Реферат з історії України
на тему:
“Трипільська культура”
виконав студент І-ого курсу
групи ІО-94
факультету ІОТ
Власов Леонід.
Трипільська культура.
Трипільська культура була відкрита чеським археологом Вікентієм Хвойкою більше ста років тому на Правобережжі України. Ця подія мала велике значення для вченого світу. З-під землі вдалося дістати пам`ятки культури, настільки відмінної від звичних нам зразків "первісного" суспільства, що можна було переписувати всю історію сучасної цивілізації.
Колос, звичайно ж, устояв. Історія сучасної цивілізації, з її завоюваннями, помпезними соборами і кривавими революціями, не похитнулася. Та перша крапля, що підточувала камінь людської зарозумілості, упала на, здавалося б, непорушний граніт. Зовсім поряд з великим мегаполісом столиці України – Києвом, було знайдено зразки матеріальної культури, що гармонічно співіснувала свого часу з навколишнім світом.
Зразки ці свідчили, що ми тільки починаємо підкрадатися у своєму розумінні ролі і місця людини на Землі, до того рівня мислення, який побутував у період, названий дослідниками кам`яним віком. Швидше за все, це трапилося не випадково в час, коли здіймалась на ноги сучасна антропологія, а в суспільстві почали міцнішати голоси з закликом пильніше подивитися на ще не втрачені знання малодосліджених народів віддалених куточків планети. Матриця планетарного знання почала поступово все більше відкриватися для всіх спраглих до знань з першоджерела.
Дивним чином фрагменти культурної спадщини давніх трипільців легко і гармонійно укладалися до концепції знань арійських племен Індії і мали безліч прямих паралелей з системами знань великої кількості давніх культур різних куточків світу: від Гірського Алтаю у Росії до пустелі Сонора у Мексиці.
Спроби науково вивчати культуру давнього Трипілля неминуче приводят до традиційних спекуляцій термінами і поняттями. Предмети матеріального вжитку і зразки духовного життя давніх людей намагаються оцінювати з точки зору сучасних уявлень про всесвіт. Та зрозуміти світ наших мудрих предків можна тільки перейнявши їх систему координат, їх спосіб мислення і їх прозірливий погляд на світ. У цьому зв`язку надзвичайно цікавими видаються порівняльні дослідження різноманітних подібних культур як далекого минулого, так і найближчого сучасного.
Предметом вивчення у нашому випадку виступають різноманітні речі хатнього вжитку, як то черепки, горщики та інша кераміка, виконана, як зараз би сказали, у модерновому ключі. Малюнки і зображення при уважному погляді не можуть не вразити нас глубиною і якимось прихованим змістом, над разгадкою якого б`ється уже не одне покоління археологів, етнографів та антропологів. Ці дослідження у своїх розгадках виходять з того величезного значення, яке надавалося в давні часи зображенню. Поза всяким сумнівом, і вчений світ це однозначно підтверджує, що необхідність надати символу зовнішню подобу з означуваним предметом і штовхала цих людей на створення зображень речей, на які хотіли справити магічну дію.
Помилки і вкрай негативні результати досліджень західноорієнтованих антропологів полягали в їх позиції "оцінювача" чужого способу життя. Часто такі дослідження виходили з пріоритету власної культури і переваги західного способу життя. Таке ставлення, що виявлялося у певній мірі неприкритого расизму і пихатої зарозумілості, здатне тільки на створення відразливого враження про західні цінності. А що, якщо ми помиляємося? Що якщо давні, незнайомі нам цивилізації знаходилися на набагато вищому рівні інтелектуального розвитку, аніж ми зі своїми чадними авто і пральними машинами?
Дуже небезпечною помилкою вважає французький антрополог Клод Леві-Строс виведену ним "формулу хибного еволюціонізму". Принципову відмінність давніх культур від сучасних технічно розвинутих цивілізацій він бачить не у тому, що ті не развивалися, а у тому, що історія їх розвитку не супроводжувалася кумуляцією винаходів, але орієнтувалася на збереження первісних способів установлення зв`язку з природою. Набагато більш вірогідним видається складний і мудрий спосіб життя наших предків, аніж неуцький погляд на їх життя як на "часи дикунства".
Зараз уже багато дослідників дописемних цивілізацій відверто говорять про те, що "у багатьох відношеннях архаїчна культура …виявляється набагато складнішою, ніж сучасна. Обряди, норми поведінки, статевовікова культура, системи родства тощо у давнину були побудовані невимірно складніше, ніж тепер, так що сучасна людина зіштовхується лише зі слабкими пережитками цих явищ, зміст яких тому часто буває від неї прихований".
Український космос у люстрі трипільського орнаменту.
ПІД ЕГІДОЮ ВСЕСВІТУ
Вишивана сорочка, плахта, тканий пас, рушник, ліжник, килим, ряднина, доріжка, половик. Прадавні духовні захисники українців-русинів. У народних орнаментах архаїчного типу, що прикрашають речі, збереглася язичницька символіка. Спробуємо розглянути в ретроспективі духовний зміст і значення давніх виробів, проаналізувавши причини їх виникнення. Пізнати це - значить, проникнути в давні сподівання народу про заможне, гармонійне життя під егідою космосу.
 Що примушувало оздоблювати, освячувати символічними знаками, орнаментами свої побутові речі? Мабуть, найважливіші життєві турботи - пошуки їжі та захист здобутків. Тому всю символіку можна поділити на два види: ту, що сприяє добуванню харчу, родючості поля, і ту, яка оберігає людину, результати праці. Але на речах, у побуті часто поєднуються символи родючості і захисту в єдиній, цілісній картині космосу.
Ці турботи відбилися у міфах. Коротко викладемо зміст прадавнього індоєвропейського космосу. У центрі - трійця богів. Їх ми виразно бачимо на славетному Збруцькому ідолі. У горішній частині фігури - бог неба, заплідник і захисник. То слов'янський Перун, який був рівновеликим грецькому Зевсові і римському Юпітерові. В центрі постаті зображена сестра і дружина - слов'янська богиня родючості Мокош (Деметра, Юнона). Внизу бачимо слов'янського бога підземелля Волоса - брата Перуна (грецького Ада, римського Плутона). Волос охороняє нагромаджене предками надбання - внуків, худобу, землю, будівлі, скарбницю.
Існує давній вислів, котрий розуміють як міфопоетичний образ родючості наших грунтів: мати сира земля. Цей же вираз у давніх індійців звучить так: мати сур'я земля (сур'я означає сонце). Його слід розуміти як матір - родючість землі, що залежить від сонця - наочного представника неба. У нас індоєвропейське слово сур'я видозмінилося за співзвучністю на лексему сира, тобто вогка. Адже лише на вологій землі проростає зерно.
Трійцю богів (поза Збруцького ідола) охоплює змій - персоніфікація ріки життя. Він захищає внутрішню цілісність космосу від зовнішнього хаосу. Він забезпечує вічний колообіг людських душ - на землі, під землею, на небі, знову на землі. Так безупинно повторюється зміна поколінь.
Образ змія-охоронця проявляється також на зображеннях загальної картини античного космосу, хоч і не так яскраво. Змій увійшов у світобудову пращурів українства під впливом індійської, єгипетської, фінно-угорської міфології. Тому не можна зіставляти повну картину космосу слов'янської міфології, користуючись тотожними критеріями. Зокрема, в античній архітектурі змій перетворився в орнамент по обводу карнизів - символ невпинного руху.
ОБРАЗ РОДЮЧОСТІ
Збирачі-мисливці одержували їжу від природи майже в готовому для вживання вигляді. Поки всі зайняті пошуками здобичі, в домівці залишалися матері - стерегти родинне вогнище. З тих давніх пір збереглися скульптури голих огрядних матрон - богинь родючості.
 В результаті великої виробничої революції мисливці перейшли до здобування продуктів від землеробства і тваринництва. На території України і Молдови у IV-III тис. до н.е. виникла перша розвинена хліборобська культура. Її відкрив 1896 року київський археолог В.В. Хвойка. Названа вона трипільською за місцем першої знахідки поблизу Трипілля Обухівського повіту Київської губернії.
Вироби цієї культури відрізняє весь науковий світ, хоч у ті стародавні часи схожі землеробські ареали з дещо подібними речами були у всій Європі.
Етноси періодично мігрували територією розташування трипільської культури. Але, як доводять археологи, з тих давніх пір земля тут оброблялася безперервно. Очевидно, стала частина населення підтримувала досягнення матеріальної і духовної культури трипільців. Остання грунтувалася на індоєвропейській міфології. Таким робом, збереглися до сьогодні її старовинні образи.
Трипільці у своїх великих селищах залишали багато побутових і сакральних глиняних виробів. Серед останніх - невеличкі жіночі фігурки. Землероби, як і мисливці, зображали богинь родючості голими. Та богині орачів-оріїв мали на поверхні тіл особливі символічні знаки. Ці знаки відображають глобальний міфологічний погляд на відношення неба до землі. Саме воно спричиняє всезагальну світову родючість.
На місці грудей богинь накреслювалася подвійна спіраль. На животі або на лоні малювався ромб, перехрещений на чотири долі. У кожну клітинку втискали (до випалювання, в сиру глину) по одній хлібній зернині.
Грудна спіраль є небесним символом: хмара - блискавка, що надсилає на землю молоко-сім'я-дощ. Ромб зі злаками уособлює зоране та засіяне поле. Це також родюче місце богині, плід у її лоні.
Поєднання обох символів означає шлюб стихій неба і землі. Небо - батько, земля - мати.
 Окрім цих двох символів, на стегнах, боках і сідницях усіх трипільських фігурок зроблені навскісні та спіральні надряпини. Вони виражають символ захисту родючості, але про це мова нижче. Можна гадати, подібні "ієрогліфи" наносилися не лише на постаті богів, а й на тіла спражніх трипільських жінок. Радше, їх татуювали, бо клімат центру Європи не дозволяв обмежуватися малюнками, як це досі роблять жителі тропічних країн.
На вищому етапі розвитку наших пращурів магічна семіотика переноситься на одяг. Тисячоліттями зберігається давній символ плодовитості: чарівний розкреслений ромб - щедра нива. У стародавній Греції встановлювалися Елівсинські містерії. Навесні - на честь богині родючості ярого зерна Деметри, восени - во славу її дочки богині озимини Персефони. Під час обох містерій жрець лив воду на землю, імітуючи небесне запліднення її дощем.
1970 року в Москву і Санкт-Петербург привозили музейні експонати зі столиці Кіпру Нікосії. Серед них був глек з однією ручкою і носиком - прототип сучасного чайника. Носик зроблено у вигляді жінки, яка тримає у правиці невеличкий глечик без дна. Через нього можна лити воду з великого глека. Гадаю, це ритуальний предмет Елівсинських містерій. Носик глека формою нагадує ще й морду бика. Це образ бога неба Зевса, який, ллючи дощ, запліднює матір-землю.
Показовий одяг Деметри. Поверх сукні вона носить фартух у клітинку, розкреслений подібно трипільському ромбові.
В Україні з найдавніших давен виготовляють плахту - верхню декоративну спідницю. Віра в чудесні властивості цього картатого одягу, який сприяє родючості в найширшому розумінні, дійшла до нас рядками правічних ритуальних пісень.
 Греки ревно берегли таїну національної родючості. На тих самих Елівсинських містеріях під загрозою смертної кари заборонялося перебувати чоловікам, гетерам, а також будь-кому з чужоземців. Допускалися лише добропорядні матрони, причому за рекомендаціями. Це засвідчує відома комедія Аристофана "Жінки на святкуванні". Елліни побоювалися, щоб сторонні не пізнали загадки перетворення мертвого зерна в живий паросток, щоб не розкрили місцеву таємницю запліднення і не наврочили, не нашкодили національному здобуткові. Згідно з міфом, дочка Деметри Персефона була викрадена володарем підземного світу її дядьком Аїдом. Там він з нею одружився і Персефона пізнала таємницю підземного життя.
До нас дійшло відлуння цього дивного старовинного звичаю - зберігання національного здобутку. Почесному гостеві з чужого, але дружнього краю жінка в ритуальному вбранні підносить хліб-сіль на рушникові, прикрашеному споконвічною символікою. Жінка щиро передає в добрі руки долю врожаю і надр землі, всенародного добробуту.
Творчість землі, заплідненої небесною вологою, збагачується теплом променистого сонця. Його рух передається двома супутниками. Античні напівбоги-близнюки Діоскури везуть на колісниці по небу бога сонця Геліоса. Лівий - вранішній, правий - вечірній.
 Образ богині родючості з двома супутниками був поширений по всій Європі. На Україні-Русі богиню заміняли древом життя у вигляді пишної квітки (часто у вазоні), - в поєданні з двійкою коней, козлів, півнів. Лівий, вранішній - зеленого або синього кольору, правий, вечірній - жовтого чи червоного.
Богиня-квітка освячує найважливішу в хаті річ - вогнище, руську піч. За нею постійно стежить господиня. Це її гордість. Час від часу вона підбілює символ родинного багаття. На видному, чільному місці хазяйка малює квітку.
Другий важливий предмет у хатині - ліжко. Його накривають ліжником, на якому вишиті орнаменти у вигляді тих самих ромбів, що сприяють родючості. Для подружнього ложа це найприродніший символ. Але родючість треба захищати, тому над ним з давніх-давен заведено вішати зброю - лук, меч, кинджал, шаблю, рушницю…
Язичницький ромб досі несвідомо відтворюють у національних орнаментах усіх регіонів України-Русі та священницьких ризах християн.
На фелоні зі спини нашивають два знаки: вгорі - навпроти серця - хрест або розп'яття, а внизу - на рівні колін - повернутий на 45 градусів квадрат. Останній називають кустодія, що означає варта і нагадує про хресну страту Ісуса.
Про це розповідає легенда. Коли Христос умер на хресті, тіло було знято і покладено в печері та привалено великим камнем. Смерть настала в п'ятницю. А в суботу вся варта мала йти на свято Паски. Вона звернулася до прокурора Іудеї Понтія Пілата із застереженням: не залишати страченого без нагляду, бо учні Ісуса можуть викрасти тіло і об'явити, що він воскрес із мертвих і вознісся на небо.
Пілат наказав опечатати камінь. Чотири воскові печатки лягли на центрах чотирьох сторін кам'яного входу, утворивши язичницький ромб. Тож фелонь знаменує перемогу духа над тілом. Одягаючи її, священик пов'язує хаотичний світ пастви з небесним ладом.
ОБРАЗ ЗАХИСТУ
 Мисливець може, пропустивши здобич, надолужити прогаяне наступного разу. Володар же землі, орач повинен постійно докладати не тільки фізичні сили, а й духовні. День і ніч думати про врожай. Молити небо про своєчасний дощ. Він шукає духовні образи, сподіваючись на допомогу. Знаходить метафори серед зрозумілих понять - частин власного тіла (голови, грудей, живота, лона і фалоса), серед людських фізичних і духовних стосунків. Образи захисту себе і здобутків своєї праці орій шукає у зовнішньому світі. Щоб захистити село або лан, він робить навкруги канаву. Це не дозволить проникнути злим силам у чистий космос польової культури. Пригадайте бурсака-філософа Хому Брута з гоголевського "Вія", який захищався від відьми чарівним колом.
Відрізняючи своє від чужого, людина знайшла духовну межу у вигляді ріки життя, що відокремлює внутрішній космос від зовнішнього хаосу. Майже у всіх народів світу вона асоціюється на землі зі змієм, який виходить на поверхню після дощу; на ближньому небі - з веселкою, що виграє проти сонця різнобарвною лускою після життєдайної грози; на далекому, зоряному небі - з Чумацьким Шляхом.
Тією рікою життя пливуть душі померлих дідів до богині родючості, а вона посилає ці душі в лоно матерів, щоб відродити їх у тілах онуків. Недарма існує звичай називати онуків іменами дідів.
Ріка життя захищає як особисто кожну людину, так і місцевість, яку займає родина, громада, народ. Особу береже одяг, а пас закріплює її. Етнографи свідчать, що карельські чаклуни носили пас із зміїної шкіри.
Відкриті місця тіла прикрашають захисні талісмани, обереги - кільця, намисто, сережки. Усі особисті прикраси, в тому числі вишивки на одязі, мають свої, притаманні лише даному, певному, етносові відмінності.
 У кімнаті охоронними предметами є доріжки, половики, килими, рядна. А багато предметів поєднують водночас і захисні і плодотворящі властивості у єдиний космос. Так, на посуді поруч зі знаком родючості (квіткою або плодом) обов'язково присутні огортаючі захисні смужки чи змійки.
Зовнішнім захистом будинку є дах, який імітує небо. Лиштва вікон та дверей вартує від проникнення злих сил з боку двору. Рамки картин також символізують річку життя, якою пливуть квіти-душі, або луску світового змія.
Захист усієї садиби - тин. Оберіг села - уже згадана канава, а міста - вал, кріпосна стіна.
Звернімося до вишивки на лицевому боці сорочок - теж лиштви. Вона виражає як родючість (розкреслене поле), так і захист у вигляді двох смужок, що оберігають відкритий комір і серце.
Така вишивка з'явилася дуже давно. У Музеї історичних коштовностей України знаходиться фігурка чоловічка з Мартинівського скарбу (VII ст.). Він розставив ноги, а руки тримає на стегнах. А на грудях його сорочки зображена ця сама вишивка. Фігурка дуже схожа на зображення балтійського бога Перкунаса (Вільнюський історико-краєзнавчий музей), який сидить на кам'яному небесному троні і метає перуна (блискавку).
Порівнюючи положення ніг обох скульптур, можна стверджувати, що мартинівський "танцюрист" насправді не танцює, як припускає В. Василенко (1977 р.), а сидить на небесному троні. Гадаю, що це Перун - слов'янський бог неба і чоловік богині родючості Макоші.
У Фракії, на Північному Кавказі, на Київщині знаходили медальйони IV-VII ст. із зображенням подібних чоловіків із розкаряченими ногами, розведеними руками, які вписані в коло всесвіту. На сорочках - подібні вишивки. Мабуть, це той же Перун. Ось як давно існує українська вишиванка!
Пасок підтримує одяг і захищає від проникнення холоду та злих сил хаосу, затримує тепло, зберігає внутрішній космос. На тканих вовняних пасках повторюється не тільки мотив захисту, образ змія, але й мотив родючості: лежачі ромби - орані поля у супроводі небесних коней. Коні зображено фрагментарно, без тулубів, тільки самі ноги у вигляді шевронів: двоє передніх ніг (лапки відкриті) і двоє задніх (лапки закриті). Ноги - як атрибут вічного невпинного руху сонця, зірок, часу, життя.
Доріжка на долівці імітує смугастого змія - обережника. Спіралевидний килимок також символізує змія, але того, що згорнувся у клубок і вартує поріг.
Повна картина космосу зображується на килимах. Тут і богині родючості, і змій-охоронець, і квіти, що символізують душі предків. А все це - у геометризованих формах, у вигляді трикутників і ромбів.
Язичники очікували дарів од шлюбу богів неба і землі. Європейське християнство пропонувало давнім русам добувати свій хліб насущний своєю працею, не очікуючи допомоги язичницьких богів. Любов і повага до ближніх і з Богом душі забезпечує лад та згоду в громаді, сприяє розвиткові вільної людини.
Язичницька символіка збереглася у народній пам'яті досі, але за тисячоліття загубився її таємний зміст. Залишилася лише зонішня форма.
Нині ми виявилися позбавленими духовних орієнтирів. Тому люди прагнуть до звичаїв, що збереглися у народі. Християнська церква з повагою ставиться до залишків стародавньої наївної віри, розуміючи, що під забобонною формою криється зворушливе ставлення до рідної природи, до свого краю, до давніх звичаїв, до національної культури.
І по домівках, і по церквах заведено прикрашати ікони вишитими рушниками. То є символ захисту вищої духовності. Тут помітний зв'язок православ'я з язичництвом: християнство колись подолало віру перших орачів (оріїв). Церква освячує старовинне, оригінальне українське мистецтво, яке відображає власне обличчя нації, власну цивілізацію - серед культур індоєвропейських народів.
Голоси сучасників.
При в'їзді в сучасне Трипілля круто височіє, здається, до самого неба знаменита Дівич-гора. Вона ніби сторожує тут, над сивими хвилями Дніпра, вона ніби відділяє промислову зону (поруч збудована теплова електростанція) від золотого трикутника вітчизняної історії. Саме тут, на городищі Дівич-гора, у Триполі впродовж тисячоліть, як довели розкопки, був жертовник наших предків, язичників. Ось що пише про нашу Дівич-гору російський академік Борис Рибаков у широко відомій книзі "Язычество древней Руси": "…Девичь-гора находится в этом же Среднеднепровском регионе на окраине с. Триполье (летописный Треполь) на Днепре. На вершине горы, возвышающейся над Днепром в зарубинецкое время был сооружен своеобразный жертвенник-печь, представляющий собой композицию из девяти полусферических углублений. По всей вероятности этот своеобразный жертвенник с девятью гнёздами предназначался для сосудов, в которых во время праздничной церемонии могли вариться какие-либо зелья или зёрна… Число 9 в сочетании с девичьим именем этой огромной и очень импозантной горы наводит на мысль (как и по поводу гадательной чаши с девятью клеймами месяцев), что создатели жертвенника с девятью составными частями прежде всего соотносили это центральное сооружение Девичь-горы с девятью месяцами беременности. Богиня-дева, как устойчивое представление о женском аграрном божестве, мыслилась, очевидно, подобно христианской Богородице не просто девушкой, а такой, которая уже "понесла во чреве своём" и ей предстояло девять месяцев подготавливать рождение новой жизни. …Со стороны, противоположной Днепру, Девичь-гора сходит на нет широким пологим спуском, как бы специально предназначенным для торжественных обрядовых процессий от поселения к жертвеннику богини-девы на вершине. Большой интерес представляет общий взгляд на весь этот среднеднепровский регион, в котором находится Девичь-гора у Триполья. Здесь сосредоточены важнейшие памятники зарубинецкой культуры. Здесь же встречено наибольшее количество предметов античного импорта из Причерноморья".
У ще давніший час переносить нас розповідь про іншу древню цивілізацію на нашій землі, розповідь видатного українського ученого, за сумісництвом - і розвідника у тилу ворога у роки Вітчизняної війни, Віктора Петрова: "У ІІІ тисячолітті перед Різдвом на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена пишна і квітуча культура, яка вперше була відкрита наприкінці дев'ятнадцятого століття археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді увійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Це високорозвинена культура ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. …Україна часів трипілля була суцільно хліборобською й суцільно заселеною країною. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська і міська, з широкими культурними зв'язками. …Тут початкові, вихідні первні культури України за 5 тисяч років до нашого часу".
А ось і голос молодшого покоління дослідників історії України, зокрема, і нашого краю. Це голос часопису "Індоєвропа", новий номер якого щойно вийшов у Києві: "…- саме наша країна стала правітчизною оріїв, колискою індоєвропейської історії (задовго до окультурення біблійних пісків-пустель, до еллінського, римського, візантійського "вибухів" цивілізації; - саме звідси почалося освоєння інших світів білими людьми: сівери-сувери-сумери заснували Сумерію (т.зв. "Шумер"), а інша хвиля племен понесла нашу орійську культуру від Трипілля та Халеп'я з-під Києва до Трипури та Харапи в Індії, до Тріполі та Халеппо в Малій Азії; - тут народжувалися, жили, творили і звідси виходили не одвічно гріховні "раби Божі", але Онуки Дажбожі, але Діти Орові… - тож закономірно саме в нас винайдено рало; у нас уперше в історії було приручено коня, бика, корову; у нас з'явилися перші у світі колесо, віз, легка бойова колісниця; у нас волхви-ведуни сформували першу систему духовних відомостей про Космос і Землю…"
|
