Доклад: Історія друкарства 2

Докладне вияснення історії нашого друкарст­ва має для нас, українців, велике значення, бо якраз воно особливо яскраво підкреслює стан нашої давньої культури, якраз воно по­казує, якими культурними були ми в ста­ровину. Стан нашого давнього друкарства давав нам тоді повну змогу не тільки займа­ти почесне місце серед цілого слов'янського світу, але й дорівнюватися технікою своїх видань культур­ним народам Європи.

Розпочавшись в Германії, друкарство надзвичайно швидко ширилося на всі сторони; але рух поширення його на периферії все зменшувався в міру віддалення від Ні­меччини. Перша друкована книжка Європи появилася в Майнці, в друкарні Гутенберга , 1450 р. Дальше поширен­ня друкарства по Європі видно з цеї таблички початків друкарства:

Як бачимо, друкарство відразу пішло по Європі і до кінця XV віку вже ціла Європа вкрита була друкарнями.

Звичайно, із слов'янських народів найскоріше прийшло друкарство до тих, що найближче стикалися з німцями. Це були чехи, і вони перші розпочали слов'янське друкарство, ще року 1478. І дедалі на схід, тим пізніше пробивалося друкарство; головним чином серед слов'ян ширилося дру­карство вже з початком XVI віку. Ось ця табличка покаже нам поширення друкарства серед слов'янського світу:

Як бачимо, по чехах українці займають перше місце серед цілого слов'янського світу, хоч безпосередньо й не стикалися вони з Європою так близько, як, скажімо, сусі­ди поляки.

Ось іще одна табличка—вже самого кирилівського друку. Перша книжка кирилівського друку появилася:

Як бачимо, західні українці займають тут уже перше місце, а далі на схід друкарство посувається дуже поволі.

Давня Україна, запровадивши в себе друкарство, хутко переконалася у великій освітній силі його. Цікаво підкрес­лити, що з українських друкарень виходили книжки не тільки богослужбові, але багато книжок і світського зміс­ту, і при тому різними мовами — церковно-слов'янською, польською та латинською, чим українське друкарство так відрізняється, скажімо, від друкарства московського, де друкувалися книжки переважно церковні.

Доля судила, щоб найперші книжки, надруковані кири­лицею , серед цілого слов'янства були українські. Перший друкар українських книжок був родом німець — Швайпольт Фіоль, походив десь із Нейштадту в Франконії, де родина Фіолів була поширена. Рід Фіолів рано емігрував до Польщі і батько нашого Швайпольта (Святополка) жив, здається, в Любліні, а пізніше перейшов до Кракова. В той час у Кракові жило багато українців, тут була для них окрема православна церква. От десь з цими краківськими українцями й зійшовся Фіоль, і навчився від них мови .

Головним ремеслом Фіоля було гафтярство—вишиван­ня шовком . Від природи Фіоль був людиною надзвичайно здібною, до всяких інженерних робіт. Фіоль бував у Німеччині, і тут добре приглядав­ся, а, може, і вчився різних технічних праць. У всякому разі вже на 1489 рік Фіоль настільки був видатним «механіком» у Кракові, що придумав особливі машини, «ніде до того не видані», для висушування копалень від води, на які король видав йому привілею.

Де й коли вчився Фіоль друкарства, нічого не відомо. Певне, бував він у Німеччині і там навчився нового тоді друкарського ремесла; навчився від добрих майстрів, бо друки Фіоля не були гіршими від тогочасних німецьких друків.

І певне, ще десь 1489 р., а може й раніше, Фіоль став до друкарської праці, до друку найперших українських книжок. Знайшов Фіоль і майстра, що надзвичайно гарно, за вказівками самого Фіоля, виготовив йому потрібний шрифт; був це теж німець — Рудольф Борсдорф з Брунсвіку, що жив у Кракові.

Першими книжками, які видрукував Фіоль, були Окто­їх та Часословець, обидві 1491 р.; котра вийшла раніше, тобто котру з них вважати первенцем українського дру­ку—не відомо, але традиція вважає Октоїха 1491 р. за найпершу слов'янську книжку, друковану кирилицею. Крім цього, надрукував Фіоль ще дві книжки — Тріодь пісну та Тріодь цвітну , але вже без зазначенню місця та часу дру­ку. Збереглася звістка, шо Фіоль видрукував ще й п'яту книжку—Псалтир , але самої книжки до нашого часу не дійшло.

Для кого друкував Фіоль свої книжки? Через те, що книжки ці — це найперші друковані книжки серед цілого слов'янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих друків: там, де Фіоль не був зв'язаний тради­ційним церковно-слов'янським текстом, там мова його ви­дань має дуже багато відзнак живої української мови.

Але праця Фіолева кінчилася трагічно: 1491 р. його арештувала краківська духовна інквизиція , і по довгій тяганині визволився Фіоль лише в середині 1492 р. Праця Фіолева спинилася, а книжки його, як каже переказ, спа­лено.

По такій невдачі Фіоль покинув Краків і перебрався на Угорщину, до вільного королівського міста Левочі, Спишського комитату. Можливо, що Фіоль хотів тут ще зайня­тися друкарством, але на це він не мав вже матеріальних засобів. Помер Фіоль десь у 1525 р.

Основоположником книгодрукування у Великому князівстві Литовському був Георгій Франциск Скорина – перший білоруський просвітник , визначний діяч всього слов’янського книгодрукування.

Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані “малі книжечки”, практичні у користуванні . Але найцінніше в усіх виданнях Скорини те , що він сам зробив переклади кожної книжки , супроводжував її коментаріями, роблячи наголос на просвітницьких елементах. У передмові до “Псалтиря “ він говорить: “Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому и безумному , богатому и убогому , младому и старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычая и познати мудрость и науку ”.

Його діяльність стала дороговказом у слов’нському книгодрукуванні.

Одним з перших друкарів і засновником друкаркарства на Україні і Росіїї являється Іван Федоров. Де народився , у кого навчався своєї майстерності Іван Федоров – про це не збереглося надійних джерел.

Коли ж у Москві почалась діяльність першої або перших друкарень, Федоров, на думку сучасних дослідників, перейшов туди справщиком. Там він, на думку вчених, створив і видав друкований буквар — «Начало учення детям». Ця книга збереглась в англії, куди її вивіз в XVI сторіччі англієць, який хотів, мабуть, зміцнити свої знання російської мови.

Аналіз шрифтів, побудови, змісту і навіть друкарських помилок, припущених у цьому виданні, порівняння з львів­ським букварем І. Федорова, виданим у 1574 р., дозволили прийти до висновку, що випустив цю книгу І. Федоров в одній з перших московських друкарень. Склав він її, користуючись своїм досвідом викладання.

Особливістю російського друкарства було те, що воно з перших своїх кроків стало державним. » У 1563 р. Іван Федоров разом з Петром Мстиславцем очолив царську друкарню. Тут були створені всі умови для успішної роботи. Не відчувалось нестачі в коштах. Мабуть, не брак було й моральної підтримки з боку передових кіл. Менше ніж за рік з друкарні вийшов «Апостол». Він мав при собі післямову, що викладала передісторію російського друкарства й містила дату виходу книги — за сучасним календарем 1 березня 1564 р.

Це була прекрасно оформлена богослужебна книга, яка повинна була зберігатися в церкві, чекаючи святочної служби, коли з неї читали. Але цим значення «Апостола» в жодному разі не обмежувалось. Недарма «Апостол» був у кожної освіченої людини того часу.

Текст «Апостола» мав чимале культурне значення. В ньому було багато запозичень з грецьких і римських авторів. Мудрість окремих міркувань стала надбанням культурних людей того часу.

Одержати справжній текст «Апостола» здавалося рівною мірою потрібним і тим, хто боровся за зміцнення старого в житті країни, і прихильникам нового.

Інша справа — мова книги. Більшість духовників вчили, що «гріх простим честі «Апостол» і Євангелії», при пере­писуванні застерігали книжкові слова «простими безчестити».

Іван Федоров, ставлячи перед собою мету дати книгу не лише для богослужіння, а й для читання, усував з мови старих «переводів» «Апостола» те, що було б незрозумілим тому, хто не знав тонкощів старослов'янської мови; наближав правопис слів до їх звучання.

Він також відновив за грецьким оригіналом деякі місця, що пропускалися в списках «Апостола», зокрема, гостру розмову Савла з богом.

«Жестоко ти єсть противу рожну прати» — погрожує господь апостолові Савлові. Цей вислів, відновлений у Федорівському виданні, укріпився в східнослов'янських мовах.

Немає сумніву, що І. Федоров добре знав, на що нара­жався, коли свідомо порушував заборону замінювати книж­кові слова народними. Але поки він міг сподіватися на підтримку прогресивних кіл духовенства.

«Апостол» вийшов з друку на початку 1564 року. А в 1565 році виходять два видання «Часовника» — книги, яка була в той час першою книгою для читання. Два видання за один рік — хіба потрібний кращий доказ того, яка була потреба в цій книзі!

Як бачимо, за кілька років першодрукар створив друко­вану бібліотеку, що містила у собі й буквар, й книгу для початкового читання, і церковнослужебну книгу, яка разом з тим була надихаючим і збуджуючим думку читанням для високорозвинених людей.

Важко догадуватися, як широко і корисно для російської культури розгорнулася б діяльність І. Федорова, коли б не змінилося становище у Москві і влада в церкві не перейшла до рук найбільших мракобісів. Покарання посипалися на голови багатьох представників кіл, з якими був міцно зв'яза­ний і погляди яких відбивав у своїй діяльності першодрукар. Не могли вони обминути і його.

У кінці 1565 чи на початку 1566 року І. Федоров і П. Мстиславець покинули Москву і переїхали у велике кня­зівство Литовське.

Пізніше, у передмові до львівського «Апостола», розповідаючи про те, що мусив покинути Москву, І. Федоров пояснював це наклепами різних священоначальників і свяще-нослужителів, які «погано розумілися на граматиці». Це свідчення дає підстави гадати, що Федорова обвинувачували у якихось викривленнях релігійних текстів, що містилися у його виданнях.

І. Федоров пізніше писав, що не цар його переслідував. І справді, політична лінія, витримувана першодрукарем, була служінням інтересам централізованої московської держави, вона була відображенням і перетворенням у життя поглядів тих історично прогресивних кіл, які певний час спрямовували централізаторську діяльність Івана Грозного.

З Москви І. Федоров і П. Мстиславець в жодному разі не втекли. Вони мали можливість виїхати разом, з майже всім своїм друкарським устаткуванням і приладдям. Це підтверджується тим, що літери, якими друковані немосковські видання Федорова, відлиті з тих самих пунсонів, що й у Москві; заставки тиснуті з тих саме дощок.

Переїзд першодрукарів відповідав спільним інтересам єднання українського, білоруського і російського народів. Вже до цього зверталися до Москви українці з проханням допомогти їм у влаштуванні «тиснення печатного».

І. Федоров і П. Мстиславець були поважані і потрібні українцям і білорусам майстри. Відомий прихильник право­слав'я гетьман Ходкевич запросив Їх у містечко ЗаблудІв, розташоване між Білостоком і Гродно, щоб заснувати друкарню.

Друкарня була створена порівняно швидко, в основу її були покладені привезені з Москви матеріали.

Влітку 1568 р. почалось друкування книги «Євангеліє учительное». Це був важливий виступ у боротьбі проти окатоличення білоруського і українського населення. Воно одержувало кілька тисяч примірників книги, що містила основні богослужебні тексти не чужою латинською мовою, як у костьолах, а в основному зрозумілою старослов'янською.

Була тут і післямова першодрукарів. Вони писали, зокрема, що книга «видрукована».

У свій час російський історик В. Рум'янцев, переглянувши назви деяких друкарських професій та частин друкарського верстату, прийшов до висновку, що «всі терміни наших першо­друкарів були італійські», що свідчило, на його думку, наче і техніка друкарська була запозичена з Італії.

Як показали дослідження радянських вчених, спосіб Дру­кування був вироблений Іваном Федоровим й іншими москов­ськими друкарями — його сучасниками — шляхом власних шукань, лише на основі уявлень про друковану книгу і суть друкарства. Тож цілком зрозуміло, що й твердження, ніби терміни наших першодрукарів були іншомовні, не може бути вірним. Ще за часів Івана III — за три чверті сторіччя до Федорова — знала російська мова слово «печатньїй» у зна­ченні друкований і «печатник» — у значенні видавець, вироб­ник друкованої книги.

Російське слово «печатньїй», походить не від «печатать» (тоді було б «печатаний»), а від слова «печать», що мало в описуваний час значення — знак, який нанесений не шляхом писання.

« Печатная книга» значило книга, яка несе на собі не писанням зроблений знак. Самий виробничий акт друкування одержав пізніше назву «тиснуть». «Печатать» же довгий час значило передусім видавати, публікувати. Лише пізніше це слово було твердо перенесене на самий процес друкування, а «тиснуть» — на повторюваний елемент цього процесу. Подібно розвинулись й значення українських слів «друку­вати» і «відбивати».

У передмові до «Апостола» Івана Федорова, виданого у Москві, ми на позначення друкарства і зв'язаних з ним уявлень зустрінемо лише слова від кореня печат.

Перегляд термінології московських друкарів, що зберег­лась з XVII віку, також свідчить про перевагу в ній не італійських чи німецьких термінів, а російських—друкарський верстат називався «стан», літери — «слова», складач — «наборщик».

Перші російські друкарі називали себе рідною мовою — «печатники». І лише, переїхавши на землі Білорусії і України, почали називати себе так, як говорив народ, для якого вони тепер видавали книги, — «друкарі».

У тому ж заблудівському Євангелії, у передмові до нього, написаній Г. О. Ходкевичем, згадується й про походження Федорова. Він названий Іван Федоров Москвитін. В наступ­ному це стало традицією першодрукаря — завжди при своїм прізвищі з гордістю згадувати своє московське походження.

У Заблудові І. Федоров видав й ще одну книгу — «Псалтир». Над нею він трудивсь уже один, бо П. Мстиславець поїхав у Вільно, де купці — брати Мамоничі заснували друкарню.

Незабаром старий вже гетьман Г. О. Ходкевич чи через політичний тиск з боку урядових кіл, чи через хворобу втратив інтерес до друкарства і запропонував подарувати Федорову сільце, де б той міг спокійно і безтурботно, в розкоші прожити все своє життя. Першодрукар відмовився. Він обрав місцем продовження своєї діяльності Львів, де поклав початок українському книгодрукуванню.

До Львова Іван Федоров прибув десь на кінці 1572 р. чи трохи раніше. Львів — місто з розвиненим ремісництвом і широкими торговельними зв'язками був одним з найбільших центрів боротьби українського народу проти насильницького ополячення і окатоличення.

На запровадження друкарства на Україні великий вплив зробила ця могутня боротьба, яка розгорнулась в XVI ст., і особливо в другій його половині. Вона викликала велику потребу в книзі, яка могла бути задоволена тільки шляхом запровадження друкарства. Необхідність запровадження друкарень на території Західної України особливо усвідомлю­валась ремісниками і бідним духовенством. Недарма Іван Федоров дістав грошову допомогу на організацію друкарні у Львові не від багатіїв, а від середнього міщанства. Це свідчить, якого великого значення надавав український народ заснуванню друкарства.

І. Федоров оселився не у самому Львові, не між міськими мурами, де жили багатші люди, а за Їх межами, у добре й зараз відомому львів'янам — Підзамчі — під схилами Замкової гори. Серед простих людей знайшов він друзів, помічників і учнів.

З тих, хто допомагав Федорову, дехто стали його учнями і відіграли згодом немалу роль у продовженні львівського друкарства. Це були міщани Сачко Сідляр і Сенько Корунка, чернець Мина. Допомагали Федорову в його роботі Гринь Іванович, який приїхав разом з ним із Заблудова, і син першо­друкаря — Іван Друкарович, який став палітурником.

В лютому 1574 р. вийшло львівське видання «Апостола». Це був первісток українського друкарства. Це була також перша друкована книга, видана у Львові.

Видання багато в чому повторювало московське. Шрифт був відлитий з тих самих матриць, ті самі були здебільшого й прикраси. Правда, зустрічався шрифт нового зразку — похилий; ним друкувалися примітки по краях сторінок. Наново була замовлена гравюра із зображенням легендар­ного автора «Апостола». На останньому аркуші був вміщений на всю сторінку книжковий знак, який мав великий симво­лічний зміст. Серед переплетінь дещо фантастичного рослин­ного орнаменту були вміщені два герби. Перший — міста Львова: лев на фоні міських воріт з трьома вежами. Другий,— символічне значення якого не розшифроване, — був гербом самого Федорова. На ньому написано ЇОАН і зображений знак у вигляді вигнутої полоси (що нагадує літеру S, написану у зворотню сторону), яку увінчує стріла.

Надзвичайно важливим є підпис під книжковим знаком, який нагадує про московське походження друкаря.

Та найдорогоцінніше для нас у Львівському «Апостолі» — післямова Івана Федорова — прекрасний, пристрасний твір української публіцистики XVI сторіччя — «Ця ж бо повість пояснює, звідки почалася і як створена була друкарня ця». Федорівська післямова — твір великого історичного значення і глибокого, тонкого політичного ліризму.

На початку післямови першодрукар повідомляє, що «ство­рена була друкарня ця у царюючому граді Москві в 7070 перший рік (1563)». Це надто важлива заява. Тут йдеться, звичайно, не про те, що пунсони чи заставки чи інший друкар­ський матеріал були привезені Іваном Федоровим з Москви. Тут проголошується єдність і спадковість самої установи, її ідеологічного спрямування.

Далі І. Федоров розповідає історію свого переїзду в князівство литовське. Говорить він про своє перебування у Ходкевича.

Гордо звучить— наче відповідь Федорова Ходкевичу — закінчення цього відрізку: «Не пристало мені, ані оранкою, ані сіянням насіння скорочувати час свого життя, бо замість плуга володію я мистецтвом приладдя ремісничого, а замість хліба повинен розсівати духовне насіння по світу й усім по чину роздавати духовну цю поживу».

Рядки ці блискуче підтверджують, що Федоров прекрасно розумів значення друкарства як знаряддя освіти і виховання. Не погорда селянською працею, а свідомість важливого зна­чення освіти для народу («усім по чину роздавати!») звучить у наведених рядках.

Післямова до Львівського «Апостола» не має собі ні рівної, ані схожої серед післямов до слов'янських друкованих книг. Звичайно післямови містили у собі лише коротку характе­ристику обставин видання та самої книги. Другої такої гостро публіцистичної й глибоко ліричної розповіді друкаря про своє життя, поневіряння й вірність своїй справі, яка була б разом із тим гімном книговидавництву, ми не знаємо.

Львівський «Апостол» розійшовся не лише по землях України. По всій землі руській, до Москви і на північ від неї аж до Архангельська , поширювалось з часом Федорівське видання.

А першодрукар одразу почав виготовляти нову книгу. Коротенька післямова до неї містила звернення до «християн­ського руського народу грецького закону», тобто до право­славних українців. «...Заради швидкого навчання дітей скоро­тив мале щось. І якщо праця моя виявиться гідною Вашої милості прийміть ЇЇ з любов'ю. А я радий трудитися й над іншими угодними вам книгами, якщо дасть господь по ваших святих молитвах».

За цією післямовою були вміщені герб Львова і герб Івана Федорова. Наявність книжкового знаку й дозволила в наш час вирішити питання про автора і складача книги.

Кілька сторіч нічого не було відомо про цю книгу. Тільки в 1927 р. відомий російський балетмейстер Сергій Дягілев, який мав пристрасть збирати старовинні російські книги і рукописи, перебуваючи в Римі, побачив, як він писав, «чудесну, потрясаючу російську книгу». Це й була перша (або друга, якщо рахувати московський Буквар), з усіх друкованих східнослов'янських граматик і вийшла вона з дру­карського верстату Івана Федорова. В 1953 р. ця книга була передана в бібліотеку Гарвардського коледжу у Сполучених Штатах Америки.

Буквар складається з двох частин. У першій вміщені власне азбука, матеріал для вивчення літер та складів, слова на відповідні літери, наведені зразки відмінювання, окремі вислови. У другій частині надруковано тексти найбільш вжи­ваних молитов, які треба було читати й запам'ятовувати.

Закінчувалась книга повчанням, окремо для дітей та окремо для батьків. Деякі з цих повчань, поряд із чисто виховним змістом, містили й пересторогу ворогам. Ось одне з них, найбільш характерне: «Не дотикайся межей чужих й на поле сироты не вступуй, понеже мститель их силен єсть».

Львівський Буквар Івана Федорова — важлива ланка в цілому ланцюзі зусиль, спрямованих на те, щоб відновити єдність літературної мови східних слов'ян. Мова його — церковнослов'янська спадщина, прийнята російською тради­цією, — була перенесена в українську культуру. Цей культурний вплив Москви на Україну і Білорусію був надзвичайно сильний в період після Люблінської унії 1569 р., яка значно посилила гноблення українців і білорусів. Коли в кінці XVII століття відбувся зворотній процес впливу літературної мови, що вироблялася в Києві, на літературну мову Москви, йому сприяла наявність українських видань І. Федорова, і в тому числі Букваря.

Федорівський Буквар робив вплив на російські, україн­ські, білоруські букварі аж до кінця XVIII сторіччя.

Так, в 1574 р. почалось українське друкарство.

І. Федоров заснував друкарство на Україні не лише у Львові, де через нестатки йому довелось заставити друкарню лихвареві.

Князь Костянтин Острозький (з Острога, що на сучасній Ровенщині), великий землевласник і видатний культурний діяч, який створив довколо себе цілу «Острозьку академію», запропонував Федорову надрукувати в Острозі «Біблію».

Поки розпочнеться широка підготовка до видання, Костян­тин Острозький запропонував друкареві стати керуючим маєтками Дерманського монастиря. Федоров, який ще так недавно відмовився від власного сільця, що дарував йому Ходкевич, бо бачив своє покликання у ширенні освіти, тепер погодився на важку для людини його вдачі справу, бо бачив за нею перспективу дальшої видавничої діяльності.

Мотиви заснування Острозької друкарні були політичні.У виданні слов'янських книг К. Острозький бачив духовну , зброю проти запеклого ворога — католицтва.

В 1580 р. були випущені спочатку окремим виданням Псалтир і Новий Завіт, а потому й ціла Біблія. У передмові до «Нового завіту» нагадувалося про потребу бути вірним рідному народові — писалося, що православна церква страж­дає не лише від чужих, а й від своїх, які їй зрадили. Кожному читачеві було зрозуміло, що малися тут на увазі ті, хто забув думати про страждання рідного народу, боротися проти його знищення.

Біблія була величезним за розміром виданням. Понад 1200 сторінок тексту. Навіть сучасна книга такого обсягу справляє враження важкої, надмір великої. Коли дивишся на Федорівське видання, диву даєшся — настільки легкою, привабливою, компактною здається ця книга. Друкарнею був створений до неї красивий похилий шрифт.

В Острозі виникло перше українське видавництво на основі великого наукового центру. Іван Федоров був одним з його працівників.

В Острозькому «Новому завіті» згадується ім'я Тимофія Михайловича, який склав алфавітний покажчик до книги — «Собрание вещей нужнейших вкратце, скорого ради обретения в книге Нового завета, по словесем азбуки...». Додані до «Біблії» вірші належали Герасиму Даниловичу.

Один з членів цього кола високоосвічених людей Андрій Римша написав «Хронологію» — віршований перелік назв місяців. Федоров надрукував її окремою листівкою.

У 1582 р. І. Федоров повернувся до рідного вже йому Львова, до своєї родини, щоб налагодити власну видавничу справу. Не маючи змоги викупити із закладу старе устатку­вання, він прийнявся за створення нової друкарні. Та завер­шити його не встиг.

5 грудня 1583 року Іван Федоров помер.

Він ще жив, коли його майно почали описувати за борги.

Першодрукаря поховали в церкві святого Онуфрія. На надгробній плиті, зробленій з пісковика, був висічений його книжковий знак. По боках плити писалося «Іоан Федорович, друкарь москвитин, которий своим тщанием друкование занедбалое обновил» й була поставлена дата смерті. Під книж­ковим знаком було написано: «Друкарь книг пред тым невиданных».

Діяльність друкаря з Москви у всіх чотирьох друкарських центрах була до дива схожою за предметами видання. Усюди він випускав один великий розкішно оформлений том «Апостол» — у Москві і Львові, «Учительное евангелие» — в ЗаблудовІ, «Біблію» — в Острозі. Всюди він випускав також менш розкішне, менше за розміром видання, яке могло б служити для щоденного учбового вжитку.

Чи ж такий вибір скромного і розкішного видання був випадковим? Ні. Буквар був початком, а Апостол і Біблія — вершиною навчання. Від Букваря піднімалися до читання Часовника, Псалтиря і йшли далі. Таким чином, першодрукар свідомо створював учбову бібліотеку. Граматика, Часовник і Псалтир — три книги, по яких рекомендував вчити православних дітей Іван Вишенський, — всі ці книги видавалися І. Федоровим.

Всюди, де друкував І. Федоров, справа його продов­жувалась.

І. Федоров покинув Москву десь в 1565 чи 1566 р., а вже в 1568 р. Никифор Тарасієв і Андронік Тимофєєв Нєвєжа випустили друкований «Псалтир». Андронік Нєвєжа розгортав велику друкарську діяльність аж до початку XVII ст., коли його змінив син Іван. Він же був видатним російським гравером того часу — «резчиком».

У Вільні помічник Івана Федорова Петро Мстиславець працював у друкарні братів Мамоничів, яка до кінця XVI сторіччя була найбільш активним видавничим центром східного слов'янства. На початку XVII сторіччя продовжу-валась діяльність Острозької друкарні, поки вона не була ліквідована єзуїтами. Острозька друкарня служила інтересам українського народу. Тут було випущено ряд полемічних, творів на захист православ'я.

Невдовзі після смерті І. Федорова знайшлись покупці з різних друкарських центрів на його львівську друкарню. Та львівське міщанство, яке все більше політичне активізу­валося і краще розуміло роль друкованої книги у боротьбі за збереження українського народу і його культури, зібрало потрібні кошти, щоб викупити із закладу федорівське устат­кування. Львівське православне братство відновило і роз­винуло друкарню.

Що ж являли собою перші друкарні і який шлях пройшло друкарське виробництво за 400 років, що минули після виходу першої російської точно датованої друкованої книги?

Перші друкарні являли собою дрібні майстерні, в яких працювала невелика кількість друкарів. Рівень розподілу праці тут був низький, один майстер виконував багато робіт. Друкар-універсал сам займався і виготовленням шрифту і складанням, і правкою, і друкуванням та іншими роботами.

Друкарні початкового періоду мало були схожі на під­приємство в сучасному розумінні цього слова. Вони являли собою заклади, довколо яких об'єднувалася певна кількість вчених того часу, які самі писали або перекладали і самі в тій чи іншій мірі брали участь у виготовленні книги. У кожній друкарні був вчений гурток, що збирався біля друкарського верстату і шрифтової каси; кожна друкарня являла собою в мініатюрному вигляді академію наук.

Організацію виробничого процесу в перших друкарнях можна в певній мірі відтворити на основі даних про наявність у них друкарського обладнання. Так, такса (інвентарний список) Львівської друкарні Івана Федорова, яка була скла­дена після смерті першодрукаря, називає таке устаткування:

1. Друкарський дерев'яний прес.

2. Латунний гвинт з надгвинтником.

3. Рама для складання набору.

4. Дві латунні таблиці, одна вживалася як основа для наборної форми, другою притискували папір до набору.

5. Наборна каса.

6. Матриці для відливання літер.

7. Шрифт.

8. Метал для відливання літер та інші речі.

В процесі друкування набор, вкладений в раму і скріпле­ний гвинтом, клали на латунну дошку, яка вміщалася на дерев'яному талері друкарського преса. На набор наносилася шкіряними подушками фарба. Після цього на нього накладали аркуш паперу разом з шкіряним декелем і при допомозі рукоятки підводили під прес.

Безпосередніми наступниками львівської та острозької друкарень Івана Федорова були друкарня Львівського братства і друкарня в Острозі, яка залишилася власністю К. К. Острозького. Спершу обидві ці дру­карні не змогли втримати на належному рівні технічне виконання своїх видань, зате значно розширили їх тематичну різноманіт­ність. Львівська братська друкарня, яка діяла з 1591 р. аж до скасування братства в 1787 р. , наприкінці XVI—у першій по­ловині XVII ст. опублікувала цінні пам'ят­ки письменства: граматику грецької і цер­ковнослов'янської мов, ряд віршів і драма­тичних творів. Друкарня Львівського брат­ства протягом тривалого часу була справж­ньою школою майстерності для цілої плея­ди працівників друкарської справи. Вже в перших виданнях братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського шрифту, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт і вважають одним з джерел пізніших гра­жданських шрифтів».

Діяльність Острозької друкарні відно­вилася в другій половині 80-х років XVI ст. Крім навчальних і богословських книг, ви­дано цілу низку публіцистичних творів. гізйзідоміший серед них український текст «Апокрисиса», видрукований близько 1598 р р Острозі (польський текст вийшов у краківського друкаря Олекси Родецького, який часто виконував замовлення про­тестантів). Автор книги, що виступає під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував церковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму на Україні і в Білорусії.

В Острозі надруковано також «Ключ царства небесного» Гера-сима Смотрицького І «Книжицю», куди увійшов також і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» — єдина прижиттєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в недалекому Дерманському монастирі, де видавничою справою керував рідний брат Северина Наливайка Дем'ян Наливайко.

В 1604—1606 рр. в Стрятині (поблизу Рогатина), а в 1606 р. в Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Бала­банів. У крилоському виданні вперше в практиці східнослов'янського книгодрукування з'явилися сюжетні ілюстрації, вмонтовані в текст книги (перед тим вживались лише орнаментальні прикраси і нечислен­ні портретні гравюри на всю сторінку).

Друкарство нашої країни пройшло довгий шлях розвитку, від перших друкарень ремісничо-цехового типу, через ману­фактурний і машинний періоди капіталізму — до сучасних по технічному обладнанню соціалістичних промислових під­приємств.

На протязі XVII сторіччя російське книгодрукування за рідкісними винятками зосереджувалося в Москві і обмежу­валося богослужебними і рідше богословськими виданнями. Але не ця література мала великий попит. Найбільшим попитом користувалися Букварі, Граматики. За два-три дні «Печатньїй двор» продавав увесь тираж їх. Поряд з Грама­тиками за XVII сторіччя вийшло всього кілька книг світської тематики. Українські друкарні того часу випускали багато полемічної літератури, спрямованої проти окатоличення напору.

У першій половині XVII сторіччя виникає друкарство в центральній частині України Києво-Печерська Лавра з 1616 р. приступила до видання книг. Засновником друкарні в Києві став син дяка львівської Успенської церкви Хоми з Рогатина Єлисей Плетенецький, довголітній архіман­дрит Києво-Печерської лаври. Він купив «припале пилом» обладнання Стрятинської друкарні, влаштував для потреб друкарні папірню в м. Радомишлі

Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи (1616—1617), твір Олександра Мигури «Візерунок цнот» — панегірик на честь Плетенецького, врешті монументальний «Анфологіон» (1619)—збірник святкових служб. Над перекладом «Анфологіона» з грецької мови і редагуванням працювали визнач­ні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, наси­ченої матеріалами, про свята і традиції східної церкви, мала ціл­ком виразне антикатолицьке спрямування. Згодом виходять полемічна «Книга о вірі», упорядником якої був Захарія Копистенський, мо­нументальні Бесіди Іоанна Золотоустого на 14 послань апостола Павла (1629), його ж Бесіди про діяння апостольські (1624), «Толку -вання на Апокаліпсис» Андрія Кесарійського. Не лише зміст цих книг, але й мова (церковнослов'янська з численними українізмами), багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям при­бічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковносло­в'янського тексту, «синаксарі» українською літературною мовою, шо їх переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Ця Тріодь, як і видання наступних років (Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учи­тельне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відо­бражають реальні сценки з тодішнього життя. До найцінніших київ­ських видань належать знаменитий «Лексикон славенороський» Памва Беринди, «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті «Літос» Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам. Зосередивши навколо себе визначних діячів, друкарня Києво-Печерської лаври стала найважливішим видавничим осередком України.

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило Транквіліон Ставровецький 1618 р. видав власним коштом у Почаєві свою працю «Зерцало богословії» (розпочату, ймовірно, попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублікував складене ним же Учительне євангеліє вже у Рахманові, куди переїхав разом з друкарнею. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як на Україні, так і в Росії. Це, мабуть, викликало довгу перерву в діяльності мандрівної друкарні Ставровецького, яка була востаннє пущена в рух щойно 1646 р., цим разом у Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло Домжив Люткович Телиця: в Угорцях (тепер Нагірне) поблизу Самбора (1618—1620), в с. Четвертні Луцького повіту (1625), далі в Лу­цьку (1628) і в с. Чорне біля Рівного (1629). Спільник Телиці ієродия­кон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем'янці в 1638 р. діяла друкарня, яка видала навчальну грама­тику церковнослов'янської мови.

У Львові, крім братської, в 1638—1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки—талановитого і різнобічного майстра. Він мав не­абиякий літературний хист, сам умів вирізувати шрифти, оправляти книжки, успішно торгував ними на ярмарках. Крім творів українських письменників і літургічних церковнослов'янських видань, Сльозка дру­кував також книжки латинською і польською мовами. Незважаючи на те, що він мав конфлікти з братчиками на грунті конкуренції з їх­ньою друкарнею, Михайло Сльозка співпрацював з Львівським брат­ством, брав участь у його суспільно-політичній діяльності. В 1645—1646 рр. книги друкувалися ще в друкарні епіскопа Арсенія Желиборського при львівській церкві Юра. Таким чином, характерною рисою видавничої справи на Україні була децентралізованість, наявність одночасно діючих друкарських центрів у різних частинах краю. Зма­гання між друкарнями і видавцями сприяло піднесенню рівня видав­ничої справи, створювало сприятливі умови для діяльності митців і літераторів.

Друкування латинським шрифтом на Україні почало роззпзатися дещо пізніше, ніж кириличне. В кінці XVI—на початку XVII ст. у Льво­ві змінили одна одну кілька польських друкарень, але кожна з них діяла дуже недовго. Лише близько трьох років (1608—1611) працюва­ла кальвіністська друкарня в Панівцях на Поділлі. Проте перша по­стійна польська друкарня з'явилася щойно через півстоліття після першої постійної української друкарні. Це—друкарня Львівського єзуїтського колегіуму (1642—1773). її видання, спрямовані на окато­личення й полонізацію православного населення, не відіграли істотної ролі в культурному житті українського народу.

Деякий час у Львові існувала і вірменська друкарня Говганеса Карматененца (Івана Муратовича), який видав вірменський «Псалтир» (1616) і Молитовник (1618)—єдину друковану книгу вірмено-половецькою мовою. Дуже можливо, що Карматененц оволодів друкарською справою в одній з українських друкарень Львова .

Українським і вірменським друкарням доводилося діяти в умовах, жорстокого національно-релігійного гніту, проти них не раз спрямовувалися репресії з боку державної та церковної влади. І639 р. Сльозка опублікував панегірик на честь православного епископа Єремії Тисаровського. Католицька консисторія визнала цю книгу шкідливою для папського престолу, прилюдно спалила один примірник і наказала зни­щити весь тираж. Сльозку оштрафували і суворо заборонили йому друкувати щось подібне. В 1651 р., після Берестецької битви, король конфіскував і подарував учасникові цієї битви ротмістрові Студзінському львівські друкарні (братську і Сльозки). В судових актах це безприкладне насильство пояснювалося тим, що все, що друкувалось церковнослов'янською або українською мовами, містить схизму і єресі. Студзінський та інші польські феодали підкреслювали визначну роль українських друкарень в ідеологічній підготовці визвольної боротьби українського народу: «Таке велике повстання в державі показало те­пер наслідок діяльності їх друкарень, що сіють часто і густо схизму». На вимогу Студзінського магістрат опечатав братську друкарню. І хоч братству вдалось добитися зняття секвестру, воно, боячись дальших переслідувань, мусило значно звузити тематичну різноманітність своїх видань.

Вже в перші місяці визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького на значній частині України було ліквідовано національно-релігійний гніт. Це, як і формування в ході війни елементів української державності, створювало сприятливі умови для розвитку української культури. Арабський мандрівник Павло Халебський писав у той час, що «кількість письменних особливо збіль­шилася з часу появи Хмеля , який звіль­нив ці краї й визволив ці мільйони православних від ярма ворогів віри, ляхів». Гостя з далекої Сірії вразило, що на Україні вміють читати не лише чоловіки але навіть більшість жінок і дочок мешкан­ців «країни козаків» (так він називав Україну).

Поширення письменності було одним з наслідків праці друкарень. Навіть у суворі воєнні роки Києво-Печерська друкарня зберегла славу визначного видавничого осередка. Той же Павло Халебський, відвідав­ши цю друкарню 1653 р., писав про неї як про чудовий і знаменитий друкарський будинок, з якого виходять книги «різного вигляду і ко­льорів» і «малюнки на великих аркушах» — станкові дереворити.

Після недовгої затримки Київська друкарня в другій половині XVII ст. стає найважливішим центром публікації оригінальних публіцистичних і літературних творів. Досить назвати такі широко популярні не лише на Україні, але й поза її межами видання, як «Ключ розумінія» Иоаникія Галятовського (1659), перше старослов'янське видання Киє­во-Печерського патерика (1661), «Меч духовний» Лазаря Барановича (1666), «Мир с богом человіку» Інокентія Гізеля (1669) І «Синопис» того ж автора (перше видання 1674 р.).

Дуже високого рівня в другій половині XVII—на початку XVIII ст. досягло оформлення київських видань, у якому поєднуються народні традиції із загальноєвропейськими стилістичними рисами доби розви­неного барокко. Особливо багаті київські друки на майстерно виконані сюжетні гравюри, вмонтовані в текст.

Протягом 1674—1679 рр. діяла друкарня в Новгороді Сіверському. Вона була заснована чернігівським архієпіскопом Лазарем Барановичем головним чином для публікації літературних творів, а не для роз­множення літургічних текстів. З 20 відомих нині безсумнівно новгород-сіверських видань 15—це твори тогочасних українських письменників: самого Барановича, Иоаникія Галятовського, Дмитра Туптала-Ростовського, опубліковані українською, церковнослов'янською та польською мовами .

З 1679 р. друкарня працювала у Чернігові. І далі значне місце в її продукції займали твори тогочасних авторів: Барановича, Га-лятовськсго, Туптала, Петра Армашенка, Івана Величковського та інших. У чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шриф­ти—кириличні (інші для українських видань, інші для церковносло­в'янських) та латинські. У 1683 р. тут вжито мідерит для ілюстру­вання книжки . Автором гравюри був талановитий митець Інокентій Щирський, який швидко став одним з найвизначніших майстрів книж­кової графіки, 1676 р. Перемишльське трієцьке братство купило дру­карню від мешканця Перемишля Андрія Миколайовича П'ятисотника. Друкарі Сидір і Василь виготовляли в ній «образки» (станкові дерево­рити). 1683 року цю друкарню купило Львівське Ставропігійське братство .

З 1670 р. організо­вується постійне друкарство на Чернігівщині. Характерною особливістю друкарства цього періоду на Україні є те, що друкарні організовуються не лише в більших центрах, а й у невеликих містах: Стрятині, Крилосі, Панівцях, Добромнлі, Угорцях, Яворові, Унєві, Кременці, Жовкві і ін.

Наскільки швидко відбувався процес розвитку друкарства в XVII сторіччі на Західній Україні, говорить вказівка угоди Львівського братства з друкарем М. Сльозкою, що «майже кожний дяк і піп старається закласти свою друкарню».

Виробничий процес у друкарнях на початку XVII ст. роз­членовується на ряд операцій, відбувається розподіл на основні і допоміжні операції. Робітники закріплюються за окремими операціями, між ними утворюється кооперування.

Вже в 1620 р. серед працівників «Печатного двора» згадуються «наборщики», «разборшики», «тередорщики» (ті,хто друкував книгу), «батирщики» (ті, хто накладав фарбу на наборну форму), «різці» (гравери), «словолитні», а також справщики, а пізніше справщики і читці (коректори).

В Києво-Печерській друкарні на початку XVII ст. були такі спеціалісти, як «всего типу правитель» (особа, що очолює друкарню), «типограф», «наборщик», «столпоправитель» (коректор), «ізобразитель» (гравер), «батирщик», «письмо-леатель» (словолитець).

У прибутково-видавничих книгах Львівського Ставропі­гійського братства, які належать в основному до першої половини XVII ст., вказуються такі професії робітників друкарні цього закладу: «словолитник», його помічник, два «зецери» (складачі), «друкар», його помічник («друкарчик»), два «пресмайстри», два «палітурники». Для виконання інших робіт в друкарні були маляри, слюсарі, столяри.

Збільшення кількості друкарень і ріст процесу розподілу праці супроводжувалися нарощуванням їх виробничих потуж­ностей. В 1624 р. кількість друкарських верстатів у Москов­ському печатному дворі була 8, а в 1633 р. збільшилася до 14.

Характерною рисою книгодрукування початкового періоду є тісні російсько-українські друкарські зв'язки.

Книги українських друкарень, особливо полемічні, знахо­дили велике поширення в Росії, друкарі — вихідці з України працювали в російських друкарнях. Так, майстер на всі руки Онисим Михайлович Радишевський родом з Волині, який знав не лише друкарську справу, але й інші ремесла, на початку XVII ст. видавав книги у Москві.

На початку XVIII ст. у зв'язку з реформами Петра І був заснований ряд друкарень в Петербурзі, збільшилась кіль­кість друкарень у Москві, а головне, на перше місце в їх продукції вийшла така потрібна для розвитку нової держави світська література. Для неї був створений новий шрифт, який згодом одержав назву «гражданский» (бо був призначений не для церковної, а для гражданської — світської літератури). Його значно легше читати, ніж вживану в церковних виданнях «кирилицю». У гражданському шрифті немає титлів — знаків, що вказують на випущення з слова ряду літер. Ним, з деякими змінами, користуємось ми і зараз.

Перша світська друкарня в Росії була заснована в 1706 р. у Москві, її очолювала талановита й освічена людина того часу В. К. Кипріянов.

В петрівський час виходять книги про військову і буді­вельну справу, про правила ввічливості і про історію вина­ходів, почала виходити перша російська газета «Ведомости»— у Москві, а тоді газета в Петербурзі. Згодом широко роз­горнула свою діяльність друкарня Академії наук, з якою пов'язані імена М. Ломоносова та В. Тредіаковського.

В 1756 році запроваджується друкарство при Московському університеті.

У 1783 р. був виданий закон про відкриття «вольних типографій», який повинен був покласти край державній монополії на книгодрукування. Та діяв він не довго. Царський уряд, наляканий видавничою діяльністю О. Радіщева та А.І. Новікова, вже в 1796 році видав указ про ліквідацію всіх приватних друкарень. І все ж саме з кінця XVIII ст. в Росії починається бурхливий розвиток видавничої діяльності, хоч цензурні утиски не раз гальмують його.

Розвиток друкарського виробництва України в XVIII ст. супроводжувався розширенням територіальної мережі дру­карень. З 53 друкарень, які виникли в цей час, тільки 12 були розташовані у великих містах, що раніше мали друкарство, — в Києві й у Львові. 41 друкарня була створена у менших містах. Найбільша кількість друкарень виникла на території Волині, де число їх досягло 15 (Почаїв, Олексінець, Луцьк, Попонне, Славута, Дубне та ін.). Виникає також друкарство на. сході й півдні України, в Єлисаветграді (Кіровоград), Кременчуці, Харкові, Миколаєві, Катеринославі (Дніпро­петровську) і інших.

Найбільш крупними друкарнями, які працювали на тери­торії України в XVIII ст., були Лаврська (Київ), Ставро­пігійського братства (Львів), Почаївська, Піллера (Львів). В 1773 р. в одному Львові працювало 19 друкарень.

Збільшуються розміри друкарень, їх потужності, чіткіше вирисовується структура підприємства.

Московська синодальна друкарня в 1748 р. нараховувала 19 друкарських станів. Почаївська друкарня в 1736 р. мала такі дільниці: печатню, словолитню, палітурню, столярню. В друкарні було організоване гравірування по дереву і міді.

Техніка друкарського виробництва в XVI—XVIII ст.ст. в цілому не зазнала істотних змін. Всі вони в основному зводилися до дрібних удосконалень, зокрема, до заміни дере­в'яних деталей в друкарських верстатах залізними.

На протязі першої половини XIX ст. в друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів привела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.

В першій половині XIX ст. в росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану продукцію промислового призначення.

Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот приводить до переходу до великого фабричного виробництва.

Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866 р. мала дві плоскодруку­вальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже рівна шести.

Характерною особливістю процесу машинізації полігра­фічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, то він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конку­ренції іноземних фірм і припинили свою роботу.

В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підпри­ємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі, фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна—дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.

Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити працю друкарів, підвищити її продук­тивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи не знайшли застосування.

Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в центрі російського книгодруку­вання — Петербурзі. Саме тут в 1840 р. вийшов Шевченків­ський Кобзар. Тут виходили твори Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка.

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національ­ного гноблення, заборонив горезвісним «Валуєвським цирку­ляром» видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а й переклади російських і західно-європейських класиків.

Таким чином, посіяні визначними слов'янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI—XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.