Принципи та підходи управління фінансовими потоками за кордоном (кримінологічний аспект)
Міжнародний ринок капіталу, враховуючи загальну боротьбу з “відмиванням брудних” коштів, фінансовими шахрайствами, іншими видами “білокомірцевої” злочинності, продовжує залишатися ліберальним стосовно його вільної міграції. Багато країн знижують рівень прозорості для фінансових операцій міжнародних представництв іноземних організацій. Деякі держави, що мали визначені форми контролю над фінансовими потоками, поступово пом’якшують його та займають позицію, спрямовану на лібералізацію.
Управління міжнародними фінансовими потоками, використання офшорних фірм та банків широко використовуються компаніями всього світу. Технологія міжнародних трансферних операцій (внутріфірмових угод та платежів) – одна з найбільш “закритих” галузей компаній і банків. Це пов’язано з тим, що сфера міжнародного податкового і валютно-фінансового планування компанії стосується взаємин з офіційними органами своїх власних та іноземних держав.
Планування протиправних міжнародних операцій, пошук схем від ухилення сплати податків та сумнівних фінансових схем стали загальновизнаною зброєю злочинних організацій в управлінні господарськими міжнародними системами. Самі злочинці або наймані ними менеджери досконало володіють методами формування корпоративних структур, що пристосовано для “відмивання” коштів, отриманих незаконним шляхом. Вони враховують навіть можливості уникнення невиправданих витрат, пов’язаних з політичними і валютними ризиками, подвійним оподатковуванням доходів, інфляцією, зайвими адміністративними витратами. Правоохоронним, контролюючим органам, якщо вони використовують тільки традиційні методи розслідування кримінальних справ на обмежених територіях, врешті-решт, доводиться іноді програвати міжнародним злочинним угрупованням. Відстежити і “виловити” кошти, що знаходяться у процесі “відмивання” за таких умов виглядається надто складно, вимагає застосування спеціальних навичок і знань.
До числа звичайної практики злочинців, які використовують транснаціональні господарські системи, відноситься перенесення фінансової бази міжнародних операцій у сприятливі економічні райони. Офшорний кліринговий центр забезпечує легалізацію “брудних” коштів шляхом фінансування інвестицій у різних країнах світу, здійснює платіжне і розрахункове обслуговування закордонних дочірніх фірм та філій. Часто представництва та філії компаній користуються закордонними авуарами і рахунками материнської компанії. У результаті операції компанії втрачають визначену локалізацію. Кошти, якими вони оперують, частково або цілком перебувають за межами повноважень національних податкових органів. У корпоративних схемах широко застосовується інститут “номінального” володіння компаніями і банками. Завдяки цьому дочірні та залежні фірми для третіх осіб виглядають як самостійні господарські суб’єкти. Холдингові ланцюжки нерідко включають кілька, а іноді й десятки компаній.
Механіка міжнародного фінансового планування полягає у створенні офшорних притулків капіталу, направленні капіталів та доходів за оптимальними податковими маршрутами і використанні трансферних цін у внутріфірмових зовнішньоторговельних операціях. Структури, створені материнською компанією за кордоном, забезпечують проведення міжнародних трансферних операцій, тобто угод, що проводяться на заздалегідь визначених внутріфірмових умовах. Міжнародні трансферні операції інтенсивно освоюються вітчизняними компаніями. Їх використання вимагає глибокого пророблення організаційних, юридичних і валютно-фінансових аспектів операцій. У розвинених державах (у США, Великобританії, у країнах Європейського Співтовариства), хоча й існує “антитрансферне”, “антиофшорне” і “антидемпінгове” законодавство, але ведеться боротьба з “брудними” грошовими і товарними потоками, міжнародний фінансовий ринок, все ж має деякий “ступінь вільності” по відношенню до його руху. Багато країн знижують рівень прозорості для фінансових операцій міжнародних представництв іноземних організацій.
У Сполучених Штатах Америки та більшості розвинених країн світу діє правило “відстані руки”, яке означає, що в податкових цілях умови внутріфірмової угоди визначаються на базі аналогічних операцій в аналогічних умовах. Антиофшорне законодавство США виводить офшорні фірми зі сфери дії системи податкового кредиту. Це означає, що доходи дочірніх фірм у податкових зонах у повному обсязі підлягають оподаткуванню на території США. Офшорні фірми виключаються з дії угод про усунення подвійного оподаткування.
Власники транснаціональних схем по легалізації “брудних” коштів знаходяться в постійному пошуку можливостей оптимальної організації міжнародних операцій в рамках діючих систем обмежень. Формуються спеціальні “канали” для міжнародних переказів капіталів та доходів від них. Розробляються схеми валютного хеджування (страхування) закордонних фінансових активів, організовується управління тимчасово вільними залишками і закордонними резервами фірми. Ресурси концентруються на рахунках компаній і банків у максимально сприятливих, з податкової точки зору, і політично стабільних юрисдикціях. Механізми міжнародного управління фінансовими операціями інтенсивно освоюється і вітчизняним криміналітетом.
Фінансовими махінаторами вироблена велика кількість корпоративних схем та організаційних методів, що забезпечують керування закордонними операціями. Офшорна компанія – один з найбільш розповсюджених корпоративних інструментів. Великі та навіть середні компанії мають десятки, а іноді сотні офшорних компаній, інших подібних структур. Офшорна компанія не має права вести будь-який бізнес у своїй офшорній юрисдикції. Керівництво компанією, її директор і реальний офіс повинні розташовуватися за її межами.
Офшорна компанія діє у безподаткових умовах. Її власники отримують в управління самостійний суб’єкт господарських відносин. Такий “інструмент” є необхідним для багатьох видів бізнесу і проведення міжнародних фінансових операцій. Функціонування та керування навіть великою кількістю офшорних компаній не вимагає великих адміністративних витрат. Не потрібне проведення аудиторських перевірок, подача податкових декларацій. Збори акціонерів і директорів проводяться “формально”. Офшорні компанії, з юридичної точки зору, – повноцінні суб’єкти господарських операцій. Вони використовуються в різноманітних “ділових” схемах.
Володіння офшорними компаніями, як правило, здійснюється за посередництва “номінальних” акціонерів і директорів. “Номінальні” особи фактично ізольовані від керування компанією, хоча засновницькі документи оформлено на їх ім’я. Інститут довірених директорів підвищує конфіденційність діяльності офшорних компаній, дозволяє перебороти деякі юридичні обмеження (наприклад, вимогу наявності як мінімум двох акціонерів, у той час, як у компанії тільки один власник). Статус номінального володіння в багатьох офшорних юрисдикціях передбачено законодавством.
Типова офшорна компанія організовується у такий спосіб: оформлюється номінальне володіння акціями; номінальні акціонери “проводять” загальні збори акціонерів; збори формують раду директорів, яка у свою чергу, складається з “номінальних” осіб. Право підпису передається резолюцією Ради директорів власнику компанії чи іншим визначеним особам. У результаті управління компанією здійснюють її реальні власники. Зазначені процедури звичайно здійснює секретарська компанія (весь комплекс послуг стосовно створення та управлінню офшорними компаніями в інтересах своїх клієнтів).
Останніми роками організаційні форми офшорних підприємств стали більш різноманітними. У деяких юрисдикціях (Ірландія) існує інститут довірених директорів. Вони мають офіційне право керувати компанією в інтересах третіх осіб, наприклад, материнського холдингу. Останнім часом з’явилася безліч нових форм підприємств офшорного типу. Їх називають компаніями міжнародного бізнесу, пільговими чи звільненими компаніями. Відмінність від класичної офшорної формули полягає в тім, що вони в ряді випадків мають право відкривати в офшорній юрисдикції реальний функціонуючий офіс, вести тут бізнес та придбати нерухомість. Рівень оподаткування для них не завжди є нульовим. У деяких випадках встановлено податкову шкалу, що коливається: податки залежать від типу бізнесу та місця його ведення. Наприклад, “пільгові” компанії Гібралтару мають шкалу податків від 2 до 17 %.
В офшорному бізнесі все частіше використовуються підприємства некорпоративного типу та “гібридні” правові форми підприємництва. Практично всі основні офшорні юрисдикції прийняли закони про підприємницькі партнерства, товариств з обмеженою відповідальністю. В офшорному бізнесі застосовуються компанії, обмежені за гарантією, та компанії з необмеженою відповідальністю власників.
У розпорядженні злочинців, найманого менеджера чи консультанта знаходиться великий набір механізмів, методів та інструментів. Їм необхідно правильно ними скористатися та знайти оптимальні варіанти корпоративних і фінансових схем. Залежно від характеру угоди підбираються компанії з необхідними властивостями чи використовуються їх комбінації.
Фінансовий механізм офшорної компанії є відносно нескладним. Адміністративні витрати офшорної фірми вичерпуються щорічними платежами та зборами на підтримку статусу офшорної фірми (звичайно, вони відповідають щорічній ставці секретарській компанії). Доходи компанії можна розділити на поточні (від операційної діяльності, включаючи дивіденди, інші доходи на капітал) та інвестиційні (вкладення у довгострокові активи). Також підрозділяються витрати. Поточні витрати аналогічні витратам на виробництво товарів і послуг звичайної фірми. Інвестиційні витрати означають списання капіталу при проведенні інвестицій, будь-які перерахування коштів материнській фірмі та іншим підприємствам. У принципі, для керування офшорною компанією можна скористатися стандартним форматом балансу руху коштів і бухгалтерським балансом.
Управління фінансами компанії офшорного типу є нескладним. Це пов’язано з відсутністю податкових зобов’язань і необхідністю проводити аудиторські перевірки. Не потрібно підтримувати бухгалтерську звітність у будь-якому міжнародному стандарті (хоча це цілком припустимо). Відповідно, відсутня обов’язкова необхідність підтримувати баланс стандартного формату.
При наявності декількох офшорних фірм зі своїм сектором бізнесу кількість фінансової та оперативної інформації зростає. Але у цьому разі традиційний бухгалтерський облік іноді заміняють системою оперативно-аналітичного обліку операцій за кордоном. Вона може бути відносно просто автоматизованою за допомогою баз даних, електронних таблиць і пакетів структурного моделювання. У материнській фірмі документація по закордонних активах ведеться не стільки заради фіскальних цілей (з податковими та іншими обов’язковими процедурами справляються секретарські фірми), скільки з метою керування та контролю.
На сьогодні типовою є ситуація, коли вітчизняне підприємство має за кордоном дочірні фірми, господарські об’єкти та різноманітні вкладення. Вони можуть знаходитися у різних географічних зонах і мати різний правовий статус. Фінансові активи виражені в різних валютах і фінансових інструментах. Перед керівництвом материнської компанії постає завдання стосовно контролю за структурою, розміщенням закордонних вкладень та їх прибутковістю. Управління кожним видом активів, забезпечення реагування на зміну кон’юнктури входить до завдання управлінців закордонними активами.
До особливої групи завдань злочинців можна віднести такі, що стосуються створення оптимального механізму переміщення коштів з однієї юрисдикції в іншу, зміни правої форми та статусу активів фірми, формування спеціальних каналів переказу доходів, їх акумулювання і наступного реінвестування. З цією метою фінансовими махінаторами здійснюється пошук оптимальних податкових маршрутів та створення організаційних структур, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у міжнародному масштабі. Якщо операції розраховувано на довгострокову стратегію злочинної організації, то використовується і гнучке реагування на зміну зовнішніх умов. Планування мережі закордонних фірм і філій вимагає вивчення форм підприємницької діяльності в різних країнах світу, аналізу податкового законодавства. Особливу увагу приділяють вивченню мережі міжнародних податкових угод про усунення подвійного оподатковування.
Рішення складних завдань, пов’язаних з управлінням закордонними активами, доручають спеціальному підрозділу материнської фірми. Тільки спеціалізована структура здатна обробляти великий потік інформації та виробляти кваліфіковані рішення по відношенню до закордонних дочірніх фірм і філій. В “одних руках” концентруються і контакти із секретарськими компаніями, що забезпечують функціонування офшорних компаній та банків.
Для керування закордонними компаніями і філіями, обробки інформації про їх стан використовується відповідна експертна система, за допомогою якої контролюється значна кількість даних. Схеми управління закордонними компаніями враховують характер діяльності дочірніх фірм, умови переказу капіталів і доходів між материнською структурою та її закордонними підприємствами і активами.
Завдяки спеціальним експертним програмам капітали офшорних компаній можна будь-коли переправити материнській фірмі через посередницьку інстанцію – оперативно-холдингову компанію.
Як вже зазначалося, оперативне управління закордонними активами припускає переказ доходів та капіталів, що здійснюється за необхідності вивезення прибутку з будь-якої країни і акумулювання його у юрисдикції з мінімальним рівнем оподатковування. Звичайно, це юрисдикції, що відносяться до категорії “офшорних”. У такі схеми нерідко вбудовуються проміжні ланки – компанії, розташовані в “пільгових” юрисдикціях. Вони виконують “сервісні” функції з керування фінансовими активами і перерозподілу капіталу між компаніями господарського об’єднання. На їх основі формуються схеми фінансування закордонної діяльності. Через них доходи, акумульовані за кордоном, знову ввозяться на територію “материнської” юрисдикції.
Таким чином, у ході організації міжнародних фінансово-інвестиційних операцій створюються дочірні компанії двох етапів.
1. За початкові і кінцеві пункти міжнародних “транзитних” схем виступають “класичні” офшорні компанії. На їх рахунках у безподаткових умовах акумулюються отримані за кордоном доходи. Через офшорні компанії здійснюється управління резервами фірми. Крім того, офшорні фірми застосовуються у нескладних схемах податкового планування, виступаючи за посередників сторін внутріфірмової угоди. Офшорними юрисдикціями вважаються деякі малі держави та території з особливим міжнародним статусом (колонії, території із самоуправлінням, орендовані райони та ін.).
Найбільш популярними офшорними юрисдикціями вважаються Британські Віргінські Острови, Співдружність Багамських Островів, Республіка Панама, Острів Мен, Гібралтар. Офшорні фірми реєструються і у деяких респектабельних країнах (традиційних міжнародних фінансових центрах світу) – Ліхтенштейні, Люксембурзі та деяких ін. Всього відомо близько 300 юрисдикції, що представляють іноземним компаніям можливості міжнародного податкового планування. Кількість класичних офшорних районів не перевищує 50 – 60.
2. У корпоративних схемах використовуються також пільгові компанії іншого типу. Вони розташовуються у країнах, що відносяться до категорії юрисдикції з помірною чи проміжною системою податків. Особливість такої юрисдикції полягає в тому, що тут створено привілеї для компаній, які спеціалізуються на “транзитних” та інвестиційних операціях в інтересах материнської фірми.
У цих країнах істотно скорочені чи практично відсутні податки на прибуток від доходів, отриманих за кордоном. Країни з “помірною” податковою системою мають широку мережу угод про усунення подвійного оподатковування, що робить їх зручним транзитним пунктом для переказу капіталів. До цієї групи країн відносяться такі високорозвинені держави, як Швейцарія, Нідерланди, Люксембург, Кіпр, Данія, Ірландія. Іноді до цієї групу юрисдикції включають також Австрію.
Загальний рівень оподаткування тут у цілому відповідає світовим стандартам і не є пільговим. Податок на прибуток складає 30 – 40 %, у деяких випадках, як в Ірландії, – 10 – 20 %.
Сервісні структури, розташовані у закордонних зонах з “помірним” рівнем оподаткування, бувають трьох основних типів. Це оперативно-холдингові компанії, фінансові компанії та ліцензійні фірми, що спеціалізуються на управлінні закордонними нематеріальними активами.
Таким чином, “транзитні” корпоративні схеми звичайно складаються з таких груп господарських суб’єктів:
фірми, що виробляють продукцію та послуги за профілем підприємства. При виборі місця розміщення звичайно орієнтуються на основні ринки збуту та фактори виробничо-технологічного характеру;
фірми, розташовані у країнах з “помірним” податковим режимом;
офшорні фірми в податкових гаванях.
Корпоративний “ланцюг” зазвичай має такий вигляд: “офшорна фірма – компанія “транзитного” типу – профільне підприємство компанії”.
При організації закордонних дочірніх фірм та філій у багатьох випадках злочинцям буває доцільно “замкнути ланцюжок” власності та контролю на компанію, що знаходиться у пільговій податковій юрисдикції. Інакше кажучи, материнська компанія здійснює володіння дочірніми фірмами і великими частками участі не безпосередньо, а через проміжну компанію. Таким чином, вона відіграє роль допоміжного центра прибутку материнської фірми, центра управління закордонною нерухомістю та іншими видами активів. Такі компанії визначаються у міжнародній практиці як оперативно-холдингові фірми. У пільгових “холдингових” юрисдикціях холдингам надаються такі основні види пільг:
зниження податку “у джерела”;
звільнення від податків на прибуток у вигляді дивідендів;
звільнення податку на доходи від переоцінки активів;
зниження податку на власний капітал (net worth tax).
Зазначені привілеї неоднакові і зустрічаються у різних комбінаціях. Традиційними холдинговими юрисдикціями вважаються Нідерланди, Швейцарія, Люксембург, Бельгія, Ірландія; з деякими застереженнями до них можна віднести Австрію і Данію. Сьогодні явилися нові території, що залучають до себе холдингові компанії, – Гібралтар, Мадейра та Маврикій. Загальна схема офшорної структури за участю проміжного холдингу створюється за допомогою використання сприятливої юрисдикції. Між материнською фірмою і холдингом часто створюється ще одна ланка – офшорна компанія. В результаті володіння холдинг стає конфіденційним, а дивіденди, переказані через його рахунки, виводяться з-під податку на прибуток.
Умови створення і функціонування холдингів у різних юрисдикціях є неоднаковими. Кожна з них має свою специфіку, що сприяє проведенню операцій конкретних типів. Як приклад, можна порівняти діяльність холдингової компанії у Люксембурзі і на Кіпрі.
Люксембурзький офшорний холдинг звільняється від будь-яких податків на прибуток. Кіпрська офшорна компанія платить податок по ставці 4,25 %. При більш детальному розгляді з’ясовується, що люксембурзький холдинг має право проводити тільки визначені види операцій і, насамперед, володіти “портфельними” пакетами акцій, що робить його зручним для діяльності на європейських ринках цінних паперів. Якщо ж його операції виходять за межі дозволеного переліку операцій, він втрачає всі свої податкові пільги. Крім того, люксембурзькі офшорні холдинги виключено зі сфери дії угод про усунення подвійного оподатковування.
Кіпрська офшорна холдингова компанія має важливу перевагу. Тут відсутні обмеження на характер операцій. Зокрема, відсутній податок на доходи від розпорядження нерухомістю та іншими активами (capital gains). Це робить його зручним інструментом для проведення операцій з капіталомісткими активами. Крім того, Кіпр має угоди про усунення подвійного оподатковування з багатьма країнами. Дія більшості з них поширюється і на офшорні компанії.
Після набуття чинності (з 1 січня 1992 р.) директив Європейського Співтовариства 90/436/ЄС і 90/435/ЄС “географія” холдингового бізнесу істотно змінилася. Податкові директиви встановлюють єдині правила оподатковування для всіх країн ЄС. Вони мають “пряму” дію. Такого роду директиви покликані впорядкувати податкову систему Об’єднаної Європи. У даний час уніфікації було піддано лише готельні аспекти європейської податкової системи. Зокрема, згадані директиви ЄС встановлюють правила оподатковування материнської фірми та її дочірніх компаній, що знаходяться на території ЄС. Зміст нових директив полягає в тім, що дивіденди, що надійшли на адресу материнської компанії, звільняються від податків “у джерела”. Директиви поширюються на дивіденди дочірньої фірми в тому разі, якщо материнська компанія володіє мінімум 25 % акцій. Директиви були введено для поліпшення умов функціонування європейських транснаціональних структур. Однак, сфера дії директив поширюється винятково на країни Союзу. Наприклад, якщо центр управління та контролю нідерландської компанії знаходиться на Мальті (схема Нідерланди–Мальта є однією з розповсюджених схем податкового планування в Європі), тоді така компанія не може користатися пільгами, що випливають з директив.
Холдингові схеми за участю європейських компаній стали більш ефективними. Згідно з багатьма європейськими податковими угодами мінімальна планка податку “у джерела” складає 5–10 %. Після прийняття директив втрати холдингів “у джерела” скорочуються до нуля (при дотриманні умов директив). Наприклад, відповідно до податкових угод Великобританії з Бельгією, Нідерландами, Францією, Італією і Люксембургом податок “у джерела” складає 5 %. Нові директиви ці втрати взагалі усувають.
Такі нововведення віднесли за податковим статусом дочірню фірму в Європі до положення філії. З податкової точки зору, вони стали практично еквіваленті (раніше вибір між ними вимагав особливого обґрунтування). У результаті введення директив переказ капіталів у формі дивідендів у деяких випадках став більш перспективним порівняно з переказом доходів від продажу активів. При плануванні інвестиційного проекту звичайно розглядаються обидва варіанти: реалізацію доходів шляхом наступного продажу активів (доход – capital gains – звичайно включається в оподаткований прибуток) і переказ прибутків у формі дивідендів (його умови покращилися завдяки директивам). Раніше пріоритет мав, як правило, перший варіант.
Зросла ефективність європейських “міксерних” схем. Схеми цього типу застосовуються у разі, коли проміжний холдинг чи закордонну штаб-квартиру розташовано у Великобританії. Система “податкового кредиту” цієї країни забезпечує повернення закордонних податкових втрат дочірніх фірм холдингу, що здійснюється конкретно для кожної країни. Таким чином, якщо дивіденди від компанії в Ірландії (податок 10 %) та Німеччині (50 %) “змішуються” у проміжному холдингу в Нідерландах, то ефект “податкового кредиту” у Великобританії буде більш позитивним.
Директиви сприятливо позначилися на положенні холдингових компаній у Нідерландах. Дивіденди виключалися з податкової бази нідерландських компаній і раніше. Однак для цього необхідною була “кваліфікована участь” (25 %). Вкладення повинні були мати не “портфельний”, а “активний” характер. Тепер цю умову по відношеню країн ЄС усунено.
Директиви 90/436/ЄС і 90/435/ЄС доповнює Директива 90/ 434/ЄС (Mergers Directive). Вона регулює та уніфікує умови конструювання холдингових об’єднань у Європі. Її дії поширюються на “злиття” і “поділ” компаній, переказ активів, обмін акцій. Зміст цієї директиви полягає в тому, що звільняються від оподаткування прибутки, які нараховуються податковими інспекціями при проведенні такого роду операцій. Зокрема, акції у процесі злиття, поділу та продажу активів у деяких випадках можуть обмінюватися за номінальною вартістю. Інший варіант, що може вибрати підприємець, полягає в тому, що при проведенні такого роду операцій на європейській арені усувається подвійне оподатковування.
На відмінність від холдингів, що оперують інвестиційними капіталами, фінансові компанії використовуються для переказу фінансових ресурсів у вигляді кредитів і відсотків по них.
У загальному вигляді операції фінансових фірм мають такий вигляд. Фінансова компанія залучає позикові кошти від материнської компанії і видає кредит незалежним особам чи іншій дочірній фірмі материнського холдингу. Використання посередницьких фірм дозволяє значно знижувати податкові втрати, пов’язані з переказом кредитних ресурсів з однієї країни до іншої. Фінансові компанії створюються в юрисдикціях, що представляють спеціальні податкові пільги, які полегшують діяльність фінансових компаній. Часто використовується комбінація з фірми в “податковій гавані” та фінансової компанії в країні, що має сприятливі угоди про усунення подвійного оподатковування. Фінансова компанія, розташована в районі зі сприятливими податковими умовами ввозу і вивозу відсотків, отримала у діловій практиці назву “провідна”. “Оптимальна” юрисдикція для розміщення фінансової компанії повинна відповідати зазначеним нижче вимогам:
надання фінансовим компаніям офіційного права проведення кредитних операцій;
наявність широкої мережі податкових угод, зниження податку на “у джерела” на банківський відсоток (як правило, до 0);
пільгові принципи оподатковування кредитної “маржі” – різниці відсотків за отриманими і виданими кредитами.
За фінансову компанію може виступати будь-яка офшорна фірма. Обмеження сфери діяльності офшорної компанії у податкових “гаванях” звичайно відсутні (вони стосуються виключно ліцензованих видів діяльності – депозитної, страхової та т.ін.). Однак фінансова компанія в офшорній зоні має істотні недоліки. Головна з них полягає в тому, що відсотки за кредит, виданий офшорною компанією, підлягають оподатковуванню “у джерела” у повному обсязі.
Таким вимогам частково відповідає багато юрисдикцій. Однак, найбільш сприятливою країною для реєстрації фінансових компаній є Нідерланди, мають у своєму розпорядженні велику кількість податкових угод, більшістю з яких не передбачено податку “у джерела” на спрямований сюди відсоток по позичках. Процентна “маржа” до визначеної межі цілком виключається з оподатковування. Але оподатковуваний прибуток не може бути нижчим за визначену величину – 0,25 % суми кредиту.
Частина ресурсів материнської компанії розміщується в офшорній зоні. Офшорна компанія передає їх у вигляді кредитів фінансової компанії, яка кредитує материнське підприємство. На останньому етапі податкова економія досягається за рахунок усунення податку “у джерела”, що передбачено податковою угодою з державою, де розташоване материнське підприємство, і Нідерландами. Крім того, діє ряд пільг з рефінансування довгострокових кредитів інвестиційного характеру, отриманих з-за кордону. Дана схема дозволяє найбільш ефективно використовувати ресурси закордонних дочірніх фірм для фінансування бізнесу в материнській юрисдикції чи будь-якій іншій країні, якщо у Нідерландах з нею діють вигідні податкові угоди.
У світовій корпоративній практиці часто зустрічаються фінансові установи банківського типу, що не є банками в повному розумінні цього поняття. До них належать фінансові компанії з ліцензією на проведення різних фінансових операцій. У деяких випадках не потрібна навіть спеціальна ліцензія. Достатньо закріпити відповідне положення у статуті компанії. Як приклад, можна навести “ощадні каси” Нідерландів та фінансові компанії у Республіці Вануату (в останньому випадку потрібна ліцензія). Однак, вони не мають права відкривати банківські кореспондентські рахунки та приймати депозити. Комбінації різних фінансових інститутів – офшорних банків, холдингів, фінансових компаній – можуть істотно розширити можливості комерційних банків, а також великих небанківських компаній. Фінансові компанії зручно використовувати у торгівлі боргами – факторинговими операціями. Ефективність зросте у випадку їх використання у поєднанні з офшорними банками.
Ліцензійні компанії використовуються як допоміжний інструмент міжнародного корпоративного планування. Існує два варіанти таких схем. По-перше, це операції з нематеріальними активами (правами на інтелектуальну і промислову власність). Вони забезпечують чималу частину доходів багатьох міжнародних і російських корпорацій. Відповідно, і здійснювати їх вигідніше на базі спеціалізованих фірм у зонах податкових пільг. Пільговими територіями для ліцензійних компаній вважаються Ірландія, Люксембург, Кіпр та деякі ін. Ліцензійні компанії можуть користуватися такими групами пільг:
відсутністю податків “у джерела” на доходи і платежем за використання інтелектуальної власності (ноу-хау);
пільговим оподаткуванням платежів “роялті” чи виключенням їх з податкової бази;
звільненням від податків на операції з патентами на винаходи, створені у даній юрисдикції.
Інша сфера застосування ліцензійних компаній – реалізація схем податкового планування на основі використання “формальних” інтелектуальних цінностей виключно з метою податкової економії. У деяких країнах нематеріальні активи мають пільговий податковий чи амортизаційний режим. Відповідно, перерозподіл активів і доходів від них може використовуватися в різноманітних схемах податкового і фінансового планування.
Схема передачі ліцензії на використання прав інтелектуальної власності здійснюється таким чином. Материнська компанія створює пільгову ліцензійну фірму. Ліцензійна компанія на основі субліцензійної угоди передає дочірній фірмі або іншій дочірній компанії зазначені ліцензії. В одному випадку здійснюється одержання доходів у безподаткових умовах. В іншому – у вигляді платежів роялті оформляється частина внутріфірмових переказів коштів.
У міжнародному корпоративному плануванні широко застосовуються офшорні страхові компанії різних типів. Офшорний бізнес уможливлює розвиток як власної страхової діяльності, так і проведення страхових операцій з метою податкового та фінансового планування материнської компанії. Міжнародні страхові операції – перспективний напрям розвитку вітчизняних страхових фірм. Внутріфірмову офшорну страхову чи перестрахувальну компанію може відкрити будь-яке вітчизняне підприємство.
У міжнародних корпоративних схемах застосовуються компанії двох типів – страхові та перестрахувальні. Вони, у свою чергу, можуть бути або внутріфірмовими (“кептивними”), або діяти на відкритих страхових ринках. Перестрахувальні компанії страхують ризики інших страхових компаній, що обслуговують клієнтів. Процедура реєстрації компанії цього типу звичайно значно спрощена порівняно зі страховими компаніями загального профілю. У більшості юрисдикцій страхові компанії, що діють на відкритих ринках, піддаються страховому нагляду місцевою владою. Страхування – вид діяльності, що ліцензується. Страхова компанія зазвичай повинна володіти значним статутним капіталом.
Найчастіше у міжнародних страхових схемах використовуються закордонні внутріфірмові страхові компанії (“кемптивні” страхові фірми). Російське законодавство перешкоджає діяльності іноземних “страховиків” на російських страхових ринках. Однак до сфери можливого страхового ринку іноземних компаній входить великий спектр зовнішньоекономічних операцій. Для великого експортера чи імпортера існує сенс самостійно страхувати власні постачання, усуваючи необхідність звертання до інших фірм і передачі їм частини прибутку. Зрозуміло, при цьому значно зростають ризики. Але існує можливість перестрахування ризику у “страховика” з визнаною міжнародною репутацією. Поділ ризиків спричиняє умови для ефективного здійснення внутріфірмової страхової діяльності.
Схема страхових операцій подібного типу “працює” так. Компанія створює офшорну страхову фірму. З її допомогою страхуються зовнішньоторговельні постачання материнської фірми, а страхова компанія виступає за іноземну. Найбільша частка страхової премії може бути “уловлена” при постачаннях “экс-фекторі” (можливі застосування й інші базиси ціни). У разі, якщо обсяг застрахованих ризиків є великим, офшорна страхова компанія перестраховує частину їх в одній з найбільших світових страхових компаній. Слід зазначити, що зобов’язання перестраховувати ризики підвищує шанс одержання страхової ліцензії у багатьох “пільгових” страхових юрисдикціях.
Діяльність іноземних компаній на страхових ринках багатьох країн обмежена. Це обмеження не розповсюджується на перестрахувальні операції. На цьому заснована інша група схем корпоративного планування з використанням страхових механізмів. Умови відкриття перестрахувальних компаній за кордоном найбільш ліберальні. Однак, тут необхідно участь вітчизняної страхової компанії. Так, українська страхова компанія страхує ризики материнської фірми. Материнське підприємство створює перестрахувальну фірму, а та “підключається” до страхування її ризиків. Перестрахувальна фірма може бути заздалегідь “заготовлена” українською страховою компанією.
На сьогодні багато офшорних юрисдикцій реєструють на своїй території страхові фірми. “Перестрахувальну” фірму можна зареєструвати практично повсюдно. При плануванні великомасштабних і систематичних операцій рекомендується розглянути традиційні “страхові” юрисдикції. Серед них можна виділити Ірландію, Кіпр, Багамські Острови, Гернсі та Джерсі. Юрисдикція Теркс і Кайкос надає унікальні можливості для створення страхових фірм широкого профілю. Офшорний режим тут поєднується з можливостями ведення страхових операцій різного типу. Ліцензія надається на підставі спеціального бізнес-плану. Цілком реальним є створення офшорних підприємств за майновим страхуванням та страхуванням транспортних ризиків.
Глобалізація соціальних та економічних процесів спричинила глобалізацію злочинності. Пристосовування міжнародного криміналу до використання у злочинних цілях досягнень науково-технічного прогресу, лібералізація режимів переміщення фінансових і товарних потоків і послуг, недоліки правових систем, що забезпечують боротьбу з “відмиванням брудних” грошей поставили перед міжнародною спільнотою завдання універсалізації правових механізмів. А брак міжнародного співробітництва у галузі регулювання фінансових ринків може вплинути на фінансово-економічні кризи, підвищення економічних і політичних ризиків, зниження рівня міжнародної безпеки.
|
