1. Загальні відомості про країну.
Болгарія - держава в Південній Європі. Вона розташована в східній частині Балканського півострова. Зі сходу Болгарія омивається Чорним морем, на півночі по кордону з Румунією тече Дунай, на півдні Болгарія межує з Туреччиною і Грецією, а на заході - з Сербією і Македонією, де кордон проходить по гірських хребтах. Площа країни становить приблизно 110.9 тис. км2. Територія країни простягнулася з півночі на південь більш як на 250 км, і з сходу на захід - майже на 500 км. Країна займає вигідне географічне положення на Балканах. Через її територію проходить найкоротший шлях з Європи на Близький Схід. Болгарія розташована поблизу проток Босфор і Дарданелли. ЇЇ морськими сусідами є країни СНД. Поверхня країни різноманітна. Переважають горбисті ландшафти з висотами 200-600 м над рівнем моря. Значні простори займають гори: Балканські гори (Стара Планина, 1500-2000 м над рівнем моря), хребти Средна гора паралельно їм на півдні, Родопський масив (до 2925м), який називають болгарським Уралом з огляду на багатство і різноманітність корисних копалин. На південних пологих схилах масиву розташована Верхньо-Фракійська (Марицька) низовина з родючими грунтами, захищена горами від холодних північних вітрів і тому придатна для культивування плодових культур, винограду, троянд. Виноград, троянди і сади, що становлять важливу статтю сільського господарства держави, вирощують також в Казанлицькій, Софійській та інших улоговинах, що розташовані між Старою Планиною і Средною горою, і є також добре захищеними від північного холоду. На півночі Болгарії лежить родюча Дунайська рівнина, де вирощують зернові та олійні культури, цукрові буряки, коноплю, сою. Найбільшою рікою країни є Дунай, який протікає по кордону з Румунією. На півдні течуть ріки Мариця з притоками Тунджа і Струма. Більшість рік має гірський характер, а тому значні запаси гідроенергії. Клімат на більшій частині Болгарії помірно континентальний - літо жарке, а зима м'яка, що зробило курортний і туристський бізнес однією з основних статей доходів болгар на півдні країни. Крім того природні ресурси Болгарії сприятливі для гірничодобувної, металургійної, хімічної промисловості, та для сільськогосподарського виробництва.
Чисельність населення в Болгарії становить близько 9 млн чоловік. Основну частину населення ( 85,5 %) становлять болгари. За близкістю мови і культури болгари мають багато спільного зі своєми сусідами-слов'янами. У країні проживають також турки, македонці, цигани, румуни, греки та ін. Пересічна густота населення становить 72,5 чол. на км2. Найбільше людей живе в низовинах та міжгірських улоговинах, найменше - в горах ( 150-200 чол. на км2 і 20-30 чол. на км2 відповідно). У зв'язку з урбанізацією і розвитком курортного бізнесу все більше населення переселяється у міста та на південь країни.
Державний устрій Болгарії - президентсько-парламентська республіка. Глава держави - президент, Законодавчий і Виконавчий орган - Народні збори. Столицею держави є місто Софія з населенням 1129 тис. чол.1, розташоване на заході країни. Болгарський державний прапор триколірний: біла, зелена та червоні горизонтальні полоси (зверху вниз). Державна мова в країні болгарська. Грошова одиниця - лев.
Адміністративний поділ країни - 9 областей:
Адміністративні одиниці (області)
Центри
Бургаська
Бургас
Варненська
Варна
Ловечська
Ловеч
Михайлоградська
Михайлоград
Пловдивська
Пловдив
Разградська
Разград
Софийська
Софія
Софія (місто)
Хасковська
Хасково
2. Територіальний аспект етногенезу корінної нації.
Відомості про походження болгар як етносу дуже скупі. Болгарський вчений, професор В. Н. Златарський, доводить, що болгари походять з тюркських народів, до яких належать також гуни, авари, хозари та інші, менш відомі, і які в перші сторіччя нашої ери населяли степи на схід від Каспійського моря. Серед гунно-монгольського війська Атілли, яке так довго тримало в страху всю Європу V сторіччя, були і болгари. В старогрецьких літописах вперше про болгар згадується у 480 році, коли після розпаду держави Атілли вони почали свої набіги за Дунай і Балкани, грабували та нищили візантійські поселення аж до самого Константинополя.
Болгари брали участь у великому переселенні народів, що почалось у IV сторіччі. Спочатку вони обжили території Північного Кавказу і зайняли землі між Доном і Волгою, Каспійським морем і Чорним морем. Тут при князі Кубраті заснували у 585 році свою першу сильну державу, назвавши її Великою Болгарією. Згідно легенди, після смерті Кубрата його царство було розділено на п'ять частин між п'ятьма його синами.
Найстарший син Батбай залишився у Приазов'ї, біля річки Кубань та дуже скоро його держава потрапила під хозарське іго, і після Х століття слід приазовських болгар губиться. Другий син Кубрата Котраг заснував дещо пізніше сильне і багате волго-камське болгарське царство зі столицею Болгар на Волзі. Воно загинуло у ХІІІ столітті у боротьбі з полчищами Чінгісхана. Рештки тих болгар до сьогоднішнього дня проживають на території Росії. Три інші сини Кутбара рушили на захід. Один досягнув Італії, але загинув там. Четвертий син Кубер потрапив під аварське іго у Панонії, спустився пізніше через Дунай у південно-західну частину Балканського півострова, де оселився біля міста Бітоля (Монастир). П'ятий, наймолодший син Кутбара Ісперіх (Аспарух), рятуючись від хозарського іга, рушив зі своєю ордою з Північного Кавказу через Дніпро, Дністер, усю Бесарабію до витоки Дунаю і оселився між рукавами Дунаю і Добруджею.
Болгари-завойовники того часу були "грізними варварами", напівдикими ордами кочових пастухів, які постійно воювали, грабували і знищували все на своєму шляху. Болгари жили окремими родами, які повністю підкорялися своїм старійшинам. Всередині кожного роду панувала жорстока військова дисципліна. Болгари були смаглявими, міцно збитими з короткою шиєю і кривими від постійної їзди верхи ногами. Були вони язичниками, хоча й без особливого культу. Жінки і чоловіки носили шаровари. Жінки закривали обличчя, а чоловіки брили голови і носили чалму.
3. Процеси консолідації державної території. Перша болгарська держава.
Історія самостійної болгарської держави починається з 679 року, коли Аспарух, скориставшись війною у Візантії, відібрав у неї частину території (між Чорною Водою і Констанцем) , а також утвердив свої права на вже зайняті землі, і навіть змусив імперію платити йому певну данину. Аспарух зі своїм племенем заснував серед добруджанських полів столицю Пліска (недалеко від сучасного села Абоба). По суті це був укріплений військовий табір, що займав площу приблизно 25 км і послужив зразком для майбутніх болгарських оселень у інших областях країни.
Коли Аспарух прийшов на північ Балкан, там вже жило біля семи слов'янських племен (моравани, бодричи, симерити та ін.). Всі вони були підкорені та підпорядковані болгарам. З часом ці два народи майже повністю асимілювалися всередині однієї болгаро-слов'янської держави. Ту частину Балканського півострова, яку заселили слов'яни і тюрки-болгари, що пізніше утворили єдиний слов'яно-болгарський народ, з давніх-давен населяли два арійські народи: фракійці та іліри, памятки культури яких залишилися на півострові до наших днів, будучи також частково продуктом елінського впливу з грецьких колоній, Македонського царства, а пізніше - впливу римлян, які у 46 році нашої ери перетворили Фракію на свою провінціюю. Романізовані фракійці та іліри під іменем влахів збереглися до слов'янської епохи. Їх сліди як окремого народу зникають у VI столітті. Перші слов'яни на території півострова з'являються у середині VI століття, які при підтримці болгарів та аварів стають пізніше грабіжниками та грізними завойовниками. Так, наприклад, у 559 році слов'яни та болгари здійснили спільний військовий похід на Фракію, дійшли до самої її столиці, спустошили та зруйнували її.
Болгари Аспаруха принесли з собою вже оформлений, міцний, централізований державний устрій. Вони стали тим ядром, навколо якого згрупувалися розкидані по всьому Балканському півострові слов'яни. Разом з ними болгари створили могутню державу, яка довгий час була серйозною загрозою для старіючої Візантійської імперії.
На чолі держави стояв повновладний володар - хан. Він мав радників - кавкані (аристократична знать, яка складалася з старійшин окремих родів), а також провінційних намісників - тархані. Посади радників і намісників займала знать, яка ділилася на вищу (боїли (бояри)) і нижчу (багаїни). Тим, хто відзначався у битвах присвоювали титул "богаторуа".
До кінця VІІ століття болгари стали осілим народом. Почали розвивати землеробство, торгівлю, ремесла, будували міста. Широко використовувалася праця рабів - військовополонених яких набирали в численних сутичках, а також - напівкріпаків.
Із самого утворення нової болгарської держави почалась історична багатовікова боротьба між Болгарією та Візантійською імперією за панування над півостровом, якою і була заповнена історія середніх віків цієї південно-східної частини Європи.
На небачений до того часу рівень могутності підняв Болгарію войовничий та енергійний хан Крум (802 - 814 рр.). Він приєднав до неї великі території по течії рік Сава і Тиса аж до кордонів великої держави франків. Такі успіхи Крума на північному заході наблизили його до романо-германського світу і поклали початок відносинам з цим світом. У 810 році хан Крум захопив гірську Сердіку (Софію) та іі область - стару Середземну Дакію, де ще трималися візантійці. Захоплених у полон він привів у Болгарію і використав для освоєння нових північно-західних колоній - розселив на північ від Дуная. Хан Прес'ям (836 - 852 рр.) відвоював у Візантії і приєднав до Болгарії слов'янські землі Македонії (північно-західна Македонія) і ледве не зруйнував Константинополь. Правління його сина хана Бориса (852-889 рр.) відкрило нову сторінку в болгарському державотворенні. Було прийнято християнство (православ'я), що справило величезний вплив на внутрішнє і зовнішнє життя країни. (Саме в цей час в місті Салоніках двома болгарськими братами-монахами Кирилом і Мефодієм була створена слов'яно-болгарська абетка, і були перекладені з латинської мови основні церковні книжки на мову, яка пізніше дістала назву церковно-слов'янської). Болгарія, не забуваючи про свій територіальнтй ріст, втягується в різноманітні зв'язки з Візантією та германо-романським Заходом, стає ареною боротьби за культурний та політичний вплив у ній. Нарешті при хані Симеоні (893-927 р.р.) висуває претензії на роль великої держави, спадкоємиці і замісниці Візантійської імсперії, і при Петрі (927-969 р.р.) падає під тягарем цієї непосильної задачі.
Найбільшу територію за часів першої болгарської держави країна, що називалася тоді Белгарія (((((((((( - в грецьких списках і Bulgaria - в латинських ) або Белгарська земля, мала за часів правління Симеона, коли вона могла похвалитися величезною могутністю і силою. Більша частина його правління була зайнята безперевними війнами з Візантією. Болгарські кордони обіймали не лише землі всіх болгаських слов'ян на Балканах, за винятком деяких слов'янських поселень у середній та південній Греції, але і частину поселень сербських племен в Сербії-Рашці, переходили навіть у іліро-албанські області на заході, біля Адріатичного моря, і в області грецькі на півдні та південному сході, біля Егейського та Чорного морів. З цих племен, що змішалися з болгарами-тюрками, остаточно сформувалася болгарська народність у тому розумінні, в якому ми розглядаємо її на сучасному етапі. До складу болгарської держави тимчасово, від Крума до Петра входили землі на північ від Дуная (сучасна східна Угорщина) (???) на заході - землі до річки Тиса, на сході аж до річок Південний Буг та Серет, можливо, часами аж до Дніпра. Болгарські кордони відмічалися окопами, пізніше (при Симеоні) почали ставити стовпи з надписами на кордонах. Болгарія пильно захищала свої кордони не лише від ворога, а й від власних громадян, котрі хотіли самовільно перетнути їх, і за що підпадали під суворе покарання.
Розпад першої болгарської держави розпочався при Петрі, який першим дістав титул "цар болгар". Постійні війни з Візантією розорили країну. Були від'єднані всі західні області, які утворили самостійну західно-болгарську державу. Їй вдалось проіснувати незалежно від імперії близько половини сторіччя у вигляді Македонського царства. Починаючи з 981 року візантійський імператор Василій ІІ, названий "болгаровбивцею" організував п'ять військових походів проти західної Болгарії, в результаті чого вона була захоплена і підкорена Візантійській імперії. Сідні болгарські землі стали на досить довгий час ареною для набігів руського князя Святослава, який захопив її територію аж до Балкан, заволодів столицею Великою Преславою, взяв у полон болгарського царя Бориса, мав намір іти на Констатинополь, але був зупиненим імператором Цимисхієм. Святослав навіть хотів перенести на Дунай столицю своєї держави, але раптово помер у військовому поході. Після його смерті землі східної болгарії були захоплені імператором Цимисхієм. Остаточне підкорення болгарських земель здійснив його наступник Василій ІІ до 1021 року.
4. Боротьба за територіальне об'єднання країни у Середньовіччі. Друга болгарська держава.
Болгарська держава втратила свою незалежність і перебувала близько півтора століття під владою Візантійської імперії, управління болгарськими землями здійснював грецький стратег, який мав фактично необмежені права. За цей час відбулося декілька великих народних повстань, в чому проявилося прагнення корінного етносу об'єднатися знову в межах єдиної держави.
В 1186 році два брати-болгари Тодор і Асен підняли повстання проти Візантії, яке виявилося вдалим, оскільки на той час імперія була дуже ослаблена. З цього часу починається історія другої болгарської держави. Державно-суспільний устрій в країні складався під впливом Візантії , а також феодальної, монархічної державності Заходу, що йшов із сусідньої Угорщини і уже близьких після 4-го хрестового походу латинських держав на самому півострові. На той час поруч із назвою Болгарія вживалась також у візантійських і латинських джерелах назва Загора (((((((, Zagora), тобто країна, що знаходиться на південь від Балканських гір. Носієм верховної влади був цар, який іменував себе за традицією царем болгар і греків. Титул "король", що його подарував папа Інокентій ІІІ Калояну (1197-1207 р.р.), не прижився. Атрибутами державної влади були престол, діадема-корона, скіпетр, держава і прапор. Нормальним способом отримання державної влади було, як і раніше, наслідування. Державна влада здійснювалася за допомогою розгалуженої сітки службовців. До 1241 року йшло об'єднання всіх болгаро-слов'янських племен знову в одну державу. Взагалі, національно-етнічний склад населення був досить строкатий: поруч з державо-творчим народом слов'янами-болгарами на території країни на той час проживали валахи, німці-саксонці, вірмени, євреї, кумани-половці, гагаузи, та ін. Весь час не вгавали феодальні міжусобиці, які буквально розривали країну, одночасно почалися монголо-татарські набіги. Татарам вдалося навіть ненадовго (1285-1292 р.р.) захопити владу в Болгарії. Зайнятим внутрішніми проблемами царям було не до розширення кордонів держави. Взагалі, впродовж ХІІІ століття змінилося 15 царів і відбулося 50 великих народних смут, спричинених як економічними, так і політичними невдоволеннями.
Найбільший територіальний розмір держава мала при царі Асені ІІ (1218-1241 р.р.): північний кордон йщов вздовж Дуная, західний (з Сербією) - по лінії басейну річки Тимока, на захід від гір Пірота і Трна до басейну річки Струм, південний - від лінії Струму до Бургаської затоки Чорного моря, східний - по західному березі Чорного моря до гирла Дунаю.
На початку ХIV сторіччя почалися набіги турків-османів на боллгарські землі. 17 червня 1393 року турецькому султанові Баязиду таки вдалося завоювати їх, захопивши столицю Тирново і тим самим покласти край другій болгарській державі. Після цього болгарський народ на чотири століття потрапив у поневолення до турецької держави.
5. Національне відродження і боротьба за нову державу.
5.1. Початок національного відродження.
Національне відродження в Болгарії розпочалося у кінці ХVІІІ століття. Значне економічне піднесення цих земель, внутрішня анархія та розвал турецької імперії допомагав їй у цьому. Болгарські патріоти проводили широку просвітницьку роботу для підняття національної самосвідомості серед мас. Великі надії вони покладали на допомогу Росії, яка була зацікавлена в ослабленні Османської імперії.
В 1790 році під час війни Росії і Австрії з Туреччиною болгарські загони надавали значну допомогу російським військам, пізніше, рятуючись від помсти турок, біля 300 тисяч болгар переселилося в Валахію та південь Росії, чим започаткували в цих краях болгарську діаспору, яка активно допомагала справі болгарського національного відродження.
Під час російсько-турецьких воєн 1806-1812 рр. та 1828-1829 рр., коли значна частина болгарських земель була окупована російськими військами, надія на національну та політичну незалежність посилилася. Болгари приймали участь у всіх російсько-турецьких війнах, вели активну революційну боротьбу. Кримську війну з Туреччиною російський цар Микола І починав прикриваючись благородною допомогою "единородным братьям, живущим в Турции" [1], бажанням створити незалежну Болгарію під протекторатом Росії. У роках 1877 - 1878 Росія, що прагнула розділення Турції, об'явила їй чергову війну. Згідно Сан-Стефанського мирного договору від 19 лютого 1878 року Болгарія була відділена від Туреччини і визначена в кордонах: Чорне море - сербський кордон і Орхідське озеро, Дунай - Егейське море, що становило приблизно 2/3 етнічної болгарської території. Росія хотіла створити на цій території Дунайську губернію, але Берлінська конференція європейських держав (1878 р.) не допустила це. Вона розчленила Сан-Стефанську Болгарію на такі частини: північну Болгарію (колишню Дунайську область Туреччини), яка становила собою князівство васальне Турції і змушене платити їй данину; південну Болгарію, на південь від Балканського хребта (колишня північна частина Адріанопольської турецької області), яка утворила собою автономні області Східну Румелію і Македонію, що управлялися намісником турецького султана; Добруджу, яка була віддана Румунії; Пірот, Ниш, Враню, Лесковець, Зайгар, тобто західні болгарські землі, які були віддані Сербії. Таким чином після 485 років турецького іга були закладені основи 3-ої болгарської держави. Ще під час війни в північній та південній болгарії були закладені основи російського громадського управління, на чолі якого стояв спочатку князь В. А. Черкасський, а після його смерті - князь А. М. Дондуков-Корсаков. Після війни росіяни розділили північну Болгарію на губернії, поставивши на їх чолі своїх військових губернаторів.
5.2. Третя болгарська держава до об'єднання зі Східною Румелією.
10 лютого 1879 року князь Дондуков-Корсаков зібрав в Тирнові Установчі збори болгарськогого народу, які прийняли нову конституцію. На новоутворений болгарський престол вступив Олександр Баттенберг, дуже незадоволений демократичною конституцією, яка значно обмежувала його сваволю. 21 жовтня 1879 року в Софії, новій столиці держави, розпочали свою роботу Народні збори, як представницький орган народу. Підтримку ідеї свого авторитарного режиму князь шукав в Росії. Незабаром князь добився своєї мети і ліквідував більшість демократичних свобод, відмінив конституцію, розпустив Народні збори, натомість він потрапив в повну залежність від Росії, її генералів та дипломатичних агентів, хоча власні його симпатії в зовнішній політиці були на сторонв Німеччини і Австрії. Ліберальна і демократична опозиція вступили в боротьбу і 7 вересня 1883 року здійснили державний переворот, який , зрештою, не торкався князя особисто, але повертав Тирновську конституцію в повному об'ємі. Серед особливо активних опонентів авторитаризму можна назвати Д. Цанкова, П. Каравелова.
Згідно перепису 1881 року в новоутвореному болгарському князівстві було близько 2 млн жителів, з них болгар - 1,345 млн, в Східній Румелії - 0,815 млн жителів, з них болгар - 0,573 млн. [1]
5.3. Приєднання Східної Румелії.
Болгарський ліберал Петко Каравелов з дозволу князя вів таємні переговори з болгарськими революціонерами, які знаходилися у Східній Румелії. На той час нею управляв назначений за вимогою Росії турецьким султаном генерал-губернатор Гавриїл-паша. 6 вересня 1885 року в Філіпополі та деяких сусідніх селах спалахнули завчасно підготовані повстання. Гавриїл-паша був заарештований, утворився тимчасовий уряд, і князь Олександр урочисто проголосив об'єднання північної та південної Болгарії. Якщо Турція примирилася з втратою даної області, то Росія розцінила це як особисту образу і відкликала з болгарської армії всіх російських офіцерів та викреслила князя Олександра зі списків своєї армії; Сербія ж вбачала в цьому акті порушення політичної рівноваги на Балканах, оголосила 1 листопада 1885 року Болгарії війну, яка тривала вього два тижні і закінчилася відновленням status quo, хоча офіційно це було визнано лише 15 березня 1886 року.
Отже, таким чином була здійснена політична мрія болгарського народу про незалежність, хоча і не в повному об'ємі - Добруджа залишалася під владою Румунії, Македонія - Турції, деякі західні області - Сербії.
В жовтні 1908 р. була проголошена незалежність Болгарії.
6. Болгарія в ХХ столітті.
6.1. Болгарія після першої світової війни
У зв'язку з участю у балканських війнах у 1912-13 роках та першій світовій війні 1914-1918 роках (в результаті яких до Болгарії відійшли невеликі області Пірінської Македонії і частина Західної Фракії з портом Дедегач в Егейському морі) Болгарія втратила близько 150 тис. населення. Територія країни була окупована військами Франції, Англії, Італії. Господарство країни занепадало. Цар Фердинанд зрікся престолу на користь сина Бориса і утік в Німеччину. Під впливом Жовтневого перевороту в Росії, в Болгарії також почався поширюватись революційний комуністичний рух. На виборах до народних зборів у серпні 1919 р, комуністи набрали значну кількість голосів у парламенті.
Крім того наслідком першої світової війни для Болгарії було підписання 27 листопада 1919 року Ньойїського мирного договору, за яким Болгарія уступила Королівству сербів, хорватів і словенців свої західні території з містами Кула, Цариброд, Босшеград та Струмиця площею 2566 км2, а Греції - Західну Фракію, площею 7712 км2. Це позбавило її виходу до Егейського моря. Румунії Болгарія віддала Південну Добруджу. Розмір репарацій становив 2250 млн франків, армія її скоротилась до 20 тис. чоловік. Економічна розруха і грабіжницькі умови Ньойїського договору погіршили внутрішнє становище країни, невдача у першій світовій війні - її статус на міжнародній арені. Проте, у 1920 р. Болгарія буда прийнята до Ліги націй, було укладено декілька угод по поліпшенню відносин з найближчими сусідами.
6.2 Болгарія в період між двома світовими війнами
Діяльність уряду не задовільняла реакційні сили болгарської буржуазії, яка погрожувала об'єднатись з метою державного перевороту. Був створений так званий "Чорний блок" національно-ліберальної, народно-прогресивної, демократичної і радикальної партій з О.Цанковим на чолі. Водночас посилилися комуністи. В 1923 р. Болгарські реакціонери вирішили скористатися суперечками уряду з комуністами і 9 червня вчинили державний переворот при підтримці італійських фашистів та болгарського царя Бориса ІІІ, що перебував в еміграції. Царя було певернено на престол, і новий профашистський уряд сформував О.Цанков. По країні прокотилася хвиля арештів і репресій, що знаменувала собою встановлення фашистського режиму в Болгарії.
Прихід до влади реакційних кіл у Болгарії дуже позначився на її міжнародному становищі. Болгарія погіршила відносини з сусідами на Балканах - Грецією, Румунією, Югославією, зате почала самостійно орієнтуватися на фашистську Італію. З приходом у Німеччині до влади Гітлера, Болгарія почала звертати свою увагу і на Берлін. Економіка Болгарії залежала від італійського і німецького капіталу, підпорядкованого інтересам Італії і Німеччини. В 1934 р. Болгарія відмовилась увійти до Балканської Антанти (Румунія, Греція, Югославія, Туреччина), яка була створена Францією для забезпечення політичного становища на Балканах. До кінця 30-х років у Болгарії всановилася монархо-фашистська диктатура. Правлячі кола на чолі з Борисом ІІІ стали на шлях повного підпорядкування фашистській Німеччині. Країна перетворилась на аграрний придаток і джерело сировини ІІІ Рейху. У 1938 р. за підтримкою Німеччини Болгарія уклала в Солоніках угоди з балканськими краінами, які відміняли умови Ньойїського договору про обмеження збройних сил у Болгарії.
6.3. Болгарія після другої світової війни
На відміну від інших союзниць Німеччини, Болгарія після початку, в червні 1941 р., німецько-радянської війни залишилась осторонь від неї, підтримуючи дипломатичні відносини з СРСР. СРСР вдалось за допомогою комуністичної агентури організовувати у Болгарії партизанський рух і комуністичну пропоганду, тому прихід радянських військ у Болгарію і здійснення 9 вересня 1944 р. комуністичного державного перевороту було радо сприйнято її населенням. Опорою нового уряду стали радянські військові власті. 15 вересня 1946 р. Болгарія урочисто проголошена Народною республікою. Ліквідована монархія. Уряд очолив відомий болгарський комуніст Т.Димитров. Єдиною територіальною зміною було повернення Болгарії Румунією Південної Добруджі за Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 року, який крім того визнавав новий болгарський уряд.
Наприкінці 1947 року була прийнята нова конституція, яка націоналізувала виробництво, банки, ліквідувала залишки багатопартійної системи, проголосила стратегічну лінію "побудови соціалізму". У 1955 р. Болгарія увійшла до ООН. Фактично до 1998 року Болгарія була державою сателітом СРСР, болгарське керівництво старанно копіювало всі дії КПРС. Особливо це було помітно під час, по суті єдиновладного правління Т.Живкова 1956-1989рр.
6.4. Демократичний поворот у Болгарії 1989-1997
Під впливом революційних подій у Польщі, Угорщині та НДР, Болгарське керівництво зважилось на зміну свого лідера. З боку Москви заперечення не надійшло. 10 листопада 1989 р. пленум ЦК БКП усунув Живкова з поста генерального секретаря. Було вжито заходів по демократизації державного ладу: скасування законів, що обмежували громадські права і свободи, відміна статті конституції про керівну роль БКП, ліквідація політичних органів у збройних силах і міністерстві внутрішніх справ, реабілітація громадян, що зазнавали політичного переслідування з боку режиму. Оголошено перехід економіки до ринкових відносин. БКП змінила у 1990 р. свій статут і свою назву на Болгарську соціалістичну партію (БСП). Крім того, незабаром після початку революційних подій у країні почали виникати нові політичні демократичні партії і угруповання. У 1990 році президентом Болгарії було обрано видатного філософа і соціолога Желю Желева. В липні 1991 р. було прийнято нову Конституцію Республіки Болгарія. Новий уряд очолив 67-річний економіст безпартійний Любен Беров.
Зовнішня політика Болгарії має пріоритетне спрямування на Захід. Разом з тим підтримуються добросусідські відносини з країнами Східної Європи, у т.ч. і з Україною. У жовтні 1992 р. президенти Л.Кравчук та Ж.Желев підписали у Софії Договір про дружні відносини і співробітництво між Україною і Болгарією.
Відсутність принципових теріторіальних претензій до сусідів та відносно однорідний етнічний склад Болгарської Республіки вберегли країну від спустошливих воєн, які так часто супроводжуюь перехід до демократії країн Східної Європи.
Література
1. Атлас Западной Европы. Государства и территории. - М.:Главн. упр. геодезии и картографии при СМ СССР, 1990.
2. Бураков Ю.В., Кипаренко Г.М. СРСР і країни Східної Європи у другій половині ХХ ст. - Львів: Студії, 1994.
3. Дмитриев К. Болгария. - М.:Государст. соц.-экон. из-во, 1941
4. Добровольский Е., Северяк С. Болгария знакомая и незнакомая. -М.: Политиздат, 1980.
5. Історія південних і західних слов'ян / За ред. Г.М. Гранчака. - К.: Вища школа, 1987.
6. Качан Є.П., Ковтонюк М.О., Петрига М.О. Розміщення продуктивних сил зарубіжних країню - Тернопіль, 1993.
7. Новый энциклопедический словарь. Т.7. - С.-Петербург: Брокгауз и Эфрон, 1914.
8. Українська радянська енциклопедія в 19 томах. - К., 1960. Т.2.
ДОДАТКИ
Територія Болгарії в різні історичні періоди [8]
Політична карта Болгарії [1]
1 Дані перепису 1987 р.
21
|
