Реферат: Право коллективной собственности на Украине

- 2 -

ЗМІСТ

- 3 -

ВСТУП

Проблеми права власності в цілому і колективної, зокрема, на сучасному етапі переходу України до ринкової економіки є надзвичайно актуальними. В даний час важливим є визначення стимулів для високопродуктивної роботи в суспільстві. У зв'язку з цим першочерговою задачею представляється визначення принципових основ правового регулювання права власності як одного зі способів стимулювання ефективної праці.

Перехід України до розвинутих ринкових відносин богато в чому залежить від правового забеспечення ринкових форм, від створення належних умов функціонування суб`єктів господарської діяльності, від суворого додержання останнимі вимог чинного законодавства України.

Здійснення в Україні економичної реформи істотно змінило правовий, фінансово-економичний і соціальний стан основної ланки народного господарства – підприємства, його статус у системі господарського і цивільного обороту. Замість домінувавших ранійше у всіх галузях економіки підприємств, що базуються на державній власності, виникли і функціонують міліони підприємств що базуються на приватній, змішаній, колективній формах власністі. Ринкові механизми, що набирають силу, ставлять підприємства в принципово нові відношення з державою (бюджетом) і єкономичнимі свободами, що господарьють у здійсненні діяльності підприємств встановлюються і нові економико-правові регулятори.

Основні засади ринкової економики передбачають повну господарську самостійність підприємств, що функционують у нородному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничи, господарськи та інші з`вязки. Всі ці суспільни відносини (як між підприємствами – беспосередними товаровиробниками, так і між іншіми державними та іншіми органами) потребують правового регулювання, завдяки якому вони набувають характер правовідносин.

Ринкова економика породила різноманітні організаційні форми підприємств:

- господарськи товариства;

- 4 -

- виробничи кооперативи;

- приватні і казенні підприємства.

Виникла необхідність урегулювання правового статусу об`єднань, підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів, та т.д.), встановлення правового режиму вільних (спіциальних) економічних зон та вивчення правового режиму іноземного інвестування.

Мета дипломної роботи – проведення теоретичного дослідження практичної роботи і вивчення досвіду практичної роботи права колективної власності на підставі чинного законодавства України.

Об ` єкт дипломної роботи – проблеми права власності на сучасному єтапі в Україні.

Предметом досліджень дипломної роботи – є комплєкс суспільних відносин в сфері права колективної власності в Україні.

Завдання дипломної роботи :

- дати загальний огляд історії розвіття права колективної власності в Україні;

- розкрити поняття суб`єктів та об`єктів колективної власності;

- підстав виникнення права колективної власності;

- проаналізувати об`єкти права власності колективу арендарів;

- проаналізувати об`єкти права власності колективу колективного господарства;

- проаналізувати об`єкти права власності колективу господарського товариства.

Диплом має значну логіку побудови та зміст. Логічна структура роботи охоплює широке коло питань, пов`язаніх з правом колективної власності в Україні.

Розділ І даного диплому “Історія розвітку права колективної власності в Україні. Обстеження створювання підприемств” знайомить з історією розвітку права колективної власності та охоплюе широке коло питань, пов`язаніх з процесом створення підприємства.

Розділ ІІ даного диплому “Правове регулювання права колективної власності в Україні” предбачає вивчення стану правового регулювання колективної власності в Україні на сучасному єтапу розвітку.

- 5 -

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВІТКУ ПРАВА КОЛЕКТИВНОЇ

ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ. ОБСТЕЖЕННЯ СТВОРЮВАННЯ

ПІДПРИЄМСТВ.

1.1. Історія розвітку права колективної власності в Україні.

Реформуванню відносин власності в Україні сприяло прийняття "Декларації про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 р., що заклала політико-правові, соціально-економічні основи побудови Української держави, а також Закону України "Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 р., яким, зокрема, була визначена розмаїтність форм власності (державної, колективної, індивідуальної - особистої чи приватної). Прийняттям цих основних актів був закріплений інститут права колективної власності в Україні.

З цього погляду варто звернути увагу на те, що Конституція УРСР 1978 р. установлювала дві форми власності: державну (загальнонародну) і колгоспно-кооперативну. Остання являла собою власність відповідних колективів, тобто колективну власність.

У жовтні 1990 р. дія розділу Конституції 1978 р. про економічну систему була припинена, а 7 лютого 1991 р. був прийнятий Закон України "Про власність", четвертий розділ якого присвячений регламентації права колективної власності. Основні положення даного закону зіграли значну роль у формуванні ряду законів ринкового напрямку в Україні: "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарчі товариства" і ін. Основними його рисами є визнання розмаїтності форм власності, установлення їхньої рівноправності, надання власникам волі дії у відношенні приналежного їм майна. За окремими виключеннями цей Закон (п.4 ст.2) установив три форми власності: приватну, колективну і державну.

Якщо в питаннях трансформації приватної і державної власності мається визначена ясність, то проблеми колективної власності викликають теоретичні суперечки.

- 6 -

Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України не внесло ясність у рішення даної проблеми. Розглянемо її з наукового погляду.

Одні автори (О.С. Шемшученко, В.І. Семчік, В.3. Янчук, Ц.В. Бичкова) вважають, що право колективної власності повинне бути передбачене в законодавстві, інші (А.В. Дзера, О.А. Підопригора, Я.М. Шевченко, І.Т. Пукшін, В.В. Янчук) - що права колективної власності не існує, а мається лише право приватної загальної власності. З останньою думкою навряд чи можна погодитися. Адже існують різні суб'єкти колективної і приватної власності (суб'єктом права колективної власності є недержавні юридичні особи, а суб'єктом права приватної власності - громадяни). Від права загальної спільної власності право колективної власності відрізняється по кількості суб'єктів і порядку здійснення правомочий власності, для права загальної спільної власності характерна безліч суб'єктів і спільність об'єкта, у той час як право колективної власності може належати одному суб'єкту. Правомочності загальної власності здійснюються за спільною згодою всіх учасників (ст. З ЦК України), тоді як право колективної власності – по більшості голосів.

У юридичній літературі також ведеться дискусія про суб'єктів відносин колективної власності. Одні учені вважають, що в колективній власності кожен учасник має свою "частину", що дозволяє йому одержувати пропорційну частину загального прибутку і разом з іншими учасниками розпоряджатися і керувати загальним майном. Інші відстоюють точку зору, що коли власником є колектив, те його учасники не є власниками, тобто, колективна власність — цілісна, єдина і неподільна, вона повинна належати всьому колективу без виділення паю чи частини окремих осіб, інакше розмивається колективний характер і власність перетворюється в кооперативну, колективно-індивідуальну. Друга точка зору представляється недостатньо обґрунтованою, тому що при колективній власності можливо буде трохи змінена тріада "володіння - користування - розпорядження", але головним залишається володіння кожним членом колективу своєю часткою майна з одночасним користуванням і розпорядженням усіма його членами часткою майна кожного з них. Об'єднання членами свого майна не викликає в такому випадку втрату від-

- 7 -

ношення індивідуума до його частки як до своїй. Головної залишається можливість виділити і привласнити свою частку майна в будь-який час, чи лише після виходу з колективу власників. При цьому виділення майна може здійснюватися, як правило, тільки у фінансовій формі, тоді як матеріальна форма майна спільної власності залишається неподільної.

Супротивники права колективної власності у своїх доводах спира-
ються на те, що в юридичній практиці закордонних країн, як правило, закреплено дві форми власності — приватна і публічна. Однак слід зазначити, що, розглядаючи основні підходи до проблем власності з економічної точки зору, ми бачимо, що автори закордонних економічних праць практично не досліджують проблему права власності. У відомих українському читачу "Экономиксах" П. Самуельсона, працях К. Макконела і С. Брю використовується поняття форми господарювання і на цьому будується економичний аналіз, у першу чергу через призму эфєктивністі, тобто юридичний аспект у них відсутній зовсім.

Більш детальне вивчення закордонного досвіду дозволяє констатувати, що при формальній відсутності в розвитих країнах правової категорії колективної власності, колективна форма господарювання існує і доводить свою життєздатність. Так, нині в США мається 11 000 підприємств, що чи цілком викуплені колективом, чи мають кінтрольний пакет акцій. На цих підприємствах (де зайняте близько 10 % працуючого населення країни), крім високих заробітків, у середньому в два рази вище темпи росту продуктивності праці, на 50 % вище прибуток, тут утвориться втроє більше повних робочих місць, якщо порівняти з приватними підприємствами. Це великі фірми, більшість капіталів яких знаходиться у власності їхніх працівників: "Паблікс Супермаркєтс" — 65 000 робітників; "Хєлф Траст" — 30 000 робітників; "Элвєр" — 13 500 робітників і т.д. Проведене у 80-х роках серед населення США опитування показало, що 8 % населення хотіли б працювати на державних підприємствах, 20 % - на приватних та акціонерних підприємствах і 66 % -на підприємствах, що контролюються самими працівниками.

В Іспанії вже кілька десятиліть працює Мондраторська група чисельністю

- 8 -

більш 21 000 працівників.

На загальну кількість обсягу продукції кооперації, що випускається, наприкінці 80-х років приходилося 8 % від загального роздрібного товарообігу. Великобританії, 18 % від торгівлі продуктами харчування. У Норвегії кооперація в загальному національному товарообігу складає 11 %, а у Швеції — 20 %, у Швейцарії послугами кооперативів користуються біля 90 % населення країни.

У країнах Загального ринку у виробничих кооперативах нараховується близько 1 000 000 робітників , а всього в кооперативному секторі, що вважається колективню формою господарювання, - біля 2 500 000 робітників. Можна констатувати, що ці підприємства досить надійно утримуваються в розвитому конкурентному середовищі змішаної економіки. Деякі дослідження вказують на те, що продуктивність праці на них у 10-15% вище, ніж на підприємствах інших типів.

Для реагування на виникнення і розвиток колективних форм господарювання в США діє Національний центр утворення колективних підприємств; прийнята визначена кількість нормативних актів, що сприяють їх становленню і розвитку.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що право колективної власності не належить ні до державної, ні до приватної власністі, воно цілком вписується в режим ринкових відносин, але має свою специфіку, свої особливості, нарешті, свою історію.

В Україні право колективної власності було традиційним. До Жовтневої революції в сільській місцевості була общинна власність на землю. Сільські споживчі суспільства на загальній власності діяли ще з 80-х років минулого століття.

Невже тепер, в умовах побудови правової держави та демократизації громадського життя потрібно відмовитися від однієї з недержавних форм власності, для того щоб нібито погодити букву законодавства зі стандартами країн Європейського Союзу?

Неупереджений аналіз ситуації навколо колективної власності дає
підставу затверджувати, що незважаючи на невизначеність і дискусийність самого поняття колективної власності в загальноприйнятому в суспільстві понятті, вона

- 9 -

реально існує на практиці. Поряд з державною і приватною - мається колективна власність, до якої належать акціонерні підприємства і підприємства, котрі викуплені трудовими колективами, а зараз також підприємства, що орендують державне майно.

Колективна власність — явище об'єктивне, як і об'єктивне прагнення людей до колективного господарювання. Колективна (чи кооперативна) власність існує у всіх країнах, хоча вона не скрізь законодавчо закріплена в конституційному порядку. Думаємо, що виживуть і будуть розвиватися ті з форм власності, що виявляться більш життєздатними, пристосованими до умов господарювання.

1.2. Обстеження підприємств в рамках їх створювання.

Принципи створення підприємств.

Створення підприємства базується на визначених принципах, регульованих нормативними актами, цивільним законодавством, законами про окремі організаційно-правові форми юридичних осіб, що можуть функціонувати в українській економіці, а також у залежності від форми власності на майно: на праві власності, праві господарського володіння, праві оперативного керування.

Необхідність створення підприємства ґрунтується економічною доцільністю, матеріальними умовами, принципами для заснування підприємства, а також можливістю виконання найважливішої суспільної функції - виробництво товарів (виконання робіт і надання послуг) відповідно до потреб ринку.

Термін "створення" являє собою правове поняття, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легалізації підприємства в статуті правового господарюючого суб'єкта.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Вони визначені Законом "Про підприємства в Україні", Законом України "Про підприємництво" та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи, в тому числі

- 10 -

- і підприємства. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі види.

Створення нового підприємства (незалежно від форм власності і його майбутніх власників) проходить, як правило декілька етапів:

1) виникнення ідеї про створення нового підприємства, необхідного для виробництва конкретних видів продукції, товарів (робіт, послуг);

2) вивчення ринку, на задоволення потреб якого повинно працювати підприємство;

3) добір співзасновників підприємства;

4) визначення фінансових джерел, необхідних для формування статутного капіталу (статутного фонду), необхідного для початкового етапу функціонування підприємства;

5) розробка установчих документів і бізнес-плану;

6) проведення організаційних заходів щодо створення підприємства в залежності від організаційно-правової форми і форми власності;

7) здійснення державної реєстрації підприємства, одержання необхідних рахунків у банках;

8) виготовлення печаток і штампів;

9) постановка на урахування в органі державної податкової служби й ін.

Важливе місце в процесі створення підприємства має добір керівних робітників підприємства, спеціалістів, визначення їхніх функцій, прав, відповідальності, наймання на роботу інших співробітників, розробка правил внутрішнього розпорядку у відповідності з чинним законодавством, формування умов функціонування підприємства.

Як правове поняття "створення" включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, що має право створити у встановленому порядку підприємство як юридичну особу. За Законом України "Про власність в Україні" таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна, упов-

- 11 -

новажені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновником (співзасновниками) можуть бути "фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України".

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності - це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження. Це загальне правило. В окремих випадках (наприклад, щодо підприємств в будівельному комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами з засновницькими правами є виконкоми обласних і місцевих Рад, місцеві державні адміністрації та уповноважені ними органи.

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження в установчому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління, визначення у статуті меж їх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні являє собою затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційні форма), посвідчення про державну реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земель-

- 12 -

ним законодавством України. Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої Ради народних депутатів за місцезнаходженням підприємства у порядку встановленому Земельним кодексом України. Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.

Господарське законодавство України регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється з розпорядженням Антимонопольного Комітету України, його територіальних управлінь. Розпорядження про поділ підприємства - монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Розпорядження про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути меншим 6 місяців.

Підприємство може створюватись шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє провило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарювання без прав юридичної особи - свої відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення з правами відкриття поточних і розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну карту.

Нерідко в практиці поширена помилка змішування відособлених підрозді-

- 13 -

лів юридичної особи і дочірніх підприємств. Але на відміну від перших дочірнє підприємство є юридичною особою, тобто суб'єктом, що самостійно хазяює, тому воно повинно бути зареєстрованим у порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

Установчі документи.

Установчими документами підприємства називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, які набирають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства.

Розробка установчих документів є важливим (визначальним) етапом у процесі його функціонування, тому законодавчими актами встановлені визначені відомості, що повинні містити установчі документи.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємства та закони про окремі види підприємств.

Стаття 6 Закону України "Про підприємництво" дає перелік актів, які відносяться до установчих документів. По-перше, це рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням визначено установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

У випадках передбачених законодавством, підприємства діють на підставі статуту, тобто власного збирання правил, що регулюють сукупно їх діяльність, взаємовідносини з іншими господарюючими суб'єктами. Статут має відповідати основним положенням Закону України "Про підприємства": він затверджується власником (власниками) чи засновником (засновниками) підприємства, а для державних підприємств - власником майна за участю відповідного трудового колективу.

Стаття 9 Закону "Про підприємства в Україні" визначає перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включити до статуту підприємства як одного з його

- 14 -

основних установчих актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств регулюється статтями Закону України "Про господарські товариства" . Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.

Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про підприємства, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:

- найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства (сімейне, приватне, колективне, державне);

- зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;

- предмет і цілі діяльності підприємства;

- юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та товарний знак, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то таке право веж відноситься до юридичного статусу підприємства;

- про склад майна підприємства: перелік фондів (основний, оборотний, статутний , резервний , страховий , інші фонди); порядок утворення майна;

порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного господарського відання;

- про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування, компетенцію;

- про контрольні органи - спостережну раду, ревізійну комісію;

- про порядок припинення діяльності підприємства: підстави, орган, що приймає рішення про припинення; порядок створення і роботи ліквідаційної комісії;

- 15 -

- умови розрахунків з бюджетом і кредиторами, розподіл майна, що залишилося.

У статуті підприємства повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). В нього можуть включатися положення, зв'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на основі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства.

В установчих документах господарських товариств окремими статтями визначають порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за рішенням У4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах).

Одні юридичні особи беруть участь тільки на підставі статуту (наприклад, приватне підприємство, створене одним фундатором).- Для інших юридичних осіб необхідні як статут, так і установчий договір (наприклад, акціонерним товариствам, товариствам з обмеженою і додатковою відповідальністю). Третім - достатньо одного установчого договору (наприклад, повним і командитним товариствам).

Установчий договір використовується тоді, коли діяльність двох і більш фізичних осіб і/або юридичних осіб спрямована на спеціальну ціль - створення нової юридичної особи. Таким чином, установчий договір служить для визначення порядку й умов узгодженої діяльності фундатора.

У тих випадках, коли установчий договір необхідний, його роль як установчого документа може бути двоякою. В одних випадках законодавство визначає установчий договір у якості єдиного установчого документа утворюваного підприємства. Тоді в договорі повинні визначитися всі ті питання, що звичайно вказуються в статуті: наприклад, найменування юридичної особи, місце його перебування, ціль діяльності й інші реквізити.

У інших випадках (їх більшість) закон потребує два установчих документи - не тільки установчий договір, але й статут. Необхідно підкреслити, що це самостійні документи і не можна розцінювати статут як частину договору або навпаки.

- 16 -

У таких випадках цілком виправдано, що зміст одного з двох установчих документів може частково дублювати зміст іншого. Звичайно, наприклад, як у статуті, так і в установчому договорі визначається порядок розподілу між учасниками прибутків і збитків, керування діяльністю створеного ними юридичної особи, виходу засновників із складу. Водночас є помилковим уявлення, що установчий договір це зразкова «копія» статуту (з деякими змінами).

При розподілі питань, що ставляться до змісту установчого договору і статуту, доцільно враховувати таке. У статуті, насамперед -, повинні знайти відображення положення, що стосуються юридичної особи: його найменування, ціль діяльності склад і компетенція органів, а також повинні міститися інші відомості, передбачені законодавством про юридичні особи відповідного виду.

У установчому ж договорі необхідно насамперед визначити конкретні обов'язки засновників і порядок їхньої спільної діяльності по створенню юридичної особи, умови передачі в його власність їх майна й участі в його діяльності, умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, керування діяльністю юридичної особи, виходу засновників із його складу. Отже, в установчому договорі повинні бути визначені основні положення про взаємовідносини учасників (засновників) і виражене добровільна згода , волевиявлення засновників на створення нової юридичної особи.

Установчий договір набирає сили з моменту підписання засновниками і зберігає свої дії на весь період діяльності створеної юридичної особи.

Конкретизація змісту установчих документів залежить від виду утворюваної юридичної особи.

При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно керуватися також типовими нормативними активами. Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів. Діють, зокрема, статути: типовий статут державного підприємства, типовий статут відкритого акціонерного товариства, статут закритого акціонерного товариства. Статут товариства з обмежено відповідальністю, Статут орендного підприємства. Крім то-

- 17 -

го. Фондом державного майна України затверджено установчі договори: Про створення товариства з обмеженою відповідальністю, Про створення закритого акціонерного товариства та зразковий договір оренди.

Внесення змін і доповнень в установчі документи повинно провадитися по правилах , викладеним у Положенні про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25.05.98 р. Внесення змін (доповнень) оформляється у виді окремих пропозицій або шляхом виклади установчих документів у новій редакції з дотриманням вимог, визначених Положенням.

Установчі документи складаються на державній або іншій мові відповідно до Закону УРСР «Про мови в Української РСР». Підписуються засновником, прошиваються і пронумеровуються.

Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству.

Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несе власник (власники) або уповноважені їм (ними) органи, що подають документи для державної реєстрації підприємства.

Порядок державної реєстрації підприємств.

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону "Про підприємництво". Ці статті визначають державні органи, на які покладена реєстрація підприємств (легалізуючи органи), а також загальні умови і порядок реєстрації.

Включення етапу державної реєстрації в процесі створення підприємства є обов'язковим, оскільки тільки після реєстрації підприємство одержує права юридичної особи, відповідно до п. 4 ст. 5 Закону України «Про підприємства в України».

Детально процедура реєстрації регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 1998 р. №740 (далі для короткості – По-

- 18 -

ложення про реєстрацію). Це Положення визначає порядок державної реєстрації і перереєстрації підприємств незалежно від їхніх організаційно-правових форм і форм власності, за винятком окремих суб'єктів: банків, засобів масової інформації, фондових бірж, для яких законами України встановлені спеціальні правила державної реєстрації, а також порядок скасування державної реєстрації.

Реєстрація підприємства є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Державного реєстру підприємств України. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обороті як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Державному реєстрі про реєстрацію підприємства являє собою юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визнається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації. Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до Державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності» від 25 травня 1998 № 740 були внесені такі розміри плати:

- за державну реєстрацію (реєстраційний збір) для юридичних осіб - 7 необлагаємих мінімумів прибутків громадян;

- за прискорену (у плині одного дня) державну реєстрацію - потрійний розмір відповідного реєстраційного збору;

- за державну реєстрацію змін (доповнень) в установчі документи - ЗО відсотків реєстраційного збору;

- за видачу дубліката свідчення про державну реєстрацію - 10 відсотків реєстраційного збору.

- 19 -

Перереєстрація підприємств відбувається безплатно, якщо інше не передбачено законом.

Орган державної реєстрації сплачує заявнику 20 відсотків реєстраційного збору за кожний прострочений день державної реєстрації, але не більше розміру внесеної заявником плати за державну реєстрацію Ця сума сплачується з коштів фонду органа державної реєстрації, формованого за рахунок 30 відсотків відрахувань від плати за державну реєстрацію

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. У відповідності зі ст.8 Закону України "Про підприємництво" реєстрація проводиться у виконавчому комітеті міського, районного в місті ради або в районних, районної міст Києва і Севастополя державної адміністрації (далі — органи державної реєстрації) по місцезнаходженню даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законодавством. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Для державної реєстрації підприємства власник (власники), уповноважений їм /ними/ орган або особа /заявник/ особисто, або поштою/рекомендованим листом, подають в орган державної реєстрації:

- рішення власника (власників) майна або уповноваженого їм (ними)органа про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два або більш, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчого збору (конференції) у випадках, передбачених законом;

- статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємства. Отже, закон потребує представлення установчих документів, необхідних для створюваної організаційно-правової форми підприємства;

- реєстраційну картку встановленого зразка, що є, одночасно заявою про державну реєстрацію;

- документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску в статутний

- 20 -

фонд підприємства в розмірі, передбаченому законом;

- документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію (копія платіжного доручення або квитанція).

Місцезнаходженням підприємства на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного з засновників або місцезнаходження по іншому адресу, що підтверджується договором, який передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, даріння, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір).

Якщо засновником (одним із засновників) підприємства є юридична особа, його державна реєстрація підтверджується свідченням про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (виписка з торгового, банківського або судового реєстру). Цей документ сповнений бути затверджений відповідно до законодавства країни його видачі, переведений на українську мову і легалізований у консульської установі України, або міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачене інше. Зазначений документ може бути також затверджений у посольстві відповідної держави в Україні і легалізований у Міністерстві внутрішніх справ.

Установчі документи представляються в орган державної реєстрації в трьох примірниках (із них два оригінали), оформлених у встановленому порядку.

У відповідності з ст. 8 Закону України «Про підприємництво» органом державної реєстрації забороняється вимагати від заявників додаткові документи, не передбачені дійсним Законом.

За порушення термінів реєстрації і вимоги надання для реєстрації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність відповідно до законодавства.

Орган державної реєстрації після перевірки приведених у реєстраційній картці зведень і комплексності пакета документів формує реєстраційну справу і

- 21 -

фіксує дату надходження документів у журналі обліку реєстраційних справ і письмово повідомляє про це заявника шляхом видачі (направлення) довідки, що підписується представником органа державної реєстрації, відповідальним за прийом документів, і засвідчується штампом цього органа.

Орган державної реєстрації відповідає за комплексність і цілість реєстраційної справи. При наявності всіх документів, зазначених у дійсному Положенні, орган державної реєстрації зобов'язаний, протягом не більш п'яти робочих днів з дня їх надходження, внести дані реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності (автоматизованої системи збору, накопичення й оперативного надання інформації про суб'єктів підприємницької діяльності) і видати свідчення про державну реєстрацію установленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом юридичної особи, що дається органу державної реєстрації органом державної статистики.

Заявнику видається оригінал свідчення про державну реєстрацію з трьома його копіями, а також оригінал і копія поданих їм установчих документів з позначкою органа державної реєстрації.

Для захисту своїх прав підприємець в праве оскаржити в судовому порядку відмову в реєстрації. Мірою захисту прав підприємця є визнання в судовому порядку недійсним рішення органа, що реєструє, про відмову в реєстрації. При цьому арбітражний суд не тільки визнає відмову в державній реєстрації недійсним, але і ставить за обов'язок відповідному державному органу здійснити таку реєстрацію.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав:

1) внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства;

2) у випадку невідповідальності установчих документів вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів

- 22 -

його недоцільності.

Права підприємця можуть бути порушені не тільки незаконною відмовою в реєстрації, але і неналежним виконанням органом свого обов'язку, що реєструє, зокрема неправомірним відхиленням від здійснення реєстрації у встановлений термін (наприклад, пропуск встановленого для реєстрації терміна - 5 робочих днів). У тому випадку засобом захисту прав підприємців є спонука в судовому порядку органа, що реєструє, здійснити реєстрацію цього обов'язку (по позові зацікавленої особи).

Орган державної реєстрації представляє:

- у п'ятиденний термін із дня державної реєстрації підприємства в орган державної статистики й орган державної податкової служби копії реєстраційної картки з позначкою про державну реєстрацію;

- в органи Пенсійного фонду. Фонду соціального страхування інформаційного повідомлення;

- у п'ятиденний термін по закінченні календарного місяця в орган державної статистики - зведення про державну реєстрацію юридичних осіб.

Підставою для узяття юридичної особи на облік в органах державної податкової служби є копія реєстраційної картки, свідчення про державну реєстрацію і копія установчих документів. Термін узяття на облік підприємства органами державної податкової служби, при наявності цих документів не повинні перевищувати двох днів.

Свідчення про державну реєстрацію підприємства і копія документа, що підтверджує узяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України й інших держав на вибір юридичної особи і по згоді цих банків у порядку, установленим Національним банком України.

Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках об’єкт підприємницької діяльності зобов'язаний спрямовувати державному податковому органу, у якому він враховується як платник податків і зборів (обов'язкових пла-

- 23 -

тежів). Таке повідомлення в течії трьох робочих днів із дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття) дається особисто або направляється на адресу відповідного державного податкового органа з повідомленням про вручення. Форма й утримання повідомлення об відкритті або закритті рахунків у банках установлюється Центральним податковим органом України.

Для одержання дозволу на виготовлення штампів і печаток підприємства (уповноважена їм особа) представляє відповідному органу внутрішніх справ копію свідчення про державну реєстрацію, два примірники зразків печаток і штампів, що затверджуються власником, і додаткового узгодження не потребують, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів. У спливанні п'ятьох робочих днів із дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і штампів або письмову відмова з указівкою причин, що обумовлюються законодавством України. На печатках і штампах повинний указуватися ідентифікаційний код юридичної особи.

Окремі підрозділи юридичних осіб - філії (відділення), представництва без створення юридичної особи не потребують державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний повідомити про створення і ліквідацію зазначених підрозділів по місцю своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей у реєстраційну картку орган державної реєстрації зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення і ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики й органу державної податкової служби по місцезнаходженню цих підрозділів.

Орган державної реєстрації веде облік суб'єктів, підприємницької діяльності починаючи з дня державної реєстрації або дня узяття їх на облік органом державної реєстрації по новому місцезнаходженню відповідно до дійсного Положення.

У випадку зміни назви, організаційно-правової форми підприємства, а також форми власності юридична особа в місячний термін із моменту наступу за-

- 24 -

значених змін зобов'язаний подати документи для перереєстрації з підтвердженням опублікування інформації про зміни в друкарських засобах масової інформації. Перереєстрація підприємств проводиться в порядку встановленому для їхньої державної реєстрації.

Положенням передбачені порядок і умови видачі дубліката свідчення про державну реєстрацію. Він видається у випадку втрати (знищення) свідчення про державну реєстрацію підприємства.

Також у випадку втрати (знищення) оригіналів установчих документів засновник зобов'язаний звернутися в орган державної реєстрації з проханням про зняття копій з оригіналів, що зберігаються в цьому органі.

У Положенні про реєстрацію підприємств деталізовані підстави і порядок скасування державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим, на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках:

а) визнання недійсним або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів;

б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам чи чинному законодавству України;

в) разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміни його місцезнаходження.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу. юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб’єкта підприємницької діяльності.

Таким чином , на сьогоднішній день в Україні процедура державної реєстрації підприємств являє собою складний процес, у ході якого виникає безліч непорозумінь і проблем, що уповільнюють створення нових юридичних осіб.

- 25 -

Більшості правознавців сходяться на тому, що реєстрацію підприємств повинний здійснювати єдиний орган - Державна реєстраційна палата з регіональними відділеннями на місцях. Багатьох проблем у процесі створення підприємств можна уникнути, якщо законодавчо встановити процедуру реєстрації підприємств, як-от, внесення юридичних осіб у торговий реєстр, на прикладі практики західноєвропейських країн. У торговий реєстр вносяться основні дані про підприємство і згодом будь-які зміни, про що підприємства зобов'язано доводити до відома орган, що реєструє.

Порядок державної реєстрації підприємств в Україні, шляхом змін і перетворень законодавства України з питань, пов'язаних з створенням нових юридичних осіб, може бути набагато полегшений. Неврегульованість багатьох проблем, пов'язаних з реєстрацією підприємств, на законодавчому рівні, стримує хід ринкових відносин в Україні.

- 26 -

РОЗДИЛ ІІ . ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПРАВА КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ.

Суб'єкти права колективної власності.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Підстави виникнення права колективної власності.

Право колективної власності виникає на підставі:

- добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду;

- викупу колективами трудящих державного майна;

- перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства;

- безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших

- 27 -

державних сільськогосподарських підприємств, землі садівницьких товариств — за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.

О ` бєкти права власноісті колективу орендарів

Об'єктами права власності колективу орендарів є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

2.1. Власність кооперативів .

Кооперативом визнається основана на членстві громадян організація для спільного ведення господарської та іншої діяльності шляхом особистої трудової участі та об'єднання майна його членів. Слід зазначити, що п. 1 ст. 12 Закону України "Про кооперацію в СРСР" поряд з членством громадян допускає можливість членства в кооперативах і юридичних осіб, якщо це прямо передбачено законом або статутом кооперативу.

Кооператив як первинне об'єднання громадян виступає суб'єктом виробничих відносин, які складаються між конкретним кооперативом і державними організаціями, а також між кооперативом і його членами з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання відповідних матеріальних благ і послуг.

Урегульовані нормами права ці відносини набувають форми правових. Кооператив виступає власником певних матеріально-фінансових ресурсів (засобів виробництва, обміну або предметів споживання), які становлять економічну основу його діяльності.

Майно, що оформлене, придбане за рахунок внесків громадян, тобто за рахунок приватної власності, належить на праві власності кооперативу як юридичній особі.. Отже, власність кооперативу як юридичної особи — це власність приватна.

Суб'єктом права власності в цьому разі виступає не громадянин, не пайовик, за рахунок майна яких оформлена власність кооперативу, а кооператив, товариство в цілому, які в товарно-грошових відносинах чи інших цивільно-правових,майнових відносинах виступають від свого імені як юридичні особи.

Як єдиний власник належного йому майна, кооператив самостійно відповідає

- 28 -

за зобов'язаннями всім належним йому майном. Він не несе відповідальності за зобов'язаннями своїх членів, а члени кооперативу не несуть відповідальності за його боргами, якщо інше не передбачено законодавством або статутом кооперативу. Так, відповідно до ст. 43 Закону "Про кооперацію в СРСР" додаткову (субсидіарну) відповідальність за боргами кооперативу встановлено для членів кооперативів у сферах виробництва та послуг як додаткову гарантію їх надійної діяльності..

З усього наведеного можна зробити висновок, що право власності кооперативів є одним із видів права приватної власності і розглядається як право юридичних осіб (кооперативу, товариства та їх об'єднань, спілок та створених ними підприємств, організацій) володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном. Суб'єктами права власності в системі кооперації можуть бути кооперативи, об'єднання кооперативів (спілки), а також створені ними підприємства, організації, що є юридичними особами.

Згідно із Законом України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1977 р., суб'єктами права власності в сільськогосподарській кооперації є сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі) (ст. 20) і кооперативні об'єднання (ст. 26). Об'єднання створюється за рішенням установчих зборів уповноважених представників кооперативів за галузевою або територіальною ознакою і має статус юридичної особи.

Об'єднання засновується на засадах членства і добровільності для спільного здійснення будь-якої не забороненої законодавством діяльності, пов'язаної із сільськогосподарським виробництвом та захистом економічних інтересів кооперативів, поданням їм інформаційної, консультативно-методичної та іншої допомоги. Функції та компетенція об'єднань будь-якого рівня встановлюються в межах повноважень, делегованих кооперативами на установчих конференціях, з'їздах, і містяться в їх статутах. Кооперативи, які увійшли до об'єднання, зберігають cтатус юридичної особи та повну господарську самостійність і можуть добровільно вийти з об'єднання за рішенням загальних зборів чи членів кооперативу.

- 29 -

Відповідно до п. 1 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" від 10 квітня 1992 р.2 власність споживчої кооперації складається з власності поживчих товариств, спілок,підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності. Взаємовідносини між споживчими товариствами та їх спілками базуються на засадах членства і договорів.

Члени кооперативу, передаючи у його власність частку майна у вигляді паю, стають суб'єктами майнових прав, зокрема суб'єктами права на майновий пай. Майнові відносини на засадах членства в кооперативі здійснюються за правилами зобов'язального права, яке означає, що член кооперативу має право вимагати частку (пай) у майні кооперативу в разі виходу з нього, а кооператив зобов'язаний компенсувати йому цю частку грішми або ж видати на розмір паю частину майна в натурі.. Після того, як частку конкретного майна буде передано членові кооперативу, він стає її власником або власником конкретної суми грошей. Об'єктами права власності кооперативу відповідно до ст. 24 Закону України "Про власність" є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

Закон "Про кооперацію в СРСР" (ст. 7) передбачав, що кооперативу можуть належати будинки, споруди, машини,устаткування, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, вироблена продукція, товари, грошові кошти та інше майно відповідно до мети діяльності. Закони України "Про сільськогосподарську кооперацію" і "Про споживчу кооперацію" також дають перелік об'єктів, що можуть бути у власності кооперативів, споживчих товариств їх об'єднань та спілок.

Згідно з п. 2 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію" власністю споживчих товариств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Споживчим товариствам та їх спілкам можуть належати будинки, споруди,устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до цілей їх діяльності. У

- 30 -

Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 20) перелічені ті самі об'єкти права власності кооперативу, що і в Законі України "Про власність".

Об'єднання сільськогосподарських кооперативів (п. 6 ст. 26 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію") є власником майна, добровільно переданого йому членами об'єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності об'єднання не належить майно членів об'єднання. Власністю об'єднання є також майно створених ним підприємств, які не мають права вийти зі складу об'єднання без його згоди.

Об'єкти права власності споживчої кооперації відповідно до п. 5 ст. 9 Закону України "Про споживчу кооперацію", можуть перебувати у спільному володінні споживчих товариств та спілок, їх частка у власності визначається взаємними угодами.

Основними джерелами утворення кооперативної власності є доходи від виробничої діяльності. Кооператив — самоокупне підприємство. Він не може існувати, якщо його робота буде збитковою або нерентабельною. Закон встановив для кооперативів досить сприятливі господарські умови: відсутність жорсткого планування, застосування, як правило, договірних цін, відсутність обмежень з оплати праці, право виходу на зовнішні економічні зв'язки та ін. Це дає можливість успішно реалізовувати завдання, поставлені перед кооперацією у цілому.

Закон "Про кооперацію в СРСР" (ст. 7) та Закон України "Про власність" (ст. 25) поряд з доходами від реалізації продукції та іншої діяльності розглядають як джерело формування власності кооперативів грошові і матеріальні внески його членів, кредити банку, а також надходження від продажу акцій та інших цінних паперів.

Цінний папір (у тому числі й акція) — це документ встановленої форми, без пред'явлення якого неможливо здійснити закладене у ньому майнове право. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. Чинне законодавство передбачає спеціальний порядок випуску акцій. Право випускати

- 31 -

акції надано і кооперативам. Загаль на вартість акцій, як правило, має не перевищувати розміру валового доходу за рік і забезпечується всім майном кооперативу. Вони випускаються для продажу членам кооперативу,особам, які працюють у ньому за трудовим договором, і підприємствам (організаціям). Члени кооперативу користуються пільговим правом придбання акцій (ст. 22 Закону України "Про кооперацію в СРСР").

Самостійним джерелом утворення власності кооперативу є грошові та інші майнові внески кооперативних і державних підприємств та організацій, а також громадян, які не є членами кооперативу, але працюють у ньому за трудовим договором.

Майно кооперативу, до якого у вартісному вираженні входять основні і оборотні фонди в період його створення, становить статутний фонд кооперативу. У процесі кооперативної діяльності статутний фонд може збільшуватися або зменшуватися залежно від збільшення чи зменшення обсягів діяльності. .

Особливістю правового режиму майна кооперативів та їх об'єднань є те, що в ньому визначається пайовий фонд, який формується за рахунок пайових внесків членів кооперативу. Пайові внески — це грошові кошти та матеріальні ресурси у вартісному вираженні, що їх вносять громадяни та юридичні особи для створення і діяльності кооперативів та їх об'єднань, які створюються на засадах членства.

Обов'язкові розміри паю встановлюють загальні збори членів-засновників кооперативу. Розмір паю для вступників у кооператив у процесі його функціонування визначається статутом кооперативу. Так, у ст. 7 Закону України "Про споживчу кооперацію" передбачено, що загальні збори як вищий орган управління споживчого товариства приймають статут і визначають розміри вступного та обов'язкового пайового внеску .

Характерною рисою правового режиму пайового фонду є те, що на обов`язкові та додаткові пайові внески нараховуються відсотки з доходів у розмірах, які визначаються зборами пайовиків у порядку, встановленому статутом кооперативу.

Член кооперативу має право на пай, тобто на частку в майні кооперативу у ва-

- 32 -

ртісному вираженні. Член кооперативу не є суб`єктом права власності на конкретне майно кооперптиву чи на його частку,оскільки власникорм виступає кооператив як юридична особа.

Між кооперативом і пайовиком існують засновані на членстві забов`язальні майнові відносини . В разі виходу з кооперативу пайовик має право вимагати повернення йому пайового внеску і сплати всіх кооперативних виплат, нарахованих на розмір паю. У деяких випадках пай може повертатися не тільки грішми, цінними паперами, а й натурою, майном на розмір паю. Термін та інші умови отримання паю встановлює статут кооперативу. Право власності членів кооперативу — фізичних осіб на пай є спадковим (ст. 25 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію").

У порядку та на умовах, передбачених статутом, у кооперативі створюється неподільний фонд, до якого зараховується у вартісному вираженні частина майна, що не розподіляється між членами кооперативу, а використовується на загальнокооперативні цілі.

Відповідно до пунктів 2 і 3 ст. 21 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди.

Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.

Порядок формування та розміри неподільного фонду встановлюються статутом. Особливістю неподільного фонду кооперативу є те, що в разі ліквідації кооперативу майно цього фонду за рішенням загальних зборів членів кооперативу направляється на здійснення основних цілей кооперативної системи.

Резервні фонди створюються для забезпечення відновлення зношених основних фондів або для поповнення оборотних фондів і забезпечення коштів на розвиток виробництва .

В кооперативах за рішенням уповноважених органів утворюються страхові та інші фонди. На рівні об`єднань кооперативів за рішенням повноважних органів управління (конференцій, з`їздів , рад) відповідно до їх статутів утворюються

- 33 -

централізовані фонди. У спілках споживчіх товариств централізовані фонди формуються за рахунок певних внесків споживчих товариств, або ж з фондів спілок нижчого до фондів вищого рівня.

Джерелом формування централізованих фондів є також доходи від власної діяльності та від діяльності створених спілками підприємств.

Зміст права кооперативної власності , як і будь-якого іншого права власності, становить перед усім тріада правомочностей: володіння, користування і распорядження майном у межах, встановлених законом (ст. 86 ЦК України). Право володіння передбачає закріплену в законі можливість фактичного утримання майна у сфері господарювання кооперативу. Право користування означає закріплену у законі можливість добувати від майна його корисні споживчі якості.. Право розпорядження — це основана на законі можливість визначати фактичну та юридичну долю майна — продати, передати у тимчасове користування іншим особам, переробити або просто знищити його. Розпорядження, як правило, здійснюється власником шляхом укладення угод: цивільно-правових договорів купівлі-продажу, підряду, поставки, майнового найму (оренди) тощо.

Оскільки суб'єктами права власності в кооперації є кооператив (товариство) чи об'єднання кооперативів (їх спілки), то кожний з цих суб'єктів як юридична особа має право вчиняти щодо майна, яке йому належить на праві власності, будь-які дії, що не суперечать закону.

Згідно із Законом України "Про споживчу кооперацію" споживче товариство, спілки використовують належне їм майно на цілі, передбачені у ст. 1, тобто для ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Разом з тим забороняється відволікати майно споживчих товариств на цілі, не пов'язані з їх статутною діяльністю. В цьому виявляється спеціальний (або статутний) характер правосуб'єктності кооперативу як юридичної особи.

Відповідно до ст. 10 цього Закону, майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано, здано в оренду, надано в позичку і безоплатне тим-

- 34 -

часове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів.

Правомочності власника щодо майна, належного споживчим товариствам (спілкам), сільськогосподарським кооперативам (об'єднанням), здійснюють органи управління цих юридичних осіб відповідно до компетенції, визначеної певними статутами.

Обсяг господарської діяльності, наявність матеріально-фінансових ресурсів, інші об'єктивні і суб'єктивні фактори дають можливість кооперативу та його об'єднанню створити власні підприємства, організації, установи з правами юридичної особи. Згідно з п. З ст. 5 Закову України "Про власність", власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою.

Таке право споживчих товариств та їх спілок передбачено Законом України "Про споживчу кооперацію" (п. 2 ст. 11), а сільськогосподарських кооперативів та їх об'єднань — Законом України "Про сільськогосподарську кооперацію (п. 9 ст. 2). Майно створеним підприємствам, установам, організаціям передається кооперативами (об'єднаннями) на праві повного господарського відання або оперативного управління.

У разі ліквідації споживчого товариства його майно, що залишилося після сплати членам товариства пайових та інших внесків і дивідендів на них, розрахунків з оплати праці, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами, розрахунків зі спілкою, розподіляється між членами, що входили до складу споживчого товариства (п. 1 ст. 18 Закону України "Про споживчу кооперацію"). Майно сільськогосподарського кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю (п. 4 ст. 37 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію"). У разі ліквідації об'єднання (спілки) майно, що за-

- 35 -

лишилося після розрахунків з оплати праці, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами об'єднання (спілки) (п. 2 ст. 18 Закону України "Про споживчу кооперацію"; п. 5 ст. 37 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію").

2.2. Власность господарських товариств.

Господарські товариства є організаційно-правовою формою об'єднання на засадах угоди майна та підприємницької діяльності суб'єктами цивільного права (фізичними і юридичними особами) для спільної діяльності з метою одержання прибутку.

Відповідно до ст. 68 Закону України "Про господарські товариства" ведення справ повного товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства.

В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке має бути підписано рештою учасників товариства. Учасники, яким було доручено ведення прав повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконують від імені та в інтересах товариства.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами).

Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, упрашііння справами він здійснює самостійно. Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товаришів з управління справами товариства (ст. 81 Закону України "Про господарські товариства").

Одним із видів підприємств є господарське товариство.

Відповідно до Закону України “Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 року № 1576-ХІІ на Україні можуть діяти такі форми господарських товариств:

- 36 -

· акціонерні товариства;

· товариства з обмеженою відповідальністю;

· товариства з додатковою відповідальністю;

· повні товариства;

· командитні товариства

Форми господарських товариств відрізняються між собою способом, умовами створення, та мірою відповідальності.

Перелічені форми господарських товариств поділяються на договірні та статутні. До перших відноситься товариство з повною відповідальністю та командитне товариство . До статутних відносяться акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю,товариства з додатковою відповідальністю.

Проведемо аналіз створення, діяльності та характеру відповідальності видів товариств.

Серед господарських товариств найбільшого розповсюдження набули статутні товариства, що хоча і засновані на установчому договору, але є і мають статут:товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства та товариства з додатковою відповідальністю. В умовах підвищених економічних ризиків, частої зміни законодавства, особливо податкового, перші дві організаційно-правові форми максимально гарантують інтереси засновників і надають їм можливість одержати прибуток, а при несприятливих ситуаціях мінімізувати свої втрати.

Акціонерне товариство.

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов`язаннями товариства тільки в межах належних їм акцлй. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов`язаннями товариства також у межах несплаченої вчасно суми своїм власним майном. Таким чином акціонерні товариства по своїй суті - це союз залучених від засновників та інших його членів

- 37 -

капіталів через розповсюдження чи продаж акцій - цінних паперів, що посвідчують право її утримувача (акціонера) на одержання частини прибутку акціонерного товариства у формі дивідендів, на участь в управлінні справами акціонерного товариства, та на частину майна, що залишилось після його ліквідації . Своє право на вихід з акціонерного товариства акціонер може реалізувати лише шляхом продажі чи уступки належних йому акцій.

Зазначені підприємницькі структури є найбільш складними у відношенні керування, що передумовлено полярністю майнових інтересів акціонерів (інвесторів),керівництва, трудового колективу, реєстраторів та інших осіб. Так, в залежності від приналежності акцій,акціонери можуть бути стратегічними (великими) та дрібні.Великі інвестори, наприклад, інвестиційні компанії володіють контрольними пакетами акцій, що дозволяє їм мати переваги при прийнятті стратегічних рішень, бо вони зацікавлені отримати левову частку прибутку та оправдати витрати на утримання свого власного управлінського апарату. Дрібні інвестори володіють незначними акціями і заінтересовані максимально отримати прибуток. Тому ця категорія інвесторів непостійна і схильна проводити операції з відчудження акцій малоприбуткових акціонерних товариств та придбання прибуткових і надприбуткових. На перереєстрацію (реєстрацію) таких інвесторів витрачаються значні кошти. Керівництво акціонерного товариства стоїть на розподілі його фінансових джерел і заінтересоване хоча б за рахунок надвисоких посадових окладів, не говорячи вже про корисливі зловживання, частину отриманого прибутку звернути на свою користь. Тому значна кількість акціонерних товариств, як між іншим і підприємств інших видів, банкрутує саме через некомпетентність чи зловживання їх керівництва. Трудовий колектив заінтересований отримати левову частину прибутку через високі заробітні плати, преміальні винагороди та соціальні пільги і програми. До того ж по психологічним мотивам рахує інвесторів інородним тілом, що експлуатує працю.Окрім цього, акціонерне товариство має ряд непрямих витрат , пов'язаних з обов'язковим аудитом, реєстрацією акціонерів та його цінних паперів тощо.

- 38 -

Основними характеристиками акціонерних товариств є :

· обов'язкова наявність статутного фонду, мінімальний розмір якого повинен бути не менш суми, еквівалентної 1250 мінімальних заробітних плат, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства;

· розподіл статутного капіталу на частини, рівні за номінальною вартістю (акції);

· відповідальність акціонерного товариства за своїми обов'язками тільки майном, що належить йому на праві власності;

· відсутність у акціонерів субсидіарної майнової відповідальності, за виключенням акціонерів, що повністю не виконали свої майнові зобов'язання , відносно товариства;

· демократичний характер управління, що проявляється у можливості мати пропорційну вартості належних акціонеру акцій кількість голосів, наявність трьохрівневого управління: вищий керівний орган - загальні збори акціонерів чи їх представників, виконавчий - правління, контрольні – ревізійна комісія (за фінансово-господарчою діяльністю товариства), наглядова рада (за діяльністю правління);

· участь акціонерів у керуванні в залежності від кількості акцій, що належать їм на праві власності;

· визначення обсягу прав акціонерів у залежності від типу акції (привілейовані або прості)„ що належать їм на праві власності, вихід акціонера із товариства шляхом відчуження акцій.

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про господарські товариства» акціонерні товариства поділяються на відкриті та закриті. Відкрите акціонерне товариство (ВАТ) поширює свої акції шляхом відкритої підписки та купівлі-продажі на біржах . Відповідно акції таких відкритих товариств –прості, на їх подавача. Це відкривас дорогу до їх вільного обігу . У формі відкритих акціонерних товариств створюються фінансово-промислові гру пи – акціонерні товариства, що діють на

- 39 -

основі об`єднання виробничого, банківського, торговельного, страхового капіталу з метою виробничої, науково-технічної та інвестиційної кооперації як на території України так і за й межами. У закритому акціонерному товаристві (ЗАТ) акції розподіляються між засновниками і не можуть поширюватися шляхом підписки, купівлі-продажі на біржах. При цьому закрите акціонерне товариство за рішенням його загальних зборів може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у передбаченому законом порядку. Якщо контрольний пакет акцій з метою контролю та управління діяльністю повністю належать іншому товариству чи підприємству останні називаються холдинговими компаніями, а якщо держава повністю володіє всіма акціями, то такі акціонерні товариства із стовідсотковою приналежністю акцій державі прийнято називати чи державними акціонерними товариствами. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

В формі акціонерних товариств створюються комерційні банки та страхові товариства (компанії), їх правове положення заслуговує спеціального розгляду.

Як це зазначено вище, між відкритим та закритим акціонерними товариствами існують відзнаки, основний зміст яких зводиться до наступного: в акціонерному товаристві відкритого типу акції розподіляються шляхом підписки і вільного продажу серед невизначеної кількості осіб, в акціонерному товаристві закритого типу – акції розміщаються серед засновників, при цьому рух таких акцій обмежений учасниками даного товариства. На момент скликання установчих зборів мінімальний розмір оплати акцій неоднаковий (в ВАТ не менш 30%, в ЗАТ - 50% номінальної вартості акцій), крім того, об'єм обов'язків і відповідальності засновників відкритого товариства більш значний, що пов`язано з необхідністю проведення підписки на акції . Закрите акціонерне товариство може випускати тільки іменні акції.

Засновниками акціонерних товарисч в можуть бути фізичні та юридичні особи. Вони укладають між собою засновницький договір, яким визначають порядок

- 40 -

здійснення спільної діяльності у створеннсжу акціонерному товариству, його форму, відповідальність осіб, що підписалися на акції та перед третіми особами. Засновники несуть солідарну відповідальність лише ло зобов`язанням, що виникли до моменту реєстрації акціонерного товариства. До створення акціонерного товариства засновники повинні письмово сповістити про свій намір, здійснити підписку на акції, провести засновницькі збори, а після цього державну реєстрацію товариства.

Разом з тим слід відзначити, що законом в якості засновників вказані лише громадяни. Але це не означає, що громадяни інших країн, апатриди та біженці, що легальне перебувають на території України не можуть бути акціонерами.

Випуск цінних паперів акціонерного товариства здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Це означає, що випущені в обіг акції, чи передані учасникам закритого акціонерного товариства акції повинні бути зареєстровані.. Якщо вони не реєструються, то додатковий випуск акцій неможливий в силу того, що всі договори їх купівлі-продажі є нікчемними. Не пізніше чим через шість місяців після реєстрації випуску акцій вони повинні бути роздані акціонерам.

Учасниками акціонерного товариства акції придбаються відповідно до установчого договору, а при збільшенні статутного фонду та додатковому випуску - на підставі договору із самим товариством. Проста акція може продаватись її власником чи утримувачем за цінами, що склались на фондовому ринку, переходити при спадкуванні чи правоприємстві при реорганізації юридичних осіб.

Акції можуть розповсюджуватись і шляхом організованої засновниками ВАТ відкритої підписки. При цьому самі засновники повинні бути утримувачами акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду протягом не менше 2 років. При такому порядку розповсюдження акцій засновники ВАТ (емітенти) повинні опублікувати інформацію про випуск акцій, та вказати строк для підписки . Такий строк не може перевищувати б місяців і по його завершенні підписка припиняється . Якщо до цього моменту не підписано 60 відсотків акцій, акціонерне товарист-

- 41 -

во вважається незаснованим і особам, що зробили підписку, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніше чим у 30-ти денний термін. При невиконанні цього обоввязку засновники несуть солідарну відповідальність. В тому, разі коли кількість підписаних на акції осіб перевершує межу статутного фонду, засновники можуть рішенням зборів зайву підписку відхилити або її прийняти і цей фонд збільшити.В першому випадку суми лиш-ньої підписки повертаються в вищезазначеному порядку та термін. До дня скликання установчих зборів особи, що підписалися на акції, повинні внести не менше 30 відсотків їх номінальної вартості. При виконанні такого обов'язку їм видається тимчасове свідоцтво .

Якщо всі акції розподіляються між засновниками ЗАТ до дня скликання установчих зборів, вони повинні внести не менше 50 відсотків їх номінальної вартості.

Акціонерне товариство вправі само викупити у акціонера виплачені ним акції за рахунок коштів, що перевищують статутний фонд, а в подальшому їх перепродати чи розповсюдити серед своїх працівників . Надлишкові акції можуть бути анульовані і тим самим збільшується номінальна вартість залишених акцій. Акції підлягають анулюванню на протязі одного року.

Відповідно за цей період вони не враховуються при розподілі прибутків та голосуванні.

Акціонер в установлені засновницьким товариством строки, але не пізніше одного року з моменту реєстрації акціонерного товариства, повинен оплатити повну вартість акцій . При невиконанні такого обов`язку від повинен сплатити додатково за час прострочки 10 відсотків від суми простроченого платежу. Статусом акціонерного товариства може бути передбачена інша неустойка. Якщо ж прострочка несплати вартості акцій перевищує 3 місяці ,акціонерне товариство вправі їх реалізувати у встановленому порядку.

Акціонерне товариство може збільшувати свій статутний фонд лише після оплати раніше випущених акцій по ціні не нижче номінальної. Збільшення статутного фонду проводиться з дотримання вимог Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку шляхом випуску нових акцій чи збільшення номінальної вартос-

- 42 -

ті акцій попередньої емісії. При збільшенні статутного форду акціонерне товариство вправі провести вторинну, третинну та більше емісій акцій. Але емісія акцій з метою покриття збитків від господарської діяльності забороняється. Рішення про додаткову емісію акцій приймається загальними зборами, а якщо статутний фонд збільшується лише па третину, то за умови делегування таких повноважень самим правлінням.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. В їх роботі мають право приймати участь всі акціонери в незалежності від кількості та класу (виду) належних їм акцій. 3 правом дорадчого голосу в загальних зборах можуть приймати участь члени виконавчих органів – неакціонери. Акціонери можуть делегувати свої повноваження по участі в загальних зборах своїм представникам. Останні повинні мати завірені реєстратором чи правлінням акціонерного товариства довіренності. Безпосередньо перед зборами проводиться у встановленому порядку виконавчим органом акціонерного товариства чи незалежними реєстраторами реєстрація акціонерів (представників акціонерів). У спеціальному реєстрі вказується кількість належних їм голосів. Сам реєстр підписується головою зборів та секретарем. Реєстрація власників акцій на подавача здійснюється при пред'явлені цих акцій (сертифікатів акцій) чи виписок із цінних паперів о Акціонери що в сукупності володіють не менше 10 відсотків акцій, та (або) Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку можуть призначити своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для їх участі в загальних зборах. Про такий намір до початку реєстрації необхідно письмово повідомити виконавчий орган акціонерного товариства.

Загальні збори акціонерного товариства уповноважені :

- визначати основні напрямки діяльності акціонерного товариства та затверджувати його плани та звіти про їх виконання;

- вносити зміни в статут товариства;

- вибирати та відкликати членів ради акціонерного товариства та наглядової ради;

- 43 -

- вибирати та відкликати членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

- затверджувати річні результати діяльності акціонерного товариства, в тому числі його дочірніх підприємств,затверджувати звіти та висновки ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, визначати порядок погашення збитків;

- створювати, реорганізовувати та ліквідовувати дочірні підприємства, філії та представництва, затверджувати статути та положення при них;

- виносити рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб органів управління товариством;

- затверджувати правила, процедури та інші внутрішні документи товариства, визначати йою організаційну структуру;

- вирішувати питання про придбання товариством своїх власних акцій;

- визначати умови оплати праці посадових осіб акціонерного товариства його дочірніх підприємств, філій та представництв;

- затверджувати договори, що укладені на суму яка перевищує визначену статутом (критичну суму);

- приймати рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії та затверджує ліквідаційний баланс. При цьому ряд повноважень перелічених в п.п. 2, 5, б, 12 відносяться до виключної компетенції загальних зборів і на відміну від інших не можуть делегуватись виконавчим органам.

Статутом акціонерного товариства можуть бути передбачені і інші питання що підлягають розгляду загальними зборами. Але це приводить до некерованості і тому практика йде до скорочення їх переліку. Загальні збори правомочні за умови, якщо в їх роботі приймають участь акціонери, які в сукупності володіють не менше 60 відсотків голосів . 3 найбільш важливих питань п.п. 2, 6,12 рішення приймається лише кваліфікованою більшістю (не менше 3/4) акціонерів що приймають участь в зборах, а по іншим простою більшістю. Рішення загальних зборів легітимне лише в тому разі, якщо при його скликанні дотримано становлений порядок. Про проведення загальних зборів утримувачі іменних акцій повідомляються

- 44 -

персонально передбаченим статутом способом (шляхом розсипки повідомлень). Крім цього, в обов'язковому порядку таке повідомлення публікується в друкованих засобах масової інформації за місцем знаходження акціонерного товариства та в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України ("Голосі України"), Кабінету Міністрів України ("Урядовому кур`єрі") чи Державної комісії з цінних патерів та фондового ринку ("Віснику") із вказівкою часу та місця проведення зборів та їх порядку денного. Якщо в останній включаються питання про зміну статутного фонду акціонерного товариства, то публікується інформація про мотиви, спосіб і мінімальний розмір його збільшення чи зменшення сам проект зазначених змін в статут акціонерного товариства, дані про кількість додатково випускаємих чи вилучаємих акцій і їх загальна вартість,відомості про нову номінальну вартість акцій, права акціонерів при їх додатковому випуску чи вилученні, дату початку та закінчення підписки на додаткову емісію акцій чи їх вилучення, порядок відшкодування власникам акцій збитків пов'язаних із зміною статутного фонду збитків. Така міра направлена на захист прав інвесторів (перш за все стратегічних). Шляхом випуску додаткових акцій вони можуть бути усунуті від реального управління акціонерним товариством. Таке повідомлення повинно бути зроблене не менш як за 45 днів до дати скликання зборів. В разі необхідності може бути зроблене повторне повідомлення. Загальні збори проводяться за місцем знаходження акціонерного товариства, не пізніше чим за 30 днів до початку скликання загальних зборів акціонери вправі вносити в денну повістку свої пропозиції.. Рішення про їх включення приймається виконавчим органом товариства. При цьому пропозиції акціонерів, які в сукупності володіють не менше чим 10 відсотками голосів виносяться на розгляд загальних зборів в обов`язковому порядку. В разі внесення змін в порядок денний, про це не менш чим за 10 днів до скликання зборів всі акціонери повинні бути повідомлені письмово.

Загальні збори акціонерного товариства скликаються не рідше одного разу в рік і приурочуються до річного звіту,затвердження його річних балансів та розподілу прибутків.Проте статутом може бути передбачено і інше.

- 45 -

Позачергові збори акціонерів скликаються в екстраординарних випадках: в разі неплатіжездатності товариства та інших вказаних у статуті випадках, коли цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому. Такі збори можуть бути скликані виконавчим органом за письмовою вимогою ради товариства (наглядової ради) чи ревізійної комісії . Таке рішення повинно бути прийняте у двадцятиденний термін з моменту подання письмової вимоги. Акціонери, що в сукупності володіють не менше чим 10 відсотками голосів вправі скликати позачергові збори в любий час та за будьякою причиною.

Голосування на загальних зборах акціонерного товариства проводиться за принципом одна акція – один голос . Протокол загальних зборів підписується їх головою та секретарем і в трьохденний строк після їх закінчення передається виконавчому органу акціонерного товариства.

В акціонерному товаристві може бути створено такий специфічний орган, як рада акціонерного товариства (наглядова рада). Вона представляє інтереси акціонерів в перерві між проведенням загальних зборів в межах визначених статутом повноважень і в основному контролює та регулює діяльність правління. Якщо товариство нараховує більше 50 акціонерів, створення цього органу є обов`язковим. Рішенням загальних зборів наглядова рада може бути наділена повноваженнями, що становлять компетенцію загальних зборів. Члени наглядової ради не можуть бути одночасно членами виконавчого органу та ревізійної комісії .

Виконавчим органом акціонерного товариства, що здійснює керівництво поточною діяльністю, є його правління або інший передбачений статутом орган. Роботою правління керує назначений чи обраний відповідно до статуту голова. Інколи він іменується президентом. Правління вирішує поточні тактичні питання діяльності акціонерного товариства та підзвітне у своїй діяльності загальним зборам та раді акціонерного товариства. Воно діє від імені товариства у визначених статутом межах, а його роботою керує голова правління. Останній вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Таким правом також можуть бути наділені і інші члени правління. Голова акціонерного товариства організує ведення про-

- 46 -

токолів засідань правління. Книга ведення протоколів повинна бути в любий час надана для ознайомлення акціонерам, а на їх вимогу і надаватись завірені у встановленому порядку виписки з неї.. Головою правління та його членами можуть бути не тільки акціонери але і особи, що працюють на підставі трудових угод.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється обраною загальними зборами ревізійною комісією. Її члени обираються з числа акціонерів і не можуть бути одночасно членами правління, наглядової ради чи посадовими особами акціонерного товариства. В той же час вони вправі з правом дорадчого голосу приймати участь в засіданнях правління . Порядок діяльності та чисельність ревізійної комісії затверджується загальними зборами та визначається статутом. Відповідно перевірки фінансово-господарської діяльності правління товариства здійснюються за дорученням загальних зборів, наглядової ради, за власною ініціативою чи на вимогу акціонерів, які володіють в сукупності не менш чим 10 відсотками голосів. При здійсненні контрольних повноважень їй повинні надаватись всі матеріали про діяльність акціонерного товариства, бухгалтерські та інші документи, а при необхідності вона вправі вимагати письмових пояснень посадових осіб.

Ревізійна комісія складає висновок, за річними звітами та балансами. Без нього загальні збори не можуть затверджувати річний баланс. В разі виявлення загрози суттєвим інтересам акціонерного товарне ива чи зловживань посадових осіб ревізійна комісія зобов`язана вимагати скликання позачергових зборів акціонерів.

Про результати своєї діяльності ревізійна комісія доповідає загальним зборам або наглядовій раді.

Таким чином, для створення акціонерного товариства необхідно створити мінімальний статутний фонд еквівалентний 1250 мінімальним заробітним платам, при цьому на момент реєстрації потрібно реалізувати 60 відсотків акцій, а інші - на протязі року. Засновники AT повинні не менше 2 років тримати 25 відсотків акцій.

З прибутку від акцій не сплачується податок, так як прибуток є чистим, після

- 47 -

сплати підприємством податків.

Відповідальність акціонерів за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Товариство з обмеженою відповідальністю.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається засноване одним або декількома особами господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначені установчими документами розміри та відповідає по своїм зобов'язанням в його межах.

Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

Даний вигляд корпорацій - це винахід німецьких юристів, зроблений в кінці XIX століття і викликаний самостійними вимогами практики , що показала недостатню еластичність акціонерних компаній, з одного боку, і обмежені можливості повних товариств, перешкоджаючих їх широкому поширенню, з іншою. У 1892 році Рейхстаг ухвалив Закон "Про товариства з обмеженою відповідальністю". Визнала можливим запозичити цей інститут і Австрію, зберігши всі істотні межі німецького закону .

Пізніше ці товариства набули поширення і в Росії.Цікаво, що в США, Англії, Голландії, Бельгії товариств з обмеженою відповідальністю не існувало. Там вже давно вкоренилися акціонерні товариства, яких ставало дедалі все більше.

Німеччина і Росія стали виключенням. Німеччина і Росія внаслідок своїх географічних особливостей спізнилися в територіальному переділі світу. Вони практично не мали колоній, які дозволили б нагромадити багатство.

Характерними ознаками даного виду господарчих товариств є законодавче установлені вимоги у відношенні мінімального розміру статутного фонду, обмеження відповідальності його учасників лише своєю часткою, в тому числі і недовнесеною, відсутність у учасників субсидіарної майнової відповідальності по

- 48 -

боргах товариства, за випадком якщо вони цілком внесли свої долі . Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів (інвестицій) його учасників і мінімальний його розмір визначається безпосередньо законом, що гарантує Інтереси його кредиторів.

Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю, крім інших відомостей, зазначених у статті 4 Закону України "Про господарські товариства", повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів .

Згідно ст . 52 Закону України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 року № 576- ХІІ зі змінами та доповненнями (останні зміни та доповнення - ЗУ № 622-XIV (622-14) від 05.05.99, ВВР, 1999, № 26, ст. 213 № 1708-ІІІ (1708-14) від 11.05.2000) у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю (Частина перша статті 52 із змінами, внесеними згідно із Законами № 3709-12 від 16.12.93, N 622-XIV від 05.05.99).

Товариство може визначити і більший статутний фонд.Чинне законодавство обмежень щодо максимального розміру статутного фонду як і кількості учасників не передбачає.

Звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення внеску не допускається, в тому числі і шляхом урахування вимог до товариства. На момент реєстрації кожний із його учасників повинен внести не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, невнесена сума підлягає внесенню не пізніше року з моменту реєстрації. При невиконанні цього обов'язку з винного учасника стягується 10 відсотків річних до невнесеної суми о В тому разі коли при невнесенні означеного вкладу загальний мінімальний розмір статутного фонду зберігається, товариство вправі зареєєструвати це зменшення, або припинити свою діяльність шляхом ліквідації. Такі ж наслідки повинні наступити і

- 49 -

в разі зменшення статутного фонду проти обов'язкового після закінчення фінансового року по іншим причинам . Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається лише після оповіщення всіх його кредиторів. Останні в такому разі вправі вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов`язань та відшкодування збитків.Збільшення статутного фонду проводиться лише після внесення всіма учасниками передбачених вкладів у повному обсязі.

Зміни вартості майна, внесеного як вклад,, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю за згоди інших учасників вправі уступити свою долю повністю чи її частину одному або декільком Іншим учасниками того ж товариства, а якщо інше не передбачене установчими документами, то і третім особам. При уступці долі учасники товариства користуються переважним правом придбання долі учасника, що її реалізує пропорціонально їх долям в статутному фонді.. Якщо частина учасників не виявляє такого бажання, то право придбання у відповідних пропорціях залишається за іншими учасниками. В разі, коли ніхто із учасників товариства не виявив бажання придбати долю вибуваючого, то таке право - за умови повного внесення внеску, виникає у третіх осіб. 3 передачею долі до вступаючого до товариства учасника переходять всі права та обов'язки вибуваючого. За рішенням загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю таку долю може придбати і само товариство. Воно в такому разі на протязі року повинно передати її учасникам чи третім особам. Розподіл прибутку за вказаний строк проводиться між членами товариства без урахування придбаної товариством долі..

При виході із товариства учасникам виплачується пропорціонально його долі в статутному фонді вартість частини майна товариства. Виплата проводиться після затвердження звіту за рік, але не пізніше 12 місяців з дня виходу. На вимогу вибуваючого його вклад повністю або частково може бути повернуто в натуральній

- 50 -

формі . Якщо повернення майна, на якому базується діяльність товариства, може фактично призвести до припинення його діяльності, то сплачується лише його вартість. Вибуваючому учаснику також сплачується належна йому частина прибутку. Майнод що передане товариству лише у користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

В разі смерті фізичної особи чи реорганізації юридичної особи - учасників товариства з обмеженою відповідальністю - їх правонаступники мають переважне право до вступу в товариство. При невиявленні такого наміру чи відмові від вступу, їм повертається у грошовій або натуральній формі належна правонаступнику частка, її вартість визначається на деньсмерті фізичної чи реорганізації юридичної особи. Відповідно статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю підлягає у встановленому порядку зменшенню. Стягнення на долю учасника по його власним зобов'язанням не допускається. Але боржники у встановленому порядку вправі вимагати виділення чи зменшення долі і після задоволення їх вимог звернути на неї стягнення.

Товариство з обмеженою відповідальністю має свої керівні органи- вищий орган - збори учасників, виконавчий орган - дирекцію (директору), контрольний – ревізійну комісію. Вищим органом є загальні збори учасників, або призначені ними постійні чи тимчасові представники.

Загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю уповноважені:

- визначати основні напрямки діяльності товариства, затверджувати його плани та звіти про їх виконання;

- вносити зміни до статуту; вибирати та відкликати членів виконавчого та контрольного органів;

- затверджувати річні результати своєї діяльності та діяльності дочірніх підприємств, звіти та висновки ревізійної комісії, порядок розподілу прибутку, строк та порядок виплати дивідендів, визначати порядок покриття збитків;

- створювати, реорганізовувати та ліквідовувати дочірні підприємства, філії та представництва, затверджувати їх статути та положення;

- 51 -

- приймати рішення гро притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб органів управління; затверджувати процедуру та інші внутрішні документи, визначати організаційну структуру товариства;

- встановлювати розмір, форми та г орядок внесення учасниками додаткових вкладів; вирішувати питання про придбання товариством долі учасника;

- визначати умови оплати праці посадових осіб;

- затверджувати угоди, що перевищують статутний фонд товариства;

- виключати учасників з товариства.

Рішення загальних зборів за загальним правилом приймаються більшістю голосів, але для визначення основних напрямків діяльності, затвердження планів та звітів про їх виконання, зміни статуту і виключення з числа учасників товариства необхідне одностайне рішення. Збори вважаються легітимними в тому разі, якщо на них присутні учасники, що володіють не менше 60 відсотками голосів. 3 правом дорадчого голосу в роботі загальних зборів вправі брати участь члени виконавчих органів, що не є членами самого товариства.

За загальним правилом збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються періодично не рідше двох раз на рік в тому числі раз по результатам роботи за рік, але можуть скликатись виконавчим органом (головою) достроково у передбачених статутом випадках (при неплатіжеспроможності чи в іншому випадку) виходячи із інтересів товариства в цілому, або якщо виникає загроза значного скорочення статутного фонду. Учасники товариства, що володіють в сукупності більш ніж 20 відсотків голосів вправі вимагати скликання позачергових зборів в любий час та з любого приводу, що стосується діяльності товариства. В такому разі голова протягом 25 днів зобов'язаний скликати збори. Якщо вимога учасників про скликання зборів не буде виконано вони вправі зробити це самостійно.

Про час, місце проведення загальних зборів та порядок денний учасники повинні бути проінформовані не менше чим за 30 днів до скликання загальних зборів. Учасники товариства не вправі виносити на збори питання що не увійшли в поря-

- 52 -

док денний денну за умови його внесення не пізніше 25 днів до початку зборів. За 7 днів до зборів їх учасникам повинна бути надана можливість ознайомитись з документами, що виносяться на розгляд загальних зборів. В разі виникнення необхідності розглянути питання, що не вносилось в порядок денний, рішення по гіьому приймається лише за згоди всіх присутніх на зборах.

В товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган : колегіальний (дирекція) або єдиноначальний (директор). Відповідно дирекцію очолює генеральний директор. До неї можуть входити особи, що не є учасниками товариства. Дирекція вирішує всі питання діяльності товариства, за виключенням тих, що становлять виключну прерогативу загальних зборів. Втім, останні своїм рішенням можуть передати частину своїх повноважень дирекції. Дирекція підзвітна загальним зборам і організовує виконання їх рішень. Від імені товариства з обмеженою відповідальність в межах наданих йому повноважень директор представляє товариство у всіх відносинах без довіреності.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює створювана із учасників товариства у складі не менше з осіб загальними зборами ревізійна комісія. Перевірка діяльності виконавчого органу нею проводиться за дорученням загальних зборів, за власної ініціативи чи на вимогу учасників товариства . В процесі здійснення своїх контрольних повноважень вона вправі вимагати від посадових осіб надання їй всіх необхідних матеріалів, бухгалтерських та інших документів та особистих пояснень. За результатами проведених перевірок ревізійна комісія доповідає загальним зборам. Вона також складає висновок з річних балансів та звітів, може вимагати скликання позачергових зборів в разі загрози суттєвим інтересам товариства та виявлення зловживань посадових осіб.

Товариство з додатковою відповідальністю.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається таке товариство, статутний фонд якого розділено на визначені установчими документами долі, воно відповідає за своїми зобов'язаннями належним йому майном, а при його недоста-

- 53 -

тності додатково притягуються до відповідальності засновники в однаковому для всіх (кратному до вартості внесених ними вкладів) розмірі. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Товариства з додатковою відповідальністю виділено в Україні. В інших країнах вони розглядаються лише як різновид товариств з необмеженою відповідальністю. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються правила як для товариств з обмеженою відповідальністю за виключенням зазначених вище особливостей.

Характерними ознаками товариства з додатковою відповідальністю є дольовий поділ його майна між учасниками, корпоративність в упра лінні, можливість звернення стягнення на майно учасників в разі перевищення боргових зобов'язань розміру статутного фонду в кратному розмірі до частки кожного засновника. Таким чином, відповідальність засновників - субсідіарна (додаткова), але за механізмом сплати – дольова.

Наприклад, товариство зі статутним фондом 625 мінімумів заробітної плати, що утворено п`ятьома засновниками , доля яких відповідно складає: першого – 250 мінімумів , другого - 125, третього - 100, четвертого та п'ятого по - 75 , наробило боргів удвічі більше статутного фонду . Стягнення кредиторів буде звернено по-перше ,на статутний, фонд, а іншу частину боргу - тих 625 мінімумів заробітної плати додатково буде стягнено із приватного майна засновників у вище зазначеному розмірі. У кого більша частка в майні товариства той І відповідає в більшій мірі. Напроти, в товариствах з повною відповідальністю можна звернути (за вибором кредиторів) стягнення на майно всіх учасників в розмірі припадаючої на кожного долі, а можна весь борг стягнути з одного, як правило , в майновому положенні найбільл стабільного та забезпеченого учасника. Після погашення боргу він має право регресу до інших учасників.

Повне товариство.

Товариством з повною відповідальністю визнається таке товариство, учасники якого відповідно го укладеного ними договору спільно займаються підприємни-

- 54 -

цькою діяльністю від імені товариства і солідарне відповідають за його зобов'язаннями усім належним їм майном .В ст.бб Закону України «Про господарські товариства» вказується , що повне товариство - таке товариство, в якому всі його учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю (союз діяльності) і несуть солідарну відповідальність всім своїм майном (як внесеним в товариство так і не внесенним). Оскільки діяльність такого товариства як юридичної особи неможлива без відособленого майна, то вказані товариства є і союзом капіталів. Для них, таким чином, характерний «троістий союз»: капіталу, діяльності та відповідальності.

Установчий договір про повне товариство , крім умов, передбачених статтями 4 і 66 Закону України "Про господарські товариства", повинен визначати розмір частки кожного з учасників , розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства.

До особливостей створення і діяльності Повного товариства відносяться: наявність єдиного установчого документа - установчого договору, відсутність встановлених законом вимог у відношенні розміру і порядку формування майна, відсутність встановлених законом органів керування товариством, тому що керування справами товариства здійснюється самими учасниками (спільно всіма, або одним, або деякими учасниками, що діють на підставі доручення), повна майнова відповідальність товариства по його зобов'язаннях, субсидіарна солідарна відповідальність учасників товариства по зобов'язаннях товариства, на які може бути звернене стягнення, наявність встановлених законом обмежень для учасників конкурувати з повним товариством, заборона обертання стягнення на частку учасника товариства по його власних зобовтязаннях, можливість ліквідації повного товариства за вимогою кредиторів (одного з учасників) у випадку, якщо товариство відмовиться виділити частку такого учасника-боржника для задоволення вимоги кредиторів.

Особа може бути лише учасником одного повного товариства і не вправі без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересаху або в інтере-

- 55 -

сах третіх осіб угоди, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності такого товариства. При порушенні цього правила товариство праві вимагати від такого учасника за своїм вибором відшкодування завданих збитків чи передання набутої вигоди .

Товариство з повною відповідальністю діє на основі засновницького договору, підписаного всіма учасниками, а управління здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором може бути встановлено перелік питань, рішення по яких приймається більшістю учасників. За загальним правилом кожний учасник товариства з повною відповідальністю має один голос, хоча з урахуванням частки кожного в долі майна можна договором від цього правила відійти.

Право ведення справ повного товариства належить кожному його учаснику, якщо засновницьким договором не передбачене інше - це передано окремим учасникам. При спільному веденні справ для учинення угод потрібна згода всіх учасників товариства. У відносинах з третіми особами товариство не має права посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників товариства, крім випадків, коли товариство доведе, що третя особа на момент вчинення договору знала чи повинна була знати про відсутність у такого учасника права вести справи від імені товариства. Якщо учасник товариства, не маючи на те повноважень діяв в загальних інтересах, то його дії породжують правові наслідки лише при їх схваленні.

Одержані в результаті спільної підприємницької діяльності прибутки озподіляються між учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором чи додатковою угодою. Усунення кого-небудь з учасників товариства від участі в одержанні прибутків чи у розлоділі збитків не допускається.

Зміни у складі учасників повного товариства допускаються в разі виходу учасника товариства за власною ініціативою чи його виключення відповідно до правил засновницького договору, вибуття із числа учасників по незалежним причинам. Учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк, може

- 56 -

в будь-який час вийти з товариствад попередньо письмово попередивши інших учасників не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу. Вихід із товариства, що було створено на визначений строк, опускається лише при наявностію поважних причин та за умови, що попередження про це надійшло не пізніш як за б місяців. За наявності поважних причин а також зі згоди інших учасників в інших випадках він може вийти з його складу у більш короткий термін.Учасник повного товариства за згодою інших учасників вправі передати свою частку іншому учаснику товариства або третій особі . В цьому випадку настає повне правоприємство. Передача (відступлення) своєї частки може бути декільком особам. Виключення зі складу повного товариства проводиться в передбаченому установчим договором порядку при систематичному чи неналежному невиконанні взятих на себе учасником обов`язків, що перешкоджає досягненню його цілей, спричиняє збитки. Учасник товариства вибуває з нього в разі смерті, оголошення померлим, ліквідації, в тому числі банкрутства юридичної особи - учасника товариства, визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним, або безвісті відсутнім, призначення примусової реорганізації юридичної особи. При смерті учасника право на вcтуn до товариства надається його спадкоємцю.

При виході з повного товариства вибувшому учаснику виплачується вартість частини майна товариства, що відповідає його частці. Звернення за позовом на частку учасника повного товариства за його власними боргами не допускається . Однак кредитори такого учасника можуть вимагати у встановленому порядку ліквідації товариства чи виділення його частки.

Повне товариство окрім загальних підстав ліквідується в тому разі, коли в ньому залишається лише один учасник . Він може перетворити у встановленому порядку комаидитне товариство в інше господарське товариство.

Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення . Учасник то-

- 57 -

вариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства.

Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.

Командитне товариство.

Командитним товариством, визнається таке господарське товариство, в якому разом з учасниками, що здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками, товаришами), є один або кілька учасників (вкладників), що несуть ризик пов'язаних з діяльністю товариства збитків у межах зроблених ними вкладів та не беруть участі у діяльності товариства. Вкладники іменуються неповними товаришами.

Таким чином в командитному товаристві існує дві категорії учасників:

· повні товариші - несуть відповідальність всім своїм майном;

· командитисти - несуть відповідальність тільки часткою свго внеску в статутний фонд .

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.

Установчий договір про командитне товариство, крім умов, передбачених статтею 4 Закону України "Про господарські товариства'', повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства.

В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Правове положення вкладників (повних товаришів) близьке до асоційованих членів кооперативу та учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Так,

- 58 -

якщо повний учасник може бути тільки в одному командитному товаристві, то вкладник може диверсифікувати свій капітал і помістити його в декілька таких або інших товариств. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства, так і навпаки. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу, про що йому видається відповідне свідоцтво. Вони мають право у передбаченому засновницьким договором порядку одержувати частину прибутку товариства, яка належить на їх вклад, діяти від імені товариства тільки за наявності виданої на них довіреності та в й межах, вимагати позачергового повернення внеску в разі ліквідації товариства, ознайомлюватися з його річними звітами та балансами,після закінчення фінансового року вийти з товариства й одержати належний вклад, передати свою частку у майні або її частину іншому вкладнику чи третій особі, про що повинні сповістити товариство у письмовій формі. При повній передачі такої частки участь в командитному товаристві припиняється. Засновницьким договором можуть бути передбачені і інші права, в тому числі на зміну свого становища і набуття права повного товариша.

До зазначених вище особливостей, що мають відношення до створення і діяльності повного товариства доповнено: наявність двох категорій учасників (ловних учасників, що відповідають по зобов'язаннях товариства субсидіарно усім своїм майном, на який може бути звернено стягнення; вкладників,розмір сукупної частини внеску яких обмежений 50% майна товариства і які не несуть додаткової відповідальності по зобов'язаннях товариства).

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі способами і у порядку, передбаченими установчим договором. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі . На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасника-

- 59 -

ми з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства.

Командитне товариство, крім підстав, зазначених у статті 19 Закону України "Про господарські товариства", припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.

При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у разі ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру.

Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених Законом те установчим договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства .

Відмінність перелікованих товариств полягає також у тому, що для створення перших трьох видів товариств (AT, ТОВ, ТДВ) необхідні - статут та установчій договір, а для четвертого та п` ятого (ПТУ КТ) потрібен тільки установчий договір.

З метою кооперації підприємницької діяльності підприємства незалежно від форми власності мають право об'єднувати свою виробничу , наукову , комерційну та іншу діяльність і створювати господарські об` єднання.

2.3. Об ` єкти права власності господарських об ` єднань.

Закон України "Про підприємства в Україні (ст. 3) надає підприємствам право

- 60 -

об'єднувати на добровільних засадах виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Підприємства можуть об'єднуватися в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання за галузевим,територіальним та іншими принципами.

Об'єднання діють на підставі договору або статуту, що його затверджують їх засновники або власники. Членами об'єднання можуть бути лише підприємства, які при входженні до об'єднання зберігають права юридичної особи.

Відповідно до п. З ст. З Закону України "Про підприємства в Україні" об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням.

Отже, господарське об'єднання являє собою складну організацію, яка створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

Будучи юридичною особою, господарське об'єднання є власником майна, яке юридичне відокремлене від майна його членів.

Особливості відносин власності господарських об'єднань виявляються в тому, що майно, яке стає власністю об'єднання, вже належить суб'єктам власності — окремим юридичним особам. Інакше кажучи, власність господарських об'єднань виникає на основі власності їх членів.

Друга особливість цих відносин — добровільний порядок їх виникнення. Об'єднання стає власником частини майна своїх членів, добровільно переданої у його власність.

Таким чином, право власності господарського об'єднання закріплює належність майна, добровільно переданого юридичній особі його засновниками — іншими юридичними особами.

Отже, суб'єктами права власності виступають господарські об'єднання як новостворені юридичні особи.

Об'єктом права власності об'єднання є майно, добровільно передане йому підприємствами і організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльнос-

- 61 -

ті та на інших підставах, не заборонених законом (ст. 27 Закону України "Про власність"). Оскільки підприємства, які входять до складу об'єднань, зберігають права юридичної особи, їх майно не входить до складу об'єктів права власності господарського об'єднання.

З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднання і його членів, як суб'єктів права: об'єднання не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного.

Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені винятки з цього правила.

За рахунок майна заеновників, отриманих доходів об'єднання може не тільки набувати майно, а й створювати нові організації з правами юридичної особи. Ці підприємства можуть входити або не входити в об'єднання залежно від установчих документів об'єднання і самого підприємства. Власником таких підприємств (їх майна) є об'єднання. На відміну від підприємств — членів об'єднання (за винятком підприємств зв'язку, вугільної промисловості, підприємств нафтової, газової, нафтопереробної промисловості, державних підприємств транспорту та ін.) таке підприємство позбавлено права вільного виходу із об'єднання (п. З ст. 27 Закону України "Про власність").

Об'єднання здійснює право володіння, користування, розпорядження закріпленим за ним майном, яке складається із основних фондів, оборотних коштів, інших матеріальних цінностей, відповідно до мети своєї діяльності і призначення майна.

Після припинення діяльності об'єднання майно, яке залишилося, розподіляється між підприємствами та організаціями, що входили до нього (п. 5 ст. 27 України "Про власність").

До об`єднань зареєстрованих в Україні підприємств можуть входити підприємства інших держав, як і підприємства України до об `єднань підприємств, що зареєстровані на території інших країн.

Порядок вступу до таких об'єднань та їх організації та діяльності здійснюється відповідно до законодавства України про зовнішньо економічну діяльність.

- 62 -

Підприємства - учасники господарських об`єднань зберігають правове положення юридичної особи і вправі:

- добровільно вийти в будь-який момент з об`єднання на умовах та в порядку визначених законом, договором про створення об'єднання та його статутом;

- делегувати об'єднанню частину своїх повноважень, так само як і повертати ці повноваження у визначеному установчими документами порядку;

- бути членом будь-якого іншого об`єднання;

- одержувати в керівних органах об` єднання або їх посадових осіб інформацію, пов`язану з діяльністю підприємства;

- одержувати частину прибутку чи іншої вигоди від спільної діяльності членів об`єднання;

- придбати та реалізовувати на визначених установчими документами об'єднання цінні папери в тому числі акції інших членів об'єднання;

- виконувати інші дії та мати інші визначені установчими документами права.

Підприємства, що входять до складу створених урядом України об'єднань можуть у встановленому порядку порушувати перед засновником клопотання про вихід зі складу об'єднання, вводити до складу його керівних органів своїх представників, виконувати інші дії та мати інші права, що передбачень засновницькими документами.

Об'єднання підприємств є юридичними особами і управління ними здійснюється в залежності від їх виду. Як юридичні особи вони можуть мати самостійний і зведений баланс, розрахунковий та інші рахунки л закладах банкуі печатку зі своєю назвою. Об`єднання не відповідає по зобов'язанням підприємств, що входять в його склад, як і підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання за випадками коли засновницькими документами передбачене інше. Вищим органом управління є загальні збори учасників, а виконавчим – управління, дирекція тощо. Вищий орган об`єднання підприємств уповноважений приймати статут та інші установчі документи і вносити до них зміни та доповнення, приймати нових учасників або виключати учасників ,що порушили вимоги установчих документів,

- 63 -

розглядати всі питання фінансово-господарської діяльності, створювати чл обирати склад керівних органів, інші питання, що передбачені установчими документами. Виконавчі органи керують поточною діяльністю об'єднання підприємств.

Об'єднання підприємств можуть бути галузевими та міжгалузевими, регіональними та міжрегіональними. Відповідно до ст.3 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства можуть об`єднуватись в асоціації, корпорації, конксорціуми, концерни та в об"єднання за галузевим, територіальним чи іншим принципом. Асоціаціями визнаються договірні об'єднання підприємств, що створені з метою постійної координації господарської діяльності, без права втручання в виробничу та комерційну діяльність любого із його учасників . Вона створюється з метою поглиблення спеціал зації і розвитку кооперації в підприємницькій діяльності, для організації спільних виробництв на основі об"єднання її учасниками своїх фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення власних потреб або виробництва товару для реалізації третім особам . Таким чином асоціація виконує лише координуючу роль.

Корпораціями визнаються договірні об'єднання підприємств, створені на основі поєднання виробничих,наукових та комерційних інтересів, з делеіегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльністю кожного із його учасників.

Консорціумами визнаються тимчісові статутні об'єднання промислового та банківського капіталу для досягнення загальної мети. Ця мета може полягати в розв'язанні конкретних завдань, реалізації цільових програм і проектів (науково-технічних, будівельних тощо). Після її досягнення вони припиняють свою діяльність. Консорціум користується і розпоряджається виділеним для нього засновниками майном в тому числі централізованими коштами, а також коштами, що надходять з інших джерел. В Україні консорціуми визнаються юридичнзхіми особами, а в інших країнах (Великобританія, США) - ні; діють на підставі особливого різнорзиду договору про сумісну діяльність консорціумного договору.

Концерни - статутні об`єднания підприємств промисловості, наукових органі-

- 64 -

зацій, транспорту, банків, торгівлі і т.д. на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців. Першими концернами в Україні стали Черкаський концерн «Ротор» та Львівський «Електрон». В кінцевому результаті концерни, як правило, підпадають під фінансову залежність створених їх учасниками банків.

Фінансово-промислова група - відкрито акціонерне товариство, що діє на основі об`єдш.лня виробничого, банківського, торгівельного, страхового капіталу з метою виробничої, науково-технічної та інвестиційної кооперації суб"єктів підприємництва юридичних осіб як в Україні так і поза її межами.

ФПГ можуть бути національні та транснаціональні. Учасниками національних ФПГ є тільки українські підприємства, організації та установи які діють відповідно до законодавства України, а учасниками транснаціональних ФПГ є господарські організації декількох, по крайній мірі, не ме. :ше двох країн. Транснаціональні ФПГ в своїй діяльності в більшій мірі опираються на норми міжнародного приватного права.

2.4. Власність громадських організацій

Загальні положення про власність громадських організацій містяться у ст. 8 Закону України "Про власність", Законі України "Про об'єднання громадян" та інших нормативних актах, що регулюють окремі види діяльності громадських організацій.

Громадські організації (у тому числі благодійні й інші фонди) відповідно до ст. 21 Закону України "Про об'єднання громадян" можуть мати у власності кошти та інше майно, передане їм засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Майно громадських організацій на відміну від кооперативів призначене для здійснення невиробничої діяльності,спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій. Господарська діяльність громадських орга-

- 65 -

нізацій допускається лише тоді, коли вона безпосередньо випливає із статутних завдань і має підпорядкований щодо цих завдань характер. Тому власність громадських організацій у цілому відображає похідні, вторинні економічні відносини у привласненні частини сукупного суспільного продукту, яка безпосередньо не пов'язана ij задоволенням найперших життєвих потреб людини. За цих обставин правове регулювання відносин власності громадських організацій істотно відрізняється від регулювання кооперативної власності.

Основними джерелами утворення власності громадських організацій є вступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та інших громадських організацій.

Політичні партії мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств. Поряд з цим право власності громадських організацій виникає не тільки за наявності названих юридичних фактів, а й внаслідок загальних підстав виникнення права власності, зокрема при укладенні цивільних угод, при спадкуванні тощо.

Суб'єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінувала думка про багато суб'єктність права власності громадських організацій, відповідно до якої це право водночас належить кільком суб'єктам. Так, профспілки є багатоланковою системою, яка складається з багатьох організацій різних рівнів, що мають право юридичної особи. Виходячи з концепції багатосуб'єктності, можна сказати, що право власності належить усім юридичним особам цієї громадської організації: галузевим профспілкам, усім профспілковим організаціям. Щодо спілок добровільних товариств висловлювалася думка про те, що суб'єктом права власності виступає

- 66 -

як сама спілка, так і об'єднані нею громадські організації. Багатосуб'єктність права власності громадських організацій не була сприйнята наукою і практикою. На зміну їй прийшла концепція про єдність суб'єкта права власності громадських організацій.

Якщо організація утворює багатоланкову систему, де первинні ланки (юридичні особи) об'єднуються з ланками (також юридичними особами) вищих рівнів, то суб'єктом права власності на майно таких організацій визнається громадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд тощо), а не окремі її ланки (первинні, обласні, республіканські), хоч вони й наділені правами юридичної особи. Чи немає тут суперечності? Названі ланки громадських організацій, визнані юридичними особами і суб'єктами цивільноправових відносин, мають майно (відокремлене від майна інших організацій), яким вони можуть володіти, користуватися, розпоряджатися у межах, визначених статутом. Але наявність вказаних правомочностей не означає, що їм належить право власності на це майно. Власником цього майна у цілому є громадська організація як система у складі всіх своїх підрозділів, які мають лише право оперативного управління або право повного господарського відання з приводу наданого їм майна.

Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єдиною юридичною особою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб'єктом права власності (наприклад, каса взаємодопомоги, радіоклуб тощо).

Об'єктом права власності громадських організацій виступає майно, необхідне для здійснення статутних завдань організації, споруди з відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки культури, стадіони, піонерські табори, культурно-освітні фонди, інше майно.

Відповідно до характеру діяльності громадської організації об'єктом її власності можуть бути підприємства.

Одним з різновидів об'єктів права власності громадських організацій виступають майнові фонди цих організацій. У статутах або відповідних положеннях, як правило, не здійснюється диференціація майна за фондами. Але специфіка право-

- 67 -

вого режиму окремих видів майна громадських організацій дає змогу провести узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти і майно у натурально-речовому визначенні.

У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об'єктів права власності громадських організацій. Є думка, що об'єкти права власності поділяються на основні виробничі фонди, основні фонди невиробничого призначення, оборотні фонди. Критерієм для такої класифікації стало цільове призначення і використання об'єктів.

Але більш резонною є концепція Ю. К. Толстого, який, зважаючи на те, що громадські організації, як правило, не займаються господарською діяльністю, визначив, що їхнє майно поділяється не на основні і оборотні засоби, а на основні засоби та інші матеріальні цінності. Так, відповідно до Положення про порядок проведення інвентаризації в профспілкових організаціях і підвідомчих їм установах до основних засобів належать споруди, устаткування, культурний, спортивний, господарський інвентар, книги у бібліотеках, майно та інвентар піонерських таборів тощо; до інших матеріальних цінностей — бланки членських квитків, господарські, будівельні матеріали, паливо, малоцінний і швидкозношуваний інвентар, спецодяг, а також інші матеріали, які перебувають на складах або у дорозі. Щодо грошових коштів, то це окрема група об'єктів, і розподіляються, вони за цільовим призначенням (адміністративно-господарські витрати, капітальний ремонт, матеріальна допомога членам організації). Культурно-освітні фонди посідають особливе місце серед майна громадських організацій, зважаючи на 'їхнє особливе значення у діяльності громадських організацій.

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян (громадські організації, політичні партії) з метою виконання статутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність.

Джерелами формування об'єктів власності громадських об'єднань є вступні і членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески і по-

- 68 -

жертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій, виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої, господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені законом.

Щодо політичних партій і масових громадських рухів, які мають політичні цілі, то вони не можуть одержувати фінансову підтримку або іншу матеріальну допомогу від іноземним держав, організацій і громадян.

Зміст суб'єктивного права власності громадських організацій полягає у тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном що належить їм на праві власності, відповідно до їхніх статутів (положень).

Право власності об'єднань громадян (громадських органі зацій, фондів, політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо у порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Деякі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян (ст. 23 Закону України "Про об'єднання громадян").

Високий ступінь усуспільнення майна більшості громадських організацій означає здійснення ними права власності шляхом закріплення майна на праві оперативного управління (якщо йдеться про підприємства, які здійснюють господарську діяльність, то на праві повного господарського відання) за окремими ланками відповідної громадської організації (наприклад, галузевими профспілками, обласними, міськими комітетами тощо).

Порядок здійснення окремими ланками громадських організацій права на закріплене за ними майно визначається не лише статутами, а й іншими спеціальними актами, що затверджуються вищими органами відповідної громадської організації.

Відповідно до рішення Спілки наукових та інженерних товариств створювані нею госпрозрахункові центри науковотехнічних послуг, а також інші госпрозра-

- 69 -

хункові формування визнаються суб'єктами права повного господарського відання щодо майна, наданого їм громадською організацією або одержаного внаслідок виробничо-господарської діяльності. Власником майна центрів залишається громадська організація, що утворила його.

Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і використання коштів профспілкового бюджету визначаються статутами профспілок.

Фінансову діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їхніх статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.

Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам, розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні фінансові органи та податкові інспекції.

Межі здійснення права оперативного управління або повного господарського відання конкретних громадських організацій залежать від правового режиму майнових фондів цих організацій і визначаються , як їхніми статутними цілями , так і призначенням майна.

Загалом правовий режим майна, закріпленого за установами і підприємствами відповідних громадських організацій, підпорядковуються правилам, встановленим законодавством України, щодо державних підприємств і державних установ.

Кошти та інше майно об` єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються перероподілятись між їх членами і використовуються для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами , за рішенням суду спрямовуються в доход держави ( ст. 21 Закону України “Про об` єднання громадян”).

Нині особливий правовий режим встановлено щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на территорії України. Так, Постановою Верховної Ради України” Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на территорії України” від 10 квітня 1992 р. було передбачено здійсніти тимчасо-

- 70 -

во ( до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР) передачу майна та фінансових ресурсів розташованих на территорії України підприємств, установ та об` єктів,.. що перебували у віданні цих організацій, Фонду державного майона України.

У зв` язку з невизначеністю в законодавчому порядку правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України Постановою “ Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” від 4 лютого 1994 р. встановила, що тимчасово ( до законодавчого визначення суб`єктів права власності зазначеного майна) воно є загальнодержавною власністю. За фондом державного майна України було закріплено право роспоряджатися майном загальносоюзних громадських організацій у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій ( їх структурних підрозділів).

У листопаді 1996 р . Верховна Рада України доручила Фонду державного майна України разом з відповідними громаськими організаціями України до 1 січня 1997 р. провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 р. і подати Верховній Раді України перелік суб`єктів,. У віданні яких перебуває це майно.

Цією ж постановою передбачена підготовка проекту Закону України про власність на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР.

2.5. Власность релігійних організацій.

Релігійні організації , як і інші юридичні особи можуть мати у власності певне майно. Відповідно до ст.? Закону України “ Про свободу совісті та религійні організації” від 23 квітня 1991 р. релігійними організаціями в Україні є релігійні громади,. Управління і центри, монастирі, религійні братства, місіонарські товариства( місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазаначених религійних організацій.

- 71 -

У власності религійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт,. Кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Власність религійних організхацій формується внаслідок придбання або створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами , організаціями, переданого державою, а також придбаного на інших підставах, передбачених законом ( ст. 18 ) . Религійним організаціям заборонено примусового обкладати віруючих майновими зборами.

Религійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статуних завдань засновувати видавничі,. Поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільскогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади ( притулки, інтернати, лікарні тощо). Яким надаютьсмя права юридичної особи ( ст.19 ).

У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства,. А майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власникові. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів. За відсутності правонаступників майно релігійної організації, яка припинила свою діяльність, переходить у власність держави (ст. 20).

Нині триває процес формування власності релігійних організацій за рахунок майна, вилученого у них Радянською владою, у зв'язку з чим у практиці виникає цілий ряд проблем, на яких необхідно зупинитися детальніше.

В СРСР і УРСР діяв принцип: релігійна громада і церква в цілому не можуть бути суб'єктами права власності. Церковне майно після його примусової націоналізації більшовицько-радянською владою в результаті Жовтневої революції 1917 р. набуло статусу державного.

Після встановлення на території України Радянської влади (на території західних її областей — з 1939 р.) Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду

- 72 -

України від 19 січня 1919 р. церква була відокремлена від держави, а належне їй і релігійним громадам культове майно оголошено народною власністю (п. 13), виходячи з принципового положення, закріпленого в п. 12 Декрету, що "жодні церковні та релігійні громади не мають права володіти власністю". Крім названого Декрету, націоналізація культового майна на території України відбувалася відповідно до таких актів. Згідно з Декретом Ради Народних Комісарів України від 17 травня 1919 р. "Про передачу майна монастирських, церковних та інших релігійних установ Народного комісаріату соціального забезпечення" все майно церковних монастирських установ усіх культів, крім храмів і предметів, призначених для богослужіння, земель і лісів, маєтків і будівель сільськогосподарських з живим і мертвим реманентом, сільськогосподарським і племінним та продуктивним тваринництвом; підприємств, пов'язаних із сільським господарством і промисловістю, було передано у відання Народного комісаріату соціального забезпечення. Храми та предмети релігійних обрядів і богослужіння перейшли у відання та на облік місцевих рад депутатів трудящих районного та міського рівня, і за їх постановами могли передаватися у користування релігійних товариств (громад), що підтверджується п. 4 Декрету від 19 січня 1919 р. (статті 360—375 Адміністративного кодексу УРСР 1927 р.) та Положенням про релігійні об'єднання в Українській РСР від 1 листопада 1976 р.

Землі та ліси, що належали монастирям, згідно з Декретом Ради Народних Комісарів УРСР "Про націоналізацію всіх колишніх церковних, монастирських, удільних, міських і поміщицьких земель" від 3 квітня 1920 р. були оголошені державним майном УРСР без будь-якого викупу і перейшли у відання та на облік місцевих лісових органів.

Постановою Народного комісаріату освіти України "Про духовні училища і семінарії" від 15 лютого 1919 р. всі духовні училища і семінарії з майном і кредитами перейшли у відання та на облік Народного комісаріату освіти і були перетворені на школи загальноосвітнього характеру. Підприємства, які належали церкві, були націоналізовані разом з іншими у державну власність.

- 73 -

Норми перелічених актів Радянської влади про націоналі'зацію культового майна кодифіковано в статтях 360—375 Адміністративного кодексу УРСР, затвердженого Постановою ЦВК УРСР 12 жовтня 1927 р. Згідно зі ст. 366 цього кодексу молитовні будівлі спеціального типу та культове майно, що перебуває на обліку органів Радянської влади, є державними (за винятком майна, що його приватні особи тимчасово передають релігійним громадам).

Культове майно Греко-католицької церкви націоналізуваліося у державну власність відповідно до рішення Собору Греко-католицької церкви, який відбувся у м. Львові 8—10 березня 1946 р.

Аналіз перелічених правових актів показує, що націоналізоване культове майно перейшло в загальнодержавну власність і було передано на облік місцевим органам державної влади районного і міського рівня і передавалося ними у безкоштовне користування на договірній основі релігійним громадам, відносини між якими регулювалися нормами статей 324—331 ЦК України та умовами договору.

Правовий режим деякого культового майна визначався .окремими ормативними актами. Зокрема, це постанови Ради Міністрів УРСР "Про перелік пам'яток архітектури, які підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям “ від 5 квітня 1991 р. № 83 та Кабінету Міністрів України "Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд — визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям" від 8 червня 1992 р. № 311.

Відколи прийнято Постанову Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 5 листопада 1991 р. № 311 державна власність, до якої належало і культове майно, була поділена на загальнодержавну та відповідні рівні залежно від адміністративно-територіального устрою України (обласна, Республіки Крим, міська, районна, районна в місті, сільська і селищна).

Зазначена постанова не містила конкретної норми щодо передбаченого нею

- 74 -

розмежування за рівнями власності культового майна. Але оскільки водночас із прийняттям цієї постанови набрав чинності Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", то згідно з ним (ст. 17) культові будівлі і майно, що становили державну власність, мали передаватися організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертатися у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських рад народних депутатів (згодом відповідних державних адміністрацій). Отже, можна вважати, що державне культове майно згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 311 було віднесено до того рівня власності, до якого належали організації, на балансі яких воно перебувало. Залежно від цього і слід визначати суб'єкта права такої власності, як це передбачено статтями ЗІ і 32 Закону України "Про власність".

Постанова Кабінету Міністрів України передбачала також можливість передачі відповідними виконкомами рад народних депутатів культового майна, що перейшло в обласну комунальну власність, у власність міст, районів, сіл і селищ у порядку, встановленому п.3 постанови .У цих випадках визначатимуться конкретні суб`єкти права такої власності, які мають право нею розпоряджатися, у т.ч. і передавати ( повертати ) у власність религійним організаціям.

Отже, за змістом норм зазначених нормативних актів облвиконкоми правомірно і в межах наданої їм Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" компетенції приймали рішення про повернення у власність релігійних організацій культового майна в період від дня набуття чинності зазначеного закону (6 червня 1991 р.) і до дня набуття чинності Постанови Кабінету Міністрів України № 311 (5 листопада 1991 р.)- До прийняття цієї постанови об'єкти комунальної власності (ст. 35 Закону України "Про власність") конкретно не були визначені, а відповідно і визначені ст. 32 Закону України "Про власність" суб'єкти не могли реалізувати свої повноваження щодо управління комунальним майном.

Приймаючи рішення про повернення культового майна, виконкоми діяли у свій час як спеціально визначені суб'єкти права загальнодержавної власності, в

- 75 -

якій перебувало державне майно до прийняття Постанови Кабінету Міністрів України №311. Отже, визначивши цією постановою рівень власності комунального майна (тобто об'єкти права власнослі) залежно від рівня власності майна організацій, на балансі яких воно перебувало, відповідно визначалися суб'єкти права власності. При цьому слід зазначити, що в такій ситуації облвиконком чи облдержадміністрація могли виступати об'єктами права комунальної власності за наявності двох умов: якщо .культове майно було віднесено до обласної комунальної власності і якщо обласні ради народних депутатів як суб'єкти права цієї власності делегували їм право розпоряджатися цим майном (статті 2, 82, 124 і 126 Конституції України 1978 p.; статті 7 і 35 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів І місцеве самоврядування"; п/п 3 п. 21, 26 Положення про місцеву державну адміністрацію від 14 квітня 1992 p.; ст. 7 Закону України "Про Представника Президента України"). Якщо культове майно віднесено до інших рівнів власності, то право розпоряджатися ним мають відповідно суб'єкти права власності загальнодержавної — Верховна Рада України, яка протягом 1991—1993 pp. делегувала це право Кабінету Міністрів України, Фондові держмайна України,ріалам державної виконавчої влади (міністерствам і відомІ); комунальної — ради відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Таким чином, виникла певна конкуренція норм у законодавстві щодо правового режиму культового майна, яку не усунуто й нині. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1996 р. було затверджено Типове положення про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної' адміністрації, згідно з яким управління здійснює облік майна, що перебуває у власності області, міста, і загальнодержавного майна, повноваження з управління яким делеговано державній адміністрації Президентом України, та здійснює за дорученням голови обласної, міської державної адміністрації у встановленому порядку повноваження з управління майном підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління обласної, міської державної адміністрації. З прийняттям у 1996 р. нової Конституції України ця проблема

- 76 -

ще більше загострилася, адже в ній комунальна власність не розглядається як різновид державної. При цьому відповідно до Конституції України майном, що є у комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Проте у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.1 не врегульовано відносини з приводу культового майна. Певну визначеність у врегулювання цих відносин має внести Закон України "Про місцеві державні адміністрації". Так чи інакше нині склалася ситуація, за якої одна частина культового майна перебуває у державній, а інша — у комунальній власності.

Враховуючи все викладене, можна дійти висновку, що на виконання ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" для повернення (передачі) культового майна релігійній організації обов'язково має бути рішення відповідної державної адміністрації незалежно від того, на балансі якої державної (комунальної) організації воно перебуває. Однак у будь-якому разі правове регулювання цих відносин вимагає вдосконалення.

Перебуваючи у державній власності та на обліку певної організації, культове майно могло бути:

а) передано у безоплатне користування релігійної громади і цим самим використовуватися за цільовим призначенням (статті 324-331 ЦК);

б) використано цими організаціями не за призначенням.
Зокрема, культові будівлі використовувалися під складські приміщення, заклади культури (клуби, бібліотеки, музеї, органні зали тощо);

в) на обліку як визначна історична пам'ятка без права передачі у користування чи власність.

Залежно від цих обставин орган, уповноважений розпоряджатися цим майном, може прийняти рішення передати майно у власність певної релігійної організації або повернути його тій організації, яка була його власником на момент переходу цього майна у державну власність (тобто тій, у якої воно було націоналізовано). Слід зазначити, що в даному випадку культове майно може вертатися, передава-

- 77 -

тися у власність виключно релігійним організаціям з метою його цільового використання. Це означає, що право власника щодо розпорядження культовим майном суворо обмежено і конкретизовано. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про свободу ховісті та релігійні організації" та Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" від 4 березня 1992 р. № 125 припускається не лише повернення, а й передача культового майна у власність.

Передача цього майна у власність релігійних організацій, які не були його власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного власника цього майна або він на нього не претендує, тобто релігійні громади (організації) тієї конфесійної належності, що була власником майна на момент його переходу (націоналізації, реквізиції) у державну власність.

Нині поки що невизначений статус окремих релігійних організацій, які діють в Україні. Триває процес відновлення діяльності заборонених раніше церковних організацій шляхом їх легалізації. Оскільки якихось державних актів про цю легалізацію не приймалося, судовим органам складно визначатися при вирішенні конкретних спорів про повернення (передачу) у власність культового майна з участю релігійних громад цих конфесій у тому, чи є вони власниками належного їм майна до заборони (припинення) їхньої діяльності, яке у зв'язку з цим фактами перейшло у державну власність.

Приймаючи рішення (розпорядження) щодо повернення (передачі) релігійним організаціям культового майна, слід враховувати вимоги Постанови Верховної Ради України "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСІР "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 грудня 1993 p.,а саме: права релігійних громад, яким належало культове майно на момент їх переходу у власність держави, а також права тих релігійних громад, які користуються цим майном у встановленому законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі та тривалість користування нею; наявність у даному на-

- 78 -

селеному пункті (місцевості) інших культових будівель та використання їх релігійними громадами відповідних віросподівань; кількісний склад релігійних громад у населеному пункті; незгода однієї з громад на почергове користування культовим майном; історичного власника культового майна, а не лише власника на момент переходу його у державну власність та інші обставини у їх сукупності. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" державна адміністрація має право приймати рішення про передачу у безоплатне користування або повернення у власність релігійних організацій лише тих культових будівель і майна, які становлять державну власність. Культові будівлі та майно, які є власністю громадських або інших недержавних організацій, можуть бути передані тільки цими організаціями у користування (власність) релігійних виключно на договірних засадах.

Спори щодо користування культовим майном, набуття на нього права власності та здійснення цього права можуть мати різні предмет і підстави та бути різними за суб'єктним складом учасників. Залежно від складу учасників ці спори підвідомчі і судам загальної юрисдикції, і арбітражним судам України. За загальним правилом, розмежування підвідомчості спорів цим судам здійснюється за суб'єктним складом учасників. Спір, у якому сторонами виступають тільки юридичні особи, підвідомчий арбітражним судам, а якщо в ньому, крім юридичних осіб, є фізична особа або їх група чи лише фізичні особи, то такий спір підвідомчий загальним судам. Проте з цього загального правила для спорів, що виникають за участю релігійних організацій стосовно користування, володіння і розпорядження культовими будівлями та іншим культовим майном, чинним законодавством встановлено виняток. Він стосується порядку оскарження рішень державних органів, прийнятих стосовно релігійних організацій щодо володіння і користування культовими будівлями та майном. Відповідно до статей 248-1 і 248-12 ЦПК України, якщо рішення облдерж адміністрації про передачу культового майна у користування релігійної організації оскаржується цією або іншою релігійною організацією, то незалежно від того, що учасниками спору є лише юридичні особи,

- 79 -

такий спір підвідомчий загальним судам. Якщо зазначене рішення оскаржуватиме інша юридична особа, крім релігійних організацій, що претендують на культове майно, то спір розглядатиметься за правилами Арбітражного процесуального кодексу України в порядку позовного провадження арбітражними судами України.

У зв'язку з прийняттям Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" факти наявності культової будівлі, її невикористання або використання не за призначенням, передачі (повернення) у власність (користування) релігійній організації можуть породжувати різні спірні правовідносини із самостійними предметами спорів і суб'єктним складом їх учасників. Так, релігійна організація має право звернутися з позовом до облдержадміністрації про передачу їй у власність чи користування або повернення у власність такої культової будівлі, якщо орган державної влади не ухвалить відповідного рішення. Правомірність і обгрунтованість таких позовів зумовлена змістом ст. 55 Конституції України, ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", Указом Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" та його розпорядження "Про повернення релігійним організаціям культового майна" від 22 червня 1994 р. Такий спір має бути підвідомчий арбітражним судам.

У разі прийняття рішення про передачу (повернення) у користування (власність) культової будівлі або іншого культового майна релігійна організація, на користь якої прийнято таке рішення, має право подати позов до організації, яку зобов'язано це зробити, про зобов'язання її судом передати (повернути) культове майно. Цей спір також розглядатиметься за правилами АПК України арбітражним судом. Якщо організація, яку зобов'язано передати (повернути) релігійній громаді культове майно, вважає таке рішення неправомірним, вона має право його оскаржити до арбітражного суду,подавши позов про визнання його недійсним, або заявити вимогу в цьому суді про усунення перешкод у користуванні належним їй на праві власності (господарського відання, оперативного управління) майном (негаторний позов; ст. 149 ЦК, ст. 48 Закону України "Про власність").

У цих спірних правовідносинах можливі позови про витребування культових

- 80 -

будівель і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційні позови; ст. 144 ЦК, ст. 45 Закону України "Про власність"), які мають подаватися до арбітражних чи загальних судів залежно від суб'єктного складу сторін спору.

У переважній більшості предметом розглянутих арбітражними судами спорів були вимоги про недійсність рішень облдержадміністрації про передачу (повернення) культових будівель і майна релігійним громадам. Судові позови подавалися у тих випадках, коли на культову будівлю (майно) претендувало кілька релігійних громад різних конфесій, а оспорюваним рішенням вона передавалась одній. У такій ситуації інша громада має право доводити в судовому порядку своє право власності чи користування на спірну культову будівлю або інше культове майно. При цьому важливо враховувати майнові інтереси усіх релігійних громад, які користуються однією культовою спорудою.

Так, релігійна громада с. Волиця Сокальського району Львівської області звернулася до Вищого арбітражного суду України з позовом до Львівської обласної державної адміністрації про визнання права власності на культову споруду. Суд встановив, що в с. Волиця є одна культова споруда, збудована в 1774 р. і відбудована в 1927 р. греко-католицькою громадою. З 1946 р. усі жителі цього села були віруючими РПЦ. У 1990 р. громада РПЦ припинила своє існування внаслідок утворення двох нових громад — УАПЦ та УГКЦ (Українська автокефальна православна церква та Українська греко-католицька церква). Враховуючи наявність однієї культової споруди в цьому селі 21 березня 1994 р. було прийнято розпорядження представником Президента України, яким встановлено почерговий порядок користування культовою спорудою релігійними громадами УАПЦ та УГКЦ.

Рішенням Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 р. (справа № 5/66) у задоволенні позову було відмовлено у зв'язку з тим, що жодна з релігійних громад зазначене розпорядження не оскаржила і воно є чинним, а позивач не подав до суду доводів про своє належне право користування церковною спорудою. Не заперечуючи саму можливість відмови у задоволенні цього позову, не можна не звернути увагу на те, що суд фактично ухилився від предмета позову, в якому

- 81 -

містилася вимога про визнання за позивачем права власності на культову споруду у зв'язку з понесениям витрат на її утримання та реставрацію. Отже суд мав би дати правову оцінку доводів позивача щодо правомірності таких вимог.

- 82 -

ВИСНОВКИ.

Складені процеси становлення ринкових відносин в України мають свої особливості на рівні підприємства, становище якого у ринковій економіці докорінно змінюється. Для створення за часів соціалістичної економіки українських підприємств все відчутнішою стає потреба у кардинальних змінах з метою досягнення конкурентоспроможності в нових умовах.

Перехід до ринкової системи господарювання чисто пов'язаний з виникненням і поширенням самостійної і ініціативної діяльності суб'єктів економічних відносин, спрямованої на виробництво продукції, надання різноманітних послуг із метою одержання прибутку. І це цілком зрозуміло: адже, як свідчить світовий досвід саме підприємницький сектор є надійною основою, головним структуроутворювальним елементом конкуретно-ринкового середовища, важливою рушійною силою розвитку економічної системи. Рухливий і динамічний підприємницький сектор сприяє вирішенню низки соціально-економічних проблем, розширює можливості працевлаштування населення, повнішого задоволення потреб споживачів.

Зростання ролі підприємств у формуванні ринкової системи, становленні нових форм економічних зв'язків супроводжується руйнуванням сталих мотиваційних механізмів залучення людей до праці, появою незвичних мотивів і стимулів до суспільне корисної продуктивної діяльності. Внаслідок таких трансформаційних зрушень виникають якісно відмінні від попередніх періодів концептуальні проблеми ринкових перетворень, серед яких чільне місце посідають теоретичні положення про підприємства, вміння практично застосувати ці положення до нових умов господарювання. Навчальна потреба наукового дослідження, обґрунтування та узагальнення висновок для всебічного використання підприємництва, що зароджується, у забезпеченні динамічних ринкових перетворень набуває особливого значення для перехідного переходу. Це пояснюється притаманними дюнному періодові важливостями, особливими формами, економічних відносин, посиленням впливу макроекономічного середовища. На умови формування й реалізації

- 83 -

цілей, потреб та інтересів учасників підприємницької діяльності.

Практика трансформаційних зрушень свідчить про співіснування негативних і позитивних тенденцій. Так, ринкові перетворювання супроводжуються інтенсивним розвитком недержавного сектора, появою нових форм власності і господарювання, що розширює потенційні можливості

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів конкурсної праці. З цією метою працездатні люди створюють організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких системних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства.

Велике значення для розвитку економіки України має правовий статус підприємства. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями основного товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах, а також функцією роботодавця та платника податків. Під поняттям правового статусу мається на увазі сукупність юридичних прав і обов'язків підприємства, але закріплено у чинному законодавстві, що складають допустимі та необхідні потенційні можливості підприємства мати суб'єктивні права і обов'язки та реалізувати їх в системі господарських відносин.

Правовий статус підприємства як юридична категорія складається із сукупності об'єктивних і суб'єктивних прав та обов'язків і є юридичною основою існування народного господарства України. Він відображає досягнутий рівень розвитку господарських відносин та відносин власності, рівень втручання держави в економіку України.

- 84 -

Велике значення для правового статусу підприємства має організаційна форма, в якій його утворено. Від неї залежить обсяг майнової відповідальності власника майна (на якому засноване підприємство) перед його кредиторами, склад та обсяг повноважень керівних органів підприємства, право займатися певними видами діяльності, організаційна структура підприємства.

Для закріплення основ правового статусу підприємства деякі правоведи пропонують ввести до Конституції України окремий розділ під назвою "Права і обов'язки підприємства", у якому необхідно приділити особливу увагу взаємним правам і обов'язкам підприємства та держави, скориставшись багатим досвідом інших країн щодо захисту прав людини, звісно, з урахуванням особливостей діяльності підприємства. Декларативність більшості положень, законів, які містять норми про правовий статус підприємств, практичну відсутність норм прямої дії, механізмів їх реалізації, контролю і відповідальності за невиконання положень цих законодавчих актів з боку державної влади, дозволить подолати пряма дія конституційних норм, як найвища юридична сила.

Діло принципу верховенства права у господарських відношеннях у сучасних умовах зможе забезпечити конституційні обмеження повноважень державної влади, конституційний контроль за нормативними актами господарського та податкового права, закріплення правового статусу підприємств в Основному Законі та захист підприємства - за аналогією з правами людини.

Удосконалювання законодавства, посилення впливу державного регулювання на проведення економічних реформ повинно стати найважливішим засобом дозволу економічних проблем. Проте законодавство України розвивається суперечливо і непослідовно. Воно відрізняється несогласованністю, не пропрацьованністю механізму реалізації правових установлень, контролю за дотриманням закону. Звідси на практику виникають трудності в тлумаченні, застосуванні норм права як у державних органів, так і в підприємств, зокрема з питань про державну реєстрацію.

Піднесення економіки країни в перехідний період починається, як правило,

- 85 -

з розвитку підприємництва. А підтримка діяльності вітчизняних підприємств - це завдання держави. Аналіз стану систем державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності свідчать про термінову необхідність посилення державного впливу на цей процес. Він є основним на початку діяльності підприємств і від того, які умови створення визначить держава, залежить розвиток економіки, розв'язання соціальних проблем, забезпечення національної безпеки країни на певних зовнішньоекономічних питань. Вказані процеси мають безпосередній вплив на розвиток економіки, але не повною мірою відповідають європейській та світовій практиці реєстрації діяльності суб'єктів підприємництва.

Нині державну реєстрацію здійснюють 764 місцевих органи реєстрації, в тому числі районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації (68 відсотків органів) та органи місцевого самоврядування (виконавчі комітети міських, районних у містах рад народних депутатів, яким ці права делеговано) - 32 відсотки. Крім того, реєстрацію здійснюють і майже два десятки центральних органів виконавчої влади.

Перевірка стану дотримання порядку державної реєстрації суб'єктів підприємництва, виявили цілу низку порушень у порядку державної реєстрації з боку органів держаної реєстрації. Всі порушення можна розділити на дві групи. Перши – це порушення, пов’язані з недотриманням вимог особами або органів державної реєстрації чинного порядку державної реєстрації об’єктів підприємницької діяльності, а друге – порушення пов’язані з недотриманням та протиріччям чинного законодавства на некваліфікованим застосуванням відповідних нормативних актів.

Завдання щодо забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері реєстрації покладені на Ліцензійну палату України як-центральний орган виконавчої влади. На думку Ліцензійної палати процес реєстрації має бути "надвідомчим", ґрунтуватися на законі й забезпечувати жорсткий контроль з боку держави. Водночас цей процес складати просту і "прозору" систему для підприємців, заохочувати громадян до вільного здійснення свого права на підприємництво. Головним напрямком на цьому шляху має бути створення системи органів

- 86 -

реєстрації. Слід зазначити, що серед членів Ради Європи немає жодної країни, де б здійснення процесів реєстрації забезпечували органи податкової адміністрації, юстиції - або поліції. А в таких державах, як Велика Британія, Німеччина, Франція існує один національний реєстр.

Ліцензійна палата України пропонує у сфері реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності такі основні заходи:

- створити систему органів державної реєстрації;

- створити Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності (нині він розрізнений: облік юридичних осіб - суб'єктів підприємництва веде Держкомстат, фізичних осіб — підприємців - ДПА (увійти до відповідних європейських комп'ютерних мереж (насамперед - до Європейського реєстру бізнесу);

- скоротити кількість органів реєстрації, залишивши за ними всі процедури реєстрації;

- зробити процес отримання свідоцтва про держану реєстрацію більш прозорішим для підприємців і контрольованим з боку держави.

Недосконалість вітчизняною законодавства про підприємництво негативно впливає на розвиток недержавних господарських структур. Вітчизняне законодавство про підприємництво перебуває на етапі становлення, який характеризується появністю суперечностей у різних нормативно-правових актах, частими змінами, і доповненнями до законів, нечітким викладом норм, значними прогалинами у праві, відсутністю досвіду, традицій підприємництва.

Будучи економічно самостійним і повністю відповідаючи за результати своєї діяльності, підприємство повинно сформувати таку систему, яка забезпечила б йому високу ефективність і стійке постановище на ринку.

В умовах ринкової економіки досягнення успіху в конкурентній боротьбі залежать від якості управління і підприємство ~ це два терміни нерозділені, взаємозв'язані, не можуть існувати окремо одно від одного, оскільки управління покликане організувати та контролювати діяльність підприємства. Ефективне вирішення завдань організації управління підприємством потребує залучення високо

- 87 -

кваліфікованих спеціалістів. Оперативна адаптація підприємства до змін ринкового середовища можлива на базі професіоналізації управління, яка передбачає, насамперед, необхідність підготовки управлінських кадрів, здатних реалізувати сучасні підходи в управлінні підприємством.

Наявні теоретичне та практичні уявлення про можливості затвердження суспільне значущості підприємства, формування економічного механізму активізаціях його творчо-продуктивної спрямованості не стільки зводяться до пошуку способів затвердження ефективного підприємницького сектора, скільки пов'язуються зі знаходженням оригінального варіанта узгодженості цій державі та суб'єктів ринкової системи антигосподарювання, з поданням пріоритетного значення питанням державного регулювання підприємства.

Тим часом домінантною ефективного регулювання підприємства з боку держави виступає створення системи підтримки цього сектора, дійових способів формування інтересу населення до самостійної діяльності, умов для усвідомлення ініціативної самовідтворювальної роботи.

Спрямованість їх на задоволення особливостей потреб у суспільне комбінованому процесі виробництва. Підтримка підприємницького сектора, ефективність його функціонування, значною мірою залежить від рівня знань майбутніх і діючих підприємців. Тому послідовне вивчення проблем підприємництва виступає ознакою сучасної підготовки спеціалістів. Саме глибоке пізнання природи підприємництва, набуття групових і різноманітніших знань, набуття сучасного і підприємницьких знань з сучасного підприємницького дослідження, здійснювати фінансові операції, неперервно проводити інноваційний пошук визначають ефективність ринкових перетворень у сучасні Україні.

- 88 -

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України.

2. Цивільний Кодекс України.

3. Цивільно-процесуальни Кодекс України.

4. Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 24. - с. 273. - ст. 27.

5. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 20. - с. 249. - ст. 27.

6. Про цінні папери та фондову біржу: Закон України від 18 червня 1991 р.// Галицькі контракти. - 1998. - № 31 - 34. - с. 81 - 82. - ст. 2.

7. Про підприємництво: Закон України від 7 лютого 1991 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. - с. 168. - ст. 6.

8. Закон України “Про господарські товариства” – 1991//Практическое пособие по предпринимательской деятельности – 1999//Запорожье//УПИ.

9. Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні”

10. Закон України “Про антимонопольний комітет”

11. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.11.94 р. №765 “Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків”

12. Про управління майном, що є у загальнодержавній власності: Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1993 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 7. - с. 52.

13. Про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності: Положення Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р./Бізнес. - !998. - № 34. - с. 6.

14. Положення про холдінгові компанії, що створюються в процесі корпортизації та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11.05.94 за № 224/94

15. Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на створення холдінгових компаній у процесі корпоратизації та приватизації

- 89 -

16. Роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 13.02.98 р. № 01-8/55 “Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”

17. Березюк О. “Господарські об'єднання: стан законодавства та перспективи розвитку”. Право України.- 1998- № 3

18. Вінник О. “Характерні риси господарських організацій”. Підприємництво, господарство і право.- 1998- № 6

19. Грудницкая С. “Порядок формування об'єднань підприємств: структура і компетенція органів об'єднання” . Предпринемательство, господарство і право.- 1996- № 9

20. Грудницька С. “Відмінність об'єднань підприємств від господарських товариств”. Право України.- 1994- № 9

21. Дикань В. “Про створення фінансово-промислових груп в Україні” . Економіка України.-1995- № 11

22. Мамубов В.К., Чувпило О.О. “Господарське право зарубіжних країн”

23. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право (курс лекцій), 1996 р.

24. Терещенко М. “Франчайзінг як партнерський бізнес” . Економіка, фінанси, право.- 1998- № 10

25. Уманцив Г., Уманцив Ю., Лисенко О. “Деякі правовий-економіко-правові аспекти функціонування об'єднання підприємств в Україні”. Підприємництво, господарство і право.-1997-№ 5

26. Хом'як С. “Ви вирішили ліквідувати суспільство - як це зробити?” Баланс.- 1998- № 31

27. Шакунв.І., Мірошник П.В. Правові аспекти підприємницької діяльності. Київ. Джерела.- 1997 р.

28. Шовкун І. “Законодавчі аспекти створення холдінгових компаній”. Закон і бізнес.- 1994

29. Шемшученко Ю.С. Юридичний довідник підприємця

- 90 -

30. Ветров В. Об'єднання, підприємство, товариство// Урядовий кур'єр. 1999. -№ 224.- 2 грудня. - с. 7.

31. Труш І. Щодо заходів дерегулювання підприємницької діяльності// Право України.-! 999.-№ 11. - с. 123 - 124.

32. Беляев К.П. й др. Общества с ограниченной ответственностью: правовое положение/Практические комментарии закона и другие правовые аспекты, образцы документов. -М: Норма; 1999. - 225 с.

33. Білоус О.Г., Рогач В.І. Акціонерні товариства: організація і управління: -К; Техніка, 1992.-141 с,

34. Кузьмін Р.І., Кузьмін Р.Р. Співвідношення понять "підприємництво" та "господарська діяльність"// Право України. - 1999. - № 5. - с. 88 - 90.

35. Щербина В.С. Господарське право України. -К: Атіка; 1999. - 336 с. - с. 48.

36. Сизоненко В.О. Підприємництво. -К: Вікор; 1999. - 438 с. - с. 54.

37. Грудницька С Напрями розвитку законодавства про господарські товариства/Право України. - 2000. - № 4. - с. 46 - 48.

38. Шипка А.В. и др. Устав, регистрация изменений// Финансовая консультация. - 1999. - № 45 - 48. - /Раб. Время/. - с. 31.

39. Колохов В.И. Возможно ли сотрудничество с государством ? : Управление предприятием// Рынок капитала. - 1999. - № 5. - с. 15.

40. Федорук А. Підприємство - неподільний суб'єкт права// Юридичний вісник України. - 1999. - 7 - 13 січня. - с. 8.

41. Третьяков С. Проблеми легалізації підприємства// Урядовий кур'єр. - 1999. - № 73. - 21 квітня. - с. 5.

42. Колесник Я. Проблеми вдосконалення законодавства України про підприємництво// Право України. - 1999. - № 11. - с.37.