Коломийський економіко-правовий коледж
КУРСОВА РОБОТА
з предмету “Розміщення продуктивних сил”
на тему:
НАРОДНОГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
Виконав:
студент гр. Б-13
Маруся М.
Науковий керівник:
Щерба І.І.
Коломия 2001
Зміст
1. Сутність та структура народного господарства України.
2. Промисловість України і форми її територіальної організації.
3. Основні проблеми розвитку та розміщення народного господарства України.
1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
Система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України, формує її народногосподарський комплекс. Його об'єднують в єдине ціле транспортна система, система розселення, управління і зв'язку.
Інтегральним показником оцінки економічного розвитку держави є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку економіки, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах.
Сукупний показник ВВП характеризує вартість товарів і послуг, які вироблені в Україні всіма галузями економіки і призначені для кінцевого споживання. В 1997 р. ВВП (у фактичних цінах) становив 92484 млн. грн., що в розрахунку на душу населення становить 1824 грн. Індекс розвитку людського потенціалу України — 0,719. За рівнем розвитку людського потенціалу Україна посідає 80-е місце в світі. Вартість основних фондів у 1997 р. становила 808 млрд. грн., у тому числі виробничих фондів — 518 млрд. грн. (у фактичних цінах на кінець року). На Україну припадає 18% національного доходу країн СНД.
Структура суспільного виробництва — це співвідношення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропор-
цій і сукупності стійких зв'язків виробництва, що забезпечують його цілісність. Структура суспільного виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність зайнятих, вартість основних фондів — основного капіталу). Вона характеризується такими пропорціями:
1) відтворювальними — між виробництвом засобів виробництва й предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання й накопичення;
2) галузевими — співвідношення між різними галузями економіки;
3) територіальними — розміщення виробництва по окремих економічних районах;
4) зовнішньоекономічними — ввезення продукції з різних регіонів і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.
Перехід України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації структури економіки та шляхів її перетворення. Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова проблема. Вона включає в себе насамперед соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. Другим важливим елементом є організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує також виробничо-технологічна структура економіки, яка виражає внутрішню організацію продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості й сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою на-укомістких та високоекономічних галузей економіки — галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким обігом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту й торгівлі).
Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці. Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв'язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона слугує цілям управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. Залежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу і невиробничу сфери.
До виробничої сфери належать ті види діяльності, які: 1) створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); 2) доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва); 3) пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівлі, громадське харчування). Роль кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу різна. В таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство створюються нові споживні вартості. Вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національного доходу.
Таблиця 2
СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у 1997 p., % (в усіх сферах економічної діяльності)*
| Галузі господарства |
Зайняте населення |
| У галузях економіки |
89,4 |
| в тому числі: промисловість |
22,1 |
| сільське та лісове господарство (включаючи особисте підсобне сільське господарство) |
22,1 |
| Будівництво |
5,8 |
| Транспорт і зв'язок |
5,8 |
| Торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання та збут, заготівлі |
6,6 |
| Житлово-комунальне господарство та невиробничі види побутового обслуговування |
3,6 |
| Охорона здоров'я, фізкультура і соціальне забезпечення |
6,6 |
| Освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування |
10,6 |
| Інші галузі |
6,2 |
| В інших галузях економічної діяльності |
10,2 |
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. С. 359.
Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які здійснюють функції щодо надання послуг нематеріального характеру суспільству і населенню. До неї належать: 1) галузі послуг — житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення; 2) галузі соціального обслуговування — освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, наука і наукове обслуговування; 3) галузі органів управління і оборони; 4) галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.
Про співвідношення між матеріальним виробництвом і невиробничою сферою свідчить таблиця 2.
2. ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ
І ФОРМИ ЇЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
Промисловість України — найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й товарів споживання (заводи, фабрики, шахти, електростанції, комбінати тощо). Промисловість створює основну частину національного доходу і валового суспільного продукту. Вона виробляє понад 41% обсягу випуску продукції галузей економіки (в основних цінах) і налічує 9105 промислових підприємств (об'єднань), що перебували на самостійному балансі. Від розвитку промисловості значною мірою залежить рівень задоволення безпосередніх потреб населення. Внаслідок поглиблення територіального поділу праці, процесів спеціалізації й кооперування відбувається її галузева диференціація й формується галузева структура, Іцо показує склад галузей, кількісні та якісні співвідношення і зв'язки між ними.
Галузь промисловості — це сукупність підприємств (об'єднань), яка характеризується: єдністю економічного призначення виробленої продукції, однорідністю перероблюваної сировини й основних матеріалів, спільністю технологічного процесу й виробничо-технічної бази, професійним складом кадрів і специфічними умовами праці.
Для характеристики галузевої структури промисловості використовують різні показники: кількісні, структурні, а також виробничі зв'язки. Кількісні показники визначаються питомою вагою галузей у загальному обсязі виробленої продукції, загальною чисельністю робітників і вартістю основних виробничих фондів. Структурні зміни в промисловості — це зрушення у питомій вазі галузей та темпах їх розвитку. Для характеристики виробничих зв'язків (міжгалузевих і внутрігалузевих) використовуються показники частки продукції галузі, яка надходить на подальше промислове перероблення до інших галузей, і частки внутрігалузевого споживання продукції.
За характером виробництва і предметів праці промисловість буває видобувна і обробна. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини, а також палива з надр землі, вод і лісів. Вона включає підприємства й організації з видобутку палива (вугілля, нафти, природного газу, горючих сланців, торфу); підприємства з видобутку і збагачення залізних марганцевих руд, руд кольорових металів, нерудних корисних копалин і лісозаготівлі.
Обробна промисловість — це сукупність галузей промисловості, підприємства яких обробляють і переробляють сировину й матеріали. Відповідно до прийнятої класифікації до промисловості України належать 18 укрупнених галузей: електроенергетика, паливна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, машинобудування і металообробка, лісова, деревообробна і целюлозно-паперова; промисловість будівельних матеріалів; скляна і фарфоро-фаянсова; легка; харчова; мікробіологічна; борошномельно-круп'яна і комбікормова; поліграфічна. Структура основних галузей промисловості України та її динаміка протягом 1985—1997 pp. наведена в таблиці 3.
Таблиця З
ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ у 1985-1997 pp., % (обсяг виробленої продукції у поточних цінах)
Галузі промисловості
|
1985
|
1990
|
1997
|
Зміни за 1985—1997 |
| Вся промисловість |
100,0 |
100,0 |
100,0 |
| Утому числі: електроенергетика |
3,2 |
3,2 |
12,6 |
9,4 |
| паливна промисловість |
7,2 |
5,7 |
11,1 |
3,9 |
| чорна металургія |
12,6 |
11,0 |
22,7 |
10,1 |
| хімічна і нафтохімічна |
6,1 |
6,0 |
6,6 |
0,5 |
| машинобудування і металообробка |
28,4 |
30,7 |
15,8 |
- 12,6 |
| лісова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість |
2,8
|
2,9
|
2,0
|
-0,8
|
| будівельних матеріалів |
3,6 |
3,4 |
3,3 |
-0,3 |
| легка |
11,6 |
10,8 |
1,8 |
-9,8 |
| харчова |
18,7 |
18,6 |
16,9 |
-1,8 |
*Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 95.
Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді: за міжгалузевими комплексами, серед яких виділяють паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, соціальний, агропромисловий. Провідне місце займають міжгалузеві комплекси, які спеціалізуються на виробництві сировини, палива, енергії (паливно-енергетичний і металургійний).
За особливостями виробництва товарів і надання послуг в Україні можна виділити такі типи виробничих спеціалізацій областей:
1) промислово-сільськогосподарсько-транспортно-рекреаційна (АРК);
2) промислово-сільськогосподарсько-транспортна (Івано-Франківська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська області);
3) промислово-транспортна (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька області); 4) сільськогосподарсько-промислово-транспортна (Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська області); 5) промислово-транспортно-сільськогосподарська (Київська, Харківська області); 6) транспортно-сільськогосподарсько-промислова (Черкаська область); 7) промислово-сільськогосподарська (Хмельницька область); 8) транспортно-промислово-сільськогосподарська (Одеська область); 9) сільськогосподарсько-транспортно-промислова (Закарпатська, Кіровоградська і Херсонська області). Різко диференційованим є індекс виробництва промислової продукції на душу населення (зокрема, показник Вінницької області у 4,5 раза перевищує відповідний показник Закарпатської області).
Важливою особливістю територіальної організації промисловості України є формування її територіальної структури. Основними її елементами виступають: промислові райони, вузли, центри і пункти.
Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.). В Україні виділяються також галузеві промислові райони, які утворюються поєднанням і виробничими взаємозв'язками підприємств однієї або кількох галузей промисловості. В Україні чітко визначились вугільно-металургійний, металургійний, залізорудний, нафтогазоносний та інші райони.
Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується. Підприємства промислового вузла об'єднані між собою економічними і виробничими зв'язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою. Це забезпечує в межах промислового вузла ефективне використання економічних і природних ресурсів. В Україні формуються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський.
Промисловий центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю. В Україні з 447 міст переважно промислові функції мали понад 240 (за даними 1996 p.).
Промисловий пункт — промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.
3. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА РОЗМІЩЕННЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
Сучасний етап економічного і соціального розвитку України пов'язаний з радикальними змінами, зумовленими переходом до ринкових відносин. Він передбачає створення соціальне зорієнтованої економіки, яка означає поворот всього виробництва до потреб споживача. Соціальне зорієнтована ринкова економіка розуміється як господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.
Властиві ринку механізми саморегулювання повинні забезпечити збалансованість економіки країни; найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприйняття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєднання вітчизняної економіки із світовим господарством.
Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома взаємопов'язаними напрямами:
1) лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;
2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;
3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;
4) структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності української продукції на світовому ринку;
5) створення конкурентного ринкового середовища;
6) активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ролі ділової активності населення.
За концептуальними розробками науковців Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, основною метою розвитку народногосподарського комплексу України в перспективі повинно бути неухильне зростання темпів ВВП як важливого джерела підвищення життєвого рівня населення.
Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці підвищення реальних доходів населення зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.
Поступове становлення економічного потенціалу України пов'язане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого народногосподарського комплексу, який відповідає сучасним вимогам ринкового господарства.
Основа формування структурної політики в галузях матеріального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недосконала структура виробництва, а дія адміністративних, економічних та соціальних важелів управління значно послаблена.
Основними напрямами у фінансовій сфері є: посилення контролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників, запобігання створенню фіктивного капіталу, залучення коштів у довгострокові депозити. В сфері грошової політики необхідно приборкати інфляцію, забезпечити пріоритет національної валюти як платіжного засобу, підвищити зо лото-валюти і резерви національного банку.
Створенню збалансованого народного господарства України значною мірою заважає невиважена цінова політика держави. Поступовий розвиток народного господарства України буде неможливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприяти випуску наукомісткої продукції.
Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спрямована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі створення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалансованості торговельного балансу.
Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обгрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей і АРК, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон.
Література
1. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів, 1994.
2. Географічна енциклопедія України: в 3-х томах. — К.: Українська радянська енциклопедія, 1989, 1990,1993.
3. Конструктивно-географические основы рационального природо-пользования в Украинской ССР. Теоретические й методические исследования. —К., 1990.
4. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416с.
5. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998.
|
