Курсовая работа: Вирощування озимої пшениці

Курсова робота

Вирощування озимої пшениці

ВСТУП.. 2

1. НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ. ІСТОРІЯ ВИРОЩУВАННЯ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ3

2. БОТАНІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ7

2.1. ФАЗИ РОЗВИТКУ Й ЕТАПИ.. 11

2.2. ЕКОЛОГІЧНІ ТА БІОЛОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ20

2.3. ХАРАКТЕРИСТИКА СОРТІВ ПШЕНИЦІ23

2.4. СЕЛЕКЦІЯ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ27

3. ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОЩУВАННЯ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ28

4. ОСНОВНІ ХВОРОБИ І ШКІДНИКИ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ. ЗАХОДИ БОРОТЬБИ З НИМИ.. 50

5.2. ЗИМОСТІЙКІСТЬ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ55

6. МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ФОТОСИНТЕЗУ У РЕГУЛЮВАННІ РОСТУ ТА РОЗВИТКУ РОСЛИН ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ63

ВИСНОВОК.. 67

ВСТУП

У зерновому балансі країни провідне місце належить пшениці. Найважливіше завдання на перспекти­ву— зростання врожайності й поліпшення якості зерна на основі інтенсифікації виробництва.

Вітчизняний та зарубіжний досвід свідчить, що засто­сування інтенсивних технологій вирощування пшениці на сучасному етапі розвитку землеробства дає можливість у зонах із сприятливими грунтово-кліматичними умовами по­стійно одержувати на великих площах 45—50 ц/га зерна.

Підвищення стійкості зернового господарства можливе при освоєнні зональних систем землеробства, які забезпе­чують раціональне використання виробничих ресурсів і біо-кліматичного потенціалу певного регіону. При цьому як су­купність факторів інтенсифікації, так і їх роль у формуванні врожаю суттєво різняться залежно від зони, рівня родючос­ті ґрунту, використання біологічного потенціалу сорту, за­безпеченості технології матеріальними ресурсами та ін.

Агротехніка різних сортів озимої пшениці, яка відпові­дає вимогам інтенсифікації, потребує прийняття науково обґрунтованих та економічно виправданих рішень, але не копіювання і спрямована на постійне врахування ситуацій, що складаються на полі.

Мета курсової роботи — висвітлити питання впливу комп­лексу факторів на формування врожаю озимої пшениці, показати можливості керування цими факторами для одер­жання максимальної продуктивності рослини і посіву.

1. НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ. ІСТОРІЯ ВИРОЩУВАННЯ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ

Господарське значення. Серед найважливіших зернових культур озима пшениця за посівними площами займає в Україні перше місце і є головною продовольчою культурою. Це свідчення великого народногосподарського значення озимої пшениці, її необхідності у задоволенні людей високоякісними продуктами харчу­вання.

Основне призначення озимої пшениці — забезпечення людей хлібом і хлібобулочними виробами. Цінність пшеничного хліба визначається сприятливим хімічним складом зерна. Серед зернових я культур пшеничне зерно найбагатше на білки. Вміст їх у зерні м'якої пшениці залежно від сорту та умов вирощування становить у середньому 13-15 %. У зерні пшениці міститься велика кількість вуглеводів, у тому числі до 70 % крохмалю, вітаміни В-І, В2 РР, Е та провітаміни A, D, до 2 % зольних мінеральних речовин. Білки пшениці є повноцінними за амінокислотним складом, містять усі незамінні амінокислоти — лізин, триптофан,-- валін, метіонін, треонін, фенілаланін, гістидин, аргінін, лейцин, ізбдейцин, які добре засвоюються людським організмом. Проте у складі білків недостатньотаких амінокислот, як лізин, метіонін, треонін, тому поживна цінність пшеничного білка становить лише 50 % загального вмісту білка. Це означає, наприклад, що при вмісті білка в зерні 14 % ми використовуємо його лише 7 %. Тому так важливо вирощувати високобілкову пшеницю. 400 — 500 г пшеничного хліба та хлібобулочних її виробів покриває близько третини «сіх потреб людини в їжі, половину потребу вуглеводах, третину ( 40 %) % у повноцінних білках,50 – 60 % —у вітамінах групи В, 80 % - у вітаміні Е. Пшеничний хліб практично повністю забезпечує потреби людини у фосфорі і залізі, на 40 % — у кальції.

Співвідношення білків і крохмалю у зерні пшениці становить у передньому 1 : 6 — 7, що є найбільш сприятливим для підтримання нормальної маси тіла і працездатності людини.

Пшеничний хліб відзначається високою калорійністю — в 1 кг його міститься 2000-2500 ккал, що свідчить про його високу поживність і як надійне джерело енергії.

Особливо якісні хліб та хлібобулочні вироби одержують із борошна сортів сильних пшениць, які належать до виду м'якої пшениці. За державним стандартом, зерно таких пшениць, які за класифікацією належать до вищого, першого та другого класів, містить відповідно 36, 32 і не менше 28 % сирої клейковини першої групи і має натуру не менше 755 г/л, скловидність — не нижче 60 %, а хлібопекарська сила борошна становить 280 і більше одиниць альвеографа. (о. а.).

Хліб з борошна сильних пшениць є не тільки джерелом харчування, а й своєрідним каталізатором, який поліпшує процеси травлення та підвищує засвоєння інших продуктів харчування.

Сильні пшениці належать-до поліпшувачів слабких пшениць. Борошно сильних пшениць при домішуванні (25—ЗО %) до борошна слабких пшениць поліпшує його хлібопекарські властивості, завдяки чому хліб випікається високооб'ємним, пористим і якісним.

За високу якість зерна вирощування сильних пшениць стимулюється державою.

У виробництві досить поширена також група цінних пшениць, які за класифікаційною якістю належать до 3-го класу, їх зерно містить від 23 до 28 % сирої клейковини другої групи, а сила борошна нижче 280 о. а. (до 200 о. а.). З борошна цінних пшениць випікають хліб доброї якості, але воно не здатне поліпшувати борошно слабких пшениць.

Пшениці із вмістом у зерні менше 23 % (до 18 %) клейковини на­лежать до 4-го класу і є найменш якісними за хлібопекарськими показниками, їх віднесено до слабких пшениць.

Сорти пшениці 5-го класу з вмістом у зерні сирої клейковини ме­нше 18 % вирощують на корм худобі.

Зерно м'якої м'якозерної пшениці з низьким вмістом білка (9 - 11 %) і підвищеним — крохмалю використовується в кондитерській про­мисловості, зокрема для виготовлення тортів. Правда, в Україні цих сортів ще недостатньо.

В Україні поширені також сорти озимої твердої пшениці. Порів­няно з м'якими пшеницями їх зерно багатше на білок (16 - 18 %). Проте вони утворюють коротку й - тугу клейковину (другої групи), яка для хлібопечення менш придатна: хлібі з такого борошна формується низького об'єму, швидко черствіє. Борошно твердих пшениць є незамінною сировиною для макаронної промисловості, їх клейковина дає змогу виготовляти макарони, вермішель, які добре зберігають форму при варінні, не ослизнюються і мають приємний лимонно-жовтий або янтарний колір. Тверді пшениці використову­ють для виробництва особливого сорту борошна - крупчатки та ви­готовлення вищої якості манної крупи.

У тваринництві широко використовують багаті на білок (14 %) пшеничні висівки, які особливо ціняться при годівлі молодняку. Озиму пшеницю висівають у зеленому конвеєрі в чистому вигляді або в суміші з озимою викою. Тваринництво при цьому забезпечується вітамінними зеленими кормами рано навесні слід за житом. Для годівлі тварин певне і значення має солома, 100 кг я:к6ї прирівнюється до 20 — 22 корм; од. і містить 0,6 кг перетравного протеїну та полови, особливо безостих сортів пшениці, 100 кг якої оцінюється 40,5 корм. од. із вмістом 1,5 перетравного протеїну.

Озима пшениця, яку вирощують за сучасною інтенсивною технологією, є добрим попередником для інших культур сівозміни, і в цьому полягає її агротехнічне значення.

Пшениця — одна з найдавніших і розповсюджених культур на земній культур вона була відома вже при­близно 6.5 тис. років до н. е. народам Іраку, близько 6 тис. років - землеробам Єгипту (за деякими даними навіть 10 тис. років), близько 5 тис. років — Китаю. На території СНД, зокрема сучасних України, Грузії, Вірменії, Азербайджану та Середньоазіатських ре­спублік, її почали вирощувати у 4- З тисячоліттях до н.е.

Місцем походження пшениці "більшість дослідників вважають степовій напівпустельні райони Ази (Іран, Ірак, Закавказзя). З Азії пшениця приблизно 5 — 4 тис. років тому потрапила в Європу, Польшу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію. У пів­денній Африці, Америці, Австралії вона з'явилася лише у XVI -XVIIIст. Тепер озима пшениця є основною продовольчою культурою більшості європейських країн, США, КНР, Японії. В СНД (Росії, Ка­захстані) та Канаді переважають посіви ярої пшениці, в Україні - озимої.

Загальна посівна площа озимої пшениці у світі становить тепер близько 240 млн га, валові збори зерна сягають 560 млн т (1993 p.).

В СНД посіви озимої пшениці поширені на великій території - від 65° північної широти (Архангельська область) до 36° північної широти (Південь Туркменії), проте основні їх масиви зосереджені в районах з відносно теплою зимою — в Україні, на Північному Кав­казі, в Центральночорноземній зоні Росії та Молдові.

В СНД озиму пшеницю висівають у деякі роки на площі близько 21 млн га (1990 p.), в Україні — до 7,6 млн га (1990 р.). В Україні до 90 % площ її зосереджено у районах Степу (55 %) та Лісостепу (35 %) і лише близько 10 % — на Поліссі та в Закарпатті.

Завдяки широкому впровадженню у виробництво інтенсивної технології вирощування озимої пшениці за останні роки значно зро­сла її середня врожайність. У 1990 р. вона досягла в СНД 34,1 ц/га, в Україні — 40,2 ц/га. Досвід кращих господарств свідчить, що су­часна інтенсивна технологія здатна забезпечити подальше значне зростання урожайності озимої пшениці на всіх площах посіву.

У 1987 р. озиму пшеницю вирощували за інтенсивною технологі­єю в Україні на площі 3,5 млн га, з якої було зібрано по 43,3 ц/га зерна. У Черкаській області урожайність зерна на інтенсивних по­лях у тому ж році досягла 51,5 ц/га, а в Христинівському районі — 63,7 ц/га; в окремих господарствах Лохвицького району Полтавської області збирали по 81,7 ц/га добірного зерна пшениці, Таращанського району Київської області — 70,9 ц/га, в колгоспі «Росія» Шепетівського району Хмельницької області — по 102 ц/га (на площі 45 га), а в колгоспі с. Деньги (Золотоніський район на Черкащині) у 1993 р. на площі 80 га було одержано по 103 ц/га сорту Альбатрос Одеський. Ці та інші досягнення свідчать про великі біологічні мо­жливості озимої пшениці, максимальна реалізація яких є головним завданням землеробів.

2. БОТАНІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ

Загальна характеристика. Пшениця належить до най­давніших культур. У країнах Азії та Європи її. вирощували З тис. років, а в Єгипті І6 тис. років до н.е. В Україні зерно її знаходили під час розкопок скіфських могил та трипільських стоянок..

Пшениця в світовому масштабі має найбільше продо­вольче значення. За посівною площею вона займає перше місце в світі серед сільськогосподарських культур. Світова посівна площа її становить 220 млн га. В останні 25 років вона збільшилася на 40 млн га. На великих площах її вирощують в Аргентині, Франції, Італії, Туреччині, Пакистані.

В Україні посівні площі озимої пшениці становлять 5—7 млн га.

Озима пшениця має триваліший вегетаційний період, ніж яра, краще використовує вологу й поживні речовини грунту і дає в основних районах вирощування високі врожаї.

8 умовах тривалої теплої осені вона розвиває міцну кореневу систему і добре кущиться. У посушливі весни використовує зимову вологу краще, ніж ярі зернові навіть ранніх строків сівби! Осіння сівба і більш раннє збирання озимої пшениці порівняно з ярою дає змогу господарствам краще викорис­товувати робочу силу і засоби виробництва. На родючих грунтах урожайність озимої пшениці перевищує урожайність озимого жита та ярої пшениці.

Види пшениць. Пшениця належить до родини Роасеае, роду FriticumL. Серед зернових культур вона представлена у виробництві найбільшою кількістю видів. Всього налічують 22 види, які об'єднують у чотири генетичні групи.

В основу поділу видів пшениці на групи покладено кіль­кість хромосом у соматичних клітинах: диплоїдна група (14);тетраплоїдна (28); гексаплоїдна (42); октаплоїдна (56). Види, що належать до однієї групи, легко схрещуються між собою і дають плодючі гібриди, тоді як види, що належать різних груп, при схрещуванні дають потомство безплідні або з низькою плодючістю.

Всі види пшениці за морфологічними ознаками поділяють на дві групи: голозерні й плівчасті, або полб'яні. Важливою особливістю культурних голозерних пшениць є те, що колосовий стрижень їх неламкий і зерно при обмолочуванні легко відділяється від колоскових лусок. Всі інші пшениці (полб'яні та дикорослі) мають стрижень, який під час достигання врожаю легко розламується на окремі членики разом з колосками. Зерно цих пшениць при обмолочуванні не відділяється від квіткових і колоскових лусок.

Найбільше значення у виробництві мають два види пшениці: м'яка, або звичайна, і тверда. У культурі найпоширеніші сорти м'якої пшениці.

Невеликі площі в світі займають карликова, карталінська, тургідум, Тимофеева, польська, полба, спельта, однозернянка та інші пшениці (рис. 12).

М'яка, або звичайна, пшениця . Її посіви поширені в усіх частинах світу — від Полярного кола до тропіків. Вона характеризується високою пластичністю і великою різноманітністю форм. Відомо 250 різновидів і кілька тисяч сортів м'якої пшениці. У виробництві поширені озимі та ярі форми.

М'яка пшениця має великий, нещільний колос, в якому лицевий бік ширший, ніж бічний. Є остисті й безості форми. Остюки, що відходять від зовнішніх квіткових лусок, коротшім від колоса і розходяться під значним кутом. Колоскові луски широкі, такі самі за довжиною, як і квіткові, або трохи коротші. Кіль на колосковій лусці розвинений слабо і закінчується добре розвиненим зубцем або остюкододібним додатком.

Колосок багатоквітковий. Залежно від умов вирощування й сортових особливостей розвивається від двох додаяти квіток і утворюється від двох до чотирьох зернин у колоску. Зерно з добре вираженим чубком, борошнисте, напівсклоподібне і склоподібне. Соломина по всій довжині порожниста.

Тверда пшениця (Тг. durum) характеризується щільним остистим колосом (безості форми трапляються рідко). Соломина біля колоса виповнена. Остюки грубі, значно довші від колоса, розміщені паралельно до колосового стрижня. Колоски багатоквіткові. Зерно склоподібне, з підвищеним вмістом білка. У виробництві поширені ярі форми.

Карликова пшениця (Tr. compoctum) має дуже щільний, остистий і безостий і ламкий голос. Зерно округле, голе, переважно борошнисте. Буває озима і яра форми. Вирощують переважно в районі Паміру, Туреччині, Середній Аза, Африці.

Пшениця тургідум (Тг. turgidum). Колос остистий, гіллястий або простий щільний. Колоскові луски здуті, коротші, ніж квіткові. Зерно коротке, округле, голе, переважно борошнисте. Є озимі та ярі форми. Трапляється в Закавказзі, Казахстані.

Поліська пшениця (Тг. polonicum). Колос неламкий, остистий або безостий. Колоскові луски довгі, схожі на луск вівса.

Карталінська пшениця (Тг. cartnlicum) має остистий неї щільний, неламкий колос. Членики колосового стрижня дужа вузькі. Кільовий зубець довгий, переходить у остюк.

Полба двозернянка (Тг. dicoccum). Колос щільний, з паралельними остюками, колоски двозерні, зерно видовжене при обмолочуванні залишається в колосках. У минулому полба була дуже поширена переважно як яра культура Татари, Чувашії, Мордовії та в Середньому Поволжі. Висівається на досить незначних площах.

Колос ламкий, зерно плівчасте, скловидне. Стійка проти ураження іржею.

Культурна однозернянка (Тг. пюпососсшп). Рослина гірських степів. Колос малий, остистий, щільний, сильно стиснутий, ламкий. Зерно в лусках. Соломина міцна, висока. Дуже стійка проти грибних захворювань.

Пшениця зандурі, або Тимофеева (Тг. Timopheevi). Колос ламкий, щільний, остистий з боків. Для колосових лусок характерний відтягнутий назовні зубець. Зерно в лусках скловидне. Трапляється як яра форма.

Вид цієї пшениці відкритий ІІ. М. Жуковським у Грузії.

Різновидності пшениці. Як уже зазначалося, пшениця характеризується великою різноманітністю форм, що різняться між собою багатьма ознаками. Найбільшою кількістю форм і сортів представлені м'яка і тверда пшениці (табл. 3).

3. Основні ознаки різновидностей м'якої і твердої пшениці

Кожний з цих видів об'єднує багато різновидностей. 0 основу поділу видів на різновидності покладено такі оз­наки: наявність остюків; забарвлення колоскових лусок та остюків; забарвлення зерна; опушеність колоскових лусок. З остистих різновидностей у посівах озимої пшениці переважає еритроспермум, а з безостих — лютесценс.

2.1. ФАЗИ РОЗВИТКУ Й ЕТАПИ

Урожайність зернових культур визначається генетичним потенціалом сортів (гібридів) та рівнем технології їх виро­щування на фоні високої загальної культури землеробства. Щоб повніше реалізувати їх потенціальну продуктивність, технології вирощування повинні максимально задовольняти вимоги рослин до ґрунтового і повітряного живлення, вологозабезпечення, температури протягом вегетації. Тому щоб розробити оптимальну технологію, потрібно знати і врахо­вувати закономірності зміни факторів зовнішнього середови­ща під впливом технологічних прийомів і росту та розвитку рослин, а також вимоги їх на кожному періоді життя до необхідних факторів.

Найбільшого значення набуло вивчення потреб зернових культур за фенологічними фазами та етапами органоге­незу.

Зернові злаки протягом вегетації проходять відповідні фази розвитку, з якими пов'язане утворення окремих ор­ганів. Для злакових культур характерні такі фенологічні фази: проростання насіння, сходи, кущення, вихід у трубку, колосіння (викидання волотей), цвітіння, формування, на­ливання та достигання зерна.

Проростання насіння — складний фізіологічний процес, у результаті якого зародок використовує запасні поживні речовини, перетворюється в проросток, що здатний до ав­тотрофного живлення. У цьому складному процесі в 1976 р. Ф. Ноббе виділив три основні фази проростання: 1 — по­глинання води (фізичний бік процесу); 2 — перетворення запасних поживних речовин із нерозчинних у розчинні біо­хімічний бік процесу); 3 — власне проростання (фізіоло­гічний бік процесу, морфологія проростання).

Однак ці фази не розкривають повної картини проро­стання насіння, тому LГ. Строна цей процес поділив на п'ять фаз.

1 — фаза поглинання, води. Насіння .поглинає воду до появи критичної вологи. Втягують воду гідрофільні колоїди насіння, в той же час не відбувається помітна активізація хімічних процесів і не спостерігаються зміни у морфології. У цій фазі насіння поглинає воду із силою 50—100 атм., і збільшення об'єму його особливо помітне через 8—12 год і закінчується через добу. При доступній волозі насіння буб­нявіє при температурі 20 °С.

2 — фаза набубнявіння. Швидкість набубнявіння насіння залежить від його крупності, вмісту білка в ендоспермі (чим більше його, тим повільніше насіння бубнявіє), а також щільності плодової оболонки зерна.

У набубнявілому насінні за сприятливих умов під вшіи-. вом багатьох ферментів відбувається перетворення запасних поживних речовин в ендоспермі. Фермент діастаза, який утворюється в зародку, щитку й алейроновому шарі, сприяє перетворенню крохмалю в розчинні вуглеводи (декстрин, мальтозу). Одночасно з перетворенням крохмалю відбувається часткове розчинення геміцелюлози під впливом особливого ферменту — цитази.

Запасні білкові речовини ендосперму при проростанні насіння також піддаються гідролітичному розпаду з участю фермен­ту — протеази. В результаті цього утворюються амінокислоти і аміак, які при взаємодії з вуглецевими сполуками пере­творюються .в аспарагін. Із амінокислот, аспарагіну, безазотистих та інших речовин формуються нові білкові речовини клітин, тканин тощо.

Розпад запасних поживних речовин не закінчується ут­воренням кінцевих продуктів гідролізу, вони пізніше пере­ходять у процеси синтезу, оскільки проростання зерна — не тільки простий розпад запасних речовин, а й процес утворення нових сполук, завдяки яким продовжується жит­тєдіяльність зародка.

3 — фаза росту первинних корінців починається з ділення клітин первинного корінні, відбувається накльовування, потім ростуть корінці, вся енергія витрачається для росту проростка (в корінцях синтезуються вітаміни, регулятори росту).

4 — фаза росту проростка починається із з'явлення проростка, продовжується ріст корінців, у злаків ця фаза закінчується з’явленням колеоптиле.

5 — фаза встановлення проростка — в цій фазі проросток одержує із насінини поживні фізіологічно-активні речовини, крім того, він може використовувати вологу й поживні ре­човини з грунту.

Найбільше на проростання насіння впливають тепло і волога, а на швидкість набубнявіння, крім того, й власти­вості самого насіння, насамперед його проникливість, струк­тура, розміри. Дрібне насіння бубнявіє швидше. Загальна кількість води, яку поглинає насіння, залежить, насамперед, від його хімічного складу. Виходячи з цього, мінімальна кількість води для проростання насіння у злаків становить 46—76%, у бобових — 106—114, насіння льону поглинає до 160, а буряки — 120—168 %.

Обов'язково для проростання насіння необхідний кисень для дихання й окислення запасних поживних речовин, при нестачі його відбувається анаеробне дихання, при якому в тканинах насінини збільшується вміст недоокислених мета­болітів, які негативно впливають на ріст.

Необхідність тепла для проростання насіння характери­зується кардинальними температурами: мінімальною — ниж­че якої проростання неможливе, оптимальною — при якій ?????? ??????? проростання, максимальною - ?????????????????.

2. Мінімальна температура для проростання з'явлення сходів у різних сільськогосподарських культур (за В. Н. Степанович)

На швидкість з'явлення сходів впливає багато факторів: вологість і температура ґрунту, його гранулометричний склад, глибина загортання насіння, біологічні особливості сорту тощо. Професор A..Носатовськяй встановив, що від початку проростання озимої пшениці до з'явлення сходів сума середньодобових температур повинна становити 60—90 ⁰ С залежно від глибини загортання насіння (в середньому по 10 ⁰ С 1 на кожен сантиметр).

Спочатку ростуть зародкові корінці, яких неоднакова кількість у різних-хлібних злаків. Пшениця й овес утворюють по три, жито — чотири, ячмінь — п'ять. Просо, ку­курудза, сорго, рис проростають одним корінцем.

Зародковий корінець у голозерних злаків пробиває обо­лонку насіння біля верхнього кінця квіткової луски, а в плівчастих — проходить під квітковими лусками і з'яв­ляється назовні у верхньому кінці насіння.

Зародкове стебло вкрите тонким прозорим чохликом, який називають колеоптиле. Він захищає стебло і перший листок І від пошкодження при виході його на поверхню ґрунту. Цей період називають з'явленням сходів. Здебільшого сходи зе­лені, але часто мають фіолетовий, коричнюватий або сизу­ватий відтінки внаслідок наявності антоціану або воскового нальоту. У пшениці сходи переважно зелені, рідше з відтін­ками, у жита — фіолетово-коричневі, в ячменю — сизува­то-зелені, у вівса — світло-зелені, у просовидних хлібів — зелені (рис. 9).

Сходихлібних злаків бувають опушені, тобто густо вкриті волосками, або голі.

Відмінною ознакою сходів пшениці та ячменю є те, що листки їх повертаються за рухом, а у вівса проти руху годинникової стрілки (рис. 10).

Коренева система злакових рослин спочатку росте швид­ше, ніж надземні органи. Зародкові корені забезпечують рослини у ранній період життя вологою і поживними речо­винами.

Кущення. Характерна особливість хлібних злаків — вла­стивість кущитися. При кущенні з підземних стеблових вузлів утворюються бічні пагони і вторинна коренева система. От­же, у злаків відбувається підземне галуження стебла на відміну від багатьох інших рослин, в яких стебло галузиться на певній висоті над поверхнею ґрунту. Проте у деяких злаків часто спостерігається і надземне галуження стебла (просо, кукурудза, сорго).

Процес кущення полягає у тому, що з підземних стеб­лових вузлів утворюються вторинні корені й бічні пагони» які з'являються над поверхнею ґрунту і ростуть так само, як головне стебло. Бічні пагони і вторинні корені можуть утворювати:-? з кожного підземного вузла, але найбільше — з вузла кущення. Найчастіше він залягає на глибині 1—3 см від поверхні ґрунту.

Глибина залягання вузла кущення залежить від температури, фізичних властивостей ґрунту, інтенсивності освіт­лення посівів, особливостей сорту тощо. Проте застосуван­ням відповідної агротехніки певною мірою можнарегулювати її. Так, при збільшенні глибини загортання насіння, як правило, збільшується глибина залягання вузла кущення.

Проте у жита такої залежності не спостерігається, що пояснюється його властивістю утворювати другий вузол ку­щення, який стає головним. Розміщення першого вузла у жита і пшениці безпосередньо залежить від глибини загор­тання насіння, а також від густоти посівів: у рослин на загущених посівах він формується ближче до поверхні. Доведено, що при збільшенні глибини залягання вузла ку­щення холодостійкість озимої пшениці підвищується. При заляганні його близько до поверхні ґрунту в роки з недо­статньою кількістю опадів в озимих не утворюються вузлові корені, для росту і розвитку яких потрібна певна вологість ґрунту (для злаків першої групи близько 60% ПВ).

Надмірна глибина загортання насіння призводить до по­слаблення сходів, зменшення енергії кущення, середньої кіль­кості стебел на одну рослину і зниження врожаю. Най­частіше вузол кущення залягає на глибині 1—3 см.

Залежно від умов вирощування, природних особливостей культур і сорту енергія кущення буває різною й показує, наскільки енергійно утворюються бічні пагони. Чим кращі умови вегетації рослин, тим вона вища. У кукурудзи енергія кущення звичайно не перевищує двох стебел, тоді як у більшості злаків за сприятливих умов вирощування стано­вить 5—10, а іноді 50—100 і більше стебел на рослину.

Розрізняють загальну і продуктивну кущистість.

Загальна кущистість рослин визначається середньою кіль­кістю пагонів, що розвиваються на ній, і залежить від виду, сорту, площі живлення, вмісту поживних речовин у ґрунті, його властивостей та температури. Так, в озимих хлібів вона більша, ніж у ярих, а в жита — більша, ніж у пшениці.

Чим кращі умови для росту рослин, тим більша загальна кущистість. Але занадто велика загальна кущистість при вирощуванні хлібів на зерно не бажана, оскільки частина пагонів росте погано, утворюючи так звані підгін і підсів, що не дають урожаю. Підгоном називають пагони хлібних злаків, які значно відстають у рості від основних і часто не викидають суцвіття (недогін). Підсівом називають рослини, які відстають у рості й часі достигання від основної маси рослин даної культури.

На відміну від загальної, про­дуктивна кущистість визначається кількістю стебел, які дають уро­жай. У зернових хлібів вона зде­більшого становить 1,5—3.

Кущення хлібів першої групи на­стає у середньому через 15—18, а хлібів другої групи — через 20— ЗО днів після з'явлення сходів.

Період кущення у різних хлібів неоднаковий. Озимі хліба, наприк­лад, кущаться довше, ніж ярі, 3 ярих довго кущаться тверда пшениця і просовидні хліба, а порівняно швид­ко — ячмінь.

В озимих культур кущення від­бувається переважно восени і продовжується навесні. В ярих в умо­вах сухого ґрунту воно може не відбуватися або розпоча­тися при виході рослин у трубку. При цьому утворюється підгін.

Кущення хлібних злаків — одна з важливих фаз розвитку рослин і значно впливає на врожайність (рис. 11).

Фаза виходу в трубку. У злакових хлібів стебло з дуже коротенькими міжвузлями і зачатковим колосом утворюється ще в період кущення (в озимих культур восени). Стеблові вузли в цей період дуже зближені й мають вигляд попе­речних рубчиків, розміщених біля основи зачаткового колоса.

Міжвузля ростуть поступово, починаючи з нижнього, роз­міщеного над вузлом кущення. При цьому, як правило, кожне наступне міжвузля росте швидше від попереднього. Завдяки цьому верхні вузли з колосом починають підні­матися всередині листкової трубки.

Початок росту стебла в довжину називається виходом у трубку. Спочатку ріст стебла непомітний. У цей час видов­жується нижнє міжвузля й утворюється зачаткове суцвіття.

Вихід рослин у трубку в озимих культур починається і навесні, після з'явлення двох-трьох нових листочків, а в ярих хлібів першої групи — при утворенні п'ятого-шостого листка.

Фаза колосіння або викидання волоті у злакових хлібів відбувається одночасно з посиленим ростом стебла, внаслідок видовження верхніх міжвузлів і виходу суцвіття з піхви верхнього листка (з'являється половина колоса чи волоті).

Період від виходу в трубку до колосіння дуже важливий у розвитку хлібних злаків. У цей час посилено ростуть листки, стебло, формується колос чи волоть, тому рослини потребують більше г вологи і поживних речовин.

Фаза цвітіння у більшості хлібів настає через два-три дні після викидання суцвіття, і тільки в жита — через 8—10 днів після колосіння, а в ярого ячменю — здебільшого ще до колосіння, коли колос знаходиться у піхві листка.

За характером запилення хлібні злаки поділяють на са­мозапильні (пшениця, ячмінь, овес, просо, рис) і перехрес­нозапильні (жито, кукурудза). Сорго — перехреснозапильна культура, прете майже у половини рослин спостерігається і самозапилення. У самозапильних рослин, пиляки дозрівають у закритій квітці, тому, пилок потрапляє на приймочку квітки раніше, ніж вона розкривається. Проте в суху, жарку погоду пиляки часто дозрівають після розкривання квітки. В таких випадках можливе перехресне запилення у само­запильних культур.

У перехреснозапильних спочатку розвивається квітка, а пиляки розтріскуються тільки після виходу з квітки назовні, і пилок розноситься вітром. Крім того, пилок з інших квіток проростає швидше, ніж із своєї. Спека, дощі, сухі вітри негативно впливають на запилення перехреснозапильних куль­тур і спричиняють череззерницю. Цвітіння колоса почи­нається із середньої його частини і поширюється вгору та вниз, а волоть зацвітає з верхівки. Зерна, що утворюються першими, крупніші, ваговитіші й мають кращі посівні якості.

Фаза формування, наливання та достигання зерна хліб­них злаків. Після запліднення яйцеклітини зав'язі почи­нається формування зерна. В цей період інтенсивно росте зернівка. Утворюється зародок, в якому диференціюються окремі його частини. Клітини ендосперму наповнюються за­пасними речовинами завдяки посиленому їх надходженню із стебел і листків.

Коли зерно заповниться поживними речовинами і сфор­мується, у ньому поряд із надходженням поживних речовин починаються процесі перетворення їх із рухомого розчинного стану в нерозчинний. У практиці розрізняють три фази достигання хлібних злаків: молочну, воскову і повну.

Молочна стиглість настає через 10 - 14 днів після запліднення. На цей час зерно майже повністю виростає у довжину, вміст його являє собою молочнорідкий із суспензованими крохмальними зернами розчин. Води в зерні на початку фази 60, з наприкінці — 40 %. Після висушування об'єм зерна зменшується майже втроє, воно стає дрібним, ; зморшкуватим, але має досить високу енергію проростання. Це пояснюється тим, що в ньому достатній вміст розчинних поживних речовин. Однак таке зерно швидко втрачає схожість.

Воскова стиглість настає через 10—12 днів після мо­лочної. У багатьох хлібів у фазі воскової стиглості спо­стерігається майже повне пожовтіння всієї рослини. Зерно набуває нормального кольору і воскової консистенції, легко ріжеться нігтем. Зернівка містить на початку близько 40, а наприкінці — до 2С % води. У південних сухих районах нашої країни ця фаза триває до 6—8, а в зволожених — 10—12 днів. Наприкінці фази у більшості рослин надход­ження поживних речовин припиняється. У цій фазі почи­нають роздільне збирання врожаю більшості культур.

Повна стиглість залежно від породних умов настає через 6—12 днів після воскової. Зерно в цій* фазі. сухе» містить-у південних районах 13—15, у північних — 17—20 % води. Оскільки об'єм його зменшується, можливі втрати врожаю від обсипання, особливо у нестійких проти обсилання сортів. Кафедра рослинництва Харківського аграрного універси­тету запропонувала зручний і доступний озиновий метод визначення строку збирання хлібів. Він ґрунтується на біо­логічному зв'язку між фазою стиглості зерна та інтенсивністю транспірації рослин. У 1 %-й розчин еозину опускають свіжозібране колосся із соломою 15- -20 см завдовжки на 3 год. Під дією еозину колосся молочної стиглості набуває інтен­сивного червоного забарвлення, колосся воскової стиглості забарвлюється слабо (тільки окремі колоски), а колосся по­вної стиглості не забарвлюється.

За інтенсивністю забарвлення колосся визначають готовність хлібів до збирання.

Отже, фенологічні фази — це таке проявления змін стану рослин в онтогенезі кожного покоління, яке можна спо­стерігати візуально. Вони тісно пов'язані з більш прихова­ними процесами розвитку рослин, які супроводжуються за­родженням і розвитком нових органів. Ці періоди називають етапами органогенезу. Між фенологічними фазами і етапами органогенезу існує тісний зв'язок, який повторюється щоразу в онтогенезі. Тому за станом фенології можна з впевненістю говорити про органотворні (органогенні) процеси, які відбуваються у цей час в рослині. Знати про них важливо, бо саме під час зародження і початкового розвитку рослин можна впливати на швидкість і кількість сформованих органів. У розвитку зернових культур Ф» М. Куггрман виділила 12 етапів органогенезу.

У злакових культур перший етап починається ще на материнській рослині при формуванні зародка і продовжується у фазі сходів до розростання в справжні листочки всіх зародкових листочків. Він характеризується недиференційованим конусом наростання. На цьому етапі переважає тетеротрофний тип живлення, і регулювати продуктивність посіву можна підготовкою якісного насіння, встановленням оптимальних норм висіву, застосуванням прийомів, які підвищують польову схожість насіння (інкрустування, протруювання тощо).

На другому етапі конус наростання диференціюється на зачаткові вузли і міжвузля стебла, в пазухах зачаткових листків закладаються точки росту другого порядку, а на них третього і т. д. Цей етап збігається з розростанням третього листка, початком і серединою фази кущення, і в озимих, починаючись восени, може продовжуватися навесні. На цьому етапі, регулюючи живлення, вол ний режим, освітлення, можна керувати такими елементами, як кущистість і зимостійкість рослин.

На третьому етапі який збігається із закінченням фази кущення, на конусі наростання формуються членики колосового стрижня, міжвузля й вузлові горбочки осей»волоті у волотевих культур.

На четвертому етапі формуються бокові гілочки суцвіття і колосові горбочки. Він збігається з початком виходу рослин у трубку (витягування піхвової трубки листків і випрямлення пагонів). Технологічними прийомами в цей час можна змінювати кількість колосків у суцвітті, впливати на посу­хостійкість.

П'ятий етап збігається а повним розростанням першого міжвузля. У цей час у суцвітті диференціюються квіткові луски зачатки репродуктивних органів — маточок і тичинок. На цьому етапі прийомами технології вдається змінювати кількість квіток у колосках.

Шостий етап настає у фазі другого міжвузля, коли формується спорогенна тканина в пиляках, зародковий мішок, яйцеклітина і пилякові зерна. Створюючи сприятливі умови (водний режим, живлення та освітлення), можна підвищувати фертильність квіток і жаростійкість рослин. Ці ж елементи продуктивності контролюються технологічними прийомами і на сьомому та восьмому етапах органогенезу.

Сьомий етап збігається з розростанням третього-шостого міжвузлів, коли інтенсивно ростуть усі органи суцвіття і дозрівають яйцеклітини та пилякові зерна.

Восьмий етап збігається з колосінням (викиданням волоті), коли закінчується формування всіх органів суцвіття і і квіток.

На дев'ятому етапі, який збігається з фенофазою цвітінь у. Збуваються запилення і запліднення та утворюється зигота. Дефіцит вологи, освітлення, незбалансованість живлення в цей період знижують озерненість суцвіття. У перехресноза­пильних культур, наприклад жита, вона знижується також ери виляганні посівів, безперервних інтенсивних вітрах та за надмірно дощової погоди.

Десятий етап збігається з фенологічною фазою форму­вання й росту зернівки, на якому відбуваються формування та ріст плода і насінини, диференціація в них органів за­родка. На цьому етапі технологічними прийомами впливають на величину зернівки. З фенологічною фазою наливання зернівки збігається одинадцятий етап органогенезу. У цей період формуються виповненість і ваговитість зернівки.

Із настанням воскової стиглості рослина вступає у два­надцятий етап органогенезу. В зернівку закінчують над­ходити пластичні речовини, основним процесом є перетво­рення поживних речовин у запасні, зернівка достигає.

При вирощуванні зернових культур за інтенсивними тех­нологіями необхідно враховувати процеси, які відбуваються на кожному етапів органогенезу, і вимоги рослин до умов вирощування на кожному з етапів.

2.2. ЕКОЛОГІЧНІ ТА БІОЛОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ

Озима пшениця належить до холодостійких культур. На­сіння її здатне проростати при температурі посівного шару ґрунту всього 1-2 °С, проте за такої температури сходи з'являються із за­пізненням і недружно. Найбільш інтенсивно ґрунт поглинає воду, яка потрібна для набухання і проростання насіння, при прогріванні ґрунту до 12 - 20 °С. За такої температури і достатній вологості ґру­нту (близько 15 мм продуктивної вологи у посівному шарі) сходи з'являються вже на 5 - 6-й день. Більш висока температура (понад 25 °С) несприятлива для проростання, бо може стати причиною си­льного ураження сходів хворобами, особливою іржею, а при темпе­ратурі 40 °С, коли відносна вологість повітря сягає 30 % і нижче, насіння, яке проросло, гине через інтенсивне випаровування воло­ги, а те, яке набухло, втрачає схожість внаслідок дихання, витрат поживних речовин і ураження пліснявою. Найсприятливішим для сівби пшениці є календарний строк із середньодобовою температу­рою повітря 14 — 17 °С. Більшість сортів озимої пшениці, районова­них в Україні, відносно стійкі проти понижених температур в осін­ній, зимовий та ранньовесняний періоди. При доброму загартуванні восени вони витримують зниження температури на глибині вузла кущення до 15 - 18 °С морозу, а деякі з них (Миронівська 808) — навіть до мінус 19 — 20 °С. Найвищою холодостійкістю озима пшени­ця відзначається на початку зими, коли вузли кущення містять ма­ксимум захисних речовин — цукрів. Навесні, внаслідок зимового виснаження, вона часто гине при морозах усього близько 10 °С. Осо­бливо знижується її холодостійкість при різких коливаннях темпе­ратури, коли вдень повітря прогрівається до 8-12 °С, а вночі, на­впаки, знижується до мінус 8-10 °С.

Високою морозо- і зимостійкістю відзначається пшениця, яка утворює восени 2-4 пагони і нагромаджує у вузлах кущення до 33-35 % цукру на суху речовину, що досягається при тривалості осінньої вегетації рослин 45 - 50 днів з сумою температур близько 520 - 670 °С. Перерослі рослини, які утворили восени 5-6 пагонів, втрачають стійкість проти низьких температур, часто гинуть або сильно зріджуються, і площі доводиться пересівати або підсівати інші культури.

Озима пшениця добре витримує високі температури влітку. Короткочасні суховії з підвищенням температури до 35 — 40 °С не за­вдають їй великої шкоди, особливо при достатній вологості ґрунту. Цим відзначаються переважно сорти південного походження, на­приклад, Одеська 51, Безоста 1 та ін. Протягом вегетації сприятли­вою середньою температурою є 16 — 20 °С із зниженням у період ку­щення до 10 - 12 °С та підвищенням при трубкуванні до 20 - 22 °С, цвітінні і наливанні зерна — до 25 — 30 °С. Для розвитку сильної кореневої системи кращою температурою ґрунту є від 10 до 20 °С.

Вимоги до вологи. Озима пшениця потребує достатньої кілько­сті вологи протягом усієї вегетації. Як правило, високий урожай її спостерігається при весняних запасах вологи у метровому шарі ґру­нту до 200 мм, а на період колосіння — не менше 80 - 100 мм гри постійній вологості ґрунту 70-80 % НВ. Вологість, більша за 80 % НВ, несприятлива для пшениці, бо погіршується газообмін кореневої системи через насичення повітря в ґрунті.

Транспіраційний коефіцієнт у пшениці становить 400-500 у сприятливі за вологої ; роки він знижується до 300. у посушливі — підвищується до 600 - 700. Особливо високим він буває у період схо­ди — початок кущення (800 - 1000), найменшим — наприкінці ве­гетації (150 - 200). Більш економно витрачають вологу рослини, до­статньо забезпечені поживними речовинами.

Протягом вегетації пшениця поглинає вологу нерівномірно. Найбільше вона потрібна рослинам у період трубкування, особливо за 15 днів до виколошування з тривалістю близько 20 днів, коли рослина інтенсивно росте і в неї формуються колоски, квітки. Не­стача вологи в цей час зумовлює значне зниження врожаю внаслі­док меншої кількості зерен у колосі та меншої маси 1000 зерен.

В умовах Степу і південного Лісостепу велике значення має во­логість посівного шару на час сівби пшениці. Значні запаси її у ґру­нті необхідні з самого початку бубнявіння насіння, яке у м'якої пшениці відбувається при поглинанні 50-55 % води від сухої маси насіння, а в твердої — на 5-15 % більше. Тому дружні сходи з'являються лише при наявності в посівному шарі 10 — 15 мм про­дуктивної вологи, а процес кущення — при вологості орного шару 0-20 см не менше 20 - ЗО мм. При достатньому забезпеченні рос­лин водою вони нормально кущаться, формують добре розвинену вторинну кореневу систему, стають більш зимо- та морозостійкими. Про високу потребу озимої пшениці у волозі свідчать витрати нею води при формуванні врожаю, які становлять за вегетацію, залежно від зони вирощування, в середньому 2500 — 4000 м³ /га. Тому нагро­мадження і збереження ґрунтової вологи для пшениці, особливо в Степу, є одним з важливих факторів її високої продуктивності.

Вимоги до ґрунту. За даними А. І. Носатовського, коренева си­стема озимої пшениці на родючих ґрунтах здатна проникати на глибину до 2 м. Тому озимій пшениці найбільше відповідають ґрун­ти з глибоким гумусовим шаром та сприятливими фізичними влас­тивостями, достатніми запасами доступних для неї поживних речо­вин і вологи з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6 - 7,5).

Коренева система пшениці найкраще розвивається на пухких ґрунтах, об'ємна маса яких становить 1,1 — 1,25 г/см³ . При об'ємній масі 1,35 — 1,4 г/см³ ріст коріння пригнічується, а якщо вона пере­вищує 1,6 г/см³ , корені не проникають у ґрунт або проникають лише по червоточинах та щілинах.

Надмірна пухкість ґрунту з об'ємною масою менше 1,1 г/см³ теж несприятлива для формування коріння, бо при наступному осіданні ґрунту можливе обривання коренів (що буває, наприклад, при запізнілій оранці). На таких ґрунтах багато втрачається води і верхній шар пересихає, що особливо небажано для посушливих районів. Встановлено, що серед озимих культур озима пшениця — одна з найбільш вибагливих до ґрунтових умов вирощування. Найвища урожайність її спостерігається при вирощуванні на чорноземних ґрунтах на півдні — також на каштанових і темно-каштанових Малопридатними (особливо для сортів твердої пшениці) є кислі підзо­листі та солонцюваті ґрунти, а також ґрунти, схильні до заболочу­вання, торфовища. Проте за відповідної технології і на таких ґрун­тах можна вирощувати до 40 ц/га і більше зерна пшениці.

За виносом поживних речовин з ґрунту озима пшениця є азотофільною рослиною: 1 ц зерна виносить у середньому з ґрунту азоту 3,75, фосфору — 1,3, калію — 2,3 кг. На початку вегетації особливо цінними для пшениці є фосфорно-калійні добрива, які сприяють кращому розвитку її кореневої системи і нагромадженню в рослинах цукрів, підвищенню їх морозостійкості. Азотні добрива більш цінні для рослин навесні і влітку — для підсилення росту, формування зерна і збільшення в ньому вмісту білка.

Вимоги до світла. Озима пшениця належить до рослин довго­го світлового дня. Вегетаційний період її. залежно від району виро­щування та особливостей сорту, коливається від 240 - 260 до 320 днів. Для пшениці має значення також інтенсивність освітлення. При затіненні рослин у загущених посівах нижні стеблові міжвузля надміру витягуються, і пшениця вилягає.

2.3. ХАРАКТЕРИСТИКА СОРТІВ ПШЕНИЦІ

Сорти. Коломак 3. Пшениця м'яка. Різновидність еритроснермум. Середньостиглий. Стебло середньої товщини, міцне, пусте. Листки зелені, за величиною проміжні, не опушений восковий наліт середній. Колос солом'яно-жовтий, призматичний, щільний. Зернівка червона, нзшввидовженз, борідка середня. Урожайність — 44,9—58 ц/га. Зимостійкість - 4,3—4,7 бала. Стійкість протії вилягання — 4,8 бала, обсипання — 4,8, посухи — 4,2 бала. Ураженвсть борошнистою росою — 10,6—20,5 %, бурою іржею — 15,1—21,8, фузаріозом — 5,0—8,6 %. Вміст білка — 11,5—13,9 %, клейковили — 24,1—29,2%. Маса 1000 зерен — 40,4—45,1 г.

Загальна хлібопекарська оцінка — 3,7—-4,5 бала. Рекомендований для вирощування в Степу, Лісостепу і на Поліссі.

Альбатрос одеський. Пшениця м'яса. Різновидність єретроспермум. Рослини заввишки 75—108 см. Листки світлозелені, вузькі, короткі. Колос циліндричний, завдовжки 9— 11 см, середньощільний, вегетаційний період — 287—303 дні. Стійкість проти вилягання — 3—5 балів, зимостійкість 4—-5 балів. Придатний для вирощування за інтенсивною технологією. Борошномельні та хлібопекарські якості добрі Аміяні Вміст білка — 13,6—14,6 %, сирої клейковини — 28.4-29,3 %. Маса 1000 зерен — 33,7—44,7 г. Загальна Жопекзрська оцінка — 4—4,5 бала. Рекомендований для збування в Степу і Лісостепу.

Вимпел одеський. Пшениця м'яка. Різновидність лютес. Ранньостиглий. Кущ нагаврозлогий, стебло тонке, пусте, пружне. Листки світло-зелені, без опушення. Колос циліндричний, білий, завдовжки 8—9 см, середньої щільності. Зернівка середньої крупності, червона, напіввиражена, боріздка ока. Морозостійкість середня — вище середньої. Урожайність — 56,6 на богарних і 69 ц/га на зрошуваних земдях. Маса 1000 зерен — 41,5—42,4 г. Рекомендований дня вирощування в Степу і Лісостепу.

Миронівська 30. Пшениця м'яка. Різновидність лютесценс, середньостиглий. Форма куща проміжна, стебло міцне, середньої товщини. Листки зелені, опушення відсутнє, циліндричний, білий, середньої довжини, зернівка крупна, овалновидовжена, червона. Маса 1000 зерен — 45,4—46,2 г. ФЙйкість проти вилягання — 4,7—4,8, обсипання.— 4,7—4,9. Ураження борошнистою росою — 3—3,2 %, бурою іржею — 4-4,9, фузаріозом — 0,6—4 %. Рекомендований для виро­щування в Лісостепу і на Поліссі.

Поліська 87. Пшениця м'яка. Різновидність лютесценс. Сходи темно-зелені. Стебло пусте, досить міцне Із слабим, восковим нальотом. Листки темно-зелені, вузькі, короткі. Колос призматичний, нещільний. Зерно яйцеподібної форми,, велике. Маса 1000 зерен — 45—53,2 г. Середшюстиглий Вегетаційний період — 288—306 днів. Добре зимує. Зи­мостійкість — 4—5 балів. Вміст білка — ІЗ—14, сирої клей­ковини — 25,9—29,3 %. Загальна хлібопекарська оцінка — 3,2—3,8 бала. Задовільний філер. Урожайність — 52,8— 62,8 ц/га. Рекомендований для вирощування в Лісостепу і на Поліссі.

Ровенська ЗІ. Пшениця м'яка. Різновидність лютесценс, пізньостиглий. Форма куща прямостояча, стебло міцне, тов­сте. Листки темно-зелені з сизим відтінком, широкі, неопушені. Колос циліндричний, солом'яно-білий, завдовжки 8— 11 см, щільний. Зернівка середньої крупносгі, напіввидовжена, червона, боріздка глибока. Маса 1000 зерен — 42,6—46,4 г. Урожайність — 57,8—64,1 ц/га. Стійкість проти виляган­ня — 4,6—4,8 бала. Ураження борошнистою росою — 4,7— 6,4 %. Рекомендований для Лісостепу і Полісся.

Тіра. Пшениця м'яка. Різновидність еритроспермум. Середньоранній. Форма куща сланка, стебло середньої товщина, міцне. Листки зелені, без опушення, з восковим нальотом. Колос coлом'яно-жовтий, призматичний, середньої щільності. Зернівка яйцеподібна, середка за величиною, борідка неширока, неглибока. Маса 1000 зерен — 37,4—41 г. Уржайність — 46,4— 54,9 ц/га. Вміст білка —11,7—14,3, клейковини — 25,0—29,1 %, хлібопекарська,оцінка — 3,6 -4,8 бала. Стійкість проти вилягання — 4,9 бала, ураженість борошнистою росою — 12,6—19,2 %. Рекомендований для вирощування в Степу, Лісостепу і на Поліссі.

Українка одеська. Пшениця м'яка. Різновидність еритроспермум. Середньоранній. Форма куща напіврозлога, стебло міцне, товсте, листки темно-зелені з сизим відтінком. Кола циліндричний або злегка веретеноподібний, білий, завдовжки 8—9 см, більш щільний у верхній частині. Зернівка середньої величини, червона, боріздка середня. Маса 1000 зерен 40,3—44,6 г. Урожайність — 51,0—61,5 ц/га. Стійкість проти вилягання — 4,8 бала. Ураження борошнистою росою 1,4—5,6 %_г бурою іржею — 4,4—6,9, фузаріозом — 1-3,2 %. Рекомендований для вирощування в Степу, Лісостепу і Поліссі.

Одеська 161. Пшениця м'яка. Різновидність еритроспермумі Ранньостиглий. Форма куща напівстояча, стебла міцне, просте, середньої товщини. Листки світло-зелені, не опушені, колос циліндричний, до верху звужений. Зернівка середня за розміром, видовжено-овальна, червона, боріздка глибока морозостійкість вище середньої. Урожайність — 52,8—64,5 ц/п. Маса 1000 зерен — 41—44 г. Стійкість проти вилягання 4,3—4,8 бала. Ураженість борошнистою росою — 2,6—6,8 %. Рекомендований для вирощування в Степу, Лісостепу і на Поліссі.

Юна. Пшениця м'яка. Різновидність лютесценс. Висота рослин — 73 см. Стебло середньої товщини, міцне. Листки середні за довжиною, світло-зелені. Колос призматичний білий, завдовжки 9—11 см, .безостий. Зерно червоне, напівкругле, боріздка неглибока, основа опушена. Маса 1000 зерен - 40 г. Урожайність — 57,5 ц/га. Зимостійкість — 4 бали, стійкість проти вилягання —г 4 бали. Рекомендований для вирощування в Степу і Лісостепу.

Спартанка. Пшениця м'яка. Різновидність лютесценс. Сходи темно-зелені. Листки, вузькі, короткі, темно-зелені. Рослинизаввишки 49—100 см. Стебло пусте з помірним восковим нальотом. Колос веретеноподібний, середньої довжини і щільності. Зерно овально-видовжене з неглибокою боріздкою, крупне. Маса 1000 зерен— 35,1-^-45,4 ґ. Середньоранній. Вегетаційний період — 242—296 днів. Стійкість проти обсипання зерна — 4,5—5 балів. Вміст білка — 13,8—15,3, сирої клейковини - 28,4—32,2 %. Загальна хлібопекарська оцінка — 3,5—3,9 бала. Урожайність зерна — 45,1—61,5 ц/га. Рекомендований для вирощування в Степу і Лісостепу.

Київська остиста. Пшениця м'яка. Різновидність еритроснермум. Середньостиглий. Форма куща проміжна. Стебло міцне, пусте, середньої товщини. Листки зелені, опушення 2-сутнє, без воскового нальоту. Колос циліндричний, білий, рихлий, завдовжки 10,5 см. Зерно середньої крупності, червоне, опушене, видовженої форми, боріздка неглибока. Маса 1000 зерен — 45,2—46 г. Урожайність — 53,2—57,6 ц/га. Зимостійкість — 4,7—4,8 бала. Стійкість проти вилягання — 4,9 бала. Ураженість борошнистого росою — 6,1—8,2 %. рекомендований для вирощування в Лісостепу і на Поліссі.

Веселка. Пшениця м'яка. Різновидність лютесценс. Середньостиглий. Кущ прямостоячий, стебло середньоросле, міцне. Листки яскраво-зелені, слабоопущені, восковий наліт відсутній. Колос білий, призматичний, безостий. Зернівка червона, крупноовальна з розвішеним чубком. Маса 1000 зерен — 44 2 г. Стійкість проти вилягання — 4,7 бала, обсипання — 4 8, посухи — 4,7 бала. Ураженість борошнистою росою — 10,6 %» бурою іржею — 15,1, фузаріозом — 10,3 %. Вміст білка — 14,5, сирої клейковини — 30,3 %. Загальна хлібо-пекарська оцінка — 3,6 бала. Урожайність — 56,3 ц/га. Рекомендований для вирощування в Лісостепу.

Донецька 46. Пшениця м'яка. Різновидність лютесценс. Сходи світло-зелені. Соломина пустотіла з помірним воско­вим нальотом. Листки світло-зелені, вузькі, короткі з слаб­ким восковим нальотом. Колос короткий, середньощільний. Зерно овальної форми, середнє за величиною. Маса 1000 зе­рен — 38,2—44,1 г. Середньоранній. Зимостійкість середня.

Стійкість проти посухи та обсипання така сама, як у стан­дартного сорту. Борошномельні та хлібопекарські якості добрі. Вміст білка — 14,4, сирої клейковини — 30,2 %. Загальна хлібопекарська оцінка — 4,1 бала. Урожайність — 52,4— 63 ц/га. Рекомендований для , вирощування в Степу і Лісостепу.

У Степу, Лісостепу і на Поліссі рекомендовані для виро­щування сорти м'якої озимої пшениці: Порада, Харківська 90, Горбі, Донська напівкарликова, Збруч, Находка, Обрій, Одеська напівкарликова, Ольвій, Фантазія одеська, Херсон­ська остиста, Ювілейна 75; твердої озимої пшениці: Парус, Айсберг одеський, Корал одеський, Алий парус.

2.4. СЕЛЕКЦІЯ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ

Сорти інтенсивного типу з великою потенційною про­дуктивністю краще звичайних використовують елементи живлення і воду, мають підвищений потенціал фотосинте­тичної діяльності, внаслідок чого формують на 15—20 % більший урожай зерна.

Впровадження нових сортів — одне з найефективніших заходів, які швидко скуповуються. Але лише застосування інтенсивних сортів не може вирішувати всі питання, пов'я­зані з підвищенням продуктивності. Для цього необхідна висока культура землеробства, надійна матеріально-техніч­на база, забезпеченість доброякісним насінням, достатньою кількістю добрив, іншими агротехнічними і організаційно-господарськими факторами.

Найбільші площі по Україні займають посіви сортів селекції ВСГІ, УНДІЗ, ВНДІК, МНДІСНП, УНДІРСіГ. Раніше районовані й нові сорти озимої пшениці інтенсив­ного типу можуть бути ефективними лише за належного рівня агротехніки. Це необхідно завжди враховувати при оцінці сорту як фактора підвищення ефективності зерново­го господарства. Порушення рівноваги в системі середови­ще — сорт супроводжується зниженням ефективності зерно­вого господарства через невідповідність умов вирощування для кожного із сортів. На багатих фонах неефективними виявляються сорти з недостатнім рівнем потенційної про­дуктивності, а на середніх, бідних — вимогливі до рівня агротехніки високоінтенсивні сорти.

Найбільш чутливими на добрі попередники і агрофон сорти Одеська напівкарликова, Ольвія, Напівкарлик 3 та Дніпровська 846. їх в першу чергу доцільно висівати по чорних парах та після кращих попередників, після гір­ших— Одеська 51 і недостатньо удобрених попередників доцільно висівати Одеську 51 та Охтирчанку.

3. ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОЩУВАННЯ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ

Технологія вирощування. Озима пшениця широко вирощуєть­ся е Україні із застосуванням сучасної інтенсивної технології. Суть останньої полягає в оптимізації умов вирощування пшениці на всіхетапах росту й розвитку рослин. Вона передбачає: розміщення культури після кращих попередників; використання інтенсивних сортів; застосування добрив на заплановану врожайність; роздрібне внесення азотних добрив протягом весни за даними ґрунтової і рос­линної діагностики; інтегровану систему захисту рослин від бур'янів, хвороб та шкідників; за потребою застосування регулято­рів росту (ретардантів), сівбу із залишенням постійних технологіч­них колій; дотримання високої професійної та виконавської дисци­пліни механізаторів при виконанні усіх технологічних операцій; організацію біологічного контролю за станом росту і розвитку рос­лин на основних етапах органогенезу.

Головною метою інтенсивної технології є максимальна реаліза­ція потенційної продуктивності пшениці шляхом раціональної мо­білізації природних та техногенних факторів урожайності.

Попередники пшениці. Сучасні високопродуктивні сорти ози­мої пшениці відзначаються підвищеними вимогами до родючості ґрунту, вмісту вологи в ньому та його чистоти від бур'янів. У зв'язку з цим зростає роль попередників при вирощуванні таких сортів.

Попередники для озимої пшениці підбирають з урахуванням ра­йону вирощування, структури посівних площ/ реакції сортів на по­передник. У посушливих та напівпосушливих південних районах її висівають насамперед після тих попередників, які найменше вису­шують кореневмісний шар ґрунту і після яких обробітком ґрунту створюються сприятливі умови водозабезпечення сходів; у північних районах достатнього зволоження — після тих, які забезпечують оп­тимальні строки сівби, сприятливий поживний режим ґрунту і мі­німальну його засміченість бур'янами.

За даними наукових досліджень та виробничої практики, кра­щими попередниками для пшениці в Степу України є чорні і зай­няті пари, горох, при зрошенні — люцерна; у Лісостепу — зайняті пари, горох, багаторічні трави на один укіс; на Поліссі — зайняті та сидеральні (люпинові) пари, горох, рання картопля, льон-довгунець. Приріст урожаю зерна пшениці, розміщеної після кращих по­передників, досягає 7-10 ц/га і більше порівняно з розміщенням її після стерньових попередників.

Цілком задовільними попередниками для озимої пшениці, які широко застосовуватимуться з впровадженням інтенсивної техноло­гії її вирощування на всій площі, є кукурудза на силос, ріпак, греч­ка та деякі стерньові попередники, зокрема озима пшениця, посіяна після чорного пару або багаторічних трав.

Дослідженнями встановлено, що урожай пшениці, близький до високого, можна одержати і після гірших попередників. Проте це завжди пов'язано з додатковими витратами добрив, гербіцидів, за­собів захисту рослин від хвороб, шкідників що значно підвищує со­бівартість вирощеної продукції.

Серед інтенсивних сортів, районованих у Степу, особливо висо­кою реакцією на попередники відзначається Безоста 1, Одеська напів-карликова та інші коротко- і середньостеблові сорти, які при сівбі після кращих попередників забезпечують приріст урожаю до 15-20 ц/га; У Лісостепу до таких сортів належать Донська напівкарликова, Вік­торія одеська, Киянка; на Поліссі — Ганна, Миронівська 33 та ін.

Сорти високорослі, схильні до вилягання, доцільно висівати піс­ля стерньових попередників, кукурудзи.

Обробіток ґрунту. Основною метою обробітку ґрунту у посуш­ливих районах є збереження вологи на час сівби пшениці, що особ­ливо важливо в посушливих районах; у районах достатнього зволо­ження — боротьба з бур'янами, якісне заробляння післяжнивних решток і добрив, особливо при розміщенні озимої пшениці після ку­курудзи, багаторічних трав і внесенні органічних добрив — якісне заробляння післяжнивних решток і добрив; створення достатньо ущільненого орного шару — з щільністю 1,1-1,3 г/см³ та дрібногру-дочкуватого посівного шару — з перевагою (не менше 80 %) грудо­чок діаметром 1— 3 см і відсутністю грудочок діаметром більше 4 — 5 см; захист ґрунту від водної і вітрової ерозії.

Залежно від попередника та вологості ґрунту застосовують від­вальний або безвідвальний спосіб його обробітку. Коли орний шар містить менше 20 мм продуктивної вологи, що спостерігається в по­сушливе літо, то після таких попередників, як горох, кукурудза, ефективнішим є безвідвальний (безплужний), або поверхневий, об­робіток (дисковими лущильниками, плоскорізами); при достатньому зволоженні ґрунту — до 20 мм в шарі 0 — 20 см та ранньому збиран­ні попередника, а також на забур'янених площах кращі наслідки дає відвальний обробіток плугами з передплужниками.

При застосуванні відвального (плужного) обробітку його почина­ють з лущення відразу після збирання попередника за принципом «комбайн з поля, плуг в борозну». Встановлено, що запізнення з об­робітком стерні на один день рівнозначне втраті 20 — 30 кг/га зерна. Залежно від забур'янення поля одно- чи багаторічними бур'янами його лущать один або два рази. При наявності однорічних бур'янів і розміщенні пшениці після стерньових попередників, як правило, проводять одне якісне лущення дисковими лущильниками (ЛДГ-10, ЛДГ-15) на глибину 6-8 см; якщо за один прохід лущильника ґрунт розроблено погано, застосовують ще один прохід лущильника під кутом чи упоперек до першого на ту саму глибину з одночасним коткуванням кільчасто-шпоровими котками ЗККШ-6 або борону­ванням зубовими боронами ВЗСС-1,0, БЗТС-1,0. Після відростання бур'янів площу орють плугами з передплужниками (ШШ-5-35, ПЛП-(^; -35) в агрегаті з котками на глибину: в Лісостепу 20- 22 см; на Поліссі, де мілкий орний шар ґрунту, 16 - 18 см: у Степу при не­стачі вологи в ґрунті — теж на 16- 18 см, бо при більш глибокій оранці пересихає орний шар.

На зайнятих парах, ярі рано звільняються від урожаю парозай-маючої культури та забур'янені кореневищними бур'янами (пирієм повзучим, гострецем, хвощем польовим), а також після запирієних стерньових попередників проводять дворазове дискування на гли­бину залягання кореневищ (10-12 см) та оранку з коткуванням після з'явлення «шилець» пирію на глибину до 25 - 27 см. Пирій іноді знищують також вичісуванням (частіше на Поліссі).Ефективне застосування по вегетуючих рослинах гербіцидів: раундапу 3,5-4 кг/га, фюзилату 3- 4 кг/га.

При наявності коренепаросткових бур'янів (осоту, березки польо­вої та ін.) поле перший раз дискують на глибину 6-8 см, вдруге лущать полицевими лущильниками (ППЛ-10-25) або плоскорізами (ОПТ-3-5) при відростанні розеток бур'янів на глибину 10 - 12 см і проводять оранку на глибину 25 — 27 см або на глибину мілкого ор­ного шару. У Степу після стерньових попередників, забур'янених кореневищними бур'янами, на темно-каштанових, солонцюватих ґрунтах важкого механічного складу поверхневий обробіток диско­вими лущильниками проводять на глибину 8-10 см, а на полях з коренепаростковими бур'янами дискування слід поєднувати з роз­пушуванням плоскорізами на глибину 20 - ЗО см та щілюванням верхнього шару ґрунту, що сприяє підвищенню вологозабезпече­ності ґрунту, зменшенню кількості коренепаросткових бур'янів, під­вищенню врожайності на 3 - 4 ц/га.

Після збирання багаторічних трав, кукурудзи поле дискують уз­довж і впоперек важкими дисковими боронами (БДТ-7 та ін.) або дисковими лущильниками на глибину 10 — 12 см і в основних райо­нах поширення пшениці орють з коткуванням на глибину 25 — 27 см. Проти коренепаросткових бур'янів у фазі розеток використовують також гербіциди: 2,4ДА — 1,2 кг/га, 2М-4Х — 1,5 кг/га, безорлон — 1,4 кг/га.

Слід звертати увагу на якість обробітку ґрунту: дотримуватися встановленої глибини обробітку (відхилення від загальної глибини не повинні перевищувати ±1-2 см); обробляти ґрунт при його нор­мальному зволоженні, коли він добре подрібнюється і в міру ущіль­нюється; не допускати огріхів під час обробітку.

Оранку під пшеницю закінчують не пізніш як за 3 — 4 тижні до настання оптимальних строків сівби. При запізненні з оранкою ґрунт до початку сівби не встигає достатньо ущільнитись, що ство­рює загрозу розриву кореневої системи пшениці внаслідок його осі­дання. Про це особливо слід пам'ятати при сівбі після кукурудзи на силос (не запізнюватися з її збиранням і підготовкою ґрунту).

У посушливі роки оранку не застосовують через вивертання ве­ликих брил ґрунту. Замість оранки проводять поверхневий обробі­ток. Застосовують його, як правило, після гороху, люпину, кукуру­дзи, особливо на полях, чистих від багаторічних бур'янів. Після гороху, люпину він полягає у дво-триразовому дискуванні на глибину 8—10 см з наступним коткуванням ґрунту кільчасто-шпоровими котками; після кукурудзи проводять дискування лущильниками БДТ-5, БДТ-7 на 10— 12 см з наступною культивацією на глибину 6 — 8 см в агрегаті з кільчасто-шпоровими котками.

У південних степових районах, де має місце вітрова ерозія, засто­совують також безплужний обробіток ґрунту. Поле після збирання гороху, парозаймаючих культур, стерньових попередників, кукуру­дзи обробляють голчастими боронами (БИГ-ЗА) в агрегаті з культи-ватором-плоскорізом ОПТ-3-5, а при потребі — з котком ЗККШ-6 на глибину 8-12 см. При сівбі пшениці після кукурудзи або багаторіч­них трав використовують комбіновані агрегати ОПТ-3-5 + БИГ-ЗА + + ЗККШ-6 або АКП-2,5, БДТ-7 + БИГ-3, якими обробляють ґрунт на глибину 8 — 16 см.

Обробіток чорних парів починають восени після збирання попе­редника із застосуванням системи зяблевого обробітку, який вклю­чає дво-трифазне лущення та глибоку оранку плугами з передплужниками здебільшого на глибину до 27 - 30 см.

У Степу з осені поле, як правило, боронують. Таке поле при не­стійкому сніговому покриві або у безсніжні зими менше висушується (зменшується поверхня випаровування). Рано навесні зяб борону­ють. З появою бур'янів приступають до першої культивації з боро­нуванням на глибину 10 - 12 см, а на парах, забур'янених гірчаком повзучим, на глибину 12-14 см. Протягом літа пар підтримують у пухкому та чистому від бур'янів стані, проводячи 2-3 культивації з боронуванням з поступовим зменшенням глибини на 1,5-2 см. У вологе літо культивації пару починають з глибини 6 — 8 см з по­глибленням на 8 - 10 і 10 - 12 см.

Передпосівний обробіток ґрунту спрямований на створення сприятливого структурно-агрегатного складу посівного шару з ущільненим ложе для розміщення насіння та шару дрібногрудочкуватого ґрунту над ним. Найкраще використовувати для цього культиватори (КПС-4, УСМК-5,4, КПШ-Д та ін.), обладнані стрілчастими лапами. Культи­вацію проводять одночасно з боронуванням зубовими боронами (БЗТС-1,0, БЗСС-1,0), а при недостатній вологості ґрунту — з котку­ванням котками ЗККШ-6. Для кращого вирівнювання поверхні ґру­нту і проведення якісної сівби культивації проводять під кутом до оранки на глибину загортання насіння 4-6 см. На більш важких ґрунтах замість культиваторів використовують комбіновані ґрунто­обробні машини РВК-6, ВИП-5,6 та ін., на легких — обмежуються боронуванням. Сидеральні пари перед сівбою дискують на глибину о - 7 см.

Засто сування добрив. Добрива є одним з найефективніших швидкодіючих факторів підвищення врожайності пшениці і поліп­шення якості зерна. Великий позитивний вплив добрива на продуктивність пшениці пояснюється тим, що у ґрунті поживні речовини містяться у важкорозчинній формі, а фізіологічна активність коре­невої системи її недостатньо висока. Тому застосування добрив під пшеницю забезпечує досить високі прирости врожаю на всіх ґрунто­вих відмінах. Особливо добре реагують на внесення добрив коротко­стеблові сорти пшениці, у яких прирости урожаю за рахунок добрив можуть сягати 10—16 ц/га і більше.

На сприятливому удобреному фоні у пшениці формуються добре розвинена коренева система, оптимальна листкова поверхня, яка досягає у фазі кущення 6-9 тис. м² /га, трубкування — 20 тис., ко­лосіння 40 - 45 тис., молочної стиглості 10 тис. м'² /га; підвищується морозо- та зимостійкість, знижується транспірація. За рахунок доб­рив у зерні збільшується вміст білка на 1-3 %, сирої клейковини на З - 6 % і більше, підвищуються маса 1000 зерен, скловидність.

Під пшеницю вносять, як правило, мінеральні добрива, а органіч­ні — під попередник. Гній або компости рекомендується вносити безпосередньо під пшеницю лише на бідних ґрунтах, вміст гумусу в яких не перевищує 2,2 %, та після стерньових попередників. Серед­ня норма гною на чорноземних ґрунтах становить 20 - 25 т/га, дер-ново-підзолистих, сірих опідзолених ЗО - 35 т/га.

Застосовують гній, як правило, при вирощуванні озимої пшениці по зайнятому або чистому пару. Вносять гній розкидачами РОУ-5, ПРТ-10, ПРТ-16 або роторним розкидачем «Буран»; відразу після внесення приорюють. Затримання з приорюванням гною навіть на 6 год може зменшити його ефективність на 10 %. Після стерньових попередників рекомендується висівати як проміжні так звані фіто-санітарні культури — ріпак, гірчицю білу на зелене добриво. Коре­неві виділення цих рослин і зароблена у ґрунт зелена маса при її розкладанні пригнічують розвиток збудників хвороб і одночасно збагачують ґрунт на органічну речовину. Ці культури при форму­ванні зеленої маси 80 - 150 ц/га придисковують або приорюють. Пе­ред сівбою проводять культивацію з боронуванням або дискування на глибину загортання насіння.

Мінеральні добрива найраціональніше вносити на заплановану урожайність. При їх застосуванні особливу увагу звертають на за­безпечення пшениці азотними добривами, які треба вносити так, щоб рослини були забезпечені азотом постійно і в достатній кількості протягом вегетації. При нестачі азоту рослини погано кущаться, утворюють щуплий колос з низькою масою 1000 зерен. Надмірне азотне живлення також шкідливе: викликає сильний ріст рослин восени, і вони втрачають морозо- і зимостійкість; рослини у посівах загущуються, взаємозатінюються від надмірного кущення і знижу­ють продуктивність фотосинтезу, більше уражуються хворобами, урожайність їх знижується, як і при нестачі азоту.

При внесенні мінеральних добрив на заплановану врожайність рослини найбільш раціонально забезпечуються основними елемен­тами живлення.

На малородючих дерново-підзолистих ґрунтах Полісся застосо­вують найвищі порівняно з іншими зонами норми мінеральних доб­рив — 90-120 кг/га азоту, фосфору і калію з перевагою азоту і калію. Із фосфорних добрив на кислих ґрунтах використовують фосфоритне борошно. На чорноземах Лісостепу вносять по 60 - 90 кг/га міне­ральних добрив з перевагою фосфору та азоту, а на солонцюватих ґрунтах обмежуються внесенням азотних і фосфорних добрив, ви­ключаючи калійні.

Норми мінеральних добрив та співвідношення у них азоту, фос­фору і калію залежать також від попередників озимої пшениці. При її розміщенні в сівозміні після зернових бобових культур та багато­річних бобових трав застосовують повні мінеральні добрива з під­вищеними нормами фосфорних і калійних та зменшеними — азот­них; після кукурудзи — з підвищенням норм азоту, наприклад, піс­ля картоплі або цукрових буряків — калію.

При застосуванні добрив потрібно враховувати біологічні особли­вості районованих сортів пшениці. Вищі норми мінеральних добрив, особливо азотних, застосовують при вирощуванні низькорослих сор­тів, стійких проти вилягання, і менші — при використанні під висо­корослі сорти, схильні до вилягання.

Ефективність мінеральних добрив залежить від строків сівби пшениці. При ранній сівбі, особливо в умовах достатнього зволо­ження і теплої осінньої погоди, озиму пшеницю удобрюють лише фосфорно-калійними добривами, завдяки яким рослини не перерос­тають, краще загартовуються, стають більш зимостійкими. Під пшеницю пізніх строків сівби вносять повне мінеральне добриво, яке поліпшує кущення рослин і сприяє швидшому наростанню веге­тативної маси із сформованим вузлом кущення, витривалої до пере­зимівлі.

На ґрунтах з підвищеною кислотністю (рН 5,5 і менше) викорис­товують фізіологічне лужні мінеральні добрива (натрієву або каль­цієву селітру, томасшлак, фосфоритне борошно та ін.), на солон­цюватих — фізіологічне кислі (сульфат амонію, суперфосфат тощо).

Проте в господарствах не завжди вистачає добрив для того, щоб забезпечити ними рослини при формуванні максимальної продук­ції. Тому слід керуватися рекомендаціями про застосування норм мінеральних добрив, які експериментальне встановлені дослідними установами для одержання достатньо високих урожаїв озимої пше­ниці, виходячи з конкретних умов вирощування.

Середніми нормами добрив при інтенсивній технології вважа­ються для озимої пшениці 90-120 кг/га азоту, фосфору і калію (NPK). Вони можуть бути більшими або меншими, залежно від ро­дючості ґрунту і ґрунтової відміни, характеру попередника, зони ви­рощування пшениці, сорту та багатьох інших причин.

Розраховані або рекомендовані середні норми фосфорно-калій-них добрив вносять розкидачами НРУ-0,5, ІРМГ-4, РУМ-5, РУМ-8 або КСА-3 під основний обробіток ґрунту. При застосуванні рекомен­дованих середніх норм добрив потрібно враховувати ґрунтову відмі­ну: при вирощуванні пшениці у південних районах на солонцюва­тих ґрунтах норми калійних добрив різко зменшують, а на легких підзолистих, дерново-підзолистих ґрунтах Полісся — збільшують; норми фосфорних добрив збільшують на звичайних і карбонатних чорноземах півдня.

Азотні добрива при інтенсивній технології вносять у період веге­тації пшениці. Застосовують їх з використанням показників прове­дених діагностик живлення — ґрунтової, листкової і тканинної, а також на підставі візуальних спостережень за ростом і розвитком рослин.

Ґрунтова діагностика. Полягає у визначенні в ґрунті доступних для рослин мінерального азоту (нітратної і аміачної форм), рухомих форм фосфору і легкорозчинного калію. Для цього відбирають буром у 5 - 10 місцях пшеничного поля по діагоналі проби ґрунту, а з них — один змішаний зразок, який в агрохімлабораторії аналі­зують на вміст основних поживних речовин, а здебільшого азоту. Зразки слід відбирати рано навесні після розмерзання ґрунту в ша­рі 0 - 100 см через кожні 20 см (на дерново-підзолистих та опідзолених ґрунтах) або з шару 0-60 (до 80) см — на чорноземах. За ре­зультатами аналізів встановлюють запаси мінерального азоту в ко­реневмісному шарі ґрунту і визначають потребу в ньому озимої пшениці.

Доведено, що для одержання 60 ц/га зерна пшениці в корене­вмісному шарі треба мати рано навесні 160 кг/га мінерального азо­ту. Якщо є більше 160 цг/га азоту, то підживлюють навесні азотни­ми добривами лише рідкі посіви пшениці.

Листкова діагностика. Здійснюється для проведення другого підживлення пшениці — на IVетапі органогенезу. У фазі кущення або на початку трубкування у суху погоду відбирають для аналізу зразки 20 - ЗО рослин по діагоналі поля. Середній зразок має стано­вити 100 г. Визначають у зразках рослин вміст N, Р₂ Оз, К₂ О у від­сотках. Знаючи оптимальний вміст N, Р, К (наведених у табл. 16), встановлюють доцільність підживлення. Якщо виявлено вищий від оптимального вміст NPK, то пшеницю не підживлюють.

Тканинна діагностика. Для господарств, які вирощують зерно цінних і сильних пшениць, у 20-30 місцях пшеничного масиву по діагоналі зрізують 100-120 рослин і з них відбирають середній зразок — 20 продуктивних стебел для аналізу в польовій експреслабораторії ОАП-1. На кожному стеблі вище другого міжвузля зрі­зують пластинку товщиною 1,5-2 мм і кладуть на предметне скло, на яке поряд із зрізом наносять одну краплю 1 %-го розчину дифе­ніламіну; другим склом видавлюють сік, який вступає в реакцію з дифеніламіном і забарвлюється у колір тієї або іншої інтенсивності. Порівнюючи одержаний колір з еталонною кольоровою шкалою, встановлюють, якому балу відповідає колір.

При кількості балів менше 3,5 позакореневе підживлення не­ефективне і його не проводять. При оцінці 3,5 — 4,5 проводять 2 підживлення, вносячи N30 у період колосіння — цвітіння та N₃₀ — при наливанні зерна; при оцінці 4,5 - 5,5 слід провести одне підживлення з внесенням nsoу фазі колосіння — цвітіння.

Найбільш рівномірно рослини забезпечуються азотом при вне­сенні 30% розрахованої або середньої норми (30 — 60 кг/га азоту) наприкінці II — на початку III етапу органогенезу, 50 % норми (60 - 90 кг/га азоту) — на IV етапі та 20 % норми (близько 30 кг/га азоту) — на VIII - IX етапах органогенезу. На бідних ґрунтах та піс­ля стерньових попередників рекомендується вносити азот в амоній­ній формі (МШ), який менше вимивається (до 30 кг/га), також під основний обробіток ґрунту. Внесення підвищених норм азотних доб­рив в один прийом до сівби пшениці (особливо на родючих ґрунтах) може викликати надмірний ріст вегетативних органів і різке зни­ження морозозимостійкості.

Підживлюють пшеницю сипкими азотними добривами за допо­могою розкидачів або їх водними розчинами за допомогою обприс­кувачів (ОВТ-ІА, ОППІ-15 та ін.) з постійних технологічних колій.

Мінеральні добрива застосовують також при сівбі пшениці у ряд­ки. На чорноземних ґрунтах обмежуються внесенням у рядки лише фосфорних добрив у дозі 10-15 кг/га азоту, на бідних підзолистих ґрунтах вносять повне мінеральне добриво по 10 —12 кг/га азоту, фосфору і калію у вигляді складних гранульованих добрив — ніт­рофоски, амофоски, нітроамофоски.

Урожайність озимої пшениці підвищується від застосування мік­роелементів — марганцю, молібдену, бору та ін.

На застосування марганцю озима пшениця позитивно реагує при вирощуванні на чорноземних, солонцюватих, каштанових ґрунтах; молібдену — на дерново-підзолистих і сірих лісових; бору — на вапнованих кислих ґрунтах. Вносять мікроелементи під основний обро­біток ґрунту, в рядки під час сівби пшениці або обробляють ними насіння перед сівбою.

16. Оптимальний валовий вміст поживних речовин у рослинах на різних етапах органогенезу, % на абсолютно суху речовину

Для внесення мікроелементів під час основної підготовки ґрунту використовують такі поширені мікродобрива, як марганізований, молібденізований та борний гранульовані суперфосфати із внесен­ням кожного в середньому по 2 - 3 ц/га Ці добрива рекомендовані також для внесення в рядки в дозі відповідно 0,5-1 ц/га, 0,5 та 0,75 - 1 ц/га.

Для передпосівної обробки насіння використовують сульфат марганцю, яким його обпудрюють з витратою 50-100 г препарату на 1 ц та 400 г тальку; молібдат амонію з розрахунку 50 г препарату у 2 л води на 1 ц насіння або борну кислоту — на 1 ц насіння по 1 г солі в 2 л води.

Сприятливо позначається на врожайності пшениці внесення мікроелементів разом з азотними добривами у вигляді водних розчинів при підживленні рослин на IVетапі органогенезу. Норми внесення мікродобрив при підживленні 1 га пшениці становлять: сульфату марганцю 150 - 200 г, борної кислоти 500 г, молібдату амонію 200 г, розчинених у 100 — 300 л води.

Під озиму пшеницю, розміщену у сівозміні після стерньових по­передників, кукурудзи, доцільно застосовувати бактеріальні добри­ва, зокрема азотобактерин, бактерії якого (азотобактер) засвоюють вільний азот повітря. Використовують перегнійно-ґрунтовий азото­бактерин, який змішують із злегка зволоженим насінням, витрача­ючи на гектарну норму насіння 3 кг азотобактерину та 3 - 5 л води.

При вирощуванні озимої пшениці необхідно забезпечувати нейт­ральну реакцію ґрунтового розчину.

В Україні тепер налічується більше 8 млн га кислих орних зе­мель, у тому числі 4,3 млн га з рН < 5,5. Такі землі потрібно вапну­вати: поліпшуються агрохімічні, біологічні і агрофізичні властивості ґрунту, підвищується доступність поживних речовин ґрунту і доб­рив, створюються сприятливі умови для розмноження і активізації життєдіяльності корисної мікрофлори, поліпшується водо- і повітро­проникність. При цьому не тільки підвищується врожайність озимої пшениці, а й зменшується ураження рослин борошнистою росою, бурою листковою іржею.

Для досягнення нейтральної реакції в шарі ґрунту 0-15 см вно­сять вапно перед сівбою пшениці із старанним зароблянням у ґрунт.

3 вапнякових матеріалів застосовують гашене і негашене вапно, дефекат, крейду, а на піщаних ґрунтах, де озима пшениця реагує на магній, слід застосовувати доломітове борошно.

Потрібно нейтралізувати також кислі мінеральні добрива, дода-очи по 2,21 кг СаСОз на 1 кг діючої речовини за азотним, який входять у вигляді аміачної селітри. При урожаї озимої пшениці, наприклад, 50 ц/га із внесенням середньої норми азоту 130 кг/га на його нейтралізацію потрібно 330 кг СаСОз. Такої кількості його до­статньо для компенсації виносу врожаєм карбонату кальцію і маг­нію та на нейтралізацію кислих туків.

Підготовка насіння, сівба. Важливою умовою підвищення врожайності пшениці є використання для сівби високоякісного на­сіння кращих районованих сортів, пристосованих до місцевих умов вирощування. Призначене для сівби насіння має бути високожиттєздатним за схожістю, енергією проростання, силою росту, вирівняністю, типовою для сорту ваговитістю тощо. Важливим показником посівної якості насіння є також його висока чистота від насіння бур'янів, особливо карантинних, та інших домішок. Сівба таким на­сінням забезпечує високу і дружну схожість, інтенсивніше форму­вання кореневої системи, вузла кущення і вегетативних пагонів з підвищеною стійкістю проти несприятливих умов зимівлі.

За Державним стандартом України, для сівби пшениці необхідно використовувати насіння, яке за категорією відповідає 1 — 3 репро­дукціям зі схожістю для м'якої пшениці не менше 92 %, твердої — 87 %, чистотою від насіння бур'янів та інших домішок для обох ви­дів пшениці не менше 98 %, сортовою чистотою не менше 98 %, во­логістю не більше 15 - 15,5 %.

Перед сівбою насіння сортують за крупністю і вирівняністю: очищають від насіння бур'янів та інших культурних рослин і пожнив­них домішок; протруюють від збудників хвороб та ґрунтових шкід­ників; обробляють мікроелементами, бактеріальними препаратами тощо.

Свіжозібране насіння у північно-західних районах України, особ­ливо в сиру прохолодну погоду, слід перед сівбою прогріти на сонці протягом 5 — 6 днів або в теплих приміщеннях з температурою 20 - ЗО °С та добре налагодженою вентиляцією протягом 8—10 днів, що прискорює післязбиральне достигання насіння і підвищує його енергію проростання.

Для сортуванні і очищення насіння використовують зерноочисні машини ЗВС-20А, МВО-20, ОВС-25, МС-4,5 та ін.; трієрні блоки БТ-20 та ін., зерноочисні агрегати ЗАВ-25, ЗАВ-40, ЗАВ-50; зерно­сушильні комплекси КЗС-25Б, КЗС-25 чи КЗС-50.

Протруюють насіння, доведене до стандартної вологості (14-15,5 %), за 2 - 3 тижні або за 2 — 4 дні до сівби з використанням машин і комплексів ПС-30, ПС-10А, КПС-10, КПС-40.

Проти збудників найбільш поширених хвороб (кореневих гнилей, твердої сажки, борознистої роси, бурої листкової іржі застосовують такі хімічні препарати, як 15 %-й байтан-універсал (2 кг/т), 75 %-й вітавакс (2,5 - 3 кг/ ), 50 %-й фундазол (2 - 3 кг/т), 80 %-й ТМТД (1,5-2 к.7т), гранозан (1,5 кг/І; та ін. Для одночасного захисту рос­лин від хвороб і ґрунтових шкідників насітшя обробляють комплексним препаратом — гамагексаном (2 кг/т). Для поліпшення якості протруєння препарати краще застосовувати у вигляді суспензій, зволожуючи їх водою з розрахунку 10 л на 1 т насіння.

Максимальний контакт насіння з пестицидами досягається при додаванні суспензій КаКМЦ (натрієва сіль карбоксилметилцелюло-за) з розрахунку ОД — 0,2 кг/т або ПВС (полівініловий спирт) 0,5 кг/т. Цей спосіб підготовки насіння дістав назву інкрустації.

Встановлено, що максимальної продуктивності пшениці досяга­ють при кількості рослин на час збирання 300 — 400 шт./м² з наявні­стю 500 - 600 продуктивних стебел з добре сформованим колоссям.

Одним з головних технологічних прийомів формування опти­мальної густоти рослин пшениці на посівній площі є вибір ґрунто­вих умов, біологічних особливостей сорту, строків і способів сівби та інших факторів урожайності. Наприклад, у західних та північних регіонах України, більше забезпечених вологою, густота посіву і за­лежна від неї норма висіву на ґрунтах середньої родючості вищі, ніж у посушливих південних і східних умовах, де для густих посівів не вистачає вологи і вони допускаються лише при зрошенні. Проте і в районах достатнього зволоження при вирощуванні пшениці на високородючих ґрунтах або при застосуванні високих норм добрив не слід загущувати посіви, особливо висококущистих сортів, бо це може викликати їх вилягання і зниження урожайності. Подібна взаємозалежність норм висіву і родючості ґрунту спостерігається також у посушливих районах, коли при сівбі пшениці на високоро­дючих ґрунтах вищої врожайності досягають за рахунок деякого за­гущення посіву із застосуванням підвищених норм висіву.

При встановленні норм висіву потрібно враховувати кущистість і високорослість сорту. Як правило, висококущисті й високорослі сор­ти, які формують густий стеблостій, схильний до вилягання, висі­ваються рідше, ніж менш кущисті й високорослі сорти, стійкі проти вилягання. Норми висіву залежать від строків сівби пшениці. При запізненні із сівбою їх підвищують, щоб зменшити загрозу можли­вого зрідження посіву внаслідок загибелі недостатньо розвинених рослин з настанням ранніх осінніх заморозків. Норми висіву підви­щують при сівбі пшениці після стерньових попередників, на пло­щах, недостатньо очищених від бур'янів, та при вузькорядному пере­хресному способі сівби. Визначаючи норму висіву, обов'язково вра­ховують якість насіння — його схожість, чистоту, ваговитість.

Науково-дослідними установами України розроблені середні но­рми висіву пшениці для кожної ґрунтово-кліматичної зони України, які за сприятливих умов забезпечують рекомендовану для них гус­тоту появу.

Відповідно до ре комендацій, оптимальні норми висіву для середньорослих сортів, вирощуваних: на ґрунтах середньої родючості становлять (млн шт. схожих зерен на 1 га): у районах степової зони 4 4,5, лісостепової 4,5 - 5, поліської 5 — 5,5. Залежно від конкретних умов вирощування норми висіву уточнюють.

Фактичну вагову норму висіву (в кг/га) обчислюють за встанов­леною посівною придатністю насіння, користуючись формулами

де ПП — посівна придатність насіння, %; С — схожість насіння, %; Ч — чистота насіння, %; Н_В — норма висіву фактична, кг/га; Н — норма висіву рекомендована, млн шт./га; М — маса 1000 зерен, г.

Строк сівби. Найкраще перезимовує озима пшениця з добре сформованим вузлом кущення, 3-4 пагонами та добре розвиненою кореневою системою. Залежно від сорту така кількість пагонів утво­рюється за 50 - 60 днів (від сівби до припинення активної вегетації, коли середньодобова температура встановлюється на рівні 5 °С), протягом яких набирається сума температур 560 - 580 °С. Цього до­сягають при сівбі її в оптимальні (календарні) строки, встановлені для кожної ґрунтово-кліматичної зони: на Поліссі 1-15 вересня, в Лісостепу і західних районах 5-20 вересня, в передгірних 5 — 25 вересня, гірських 1 — 10 вересня, у Степу 5-25 вересня, АР Крим 15 вересня - 5 жовтня. У ці строки, як правило, середньодобова тем­пература становить 15- 17 °С. На родючих ґрунтах після кращих попередників з достатнім внесенням добрив та при достатніх запа­сах вологи в посівному шарі пшеницю сіють у другу половину опти­мальних строків. При більш ранній сівбі вона може перерости, особ­ливо сорти твердої пшениці, високорослі сорти м'якої, і знизити морозо- та зимостійкість. Крім того, ранні посіви більше пошкоджу­ються злаковими мухами (шведською, гессенською та ін.).

Сіють пшеницю різними способами: звичайним рядковим з ши­риною міжрядь 15 см, вузькорядним з міжряддями 7,5 см, перехрес­ним з міжряддями 15 см, розосередженим, гребеневим, борозенчас­тим та ін. Основним способом сівби пшениці є звичайний рядковий з шириною міжрядь 15 см. При сівбі залишають постійні технологічні колії, для чого в середній сівалці 3-сівалкового агрегату перекрива­ють 6 - 7 та 18 - 19-й висівні апарати — якщо при весняно-літньому внесенні добрив використовуватимуться розкидачі НРУ-0,5, РМС-6 та обприскувачі ОВТ-ІА або ОПІП-15. При використанні розкидачів 1РМГ-4 або РУМ-5 перекривають 8 і 17-й висівні апарати. Ширина колій у першому випадку 180 см з шириною смуг 45 см, у другому — відповідно 135 та 30 см.

Для одержання дружні їх і рівномірних сходів глибина загортан­ня насіння на добре оброблених і вологих ґрунтах не повинна пере­вищувати 3 — 5 см, на важких ґрунтах її зменшують на 1 — 2 см, на легких — збільшують до 6 - 8 см.

При збільшенні глиби чи загострення насіння у багатьох сортів пшениці збільшується глибина залягання вузла кущення. Це зменшує загрозу загибелі рослин від вимерзання й випирання. Іноді внаслідок цього рослина розосереджує кущення — створює два вуз­ли (буває навіть три) — в зоні первинної кореневої системи і близь­ко до поверхні ґрунту. Спостереження показують, що це сприяє ви­живанню рослин, але не підвищує їх продуктивності і загалом є не­бажаним явищем.

Догляд за посівами. У період вегетації посіви озимої пшениці пошкоджуються шкідниками — мишоподібними гризунами, клопа-ми-черепашками, хлібною жужелицею, злаковими мухами, попели­цею та ін.; уражуються хворобами — сажкою, борошнистою росою, бурою листковою іржею, кореневими гнилями; засмічуються багато-та однорічними бур'янами. Тому надійний догляд за посівами є ва­жливим резервом підвищення їх продуктивності.

Догляд за посівами озимої пшениці починають восени. При ви­явленні на посівах 8 — 10 колоній мишей на 1 га їх знищують вне­сенням у нори по 150 - 200 г (склянку) аміачної води або розкидан­ням біля колоній принад з фосфідом цинку, витрачаючи його 150 - 400 г/га, чи зернового бактероденциду 1-2 кг/га; з появою жужелиці, підгризаючих совок посіви обприскують 40 %-м базудином 2 —2,5 кг/га або його аналогами; при з'явленні попелиць, зла­кових мух проводять обприскування 40 %-м фосфамідом (БІ-58) 0,8 кг/га, 40 %-м метафосом 0,4-0,6 кг/га. Посів, уражений борош­нистою росою, обприскують 50 %-м фундазолом 0,5-0,6 кг/га або байлетоном 0,6 - 0,8 кг/га (200 - 300 л/га). Взимку і напровесні по­стійно спостерігають за ходом перезимівлі пшениці і при необхідно­сті організують захист її від вимерзання, випрівання тощо.

Навесні посіви пшениці оглядають, визначають стан їх після зи­мівлі, ступінь зрідженості та приймають рішення щодо доцільності їх залишення для подальшої вегетації. Якщо весна рання, у ґрунті достатньо продуктивної вологи (до 200 мм у шарі 1 м), погода про­холодна (10- 12 °С), то при наявності на 1 м² не менше 150 добре розкушених рослин на Поліссі, 180 в Лісостепу та 200 в Степу, або не менше 250 рослин, які почали нормально кущитись, пшеницю на II - IIIетапах органогенезу підживлюють невисокими нормами азот­них добрив і продовжують догляд за посівами до початку збирання врожаю. Слабкорозвинену пшеницю при густоті близько 200 рослин на 1 м² у Лісостепу і на Поліссі підсівають, а в Степу пересівають високоврожайними ярими культурами. При пізньому відновленні вегетації нормально розвинені посіви підживлюють підвищеними нормами азоту і організують старанний догляд. Пшеницю, яка з осені не розкущилася або розкущилася, але вийшла із зими із загиб­лою вегетативною масою, а також посіви, які навесні виявилися на­половину зрідженими, пересівають незалежно від зволоження фун­ту. Підсівають пшеницю, як правило, ярим ячменем, використовую­чи для нього дискові сівалки, впоперек до напрямку сівби пшениці з нормою висіву 60 - 80 кг/га; пересівають в умовах сухої весни кукурудзою, при достатньому зволоженні ґрунту — ярим ячменем.

Система догляду за озимою пшеницею, крім азотних підживлень, включає захист рослин від вилягання, бур'янів, хвороб та шкідників.

На початку трубкування (IVетап органогенезу) схильні до виля­гання сорти пшениці обприскують ретардантом ТУР у дозі 3-4 кг/га за діючою речовиною (розчиненим у 200 - 300 л/га води), який галь­мує ріст стебла, і рослини стають стійкішими проти вилягання. При ранньому відновленні вегетації пшеницю обробляють туром двічі — наприкінці цвітіння і через 8-12 днів від початку трубкування. Одночасно пшеницю обприскують також проти кореневих гнилей та інших хвороб фундазолом, байлетоном (по 0,6 - 0,8 кг/га) або тозонітом (0,5 кг/га).

Для продовження вегетації і фотосинтезу озимої пшениці, збере­ження верхніх 1-2 листків, які в цей період мають вирішальне значення у формуванні та наливанні зерна, від ураження борошни­стою росою, бурою листковою іржею та іншими хворобами пшеницю обробляють тілтом (0,5 кг/га), тозонітом (0,5 кг/га) або іншими реко­мендованими препаратами. Проти шкідників застосовують метафос (0,5 — 0,8 кг/га), метатіон та інші препарати.

Збирання. Збирають озиму пшеницю у фазі воскової стиглості зерна, застосовуючи однофазний (пряме комбайнування) і двофаз­ний (роздільний) способи збирання. Двофазним способом збирають забур'янені посіви, густу високорослу пшеницю, сорти, схильні до обсипання. Починають збирати при досягненні зерном вологості 30-32 %. Скошують пшеницю жатками ЖВП-6А, ЖВН-6А у валки товщиною 12 - 18 см, шириною до 1,8 м при висоті зрізу середньо- і низькорослих сортів 15-20 см, високорослих та густих 25 - ЗО см. За такої висоти стерні валки швидше просушуються. При двофаз­ному збиранні полеглої забур'яненої пшениці використовують бобо­ві жатки (ЖБА-3,5), бо під час роботи різальних агрегатів зернових жаток втрачається багато зерна. Через 2-4 дні підсохлі валки під­бирають комбайнами СК-5М «Нива», Дон 1200, Дон 1500 з пристав­ками ПУН-5, ПУН-6 і обладнані підбирачами ППТ-2, ППТ-ЗА.

Роздільне збирання на півдні проводять протягом 2 — 4 днів, у Лісостепу й на Поліссі — 2-4 днів, після чого переходять на пряме комбайнування, яке починають при вологості зерна 18 — 20 %. Для прямого комбайнування залишають чисті, стійкі проти обсипання, неполеглі та зріджені низькорослі посіви пшениці, які досягли по­вної стиглості. Застосовують його також у дощові жнива.

Комбайни Ігри збиранні старанно регулюють з тим, щоб звести до мінімуму втрати зерна (не більше 1 %), травмованість (насінного зерна не більше 1 %, продовольчого до 2 %).

Швидкість агрегату ари прямому комбайнуванні становить 6 - 7 км/год, на обмолоті валків 4,5-5 км/год.

Важливо стежити за режимом роботи комбайна на збиранні. Наприклад, при обмолоті вологої хлібної маси, коли зерно вимолочу­ється важко і менше травмується, що буває на початку збирання, обмолот проводять при підвищених обертах барабана і меншому зазорі деки; при сухій хлібній масі зерно легко вимолочується і бі­льше травмується, тому обмолот слід проводити при менших обер­тах і більшому зазорі між декою і барабаном. Збільшують оберти барабана при обмолоті остистих сортів, остюки яких більшою мірою розбиваються і менше забивають деку, що поліпшує обмолот зерна. Уранці і увечері обмолочують пшеницю при підвищених обертах, удень — при менших. Втрати зерна при збиранні не повинні бути більше 0,5 %, а травмованого зерна може бути не більше 2 %.

Після збирання зерно старанно очищають, при потребі пропус­кають через сушильні агрегати, доводять вологість його до 14 — 15 % і використовують за призначенням. Зерно сильної пшениці до його реалізації зберігають на критих токах окремо від іншого зерна, з позначенням на табличці «сильна пшениця».

Вирощування озимої пшениці в умовах зрошення. Озима пшениця, яка має велике поширення в посушливих степових райо­нах України, часто терпить від нестачі вологи в ґрунті, особливо в період інтенсивного росту й розвитку рослин, який охоплює IV — VIIIетапи органогенезу. Як уже зазначалося, озима пшениця вибаглива до вологи. Маючи коефіцієнт водоспоживання близько 100, вона витрачає на формування високого врожаю зерна (50 - 60 ц/га) до 5 — 6 тис. м³ води, у тому числі від початку вегетації навесні — до 4 тис. м³ /га. Таку кількість води засвоюють рослини при вологості середньосуглинкових темно-каштанових ґрунтів, чорноземів пів­денних у період вегетації не менше 70-75 % НВ.

Середньорічна кількість опадів на півдні України становить 350 - 400 мм, що недостатньо для формування високопродуктивного посіву пшениці. Тому в умовах південного Степу важливим заходом підвищення її врожайності є зрошення. За даними Українського інституту зрошуваного землеробства, Миколаївської, Кримської та інших державних сільськогосподарських дослідних станцій півдня України, середня врожайність зерна озимої пшениці сорту Безоста 1 досягає при зрошенні 53,5 ц/га, максимальна — 78,8 ц/га, без зро­шення — 24,7 ц/га.

Вирощують озиму пшеницю із застосуванням зрошення у Херсон­ській, Миколаївській, Одеській областях та в АР Крим.

Технологія вирощування. Для зрошення найбільш придатні короткостеблові сорти озимої пшениці, стійкі проти вилягання і водночас високопродуктивні. До них належать сорти м'якої пітениці Безоста 1, Вимагає одеський Одеська напівкарликова, Обрій На­ходка 4, Скіф'янка, Херсонська остиста та ін.; твердої пшениці — Корал одеський, Парус та ін.

Кращими попередниками для пшениці при зрошенні є люцерна, зернові бобові культури, кукурудза на зелений корм, силос і зерно. Не рекомендується висівати озиму пшеницю повторно після озимої пшениці, бо це може стати причиною масового ураження рослин іржею, кореневими гнилями та іншими хворобами.

Основний обробіток ґрунту проводять з урахуванням попередни­ка та видового складу бур'янів. Він включає лущення та оранку плугами з передплужниками, яку слід проводити з одночасним кот­куванням за 3 - 4 тижні до сівби пшениці на глибину: після гороху та інших стерньових попередників 20 - 22 см, люцерни 28 - ЗО см, кукурудзи 25 - 27 см. При розміщенні пшениці після кукурудзи на зерно, яку збирають за 8-10 днів до оптимального строку сівби, за­мість оранки застосовують дискування ґрунту важкими дисковими боронами (БДТ-10) і приступають до сівби.

В умовах зрошення посіви озимої пшениці удобрюють органіч­ними та мінеральними добривами. З органічних використовують гній (ЗО т/га), який вносять при сівбі пшениці після неугноєної ку­курудзи. Із мінеральних добрив високоефективними на зрошуваних землях каштанового комплексу і чорноземах південних є азотно-фосфорні; калійні практично не забезпечують достовірного приросту врожаю зерна.

Норми мінеральних добрив слід розраховувати на програмовану врожайність — індивідуально для кожного вирощуваного сорту. На зрошуваних суглинкових ґрунтах більшу частину з розрахункових або рекомендованих норм азотних добрив вносять під оранку, мен­шу — в підживлення; на супіщаних ґрунтах азотні добрива краще вносити під передпосівну культивацію і в підживлення пшениці. Підживлюють озиму пшеницю частіше на IIі IVетапах органогенезу.

Роздрібне застосування азотних добрив більш ефективне при ви­рощуванні твердих сортів озимої пшениці, у яких при внесенні біль­шої частини азоту до сівби послаблюється зимостійкість рослин.

Фосфорні добрива, як достатньо стійкі проти вимивання, вносять у два строки: до 85 % норми під оранку, решту — в рядки під час сівби пшениці. Якщо неможливо вносити розрахункові норми доб­рив на програмовану врожайність, застосовують під пшеницю реко­мендовані норми, сумарна кількість яких у діючій речовині стано­вить при зрошенні N₁₂₀ P₈₀ . Вносять їх за різними схемами, залежно від попередника пшениці. При сівбі пшениці після кукурудзи біль­ший ефект дає внесення N₉₀ P₇₀ до сівби (під оранку або культива­цію), Р₁₀ - у рядки при сівбі пшениці та N₁₀ — у підживлення на IV етапі органогенезу; під пшеницю теля люцерни N₆₀ P₇₀ вносять до сівби, Р₁₀ — в рядки, N₆₀ -- на II етапі органогенезу або Р₇₀ — до сів­би, Р₇₀ — в рядки, N₆₀ — на II та N₆₀ — на IVeтaпi органогенезу; під пшеницю після гороху N₃₀ Р₇₀ — до сівби, Р₁₀ — в рядки, N₆₀ — на IV та N₃₀ — на VIII етапах органогенезу. У кожному конкретному ви­падку норму добрив та способи їх застосування уточнюють.

Із азотних добрив використовують аміачну селітру, а для піджив­лення пшениці на VIIIетапі органогенезу — сечовину; із фосфор­них — суперфосфат. Якщо в господарстві немає сечовини, то здійс­нюють так звану сенікацію — обробляють рослини розчином аміач­ної селітри (30 кг/га) з домішкою амінної солі 2,4 Д (25 г/га) у 180 л води. Такий розчин посилює відтік з листя пшениці асимілятів, і в зерні збільшується вміст білка.

Сіють озиму пшеницю кондиційним, протруєним насінням в опти­мальні календарні строки: у північному Степу — з 1 по 10 вересня; центральному — з 10 по 20; у південному — з 15 по ЗО вересня; в АР Крим — з 1 по 15 жовтня. Норми висіву середньорослих сортів станов­лять 4-5 млн схожих зерен на 1 га, напівкарликових 5-6 млн/га. При сівбі середньорослих сортів на високому агрофоні норму висіву зменшують до 3 — 4 млн/га схожих зерен.

Поширеним способом сівби є звичайний рядковий із загортанням насіння у вологий ґрунт на глибину 5 - 6 см.

Режим зрошення. Вирощують озиму пшеницю із застосуван­ням вологозарядкового та вегетаційних поливів за допомогою дощу­вальних машин. Вологозарядковий полив проводять після основної оранки (за 3 — 4 тижні до сівби пшениці). Норма поливу на ґрунтах з низьким заляганням ґрунтових вод становить 800 - 1200 м³ /га, з високим 400 - 500 м³ /га. У весняно-літню вегетацію пшеницю поли­вають залежно від погодних умов і вологості орного та підорного шарів, яка на ґрунтах середнього механічного складу не повинна бути менша 70 % НВ. Для підтримання такої вологості у відносно вологий рік достатньо провести один вегетаційний полив, у середньо-посушливий 2 — 3 і в посушливий рік 4 поливи з поливною нормою кожного разу 500 — 600 м³ /га. Перший полив пшениці проводять на IVетапі органогенезу, другий — на VII, закінчують у фазі фор­мування зерна (Xетап).

Енергозберігаючі й екологічно доцільні технології. Техно­логія Миронівського інституту пшениці ім. Ремесла. Ця технологія спрямована на підвищення врожайності озимої пшениці при одночасному скороченні прямих виробничих витрат на її виро­щування. Дотримання рекомендацій розробників технології забез­печує зниження собівартості 1 ц зерна до 15 % порівняно з вирощу­ванням пшениці за існуючою інтенсивною технологією. Рекомендо­вана для впровадження і бурякосіючих господарства Лісостепу України.

Обробіток ґрунту здійснюють після багато- та однорічних трав, гороху та кукурудзи, вирощуваної на силос або зелений корм, зале­жно від обраного попередника, забур'янення поля, зволоженості ґрунту та строків сівби озимої пшениці. При розміщенні озимої пшениці після багато- і однорічних трав та їх збиранім за 2,5 - 3 мі­сяці до сівби пшениці застосовують лущення і з відростанням бур'янів — оранку в агрегаті з котками і боронами на глибину після багаторічних трав 25 - 27 см, однорічних 20 - 22 см. Не слід запіз­нюватися з проведенням оранки, бо це може викликати зниження врожайності пшениці до 10—15 ц/га. Якщо попередником пшениці є горох, який зібрали за 50 - 60 днів до сівби озимих, то в роки, сприятливі за зволоженням, проводять лущення і оранку на глиби­ну 18 - 20 см; у роки недостатнього зволоження — поверхневий об­робіток дисковими знаряддями або культиваторами-плоскорізами в агрегаті з голчастими боронами БИГ-3 на глибину 12 - 14 см. Після збирання кукурудзи, яку скошують на силос незадовго до сівби пшениці, площу розпушують з подрібненням післяжнивних решток важкими дисковими боронами. При запізнілому проведенні оранки ґрунт може не досягти оптимальної щільності, а в роки недостатньо­го зволоження це призводить до його подальшого пересушування.

Зорані і поверхнево оброблені поля підтримують до сівби пшени­ці в чистому від бур'янів та розпушеному стані, застосовуючи куль­тивацію з боронуванням.

Ресурсозберігаюча технологія передбачає раціональне застосу­вання під озиму пшеницю органічних і мінеральних добрив. При розміщенні пшениці після багато- і однорічних трав гній (ЗО т/га) та фосфорно-калійні добрива (Р₄₅ К₄₅ ) вносять під основний обробіток ґрунту; азотними (N₆₀ ) — двічі підживлюють пшеницю, вносячи їх половинними дозами на II — III та VIII етапах органогенезу. Пше­ниця після гороху та кукурудзи використовує післядію гною, внесе­ного під попередні культури (кукурудзу на зерно, цукрові буряки), і забезпечується внесеними під основний обробіток ґрунту фосфорно-калійними добривами: після гороху з розрахунку Р₆₀ К₆₀ , після куку­рудзи Р₉₀ К₉₀ . Азотом посіви пшениці після гороху задовольняються при підживленні рослин азотними добривами дозами N₃₀ на І - IIIетапах органогенезу та N₃₀ на VIIIетапі. Пшеницю, висіяну після кукурудзи, підживлюють азотом тричі: рано навесні (N₃₀ ), на II — III етапі (N₆₀ ) та на VIII етапі органогенезу (N₃₀ ).

Для сівби використовують відсортоване, добре очищене і протрує­не кондиційне насіння, яке має схожість 92 % і вище, чистоту — не менше 98 %. Починають висівати при встановленні середньодобової температури 14 - 16 °С, дотримуючись рекомендованої послідовності: у перші дні сіють пшеницю після кукурудзи на зелений корм та си­лос, продовжують сівбу після гороху і закінчують — після багато- та однорічних трав і попередників, під які внесено підвищені норми органічних та мінеральних добрив. Сівбу закінчують за 8 — 10 днів.

Норма висіву пшениці при сівбі після трав, гороху — 4-5 млн, після кукурудзи та інших непарових попередників 5,5 — 6 млн шт. схожих зерен на 1 га. Загортають насіння на глибину 4 — 6 см, в су­ху осінь — на 7 - 8 см.

Догляд за пшеницею в основному аналогічний рекомендованому за інтенсивною технологією. До головних відмінностей належать такі:

• для запобігання пошкодженню сходів пшениці личинками хлі­бної жужелиці, озимої совки, дротяників, прихованостеблових шкі­дників та інших в рядки під час сівбі вносять гранульовані інсекти­циди на суперфосфаті (1,6 %-й БІ-68, 5 %-й волатон та базудин), тоді не треба буде використовувати для захисту рослин від шкідників в осінній період хімічні засоби;

• хімічні засоби боротьби з бур'янами застосовують у сівозміні не безпосередньо в посівах пшениці, а на площах попередніх куль­тур — цукрових буряків, кукурудзи на зерно, під які здебільшого вносять гній з наявністю великої кількості насіння бур'янів; на по­сівах пшениці після кукурудзи на силос або зелений корм, гороху із застосуванням поверхневого обробітку ґрунту без вивертання насін­ня бур'янів на поверхню значно зменшується забур'яненість і від­падає потреба у використанні гербіцидів;

• для більшої реалізації потенційної родючості та підвищення продуктивності ріллі проводять диференційований допосівний обробіток ґрунту, який сприяє скороченню виробничих витрат на фор­мування врожаю пшениці.

Ці та інші агротехнічні заходи, передбачені ресурсозберігаючою технологією, одночасно вирішують кілька важливих виробничих завдань: сприяють підвищенню врожайності та якості зерна пше­ниці, зниженню собівартості вирощеної продукції та забруднення навколишнього середовища шкідливими хімічними речовинами, засобами захисту пшениці від хвороб, шкідників та бур'янів.

При зрошенні пшениці створюються сприятливі умови для росту бур'янів, поширення хвороб і шкідників. Це вимагає посилення за­хисту посіву з використанням гербіцидів, фунгі- та інсектицидів.

Посіви середньорослих і напівкарликових сортів пшениці, чисті від бур'янів, збирають прямим комбайнуванням при вологості зерна 17- 18 %; високорослі, забур'янені — роздільним способом, скошу­ючи їх у валки з настанням вологи зерна близько 30 %.

Обмолочене й очищене зерно зберігають при вологості 14 - 15 %.

Мінімізований біологічний агрокомплекс вирощування пшениці. На кафедрі рослинництва і кормовиробництва Уманської сільськогосподарської академії опрацьовано перспективний мінімі­зований екологічно доцільний агрокомплекс одержання в Лісостепу України 70 - 80 ц/га високоякісного зерна озимої пшениці на основі органобюлогічних джерел живлення рослин, зокрема шляхом за­орювання стерньокореневих решток буркуну білого дворічного (100 - 110 ц/га сухої речовини), 240 - 260 кг/га азоту. 60 - 80 — фос­фору, 140-160 кг/га калію. Буркун білий дворічній використову­ють у затятому парі як альтернативу багаторічним травам з їх .ч до­рогим насінням і значно нижчою продуктивністю за один укіс.

Після збирання буркуну на сінаж високу стерню (ЗО - 40 см) по­дрібнюють важкою дисковою бороною і заорюють у червні. Поле об­робляють у міру з'явлення бур'янів, пшеницю сіють у звичайні строки (перша декада вересня), добрива не вносять ні восени, ні на­весні. У посіві відсутні кореневі гнилі, рослини майже не уражують­ся листковою іржею та іншими хворобами.

За цієї технології немає потреби в технологічній колії. Техноло­гія має мінімальну енерго- і металоємність. На весь комплекс робіт витрачається в 1,7 - 2,2 раза менше пального, яке потрібне для осіннього внесення добрив і весняних підживлень, внесення органіч­них добрив. Енергетичний коефіцієнт вирощування пшениці висо­кий — 7-8.

Сидеральний варіант цієї технології в умовах центрального і пів­денного Лісостепу дає змогу довести урожайність озимої пшениці до 80-100 ц/га сильного зерна. Післядія заорюваної маси буркуну (400 - 440 ц/га) триває 4-5 років. Використання хрестоцвітих (редь­ка олійна, гірчиця біла) з цією метою дає значно нижчі результати.

Зазначена технологія особливо підходить для фермерських гос­подарств, що займаються відгодівлею молодняку великої рогатої худоби або мають дійне стадо. Зрозуміло, що вона може бути вико­ристана також у великих кооперативних господарствах.

Біоенергетична ефективність вирощування озимої пше­ниці. Останнім часом на посівах пшениці, крім ретардантів і пре­паратів для боротьби з хворобами і шкідниками, часто застосовують гербіциди. Слід зазначити, що у США під пшеницю їх мало застосо­вують. Крім того, в результаті добору стійких сортів різко зменши­лося застосування інших пестицидів та ретардантів. В Україні до­сить часто хімічну обробку посівів пшениці проводять лише тому, що їх внесення передбачене технологічною картою. Ці заходи слід/ здійснювати відповідно до прогнозу, коли біологічні, агротехнічні, агробіологічні та інші заходи виявляються неефективними.

17. Біоенергетична ефективність вирощування озимої пшениці Миронівська 27 (врожайність зерна відповідно 70 і 67 ц/га, КСП «Маяк» Тальнівського району Черкаської області, 1991 - 1992 pp.)

Узагальнення даних про врожайність і прийоми вирощування високопродуктивних сортів пшениці в КСП «Маяк» Тальнівського району, держгоспах «Маньківський» та «Бабанський» відповідно Маньківського і Тальнівського районів Черкаської області (О. І. Зінченко) свідчать про те, що застосування ретардантів і пестицидів може підвищити врожайність на 3 - 4 ц/га, однак при цьому значно погіршуються показники біоенергетичної ефективності вирощуван­ня пшениці. Узагальнені дані про біоенергетичну ефективність ви­рощування озимої пшениці з пестицидами і без них або при їх оща­дливому науково обґрунтованому використанні наведено в табл. 17.

4. ОСНОВНІ ХВОРОБИ І ШКІДНИКИ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ. ЗАХОДИ БОРОТЬБИ З НИМИ

Висіяне насінин, проростки та підземні ор­гани молодих рослин пошкоджуються жуками хлібної жужелиці, дротяниками, а в Стену і Лісостепу, крім того,— несправжніми дротяниками.

В осінньо-зимовий період у фазах сходів і кущіння н степовій зоні посівам озимих після стерньових попередників великої шкоди завдають личинки хлібної жужелиці.

В ряді районів Стену в окремі роки загрозу становлять пше­нична (чорна злакова) муха, підгризаючі совки, гссенська та мінуючі мухи, цикадки, злакові попелиці. В Лісостепу періодично завдають шкоди підгризаючі совки, гесенська муха, сисні шкідники та мінери.

Весною, в період відновлення вегетації — виколошування рослин, їх продовжують по­шкоджувати личинки хлібної жужелиці. Крім неї, у Степу значну загрозу посівам, особливо слаборозкущсним, становлять личинки весня­ного покоління пшеничної мухи і шкідлива черепашка, а в окремі роки — злакова опоміза та гесенська муха. В Лісостепу та на Поліссі найбільшої шкоди в цей час завдають озима муха та опоміза, а в західному Лісостепу інколи і зеленоочка.

У фазі виколошування — цвітіння посіви жита пошкоджує пустоцвітий трипе. У пів­денних районах Степу на цей період припадає максимальна шкідливість злакової листовійки. В період формування наливу і достигання зерна у Степу найбільш небезпечним шкідни­ком пшениці є шкідлива черепашка, одночасно з якою на посівах трапляються пшеничний тріте, хлібні пильщики, злакові попелиці, хлібні жуки та жуки хлібної жужелиці. Усі названі види, крім пшеничного трипса, по­шкоджують також жито і ячмінь. У Лісостепу та на Поліссі поряд з хлібними жуками і зла­ковими попелицями велику загрозу якості зерна пшениці можуть становити гостроголові та інші клопи-щитники.

У боротьбі з комплексом шкідників дуже велике значення має дотримання чергування культур у сівозміні. У районах посиленого розмноження хлібної жужелиці та деяких ін­ших небезпечних шкідників задовільні фіто-санітарні умови вирощування озимих ство­рюються лише при насиченні сівозмін колосо­вими культурами не більше 40—50 % і частці стерньових у структурі попередників озимих до 20—30 %. В разі більшого насичення сіво­змін колосовими та стерньовими попередни­ками озимих чисельність жужелиці різко зро­стає, що змушує вдаватися до масових багаторазових хімічних обробок. Кращими попередниками озимих є чистий і зайнятий пари, баштанні культури, горох, багаторічні бобові трави, кукурудза па силос і зелений корм, рання картопля.

У допосівпий період при розміщенні озимої пшениці після стерньового попередника грунт до сівби треба утримувати під чистим паром не менш як 1,5—2 місяці. У зв'язку з цим врожай попередньої культури необхідно зби­рати в оптимальні строки, запобігаючи втра­там зерна та соломи. З допомогою ґрунтообробних знарядь досягають своєчасного зни­щення бур'янів і сходів падалиці. При загрозі масового розмноження жужелиці дуже важ­ливим профілактичним захисним заходом є передпосівна обробка насіння інсектицидами. З цією метою рекомендовані гамма-ізомер ГХЦГ 90 %-ний технічний (2—4 кг/т), а при його відсутності — ГХЦГ 12 %-ний дуст (15— 20 кг/т).

Велике значення у боротьбі з шкідниками зернових культур мають строки сівби. Зви­чайно при сівбі в другій половині оптимальних строків .посіви значно менше порівняно з ран­німи пошкоджуються озимою совкою, пше­ничною та іншими мухами, попелицями, тому для зменшення їх шкідливості сіяти озимі треба наприкінці оптимального строку. Не слід допускати занадто пізніх строків сівби, оскіль­ки слаборозкущені з осені посіви ..сильніше пошкоджуються у весняний період злаковими мухами, особливо пшеничною, озимою та опомізою, в також шкідливою черепашкою. Для зниження шкідливості хлібної жужелиці в Сте­пу сіяти озимі треба в межах оптимального строку при найбільш сприятливому зволоженні ґрунту.

У період сівби при виявленні після стерньо­вого попередника вогнищ розмноження личи­нок хлібної жужелиці з середньою їх чисель­ністю 0,3 і більше на 1 м² , якщо висівають необроблене інсектицидами насіння, при до­статній вологості ґрунту застосовують припо­сівне нанесення базудину гранульованого 5 %-ного, волатону 5 %-ного або 2 %-ного гамма-ізомеру ГХЦГ великозернистого з нор­мою витрати 50 кг/га (норму витрати вола­тону збільшують до 75 кг/га). При відсутності цих препаратів перед сівбою у вогнищах шкідника стрічковим способом вносять у грунт ГХЦГ — 25 %-ний порошок на фосфоритному борошні (4—8 кг/га) або 12 %-ний дуст (10— 20 кг/га).

Восени при виявленні личинок хлібної жужелиці в кількості 0,5—1 екз. на 1 м² у фазі сходів озимих, 2—3 екз. у фазі третього лист­ка, 3—5 у фазі кущіння (на слабких посівах — 2—3) посіви обробляють одним з нижче вка­заних препаратів: базудином 40 %-ним з. п. (2—2,5 кг/га) або 00 %-ним к. е. (1,5-1,5 кг/га), волатоном 50 %-ним к. с. (2 кг/га), гамма-ізомером ГХЦГ 16 %-ною мм. с. (2— 2,5 кг/га) чи 50 %-ним з. п. (0,0—0,8 кг/га). При відсутності їх застосовують метафос 40 %-ним к. е. (0,8—1 кг/гл) або 30 %-ним з. п. (1,2—1,5 кг/га). Цей препарат доцільно вико­ристовувати - при денній температурі повітря не нижче 17—19°. В більш прохолодні хмарні дні замість нього краще використовувати 12%-тшй дуст ГХЦГ (15—20 кг/га).

Для знищення гусениць підгризаючих сопок необхідно застосовувати гамма-ізомер ГХЦГ у формі 16%-ної мм. е. (2—2,5 кг/га) або 50 %-ний з. п. (0,6—0,8 кг/га), а при його від­сутності — метафос 40 %-ний к. е. (0,8—1 кг/га) чи ЗО %-иий з. п. (1,2—1,5 кг/га). Обробляти доцільно у фалі сходів при з'явленні 1,5—2,5 і більше гусениць на 1 м² .

У роки масового розмноження злакових мух під час їх інтенсивного льоту, але не пізніше фази з'явлення сходів крайові смуги посівів шириною 50—70 м треба обприскувати хлоро­фосом 8Q%-ним .(1 кг/га), ЗО %-ним (0,7 кг/га) або метафосом 40 %-ним (0,5 кг/га). Обробку необхідно повторити через 5—7 днів, якщо масовий літ мух триває.

У роки масового розмноження злакових по­пелиць при заселенні ними ЗО—50 % рослин і середній чисельності не менше 2—3 попелиць на одну рослину посіви обробляють метафо­сом 40 %-ним к. е. (0,3—0,5 кг/га) або ЗО %-ним з. п. (0,4—0,7 кг/га), фосфамідом (Би-58) 40 %-ним к. е. (0,5—0,8 кг/га), волатоном 50%-ним к. е. (0,5—0,7 кг/га) чи карбо­фосом ЗО %-ним к. е. (0,7—1 кг/га).

Для підвищення стійкості рослин проти пошкоджень необхідно підживити посіви во­сени мінеральними добривами у збалансова­них нормах. У першу чергу підживлюють посіви, сильно пошкоджені злаковими мухами. Так само підживлюють посіви і ранньою весною.

В окремі роки, коли розвиток личинок хліб­ної жужелиці уповільнений, треба провадити хімічну боротьбу з ними весною. Для цього ослаблені та слаборозвинуті посіви при кіль­кості личинок другого і третього віків не менш як 3—5 на 1 м² обробляють гамма-ізомером ГХЦГ у формі 16 %-ною мм. е. (2,5 кг/га) або 50 %-ним .т п. (0,8 кг/га). Про^т е слід мати па увазі, що ефективність хімічної боротьби в цей період значно нижча, ніж восени.

У південній частині Степу в боротьбі зі зла­ковою листовійкою провадитеся обробка інсектицидами крайових смуг посівів шириною до 100 м у середині фази виходу рослин у трубку, після закінчення періоду масового заселення посівів гусеницями. В роки з ран­ньою дружною весною хімічна боротьба до­цільна при середній чисельності гусениць 50—70, а й несприятливі для їх розвитку роки (знижена температура повітря, часті опади) — при чисельності 100—150 екз. на 1 м² . Для обробки застосовують мотифос — 40 %-ний к. е. (0,3-0,5 кг/га) або ЗО %-ний з. п. (0,4— 0,7 кг/га).

У фазі закінчення цвітіння — початок фор­мування зерна при з'явленні 10—15 личинок третього і старших віків шкідливої черепашки на 1 м² , що може спостерігатися лише в роки масового розмноження цього шкідника, за умов дуже теплої сухої весни посіви оброб­ляють хлорофосом 80 %-ним (0,7—1 кг/га), метафосом 40 %-ним к. е. (0,5—0,6 кг/га) або ЗО %-ним з. п. (0,7—0,8 кг/га) чи метатіоном 50 %-ним к. с. (0,6—0,8 кг/га). Якщо чисель­ність злакових попелиць у цей період досягає 2—3 екз. на. стебло і більше, обробки проти личинок черепашки і попелиць поєднують, застосовуючи фосфамід 40 %-ний к. с. (1,5 кг/га), метафос або метатіоп у зазначених вище нормах, а також суміш 80 %-пого хло­рофосу та ,10 %-ного метафосу (0,5 -,- 0,2— 0,3 кг/га). Проти злакових попелиць посіви необхідно обробляти в цей період при їх середній чисельності 6—8 екз. на стебло. Для цього використовують фосфаміл 40 %-ний к. с. (0,6—1,2 кг/га). метафос 40 %-ний к. е. (0,3— 0,5 кг/га) або 30 %-ний з. п. (0,4—0,7 кг/га), волатон 50 %-ний к. е. (0,6—0,8 кг/га), карбо­фос 30 %-ний (0,8—1,2 кг/га) або 50 %-ний к. е. (0,5—0,8 кг/га).

Проти жука-красуна, якщо його чисельність досягає 4—6 окз. на 1 м² , треба обробити крайові смуги посіву 80 %-ним хлорофосом (1 —1,5 кг/га)¹ або 40 %-ним метафосом (0,5— 0,8 кг/га). У фазі наливу зерна, починаючи з його молочної стиглості, у степовій зоні треба провадити хімічний захист посівів від шкідливої черепашки, спрямований насампе­ред па збереження якості зерна. Посіви, перспективні для вирощування зерна сильних і цінних пшениць, обробляють інсектицидами при чисельності 1—2 і більше личинок чере­пашки на 1 м² . Решту посівів, а також на­сінні ділянки ячменю і жита обробляють, якщо кількість личинок досягає 4—6 екз. па 1 м² . Використовують ті самі препарати і в тих же нормах, що й проти дорослих клопів у весняний період. При необхідності поєд­нання обробок проти черепашки, злакових попелиць і пшеничного трипса застосовують метафос, метатіон або подвійну суміш 80%-ного хлорофосу та 40 %-ного метафосу (0,5—0,8 + 0,2—0,3 кг/га). Більші з наведених норм витрати інсектицидів і їхсумішей вико­ристовують для збереження кондицій зерна сильної та цінної пшениці. В Лісостепу і на Поліссі при збільшенні чисельності гостро­голових клопів та супутніх видів щитників до 6—8 екз. на 1 м² для захисту, посівів від них застосовують ті самі препарати і в тих же нормах, що й проти шкідливої черепашки.

Хімічні обробки проти злакових попелиць треба провадити не пізніше фази молочної стиглості, якщо їх середня чисельність стано­вить не менше 25—30 екз. на стебло або ко­лос. Застосовують ті самі препарати, за ви­нятком фосфаміду, що й проти попелиць на­прикінці фази цвітіння.

Для знищення хлібних жуків при чисель­ності їх 3—4 екз. на 1 м² крайові смуги посі­вів слід обробляти 80 %-ним хлорофосом (1,5—2 кг/га) або його сумішшю з 40 %-ним чи ЗО %-ним метафосом (1 + 0,5—0,7 кг/га). В роки масового розмноження шкідників може виникнути потреба суцільної обробки посіву. В цьому разі хімічні заходи проти хлібних жуків необхідно поєднувати :І обприскуван­ням проти личинок шкідливо черепашки та жуків хлібної жужелиці (хлорофосом або його сумішшю з метафосом з розрахунку 1,5— 2 кг/га), закінчивши обробки не пізніше по­чатку фази воскової стиглості зерна.

До середини фази виходу рослин у трубку суцільні обробки провадять за допомогою як авіаційної, так і наземної апаратури. Пізніше тракторні обприскувачі використовують лише для крайових обробок, а також доробки після авіаобприскування ділянок уздовж лісосмуг, ліній зв'язку та електромереж, пришляхових смуг.

Велике значення у зниженні, шкідливості та обмеженні чисельності шкідників має своє­часне, без втрат, збирання врожаю. Його необхідно провадити за заздалегідь складе­ним графіком з урахуванням наступного роз­міщення культур у полях сівозміни, чисель­ності шкідливої черепашки та інших хлібних клопів, а також цільового призначення посівів. Насамперед необхідно збирати врожай з тих полів, де планується розміщення озимих колосових культур з очікуваною високою якістю зерна, а також де найбільша чисельність чере­пашки. Забезпечується весь комплекс заходів по запобіганню втратам зерна та соломи. Щоб обмежити розмноження хлібної жужелиці, гесепської мухи та деяких інших шкідників, солому подрібнюють і негайно вивозять з поля (комбайн має працювати у агрегаті з подріб-шовачем соломи та візком ПТС). Слідом за збиранням лущать стерню в 1 —2 сліди дисковими лущильниками чи боро­нами.

Залежно від зональних особливостей, умов зволоження, а також прийнятих технологій культур після лущення провадять полицеву оранку з передплужником, плоскорізнин чи поверхневий обробіток. При повторному роз­міщенні озимих в умовах зрошення, а в роки

3 пізніми строками достигання та збирання хлібів і кількістю опадів у липні—серпні вище багаторічної норми в районах масового роз­множення хлібної жужелиці та злакових мух слід провадити полицеву оранку з наступним напівпаровим обробітком.

5.2. ЗИМОСТІЙКІСТЬ ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ

Вимерзання. Природу вимерзання рослин найповніше дослід­жували М. А. Максимов та І. І. Туманов. Розрізняють три типи вимерзання рослин, які визначаються швидкістю і кін­цевою температурою охолодження, ступенем загартування рослин.

Перший тип вимерзання пов'язаний з утворенням льоду всередині клітин і спричинюється швидким (2—5 °С за хви­лину) охолодженням рослин. Такий тип вимерзання у при­роді майже не трапляється, бо рослини охолоджуються знач­но повільніше.

Другий тип вимерзання пов'язаний з утворенням льоду тільки в міжклітинниках (протопласт залишається незамерз­лим). Із зниженням температури вода відтягується від клітини кристалами льоду в міжклітинні простори, внаслідок чого протопласт поступово зневоднюється, що часто спричинює коагуляцію білкових колоїдів, і клітина гине. Шкідливе та­кож утворення льоду в міжклітинниках: великі кристали його тиснуть на стінки клітин, деформують протопласт. Залежно від біологічних особливостей культури кожна з цих причин може бути головною, оскільки для кожної клітини існує гранична межа зневоднення і стиснення (відхилення від неї спричиняє загибель рослини)

При третьому типі вимерзання спочатку утворюється позаклітинний, а потім внутрішньоклітинний лід. Таке явище частіше спостерігається у морозостійких деревних рослин при низьких температурах — близько мінус 40°С.

Зовнішні ознаки: вимерзання: бувають різними. Частіше, рослини залишаються зеленими, а після відтавання втрачають, тургор, жовтіють і засихають. Вимерзання починається із старих листків, а потім; поширюється на молодші органи. Особливо шкідливим, є пошкодження: вузла кущення, тому заходи; захисту рослин від вимерзанню завжди мають бути: спрямовані насамперед на те, щоб запобігти зниженню температури до критилної узоні залягання вузиш кущення.

Коли критичні: температури тримаються недовго,. вимерзання може й не бути, оскільки: на рослини впливає не тільки абсолютний мінімум температури, а й тривалість, її дат.

Рослини найбільші морозостійкі на початку зими. Основними заходами запобігання вимерзанню є вирощування морозостійких сортів, сівба в оптимальні строки, загортання» насіння в- добре ущільнений: грунт на оптимальну глибину. Поспішність із сівбою призводить до переростання рослин, а в разі запізнення з нею сходи до настання зими бувають недорозвиненими (в обох, випадках: морозостійкість знижу­ється). Якщо насіння загортати: мілка або в неущільнений грунт, вузол кущення формується близько до поверхні грунту і пошкоджується морозами.

Вимокання. Найбільшої шкоди шківам озимих культур завдає осіннє, а потім ще й весняне застоювання води і перезволоження грунту, які на умовах України, спостергаються переважно в районам Передкарпаття Закарпаття.

Застоюванню талих вод і вимокання рослин із факторів зовнішнього середовищ сприяють, високий рівень підґрунтових вод, погані водно-фізичні властивості грунту, слабка його водопроникність ступінь ослоєння і перезволоження, важкий гранулометричний склад, випадання великої кількості опадів, утворення притертої льодової кірки, глибоке промерзання грунту, повільне наростання: позитивних температур у вес­няний період. З іншого боку, ступінь вимокання зумов­люється етаном рослин: рослини, що добре розкущилися, пошкоджуються менше, ніж слабкі, які встигають утворити лише два-три, листочки; добре загартовані рослини і менш ослаблені протягом зимового період також відзначаються більшою стійкістю проти вимокання. Слід зазначити, що перезволоження грунту. В період активної вегетації зернових культур, у тому числі й озимих, також негативно впливає на рослини.

Загибель рослин від вимокання почекається з мацерації меристиматичних ткани листкової піхви, а потім відбу­ваються руйнування воскоподібних речовин клітинних стінок, розпад хлоропластів, втрата тургору і ослизнення.

Вимокання — настільки шкідливе явище, що навіть ко­роткочасне застоювання на посівах талих сод призводить до їх зрідженій, ураження кореневої системи рослин хворобами, зменшення інтенсивності ростових процесів, залізнення з настанням фаз розвитку, зменшення продуктивності кущи­стості, величини колоса, їх озерненості, виповненості зерна, а отже, й до значних втрат врожаю.

Боротьба з процесами вимокання посівів озимих зернових культур потрібно розпочинати з профілактичних заходів, спрямованих на поліпшення водно-фізичних властивостей грун­ту шляхом влаштування мілкого закритого дренажу, системи відвідних канав, вапнування кислих грунтів, систематичного внесення органічних і мінеральних добрив. Поряд з цими агротехнічними заходами слід забезпечувати підвищення морозо- і зимостійкості рослин.

Випрівання. Дослідженнями було доведено, що сніг, навіть при метровому шарі, не перешкоджає нормальному газо­обміну рослин, оскільки повітря під ним за вмістом кисню майже не відрізняється від повітря над його поверхнею. При тривалому перебуванні рослин під глибоким шаром снігу вони відчувають нестачу не в кисні, а в запасних речовинах, необхідних для нормального дихання та обміну речовин. У зв'язку з цим процес випрівання озимих дослідники роз­поділили на три фази: 1 — вуглеводну-виснаження озимих рослин; 2 — розпад органічних речовин (білків та ін.); З — ураження сніговою пліснявою ослаблених на зиму рослин. Причинами ослаблення рослин можуть бути осіннє перезволоження, нестача елементів живлення й освітлення у період з'явлення сходів і кущення, випадання снігу на не досить промерзлий грунт, а також пізнє танення снігу весною. До речі, не всі дослідники поділяють думку, що незамерзлий стан грунту при випаданні снігу має вирішальне значення для випрівання озимих культур. Випадки їх випрівання ряд до­слідників спостерігали як при випаданні, снігу на добре про­мерзлий, так і незамерзлий грунт, коли на його поверхні утримувалася температура, близька до 0 °С.

Результати досліджень з вивчення причин випрівання озимих хлібів у різних грунтово-кліматичних умовах пере­конливо свідчать, що стан грунту в період утворення гли­бокою снігового покриву є одним з факторів, які визначають ступінь випрівання рослин лише в тих місцевостях, де на­ступні умови перезимівлі озимих посівів (температура повітря, випадання опадів, тривалість зимового періоду, висота і стро­ки залягання снігового покриву) не можуть тривалий час змінити температуру під снігом.

Випирання. Однією з причин пошкодження озимих хлібів є здування грунту, що викликає випирання рослин. Воно виникає внаслідок частого замерзання і відтанення грунту, що найчастіше спостерігається ранньою весною або на початку зими, коли морозні ночі змінюються теплими днями.

Грунт під час замерзання у зв'язку з утворенням у ньому льоду розширюється в об'ємі і, здуваючись, захоплює із собою рослини. Під час відтанення грунту і перетворення кристалів льоду на воду грунт зменшується в об'ємі й осідає,. а рослини лишаються немов би висмикнутими з нього, з оголеними вузлами кущення й обірваними корінцями.

Механічне пошкодження рослин при випиранні можливе лише у тому випадку, якщо грунт міцно примерзає дорослини.

Льодяна кірка в окремі роки дуже шкідлива, особливо вморозні зими. Вона буває притертою й висячою. Висяча] кірка з'являється на посівах озимих тоді, коли сніг тане частково. Після похолодання на його поверхні утворюється щільний льодяний шар, а під ним нещільний шар снігу або пустоти. Така кірка менш шкідлива. Якщо відлиги тривалі; й сніг тане майже повністю або просочується водою, на посівах залишається шар води, яка, замерзаючи, утворює суцільну льодяну кірку. Дощі під час відлиг посилюють ці утворення. Така кірка вмерзає у грунт на глибину його відтавання, а вузли кущення й корені рослин вмерзають у лід. Дія притертої кірки різнобічна. Лід механічно пошкод­жує рослини. Він у п'ять разів теллопровідніший, ніж сніг, і посилює дію морозів, тому рослини швидше вимерзають. Під кіркою порушується газообмін, рослини відчувають не­стачу кисню. У них переважає аеробне дихання з утворен­ням спирту, який токсично діє на клітини. Шкідливість кірки підвищується із збільшенням її товщини й часу перебування на посівах. Краще виживають під кіркою добре розвинені рослини. Дещо послабити шкідливість дії кірки можна снігозатриманням.

Загальна оцінка стану посівів. Стан посівів визначають на око за п'ятибальною шкалою: 5 балів — рослини міцні, здорові, вирівняні за густотою, ріст і розвиток нормальний, очікуваний урожай — високий; 4 бали — добрий, але не відмінний стан посівів, є невеликі відхилення від норми (нерівномірна густота, незначне засмічення, пошкодження тощо), очікуваний урожай вищий за середній; 3 бали середній стан, не досить рівномірні густота, висота, ку­щистість, є пошкодження, очікуваний урожай середній; 2 ба­ли — поганий стан, посіви зріджені, густота нерівномірна, часто трапляються ділянки без рослин, очікуваний урожай . нижчий за середній; 1 бал — дужі поганий стан, посіви дуже зріджені, рослини низькорослі, є значні пошкодження, передбачається низький урожай; 0 балів — повна або майже повна загибель посівів.

Спостереження за станом озимих культур. В Україні більше половини площі зернових займають озимі культури. Проте частина їх через несприятливі умови (морози, різкі коливання температури, притерта льодяна кірка тощо) зрід­жується або зовсім гине. Щоб у такому випадку своєчасно вжити заходів, протягом осінньо-зимового та весняного періодів треба систематично стежити за станом посівів.

Осіннє та весняне обстеження посівів. Восени озимі посіви обстежують після припинення вегетації рослин, тобто коли середня добова температура повітря утримується нижче 5 °С, у південних районах — нижче 3 °С протягом п'яти днів. Навесні посіви обстежують через 10 днів після віднов­лення вегетації рослин.

Осіннє суцільне обстеження починають з огляду посівів на кожному полі із зазначенням культури, сорту, попе­редника, строку сівби, кількості добрив та часу їх внесення. На підставі визначення рівномірності густоти, фази та інтен­сивності розвитку рослин, забарвлення листків, ступеня по­шкодження рослин шкідниками і хворобами, засміченості бур'янами дають окомірну оцінку стану посівів — добрий, задовільний, поганий. Потім на пробних ділянках уточнюють кількість та кущистість рослин, зрідженість посіву з вста­новленням причин цього явища,, визначають глибину за­гортання насіння та закладання вузла кущення.

Пробні ділянки завдовжки 1 м відбирають по діагоналі поля на двох суміжних рядах у характерних для посіву чотирьох місцях.

На розкущених посівах з оптимальною густотою рослини на ділянці викопують. Після цього підраховують кількість рослин та стебел, визначають коефіцієнт кущення (частка від ділення всієї кількості стебел на загальну кількість рослин з однієї ділянки). Вимірюють глибину загортання і залягання вузла кущення по етіольованій підземній частині стебла не менш як у 25 рослин.

За інтенсивністю забарвлення листків встановлюють ступінь забезпеченості рослин поживними речовинами (переважно азотом): добра забезпеченість — темно-зелені листки; за­довільна — зелені; недостатня — жовто-зелені з окремими відмерлими листками.

На підставі окомірної оцінки та визначення середніх по­казників, які одержали на пробних ділянках, дають оста­точку оцінку стану посіву кожного поля;

добрий — нормально розкущені (три-п'ять стебел) та добре укорінені посіви з оптимальною і рівномірною густо­тою не менше 350-^400 рослин на 1 м² ;

задовільний — розкушені (понад п'ять стебел), перерості пости (заввишки 30—35 см). Крім того, недостатньо розвинені посіви (початок кущення — з'явлення третього листка) • зріджені на 10—15 %;

поганий — посіви у фазі двох-трьох листочків і сході а також пошкоджені та дуже зріджені (на 25 % і більш незалежно від стану розвитку рослин.

Окремо обліковують площі без сходів. Навесні стан озимих оцінюють лише за ступенем зрідженості: посіви незріджені — 5 балів; зріджені на 20—30 % - 4; на 30—-50 % — 3; понад 50 % — 2; зріджені на 80—85% — 1 бал.

Зрідженість посівів визначають на ділянках розміром 1 м (1 м х І м), виділених у чотирьох характерних для посіву місцях. На кожній з них підраховують кількість живих загиблих рослин та стебел. На основі цих даних визначають кількість рослин на одиниці площі та зрідженість посіву, а також кущистість рослин (коефіцієнт кущення).

Зрідженість посіву обчислюють за формулою: , де Зп — зрідженість, %; а — загальна кількість рослий (живі + загиблі); б — кількість рослин, що загинули.

Результати осінньої та весняної оцінок посівів на окремих полях узагальнюють у цілому по господарству, складають відповідний акт обстеження посівів, у якому, крім даним оцінки їх стану, зазначають основні показники агротехнікою та рекомендації щодо дальшого догляду за посівами на кожному полі.

Спостереження за життєздатністю рослин лід час зимівля та методи оцінки їх стану. Монолітний метод. На основі відрощування рослин з вирубаних на полі монолітів розміром 30 х 30 і завтовшки 15—20 см визначають життєздатність рослин посіву.

На площі 50 га посівів вирубують не менше двох таких монолітів, кожний з яких містить рослини двох суміжних рядків. Моноліти відбирають на полях, які найповніше характеризують стан посівів залежно від попередників, сортового складу та розвитку рослин.

Місця для взяття монолітів на полях визначають з осені і позначають їх. Вони не повинні знаходитися близько від лісосмуг, у балках чи на пагорбах. Густота посіву та стан розвитку рослин у місцях взяття монолітів, мають бути тиновими для всього поля.

Для полегшення вирубування монолітів узимку доцільно з осені (до замерзання грунту)по периметру моноліту завести в грунт на глибину 15—20 см напір, а краще поліетилевову плівку. Для цього на лопату завтовілки 2 мм прямолінійним тупим нижнім кінцем надівають згорнутий вдвоє лист плівки, який заводять у грунт лише натиском ноги на лопату без попереднього нарізування щілин. Моноліти підрубують знизу плоско відтягнутим ломом. У місцях її взяття заміряють висоту снігового покриву, а коли є витерта льодяна кірка, то її товщину заміряють снігомірною осикою і лінійкою з поділками. Моноліти зразу ж кладуть спеціальні ящики, які ретельно вкривають мішками або деталі, щоб запобігти пошкодженню рослин під час транспортування.

До кожного ящика з монолітом додають етикетку, в якій зазначають дату відбору, назву культури, сорту, номер сівозміни та поля, попередник, висоту снігового покриву, товщину льодяної кірки.

Розморожують моноліти поступово. Спочатку їх встановлюють у приміщенні з температурою від 5 до 10 °С. Відталі моноліти переносять у світле приміщення з температурою 18—20^е . Рослини поливають водою кімнатної температури, не допускаючи пересихання або перезволоження грунту.

На 8—10-й день після встановлення монолітів у теплому приміщенні можна попередньо передбачити життєздатність рослин, а на 15—20-й день — визначити її остаточно. Для цього всі рослини обережно виймають з грунту, корінці їхні відмивають водою, після чого відокремлюють живі рослини (з відрослими листками та новими корінцями) і загиблі (без ознак відростання).

Стан посівів у зимовий період визначають за кількістю загиблих рослин, обчислюючи цей показник так само, як зрідженість посіву.

Водний метод дає можливість швидше одержати дані про стан -озимих, ніж монетний, і полягає він у відрощуванні рослин у воді.

Проби для відрощування за цим методом також виру­бують із двох суміжних радів завдовжки 50 і завглибшки 8-10 см у трьох-чотирьох місцях поля. Потім їх разом з етикетками, на яких позначають ті самі дані, що й для монолітів, кладуть у ящики або кошики, утеплюють на час транспортування і доставляють у відносно тепле приміщення з температурою повітря 5—7 ₀ С.

З грунту відталих проб вибирають рослини, відмивають корінці водою, вибраковують пошкоджені під час вирубу­вання, а в тих, що залишають, відрізають корінці на 3—4 см нижче вузла кущення і верхню частину листочків. Після цього рослини для відрощування розміщують по краях гли­бокої тарілки з таким розрахунком, щоб корінці та нижня частина вузла кущення були занурені у воду. У кожній тарілці розміщують одну пробу рослин. З одного поля беруть три— чотири проби.

Умови для відрощування рослин у воді (світло, тепло такі самі, як і для рослин, які відрощуються в монолітах воду в тарілках міняють через кожні два-три дні.

Визначити стан рослин можна вже на 4—6-й, а в cyмнівних випадках — 7—8-й та 15-й день таким самим способом, як при монолітному методі.

Метод цукрового розчину. Щоб терміново визначити стан посівів, рослини, відібрані й підготовлені вказаним вище способом, спочатку відрощують протягом 13—15 год у 2 %-му цукровому розчині (20 г цукру на 1 л води), після чого розчин замінюють водою. Життєздатність рослин визначают на четвертий—п'ятий день після початку відрощування.

Донський (удосконалений) метод оцінки життєздатності рослин за інтенсивністю та характером відростання меристемної тканини дає можливість визначити стан озимини за дві-три доби.

Проби (по п'ять-сім рослин) відбирають при температурі повітря не нижче 8 °С по діагоналі поля в 20—30 місцям залежно від його площі. Рослини повинні мати непошкоджені механічно вузли кущення і корінці завдовжки не менше як 1,5-—2 см.

Моноліти з рослинами зручно вкладати в паперові мішки, на яких записують усі необхідні дані, як і під час відбору.

Проби рослин розморожують протягом 18—24 год при температурі повітря 3—7 °С, що сприяє нормалізації процесів відтавання та необхідній перебудові обміну речовин у тканинах рослин.

У підготовлених рослин відмивають корінці водою, видаляють пошкоджені рослини і на відстані 1,5—2 см від вузла кущення відрізають корінці та листки. Рослини з одного поля кладуть у скляну банку або поліетиленовий мішечок на шар добре змоченої вати або марлі чи фільтрувального паперу, щоб вони під час відростання не підсихали і не перезволожувалися. Банки з рослинами закривають кришками, а мішечки щільно зав'язують, щоб створити всередині високу вологість повітря і на дві-три доби ставлять у тепле місце з температурою повітря 24—25 °С. В особливо суворі зими період відрощування подовжують на одну-дві доби. За цей час у живих рослин приріст меристемної тканини становить від 1 до 2 см, у нерозкущених — від 0,7 до 1,5-см, Рослини з незначним приростом (0,3—0,5 см) або зовсім без нього відносять до загиблих.

Серед живих (відрослих рослин) визначають життсздатні, спроможні навесні утворювати продуктивністебла, і пошкоджені, які можуть загинути нанесені. У таких пошкоджених рослин піхва листка стебла прозора, що ви: качається різними темпами відростання внутрішніх і зовнішніх тканин. До по­роджених рослин належать і такі, в яких листок майже двоє вужчий від здорового і нібито пом'ятий.

До життєздатних належать усі рослини, які мають не менше одного нормально відрослого стебла.

За нормальних умов перезимівлі моноліти або проби рослин для оцінки стану озимих відбирають у такі строки: 25 січня, 23 лютого та 10 березня. Коли ж умови перезимівлі несприятливі, проби для відрощування беруть додатково.

6. МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ФОТОСИНТЕЗУ У РЕГУЛЮВАННІ РОСТУ ТА РОЗВИТКУ РОСЛИН ОЗИМОЇ ПШЕНИЦІ

Серед факторів, що визначають загальну продуктив­ність рослин, фотосинтезу належить провідна роль, якщо врахувати, що частка органічної маси, утвореної під час цього процесу, становить близько 95 % маси всіх сухих ре­човин рослини. Тому керування фотосинтезом посіву е од­ним з найефективніших шляхів управління продуктивністю рослин, впливу на їх урожайність.

До найважливіших факторів, що визначають рівень продуктивності посівів сільськогосподарських культур, на­лежать: енергія сонячного світла, яка забезпечує проход­ження фотосинтезу; постачання посівів вуглекислим газом, також необхідним для фотосинтезу; рівень мінерального живлення, умови водопостачання та тепловий режим.

Основне завдання землеробства — використання енер­гії сонячної радіації через фотосинтез для утворення орга­нічної речовини з найбільшим коефіцієнтом корисної дії.

Необхідність переходу па біологічно чисті енергозбері­гаючі технології вирощування сільськогосподарських куль­тур зумовлює максимальне використання потенційних мож­ливостей рослин при спрямованому для цього керуванні життєво необхідними факторами їх життя.

За сучасними уявленнями, оптимальні за структурою, рівнем забезпеченості водою, мінеральним живленням та вуглекислим газом посіви найпродуктивніших сортів мо­жуть використовувати ФАР 4—5 % (фотосинтетично ак­тивна радіація) на фотосинтез та нагромадження органіч­них речовин. Але при середніх урожаях по країні (17— 18 ц/га) зернові культури витрачають не більше 0,6—0,9 % ФАР. Отже, для збільшення врожаю цих культур існують великі резерви. Важливим для дальшого зростання його є створення високопродуктивних сортів та гібридів, які ха­рактеризуються підвищеною фотосинтезуючою активністю, а також розробка науково обґрунтованої технології виро­щування їх.

Формування більшої чи меншої асиміляційної поверхні всього листя рослин, як правило, позначається на їх за­гальній продуктивності.

Поряд з листям у створенні біологічного врожаю зерна під час репродуктивного періоду у фотосинтезі беруть участь і стебла. Інтенсивність фотосинтезу колосу безостої пшениці, наприклад, сорту Миронівська 808, невисока — вона лише компенсує витрату енергії рослин на нічне ди­хання за період від з'явлення колосу до повного дозріван­ня. В остистих сортів участь колосків у фотосинтезі значно більша, ніж у безостих.

Одним з найважливіших питань в агрономічній науці є визначення можливості максимального накопления росли­нами органічної речовини в процесі високої продуктивності фотосинтезу.

Світловий режим для життя рослин має не менше зна­чення, ніж температура, вологість та мінеральне живлення. Світло, або промениста енергія, у широкому розумінні цього слова, є важливим енергетичним фактором, який бе­ре активну участь у створенні органічної речовини на землі.

Промениста енергія сонця у більшості випадків впливає на особливості процесів росту, форми і розміщення листя у рослин та ін. Вона бере участь не тільки у формуванні органічної речовини, але і в її перетворенні та відкладанні, впливає побічно та безпосередньо на процеси загартування рослин, зміни їх зимо- та посухостійкості. Світло також впливає і на формування органів рослин.

У похмурну погоду або в загущених осінніх сходах у злаків конус наростання основного стебла та пагонів завж­ди виноситься (піднімається) ближче до поверхні ґрунту, їх ріст за умов недостатнього освітлення припиняється із за­пізненням. Все це зумовлює невелику продуктивність та­ких сходів. З робіт А. С. Оконенка (1954), В. І. Розумова (1961), П. П. Вавілова (1981) та багатьох інших відомо, що в зв'язку з різною інтенсивністю освітлення неоднаково відбуваються біологічні, фізіологічні та біохімічні процеси в рослинах, а це в кінцевому результаті впливає на вміст хлорофілу, анатомію, морфологію окремих органів та га­бітус рослин у цілому. Світловий режим озимої пшениці впливає не тільки на розвиток, але й на процеси росту, ви­соту стебла, кількість листків, довжину та ширину листко­вої пластинки. У середньому вглиб травостою пшениці над­ходить тільки 15—20 % сонячної радіації.

Для нормального росту і розвитку рослин озимої пше­ниці необхідна мінімальна сила освітлення— 1,8 тис. люк­сів. Пряме сонячне світло опівдні дає ЗО—40 тис. люксів. Недостатнє освітлення може послаблювати процес фото­синтезу, що негативно позначається на врожаї, а в поєднанні з багатим азотним фоном призводить у зернових культур до різкого збільшення стерильності квіток.

Оптимальна інтенсивність освітлення є необхідною умо­вою, яка забезпечує високу фотосинтезуючу активність рос­лин, продуктивне кущіння і формування багатоколосково­го колосу, успішне наливання зерна та добре реагування на багатий агрофон.

Важливим якісним показником посівів, здатних з вели­ким ККД засвоювати енергію світла та СО₂ з маси повіт­ря, є достатньо висока оптична щільність при великій су­марній поверхні асимілюючих органів, головним чином листя.

Зміни в інтенсивності освітлення часто тісно пов'язані зі змінами температурного режиму ґрунту, у посівах та в самих рослинах. Вони одночасно помітно впливають на про­ходження ряду мікробіологічних процесів у ґрунті, тобто не лише на характер й інтенсивність фотосинтезу, але й на зміни ґрунтового живлення рослин. Тому вивчення питання про вплив світла на рослини є важливим не лише як теоре­тично, але й для використання цих знань у сільськогоспо­дарській практиці. Створення оптимального світлового ре­жиму посіву можна досягнути нормами висіву, способами сівби, розміщенням рослин на площі, кількістю їх у рядках та ін. Цими заходами можна помітно збільшувати коефі­цієнт корисної дії фотосинтезу, надходження сонячного світла на землю. За даними Всесоюзного науково-дослід­ного інституту електрифікації сільського господарства (ВНДІЕСГ) підраховано, що на поверхні землі теоретично максимально можливе значення ефективності природного світла для фотосинтезу знаходиться в межах від 16 до 24%.

Засвоювання рослинами енергії під час фотосинтезу за­лежить не лише від загальної її кількості, але й від рівно­мірності надходження до рослин і від температури повіт­ря (як відомо, ріст рослин можливий лише при температурі від +5 до +45 °С). Потік світла протягом дня змінюється в широких межах: від декількох ват на квадратний метр ранком і увечері до половини кіловата на кожний квадрат­ний метр опівдні. При цьому не залишається постійною ні температура, ні вологість повітря.

Про залежність інтенсивності фотосинтезу в різні годи­ни доби видно з рисунку 1 (Свентицький І. Й., 1970).

Для кожного значення опромінювання рослин є своя оптимальна температура. Так, у сонячний, дуже жаркий день фотосинтез досягає максимуму о 7—8-й год ранку, а потім різко падає. У другій половині дня в міру зменшення світлового потоку, що час­то супроводжується і зни­женням температури по­вітря, швидкість накоп­ления енергії знову починає зростати і увечері (19—20 год) досягає свого другого максимуму.

Полуденну депресію фотосинтезу багато вчених пояс­нювали внутрішніми, фізіологічними ритмами рослин. Вва­жалось, що з нею неможливо боротися. Але в похмурні дні якраз опівдні фотосинтез у рослин досягає- максимуму, а депресії взагалі не спостерігається. Звідси можна зробити висновок, що денне ослаблення інтенсивності фотосинтезу викликається лише перегрівом рослин. І коли їх захистити від цього, то процент використання енергії і, природно, на­копления органічних речовин значно зросте. Підтверджен­ням цього були результати наших наукових досліджень про поглинання рослинами ФАР у різні години дня з різною інтенсивністю опромінювання.

Фотосинтез — основний процес живлення рослин, тому інші процеси — діють і ефективні тільки в тій мірі, у якій вони поліпшують і стимулюють фотосинтезуючу діяльність і створюють умови для синтезу продуктів та найкращого їх використання на процеси росту, розвитку та формування врожаю. Лише сукупність рослин, повноцінний їх ценоз, можуть максимально використовувати фактори зовнішньо­го середовища. Тому дуже важливо правильно сформува­ти структуру посіву з оптимальною щільністю, великими площами фотосинтезуючої поверхні, з достатнім вмістом хлорофілу в листках рослин.

Найбільше значення для зростання врожайності набу­вають показники інтенсивності та чистої продуктивності фотосинтезу. Продуктивність посівів, рівень біологічних ігосподарчих урожаїв визначаються взаємодією трьох фізіолого-біохімічних процесів: фотосинтетичної продуктив­ності, внаслідок чого формується органічна речовина; ди­хання, пов'язаного з використанням створених органічних речовин на процеси життєдіяльності; транслоктації — пе­реміщення пластичних речовин у зернівки, що визначає темпи накопления поживних речовин у зерні і величину врожаю. Розрахунки чистої продуктивності фотосинтезу по­казують, що його зміни протягом вегетації мають певні за­кономірності. На чисту продуктивність фотосинтезу поміт­но впливає агрофон. Максимальне значення показника чис­тої продуктивності фотосинтезу рослин пшениці на високих агрофонах припадає на період найвищого накопичення біо­маси і утворення площі асимілюючої поверхні — на фазу цвітіння. Звідси, періоди найбільшої фотосинтетичної про­дуктивності й утворення площі листя співпадають. Ценози озимої пшениці, не забезпечені достатньою кількістю еле­ментів живлення, мали максимальну продуктивність фото­синтезу у фазі закінчення виходу рослин у трубку, що та­кож співпадає з найбільшою асимілюючою поверхнею листя.

У зв'язку із створенням і впровадженням у виробницт­во нових високопродуктивних сортів озимої пшениці, засто­суванням великих доз добрив питання технології сівби і питання про використання потенційних можливостей рос­лин пшениці мало розроблені й вивчень.

ВИСНОВОК

Сучасна технологія виробництва зернових культур ба­зується на помітному збільшенні енерговитрат на техніку, добрива, пестициди та ін. Тому по-господарськи правильне використання енергії (земної — непоновлюваної та соняч­ної— поновлюваної) необхідно розглядати як одну з важ­ливих умов збільшення виробництва продукції сільського господарства.

Запровадження енергетичного аналізу дозволяє оціню­вати ефективність інтенсивних ресурсо- і енергозберігаю­чих технологій у рільництві. Такий підхід дає можливість вивчити доцільність використання в землеробстві добрив, застосування пестицидів, палива, різних типів тракторів, автомобілів, сільськогосподарських знарядь, природних ре­сурсів, грунтово-кліматичних умов сонячної радіації та ін­ших факторів, що впливають на формування врожаю та його якість.

Як свідчать дані науки та передовий досвід, позитивна дія інтенсивних ресурсо- і енергозберігаючих технологій вирощування сільськогосподарських культур залежить від своєчасного виконання всіх елементів технології. Основним завданням цих технологій є підвищення родючості ґрунту і, зокрема, збагачення його на гумус, зменшення витрат енер­гії на одиницю вироблюваної продукції та помітне поліп­шення екологічного стану навколишнього середовища. Позитивних результатів при таких технологіях можна досяг­нути лише тоді, коли господарства будуть економію витра­чати різні види енергії на виробництво одиниці сільсько­господарської продукції.

Інтенсифікація землеробської галузі сільськогосподар­ського виробництва і охорона навколишнього середовища — це єдиний тісно пов'язаний між собою процес. Застосувати і повністю використовувати потенціал інтенсивних техноло­гій вирощування пшениці без забруднення навколишнього середовища можна лише при реалізації потенціалу ценозу сорту з врахуванням його біологічних властивостей: еколо­гічної стійкості проти посухи, низьких температур та інших негативних факторів, а звідси і підвищення потенційної продуктивності сорту, ценозу пшениці і кожної рослини в ньому.

Сучасні сорти озимої пшениці інтенсивного типу мають потенційну продуктивність 60—90 ц зерна і більше. В ос­новному у виробничих умовах урожай цих сортів набагато менший. Причин невеликої продуктивності багато і основ­ні серед них — порушення технологічної дисципліни. По­тенційна врожайність рослин є головним фактором форму­вання можливо високого врожаю, а реалізація його зале­жить від оптимізації умов вирощування, що досягається створенням оптимальних умов середовища в ценозах, тобто наближенням на різних етапах росту й розвитку озимої пшениці доцільної кількості факторів необхідного співвід­ношення їх. За таких оптимізованих умов рослини здатні краще протистояти екологічним стресам та наблизитись до максимальної реалізації продуктивності.

На створення оптимальних умов росту і розвитку рос­лин у ценозах і одержання врожаю до можливої потенцій­ної продуктивності пшениці витрачається велика кількість непоновлюваної або земної енергії.