та інших умов, необхідних для боротьби з організованою злочинністю;

· забезпечення гарантій прав громадян і юридичних осіб під час здійснення заходів боротьби з організованою злочинністю.

Стаття 4. Законодавство про боротьбу
з організованою злочинністю

1. Законодавство про боротьбу з організованою злочинністю базується на Конституції України і включає цей Закон, Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси України, Закони України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про прокуратуру», інші закони, міжнародно-правові угоди, учасником яких є Україна.

2. Підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері боротьби з організованою злочинністю, не можуть встановлювати повноваження державних органів чи обов’язки фізичних та юридичних осіб, які не випливають із законів України.

Стаття 5. Система органів, які здійснюють боротьбу
з організованою злочинністю

1. Систему державних органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, становлять:

а) спеціально створені для боротьби з організованою злочинністю державні органи;

б) державні органи, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю в межах виконання покладених на них інших основних функцій.

2. До державних органів, спеціально створених для боротьби з організованою злочинністю, належать:

а) Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України;

б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України;

в) спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України.

У разі необхідності Верховною Радою України на постійній або тимчасовій основі можуть бути створені й інші спеціальні органи для боротьби з організованою злочинністю.

3. До державних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, належать:

а) органи внутрішніх справ України і Служби безпеки України, крім зазначених у пункті 2 цієї статті;

б) органи прокуратури України;

в) митні органи і підрозділи Прикордонних військ України;

г) органи державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби;

д) органи і установи виконання покарань;

(пункт 3 статті 5 доповнено підпунктом «д»

згідно із Законом України від 11.12.98 р. N 312-XIV)

е) розвідувальний орган Міністерства оборони України.

(пункт 3 статті 5 доповнено підпунктом «е»

згідно із Законом України від 07.03.2002 р. N 3111-III)

Стаття 6. Основні напрями боротьби
з організованою злочинністю

Основними напрямами боротьби з організованою злочинністю є:

· створення правової основи, організаційних, матеріально-техніч­них та інших умов для ефективної боротьби з організованою злочинністю, організація міжнародного співробітництва у цій сфері;

· виявлення та усунення або нейтралізація негативних соціальних процесів і явищ, що породжують організовану злочинність та сприяють їй;

· запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, державі;

· запобігання виникненню організованих злочинних угруповань;

· виявлення, розслідування, припинення і запобігання правопорушенням, вчинюваним учасниками організованих злочинних угруповань, притягнення винних до відповідальності;

· забезпечення відшкодування шкоди фізичним та юридичним особам, державі;

· запобігання встановленню корумпованих зв’язків з державними служ­бовцями та посадовими особами, втягненню їх у злочинну діяльність;

· протидія використанню учасниками організованих злочинних угруповань у своїх інтересах об’єднань громадян і засобів масової інформації;

· запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, використанню суб’єктів підприємницької діяльності для реалізації злочинних намірів.

Стаття 7. Міжнародне співробітництво

Міжнародне співробітництво у сфері боротьби з організованою злочинністю ґрунтується на нормах міжнародного права і чинного законодавства України, міждержавних і міжурядових договорах, двосторонніх відомчих угодах.

Розділ II

СПЕЦІАЛЬНІ ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ПО БОРОТЬБІ
З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ, ЇХ КОМПЕТЕНЦІЯ

Стаття 8. Координаційний комітет по боротьбі з
корупцією і організованою злочинністю
при Президенті України

1. Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю здійснює координацію діяльності всіх державних органів, на які цим Законом покладено обов’язки здійснювати цю боротьбу. Положення про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю затверджується Верховною Радою України.

2. Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю створюється у складі Голови Служби безпеки України, заступника Голови Служби безпеки України - керівника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України, Міністра внутрішніх справ України, першого заступника Міністра внутрішніх справ України - керівника Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, Голови Правління Національного банку України, Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голови Державного митного комітету України, начальника Головного управління державної податкової служби України. До складу Координаційного комітету можуть входити керівники інших міністерств та відомств, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю.

(абзац перший пункту 2 статті 8 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 24.02.94 р. N 4001-XII)

У засіданнях Координаційного комітету беруть участь Голова Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Генеральний прокурор України, начальник управління Генераль­ної прокуратури України по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю.

(абзац другий пункту 2 статті 8 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 02.03.99 р. N 461-XIV)

3. До компетенції Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю належить:

а) координація і сприяння діяльності органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю;

б) розробка стратегії і рекомендацій щодо тактики боротьби з організованою злочинністю;

в) організація співробітництва з питань боротьби з організованою злочинністю з відповідними органами інших держав та міжнародними установами;

г) підготовка щорічних і спеціальних доповідей (інформацій) про стан організованої злочинності в Україні, основні напрями та результати боротьби з нею і внесення їх на розгляд Президента України та Верховної Ради України;

д) вирішення питань щодо розпорядження фондом сприяння боротьбі з організованою злочинністю.

4. Рішення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, прийняті в межах його компетенції та відповідно до законодавства України, є обов’язковими для виконання держав­ними органами і посадовими особами, до яких вони звернені.

5. Для науково-дослідного забезпечення боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті створюється міжвідомчий центр з проблем боротьби з організованою злочинністю.

Стаття 9. Спеціальні підрозділи по боротьбі
з організованою злочинністю органів
внутрішніх справ України

1. Спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ є Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, управління, відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим, Головного управління внутрішніх справ міста Києва, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей, міста Севастополя та інших міст, відповідних органів на транспорті, які підпорядковуються відповідно Міністру внутрішніх справ Республіки Крим, начальникам головних управлінь, управлінь внутрішніх справ.

(пункт 1 статті 9 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 24.02.94 р. N 4001-XII)

2. Відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю у містах (крім Севастополя) створюються в міру необхідності і підпорядковуються управлінням по боротьбі з організованою злочинністю Мініс­терства внутрішніх справ Республіки Крим, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей.

(пункт 2 статті 9 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 24.02.94 р. N 4001-XII)

3. Створення і ліквідація відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю в містах здійснюється рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

(пункт 3 статті 9 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 02.03.99 р. N 461-XIV)

4. Начальник Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України призначається на посаду рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Мініс­тра внутрішніх справ України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, і є першим заступником Міністра внутрішніх справ України.

(пункт 4 статті 9 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 02.03.99 р. N 461-XIV)

5. Начальники управлінь по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим, головного управління внутрішніх справ міста Києва, головних управлінь і управлінь внутріш­ніх справ областей, міста Севастополя, відповідних органів на транспорті є відповідно першими заступниками міністра, начальників голов­них управлінь, управлінь внутрішніх справ, які призначаються і звільняються з цих посад Міністром внутрішніх справ України за поданням відповідно міністра, начальників головних управлінь, управлінь внутрішніх справ за погодженням з начальником Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України.

(пункт 5 статті 9 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 24.02.94 р. N 4001-XII)

6. Начальники міських відділів і відділень по боротьбі з організованою злочинністю призначаються на посаду і звільняються з неї міністром внутрішніх справ Республіки Крим, начальниками головного управління внутрішніх справ міста Києва, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей, міста Севастополя, відповідних органів на транспорті за погодженням з начальником Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України.

(пункт 6 статті 9 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 24.02.94 р. N 4001-XII)

7. У структуру спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю входять інформаційно-аналітичні відділи, оперативно-розшукові, а також оперативно-технічні служби, підрозділи швидкого реагування, внутрішньої безпеки, кадрові та інші служби.

(пункт 7 статті 9 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 24.02.94 р. N 4001-XII)

8. Головне управління, управління, відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю є юридичними особами, мають самостійні кошториси, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатки із зображенням Державного герба України і зі своїм найменуванням.

(пункт 8 статті 9 із змінами, внесеними
згідно із Законом України від 10.01.2002 р. N 2921-III)

Стаття 10. Спеціальні підрозділи по боротьбі
з корупцією і організованою злочинністю
Служби безпеки України

1. Спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України є Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України і відділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю органів Служби безпеки України в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

2. Відділи, відділення або групи по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю у містах (крім Києва та Севастополя) створюються в міру необхідності і підпорядковуються відділам по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.

3. Створення і ліквідація відділів, відділень або груп по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю у містах здійснюється за рішенням Голови Служби безпеки України за поданням начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

(пункт 3 статті 10 із змінами, внесеними згідно із
Законами України від 24.02.94 р. N 4001-XII,
від 02.03.99 р. N 461-XIV)

4. Начальник Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України призначається на посаду і звільняється з неї Указом Президента України за поданням Голови Служби безпеки України, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, і є заступником Голови Служби безпеки України.

(пункт 4 статті 10 із змінами, внесеними згідно із
Законами України від 24.02.94 р. N 4001-XII,
від 02.03.99 р. N 461-XIV)

5. Начальники відділів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю в Республіці Крим і в областях призначаються на посаду і звільняються з неї наказом Голови Служби безпеки України за поданням начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Начальник відділу по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю в Республіці Крим призначається також за погодженням з Головою Верховної Ради Республіки Крим.

(пункт 5 статті 10 із змінами, внесеними згідно із
Законами України від 24.02.94 р. N 4001-XII,
від 02.03.99 р. N 461-XIV)

6. Начальники відділів, відділень або груп по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю в містах призначаються на посаду і звіль­няються з неї наказом начальника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України за поданням Голови Служби безпеки Республіки Крим, начальника обласного управління Служби безпеки України.

(пункт 6 статті 10 із змінами, внесеними згідно із
Законом України від 24.02.94 р. N 4001-XII)

7. Пункт 7 статті 10 втратив чинність

(згідно із Законом України
від 24.02.94 р. N 4001-XII)

8. Пункт 8 статті 10 втратив чинність

(згідно із Законом України
від 24.02.94 р. N 4001-XII)

Стаття 11. Компетенція спеціальних підрозділів органів
внутрішніх справ і Служби безпеки України

Межі компетенції спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ України і Служби безпеки України визначаються на основі законів України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», цього Закону, Кримінально-процесуального кодексу та інших законів України.

Розділ III

ПОВНОВАЖЕННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ
ПО БОРОТЬБІ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ

Стаття 12. Права спеціальних підрозділів по боротьбі з
організованою злочинністю органів внутрішніх справ,
Служби безпеки України та їх співробітників

1. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України та їх співробітники мають права, передбачені законами України «Про міліцію», «Про Служ­бу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», цим Законом та іншими законодавчими актами України.

2. При здійсненні заходів боротьби з організованою злочинністю спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надаються повноваження:

а) заводити оперативно-розшукові справи. Постанова про заведення справи затверджується начальником спеціального підрозділу;

б) на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність». Документи та інформація повинні бути подані негайно, а якщо це неможливо - не пізніш як протягом 10 діб;

(підпункт «б» пункту 2 статті 12 із змінами, внесеними
згідно із Законом України від 10.01.2002 р. N 2922-III)

в) залучати до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів;

г) одержувати інформацію з автоматизованих інформаційних і довід­кових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, відомствами, іншими державними органами України;

д) в разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для їх перевірки витребувати та одержувати від державних органів, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи. Витребовувані документи та інформація повинні бути подані негайно або не пізніш як протягом 10 діб.

3. За матеріалами оперативно-розшукової діяльності та кримінальних справ спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю мають право подавати до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених Законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.

4. При здійсненні боротьби з організованою злочинністю співробітники спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право:

а) за письмовим розпорядженням керівника відповідного спеціального підрозділу входити за службовими посвідченнями на територію, у приміщення, склади та сховища підприємств, організацій і установ (крім іноземних, дипломатичних представництв), незалежно від їх відомчої належності та форм власності, на контрольно-пропускні пункти прикордонних військ та митниць, а також у виробничі приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю;

б) за постановою та з санкції відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, а у невідкладних випадках - з наступним повідомленням прокурора протягом доби в разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути використані у розкритті та розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акта. Копії акта вручаються громадянину чи представнику підприємства, установи, організації.

5. Оперативні управління, відділи та відділення спеціальних підрозділів мають повноваження органу дізнання. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю можуть порушувати і розслідувати, передавати через відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами за підслідністю в інші органи внутрішніх справ і Служби безпеки України кримінальні справи про виявлені ними злочини, у такому ж порядку витребувати і приймати від них до свого провадження кримінальні справи про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями. Питання вирішення спорів про підслідність зазначених кримінальних справ регулюються цим Законом і Кримінально-процесуальним кодексом України.

УКАЗ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки

З метою вдосконалення правових, організаційних передумов боротьби з корупцією постановляю :

1. Затвердити схвалену Кабінетом Міністрів України Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки (додається).

2. Кабінету Міністрів України відповідно до положень цієї Концепції розробити програму невідкладних заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією, та щорічні плани її реалізації.

ЗАТВЕРДЖЕНО

Указом Президента України

від 24 квітня 1998 року N 367/98

боротьби з корупцією на 1998—2005 роки

Вступ

Корупція є одним з основних чинників, які створюють реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави, вона негативно впливає на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини.

Незважаючи на вжиті останнім часом організаційно-правові заходи щодо протидії корупції, масштаби її не зменшилися. Через невиконання низки заходів, передбачених Національною програмою боротьби з коруп­цією, не відбулося відчутного скорочення кількості корупційних діянь.

Таке становище є наслідком того, що дотепер не з’ясовано всіх соціальних передумов корупції, цілеспрямовано не здійснювалась діяльність щодо їх обмеження та нейтралізації. Поширенню корупції сприяє гальмування демократичних та економічних перетворень. Не розроблено основ адміністративної реформи. Не визначено хоча б на концептуальному рівні стратегії запобігання та протидії корупції. Діяльність щодо боротьби з корупцією не стала пріоритетною для багатьох держав­них органів. Вона здійснюється без певної системи і належної вимогливості, достатнього інформаційного забезпечення, додержання принципу розподілу функцій та відповідальності.

Діяльності правоохоронних органів щодо запобігання корупційним діянням, їх виявлення та розслідування бракує повноти нормативного регулювання, науково-методичного забезпечення. Інформаційно-пошу­кова робота щодо виявлення корупційних проявів не спрямована на сфери найбільшого її поширення та найвищі управлінські структури. Заходи щодо вдосконалення законодавства з питань боротьби з корупцією мають фрагментарний характер. Головні зусилля у боротьбі з корупцією витрачаються на реагування на окремі корупційні прояви, а не на усунення причин та умов, що сприяють їм.

Забезпечити системний підхід та ефективну організацію діяльності щодо запобігання та протидії корупції можливо за наявності комплексної, науково обґрунтованої концепції.

Розділ I. Загальні положення

Корупція є вкрай негативним явищем, її суспільна небезпечність полягає у тому, що вона:

· підриває авторитет держави, завдає шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, побудові та функціонуванню державного апарату;

· суттєво обмежує конституційні права і свободи людини і громадянина, особливо пересічних громадян, які найбільше потерпають від корупції і не в змозі уникнути корупційного тягаря, втрачають при цьому віру в демократичні засади суспільства і держави;

· порушує принципи верховенства права;

· призводить до гальмування та викривлення соціально-економіч­них реформ, перешкоджає розвитку ринкових відносин, передусім середнього та малого підприємництва, а також надходженню іноземних інвестицій;

· грубо порушує встановлений порядок здійснення повноважень посадовими і службовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, управлінських структур приватного сектора;

· надає незаконні привілеї корумпованим угрупованням і кланам, підпорядковує державну владу їхнім інтересам;

· сприяє криміналізації та тінізації економічних відносин, легалізації доходів, одержаних незаконним шляхом;

· живить організовану злочинність, насамперед економічну, стає неодмінною умовою її існування;

· порушує принципи соціальної справедливості, невідворотності покарання;

· нищить духовні, моральні та суспільні цінності;

· ускладнює відносини з іншими державами і всією міжнародною спільнотою, унеможливлює надання іноземної допомоги.

У правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь.

Корупційні діяння мають такі форми (види):

¨ зловживання владою або посадовим становищем, перевищення влади або посадових повноважень та інші посадові злочини, що вчиняються для задоволення корисливих чи інших особистих інтересів або інтересів інших осіб;

¨ розкрадання державного, колективного або приватного майна з використанням посадового становища;

¨ незаконне одержання матеріальних або інших благ, пільг та інших переваг;

¨ одержання кредитів, позичок, допомоги, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням пільг чи переваг, не передбачених законодавством, або на які особа не має права;

¨ хабарництво;

¨ здійснення безпосередньо та через посередників або підставних осіб підприємницької діяльності з використанням влади чи посадових повноважень, а також пов’язаних з ними можливостей;

¨ сприяння з використанням посадового становища фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних або інших благ, пільг та інших переваг;

¨ неправомірне втручання з використанням посадового становища у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкоджання виконанню ними своїх повноважень чи домагання прийнят­тя неправомірного рішення;

¨ використання інформації, одержаної під час виконання посадових обов’язків, у корисливих чи інших особистих інтересах, необґрунтована відмова у наданні відповідної інформації, або несвоєчасне її надання, або надання недостовірної чи неповної службової інформації;

¨ надання необґрунтованих переваг фізичним або юридичним особам шляхом підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи управлінських рішень;

¨ протегування з корисливих або інших особистих інтересів у призначенні на посаду особи, яка за діловими і професійними якостями не має переваг перед іншими кандидатами.

Корупційні діяння можуть бути вчинені також в інших формах, у тому числі в таких, що потребують додаткового визначення законодавством.

Боротьба з проявами корупції має ґрунтуватися на поєднанні профілактичних, правоохоронних і репресивних заходів. При цьому пріоритет повинен надаватися профілактичним заходам загальносоціального і спеціального кримінологічного спрямування.

Заходи запобігання та протидії корупції поділяються на невідкладні короткострокові, у тому числі надзвичайного характеру, довгострокові та постійного характеру.

Основною метою державної політики в галузі боротьби з корупцією є створення дійової системи запобігання і протидії корупції, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків, викриття корупційних діянь, обов’язкової відповідальності винних у їх вчиненні.

Суб’єкти боротьби з корупцією поділяються на такі основні групи:

- суб’єкти безпосередньої правоохоронної діяльності, у тому числі спеціально утворені для запобігання корупційним діянням, їх викриття і розслідування;

- суб’єкти, які в межах виконання інших своїх функцій забезпечують правоохоронні органи інформацією, що містить відомості про корупційні діяння;

- суб’єкти, діяльність яких спеціально або внаслідок виконання інших функцій спрямована на здійснення упереджувального та обмежувального впливу на соціальні передумови корупції, запобігання причинам та умовам, що безпосередньо сприяють корупційним діянням;

- суб’єкти, які здійснюють координацію боротьби з корупцією.

Відповідно до загальних положень і мети діяльність щодо боротьби з корупцією повинна здійснюватися на таких основних принципах:

- демократизації управління суспільством, побудови та організації державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечує оптимальну відкритість для населення діяльності посадових осіб;

- верховенства права;

- пріоритету та захисту прав людини;

- зміцнення доброчесності у відносинах державного апарату і служ­бовців усіх категорій з населенням;

- системності;

- комплексності, що передбачає здійснення невідкладних короткострокових, довгострокових, постійних заходів економічного, соціально-політичного, організаційно-управлінського, правового, соціально-пси­хологічного та іншого характеру;

- взаємодії владних структур з інститутами суспільства і населенням;

- удосконалення порядку та нормативного регулювання організації праці посадових осіб;

- практичної спрямованості та радикальності заходів;

- наукової обґрунтованості;

- входження до міжнародної системи боротьби з корупцією та розвитку всебічного співробітництва з іноземними державами.

Діяльність щодо боротьби з корупцією має здійснюватись у таких напрямах:

· запобігання соціальним передумовам корупції та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню корупційних діянь;

· удосконалення законодавства про відповідальність за корупційні правопорушення;

· контроль та нагляд за виконанням законодавства у сфері боротьби з корупцією;

· активізація діяльності державних органів щодо виявлення, розслідування, розгляду фактів корупційних діянь, притягнення винних у їх вчиненні до відповідальності.

Розділ II. Соціальні передумови корупції.
Причини та умови корупційних діянь

Корупція має історичні витоки та соціальні передумови. Чиновництво завжди супроводжувала ознака корупційності.

У країнах, що стали на шлях демократії, процеси утвердження особистих прав і свобод та запровадження демократичних засад забезпечували системі державного управління поступову відкритість. Тим самим була підірвана живильна основа всевладдя та корупційності чиновництва. Між тим жодна із соціально-політичних і економічних систем не має повного імунітету до корупції — змінюються лише її обсяги і прояви, а також її можливості, що визначається ставленням до неї держави і суспільства.

У період переходу нашої держави від тоталітарної до демократичної системи, орієнтованої на ринкову економіку, проявилися й інші передумови, що сприяють корупції. Серед них можна виділити передумови, властиві певною мірою країнам перехідного типу, та ті, що пов’язані з прорахунками та іншими недоліками у проведенні суспільних перетворень безпосередньо в Україні.

Передумови першої групи:

¨ відсутність тривалий час політичної та економічної стратегії фор­мування нового суспільного ладу, недооцінка ролі державного регулювання у здійсненні цих перетворень, зокрема щодо діяльності управлінського апарату, значне послаблення державного контролю за його роботою;

¨ наявність легальних і прихованих політичних сил, які прагнуть відновлення колишнього ладу з його державно-управлінською системою та чинять опір запровадженню демократичних засад в усіх сферах суспільства, у тому числі в управлінні ним;

¨ наявність значних залишків старої командно-адміністративної системи у вигляді надмірно великого державного управлінського та іншого службово-обслуговуючого апарату з необґрунтовано широкими повноваженнями, зокрема розпорядчо-дозвільного змісту, переусклад­неним, забюрократизованим та неконтрольованим порядком задоволення нагальних потреб населення;

¨ процеси зміни форм власності, приватизації та накопичення знач­них цінностей, що відбулися у перші роки незалежності, здебільшого неофіційно або напівлегально, сприяли виникненню і зміцненню корпоративних угруповань і кланів, корупційних зв’язків, слугували прикладом наживи з використанням посади, відкривали можливість безболісної зміни службової діяльності на комерційну;

¨ масове прагнення нових підприємницьких структур, включаючи кримінальні, розв’язати через державний апарат свої проблеми;

¨ масова зміна законодавчих та інших правових норм, послаблення нагляду та контролю за їх виконанням;

¨ значне збільшення кількості майже не обізнаних з національним законодавством та правопорядком іноземних підприємців та інвесторів, які стали легкою здобиччю корупціонерів.

Передумови другої групи:

- декларативність багатьох реформаторських намірів та рішень влади; обмеженість, зволікання та непослідовність у проведенні реформ щодо демократизації управління суспільством, діяльності державного апарату, дерегуляції та лібералізації економіки, підтримки підприємництва, малого і середнього бізнесу;

- безперешкодне створення суб’єктів підприємницької діяльності на базі державного майна, переведення державної власності у приватну в інтересах окремих груп, тіньових структур, кланів;

- криміналізація економічних та інших соціальних відносин внаслідок недосконалої грошової та податкової політики, що спричиняє тінізацію, бартеризацію, гальмує розвиток цивілізованого підприємництва, переорієнтовує його з виробничої спрямованості на торговельно-фінансову;

- пасивність правоохоронних та інших державних органів щодо притягнення винних у корупційних вчинках та інших незаконних операціях до відповідальності, що, крім інших негативних наслідків, стало для чиновництва стимулом безкарного вчинення корупційних діянь, призвело до моральної деформації, поширення корисливої мотивації службової діяльності;

- поширеність у суспільстві думки про корумпованість влади, припустимість, ефективність та невідворотність корупційних зв’язків і діянь, про небажання влади боротися з ними і навіть потурання їм, що призводить до зворотного впливу на формування у населення готовності та звички до використання корупційних відносин; утвердження серед громадян, настроєних на боротьбу з корупцією, думки про пріоритетність більш жорсткого покарання винних у вчиненні корупційних діянь, а не усунення причин та умов останніх; сприяння формуванню таких уявлень через засоби масового впливу на населення за відсутності спрямованої антикорупційної протидії.

Такий поділ передумов корупції є умовним. На загальносоціальному рівні вони переплітаються та викликають інші небажані для суспільства явища. Зазначені передумови у взаємодії та у дещо зміненому вигляді відіграють зумовлюючу роль або набувають форми безпосередніх причин та умов, які за своїм змістом можна поділити на політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські, соціально-психологічні та інші чинники. Крім перелічених передумов слід виділити:

- політичні чинники:

· відсутність програмованості та предметності у впровадженні демократичних засад у різні сфери суспільного життя, зокрема у систему управління суспільством, внаслідок чого не забезпечуються її відкритість, спрямованість на служіння народу, підконтрольність йому;

· занадто повільний розвиток політичної структури та свідомості суспільства, передусім його громадянських інституцій, їх несформованість та неготовність до рівної партнерської участі поряд з держав­ними органами у розв’язанні суспільних проблем, одними з яких є впровадження доброчесності у відносинах з населенням та протидія корупції;

· відсутність системи виховання у службовців патріотичних почуттів, моральних, професійних якостей, розуміння, що корупція підриває авторитет і силу держави, етичні основи суспільної свідомості;

· недостатня визначеність, непослідовність і поверховість у проведенні антикорупційної політики, що породжує у службовців, схильних до корупційних діянь, відчуття безкарності;

· відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних зусиль щодо створення громадських формувань, незалежних недержавних структур для зростання активності населення у боротьбі з корупцією;

- економічні чинники:

· відсутність сприятливого режиму діяльності підприємств та підприємців, особливо щодо сплати податків, відрахувань до бюджету, одержання державної підтримки, кредитів тощо;

· відсутність прозорості процесів роздержавлення власності, вирішення різних економічних та господарських питань, оцінки прибутків, обсягу податків, одержання пільг тощо, що створює умови їх вирішення за додаткову «винагороду» для службовця;

· наявність суперечностей, коли на фоні збільшення кількості замож­них і багатих людей, зростання їхніх прибутків багато державних служ­бовців, наділених повноваженнями у забезпеченні умов для прибуткової діяльності, не мають навіть помірного достатку;

· правові чинники:

· недоліки законодавства, що має регулювати розв’язання політичних, економічних, соціальних, організаційно-управлінських проблем запобігання корупції та корупційним діянням, внаслідок чого правова база є недостатньою для ефективної протидії зловживанням чиновництва, зберігає його зверхність над населенням, надмірну закритість, не сприяє створенню чіткої системи контролю за діяльністю службовців, надійного адміністративно-правового захисту особи від свавілля державних органів та посадових осіб;

· відсутність на нормативному рівні цілісної системи засобів запобіжного впливу на причини та умови, що сприяють корупції та корупційним діянням;

· неврегульованість відповідальності за вчинення різних корупційних діянь, у тому числі з кваліфікуючими ознаками, інших правопорушень, що створюють сприятливі умови для корупції;

· формальний характер чинної системи декларування доходів державних службовців;

· прогалини та нечіткість законодавства, що регламентує діяльність державних органів, які ведуть боротьбу з корупцією, зокрема неповне визначення суб’єктів корупційних діянь;

· пасивність та нецілеспрямованість правоохоронних органів щодо виконання правових вимог у виявленні корупційних діянь, викритті винних у їх вчиненні;

- організаційно-управлінські чинники:

· відсутність чіткої регламентації діяльності державних службовців щодо процедури здійснення службових повноважень, прийняття рішень, видачі офіційних документів; наявність у посадових осіб надто широких розпорядчо-дозвільних повноважень для прийняття рішень на свій розсуд, що дає їм можливість створювати зайві ускладнення, перебільшувати свою роль у вирішенні питань, пов’язаних із зверненнями громадян;

· поширеність у кадровій політиці випадків заміщення посад службов­ців не на підставі їхніх ділових і моральних якостей, а через знайомство за колишньою роботою, особисту відданість, близькість політичних уподобань; відсутність порядку спеціальної перевірки, тестування на відповідність професійним та моральним якостям, періодичної ротації, однорівневого переміщення службовців; недодержання умов і формальне ставлення до проведення конкурсу на заміщення посад та атестації;

· відсутність механізмів унеможливлення прийняття на службу лідерів і членів злочинних угруповань та здійснення ними кар’єри;

· затягування правового та практичного вирішення питань про введення спеціальної перевірки осіб, які є кандидатами на посади державних службовців або працюють на таких посадах, запровадження більш чіткого порядку ведення їх особових (кадрових) справ;

· відсутність у більшості міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, управлінських структур окремих підрозділів або спеціально виділених працівників, на яких покладаються обов’язки організації роботи щодо запобігання корупційним діянням та іншим посадовим правопорушенням;

- соціально-психологічні чинники:

· нерозвиненість у значної частини населення громадянської свідомості, зокрема усвідомлення нового становища особи у державі, що будується на демократичних засадах; поки що досить сильний вплив традиційних стереотипів стосовно переважання державних засобів та підпорядкованості їм громадських форм у впорядкуванні суспільних справ, у тому числі в організації протидії корупції;

· поширення корисливої спрямованості в діяльності державних службовців, їх готовності до порушення закону, норм моралі, професійної честі;

· професійна та моральна деформація частини керівників і посадових осіб, що займають відповідальні посади, яка виявляється у вчиненні або поблажливому ставленні до корупційних діянь, порушень службової етики;

· несформованість у трудових колективах громадської думки щодо виявлених у них фактів корупційних діянь з метою позитивного впливу на обстановку та запобігання надалі таким фактам.

Розділ III. Запобіжний вплив на соціальні передумови корупції.
Запобігання корупційним діянням

Стратегічним напрямом запобігання передумовам корупції та їх нейтралізації є послідовна демократизація всіх сфер суспільного життя, розвиток громадянської свідомості та активності у загальному контексті побудови демократичної держави. Демократизація, відкритість влади, прозорість та зрозумілість для населення державних рішень, діяльності управлінського апарату, розвиток громадянського суспільства - найважливіші важелі подолання корупції.

Запобіжний вплив на соціальні передумови корупції має здійснюватися за такими напрямами:

· розвиток лібералізації та дерегуляції економіки, звуження меж державного регулювання економічних та соціальних процесів, розширення законодавчої основи та організаційно-управлінських умов сприяння розвитку та захисту підприємництва і власності в усіх формах;

· визначення чіткої спрямованості та прискорення практичної реалізації адміністративної реформи;

· розвиток законодавчого регулювання та прискорення впровадження нового функціонального призначення, змінених повноважень і організаційних форм у співвідношенні місцевого самоврядування та державної влади;

· створення всіма економічними, організаційно-управлінськими, професійно-освітницькими, морально-психологічними засобами механізму виховання у працівників усіх рівнів, зайнятих наданням послуг населенню, порядності, ввічливості, чесності, високого професіоналізму, особливо за умов платного надання послуг;

· неухильне додержання законності, принципів рівності та справед­ливості у реагуванні на факти корупційних діянь та інших зловживань посадовим становищем, зокрема ретельна перевірка та гласна правова оцінка всіх (незалежно від часу) фактів створення приватного капіталу шляхом використання (відкрито або завуальовано) державної власності.

Політичні заходи

Відповідно до стратегічного напряму запобігання соціальним перед­умовам корупції за рахунок демократизації всіх ланок суспільного життя пропонується:

¨ здійснити комплекс ідеологічних і масово-політичних заходів, що сприяли б визначенню у суспільстві провідних політичних сил, які очолюють, ініціюють та постійно активізують державну і громадську діяльність, пов’язану з боротьбою з корупцією;

¨ завершити законодавче визначення та створення організаційних і матеріальних умов запровадження інституту уповноваженого з прав людини;

¨ здійснити анулювання депутатського імунітету народних депутатів України та обмеження імунітету суддів;

¨ забезпечити рівність усіх громадян перед законом у разі викриття корупційних діянь та притягнення до відповідальності винних у їх вчиненні осіб незалежно від займаних посад;

¨ проводити роботу з підвищення рівня громадянської свідомості та активності населення у боротьбі з корупцією. При цьому використовувати не тільки традиційні громадські формування, а й сприяти створенню нових недержавних інституцій, що мають завдання щодо протидії корупції;

¨ розробити та запровадити механізм залучення трудових колективів до контролю за додержанням антикорупційного законодавства, здійсненням заходів щодо запобігання корупційним діянням та їх громадського обговорення;

¨ розробити законодавчі норми щодо забезпечення прозорості фінансування політичних партій, громадських організацій, контролю правомірності його джерел, перевірки одержаних прибутків та здійснених витрат лідерами і активістами цих формувань, а також щодо критеріїв та механізму контролю фінансування виборчих кампаній;

¨ прийняти кодекс поведінки осіб, обраних на виборні посади, включаючи депутатів, передбачивши в ньому можливість перевірки виборцями правомірності прибутків та витрат їх обранців;

¨ ініціювати координацію зусиль недержавних організацій (фондів, асоціацій, інститутів) та представництв аналогічних іноземних установ, що підтримують соціальні перетворення в Україні, для здійснення заходів антикорупційного спрямування.

Економічні заходи

З метою запобігання корупції та корупційним діянням передбачається:

- удосконалити систему оподаткування, зменшити податковий тиск на підприємців та інших фізичних осіб, спростити порядок стягнення податків, розширити сферу застосування фіксованих платежів;

- рішуче виявляти та забороняти будь-які монопольні прояви, сприяти природній конкуренції;

- створити сприятливі умови для внутрішнього і зовнішнього інвестування легальної економіки;

- вивчити та вдосконалити систему контролю за використанням державного майна, виявлення фактів прихованого одержання прибутків приватними особами та угрупованнями за рахунок операцій з цим майном;

- продовжити здійснення заходів щодо підтримки підприємництва, звуження обліку та звітності суб’єктів підприємницької діяльності, спрощення державної реєстрації цих суб’єктів, упорядкування механізму анулювання реєстрації, зосередження виконання реєстраційних функ­цій у єдиному державному органі; чітко визначити перелік підстав та строків проведення перевірок суб’єктів господарювання;

- розробити систему засобів кримінологічного та криміналістичного захисту підприємництва, малого бізнесу, заощаджень, капіталів та інших форм приватної власності від злочинних посягань іззовні та в самих комерційних структурах, а також від протиправного втручання в їхню діяльність державних і недержавних організацій;

- розробити та реалізувати механізм репатріації капіталів за умов амністії, укладання інвестиційних угод і здійснення інших заходів;

- підвищити рівень оплати праці та соціальної захищеності держав­них службовців;

- передбачити, що члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних органів виконавчої влади та їх заступники на час перебування на своїх посадах зобов’язані передавати у довірче управління під гарантії держави належні їм частки (пакети) акцій у статутному капіталі суб’єктів господарювання;

- удосконалити правове регулювання та управлінський механізм діяльності фондового ринку, забезпечити конкурсність та максимальну прозорість цієї діяльності, насамперед щодо продажу пакетів акцій підприємств у процесі приватизації державного майна;

- впровадити принципи гласності та конкурсності в систему державних замовлень, механізми приватизації, оренди державного майна;

- спростити механізм та забезпечити рівні умови для суб’єктів господарювання різних форм власності під час видачі ліцензій, реєстрації підприємств і громадян-підприємців, у процедурах митного, прикордонного, екологічного, санітарного та інших видів контролю, а також сертифікації продукції; продовжити практику звуження переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню;

- розробити дійову систему економічних та фінансових засобів конт­ролю та протидії легалізації «брудних» грошей.

Правові заходи

Рекомендується:

- провести аналіз законодавства про забезпечення захисту прав людини і громадянина від корупції та щодо повноти, безпосередності та стабільності регулювання відносин у підприємницькій, господарській, фінансовій, кредитно-банківській діяльності, виявити прогалини, суперечності, а також норми, які дозволяють їх по-різному тлумачити, та інші недоліки, що можуть бути використані для корупційних діянь та інших посадових порушень; урахувати при цьому зарубіжний досвід, підготувати пропозиції про вдосконалення законодавства;

- здійснити предметну систематизацію антикорупційних законодав­чих та інших нормативно-правових актів, підготувати пропозиції щодо їх удосконалення;

- врегулювати в законодавчому порядку питання організації та діяльності Національного бюро розслідувань України;

- прискорити розроблення правових підстав і механізму інформування банківськими установами правоохоронних органів та проведення аналізу щодо анонімних валютних рахунків;

- проаналізувати судову практику щодо розгляду справ про оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

- розробити правові підстави та механізм обов’язкового беззапереч­ного відшкодування державою збитків, у тому числі необґрунтованих втрат, заподіяних громадянину внаслідок неправильного застосування або невиконання чи неналежного виконання норм законодавства під час здійснення службової діяльності, з наступним стягненням витрачених на це коштів із посадової особи, з вини якої були завдані такі збитки або втрати;

- прискорити законодавче врегулювання і впровадження кримінологічної експертизи проектів законів та інших нормативно-правових актів; вивчити можливості її проведення із спеціальним антикорупційним спрямуванням, визначити та здійснити необхідні для цього організаційно-методичні та інші заходи;

- вивчити проблему максимального обмеження дискреційних повноважень працівників правоохоронних органів, зокрема під час вирішення питань щодо звільнення осіб від адміністративної та кримінальної відповідальності;

- вивчити питання щодо повноти правового та фізичного захисту потерпілих і свідків, працівників засобів масової інформації та інших осіб, які допомагають викриттю винних у корупційних діяннях, внести пропозиції щодо його гарантованого забезпечення.

Організаційно-управлінські заходи

Для вдосконалення діяльності управлінського персоналу на засадах раціональної її демократизації рекомендується:

· скоротити апарат, обмежити його повноваження щодо дозвільно-розпорядчих та керівних функцій, у тому числі щодо надання пільг, переваг, ліцензій, замінивши ці повноваження здійсненням контролю за додержанням норм законодавства;

· проаналізувати та визначити щодо кожної галузі народного господарства та управління, кожного етапу виробництва та іншої діяльності службові дії, операції, рішення, у разі здійснення яких можливе вчинення корупційних діянь, визначити умови і процедури, що виключали б такі факти; детально регламентувати правила та стандарти прийняття розпорядчо-дозвільних управлінських рішень, видачі населенню офіційних документів, вирішення інших питань щодо його обслуговування; поінформувати населення про ці стандарти, процедури і правила;

· забезпечити добір і розстановку кадрів на засадах неупередженого конкурсного відбору, а також їх об’єктивну атестацію, періодичну ротацію і однорівневе переміщення; удосконалити механізм контролю за достовірністю декларацій про доходи державних службовців;

· розробити та запровадити єдині загальні правила (умови) просування по службі, гарантії перевірки їх додержання;

· запровадити обов’язковий періодичний розгляд на засіданнях колегій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, службових нарадах у державних установах та організаціях, зборах трудових колективів питань виконання законодавства про державну службу, боротьбу з корупцією, здійснення заходів щодо запобігання корупційним проявам та реагування на них;

· регламентувати умови і порядок правомірного отримання державними службовцями та іншими особами, уповноваженими на виконання функцій держави, подарунків, комісійної винагороди, гонорарів, послуг тощо, а також використання ними засобів транспорту, зв’язку, техніки, іншого майна незалежно від форм власності;

· розробити механізм дійового контролю за додержанням вимог закону щодо заборони державним службовцям усіх рангів брати участь у підприємницькій діяльності;

· вивчити та узагальнити практику реагування в установах та організаціях на корупційні діяння та пов’язані з ними правопорушення посадових осіб, відповідність реагування вимогам законодавства, спрямувати цю практику на посилення гостроти реагування аж до звільнення винних із займаних посад та передачі матеріалів про них до правоохоронних органів;

· розробити кодекс поведінки державного службовця, кодекс працівника правоохоронних органів, кодекс честі судді, а також відповідні дисциплінарні кодекси з визначенням у них порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності, видів і меж стягнень за посадові правопорушення та умов заохочення за етичну службову поведінку;

· організувати суцільну незалежну перевірку законності та обґрунтованості створення недержавних організацій (фірм, агентств тощо) для здійснення за підвищену плату операцій і процедур, які безоплатно або за нижчу плату виконуються державними установами; з’ясувати механізми та причини більш швидкого і спрощеного виконання цих послуг недержавними організаціями, можливості прихованої організованої корупції;

· вивчити питання про додержання порядку притягнення до відповідальності керівників установ і організацій за вчинення корупційних діянь їх працівниками та невжиття заходів до запобігання подібним вчинкам;

· установити обмеження щодо зайняття посад в органах державної влади та місцевого самоврядування особами, які вчинили корупційні правопорушення;

· створити банк даних про осіб, які були засуджені за корупційні діяння або піддані за них адміністративному стягненню, з метою використання цієї інформації для спеціальної перевірки кандидатів на посади державних службовців та працівників, які вже займають ці посади;

· установити відповідальність посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за ухилення від реагування відповідно до закону на критичні виступи засобів масової інформації щодо оприлюднених фактів корупції, порушень прав і свобод людини і громадянина;

· розглянути питання про можливість створення банку даних про суб’єктів підприємницької діяльності, причетних до корупції, з метою виключення можливості їх участі у виконанні державних замовлень і контрактів;

· проаналізувати та вдосконалити заходи (засоби) фінансового і бан­ківського контролю з метою виявлення корупційних діянь;

· розглянути і визначити рівень компетенції, відповідальності та повноважень Головного контрольно-ревізійного управління України, Державної податкової адміністрації України, Національного банку України, Державної митної служби України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Міністерства внутрішніх справ України та інших державних органів, які здійснюють контрольно-дозвільні функції щодо фізичних і юридичних осіб, у проведенні роботи із запобігання та протидії корупції в підпорядкованих їм органах.

Соціально-психологічні заходи

Реалізація Концепції передбачає:

¨ розроблення та впровадження системи і програми підвищення рівня знань та виховання різних верств населення щодо ролі, шляхів і форм розвитку інститутів громадянського суспільства, доброчинності у відносинах з населенням, формування негативного ставлення до корупції, протидії чинникам, що її зумовлюють, зміцнення патріотичної мотивації особистої участі у запобіганні та викритті фактів корупційних діянь;

¨ введення до загальноосвітніх та просвітницьких програм, поширення через засоби масової інформації знань про права громадян, механіз­ми їх реалізації в державних установах, порядок і процедуру розгляду звернень громадян, прийняття управлінських рішень щодо цих звернень;

¨ включення до тематичних планів засобів масової інформації публікацій, теле- та радіопередач, що висвітлюють різні аспекти розвитку доброчинності, боротьби з корупцією, забезпечення їх спрямованості на розширення знань з питань запровадження та зміцнення інститутів громадянського суспільства, додержання антикорупційного законодавства, інформування про викриття та засудження корупціонерів, а також на формування громадської думки щодо неприйнятності, шкідливості, осуду корупційних діянь, підтримання участі населення в їх запобіганні та виявленні;

¨ поширення правоохоронними органами і судами через свої прес-служби та у інший спосіб інформації про притягнення корупціонерів до відповідальності, заходи щодо запобігання проявам корупції та участь населення у боротьбі з такими проявами;

¨ організація та підтримка органами державної влади ініціативи громадськості і політичних партій, правоохоронних органів щодо створення громадських формувань та інших недержавних інституцій антикорупційного спрямування, надання їм підтримки та допомоги.

Під час розроблення планів реалізації Концепції доцільно із зазначених заходів визначити такі, що не потребують прийняття або зміни законів і можуть бути здійснені через прийняття виконавчою владою актів або іншим способом, та організувати у невідкладному порядку їх виконання в 1998 році.

Розділ IV. Вдосконалення законодавства про
відповідальність за корупційні діяння

Під час удосконалення законодавства про відповідальність за коруп­ційні діяння доцільно приділяти особливу увагу:

- забезпеченню системності норм різних галузей права, зокрема уточненню соціального і правового поняття «корупція», визначенню понять «корупційне діяння» і «корупційне правопорушення», їх форм (видів) у різних галузях права;

- розробленню правового інструментарію (методик, рекомендацій, коментарів тощо) стосовно правильного визначення ступеня суспільної небезпечності конкретних корупційних діянь, видів відповідальності за них, критеріїв розмежування, взаємопов’язаності санкцій та стягнень;

- здійсненню комплексного підходу до регламентації питань протидії корупції у різних галузях права, передбаченню в них норм, спрямованих на запобігання корупції та виявлення корупційних діянь, більш повне викриття і покарання винних, подолання негативних на-
слідків корупції;

- розробленню та впровадженню положень, що формують механіз­ми застосування норм антикорупційного законодавства та їх оптимального практичного використання.

Законодавство про відповідальність за корупційні діяння повинно вдосконалюватися шляхом здійснення:

- невідкладних заходів — внесення змін і доповнень до законів та інших нормативно-правових актів;

- перспективних заходів, що реалізовуватимуться в ході чергової кодифікації кримінального, адміністративного, трудового та цивільного законодавства.

Невідкладні заходи мають включати:

· доповнення законодавства про боротьбу з корупцією більш широким визначенням суб’єкта корупційних діянь, прямим посиланням на те, що за вчинення однакових корупційних діянь державні службовці всіх категорій і рангів несуть однакову відповідальність;

· доповнення переліку обставин, що обтяжують відповідальність за злочини у сфері службової діяльності, вчинення їх особами, які займають відповідальні та особливо відповідальні посади;

· створення механізму правового реагування на факти ухилення від подання декларацій про доходи, наявне майно та витрати;

· дальше закріплення у законодавстві обов’язку посадових осіб, підприємців надавати відповідним державним і недержавним органам на їх вимогу відомості про доходи, майно та витрати, а також визначення механізму перевірки джерел і правомірності цих доходів;

· перегляд встановлених критеріїв визначення великого та особливо великого розміру хабара;

· перегляд кримінальної відповідальності за співучасть у хабарництві;

· уточнення поняття та критеріїв визначення значної шкоди і тяжких наслідків стосовно посадових злочинів;

· приведення поняття посадової особи як спеціального суб’єкта злочину у відповідність з існуючими соціально-економічними реаліями;

· введення спеціальних норм цивільно-правової відповідальності юридичних осіб (накладення штрафів, ліквідація тощо) за здобуття коштів та майна шляхом незаконного перетворення державної власності на приватну чи на кошти, отримані внаслідок корупційних діянь, а також відповідальності юридичних осіб, які використовують у своїй діяльності такі кошти;

· встановлення цивільно-правової відповідальності юридичних осіб за використання ними свого майна та грошових коштів з метою вчинення корупційних діянь;

· розширення інституту правового компромісу щодо суб’єктів корупційних діянь, які добровільно сприяли виявленню, розслідуванню та припиненню корупційних діянь, вчинених ними особисто або іншими особами;

· позбавлення осіб, причетних до вчинення корупційних діянь, права займатися певними видами професійної та комерційної діяльності, встановлення можливості конфіскації незаконно здобутого майна або його грошового еквівалента, пред’явлення цивільного позову про відшкодування збитків, завданих будь-кому корупційним діянням;

· доповнення Кодексу законів про працю України положенням, згідно з яким вчинення корупційного діяння є підставою для розірвання трудового договору (контракту).

Перспективні заходи мають передбачати:

¨ диференціацію відповідальності за окремі корупційні діяння з урахуванням характеру та небезпечності;

¨ вдосконалення норм відповідальності посадових осіб за корисливе чи вчинене з іншої особистої заінтересованості використання своєї посади, влади, службових повноважень та пов’язаних з ними можливостей;

¨ запровадження поряд із загальними нормами відповідальності за посадові злочини спеціальних норм, які передбачають відповідальність за вчинення окремих корупційних діянь, а також діянь, вчинення яких перешкоджає боротьбі з корупцією. Такі спеціальні норми доцільно передбачити щодо невиконання обов’язків з боротьби проти корупції, протекціонізму, незаконного одержання благ (переваг) немайнового характеру, участі у легалізації коштів, одержаних незаконним шляхом;

¨ удосконалення системи кримінально-правових санкцій щодо норм відповідальності за корупційні діяння, узгодження їх з правовими засобами, які застосовуються при однорідних правопорушеннях на підставі норм інших галузей права;

¨ встановлення, що члени колегіального органу, які шляхом голосування або іншим способом з корупційних мотивів сприяли прийняттю незаконного рішення, підлягають юридичній відповідальності за заподіяну внаслідок цього шкоду.

Розділ V. Діяльність державних органів щодо виявлення
корупційних діянь та притягнення винних до
відповідальності

Потребує вдосконалення діяльність щодо більш повного та своєчасного виявлення, розслідування фактів корупційних діянь і притягнення винних у їх вчиненні посадових та службових осіб до відповідальності.

Активізації виявлення корупційних діянь сприятимуть такі заходи:

· виділення у складі спеціальних підрозділів боротьби з організованою злочинністю і корупцією окремих законспірованих структур та працівників, незалежних у своїй діяльності, на яких було б покладено організацію виявлення корупційних діянь, аналіз інформації про такі діяння та вжиття передбачених законом заходів щодо осіб, які вчинили такі діяння або причетні до них;

· радикальна перебудова спрямованості та системи забезпечення результативності здійснення спеціальних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення фактів корупції;

· виділення у статистичній звітності органів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Національного бюро розслідувань України відомостей про кількість виявлених корупційних діянь, суспільні сфери їх вчинення, своєчасність, повноту та результативність перевірки цієї інформації; запровадження окремої звітності щодо інформації про створення та прояви організованих злочинних угруповань (груп) у сферах економіки, фінансово-банківської, зовнішньоекономічної діяльності та у сфері здійснення державної влади і про виявлені корупційні зв’язки під час викриття цих угруповань (груп). Ця інформація за всіма показниками має бути відокремлена від даних про виявлення та викриття організованих злочинних груп, які готують та вчиняють злочини загальнокримінального характеру;

· встановлення і додержання порядку, згідно з яким підрозділ (орган) відповідного правоохоронного органу, що одержав або реалізує інформацію про діяльність організованого злочинного угруповання (групи) у сферах економіки, фінансово-банківської, зовнішньоекономіч­ної діяльності та у сфері здійснення державної влади, зобов’язаний проводити роботу щодо виявлення корупційних зв’язків, які сприяли утворенню, прикриттю, захисту, іншому забезпеченню існування цього злочинного угруповання (групи);

· запровадження механізму вдосконалення контрольних операцій, у тому числі раптових, неправоохоронними державними органами, які здійснюють контроль за певними сторонами діяльності державних і недержавних управлінських структур, з метою повного виявлення фактів порушення норм і правил виконання службових обов’язків, що можуть сприяти корупційним діянням, налагодження передачі інформації про такі факти правоохоронним органам;

· створення у рамках розроблюваної державної автоматизованої системи кримінологічної інформації інформаційної підсистеми щодо криміногенних чинників корупційних діянь, проведення на цій інформаційній базі постійного моніторингу їх динаміки, аналізу чинників, використання інформації про них для запобігання проявам корупції, їх виявлення та прогнозування, запровадження спеціалізованої кримінологічної експертизи антикорупційного спрямування проектів законодав­чих, інших нормативно-правових актів, управлінських рішень, комерційних, кредитних, зовнішньоекономічних та інших господарських угод тощо;

· забезпечення своєчасного реагування на повідомлення контрольних органів, громадян і засобів масової інформації про корупційні діяння та інші протиправні дії посадових осіб, встановлення суворого контролю за додержанням цього порядку.

З метою активізації діяльності спеціальних органів, що здійснюють виявлення проявів корупції, необхідно:

¨ спрямувати їх оперативно-розшукову діяльність на виявлення найнебезпечніших проявів корупції в державних органах, найважливіших сферах суспільного життя та у галузях, де корупційні діяння набули найбільшого поширення;

¨ запровадити порядок та механізм належної реалізації оперативної інформації щодо корупційних діянь, згідно з якими керівники відповідних правоохоронних органів або їх підрозділів мають виключні повноваження та несуть персональну відповідальність за прийняття рішення відповідно до передбачених законом заходів реагування на таку інформацію. При цьому рівень прийняття рішення у кожному випадку має відповідати посадовому рівню особи, яка вчинила корупційне діяння;

¨ запровадити методики виявлення, перевірки та реалізації інформації про факти корупції в різних сферах економіки, суспільного життя;

¨ визначити порядок повної і своєчасної реєстрації повідомлень про корупційні діяння та пов’язані з ними правопорушення, встановити юридичну відповідальність працівників правоохоронних органів за порушення цього порядку;

¨ врегулювати законодавство з питань визначення порядку надання інформації правоохоронним органам про кошти та майно окремих юридичних і фізичних осіб; уніфікувати та конкретизувати в єдиному законодавчому акті умови і порядок надання зазначеної інформації правоохоронним та іншим органам, врахувавши необхідність збереження банківської таємниці;

¨ визначити механізми взаємодії спеціальних органів, які здійснюють виявлення проявів корупції, з іншими органами, на які згідно з законодавством покладається обов’язок оперативного, технічного, інфор­маційного та іншого забезпечення діяльності щодо боротьби з корупцією;

¨ запровадити єдину державну систему обліку осіб, щодо яких одер­жано оперативні дані про здійснення корупційних діянь або причетність до них з розподілом їх відповідно до професійної належності, сфери та регіону діяльності.

Для вдосконалення діяльності щодо притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні корупційних діянь та причетних до них, необхідно:

- чітко визначити підслідність таких діянь;

- оновити та запровадити методики розслідування кримінальних справ і підготовки матеріалів про адміністративні правопорушення у цій сфері;

- привести кримінально-процесуальне та адміністративне законодавство в частині доказування у відповідність із сучасними вимогами;

- вжити заходів до обмеження пільг, що перешкоджають притягненню до відповідальності осіб, винних у корупційних діяннях, звуження судової дискреції у справах про корупційні діяння;

- забезпечити дійовий механізм захисту від посягань на життя, здоров’я, свободу і гідність свідків, потерпілих та інших учасників процесу, в разі потреби - збереження конфіденційності їх свідчень.

Підвищення ефективності діяльності щодо виявлення і притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, винних у корупційних діяннях та причетних до них, вимагає:

- усунення дублювання повноважень різних державних органів;

- встановлення громадського, державного, відомчого контролю за такою діяльністю;

- виключення можливості ухилення від відповідальності працівників, винних у порушенні законодавства про боротьбу з корупцією.

Розділ VI. Система забезпечення боротьби з корупцією

Ефективна боротьба з корупцією можлива за умови створення та реалізації належної системи забезпечення цієї діяльності.

Кадрово-професійне забезпечення боротьби з корупцією передбачає побудову ефективної системи підготовки, добору та розстановки кадрів для державної служби, управлінських ланок правоохоронних органів, їх атестації, професійного навчання та виховання, перепідготовки, а також стимулювання чесного і сумлінного ставлення до виконання службових обов’язків. Особливу увагу слід приділяти кадрово-професійному забезпеченню державних органів, що безпосередньо здійснюють боротьбу з корупцією.

Для створення цієї системи слід здійснити такі заходи:

· визначити перелік посад державних службовців та інших відповідальних працівників управлінських ланок, кандидати на зайняття яких підлягають обов’язковій спеціальній перевірці, умови її проведення, у тому числі щодо тих, хто вже працює на цих посадах; перелік обо­в’язкових документів для особової (кадрової) справи зазначених категорій працівників та умови її ведення; порядок періодичної ротації цих осіб та однорівневого їх переміщення;

· вивчити практику конкурсного відбору під час заміщення вакантних посад та атестації державних службовців, з’ясувати причини упущень та інших недоліків при їх проведенні;

· вирішити питання про створення в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, управлінських структурах великих підприємств, незалежно від форм власності, підрозділів або виділення кадрових працівників, на яких покладаються обов’язки та відповідальність щодо організації роботи із запобігання корупційним діянням; організувати добір і атестацію цих працівників та за участю спеціальних підрозділів — Національного бюро розслідувань України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України — їх професійну підготовку, періодичне інформування, консультування;

· розробити організаційно-управлінський та правовий механізм забезпечення декларування витрат на придбання нерухомого майна і транспортних засобів державними службовцями, іншими відповідальними працівниками управлінських ланок, співробітниками правоохоронних органів, суддями, звільнення цих категорій працівників із займаних посад у разі ухилення від декларування; удосконалити механізм та практику контролю за декларуванням доходів зазначених категорій службовців;

· розробити механізм контролю за виконанням державними службов­цями вимог закону щодо повідомлення про відкриття валютних рахунків в іноземних банках та відповідальності за невиконання цих вимог;

· розробити та запровадити порядок інформування Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України правоохоронними органами і судами про факти притягнення до відповідальності за посадові правопорушення державних службовців першої — чет­вертої категорій та тих, які працюють у правоохоронних органах і
судах;

· запровадити додаткові засоби для проведення спеціальної перевір­ки осіб, які є кандидатами на посади, пов’язані з боротьбою з корупцією, та осіб, які займають такі посади;

· адаптувати методики професійного відбору співробітників спеціальних підрозділів відповідних правоохоронних органів та слідчих для використання їх працівниками, які спеціалізуються на виявленні та розслідуванні корупційних діянь і правопорушень, пов’язаних з цими діяннями;

· перевірити практику запровадження та вдосконалення методик відбору абітурієнтів до навчальних закладів систем Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Національного бюро розслідувань України, що готують працівників для роботи в спеціальних підрозділах;

· привести у відповідність із сучасними вимогами систему підготов­ки та підвищення кваліфікації фахівців для спеціальних підрозділів Національного бюро розслідувань України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, а також для інших державних органів, на які покладено обов’язки боротьби з корупцією;

· удосконалити кваліфікаційні вимоги до працівників зазначених органів — суб’єктів боротьби з корупцією стосовно забезпечення ними виконання відповідних функцій та службових обов’язків;

· забезпечити державним службовцям необхідні умови і гарантії щодо їх службової діяльності з метою підвищення особистої незалежності та відповідальності.

Інформаційно-аналітичне забезпечення боротьби з корупцією передбачає створення системи інформування населення і суб’єктів боротьби з корупцією про стан, динаміку і потреби протидії корупції в Україні, використання інформації для підвищення рівня діяльності щодо запобігання корупційним діянням, їх виявлення та розслідування, підготовки та прийняття відповідних управлінських рішень, проведення спеціалізованої антикорупційної кримінологічної експертизи проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, рішень, угод тощо.

Для здійснення вищезазначених заходів:

¨ створити та запровадити єдину для державної і недержавної сфер систему статистичних показників, що відповідала б міжнародним стандартам обліку і звітності та об’єктивно відображала стан боротьби з корупцією в Україні;

¨ вирішити питання про створення Інформаційно-аналітичного та експертного центру для виконання інформаційних, аналітичних, прогностичних, управлінських, експертних та профілактичних завдань боротьби з корупцією на базі державної системи кримінологічної інформації, визначити його статус і завдання;

¨ створити у зазначеному Центрі для міжвідомчого користування банк нормативної, управлінської, аналітичної, наукової, методичної, довідкової та іншої інформації, у тому числі із зарубіжних джерел, з питань запобігання корупції та боротьби з нею;

¨ розробити заходи державної підтримки окремих журналістів і періодичних видань, що друкують антикорупційну інформацію та у зв’язку з цим потребують захисту;

¨ розробити систему інформаційного зв’язку з громадянами з питань боротьби з корупцією («телефон довіри», правова консультація, подання пропозицій тощо), врахувати при цьому необхідність захисту прав людини, у тому числі службовців, від анонімного паплюження та наклепів;

¨ запровадити механізм безперешкодного одержання засобами масової інформації в органах - суб’єктах боротьби з корупцією відкритої інформації про стан боротьби з корупцією.

Науково-методичне забезпечення боротьби з корупцією передбачає приведення наукових досліджень з проблем запобігання та протидії корупції до певної системи, розроблення нових пропозицій, наукових методик і рекомендацій з цих питань, раціональне їх запровадження у практику, прогнозування та науковий аналіз ефективності застосовуваних форм і засобів боротьби з корупцією, а також моральне та матеріальне заохочення авторів цих досліджень.

Для цього необхідно:

- визначити пріоритетні напрями та тематику наукових досліджень з питань боротьби з корупцією і забезпечити їх відповідне державне фінансування;

- здійснити науково-практичні розроблення з відстеження, прогнозування та моделювання основних тенденцій у динаміці корупції в Україні; забезпечити використання для цього статистичних даних, експертних опитувань, соціологічного моніторингу, іншої інформації;

- провести аналіз координаційної та дослідницької діяльності, виконаних розробок та результатів їх впровадження Міжвідомчим цент­ром з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України та вжити заходів до більш ефективного виконання покладених на нього функцій;

- організувати вивчення наукових досліджень з антикорупційної тематики, що проводяться за кордоном; забезпечити впровадження і реалізацію кращих з цих досліджень, придатних для умов України;

- визначити порядок розгляду та реалізації пропозицій науковців щодо вдосконалення боротьби з корупцією;

- розробити наукові методики антикорупційної кримінологічної експертизи проектів нормативно-правових актів, управлінських рішень, комерційних, кредитних та інших господарських угод;

- забезпечити вдосконалення та широке використання можливостей криміналістики і судової експертизи у запобіганні та протидії коруп­ційним діянням;

- налагодити випуск спеціального інформаційного періодичного видання про наукові рекомендації та стан боротьби з корупцією;

- забезпечити через існуючу в Академії правових наук України координаційну систему узгодження та взаємодію у проведенні досліджень з антикорупційної тематики різними науковими державними і недержавними установами, а також творче співробітництво в дослідженнях проблем боротьби з корупцією в Україні та іноземних державах, які здійснюються міжнародними організаціями, зарубіжними дослідницькими центрами або за їх підтримкою.

Потребує поліпшення стан матеріально-технічного забезпечення боротьби з корупцією, для чого слід здійснити такі заходи:

- узагальнити потреби правоохоронних органів і судів у фінансуванні та матеріально-технічних ресурсах, скласти узгоджені плани та розрахунки забезпечення відповідних органів необхідною технікою, транспортними засобами, засобами зв’язку, іншими матеріальними ресурсами;

- передбачати у проектах державного бюджету кошти на реалізацію заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією;

- забезпечити належне оснащення спеціальною технікою та криміналістичними засобами спеціальних підрозділів Національного бюро розслідувань України, Міністерства внутрішніх справ України і Служби безпеки України для здійснення ефективної оперативно-розшукової діяльності щодо виявлення фактів корупції.

У боротьбі з корупцією повною мірою необхідно використати міжнародне співробітництво та зарубіжний досвід.

З цією метою рекомендується:

― визнати міжнародне співробітництво у боротьбі з корупцією одним з пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності держави;

― забезпечити активну участь України в роботі органів і організацій ООН, Ради Європи, інших міжнародних організацій, які розробляють міжнародні стандарти поведінки державних службовців, рекомендації, конвенції та інші документи щодо запобігання і протидії фактам корупції та їх виявлення; розглянути форми та результативність участі представників держави у цих організаціях;

― ініціювати проведення окремих міжнародних акцій і програм у сфері боротьби з корупцією;

― інформувати відповідні міжнародні організації про заходи, що вживаються в Україні для активізації боротьби з корупцією, та результати цієї діяльності;

― утворити міжвідомчу координаційну комісію з організації вивчення зарубіжного і міжнародного досвіду у сфері боротьби з корупцією, забезпечити одержання, переклад і аналіз відповідної інформації, а також стажування, навчання та участь фахівців у науково-організацій­них заходах за кордоном; запровадити систему обов’язкового розгляду на комісії висновків і пропозицій щодо вивчення зазначеного досвіду та впровадження його в Україні;

― внести пропозиції представництвам міжнародних організацій, фондів, агентств, посольствам іноземних держав в Україні про об’єд­нання та координацію їхньої діяльності з питань боротьби з корупцією через міжвідомчу координаційну комісію з організації вивчення зарубіжного та міжнародного досвіду боротьби з корупцією;

― міжвідомчій координаційній комісії організувати аналіз заходів боротьби з корупцією, рекомендованих міжнародними організаціями для запровадження в Україні, а також тих, що застосовуються в іноземних державах, визначити, які з них запроваджені, а які не застосовуються в Україні, причини незастосування та розробити у зв’язку з цим відповідні пропозиції; звернутися з метою сприяння у цій роботі до представництв в Україні відповідних міжнародних організацій, фондів, посольств, агентств тощо;

― включитися у систему координації заходів боротьби з транснаціональною та міжнародною корупцією;

― активізувати участь держави у розробленні проекту Міжнародної конвенції про боротьбу з організованою транснаціональною злочинністю; підготувати пропозиції України, у тому числі антикорупційного спрямування, щодо проекту Конвенції про боротьбу з торгівлею дітьми.

З урахуванням цих вимог необхідно забезпечити ефективну роботу Координаційного комітету по боротьбі з корупцією при Президентові України, на який покладено координацію діяльності всіх органів виконавчої влади у сфері боротьби з корупцією.

Розділ VII. Система реалізації Концепції

Реалізація цієї Концепції повинна здійснюватися шляхом:

· врахування положень Концепції у формуванні та проведенні державної, у тому числі правової і кримінальної, політики, використання їх у відповідних актах законодавства, виступах посадових осіб, парламентських слуханнях, рекомендаціях щодо запобігання та протидії корупції;

· розроблення нових і вдосконалення чинних загальнодержавних планів і програм боротьби з корупцією, а також галузевих програм стосовно найбільш криміногенних сфер діяльності (державна служба, податкова та митна служби, зовнішньоекономічна діяльність, відповідні структури міліції, комунального господарства, сфера приватизації тощо);

· прийняття нових законів і внесення змін та доповнень до чинних законодавчих актів;

· розроблення на підставі програм і нормативно-правових актів відповідних відомчих планів, заходів запобігання і протидії корупції, типових функціональних обов’язків, посадових інструкцій посадових осіб;

· визначення чіткої системи державного контролю та відповідальності за виконання положень і рекомендацій Концепції, покладення зазначених функцій на відповідний орган;

· здійснення аналізу інформації про боротьбу з корупцією, забезпечення постійного моніторингу цієї діяльності;

· визначення виконавців для прогнозування криміногенної ситуації, визначення потреби та можливості коригування у перспективі планів щодо боротьби з корупцією.

Строки практичної реалізації Концепції зумовлюються особливостями динаміки політичного, демократичного, соціально-економічного і правового розвитку України та формування громадянського суспільства на сучасному перехідному етапі. Багато що залежатиме від злагодженості дій усіх органів державної влади на загальнодержавному і регіональному рівнях, ставлення до проблеми боротьби з корупцією з боку держави та її громадян.

Невідкладні заходи щодо запобігання і протидії корупції доцільно здійснити протягом 1998 року, а ті, що потребують більш тривалого розроблення і впровадження, — у найближчі 2—3 роки. Інші заходи повинні здійснюватися постійно для того, щоб до 2005 року в Україні була створена і діяла ефективна система боротьби з корупцією та було досягнуто реальних результатів.

Положення Концепції мають бути враховані в навчальних планах спеціалізованих наукових установ та навчальних закладів.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про внесення змін і доповнень до Закону України

«Про боротьбу з корупцією»

Верховна Рада України постановляє :

I. Внести до Закону України «Про боротьбу з корупцією» (Відомості Верховної Ради України, 1995 р., N 34, ст. 266) такі зміни і доповнення:

1. Пункт «б» статті 2 викласти у такій редакції:

«б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад».

2. Статтю 5 після частини першої доповнити новою частиною такого змісту:

«Обмеження, передбачені у пунктах «б» і «в» частини першої цієї статті, не поширюються на депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, які здійснюють депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю».

У зв’язку з цим частини другу і третю вважати відповідно частинами третьою і четвертою.

3. Частину третю статті 6 після слова «цінне» доповнити словом «рухоме».

4. У частині другій статті 7 слова «народним депутатом Автономної Республіки Крим» замінити словами «депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим».

II. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про боротьбу з корупцією

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 1995, N 34, ст. 266)

(Вводиться в дію Постановою ВР

N 357/95-вр від 05.10.95, ВВР, 1995, N 34, ст. 267)

(Із змінами, внесеними згідно із Законами

N 171/97-вр від 03.04.97, ВВР, 1997, N 19, ст. 136

N 85/98-вр від 05.02.98, ВВР, 1998, N 26, ст. 149

N 460-XIV (460-14) від 02.03.99, ВВР, 1999, N 16, ст. 97

N 622-XIV (622-14) від 05.05.99, ВВР, 1999, N 26, ст. 213

N 1594-III (1594-14) від 23.03.2000, ВВР, 2000, N 24, ст. 185

N 90-IV (90-15) від 11.07.2002, ВВР, 2002, N 40, ст. 289

N 148-IV (148-15) від 12.09.2002, ВВР, 2002, N 43, ст. 315)

Цей Закон визначає правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь.

Боротьба з корупцією здійснюється на основі чіткої правової регламентації діяльності державних органів, служб і осіб, уповноважених на виконання функцій держави, забезпечення гарантій прав та інтересів фізичних і юридичних осіб.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Поняття корупції та корупційних діянь

Під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.

Корупційними діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функ­цій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Подарунок (винагорода), отриманий зазначеними особами за обставин, передбачених пунктом «а» частини другої цієї статті, у тому числі такий, що надійшов без їх відома, а також вартість незаконно одержаних послуг підлягають стягненню (відшкодуванню) в доход держави.

Примітка. Під діяльністю осіб, уповноважених на виконання функцій держави, слід розуміти і діяльність посадових осіб місцевого самоврядування, що спрямована на здійснення повноважень місцевого самоврядування. (Статтю 1 доповнено приміткою згідно із Законом
N 90-IV (90-15) від 11.07.2002)

Стаття 2. Суб’єкти корупційних діянь та інших
правопорушень, пов’язаних з корупцією

За корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, на підставі цього Закону несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:

а) державні службовці;

б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад; (Пункт «б» статті 2 в редакції Закону N 171/97-вр від 03.04.97, із змінами, внесеними згідно із Законом N 90-IV (90-15) від 11.07.2002)

в) посадові особи місцевого самоврядування. (Статтю 2 доповнено пунктом «в» згідно із Законом N 90-IV (90-15) від 11.07.2002)

Стаття 3. Межі дії Закону

Суб’єкти, зазначені у статті 2 цього Закону, за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, несуть адміністративну та дисциплінарну відповідальність на підставі цього Закону. Питання про кримінальну, цивільно-правову та матеріальну відповідальність за корупційні діяння та правопорушення, пов’язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства.

Військовослужбовці та інші особи, які згідно з чинним законодавством притягаються до відповідальності за адміністративні правопорушення відповідно до дисциплінарних статутів, у разі вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, несуть відповідальність, передбачену цим Законом.

Стаття 4. Органи, які ведуть боротьбу з корупцією

Боротьбу з корупцією ведуть відповідні підрозділи:

а) Міністерства внутрішніх справ України;

а-1) податкової міліції; (Статтю 4 доповнено пунктом «а-1» згідно із Законом N 85/98-вр від 05.02.98)

б) Служби безпеки України;

в) органів прокуратури України;

інші органи та підрозділи, що створюються для боротьби з корупцією згідно з чинним законодавством.

Розділ II

ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОРУПЦІЇ

Стаття 5. Спеціальні обмеження щодо державних службовців
та інших осіб, уповноважених на виконання
функцій держави, спрямовані на попередження корупції

Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостереж­ній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; (Пункт «в» частини першої статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 622-XIV (622-14)
від 05.05.99)

г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію. Обмеження, передбачені в пунктах «б» і «в» частини першої цієї статті, не поширюються на депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, які здійснюють депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю. (Статтю 5 доповнено частиною другою згідно із Законом N 171/97-вр від 03.04.97)

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

а) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

в) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;

г) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них обмеження.

Стаття 6. Фінансовий контроль

Декларування доходів осіб, уповноважених на виконання функцій держави, здійснюється в порядку і на підставах, передбачених статтею 13 Закону України «Про державну службу» (3723-12).

У разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, зобов’язана в десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунка і місцезнаходження іноземного банку.

Відомості про доходи, цінні папери, нерухоме та цінне рухоме майно і вклади в банках посадових осіб, зазначених у частині першій статті 9 Закону України «Про державну службу», та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в офіційних виданнях державних органів України. До обрання або призначення кандидата на відповідні посади ці відомості попередньо подаються органу чи посадовій особі, які здійснюють обрання або призначення на ці посади. (Частина третя статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 171/97-вр від 03.04.97)

Розділ IIІ

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КОРУПЦІЙНІ ДІЯННЯ ТА ІНШІ
ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПОВ’ЯЗАНІ З КОРУПЦІЄЮ

Стаття 7. Відповідальність за вчинення корупційних діянь

Вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, будь-якого із зазначених у статті 1 цього Закону корупційних діянь, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. Таким особам забороняється займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення.

Вчинення корупційних діянь, передбачених цим Законом, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом або головою місцевої Ради народних депутатів тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двад­цяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і дострокове припинення депутатських повноважень або звільнення з виборної посади. Рішення про дачу згоди на притягнення їх до адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь і дострокове припинення депутатських повноважень або звільнення з виборної посади приймається відповідною Радою на пленарному засіданні. Порядок притягнення народного депутата України до відповідаль­ності у цих випадках визначається Законом України «Про статус народного депутата України» (2790-12 ). Таким особам забороняється балотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи протягом п’яти років з дня припинення депутатських повноважень або звільнення з посади та займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня припинення депутатських повноважень або звільнення з посади. (Частина друга статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 171/97-вр від 03.04.97)

Примітка. Під іншим усуненням від виконання функцій держави в цьому Законі розуміється дострокове припинення депутатських повноважень або звільнення з виборної посади, а так само звільнення з військової служби військової посадової особи (крім військовослужбовців строкової служби).

Стаття 8. Відповідальність за порушення спеціальних
обмежень, встановлених для осіб, уповноважених
на виконання функцій держави

Порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, будь-якого із зазначених у статті 5 цього Закону обмежень, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративне стягнення у вигляді штрафу від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Повторне протягом року порушення будь-якого із зазначених у статті 5 цього Закону обмежень тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

Стаття 9. Відповідальність за порушення вимог
фінансового контролю

Порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, вимог щодо декларування доходів (неподання або подання неповних чи неправдивих відомостей про доходи та зобов’язання фінансового характеру) тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави, а також є підставою для відмови у призначенні на посаду та для позбавлення права балотуватись у депутати або на виборні посади в державні органи.

Неподання або невчасне подання державним службовцем або іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, відомостей про відкриття валютного рахунку в іноземному банку тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

Стаття 10. Відповідальність керівників за невжиття
заходів щодо боротьби з корупцією

Керівники міністерств і відомств, державних підприємств, установ та організацій чи їх структурних підрозділів у разі виявлення чи отримання інформації про вчинення підлеглим корупційного діяння або порушення спеціальних обмежень, встановлених статтею 5 цього Закону, у межах своєї компетенції зобов’язані вжити заходів до припинення таких діянь та негайно повідомити про їх вчинення будь-який з державних органів, зазначених у пунктах «а», «а-1» і «б» статті 4 цього Закону (Частина перша статті 10 із змінами, внесеними згідно із Законом N 148-IV (148-15) від 12.09.2002). Умисне невжиття такими керівниками заходів, передбачених частиною першою цією статті, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Повторне протягом року вчинення діяння, передбаченого частиною другою цієї статті, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

Стаття 11. Відповідальність за умисне невиконання
своїх обов’язків по боротьбі з корупцією

Умисне нескладення або невчасне складення протоколу про вчинення корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, за наявності для цього підстав, або умисне неподання до суду протоколу про вчинення корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов’яза­ного з корупцією, особою, на яку покладено ці обов’язки, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

Стаття 12. Підстави і порядок адміністративного
провадження у справах про корупційні діяння або інші
правопорушення, пов’язані з корупцією

Порядок адміністративного провадження у справах про корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією, а також виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначається Кодексом України про адміністративні правопорушення (80731-10, 80732-10), за винятком положень, встановлених цим Законом. Протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, складається органами, зазначеними у пунктах «а», «а-1» і «б» статті 4 цього Закону, а в разі, коли факт вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, що не містить складу злочину, встановлено прокурорською перевір­кою чи попереднім слідством, — також слідчим або прокурором. (Частина друга статті 12 зі змінами, внесеними згідно із Законом N 148-IV (148-15) від 12.09.2002).

Підставою для складання протоколу є достатні дані, які свідчать про наявність в діянні особи ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією. Орган дізнання в разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, передбачених чинним законодавством, за наявності в діянні особи ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, зобов’язаний у триденний строк надіслати матеріали перевірки або попереднього розслідування, що стосується корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, до органу, зазначеного у пунктах «а», «а-1» і «б» частини першої статті 4 цього Закону. (Частина четверта статті 12 зі змінами, внесеними згідно із Законом N 148-IV (148-15) від 12.09.2002).

Протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, разом з матеріалами перевірки у триденний строк з моменту його складення надсилається до районного (міського) суду за місцезнаходженням органу, який склав про це протокол. Адміністративне стягнення за корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією, може бути накладено не пізніш як через шість місяців з дня його вчинення.

Розгляд адміністративних справ про корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією, здійснюється відповідними судами у п’ятнадцятиденний строк з часу їх надходження до суду.

Строк розгляду адміністративних справ про корупційні діяння призупиняється судом у випадках, коли особа, на яку складено адміністративний протокол про корупційні діяння, умисно ухиляється від явки до суду чи з поважних причин не може туди з’явитися (захворювання, від’їзд у відрядження чи на лікування, перебування у відпустці тощо). (Частина п’ята статті 12 зі змінами, внесеними згідно із Законом
N 148-IV (148-15) від 12.09.2002).

Постанова суду про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу за корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією, у триденний строк направляється відповідному державному чи виборному органу для вирішення питання про звільнення особи з посади або інше усунення від виконання нею функцій держави згідно з чинним законодавством.

Розділ IV

УСУНЕННЯ НАСЛІДКІВ КОРУПЦІЙНИХ ДІЯНЬ
ТА ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ,
ПОВ’ЯЗАНИХ З КОРУПЦІЄЮ

Стаття 13. Відшкодування збитків

Збитки, заподіяні державі, підприємству, установі, організації незаконним використанням приміщень, засобів транспорту і зв’язку, іншого державного майна або коштів, підлягають відшкодуванню винними особами, уповноваженими на виконання функцій держави, на загальних підставах і умовах матеріальної відповідальності працівників та військовослужбовців.

У разі відмови добровільно повернути незаконно одержані особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредити, позички, цінні папери, нерухомість та інше майно вони чи їх вартість підлягають стягненню (вилученню) в доход держави у судовому порядку за заявою прокурора.

Одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів та пільг у результаті дій, передбачених пунктом «а» частини першої статті 5 цього Закону, тягне за собою визнання укладеної угоди недійсною з наслідками, передбаченими Цивільним кодексом України (1540-06 ).

Стаття 14. Скасування неправомірних
нормативно-правових актів та рішень, прийнятих
внаслідок корупційних діянь

Прийняті внаслідок корупційних діянь неправомірні нормативно-правові акти та рішення підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженими на прийняття чи скасування відповідних актів та рішень, або визнаються незаконними в судовому порядку.

Стаття 15. Поновлення прав та відшкодування
збитків фізичним та юридичним особам

Фізичні та юридичні особи, права яких порушено внаслідок корупційних діянь і які зазнали моральної чи матеріальної шкоди, мають право на поновлення цих прав і відшкодування шкоди у встановленому законом порядку.

Розділ V

КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ
У СФЕРІ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Стаття 16. Контроль за виконанням законів
у сфері боротьби з корупцією

Контроль за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Верховною Радою України безпосередньо, а також Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

(Стаття 16 із змінами, внесеними згідно із Законами N 460-XIV (460-14) від 02.03.99, N 1594-III (1594-14) від 23.03.2000)

Стаття 17. Прокурорський нагляд

Нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Генеральним прокурором України й уповноваженими ним прокурорами.

Президент України Л. КУЧМА

м. Київ, 5 жовтня 1995 року

N 356/95-ВР

Запроваджена в університеті система контролю знань студентів має метою вирішення таких завдань:

― систематизацію знань та активне їх засвоєння впродовж вивчення курсу;

― забезпечення активної участі студентів в навчальному процесі;

― відкритість контролю, тобто завчасне ознайомлення студентів із системою контролю, контрольними завданнями та іншими заходами поточного та підсумкового оцінювання ще на початку вивчення дисциплін;

― подолання необ’єктивного оцінювання знань способом виконання контрольних завдань у письмовій формі ;

― забезпечення мотивації заохочення студентів до систематичної активної роботи впродовж навчального курсу, переорієнтації їх цілей тільки з отримання позитивної оцінки (заліку) на формування стійких знань, умінь, навичок, потрібних під час прак­тичного застосування знань дисципліни;

― створення умов для розвитку творчих здібностей студентів та підвищення ефективності роботи викладацького складу.

Поточний контроль

Поточний контроль націлений на забезпечення систематичної та активної роботи студента протягом вивчення дисципліни.

Максимальна кількість балів, які може набрати студент за результатами поточної роботи — 40.

Об’єктами поточного контролю є:

систематичність та активність роботи на семінарських (практичних, лабораторних) заняттях — до 10 балів — включає результативність роботи, активність під час обговорення питань, винесених на семінарське заняття (оцінюється за 5-ти бальною шкалою); виконання індивідуальних завдань (5 балів).

Підсумковий контроль

У випадку, коли в процесі поточного контролю студент не набрав необхідну кількість балів для отримання заліку, він повинен його складати. Залік здійснюється в письмовій формі. На залік виноситься перелік питань за весь курс. Білет містить 3 питання (два теоретичні, 1 тест або задачу). Відповідь на кожне питання оцінюється в 10; 5; 0 балів. Для отримання заліку необхідно, щоб сума поточного і підсумкового контролю становила не менше
40 балів.

Перелік основних питань до заліку

1. Поняття та класифікація злочинів та інших правопорушень проти власності.

2. Форми розкрадання майна (ст. 185-188 ККУ).

3. Привласнення чужого майна з застосуванням насильства
(ст. 186—187, 189 ККУ).

4. Привласнення чужого майна без застосування насильства
(ст. 190, 188, 191, 193 ККУ).

5. Посягання на чужу власність без мети привласнення
(ст. 192—197 ККУ).

6. Поняття кваліфікованого складу злочинів проти власності.

7. Ознаки, за якими розкрадання майна відмежовується від суміжних складів злочинів.

8. Загальні характеристики правопорушень у галузі господарської діяльності.

9. Заняття забороненими видами господарської діяльності
(ст. 202 ККУ).

10. Порушення правил здійснення господарської діяльності
(ст. 203 ККУ).

11. Протидія законній господарській діяльності (ст. 206 ККУ).

12. Фіктивне підприємництво (ст. 205 ККУ).

13. Незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст. 231 ККУ).

14. Розголошення комерційної таємниці (ст. 232 ККУ).

15. Приховування банкрутства та фіктивне банкрутство (ст. ст. 218, 220, 221 ККУ).

16. Ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів (ст. 212 ККУ).

17. Загальна характеристика правопорушень, що посягають на інтереси споживачів.

18. Випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 ККУ, ст. 167,168 КАП).

19. Обман покупців або замовників (ст. 225, 226 ККУ).

20. Порушення правил торгівлі і надання послуг (ст. 155, 156-1, 159 КАП).

21. Штучне підвищення та змова про фіксування цін (ст. 228 ККУ).

22. Поняття недобросовісної конкуренції (ст. 164-3 КАП).

23. Контрабанда (ст. 201 ККУ).

24. Боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил як діяннями, що підривають економіку держави.

25. Загальна характеристика правопорушень у кредитно-фінансовій сфері.

26. Порушення порядку здійснення банківської діяльності
(ст. 202 ККУ).

27. Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків
(ст. 200 ККУ).

28. Шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 ККУ).

29. Виготовлення, підробка або збут грошей чи цінних паперів (ст. 216, 199 ККУ).

30. Порушення правил випуску та обігу цінних паперів
(ст. 223 ККУ).

31. Порушення правил про валютні операції та приховування виручки (ст. 207, 208, 209 КК; 162 КАП).

32. Загальна характеристика посадових правопорушень у сфері економіки.

33. Поняття та види злочинів у сфері службової діяльності (розділ V ККУ).

34. Злочини, пов’язані з хабарництвом (ст. ст. 364—367 ККУ).

35. Поняття корупційних діянь та правова відповідальність за їх скоєння.

36. Загальна характеристика організованої злочинності та правова боротьба з нею.

37. Суб’єкти організованої злочинної діяльності.

38. Злочини, пов’язані з порушенням правил приватизації дер­жавного чи колективного майна (ст. 233-235 ККУ).

39. Легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним способом (відмивання) (ст. 209 ККУ).

40. Самоправство (ст. 356 ККУ).

41. Тіньова економіка — базис існування організованої злочинності.

42. Зловживання владою та посадовим становищем (ст. 361—363 ККУ).

43. Розмежування халатності як злочину від адміністративного правопорушення.

Завдання для поточного контролю
студентів заочної форми навчання

У процесі навчання студентам надається можливість самостійного вибору виконання таких письмових робіт: написан-
ня тематичних наукових статей для надрукування у відповідних видавництвах, написання виступів та рефератів для доповіді на науково-практичних конференціях, написання рефератів із будь-якого з програмних питань, підготовка навчальної задачі.

Перед заліком студенти складають в аудиторії 2 модулі, які містять два програмних питання, кожне з яких оцінюється 0; 5 балів.

За результатами перевірки зазначених робіт виставляються бали — від 0 до 40.

Питання, що виносяться на модулі

Блок (модуль) 1

ТЕМИ:

1. Правопорушення проти власності.

2. Правопорушення в галузі господарської діяльності.

3. Правопорушення, що посягають на інтереси споживачів, а також інтереси внутрішнього ринку України.

Контроль здійснюється у формі письмової роботи або усної співбесіди, а також вирішення практичних завдань.

Питання для контролю знань:

· Поняття і класифікація злочинів та інших правопорушень проти власності.

· Форми розкрадання майна (ст. 185—188 ККУ).

· Шахрайство (ст. 190 ККУ).

· Викрадення методом демонтажу та іншими засобами електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їхнього обладнання
(ст. 188 ККУ).

· Форми розкрадання, передбачені ст. 191 ККУ.

· Сутність злочину: привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї.

· Особливості посягання на чужу власність без мети привласнення (ст. 192—197 ККУ).

· Поняття кваліфікованого складу злочину проти власності.

· Ознаки, за якими розкрадання майна відмежовується від суміжних складів злочинів.

· Загальні характеристики правопорушень у галузі господарської діяльності.

· Заняття забороненими видами господарської діяльності
(ст. 202 ККУ).

· Порушення правил здійснення господарської діяльності
(ст. 203 ККУ).

· Протидія законній господарській діяльності (ст. 206 ККУ).

· Фіктивне підприємництво (ст. 205 ККУ).

· Незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст. 231 ККУ).

· Розголошення комерційної таємниці (ст. 232 ККУ).

· Фіктивне банкрутство (ст. 218 ККУ).

· Доведення до банкрутства (ст. 219 ККУ).

· Приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 ККУ).

· Незаконні дії в разі банкрутства (ст. 221 ККУ).

· Ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів (ст. 212 ККУ).

· Загальна характеристика правопорушень, що посягають на інтереси споживачів.

· Випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 ККУ, ст. 167, 168 КАП).

· Обман покупців та замовників (ст. 225, 226 ККУ).

· Порушення правил торгівлі та надання послуг (ст. 155, 156-1, 159 КАП).

· Штучне підвищення та змова про фіксування цін (ст. 228 ККУ).

· Поняття недобросовісної конкуренції (ст. 164-3 КАП).

· Контрабанда (ст. 201 ККУ).

· Боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил як діяннями, що підривають економіку держави.

Блок (модуль) 2

ТЕМИ:

4. Правопорушення в кредитно-фінансовій сфері.

5. Посадові правопорушення у сфері економіки. Проблеми боротьби з корупцією.

6. Боротьба з організованою злочинністю.

Питання для контролю знань:

· Загальна характеристика правопорушень у кредитно-фінан­совій сфері.

· Порушення порядку здійснення банківської діяльності
(ст. 202 ККУ).

· Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків
(ст. 200 ККУ).

· Шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 ККУ).

· Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 ККУ).

· Незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (ст. 216 ККУ).

· Порушення правил випуску та обігу цінних паперів (ст. 223 ККУ).

· Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті
(ст. 207 ККУ).

· Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 ККУ).

· Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 ККУ)

· Загальна характеристика посадових правопорушень у сфері економіки.

· Поняття та види злочинів у сфері службової діяльності (розділ V ККУ).

· Відмінність зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 ККУ) від перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 ККУ).

· Поняття корупційних діянь та правова відповідальність за їх скоєння.

· Суб’єкти організованої злочинної діяльності.

· Самоправство (ст. 356 ККУ).

· Тіньова економіка як базис існування організованої злочинності.

· Розмежування халатності як злочину від адміністративного правопорушення.

· Злочини, пов’язані з порушенням правил приватизації державного чи колективного майна (ст. 233—235 ККУ).

Підготовка рефератів та контрольних робіт

Підготовка рефератів та контрольних робіт є важливою складовою частиною підготовки юристів. Вона сприяє формуванню в студентів навичок логічного формулювання своїх думок, аналізу правових та інших джерел інформації, узагальнення висновків, а також навичок до наукової праці.

Підготовка рефератів і контрольних робіт оцінюється до 10 балів під час поточного контролю і враховується під час загальної оцінки знань. У разі отримання 40 балів студент звільняється від складання заліку.

Теми для рефератів

· Поняття та загальна правова класифікація економічних правопорушень.

· Поняття та відмінність злочину від правопорушення в економічній сфері.

· Форми складів економічних правопорушень (формальні та матеріальні).

· Спеціальний суб’єкт економічних правопорушень (поняття, ознаки).

· Форми співучасті в скоєнні економічних правопорушень.

· Штраф. Відмінність штрафу як міри кримінального покарання від штрафу як міри адміністративного впливу на правопорушника.

· Кваліфіковані види складів злочинів, що посягають на власність.

· Відмежування розкрадання від суміжних складів злочинів та порушення правил приватизації.

· Корисливі посягання на власність, поєднані з розкраданням майна.

· Некорисливі посягання на власність.

· Порушення порядку проведення підприємницької діяльності.

· Фіктивне підприємництво.

· Протидія законній підприємницькій діяльності.

· Незаконна торговельна діяльність як злочин і як адміністративне правопорушення.

· Фіктивне банкрутство та його юридичні наслідки.

· Кваліфікація злочинів у галузі підприємницької діяльності.

· Кваліфікація діяльності щодо випуску або реалізації недоброякісної продукції як злочини та як адміністративні правопорушення.

· Проблеми боротьби з монополією на прикладі правопорушень, пов’язаних зі штучним підвищенням та підтриманням високих цін, змовою щодо фіксування цін.

· Загальна характеристика правопорушень у кредитно-фінан­совій сфері.

· Розмежування злочину від правопорушення при кваліфікації діянь, що порушують бюджетне законодавство.

· Хабарництво. Класифікація суб’єктів цього злочину.

· Зловживання владою або посадовим становищем.

· Поняття корупційної діяльності, правові основи боротьби з цим злочином.

· Розмежування халатності як злочину від адміністративного правопорушення.

· Правопорушення, пов’язані з валютними операціями.

· Правовий аспект організованої злочинності.

· Тіньова економіка як економічний базис існування організованої злочинності.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДО ВСІХ ТЕМ КУРСУ

1. Алехин А. П., Карполицкий А. А., Козлов Ю. М. Административное право Российской Федерации: Учебник для ВУЗов. — М.: Зеркало, 1997.

2. Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева. —
М.: ИНФРА — М, 1998.

3. Вітренко Н. Блок № 5 за зміну курсу реформ. — К., 2002.

4. Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 05 жовтня 1995 р.

5. Закон України «Про державну службу» № 3723/12 від 16 грудня 1993 р. із змінами і доповненнями 1995—96 рр.

6. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» № 3341-XII від 30 червня 1993 / Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 35; Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 24.

7. Законодавство України про адміністративну відповідальність // Бю­летень законодавчої і юридичної практики України. — 1997. — № 3.

8. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Частина друга. — К., 1995; Правовісник. — 1996. — № 1.

9. Кодекс законів про працю України / За ред. Вакуленка В. М., Товстенка О. П. — К.: Юрінком-Інтер, 1998.

10. Кодекс про адміністративні правопорушення. — К., 2000.

11. Коментар до Конституції України. — К., 1998.

12. Комерційне право: Підручник / За ред. Шакуна В. І. — К.: Правові джерела, 1997.

13. Конституція України. — К., 1996.

14. Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 роки. — К., 1997.

15. Коржанский М. Й. Кримінальне право і законодавство. Частина особлива. Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001.

16. Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. професорів Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. — К. — Х.: Юрінком-Інтер — Право, 2002.

17. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

18. Кучма Л. Будівництво нової України — велика спільна справа. Звер­нення Президента України Л. Д. Кучми зі щорічним посланням до народу, Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. — 1998. — 14 травня.

19. Кучма Л . Так далі тривати не може: Виступ Президента України Л. Д. Кучми на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 16 лютого 1998 р. // Урядовий кур’єр. — 1998. — 19 лютого.

20. Марчук Є. П’ять років української трагедії. — К., 1999.

21. Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. — К.: К.А.С.К., 2001.

22. Мачуський В. В . Правове забезпечення підприємницької діяльності: Курс лекцій. — К.: КНЕУ, 2002.

23. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. Потебенька М. М. — К., 2002.

24. Національна боротьба з корупцією / Юридичний вісник України. — 1997. — № 17.

25. Опришко В. Ф . Проблеми вдосконалення законодавчого регулювання економікою України // Правове регулювання економіки. Збірник. — К.: КНЕУ, 2000. — Вип. 1.

26. Уголовное право. Особенная часть: Учеб. для вузов. — М.: ИНФРА-М — НОРМА, 1997.

27. Указ Президента України «Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005 роки» від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000.

28. Указ Президента України «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» від 17 вересня 1996 р. № 837/96.

29. Указ Президента України «Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки» від 24 квітня 1998 р. № 367/98.

30.

1 1. Див.: Мойсеенкова О. Я. Поиск альтернативы легальной приватизации продолжается // Киевский телеграф. — 2001. — 16.07.—22.07. — С. 13.