Книга: Елементарний курс міграційного права України (Чехович)

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

С. Б. Чехович

ЕЛЕМЕНТАРНИЙ КУРС МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Конспект лекцій

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Київ 2004

ББК 67.9(4УКР)301я73 Ч-56

Рецензенти: В. П. Тихий, д-р юрид. наук, проф.

М. В. Тесленко, канд. юрид. наук

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 2 від 25.02.03)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-2276 від 25.12.03)

Чехович С. Б.

Ч-56 Елементарний курс міграційного права України : Конспект лекцій : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К. : МАУП, 2004. — 216 с. — Бібліогр.: с. 205-210.

І8БМ 966-608-364-7

Конспект лекцій з міграційного права України написано на основі вив­чення проблем правового регулювання міграційних процесів, їх розвитку від часу прийняття Декларації про державний суверенітет 1990 року до сього­дення. В ньому враховано досягнення вітчизняних та зарубіжних досліджень і правореалізації міграційного законодавства України, системно розгляда­ються теоретичні засади формування й розвитку міграційного права України та його інститути.

Законодавчі та інші нормативно-правові акти подано станом на 1 вересня

2003 року.

Для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вищих та інших нав­чальних закладів, науковців, фахівців, а також для широкого кола читачів.

ББК 67.9(4УКР)301я73

© С. Б. Чехович, 2004 © Міжрегіональна Академія І8БМ 966-608-364-7 управління персоналом (МАУП), 2004

ПОНЯТТЯ МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Основним серед правових проблем міграційного права України є питання самостійності міграційного права як галузі в системі націо­нального права України. Створення системи міграційного законо­давства й оформлення міграційного права України у галузь права тривало значний період, початком формування якого стало прий­няття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. В ній з-посеред іншого проголошувалося, що "Українська РСР має своє громадянство; ре­гулює імміграційні процеси".

Практичним втіленням положень цієї Декларації щодо громадян­ства та імміграції стали закони України "Про правонаступництво України", "Про громадянство України", "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про біженців", "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян Украї­ни", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", " Про туризм" тощо, які логічно продовжили послідовне здійснення державної політики у сфері правового регулювання міграційних процесів.

Одночасно запроваджувалися підзаконні нормативно-правові акти, спрямовані на створення механізмів реалізації зазначених за­конів.

Прийняття на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції України стало якісно новим етапом роз­витку суспільних відносин у сфері міграції, оскільки було закла­дено принципово інші засади державної міграційної політики Ук­раїни, спрямовані насамперед на утвердження й забезпечення прав і свобод людини та громадянина, що відповідає міжнарод­но-правовим стандартам.

Людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність виз­наються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свобо­ди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стат­тя 3 Конституції України). Водночас такий юридичний феномен, як

3

держава, є також надбанням людських цивілізацій. Обидва ці явища однаково рівні і первинні для суспільства.

Йдеться про вагомість прав людини, у тому числі мігранта, що потребує істотної переорієнтації всієї національної правової системи, зокрема, на:

• чітке визначення правового статусу різних категорій мігран­тів, зокрема, статусу іммігрантів, статусу іноземців та осіб без громадянства, яким надається притулок, статусу біженців, ста­тусу репатріантів, статусу туристів-мандрівників;

• інтеграцію мігрантів в українське суспільство задля досягнен­ня мети однакового розвитку всіх;

• гарантування реалізації прав і свобод мігрантів;

• забезпечення охорони законних інтересів і прав мігрантів;

• стимулювання участі мігрантів у державному й суспільному житті України як фактор її розвитку, як життєдайної економіч­ної сили.

Збільшується взаємодія та взаємозв'язок національного й міжна­родного права, що знайшло свій розвиток у конституційних поло­женнях. Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, є частиною національного законодавства Ук­раїни. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забез­печення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнарод­ного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (стаття 18 Конституції України). З огляду на це загальновизнані міграційні принципи й норми міжнародного мігра­ційного права, міжнародні договори України у міграційній сфері є складовими національної правової системи України.

Міжнародне міграційне право перебуває у тісному взаємозв'язку з міграційним правом України, яке сформувалося й розвивається. Перше впливає на міграційне право України, оскільки низка міжна­родних міграційно-правових норм після виконання припису части­ни першої статті 9 Конституції України безпосередньо стають час­тиною національного міграційного законодавства України.

Конституція України закріпила основні засади міграційної дер­жавної політики України з питань міграції людини та громадянина. Її метою є цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, по­долання негативних наслідків неорганізованих і неконтрольованих

4

процесів міграції, забезпечення умов для реалізації прав мігрантів, їх інтеграції в політичне, юридичне, соціально-економічне та куль­турне національне середовище проживання тощо.

У частині першій статті 92 Конституції України зафіксовано, що лише законами України мають визначатися, зокрема, права та свобо­ди людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'яз­ки громадянина (пункт 1), громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства (пункт 2), права корінних народів і національних меншин (пункт 3), засади регулювання мігра­ційних процесів (пункт 10).

Частина друга статті 25 Конституції України передбачає, що гро­мадянин України не може бути вигнаний за межі України або вида­ний іншій державі. Перше означає, що лише громадянин України без його згоди не може бути переміщений за державний кордон Украї­ни, тим більше виданий. У міжнародно-правовій практиці термін "видача" або "екстрадиція" означає доставляння особи однією дер­жавою в іншу згідно з положеннями міжнародного договору, кон­венції чи національного законодавства. Зважаючи на ці норми, їх можна розглядати як конституційну гарантію унеможливлення виг­нання (видворення, вислання, депортація, виселення, експатріація (від екс.. і лат. раітіа — батьківщина) — примусове залишення бать­ківщини) з території України чи екстрадиції до іншої держави гро­мадянина України.

Відповідно до положень частини першої статті 26 Конституції України для іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, запроваджено в основному націо­нальний режим, але з окремими особливостями його застосування до різних категорій зазначених осіб. Відповідно до частини другої статті 26 Конституції України іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Президент України приймає рішення про надання притулку в Ук­раїні (пункт 26 частини першої статті 106 Конституції України).

Таким чином, іноземці та особи без громадянства у питаннях міграції мають рівні права і свободи з громадянами України — за ви­нятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Основоположним принципом міграційного права України є сво­бода пересування людини і громадянина, яка є також їх суб' єктив-ним правом. Згідно з положеннями статті 33 Конституції України

5

кожному, хто на законних підставах перебуває на території Украї­ни, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця прожи­вання, право вільно залишати територію України, за винятком об­межень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Таке конституційне формулювання узгоджується з міжнародно-правовими стандартами, оскільки чотири окремих права (право на свободу пересування у межах території України, право на вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України та право громадянина України у будь-який час повернутися до Ук­раїни) у сукупності становлять зміст права на свободу пересування.

Зовнішній аспект полягає у праві громадянина України, інозем­ця, особи без громадянства вільно залишати територію України, а лише для громадян України — у будь-який час право повернутися до України (у статті 313 Цивільного кодексу України йдеться про право громадян України на безперешкодне повернення в Україну).

Відповідно до статті 310 Цивільного кодексу України (набирає чинності з 1 січня 2004 року) фізична особа має право на місце про­живання та його вільний вибір, зміну, крім випадків, встановлених законом. Як випливає з правової позиції, висловленої у рішенні Кон­ституційного Суду України у справі про приватизацію державного житлового фонду від 28 вересні 2000 року, під словосполученням "місце проживання", яке вжито у частині другій статті 24 Консти­туції України, мається на увазі місце проживання за територіальною ознакою (село, селище, місто чи інша адміністративно-територіаль­на одиниця), а не конкретне житлове приміщення (будинок, кварти­ра, службова квартира). Системний аналіз Конституції України свідчить, що таке трактування місця проживання поширюється на статтю 33 Основного Закону України.

Стаття 33 Конституції України захищає, в тому числі, від приму­сового переселення, оскільки право на свободу пересування може здійснюватися і в негативній формі, тобто у формі свободи збережен­ня свого місця проживання чи свободи залишатись у такому місці. Положеннями статті 313 Цивільного кодексу України забороняється видворення фізичної особи з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

Формулювання статей 26 та 33 Конституції України кореспон­дується з частиною першою статті 19 Конституції України, в якій закріплено одну з аксіом сучасного права: дозволено все, що не за­

6

боронено. Проте в статті 26 Конституції України принцип заборони співвідноситься з "винятками, встановленими Конституцією, зако­нами чи міжнародними договорами України", а в статті 33 — "за ви­нятком обмежень, які встановлюються законом". Разом з тим обме­ження в рамках загальної нормотворчості органів виконавчої вла­ди, зокрема Міністерства внутрішніх справ України, можуть встановлюватися підзаконними актами. Прикладом може бути об­меження права на свободу пересування при катастрофах (авіаційно­го, залізничного тощо транспорту), нещасних випадках, злочинах, що не регламентується законами.

Із зазначеного випливає, що право на свободу пересування містить і статичний, і динамічний елементи, воно стосується просто­рового переміщення і має дві функції: внутрішню та зовнішню. Під внутрішнім аспектом необхідно розуміти право будь-якої фізичної особи на свободу пересування територією України та на власний розсуд (вільно) обирати місце проживання (постійне чи тимчасове).

В умовах воєнного або надзвичайного стану може бути встанов­лено обмеження щодо міграційних процесів для всіх суб'єктів права на свободу пересування із зазначенням строку дії таких обмежень (стаття 64 Конституції України).

Конституційними категоріями стали поняття "Український на­род" (преамбула Конституції України), "українська нація" (стаття 11 Конституції України), "корінні народи" (статті 11, 92 Конституції України), "національні меншини" (статті 10, 11, 53, 92 Конституції України). Конституція України передбачила, що на підставі пункту 9 статті 138 Конституції України Автономна Республіка Крим бере участь у розробленні та реалізації державних програм повернення (репатріації) раніше депортованих народів на територію автономії; місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм національно-культур­ного розвитку корінних народів і національних меншин (пункт 3 статті 119 Конституції України).

Таким чином, положення Конституції України є базовими для конкретизації правового регулювання різноманітних аспектів мігра­ційних процесів.

На законодавчому рівні головні завдання полягали в тому, щоб, з одного боку, привести національне міграційне законодавство Ук­раїни у відповідність з Конституцією України та вимогами міжна­родно-правових актів, згода на обов'язковість яких надана Верхов­

7

ною Радою України, з другого — продовжити формування й удос­коналення міграційного законодавства України.

Нині ці завдання вирішуються органами державної влади та іншими державними органами України. Верховною Радою України ухвалено нові редакції законів України "Про громадянство Украї­ни" від 18 січня 2001 року, "Про біженців" від 21 червня 2001 року. Парламент 7 червня 2001 року прийняв Закон України "Про іммі­грацію"; 3 квітня 2003 року — Закон України "Про Державну при­кордонну службу України"; низкою законів України вніс істотні зміни та доповнення, спрямовані на удосконалення правового регу­лювання міграційних процесів та встановлення юридичної відпові­дальності за порушення міграційного законодавства.

На сучасному етапі розвитку держави основні напрями та завдан­ня державної міграційної політики України сформульовані у підза-конних нормативно-правових актах: Основи державної політики у сфері прав людини, затверджені постановою Верховної Ради Украї­ни від 17 червня 1999 року, Стратегія інтеграції до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, ухвалені Указом Президента України від 24 травня 2000 року, Про­грама боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 рр., затвер­джена Указом Президента України від 18 січня 2001 року, Указ Пре­зидента України "Про додаткові заходи щодо реалізації права лю­дини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання" від 15 червня 2001 року, Указ Президента України "Про заходи щодо реєстрації фізичних осіб" від 11 січня 2002 року тощо.

У сукупності засади державної міграційної політики України зво­дяться до регулювання міграційних процесів фізичних осіб виходя­чи з національних інтересів України, захисту національного ринку праці, інтересів громадян України, які працюють за її межами, та не­обхідності розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері, і удосконалення законодавчих механізмів їх регулювання.

Пріоритетними напрямами правового регулювання міграційних процесів України визначено:

• сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та їхніх нащадків (дітей, онуків);

• повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше депортованих з території України;

8

• захист соціально-економічних інтересів і прав українських трудящих-мігрантів;

• збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;

• створення правових і соціально-економічних засад регулюван­ня зовнішньої трудової міграції громадян України;

• надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців відповідно до національного законодавства України;

• регулювання імміграції в Україну шляхом застосування відпо­відно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить структуру імміграції;

• розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення актуальних питань у сфері зовнішньої міграції;

• імплементацію у національне законодавство України відпові­дних норм і принципів міжнародного права.

Важливим аспектом державної міграційної політики України є посилення превентивних заходів щодо незаконної міграції фізичних осіб, оскільки остання певною мірою впливає на стабільність сус­пільного розвитку.

Отже, об'єктивними передумовами існування міграційного пра­ва України є загальні конституційні засади функціонування держа­ви, які вже сформувалися. Це суверенітет, демократичні перетворен­ня, соціальність і гуманізм держави, утвердження верховенства прав і свобод людини та громадянина.

Тривалий час вважалося, що міграційні суспільні відносини регу­люються нормами низки інших галузей права України — конститу­ційного, адміністративного, кримінального тощо. Так, інститут пра­вового статусу іноземців та осіб без громадянства, інститут притул­ку традиційно належали лише до інститутів конституційного права; інститут свободи пересування, інститут вільного вибору місця про­живання — до адміністративного та житлового права; інститут екстрадиції — до кримінального права.

Нині зазначені інститути набули додаткової якості змішаного інституту, що утворився на стику суміжних галузей права. Тобто вони стали міжгалузевими, комплексними інститутами. Щодо мігра­ційного права України, то міграційними інститутами вони стали завдяки присутності міграційних процесів фізичних осіб.

Загальним є те, що міграційні правові норми в сукупності регу­люють міграційні процеси, пов'язані з переміщенням фізичних осіб,

9

що становить предмет міграційного права України як самостійної галузі права.

Безумовно, предмет цього права виходить з поняття міграції фізичних осіб як комплексу суспільних відносин. Водночас зміст по­нять "міграція фізичних осіб" та "міграційні процеси" повністю не збігається. Міграція містить статичний елемент і є добровільним свідомим територіальним переміщенням фізичної особи, пов'язаним зі зміною її статусу, а міграційні процеси як динамічний елемент відображають ознаки міграційних відносин, а також розвиток за­лежних від них наслідків, тобто друге є частиною першого. Без усві­домлення цієї відмінності не можна виокремити властивості та якості суб'єктів міграційних відносин.

Базові норми міграційного права України покликані впорядку­вати однорідні суспільні відносини, що виникають у сфері міграції фізичних осіб. До них належать положення, які, зокрема, регулюють:

• процеси пересування як усередині держави, так і за її межі;

• зміну й усі елементи переходу статусу мігранта з одного в інший у процесі міграції, гарантії здійснення прав і свобод мігрантів, їх юридичну відповідальність;

• діяльність держави щодо утвердження й забезпечення надано­го нормативно-правовими актами різним категоріям мігран­тів юридичного статусу.

Ядром предмета міграційного права України є міграційні проце­си, з якими нерозривно пов'язані відносини з встановленням і реалі­зацією статусів різних категорій мігрантів, котрим необхідно за до­помогою юридичних засобів відкривати простір для самореалізації.

Система прав і свобод мігранта в різних її проявах є основою міграційної сфери; саме тут міститься вирішення основних міграцій­но-правових проблем. Курс України на демократизацію державно­го та суспільного життя вимагає визнання й правового забезпечен­ня самостійної життєдіяльності мігрантів як суб'єктів права. Навіть мігранти, які незаконно перебувають на території України, мають право на основоположні права людини, оскільки відповідно до статті 1 Загальної декларації прав людини усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах; вони наділені розу­мом і совістю й повинні діяти один щодо одного в дусі братерства.

Необхідно врахувати й те, що чимало норм міграційного права України, особливо у сфері імміграції, стосується питань процесуаль­ного характеру, тобто правового регулювання порядку проходжен­

10

ня міграційних справ. Тому в багатьох випадках його можна квалі­фікувати і як процесуальне право.

Отже, міграційне право України можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов' язані з міграційними процесами фізичних осіб, визначенням правового ста­тусу мігранта в результаті свободи пересування, а також закріплен­ня гарантій і обов'язків держави та її органів щодо утвердження й забезпечення статусу різних категорій мігрантів.

З відносинами, що становлять предмет міграційного права Украї­ни, тісно пов'язані процедурні відносини із встановленням юридич­них фактів і процесуальні з розгляду міграційних справ, розгляду спорів тощо, які іноді у літературі називають допоміжними. А це — ще одне підтвердження реалізації цього права, оскільки останні виз­начають порядок застосування норм матеріального права та забез­печують важливу якість міграційного права України — взаємозв'я­зок матеріальних і процесуальних засад — саме системність права.

Крім предмета правового регулювання юридична наука для ви­окремлення у галузь права визначає наявність методу правового ре­гулювання суспільних відносин, тобто сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Останній є важливим ди­ференційованим критерієм відособлених галузей права; він дає змо­гу повніше охарактеризувати природу цих відносин, виявити їх юри­дичні ознаки і, тим самим, точніше визначити межі правового регу­лювання.

Проблема методу міграційного права України належить до недо­статньо досліджених і дискусійних. Насамперед слід зазначити: за­гальне правове становище суб'єктів міграційних відносин характе­ризується відносинами підпорядкування. Тут немає відносин рівності, навпаки, виникають відносини, які характеризуються не­рівністю їх учасників і за змістом відносин, і за правовим статусом, і за каталогом повноважень та обов'язків. Держава в особі її органів встановлює загальні правила поведінки всіх учасників міграційно-правових відносин.

Друга ознака — загальний порядок виникнення, зміни та припи­нення міграційно-правових відносин — проявляється в тому, що умови, підстави тощо здійснення міграції, протікання міграційних процесів, а також встановлення відповідного статусу мігрантів пе­рераховані у правових нормах. Доповнювати цей перелік на договір­них умовах сторони не мають права. Реалізація певного права

11

людини і громадянина у сфері міграції здійснюється тільки у випад­ках, передбачених національним законодавством України. Право­відносини виникають з волевиявлення як мігранта, так і держави. Прикладом останнього можуть бути випадки примусового видво­рення іноземців та осіб без громадянства за межі України.

Що стосується характеру встановлення прав і обов'язків учас­ників правовідносин у процесі міграції фізичних осіб, то переважає імперативний метод.

Однак має місце певною мірою і диспозитивний спосіб, коли су­б'єктам міграційного права України надаються можливості авто­номного, вільного поводження, вибору відповідного рішення. Так, передбачається реєстраційний порядок місця проживання — житель повідомляє відповідним органам внутрішніх справ про своє місце постійного проживання. Свобода пересування територією України передбачає можливість фізичної особи діяти згідно зі своїми інтереса­ми і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності, за винят­ком обмежень, які встановлюються законом, лише в інтересах націо­нальної безпеки та громадського порядку — з метою охорони здо­ров'я населення, захисту прав і свобод інших людей тощо.

Таким чином, оскільки міграційне право України є комплексною галуззю права, то й метод правового регулювання можна назвати комплексним. Міграційні правовідносини мають багато граней та аспектів. З одного боку, вони підпадають під правове регулювання імперативним методом, з іншого — диспозитивним. Імперативному способу притаманний метод "влада — підпорядкування", а диспо­зитивному — юридичної рівності. Метод міграційного права Украї­ни використовує обидва способи з переважанням імперативного ме­тоду правового регулювання у поєднанні з іншими способами-прийомами регулювання: позитивне зобов'язання — покладання на фізичну особу обов'язку активної поведінки (наприклад, при пере­тинанні державного кордону України протягом п'яти днів звернути­ся до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця) та заборона — покладання на фізичних осіб обов'язків ут­римуватися від здійснення певних дій (наприклад, перетинати дер­жавний кордон України лише в пунктах пропуску через державний кордон України).

Якщо предмет правового регулювання дає змогу виявити ту сфе­ру суспільних відносин, на яку впливає міграційне право України, то метод правого регулювання виступає засобом цього впливу, ре­

12

гулювання, що також характеризує (нарівні з предметом) міграцій­не право України як галузь права.

Як зазначає російський правознавець А. Б. Венгеров, нині вини­кають нові галузі права — космічне, екологічне, інформаційне (ком­п'ютерне) та деякі інші, які відокремлюються поки що за своїм пред­метом, а метод регулювання для цих відносин може ще розробляти­ся, може бути змішаним або взагалі не мати чіткого змісту.

Підтвердженням цього є також теоретико-методологічні знання про правову дійсність. У теорії права багато років поспіль розрізня­ються публічне право й приватне право. Сучасне публічне право ре­гулює засади функціонування держави та її інститутів, суспільних інститутів, механізм місцевого самоврядування, основи правової си­стеми, правовий статус людини й громадянина тощо. Для нього ха­рактерний імперативний метод регулювання.

Приватне право з його диспозитивним методом регулює сферу особистих інтересів і ґрунтується на рівності сторін та договірних відносинах.

Нині такий поділ між двома правовими сім' ями з інтенсивним розвитком суспільних відносин став досить умовним і рухливим. До того ж між ним існує і розширюється третя правова сім' я, яка по­єднує публічно-правові та приватноправові методи регулювання, до якої належить і міграційне право України.

Отже, міграційне право України має всі сталі ознаки, які харак­теризують його як самостійну галузь права в системі національного права України, оскільки стосується державних та соціальних інте­ресів. Це — й окремий предмет регулювання, й сукупність власних юридичних засобів впливу держави на учасників регульованих сус­пільних відносин. А найважливіше — бажання та волевиявлення держави в розвитку цієї комплексної галузі права.

Контрольні питання

1. Визначте передумови виокремлення міграційного права України в окрему галузь права в національній правовій системі.

2. Що таке "міграційне право України"?

3. Предмет міграційного права України, метод його правового регулю­вання.

4. Чому міграційне право України можна зарахувати до комплексних галузей права?

13

СИСТЕМА МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ТА ЙОГО ДЖЕРЕЛА

Міграційне право України як самостійна галузь національної правової системи — це складна система, під якою необхідно розумі­ти науково обґрунтований, об'єктивно існуючий зв'язок інститутів і норм, що становлять єдину самостійну галузь права. Вона являє со­бою внутрішню побудову, визначений порядок організації й розмі­щення складових її частин, зумовлений характером міграційних відносин. В основі цього лежать суб'єктивні й об'єктивні чинники.

Серед суб'єктивних факторів — воля й бажання законодавця створити національну міграційну законодавчу базу. Необхідне ком­плексне правове регулювання цієї сфери державного та суспільного життя. Збільшення кількості нормативно-правових актів і міграцій­них норм ще не забезпечує їх цілісності та взаємозв'язку. Вони роз­порошені по різних галузях права й незрідка не лише не узгоджені між собою, а й навіть суперечать один одному. Правові прогалини залишаються вагомими.

До об'єктивних чинників належать правові, економічні, соціальні тощо умови життєдіяльності держави та суспільства, які визначають не лише процес виникнення й існування системи міграційного права України в цілому, а й необхідність її дієвого функціонування.

Розглядаючи систему міграційного права України з погляду внутрішньої побудови, необхідно структурно виокремити її елемен­ти — міграційно-правові норми та інститути міграційного права.

Структура міграційного права України обумовлена системними зв'язками між його нормами та інститутами, що перебувають у певній підпорядкованості. Інтеграція й диференціація норм та інсти­тутів обумовлені особливостями міграційно-правових відносин, яки­ми вони регулюються.

Проте міграційне право України важко структурувати за анало­гією з іншими галузями національної правої системи, що пояснюєть­ся такими факторами.

По-перше, дуалістична природа предмета міграційно-правового регулювання. Так, безпосередньо міграційним правом України ре­

14

гулюються процеси виїзду з держави, в' їзду на її територію, повер­нення в Україну як історичну батьківщину осіб, які, зважаючи на різні обставини, опинилися за її межами, свобода пересування по те­риторії України, імміграція в Україну іноземців та осіб без грома­дянства. Гарантії свободи пересування, її обмеження, статус мігрантів тощо впорядковуються опосередковано, оскільки регла­ментуються іншими галузями національного права України, зокре­ма конституційним, адміністративним, кримінальним, екологічним.

Отже, наявність власної сфери регулювання у поєднанні з широ­кою сферою суміжного регулювання ускладнює процес системати­зації міграційного права України.

По-друге, норми одного й того самого міграційно-правового інституту одночасно тяжіють до норм інших його інститутів. На­приклад, у праві притулку присутні норми про допущення на тери­торію України іноземців та осіб без громадянства, права, свободи і юридичні обов' язки шукачів притулку, осіб, які отримали статус біженців, порядок перебування на території держави, юридичну відповідальність, повноваження державних органів. Необхідно знай­ти системоформуючий фактор, який би інтегрував галузеві норми у схожі структурні правові групи, хоча це певним чином обтяжує про­цес систематизації міграційно-правової матерії. Таким фактором може бути предмет міграційно-правового регулювання.

По-третє, міжгалузевий характер багатьох міграційно-правових інститутів. Так, у регламентації інституту видворення іммігрантів за межі України присутнє адміністративне право; інституту видачі фізичних осіб — кримінальне право; інституту трудової міграції — трудове право.

І насамкінець, статусний характер галузі міграційного права Ук­раїни. Відомо, що носіями міграційно-правового статусу є широке коло різних суб'єктів міграційного права України. Їхній статус у процесі міграції змінюється з одного на інший, що є предметом міграційного права України.

У цьому зв'язку виникає запитання: які структурні компоненти можна виокремити в системі галузі міграційного права України?

Норми міграційного права України є первинними структурними компонентами системи. Вони видаються або санкціонуються уповно­важеними на це державними органами, є загальнообов'язковими пра­вилами поведінки для всіх суб'єктів міграційно-правових відносин.

15

Другими за рівнем є міграційно-правові інститути. За теорією права юридичний інститут являє собою систему взаємопов'язаних норм, що регулюють відносно самостійну сукупність суспільних відносин або певні їх компоненти, властивості. Виходячи з цього, міграційно-правовий інститут є сукупністю правових норм, що ре­гулюють самостійний вид якісно однорідних суспільних відносин (або їх окремі елементи) в межах предмета галузі; сталий, формально визначений, порівняно автономний.

Виокремлюють внутрішні та змішані міграційно-правові інститу­ти. Так, внутрішніми інститутами є: інститут імміграції, інститут емі­грації, інститут виїзду за межі України, інститут свободи пересуван­ня територією України, інститут повернення репресованих осіб, ра­ніше депортованих народів тощо. Прикладом змішаного інституту міграційного права України може бути інститут видачі фізичних осіб, оскільки суспільні відносини, що складаються у цій сфері, не можуть бути врегульовані лише однією галуззю права. Саме здійснен­ня видачі фізичної особи, яке пов'язано з перетинанням державного кордону України, є предметом міграційного права України, інші пи­тання — кримінального та кримінально-процесуального права.

Міграційно-правові інститути розрізняються змістом, структу­рою, методами й завданнями правового регулювання.

Існують прості й складні інститути міграційного права України. Наприклад, інститут свободи пересування містить такі інститути, як свобода пересування в суб'єктивному розумінні, вільний вибір місця проживання, процеси, пов'язані із залишенням території України та поверненням, правовими обмеженнями свободи пересування. Ос­танній містить у собі ряд стадій, зокрема, отримання відповідного документа для виїзду за межі України, порядок перетинання держав­ного кордону України.

До простих інститутів міграційного права України належить інститут сприяння єдності сімей біженців.

Міграційно-правові інститути за рівнем нормативного закріплен­ня умовно можна поділити на конституційно-правові інститути (притулку, свободи пересування, невидачі громадян України тощо) та їх своєрідне продовження — інститути, які в межах змісту Кон­ституції України та конкретизації відповідних конституційних поло­жень встановлені поточним міграційним законодавством України (в'їзду, виїзду, імміграції, трудової міграції, біженців тощо).

16

Норми міграційно-правових інститутів відрізняються між собою територією дії, ступенем визначеності й чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання та іншими озна­ками.

При застосуванні міграційної норми необхідно визначити її на­лежність до того чи іншого правового інституту, оскільки не в кожній правовій нормі виявляються властивості, притаманні мігра­ційно-правовому інститутові в цілому, а ці властивості інституту слід враховувати, щоб правильно зрозуміти механізм реалізації ок­ремої норми. Оскільки жодна міграційно-правова норма не діє ізо­льовано від інших, важливо відзначити особливості міграційно-пра­вових інститутів. Виявити зв'язки між міграційно-правовими норма­ми означає зрозуміти механізм регулювання міграційно-правових відносин.

Міграційно-правові інститути істотно відрізняються між собою. Свої особливості має інститут правового статусу біженців як особ­ливого статусу іноземця та особи без громадянства, інститут іммі­грантів, норми яких впливають на суспільні відносини шляхом виз­нання приймаючою державою певних прав і свобод біженців, іммігрантів. На конституційному та законодавчому рівнях встанов­лено систему гарантій їх здійснення. Водночас реалізація наданих біженцям, іммігрантам прав і свобод викликає конкретні право­відносини (власності, трудові, житлові тощо) і відповідно обумов­лює одночасне застосування норм інших галузей права України.

Найбільші труднощі пов'язані з виокремленням підгалузей як са­мостійних структурних елементів у системі галузі міграційного права України.

Оскільки міграційне право України певним чином сформувалось як галузь права, недоцільно подрібнювати її на окремі частини (підгалузі). Краще зберегти її як єдину комплексну галузь.

Як правило, класифікація норм та їх об'єднання в інститути здійснюється в нормативному акті, який є основним джерелом цієї галузі й містить усі основні норми чи їх значну частину. Однак особ­ливістю міграційного права України є відсутність такого норматив­ного акта.

Систему міграційного права України не слід плутати з двома іншими, але не тотожними їй явищами й поняттями — міграційною правовою системою та системою міграційного законодавства Ук­раїни.

17

До міграційної правової системи крім сукупності юридичних за­собів, інституційних органів, що функціонують в її межах, належать міграційна ідеологія, міграційна правосвідомість, міграційна право­ва культура, міграційно-правова практика тощо.

Система міграційного законодавства України являє собою су­купність нормативно-правових актів (законів, міжнародних дого­ворів України, указів Президента України, декретів і постанов Кабі­нету Міністрів України). Вони регулюють суспільні відносини, які виникають у сфері міграції. Система такого законодавства значною мірою підпорядковується цілеспрямованій дії з боку правотворчих органів. Вона не лише створюється, а й у своєму розвитку спрямо­вується ними. Багато в чому її існування та функціонування обумов­люються волею й нормотворчим бажанням законодавця.

Контрольні питання

1. Дайте визначення, що таке система міграційного права України.

2. Назвіть складові системи міграційного права України.

3. Які фактори впливають на структуризацію системи міграційного права України?

4. Охарактеризуйте інститути і норми міграційного права України.

ДЖЕРЕЛА МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Для того щоб міграційне право України послідовно виконувало­ся, воно повинно мати своє зовнішнє вираження. У національній і зарубіжній юридичній літературі "зовнішнє вираження" в одних ви­падках називають формою чи формами права, в інших — джерела­ми або одночасно і формами, й джерелами. Оскільки не надається принципового значення незначним змістовим відмінностям, понят­тя "форма міграційного права України" розглядатиметься як си­нонім поняття "джерела міграційного права України".

За теорією права джерело права — це форма існування правових норм, яке перетворює волю як право в об'єктивну реальність. По­ряд з цією зовнішньою формою права виокремлюють внутрішню форму, яка розглядається як система чи структура, внутрішня побу­дова права, розподіл правових норм за галузями права та інститу­тами відповідно до характеру регульованих ними відносин. Аналіз юридичної літератури і правового життя різних держав свідчить, що існує різноманітність джерел права. Як правило, не всі вони мають однакову вагомість і виконують рівноцінну регулятивну роль. Це правові звичаї, правові традиції, нормативно-правові акти органів державної влади, правові прецеденти. Зрозуміло, що джерела права змінюються не тільки залежно від етапів розвитку суспільства, дер­жави і права, а й від особливостей самих правових систем.

Переважно джерела права утворюють систему джерел права. Все це повною мірою стосується й міграційного права України, яке та­кож має відповідну систему джерел.

Джерела міграційного права України мають комплексний ха­рактер, оскільки об' єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Міграційному праву України не властива, як, наприклад, цивіль­ному чи кримінальному, наявність самостійного процесуального права. Матеріальні і процесуальні норми об' єднуються в одному міграційному акті, що зумовлюється вимогами законодавчої техніки. Здебільшого законодавець вирішує проблему шляхом об' єднання процедурних норм в один структурний підрозділ правового акта. Так, у Законі України "Про біженців" процесуальні норми зосере­

19

джені передусім у розділі III "Надання, втрата і позбавлення статусу біженця".

Співвідношення матеріальних та процесуальних норм у джерелах міграційного права України не однакове. В одних актах переважа­ють норми матеріального права, які закріплюють, зокрема, право­вий статус біженця. В інших випадках завданням актів є встановлен­ня процедури, наприклад, надання чи позбавлення статусу біженця.

Впорядкування процедур — важлива умова ефективної роботи відповідних державних органів, дотримання ними законності й пра­вопорядку.

У сукупності джерела міграційного права України утворюють як за структурою, так і за змістом систему, елементами якої є юридичні (правові) акти, що містять міграційно-правові норми.

У теорії права юридичний (правовий) акт є офіційним письмовим документом, прийнятим уповноваженим суб'єктом права, який має офіційний характер і обов'язкову силу, що виражає владне веління, й спрямований для регулювання суспільних відносин. Правові акти за сферою обов'язковості поділяються на нормативні (загальні), не­нормативні (індивідуальні, правозастосовчі) та інтерпретаційні (акти тлумачення).

Нормативно-правовий акт приймається уповноваженим на це суб'єктом у визначеній формі та за встановленою процедурою для регулювання суспільних відносин і містить загальні правила поведін­ки — норми права; встановлює, змінює чи скасовує норми права. Ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлю­ють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. Інтерпретаційний акт — це документ, що видається повноважним органом в результаті офіцій­ного тлумачення (з'ясування або роз'яснення) правових норм.

На формування джерел міграційного права України впливають такі чинники: множинність міграційних відносин; різноманітність їх об'єктів, що обумовлює різні види правових приписів. Це зобов'я­зує того, хто видає відповідний акт, дбати про форму вираження й спосіб інституціоналізації міграційних відносин. Зокрема, в Консти­туції України чітко зазначається форма актів, які приймає той чи інший орган.

Як свідчить зміст положень статей 85, 91 Конституції України, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові

20

акти. За статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України видає укази та розпорядження. Кабінет Міністрів України видає постанови й розпо­рядження (частина перша статті 117 Конституції України). Міністер­ства та інші центральні органи виконавчої влади приймають нор­мативно-правові акти, які відповідно до частини третьої статті 117 Конституції України підлягають реєстрації в порядку, встановле­ному законом. Згідно зі статтями 124, 150, суди загальної юрис­дикції, Конституційний Суд України ухвалюють рішення. Верхов­на Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автоном­ної Республіки Крим приймають відповідно рішення, постанови та рішення (стаття 136 Конституції України). Стаття 144 Конституції України надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення.

З перерахованих актів джерелами міграційного права України є лише ті, які містять міграційно-правові норми.

Актом міжнародного визнання України як демократичної держа­ви стало прийняття її 9 листопада 1995 року до країн — членів Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України у 1997 році Кон­венції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Пер­шого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Відпові­дно до статті 9 Конституції України, з моменту ратифікації та на­брання чинності для України зазначені Конвенція та Протоколи до неї стали частиною національного законодавства.

Для гарантування реалізації закріплених Конвенцією та Прото­колами прав і свобод людини передбачено запровадження особли­вого механізму міжнародного захисту — постійно діючий Євро­пейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється і на Українську державу. Рішення цього Суду становлять систему преце-дентного права Європейського суду з прав людини.

Для України знання й використання прецедентів Суду, що сфор­мувалися під час застосування норм Конвенції, у тому числі мігра­ційно-правових, є запорукою дотримання міжнародно-правових зобов'язань, які випливають з Конвенції про захист прав людини та основних свобод і Протоколів до неї. Конкретні судові рішення фор­мально обов'язкові тільки для тих держав, що виступають відпові­дачами у конкретних справах. Звернень до Європейського суду з прав

21

людини проти України з питань процесів міграції фізичних осіб ще не надходило.

Інші країни, у тому числі наша суверенна держава, мають врахо­вувати конкретні судові рішення при оцінці відповідності внутріш­нього правового порядку вимогам зазначеної Конвенції, яка не є за­стиглим раз і назавжди міжнародним актом, а договором, що підля­гає тлумаченню з огляду на ситуацію, яка склалася на певний час. Це означає, що рішення Європейського суду з прав людини мають використовуватися і у правотворчій, і у правозастосовчій діяльності України.

Таким чином, система правових актів, які є джерелами міграцій­ного права України, охоплює Конституцію України, закони, поста­нови Верховної Ради України, міжнародні договори України, Рішен­ня Конституційного Суду України, акти Президента України, Кабі­нету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місце­вого самоврядування, судові прецеденти тощо.

Зокрема, джерелами міграційного права України є Декларація про державний суверенітет, закони України: "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства", "Про біженців", "Про імміграцію", Рішення Конституційного Суду України у справі щодо прописки від 14 листопада 2001 року, укази Президента України: " Про основні напрями соціальної політики до 2004 року" від 24 травня 2000 року, "Про додаткові заходи щодо реалізації права лю­дини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання" від 15 червня 2001 року, постанови Кабінету Міністрів України: "Про створення органів міграційної служби в Україні" від 22 червня 1996 року, "Про Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію" від 29 грудня 1995 року.

Серед міжнародних договорів України щодо міграції фізичних осіб за рівнем їх закріплення вирізняють договори універсального та регіонального характеру, які встановлюють певні принципи й нор­ми. До перших належать Статут ООН, Загальна декларація прав лю­дини, Декларація ООН про територіальний притулок, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Підсумковий акт Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі, Конвен­

22

ція про статус біженців; до другої групи — Конвенція про захист прав і основних свобод людини, Угода СНД про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів тощо.

Проте у зв'язку зі складнощами перехідного періоду формування української державності конкретні акти, які містять міграційно-пра­вові норми, часто змінюються, скасовуються, новелізуються, що впливає на нестабільність міграційного законодавства України.

Зважаючи на юридичну силу, в ієрархії правових актів особливе місце належить Конституції України, яка має найвищу юридичну силу. У пункті 10 частини першої статті 92 Конституції України за­кріплено, що виключно законами України, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом визначаються засади регулювання, зокрема, міграційних процесів. Пункт 8 частини другої цієї ж статті відсилає до встановлення лише законами України міграційного ре­жиму, який відмінний від загального. Визначення засад регулюван­ня міграційних процесів пов'язане зі встановленням основних прин­ципів та найважливіших норм, відповідно до яких мають законодав­чо впорядковуватися міграційні процеси. Міграційний режим — специфічний правовий режим, у межах якого правовими нормами здійснюється регулювання процесів переміщення фізичних осіб і виз­начається статус учасників міграційних відносин.

Закон, який приймається на основі Конституції України і по­винен відповідати їй, має найвищу юридичну силу. Всі інші норма­тивно-правові акти мають відповідати Конституції та законам Ук­раїни і видаються на основі й на їх виконання, тобто є підзаконними актами.

Нормативно-правові акти у сфері міграції фізичних осіб можна класифікувати за їх дією в часі та просторі. Дія у часі визначається часом набрання ними чинності та моментом, коли їх дія припиняєть­ся. Відповідно до частини п'ятої статті 94 Конституції України за­кон у сфері міграції фізичних осіб набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено са­мим законом, але не раніше дня його опублікування.

Інші правові акти Верховної Ради України та нормативно-пра­вові акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено сами­ми актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друко­ваному виданні.

23

Акти Верховної Ради України та Президента України про при­значення на посади й звільнення з посад відповідно до законодав­ства набирають чинності з моменту їх прийняття.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набира­ють чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк набран­ня ними чинності не передбачено в цих актах. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в установленому за­коном порядку.

Оскільки кожному частина перша статті 57 Конституції України гарантує право знати свої права і обов'язки, закони та інші норма­тивно-правові акти мають бути доведені до відома населення. Якщо цього не буде зроблено або буде порушено порядок такого доведен­ня, то такі нормативно-правові акти не вважаються введеними в дію, є нечинними і не породжують жодних юридичних наслідків. Указом Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нор­мативно-правових актів та набрання ними чинності" № 503 від 10 червня 1997 року встановлено, що закони України, інші акти Вер­ховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку та підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.

Офіційними друкованими виданнями відповідно до законодав­ства України є:

журнали — "Відомості Верховної Ради України", "Офіційний вісник України";

газети — "Голос України", "Урядовий кур'єр".

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно опри­люднені через телебачення і радіо.

Указом Президента України "Про Єдиний державний реєстр нор­мативних актів" від 27 червня 1996 року офіційне оприлюднення нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, норматив­них актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України, здійснюється після внесення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.

В основних міграційних нормативно-правових актах установ­люється час набрання ними чинності. Наприклад, у пункті 1 розді­

24

лу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" зазначається, що цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування. У постановах Верховної Ради України передбачався строк уведення в дію законів. Зокрема, Постановою Верховної Ради України "Про введення в дію Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" передбачалося, що цей Закон набирає чинності з дня опублікування.

Специфікою міграційних нормативно-правових актів, у тому числі законів, є те, що деякі з них мають зворотну силу. Так, пунк­том 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" встановлено, що дозвіл на імміграцію в Україну мають:

• іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на по­стійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року від­мітку про прописку або отримали посвідку на постійне про­живання в Україні;

• іноземці та особи без громадянства, які змушені були залиши­ти місця постійного проживання в Автономній Республіці Аб­хазія Грузії, прибули в Україну, одержали в установленому по­рядку тимчасову довідку, прожили в Україні не менше п' яти років і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чин­ності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на пос­тійне проживання в Україні;

• іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Рес­публіки В' єтнам та Урядом СРСР про направлення й прийнят­тя в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, зали­шилися проживати в Україні та звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про ви­дачу їм посвідки на постійне проживання в Україні;

• іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і виховуються або виховувалися у державних дитячих закладах чи в дитячих будинках сімейно­го типу або над якими встановлено чи було встановлено опі­ку або піклування громадян України.

Міграційні акти видаються, як правило, на невизначений термін і втрачають чинність у зв'язку з прийняттям нового такого акта.

25

За дією у просторі нормативно-правові акти з питань міграції поділяються на загальнодержавні, місцеві (діють на території Авто­номної Республіки Крим, інших адміністративно-територіальних одиниць), локальні. Щодо останнього, то як приклад можна навес­ти Правила проживання у пункті тимчасового розміщення біженців.

Контрольні питання

1. Назвіть систему правових актів, які є джерелами міграційного права України.

2. Порядок оприлюднення міграційно-правових актів.

3. У чому полягає специфіка міграційних нормативно-правових актів?

ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІГРАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

Міграційно-правові відносини — один із видів суспільних відно­син, які врегульовані положеннями міграційного права України. Тобто міграційно-правові відносини складаються, виникають, змінюються й припиняються під впливом міграційних правових норм. Природа міграційно-правових зв'язків розкривається у змісті суб'єктивних прав, свобод і юридичних обов'язків суб'єктів мігра­ційних правовідносин. При цьому суб'єктивне право дає можливість суб'єкту діяти у визначених нормою міграційного права України ме­жах на свій розсуд і в необхідних випадках вимагати від інших суб'єктів міграційних правовідносин, у тому числі органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних органів, їх посадових і службових осіб, діяти лише на підставі, в ме­жах повноважень та у способи, передбачені Конституцією України, законами України, міжнародними договорами України.

Своєрідність міграційно-правових відносин виявляється в особ­ливостях правового регулювання самих міграційних процесів.

Характерним видом міграційно-правових відносин є врегулюван­ня правового статусу особи у відносинах з державою внаслідок міграційних процесів. Його специфічна риса — визначеність суб'єк­тів правовідносин. До такого виду відносин належать статус іммі­гранта, статус репатріанта, статус трудівника-мігранта тощо.

Міграційно-правові відносини мають різний строк дії. Одні з них постійні, інші — тимчасові. До постійних, наприклад, належить ста­тус іноземця, який припиняється зі смертю іноземця або виходом його з іноземного громадянства (підданства). До тимчасових нале­жать правовідносини, пов'язані з наданням притулку.

У системі міграційно-правових відносин виокремлюються мате­ріальні та процесуальні. Перші визначають зміст прав, свобод і обо­в'язків суб'єктів правовідносин, другі — порядок реалізації матері­альних норм.

Міграційно-правові відносини різноманітні, вони відображають особливість предмета міграційного права України. Вони структу­

27

ровані, мають набір елементів (суб'єкти, об' єкти, зміст, юридичні факти, правоздатність та дієздатність) і розкриваються через них.

Суб' єктами міграційно-правових відносин є їх учасники, які ма­ють суб' єктивні міграційні права й свободи і виконують юридичні обов'язки. До міграційних прав і свобод належать, зокрема, право на в' їзд в Україну, право на виїзд за її межі, право на свободу пере­сування територією України, право на еміграцію, право на іммігра­цію тощо.

Юридичний обов'язок — це необхідність певної поведінки суб'єк­та права, що закріплено правовою нормою. Так, особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, в разі одержання направлен­ня органу міграційної служби зобов' язана виїхати до визначеного місця тимчасового проживання і протягом трьох робочих днів зареє­струватися у відповідному органі внутрішніх справ (частина друга статті 18 Закону України "Про біженців").

До суб' єктів міграційно-правових відносин належать: Українсь­кий народ, органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, інші державні органи, їх посадові та службові особи, юри­дичні та фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства) тощо.

Об'єктами міграційно-правових відносин є: територія, міграційні процеси, права, свободи й обов'язки мігранта та їх захист, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних органів щодо утвердження й забезпечення статусу мігранта тощо.

При суб'єктному складі міграційних відносин, у тому числі фізич­них суб'єктів правовідносин, виникають питання, пов' язані з роз­криттям змісту міграційно-правових відносин. Йдеться про мігра­ційну правоздатність та міграційну дієздатність.

Здатність мати міграційні права й нести обов' язки визнається в Україні рівною мірою за кожною людиною незалежно від раси, ко­льору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, ет­нічного та соціального походження, майнового стану. Міграційна правоздатність виникає з моменту народження людини й припи­няється її смертю.

Міграційне право України є галуззю, за допомогою норм якої ре­алізовується стаття 33 Конституції України про правоздатність кож­ного, хто на законних підставах перебуває на території України, на

28

свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільно зали­шати територію України, а громадянам України в будь-який час по­вернутися в Україну, що конкретизується у нормативно-правових актах України.

Разом з тим обсяг міграційної правоздатності є неоднаковим, що обумовлюється належністю до громадянства, віком, наявністю волі, розумовим розвитком, здоров' ям, посадовим становищем тощо. У цьому зв'язку існує поняття "міграційна дієздатність", яка також характеризується певним обсягом. Під міграційною дієздатністю ро­зуміється здатність фізичної особи самостійно здійснювати юри­дичні дії, тобто з власної волі чи свідомого бажання вступати в міграційні відносини, набувати міграційні права, їх реалізовувати, виконувати обов'язки. Не всі правоздатні фізичні особи є міграцій­но дієздатними. Наприклад, міграційна дієздатність такої категорії мігрантів, як іммігранти, здійснюється за встановленим національ­ним режимом.

Міграційна дієздатність може бути часткова або повна; остання настає з часу повноліття (18 років). Часткова дієздатність настає при виїзді за межі України. Наприклад, відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Ук­раїну громадян України" від 21 січня 1994 року оформлення проїзно­го документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідче­ного клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У кло­потанні зазначаються відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують відповідно до цього Закону право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років). За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Згідно з Положенням про в'їзд і виїзд громадян і транспортних засобів із зони відчуження й безумовного (обов'язкового) відселення, затвер­дженим Постановою Кабінету Міністрів України № 106 від 23 лип­ня 1991 року, особи, які не досягли 18-літнього віку, в ці зони вза­галі не пропускаються.

Громадянам України, визнаним судом недієздатними, виїзд з Ук­раїни може бути дозволено на підставі нотаріально засвідченого клопотання їх законних представників або за рішенням суду (стаття 10 Закону України "Про порядок виїзду з України і в' їзду в Україну громадян України").

29

Проблема правоздатності та дієздатності стосується і колектив­них суб'єктів міграційних відносин — державних органів, юридич­них осіб тощо.

Проте на них не поширюються ці поняття. Для державного орга­ну застосовується поняття "компетенція", тобто наявність владних повноважень щодо регулювання міграційних процесів, якими цей орган наділяється для виконання своїх функцій, вирішення завдань. Наприклад, спеціально уповноваженим центральним органом вико­навчої влади у справах міграції є Державний комітет України у спра­вах національностей та міграції. Статтею 6 Закону України "Про біженців" закріплено його компетенцію, а Положенням про Держав­ний комітет України у справах національностей та міграції, яке зат­верджено Указом Президента України від 19 березня 2002 року, виз­начено його основні завдання та права.

Таким чином, компетенція — це характеристика правоздатності державних органів. Для інших — організаційно-правова форма, зміст якої визначається в правоустановчих документах суб'єктів власності і господарювання.

Виникненню конкретних міграційно-правових відносин передує юридичний факт, з якого починається реалізація міграційних норм, встановлення або зміна правового статусу. Завдяки юридичному фактові особа стає учасником міграційно-правових відносин, во­лодіє певними правами і свободами, виконує певні обов'язки і несе юридичну відповідальність.

Залежно від характеру зв'язку з волевиявленням суб'єкта юри­дичні факти поділяються на дії та події. Події — це юридичні факти, не пов'язані з волею і бажанням суб'єктів, але породжують мігра­ційні відносини, зокрема, стихійне лихо, яке може викликати масову міграцію населення. Держава виступає як гарант прав і обов'язків, які розподілені серед конкретних суб'єктів міграційних відносин.

Вказівка на події у міграційно-правових нормах надає їм юри­дичної ваги, пов'язує з ними міру можливої поведінки. До юридич­них фактів-подій належать: народження або смерть фізичної особи, досягнення відповідного віку (для особи, якій надано статус біженця і яка досягла шістнадцятирічного віку — право отримати проїзний документ для виїзду за кордон), стан здоров'я (наприклад, дозвіл на імміграцію не видається особам, хворим, зокрема, на інфекційні хво­роби), настання відповідного строку (статус біженця втрачається, коли зникли обставини, за яких було надано статус біженця) тощо.

30

Дії — це факти, які залежать від волі людей. Вони можуть бути пра­вомірні (правові акти та правові вчинки) та неправомірні.

Юридичні факти, наслідком яких є виникнення, зміна чи припи­нення правовідносин, називаються підставами їх виникнення, зміни чи припинення. При цьому такими в усіх випадках є правові акти (дії, спрямовані на появу юридичних наслідків). Специфіка юридич­них актів, які спричинюють виникнення міграційно-правових відно­син, полягає в тому, що деякі з них виникають із складного юридич­ного складу, до якого належать два і більше юридичні факти. Так, аби отримати дозвіл на імміграцію в Україну, іноземець або особа без громадянства має подати заяву про надання дозволу на іммігра­цію до органів внутрішніх справ (якщо перебуває в Україні на за­конних підставах), який приймає відповідне рішення. Тобто необхі­дне волевиявлення іноземця чи особи без громадянства і рішення органу внутрішніх справ.

Контрольні питання

1. Що таке міграційно-правові відносини?

2. У чому виявляється специфіка міграційно-правових відносин?

3. Назвіть суб'єкти міграційно-правових відносин.

4. Місце юридичного факту у міграційно-правових відносинах.

31

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Юридичною відповідальністю називається застосування до кож­ного (громадянин України, іноземець, особа без громадянства), хто здійснив правопорушення, в установленому для цього процесуаль­ному порядку заходів державного примусу, передбачених санкцією порушеної норми.

Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопо­рядку, правове виховання і покарання винних за скоєне.

Основним принциповим положенням є те, що примус як спосіб, засіб охорони права не повинен порушувати саме право, а здійсню­ватися лише на підставі і в межах права. Одним із відображень цьо­го стала відома формула — без закону немає ні злочину, ні покаран­ня (пиііит сгітеп, пиііа роепа, аіпе іеде).

Це означає, що правопорушенням визнається тільки діяння, яке до його вчинення було заборонено законом і яке набрало чинності й доведено до відома населення. У законі мають бути визначені межі покарання, яке застосовується до цього виду правопорушення.

За статтею 58 Конституції України громадянин України, інозе­мець, особа без громадянства не можуть відповідати за свої діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відпо­відальність особи.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ча­стина друга статті 68 Конституції України).

Відповідно до пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивіль­но-правової відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо); діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопо­рушень, що утворюють їх склад) як підстави кримінальної, адмініст­ративної, дисциплінарної відповідальності, а також відповідальність за такі діяння. Тобто конституційними положеннями безпосередньо

32

не встановлюються види юридичної відповідальності; зазначені пи­тання не можуть бути предметом регулювання підзаконними норма­тивно-правовими актами. Вони визначені Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Цивільним кодексом України, іншими законами.

Притягнення до юридичної відповідальності має здійснюватись у певному порядку, на підставі процесуальних норм, що регламентують провадження у справі про порушення громадянами України, інозем­цями, особами без громадянства норм національного законодавства України. Процесуальний порядок встановлено законами, зокрема кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним тощо.

В основу притягнення до юридичної відповідальності має бути покладений конкретний склад правопорушення, яке скоїли громадя­нин України, іноземець або особа без громадянства. Відмінність у складі правопорушення як у цілому, так і в конкретних його елемен­тах дає підстави для притягнення їх до різних видів юридичної від­повідальності.

Відповідно до статті 61 Конституції України громадянин Украї­ни, іноземець, особа без громадянства не можуть бути двічі притяг­нені до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, оскільки юридична відповідальність має індивіду­альний характер.

Такими чином, юридична відповідальність встановлюється за скоєння конкретного правопорушення конкретним громадянином України, іноземцем, особою без громадянства і характеризується, наприклад, наявністю системи покарань та стягнень, можливістю призначення більш м'якого покарання, умовного засудження, відстрочки виконання вироку, звільнення від кримінальної відпові­дальності. Цей принцип забезпечується можливістю застосування виду юридичної відповідальності залежно від ступеня суспільної не­безпечності скоєного правопорушення.

Принцип індивідуалізації відповідальності знаходить також свій вияв у тому, що при призначенні покарання мають враховуватися всі особливості та обставини справи, характер правопорушення, ступінь здійснення винною особою протиправного наміру, ступінь вини, властиві їй індивідуальні риси, спосіб життя, мотиви скоєння правопорушення тощо.

Види юридичної відповідальності не слід плутати з порядком їх реалізації: відповідальність у судовому, адміністративному чи

33

в іншому порядку. Один і той самий вид відповідальності може здійснюватися в одній чи в кількох формах. Так, кримінальна відпо­відальність реалізується лише в судовому порядку, цивільно-право­ва відповідальність — у судовому, адміністративному порядку тощо.

Юридична відповідальність іноземців та осіб без громадянства має певну специфіку, що пов' язано з суб' єктом правопорушення. Зокрема, відповідно до міжнародно-правових актів і національного законодавства України дипломатичні представники іноземних дер­жав та деякі інші особи володіють дипломатичною недоторканністю (дипломатичним імунітетом). Це означає, що в разі вчинення цими особами злочину на території України вони не підсудні у криміналь­них справах судам України і питання щодо їх відповідальності вирі­шується дипломатичним шляхом (стаття 6 Кримінального кодексу України). Водночас на осіб, які володіють дипломатичною повною (зумовлює непідсудність у кримінальних справах судам України сто­совно будь-яких дій, незалежно від того, вчинені вони при виконанні офіційних функцій чи у будь-яких інших, наприклад, побутових відносинах) чи обмеженою (зумовлює зазначену непідсудність вик­лючно щодо дій, вчинених при здійсненні певною посадовою осо­бою її офіційних функцій) недоторканністю, може поширюватися кримінальна юрисдикція України, якщо відповідна держава дасть ясно виражену згоду на це і позбавить таку особу дипломатичного імунітету.

Особливою частиною Кримінального кодексу України передба­чено склади злочинів, суб'єктами яких є лише громадяни України і не можуть бути іноземці та особи без громадянства (наприклад, державна зрада (стаття 111), злочини проти встановленого порядку несення військової служби (розділ XIX), ухилення від призову на стро­кову військову службу (стаття 335)) або, навпаки, суб'єктами можуть бути винятково іноземці та особи без громадянства (шпигунство (стаття 114)). Відповідно до статті 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення", іноземців та осіб без громадянства, взятих під варту, розміщують, як правило, окремо від інших осіб.

Кодексом України про адміністративні правопорушення також передбачено склади адміністративних правопорушень, суб'єктами яких є лише іноземці та особи без громадянства (порушення правил перебування в Україні і транзитного проїзду через територію Украї­ни (стаття 203)). Адміністративне видворення з України може засто­

34

совуватися виключно до іноземців та осіб без громадянства (стаття 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузе­вою структурою права на цивільно-правову, кримінальну, адмініст­ративну та дисциплінарну. При цьому всі види юридичної відпові­дальності становлять передбачені санкції за правопорушення, а пра­вопорушник зазнає державного примусу, зокрема, позбавлення волі, штрафу, відшкодування завданої шкоди.

Цивільно-правова відповідальність полягає у настанні передбаче­них цивільно-правовою нормою негативних майнових наслідків, які завжди є для правопорушника додатковим майновим обмеженням (додатковими майновими втратами або майновими обов'язками). Цивільна відповідальність виражає осуд державою і суспільством протиправної поведінки правопорушника. Види й умови цивільно-правової відповідальності передбачені Цивільним кодексом України.

Суть кримінальної відповідальності полягає у застосуванні судом від імені держави до особи, що вчинила злочин, державного приму­су у формі покарання. Кримінальна відповідальність і покарання за­стосовуються до особи, винної у вчиненні злочину, тобто такої, яка умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним за­коном суспільно небезпечне діяння. Кримінальним кодексом Украї­ни злочини у сфері міграції визнаються таким діянням, зокрема, на­стає кримінальна відповідальність за торгівлю людьми, пов'язану із законним чи незаконним переміщенням за їх згодою або без згоди через державний кордон України з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залу­чення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації їх праці. За статтею 149 цього Кодексу зазначений злочин карається позбавлен­ням волі на строк від трьох до восьми років. Якщо ті самі дії вчинені щодо неповнолітнього, кількох осіб, повторно, за попередньою змо­вою групою осіб, з використанням службового становища або осо­бою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності, тоді позбавлення волі збільшується на строк від п'яти до дванадця­ти років з конфіскацією майна або без такої. Частина третя статті 149 Кодексу закріплює, що за ті самі дії, вчинені організованою гру­пою або пов'язані з незаконним вивезенням дітей за кордон чи не­поверненням їх в Україну, — караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

35

Кримінальна відповідальність відображає офіційну поведінку особи як злочинну, а її самої — як злочинця. За частиною першою статті 62 Конституції України громадянин України, іноземець, осо­ба без громадянства вважаються невинуватими у скоєнні злочину і не можуть бути піддані кримінальному покаранню, доки їх вину не буде доведено в законному порядку й встановлено обвинувальним вироком суду.

Адміністративна відповідальність настає за здійснення адмініст­ративних проступків, передбачених Кодексом України про адмініст­ративні правопорушення та іншими законами, які передбачають ад­міністративну відповідальність. При цьому суб' єктами відповідаль­ності у міграційному праві України є фізичні та юридичні особи.

Стаття 203 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня за порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, за недійсними документами, або документа­ми, термін дії яких закінчився, або працевлаштування без відповід­ного дозволу на це, якщо необхідність такого дозволу передбачено законодавством України, або недодержання встановленого порядку реєстрації, або пересування і зміну місця проживання, або ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебу­вання, а так само порушення правил транзитного проїзду через те­риторію України, встановила накладення штрафу від десяти до двад­цяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Чинність цієї статті не поширюється на випадки, коли іноземці чи особи без громадянства з наміром набути статус біженця незакон­но перетнули державний кордон України і перебувають на території України протягом часу, необхідного для звернення до відповідного органу міграційної служби із заявою про надання їм статусу біжен­ця відповідно до Закону України "Про біженців".

Щодо адміністративної відповідальності підприємства (їх об'єд­нання), установи та організації, незалежно від форм власності, які здійснюють міжнародні пасажирські повітряні перевезення, то відпо­відно до статті 1 Закону України "Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належ­них документів для в'їзду в Україну" з повітряних перевізників за переміщення через державний кордон України пасажирів-іноземців чи осіб без громадянства без документів для в'їзду в Україну або з документами, оформленими з порушенням вимог, установлених за­

36

конодавством України, стягується штраф від двохсот двадцяти до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожного такого пасажира.

Звернення пасажира-іноземця або особи без громадянства із зая­вою про надання статусу біженця чи про надання притулку в поряд­ку, встановленому законом, не звільняє повітряного перевізника від відповідальності.

Сплата штрафу не звільняє повітряного перевізника від обов'яз­ку перевезення пасажира, якому відмовлено у в'їзді в Україну, в пункт посадки на повітряне судно або в будь-яке інше місце, в'їзд у яке йому дозволено.

Дисциплінарна відповідальність настає за дисциплінарний про­ступок, тобто за порушення трудової, військової, службової дисцип­ліни. Розрізняють загальну й спеціальну дисциплінарну відпові­дальність. Загальну дисциплінарну відповідальність несуть, зокрема, працівники за невиконання або неналежне виконання своїх трудо­вих обов'язків, які встановлені трудовим договором (контрактом) та правилами внутрішнього трудового розпорядку. Встановлена для окремих категорій працівників спеціальна дисциплінарна відпові­дальність враховує особливості їхньої трудової діяльності, зна­чущість належного виконання ними трудових обов'язків для нор­мального функціонування тієї чи іншої галузі народного господар­ства, суспільства в цілому.

Посадові чи службові особи, які вчинили дисциплінарний просту­пок, пов'язаний з невиконанням або неналежним виконанням поса­дових або службових обов'язків у сфері міграції, можуть притягати­ся до дисциплінарної відповідальності, застосування якої регулюєть­ся Кодексом законів про працю України.

Відповідно до статті 147 цього Кодексу за порушення трудової дисципліни до працівника може бути вжито тільки один з таких за­ходів стягнення:

• догана;

• звільнення.

Законодавство, статути і положення про дисципліну передбачають для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

У нормах права, які регулюють міграційно-правові відносини, є також примусові заходи, які за своєю природою не належать до за­ходу стягнення, оскільки мають застережувальний характер і вико­ристовуються для попередження правопорушень. Зокрема, в разі

37

надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру може застосовуватися евакуація; щоб запобігти небезпечній хворобі, може запроваджуватися карантин.

1. Підстави притягнення до юридичної відповідальності.

2. У чому проявляється специфіка юридичної відповідальності іно­земців та осіб без громадянства?

3. Види юридичної відповідальності та їх застосування до іноземців, а також до осіб без громадянства.

4. Чи застосовується юридична відповідальність до юридичних осіб у міграційному праві України?

Щема 6

ПОНЯТТЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ МІГРАЦІЇ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ТА МІГРАНТІВ

Міграція (від лат. тідгаґіо — переселення, переміщення, від тідго — переселяюсь) фізичних осіб поширена у світі як складний соціальний феномен, має об'єктивні передумови та носить закономірний харак­тер. Нерідко синонімом поняття міграції фізичних осіб у вузькому розумінні є термін "переселення".

Міграція фізичних осіб у широкому розумінні крім переселень охоплює всі види переміщень у просторі — сезонні, епізодичні, ма­ятникові. Вони становлять собою переміщення через кордони тих чи інших держав, пересування територією держави будь-якої трива­лості, регулярності й спрямованості зі зміною місця проживання або без такої зміни.

Міграція фізичних осіб складається з міграційних потоків і саме тому її вживають у збірному розумінні та у множині. Сукупність те­риторіальних переміщень фізичних осіб, які здійснюються в певний час у межах тієї чи іншої територіальної системи, називається мігра­ційним потоком.

Форми міграції фізичних осіб залежать від міграційної політики конкретної держави на певний період часу. Нині існують різні підхо­ди до поділу на типи міграції фізичних осіб, а тому загальноприйня­та її класифікація відсутня. Залежно від того, який критерій покла­дено в основу класифікації, постають відповідні схеми диференціації переміщень людей.

За класифікацією радянського вченого Л. Л. Рибаковського, ук­раїнського вченого І. М. Прибиткової під видами міграції фізичних осіб розрізняють її складові (наприклад, постійна, зворотна); типи міграції залежать від її спрямування (зовнішня, внутрішня тощо); ос­новні форми — організована та неорганізована (індивідуальна).

Переміщення людей, які мають незворотний характер, називають постійною міграцією, всі інші види міграції, які мають тимчасовий характер, — зворотною.

Однією з основних ознак міграції фізичних осіб є перетинання державних кордонів або меж адміністративно-територіальних оди­

39

ниць — держави, області, міста, району тощо. На цій підставі виріз­няють зовнішню та внутрішню міграції. Зовнішню міграцію фізич­них осіб, пов' язану з перетинанням державного кордону, називають також міжнародною. Для виокремлення потоків мігрантів, які пря­мують з конкретної країни, застосовується поняття еміграція ((від лат. етідтаііо — виселення, переселення) — масове переселення з батьківщини в іншу державу; тривале перебування за межами бать­ківщини внаслідок переселення), для потоків у країну — імміграція ((від лат. іттідгаііо — вселення) — в'їзд у державу іноземця чи осо­би без громадянства на тривале або постійне проживання). Розріз­няють міжконтинентальну та внутрішньоконтинентальну міграцію фізичних осіб.

Рееміграція (від лат. ге — зворотна дія та еміграція) — повернен­ня емігрантів на батьківщину. Цей термін близький до визначення "репатріація"; іноді вони вживаються як синоніми. Реімміграція (від лат. ге — зворотна дія та імміграція) — зворотний відплив з країни фізичних осіб, які прибули туди в результаті імміграції.

Внутрішня міграція є переміщенням або переселенням людей все­редині держави. Якщо вона відбувається в межах адміністративно -територіальних одиниць, то поділяється на внутрішньообласну і міжобласну, внутрішньорайонну та міжрайонну, міжселищну і міжміську тощо.

Сезонна (тимчасова) міграція — один з основних видів міграції фізичних осіб, для якої характерне сезонне (тимчасове) територіаль­не переміщення мігрантів, яке може бути внутрішньодержавним і міждержавним. Сезонна міграція передбачає переміщення до місць тимчасової праці й проживання на термін звичайно у кілька місяців, зі збереженням можливості повернення до місць постійного прожи­вання.

Епізодична міграція — це ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, які фізичні особи здійснюють не тільки нерегулярно як у часі, так і в просторі, а й не обов'язково у тих самих напрямках.

До епізодичної міграції належать, зокрема, внутрішньодержавні та транскордонні переміщення людей з метою торгівлі, відвідання родичів або знайомих, лікування, паломництва тощо. Основною оз­накою епізодичної міграції є нерегулярність таких переміщень, ос­кільки вони залежать від політичних, культурних, побутових, комер­ційних, освітніх, шлюбно-сімейних, релігійних та інших соціальних факторів.

40

Маятникова міграція — це масові за своїми розмірами щоденні, щотижневі або місячні переміщення фізичних осіб від місць пос­тійного проживання до місця роботи і водночас систематично — у зворотний бік. У процесі маятникових міграцій здійснюється тери­торіальне переміщення одного з основних ресурсів виробництва — робочої сили, яке має зворотний характер, одноденний цикл і не су­проводжується зміною постійного місця проживання. Соціально-економічний зміст трудових маятникових міграцій та міжпоселенсь-ких культурно-побутових та рекреаційних поїздок людей принципо­во відмінний: перші перебувають у сфері суспільного виробництва і обміну та обслуговування, другі ж — у сфері особистого споживан­ня. І якщо маятникові мігранти беруть участь у створенні матеріаль­них благ або у наданні різного роду послуг, то фізичні особи, які здійснюють міжпоселенські культурно-побутові, соціально-куль­турні та рекреаційні поїздки, не виробляють ні матеріальних ціннос­тей, ні послуг; вони їх споживають.

Водночас маятникові міграції можуть бути не лише територіаль­ним переміщенням людей до місць роботи. Поїздки для продажу продуктів харчування, товарів широкого вжитку є також різнови­дом маятникової міграції. У процесі такого виду міграції забезпе­чується споживчий обмін з використанням ринку товарів та послуг. Маятниковою міграцією можна вважати і від'їзди на навчання, у службові відрядження тощо.

Організована міграція фізичних осіб здійснюється за допомогою та за участю державних органів і громадських організацій, неорга­нізована — силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організаційної підтримки з боку будь-яких установ і організацій.

Наведена систематизація міграції фізичних осіб дає змогу визна­чити мігранта (від лат. тідгат, тщгаМіа — переселенець; той, хто переселяється) як людину, яка свідомо та з власної волі перетинає державні або адміністративно-територіальні кордони з метою зміни місця проживання або без такої зміни. При цьому він може бути за типовою ознакою внутрішнім і зовнішнім (міжнародним); за право­вою — законним та незаконним; за видовою — постійним і зворот­ним; за характерною — політичним, трудовим або пов'язаним із зміною екологічного середовища тощо. Такий поділ є умовним, ос­кільки мігрант може переходити з однієї категорії до іншої, а отже, можлива зміна його правового статусу, який визначається як внут­рішнім законодавством, так і міжнародним правом.

41

Спроби щодо класифікації основних категорій міжнародних мігрантів здійснювалися з кінця XIX століття. 1891 року у Відні під егідою Інституту міжнародної статистики відбувся Перший міжна­родний конгрес, який прийняв рекомендації стосовно розробки ос­новних термінів з міжнародної міграції, в тому числі міжнародних мігрантів. 1932 року з ініціативи Міжнародного бюро праці відбу­лася конференція з проблем статистики міжнародної міграції, на якій, зокрема, було ухвалено рішення про те, що всі переміщення строком більш як один рік вважати постійною міграцією, менше од­ного року — тимчасовою міграцією.

Дослідження у цій сфері отримали істотний розвиток після Дру­гої світової війни, що зумовлювалося не лише збільшенням обсягу міждержавних переміщень населення, а й включенням у дослідження інших міжнародних організацій: ООН, у межах якої були сформо­вані спеціальні підрозділи з народонаселення, у справах біженців, Міжнародної організації з міграції, Світового банку, Міжнародної організації з туризму тощо.

Сьогодні існує кілька класифікацій міжнародних мігрантів. Ниж­че наводиться перелік таких мігрантів за версією Міжнародної організації праці, який не є повним, що зазвичай характерно і для інших таких класифікацій.

Міжнародні мігранти, зважаючи на їх статус громадянина, іно­земця чи особи без громадянства, класифікуються таким чином:

1) щодо громадян — мігранти, які повертаються (це люди, які пе­ребували за межами держави свого громадянства як мігранти у дер­жаві, що не є їх державою громадянства, і які повертаються до дер­жави свого громадянства для постійного проживання);

2) щодо іноземців та осіб без громадянства:

• етнічні групи, які повертаються: це групи людей, які завдяки історичним, етнічним або іншим зв'язкам з цією державою ма­ють право в'їзду до неї, що не є їх власною, і яким надається право постійного проживання чи право набуття громадянства цієї держави (наприклад, етнічні німці, яких приймає Німеч­чина, євреї, яких приймає Ізраїль, понтійські греки, яких прий­має Греція, кримські татари, яких приймає Україна);

• мігранти з правом вільного пересування — це особи, які на підставі міжнародних договорів, укладених між державою громадянства або державою постійного проживання, мають право в' їзду, перебування і працевлаштування на території

42

держави, яка не є державою їх громадянства або державою постійного проживання;

• іноземці та особи без громадянства, допущені з особливою ме­тою, — студенти, стажисти, пенсіонери тощо;

• постійні іммігранти — це особи, яким надається право протя­гом невизначеного терміну перебувати на території держави, що не є державою їхнього громадянства або державою пос­тійного проживання, і користуватися тими самими правами і свободами, що й громадяни цієї держави, за винятками, вста­новленими конституцією, законами чи міжнародними догово­рами;

• трудівники-мігранти, які поділяються на сезонних робітників-мігрантів, трудівників-мігрантів, пов'язаних з виконанням визначених робіт, трудівників-мігрантів, які працюють за кон­трактом, тимчасових трудівників-мігрантів, осілих трудів-ників-мігрантів, висококваліфікованих трудівників-мігрантів; це люди, допущені державою, яка не є державою їхнього гро­мадянства або державою постійного проживання, для здійс­нення економічної діяльності;

• економічні мігранти — це особи, які переїжджають до іншої держави з метою економічної діяльності, яка не оплачується в цій державі або вимагає певних капіталовкладень з боку са­мого мігранта. З-поміж них розрізняють мігрантів з діловою метою, іммігрантів-інвесторів тощо;

• мігранти, яким надається притулок. Міграція, пов'язана з на­данням притулку, охоплює цілу гаму міжнародних пере­міщень, зумовлених переслідуваннями і конфліктами. До них належать: біженці; особи, прийняті з гуманітарних причин (пе­ребувають у статусі, подібному до статусу біженця, оскільки неповністю відповідають критеріям Конвенції про статус біженців 1951 року); особи, які шукають притулку, — люди, які подали клопотання про надання їм притулку в державі, яка не є державою їхнього громадянства або державою постійно­го проживання; особи, яким надано статус тимчасового за­хисту; особи з відкладеним рішенням про депортацію (видво­рення);

• мігранти з неврегульованим статусом — це особи, які перебу­вають у державі, що не є державою їхнього громадянства або державою постійного проживання, яких не задовольняють

43

умови і вимоги, встановлені цією державою, щодо в'їзду, пе­ребування або здійснення економічної діяльності;

• мігранти для возз'єднання сімей. Оскільки більшість мігрантів для возз'єднання сімей — це родичі інших мігрантів, вони ма­ють розглядатися як окрема підкатегорія тієї категорії, до якої належить первинний мігрант.

Виходячи з понять, що містяться у національному законодавстві України, можна класифікувати іноземців та осіб без громадянства:

• які в установленому порядку прибувають в Україну на пос­тійне місце проживання (іммігранти);

• які тимчасово перебувають на території України з метою: 1) службової діяльності; 2) ділової діяльності; 3) наукової діяльності; 4) представництва релігійних місій; 5) навчання; 6) представництва засобів масової інформації; 7) культурного та спортивного обміну; 8) туризму; 9) лікування; 10) у приват­них справах; 11) приватного відвідання України особами ук­раїнського походження; 12) тимчасового працевлаштування (трудові мігранти); 13) обслуговування транспортних засобів міжнародного сполучення; 14) транзитного проїзду через те­риторію України до третьої держави; 15) транзитного здійс­нення перевезення вантажним автотранспортом і пасажирсь­ким автобусним транспортом;

• які відповідно до законодавства України і міжнародних дого­ворів України захищені дипломатичними і консульськими іму­нітетами та привілеями;

• яким може бути надано притулок, у порядку, встановленому законом;

• яким надано статус біженця в порядку, встановленому Зако­ном України "Про біженців";

• які мають невизначений статус і не відповідають вимогам в'їзду, перебування на території України (незаконні мігранти).

Контрольні питання

1. Поняття та значення міграції фізичних осіб. Міграція фізичних осіб як соціально-правове явище.

2. Класифікація міграцій фізичних осіб.

3. Хто такий мігрант? Класифікуйте міжнародних мігрантів.

4. Як у національному законодавстві України класифікуються іноземці та особи без громадянства?

44

ІНСТИТУТИ В'ЇЗДУ НА ТЕРИТОРІЮ УКРАЇНИ, ВИЇЗДУ ЗА ЇЇ МЕЖІ ТА СВОБОДА ПЕРЕСУВАННЯ ТЕРИТОРІЄЮ УКРАЇНИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

7.1. Документи, які дають право громадянам України, іноземцям, особам без громадянства на перетинання державного кордону України та посвідчують особу

Оскільки для реалізації права на в' їзд на територію України, виїзд за її межі, свободу пересування територією України необхідно мати певні документи, національним законодавством України закр­іплено їх перелік та порядок видачі громадянам України, іноземцям та особам без громадянства.

Відповідно до статті 2 Закону "Про порядок виїзду з України і в' їзду в Україну громадян України" документами, що дають право на виїзд з України і в' їзд в Україну та посвідчують особу громадя­нина під час перебування за її межами, є:

• паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

• проїзний документ дитини;

• дипломатичний паспорт;

• службовий паспорт;

• посвідчення особи моряка.

Ці документи є власністю України і за умови їх належного офор­млення дійсні для виїзду в усі держави світу.

Положення про документи, перелічені у частині першій статті 2 Закону, затверджені у встановленому порядку указами Президента України.

Указом Президента України "Про паспорт громадянина Украї­ни для виїзду за кордон" від 28 жовтня 1993 року затверджено відпо­відне Положення і Кабінету Міністрів України доручено забезпечи­ти видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон з 1 січня 1994 року.

45

Документ оформлюється у порядку, визначеному частиною пер­шою статті 4, статтею 7 Закону України "Про порядок виїзду з Украї­ни і в'їзду в Україну громадян України", зазначеним Указом Прези­дента України та Правилами оформлення і видачі паспортів громадя­нина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України № 231 від 31 березня 1995 року.

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон є докумен­том, що посвідчує особу громадянина України під час перетинання державного кордону України та перебування за кордоном. Термін дії паспорта — до десяти років, який може бути продовжено ще на десять років у порядку, передбаченому Положенням для оформлен­ня паспорта.

Громадянин України повинен надійно зберігати паспорт грома­дянина України для виїзду за кордон. Про його втрату він зобов'я­заний невідкладно повідомити орган, який видав такий паспорт.

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформля­ється:

• громадянам України, які досягли 18-річного віку й постійно проживають в Україні, за їх особистим клопотанням про от­римання паспорта або через своїх законних представників до відповідного органу внутрішніх справ за місцем проживання. У виняткових випадках за наявності вимог держави, до якої здійснюється виїзд, чи вимог міжнародної організації, для участі в заходах якої здійснюється виїзд, а також у разі виїзду на постійне проживання за кордон усиновленої іноземцями дитини — громадянина України, паспорт може бути оформ­лено до досягнення громадянином 18-річного віку;

• громадянам України, які постійно проживають за кордоном і досягли 16-річного віку, — за особистим клопотанням про от­римання паспорта або через своїх законних представників до дипломатичних представництв чи консульських установ Ук­раїни за кордоном;

• особам, які проживають за кордоном і в установленому зако­ном порядку набули громадянство України, — дипломатични­ми представництвами чи консульськими установами України за кордоном.

За видачу й продовження терміну дії паспорта громадянина Ук­раїни для виїзду за кордон на території України справляється дер­

46

жавне мито, а за кордоном — консульський збір. Статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" за видачу паспор­та громадянина України для виїзду за кордон або продовження строку його дії на території України встановлено розмір ставки дер­жавного мита у розмірі п' яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за межами України — за тарифом консульського збору України. За перереєстрацію паспорта громадянина України для виї­зду за кордон стягується державне мито у розмірі двох неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян.

Від сплати державного мита звільняються громадяни України та особи, які їх супроводжують, — за видачу їм документа на право виї­зду за кордон для лікування у зв' язку із захворюванням, пов' язаним з Чорнобильською катастрофою, а дітям, які потерпіли від Чорно­бильської катастрофи, також на оздоровлення; громадяни України — за видачу їм документів на право виїзду за кордон, якщо виїзд по­в'язаний із смертю або відвідинами могил близьких родичів, а також за видачу документів про запрошення в Україну осіб у зв' язку зі смертю або тяжкою хворобою близьких родичів; громадяни Украї­ни — за видачу документів для в' їзду в Україну та виїзду з України, якщо на умовах взаємності передбачено звільнення від сплати дер­жавного мита відповідними міжнародними угодами, укладеними між Україною та іншими державами (пункти 21, 22, 24 частини пер­шої статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито").

Відповідно до пункту 1 Положення про консульський збір Украї­ни, затвердженого відповідним наказом Міністерства закордонних справ України № 217 від 15 грудня 1999 року (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 23 грудня 1999 року за № 910/4203), консульським збором є грошовий збір, який справляється диплома­тичними представництвами і консульськими установами України за кордоном, Консульським управлінням Міністерства закордонних справ України та представництвами Міністерства закордонних справ України на території України з фізичних та юридичних осіб за вчинення консульських дій. Тариф консульського збору, що справляється на території України та за її межами за видачу й про­довження терміну дії паспорта громадянина України для виїзду за кордон, становить від п'ятнадцяти до ста доларів США (пункт 3 роз­ділу I додатка 2 до пункту 4 Положення про консульський збір Ук­раїни).

47

Положення про проїзний документ дитини затверджено Указом Президента України "Про проїзний документ дитини" від 7 вересня 1994 року.

Проїзний документ дитини дає право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчує особу неповнолітнього громадянина України під час перебування за її межами. Термін дії документа — три роки або до трьох років у разі досягнення пред'явником документа 18-річ-ного віку. Про втрату документа його пред'явник, батьки або за­конні представники батьків чи законні представники пред'явника документа зобов'язані невідкладно повідомити відповідний підроз­діл органів внутрішніх справ або консульську установу України за кордоном.

Документ оформлюється у порядку, визначеному частиною дру­гою статті 4, статтею 7 Закону України "Про порядок виїзду з Ук­раїни і в'їзду в Україну громадян України", зазначеним Указом Президента України та Правилами оформлення й видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів ди­тини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими По­становою Кабінету Міністрів України № 231 від 31 березня 1995 року.

За видачу документа державне мито і консульський збір не справ­ляються.

Дипломатичний та службовий паспорти України, відповідно до Положення про дипломатичний паспорт України та Положення про службовий паспорт України, затверджених Указом Президента Ук­раїни "Про дипломатичний та службовий паспорти України" від 26 лютого 1998 року, є документами, які дають право на виїзд з Ук­раїни, в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за межами України. Зазначені паспорти вида­ються Міністерством закордонних справ України на підставі пись­мового подання керівника відповідного органу і оформляються на строк до п'яти років, який може бути продовжений на такий строк Міністерством закордонних справ України, дипломатичним пред­ставництвом або консульською установою України за кордоном.

Дипломатичний паспорт України видається на строк перебуван­ня на відповідних посадах: Президентові України; Голові Верховної Ради України, Першому заступникові та заступникові Голови Вер­ховної Ради України; Прем'єр-міністрові України; Міністрові закор­донних справ України; Постійним представникам України при міжнародних організаціях. Дипломатичний паспорт України ви­

48

дається подружжю перелічених осіб на строк їх перебування на відповідних посадах.

Дипломатичні паспорти України видаються народним депутатам України в період здійснення ними своїх повноважень. Такі паспорти постійно зберігаються в Міністерстві закордонних справ України і видаються народним депутатам України на строк їх виїзду у служ­бове відрядження за кордон.

Дипломатичний паспорт України на строк виїзду у службове відрядження за кордон видається: членам Кабінету Міністрів Украї­ни; Голові Конституційного Суду України, його заступникам, іншим суддям Конституційного Суду України; Голові Верховного Суду Ук­раїни; Головам вищих спеціалізованих судів України; Генеральному прокуророві України; Секретареві Ради національної безпеки і обо­рони України, його заступникам; Голові Служби безпеки України; Голові Державної митної служби України; Голові Адміністрації Дер­жавної прикордонної служби України; Голові Національного банку України; Голові Державної податкової адміністрації України; Главі Адміністрації Президента України; Міністру Кабінету Міністрів Ук­раїни; Голові Ради міністрів Автономної Республіки Крим; Голові Верховної Ради Автономної Республіки Крим; головам обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; го­ловам обласних рад; дипломатичним працівникам; дипломатичним кур' єрам України; главам і членам державних делегацій та делегацій Кабінету Міністрів України на міжнародних конференціях і перего­ворах відповідно до актів Президента України, Кабінету Міністрів України про утворення таких делегацій, якщо цими актами перед­бачена видача таким особам дипломатичних паспортів України.

Дипломатичний паспорт України видається: Президентові Украї­ни та його дружині — після закінчення строку повноважень Прези­дента України або в разі дострокового припинення повноважень Президента України, крім випадків, коли Президент України був усунений з поста в порядку імпічменту; особам, яким присвоєно дип­ломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзви­чайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайно­го і Повноважного Посланника другого класу, та їх подружжю, — на строк виїзду з такими дипломатичними працівниками за кордон.

Дипломатичні паспорти України видаються дружинам (чолові­кам), неповнолітнім дітям, іншим членам родини дипломатичних працівників, які проходять дипломатичну службу за кордоном, якщо

49

вони проживають з такими дипломатичними працівниками за кор­доном, — на строк проживання.

Як виняток, дипломатичний паспорт України може видаватися іншим особам за письмовим розпорядженням Міністра закордонних справ України, у разі дозволу Президента України.

Службовий паспорт України на строк виїзду у службове відряд­ження за кордон видається: державним службовцям першої, другої та третьої категорій, крім державних службовців, яким відповідно до Положення про дипломатичний паспорт України на строк виїзду у службове відрядження за кордон видається дипломатичний паспорт України; заступникам Голови та суддям Верховного Суду України; першому заступникові та заступникам Генерального прокурора Ук­раїни; першим заступникам, заступникам голів, суддям спеціалізова­них судів України; першому заступникові та заступникам Голови, керівникам структурних підрозділів Національного банку України, Кримського республіканського управління Національного банку України; адміністративно-технічним працівникам дипломатичної служби; співробітникам торговельно-економічних місій у складі дип­ломатичних представництв України за кордоном, які не перебува­ють на дипломатичній службі; військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Служби безпе­ки України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також працівникам органів внутрішніх справ України, органів прокуратури України, податкової міліції та Державної митної служби України, які мають спеціальні звання чи займають відповідні посади; главам і членам державних делегацій та делегацій Кабінету Міністрів України на міжнародних конференці­ях і переговорах, крім осіб, яким відповідно до Положення про дип­ломатичний паспорт України видається дипломатичний паспорт України; громадянам України, які забезпечують обслуговування державних, парламентських делегацій України, делегацій Кабінету Міністрів України на міжнародних конференціях і переговорах.

Службові паспорти України видаються дружинам (чоловікам), неповнолітнім дітям, іншим членам родини, якщо вони проживають з такими особами за кордоном, — на строк проживання.

Особи, яким видано дипломатичний або службовий паспорти України, зобов' язані їх повернути до Міністерства закордонних справ України у десятиденний строк від дня повернення в Україну.

50

За видачу зазначених паспортів України державне мито та кон­сульський збір не справляються.

З метою визначення правового статусу моряків — громадян Ук­раїни, які працюють на суднах, що використовуються для морсько­го плавання, Указом Президента України "Про посвідчення особи моряка" від 5 червня 1993 року затверджено відповідне Положення.

Посвідчення особи моряка видається строком до п'яти років (може бути продовжено один раз строком до п'яти років) громадянинові Ук­раїни, що займає будь-яку посаду на борту судна, крім військового, зареєстрованого на території України чи інших держав — учасниць Конвенції 1958 року про посвідчення особи моряків і звичайно ви­користовуваного для морського плавання. Документ може бути та­кож видано моряку іншої держави, який несе службу на борту суд­на, зареєстрованого на території України, або який зареєстрований в Україні у службі зайнятості.

За цим посвідченням дозволяється виїзд з України та в'їзд в Ук­раїну на судні, а також виїзд з України в індивідуальному порядку під час прямування на своє судно чи переходу на інше судно і в'їзд в Україну в такому самому порядку.

Посвідчення особи моряка не може бути використано на тери­торії України громадянином України, який його має, під час укла­дання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення довіреностей іншим особам для представництва перед третьою особою.

У разі списання з судна власник посвідчення особи моряка пови­нен здати посвідчення за місцем його одержання.

Власник посвідчення особи моряка повинен дбайливо ставитись до посвідчення і завжди мати його з собою. У разі втрати посвідчен­ня його власник повинен негайно повідомити про це капітану свого судна або капітану порту, в якому видано посвідчення.

Загублене посвідчення особи моряка вважається недійсним.

До переліку основних видів документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина Ук­раїни під час перебування за її межами, Указом Президента України " Про посвідчення члена екіпажу" від 13 вересня 1994 року з поси­ланням на статтю 2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" запроваджено посвідчення чле­на екіпажу, відповідне Положення про яке затверджено цим Указом.

51

Посвідчення члена екіпажу видається Міністерством транспорту України за поданням керівника авіапідприємства, авіакомпанії або іншої організації громадянинові України, який є членом екіпажу по­вітряного судна, зареєстрованого в Україні, згідно з Конвенцією про міжнародну цивільну авіацію для використання під час виконання міжнародних польотів, а також громадянинові іншої держави, який входить до складу екіпажу повітряного судна, зареєстрованого в Ук­раїні, або який перебуває на обліку в службі зайнятості України.

Власник за цим посвідченням має право на виїзд з України та в' їзд в Україну на повітряному судні авіапідприємства, авіакомпанії чи іншої організації, в якій він працює, за умови, якщо він виконує польотне завдання. За посвідченням його власнику дозволяється та­кож виїзд з України в індивідуальному порядку в разі прямування на своє повітряне судно і в'їзд в такому самому порядку.

Посвідчення члена екіпажу не може бути використано на тери­торії України громадянином України, який його має, під час укла­дання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення довіреностей іншим особам для представництва перед третьою особою та під час здійснення приватних поїздок за кордон, не пов'язаних з виконанням службових обов'язків.

У разі звільнення, виходу на пенсію чи припинення льотної робо­ти за станом здоров'я або з інших причин власник повинен здати по­свідчення за місцем його одержання.

Загублене посвідчення члена екіпажу вважається недійсним.

У разі втрати громадянином України паспорта громадянина для виїзду за кордон, проїзного документа дитини, дипломатичного та службового паспортів, посвідчення особи моряка та посвідчення члена екіпажу документом, що дає право на в'їзд в Україну, є по­свідчення особи на повернення в Україну, яке видається диплома­тичним представництвом чи консульськими установами України за кордоном, і є власністю України. Положення про таке посвідчення затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 553 від 12 серпня 1994 року.

Термін дії цього посвідчення визначається службовою особою, відповідальною за його видачу, виходячи з реальної можливості по­вернення пред'явника посвідчення в Україну. У разі хвороби, нещас­ного випадку та з інших поважних причин термін його дії може бути продовжено.

52

Підставою для отримання посвідчення особи на повернення в Ук­раїну є особиста заява громадянина України.

Таке посвідчення видається лише після підтвердження особи та громадянства компетентними органами України за місцем постійно­го проживання в Україні.

Документом, який дає право громадянам України за наявності паспорта громадянина України перетинати відповідно до міжнарод­них договорів України у спрощеному порядку державний кордон України із суміжними державами, є вкладка до паспорта громадя­нина України. Наприклад, 2 серпня 1996 року Постановою Кабіне­ту Міністрів України № 904 затверджена угода між Урядом України і Урядом Румунії про спрощений порядок перетинання спільного державного кордону громадянами, які проживають у прикордонних областях і повітах.

Згідно із Положенням про вкладку до паспорта громадянина Ук­раїни, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 1137 від 17 вересня 1996 року, термін діє цього документа — шість місяців, який може бути продовжено ще на шість місяців.

Усі друковані надписи у вкладці до паспорта громадянина Украї­ни виконуються українською мовою і мовою суміжної держави.

Правила та порядок оформлення і видачі цієї вкладки визнача­ються Міністерством внутрішніх справ України.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про держав­не мито" за видачу документів громадянам України, які проживають у прикордонних районах, на право перетинання державного кордону України у спрощеному порядку справляється державне мито у роз­мірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну за паспортними документами.

Паспортний документ — це документ, виданий уповноваженими органами іноземної держави або уповноваженими органами, спе­ціалізованими установами чи іншими автономними організаціями системи ООН, що підтверджує громадянство (підданство) іноземця, посвідчує особу іноземця чи особу без громадянства, надає право виїзду за кордон і визнається Україною.

Відповідно до пункту 11 Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверд­жених Постановою Кабінету Міністрів України № 1074 від 29 груд­ня 1995 року, в'їзд в Україну, а також виїзд з України може здійсню­ватися:

53

• іноземців — за паспортним документом і за наявності відпові­дної візи, якщо інший порядок в'їзду та виїзду не встановлено законодавством України;

• іноземців, які постійно проживають в Україні, — за паспорт­ним документом з відміткою про наявність дозволу на пос­тійне проживання та посвідки на постійне проживання;

• осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — за посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон;

• іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на підставі дозволу відповідного центру зайнятості на праце­влаштування на визначений термін, — за паспортним доку­ментом з відміткою про наявність дозволу на працевлашту­вання та посвідки на тимчасове проживання;

• іноземців та осіб без громадянства, які навчаються у навчаль­них закладах України не менш як протягом одного року, — за паспортним документом з відповідною відміткою.

Документом, що додатково посвідчує особу й мету її перебуван­ня на території України, а також статус іноземного студента є сту­дентський квиток іноземця, опис якого і Положення про порядок його видачі затверджено наказом Міністерства освіти і науки Украї­ни № 678 від 28 листопада 2002 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 грудня 2002 року за № 964/7252).

Студентський квиток, який є документом суворого обліку й ви­готовляється в Державному центрі виготовлення паспортних доку­ментів, видається іноземному студентові навчальним закладом на підставі наказу про його зарахування для навчання.

Термін його дії встановлюється відповідно до терміну реєстрації в органах внутрішніх справ паспортного документа іноземця або особи без громадянства.

Про втрату студентського квитка іноземний студент негайно по­відомляє письмово навчальний заклад, який його видав. Замість втраченого видається новий студентський квиток.

У разі переведення іноземного студента для продовження навчан­ня в інший навчальний заклад або закінчення навчання студентсь­кий квиток підлягає поверненню до навчального закладу. В разі до­строкового відрахування з навчального закладу студентський кви­ток вилучається адміністрацією навчального закладу.

Вилучення студентського квитка забороняється, крім випадків, передбачених законодавством України.

54

Громадяни держав, з якими Україною укладено міжнародні до­говори про взаємні безвізові поїздки, в'їжджають в Україну за дійсним паспортним документом, якщо інше не передбачено міжна­родним договором України.

Безвізовий режим не потребує обов'язкового оформлення візових документів, але не скасовує реєстраційного порядку в'їзду та виїзду, тобто наявності паспортного документа та його пред'явлення на кордоні. Він встановлюється на умовах взаємності міжурядовими угодами, а також може передбачатися у національному законо­давстві.

Наприклад, 16 січня 1997 року укладено Угоду між Урядом Ук­раїни та Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки грома­дян України та Російської Федерації. Україна свого часу вчинила ви­важено, не підписуючи Угоди про безвізове пересування громадян держав СНД по території держав — учасниць СНД від 9 жовтня 1992 року (м. Бішкек), а домовляючись із кожною державою окре­мо. Можна навести Угоду між Кабінетом Міністрів України і Уря­дом Республіки Вірменія про безвізові поїздки громадян, підписану 23 грудня 1999 року та затверджену Постановою Кабінету Міністрів України № 12 від 10 січня 2002 року. Аналогічні угоди укладені з Казахстаном, Узбекистаном у 2000 році і затверджені постановами Кабінету Міністрів України відповідно № 10 і № 11 від 10 січня 2002 року. Громадяни цих держав зможуть пересуватися Україною за на­явності закордонного паспорта.

Крім цього, Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 145-р від 19 березня 1997 року для іноземців та осіб без громадянства, які є круїзними туристами, що подорожують на морських і річкових суд­нах, встановлено безвізовий порядок сходження на берег; Розпоряд­женням Кабінету Міністрів України № 490-р від 5 вересня 1997 року у рамках заходів, спрямованих на забезпечення виконання проголо­шеного Україною курсу на вступ до Європейського Союзу, з 1 груд­ня 1997 року для власників дипломатичних паспортів — громадян країн — членів Європейського Союзу, які відвідують Україну в службових справах терміном до 90 діб, визначено безвізовий режим поїздок в Україну; Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1367-р від 9 грудня 1999 року для пред'явників перепусток (Ьаі8-кег-Раккег) ООН, які відвідують Україну в службових справах, з 1 січня 2000 року встановлено безвізовий режим поїздок в Україну.

55

Документи, які дають право в'їзду на територію України, перед­бачені статтею 10 Закону України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України". Особи військового і цивільного персоналу підрозділів збройних сил інших держав під час перетинання державного кордо­ну України при собі повинні мати: а) паспортні документи; б) офіційні посвідчення особи з фотокарткою, якщо в'їзд провадить­ся за загальним списком, а командир підрозділу може підтвердити свою особу паспортним документом.

Особам без громадянства, які постійно проживають в Україні, для виїзду за кордон необхідно отримати спеціальне посвідчення. Положення про посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 610 від 7 серпня 1995 року.

Посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон є доку­ментом, що посвідчує особу без громадянства під час перетинання державного кордону України та перебування за кордоном. Згідно з Положенням, зазначене посвідчення оформляється особам без грома­дянства, які досягли 16-річного віку і постійно проживають в Україні, за їх особистим зверненням (зверненням їх законних представників) про одержання посвідчення до територіального органу внутрішніх справ за місцем проживання. У виняткових випадках — за наявності вимог держави, до якої здійснюється виїзд, чи вимог міжнародної організації, для участі в заходах якої здійснюється виїзд, — по­свідчення може бути оформлено до досягнення особою без грома­дянства 16-річного віку. Термін дії посвідчення — три роки. Прави­ла та порядок оформлення й видачі посвідчень визначаються Міністерством внутрішніх справ України.

За видачу посвідчення особи без громадянства для виїзду за кор­дон або продовження строку його дії Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" встановлено ставку в розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Для виїзду за межі України такої категорії іноземців та осіб без громадянства, як біженці, Постановою Кабінету Міністрів України № 1526 від 11 жовтня 2002 року затверджено Положення про про­їзний документ біженця для виїзду за кордон. Цей документ по­свідчує особу, яка отримала статус біженця, та надає їй право на виїзд з України і в' їзд в Україну. Видається органом міграційної служби за місцем проживання біженця, який досяг 16-річного віку, за наявності посвідчення біженця. Дитина, яка розлучена з сім'єю і

56

якій надано статус біженця в Україні, за клопотанням її законних представників може отримати проїзний документ для виїзду за кор­дон до досягнення 16-річного віку.

Документ видається на термін дії посвідчення біженця, за умови, що цей термін не менший ніж три місяці. Порядок оформлення, ви­дачі та продовження терміну дії документа визначається Державним комітетом України у справах національностей та міграції за погод­женням з Міністерством внутрішніх справ України і Міністерством закордонних справ України.

7.2. Віза — дозвіл (рішення) на в'їзд до України, транзитний проїзд через її територію і виїзд з території України

Віза (від фр. \і$а, від лат. \іт$ — побачений, переглянутий) є доз­волом (рішенням) України у вигляді позначки в паспортному доку­менті, що засвідчує лише право іноземця або особи без громадянства на в'їзд до України, транзитний проїзд через її територію і виїзд з території України. Остаточне вирішення питання щодо допуску на територію України чи дозволу виїзду з неї цієї категорії осіб нале­жить посадовим особам Державної прикордонної служби України у пунктах пропуску через державний кордон України за умови вико­нання іноземцями та особами без громадянства встановлених вимог щодо в'їзду, транзитного проїзду, виїзду з України.

Оформлення іноземцям та особам без громадянства візових до­кументів (візова анкета — заява встановленого Кабінетом Міністрів України зразка на оформлення візи на в'їзд в Україну, транзитний проїзд через її територію та візова етикетка — кольорова наклейка встановленого Кабінетом Міністрів України зразка, що приклеюєть­ся на візову сторінку паспортного документа) здійснюється у поряд­ку, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України "Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в'їзду в Україну" № 227 від 20 лютого 1999 року, Розпорядженням Кабінету Міністрів України "Про порядок оформлення віз для тим­часового перебування іноземних громадян та осіб без громадянства в Україні з метою туризму" № 803-р від 29 грудня 1995 року.

Візи залежно від мети поїздки поділяються на типи, що позначають­ся літерним та цифровим кодом (літерами латинського алфавіту — в машинозчитуваній зоні):

57

1) дипломатична віза (позначається літерою Д, у машинозчиту­ваній зоні — УВ). Оформляється особам, які мають дипломатичні паспорти: дипломатичному персоналові іноземних дипломатичних представництв та консульських установ в Україні, членам їхніх сімей, іноземцям, які в'їжджають в Україну з місіями дипломатично­го характеру, дипломатичним кур'єрам, членам урядів, парламентів, міжнародних організацій, видатним політичним діячам, в'їзд яких в Україну має дипломатичний характер;

2) службова віза (позначається літерою С та цифрами 1, 2 і 3):

• С-1 (у машинозчитуваній зоні — У8). Оформляється технічно­му персоналу іноземних дипломатичних представництв та консульських установ в Україні, членам їхніх сімей, представ­никам міжнародних організацій в Україні, а також представ­никам органів державної влади іноземних країн, які в'їжджа­ють в Україну у службових справах;

• С-2 (у машинозчитуваній зоні — У\¥). Оформляється пред­ставникам військових формувань та установ, які в' їжджають в Україну у службових справах на запрошення відповідних міністерств, інших державних органів;

• С-3 (у машинозчитуваній зоні — УС). Оформляється представ­никам промислових, торговельних, фінансових та політичних кіл, які в'їжджають в Україну у службових справах на запро­шення державних установ, підприємств чи організацій, зареє­строваних в Україні в установленому порядку;

3) ділова віза (позначається літерою Б, у машинозчитуваній зо­ні — УВ). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну як співзасновники спільних підприємств чи представники компаній (фірм, асоціацій) для контролю за виконанням контрактів або як консультанти від іноземних компаній (фірм, асоціацій), а також пер­соналу представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні;

4) віза для працівників рятувальних служб (позначається літерою Л, у машинозчитуваній зоні — УЬ). Оформляється особам, які в' їжджають в Україну з метою ліквідації наслідків надзвичайної си­туації;

5) студентська віза (позначається літерою О, у машинозчитуваній зоні — УО). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну з ме­тою навчання (учням, студентам, аспірантам, стажистам);

58

6) віза для науковців (позначається літерою Н, у машинозчиту­ваній зоні — УН). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну з метою обміну науковим досвідом, для участі в наукових семінарах, конференціях чи проведення науково-дослідної роботи;

7) віза для працівників засобів масової інформації (позначається літерою М, у машинозчитуваній зоні — УМ). Оформляється праців­никам зарубіжних засобів масової інформації, які в'їжджають в Ук­раїну з метою виконання своїх службових обов'язків;

8) віза для представників релігійних місій (позначається літерою Р, у машинозчитуваній зоні — УК). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну в релігійних справах або для роботи в релігій­них організаціях на території України;

9) віза для представників гуманітарних місій (позначається літе­рою Г, у машинозчитуваній зоні — УС). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну з метою надання гуманітарної допомоги або провадження добродійної діяльності;

10) віза для в'їзду з метою культурного та спортивного обміну (по­значається літерою К, у машинозчитуваній зоні — УК). Оформ­ляється особам, які є членами творчих колективів або спортивних команд та організацій і в'їжджають в Україну на гастролі з метою культурного обміну чи для участі у спортивних змаганнях;

11) віза для в'їзду з метою туризму (позначається літерою Т, у ма­шинозчитуваній зоні — УТ). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну з метою туризму;

12) приватна віза (позначається літерою П та цифрами 1 і 2):

• П-1 (у машинозчитуваній зоні — УР). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну в приватних справах, а також з ме­тою лікування;

• П-2 (у машинозчитуваній зоні — УЦ). Оформляється особам українського походження для відвідання України;

13) імміграційна віза (позначається літерами ІМ та цифрами 1, 2

і 3):

• ІМ-1 (у машинозчитуваній зоні — УА). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну з метою працевлаштування;

• ІМ-2 (у машинозчитуваній зоні — УЕ). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну для постійного проживання;

• ІМ-3 (у машинозчитуваній зоні — УІ). Оформляється особам, які в'їжджають в Україну з метою возз'єднання сім'ї;

59

14) віза для обслуговуючого персоналу транспортних засобів міжнародного сполучення (позначається літерами ОП, у машино­зчитуваній зоні — У2). Оформляється особам, які здійснюють пере­везення в Україну вантажним автотранспортом і пасажирським ав­тобусним транспортом, а також особам, які належать до складу екі­пажів цивільних повітряних суден міжнародних авіаліній, бригад поїздів міжнародного сполучення;

15) транзитна віза (позначається літерами ТР та цифрами 1 і 2):

• ТР-1 (у машинозчитуваній зоні — УР). Оформляється особам, які проїжджають транзитом через територію України до тре­тьої держави;

• ТР-2 (у машинозчитуваній зоні — УХ). Оформляється особам, які здійснюють перевезення вантажним автотранспортом і па­сажирським автобусним транспортом, проїжджають транзи­том через територію України до третьої держави.

Віза представникам промислових, торговельних, фінансових та політичних кіл, які в' їжджають в Україну у службових справах на запрошення державних установ, підприємств чи організацій, зареє­строваних в Україні в установленому порядку, візи ділова, студен­тська, для науковців, для працівників засобів масової інформації, для представників релігійних та гуманітарних місій, для культурно­го та спортивного обміну, для туризму, для приватних справ та ліку­вання, для працевлаштування або транзитна не дають права інозем­цеві або особі без громадянства змінювати статус перебування на будь-який інший та звертатися за дозволом на постійне проживання в Україні.

У візовій етикетці, яка заповнюється відповідно до рекомендацій Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО, Вос 9303/2) та По­станови Кабінету Міністрів України "Про порядок заповнення ма­шинозчитуваної зони документів, що посвідчують особу" від 28 чер­вня 1997 року, зазначається термін, протягом якого іноземець або особа без громадянства можуть в'їхати і перебувати в Україні чи здійснити транзитний проїзд через її територію.

Залежно від періоду дії візи поділяються на короткотермінові (до шести місяців) та довготермінові (від шести місяців до п' яти років, якщо інше не передбачено законодавством України).

Візи оформляються як разові, дво- та багаторазові, колективні.

Термін дії віз за типами:

• дипломатична, службова для технічного персоналу іноземних дипломатичних представництв та консульських установ в Ук­

60

раїні, членів їхніх сімей, представників міжнародних органі­зацій в Україні, а також представників органів державної вла­ди іноземних країн, для працівників засобів масової інфор­мації — відповідно до двосторонніх міжнародних договорів України, на засадах взаємності або на весь період акредитації;

• службова для представників військових формувань та уста­нов, які в'їжджають в Україну на запрошення відповідних міністерств, інших державних органів, службова для представ­ників промислових, торговельних, фінансових та політичних кіл, які в'їжджають в Україну на запрошення державних уста­нов, підприємств чи організацій, зареєстрованих в Україні в установленому порядку, ділова, для працівників рятувальних служб, для науковців, для представників релігійних і гумані­тарних місій, для культурного та спортивного обміну, для об­слуговуючого персоналу транспортних засобів міжнародного сполучення — як правило, шість місяців або період, зазначе­ний у документах, що є підставою для оформлення візи, але не більше ніж на один рік;

• студентська, імміграційна для працевлаштування — на один рік;

• туристична, у приватних справах та з метою лікування — на шість місяців;

• приватна для відвідання України особами українського по­ходження — на п'ять років;

• транзитна для осіб, які проїжджають транзитом через терито­рію України до третьої держави — п'ять діб на одне перети­нання території України;

• транзитна для осіб, які здійснюють перевезення вантажним ав­тотранспортом і пасажирським автобусним транспортом, про­їжджають транзитом через територію України до третьої дер­жави — період, зазначений у документах, що є підставою для видачі візи, але не більше ніж на один рік. При цьому термін перебування під час кожного транзитного проїзду через тери­торію України не повинен перевищувати п'ять діб.

Для оформлення відповідного типу візи подаються:

• особами, які в'їжджають в Україну в приватних справах, а та­кож з метою лікування — запрошення встановленого зразка, належним чином оформлене органами Міністерства внутріш­ніх справ, або запрошення лікувального закладу в Україні та інші документи, що підтверджують приватний характер по­

61

їздки, якщо інше не передбачено законодавством та міжнарод­ними договорами України;

• особами українського походження для відвідання України — особиста заява, результати співбесіди з працівником диплома­тичного представництва чи консульської установи України, на якого покладено обов'язки щодо прийняття рішення щодо оформлення візи, та документи, що підтверджують українське походження іноземця або особи без громадянства;

• особами, які в'їжджають в Україну з метою туризму, — доку­менти, що підтверджують туристичний характер поїздки;

• представниками гуманітарних місій — підтвердження Комісії при Кабінеті Міністрів України з питань координації, прий­мання, транспортування, охорони та розподілу гуманітарної допомоги, що надходить з іноземних держав;

• працівниками рятувальних служб — підтвердження, видане Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської ката­строфи;

• студентами — запрошення встановленого зразка на навчання, видане Міністерством освіти і науки України;

• працівниками засобів масової інформації — розпорядження Міністерства закордонних справ України щодо оформлення візи;

• представниками релігійних місій — запрошення релігійної організації, засвідчене Державним комітетом України у спра­вах релігій;

• особами, які проїжджають транзитом через територію Украї­ни до третьої держави — наявність документа, що підтверджує транзитний характер поїздки; віза до третьої країни, проїзний квиток тощо;

• особами, які здійснюють перевезення вантажним автотранс­портом і пасажирським автобусним транспортом, проїжджа­ють транзитом через територію України до третьої держави — документи, що підтверджують транзитний характер переве­зень вантажним автотранспортом і пасажирським автобусним транспортом через територію України;

• особами, які в'їжджають в Україну з метою працевлаштуван­ня, — дозвіл на роботу, оформлений Міністерством праці та соціальної політики України;

62

• особами, які в'їжджають в Україну для постійного проживан­ня, — дозвіл на імміграцію в Україні;

• особами, які в'їжджають в Україну з метою возз'єднання сім'ї, — дозвіл Міністерства закордонних справ України щодо оформ­лення візи членам сім'ї осіб, яким надано статус біженця в Ук­раїні;

• особами, які здійснюють перевезення в Україну вантажним ав­тотранспортом і пасажирським автобусним транспортом, а також тими, хто належить до складу екіпажів цивільних по­вітряних суден міжнародних авіаліній, бригад поїздів міжна­родного сполучення, — ліцензія на здійснення міжнародних перевезень, видана відповідним компетентним органом держа­ви перебування.

Візи інших типів оформляються на підставі звернення органів державної влади іноземних держав, міжнародних організацій, запро­шень міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та запрошень встановленого Кабінетом Міністрів України зразка від фізичних та юридичних осіб України.

У разі потреби працівник дипломатичного представництва чи консульської установи України може затребувати інші документи, що уточнюють мету поїздки іноземця або особи без громадянства, а також запросити ту чи іншу особу для додаткової співбесіди.

Оформлення службових, ділових, приватних віз, віз для нау­ковців, з метою культурного та спортивного обміну громадянам країн — членів Європейського Союзу, Швейцарської Конфедерації, Словацької Республіки, Турецької Республіки, Канади, США та Японії здійснюється без подання відповідних запрошень.

Підставами для відмови іноземцю або особі без громадянства в оформленні візи є:

• загроза інтересам безпеки держави або охорони громадсько­го порядку;

• забезпечення охорони здоров'я, захист прав і законних інте­ресів громадян України, інших осіб, які проживають в Україні. Наприклад, відповідно до статті 11 Закону України "Про за­побігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" дипломатичні пред­ставництва та консульські установи України видають візу на в'їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства, які при­бувають в Україну на строк понад три місяці, за умови пред'яв­

63

лення ними документа про відсутність у них ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами Украї­ни; на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу із за­хворюванням на туберкульоз" відповідні установи видають візу на в' їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства за умови пред' явлення ними документа про відсутність у них захворювання на туберкульоз в активній формі, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України; відсутність зазначених документів може бути підставою для відмови в оформленні візи;

• подання у разі порушення іноземцем або особою без грома­дянства клопотання щодо оформлення візових документів свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів;

• несплата консульського збору за автоматизовану обробку візової анкети чи за оформлення візи;

• відсутність страхового поліса встановленого законодавством України зразка (зокрема, відповідно до пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України "Про вдосконалення Порядку на­дання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимча­сово перебувають на території України" № 1021 від 17 верес­ня 1997 року в іноземців та осіб без громадянства обов'язко­вим є наявність страхового поліса (сертифіката), що гарантує оплату вартості екстреної медичної допомоги, придбаного (виданого) в Державній акціонерній страховій компанії Украї­ни з надання екстреної медичної допомоги іноземним грома­дянам);

• наявність фактів порушення законодавства України під час попереднього перебування на її території;

• невідповідність паспортного документа встановленому зразку;

• відсутність коштів для перебування в Україні;

• некоректна поведінка під час звернення до дипломатичного представництва чи консульської установи України щодо оформлення візи, вияв неповаги до України тощо.

В оформленні візи може бути також відмовлено, якщо від дати попередньої відмови минуло менше одного року.

У разі відмови в оформленні візи мотиви такого рішення заявни­кові можуть не пояснюватися.

Віза може бути анульована як під час проходження прикордон­ного контролю у разі в' їзду в Україну, якщо іноземець або особа без

64

громадянства: перебуває у списку осіб, яким згідно із законодав­ством України заборонено в'їзд на її територію; порушує порядок перетинання державного кордону, митні правила, санітарні норми або не виконує законних вимог посадових осіб, які здійснюють відповідний контроль у пункті пропуску через державний кордон, так і під час перебування іноземця або особи без громадянства на території України у разі: виявлення факту подання особою під час оформлення візи свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів; визнання особи згідно із законодавством України неба­жаною для перебування в Україні.

Візи оформляються за кордоном дипломатичними представниц­твами та консульськими установами України, а на території Украї­ни на підставі пункту 6 Положення про Представництво Міністер­ства закордонних справ України на території України, затверджено­го Постановою Кабінету Міністрів України № 1050 від 25 липня 2002 року, — Представництвом Міністерства закордонних справ Ук­раїни на території України.

Дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном разом з Міністерством закордонних справ України — цен­тральним органом виконавчої влади, що забезпечує проведення зов­нішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовніш­ніх зносин України, та представництвами Міністерства закордонних справ України на території України відповідно до статті 6 Закону України "Про дипломатичну службу" становлять систему органів дипломатичної служби.

Представництво Міністерства закордонних справ України на те­риторії України оформляє:

• дипломатичні візи на термін акредитації дипломатичного пра­цівника;

• службові візи працівникам відомств закордонних справ іно­земних держав, які мають службовий паспорт, працівникам зарубіжних засобів масової інформації, а також членам їхніх сімей на термін дії службової картки.

Термін дії дипломатичних та службових віз, виданих диплома­тичному персоналу, працівникам дипломатичних представництв, консульських установ, міжнародних та інших акредитованих в Ук­раїні організацій, може продовжуватися. При цьому у відповідному

паспортному документі ставиться штамп "Термін дії візи №_

продовжено до "_"_р." і підпис посадової особи, який

скріплюється відповідною печаткою.

65

Постановою Кабінету Міністрів України "Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в'їзду в Україну" № 227 від 20 лютого 1999 року встановлено, що в період до утворення служби з питань імміграційного контролю можуть прийматися рішен­ня щодо оформлення у виняткових випадках в аеропортах, на морсь­ких вокзалах, прикордонних автомобільних і залізничних станціях дозволів для в'їзду в Україну терміном до п'яти діб іноземцям та осо­бам без громадянства, які прибувають в Україну у службових спра­вах на запрошення державних органів, а також на запрошення фізичних і юридичних осіб.

Відповідно до Інструкції про порядок оформлення візових доку­ментів іноземцям та особам без громадянства для в' їзду в Україну, затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України № 63 від 7 квітня 1999 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 квітня 1999 року за № 223/3516), виключно працівник дип­ломатичної або консульської установи України, на якого покладено обов' язки щодо оформлення віз відповідним письмовим рішенням Міністерства закордонних справ України, у разі звернення іноземця, особи без громадянства або представника юридичної особи повинен:

• перевірити належність паспортного документа його пред' яв-нику, а також дійсність пред'явленого паспортного докумен­та (відповідність встановленому зразку, правильність запов­нення, строк дії, відсутність ознак повної або часткової під­робки);

• перевірити паспортний документ за обліками втрачених, вик­радених та недійсних документів;

• перевірити іноземця або особу без громадянства за списком осіб, яким згідно із законодавством України заборонено в' їзд в Україну;

• видати бланк візової анкети, яка заповнюється друкованими літерами;

• прийняти візову анкету (зі вклеєною фотокарткою розміром 35x45 мм) та інші документи, зареєструвати і розглянути кло­потання про оформлення візи;

• забезпечити автоматизовану обробку візової анкети;

• прийняти рішення про оформлення візи, про що зробити відповідні записи на візовій анкеті в графі "Службові відмітки":

А — візу оформити або в оформленні відмовити; Б — місце видачі візи;

66

В — дата, з якої дозволено в'їзд іноземця або особи без громадянства в Україну;

Г — дата, до якої дозволено виїзд з України;

Д — залежно від кількості в'їздів — виїздів позначити, що віза потрібна для "одноразового", "дворазового" або " багаторазового" в'їзду — виїзду відповідно;

Е — прикріпити корінець візової етикетки;

Є — записати номер візи;

Ж — записати тип візи;

З — записати дату видачі візи;

И — особистий підпис консульського працівника, який оформив візу;

• забезпечити заповнення бланка візової етикетки та вклеїти її до паспортного документа іноземця або особи без громадян­ства;

• видати паспортний документ із вклеєною візовою етикеткою та повернути всі інші подані для оформлення візи документи, крім візової анкети й квитанцій про сплату консульського збо­ру (грошовий збір за вчинення консульських дій). У разі від­мови в оформленні візи візова анкета та фактичні витрати, стяг­нені за візову анкету, не повертаються.

Термін розгляду поданих документів у Представництві закордон­них справ України на території України — п'ять робочих днів, а в дипломатичних представництвах чи консульських установах Украї­ни — 10 робочих днів з урахуванням принципу взаємності.

З країн — постачальників потенційних незаконних мігрантів усі типи віз оформлюються з винятковою пильністю дипломатичними представництвами та консульськими установами України за кордо­ном у країні перебування, а в разі їх відсутності — в будь-якій суміж­ній державі, де такі установи є, тільки за погодженням з Міністер­ством закордонних справ України.

Під час оформлення візових документів відповідальна посадова особа консульської установи проводить особисту співбесіду із заяв­ником і в разі необхідності може витребувати інші документи, які підтверджують справжню мету поїздки в Україну.

Після видачі іноземцю або особі без громадянства (представнику юридичної особи) паспортного документа з вклеєною візовою ети­кеткою інформація про оформлення візи передається Державному комітетові у справах охорони державного кордону України.

67

Візові анкети зберігаються у дипломатичному представництві чи консульській установі України протягом двох років.

За автоматизовану обробку візової анкети та оформлення візи справляється консульський збір у встановленому законодавством порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1457 від 9 серпня 1999 року затверджено тарифи консульського збору, що справляєть­ся на території України та за її межами за оформлення візових доку­ментів для в' їзду в Україну. Консульський збір, що справляється на території України за оформлення візових документів для в'їзду в Ук­раїну, становить залежно від візової операції від двох до п'ятдесяти шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до Положення про консульський збір України, яке затверджено наказом Міністерства закордонних справ України № 217 від 15 грудня 1999 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 грудня 1999 року за № 910/4203), базова тарифна ставка консульського збору, що справляється за вчинення консульських дій дипломатичними представництвами та консульськими установами України за кордоном, за оформлення візових документів для в' їзду в Україну при аналогічних візових операціях обраховується у валюті США і становить від одного до двохсот доларів.

7.3. Умови та порядок в'їзду на територію України, виїзду за її межі, свободи пересування територією України громадян України, іноземців, осіб без громадянства

Порядок здійснення права громадян України на виїзд за межі Ук­раїни, на в'їзд в Україну детально регламентується Законом Украї­ни "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян Ук­раїни". До прийняття зазначеного Закону нормативно-правовим ак­том, яким було врегульовано питання виїзду громадян України за кордон, була Постанова Кабінету Міністрів України "Про першо­чергові заходи щодо вирішення питань виїзду громадян України за кордон" № 738 від 31 грудня 1992 року. Нею було, зокрема, встанов­лено, що виїзд громадян України за кордон здійснюється за паспор­тами, дійсними для поїздок за кордон, без внесення в них дозвільних записів, за наявності візи зарубіжної держави, до якої прямує грома­

68

дянин, або запрошення встановленого зразка, якщо інше не перед­бачено міжнародним договором України.

Положеннями статті 10, 11, 12 Закону України "Про порядок виїз­ду з України і в'їзду в Україну громадян України" в окрему катего­рію виділено умови виїзду з України недієздатних осіб, військово­службовців і громадян України, обізнаних з відомостями, що станов­лять державну таємницю.

Особа, яка внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недієздатною і над нею встановлюється опіка. Недієздатною особа визнається в порядку, передбаченому статтями 256, 257, 258, 259, 260 Цивільного процесуального кодексу України.

Законними представниками недієздатних осіб є їх опікуни. Ними можуть бути батьки, інші родичі тощо.

Виїзд за межі України громадян, визнаних судом недієздатними, може бути дозволено на підставі нотаріально засвідченого клопо­тання їх законних представників або за рішенням суду.

Військовослужбовці можуть виїжджати з України на загальних підставах. Ця норма кореспондується з положеннями частини шос­тої статті 5 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", відповідно до якої військо­вослужбовці мають рівне з усіма громадянами України право виїзду за кордон.

Державна таємниця (секретна інформація) — вид таємної інфор­мації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і тех­ніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопоряд­ку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому Законом України " Про державну таємницю", державною таємницею і підлягають охо­роні державою. Громадянин України, якому було надано допуск та доступ до державної таємниці і який реально був обізнаний з нею, відповідно до статті 29 цього Закону має право тимчасового виїзду до іноземної держави. Не обмежується виїзд на постійне проживан­ня у держави, з якими Україна має міжнародні договори, що перед­бачають такий виїзд і згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України.

Для виїзду з України та в'їзду на її територію необхідно перетну­ти державний кордон України. Перетинання державного кордону України дозволено тільки в пунктах пропуску через державний кор­

69

дон України після пред' явлення одного з документів, зазначених у статті 2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Ук­раїну громадян України". Стаття 12 Закону України "Про держав­ний кордон України" визначила, що пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється Державною прикордон­ною службою України за дійсними документами на право в' їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнарод­них договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлено спрощений порядок пропуску осіб.

Правила перетинання державного кордону України громадянами України з урахуванням вимог законів України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", "Про державний кор­дон України", "Про Державну прикордонну службу України", Мит­ного кодексу України, інших законодавчих актів України затверд­жені Постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року.

У пункті пропуску через державний кордон України, Положення про який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 1203 від 3 серпня 2000 року, громадяни України, транспортні за­соби, вантажі та інше їхнє майно підлягають прикордонному та мит­ному контролю й контролю з метою безпеки цивільної авіації (для повітряного сполучення), а у відповідних випадках — також санітар­но-карантинному, ветеринарному, фітосанітарному та екологічному контролю, контролю за вивезенням з України культурних цінностей, іншим видам контролю, які передбачені законодавством.

Прикордонний контроль передбачає перевірку особою Держав­ної прикордонної служби України у громадян України відповідних документів, а в разі потреби й інших документів, передбачених відповідними міжнародними договорами України, огляд транспор­тних засобів, вантажів та іншого майна і пропуск їх через держав­ний кордон України.

У процесі перевірки документів, як правило, в спеціальних кабі­нах (кабінах паспортного контролю), встановлених на міжнародних вокзалах або на смугах руху транспорту (а вони можуть також пе­ревірятися у контрольних павільйонах, службових приміщеннях пунктів пропуску чи безпосередньо в транспортних засобах закор­донного прямування), особи Державної прикордонної служби Украї­ни з'ясовують наявність обмежуючих обставин, за яких громадяни­ну України може бути тимчасово відмовлено у виїзді з України, а в

70

разі потреби проводять опитування громадян України, які прямують через державний кордон України, для з'ясування питань, пов'язаних з їх пропуском через державний кордон України.

Після закінчення перевірки у поданому громадянином України документі проставляється штамп з відповідною позначкою — "Ви­їзд" або "В'їзд" — і документ повертається громадянину України. Штамп "В'їзд" також проставляється у посвідченні особи на повер­нення в Україну.

У разі потреби може здійснюватися повторна перевірка доку­ментів громадян України, які прямують через державний кордон Ук­раїни.

Використання підроблених або чужих документів передбачає їх обов'язкове вилучення і надсилання до відповідних територіальних органів внутрішніх справ.

Громадяни України, які намагаються перетнути державний кор­дон України з порушенням встановленого порядку, підлягають за­триманню і притягненню до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

За статтею 185-10 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення злісна непокора законному розпорядженню чи вимозі військовослужбовця Державної прикордонної служби України під час виконання ним службових обов'язків, пов'язаних з охороною державного кордону України, або членові громадського формуван­ня з охорони громадського порядку і державного кордону, який бере участь в охороні державного кордону України, спричинює стягнен­ня штрафу від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб. Ті самі дії, вчинені групою осіб або особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за правопорушення, передбачене цією статтею, передба­чають стягнення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк від десяти до п'ятнадцяти діб.

Стаття 204-1 Кодексу України про адміністративні правопору­шення встановила, що перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пун­ктах пропуску через державний кордон України без встановлених документів чи дозволу відповідних органів державної влади спричи­

71

няє стягнення штрафу від сорока до ста неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян, або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адмініст­ративний арешт на строк до п' ятнадцяти діб.

Законодавство України передбачає також кримінальну відпові­дальність за такі дії.

Стаття 331 Кримінального кодексу України кваліфікує перети­нання державного кордону України будь-яким способом поза пунк­тами пропуску через державний кордон України або в пунктах про­пуску через державний кордон України, але без відповідних доку­ментів чи дозволу як незаконне перетинання державного кордону України. За це настає покарання у вигляді штрафу до п'ятдесяти нео­податковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені особою, яка раніше була засуджена за такий самий злочин, караються арештом на строк до шести місяців або обмежен­ням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, але поєднані із застосу­ванням зброї, караються позбавленням волі на строк від двох до п'я­ти років. На підставі статті 332 цього Кодексу за організацію неза­конного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню порадами, вка­зівками, наданням засобів або усунення перешкод настає відпові­дальність у вигляді позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з конфіскацією транспортних або інших засобів вчинення злочину. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з конфіскацією засобів вчинення злочину.

Частина перша статті 33 Конституції України у сукупності із за­гальними положеннями частини першої статті 26 Основного Закону України гарантує іноземцеві та особі без громадянства свободу пере­сування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати те­риторію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Крім цього, у статтях 26, 33 Конституції України реалізація прав і свобод іноземців та осіб без громадянства, у тому числі свобода пере­сування, нерозривно поєднана із законними підставами перебування на території України, що відповідає міжнародно-правовим актам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права.

Підстави "законного перебування на території України" для іно­земців та осіб без громадянства ні Конституцією, ні законами Украї­

72

ни не визначені. Національне законодавство України оперує таким поняттям, як "проживання на території України на законних підста­вах", яке вживається, наприклад, у Законі України "Про громадян­ство України", і то лише щодо іноземців та осіб без громадянства. Стаття 1 цього Закону визначає його так: "Проживання на території України на законних підставах — проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території Ук­раїни свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні".

Таким чином, законність перебування на території України по­ширюється лише на іноземців та осіб без громадянства, що підтвер­джується частиною першою статті 26, частиною другою статті 33 Конституції України. Тобто їх в'їзд до України має бути законним, вони зобов'язані мати дозвіл на перебування на території України саме як іноземці та особи без громадянства тощо. Громадянин Ук­раїни на території України перебуває на законних підставах доти, доки він має громадянство України, оскільки це б суперечило змісту громадянства як правового зв'язку особи і держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках; він може лише перебу­вати незаконно у певному місці, забороненому законом для вільно­го пересування територією України.

До того ж громадянин України як суб'єкт права на свободу пере­сування залишається таким щодо України і після перетинання дер­жавного кордону України, а також, зважаючи на статус громадян­ства, і під час перебування за межами держави. Відносини України з іншими суб'єктами права на свободу пересування (іноземці та особи без громадянства), пов'язаного з виїздом за межі України, припиня­ються з моменту перетинання ними державного кордону України.

Умови щодо в'їзду на територію України, виїзду за її межі, свобо­ди пересування територією України іноземців та осіб без громадян­ства закріплено, зокрема, законами України "Про державний кордон України", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", " Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України", "Про імміграцію", "Про біженців", міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, іншими нормативно-правовими актами.

73

Оскільки іноземці, які користуються привілеями та імунітетами за рахунок додаткових можливостей та правових гарантій, мають певні відмінності щодо умов свободи пересування від інших категорій іно­земців, необхідно звернути увагу на те, що пересування зазначених осіб здійснюється відповідно до норм міжнародного права — Кон­венції про привілеї та імунітети Організації Об' єднаних Націй від 13 лютого 1946 року, Віденської конвенції про дипломатичні зноси­ни від 18 квітня 1961 року, Віденської конвенції про консульські зно­сини від 24 квітня 1963 року, які підписано Союзом РСР і на підставі правонаступництва відповідно до статті 7 Закону України "Про правонаступництво України" та інших актів запроваджено до націо­нального законодавства України — Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року, а також деяких двосторонніх міждержавних договорів, і які застосо­вуються на принципах взаємності.

Прикладом принципу взаємності може бути Указ Президента Ук­раїни "Про скасування обмежень щодо пересування дипломатичних і консульських працівників Сполучених Штатів Америки по тери­торії України та обмежень щодо кількісного складу співробітників дипломатичних і консульських установ США в Україні" від 4 трав­ня 1992 року. Відповідно до пункту 1 цього Указу скасовується ви­мога попереднього повідомлення (за 24 години) у разі виїзду за межі Київської області щодо працівників дипломатичних і консульських установ США в Україні, які згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року і Віденською конвенцією про кон­сульські зносини 1963 року користуються відповідними привілеями та імунітетами, і їм дозволяється вільне пересування всією терито­рією України за винятком міст Севастополя і Балаклави — до завер­шення переговорів з Російською Федерацією з питань щодо Чорно­морського флоту.

Порядок в'їзду до України, виїзду за її межі іноземців та осіб без громадянства встановлено статтями 25, 26, 27, 28 Закону України " Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та кон­кретизовано у Правилах в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з Ук­раїни і транзитного проїзду через її територію.

При перетинанні державного кордону України іноземцем або особою без громадянства у пункті пропуску через державний кор­дон України особі Державної прикордонної служби України для реє­страції подається паспортний документ.

74

Відповідно до Указу Президента України "Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання" від 15 червня 2001 року реєстрація іно­земців та осіб без громадянства, які в установленому порядку в'їжджають в Україну, та їх паспортних документів здійснюється тільки в пунктах пропуску через державний кордон України органа­ми Державного комітету у справах охорони державного кордону України. Подальша реєстрація зазначеної категорії осіб, які на за­конних підставах тимчасово перебувають на території України, та їх паспортних документів в територіальних органах внутрішніх справ не провадиться. На виконання зазначеного Указу Президента України затверджено форму імміграційної картки іноземця та поря­док її заповнення, Інструкцію про порядок реєстрації іноземців та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон України.

Реєстрація проводиться на період короткотермінового перебу­вання — з держав з візовим порядком в'їзду — на період дії візи, але не більш як шість місяців, для держав з безвізовим порядком в'їзду — на дев'яносто днів, якщо інший термін не визначено в міжнародних угодах. Особи можуть звільнятися від реєстрації паспортного доку­мента на підставі відповідного міжнародного договору України на умовах взаємності.

Реєстрація в пункті пропуску через державний кордон України передбачає проставлення в паспортному документі відмітки "В'їзд" ("Виїзд"), занесення відомостей про іноземця або особу без грома­дянства та даних паспортного документа про них до відповідного реєстру і заповнення імміграційної картки. Відповідно до затвер­дженої форми імміграційної картки поряд з іншими даними має за­значатися місце проживання.

Наприклад, запровадження імміграційної картки передбачено Законом Російської Федерації "Про правове положення іноземних громадян в Російській Федерації", який набрав чинності 1 листопада 2002 року. За цим Законом всі іноземні громадяни, які в'їжджають на територію Російської Федерації, зобов'язані заповнити іммігра­ційну номерну картку, яка складається з двох частин і ділиться за принципом "розірваної банкноти". Одна частина залишається в по­садової особи підрозділу прикордонного контролю, а інша — збері­гається іноземним громадянином до виїзду, тобто є свого роду вну­трішнім документом. Відповідно до прогнозів спеціалістів Федераль­

75

ної прикордонної служби Російської Федерації, у 2003 році таких імміграційних карток буде надруковано більш як 25 млн. Звільняються від реєстрації паспортних документів:

а) глави держав і урядів зарубіжних держав, члени парламентсь­ких та урядових делегацій, технічний персонал, який обслуго­вує ці делегації (осіб) і членів їхніх сімей, які прибули в Украї­ну на запрошення Президента України, Верховної Ради Украї­ни чи Кабінету Міністрів України, Верховної Ради чи уряду Автономної Республіки Крим, міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади України;

б) співробітники та члени сімей осіб, які прибули в Україну за посвідченнями ООН та організацій її системи;

в) іноземці та особи без громадянства, які не досягли повноліття (18 років);

г) іноземні туристи, які здійснюють круїз;

д) члени екіпажів іноземних військових кораблів (літаків), які прибули в Україну в установленому порядку.

Сходження на берег та пересування територією України членам екіпажів військових кораблів (літаків) дозволяється старшим морсь­ким (військовим) начальником в українському порту (гарнізоні) згідно з планом приймання військових кораблів (літаків), що прибу­вають;

е) особи, які входять до складу екіпажів іноземних невійськових суден.

Сходження на берег таким особам дозволяється представником Прикордонних військ України відповідно до положень обов'язкової постанови щодо морського (річкового) порту;

є) особи, які входять до складу екіпажу цивільних повітряних су­ден міжнародних авіаліній, бригад поїздів міжнародного спо­лучення, у разі перебування в аеропортах чи на вокзалах (станціях), зазначених у розкладі руху.

Згідно зі статтею 10 Закону України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на тери­торії України" особи військового і цивільного персоналу, які прибу­вають в Україну у складі підрозділів збройних сил інших держав, звільняються від одержання в'їзних віз та обов'язкової реєстрації на­ціональних паспортів або документів, що їх замінюють, в реєстра­ційному органі України. Звільнення від реєстрації паспортів або до­кументів, що їх замінюють, не поширюється на випадки проживан­

76

ня осіб військового і цивільного персоналу підрозділів збройних сил інших держав за межами дислокації цих підрозділів.

Члени сімей осіб військового і цивільного персоналу підрозділів збройних сил інших держав здійснюють в'їзд в Україну та виїзд з України з дотриманням вимог Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства" з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про порядок допуску та умови пе­ребування підрозділів збройних сил інших держав на території Ук­раїни".

У Міністерстві закордонних справ України та його представниц­твах на території України реєструються паспортні документи:

а) глав іноземних дипломатичних представництв і консульських установ, членів дипломатичного персоналу, консульських по­садових осіб, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв і консульських уста­нов, працівників апарату військових аташе і торговельних представництв та їхніх дружин (чоловіків), дітей, батьків, які перебувають на утриманні зазначених осіб, а також гостей членів дипломатичного персоналу та консульських посадових осіб, якщо ці гості проживають у їхніх резиденціях чи на тери­торії зазначених представництв або установ;

б) співробітників установ закордонних справ зарубіжних дер­жав, які прибули в Україну у службових справах і мають дип­ломатичний чи службовий паспорт, та членів їхніх сімей;

в) тих посадових осіб міжнародних організацій, що прибувають в Україну у службових справах, співробітників представництв цих організацій в Україні, а також співробітників представ­ництв держав при міжнародних організаціях, які мають штаб-квартиру в Україні і відповідно до статутних документів цих організацій чи відповідних міжнародних угод користуються дипломатичними привілеями та імунітетом, а також членів їхніх сімей;

г) іноземних кореспондентів і журналістів, акредитованих при прес-центрі Міністерства закордонних справ України, і членів їхніх сімей.

Міністерством закордонних справ України та його представниц­твами на території України зазначеним особам видається відповід­на службова картка та безпосередньо до паспортного документа вноситься запис про його реєстрацію.

77

Відмітка про реєстрацію в паспортному документі дійсна на всій території держави незалежно від місця проживання іноземця або особи без громадянства в Україні.

Іноземці та особи без громадянства згідно зі статтею 29 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", які намагаються перетнути державний кордон України з порушен­ням встановленого порядку, несуть адміністративну та кримінальну відповідальність на загальних підставах. Це означає, що іноземці та особи без громадянства підлягають юрисдикції України і відповіда­ють за правопорушення, як і громадяни України (стаття 204-1 Ко­дексу України про адміністративні правопорушення, стаття 331 Кри­мінального кодексу України). Чинність положень зазначених статей Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримі­нального кодексу України не поширюється на випадки прибуття в Україну іноземців чи осіб без громадянства для використання ними права на притулок або набуття статусу біженця.

За умови виконання передбачених частиною п'ятою статті 3 За­кону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства" формальностей (зареєструвати свої національні паспорти або документи, що їх замінюють) іноземці та особи без громадянства можуть вільно пересуватися на території України, якщо інше не пе­редбачено національним законодавством України.

Умови та порядок пересування на території України іноземців, паспортні документи яких зареєстровані в Міністерстві закордонних справ України чи його представництвах, визначаються цим Міні­стерством.

Іноземні кореспонденти і журналісти, акредитовані при прес-центрі Міністерства закордонних справ України, та члени їхніх сімей пересуваються територією України у порядку, встановленому цим Міністерством.

Перебування іноземців та осіб без громадянства у місцевостях з контрольованим порядком в'їзду дозволяється на підставі:

• віз для перебування в Україні (із зазначенням конкретної місцевості), що видаються за кордоном дипломатичними представництвами і консульськими установами України, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

• дозволів територіальних органів внутрішніх справ, що вида­ються тим, які прибули в Україну на запрошення організацій, що їх приймають, на підставі письмових звернень цих органі­

78

зацій, погоджених у встановленому порядку, а тим, які прибу­ли на запрошення постійних іноземних представництв чи у приватних справах або постійно проживають в Україні, — на підставі їх особистої письмової заяви.

На прохання організацій, що приймають іноземців та осіб без громадянства, цим особам може бути видано дозвіл на багаторазові в'їзди до цих місцевостей.

Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на свободу пе­ресування, вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина друга статті 20 Закону Украї­ни "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", час­тина перша статті 20 Закону України "Про біженців").

Положеннями частини другої статті 4 Закону України "Про біженців" біженцям з метою возз'єднання сім'ї гарантується право вільно залишити територію України.

Відповідно до статті 10 Закону України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на тери­торії України" виїзд з України підрозділів збройних сил інших дер­жав здійснюється за таких же умов, які передбачені для їх в'їзду в Ук­раїну.

Особливі умови щодо права на свободу пересування територією України встановлено для іноземців та осіб без громадянства, які про­їжджають її транзитом.

Транзитний проїзд іноземців та осіб без громадянства через те­риторію України дозволяється за наявності у них транзитної україн­ської візи, проїзних квитків або інших документів, що підтверджу­ють транзитний характер поїздки, якщо інше не передбачено зако­нодавством України.

Транзитним проїздом вважається перебування в Україні в межах зазначеного у проїзному квитку часу, а в разі його відсутності — терміну, фактично необхідного для перетинання території України на відповідному виді транспорту.

У разі вимушеної зупинки на території України у зв'язку з над­звичайними обставинами (стихійне лихо, хвороба, ремонт транспорт­ного засобу тощо) за наявності документа, що підтверджує причину і тривалість затримки, органом внутрішніх справ іноземцю або особі без громадянства може бути продовжено термін тимчасового пере­бування в Україні для усунення обставин, що спричинили вимушену зупинку, та для виїзду з України.

79

Стаття 203 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня за порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, за недійсними документами, або документа­ми, термін дії яких закінчився, або працевлаштування без відповід­ного дозволу на це, якщо необхідність такого дозволу передбачено законодавством України, або недотримання встановленого порядку реєстрації, або пересування і зміну місця проживання, або ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебу­вання, а так само порушення правил транзитного проїзду через те­риторію України, встановила накладення штрафу від десяти до двад­цяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

7.4. Конституційно-правові та законодавчі підстави обмеження права на в'їзд на територію України, виїзд за її межі, свободу пересування територією України

У частині першій статті 33 Конституції України передбачається, що право на свободу пересування (свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України) може обмежуватися у випадках, встановлених законом. Згідно зі статтею 64 Основного Закону України право на свободу пересуван­ня людини і громадянина обмежується самою Конституцією Украї­ни за умови воєнного або надзвичайного стану. При цьому в законі має бути зазначений строк дії цих обмежень.

Ці конституційні положення конкретизовані у законах України. Воєнний та надзвичайний стан законами України "Про правовий режим воєнного стану" та "Про правовий режим надзвичайного ста­ну" визначається відповідно як особливий правовий режим, що за­проваджується в Україні або в окремих її місцевостях у разі зброй­ної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності Ук­раїни, її територіальній цілісності й передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернен­ня загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасо­ве, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджува­

80

тися в Україні чи в окремих її місцевостях у разі виникнення над­звичайних ситуацій техногенного або природного характеру не ниж­че загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю й здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни кон­ституційного ладу України шляхом насильства, і передбачає надан­ня відповідним органам державної влади, військовому командуван­ню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я грома­дян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту кон­ституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загро­зою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб.

Під надзвичайний стан підпадає і надзвичайна ситуація техноген­ного та природного характеру. Нормативно надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру у статті 1 Закону України " Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техно­генного та природного характеру" роз'яснюється як порушення нор­мальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене аварією, катаст­рофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, пожежею, яке призвело (може призвес­ти) до неможливості проживання населення на території чи об'єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат. Цей Закон у статті 5 закріплює права для гро­мадян України у сфері захисту населення і територій від надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру; для іноземців та осіб без громадянства стаття 6 Закону встановлює національний режим.

Відповідно до перелічених законів України, а також враховуючи Закон України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації", дер­жава може обмежувати свободу пересування шляхом вживання пев­них заходів, зокрема:

• встановлювати особливий режим в'їзду та виїзду, а також об­межувати свободу пересування громадян України, іноземців та осіб без громадянства на території, де запроваджується над­звичайний або воєнний стан;

81

• проводити тимчасову чи безповоротну евакуацію людей з місць, небезпечних для проживання, з обов' язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових жилих приміщень;

• запроваджувати комендантську годину (заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально ви­даних перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

• забороняти призовникам і військовозобов'язаним змінювати місце проживання без відома відповідного військового комі­саріату.

Тимчасова чи безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання, може тлумачитися як "переміщені особи всередині країни", що застосовується у міжнародному праві. Україна не вжи­ває такого поняття у національному законодавстві, але цією катего­рією можна охопити осіб, які зазнали лиха від воєнного стану, над­звичайних ситуацій техногенного та природного характеру тощо.

До цього часу воєнний чи надзвичайний стан в цілому в Україні не запроваджувався.

З усіх відомих у світовій історії ядерних катастроф вибух на Чор­нобильській АЕС, що стався 26 квітня 1986 року, негативні наслідки приніс передусім Українському народові. Відповідно до Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року, схвалених Ука­зом Президента України 24 травня 2000 року, станом на 1 липня 1999 року кількість населення, яке постраждало внаслідок Чорно­бильської катастрофи, становила близько 3,4 млн чоловік. Відтак виникає комплекс правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших проблем, які розв'язуються у межах юридичних норм. Базовими тут є поло­ження статті 16 Конституції України, згідно з якими забезпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на тери­торії України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Украї­нського народу є обов'язком держави. Такий рівень конституційно-правового регулювання пояснюється тим, що ліквідація наслідків цього безпрецедентного екологічного лиха ще довго потребуватиме цілеспрямованих державних заходів.

Основними законодавчими актами, що регулюють питання, по­в'язані з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи, є зок­рема закони України "Про правовий режим території, що зазнала

82

радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастро­фи", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Законом України "Про правовий режим території, що зазнала ра­діоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" визначено категорії зон радіоактивно забруднених територій, перед­бачено підстави для відселення з таких територій та право на само­стійне переселення з них. Згідно зі статтею 4 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" населення, яке проживає у зоні без­умовно (обов'язкового) відселення, підлягає обов'язковому відселен-ню. Громадяни, які проживають у зоні гарантованого добровільно­го відселення, мають право на підставі наданої їм об'єктивної інфор­мації про радіаційну обстановку, дози опромінення і можливі їх наслідки для здоров'я самостійно приймати рішення про подальше проживання на цій території чи відселення.

У зонах відчуження й безумовного (обов'язкового) відселення за­бороняється постійне проживання населення та перебування осіб, які не мають на це спеціального дозволу.

Постановою Кабінету Міністрів України № 106 від 23 липня 1991 року затверджено Положення про в'їзд і виїзд громадян і транспорт­них засобів із зони відчуження і безумовного (обов'язкового) відсе-лення. Норми цього Положення забороняють перебування громадян у зазначених зонах без перепусток і документів, що засвідчують осо­бу. Особи, які не досягли 18-річного віку, в ці зони взагалі не про­пускаються.

Переселення в інше місце проживання застосовується і як вид спеціальних заходів забезпечення безпеки працівників суду і право­охоронних органів та їх близьких родичів, а також потерпілих, свідків та інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочин­стві. Це передбачено статтями 5, 11 Закону України "Про держав­ний захист працівників суду і правоохоронних органів" і статтями 7, 13 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".

Положення статті 1 Закону України "Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів" роз'яснюють, що правоохо­ронні органи — це органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону Украї­ни, органи державної податкової служби, органи й установи вико­

83

нання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохо­рони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють пра-возастосовчі або правоохоронні функції. Відповідно до цього Зако­ну захисту підлягають працівники суду та правоохоронних органів, а також співробітники кадрового складу розвідувального органу Міністерства оборони України та працівники Антимонопольного комітету України, які беруть безпосередню участь відповідно:

а) у розгляді судових справ у всіх інстанціях;

б) у провадженні й розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення;

в) в оперативно-розшуковій діяльності;

г) в охороні громадського порядку і громадської безпеки;

д) у виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів;

е) у контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, то­варів та інших предметів чи речовин через державний і мит­ний кордон України;

є) у нагляді й контролі за виконанням законів.

Близькі родичі, які згідно із Законом України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" підлягають за­хисту, — це батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, посягання на життя, здоров'я, житло і майно яких пере­шкоджає виконанню працівниками суду і правоохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав.

За загальним правилом відповідні заходи вживаються за клопо­танням зазначених осіб або їх згодою. Проте переселення в інше місце проживання учасників кримінального судочинства у винятко­вих випадках можливе також за санкцією прокурора або ухвалою суду, коли загроза життю та безпеці особи не може бути усунута іншими заходами.

Відповідно до статті 185-11 Кодексу України про адміністративні правопорушення за розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, стягується штраф до п'яти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян.

Певні обставини, передбачені Законом України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб", пере­шкоджають свободі пересування громадянинові України як поса­довій особі, щодо якої здійснюється державна охорона, так і досту­пу кожного до об'єктів, що перебувають під державною охороною.

84

Державна охорона органів державної влади України та посадових осіб — це система організаційно-правових, режимних, оперативно-розшукових, інженерно-технічних та інших заходів, які здійснюють­ся Управлінням державної охорони України з метою забезпечення нормального функціонування органів державної влади України (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституцій­ний Суд України, Верховний Суд України), безпеки посадових осіб (Президент України, Голова Верховної Ради України, Прем'єр-міністр України, Голова Конституційного Суду України, Голова Верховного Суду України, Перший заступник Голови Верховної Ради України, Перший віце-прем'єр-міністр України, Міністр закор­донних справ України, Генеральний прокурор України, громадянин, зареєстрований кандидатом у Президенти України, — на період пе­редвиборної кампанії та виборів), глав іноземних держав, парла­ментів та урядів і членів їхніх сімей, керівників міжнародних органі­зацій, які прибувають в Україну чи перебувають на її території, пе­релік конкретних прізвищ яких визначається Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, та об'єктів (будинки, де пра­цюють Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, спо­руди і спеціальні транспортні засоби, що перебувають в їх користу­ванні, інші місця постійного й тимчасового перебування осіб, які охо­роняються, важливі державні об'єкти та прилеглі до них території і акваторії, визначені Президентом України).

Державна охорона здійснюється шляхом особистої охорони за­значених посадових осіб та охорони об'єктів і підтримання на них відповідного правового режиму проходу фізичних осіб. Останній захід передбачає надання згоди Управління державної охорони Ук­раїни на допущення громадян на об'єкти, щодо яких здійснюється державна охорона.

Право на свободу пересування обмежується на територіях об'єк­тів, що охороняються підрозділами Державної охорони при Міні­стерстві внутрішніх справ України, яка створена на підставі Поста­нови Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо удосконалення охорони об'єктів державної та інших форм власності" № 615 від 10 серпня 1993 року.

Однією з основних завдань цієї служби є охорона особливо важ­ливих об'єктів, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, а також інших об'єктів (територій, будівель тощо, доступ до яких обмежений).

85

У Переліку до особливо важливих об'єктів віднесено:

• об'єкти водопостачання населених пунктів з резервуарами питної води;

• пункти захоронення радіоактивних матеріалів;

• об'єкти, розташовані в зоні безумовного відселення та відчу­ження;

• бази, склади та інші державні об'єкти зберігання матеріальних цінностей на суму понад двадцять тисяч мінімальних розмірів заробітної платні;

• особливо важливі мости на залізничних магістралях і автома­гістралях державного значення;

• державні музеї, картинні галереї, історико-культурні заповід­ники, інші об' єкти культури, де зберігаються історичні, куль­турні цінності загальнодержавного значення тощо.

На таких об'єктах встановлюється пропускний режим, порушення якого є підставою для затримання особами служби охорони.

Право на свободу пересування обмежується і на певних територі­ях, що належать до природно-заповідного фонду України. Правовий режим таких територій визначається Законом України "Про природ­но-заповідний фонд України".

У статті 3 цього Закону міститься класифікація територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду України. До них належать:

• природні території та об'єкти — природні заповідники, біо-сферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам' ятки природи, заповідні урочища;

• штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні пар­ки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мис­тецтва.

Одним з основних засобів збереження територій і об'єктів при­родно-заповідного фонду є встановлення заповідного режиму. Згід­но зі статтею 14 зазначеного Закону режим територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду — це сукупність науково-обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяль­ності в них, порядок охорони, використання й відтворення їх при­родних комплексів. Він визначається відповідно до цього Закону з урахуванням їх класифікації та цільового призначення.

86

Режим деяких об'єктів природно-заповідного фонду передбачає обмеження права на свободу пересування на їх території.

Статтею 16 Закону України "Про природно-заповідний фонд Ук­раїни" встановлено вимоги щодо охорони природних комплексів та об'єктів природних заповідників. На території природних заповід­ників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природ­ний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти: будівництво споруд, шляхів, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'яза­них з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, влаш­тування місць відпочинку населення, стоянка транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 метрів над землею, подолання літаками звукового бар'єру над тери­торією заповідника та інші види штучного шумового впливу, що пе­ревищують установлені нормативи; геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного і гідрохімічного режимів, руйнування геологічних відслонень, застосування хімічних засобів, усі види лісокористуван­ня, а також заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, насіння, очерету, випасання худоби, вилов і знищення диких тварин, порушення умов їх поселення, гніздування, інші види корис­тування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушен­ня природних комплексів; мисливство, рибальство, інтродукція но­вих видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обґрун­товану ємкість угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових дослід­жень.

Зазначені обмеження відповідно до статей 18, 21 цього Закону поширюються також на заповідні зони біосферних заповідників і на­ціональних природних парків.

Для використання природних ресурсів у межах територій і об'єк­тів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення не­обхідно отримати відповідний дозвіл, який видається державними управліннями екології та природних ресурсів в Автономній Республіці

87

Крим, областях, містах Києві і Севастополі в межах лімітів, установ­лених Міністерством екології та природних ресурсів України.

Обмеження права на свободу пересування передбачено у зонах са­нітарної охорони водних об'єктів, що встановлено Правовим режи­мом зон санітарної охорони водних об'єктів (затверджено Постано­вою Кабінету Міністрів України № 2024 від 18 грудня 1998 року).

На території, де забезпечується санітарна охорона від інфекцій­них захворювань, також можуть установлюватися обмеження права на свободу пересування і вільний вибір місця проживання. Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої вла­ди, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню й поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізич­них осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначає Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб".

Санітарна охорона території України забезпечується проведен­ням профілактичних і протиепідемічних заходів та санітарно-епіде­міологічним наглядом у пунктах пропуску через державний кордон України і на всій території України.

Положення статті 29 Закону України "Про забезпечення санітар­ного та епідемічного благополуччя населення" дозволяють в'їзд на територію України громадян України з країн (місцевостей), де зареє­стровано особливо небезпечні інфекційні хвороби, тільки за наявності документів, передбачених міжнародними угодами та санітарним за­конодавством України. Більш конкретно можливість обмеження права громадян України на повернення в Україну сформульовано у Правилах санітарної охорони території України, затверджених По­становою Кабінету Міністрів України № 696 від 24 квітня 1999 року. У пункті 12 Правил передбачено, що у разі невиконання вимог, пе­редбачених цими Правилами, органи Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України за поданням Державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України, яке діє на підставі відповідного Положення, зат­вердженого наказом Міністерства охорони здоров' я України № 420 від 19 листопада 2002 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 грудня 2002 року за № 960/7248), можуть заборонити в'їзд в Україну і виїзд з України транспортних засобів і осіб (громадян України, іноземців і осіб без громадянства), а також ввезення і виве­

88

зення з України вантажів, багажу та міжнародних поштових від­правлень.

Відповідно до статті 28 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" дипломатичні представництва, консульські установи, торговельні представництва України за кордоном у разі виникнення в країнах їх перебування особливо небезпечних інфек­ційних хвороб терміново повідомляють про це Міністерство охоро­ни здоров'я України. З урахуванням епідемічної ситуації Кабінет Міністрів України може встановити тимчасові обмеження та особ­ливі умови щодо транспортного сполучення з цими країнами, в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства з цих країн, а також ввезення в Україну харчових продуктів, продовольчої сировини, тварин, інших вантажів, товарів і предметів, що можуть бути фак­торами передачі інфекції, а також щодо виїзду громадян України до цих країн.

Виїзд громадян України до держав, перебування в яких пов'язане з високим ризиком захворювання на особливо небезпечні та небез­печні інфекційні хвороби, дозволяється після проведення їм відпові­дних профілактичних щеплень.

Обмеження права на свободу пересування запроваджується і на території, де забезпечується карантин тварин — особливий режим, який встановлюється на певній території щодо тварин, спрямований на локалізацію й ліквідацію спалахів небезпечних інфекційних за­хворювань тварин, що допускає встановлення передбачених Зако­ном України "Про ветеринарну медицину" тимчасових обмежень у здійсненні прав фізичних і юридичних осіб з покладанням на них до­даткових обов'язків.

Карантин у місцях виникнення небезпечних захворювань вста­новлюється та скасовується рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації на відповідних територіях та виконавчими органами органів місцевого самовряду­вання міст обласного значення, у тому числі на території окремих господарств за поданням відповідного органу державної ветеринар­ної медицини, а в межах одного або кількох регіонів — за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Державного департаменту ветеринарної медицини.

Відповідно до статті 28 зазначеного Закону, в разі запроваджен­ня карантину можлива часткова або повна заборона, зокрема, дос­тупу сторонніх осіб та транспорту на територію ферми і до тварин­

89

ницьких приміщень, де запроваджено карантин, крім обслуговуючо­го персоналу (за умови додержання ним спеціального режиму), пе­ресуватися на транспортних засобах у карантинній зоні. На дорогах при в' їзді у населені пункти, на ферми виставляється охорона, сто­рожові або ветеринарно-міліцейські пости, встановлюються знаки щодо обов' язкового об' їзду карантинної зони.

На час карантину може змінюватися режим роботи підприємств, установ та організацій. У виняткових випадках для здійснення ка­рантинних заходів та ліквідації осередків епізоотії разом з органами внутрішніх справ можуть залучатися військові частини Збройних Сил України відповідно до закону.

У разі встановлення карантину на значній території (область або кілька областей) Кабінет Міністрів України може вносити Президен­тові України пропозицію про цільову мобілізацію на період до двох місяців військовозобов' язаних спеціалістів з метою ліквідації осе­редків епізоотії.

До місцевостей з обумовленим режимом законодавство України відносить і прикордонний режим, де обмежується право на свободу пересування, оскільки, виходячи з принципу непорушності держав­ного кордону, який є відображенням територіальної цілісності, по­літичної та економічної незалежності, суверенітету та єдності Укра­їни, Державний кордон України є недоторканним.

Так, відповідно до статей 23, 24, 25, 26 Закону України "Про дер­жавний кордон України" у прикордонній смузі в порядку, що ви­значається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикор­донний режим, який регламентує правила в' їзду, тимчасового пере­бування, проживання, пересування громадян України та інших осіб. Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання і пропуск у при­кордонну смугу, а також у прикордонні райони, що контролюють­ся, дає і здійснює Державна прикордонна служба України разом з органами внутрішніх справ України. Забороняється пересування бе­регом і льодом прикордонних річок, озер та інших водойм поза вста­новленими для цього шляхами, стежками або з порушенням правил пересування.

Згідно із законодавством України визначається також порядок перебування й пересування всіх осіб і транспортних засобів у межах території прикордонних, залізничних і автомобільних станцій, мор­ських і річкових портів, аеропортів і аеродромів, відкритих для міжнародного сполучення. У приміщеннях і місцях, де здійснюється

90

прикордонний контроль, Державна прикордонна служба України встановлює додаткові режимні правила, що регламентують порядок допуску в них осіб, які беруть участь у контролі та обслуговуванні пасажирів і транспортних засобів закордонного прямування, від­правленні з пунктів пропуску транспортних засобів, що виїжджають за кордон і прибувають в Україну, а також інші обмеження для запо­бігання незаконному перетинанню державного кордону України.

Обмеження права на свободу пересування для громадян України передбачено Положенням про прикордонний режим, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України "Про прикордонний ре­жим" № 1147 від 27 липня 1998 року. Згідно з цим Положенням гро­мадяни України в'їжджають у прикордонну смугу та контрольова­ний прикордонний район, перебувають, проживають чи пересува­ються в їх межах на підставі документів, які засвідчують їх особу.

В'їзд і перебування у місцевості, розташованій між державним кордоном України та лінією прикордонних інженерних споруд, гро­мадян України та інших осіб допускається як виняток лише за спе­ціальним дозволом відповідного підрозділу Державної прикордонної служби України. Громадяни України та інші особи, які перебувають у межах прикордонної смуги та контрольованого прикордонного району, на вимогу відповідних осіб Державної прикордонної служ­би України, а також членів добровільних формувань зобов'язані пред'являти документи, що засвідчують особу та підтверджують не­обхідність її в'їзду чи перебування на цій території.

Порушення прикордонного режиму або режиму у пунктах про­пуску через державний кордон України передбачає адміністративну відповідальність у вигляді попередження або стягнення штрафу з громадян до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на посадових осіб — від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (стаття 202 Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення).

Право на свободу пересування відповідно до Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян Украї­ни" може обмежуватися як безпосередньо, так і опосередковано шля­хом, зокрема, відмови у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон. У статті 6 зазначеного Закону встановлено вичер­пний перелік підстав, за яких громадянинові України може бути відмовлено у видачі такого паспорта або, за його наявності, — у виїзді за межі України.

91

У Законі наголошено, що ці обмеження мають тимчасовий харак­тер, але можуть мати різну тривалість. Скажімо, виконати зобов' я-зання, покладені на особу судовим рішенням, вона може протягом місяця; погашення (зняття) судимості треба чекати певний час.

Перше з обмежень стосується осіб, обізнаних з відомостями, які становлять державну таємницю. Згідно зі статтею 28 Закону України "Про державну таємницю", громадянин України, який має чи мав до­пуск до державної таємниці і реально був обізнаний з нею, може бути обмежений тільки у праві виїзду на постійне проживання в іноземну державу до розсекречення відповідної інформації, але не більш як на п'ять років з часу скасування допуску до державної таємниці.

Якщо виїзд з України обмежується у зв'язку з наявністю невре-гульованих аліментних, договірних чи інших невиконаних зобов' я-зань перед фізичними та юридичними особами в Україні, громадя­нин України повинен:

а) виконати ці зобов'язання (наприклад, відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про види заробітку (дохо­ду), що підлягають облікові при відрахуванні аліментів" № 146 від 26 лютого 1993 року, Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній дер­жаві, з якою не укладено договір про надання правової допомоги" № 1203 від 19 серпня 2002 року із зобов'язаних сплачувати аліменти осіб, які виїжджають за кордон для постійного проживання у держа­ви, з якими Україна не має договорів про надання правової допомо­ги, стягнення аліментів провадиться до виїзду за весь період до до­сягнення дитиною повноліття, виходячи з їх заробітної плати за ос­танній місяць роботи на момент від'їзду або ж з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати на час проведення розра­хунків. На сьогодні Україна уклала міждержавні договори про пра­вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримі­нальних справах з Білоруссю, Вірменією, Грузією, Естонією, Казах­станом, Киргизстаном, Литвою, Молдовою, Польщею, Росією, Таджикистаном, Узбекистаном, Туркменістаном та з деякими ін­шими державами);

б) розв'язати спір за погодженням сторін. Це можна зробити, зок­рема, в порядку доарбітражного врегулювання розбіжностей (статті 10, 11 Господарського процесуального кодексу України), за допомо­гою третейського суду;

92

в) забезпечити зобов'язання заставою. Відповідно до Закону Ук­раїни "Про заставу", застава є способом забезпечення зобов'язань, завдяки чому кредитор має право в разі невиконання боржником за­безпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Предме­том застави можуть бути майно чи право на майно.

Згідно зі статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України, будь-яка зацікавлена особа має право звернутись до суду за захис­том порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного зако­ном інтересу. Крім того, цивільний позов щодо особи може бути по­даний прокурором, органами державного управління, профспілка­ми, державними підприємствами, установами, організаціями та їх об'єднаннями тощо. При цьому підставами подання позову можуть бути: невиконання угоди; закон чи інший нормативно-правовий акт.

Це може стосуватися, наприклад, стягнення податкової заборго­ваності та зборів у судовому порядку; заподіяння матеріальної шко­ди іншій особі; поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які зачіпають честь, гідність чи ділову ре­путацію іншої особи тощо.

У таких випадках цивільний відповідач зобов'язаний з'явитися до суду, дати відповідні пояснення або іншим чином сприяти вста­новленню істини у справі.

Крім того, під час судового розгляду може бути встановлено факт дії неврегульованих цивільно-правових зобов'язань. Тому до закін­чення провадження у справі та врегулювання всіх зобов'язань особа не має права виїжджати за кордон.

Судовим рішенням на громадянина України можуть бути покла­дені зобов'язання про стягнення аліментів, про відшкодування шко­ди, завданої злочином, адміністративним, цивільно-правовим чи іншим правопорушенням, про виселення з будинків, що загрожують обвалом, тощо.

Свідоме повідомлення про себе неправдивих відомостей може стосуватися, наприклад, випадків, коли громадянин України вико­ристовує для виїзду за межі України чужий паспорт як свій. Якщо це зроблено помилково, йому має бути відмовлено у виїзді за кор­дон до моменту, коли він пред'явить власний паспорт. Якщо це зроб­лено свідомо, постає питання про порушення кримінальної справи.

Законом України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Украї­ну громадян України" визначено також інші обставини, до яких на­лежать:

93

1) порушення кримінальної справи — до закінчення проваджен­ня у справі;

2) засудження за вчинення злочину — відбуття покарання або звільнення від покарання;

3) ухилення від виконання зобов'язань, покладених судовим рішенням, — до виконання зобов'язань;

4) свідоме повідомлення про себе неправдивих відомостей — до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомос­тей;

5) призов на строкову військову службу — до вирішення питан­ня про відстрочку від призову;

6) подання проти від' їжджаючої особи цивільного судового по­зову — до закінчення провадження у суді;

7) перебування під адміністративним наглядом — до припинен­ня нагляду.

Особі, яка має паспорт громадянина України для виїзду за кор­дон, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за межі України у ви­падках, передбачених пунктами 1-9 частини першої статті 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України".

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон може бути тимчасово затримано чи вилучено судом, органами прокуратури, територіальними органами внутрішніх справ, Служби безпеки Ук­раїни, Прикордонних військ України, військовими комісаріатами та консульською установою України також у разі: використання цього паспорта для вчинення злочину; виявлення в ньому підробки; при­пинення громадянства України.

У разі порушення кримінальної справи у зв'язку з підробкою чи використанням паспорта громадянина України для виїзду за кордон для вчинення злочину або щодо власника паспорта такий паспорт може бути прилучено до кримінальної справи, про що інформується територіальний орган внутрішніх справ за місцем оформлення пас­порта громадянина України для виїзду за кордон.

Порушення Закону України "Про порядок виїзду з України і в' їзду в Україну громадян України" щодо підстав для обмежень у праві виїзду громадян України за кордон може бути оскаржено до суду за місцем проживання. Прийняте судом рішення негайно вико­нується відповідним територіальним органом внутрішніх справ. Проте відмова у виїзді за межі України з підстав, передбачених

94

пунктами 3, 4, 5, 9 частини першої статті 6 зазначеного Закону, ос­карженню не підлягає.

Відповідно до статті 9 Закону України "Про порядок виїзду з Ук­раїни і в'їзду в Україну громадян України" може обмежуватися виїзд з України громадян України в разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації (наприклад, стан війни, заворушення чи інші масові порушення правопорядку, військові перевороти, стихійні лиха, катастрофи, епідемії тощо). За таких обставин Кабі­нет Міністрів України приймає рішення про особливий порядок виї­зду громадян України до цієї держави. Зазначимо, що за часів неза­лежності України відповідного рішення Кабінет Міністрів України не приймав.

Випадки обмежень в'їзду та виїзду іноземців та осіб без громадян­ства перелічено у статтях 25, 26 Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства".

У в'їзді в Україну іноземцю або особі без громадянства може бути відмовлено за результатами співбесіди, яка проводиться у пункті пропуску через державний кордон України відповідною осо­бою Державної прикордонної служби України, з таких підстав:

• в інтересах забезпечення безпеки України або охорони гро­мадського порядку;

• якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і закон­них інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

• якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну іноземець або особа без громадянства подали про себе завідомо неправ­диві відомості або підроблені документи;

• якщо їх паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

• якщо вони у пункті пропуску через державний кордон Украї­ни порушили правила перетинання державного кордону Ук­раїни, митні правила, санітарні норми чи правила або не ви­конали законних вимог відповідних осіб Державної прикор­донної служби України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

• якщо встановлено факти порушення іноземцями або особами без громадянства законодавства України під час попередньо­го перебування в Україні.

95

За цих обставин у паспортному документі іноземця або особи без громадянства відповідними особами Державної прикордонної служ­би України або територіальних органів внутрішніх справ ставиться штамп "Заборонено в'їзд в Україну терміном на ..." Цей термін вста­новлюється територіальним органом внутрішніх справ, органом Служби безпеки, Державної прикордонної служби України залежно від обставин і характеру правопорушення від шести місяців до п'яти років. Якщо підстави, встановлені частиною другою статті 25 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", продовжують існувати, термін може бути продовжено зазначеними органами. У таких випадках особи за наявності міждержавної угоди передаються представникам прикордонних органів суміжних держав або видворяються за межі України.

Виїзд з України іноземця та особи без громадянства не дозво­ляється, якщо:

• щодо них ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримі­нальна справа розглядається судом — до закінчення провад­ження у справі;

• їх засуджено за вчинення злочину — до відбуття покарання або звільнення від покарання;

• їх виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України — до припинення обставин, що перешкоджають виїздові.

Виїзд з України зазначеної категорії осіб може бути відкладено до виконання ними майнових зобов'язань перед фізичними та юри­дичними особами в Україні. Такими майновими зобов'язаннями мо­жуть бути аліментні зобов'язання, зобов'язання, що виникають внас­лідок заподіяння шкоди тощо.

Паспортний документ іноземця або особи без громадянства обо­в'язково вилучається, якщо він підроблений, фальсифікований або оформлений для іншої особи, а також коли іноземця або особу без громадянства засуджено за вчинення злочину — до відбування по­карання або звільнення від покарання.

Вилучення паспортних документів здійснюється посадовими осо­бами судів, органів прокуратури, територіальних органів внутрішніх справ, органів Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, митних органів на підставі відповідного рішення.

На час затримання паспортного документа територіальним орга­ном внутрішніх справ оформлюється тимчасовий дозвіл на перебу­вання в Україні.

96

Обмежується право на свободу пересування територією України іноземців або осіб без громадянства, стосовно яких прийнято рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня статусу біженців. Вони зобов' язані в разі одержання направлення органу міграційної служби виїхати до визначеного місця тимчасово­го проживання і протягом трьох днів зареєструватися у територіаль­ному органі внутрішніх справ; повідомляти органу міграційної служби, до якого було подано заяву, про свої виїзди за межі тери­торії адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поши­рюються повноваження цього органу (частина друга стаття 18 Зако­ну України "Про біженців").

Законом дозволяється обмеження права на свободу пересування щодо осіб, які страждають на тяжкі психічні розлади. Відповідно до статті 14 Закону України "Про психіатричну допомогу", особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психі­атричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її закон­ного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психіч­ного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи ото­чуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Обмеження права на свободу пересування передбачено в кримі­нальному праві України. Згідно зі статтею 981 Кримінально-процесу­ального кодексу України у разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор (суддя) має право прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення попереднього розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову (ухвалу).

Провадження у справі може бути закінчено винесенням постано­ви (ухвали) про закриття справи, вироком суду або винесенням по­станови (ухвали) про застосування до особи примусових заходів ме­дичного характеру (статті 212, 321, 421 Кримінально-процесуально -го кодексу України).

Статті 149, 151, 227, 229, 274 Кримінально-процесуального кодек­су України встановлюють обмеження свободи пересування особи шляхом певних запобіжних заходів — підписка про невиїзд, що по­лягає у відібранні письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання (місця постійного перебування) без дозволу

97

слідчого (прокурора, суду), взяття під варту, затримання підозрюва­ного. Ці заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Загальні поло­ження щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу визначені статтями 165, 1651, 1652 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України.

Обмеженням права на свободу пересування є застосування таких видів покарання, як засудження особи судом до таких видів основ­ного покарання — арешт (полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців; військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті), обмеження волі (полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих устано­вах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці), тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, поз­бавлення волі на певний строк (полягає в ізоляції засудженого та по­міщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи), довічне позбавлення волі (статті 51, 52, 60, 61, 62, 63, 64 Криміналь­ного кодексу України).

Засуджений, як це випливає із статей 334, 335, 344 Кримінально-процесуального кодексу України, — це особа, щодо якої судом по­становлено обвинувальний вирок. Засуджений відповідно до части­ни третьої статті 63 Конституції України користується всіма права­ми людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і визначено вироком суду.

Засуджений може бути звільнений від покарання у зв'язку із закін­ченням строку давності (статті 49, 80 Кримінального кодексу Украї­ни), внаслідок зміни обставин або в силу бездоганної поведінки і чес­ного ставлення до праці (стаття 74 Кримінального кодексу України), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 Кримінального кодексу України), на підставі закону України про амністію або акта Президента України про помилування (статті 85, 86, 87 Кримінального кодексу України), звільнення від відбування покарання з випробуванням (стаття 75 Кримінального кодексу Ук­раїни). В останньому випадку суд покладає на особу певні обов'яз­ки: не виїжджати за межі України на постійне проживання без доз­

98

волу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, робо­ти або навчання, періодично з'являтися для реєстрації в органи кри­мінально-виконавчої системи (стаття 76 Кримінального кодексу Ук­раїни).

За ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, ухилення від відбування покарання у вигляді обмеження волі та у вигляді позбавлення волі, втечу з місця позбавлення волі або з-під варти настає кримінальна відповідальність, передбачена статтями 389, 390, 393 Кримінального кодексу України.

Інститут адміністративного нагляду, запроваджений у законо­давство України, певним чином впливає на реалізацію права на сво­боду пересування. За змістом він становить систему тимчасових при­мусових профілактичних заходів спостереження і контролю за пове­дінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ.

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про адміністративний на­гляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", адміністра­тивний нагляд встановлюється щодо повнолітніх осіб:

засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не бажають стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними для суспільства;

засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо вони після відбування покарання або умовно-дострокового звільнення систематично порушують громадський порядок і права інших гро­мадян, вчиняють інші правопорушення;

засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Адміністративний нагляд відповідно до статті 6 зазначеного За­кону встановлюється терміном від одного до двох років. У деяких випадках цей термін може бути продовжено за окремим поданням відповідного органу внутрішніх справ кожного разу ще на шість місяців, але не більше терміну, передбаченого законом для погашен­ня судимості.

99

Адміністративний нагляд, як зазначено у статті 8 Закону Украї­ни "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", припиняється постановою суду загальної юрис­дикції:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під наглядом;

б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і прожи­вання.

В інших випадках адміністративний нагляд автоматично припи­няється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо ор­ганом внутрішніх справ не подано клопотання про продовження на­гляду або суддя відмовив у продовженні нагляду;

б) у разі засудження піднаглядного до позбавлення волі й направ­лення його до місця відбування покарання;

в) у разі смерті піднаглядного.

Відповідно до статей 9, 10 цього Закону особи, щодо яких вста­новлено адміністративний нагляд, зобов'язані прибути в обране ними місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ, повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця проживання, а також про виїзд за межі ра­йону (міста) у службових справах, а в разі від'їзду в особистих спра­вах з дозволу міліції в інший населений пункт та перебування там більше доби зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ. За постановою начальника органу внутрішніх справ до них можуть частково або у повному обсязі застосовуватися такі обмеження, як заборона перебування у певних місцях району (міста), заборона виї­зду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста) та деякі інші.

За порушення правил адміністративного нагляду з осіб, щодо яких установлено такий нагляд, згідно зі статтею 187 Кодексу Ук­раїни про адміністративні правопорушення стягується штраф від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Самовільне залишення особою місця проживання з метою ухи­лення від адміністративного нагляду, а також неприбуття без поваж­них причин у визначений строк до обраного місця проживання осо­би, щодо якої встановлено адміністративний нагляд у разі звільнен­

100

ня з місць позбавлення волі, караються арештом на строк до шести місяців (стаття 395 Кримінального кодексу України).

Обмежується право на свободу пересування також у зв'язку з ви­конанням громадянами України військового обов'язку, у тому числі дотриманням правил військового обліку, і проходженням військо­вої, а також альтернативної (невійськової) служби, що передбачено законами України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (статті 1, 2, 14, 15, 19, 20, 29, 33, 39, 41), "Про альтернатив­ну (невійськову) службу" (статті 13, 14, 23).

Зокрема, відповідно до статті 15 Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", зміна місця військового обліку за місцем проживання призовниками, які досягли 18-річного віку і старших, допускається до опублікування указу Президента Ук­раїни про черговий призов. Після цього вона можлива лише в окре­мих випадках за умови подання до військового комісаріату доку­ментів, які б стверджували, що призовник, зокрема, переїхав на нове місце проживання.

Обмеження права на свободу пересування військовослужбовців запроваджено Статутом внутрішньої служби Збройних Сил Украї­ни, затвердженим Законом України "Про Статут внутрішньої служ­би Збройних Сил України". Згідно з цим Статутом, виїзд офіцерів, прапорщиків (мічманів), військовослужбовців, які проходять служ­бу за контрактом, за межі гарнізону здійснюється з дозволу коман­дира військової частини.

Військовослужбовці строкової служби у вільний від занять та робіт час мають право вільно переміщатися по території військової частини, а під час звільнення — і в межах гарнізону. Виїзд військо­вослужбовців строкової служби за межі гарнізону (за винятком ви­падків відбуття у відпустку або відрядження) забороняється.

Порушення обмежень щодо права на свободу пересування, вста­новлених для військовослужбовців строкової служби, що виявилося у формі самовільного залишення військової частини або місця служ­би, дезертирство караються відповідно до статей 407, 408 Кри­мінального кодексу України.

Таким чином, положення як про регулювання свободи пересуван­ня, так і про підстави її обмежень містяться у різноманітних законах.

Обмеження права на свободу пересування можливе, зокрема, за таких обставин:

101

1) у прикордонній смузі;

2) на території військових об' єктів;

3) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим до­ступом (наприклад, територія, що постраждала від Чорно­бильської катастрофи, природні заповідники);

4) на територіях, де запроваджено воєнний або надзвичайний стан;

5) на територіях, які є приватною власністю.

Чимало правових норм, які обмежують право на свободу пересу­вання, пов'язані не з виникненням конкретних правовідносин, а з віком і правовим статусом фізичних осіб, зокрема:

1) осіб, які не досягли шістнадцяти років, мають право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновителів), піклу­вальників та в їхньому супроводі або у супроводі осіб, які уповноважені ними;

2) осіб, що не досягли чотирнадцяти років, мають право пересу­ватися по території України лише за згодою батьків (усино­вителів), опікунів та в їхньому супроводі або у супроводі осіб, які уповноважені ними;

3) осіб, проти яких застосовуються попереджувальні заходи в ході кримінального розслідування та судового пересліду­вання;

4) осіб, що за вироком суду відбувають покарання у вигляді поз­бавлення або обмеження волі;

5) осіб, котрі згідно із законодавством про інфекційні захворю­вання та психіатричну допомогу підлягають примусовій гос­піталізації та лікуванню;

6) осіб, які перебувають на військовій службі або альтернативній військовій службі;

7) шукачів притулку й осіб, які звернулися за наданням їм при­тулку або статусу біженця до прийняття рішення уповноваже­ним на це органом;

8) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України.

102

Контрольні питання

1. Які документи дають право громадянам України, іноземцям, особам без громадянства на перетинання державного кордону і посвідчують особу?

2. Що таке віза?

3. Розкрийте значення й роль візи в міграційному праві України.

4. Які умови та порядок в'їзду на територію України, виїзду за її межі, свободи пересування територією України громадян України, іно­земців, осіб без громадянства?

5. Умови обмеження права на свободу пересування територією України.

6. Навести приклади обмеження права на свободу пересування терито­рією України, пов'язані не з виникненням конкретних правовідно­син, а з правовим статусом фізичної особи.

ІНСТИТУТ ІММІГРАЦІЇ

В МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

8.1. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства

Відповідно до статті 3 Закону України "Про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства", іноземці та особи без громадянства в порядку, визначеному законом України про імміграцію, можуть, зокрема, іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без гро­мадянства визначаються Законом України "Про імміграцію".

Стаття 1 Закону України "Про імміграцію" роз'яснює, що:

• імміграція — прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без грома­дянства на постійне проживання;

• іммігрант — це іноземець чи особа без громадянства, який от­римав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підста­вах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на по­стійне проживання;

• дозвіл на імміграцію — рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції (Указом Президента України "Питання організації виконан­ня Закону України "Про імміграцію" від 7 серпня 2001 року на Міністерство внутрішніх справ України покладено вико­нання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції) та підпорядко­ваних йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію в Україну;

• посвідка на постійне проживання — це документ, що підтвер­джує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні;

104

• квота імміграції — гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на іммігра­цію в Україну протягом календарного року. Юридична енцик­лопедія визначає термін "квота" (від. лат. диоіа (рагз) — яка (частина)) як допустиму величину (частку, міру, норму, відсо­ток), встановлену законодавчо чи в межах угоди для кожного з її учасників. З-поміж інших різновидів (експортна, імпортна, виборча, податкова) виокремлюється імміграційна квота — норма в'їзду до країни іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Встановлення імміграційної квоти для іноземців та осіб без гро­мадянства та її формування, як правило, виконавчою владою є еле­ментом державної міграційної політики конкретної держави. На­приклад, наявність імміграційної квоти передбачено Законом Ро­сійської Федерації "Про правове положення іноземних громадян в Російській Федерації", який набрав чинності з 1 листопада 2002 року.

Відповідно до зазначеного Закону стосовно трудівників-мі-грантів запроваджується імміграційна квота, встановлення якої по­кладається на виконавчу владу суб'єктів Російської Федерації, а зат­вердження — на відповідні федеральні органи. Так, у 2003 році за пропозицією Міністерства праці Російської Федерації квота стано­витиме в цілому 500 тис. чоловік. У Москві річна квота для тру­дівників-мігрантів передбачає 90 тис. чоловік.

Однією з основних засад міграційної політики України є регулю­вання імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства шляхом упорядкування кількісного та якісного складу іммігрантів за допо­могою системи диференційованих квот, застосування загально­прийнятого у світі селективного підходу, що забезпечить таку струк­туру імміграції, яка відповідатиме національним інтересам держави.

За статтею 4 Закону України "Про імміграцію", імміграційна квота встановлюється рішенням Кабінету Міністрів України (не пізніше ніж 1 березня поточного року) виходячи з таких категорій іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше ста

105

тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно прожили на території України протя­гом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружи­ни) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними.

Відповідно до Порядку формування квоти імміграції, який затвер­джено Постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26 грудня 2002 року, квота імміграції в Україну формується на підставі пропо­зицій центральних та місцевих органів виконавчої влади за катего­ріями іммігрантів, за регіональним принципом (з урахуванням по­точної демографічної ситуації).

Пропозиції щодо формування імміграційної квоти повинні ґрун­туватися на результатах аналізу імміграційного процесу в поперед­ньому календарному році та враховувати необхідність максималь­ного обмеження такої квоти в Україну іноземців та осіб без грома­дянства з країн походження значної кількості незаконних мігрантів. Перелік цих країн щороку визначається Міністерством закордонних справ України.

Поза квотою імміграції дозвіл на імміграцію в Україну може на­даватися таким категоріям іммігрантів:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він пе­ребуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян Украї­ни або перебувають під опікою чи піклуванням громадян Ук­раїни;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для Ук­раїни.

Як свідчить аналіз цих положень Закону, а також Закону Украї­ни "Про громадянство України" для осіб, зазначених у пунктах 1, 2, 3 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію", надан­

106

ня дозволу на імміграцію в Україну поза імміграційною квотою тісно пов'язано з питаннями громадянства України.

Крім того, надання дозволу на імміграцію в Україну поза квотою імміграції може бути одним із стимулюючих факторів для імміграції в Україну.

Порядок надання дозволу на імміграцію в Україну на постійне проживання та необхідні документи встановлено статтею 9 Закону України "Про імміграцію", а Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію й поданнями про його скасування і виконання прийнятих рішень затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26 грудня 2002 року. Цей порядок виз­начає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію в Україну іноземцям та особам без громадянства, подан­ням про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також повноваження центральних органів виконавчої влади України, підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодав­ства про імміграцію.

Заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну подаються:

• до територіальних підрозділів органів внутрішніх справ — іноземцями та особами без громадянства, які тимчасово пере­бувають в Україні на законних підставах;

• до закордонних дипломатичних і консульських установ Украї­ни за місцем постійного проживання — іноземцями та особами без громадянства, які постійно проживають за межами України.

Заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають за межами Украї­ни, особисто подають до дипломатичних представництв та кон­сульських установ України за кордоном за місцем постійного про­живання. У разі поважних причин (хвороба, стихійне лихо тощо) така заява може надсилатися до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном поштою або за доручен­ням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися будь-якою фізичною особою.

За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому поряд­ку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну подають їхні законні представники.

Якщо в Україну іммігрує один із батьків (батько чи матір), якого (яку) супроводжують неповнолітні діти, він (вона) повинен подати заяву чоловіка (дружини), посвідчену нотаріально, про те, що він

107

(вона) не заперечує проти імміграції в Україну дітей разом з бать­ком (матір' ю). У разі відсутності такої згоди батько (мати) повинен подати рішення відповідного державного органу (як правило, суду) про залишення дітей при батькові (матері). Зазначене рішення має бути легалізоване консульською установою України, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Для отримання дозволу на імміграцію в Україну іноземці та осо­би без громадянства до заяви додають такі документи:

1) копію документа, що посвідчує особу (підтверджує громадян­ство (підданство)) чи статус особи без громадянства;

2) три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра;

3) документ про місце проживання особи (в Україні та за кордо­ном);

4) документально підтверджені відомості про склад сім'ї (копії свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка по­дає заяву, перебуває в шлюбі), документів про усиновлення, встанов­лення опіки чи піклування тощо);

5) документ, виданий лікувально-профілактичним закладом про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію, туберкульоз (активна форма), ВІЛ-інфекцію, інші ін­фекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення, до пе­ріоду одужання або закінчення періоду носіння збудників інфек­ційних хвороб відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамб­леєю охорони здоров' я.

Вимога щодо документа про відсутність у заявника певних хво­роб не поширюється: на одне з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином Ук­раїни; дітей і батьків громадян України; осіб, імміграція яких стано­вить державний інтерес для України.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають за межами України, подають документ, виданий лікувальним закладом держави за місцем проживання, який підлягає легалізації в установле­ному порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами;

6) довідку, видану компетентним органом держави попередньо­го проживання або її дипломатичним представництвом чи кон­сульською установою в Україні, про відсутність судимості (крім од­ного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, особи, яка має пра­

108

во на набуття громадянства України за територіальним походжен­ням). У виняткових випадках такі відомості органи внутрішніх справ можуть отримати шляхом надсилання відповідного запиту компе­тентним органам іноземних держав, з якими укладено договір про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах;

7) квитанцію про сплату державного мита або консульського збору, якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію в Ук­раїну, законодавством передбачена їх сплата, або документ, який підтверджує наявність пільг щодо сплати.

Крім зазначених документів додатково подаються відповідно до категорії іммігрантів:

1) для діячів науки та культури, імміграція яких відповідає інте­ресам України, — документ, що підтверджує підтримку їхнього кло­потання Міністерством культури України та Міністерством освіти і науки України;

2) для висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра по­треба в яких є відчутною для економіки України, — копії доку­ментів, що підтверджують відповідність рівня кваліфікації спеціалі­ста або робітника вимогам, передбаченим у переліку, затверджено­му Міністерством праці та соціальної політики України;

3) для осіб, які здійснили іноземну інвестицію в економіку Украї­ни іноземною конвертованою валютою на суму не менше ста тисяч доларів США, зареєстровану в установленому порядку, — копія до­кумента про державну реєстрацію Радою міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласною, Київською та Севастопольською міськи­ми державними адміністраціями іноземної інвестиції в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше ста тисяч доларів США;

4) для осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи ба­бою, онуком чи онукою громадян України, одним з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України, — копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином Ук­раїни;

5) для осіб, які раніше перебували у громадянстві України, — до­кумент, який підтверджує, що особа раніше перебувала в грома­дянстві України;

6) для батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та їхніх непов­нолітніх дітей — копії документів, що засвідчують їх родинні сто­

109

сунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні;

7) для осіб, які є опікунами чи піклувальниками громадян Украї­ни або перебувають під опікою чи піклуванням громадян Украї­ни,— копії документів про призначення їх опікунами чи піклуваль­никами над громадянами України або про встановлення над ними опіки чи піклування громадянина України;

8) для осіб, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням, — документи, які підтверджують, що вони або хоча б один з їхніх батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Рес­публіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закар­патської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки

(УРСР);

9) для осіб, імміграція яких становить державний інтерес для Ук­раїни, — подання центрального органу виконавчої влади України про те, що імміграція особи становить державний інтерес для України.

У разі необхідності територіальні органи внутрішніх справ, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть за­жадати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надан­ня дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України " Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Документи, видані уповноваженими органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не вста­новлено міжнародними договорами України. Копії цих документів, а також письмове підтвердження згоди на імміграцію та гарантії приймаючих осіб, передбачені пунктом 6 частини сьомої статті 9 За­кону України "Про імміграцію", подаються нотаріально засвідчени­ми. Документи, відомості в яких можуть змінюватися, можуть бути подані протягом шести місяців від дня їх видачі.

Рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну чи про відмову в наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

110

Особі, яка постійно проживає за межами України і дістала дозвіл на імміграцію в Україну, закордонне дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформлення. Зазначена особа в'їжджає на територію України в установленому по­рядку.

Пунктом 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України " Про імміграцію" встановлено, що дозвіл на імміграцію в Україну мають іноземці та особи без громадянства, які:

• прибули в Україну на постійне проживання до набрання чин­ності цим Законом і мають у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або от­римали посвідку на постійне проживання в Україні;

• змушені були залишити місця постійного проживання в Авто­номній Республіці Абхазія (Грузія), прибули в Україну, одер­жали в установленому порядку тимчасову довідку, прожили в Україні не менше п'яти років, а також іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В' єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських гро­мадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися прожи­вати в Україні. Зазначені особи мали звернутися протягом ше­сти місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні;

• прибули в Україну дітьми-сиротами у зв' язку із збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і виховують­ся або виховувалися у державних дитячих закладах чи в дитя­чих будинках сімейного типу або над якими встановлено чи було встановлено опіку або піклування громадян України.

У статті 10 Закону України "Про імміграцію" наведено вичерп­ний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну.

Дозвіл на імміграцію в Україну не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше од­ного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України виз­нається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встанов­леному законом порядку, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію";

111

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародно­му праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відпо­відно до законів Україні визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, нар­команію, туберкульоз (активна форма), ВІЛ-інфекцію, інші інфек­ційні захворювання, що перебувають у стадії загострення, до періо­ду одужання або закінчення періоду носіння збудників інфекційних хвороб відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хво­роб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров' я (наказ Міністерства охорони здоров' я України " Про затвердження переліку інфекційних хвороб, які є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну" № 415 від 19 жовтня 2001 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 5 листопада 2001 року за № 932/6123)), за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 Закону України "Про іммігра­цію";

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазна­чили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на терито­рію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України. Порядок, який визначає механізм оформлення і видачі посвідки

на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну, ведення обліку посвідок і забезпечення збе­рігання їх бланків, затверджено Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни № 1983 від 26 грудня 2002 року.

Посвідки на постійне проживання оформляються в установлено­му порядку іммігрантам, які досягли 16-річного віку, за особистим зверненням або зверненням законних представників чи інших осіб за їх нотаріально засвідченим дорученням за місцем проживання. У ви­няткових випадках посвідка на постійне проживання може бути оформлена до досягнення особою 16-річного віку за наявності нота­ріально засвідченої згоди обох батьків.

Після прибуття в Україну іммігрант протягом п'яти робочих днів повинен звернутися до територіального органу внутрішніх справ за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постійне

112

проживання. До заяви додається копія паспортного документа заяв­ника із проставленою в ньому імміграційною візою, копія рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати. Згідно із Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито", розмір ставки державного мита за видачу іммігранту посвідки на постійне проживання становить 0,5 неопо­датковуваного мінімуму доходів громадян.

Для оформлення посвідки на постійне проживання особи, зазна­чені в пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про іммігра­цію", замість копії рішення про надання дозволу на імміграцію в Ук­раїну та квитанції про сплату державного мита подають такі доку­менти:

1) особи, які прибули в Україну на постійне проживання до на­брання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина ко­лишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отри­мали посвідку на постійне проживання в Україні, — оригінал і ко­пію паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку або посвідку на постійне проживання;

2) особи, які змушені були залишити місця постійного проживан­ня в Автономній Республіці Абхазія (Грузія) і прибули для прожи­вання в Україні, — тимчасову довідку, отриману ними після прибут­тя в Україну, та документ про підтвердження факту безперервного проживання в Україні не менш як п'ять років, видані органом мігра­ційної служби;

3) особи, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року згідно з Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на про­фесійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, — копію документа, що підтверджує прийняття на професійне навчання чи роботу;

4) особи, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і вихо­вуються (виховувалися) у державних дитячих закладах, у дитячих будинках сімейного типу або над якими встановлено (було встанов­лено) опіку чи піклування громадян України, — документ, що підтверджує виховання у державному дитячому закладі, в дитячому будинку сімейного типу або встановлення опіки чи піклування.

113

Територіальний орган внутрішніх справ протягом тижня з дня прийняття заяви видає під розписку заявникам, законним представ­никам іммігрантів або за їх дорученням, засвідченим нотаріально, іншим особам посвідку на постійне проживання.

У паспортному документі іммігранта на останній вільній сторінці проставляється відмітка встановленого зразка про наявність дозволу на постійне проживання в Україні.

Посвідка на постійне проживання підлягає обміну при досягненні особою 25- і 45-річного віку.

У разі пошкодження чи втрати такої посвідки іммігрант може от­римати нову посвідку в територіальному органі внутрішніх справ. Про втрату посвідки на постійне проживання іммігрант зобов'яза­ний негайно повідомити територіальний орган внутрішніх справ за місцем її втрати, який невідкладно інформує про це Міністерство внутрішніх справ України та Адміністрацію Державної прикордон­ної служби України.

Після з' ясування обставин втрати посвідки на постійне прожи­вання оформлення іммігранту нової посвідки замість втраченої про­водиться територіальним органом внутрішніх справ у порядку, вста­новленому для її оформлення.

Такий механізм видачі посвідки на проживання застосовується і до особи, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію в Україну.

Іммігранти, які отримали посвідки на проживання, повинні за­реєструватися за місцем постійного проживання, а в разі зміни місця проживання — перереєструватися в порядку, встановленому для громадян України.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про держав­не мито", за реєстрацію місця проживання стягується мито у розмірі 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Статтею 12 Закону України "Про імміграцію" визначено підста­ви для скасування дозволу на імміграцію в Україну, що має на­слідком вилучення посвідки на постійне проживання та вжиття за­ходів відповідно до статті 13 цього Закону.

Дозвіл на імміграцію в Україну може бути скасований територі­альним органом внутрішніх справ, який його видав, якщо:

• з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, які втра­тили чинність;

114

• іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

• дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці Украї­ни, громадському порядку в Україні;

• це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

• іммігрант порушив законодавство про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства;

• в інших випадках, передбачених законами України.

Питання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну ма­ють право порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконав­чої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує ви­конання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існу­вання підстав для скасування цього дозволу.

Міністерство внутрішніх справ України, його територіальні орга­ни всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну, запитують у разі потреби додат­кову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається це питання.

На підставі результату аналізу інформації приймається відповід­не рішення, про що письмово повідомляються протягом тижня ініціатор процедури скасування дозволу на імміграцію в Україну та іммігрант, і надсилається у такі ж терміни до територіального орга­ну внутрішніх справ за місцем проживання іммігранта для вилучен­ня посвідки на постійне проживання. Копія відповідного рішення над­силається також до Адміністрації Державної прикордонної служби України.

Закон України "Про імміграцію" не позбавив особу права по­вторного подання дозволу на імміграцію в Україну, але не раніше ніж через один рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні такого дозволу чи його скасування.

Дія чи бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на іммігра­цію в Україну, рішення, прийняті відповідним територіальним орга­ном внутрішніх справ, можуть бути оскаржені у встановленому по­рядку до суду (стаття 15 Закону України "Про імміграцію").

Положення цієї статті Закону ґрунтуються на конституційних по­ложеннях щодо судового захисту прав і свобод людини та громадя­

115

нина, що узгоджується із статтею 8 Загальної декларації прав люди­ни, за якою кожен, у разі порушення його основних прав, наданих конституцією і законом, має право на ефективне поновлення у пра­вах компетентними національними судами.

Це конституційне право не може бути скасоване (частина друга статті 22 Конституції України).

Конституція України, закріпивши право людини і громадянина на судовий захист своїх прав і свобод, гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55).

За змістом статті 15 Закону України "Про імміграцію" оскаржен­ню підлягають рішення про надання дозволу на імміграцію в Украї­ну, про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну, про ска­сування дозволу на імміграцію в Україну, прийняті Міністерством внутрішніх справ України та його територіальними органами, дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Крім зазначених рішень можуть бути оскаржені дії та бездіяль­ність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Посадовими особами відповідно до частини другої статті 2 Зако­ну України "Про державну службу" вважаються керівники та зас­тупники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами по­кладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

Як випливає з Постанови Пленуму Верховного Суду України " Про судову практику у справах про хабарництво" № 5 від 26 квітня 2002 року, організаційно-розпорядчі обов'язки — це обов'язки щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колекти­вом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колектив­них чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділів, лабораторій, кафедр), їх заступники, особи, які керують ді­лянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).

116

Працівники Міністерства закордонних справ України, диплома­тичних представництв і консульських установ України відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" є державними служ­бовцями, а ті з них, що здійснюють організаційно-розпорядчі функ­ції, — посадовими особами.

Особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ не належать до поняття "державний службовець", оскільки в Законі України "Про міліцію" щодо них використовується поняття "службові особи".

Відповідно до зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 року, особа є службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи виконує обов'язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціаль­ним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов'язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службо­вою особою.

Якщо посадова чи службова особи не виконують встановлених обов'язків, їхня бездіяльність може бути оскаржена в судовому по­рядку.

Згідно зі статтею 2484 Цивільного процесуального кодексу Украї­ни, скаргу потрібно подавати до суду за місцезнаходженням суб'єкта оскарження (Міністерство закордонних справ України, Міністерство внутрішніх справ України та підпорядковані йому територіальні органи).

Главою 31-А Цивільного процесуального кодексу України врегу­льовано: право на звернення іноземців та осіб без громадянства із скаргою до суду; предмет судового оскарження; порядок звернення із скаргою і розгляд судами загальної юрисдикції України скарг на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності як окремої групи адміністративно-правових відносин.

Право на звернення із скаргою до суду на підставі статті 248-1 Ци­вільного процесуального кодексу України мають іноземці, а також особи без громадянства, які вважають, що суб'єктом оскарження по­рушено їх права і свободи. В таких випадках предметом судового ос­карження, згідно з главою 31-А Цивільного процесуального кодексу України, можуть бути як колегіальні, так і одноособові рішення, дії або бездіяльність суб'єктів оскарження, акти нормативного й індиві­дуального характеру у сфері управлінської діяльності.

117

Іноземець або особа без громадянства може подати скаргу на рішення Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому територіальних органів у двомісячний строк, обчислюваний з дня, коли вони повинні були дізнатися про порушення їх прав. Про­пущений строк для подання скарги може бути поновлено судом, якщо буде встановлено, що його пропущено з поважних причин (хвороба, стихійне лихо тощо).

Скарга розглядається у десятиденний строк у відкритому судово­му засіданні за участю заявника, посадової особи, службової особи, представника того органу, рішення чи дії якого оскаржуються. Якщо зазначені особи з поважних причин не можуть з' явитися до суду, справу може бути розглянуто за участю їхніх представників. Неявка в судове засідання з неповажних причин цих осіб або їх представ­ників не є перешкодою для розгляду скарги, проте суд може визнати їх явку обов'язковою.

Рішення суду щодо скарги надсилається не пізніше десяти днів після набрання ним законної сили відповідному державному органу, посадовій чи службовій особі для виконання, а також заявнику.

Про виконання рішення державний орган, посадова чи службова особа повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання рішення суду.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних представництв чи консульських установ Украї­ни у встановленому законом порядку до суду.

Законодавство України не містить спеціальних правових норм, що передбачають відповідальність посадових і службових осіб за порушення Закону України "Про імміграцію". У такому разі засто­совуються загальні положення щодо відповідальності посадових і службових осіб за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків.

8.2. Правовий статус іммігрантів в Україні

Правовий статус — юридично закріплене становище суб'єкта в державі, яке полягає у визнанні сукупності прав, свобод і обов'язків такого суб'єкта прав, а також встановлення повноважень державних органів і посадових осіб, за допомогою яких вони виконують свої обов'язки щодо цього суб'єкта.

118

Питання, пов'язані з правовим статусом іммігрантів в Україні, регулюються Конституцією України, законами України "Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про імміграцію", іншими нормативно-правовими актами, у тому числі підзаконними актами, прийнятими на основі та згідно із законами, а також міжна­родними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Правові джерела, що визначають правовий статус і правила пе­ребування іммігрантів в Україні, умовно можна класифікувати на чотири види:

а) Конституція України як нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили держави;

б) закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, що визначають пра­вовий статус іммігрантів;

в) інші нормативно-правові акти (підзаконні акти), що окреслю­ють правила перебування іммігрантів в Україні;

г) закони України, міжнародні угоди, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, що обумовлюють ха­рактер правопорушень і відповідальність іммігрантів за них.

У статті 26 Конституції України закріплюється: "Іноземці та осо­би без громадянства, що перебувають в Україні на законних підста­вах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом". Частина перша статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства" містить аналогічні положення, з умовою, що здійснення інозем­цями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно зав­давати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і за­конним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Таким чином, на права, свободи й обов'язки іммігрантів поши­рюється національний правовий режим, який передбачає для них певні юридичні обмеження: надання їм прав, свобод та обов'язків, які не можуть урівняти їх із правовим статусом громадян України.

Стаття 24 Конституції України, частина друга статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" закріпили принцип недискримінації іммігрантів: вони є рівними

119

перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Іноземною державою може бути встановлене обмеження щодо ре­алізації прав і свобод громадянами України. Тобто реторсія (від лат. теіотіт — дія у відповідь) — обмежувальні заходи, застосовувані од­нією державою щодо іншої (або щодо її громадян) у відповідь на не­справедливі, недружні (але правомірні з погляду міжнародного пра­ва) дії цієї держави, щоб домогтися припинення таких дій. Реторсія фактично є принципом таліону, відповідно до римського правила — відплата рівним за рівне, несправедливістю за несправедливість (диой диіздие іп аііетит зіаіиетії, иі ірхе еойеш )ите иіаіит). В усіх по­дібних випадках держава діє відповідно до власних законів і незапе­речних прав, не порушуючи прав іншої держави, а лише її інтереси. Заходи реторсії мають бути пропорційними тим, що спричинили за­стосування реторсії, і припиняються з моменту відновлення стано­вища, яке існувало раніше.

Вказівка на можливість застосування реторсії до іммігрантів міс­титься у частині третій статті 2 Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства", згідно з якою Кабінет Міні­стрів України може прийняти рішення про встановлення відповідно­го порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України, яке набирає чинності після його опублікування й може бути скасоване, якщо відпадають підстави, за яких воно було прийняте. Конкретизація положень щодо реторсії, зокрема, у сфері цивільних процесуальних прав дістала вияв у частині третій статті 423 Цивільного процесуального кодексу України, в галузі архівної спра­ви — у частині другій статті 40 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи".

За статтею 6 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" на підставі статті 4 Конституції України та Закону України "Про громадянство України" іммігранти можуть набути громадянства України (натуралізуватися). Натуралізація (від фр. паіитаШаііоп, від лат. паіитаШ — природний, означає надання дер­жавою свого громадянства особам, що мають громадянство іншої держави або зовсім його не мають) є дозвільною за своїм характе­ром і значенням процедурою, пов'язаною із здійсненням державно­го суверенітету. Після виконання всіх юридичних вимог процедури

120

натуралізації, визначених Законом України "Про громадянство Ук­раїни", іммігрант набуває громадянство України.

Відповідно до частини другої статті 26 Конституції України, статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іммігранту може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Конституцією, законами та міжнародними договорами України іммігрантам нарівні з громадянами України гарантуються особисті (громадянські) права, які за своєю природою є природними права­ми людини: право на життя та його захист, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на шлюб і сімейні відносини, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, пра­во на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання.

Конституція України визнає іммігрантів, їх життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, тобто саме їх фізичне існу­вання, найвищою соціальною цінністю. Адже такі властивості лю­дини, як життя і здоров'я, недоторканність і безпека, є вихідною умовою життєдіяльності іммігрантів. Тому невідчужуване право на життя, яке належить їм від народження, є абсолютним правом і має захищатися державою, безпосередньо входити до сфери відповідаль­ності держави. Без дотримання цього права всі інші права і свободи іммігрантів не мають цінності і корисності.

Іммігранти не можуть бути свавільно позбавлені життя, й обов'я­зок держави — захищати право на життя. Основний Закон України, визнаючи невід'ємне право на життя (частина перша статті 27) і га­рантуючи це право від скасування (частина друга статті 22), водночас закріплює положення про те, що кожен, у тому числі іммігрант, має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань (частина третя статті 27). Відповідно до положення частини п'ятої статті 55 Конституції України іммігрант має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань.

Держава забезпечує право на життя іммігрантів різноманітними заходами в галузі охорони здоров'я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби зі злочинністю тощо.

121

Кримінальним кодексом України для гарантування права на жит­тя визначено злочини проти життя й здоров'я людини, за які перед­бачаються різні покарання, за найтяжчі з яких за вироком суду при­значається позбавлення волі. Як відомо, смертну кару в Україні як вид покарання Рішенням Конституційного Суду України від 29 груд­ня 1999 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), а отже, в новому Кримінальному кодексі Ук­раїни вона відсутня.

Повага до честі і гідності є важливою складовою людського жит­тя. Усі люди вільні й рівні у своїй гідності та правах. Захист гідності іммігрантів відбувається у двох напрямах.

Відповідно до частини другої статті 28 Конституції України вони не можуть бути піддані катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню чи покаранню. Це уз­годжується з положеннями Конвенції проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів по­водження і покарання 1984 року, учасницею якої є Україна. За стат­тею 1 цієї Конвенції поняття "катування" визначає будь-яку дію, якою певній особі, у тому числі іммігранту, навмисне спричиняють­ся сильний біль або страждання (фізичне чи моральне), щоб отрима­ти від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підоз­рюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, яка ґрунтується на дискримінації будь-якого ха­рактеру, коли такий біль або страждання спричиняються державни­ми посадовими особами чи іншими офіційними особами, чи з їх підбурювання, чи з їх відома або з їх мовчазної згоди.

Передбачається неможливість піддання іммігрантів без їх згоди медичним, науковим та іншим дослідам (частина третя статті 28 Конституції України). До того ж такі досліди не повинні мати ха­рактер катувань чи бути пов'язані з жорстоким, нелюдським або та­ким, що принижує їх гідність, поводженням.

На забезпечення поваги до гідності людини національним зако­нодавством України встановлено різноманітні правові засоби. Зок­рема, стаття 155 Сімейного кодексу України встановила, що здійс­нення батьками своїх прав та виконання обов'язків має ґрунтувати­ся на повазі до прав дитини та її людської гідності; при здійсненні митного контролю та оформлення не допускається приниження честі і гідності (стаття 150 Митного кодексу України).

122

З правом на життя, повагою до гідності іммігрантів пов'язано їх право на свободу та особисту недоторканність.

Згідно з положеннями статті 29 Конституції України, вони не мо­жуть бути заарештовані або триматися під вартою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, вста­новлених законом. Положення Конституції України проголошують, що тримання під вартою може мати місце або як міра кримінально­го покарання, або як запобіжний захід на період досудового провад­ження, судового розгляду та набрання вироком законної сили. В цих випадках потрібно вмотивоване судове рішення або обвинувальний вирок. За статтею 9 (3) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду їх справи, не має бути загальним правилом. Взяття під вар­ту до суду має застосовуватися лише у тому разі, коли воно є розум­ним та необхідним. Ця стаття кожній підозрюваній особі гарантує та­кож право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його при­пинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання іммігранта під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути пе­ревірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протя­гом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмо­тивованого рішення суду про тримання під вартою (частина третя статті 29 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 14 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України, прокурор повинен негайно звільнити кожно­го, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою по­над строк, передбачений законом чи судовим вироком.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його пра­ва та надано можливість з моменту затримання захищати себе особи­сто та користуватися правовою допомогою захисника. Іммігранти на підставі статті 59 Конституції України мають право на правову до­помогу і є вільними у виборі захисника своїх прав. Для надання до­помоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура, діяльність якої регламентується Законом України "Про адвокатуру".

123

Складовою частиною прав іммігрантів, пов'язаних з їх свободою, гідністю, є право на недоторканність житла, що узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку не інакше як за вмотивованим рішенням суду.

За незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння іммігранта, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недотор­канність житла, статтею 162 Кримінального кодексу України перед­бачено штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені службо­вою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його за­стосування, — караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя лю­дей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрю­ються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння іммігранта, проведення в них огляду й обшуку. Нормативно-правовими актами, якими регулюються ці питання, зокрема, є Кримінально-процесуаль­ний кодекс України, закони України "Про міліцію", "Про захист економічної конкуренції", "Про розвідувальні органи України".

Згідно зі статтею 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на добровільній згоді жінки і чоловіка.

Іммігранти можуть укладати й розривати шлюби із громадяна­ми України та іншими особами відповідно до законодавства Украї­ни. Зазначена категорія осіб має рівні з громадянами України права й обов'язки у сімейних відносинах (стаття 275 Сімейного кодексу України, стаття 18 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

Загальні засади регулювання сімейних відносин закріплені у статті 7 Сімейного кодексу України:

1) сімейні відносини регулюються зазначеним Кодексом та інши­ми нормативно-правовими актами;

2) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками;

124

3) сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства;

4) регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя;

5) учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обме­жень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, ре­лігійних та інших переконань, етнічного та соціального по­ходження, матеріального стану, місця проживання, за мовни­ми та іншими ознаками;

6) жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї;

7) дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про пра­ва дитини, іншими міжнародними правовими актами, визна­ними в Україні;

8) регулювання сімейних відносин має здійснюватися з макси­мально можливим урахуванням інтересів дитини, непраце­здатних членів сім'ї.

9) сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства;

10) кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Шлюб між громадянином України та іммігрантом, а також шлюб між самими іммігрантами реєструються в Україні відповідно до Сімейного кодексу України.

Особливості застосування законодавства про шлюб та сім'ю до іммігрантів встановлені розділом VI Сімейного кодексу України.

Шлюб між іммігрантами, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Україні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і(або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або кон­сула.

Якщо шлюб між іммігрантами або в інших випадках зареєстрова­ний за межами України за законом держави — місця його реєстрації, то такий шлюб згідно зі статтею 278 Сімейного кодексу України є дійсним в Україні. Таке саме правило діє і щодо розірвання шлюбу.

125

Стаття 291 Сімейного кодексу України передбачає, що сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить загальним засадам регулювання сімейних відно­син, що встановлені у статті 7 цього Кодексу.

Відповідно до Сімейного кодексу України та Закону України " Про органи реєстрації актів громадянського стану" наказом Міністерства юстиції України № 52/5 від 18 жовтня 2000 року (за­реєстровано в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940) затверджено Правила реєстрації актів громадянського стану в Україні, чинність яких поширюється також на іммігрантів. За цими Правилами народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, зміна прізвища, імені, по батькові підлягають державній реє­страції в органах реєстрації актів громадянського стану.

Іммігрантам на конституційному рівні та законодавчими поло­женнями гарантується таємниця листування, телефонних розмов, те­леграфної та іншої кореспонденції. Обмеження цього права може бути встановлено лише судом у передбачених законом випадках з метою запобігання злочину чи з'ясування істини під час розслідуван­ня кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інфор­мацію неможливо.

Істотні гарантії дотримання цього права закріплені, зокрема, статтею 187 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 141, 20, 185, 187 Кримінально-процесуального кодексу України. За порушення встановленого статтею 31 Конституції України права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції особа може бути притягнута до кримінальної відпові­дальності за статтею 163 Кримінального кодексу України.

Гарантуючи невтручання в особисте і сімейне життя іммігранта, крім випадків, передбачених Конституцією України, держава забез­печує тим самим можливість з боку кожного з них контролювати інформацію про себе, про свою родину, припинити розголос неба­жаної інформації.

Стаття 23 Закону України "Про інформацію" розуміє інформа­цію про особу як сукупність документованих або публічно оголоше­них відомостей про неї.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширен­ня конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав і свобод людини.

126

Конфіденційна інформація за своїм правовим режимом — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпоря­дженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До конфіденцій­ної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімей­ний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, май­новий стан та інші персональні дані).

Іммігранти, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одер­жаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтере­су і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визнача­ють режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії кон­фіденційної, та встановлюють для неї способи захисту.

Виняток стосується інформації комерційного та банківського ха­рактеру, а також інформації, правовий режим якої встановлено Вер­ховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої становить загрозу життю й здо­ров'ю людей.

Серед конфіденційної інформації особливу вагу має інформація професійного характеру, обмеження якої та засобів її розголошення передбачено національним законодавством України, зокрема Осно­вами законодавства України про охорону здоров'я, законами Украї­ни "Про прокуратуру", "Про службу безпеки України", "Про адво­катуру", "Про нотаріат", "Про банки і банківську діяльність".

Порушення законодавства України про інформацію передбачає дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з національним законодавством України.

Іммігрантам частиною четвертою статті 32 Конституції України гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучен­ня будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріаль­ної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та по­ширенням такої недостовірної інформації.

Реалізація цих конституційних положень знайшла своє відобра­ження, зокрема, у статті 49 Закону України "Про інформацію", стат­тях 7, 440, 4401 Цивільного кодексу України.

127

Нормативно право на невтручання в особисте та сімейне життя нерозривно поєднано з правом іммігрантів на свободу думки і сло­ва, на вільне вираження своїх поглядів і переконань як нематеріаль­ної основи їх вчинків і дій, що гарантовано статтею 34 Конституції України. До того ж положення цієї статті тісно взаємодіють з нор­мами статей 21, 23, 31 і 35 Основного Закону України.

Свобода думки і слова включає свободу шукати, одержувати і поширювати усно, письмово, у художніх формах вираження тощо будь-яку інформацію та ідеї без втручання держави незалежно від державних кордонів.

Такі дії дістають право на існування, коли вони спираються на право іммігрантів вільно збирати, зберігати і поширювати інформа­цію в будь-який спосіб за власним вибором.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах на­ціональної безпеки, територіальної цілісності або громадського по­рядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя.

Статтею 35 Конституції України, статтею 17 Закону України " Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іммігран­там надано право на свободу світогляду та віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи, ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтере­сах охорони громадського порядку, здоров'я та моральності насе­лення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держа­ви, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана дер­жавою як обов'язкова.

Іммігрант не може бути увільнений від виконання певних юри­дичних обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів через релігійні переконання. В такий спосіб забезпечується рівність всіх перед законом, що закріплено у статті 24 Конституції України. Єдиний виняток з цього положення стосується військово­го обов'язку громадян України, але дозволяється не звільнення від його виконання, а заміна іншим обов'язком — альтернативною (не­військовою) службою. Положення законів України "Про загальний

128

військовий обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (не­військову) службу" не поширюються на іноземців та осіб без грома­дянства.

Усі правовідносини, пов'язані із свободою світогляду і віроспові­дання, діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом Ук­раїни "Про свободу совісті та релігійні організації", іншими законо­давчими актами, виданими відповідно до Конституції України та зазначеного Закону.

Кримінальним кодексом України визначена міра покарання за по­шкодження релігійних споруд чи культових будинків (стаття 178), не­законне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (стаття 179), перешкоджання здійсненню релігійного обряду (стаття 180), посягання на здоров'я людей під приводом проповідування ре­лігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (стаття 181).

Аналіз норм Конституції і законів України, міжнародних дого­ворів України свідчить, що іммігранти не користуються в повному обсязі політичними правами і свободами, оскільки їх надання безпо­середньо пов' язано з вирішенням проблем забезпечення державного суверенітету і незалежності України, державного будівництва, дер­жавного управління тощо, що відповідає міжнародно-правовим ак­там у галузі прав людини.

За Конституцією України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5). У Преамбулі Конституції України визначе­но поняття "Український народ" — це громадяни України всіх на­ціональностей.

Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (стаття 69 Конституції Ук­раїни). Частина перша статті 38 Конституції України в контексті по­ложень частини першої статті 78 Конституції України надала гро­мадянам України право брати участь в управлінні державними спра­вами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого са­моврядування.

На підставі частини другої статті 76 Конституції України, Зако­ну України "Про вибори народних депутатів України" народними депутатами України можуть бути громадяни України; частини дру­гої статті 103 Конституції України, Закону України "Про вибори

129

Президента України" Президентом України може бути обраний гро­мадянин України; частини третьої статті 127, частини третьої стат­ті 148 Конституції України, законів України "Про статус суддів", "Про Конституційний Суд України", "Про судоустрій України" пра­во на зайняття посади професійного судді віднесено до виключних прав громадян України; Закону України "Про вибори депутатів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим" депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть бути громадяни України.

До системи місцевого самоврядування, яке в Україні визнається і гарантується (стаття 7 Конституції України), належать: територіаль­на громада; сільська, селищна, міська рада; сільський, селищний, міський голова; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси терито­ріальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, район­ної, обласної ради, сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України (частина четверта статті 6 Зако­ну України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищ­них, міських голів").

Обирати і бути обраними до представницького органу самоор­ганізації населення в порядку, визначеному спеціальним Законом України "Про органи самоорганізації населення", можуть жителі, які на законних підставах проживають на відповідній території села, селища, міста. У контексті положень статей 26, 69, 140 Конституції України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про органи самоорганізації населення" поняття " жителі" охоплює, зокрема, іммігрантів, які постійно проживають у межах села, селища, міста.

Конституційний припис частини першої статті 38 щодо права громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевому ре­ферендумах конкретизовано в Законі України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, статті 4 Закону України "Про державну службу", статті 1 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" право на державну службу і службу в органах місцевого самоврядування мають тільки громадяни України.

Частина друга статті 36 Конституції України, частина перша статті 12 Закону України "Про об'єднання громадян", стаття 16 За­

130

кону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства", стаття 6 Закону України "Про політичні партії в Україні" об­межують членство іммігрантів в політичній партії. Політична пар­тія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання гро­мадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (стаття 2 Закону України "Про політичні партії в Україні").

У частині першій статті 36 Конституції України гарантується пра­во громадян України на свободу об'єднання, зокрема, у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволен­ня економічних, соціальних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадсь­кого порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, що узгоджується зі статтею 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, статтею 11 Кон­венції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, які є ча­стиною національного законодавства України. Згідно з частиною тре­тьою зазначеної статті Конституції України професійні спілки (проф­спілки) є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Громадяни мають право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Стаття 6 Закону України "Про професійні спілки, їх права та га­рантії діяльності" визначає, що громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в поряд­ку, визначених їх статутами, брати участь в їх роботі. Подібне поло­ження міститься і в статті 243 Кодексу законів про працю України.

Іммігранти не можуть створювати профспілок, але можуть до них вступати, якщо це передбачено їх статутами (частина друга статті 6 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­ності").

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, яке закрі­плене у статті 39 Конституції України, є однією з форм безпосеред­ньої демократії і належить до політичних прав і свобод громадян України. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлю­ватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної

131

безпеки та громадського порядку — з метою запобігання завору­шенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Ще одним прикладом надання певних прав і свобод у політичній сфері іммігрантів є їх право на подання звернення. Відповідно до статті 40 Конституції України, будь-яка людина має право направ­ляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Стаття 1 Закону України "Про звернення громадян" підтверджує практичну реалізацію цього права особами, які не є гро­мадянами України, за умови їх законного перебування на території України. Право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, за­собів масової інформації та їх посадових осіб із зауваженнями та пропозиціями стосовно їхньої діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення відповідно до частини другої статті 9 Закону України " Про охорону дитинства" мають також діти.

Під зверненням потрібно розуміти викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Встановлено порядок, за яким звернення повинні розглядатися і вирішуватись у місячний термін з дня їх надходження, а ті, які не по­требують додаткового вивчення — негайно, в усякому разі не пізніше п'ятнадцяти діб з моменту їх одержання.

Найбільшими групами прав, якими користуються іммігранти в Україні, є економічні, соціальні та культурні права, закріплені у Конституції і законах України. При цьому вони мають такі ж права й обов'язки, що і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Положення статті 41 Конституції України, статті 13 Закону Ук­раїни "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", статті 11 Закону України "Про власність" визнають іммігрантів су­б'єктами права приватної власності в Україні. Вони мають право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результа­тами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Іммігранти можуть мати у власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети

132

домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, насаджен­ня на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а та­кож інше майно споживчого і виробничого призначення.

Оскільки земля є основним національним багатством, що пере­буває під особливою охороною держави, Конституція України та Земельний кодекс України обмежують іммігрантів щодо права влас­ності на землю. За статтею 81 Земельного кодексу України іммігран­ти можуть набувати права власності на земельні ділянки несільсько-господарського призначення як у межах населених пунктів, так і поза межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Набуття права власності на такі земельні ділянки здійснюється у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти неру­хомого майна, що належать їм на праві власності;

г) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями або особами без громадянства, протягом року підляга­ють відчуженню.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання і гарантує їм рівність перед законом.

Іммігранти не можуть бути протиправно позбавлені права влас­ності, яке набувається в порядку, визначеному зокрема Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, законами України "Про підприємства в Україні", "Про споживчу кооперацію". Право приватної власності є непорушним, що гарантується законами Ук­раїни.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом та за умови поперед­нього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості до­пускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, що рег­ламентується законами України "Про правовий режим воєнного стану", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про зону надзвичайної екологічної ситуації".

133

Випадки примусового відчуження передбачаються, наприклад, Цивільним кодексом України, Законом України "Про власність", "Про охорону культурної спадщини", а порядок — Цивільним про­цесуальним кодексом України.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Приватна власність зобов'язує іммігрантів використовувати свою власність не тільки в своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Консти­туції України).

Право приватної власності взаємопов'язане зі свободою підприєм­ницької діяльності. На підставі статті 42 Конституції України, статті 7 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без грома­дянства", законів України "Про підприємництво", "Про підприєм­ства в Україні", інших законодавчих актів іммігранти, які не обме­жені законом у правоздатності або дієздатності, мають право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. При цьому вони мають такі ж права й обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність, пов' язана з виробництвом продукції, на­данням послуг з метою отримання прибутку. Вона здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб' єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодав­ством України.

Інвестиційна, а також зовнішньоекономічна діяльність, які є вида­ми підприємницької діяльності, дозволені іммігрантам законами Ук­раїни, зокрема, "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про інвестиційну діяльність", "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяль­ності (частина третя статті 42 Конституції України). Не допускають­ся зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція, що регу­люється законами України "Про захист від недобросовісної конку­ренції", "Про захист економічної конкуренції". Види і межі моно­полії визначаються, зокрема, Законом України "Про природні мо­нополії".

134

Закріплюючи право на підприємницьку діяльність, Конституція України у частині четвертій статті 42 встановлює обов'язок держави здійснювати контроль за якістю й безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, захищати права іммігрантів як споживачів. Більш детально захист цих прав регулюється в Законі України "Про захист прав споживачів".

Група соціальних прав, якими на підставі Конституції України, законів України, інших нормативно-правових актів можуть корис­туватися іммігранти, за своєю кількістю є значною. До них нале­жать: право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, право на сприятливе навколишнє середовище та еколо­гічну безпеку.

Відповідно до статті 43 Конституції України, іммігранти мають право на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються. Використання примусової праці забороняється, як і використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах.

Зазначена категорія осіб має право на належні, безпечні та здо­рові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної зако­ном. Право на своєчасне одержання винагороди захищається, зок­рема, Кодексом законів про працю України, законами України "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці".

Іммігранти не можуть призначатися на окремі посади або займа­тися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю по­в'язане з належністю до громадянства України (частина четверта статті 8, стаття 23 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"). Так, лише громадяни України можуть призначатися прокурорами і слідчими (стаття 46 Закону України "Про прокуратуру"), бути головами селянського (фермерського) гос­подарства (стаття 4 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство"), адвокатами (стаття 2 Закону України "Про адвока­туру"), аудиторами (стаття 5 Закону України "Про аудиторську діяльність"), нотаріусами (стаття 3 Закону України "Про нотаріат"), дипломатичними працівниками (стаття 9 Закону України "Про дип­ломатичну службу").

135

Законодавством України виокремлено іноземців та осіб без гро­мадянства, які вступають у трудові відносини з підприємствами, ус­тановами і організаціями на підставі дозволів на працевлаштуван­ня, та тих, для виконання професійних обов' язків яких не потрібні дозволи. На це впливає також постійне чи тимчасове перебування в Україні. Зокрема, у разі постійного проживання на законних підста­вах в Україні іммігранти можуть займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Право іммігрантів, які працюють, на відпочинок проголошено статтею 45 Конституції України, статтею 9 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочин­ку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скоро­ченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скоро­ченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються Ко­дексом законів про працю України, Законом України "Про відпуст­ки" від 15 листопада 1996 року тощо.

Право на соціальний захист за статтею 46 Конституції України включає право на забезпечення у разі повної, часткової або тимча­сової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а та­кож у старості та в інших випадках.

Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Іммігранти мають право на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. У разі коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іммігран­там на підставах і в порядку, встановлених законодавством України та міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном (стаття 11 Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства").

Це право знайшло своє відображення і конкретизовано у законах України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", " Про державну допомогу сім' ям з дітьми", "Про пенсійне забезпе­чення", "Про збір на обов' язкове державне пенсійне страхування",

136

"Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне страхування", "Про державні соціальні стандарти та державні со­ціальні гарантії", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з ди­тинства та дітям-інвалідам", в інших нормативно-правових актах.

Зокрема, частиною другою статті 1 Закону України "Про держав­ну допомогу сім'ям з дітьми" закріплено, що іммігранти мають пра­во на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених цим Законом, іншими законами або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України.

Щодо пенсійного забезпечення, то в статті 63 Закону України " Про пенсійне забезпечення" зазначається, що іммігрантам, а також їх сім'ям у тих випадках, коли для призначення пенсії потрібний пев­ний стаж роботи, пенсії призначаються за умови, що половина не­обхідного стажу роботи припадає на роботу в Україні, якщо дого­ворами (угодами) не передбачено інше, або незалежно від цього співвідношення, якщо сплачено повністю необхідні страхові внески до Пенсійного фонду України.

Громадянам колишніх республік Союзу РСР, які проживають на території України, пенсія виплачується на загальних підставах.

Частиною національного законодавства України після ратифі­кації законами України стали, зокрема:

• Угода про гарантії прав держав-учасниць Співдружності не­залежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 бе­резня 1992 року;

• міжурядові угоди у сфері пенсійного забезпечення з Литовсь­кою Республікою (16 травня 1995 року), Республікою Грузія (22 листопада 1995 року), Азербайджанською Республікою (17 травня 1996 року), Республікою Молдова (29 жовтня 1996 року), Республікою Білорусь (22 листопада 1996 року);

• договори про співробітництво у галузі соціального забезпечен­ня з Естонською Республікою (4 листопада 1997 року), Королів­ством Іспанія (17 грудня 1997 року), Латвійською Республікою (19 березня 1999 року), Словацькою Республікою (20 вересня 2001 року), Литовською Республікою (10 січня 2002 року), Чесь­кою Республікою (22 листопада 2002 року), Республікою Бол­гарія (22 листопада 2002 року).

У статті 47 Конституції закріплено право іммігрантів на житло. Вони не можуть бути примусово позбавлені житла інакше як на

137

підставі закону за рішенням суду, наприклад, конфіскації у зв'язку з вчиненням злочину.

Стаття 12 Закону України "Правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначає право іммігрантів на житло на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, якщо інше не перед­бачено законодавством України.

Право власності на житло в Україні іммігранти набувають на­самперед шляхом придбання його на основі цивільно-правових угод (купівля-продаж, дарування, міна, спадщина тощо) у приватну власність.

Придбання житла іммігрантами шляхом його індивідуального будівництва на відведеній для цього земельній ділянці з її викупом, на якій розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності, є можливим.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України іммі­гранти мають право на охорону здоров'я, медичну допомогу та ме­дичне страхування. За статтею 10 Закону України "Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства" іммігранти мають право ко­ристуватися медичною допомогою нарівні з громадянами України.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про надання медичної допомоги іноземним громадянам" № 1146 від 17 вересня 1996 року встановлено, що надання медичної допомоги іноземцям, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством України. Зокрема, медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та наукових установах хворим на тубер­кульоз іммігрантам, а також особам, яким надано статус біженця в Україні, медичний (диспансерний) нагляд, санаторно-курортне ліку­вання у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях відповід­но до Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберку­льоз" надаються нарівні з громадянами України безоплатно.

Іммігранти мають право звернутися за нагальною медичною до­помогою до будь-якого державного та комунального закладу охо­рони здоров' я України, існуючу мережу яких частиною третьою статті 49 Конституції України заборонено скорочувати.

Право іммігрантів на освіту ґрунтується на статті 53 Конституції України.

Стаття 14 Закону "Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства" встановлює, що іммігранти мають право на освіту

138

нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці та особи без гро­мадянства оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено за­конодавством та міжнародними договорами України.

Іммігранти, прийняті до навчально-виховних закладів України, мають права та обов'язки учнів і студентів відповідно до законодав­ства України.

Частина четверта статті 3 Закону України "Про освіту" містить норму про те, що іммігранти здобувають освіту в навчальних закла­дах України відповідно до чинного законодавства України та міжна­родних договорів України.

Відповідно до частини четвертої статті 6 Закону України "Про загальну середню освіту", іммігранти здобувають повну загальну се­редню освіту у порядку, встановленому для громадян України.

На підставі частини другої статті 4 Закону України "Про вищу ос­віту" іммігранти мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів державного бюджету Ук­раїни, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Частина четверта статті 53 Конституції України передбачає лише для громадян України безоплатно здобувати вищу освіту в дер­жавних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Як випливає з Положення про прийом іноземців та осіб без гро­мадянства на навчання до вищих навчальних закладів, затвердже­ного Постановою Кабінету Міністрів України № 1238 від 5 серпня 1998 року, іммігранти мають право вступу до навчальних закладів нарівні з громадянами України. Відповідно до цього Положення Міністерство освіти і науки України наказом № 678 від 28 листопа­да 2002 року затвердило зразок і Положення про порядок видачі сту­дентського квитка іноземцю (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 грудня 2002 року за № 964/7252).

Постановою Кабінету Міністрів України "Про навчання інозем­них громадян в Україні" № 136 від 26 лютого 1993 року визначено, що з 1 березня 1993 року:

• підготовка фахівців для зарубіжних країн у навчальних закла­дах України здійснюється за міждержавними угодами Украї­ни з іншими країнами, а також угодами міністерств, відомств, навчальних закладів України, що укладені з органами управ­ління освітою, організаціями та фірмами інших країн і міжна­родними організаціями;

139

• навчання іноземців та осіб без громадянства здійснюється пе­реважно на компенсаційній основі (крім громадян держав-учасниць СНД) та за відповідними міжнародними угодами, а також Положеннями про порядок обліку договорів (кон­трактів) про навчання іноземців та осіб без громадянства в Україні, які затверджені наказом Міністерства освіти України 11 липня 1997 року за № 267. Указом Президента України "Про заходи щодо розвитку економі­чного співробітництва областей України із суміжними прикордонни­ми областями Російської Федерації" № 112 від 25 березня 1994 року з метою розширення співробітництва областей України із суміжними прикордонними областями Російської Федерації та сприяння розвит­кові їх економічних відносин Донецькій, Луганській, Сумській, Харківській та Чернігівській обласним державним адміністраціям надано, зокрема, право за участі відповідних міністерств України погоджувати з керівництвом областей Російської Федерації квоти на безоплатну підготовку спеціалістів у навчальних закладах прикор­донних областей.

Для навчання іммігрантів виділяється щорічно до однієї тисячі державних стипендій, розподіл яких між міністерствами, відомства­ми та навчальними закладами здійснює Міністерство освіти і науки України. Умови навчання, проживання, медичного обслуговування цієї категорії осіб визначаються спеціальним Положенням, інших — відповідними угодами (договорами, контрактами).

Кабінет Міністрів України рекомендував міністерствам, відом­ствам і навчальним закладам України при укладанні угод (дого­ворів, контрактів) компенсацію за навчання іммігрантів у вільно конвертованій валюті відповідно до курсу США у розмірі не менше ніж:

а) на підготовчому факультеті (відділенні) — одна тисяча до­ларів США на рік;

б) на основному факультеті — 1,5 тис. доларів США на рік;

в) навчання в аспірантурі та стажування — 2,5 тис. доларів США на рік;

г) підвищення кваліфікації — 300 доларів США на місяць. Щодо результатів своєї інтелектуальної, творчої діяльності, то

відповідно до статті 5 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" іммігранти мають рівні з громадянами України права на правову охорону сорту рослин; статті 5 Закону України "Про охо­

140

рону на винаходи і корисні моделі" — на правову охорону винаходу (продукт — це пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин тощо; спосіб; застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням) і корисної моделі (кон­структивне виконання пристрою); статті 4 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" — на правову охорону промис­лових зразків (форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб); статті 5 Зако­ну України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" — на правову охорону знака (словесні, зображувальні, об'ємні та інші по­значення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи по­єднанні кольорів); статті 6 Закону України "Про авторське право і суміжні права" — на правову охорону творів у галузі науки, літера­тури, мистецтва; статті 5 Закону України "Про охорону прав на заз­начення походження товарів" — на правову охорону зазначення по­ходження товару, що охоплює просте зазначення походження това­ру (будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару) та кваліфіковане зазначення походження товару (термін, до якого включаються назва місця походження товару і географічне зазначення походження товару).

Оскільки наша держава надає іммігрантам права й свободи, вона надає і гарантії їх судового захисту в судах України, що закріплено у статтях 8, 55 Конституції України.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдик­ція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі (стаття 124 Конституції України).

Відмова суду в прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформ­лених відповідно до чинного законодавства України, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції Украї­ни не може бути обмежене навіть в умовах воєнного і надзвичайно­го стану.

Відповідно до Конституції України залежно від характеру пору­шень прав і свобод іммігрантів гарантується судовий захист їхніх прав і свобод, який може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

141

У судочинстві іммігранти як учасники процесу користуються та­кими ж процесуальними правами, що і громадяни України (стаття 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства"), тобто у цьому питанні мають національний режим.

Згідно зі статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" іммігран­ти, як і громадяни України, можуть звернутися з письмовим клопо­танням до Конституційного Суду України як єдиного органу кон­ституційної юрисдикції в Україні лише про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забез­печення реалізації чи захисту своїх конституційних прав і свобод.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлу­мачення Конституції України та законів України є наявність неод­нозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо іммігранти вважають, що це може призвести або призвело до пору­шення їхніх конституційних прав і свобод.

У рішенні Конституційного Суду України, яке є обов'язковим для виконання на території України, остаточним і не може бути оскар­женим, офіційно тлумачаться положення Конституції України та за­конів України, щодо яких було подано конституційне звернення. Якщо при тлумаченні закону України або його окремих положень була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України (неконституційність), Конституційний Суд України у цьо­му ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього закону.

Закони або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом Украї­ни рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана іммігрантам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (частина третя статті 152 Консти­туції України).

До повноважень Конституційного Суду України не належать пи­тання щодо законності актів органів державної влади, органів вла­ди Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядуван­ня, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Надання іммігрантам національного режиму в галузі цивільного процесуального права законодавство України, зокрема статті 423,

142

424 Цивільного процесуального кодексу України, не пов'язує з їх проживанням на території України, оскільки таким правом корис­туються як ті, хто постійно перебуває в Україні, так і ті, хто тимча­сово перебуває у приватних, службових, громадських справах, на на­вчанні, як туристи та з іншою метою.

При цьому не має значення, чи існує договір про надання право­вої допомоги або інша спеціальна угода з відповідною державою і те, чи проживають іммігранти в Україні чи в будь-якій іншій дер­жаві.

Наданий іммігрантам національний режим не передбачає з'ясу­вання судом у процесі з конкретної справи, чи законодавство інозем­ної держави містить вимоги рівності прав для громадян і юридич­них осіб України.

Конституція України, цивільне процесуальне законодавство Ук­раїни не містять будь-яких обмежень чи умов, виконання яких необ­хідне іммігрантам для звернення до суду. Тим часом законодавство інших держав, наприклад Аргентини, Федеративної Республіки Німеччини, Франції, Італії, передбачає інститут внесення застави для забезпечення судових витрат (сашіоп ]ийісаїиш 8оМ), що є обмежен­ням доступу до правосуддя. Сутність цього інституту полягає у покла­данні на позивача — іноземця чи особу без громадянства обов'язку внести завчасно в суд певну грошову суму як забезпечення сплати су­дових витрат на той випадок, якщо відповідач понесе їх у разі відмо­ви позивачу — іноземцю або особі без громадянства у позові.

Нині з розвитком міждержавних відносин держави прагнуть об­межити застосування цього інституту. Зокрема, статтею 43 Догово­ру між Україною та Латвійською Республікою про правову допомо­гу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримі­нальних справах, який ратифіковано законом від 22 грудня 1995 року, встановлено, що громадян однієї Договірної Сторони, які про­живають або знаходяться на території однієї з Договірних Сторін та подали документи до суду другої Договірної Сторони, неможливо примусити сплатити грошову заставу для забезпечення оплати про­цесу тільки тому, що вони є іноземцями і їхнє місце проживання не знаходиться на території тієї Договірної Сторони, до суду якої вони звернулись.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та закон­них інтересів іммігрантів, які беруть в ньому участь, а також швидке

143

і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення пра­вильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив зло­чин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України застосову­ються при провадженні в справах про злочини іммігрантів, за винят­ком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.

Для судового захисту своїх порушених або оспорюваних прав і свобод чи охоронюваних законом інтересів іммігранти мають право порушувати не лише позовне провадження, а й провадження у спра­вах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження.

Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України, статтею 2481 Цивільного процесуального кодексу України, Постановою Пле­нуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують пра­ва та свободи громадян" № 13 від 3 грудня 1997 року, іммігранти ма­ють гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрис­дикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо іммігрант вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність по­рушують або утискують їх особисті права і свободи чи перешкоджа­ють їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах неза­лежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановле­ний інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того органу і посадової особи, які прий­няли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).

Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не пе­решкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Іммігранти володіють не лише правами і свободами, а й мають обов'язки, які є невід'ємною складовою їхнього правового статусу, перед державою і суспільством, де їм "забезпечується вільний і все­бічний розвиток" (стаття 23 Конституції України).

Обов'язки стосуються здійснення прав і свобод іммігрантами, економічної, соціальної, культурної тощо сфер діяльності.

144

На конституційному рівні закріплено обов'язки, які мають за­гальний характер і залежать від конкретного правового статусу осо­би, що пов' язано з належністю до громадянства України. На мігрантів не покладається додаткових обов' язків порівняно з грома­дянами України, ніж ті, що запроваджені системою права; адже подібні заборони і вимоги Конституції України повністю стосують­ся й громадян України, оскільки правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких іммігранти не можуть бути примушеними робити те, що не передбачено законодавством (час­тина перша статті 19 Конституції України). У деяких випадках об­сяг обов' язків іммігрантів вужчий, ніж для громадян України. На них не поширюється конституційний обов' язок, зокрема, захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шану­вання її державних символів (частина перша статті 65 Конституції України).

До конституційних обов'язків, які повинні виконувати іммігранти, належать зокрема:

• не відмовлятися від своїх обов'язків перед державою або від виконання законів за мотивами релігійних переконань (части­на четверта статті 35);

• утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти піклувати­ся про своїх непрацездатних батьків (частина друга статті 51);

• здобувати обов'язкову повну загальну середню освіту (части­на друга статті 53);

• не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (час­тина перша статті 60);

• не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (частина друга статті 62);

• не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшко­довувати завдані ним збитки (стаття 66);

• сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановле­них законом (частина перша статті 67);

• неухильно дотримуватися Конституції України та законів Ук­раїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68).

Деякі норми Конституції містять обов'язки як іммігрантів, так і держави, сформульовані у непрямій формі. Так, частина друга стат­ті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, вико­

145

ристання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

Обов'язки щодо іммігрантів має також і держава. Наприклад, го­ловний конституційний обов'язок держави — утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції Ук­раїни); обов'язок держави — захищати життя людей (частина друга статті 27 Конституції України).

На законодавчому рівні обов'язки іммігрантів закріплено в нор­мативно-правових актах, в яких врегульовано ті чи інші питання, що стосуються їхнього правового статусу.

Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства" встановлено, що іммігранти зобов'язані:

• при здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди націо­нальним інтересам України, правам, свободам і законним інте­ресам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні (ча­стина четверта статті 2);

• поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї Українського народу (частина п'ята статті 2);

• у встановленому порядку зареєструвати свої національні пас­порти або документи, які їх замінюють (частина п'ята статті 3);

• при зміні місця проживання повідомити про це органи внут­рішніх справ, де зареєстровано їх національні паспорти або документи, що їх замінюють (частина шоста статті 3);

• дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування жилими приміщеннями (частина третя статті 12);

• дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури, інших культурних цінностей (стаття 15).

Деякі заборони можна розглядати і як відповідний обов'язок не вчиняти зазначених дій. У такому вигляді у Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено обов'язок не розпалювати релігійну ворожнечу та ненависть, а також ображати почуття громадян України, іноземців, осіб без громадянства у зв'язку з їх релігійними переконаннями (частина друга статті 17).

146

8.3. Юридична відповідальність іммігрантів за порушення законодавства України

Закріплений у статті 68 Конституції України обов' язок іммігран­тів неухильно дотримуватися Конституції та законів України тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності.

Згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іммігранти несуть цивільно-правову, кримі­нальну та адміністративну відповідальність на загальних підставах. Тобто на цю категорію осіб у питаннях відповідальності поши­рюється національний правовий режим. Це означає, що іммігранти підлягають юрисдикції України і відповідають за правопорушення нарівні з громадянами України.

Відповідні правила щодо кримінальної відповідальності іммі­грантів закріплені статтею 6 Кримінального кодексу України. У цій статті йдеться про те, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом.

Що ж до адміністративної відповідальності, то статтею 16 Кодек­су України про адміністративні правопорушення встановлено, що іммігранти під час перебування на території України підлягають адм­іністративній відповідальності на загальних із громадянами України підставах.

Частина третя статті 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановила, що законами України може бути пе­редбачено адміністративне стягнення, що є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністра­тивне правопорушення, в дусі дотримання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових право­порушень як самим правопорушником, так і іншими особами, адмі­ністративне видворення за межі України іноземців і осіб без грома­дянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо по­рушують правопорядок.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію", інозе­мець або особа без громадянства, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Якщо за цей час така особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню у порядку, передбаченому законодавством України.

147

Якщо іммігрант оскаржив рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про його видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили.

Правило про видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України міститься у статті 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Колективне вислання іноземців заборонено статтею 4 Протоко­лу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року. Європейська комісія з прав людини розтлу­мачила поняття "колективний" як будь-який захід уповноважених органів, який змушує іноземців у складі групи залишати державу, за винятком тих випадків, коли такий захід вживається після або на підставі того, як буде ґрунтовно і об'єктивно розглянуто конкретну справу кожного іноземця, що входить до складу цієї групи. Стаття 1 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року якраз і передбачає здійснення роз­гляду індивідуальної справи кожного іноземця. Частина перша цієї статті забороняє висилати будь-якого іноземця, який законно прожи­ває на території держави, якщо йому не дозволили навести аргументи проти свого вислання чи домогтися перегляду справи й не надали можливості бути представленим з цією метою перед уповноваженим органом. Проте частина друга статті 1 Протоколу № 7 дозволяє дер­жаві висилати іноземця до здійснення зазначених вище прав, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зу­мовлюється міркуваннями національної безпеки.

Наведені положення міжнародно-правових актів є частиною на­ціонального законодавства України, оскільки Верховна Рада Украї­ни 17 липня 1997 року дала згоду на обов'язковість Конвенції про захист прав людини та основних свобод у формі закону про ратифі­кацію.

Видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України може здійснюватись у кількох основних формах. По-перше, після прийняття рішення уповноваженими органами держави про позбав­лення права подальшого перебування Україні іноземці та особи без громадянства можуть добровільно протягом встановленого терміну залишити територію України. По-друге, може бути прийнято рішен­ня про необхідність видворення іноземців та осіб без громадянства за обов'язкової присутності співробітника уповноваженого органу держави. По-третє, можливе видворення іноземців та осіб без гро­

148

мадянства під конвоєм. Усі ці форми видворення застосовуються на практиці. Вони відрізняються обсягом та інтенсивністю застосуван­ня примусових заходів.

Іноземців та осіб без громадянства можна видворити за межі Ук­раїни за рішенням територіального органу внутрішніх справ або органів Служби безпеки України з наступним повідомленням про­тягом доби прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо їхні дії становлять загрозу національній безпеці України, громадсь­кому порядку в Україні, грубо порушують законодавство про ста­тус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам за­безпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України, або особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, не виїхала з Украї­ни протягом місяця з дня отримання копії цього рішення, в інших випадках, передбачених законами України. Зокрема, згідно зі стат­тею 16 Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", ВІЛ-інфіковані чи хворі на СНІД іноземці, особи без громадянства, які не виконують запропонованих закладами охорони здоров'я профілактичних заходів щодо недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції та своєю поведінкою створюють загрозу здоров' ю інших осіб, можуть бути видворені за межі України в порядку, встановле­ному Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Наслідком прийняття такого рішення може бути заборона по­дальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років, який обчислюєть­ся з дня винесення зазначеного рішення. У такому випадку в паспор­тному документі іноземці або особи без громадянства проставляєть­ся спеціальна відмітка у вигляду штампу "Заборонено в'їзд в Україну терміном на ..."

Порядок виконання рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну визначається національним законодавством України.

Іноземцям та особам без громадянства роз'яснюються права та обов'язки, і якщо вони не знають державної мови, для спілкування залучається перекладач. У їхньому національному паспорті службо­вою особою територіального органу внутрішніх справ може бути проставлено штамп "Небажана особа".

149

Рішення територіальних органів внутрішніх справ або органів Служби безпеки України про видворення може бути оскаржено в суді.

Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інте­ресами забезпечення безпеки України чи охорони громадського по­рядку.

З моменту оголошення рішення про видворення за межі України іноземцю та особі без громадянства надається право негайно повідо­мити про це адвоката, дипломатичного представника своєї держави або іншу особу. На прохання дипломатичного представника відпо­відної держави виконання прийнятого рішення про видворення може бути відстрочено, але не більше ніж на десять днів починаючи з моменту оголошення рішення.

Іноземці та особи без громадянства зобов'язані залишити тери­торію України в термін, визначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через тридцять днів після його прийняття. У них не­гайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право пе­ребування в Україні. Хто ж ухиляється від виїзду, підлягає відповід­но до статті 27 Закону України "Про прокуратуру" з санкції проку­рора адміністративному затриманню територіальними органами внутрішніх справ і в примусовому порядку адміністративному вид­воренню за межі України.

Згідно зі статтею 260 Кодексу України про адміністративні пра­вопорушення, адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів допускається лише у ви­падках, передбачених законодавством України, з метою припинен­ня адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністра­тивне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов'язко­вим, забезпечення своєчасного й правильного розгляду справ та ви­конання постанов у справах про адміністративні правопорушення.

Затримання допускається лише на термін, необхідний для адміні­стративного видворення.

Іноземці або особи без громадянства, які підлягають адміністра­тивному видворенню, а також юридичні, фізичні особи, які їх прий­мають, влаштовують проживання, працевлаштування й сприяють в ухилянні від виїзду з України, відшкодовують витрати, пов'язані з адміністративним видворенням, у порядку, встановленому законом.

150

У разі відмови іноземця або особи без громадянства, фізичних та юридичних осіб відшкодувати витрати, необхідні для виконання рішення про адміністративне видворення за межі України, відповідні кошти можуть бути стягнуті з них у порядку цивільного судочин­ства.

Документами для примусового стягнення коштів є санкціонова­на прокурором постанова територіального органу внутрішніх справ про затримання для адміністративного видворення іноземця або особи без громадянства та кошторис витрат.

Якщо іноземець або особа без громадянства не має коштів для відшкодування таких витрат, їх адміністративне видворення за межі України здійснюється за рахунок державного бюджету України.

Правило про видворення іноземців та осіб без громадянства не поширюється на осіб, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Украї­ну і які мали до його надання статус біженця в Україні, біженців, іно­земців та осіб без громадянства, які отримали притулок в Україні. Враховуючи міжнародні стандарти у сфері захисту прав і свобод лю­дини, частина третя статті 13 Закону України "Про імміграцію", стаття 3 Закону України "Про біженців" гарантують, що в разі ска­сування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його на­дання статус біженця в Україні, біженці не можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їхньому життю або свободі загро­жує небезпека через їх расу, віросповідання (релігію), національ­ність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Контрольні питання

1. Дайте визначення понять "імміграція", "іммігрант".

2. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадян­ства.

3. Правовий статус іммігрантів в Україні.

4. Яку юридичну відповідальність несуть іммігранти в Україні?

151

ІНСТИТУТ ПРИТУЛКУ

В МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

9.1. Юридична природа та зміст права на притулок

Право на притулок міститься у розділі II "Права, свободи та обо­в'язки людини і громадянина" Конституції України, тобто у розділі, присвяченому конституційному статусові фізичної особи, яка виз­нається людиною.

До невирішених питань, кому із стародавніх народів належить виникнення того чи іншого юридичного інституту, необхідно відне­сти й питання про виникнення права притулку (]іі8 акуіі), оскільки досі ні юридичними, ні історичними документами на нього не дано однозначної відповіді.

Притулок — один з найдавніших правових інститутів, відомий на всіх етапах розвитку держави і права, у кожен історичний період має свій юридичний зміст, особливі риси і форми. Його становлення має тісний зв'язок із звичаями та традиціями, історією держави, міжна­родних відносин, міжнародних звичаїв і права.

У давнину притулком користувалося широке коло осіб, пере­довсім ненавмисні або випадкові убивці, раби, а також усі, хто шу­кав порятунку від переслідувань.

Притулок незалежно від походження й значення з'явився для ви­конання соціальної функції — обмеження сваволі, хоча ним часто зловживали; він виконував превентивну міру щодо застосування смертної кари, неконтрольованого пролиття крові та покарання без належної судової процедури.

У процесі розвитку інституту притулку виокремилися дві фор­ми — релігійна та світська.

За часів рабовласництва притулок існував як релігійний (широко застосувався в усіх світових релігіях, причому на Заході, де влада мала світський характер, релігійний притулок порівняно зі Сходом за наявності етико-нормативної і суспільно-легіслативної функції релігії мав ширше й змістовніше застосування), так і світський, який набув територіального характеру.

152

Чи можна вважати випадковим існування права притулку в усіх світових релігіях? Однозначно не можна, оскільки проблема притул­ку розглядалась у тісному зв'язку з моральними категоріями, а ос­танні свідомо чи підсвідомо поєднувалися з божественними істина­ми й установками. Тобто пов'язувалася з духовним началом, волею Бога. За "законом розуму" людського існували правові істини про право притулку як механізм протиставлення злу та насильству, тим самим готуючи ґрунт до зміни правосвідомості, підсумком якого ста­ли правові ідеї Французької революції, які втілилися в її ідеологічному документі — Декларації прав людини і громадянина (1789).

Середньовіччя та ера буржуазних революцій привнесли до світ­ської форми дипломатичний та політичний характер притулку; ос­танній внаслідок буржуазної революції набув правової норми про надання притулку політичним емігрантам і зобов'язаний своїм поход­женням відмінностям у політичному та правовому розвитку євро­пейських держав.

В історично-правовому аспекті положення національного права про притулок мають пріоритет у своєму виникненні перед нормами міжнародного права, здійснюючи безпосередній вплив на появу ос­танніх. Наприклад, положення про право притулку для політичних емігрантів, які були зафіксовані у французькій конституції XVIII століття, відтворені конституціями інших держав, а згодом з' яв­ляється низка двосторонніх міжнародних угод, які закріпили неви­дачу політемігрантів.

Протягом ХХ століття людський потенціал, технологія, розум і воля, організаційні здібності ще з більшою силою використовували­ся для спустошення й панування. Право глибше осягнуло дію гло­бальних процесів, зокрема воєн, революцій, тоталітарних режимів, за яких поневолення, страх, насильство, відчай, відчуження стали складовими життєдіяльності.

Усвідомлення та визнання життя і здоров'я, честі й гідності, не­доторканності й безпеки людини найвищою соціальною цінністю, порушення цих природних прав спричинилися до вироблення нових підходів до правового регулювання надання притулку як на міжна­родному рівні, так і на національному шляхом конституційної та за­конодавчої регламентації. Інститут притулку посів своє особливе місце у системі захисту прав і свобод людини.

Інститут притулку став загальновизнаним принципом міжнарод­ного права і дістав своє закріплення передусім у Загальній декларації

153

прав людини від 10 грудня 1948 року, а також у Декларації ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року, а згодом на регіо­нальному рівні у Європейській декларацію про територіальний при­тулок 1977 року, Конвенції, яка визначає держави, відповідальні за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав — членів Європейського співтовариства (Дублінська конвенція), від 15 червня 1990 року тощо.

З міжнародних документів випливає, що право притулку є не що інше, як компетенція кожної держави, яка ґрунтується на її суверені­теті, територіальному верховенстві, дозволити іноземцю або особі без громадянства (за винятком тих, кому притулок міжнародними договорами прямо заборонено надавати), які зазнають пересліду­вань, в'їхати до країни, перебувати на території держави з наданням відповідного правового статусу. При цьому держава зобов'язана га­рантувати невидачу й невислання шукача притулку, а також того, хто отримав відповідний статус, до країни, де він переслідується або де йому може загрожувати небезпека. Тільки сама держава може ви­рішувати, кому користуватися правом притулку, в чиїх інтересах, якими будуть форма і зміст права притулку та визначати умови його застосування.

Інакше кажучи, інститут притулку має подвійний характер: з од­ного боку, він визнається внутрішньодержавним правом, з іншого — міжнародним. Його основою є державний суверенітет, цілісність і недоторканність території держави, оскільки кожна держава сама і лише сама вирішує, кому надавати притулок на своїй суверенній те­риторії. Коли право притулку закріплено в конституції або інших нормативно-правових актах, держава визначає коло осіб, на яких поширюється це право, а отже, бере на себе зобов' язання вирішува­ти в кожному окремому випадкові питання притулку щодо цих осіб. Тому на неї полягає завдання невидачі, невислання, гарантування й забезпечення прав і свобод людини особі, якій надано притулок.

Міжнародно-правовими актами визначено категорію осіб, яким притулок надаватися не може: тим, хто вчинив злочин проти миру, військовий злочин, злочин проти людяності й людства або діяв всу­переч принципам і нормам ООН.

У Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року та Кон­венції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року також зазна­чається, що ці конвенції не застосовуються до осіб, які вчинили діян­ня, що кваліфікуються як міжнародні злочини.

154

Хоча міжнародне право не виробило кодексу міжнародних зло­чинів, воно логічно й послідовно дотримується принципу неприпус­тимості надання притулку особам, стосовно яких існують серйозні підстави вважати, що вони за змістом міжнародних договорів скої­ли конкретний склад злочину (злочин проти миру, військовий зло­чин, злочин проти людяності й людства) або діяли всупереч принци­пам і нормам ООН.

Свого подальшого розвитку набуло й питання дипломатичного притулку (іноді його ще називають екстериторіальним), під яким ро­зуміється захист від місцевої державної юрисдикції, що надається особам у дипломатичних установах (посольствах, консульствах, місіях тощо), на військових і торговельних кораблях, літаках, які пе­ребувають на іноземній території. Відповідно до міжнародного пра­ва недоторканність приміщень дипломатичних або консульських установ, а також екстериторіальність іноземних військових, торго­вельних кораблів тощо не дають права надання в цих приміщеннях притулку особам, які переслідуються за здійснення ними правопору­шень. Договори універсального характеру негативно ставляться до надання дипломатичного притулку. Зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року встановила, що при­міщення представництв не повинні використовуватись для цілей, не сумісних зі здійсненням функцій дипломатичного представництва.

Україна не визнає дипломатичного притулку, що випливає з її зобов'язань за міжнародними договорами, з Положення про дипло­матичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України 10 червня 1993 року.

В національних нормах різних країн про притулок загальною підставою для його надання є той чи інший вид переслідування осо­би у державі громадянства чи державі постійного проживання за політичними мотивами: факт клопотання такої особи про притулок породжує правовідносини між цією особою та державою притулку. Якщо в національному праві держав зазначено перелік осіб, які ма­ють право на притулок, то її повноважними органами буде вирішу­ватися питання про можливість належності цієї особи до категорії, встановленої законом.

Право політичного притулку містять, зокрема, стаття 22 Консти­туції Португалії, стаття 10 Конституції Італії, стаття 17 Конституції Тунісу, стаття 13 Конституції Сирії. Федеративна Республіка Німеч­

155

чина має як конституційні норми (пункт 1 статті 16а Основного За­кону ФРН гарантує переслідуваним за політичними мотивами пра­во притулку), так і положення законодавства; у преамбулі Консти­туції Франції визнається принцип надання притулку; Конституція Іспанії в частині четвертій статті 11 закріпила, що закон встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди можуть користу­ватися правом притулку в Іспанії.

Про право іноземців та осіб без громадянства на притулок йдеть­ся також у конституціях Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Сло­ваччини, Хорватії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови, Украї­ни, Росії. Формулювання щодо права на притулок різні; по-різному визначаються умови його надання. Здебільшого переважають по­літичні обставини. Об'єктивно виправданим є універсальний підхід — надання притулку з підстав правозахисної діяльності переслідуваних осіб.

Таким чином, національне право й практика надання притулку державами різноманітні. І це природно, оскільки розвиток інститу­ту притулку визначається внутрішньою та зовнішньою державною політикою, її міжнародно-правовою позицією, відносинами з інши­ми державами, розумінням і тлумаченням вимог міжнародного пра­ва, рівнем розвитку правової системи та правової свідомості й куль­тури населення, утвердженням у державі та суспільстві загально­людських цінностей, свободи особистості, її інтересів і прагнень, тобто індивідуальними особливостями кожної держави. "Оцінка підстав для надання притулку лежить на державі, яка надає приту­лок", — йдеться в пункті 3 статті 1 Декларації про територіальний притулок, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1967 році.

Надання статусу біженця є проявом світського притулку, що має територіальний характер, та одним із засобів захисту прав і свобод людини, переслідуваної в державі власного громадянства або в дер­жаві постійного проживання (доміцилію) за політичними, націо­нальними, релігійними та іншими мотивами. Це право закріплене Конвенцією "Про статус біженців" 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, Конвенцією Організації Африканської єдності з конкретних аспектів проблеми біженців в Африці 1969 року, Конвенцією Організації Американських Держав "Про права люди­ни" 1969 року тощо. На базі цих документів у багатьох країнах прийнято закони про біженців, зокрема, в Росії (новий закон — у 1997 році) і Азербайджані — в 1992 році, Україні — в 1993 році (но­

156

вий закон — у 2001 році), Таджикистані — в 1994 році, Білорусі — в 1995 році.

Притулок у межах відповідного міжнародно-правового регулю­вання, конституцій та законів практично кожної демократичної і правової держави не лише визнаний невідчужуваним правом кожної людини як суб'єкта права; безумовно, його надання певною суверен­ною державою у такий спосіб захистить основні права і свободи лю­дини. Адже шукач притулку з'являється там і тоді, де не поважаються і не забезпечуються права і свободи людини й громадянина, пору­шується їх державний захист, зневажаються інтереси людини. Уразі позбавлення людини права на притулок знищується сама природа цінності людської істоти.

Врахування зазначеного положення сприяло виробленню відпо­відних методологічних і політико-правових засад, які дістали закрі­плення в Конституції та законах України.

Юридично інститут притулку фіксується так: "Іноземцям та осо­бам без громадянства може бути надано притулок у порядку, вста­новленому законом" (частина друга статті 26 Конституції України); " Президент України приймає рішення про надання притулку в Ук­раїні" (пункт 26 частини першої статті 106 Конституції України). Згідно з Конституцією України, тільки Президент України приймає рішення у вигляді указу про надання притулку, який не потребує контрасигнації, тобто закріплення підписами Прем'єр-міністра Ук­раїни і міністра, відповідального за акт і його виконання. Реалізація цієї матеріальної норми має здійснюватися за допомогою процесу­ального положення.

Така редакція є чи не найвужчою за змістом і обсягом серед ана­логічних положень, закріплених у конституціях постсоціалістичних країн.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлю­ватися обмеження права притулку із зазначенням строку дії цих об­межень.

Таким чином, громадяни нашої суверенної держави правом при­тулку в Україні користуватися не можуть, оскільки передбачена можливість його надання лише іноземцям та особам без громадян­ства, тобто він не має внутрішнього характеру; притулок є світською формою і має територіальний характер; законом може бути запро­ваджений політичний притулок; можливість надання притулку не пов'язується (на відміну від інших норм, зокрема статті 33 Консти­

157

туції України) з перебуванням в Україні на законних підставах; рішення Президента України в контексті пункту 26 частини першої статті 106 Конституції України не може бути негативним (наприк­лад, позбавлення притулку); надання притулку Президентом Украї­ни має здійснюватися у порядку, встановленому законом, оскільки жодного іншого нормативно-правового акта Конституція не перед­бачає.

У законах України, зокрема в статті 4 Закону України "Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства" згадується право притулку, але не відображено законодавче регулювання суспільних відносин, які виникають при цьому. Дотепер законодавчої бази про порядок надання притулку іноземцям та особам без громадянства відповідно до частини другої статті 26 Конституції України не ство­рено. Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії (ча­стина третя статті 8 Конституції України), Президент України має конституційні повноваження приймати рішення про надання при­тулку в Україні, не виключається можливість надавати притулок іноземцям та особам без громадянства на умовах, передбачених відповідними міжнародними договорами, згода на обов' язковість яких надана в установленому порядку Верховною Радою України, в результаті чого такі акти стали частиною національного законодав­ства України.

Нині один із аспектів надання притулку регулюється спеціальним Законом України "Про біженців". Стаття 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" закріплює по­ложення про можливість надання іноземцям та особам без громадян­ства статусу біженця в Україні відповідно до Закону України "Про біженців".

Рішення про надання статусу біженців приймає Державний комі­тет України у справах національностей та міграції. Визначення по­няття "біженець", наведене у статті 1 Закону України "Про біжен­ців", свідчить про волевиявлення особи та виокремлює кваліфі­каційні ознаки, які справляють вплив на набуття статусу біженця. До певної міри ці ознаки схожі з правовими підставами надання при­тулку, згідно з якими особи, котрим надається притулок, набувають правового статусу іноземців та осіб без громадянства, за умови, що вони не повинні бути видані або вислані до держави, де можливе їх переслідування або їм загрожує небезпека.

158

Таким чином, право притулку й статус біженця як міграційно-правові інститути, які мають комплексний характер, органічно і внутрішньо з'єднані між собою, водночас є окремими правовими інститутами міграційного права України, оскільки пов'язані з мігра­ційними процесами. Подальший їх розвиток потребує завершення формування відповідної законодавчої бази на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Для гарантування одержання притулку законодавець статтю 331 Кримінального кодексу України доповнив нормою, відповідно до якої особа (іноземець чи особа без громадянства) не підлягає кримі­нальній відповідальності за незаконне перетинання державного кор­дону України у випадках, коли вона бажає відповідно до Консти­туції України використати право притулку або набути статусу біженця; статтю 203 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення, яка передбачає, що на випадки, коли іноземці чи особи без громадянства з наміром набути статус біженця незаконно перетну­ли державний кордон України і перебувають на території України протягом часу, необхідного для звернення до відповідного органу міграційної служби із заявою про надання їм статусу біженця відпо­відно до Закону України "Про біженців", адміністративна відпові­дальність не поширюється; статтю 204 Кодексу України про адміні­стративні правопорушення, згідно з якою звільняються від адмініст­ративної відповідальності іноземці чи особи без громадянства, які бажають використати права на притулок або набуття статусу біжен­ця, якщо вони в установлений законом термін звернулися до відпо­відних органів державної влади.

Потребує з'ясування також юридичний зміст словосполучення "може бути надано", яке вживається у частині другій статті 26 Кон­ституції України, та його співвідношення із загальними конститу­ційними засадами. Це формулювання узгоджується з положеннями міжнародно-правових документів, зокрема з пунктом першим стат­ті 1 Декларації ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року. Згідно з положеннями міжнародного права притулок на­дається державою в порядку реалізації нею державного сувереніте­ту, оскільки захист ґрунтується на здійсненні територіальної юрис­дикції. З цього випливає, що людина може лише за наявності ваго­мих підстав клопотатися про надання їй притулку. Юридичного ж права вимагати його у неї нема. Надання притулку, як це вбачаєть­ся зі словосполучення "може бути надано", є правом держави, а не

159

правом людини отримати його. Отже, Україна сама вирішує питан­ня про задоволення чи відхилення прохання іноземця або особи без громадянства про надання притулку, що є свого роду здійсненням міграційного суверенітету. До того ж в умовах воєнного й надзви­чайного стану держава може встановити обмеження права притулку із зазначенням строку дії цього обмеження.

Водночас справедливим є і те, що кожна людина має право шу­кати притулок від переслідувань та користуватися правом притул­ку. За словами юриста Вольфа, який 1764 року визнавав обмеження цього права з урахуванням державного суверенітету. Тобто надання притулку є водночас і правом, і обов' язком держави, про що ще в XVII столітті дійшов висновку Г. Гроцій.

Таким чином, існує суперечність між правом людини шукати і мати притулок в Україні та правом держави регулювати допуск іно­земців та осіб без громадянства на територію України, встановлю­вати відповідні процедури. Подолати цю колізію важко; з огляду на положення статті 3 Конституції України її необхідно максимально пом'якшити, застосовуючи до них, зокрема, поняття "тимчасовий захист".

Необхідно знати відмінності між поняттями "право на притулок" як суб'єктивне право, "притулок" та "законодавство України про притулок", оскільки вони частково ототожнюються.

Основними складовими права людини на притулок є: право в'їзду на суверенну територію, право перебування на цій території з гаран­туванням забезпечення прав і основних свобод, право невидачі та право невислання.

Притулок — особливий правовий інститут, який має складний, комплексний характер, пов' язаний зі співвідношенням міжнародно­го і національного права в його юридичній регламентації. Його можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суве­ренне право держави допускати на територію, давати дозвіл на пе­ребування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з об­меженнями, які випливають з міжнародного права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожува­ти небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов' язків, які мають гро­мадяни держави, за винятками, встановленими конституцією, зако­нами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо.

160

Сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини у питаннях притулку, становить законодавство України про притулок.

Право на притулок і сам притулок органічно пов'язані між собою і не можуть за своєю природою існувати одне без одного. Право на притулок матиме завершений юридичний вигляд лише тоді, коли воно задовольнятиметься державою за допомогою відповідних юри­дичних процедур.

Із права на притулок необхідно вирізняти дві його складові: ак­тивне й пасивне право притулку. Активне право притулку — це от­римання людиною притулку з відповідним правовим статусом, з обов'язковими принципами заборони видачі й вислання. Пасивне ж право передбачає, що людина може звернутися з клопотанням до конкретної держави про надання притулку, оскаржити відмову у його наданні чи позбавлення притулку.

Так само й стосовно держави існують активний та пасивний ас­пекти притулку. Під пасивним аспектом слід розуміти формування державою відповідного законодавства, під активним аспектом — виходячи із суверенітету та повноважень державної влади — розгляд прохання шукача притулку й прийняття відповідного рішення, а в разі його позитивного вирішення — визнання за такою людиною прав та основних свобод, які випливають з конституції, законів, міжнародних договорів, судової практики тощо.

9.2. Правовий статус біженців в Україні

Питання, пов'язані з біженцями, регулюються Конституцією Ук­раїни, Законом України "Про біженців", іншими нормативно-право -вими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого на­дана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про біженців", застосовуються пра­вила міжнародного договору.

Низкою міжнародних правових документів установлюються й визначаються засади правового статусу біженців. До найважливі­ших із них належать Конвенція ООН про статус біженців від 28 лип­ня 1951 року та Протокол щодо статусу біженців, від 31 січня 1967 року, які стали частиною національного законодавства України

161

після того, як Законом України від 10 січня 2002 року відбулося при­єднання до цих міжнародних актів.

Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є грома­дянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідан­ня, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися за­хистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслі­док таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і пе­ребуваючи за межами країни свого попереднього постійного прожи­вання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1 Закону України "Про охорону дитинства" зміст терміна "дитина-біженець" узгоджується з визначенням "біже­нець", яке наводиться у статті 1 Закону України "Про біженців", ос­кільки термін "біженець" є родовим поняттям. Статтею 31 Закону України "Про охорону дитинства" на державу в особі уповноваже­них органів покладено обов' язок вживати необхідних заходів щодо забезпечення захисту дітей-біженців на території України.

Відповідно до Закону України "Про біженців", іноземці або осо­би без громадянства, які мають намір набути статус біженця й пе­ретнути у встановленому порядку державний кордон України, зобо-в' язані протягом п'яти робочих днів подати до відповідного органу міграційної служби заяву про надання їм такого статусу. У разі не­законного перетинання державного кордону України з метою набут­тя статусу біженця вони повинні протягом трьох робочих днів звер­нутися до відповідного органу міграційної служби через її уповно­важеного чи особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання дер­жавного кордону України. Якщо в іноземців або осіб без громадян­ства відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю об­ставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти при­чини зазначених ситуацій. Такі особи повинні бути направлені Дер­жавною прикордонною службою України до органу міграційної служби.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України і під час такого перебування в

162

державі їх громадянської належності чи державі постійного прожи­вання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися назад і мають намір набути в Україні статус біженця, повинні звер­нутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на пе­ребування в Україні.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням вста­новленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території Украї­ни, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності по­важних причин для порушення встановленого порядку подання та­кої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.

Статус біженця не надається іноземцю або особі без громадянства:

• яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства й людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

• яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межа­ми України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

• яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

• стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців", відсутні;

• яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отри­мала притулок в іншій державі;

• яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній державі. Дія цих положень не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Щодо останнього, то за визначенням статті 1 Закону України " Про біженців" третя безпечна країна — це країна, в якій особа

163

перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзит­ного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з кло­потанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

1) дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами уні­версального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

2) дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу про статус біженців 1967 року, враховую -чи принцип невислання;

3) має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця й на­дають притулок;

4) забезпечить особі ефективний захист проти вислання та мож­ливість звертатися за притулком і користуватися ним;

5) погоджується прийняти особу й забезпечити їй доступ до про­цедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Як свідчить європейський досвід, для сприяння практичного за­стосування поняття "третя безпечна країна" більшість держав Євро­пейського Союзу уклали дво- чи багатосторонні договори про ре-адмісії з деякими східноєвропейськими та африканськими державами, оскільки через них пролягають шляхи біженців до ЄС і вважається, що в цих державах шукач притулку може про нього клопотатися. Таким чином, угоди створюють перешкоду біженцям досягти тери­торії держави — учасниці ЄС, хоча пояснюється це тим, що сторони домовилися не допустити одночасного звернення із заявою про на­дання статусу біженця до кількох держав чи після відмови в одній або кількох країнах (вибір притулку).

Нині законами України ратифіковано угоди між Кабінетом Міні­стрів України та урядами Латвійської Республіки (10 лютого 1998 ро­ку), Республіки Узбекистан (13 вересня 2001 року), Республіки Бол­гарія (7 березня 2002 року) про приймання та передачу осіб, які пе­ребувають на територіях обох держав нелегально.

Статус біженця в Україні надається на період дії обставин, які стали підставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біжен­ця, є посвідчення біженця. На виконання статті 5 Закону України

164

"Про біженців" Постановою Кабінету Міністрів України № 1527 від 11 жовтня 2002 року затверджено Положення про посвідчення біженця.

Посвідчення біженця — паспортний документ, який посвідчує особу його власника та підтверджує факт надання їй в Україні ста­тусу біженця і є дійсним для реалізації прав та виконання обов'язків, передбачених законами України, в тому числі Законом України "Про біженців". Цей документ видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія зазначеного посвідчення продовжується.

Посвідчення біженця видається іноземцю або особі без громадян­ства, які досягли 16-річного віку, органом міграційної служби в Ав­тономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі рішення Державного комітету України у справах національ­ностей та міграції про надання іноземцю або особі без громадянства в Україні статусу біженця.

Дитині, яка розлучена із сім'єю і якій надано в Україні статус біженця, посвідчення видається до досягнення нею 16-річного віку.

Порядок заповнення посвідчення біженця визначається Держав­ним комітетом України у справах національностей та міграції за уз­годженням з Міністерством внутрішніх справ України, Міністер­ством закордонних справ України, Державним комітетом у справах охорони державного кордону України.

Посвідчення біженця може вилучатися або визнаватися недій­сним відповідно до Закону України "Про біженців" або в інших ви­падках, передбачених законодавством України.

Посвідчення біженця є підставою для реєстрації біженця в органі внутрішніх справ за місцем його проживання.

Умови втрати і позбавлення статусу біженця регламентовані у статті 15 Закону України "Про біженців".

Статус біженця втрачається, якщо іноземець або особа без гро­мадянства:

1) добровільно знову скористалися захистом держави грома­дянської належності (підданства);

2) набули громадянство України або добровільно набули грома­дянство, яке мали раніше, або набули громадянство іншої дер­жави й користуються її захистом;

3) добровільно повернулися до держави, яку вони залишили чи за межами якої перебували внаслідок обґрунтованих побою­вань стати жертвою переслідувань;

165

4) будучи особою без громадянства, може повернутися до держа­ви свого попереднього постійного проживання, оскільки об­ставини, за яких було надано статус біженця, більше не існу­ють, — за винятком, що біженець може навести достатні об­ґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови повернутися до держави свого попереднього по­стійного проживання;

5) отримали притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій державі;

6) не можуть більше відмовлятися від користування захистом держави своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких було надано статус біженця, більше не існу­ють, — за винятком, що біженець може навести достатні об­ґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом держави своєї грома­дянської належності.

Іноземець та особи без громадянства позбавляються статусу біженця, якщо вони займаються діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу бі­женця, про відмову в оформленні документів для вирішення питан­ня щодо надання статусу біженця протягом семи робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені до Державного комітету України у справах національностей та міграції або до суду.

Рішення Державного комітету України у справах національнос­тей та міграції про відхилення скарги про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання ста­тусу біженця, про відмову в наданні статусу біженця, втрату або поз­бавлення статусу біженця оскаржуються в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України, до суду.

Закон України "Про біженців", виходячи із загальних засад, які закріплені у статтях 1, 3, 8, та положень розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України, встано­вив правовий статус для окремих категорій іноземців та осіб без гро­мадянства:

166

• тих, стосовно яких прийнято рішення про оформлення доку­ментів для вирішення питання щодо надання статусу біженця;

• тих, яким надано статус біженця в Україні;

• тих, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, у наданні статусу біженця та які втратили або позбавлені статусу біженця.

Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, мають право на:

• тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України (відповідно до пункту 2 Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території Украї­ни", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 79 від 28 січня 1997 року, особи, які подали заяви про на­дання їм статусу біженця в Україні, та особи, які в установле­ному порядку отримали статус біженця в Україні, користують­ся медичною допомогою нарівні з громадянами України);

• проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового при­міщення або користування житлом, наданим у пункті тимча­сового розміщення біженців (місце тимчасового розміщення осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання статусу біженця та яким надано в Україні статус біженця);

• правову допомогу.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про встановлення регі­онів тимчасового розселення біженців" № 396 від 8 червня 1995 року визначено чотири області — Вінницьку, Івано-Франківську, Хмель­ницьку та Черкаську, де здійснюється розміщення біженців. Своє По­становою № 296 від 1 березня 1999 року Кабінет Міністрів України призупинив дію Постанови Кабінету Міністрів України "Про вста­новлення регіонів тимчасового розселення біженців" № 396 від 8 черв­ня 1995 року. Наказом Державного комітету України у справах націо­нальностей та міграції № 31 від 2 жовтня 2002 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 жовтня 2002 року за № 797/7085) за­тверджено Положення про пункти тимчасового розміщення біженців та Правила проживання у пункті тимчасового розміщення біженців.

167

Пункт тимчасового розміщення біженців, утримання якого нале­жить до відання Державного комітету України у справах національ­ностей та міграції, є місцем тимчасового розміщення осіб, які пода­ли заяву про надання статусу біженців, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким в установленому порядку надано в Україні статус біженця.

Основним завданням зазначеного пункту є приймання й тимча­сове розміщення, на строк не більше трьох місяців, осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня статусу біженця та яким надано в Україні статус біженця.

Керуючись цим завданням, адміністрація пункту тимчасового розміщення біженців виконує такі функції:

• створення особам, розміщеним у пункті, житлових умов, не­обхідних для їх тимчасового перебування у пункті;

• організація харчування, надання соціально-побутових послуг та першої медичної допомоги;

• забезпечення дотримання вимог санітарно-гігієнічного та са­нітарно-протиепідемічного режимів у пунктах;

• сприяння цим особам у тимчасовому працевлаштуванні чи на­вчанні відповідно до чинного законодавства України;

• щомісячне подання до місцевого органу міграційної служби даних про наявність вільних місць у пункті;

• організація своєчасного від'їзду із пункту розміщених у ньому осіб.

Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов'язані:

• подавати до відповідного органу міграційної служби відо­мості, необхідні для вирішення питання щодо надання статусу біженця;

• у разі одержання направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання і про­тягом трьох робочих днів зареєструватися у відповідному те­риторіальному органі Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб;

• проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби;

168

• з' являтися до відповідного органу міграційної служби у виз­начений ним строк;

• повідомляти органу міграційної служби, до якого було пода­но заяву, про свої виїзди за межі території адміністративно-те­риторіальної одиниці України (система адміністративно-тери­торіального устрою України визначена положеннями частини першої статті 133 Конституції України), на яку поширюються повноваження цього органу.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про біженців" Міністер­ством охорони здоров'я України наказом № 82 від 4 березня 2002 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 квітня 2002 року за № 379/6667) затверджено Порядок проведення обов'язкових медичних обстежень осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення до­кументів для вирішення питання щодо надання статусу біженців.

Таке обов'язкове медичне обстеження здійснюється за направлен­ням органів міграційної служби Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва та Севастополя у лікувально-профілактичних зак­ладах, визначених Міністерством охорони здоров'я Автономної Рес­публіки Крим, органів охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Обов'язкове медичне обстеження таких осіб здійснюють лікарі-спеціалісти: терапевт, педіатр (для дітей), акушер-гінеколог (для жінок). За необхідності можуть залучатися лікарі інших спеціально­стей.

Перелік лабораторних та функціональних обстежень включає в себе: загальний аналіз крові та сечі, аналіз крові на цукор, обстежен­ня на сифіліс, флуорограма — для осіб, старших чотирнадцяти років, а також індивідуальні додаткові обстеження, що можуть признача­тися для встановлення діагнозу. Особі також надається друкована інформація п' ятьма міжнародними мовами про можливість анонім­ного обстеження на ВІЛ-інфекцію.

За наявності в обстежуваної особи гострого, у тому числі інфек­ційного, захворювання, їй надається амбулаторна або стаціонарна медична допомога.

Обстеження спеціалістів і проведення лабораторних, функціо­нальних обстежень проводиться з урахуванням релігійних та етніч­них звичаїв і традицій осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання ста­тусу біженців.

169

Обов'язкове медичне обстеження не здійснюється за наявності в обстежуваної особи гострого, в тому числі інфекційного, захворю­вання, при її перебуванні в стані сп'яніння будь-якого походження.

Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця, підтверджено національний режим, нарівні з громадянами України на підставі Конституції України та законів України мають право:

• на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне зали­шення території України, за винятком обмежень, які встанов­люються законом;

• працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю;

• на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

• на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхуван­ня;

• на відпочинок;

• на освіту;

• на свободу світогляду та віросповідання;

• на направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

• на володіння, користування й розпорядження своєю власні­стю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

• на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадо­вих і службових осіб;

• на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини;

• на правову допомогу.

Іноземець або особа без громадянства, яким надано статус біжен­ця в Україні, мають рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах, а також мають право на одержання грошо­вої допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення, в тому числі на державну допомогу сім'ям з дітьми, в порядку, встановле­ному законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання. Зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України № 1016 від 6 липня 1998 року затверджено Порядок надання біжен­цям грошової допомоги та пенсій.

170

Грошова допомога біженцям складається з одноразової грошо­вої допомоги для придбання товарів першої необхідності та однора­зової грошової допомоги на відшкодування вартості переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розсе­лення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для прожи­вання.

Розмір одноразової грошової допомоги для придбання товарів першої необхідності становить один неоподатковуваний мінімум доходів громадян на кожну особу, яка досягла 16-річного віку, та 60 відсотків одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину віком до 16-ти років.

Одноразова грошова допомога для придбання товарів першої не­обхідності виплачується двома частинами: 50 відсотків протягом п'яти днів після прийняття рішення про надання зазначеної грошо­вої допомоги, решта — протягом десяти днів після прибуття біжен­ця до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для проживання, і реєстрації в органі внутрішніх справ.

Розмір одноразової грошової допомоги на відшкодування вар­тості переїзду визначається виходячи з фактичної вартості проїзду до місця тимчасового проживання, але не більше вартості проїзду залізничним транспортом у плацкартному вагоні.

Грошова допомога виплачується:

а) для придбання товарів першої необхідності:

• перша частина — Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем тимчасового прожи­вання біженця до його переїзду до пункту тимчасового розмі­щення біженців чи місця тимчасового розселення біженців;

• друга частина — Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем тимчасового прожи­вання біженця після його переїзду до пункту тимчасового роз­міщення біженців чи місця тимчасового розселення біженців;

б) на відшкодування переїзду до пункту тимчасового розміщен­ня біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншого місця, обраного біженцем для проживання, — Радою міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастополь­

171

ською міськими державними адміністраціями, до структури яких вхо­дить орган міграційної служби, що отримав відповідну заяву.

Якщо біженець не направляється до пункту тимчасового розмі­щення біженців чи місця тимчасового розселення біженців за рішен­ням органу міграційної служби, одноразова грошова допомога для придбання товарів першої необхідності виплачується Радою міні­стрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Сева­стопольською міськими державними адміністраціями у повному об­сязі за місцем його тимчасового проживання.

Розмір пенсії біженцям із числа осіб, які досягли пенсійного віку, встановленого законодавством України, а також інвалідам I та II гру­пи встановлюється відповідно до статті 94 Закону України "Про пен­сійне забезпечення".

Якщо між Україною та державою, громадянином якої є біженець, чи країною його постійного проживання укладено договір про пен­сійне забезпечення своїх громадян, ця особа отримує пенсію в поряд­ку і розмірі, передбачених таким договором.

Пенсія біженцям призначається органом праці та соціального за­хисту населення за місцем їхнього тимчасового проживання і випла­чується в установленому порядку з дня її призначення протягом тер­міну дії статусу біженця.

Державна допомога сім'ям біженців з дітьми призначається орга­нами праці та соціального захисту населення за місцем їх тимчасо­вого проживання на умовах, передбачених Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", іншими законами або міжна­родними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Сім'ям біженців з дітьми, які прожива­ють у пунктах тимчасового розміщення біженців, зазначена держав­на допомога не надається.

Відповідно до затвердженого Порядку надання біженцям грошо­вої допомоги та пенсій для розгляду питання про надання грошової допомоги біженці можуть звернутися із заявами до органів мігра­ційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а для вирішення питання про призначення пенсії — до Міністерства праці та соціального захисту населення Автономної Республіки Крим, органів праці та соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміні­страцій за місцем їх тимчасового проживання.

172

Для одержання біженцями грошової допомоги до органу мігра­ційної служби за місцем їх тимчасового проживання подаються такі документи:

• заява про надання одноразової грошової допомоги на прид­бання товарів першої необхідності;

• заява про надання одноразової грошової допомоги на відшко­дування вартості переїзду до пункту тимчасового розміщення біженців, місця тимчасового розселення біженців або до іншо­го місця, обраного біженцем для проживання;

• копія посвідчення біженця, паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

• копія направлення органу міграційної служби — у разі на­правлення біженця до пункту тимчасового розміщення біжен­ців чи місця тимчасового розселення біженців.

На підставі поданих документів орган міграційної служби протя­гом трьох днів з дня подання заяви з усіма необхідними документами приймає рішення про надання біженцям відповідної грошової допо­моги або про відмову в наданні такої допомоги. Якщо біженці мають засоби до існування в Україні, їм може бути відмовлено в наданні грошової допомоги.

Для одержання біженцями пенсії до органу праці та соціального захисту населення за місцем їх тимчасового проживання подаються такі документи:

• заява про призначення пенсії;

• копія посвідчення біженця, паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

• інші документи, передбачені законодавством України про пен­сійне забезпечення.

На підставі поданих документів орган праці та соціального за­хисту населення протягом десяти днів з дня подання заяви з усіма не­обхідними документами приймає рішення про призначення пенсії або про відмову в її призначенні.

Іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, користуються іншими правами й свободами, передбаче­ними Конституцією та законами України.

Іноземець або особа без громадянства, яким надано статус біжен­ця в Україні, зобов'язані:

• повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграцій­ної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу

173

сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадян­ства України або іншої держави, надання притулку або доз­волу на постійне проживання в іншій державі;

• у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повно­важення іншого органу міграційної служби, знятися з обліку та стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграцій­ної служби за новим місцем проживання є підставою для реє­страції в органі внутрішніх справ;

• проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені ор­ганом міграційної служби за місцем проживання.

Іноземці та особи без громадянства, яким відмовлено в оформ­ленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біжен­ця за відсутності умов, зазначених в абзаці другому статті 1 Закону України "Про біженців", в разі виникнення зазначених умов можуть повторно звернутися із заявою про надання статусу біженця.

Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питан­ня щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця і які оскаржують відповідне рішення до Державного комітету України у справах національностей та міграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою мають права та обо­в'язки, передбачені статтею 18 Закону України "Про біженців".

Іноземці та особи без громадянства, які отримали повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні доку­ментів для вирішення питання щодо надання статусу біженця чи у наданні статусу біженця, або втрату чи позбавлення статусу біжен­ця, повинні залишити територію України в установлений строк, якщо вони не мають інших законних підстав для перебування в Ук­раїні.

9.3. Особливості реалізації механізму надання, втрати та позбавлення статусу біженця

У державному управлінні в сфері біженців Кабінету Міністрів України належить провідна роль.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про статус біженців" Кабінет Міністрів України:

174

• при розробці на підставі пункту 6 статті 116 Конституції України проекту закону про Державний бюджет України виз­начає в ньому обсяги фінансування заходів, які здійснюються на виконання Закону України "Про біженців";

• затверджує положення про посвідчення біженця, про проїзний документ біженця для виїзду за кордон та інші необхідні до­кументи;

• затверджує порядок працевлаштування, навчання, надання медичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня статусу біженця;

• затверджує порядок виплати особам, яким надано статус біженців, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення;

• встановлює порядок видачі в'їзних віз членам сім'ї осіб, яким надано в Україні статус біженців.

Специфікою державного управління щодо надання, втрати й поз­бавлення статусу біженця є те, що здійснення цих функцій розподі­лено між кількома центральними органами виконавчої влади Украї­ни як функціональної, так і галузевої компетенції. В цьому можна пересвідчитися, ознайомившись із переліком конкретних завдань та функцій кожного з цих органів.

У комплексі заходів, які здійснюються органами державного уп­равління щодо надання, втрати й позбавлення статусу біженця, пер­винна роль належить Державному комітету України у справах націо­нальностей та міграції, який створено Указом Президента України 13 вересня 2001 року, а також органам міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, сформованих з метою здійснення єдиної державної міграційної політики й створен­ня системи державного контролю за імміграційними процесами на підставі Постанови Кабінету Міністрів України "Про створення органів міграційної служби в Україні" № 428 від 22 червня 1994 року.

До компетенції Державного комітету України у справах націо­нальностей та міграції згідно із Законом України "Про біженців", Положенням про Державний комітет України у справах національ­ностей та міграції, що затверджено Указом Президента України від 19 березня 2002 року, належить:

• прийняття рішень про надання, втрату й позбавлення статусу біженця;

175

• координація взаємодії інших органів виконавчої влади з пи­тань, що стосуються біженців;

• розроблення й затвердження зразків довідок про подання осо­бою заяви про надання статусу біженця, про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання їй статусу біженця, про прий­няття скарги до розгляду, про звернення до суду та переліку документів і їх зразків, необхідних для вирішення питання про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;

• розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біжен­ців;

• видача довідок про прийняття скарги до розгляду та про звер­нення до суду;

• ведення централізованого обліку та створення централізова­ної інформаційної системи про осіб, які подали заяви про на­дання статусу біженців;

• збір та аналіз інформації щодо наявності у країнах походжен­ня біженців умов, зазначених у абзаці другому статті 1 Закону України "Про біженців";

• створення та утримання пунктів тимчасового розміщення біженців;

• підготовка до розгляду Кабінетом Міністрів України пропо­зицій про визначення обсягів фінансування заходів, які здійснюються на виконання Закону України "Про біженців";

• контроль за виконанням зазначеного Закону.

Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державно­му комітету України у справах національностей та міграції. До по­вноважень цих органів статтею 7 Закону України "Про біженців", статтею 31 Закону України "Про охорону дитинства" віднесені:

• прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про на­дання їм статусу біженця у порядку, передбаченому Законом України "Про біженців";

176

• сприяння у влаштуванні у відповідні дитячі заклади чи сім'ї дітей, розлучених з сім'єю;

• сприяння розшуку батьків або інших законних представників дітей-біженців, розлучених із сім' ями, влаштування таких дітей у відповідні дитячі заклади або сім' ї;

• прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біжен­ця;

• розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка пись­мового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;

• видача довідок про подання особою заяви про надання їй ста­тусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня їй статусу біженця; про звернення до суду;

• видача посвідчень та проїзних документів для виїзду за кор­дон особам, яким надано статус біженця;

• перереєстрація осіб, яким надано статус біженця;

• визначення місць для тимчасового проживання осіб, які пода­ли заяви про надання статусу біженця, стосовно яких прийня­то рішення про оформлення документів для вирішення питан­ня щодо надання їм статусу біженця, та направлення їх у пун­кти тимчасового розміщення біженців;

• прийняття рішення про надання грошової допомоги особам, яким надано статус біженця;

• сприяння у працевлаштуванні особам, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус;

• сприяння в отриманні особами, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їм статусу біженця та яким надано статус біжен­ця, соціально-побутових і медичних послуг;

• ведення обліку та особових справ осіб, які звернулися із зая­вами про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийня­то рішення про оформлення документів для вирішення питан­ня щодо надання статусу біженця та яким надано статус біженця;

• вирішення інших питань, віднесених законодавством до їхньо­го відання.

177

Відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців" Держав­ний комітет України у справах національностей і міграції наказом № 20 від 29 квітня 2002 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 травня 2002 року за № 422/6710) затвердив Тимчасову інструкцію про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця, яка виз­начає процедуру опрацювання зазначених документів.

Адміністрація Державної прикордонної служби України, керую­чись у своїй діяльності Конституцією України, законами України "Про Державну прикордонну службу України", "Про державний кордон України", "Про біженців" тощо, відповідним Положенням, затвердженим Указом Президента України, організовує прийняття заяв про надання статусу біженця від осіб, затриманих за незаконне перетинання державного кордону або спробу такого перетинання з наміром набути статус біженця, та передає такі заяви до органів міграційної служби, а в разі звернення до нього осіб, які на закон­них підставах прибули в Україну з наміром набути статус біженця, роз'яснює їм порядок подання заяви про надання статусу біженців та інформує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Служба безпеки України та її органи на місцях у разі звернення органів міграційної служби у межах своєї компетенції вживають за­ходів щодо виявлення серед осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно до абзаців друго­го, третього і четвертого статті 10 Закону України "Про біженців".

Закони України "Про міліцію", "Про біженців", Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Указом Пре­зидента України № 1138 від 17 жовтня 2000 року, та інші норма­тивно-правові акти містять ряд організаційно-правових форм, що характеризуються специфічними ознаками й призначенням органів внутрішніх справ, зокрема, адміністративну, оперативно-розшукову функції.

Міністерство внутрішніх справ України та його органи на місцях у разі звернення органів міграційної служби у межах своїх повнова­жень вживають заходів щодо виявлення серед осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно

178

до абзаців другого, третього і четвертого статті 10 Закону України "Про біженців", щодо ідентифікації осіб, які порушили клопотання про надання їм статусу біженця. На підставі Положення про Держав­ний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни № 844 від 14 червня 2002 року, Державний департамент у спра­вах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб як урядовий орган державного управління, що діє у складі Міністерства внут­рішніх справ і йому підпорядковується, організовує роботу з роз­гляду питань щодо надання іноземцю або особі без громадянства статусу біженця.

У разі звернення до відповідного органу внутрішніх справ осіб, які з наміром набути статус біженця незаконно перетнули державний кор­дон України й перебувають на території України, цей орган приймає заяви про надання статусу біженця, передає їх до органу міграційної служби, а в разі звернення до нього осіб, які перебувають в Україні на законних підставах і мають намір набути статус біженця, роз'яс­нює їм порядок подання заяви про надання статусу біженця й інфор­мує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації, його органи на місцях також реєструють осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їм статусу біженця, яким надано такий статус та які оскар­жили рішення щодо статусу біженця.

Міністерство праці та соціальної політики України, його органи на місцях, якщо це можливо, надають особам, стосовно яких прий­нято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їм статусу біженця та яким надано такий статус, до­помогу у працевлаштуванні, забезпечують призначення особам, яким надано статус біженця, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні пред­ставництва й консульські установи України за кордоном беруть участь у підготовці документів та вносять в установленому порядку пропозиції Кабінету Міністрів України щодо укладення міжнарод­них договорів з питань, пов'язаних із захистом соціальних, економі­чних та інших прав і інтересів біженців, у тому числі з компенсацією збитків, завданих біженцям, витратами на їх приймання та облаш­

179

тування; надають Державному комітетові України у справах націо­нальностей і міграції інформацію про становище в державах поход­ження біженців; у разі потреби вживають заходів для возз'єднання на території України або поза її межами сімей осіб, яким надано ста­тус біженця, видають в'їзні візи членам сім'ї осіб, яким надано ста­тус біженця в Україні; сприяють добровільному поверненню біжен­ців у державу їх походження чи переселенню у держави, які погод­жуються надати їм притулок.

Міністерство закордонних справ України здійснює загальний на­гляд за виконанням міжнародних договорів у сфері захисту біженців, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів Автоном­ної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у разі звернення органів міграційної служби забезпечують обов'язкове медичне обстеження, у разі необхідності — лікування осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус.

Міністерство освіти і науки України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські дер­жавні адміністрації сприяють задоволенню освітніх потреб осіб, сто­совно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус.

Держава вживає всіх можливих заходів для забезпечення захисту на території України прав дітей-біженців і догляду за ними, зокре­ма, через органи опіки й піклування.

Відносини, пов'язані з опікою, піклуванням, регулюються Сімей­ним кодексом України і Правилами опіки та піклування, затвердже­ними наказом № 34/166/131/88 від 26 травня 1999 року (зареєстровано у Міністерстві юстиції 17 червня 1999 року за № 387/3680).

Опіка, піклування як засіб державної охорони особистих і май­нових прав та інтересів встановлюється над дітьми, які залишилися без батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування — над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

До органів, які приймають рішення щодо опіки, піклування, на­лежать районні, районні в містах Києві та Севастополі державні ад­міністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сіль­ських, селищних рад.

180

Рішення про встановлення опіки чи піклування повинно бути прийняте не пізніше як у місячний термін з моменту, коли відповід­ному органові опіки та піклування стане відомо про потребу вста­новлення опіки або піклування.

Опіка, піклування, встановлені над дитиною, яка є іноземцем, за межами України за законами іншої держави, дійсні в Україні.

Відповідно до статті 31 Закону України "Про охорону дитин­ства", держава через органи опіки і піклування за місцем перебуван­ня дитини сприяє розшуку її батьків, інших членів сім'ї чи родичів, наданню матеріальної, медичної та іншої допомоги, а в разі потре­би її влаштуванню до закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, закладів охорони здоров'я тощо. Якщо батьків чи родичів дитини не знайдено, їй надаються відповідно до законодавства України права дітей-сиріт і дітей, позбавлених бать­ківського піклування.

На підставі статті 8 Закону України "Про біженців" органи опі­ки та піклування є законними представниками дітей, розлучених із сім'ями. Відповідно до статті 1 зазначеного Закону дитина, розлуче­на з сім'єю, — це особа віком до вісімнадцяти років, яка прибуває або прибула на територію України без супроводу батьків чи одного з них, діда чи баби, повнолітніх брата чи сестри, або опікуна чи піклувальника, призначених відповідно до законодавства країни по­ходження біженців, або інших повнолітніх осіб, які до прибуття в Україну добровільно чи внаслідок звичаю країни походження біжен­ця взяли на себе відповідальність за виховання дитини. Крім органів опіки і піклування законними представники дитини, розлученої з сім'єю, є батьки-вихователі, опікуни чи піклувальники, призначені відповідно до законодавства України, представник дитячого будин­ку чи школи-інтернату, іншого дитячого закладу, де дитина перебу­ває на вихованні.

Органи опіки й піклування вживають заходів для тимчасового влаштування у відповідні дитячі заклади або сім'ї дітей, розлучених з сім'ями; встановлення опіки чи піклування над такими дітьми; беруть участь у процедурі надання дитині, розлученій із сім'єю, статусу бі­женця; сприяють дітям, розлученим із сім'ями, у реалізації їхніх прав.

Місцеві органи виконавчої влади відповідно до пункту 7 статті 25 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" проводять роботу, пов'язану з розробленням та здійсненням заходів щодо роз­міщення, працевлаштування, соціально-побутового та медичного обслуговування біженців.

181

Контрольні питання

1. Яка юридична природа права на притулок? Розкрийте його зміст.

2. Охарактеризуйте відмінність між отриманням притулку й набуттям статусу біженця в Україні.

3. Розкрийте правовий статус біженця в Україні.

4. Особливості реалізації механізму надання, втрати та позбавлення статусу біженця в Україні.

%ема 10

ІНСТИТУТ ПОВЕРНЕННЯ (РЕПАТРІАЦІЇ) РЕПРЕСОВАНИХ ОСІБ І РАНІШЕ ДЕПОРТОВАНИХ НАРОДІВ У МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Інститут репатріації в міграційному праві України містить нор­ми, що регулюють повернення в Україну як історичну батьківщину осіб, котрі постійно проживали на території України до застосуван­ня щодо них незаконних репресій, а також такі, що з різних причин (заслання, вислання, спеціальні поселення в адміністративному по­рядку тощо) були примусово переміщені за межі України, чи етносів, які через насильницьку депортацію опинилися за межами України.

Порядок, який би визначав умови повернення (репатріації) заз­наченої категорії осіб та етносів, його правове, економічне, соціаль­не забезпечення тощо дотепер законодавчо не врегульовано. Норма­тивно-правові акти України лише ліквідовують наслідки беззакон­ня, допущені з політичних мотивів стосовно громадян України, поновлюють їхні права, встановлюють компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим. Такими є Закон України "Про ре­абілітацію жертв політичних репресій на Україні", Постанова Вер­ховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про ре­абілітацію жертв політичних репресій на Україні" № 3812-ХІІ від 24 грудня 1993 року тощо.

Починаючи з жовтневого перевороту 1917 року і до набрання чинності Законом України "Про реабілітацію жертв політичних реп­ресій на Україні" грубо нехтувалися норми Конституції, покликані охороняти права й свободи громадян, елементарні норми судочин­ства, мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антиде­мократичних законів та внаслідок прямого беззаконня й свавілля були необгрунтовано засуджені судами України або репресовані на території республіки іншими державними органами, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи

183

обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політич­ного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

Частину осіб, репресованих у 30-40-х і на початку 50-х років, уже було поновлено в правах на підставі законодавства Союзу РСР. Для додаткового забезпечення права на відшкодування, що є найспра-ведливішим засобом правового захисту репресованих осіб, які про­живали на території республіки, Верховна Рада України прийняла Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Ук­раїні".

За національним законодавством України відшкодування у пов­ному обсязі відбувається в таких формах, які не є вичерпними.

Оскільки визнано, що реституція — повернення ситуації до вихід­ного стану (теаіішіо іпШит) — має пріоритет перед компенсацією (відшкодування еквівалентом), то першою формою відшкодування жертвам грубих порушень прав людини є реституція. Вона надаєть­ся з метою відновлення початкового статусу, в якому перебувала жертва до порушення прав людини. Реституція передбачає, зокрема, відновлення свободи, сім'ї, громадянства, зайнятості, власності й по­вернення до місця попереднього постійного проживання. Реституцію в натурі майже завжди важче отримати, ніж компенсацію (грошову або в натурі).

Відповідно до статті 4 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", реабілітовані та члени їх сімей по­новлюються в усіх громадянських правах, у тому числі в праві про­живання в населених пунктах і місцевостях, де вони постійно прожи­вали до репресій.

Цією ж статтею Закону визнано недійсними пов'язані із застосу­ванням репресій рішення про позбавлення державних нагород, уче­них ступенів, військових, спеціальних і почесних звань, пенсій та інших прав.

За статтею 6 Закону час тримання під вартою, відбування покаран­ня у місцях позбавлення волі, заслання або перебування на примусо­вому лікуванні зараховується у потрійному розмірі в стаж роботи для призначення пенсії. Реабілітованим громадянам, які потребують по­ліпшення житлових умов, надається право на першочергове одер­жання житла.

Набуття громадянства України здійснюється відповідно до За­кону України "Про громадянство України".

184

Вилучені будівлі та інше майно за можливості (якщо будинок не­зайнятий, а майно збереглося) повертається реабілітованому або його спадкоємцям натурою.

Можливість повернення реабілітованому будинку (його частини) у натурі вирішується з урахуванням конкретних обставин: право­мочного проживання там громадян, більшого порівняно з його вар­тістю розміру затрат на перебудову, потреби у продовженні його ви­користання для соціальних потреб (дитячих закладів, лікарень тощо).

Якщо реабілітованому (його спадкоємцям першої черги) неможли­во повернути будівлі чи майно в натурі, їхня вартість відшкодовуєть­ся установами, організаціями та їх правонаступниками громадянам та їх спадкоємцям; якщо ж ці фізичні та юридичні особи та їх правонас­тупники невідомі — фінансовими органами з коштів місцевого бюд­жету в розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про поря­док розрахунків з реабілітованими громадянами" № 429 від 18 квітня 1996 року з 1 березня 1996 року розміри грошової компенсації та відшкодування вартості конфіскованого майна реабілітованим гро­мадянам або їхнім спадкоємцям, передбачені Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", визначаються виходячи із суми, що становить 50 відсотків мінімальної заробітної плати.

Якщо таке майно на підставі відповідних нормативних актів було націоналізовано (муніципалізовано), воно поверненню (компенсації) не підлягає (частина третя статті 5 Закону України "Про реабіліта­цію жертв політичних репресій на Україні"). Не можуть також бути повернені жилі будівлі, будинки реабілітованому (його спадкоємцям першої черги), якщо первинному набувачу вони були передані пра­вомірно і перебувають у його власності або перебудовані у нежилі будівлі чи істотно перебудовані (пункт 9 Постанови Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні").

Виплати компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим регулюється Положенням, затвердженим По­становою Кабінету Міністрів України № 112 від 18 лютого 1993 року.

Друга форма відшкодування — компенсація, яка надається у зв'язку з будь-якою економічно обґрунтованою шкодою, завданою порушенням прав людини. Сюди належать: фізичні або моральні

185

втрати з урахуванням болю, страждань та емоційних переживань; втрачені можливості; матеріальні втрати; приниження честі й гідності.

Міжнародно-правова практика підтверджує правомірність засто­сування принципу компенсації. Наприклад, у 1988 році Президент США Р. Рейган ухвалив рішення із вибаченням за примусове пере­міщення під час Другої світової війни 120 тисяч американців японсь­кого походження із західного узбережжя й заснував фонд у 1,25 млрд доларів для виплати репарацій їхнім родинам. Канадський уряд у 1944 році також виплатив компенсації. Німеччина відзначається у цьому плані тим, що вона сплатила й продовжує сплачувати най­більшу компенсацію жертвам переслідувань: 79 млрд німецьких марок сплачено німецьким євреям до 1987 року як компенсацію за пересліду­вання нацистами. Крім того, ФРН сплатила 3 млрд німецьких марок Ізраїлю за той тягар, який Ізраїль несе внаслідок допомоги, наданої жертвам нацистських переслідувань. Загальна сума виплат, наприк­лад, у 2000 році сягнула 103 млрд німецьких марок.

Щодо України, то грошова компенсація для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом були реабілітовані, у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більше як сімдесят п'ять мінімальних зарплат, передбачена части­ною п'ятою статті 5 Закону України "Про реабілітацію жертв по­літичних репресій на Україні". Одноразово як грошова компенсація реабілітованій особі виплачується до п'ятнадцяти мінімальних заро­бітних плат, а решта належних грошей — протягом наступних п'яти років. За можливості, на вимогу реабілітованого вся нарахована грошова компенсація може бути виплачена одноразово. Виплата компенсації спадкоємцям не провадиться, крім випадків, коли ком­пенсація була нарахована, але реабілітований її не отримав.

Третя форма відшкодування — реабілітація, яка охоплює медичну та психологічну допомогу, а також юридичні та соціальні послуги.

Статтями 1, 3 Закону України "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" реабілітовано осіб, які з політичних мо­тивів (застосування державою примусових заходів щодо против­ників радянської влади у вигляді пред'явлення обвинувачення у вчи­ненні політичного (контрреволюційного) злочину або визнання особи соціально небезпечною у політичному відношенні) були необ-ґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами за вчинення на території України діянь як контррево­

186

люційні злочини за кримінальним законодавством України, та всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управлін­ня з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мо­тивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колек­тивізації, так званими бандпособниками та їх сім'ям. Підлягають ре­абілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

Частина четверта пункту 5 Постанови Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" поширює реабілітацію на громадян, які займали адміністративні посади в період тимчасової німецької оку­пації території України за умови встановлення фактів їх допомоги партизанам, підпільникам і частинам Радянської Армії, саботажу виконання вимог окупаційної влади, допомоги населенню у прихо­вуванні запасів продовольства та майна, інших шляхів сприяння бо­ротьбі з окупантами.

Особі, яку визнано необґрунтовано засудженою або підданою по­каранню за рішенням позасудового органу, видається довідка про реабілітацію. Довідки або посвідчення про реабілітацію, видані у державах колишнього Союзу РСР або його державними органами, є чинними на території України. Відповідно до Постанови Верхов­ної Ради України "Про порядок надання пільг реабілітованим осо­бам, які були репресовані за межами республіки і проживають на те­риторії України" від 19 листопада 1992 року пільги, передбачені За­коном України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", надаються особам, які були піддані необґрунтованим по­літичним репресіям за рішеннями радянських органів на територіях республік колишнього СРСР, а згодом реабілітовані у встановленому порядку й постійно проживають в Україні.

Цим же Законом (частини перша статті 2) та Постановою Верхов­ної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабіліта­цію жертв політичних репресій на Україні" (частини перша, друга, третя пункту 5, частина третя пункту 7) визначено осіб, які реабілі­тації не підлягають.

Реабілітованим, які мають право на пільги, за місцем проживан­ня місцевими органами видається посвідчення єдиного зразка.

Вирішення питань, пов'язаних із встановленням факту розкурку-лювання, адміністративного виселення з відшкодуванням матеріаль­

187

них збитків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав громадян, реабілітованих відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", покладено на обласні, міські та районні ради депутатів, які утворюють штатні комісії з поновлення прав реабілітованих.

І насамкінець — сатисфакція та гарантії неповторення, які охоп­люють: припинення порушень; перевірку фактів і повне та публічне оприлюднення цих фактів; офіційну заяву або судове рішення про поновлення законних прав жертви; вибачення, у тому числі публіч­не визнання фактів і відповідальності; проведення заходів, пов'язаних з поминанням жертв і вшануванням їх пам'яті; відображення в підруч­никах історії тощо чітких свідчень про порушення прав людини.

Щодо гарантій неповторення, то ними є загальні положення Кон­ституції України, зокрема її статті 3, відповідно до яких людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ут­вердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'яз­ком держави.

У преамбулі Закону України "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" Верховна Рада України гарантує Українсь­кому народові, що подібне ніколи не повториться, що права люди­ни і законність будуть свято дотримуватись.

Процес масового повернення (репатріації) раніше депортованих народів до України є явищем унікальним у світовій історії. Труднощі розв'язання проблеми насамперед полягають у тому, що депортація народів відбулася в межах єдиної території колишнього Союзу РСР, а їх повернення пов'язане з перетинанням державних кордонів.

Питання повернення на історичну батьківщину раніше депорто­ваних народів та осіб, депортованих за національною ознакою, в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року, схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 року, се­ред інших визначено пріоритетним напрямом правового регулюван­ня міграційних процесів в України. На виконання зазначеного Ука­зу Президента України Кабінет Міністрів України прийняв Поста­нову "Про затвердження заходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року" № 1370 від 31 серпня 2000 року.

188

Відновлення прав раніше депортованих народів мають співісну­вати на двох рівнях: на рівні всього народу (колективні права) та на рівні осіб, що належать до цього народу (індивідуальні права).

Природні права й свободи людини повинні бути мірилом усіх процесів, що відбуваються в суспільстві, бо їх порушення деформує нормальний розвиток людини, дегуманізує його. Держава повинна поважати й забезпечувати ці права. Саме про це йдеться в Консти­туції України.

Колективні права (право народу, нації, право спільноти, право асоціації) не є природними, оскільки формулюються й викристалізо­вуються в міру становлення інтересів тієї чи тієї спільноти або колек­тиву і не виступають сумою індивідуальних прав осіб. Вони мають інші якості, що визначаються метою та інтересами утворень. Однак, хоча б якими різноманітними були ці права, їх правомірність повин­на незмінно проходити перевірку "людським виміром" — правами й свободами людини.

Колективні права не повинні ігнорувати права людини, супере­чити останнім чи придушувати їх — інакше мета й методи таких спільнот антигуманні та протиправні. Тому міжнародно-правові норми відображають неподільність колективних та індивідуальних прав, їх рівнозначність, дають правову основу для їх збалансування.

У роки сталінських репресій на основі безпідставних звинувачень і незаконних рішень державних органів Союзу РСР у позасудовому порядку зазнали репресій і були депортовані з постійних місць про­живання до окремих регіонів СРСР (Урал, Північ, Сибір, Поволжя, Середня Азія) кримські татари, німці, болгари, вірмени, поляки, інші народності з вилученням майна, встановленням режиму спецпосе-лень та обмеженням їхніх політичних, соціальних, економічних і культурних прав.

Етнічні німці примусово переселені з території України та Крим­ської області (Указом Президії Верховної Ради СРСР, який було за­тверджено відповідним Законом Союзу РСР від 19 квітня 1954 року з одночасним внесенням змін до статей 22, 23 Конституції СРСР, Кримську область зі складу РРСФР передано до складу Української РСР 19 лютого 1954 року) на підставі, зокрема: Постанови Політбю-ро ЦК ВКП (б) "Про німців, які проживають на території Українсь­кої РСР" від 31 серпня 1941 року; Постанови Державного Комітету Оборони (ДКО) СРСР "Про переселення німців із Запорізької, Ста­лінської та Ворошиловоградської областей" № 702 цт від 22 вересня

189

1941 року. Кримські татари — на підставі Постанови ДКО СРСР " Про кримських татар" № 5859 цт від 11 травня 1944 року; Дирек­тиви Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКДБ) "Про підготовку до депортації із Криму татарського народу" № від 22 квітня 1944 року. Вірмени, греки і болгари — на підставі Поста­нови ДКО СРСР "Про виселення із Криму німецьких пособників вірмен, греків і болгар" № 5984 цт від 2 червня 1944 року.

В офіційних і секретних документах, які містили накази про на­сильницьке переміщення етнічних груп і цілих народів, поняття " депортація" майже не вживалося. Найчастіше використовували по­няття "виселення", а стосовно етнічних німців — " переселення". В основу рішень були покладені надумані звинувачення й принцип колективної відповідальності.

Під насильницьке тотальне переселення підпало тоді більше як 450 тисяч етнічних німців, близько 200 тисяч кримських татар, по­над 38 тисяч болгар, вірмен, греків тощо.

Нині, за даними Всеукраїнського перепису населення, на тери­торії України (станом на 5 грудня 2001 року) проживає, зокрема, 248,2 тис. кримських татар (у 5,3 рази більше, ніж у 1989 році), 204,6 тис. болгар (87,5 % до 1989 року), 99,9 тис. вірмен (у 1,8 разів більше, ніж у 1989 році), 91,5 тис. греків (92,9 % до 1989 року), 33,3 тис. німців (88 % до 1989 року).

Щодо регіонів України, то, наприклад, у межах Автономної Рес­публіки Крим налічується 243,4 тис. кримських татар (у 6,3 рази більше, ніж у 1989 році), 8,7 тис. вірмен (у 3,6 разів більше, ніж у 1989 році).

Загальна чисельність насильно переміщених осіб не вичерпується наведеними цифрами; вона значно перевищує їх за рахунок пред­ставників інших національностей. Зокрема, з України, переважно з її західного регіону, за часів тоталітарного режиму було депортова­но близько 150 тисяч поляків. Величезних масштабів набула депор­тація власне українців. Тільки в 1939-1941 рр. з території Західної України було примусово виселено близько 550 тисяч українців. До цього необхідно додати переселення з 28 квітня по 12 серпня 1947 року в результаті проведення операції "Вісла" понад 140 тисяч етнічних українців з Польщі.

Правове становище спецпереселенців встановлювалося, зокрема, Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 8 січня 1945 року. Відповідно до цієї Постанови спецпереселенці користувалися всіма

190

правами громадян Союзу РСР за винятком таких обмежень: без доз­волу коменданта спецкомендатури Наркомату внутрішніх справ за­боронялося відлучатися за межі району розселення; у триденний термін глава сім'ї або особа, яка його замінює, зобов'язана була по­відомляти до спецкомендатури про всі зміни, що відбулися в складі сім'ї (народження дитини, смерть члена сім' ї, втеча тощо); неухиль­но додержуватися встановленого режиму й громадського порядку в місцях поселення, підкорятися наказам спецкомендатури.

За порушення режиму та громадського порядку в місцях поселен­ня до спецпереселенців застосовувалось адміністративне стягнення у вигляді штрафу до 100 крб. або арешту до 5 діб.

Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відпо­відальність за втечу з місць обов' язкового та постійного поселення осіб, виселених до окремих районів СРСР під час Великої Вітчизня­ної війни" від 26 листопада 1948 року у зв'язку з тим, що під час пе­реселення чеченців, карачаєвців, інгушів, балкарців, німців, кримсь­ких татар та інших не був визначений строк їх виселення, встанов­лювалося безстрокове переселення у віддалені райони Радянського Союзу цих осіб без права повернення до традиційних місць прожи­вання.

За самовільний виїзд, утечу з місць обов' язкового поселення об­винувачені в позасудовому порядку (справи розглядалися Особли­вою Нарадою при Міністерстві внутрішніх справ СРСР) каралися каторжними роботами терміном 20 років. Особи, які:

1) дають притулок утікачам чи сприяють їх утечі;

2) винуваті у видачі дозволів на повернення до місць традицій­ного проживання;

3) допомагають в облаштуванні в місцях традиційного прожи­вання, притягувалися до кримінальної відповідальності поз­бавленням волі на термін 5 років.

Іншим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 березня 1952 року постановлялося, що засуджені, які відбули покарання за різні злочини у виправно-трудових таборах, колоніях і тюрмах, ка-рачаєвці, інгуші, чеченці, калмики, балкарці, німці, кримські тата­ри, греки, іранці, турки, кулаки — жителі західних областей Украї­ни та Білорусії, Молдавської РСР і Прибалтики, учасники й пособ-ники націоналістичного підпілля, єговісти та інші особи, члени сімей яких були виселені на безстрокове поселення, по закінченню термі­ну покарання направлялися на спецпоселення під нагляд органів

191

Міністерства державної безпеки СРСР за місцем проживання їхніх сімей. На них поширювалася чинність Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року.

На підставі указів Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1956 року (греки, болгари, вірмени) та від 28 квітня 1956 року (кримські татари) виселені з території Кримської області особи звільнялися із спецпоселень без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна.

Рада Міністрів Української РСР 15 грудня 1956 року прийняла Постанову за № 1501-05 про недоцільність розселення на території Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей кримських татар та осіб інших національностей, які раніше прожи­вали в Кримській області.

Відповідно до Постанови Ради Міністрів Союзу РСР № 1439-649т від 5 липня 1954 року "Про зняття деяких обмежень в правовому по­ложенні спецпоселенців" зняті з обліку спецпоселення діти спецпе-реселенців до 16-річного віку включно, без застосування до них у по­дальшому обмежень. При звільненні із спецпоселення всім непов­нолітнім було оголошено під розписку, що зняття з них обмежень не має наслідком права на повернення до традиційних місць прожи­вання.

У післявоєнний час (1956, 1967, 1974 р.) низкою законодавчих актів були скасовані рішення державних органів у частині, яка місти­ла звинувачення, зокрема кримських татар, у зраді, їм надавалося право проживати на всій території Радянського Союзу. Так, 5 верес­ня 1967 року Постановою Президії Верховної Ради СРСР "Про відновлення права кримських татар та членів їхніх сімей проживати на всій території СРСР" щодо порядку застосування статті 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року роз'яснюва­лося, що громадяни татарської національності, які раніше проживали в Кримській області, та члени їхніх сімей відповідно до чинного зако­нодавства про працевлаштування і паспортний режим користують­ся правом проживання на всій території Союзу РСР. Водночас про­довжували діяти старі та прийняті певні нові нормативні акти, які унеможливлювали працевлаштування та прописку в Кримській об­ласті, зокрема йдеться про Постанову Ради Міністрів СРСР "Про обмеження прописки громадян у деяких населених пунктах Кримсь­кої області та Краснодарського краю" від 24 грудня 1987 року. Та­кими населеними пунктами визначалися лише у Кримській області

192

міста Алушта, Євпаторія, Керч, Севастополь, Сімферополь, Феодо­сія та Ялта (з населеними пунктами, що адміністративно підпоряд­ковувалися міським радам народних депутатів), а також населені пун­кти Бахчисарайського, Ленінського, Раздольненського, Сакського, Сімферопольського, Судацького та Чорноморського районів.

Своєю Постановою від 25 грудня 1990 року Верховна Рада Ук­раїнської РСР зупинила на території Кримської області дію зазначе­ної Постанови Ради Міністрів СРСР. На виконання цього Рада Міністрів Української РСР 25 січня 1991 року постановила, що про­писка громадян у Кримській області здійснюється в порядку, перед­баченому постановами Ради Міністрів СРСР "Про деякі правила прописки громадян" № 678 від 28 серпня 1974 року, "Про прописку членів сімей військовослужбовців" № 568 від 7 червня 1990 року та пунктом 3 Постанови Ради Міністрів СРСР "Про першочергові за­ходи щодо вирішення питань, пов'язаних з поверненням кримських татар у Кримську область" № 666 від 11 липня 1990 року.

Подальшим поштовхом політико-правової реабілітації раніше депортованих народів та активізацією процесів їх повернення до Кримської області стало прийняття Верховною Радою СРСР Декла­рації "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забез­печення їх прав" від 14 листопада 1989 року. У зазначеній Декларації Верховна Рада СРСР беззастережно засудила практику насильниць­кого переміщення цілих народів як найтяжчий злочин, який супере­чить основам міжнародного права, та гарантувала, що на держав­ному рівні більше ніколи не повториться нехтування прав людини та норм гуманності. Крім того, для відновлення прав народів, яких було піддано репресіям, порушувалося питання про прийняття від­повідних законодавчих актів.

Відповідно до Постанови Верховної Ради СРСР "Про скасуван­ня законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР " Про визнання незаконними й злочинними репресивних актів про­ти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпе­чення їх прав" від 14 листопада 1989 року" від 7 березня 1991 року Кабінет Міністрів СРСР однією Постановою від 6 червня 1991 року анулював усі постанови колишнього Державного комітету оборони СРСР і рішення Уряду СРСР щодо народів, до яких було застосова­но репресії та насильницьке переселення, що стало підставою для повернення до України німців, кримських татар, болгар, вірмен, греків тощо та їхніх нащадків.

193

Проте дотепер в Україні так і не створено законодавчої бази щодо відновлення прав раніше депортованих народів. Пункт четвертий Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введен­ня в дію Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" з дев'яти статей зазначеного Закону не по­ширив дію трьох статей: 3-ї (реабілітація всіх громадян, зокрема, з національних мотивів), 4-ї (поновлення в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, де вони постійно мешкали до репресій, з поширенням цього права на нащадків) та 9-ї (вирішення питань, пов'язаних із встановленням фак­ту адміністративного виселення, відшкодування матеріальних збит­ків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав гро­мадян) на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші), оскільки, як вважає Верховна Рада України, питання про реабілітацію цієї категорії гро­мадян вирішено Постановою Верховної Ради СРСР "Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР " Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав" від 14 листопада 1989 року" від 7 березня 1991 року.

Відсутність належних законів викликала активну нормотворчу діяльність Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим. Практичне вирішення питань, пов'язаних з та­кими етапами, як повернення, облаштування, адаптація та інтегра­ція раніше депортованих народів в українське суспільство, відбу­вається на підставі підзаконних актів виконавчої влади.

Набуття представниками раніше депортованих народів грома­дянства України здійснюється згідно із Законом України "Про гро­мадянство України". Забезпечення інших прав частково відбуваєть­ся на підставі законодавства про національні меншини. Зокрема, стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні" встановлює бланкетну норму про те, що питання про повернення на територію України представників раніше депортованих народів ви­рішуються відповідними законодавчими актами та договорами Ук­раїни з іншими державами.

Укладення Україною разом з іншими державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав (СНД) в Бішкеку 9 жовтня 1992 року Угоди про відновлення прав депортованих осіб, національних меншин і народів, а потім її ратифікація Постановою Верховної

194

Ради України 17 грудня 1993 року не вплинули на формування на­ціонального законодавства України у цій сфері. До цієї Угоди в Москві 17 травня 1996 року за участю України підписано Рішення, де держави-учасниці зобов'язалися вживати заходів для забезпечен­ня вирішення комплексу питань, необхідних для належної їх реалі­зації.

Неодноразові звернення державних органів України до інших держав — учасниць СНД щодо їхньої участі у фінансуванні облаш­тування раніше депортованих народів залишилися без належної відповіді.

Враховуючи, що Україна залишилася сам на сам з необхідністю розв'язання цієї успадкованої проблеми, неготовністю і небажанням республік колишнього Союзу РСР нести субсидіарну (солідарну) відповідальність, насамперед у фінансовій сфері, сумнівним бачить­ся на нинішньому етапі соціально-економічного розвитку України вирішення цієї гострої проблеми. Важке становище ускладнюється і тим, що внаслідок інфляційних та інших процесів у країнах виїзду репатріанти при переїзді в Україну втратили свої особисті заощад­ження, не можуть реалізувати житло, власниками якого вони є, не­суть значні транспортні та інші видатки.

Тому відповідно до Рекомендацій учасників парламентських слу­хань "Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації держав­ної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повер­таються в Україну", затверджених Постановою Верховної Ради Ук­раїни № 1660-Ш від 20 квітня 2000 року, Кабінетові Міністрів Ук­раїни необхідно на державному рівні ініціювати проведення міждер­жавних переговорів з питань повернення та облаштування раніше депортованих народів і національних меншин.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження за­ходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року" № 1370 від 31 серпня 2000 року Міністерству закордонних справ України та Міністерству юстиції України доручено активізувати співробітництво з держава­ми — учасницями СНД в рамках Угоди з питань, пов' язаних з по­новленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (Бішкек, 9 жовтня 1992 року).

Крім співробітництва з державами — учасницями СНД з проблем раніше депортованих народів Україна активно співпрацює з тими

195

державами, які на договірних засадах допомагають забезпечувати права національних меншин, що зазнали виселення за часів масових репресій. Так, Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні, що ратифікована законом від 18 липня 1997 року, передбачає, що Україна сприятиме особам німецького поход­ження та їхнім нащадкам, які були примусово переселені з території України і повертатимуться в Україну в період дії цієї Угоди, у по­верненні, поселенні в Україні та інтегруванні в усі сфери суспільно­го життя. Федеративна Республіка Німеччина зобов'язується підтри­мувати в межах своїх можливостей облаштування та інтеграцію в Україні зазначених осіб. Ці заходи стосуватимуться, зокрема, таких галузей:

• участі в розробці програм, економічної та фінансової підтрим­ки їх виконання;

• культурних заходів, зокрема, для зміцнення чи відродження знань рідної мови шляхом обладнання дитячих садків, шкіл та недільних шкіл, підвищення кваліфікації вихователів дитячих садків та учителів, а також відрядження вчителів та фахівців з педагогіки, кадрової та матеріальної підтримки німецькомов-них засобів масової інформації, молодіжного обміну, підтрим­ки загальних культурних програм;

• участі у заходах з розвитку інфраструктури та підготовки фахівців.

Зважаючи на належність осіб, які були депортовані, до певної на­ціональності законодавство України прирівняло раніше депортовані народи до національних меншин (стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні"). Відповідно до статті 3 Закону до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Питання статусу національних меншин в Україні, правові аспек­ти реалізації їхніх соціально-культурних прав, специфічних для цих етнічних груп, тісно пов'язані з міграційними процесами. Деклара­ція прав національностей України від 1 листопада 1991 року та За­кон України "Про національні меншини в Україні", забезпечуючи права осіб, які належать до національних меншин, як невід'ємну ча­стину прав людини, сприяють міжнаціональному мирові й злагоді, тим самим запобігаючи еміграції за етнічною ознакою. Діє прийня­

196

тий ще 1989 року Закон України "Про мови в Українській РСР", яким детально регламентується вживання як державної мови, так і мов національних меншин. Відповідним чином відображені права національних меншин в Основах законодавства про культуру, зако­нах України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про по­зашкільну освіту", "Про охорону дитинства", "Про охорону куль­турної спадщини", "Про дошкільну освіту" тощо.

Низка положень, які безпосередньо чи опосередковано стосують­ся міжнаціональних проблем, міститься, зокрема, в законах України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", "Про сво­боду совісті та релігійні організації", "Про об'єднання громадян", "Про громадянство України".

Вперше на найвищому юридичному рівні зафіксовано існування в Україні поряд з національними меншинами корінних народів (статті 10, 119 Конституції України) і їхні права віднесено до най­важливіших питань суспільних відносин, які мають визначатися вик­лючно законами України (пункт 3 частини першої статті 92 Консти­туції України).

У конституціях Радянського Союзу поняття "корінні народи" було відсутнє. Нині, як і в Україні, у Російській Федерації права ко­рінних народів гарантує її Конституція (розд. 69, 72). Росія на рівні закону визнала корінними народами двадцять шість нечисленних ет­нічних груп Півночі Російської Федерації.

Щодо забезпечення прав корінних народів певний досвід мають Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, Нова Зеландія. Державні орга­ни цих країн визнають право на самоврядування або автономію ко­рінних народів у вирішенні ними їх власних внутрішніх та місцевих питань; досконало розроблені й впроваджені законодавчі акти сто­совно самоврядування, представництва в органах законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, Скандинавські країни, в яких прожи­ває корінний народ саамі — Фінляндія, Норвегія, Швеція, — мають парламенти саамі, корінний народ Нової Зеландії — майорі також має гарантоване представництво у парламенті.

Згідно з формулюванням статті 11 Конституції України держава сприяє, зокрема, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігій­ної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Аналіз тексту Основного Закону України свідчить, що юридично не­зрозуміло: хто такі "корінні народи" в Україні, їх кількість, критерії визначення поняття "корінний народ", який у них правовий статус,

197

чи можуть раніше депортовані народи визнаватися корінним наро­дом?

Дотепер у правових актах національного й міжнародного рівнів не закріплено чіткого загальноприйнятого визначення юридичного змісту поняття "корінний народ" як суб'єкта правовідносин, що є значною перепоною для розробки й прийняття відповідних право­вих положень.

Необхідно юридично розмежувати правовий статус "національ­них меншин" і відповідний статус "корінних народів". На таке відокремлення в національному законодавстві України з метою його відповідності міжнародно визнаним підходам і міжнародно-право­вим нормам орієнтують міжнародні документи, в яких права корін­них народів та права національних меншин викладено окремими па­раграфами.

Першим міжнародно-правовим документом, безпосередньо спря­мованим на захист прав корінного населення та населення, яке веде племінний або напівплемінний спосіб життя в нових незалежних дер­жавах, стала прийнята 1957 року Конвенція МОП № 107.

Згодом Міжнародною організацією праці ця конвенція була пе­реглянута і в 1989 році замінена оновленою Конвенцією "Про ко­рінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалеж­них країнах" № 169. Конвенція № 169 порівняно з Конвенцією № 107 посилює норми стосовно визнання традиційних цінностей, інсти­тутів і звичаєвого права; поглиблює поняття "земля" і "територія", встановлює нові положення про право на природні ресурси, які містяться в землях корінних народів, право повернення на землі пра­щурів, з яких вони були виселені; запроваджує право на самоіденти-фікацію, право на консультації і участь у справах, право визначати власні пріоритети, положення про міжнародні контакти й співробіт­ництво.

Проте на універсальному рівні визначено лише приблизний набір об' єктивних критеріїв, що визначають поняття корінного народу, зокрема в проекті Декларації ООН про права корінних народів, роз­робленому Робочою групою Комісії з прав людини ООН. Для виз­нання народу корінним необхідна відповідність одній або кільком умовам:

а) проживання на землі предків або принаймні на частині цих зе­мель;

б) спільне походження з групами, які споконвіку населяли ці землі;

198

в) спільна культура в цілому або в деяких її конкретних виявах (таких як релігія, племінний спосіб життя, належність до пев­ної спільноти корінного народу тощо);

г) мова (використання власної мови як єдиної мови, рідної мови, мови, яка застосовується для спілкування у родинних стосун­ках, або як основна, переважна, звичайна, спільна);

д) проживання у певних регіонах країни або у певних регіонах світу; інші істотні умови.

Однією з основних вад проекту зазначеної Декларації є те, що вона не враховує різних аспектів (історичних, географічних, національних тощо) проблематики корінних народів у різних країнах і регіонах світу, що суперечить принципу універсальності цього документа, який має бути прийнятний для всіх і, що важливо, для України, особливо у контексті проблеми кримськотатарського народу.

Центральним питанням проекту Декларації ООН про права ко­рінних народів є положення про право корінних народів на самовиз­начення. Міжнародне право містить лише загальні посилання на це право, не розкриваючи ні змісту, ні сфери його застосування. Зокре­ма, в Конвенції МОП № 169, яка не може вважатися універсальною, оскільки ратифікована незначною кількістю держав, для набуття статусу "корінного народу" немалого значення надається принципу самоідентифікації, інакше кажучи, власного бажання мати такий статус.

У статті 2 Конвенції МОП № 169 зазначається, що "самоіденти-фікацію народів як корінних або племінних треба вважати фунда­ментальним критерієм для визначення груп, які підпадають під дію цієї Конвенції". У статті 8 проекту Декларації ООН про права корін­них народів закріплюється: "корінні народи мають колективні й індивідуальні права на збереження та розвиток власної ідентичності саме як корінних народів і на визнання їх такими".

Ґрунтуючись на суб'єктивному елементі самоідентифікації наро­дом себе як корінного, кримськотатарський народ намагається здо­бути статус корінного народу, а не бути однією з національних мен­шин України.

Постановою Верховної Ради України "Про рекомендації учас­ників парламентських слухань "Проблеми законодавчого врегулю­вання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були де­портовані і добровільно повертаються в Україну" ті права, за від­

199

новлення яких кримські татари вели активну боротьбу протягом кількох десятиліть в умовах колишнього Союзу РСР, визнано як су­купність прав корінного народу, насильницьки висланого зі своєї історичної батьківщини. Історична батьківщина кримських татар, на якій вони сформувалися як етнос, перебуває на території і під юрисдикцією Української держави.

Конституція України визначила Україну як унітарну державу (частина друга статті 2), про що свідчить також аналіз статті 133 Ос­новного Закону України, згідно з якою Автономна Республіка Крим, поряд з областями України та містами Києвом і Севастополем, що мають спеціальний статус, є невід'ємною складовою частиною дер­жави Україна та системи її адміністративно-територіального уст­рою, а не тільки територіального, із єдиним Українським народом — громадянами України всіх національностей.

Згідно з пояснювальною запискою Голови-доповідача ООН, пра­во корінних народів на самовизначення вважається здійсненим, якщо вони через своїх представників реально беруть участь в уп­равлінні демократичною державою і не потерпають від будь-яких перешкод для свого розвитку чи від дискримінації.

Актуальність цих політичних та правових проблем зумовили про­ведення Верховною Радою України 5 квітня 2000 року парламент­ських слухань "Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну". Враховуючи надзвичайну складність роз­в'язання питань, пов'язаних із масовим порушенням прав людини і прав народів на території колишнього Союзу РСР, та з метою виз­начення основних підходів і принципів щодо розробки відповідних законопроектів, Постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 року схвалено рекомендації учасників парламентських слухань законодавчій гілці влади, Президентові України й органам виконав­чої влади.

Верховній Раді України необхідно наповнити конкретним зако­нодавчим змістом ті положення статей Конституції України, згідно з якими на території України поруч із титульною нацією визнається існування корінних народів і національних меншин.

Враховуючи весь спектр і складові етнополітичної ситуації в Ук­раїні, Президентові України як главі держави, гаранту дотримання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина реко­

200

мендовано реалізувати комплекс заходів з метою подальшої гармо­нізації міжнаціональних відносин, досягнення міжетнічного спокою, забезпечення прав кримськотатарського народу і національних мен­шин, що зазнали насильницької депортації, на здійснення реабілі­тації та повернення в місця історичного проживання. Президентові України рекомендовано вивчити питання про підписання Конвенції МОП № 169.

Кабінет Міністрів України має завершити розробку і внести на розгляд парламенту законопроект про концепцію державної етнона-ціональної політики, передбачивши в ньому комплекс правових і ет-нополітичних засад, підходів та управлінських дій, спрямованих на реалізацію конституційних положень щодо прав корінних народів, національних меншин і повернення депортованих, вдосконалювати нормативну базу для впорядкування питань, пов'язаних із повернен­ням, облаштуванням раніше депортованих, задоволенням їхніх со­ціально-економічних та культурно-освітніх проблем.

Разом з Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого само­врядування Кабінет Міністрів України має розробити і здійснити за­ходи, що стосуються забезпечення депортованих, які повертаються в Україну і поселяються у сільській місцевості, землями сільськогос­подарського призначення, а з Фондом державного майна України — створити повноцінні можливості для участі цієї категорії осіб у по­дальших процесах приватизації майна. Планується переглянути співвідношення розподілу капіталовкладень для облаштування ре­патріантів різних національностей з метою переорієнтації їх на тих, хто вже повернувся в Україну.

У міжнародній сфері передбачено активізувати проведення кон­сультацій для подальшого залучення допомоги в облаштуванні де­портованих з боку інших держав, міжнародних організацій і фондів, розглянути можливість використання інвестиційних форм допомоги.

Парламентською Асамблеєю Ради Європи у Страсбурзі 5 квітня 2000 року на тринадцятій сесії докладно розглядалися проблеми ре­патріації й інтеграції кримських татар. З метою уникнення соціаль­ної деградації кримських татар, які повертаються, Парламентською Асамблеєю Ради Європи 5 квітня 2000 року прийнято Рекомендацію 1455 (2000) "Репатріація та інтеграція кримських татар", яка визна­чила конкретний перелік заходів, для виконання яких потрібні, зок­рема, програми міжнародної допомоги та сприяння, на підставі вив­

201

чення досвіду застосування Рамкової конвенції про захист націо­нальних меншин 1955 року, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 року, Гаазьких рекомендацій 1996 року щодо освітніх прав національних меншин, а також рекомендацій, затверд­жених в Осло в лютому 1998 року стосовно лінгвістичних прав на­ціональних меншин, розробка або інтенсифікація спеціальних схем у сфері освіти й працевлаштування.

Для забезпечення ефективного представництва кримських татар в органах державної влади та органах місцевого самоврядування Автономної Республіки Крим звернено увагу Кабінету Міністрів Ук­раїни та регіональної влади Автономної Республіки Крим на вивчен­ня досвіду інших держав — членів Ради Європи у сфері представниц­тва національних меншин та корінних народів.

Остання рекомендація пов'язана з офіційним визнанням традицій­ного представницького органу кримських татар — Меджлісу крим­ськотатарського народу. Це дасть юридично обґрунтовану можли­вість залучення Меджлісу до прийняття політико-правових рішень, до будь-яких переговорів та обговорень, що стосуються долі крим­ськотатарського народу.

Відповідно до цієї рекомендації Указом Президента України № 573 від 7 квітня 2000 року затверджено Положення про Раду представ­ників кримськотатарського народу (далі — Рада), яка є консульта-тивно-дорадчим органом при Президентові України.

Основними завданнями Ради, що у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, Ка­бінету Міністрів України та зазначеним Положенням, є:

• аналіз і прогнозування політико-правових, соціально-еконо­мічних, культурних та інших питань, пов' язаних з повернен­ням, облаштуванням, адаптацією депортованого кримськота­тарського народу та його інтеграцією в українське суспіль­ство, підготовка і внесення пропозицій Президентові України щодо вирішення цих проблем, а також з питань фінансування державних і республіканських програм, пов' язаних з повер­ненням в Україну, облаштуванням кримських татар, їх пра­цевлаштуванням, а також щодо визначення пріоритетних на­прямів використання коштів на такі цілі;

• участь у реалізації заходів щодо вирішення політико-правових, соціально-економічних, культурних та інших проблем, по­в'язаних з поверненням, облаштуванням, адаптацією депорто­

202

ваного кримськотатарського народу та його інтеграцією в ук­раїнське суспільство;

• участь у розробленні проектів актів законодавства України та державних програм з питань, пов'язаних із поверненням, адап­тацією депортованого кримськотатарського народу та його інтеграцією в українське суспільство і збереженням його етні­чної, культурної, мовної та релігійної самобутності;

• аналіз стану виконання законів України, актів Президента Ук­раїни та Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і рішень Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань, пов' язаних з поверненням кримських татар, і внесення відпо­відних пропозицій;

• сприяння узгодженню позицій громадських організацій крим­ських татар, консультативно-дорадчих органів й органів дер­жавної влади з метою ефективного вирішення політико-пра-вових, соціально-економічних, культурних та інших проблем, пов'язаних з поверненням, адаптацією депортованого кримсь­котатарського народу та його інтеграцією в українське сус­пільство.

Раду очолює голова, якого призначає на посаду та звільняє з по­сади Президент України. Персональний склад Ради та Положення про неї затверджує Президент України за поданням голови Ради.

Рада в межах своїх повноважень приймає рішення, які мають ре­комендаційний характер. Рішення Ради приймаються відкритим го­лосуванням простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів Ради.

На підставі пропозицій Ради в установленому порядку можуть бути прийняті відповідні акти й дані доручення Президентом Укра­їни, Кабінетом Міністрів України, підготовлені та внесені на розг­ляд Верховної Ради України законопроекти.

Рада працює у місті Сімферополі. Організаційне забезпечення її діяльності здійснює Представництво Президента України в Авто­номній Республіці Крим. Матеріально-технічне та фінансове забез­печення здійснює Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Таким чином, при безумовному засудженні Українською держа­вою злочинних актів проти раніше депортованих народів у галузі поновлення їх прав відсутня чітка комплексна державна політика, законодавчо не врегульовано процеси добровільного повернення

203

(репатріації), їх адаптації та інтеграції в українське суспільство, ігно­руються законні інтереси і права раніше депортованих осіб за націо­нальною ознакою та народів.

Українська держава має створити комплекс політико-правових умов, що гарантують збереження й розвиток раніше депортованих народів в Україні та їх рівноправну участь у політичному, правово­му, економічному й культурному житті держави.

Контрольні питання

1. З яких норм складається інститут репатріації в міграційному праві України?

2. Повернення (репатріація) репресованих осіб та їх правовий статус за законодавством України.

3. В яких формах відшкодовується шкода, завдана незаконними репре­сіями?

4. Визначте політичні, юридичні та інші проблеми, які впливають на вирішення питання раніше депортованих народів в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Анісімова М. Ф. Право на вільне пересування: відповідність українського законодавства євростандартам / Вісн. Запорізь­кого юрид. ін-ту МВС України: Наук.-практ. зб. / Гол. ред. М. В. Тищенко. — Запоріжжя, 1998. — 210 с.

2. Беліцер Н. Викорінення корінного народу: історичне минуле і перспективи // Демос. — 1995. — № 6.

3. Беліцер Н. Європейський досвід вирішення проблем національ­них меншин // Український часопис прав людини. — 1996. — № 3-4.

4. Беліцер Н. Сучасні уявлення про право народів на самовизна­чення в контексті політичного майбутнього посткомуністич­них країн Центральної та Східної Європи. — К., 1994.

5. Білуха Ю. Формування міграційного законодавства України // Український часопис прав людини. — 1997. — № 1.

6. Білуха Ю. Актуальні проблеми депортованих осіб та їх вирі­шення державними органами України // Біженці та міграція: Український часопис права і політики. — 1998. — № 3-4.

7. Бритченко С. Формування українського законодавства у сфері міграції // Біженці та міграція: Український часопис права і політики. — 1999. — № 2.

8. Буроменський М. В. Міжнародний захист прав людини та пра­ва біженців: Навч. посіб. — К., 2002. — 160 с.

9. Валеев Р. М. Видача преступников в современном междуна-родном праве (Некоторьіе вопросьі теории и практики). — Ка­зань: Изд-во Казанского ун-та, 1976.

10. Виноградова О. І. Видача (екстрадиція) осіб, які вчинили зло­чини // Адвокат. — 1999. — № 1.

11. Галенская Л. Н. Право убежища (международно-правовие вопросьі). — М.: Междунар. отношения, 1968. — 128 с.

205

12. Гудвин-Гилл Г. С. Статус беженца в международном праве: Пер. с англ. / Под ред. М. И. Левиной. — М.: ЮНИТИ, 1997. — 647 с.

13. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб. документів (1941-1998) / Кол. упоряд.: Ю. Білуха. (кер). — К.: Абрис, 1999. — 176 с.

14. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб. документів Автономної Республіки Крим (1989-1999) / Кол. упоряд.: Ю. Білуха. (кер.). — К.: Абрис, 1999. — 416 с.

15. Довгерт А. С. Правовое регулирование международньх тру-довьіх отношений. — К.: УМК ВО, 1992. — 248 с.

16. Дьомін Ю. Проблеми в роботі по реабілітації жертв політич­них репресій // Право України. — 1992. — № 4.

17. Кондратьєв Я. Ю., Римаренко Ю. І., Олефір В. І. Основи мігра-цієзнавства: Навч.-метод. посіб.. — К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. — 424 с.

18. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2002: У 3 кн. / Відп. ред. П. Б. Євграфов. — К.: Юрінком Інтер.

19. Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. — М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. — 816 с.

20. Конституции стран — членов СНГ: Сб. документов. — Ере-

ван, 1997.

21. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Голо­ватий. — К.: Право, 1996. — 544 с.

22. Костенко Н. И. Проблеми международно-правового регули-рования института вьдачи (зкстрадиции) // Государство и право. — 2002. — № 8.

23. Кряжков В. А. Права коренньх малочисленньх народов Рос-сии: методология регулирования // Государство и право. —

1997. — № 1.

24. Курс международного права: В 7 т. / Ред. кол. В. Н. Кудрявцев (гл. ред.). — М.: Наука, 1990.

25. Кузьменко О. Міри відповідальності як спосіб протидії неле­гальній міграції // Право України. — 2000. — № 3.

26. Лукашук И. И., Наумов А. В. Видача обвиняемих и осужден-ньх в международном уголовном праве: Учеб.-практ. посо-бие. — М., 1998. — 160 с.

27. Маланюк А. Г. Розгляд компетентними органами України кло­потань про видачу особи // Держава і право. — 2002. —

Вип. 16.

206

28. Мацко А. Екстрадиція та видворення в сучасному законо­давстві України // Біженці та міграція: Український часопис права і політики. — 1998. — № 1.

29. Мацко А. Аналітична довідка про вивчення законодавства і практики, що стосується виконання екстрадиції в Україні, в тому числі якою мірою дане питання стосується біженців // Біженці та міграція: Український часопис права і політики. —

1999. — № 1.

30. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. — М., 1994.

31. Международное право: Учебник / Под ред. Г. И. Тункина. — М.: Юрид. лит., 1982. — 568 с.

32. Международное право: Учеб. для вузов / Г. В. Игнатенко, В. Я. Суворова, О. А. Тиунов и др.; Под ред. Г. В. Игнатен-ко. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Вьісш. шк., 1995. — 399 с.

33. Мельник С. Шляхи формування міждержавної трудової мігра­ції в Україні // Україна: аспекти праці. — 1996. — № 2-3.

34. Миграция населения. Вьш. 1: Теория и практика исследования. Приложение к журналу "Миграция в России". — М., 2001. — 176 с.

35. Миграция населения. Вьп. 3: Международная миграция. При-ложение к журналу "Миграция в России". — М., 2001. — 112 с.

36. Миграция населения. Вьп. 4: Система иммиграционного кон-троля. Приложение к журналу "Миграция в России". — М., 2001. — 160 с.

37. Миграция населения. Вьп. 5: Стадии миграционного процес-са. Приложение к журналу "Миграция в России". — М., 2001.— 160 с.

38. Миграция населения. Вьп. 6: Миграционная политика. Прило-жение к журналу "Миграция в России". — М., 2001. — 176 с.

39. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри: (Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія / Упоряд. Ю. І. Ри­маренко; За ред. Ю. Римаренка. — К.: Довіра, 1998. — 912 с.

40. Можаев В. Трудовая миграция // Профсоюзьі и зкономика. — 1997. — № 5.

41. Мосьонз С. Характеристика міграційного законодавства та органів виконавчої влади у сфері міграції // Проблеми мігра­ції. Український інформаційно-аналітичний журнал. — 2002. — Т. 7. — Число 3 (21).

207

42. Основи державної міграційної політики України. — К., 1994. —

47 с.

43. Основи державної міграційної та етнополітики України: Сер. "До правової держави". — Вип. 3 / Укладач М. Томенко. — К., 1994.

44. Параховський Б. Кримськотатарська проблема: сучасний стан і перспективи її вирішення // Кримські студії. Інформ. бюл. —

2000. — № 1.

45. Пирожков С., Малиновська О., Марченко Н. Зовнішня мігра­ція в Україні: причини, наслідки, стратегії. — К.: Академпрес, 1997. — 128 с.

46. Пирожков С. И. Внешняя миграция в Украине: состояние и не-решеннье проблемь / Беженць и вьнужденнье переселенць в государствах СНГ: поиск решений в рамках Содружества / Под ред. В. И. Мукомеля, 3. Паина. — М.: Комплекс-Про-гресс, 1996. — 76 с.

47. Піскун О. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навч. посіб.. — К.: ПМ "Леся", 1998. — 360 с.

48. Піскун О. Свобода пересування — основний принцип міжна­родно-правового регулювання міграційних процесів // Про­блеми міграції. Український інформаційно-аналітичний жур­нал. — 1999. — Т. 4. — Число 4 (11).

49. Піскун О. Інтеграція кримськотатарського народу в українсь­ке суспільство: сучасні проблеми політико-правового врегу­лювання // Кримські студії. Інформ. бюл.. — 2000. — № 1.

50. Піскун О., Поворозник О. Досудовий та судовий захист біжен­ців та пошукачів притулку в Україні // Проблеми міграції. Український інформаційно-аналітичний журнал. — 2002. —

Т.7. — Число 2 (20).

51. Порядок виїзду з України і в'їзду в Україну. Правовий статус іноземців: Наук.-практ. коментарі та нормативно-правові акти / М. І. Хавронюк, Б. В. Прощаєв, М. І. Марченко, С. Г. Тро-фимов. — К.: Правові джерела, 1998. — 448 с.

52. Потапов В. И. Беженци и международное право. — М.: Меж-дунар. отношения, 1986. — 103 с.

53. Правовое регулирование миграционньх процессов в Украине: Информационно-справочное пособие. — К.: Атіка, 2002. —

328 с.

208

54. Правовий захист біженців та осіб без громадянства в Україні: Зб. документів. — К.: ВАІТЕ, 2001. — 310 с.

55. Прибиткова І. М. Основи демографії: Посіб. для студ. гума­нітарних і суспільних ф-тів вищ. навч. закл. — К.: АртЕк, 1997. — 256 с.

56. Прибиткова І. Повернення та реінтеграція кримських татар: гуманітарні проблеми і права людини // Біженці та міграція: Український часопис права і політики. — 1999. — № 2.

57. Прибиткова И. Правовие и гуманитарние проблеми реинте-грации ранее депортированних в Криму. — К.: ВАИТЗ, 1999. — 264 с.

58. Проблема беженцев в современном международном праве. —

М., 1996.

59. Проблема нелегальної міграції та транспортування мігрантів в Україні: Наук. доп. / Центр техн. кооперації для Європи та Центр. Азії, Міжнар. орг. з міграції; Упоряд. О. А. Малиновсь-ка. — К.: Бланк-Прес, 2000. — 120 с.

60. Система прописки: національний та міжнародний досвід. Міністерство юстиції України. — 2002. — 184 с.

61. Тищенко Я. Питання свободи пересування в Законі України " Про біженців" // Проблеми міграції: Український інформа­ційно-аналітичний журнал. — 2002. — Т. 7. — Число 3 (21).

62. Тодика Ю. Н., Ришняк Н. А. Правовой статус иностранцев и беженцев в Украине. — Харьков, 1997.

63. Тодика Ю. Н. Конституционно-правовой статус иностранцев и беженцев в Украине: Учеб. пособие. — Х.: Факт, 1999. — 104 с.

64. Чехович С. Б. Про вдосконалення державного управління у сфері міграції // Право України. — 1998. — № 4.

65. Чехович С. Інститут притулку як конституційно-правова га­рантія захисту прав людини // Право України. — 2000. — № 4.

66. Чехович С. Б. Юридичні аспекти міграційних процесів в Ук­раїні. — К., 2001. — 288 с.

67. Чехович С. Загальні засади правового статусу іноземців, осіб без громадянства та громадянина в правовій державі // Про­блеми міграції: Український інформаційно-аналітичний жур­нал. — 2002. — Т. 7. — Число 2 (20).

68. Чехович С. Право депортованого кримського народу на бать­ківщину // Проблеми міграції: Український інформаційно-ана­літичний журнал. — 2002. — Т. 7. — Число 3 (21).

209

69. Шаповал В., Крижанівський С. Інститут притулку в національ­ному праві // Проблеми міграції: Український інформаційно-аналітичний журнал. — 1998. — № 1.

70. Шульга Н. А. Великое переселение народов: репатрианть , бе-женци, трудовие мигранти. — К.: Ин-т социологии НАН Ук-раини, 2002. — 700 с.

З М І С Т

Тема 1. Поняття міграційного права України.......................... 3

Тема 2. Система міграційного права України

та його джерела.............................................................. 14

Тема 3. Джерела міграційного права України.......................... 19

Тема 4. Поняття та загальна характеристика

міграційно-правових відносин...................................... 27

Тема 5. Юридична відповідальність у міграційному праві

України........................................................................... 32

Тема 6. Поняття, класифікація міграції фізичних осіб

та мігрантів..................................................................... 39

Тема 7. Інститути в'їзду на територію України, виїзду за її межі та свобода пересування територією України людини і громадянина в міграційному праві України................ 45

7.1. Документи, які дають право громадянам України, іноземцям, особам без громадянства на перетинання державного кордону України та посвідчують особу .. 45

7.2. Віза — дозвіл (рішення) на в'їзд до України, транзитний проїзд через її територію і виїзд

з території України........................................................ 57

7.3. Умови та порядок в'їзду на територію України, виїзду за її межі, свободи пересування територією України громадян України, іноземців, осіб

без громадянства............................................................ 68

7.4. Конституційно-правові та законодавчі підстави обмеження права на в'їзд на територію України, виїзд

за її межі, свободу пересування територією України 80

Тема 8. Інститут імміграції в міграційному праві України...... 104

8.1. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців

та осіб без громадянства................................................ 104

211

8.2. Правовий статус іммігрантів в Україні........................ 118

8.3. Юридична відповідальність іммігрантів за порушення законодавства України.................................................. 147

Тема 9. Інститут притулку в міграційному праві України....... 152

9.1. Юридична природа та зміст права на притулок......... 152

9.2. Правовий статус біженців в Україні............................. 161

9.3. Особливості реалізації механізму надання, втрати

та позбавлення статусу біженця.................................... 174

Тема 10. Інститут повернення (репатріації) репресованих осіб і раніше депортованих народів у міграційному праві

України ........................................................................... 183

Список використаної та рекомендованої літератури.................. 205

ТЬе оиіііпе оґ іесіигез оп шідгаііоп іа№ оґ Икгаіпе №аз Ьазесі оп зіийуіпд оґ ргоМешз оґ ІедаІ гедиіаііоп оґ тідгаііоп ргосеззез, іЬеіг Йеуеіоршепі зіпсе іЬе Ііше оґ арргоуаі оґ Оесіагаііоп оп зіаіе зоуегеідпіу оґ 1990 Іііі ргезепі. II іпсіиііез асЬіеуешепіз оґ Икгаіпіап апй ґогеідп гезеагсЬ апсі гідЬі геаііхаїіоп оґ шідгаііоп іа№ оґ Икгаіпе, сопзійегз зузіетісаііу іЬе іЬеогеіісаі Ьазіз оґ ґогшаїіоп апсі Йеуеіоршепі оґ шідгаііоп іа№ оґ Икгаіпе апй ііз іпзіііиііопз.

Ьедізіаііуе апй оіЬег погшаїіуе апй іедаі асіз аге гергезепіей аз оґ Зеріеш-Ьег,1,2003.

Рог зіийепіз, розі-дгасіиаіе зіиіепіз, іеасЬегз оґ іа№ ЬідЬег ейисаііопаі езіаЬіізЬ-шепіз, зсіепіізіз, ехрегіз, ґог а №ійе гапде оґ геасіегз.агу оґ сгішіпаі апй іедаі іегшз, Ьаііп сгішіпаі апй іедаі іегшіпоіоду апй аізо іізі оґ гесошшепйей іііегаіиге.

Навчальне видання Чехович Сергій Болеславович

ЕЛЕМЕНТАРНИЙ КУРС МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Курс лекцій

Ейисаііопаі еііііоп СЬекЬоуусЬ ЗегЬіу В.

ЕЬЕМЕІЧТАКУ СОІШ8Е ОГ МIСЕАТIОN ЬА\У ОГ ІЖКАШЕ

ЬєсШгє соигае

Відповідальний редактор М. В. Дроздецька Редактор Л. М. Ліщинська Коректор О. П. Макаренко Комп'ютерне верстання Д. А. Варварін, Т. Г. Замура Оформлення обкладинки О. О. Стеценко

Підп. до друку 25.05.04. Формат 60х841/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 12,55. Обл.-вид. арк. 12,80. Тираж 3000 пр. Зам. № 4-150

Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП) 03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єктів видавничої справи ДК№ 8 від 23.02.2000

Друкарня ТОВ "Техніка ЛТД" 04119 Київ-119, вул. Білоруська, 36а

Свідоцтво ДК № 54 від 17.04.2000