Укрзалізниця

Дніпропетровський Державний Технічний

Університет Залізничного Транспорту

РЕФЕРАТ

по предмету:Історія України

1933 : Трагедія голоду

Виконала: Роменська І. Є.

Шифр: 00-ЕП-224

Дніпропетровськ

2001 рік

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................... 3

В. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА................... 5

ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.................. 12

ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ............................................................... 19

КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ................................................................... 29

НАСЛІДКИ ГОЛОДУ............................................................................... 35

ВИСНОВОК.............................................................................................. 41

ЛІТЕРАТУРА............................................................................................ 42

ВСТУП

Понад півстоліття трагедія 1933 року перебувала поза увагою істориків. Настав час звернутися до цієї раніше за­бороненої теми. Правда про голод, якою б вона не була страхітливою, потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню.

Про голод 1933 року у світі знали давно. Література на цю тему в західних країнах налічує сотні назв. До піввікової річниці конгрес США утворив «Комісію по голоду на Украї­ні», яка провела і задокументувала опитування багатьох очевидців.

Переконливої відповіді на питання про першопричини голоду американська комісія не дає. Перелічуються різні фактори: дезорганізація виробництва, непосильні для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний експорт, небажання кол­госпників працювати в громадському господарстві, конфіс­кація властями продовольчих запасів у відповідь на цей саботаж. Проте неясно, якою мірою кожний із них вплинув на економічну катастрофу, яка сталася 1932 року і виклика­ла голод з мільйонними жертвами. Власне кажучи, голод навіть не розглядається на Заході як результат економічних прорахунків. Комісія конгресу США тяжіє до ірраціональ­ного уявлення про організований голод-геноцид, спрямова­ний своїм вістрям проти українського народу як етносу. Таке уявлення відповідає «надзавданню», поставленому конгрес­менами: «полегшити американській громадськості краще розуміння радянської системи шляхом викриття ролі Рад в організації голоду». Тут явно простежується спроба закріпити у свідомості американців образ «імперії зла».

Кілька вступних зауважень. Винесені роз­думи про голод 1933-го грунтуються на фактичному матеріалі, який взято з архівних джерел українського походження.

Наведені тут положення не безспірні. У рефераті часто цмтуватимуться документи головної дійової особи в трагедії 1933 року - Й. В. Сталіна, проте тільки ті, які він особисто сам бажав побачити опублікованими.

І останнє зауваження: аби зрозуміти, що трагедія голоду була результатом тодішнього політичного курсу, наслідком підміни ленінізму сталінізмом у перетвореннях у сільському господарстві, треба відкинути стереотипні уявлення про економічну політику і проаналізувати її, починаючи з пер­ших років Радянської влади.

В. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА

К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані: товарне виробництво і ринок, які обслуговували всі експлуататорські формації і досягли розквіту в умовах буржуазного ладу, з соціалізмом несумісні. Звідси випливав висновок: після Пролетарської революції товарообмін поступиться місцем продуктообміну, а грошовий облік - обліку суспільної пра­ці безпосередньо в робочому часі. Зримо яскравий опис відносин усуспільненого господарства з дрібним селянським виробництвом, що не підлягало усуспільненню,дав В. І. Ленін у брошурі «До селянської бідноти» (травень 1903р.): «Коли робітни­чий клас переможе всю буржуазію, тоді він відніме землю у великих хазяїв, тоді він організує на великих економіях товариське господарство, щоб землю обробляли робітники разом, спільно, обираючи вільно довірених людей у розпо­рядники, маючи всякі машини для полегшення роботи, пра­цюючи позмінно не більше восьми (а то й шести) годин на день кожний. Тоді й дрібний селянин, який захоче ще по-старому сам господарювати, господарюватиме не на ринок, не на продаж першому стрічному, а на товариства робітни­ків: дрібний селянин постачатиме товариству робітників хліб, м'ясо, овочі, а робітники будуть без грошей давати йому машини, худобу, добрива, одяг і все, що йому потріб­но». В аграрній програмі партії більшовиків, на основі якої було написано цю популярну брошуру, соціалістична перспекти­ва для села пов'язувалася з утворенням на базі експропрі­йованої поміщицької власності великих державних госпо­дарств під керівництвом Рад депутатів від сільських робіт­ників. Економічні зв'язки між сільськими радянськими гос­подарствами та промисловістю мали здійснюватись у нетоварній формі, шляхом продуктооб­міну.

Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поді­лу земель. І тому наприкінці серпня 1917р. В. І. Ле­нін висловився за те, щоб партія пішла на поступки дрібно­буржуазному селу і задовольнила його вимогу про оголошення державних, поміщицьких, селян­ських та інших земель всенародним надбанням, їх безвід­платне відчуження і перехід у користування всіх трудящих на зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на озброєння есерівську аграрну програму. Соціалізація зем­лі була узаконена Декретом про землю.

Здійснювані за Декретом про землю аграрні перетво­рення були історично прогресивні. Передачею землі в без­оплатне користування і забороною її куплі-продажу Радян­ська влада захищала трудящих селян від визискування. Безземельне і малоземельне селянство України одержало близько 15млн. десятин землі, 600тис. коней, 800тис. голів великої рогатої худоби. Склалася нова соціально-класова структура села. Кількість бідняцьких господарств зменшила­ся з 58% (перед революцією) до 33% у 1923р. Питома вага середнього селянства збільшилася, відповідно, з З0% до 63%. Частка куркульських господарств скоротилася з 12% до 3%. В. І. Ленін так коментував результати аграр­ної революції: «Селянство стало далеко більш середнім, ніж раніше, суперечності згладились, земля поділена в корис­тування далеко більш зрівняльне, куркуль підрізаний і в значній частині експропрійований - у Росії більше, ніж на Україні, в Сибіру менше».

Аграрні перетворення перших років Радянської влади привели до того, що за нових умов класові позиції всього селянства почав уособлювати середняк. Середняцькими стали майже половина бідняць­ких господарств і три чверті куркульських. Куркульський клас, який почав формуватися ще в дореволюційному селі, перетворився на прошарок всередині селянства.

Соціалістичне будівництво у перші роки Радянської вла­ди здійснювалося на воснно-комуністичних засадах. Система воєнного комунізму передбачала продуктообмін між міс­том і селом при забороні торгівлі, націоналізацію всієї про­мисловості, включаючи дрібну, встановлення практики за­мовлень-нарядів на державних підприємствах при макси­мальній централізації управління промисловістю (главкізм), поступове згортання грошового обігу. Однак вже в умовах переходу до мирного будівництва було прийнято ряд воєнно-комуністичних дек­ретів, спрямованих на дальше згортання сфери грошового обігу.

Радянський уряд прагнув налагодити «державну органі­зацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, тоб­то державну заготівлю і доставку хліба в міста, промисло­вих продуктів на село». Положення про витіснення торгів­лі планомірно організованим розподілом у рамках спожив­чо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної програми. В умовах роз­рухи у промисловості обмін між містом і селом набув фор­ми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки заби­рали у селян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції. І тоді, щоб запобігти цьому, VIII з'їзд Рад у грудні 1920р. висловився за встановлення кожному селянському господарству обов'язкових завдань по засіву. Цей крок (ні­коли не реалізований) був таким же логічним продовжен­ням продрозкладки, як і заборона торгівлі.

Пануючі у партії воєнно-комуністичні уявлення про со­ціалістичне майбутнє села знайшли відображення у програ­мі РКП(б), яку прийняв у березні 1919р. VIII партійний з'їзд. Написаний Леніним аграрний пункт програми називав такі найважливіші заходи по організації великого землероб­ства: влаштування державних економій - радянських госпо­дарств, а також сприяння селянам в організації колективних господарств - сільськогосподарських комун, громад (арті­лей) і товариств для громадського обробітку землі. Коли переважна більшість поміщицьких маєтків була поділе­на між селянами, в організації колгоспів Ленін побачив єдино можливий шлях переходу від землеробства дрібного, товарного до землеробства великого, нетоварного - комуністичного.

Після виходу з війни партія не збиралася відмовлятися від воєнно-комуністичних методів. Схвалений VIII з'їздом Рад план ГОЕЛРО мав виконуватися перш за все за рахунок розкладки з селянських господарств. Сподіваючись на те, що продрозкладка 1920/21 року дасть до 300 млн. пудів хліба, В. І. Ленін на цьому з'їзді зауважив: «Без такого фон­ду неможливо відбудувати промисловість країни, неможли­во думати про відродження транспорту, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії».

Життя показало, однак, що селяни не мирилися з прод-розкладкою, забороною торгівлі, директивним плануван­ням посівних площ. Все це йшло врозріз з їх життєвими інтересами. Як тільки війна закінчилася, селянське невдово­лення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки про­ходило з величезними труднощами. У хлібовиробничих ра­йонах виник і поширився політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило господарську розруху. Продрозкладка, як відзначав В. І. Ленін, «стала основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми наткнулися весною 1921 року».

Прийняте у березні 1921р. рішення Х з'їзду РКП(б) про заміну розкладки продподатком було одностайно під­тримане партією. Разом з тим дозвіл на реалізацію селяна­ми лишків продукції, що випливав з цього рішення, викли­кав сумніви.

Рішення про заміну продрозкладки податком було прин­циповим кроком на шляху впровадження економічної полі­тики, яка суперечила марксистській теорії, але відповідала реальностям життя. Ленiн починає розумiти, що потрiбен новий фактор у соціалістичній перспективі для села - кооперація. У робо­ті «Про продовольчий податок», написаній 21 січня 1921р., Володимир Ілліч зауважує, що кооперація, як форма тор­гівлі, вигідніша і корисніша, ніж приватна торгівля, тому що вона полегшує об'єднання, організацію мільйонів на­селення, а ця обставина, а свою чергу, є гігантський плюс з точки зору дальшого переходу від державного капіталіз­му до соціалізму. Сама ж кооперація дрібних товарови­робників вважалася формою державного капіталізму: поза торгівлею вона існувати не могла. Магістральним напрямом у відноси­нах між містом і селом вважався не розвиток торгівлі, а безгрошовий продуктообмін на позаринковій основі. Мислився, як пізніше згадував голова Раднаркому, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну».

У промові Володимира Ілліча на Всеросійській продо­вольчій нараді 16 червня 1921р. вперше з'являється термін «нова економічна політика». Уперше тут припускається мож­ливість торгівлі не тільки в місцевому обороті. Уперше пе­ред більшовиками ставиться завдання вчитися торговельній справі, щоб мати можливість контролювати ринок. Нареш­ті, уперше лунає заклик налагодити грошовий обіг.

Програмною є також доповідь про нову економічну політику на VIII Московській губпартконференції 29 жовт­ня. У ній Ленін визнав, що товарообмінні операції перетво­рилися у звичайну купівлю-продажу, торгівлю, а ринок зор­ганізувався у межах всієї країни. Виходячи з цього, він закликав господарників пристосуватися до ринку. Йшлося, насамперед, про зміцнення грошового обігу, організацію державної торгівлі, переведення націоналізованої промис­ловості на комерційний, або господарський розрахунок. Однак поворот до торгівлі і ринку, як і раніше, вважали від­ступом від можливого за інших обставин безпосереднього, без використання товарно-грошових відносин, будівництва соціалізму.

Через кілька тижнів, у листопаді 1921р. Ленін дійшов висновку про принципову неможливість «безпосереднього соціалістичного будівництва» у дрібноселянській країні. В інтересах зміцнення союзу двох класів трудящих, отже і в інтересах побудови соціалізму, треба було встановити еконемічний обмін між містом і селом иа ринковій основі.

Воєнно-комуністична доктрина з її негативним ставлен­ням до індивідуальної власності, торгівлі і грошей супере­чила природі селянства. Поки вона ототожнювалася з соціа­лізмом, перспективи соціалістичного будівництва на селі здавалися невизначеними. «Треба селянські маси перевести до будівництва, для них цілком чужого, яке вони не розу­міють і якому не можуть вірити»,- говорив Ленін на Мос­ковській губпартконференції в листопаді 1920р. Соціаль­ний склад комун, що створювалися у колишніх поміщицьких маєтках, часто був неселянським, а в малочисельних арті­лях переважали наймити й бідняки. Після аграрної революції село стало більш дрібнобуржуазним. Здавалося неймовірним, щоб середнє селянство у своїй масі добро­вільно відмовилося від щойно набутої власності і об'єдна­лося в колективні господарства.

Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгів­лю і ринок, яка відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було відчуження безпосереднього виробника од землі та інших засобів ви­робництва, у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав кооператив дрібних товаро­виробників. Кооперація цілком відповідала селянській при­роді, а тому робила перехід до соціалізму простим, лег­ким і доступним для селянина.

Коли В. І. Ленін через тяжку хворобу залишив держав­ні справи, він поспішив викласти партії свої нові погляди на кооперативну форму власності при соціалізмі. Продиктована на початку січня 1923р. стаття «Про кооперацію» починалася з найважливішої тези: у непі Радянська влада зробила поступку селянину як торговцю; саме з цього ви­пливає (зворотно тому, що думають) гігантське значення кооперації. Саме в коопера­ції, заявив Ілліч, знайдено міру поєднання приватного інте­ресу з інтересами держави, міру підпорядкування приват­ного інтересу загальним інтересам, яка раніше була каме­нем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів. Звідси випливав висновок першорядного значення: в умовах дик­татури пролетаріату просте зростання кооперації тотожнє зростанню соціалізму. «А лад цивілізованих кооператорів,- уточнював Ілліч,- при суспільній власності на засоби вироб­ництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуа­зією - це є лад соціалізму». Жодної різниці між коопера­тивною і загальнонародною формами власності у державі диктатури пролетаріату він не бачив.

Ідея про сумісність товарно-грошових відносин з соціалізмом є вагомим внеском Леніна у марксистське вчення.

ВІДСТУП В IД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Впроваджена В. І. Леніним нова економічна політика — явище складне. В її основі — заміна продрозкладки подат­ком, дозвіл вільного продажу селянами товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Тривалість цих заходів визначалася часом існування багатоукладного гос­подарства. Проте в непі була ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових відносин безпосе­редньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від военно-комуністичної моделі соціалізму, яка склалася в роки громадянської війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг теоретич­но обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній ді­яльності Радянського уряду з 1921р. було взято курс на відмову від воєнно-комуністичних методів управління під­приємствами, на заміну їх методами економічними, госп­розрахунковими.

Однак ів практичній сфері Ленін не встиг реалізувати всі задуми. Зокрема, залишилася на папері думка про те, що госпрозрахункові трести цілком відповідають за без­збитковість своїх підприємств, а збанкрутоввні підприємства підлягають закриттю. Ця ідея є основополож­ною в сучасній економічній реформі. В документі червне­вого (1987р.) Пленуму ЦК КПРС вона сформульована таким чином: держава не відповідає по зобов'язанням під­приємств. Нереалізований залишився і законопроект про внесення в бюджет процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів. При Леніні, у жовтні 1922р., Раднарком двічі розглядав його, щоразу виносячи позитивний висновок. За розпорядженням Воло­димира Ілліча 10 квітня 1923р. Рад­нарком за поданням Каменева затвердив цей документ. Однак законопроект про процентні відрахування з трестів­ських капіталів не знайшов у ньому місця, що означало від­мову від самофінансування трестів і повного госпрозрахун­ку. Замість плати за ресурси в бюджет почали відрахо­вувати промисловий податок, потім податок з обороту, тоб­то платежі, які не мали прямого зв'язку з результатами внутріпромислового господарювання. В них через відхилен­ня цін од вартості акумулювалися нагромадження інших га­лузей. Отже, з 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості (індустріалізації) від бюджету.

Цей принциповий відступ від ленінської економічної по­літики відбувся непомітно як для сучасників, так і для іс­ториків. В обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.

Яскравим прикладом зростаючого в народному госпо­дарстві впливу адміністративного начала служить зовні непо­мітна трансформація ленінського плану кооперування на­селення. Лозунг колективізації сільського господарства залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення кооперативних об'єднань і систем.

Оскільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було вишукувати новіі джерела бюджетних доходів. Ще во­сени 1923р. відновили горілчану монополію. В. І. Ленін, як відомо, був противником продажу спиртних напоїв. Намагаючись пояснити продаж го­рілки, Сталін вказав на таку причину: «Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому він додавав, що горілчана монополія, яка дала у 1927р. по­над 500млн. Крб. доходу, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав 2,6млрд., а в 1934 - 6,8млрд. крб. Якщо промисловість стала залежною від бюджету, то сам бюджет попав у за­лежність від горілки.

У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступни­ка наркома фінансів відомого йому з часів підпілля здібно­го господарника М. К. Владимирова, який працював нарко­мом продовольства України. Перед ним ставилося конкрет­не завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову реформу. Працівники Наркомфіну спра­вилися з дуже важким завданням. У жовтні 1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилу­чили з обігу, грошова реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних валютних ринках. Та кон­вертована валюта виявилася незручною для командно-адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи, щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало можливість покрива­ти фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок паперово-грошової емісії.

Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди на­лежала сільському господарству. Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисло­вості - це, по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти - це, по-друге.

З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін», у колективному керівництві партії розгоріли­ся дискусії. Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості («надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «но­жиць». Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році—М. І. Бухарін, О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін, які цілкови­то повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кін­цевому підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни не давали на це згоди і взимку 1927-1928 ро­ків практично припинили підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.

Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Ста­лін у серії виступів перед партійними працівниками розгор­нув програму з трьох пунктів:

- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а на випадок відмови - засто­сувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективі­зацію сільського господарства;

- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і одержати від села додаткові кош­ти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою не­можливо було змусити селян-одноосібників постійно вироб­ляти товарний хліб.

Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об'єднання селян у ко­лективні господарства і накладання продрозкладки на кол­госпи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базі­канням». Надалі знову став уживатися тільки термін «розкуркулення».

У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати, як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже, куркулі не виключа­лися з числа учасників кооперативного руху. На XVI конфе­ренції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства несподівано ви­никла дискусія про місце куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збе­реження куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважа­лися всі найзаможніші в даному населеному пункті госпо­дарства безвідносно до того, чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.

1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки пере­ходом до суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувся перехід до нор­мованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив характер добровільності. Від­повідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом».

Як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні заходи він завжди пов'язував тільки з куркуль­ськими господарствами. Лозунг ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч селян­ських сімей, оголошених куркульськими, змусити тих, хто залишився, вступати до колгоспів.

Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, Сталін негайно перейшов до авантю­ристичної лівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозра­хунку промисловість самостійно заробляла порівняно неба­гато. З бюджету важка індустрія країни одержала в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30-1395млн., у 1931-5737 і в 1932р.- 9078млн. крб., а всього за п'ятирічку - 16622 млн. Крб. при власних коштах 3371 млн. крб.

Сільськогосподарське походження мали не лише вилу­чення з прибутків села у формі податків та «ножиць цін», а й значна частина надходжень від горілчаної монополії та емісії. Суцільна колекти­візація села здійснювалася в ім'я прискорення промислово­го будівництва.

Промисловість фінансувалася під план. Плановий при­ріст продукції було встановлено на 1929/30р. в розмірі 32%, на 1931 - 45%, на 1932р.- 36%. Саме такий вигляд мав у цифрах сталінський «стрибок». Насправді, середньоріч­ний приріст промислової продукції у 1929/33р.р. складав 15,7%. Треба взяти до уваги: на вартісні показники, які визна­чалися в незмінних цінах 1927/28р., дуже вплинула інфля­ція; у першій п'ятирічці інтенсивно оновлювалася продукція, а нові її види включалися в статистичну звітність у поточних, підвищених цінах. Виходить, що за­безпечення високих темпів індустріалізації не потребувало таких жертв. Директиви з'їзду і розроблений на їх основі перший п'ятирічний план становили цілком реальну і надій­ну альтернативу сталінському «стрибку».

1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з'їзду пар­тії про часткову колективізацію на добровільній основі. Піс­ля того, як опір групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало. Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було запущено. Село вступило в нову смугу розвитку, де кожний крок - невідомий. Найбільші труднощі виникли при опрацюванні внутрішньої організації селянського колек­тивного господарства і його непростих взаємовідносин з оточуючим світом.

Із трьох форм колгоспу селяни-середняки надавали пе­ревагу товариствам спільного обробітку землі, де усуспіль­нювалися тільки основні земельні угіддя, а з галузей сіль­ськогосподарської праці -рільництво. Напередодні суціль­ної колективізації питома вага тсозів на Україні дорівнювала 74,5%, артілей—22,6%, а комун, де рівень усуспіль­нення засобів виробництва підходив до максимуму,- лише 2,9%. ЦК ВКП(б) у постанові від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» висунув завдання здійснити суцільну колекти­візацію в артільній формі з перспективою дальшого зрос­тання рівня усуспільнення.

Ще навесні 1928р. допускалося, що колгоспники можуть вільно розпоряджатися результатами своєї праці ї зробити вибір між субсидіями та можливістю продати хліб на рин­ку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ

«Рік великого перелому» характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсо­ваної колективізації збігся з фактичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або ін­дивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року, коли кількість колгос­пів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилася практика твердих зав­дань щодо здачі всіх «лишків».

Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів першою заповіддю. Ціна була заниженою, а через інфляцію незаба­ром стала взагаліі символічною. Що ж до обсягів, то тут панувала невизначеність. Держава не вступала у податкові відносини з колгоспами, за яких наперед визначалася част­ка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним ор­ганам. За винятком насіннєвого, продовольчого і фуражно­го фондів хліб мав надходити лише державі.

Повернення до непопулярного воєнного комунізму тер­мінологічне маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо «новим етапом непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».

Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Украї­на одержала непоганий урожай. Напередодні жнив зроби­ли орієнтовний підрахунок: 1 355млн. пудів. На 23,5млн. чоловік сільського населення треба було утворити продо­вольчий фонд з розрахунку по 16 пудів на людину- 376млн. пудів. Посівний, фуражний і страховий фонди скла­дали 515млн. пудів, резервний-35млн. Виходячи з цих нескладних підрахунків, хлібозаготівельний план визначив­ся в 430млн. пудів. Потім його збільшили до 440млн., 472млн. і, нарешті, до 490млн. пудів. До 1 червня 1931р. заготівлі з урожаю 1930р. дійшли до 477млн. пудів проти 310млн. за попередній сезон. Було здано по 4,7 центнера з гектара - рекордний показник товарності за всі роки Ра­дянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» індустріалізації. У звітній доповіді. ЦК ВКП(б) XVI з'їзду партії Сталін заявив, що зернову проблему «ми вже розв'язуємо в основному з успіхом».

Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготі­вель був мізерний, а заробітки в громадському господар­стві-злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розра­ховувати в основному на присадибну ділянку.

Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважа­тися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально става­ло дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обклада­ли «твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських госпо­дарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.

Колективізація супроводжувалася експропріацією за­можного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ. Найістотні­шим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громад­ського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів різних районів України. З'ясувалося: 19% пра­цездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудо­дня, а З0% одержали від 1 до 50 трудоднів. Одна з причин таких показників була проблема управління.

У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. А в колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність, властиву дрібному виробництву. Еко­номічні результати колгоспів і радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку і оплати праці.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панува­ла «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. У 1932 році переважна біль­шість колгоспів перейшла до організації праці за трудодня­ми, які давали змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їх існувало бага­то недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових працівників, викликана насамперед бюрократи­зацією управлінської сфери через відсутність справді демо­кратичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім, Ворошилова (с. Кримка Одеської області) на польових працівників припало тільки 800 трудоднів з 2700, а в колгоспі ім. XVI партз'їзду (с. Дерюгін Брід тої ж області) - 4 тися­чі з 13300. Більшість трудоднів «заробив» управлінський та обслуговуючий персонал.

У 1930 і 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади - на період сільськогосподарської кампанії. Не­постійний склад бригад і незакріплен'ість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за собою знеосіблення і зрівнялівку. У постанові ЦК ВКП(б) від 4 лютого 1932р. «Про чергові заходи по організаційно-господарському зміц­ненню колгоспів» було визначено, що в основу організації праці треба покласти постійну виробничу бригаду з незмін­ним складом працюючих, за якою б закріплювалися земельні ділянки і засоби праці. Ці рекомендації не викону­валися.

Бюрократичні методи керівництва колгоспами були не­минучі за умов розкладки і відриву безпосередніх вироб­ників від засобів виробництва. Вони сильно позначалися на результатах господарювання. Одержуючи з ра­йонів посівні плани, кол­госпники опинялися в становищі агрикультурних хижаків тому, що були змушені виконувати неспроможні вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З кількісного та якісного боку, а також за своєю орга­нізаційною структурою партійні організації не стояли на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації і специфіка складу (переважали члени партії, які зай­мали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіаль­ного до виробничого принципу в її побудові. А життя ви­магало розв'язати питання про організацію партійного осе­редку безпосередньо в колгоспі.

Щоправда, кількість сільських членів партії швидко зрос­тала. Так, селян, прийнятих до лав КП(б)У, збільшилося з 4 тисяч у 1929р. до 39,6 тисячі у 1932-му. Проте сільські осеред­ки не виросли кількісно адекватно прийому. По-перше, се­ред них процент виключених з партії під час чистки 1929-1930рр. складав 16,2 (по виробничих осередках міста - 8,8). По-друге, політичний рівень нового поповнення був низький. До того ж масовий прийом погіршив пропорції між членами і кандидатами партії. На початок 1932р. сіль­ська партійна організація України на дві третини складала­ся з кандидатів.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП(б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов'язково мали бути перетворені на колгоспні. Однак приблизно з 30 тисяч самостійні осередки мали тільки 4767 колгоспів. Не маючи можливості спира­тися на сільські осередки при розв'язанні питань виробни­чого характеру, районні комітети партії діяли через упов­новажених, котрі виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі такий метод роботи себе виправдав, але в нових умовах він став явно неефектив­ним.

Відрив безпосередніх виробників від засобів виробни­цтва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації праці не могли бути засвоєні без допомоги іззовні, з боку робітни­чого класу. Життя показало: найкраща організаційна фор­ма участі робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі - державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господа­рювання на селі існувати не могло, їх мережа швидко роз­вивалася. Активно впливати на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще не могли. У пер­шій п'ятирічці розв'язувалися питання, пов'язані з форму­ванням трудових колективів, одержанням, розміщенням і освоєнням техніки, налагодженням виробничих зв'язків з колгоспами.

На відміну від інших районів країни на становищі в сіль­ському господарстві України дуже позначилася чехарда з адміністративно-територіальним поділом. XVI з'їзд партії вирішив спростити систему управління за рахунок ліквідації окружної ланки. Проте на Україні областей тоді не існувало. Замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів, рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті виникла дволанкова система управ­ління: центр-район. З вересня 1930р. територію УРСР розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керува­ли безпосередньо з Харкова: Молдавську АРСР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони. Управляти такою кількістю районів а одного центру було немож­ливо. 3 лютого по жовтень 1932р. в республіці відбувався непростий процес організації областей. Апарат обласних організацій тільки формувався і ситуацією на місцях не во­лодів, тоді коли обтяжливі для центру прямі зв'язки з сот­нями районів фактично припинилися.

При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробни­цтва не можна відкидати неготовності основної маси кол­госпників до колективної праці. І все ж безуспішність спроб реалі­зувати в масовому масштабі заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів, які добре себе заре­комендували в передових артілях, пояснювалася, насампе­ред, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.

З одного боку, селяни не могли почувати себе господа­рями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З іншо­го боку, вони знали, що колгоспи утворені шляхом об'єд­нання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв'язу­валася просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткуван­ня і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. За свід­ченням М. М, Хатаєвича, у 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити продажею. На ринку, який «існував практич­но нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п'ятирічки зросли в 30 разів. Зрозуміло, що для колгоспів, колгоспників та одноосібників не існува­ло питання, чи здати вироблену продукцію державі за ціна­ми, що майже не змінилися з 1927-1928рр., чи зробити спробу реалізувати її на ринку.

Замість того, щоб покінчити з виробничими відносина­ми, які змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу з боку кур­куля, який нібито організовував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити громадському господарству колгоспів, виконанню ними державних завдань. 22 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прий­няли постанову «Про боротьбу з спекуляцією».

Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспи об'єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках державі: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспни­ків, який залежав від «залишкового» принципу оплати праці (поставки державі - перша заповідь!), катастрофічне зни­жувався. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства, насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.

Справді, в сільському господарстві України спостерігав­ся катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяли понад 2млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник бур'янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що халишилися, урожай був не­високий, незважаючи на задовільні погодні умови. Ряд районів, особливо в пів­денній степовій смузі, залишили в 1932р. на полях до поло­вини врожаю не зібраним, не вивезеним або втраченим під час обмолоту.

На Третій конференції КП(б)У доповідач і промовці вка­зували на те, що в ході хлібозаготівель 1931р. на керівні кадри районів і сіл здійснювався величезний адміністратив­ний тиск - аж до зняття з постів, виключення з партії, від­дачі під суд за невиконання плану. А самі плани були нестабільні. Нерідко з колгоспів, які перевиконали свої зобо­в'язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустріч­них планів. Основна вада заготівель в резолюції конферен­ції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розвер­стано на райони і колгоспи і проводили його не організо­ваним порядком, а за «принципом» зрівнялівки, проводили механічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу».

У присутності трьох членів Політбюро ЦК ВКП(б) - Л. М. Кагановича, С. В. Косіора, В. М. Молотова, а також двох кандидатів у члени Політбюро - Г. І. Петровського І В. Я. Чубаря на Третій конференції КП(б)У було піддано принциповій критиці докорінний недолік політики хлібоза­готівель-розкладку. Та на вїдміну від 1929р., коли Сталін визнав факт лівацьких перекручень у ході колективізації і тимчасово відступив, у 1932р. він продовжував, не рахую­чись з будь-якими аргументами, відстоювати економічно хибну і політичне небезпечну систему продрозкладки.

Єдиним для 1932 року нововведенням у взаємостосунках між містом і селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, кол­госпників та одноосібників за цінами вільного ринку. Отже, зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продук­тообмін між містом і селом була офіційно визнана неспро­можною. Але торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933р.

Сталін сліпо вірив у дієвість обов'язкових постанов, не­залежно від того, чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що проблему жнив 1932р. можна розв'язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 липня 1932р. «Про збиральну кампанію 1932р.» висувалася вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспни­ків дозволялося вже при обмолоті видавати аван­си в рахунок натуральної частини доходів у обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба. Проте в селянській практиці робота за десятий сніп ніколи не вважалася вигідною, а на додаткову видачу хліба взимку вже ніхто не розраховував.

Усе ж 1932р. було заскиртовано більше скошеного хлі­ба, ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшили­ся. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів.

Відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 лип­ня 1932р. план хлібозаготівель по селянському сектору України з врожаю 1932р. встановили зменшений - 356млн. пудів. Потім цей план тричі скорочували, відповідно до реального станови­ща в сільському господарстві. На 1 листопада оста­точні зобов'язання України становили 267млн. пудів.

Пробні обмолоти свідчили: на колгоспних ланах визріває в цілому непоганий урожай - в середньому 7,2 центнера з гектара проти 8,3 центнера у 1931р. і 10,2 центнера у 1930-му. Неврожайним був рік тільки в деяких південних райо­нах республіки. У 1930 р. селянський сектор здав державі 393млн., а в 1931-395млн. пудів хліба. На такому фоні план у 267млн. пудів здавався здійсненним.

Та не слід забувати, що колгоспне виробництво розхи­тувалося продрозкладкою третій рік. Це знаходило кон­кретне виявлення в дедалі зростаючих втратах продукції. Узагальнені дані про втрати за 1931р. у масштабі республі­ки було названо на Третій конференції КП(б)У. Як вважали П. П. Любченко і Г. І. Петровський, втрати хліба під час жнив («за найбільш скромними підрахунками»,— додавав Петровський)—у діапазоні 100-150 млн пудів. С. В. Косіор називав цифру 120-150 млн. О. Г. Шліхтер - 150млн., М. О. Скрипник - близько 200млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри дають уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду сільського на­селення.

У 1932 році втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До 1 листопада від селянського сектора України надійшло лише 136млн. пудів хліба. Мляво відбувалися заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та ін­ших видів продовольства швидко танули. Це викликало ско­рочення і без того низьких норм видачі продуктів за карт­ками для робітників та службовців. Різко зменшився хліб­ний експорт, що призвело до майже десятикратного збіль­шення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929р. Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими наслідками, і з поточних рахунків іноді до­водилося розплачуватися валютою, одержаною від прода­жу національних художніх цінностей. Саме тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів вели­ких художників, у тому числі Рембрандта і Тіціана.

КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ

Підходимо до критичного пункту трагедії 1933р. Чи був голод лише наслідком розрухи, наслідком, можливо, непередбачуваним для авторів економічної політики, яка призвела до дезорганізації і деградації сільськогосподар­ського виробництва? Чи поглиблювався він конкретними практичними діями на державному рівгіі? Доводиться ствердно відповідати як на перше, так і на друге питання. Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний харак­тер діяльності надзвичайних комісій, надісланих Сталіним у листопаді 1932 р. до Харкова, Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.

Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія повинна була взяти з селянського сектора 131 млн. пудів хліба. За три місяці за­готівель, з листопада 1932р. по січень 1933р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн. пудів. У наступні три місяці (лю­тий-квітень 1933 року) в республіку повернулося у вигля­ді насіннєвої, фуражної і продовольчої позичок 34,3 млн. пудів. Отже, фактично вилучили взимку 55,2 млн. пудів. Якщо розкласти цей хліб на 25 млн. сільських жителів, що проживали в республіці на початок 1933р., то на кожного припаде трохи більше двох пудів. Співставимо ту цифру з піврічним, до нового урожаю, продовольчим фондом сіль­ського населення за діючими тоді нормами: по вісім пудів на кожного, тобто 200 млн. пудів, 3 цього випливає, що при­пинення заготівель у жовтні 1932р. не відвернуло б голоду. Зрозуміло й те, що хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Сталіна та його найближчих співробітників у партійно-державному керівництві.

Постає непросте запитання: надзвичайна комісія керувала, а діяли безпосередні виконавці - сотні й тисячі партійних, радянських, господарських працівників. Ці люди не могли не бачити на власні очі трагізму ситуації, що скла­далася. Чи були вони тільки гвинтиками бездушної держав­ної машини?

Так, декотрі робили кар'єру, «працювали» не за страх, а за совість. Проте більше було таких, хто в міру своїх сил, відкрито чи приховано саботував вказівки з центру.

Для порайонної розкладки хлібозаготівельних планів ви­магалися дані про посівні площі і врожайність. Відповідний документ підписувався першими особами керівної районної ланки: секретарем райпарткому, головою райвиконкому, головою районної контрольної комісії, начальником райземвідділу і начальником райвідділу ДПУ. Ця своєрідна кругова порука мала на меті перешкодити подачі занижених да­них. І все ж районні працівники мали мужність колективно візувати фальсифіковані дані, щоб послабити тягар продрозкладки. У 1931р. після перевірки районних відомостей хлібозаготівельні плани істотно збільшилися в 153 районах (тоді на Україні існувало близько 400 районів).

Для 1932р. такі узагальнюючі дані невідомі. Є, однак, свідчення Сталіна про те, що саботаж хлібозаготівель набув повсюдного характеру. На січневому (1933р.) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) він з убивчою іронією говорив: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... ста­ли боятися того, що селяни не догадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори».

Немало керівників під власну відповідальність припиня­ли вивозити хліб, тому що це були не товарні, а продовольчі запаси.

Заяви місцевих керівників на адресу надзвичайної комі­сії про відсутність резервів залишалися безрезультатними.

Щоб придушити опір вивозу хліба з голодуючої місце­вості, надзвичайна комісія широко застосовувала репресії. У листопаді 1932 р. при Наркоматі юстиції УРСР і в облас­тях утворили спеціальні групи, цілодобово пов'язані з хлібо­заготівельними органами.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а дія­ла від імені партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932р., май­же ідентичних за змістом і під однаковою назвою - «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Постановами перед­бачалося, що в артілях, де під час жнив допускали авансу­вання колгоспників понад встановлену норму (15 % від фактичного обмолоту), мають організувати повернення не­законно розданого хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими про­дуктами - на випадок відсутності запасів зерна) колгосп­ників та одноосібників - боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвикон­комам перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в кол­госпах натуральні фонди - насіннєвий, продовольчий і фу­ражний. Цей пункт мав застереження відносно вилучення насіннєвих фондів: тільки з санкції облвиконкомів у кожно­му окремому випадку. Подальші події показали, що його внесли до тексту постанови з ініціативи керівників респуб­ліки.

На додаток до цього застереження, якого могли не зро­зуміти надто «старанні» місцеві працівники, Політбюро ЦК КП(б)У 29 листопада прийняло постанову, розіслану об­комам і райкомам у формі інструктивного листа за підпи­сом С. В. Косіора. В ньому зазначалося: «Просто і механіч­но вивозити всі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправиль­ним і неприпустимим. Особливо це неправильно стосовно до насіннєвого фонду. Вилучення колгоспних фондів та їх перевірка повинні здійснюватися не огульно, не повсюдно... Вивіз хоча б частини посівного матеріалу повинен допуска­тися тільки в особливо виняткових випадках з дозволу об­комів партії».

Останньої декади грудня на Україну приїхав Каганович - обстежити хід хлібозаготівель. Він повідомив, що ЦК ВКП(б) скасував постанову ЦК КП(б)У від 18 листопада про невивіз насіннєвих фондів «як рішення, що послаблює наші позиції в боротьбі за хліб». ЦК КП(б)У змушений був відкликати інструктивний лист від 29 листопада.

Патологічна жорстокість, виявлена в ході хлібозаготівель на Україні Молотовим і Кагановичем, підхльостувалася без­посередньо Сталіним.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлі­бозаготівлях, заносилися на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю.

Під виглядом перешкодити «незаконній» торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне станови­ще всю Україну. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промтовари у селах, за ви­нятком 82 районів п'яти областей, які найбільше заборгува­ли по хлібозаготівлях.

Якою мірою голод був пов'язаний з експортом хліба? Є немало людей, які вважають експорт причиною його. Од­нак тут більш складні причинно-наслідкові зв'язки. В основі їх - продрозкладка.

Вилучення максимальної кількості колгоспного хліба ме­тодами продрозкладки на перших порах докорінно поліп­шило непросту ситуацію в зовнішній торгівлі. Якраз у цей час почалася світова криза, що з особливою силою вдарило по радянській зовнішній торгівлі. Ціни на си­ровину, що вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося. Отже, треба було експортува­ти значно більше сировини, щоб одержати ту саму валютну виручку. Продрозкладка спочатку дала можливість збіль­шити експорт зернових. Воднораз продрозкладка, викликаючи прогресуючий параліч сільсько­господарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку, експортні ресурси. У 1932 р. було вивезено 107,9 млн пудів, у 1933-му—105,3 млн пудів хліба² . При цьому в 1932 р. вивозили хліб переважно в першій полови­ні року, а в 1933—у другій, коли визрів новий урожай. Не підлягає, проте, сумніву, що за наявності запасів зерна в другій половині 1932 р. і в першій половині 1933-го Сталін продовжив би експорт. Адже в невеликих кількостях зерно експортних кондицій заготовляли і вивозили.

Методи заготівель, які регулярно, протягом трьох міся­ців, практикувала молотовська комісія на всій території України, раніше зустрічалися тільки як окремі випадки. На­віть за умов жорстких заготівель 1930-1931рр. такі мето­ди розглядалися як лівацькі перегини і тягли за собою ви­ключення з партії.

Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продо­вольства. Розібравшись в обстановці, П. П. Постишев спро­мігся переконати Сталіна в необхідності припинити вилу­чення хліба. Йому вдалося також вирвати у Сталіна згоду залишити в областях заготовлене після 1 лютого зерно для харчування голодуючих: від 9 тисяч пудів у Вінницькій облас­ті до 150 тисяч у Харківській, а всього 330 тисяч пудів.

Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлі­бозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21% від потрібної кількості насіння, Одеська—14%, Дні­пропетровська—10%. У північних областях становище з посівним матеріалом було дещо кращим.

Аніякої надії на державну допомогу не існувало. Ще 23 вересня 1932р. Сталінпровів постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б), текст якої заслуговуїє бути наведеним повністю.

«Ряд місцевих організацій звергаються в РНК і ЦК за на­сіннєвою позичкою для радгоспів і колгоспів. Оскільки уро­жай цього року е задовільним, а урядом встановлено для колгоспів зменшений план державних хлібозаготівель, який повинен бути виконаний повністю, РНК і ЦК постановляють:

1. Відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позич­ки.

2. Попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насінпозичка не буде видаватися ні для озимого, ні для ярового посіву».

Наведену постанову можна вважати унікальною в тому розумінні, що в ній нема жодного позитивного твердження. По суті, форма партійно-урядової постанови була викорис­тана для простого попередження про недоцільність будь-яких прохань видати позичку.

Прагнучи знайти вихід з глухого кута, Постишев 4 лютого у виступі на партійному активі Харківщини заявив, що зби­рати насіння доведеться методами хлібозаготівель. У Запоріжжі М. М. Хатаєвич за­кликав партійний актив переконати селян, які мали деякі запаси зерна, передати їх у позичку своєму колгоспу. Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно немораль­ного заходу - нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей «досвід» поширився на всю рес­публіку у формі спеціальної урядової постанови.

Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички в роз­мірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3 млн. пудів на­дійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одер­жала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фу­ражної позички, 4,7 млн. пудів продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

НАСЛІДКИ ГОЛОДУ

Отже, централізована продовольча допомога Україні становила 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практич­но не вплинула на трагічну ситуацію. Треба було бити три­вогу, мобілізувати на допомогу громадськість всередині країни і за кордоном. Досвід по-державному організованої боротьби з голодом існував: Радянський уряд під керівни­цтвом В. І. Леніна у 1921р. зробив усе, щоб врятувати жит­тя багатьом мільйонам селян Поволжя і південних районів країни. Проте гласність у боротьбі з голодом означала ви­знання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалі­зації.

І Сталін обрав інший шлях - шлях боягузливого і зло­чинного замовчування становища в сільській місцевості. У січні 1933р., коли справжній голод тільки насувався і ще був час для дій, він заявив з трибуни об'єднаного Плену­му ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закля­ті вороги. Радянської влади».

Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неісную­чого явища. Наприклад, у документах Наркомзему УРСР с немало фактів про безпритульних дітей, бездоглядні посіви, «доприселенців» (так на канцеляриті звалися новопоселенці у селах, жителі яких вимерли або розсіялися). Термінологічного табу до­держувалися навіть у секретній документації партійних ор­ганів будь-якого рівня. Конкретні заходи, безпосередньо пов'язані з голодом, тут проходили через «закриті течки». Звичайно, ніхто не побоювався просочування відомої всім інформації. У табу був інший смисл: тема не підлягала об­говоренню на партійних зборах чи пленумах партійних ко­мітетів.

Про те, що на селі відбуваться щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон.

Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селя­ни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Висловивши обурення «черговою куркульською провокацією», П. П. Постишев на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У запропонував якнайшвидше розв'язати цю проб­лему.

Нас не повинно дивувати те, що найвпливовіша в рес­публіці особа у черговий раз використала «антикуркульську» фразеологію, яка в даному разі виглядала особливо аморально. Постишев в інтересах справи використовував термінологічні «правила гри», нав'язувані Сталіним партій­ному апарату і всьому суспільству. Якщо оцінювати Павла Петровича Постишева не за його виступами, а за практич­ною діяльністю з лютого 1933р., коли він приїхав на Украї­ну, то можна з певністю сказати: у неймовірно тяжкій си­туації він робив усе, щоб врятувати якомога більше людей.

І особливо - дітей. Ніхто не зробив для дітей 30-х років більше, ніж Постишев. З убогих республіканських резервів і випрошених у Г. Е. Якіра армійських запасів він створив продовольчий фонд дитячої допомоги, до якого увійшло 700 тонн борошна, 170 тонн цукру, 100 тисяч банок консер­вів, 500 пудів олії, деякі інші продукти. За два тижні, до березня 1933 року, було розгорнуто харчувальні пункти на 60 тисяч дітей. Надалі, працюючи до 1937р. на Україні, П. П. Постишев потурбувався про створення мережі установ Наркомосу для дітей, які залишилися сиротами. З його іні­ціативи в країні знову загорілися новорічні ялинки, до ді­тей повернулися безсмертні твори Андерсена, Гауфа, Перро і всі інші казки, раніше оголошені «ідеологічно чужим» жанром, у парках з'явилися ігротеки, в будинках - форпос­ти, в позаміській місцевості - піонерські табори.

19 січня 1933р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли поста­нову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», яка створювала на селі нову ситуацію. Згідно з цим документом запроваджувався погектарний принцип хлібозаготівель, зникла невизначеність і зрівняльність попередньої контрактаційної системи. Хлібо­заготівельний план встановлювався не довільно, з наступ­ною його розкладкою по районах, колгоспах і селянських дворах, а в певному проценті до існуючих посівних площ. Отже, колгоспи і колгоспники вже напередодні посівної кампанії могли знати, яка частина врожаю залишиться в них. Утворення наперед визначених податкових відносин між державою і сільським господарством пробуджувало заці­кавленість у розширенні посівних площ, відкривало шлях до подолання безгосподарності.

Ситуація в сільському господарстві потребувала особли­вих методів керівництва. Було створено політичні відділи МТС і радгоспів - надзвичайні партійно-державні органи влади. Щоб подолати кризу в сільському господарствіі, вони провели істотну роботу щодо організаційного зміцнення колгоспів, посилення матеріальної зацікавленості в резуль­татах праці, утворення в колгоспах партійних осередків, кан­дидатських або партійно-комсомольських груп. За порівня­но короткий період їхньої діяльності (в листопаді 1934 р. політвідділи МТС перетворилися на звичайні партійні орга­ни і об'єдналися з районними комітетами партії) у сільському господарстві справді стався позитивний злам.

Історики ще не вивчали в деталях, як відбувалася весня­на посівна кампанія 1933р. Адже треба було мобілізува­ти на роботи в громадському господарстві знесилених від голоду колгоспників, змусити їх повірити, що зловісна трирічна продрозкладка вже відійшла в минуле, налагодити організацію праці, змінити трудову дисципліну, надати мак­симально можливу технічиу допомогу. Одразу після приїз­ду П. П. Постишев висунув гасло: «Місто — на допомогу селу». Було утворено партійно-урядовий комітет по сівбі під головуванням С. В. Косіора, МТС і радгоспи республіки одержали 15 тисяч тракторів, 2400 комбайнів, 3 тисячі авто­машин. Партійні організації мобілізували на посівну і зби­ральну кампанії понад 300 тисяч міських жителів. Усвідом­люючи, що сільське господарство потребує допомоги, ко­муністи відгукнулисяна заклик партії. Зокрема, Чернігів­ська обласна партійна організація, в якій налічувалося 20,7 тисячі чоловік, провела у 1933р. три мобілізації і від­рядила на тимчасову або постійну роботу в село понад дві тисячі комуністів, тобто кожного десятого. В цілому по республіці за півроку, починаючи з травня 1933р., в МТС і колгоспи виїхали більше як 15 тисяч членів партії, з них - 12,5 тисячі на тимчасову роботу.

Непростою в моральному відношенні виявилася пробле­ма охорони від голодуючих достигаючого врожаю. В архі­вах є багато судових справ по звинуваченню тих, хто хотів знайти їстівне на колгоспних полях, а також тих, хто нама­гався захистити голодуючих від сталінського закону про охорону колгоспного майна. В судах і в пресі людей, котрі з голоду споживали колоски у молочно-восковій стадії стиг­лості, називали «куркульськими перукарями».

Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховува­лася від народу. На XVII з'їзді ВКП(б) у січні 1934р. Сталін, говорячи про успіхи міжз'їздівського періоду з підкресле­ним натиском відзначив, у контексті з цифрами про зрос­тання національного доходу і промислової продукції «зрос­тання населення Радянського Союзу з 160,5 мільйона чоло­вік в кінці 1930 року до 168 мільйонів в кінці 1933 року». Включення до традиційного переліку успіхів нового еле­мента - даних про зростання населення - мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду. Наведена Сталіним цифра була сумою двох відомих величин: кількості населення на початок 1933р. і річного природного приросту, який тоді коливався в межах 2,6-2,8 млн чоловік.

Підписавши фальшивий вексель, генсек не чекав нічого втішного від чергового перепису населення. Перепис кіль­ка разів відкладався. Цілком очевидними є причини забо­рони абортів у червні 1936 року (заборона діяла до листо­пада 1955 року). Навіть дивно, що цей захід не спав на дум­ку Сталіну раніше. Заборона абортів у перші роки істотно вплинула на зростання народжуваності, але до останньої призначеної дати перепису залишилося обмаль часу.

Перепис відбувся в січні 1937р. і викликав політичний скандал. Після того, як демографи підрахували попередні підсумки кількості населення, їх звинуватили в недообліку. Демографічна наука перестала існувати. Науково-дослідні установи відповідного профілю були закриті, а демографи, які зберегли своє життя після 1937р., перетворилися на звичайних статистиків. Матеріали перепису знищили, статис­тика народонаселення стала секретною. Підсумкові дані повторного перепису, який провели в січні 1939р., з'явили­ся у формі двох коротких газетних публікацій.

Дані перепису 1937р., які викликали в Сталіна таку ре­акцію, досі залишалися загадкою. У першій радянській пуб­лікації про цю «білу пляму», яка з'явилася наприкінці 1987р. в журналі «Огонек» (№ 51), конкретна цифра кількості населення не названа. Автор цієї публікації М. Тольц стверджує лише, що перепис показав меншу кількість насе­лення, ніж було в країні на початок 1933р. (165,7 млн чо­ловік). У західних джерелах кінця 30-х років повідомляєть­ся, що під час перепису було зареєстровано лише 145 млн. чоловік. В останніх публікаціях наводиться інша цифра - 158 млн.

Як тепер з'ясувалося, коротка довідка з попередніми результатами перепису 1937р. збереглася в архівному фон­ді Верховної Ради СРСР. Перші вибори до Верховної Ради відбулися в грудні 1937 року. Комісія по проведенню вибо­рів звернулася в Центральне управління народногосподар­ського обліку Держплану СРСР з проханням надати свіжу інформацію про кількість населення по республіках, краях і областях. До комісії встигли надійти (незабаром вони були вилучені з обігу) попередні підсумки перепису, які свід­чать: на початок 1937 року в республіці проживало 30157,6 тисячі чоловік - на 1743,8 тисячі менше, ніж у січні 1933р. Загальна кількість населення країни становила 168529,2 тисячі чоловік. Саме цю цифру Сталін називав на XVII з'їзді партії як кількість иаселення на кінець 1933р.

Найбільше від голоду постраждала Україна. Щоб вира­хувати орієнтовну цифру втрат, необхідно мати дані про природний приріст за 1933-1936рр. У нас є звітні дані лише за 1935р. - 420 тисячі, а також наближені до звітних - за 1936р. - 543 тисячі (перші три квартали—звіт, останній квартал - очікуваний результат). Для реконструкції гіпо­тетичного природного приросту за 1933 рік (якого насправ­ді не було) та ймовірного приросту за 1934р., скористає­мося опублікованими у 1927р. прогнозними оцінками ук­раїнського демографа А. П. Хоменка. Скорегувавши їх за рівнем реальних даних 1935р., одержимо природний при­ріст для 1933р. -415 тисяч і для 1934р. - 418 тисяч чоло­вік. Додаючи загальну цифру природного приросту за 1933-1936рр. (1787 тисяч) до фактичного дефіциту віднос­но початку 1933р., на який вказує перепис 1937р. (1744 ти­сячі), одержуємо демографічні втрати в розмірі 3531 тися­ча чоловік.

Зрозуміло, вказана цифра не може бути точною кількіс­тю померлих від голоду. Треба взяти до уваги міграційні процеси. Проте вплив міграції на кількість населення в прин­ципі невеликий, оскільки в розрахунок береться не її абсо­лютна величина, яка досягала в окремі роки сотень тисяч чоловік, а лише позитивне чи негативне сальдо міграційного балансу. Між 1933 і 1937 роками починав виявлятися нове джерело дефіциту - репресії. За даними перепису 1937р., кількість осіб у колоніях і таборах НКВС становила по країні в цілому 1956 тисяч. Це означає, що примусово виселені з України ще до масових репресій 1937-1938рр. - сотні ти­сяч чоловік.

Дефіцит населення, розрахований відповідно до наве­деної методики, за даними перепису 1939р. визначається в 4253 тисячі чоловік. Ця цифра включає значно більшу кількість втрат від репресованого виселення. Отже, фактор голоду 1933р. в демографічних втратах, розрахованих за переписом 1939р., виступає менш визначено.

ВИСНОВОК

Голод 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціа­лістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Розуміючи, що серед частини партійних працівників зберег­лася ностальгія по системі і методах воєнного комунізму, В. І. Ленін попереджав: «Така політика була б дурістю і са­могубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху». Здавало­ся, Сталін і ті керівники партії, якії підтримали його, змогли подолати економічну неможливість і політичну небезпеку курсу на суцільну колективізацію шляхом придушення про­тивників воєнно-комуністичних методів у партії і в селян­ських масах, опір щодо використання всіх форм державно­го примусу, протиставлення різних за майновим станом про­шарків селянства під лозунгом загострення класової бо­ротьби в міру просування до соціалізму. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка при­звели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодовно обійшлася країні й народові.

ЛІТЕРАТУРА

1. История социалистической экономики в СССР. - М., 1976.

2. Ленін В. І. Повне зібрання творів.

3. Сталін Й. В. Твори.

4. Рубач М. А. Класове розшарування селянства України напередодні пролетарської соціалістичної революції. «Наукові записки Інституту історії і археології АН УРСР», 1943.

5. История Украинской ССР. – К., 1984.

6. Кульчицкий С. В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР. – К., 1979.

7. КПРС в резолюціях. – К., 1980.

8. История КПСС.

9. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1976.

10. ЦДАЖР УРСР.

11. Commission on the Ukraine famine. Executive summary – first draft. – March, 30, 1988.

12. The Foreign Office and the Famine. New York, 1988.

13. Souvarine B. Stalin: A Critical Survey of Bolshevism. New York, 1939.