|
Реферат на тему:
“Роль Адольфа Гітлера у світовій історії”
Якось одна людина мені сказала: "Послухайте, якщо ви це зробите, те тоді через шість тижнів Німеччина загине". Я говорю: "Що ви маєте на увазі?" – "Тоді Німеччина розвалиться". Я говорю: "Що ви маєте на увазі ?" – "Тоді Німеччини кінець". Я відповів: "Німецький народ у колишні часи витримав війни з римлянами. Німецький народ витримав переселення народів. Після німецький народ витримав великі війни раннього і пізнього Середньовіччя. Німецький народ витримав потім релігійні війни Нового часу. Німецький народ витримав потім Тридцятирічну війну. Після німецький народ витримав наполеонівські війни, визвольні війни, він витримав навіть світову війну, навіть революцію – і мене він теж витримає !"
Адольф Гітлер, 1938 рік
Майже без переходу, немов одна мить перемінила інше, зі смертю Гітлера і капітуляцією зник і націонал-соціалізм, начебто він був усього лише рухом, станом сп'яніння і катастрофою, що він же і породив. Не випадково в повідомленнях весни 1945 року нерідко фігурують вираження про раптом зниклі "чари", про "примару, що станула,": такого роду формули, узяті зі сфери магічного, наочно характеризували як на подив ірреальний характер режиму, так і раптову природу його кінця. Фахівці гітлерівської пропаганди невпинно повторювали про альпійські твердині, редути опору, а також про численні підрозділи вервольфов-"перевертнів" і пророкували продовження війни і після її закінчення – усе це виявилося блефом. Ще раз з'ясувався, наскільки ж націонал-соціалізм – та й фашизм узагалі – у своїй суті залежав від переважаючої сили, амбициозности, тріумфу, і яким непідготовленої був він, по суті, до моменту поразки. Недарма ж указувалося на те, що Німеччина була єдиною переможеною країною, що не породила ніякого руху Опору.
Це відсутність міцності не в останню чергу наочно просліджується і на поводженні ведучих діючих облич і функціонерів режиму. Насамперед хід Нюрнберзького процесу, а також наступних судових розглядів продемонстрував, за деякими виключеннями, явні старання ідеологічно дистанціюватися від того, що відбувалося, а злочинні діяння применшити чи заперечити, щоб у кінцевому рахунку усе – насильство, війна, геноцид – знайшло характер деякого страшного і дурного непорозуміння. Усе це сприяло створенню враження, начебто націонал-соціалізм зовсім не був явищем, що охоплював цілу епоху, а з'явився породженням спраги влади в однієї конкретної людини, а також комплексу почуттів заздрості і ненависті в одного неспокійного, прагнучого завоювань народу, тому що якби націонал– соціалізм мав глибокі корені у своєму часі і був одним з неодмінних рухів оного, та військова поразка не змогла б усунути і так круто відтіснити його в забуття.
Але ж він усього лише за якісь дванадцять років додав світу новий вигляд, і очевидно, що настільки могутні процеси навряд чи можуть бути достатнім образом пояснені капризом одинака, що дорвався до влади. Тому що тільки якщо цей одинак є фігурою, що інтегрує разнообразнейшие емоції, чи страхи інтереси, якщо волочуть його вперед могутні, прихожі з далеких далечіней енергії, стають можливими подібні події. У такім світлі ще раз вимальовується роль і значення Гітлера стосовно навколишнього його силам: існував гігантський, неупорядкований потенціал агресивності, страху, самовіддачі й егоїзму, що лежав у спокої і потребував лише того, щоб деяке владне явище розбудило, сфокусувало і використовувало його; цьому явищу був зобов'язаний той потенціал своєю ударною силою, з ним святкував він свої колосальні перемоги, але з ним же разом він і зник.
Однак Гітлер був не тільки фігурою, що об'єднала настільки багато тенденцій часу; у ще більшому ступені він і сам додавав подіям їхній напрямок, масштаби і радикальність. Завдячувало йому при цьому те, що його думки не були обтяжені якими–небудь попередніми умовами і що буквально усі – антагонізми супротивників, партнерів по союзі, нації, ідеї – він настільки ж холоднокровно, як і маніакально підкоряв своїм дивовижним цілям. Його екстремізм відповідав тієї внутрішньої дистанції, що він зберігав стосовно всіх сил. Багато чого говорить за те, що він – усупереч його стосовній ще до юнацьких років претензії, – так ніколи і не осмислив, що є історія; він бачив у ній свого роду навстіж відкритий для честолюбців храм слави. Змісту ж і правоти того, що відбувалося він не усвідомлював зовсім. І саме таким чином, з абстрагованою безтурботністю, йшов він на здійснення своїх задумів. У той час як інші державні діячі враховували реальність існуючого співвідношення сил, він відштовхувався від чистого місця: точно так само, як почав він без оглядки на існуюче проектувати новий мегаполіс Берлін, планувалося їм і повній перебудові Європи й усього світу; не тільки він сам прийшов з нізвідки – з нізвідки йшли і його думки. Не звертаючи уваги на границі на географічній карті Європи, що закріпилися в результаті воєн і зміни співвідношення сил, він переробив цю карту на свій лад, зруйнував держави і допоміг піднятися новим силам, викликав революції і поклав кінець століттю колоніалізму; в остаточному підсумку він гігантським образом розширив емпіричний обрій людства.
Домінуючим серед тих мотивів, у яких він стулявся із сильним плином духу часу, було незмінне почуття погрози: страх перед обличчям процесу знищення, жертвою якого були протягом століть багато держав і народи, але який тільки тепер, на цьому перехресті всієї історії. розвив універсальному, загрозливому всьому людству міць.
Ідея порятунку була для нього нерозривно зв'язана із самоствердженням Європи. поруч з який не існувало ніякої іншої частини світла, ніякої іншої скільки–небудь значної культури, всі інші континенти були лише географічними поняттями, простором для рабовласництва й експлуатації – порожніми площинами. Та й сам виступ Гітлера був одночасний і останнім гіперболізованим вираження європейського домагання залишатися хазяїном власної, а тим самим і всієї історії взагалі. У його картині світу Європа, у кінцевому рахунку, грала ту ж роль, що і німецький дух у свідомості пори його молодості: це була погроза, уже майже утрачена вища цінність.
І хоча сам він був фігурою демократичного століття, він уособлював собою лише його антиліберальний варіант, охарактеризований сполученням маніпуляції голосами шляхом плебісцитів і харизми вождя. Одним з неминущих гірких уроків листопадової революції 1918 року було усвідомлення того, що існує неясний взаємозв'язок між демократією й анархією, що хаотичні стани і є власним, непідробленим вираженням справжнього народовладдя, а сваволя – його законом. Звідси неважко витлумачити сходження Гітлера і як останню запеклу спробу удержати стару Європу в умовах звичної величі. До парадоксів явища Гітлера відноситься те, що він за допомогою краху намагався захистити почуття порядку й авторитету перед обличчям висхідної епохи демократії з її правами вирішального голосу для мас, емансипацією і розпадом національної і расової ідентичності. Але він виразив також і довго збирався протест проти знехтуваного егоїзму великого капіталу, проти коррумпирующей мішанини буржуазною ідеологією і матеріальним інтересом.
Не складає праці, розширивши ці представлення до глобального рівня, розпізнати в них ситуацію раннього етапу знаходження фашизмом своїх прихильників: це те маси середнього стану, що – на тлі загальних панічних настроїв – бачили себе в повільних задушливих їхніх обіймах, з одного боку, профспілок, а з іншого боку – універсальних магазинів, в обіймах комуністів і анонімних концернів. І, нарешті, явище Гітлера можна розуміти і як спробу твердження свого роду третьої позиції – між обома пануючими силами епохи, між лівими і правими. Це і додало його виступу той дволікий характер, що не охоплюється усіма визначеннями, такими як "консервативний", "реакційний", "капіталістичний" чи "дрібнобуржуазний". Знаходячись між усіма позиціями, він у той же час брав участь у них у всіх і узурпував їх существеннейшие елементи, звівши їх до власного, виняткового феномена. З його приходом до влади прийшов кінець і протиборству за Німеччину, початок якому було покладено після Першої світової війни Вільсоном і Леніним, коли один намагався залучити її на сторону парламентської демократії, а інший – на сторону справи світової революції; лише дванадцять років потому це протиборство відновилося і завершилося недавнім об'єднанням розділеної країни.
Хоча третя позиція, до якої прагнув Гітлер, і повинна була захопити весь континент, але її енергетичним ядром повинна була бути Німеччина: сучасна місія рейха полягала в тім, щоб дати утомленій Європі нові стимули і використовувати її як резервуар сил для світового панування Німеччини. Гітлер рвався надолужити упущене на імперіалістичній стадії німецького розвитку і виграти головний з можливих призів – гарантоване гігантською експансією влади на Сході панування над Європою, а завдяки цьому – над усім миром. Він виходив з того, що поділена земна куля незабаром уже не дасть можливості завоювати яку-небудь імперію, а оскільки він завжди мислив категоричними альтернативами, то йому представлялося, що доля Німеччини – або стати світовою державою, або ж "завершити існування... як друга Голландія і як друга Швейцарія", а може бути, навіть і "зникнути з обличчя землі чи стати народом-рабом, що обслуговує інших". Те розуміння, що його задум до безнадійної межі перенапружував сили і можливості країни, ніяк не могло скільки–небудь серйозно стурбувати його, тому що він вважав, що задача отут полягає в першу чергу в тім, щоб "змусити перед обличчям своєї долі німецький народ піти своїм шляхом до величі". Думка про зв'язаний з цим ризику загибелі Німеччини викликала в нього під час війни лише зауваження: "тоді буде все рівно".
Отже, і націоналізм Гітлера також не був однозначний, тому що він, не задумуючись, готовий був поступитися з інтересом нації. Але проте, цей націоналізм був досить інтенсивним, щоб викликати загальний опір. Тому що хоча Гітлер частково і виражав захисні емоції часу і континенту, а його гасла робили вплив далекий за межами країни, так що до Німеччини Гітлера з повагою, йому так ніколи і не удалося додати цьому своєму оборонному початку щось більше ніж вузький і твердий національний профіль. У ході своїх бункерних медитацій навесні 1945 року він якось назвав себе "останнім шансом Європи" і спробував у цьому зв'язку виправдати застосування насильства стосовно континенту: "Вона не могла бути скорена шармом чи силою переконання. Щоб її отримати, потрібно було її зґвалтувати". Але от саме шансом Європи Гітлер і не був: не було такого моменту, коли він зміг би, переступивши через себе, ввійти в гру дійсно в ролі політичної альтернативи. Хіба тільки під час війни, коли мова йшла про приблизно не позбавлену перспективу спробі додати кампанії проти Радянського Союзу європейську видимість, він розкрився як той заклятий ворог інтернаціоналізму, яким він починав, – людиною з, так сказати, глибокої європейської провінції.
Тим самим погляд ще раз звертається до до чудності суперечливого місця Гітлера в часі. Незважаючи на усю свою оборонну в принципі позицію, він довгий час вважався прогресивної по своїй суті, сучасною фігурою епохи, і його ореол був тоді у свідомості більшості його сучасників настільки ж незаперечним, як і та природа, якою він володіє в очах гнітючої частини нинішнього сприйняття. Сучасними й відповідальними духу часу здавалися 20–м і 30–м рокам і техніка, і колективні представлення про порядок, і монументальні пропорції, і войовничі позиції, і гордість людини з маси, і аура "зірки"; і однієї з причин успіху націонал-соціалізму було також саме те, що він спритно привласнив собі всі ці елементи. У тім же ряді стояли і командні жести великих особистостей; час сходження й успіхів Гітлера в значній мірі протікало під знаком цезаристских тенденцій, що доходили до тоталітарного культу вождя в сталінському Радянському Союзі й автократичному стилі Рузвельта. На цьому тлі Гітлер, відкрито і з принциповою гостротою заявивший про свою приналежність до такого типу володаря, здавався сигналом нових часів: він був рекламним щитом пафосу і здригання тих великих трибунів "століття мас", прихід яких передвіщав цій епосі Шпенглер. Примітно, що для публіки Гітлер і підкреслював – це завжди сильніше оптимістичний, звернений до майбутнього характер націонал-соціалізму, а не його регресивні риси, що стали предметом турбот головним чином Гімлера, Дарре, а також безлічі есесівських чинів.
Насправді ж, однак, Гітлер побоювався майбутнього; у "Застільних бесідах" у ставці фюрера він якось заявив, що радий, що йому довелось жити тільки на початку технічного століття, більш пізні покоління вже не будуть знати, "як прекрасний був колись цей світ". Незважаючи на усю свою орієнтовану на прогрес позу він був надзвичайно запізненою натурою, прихильної в основному образам, нормам і інстинктам XІ століття, що він і сприймав як найбільш значний період в історії людства. Та й у самій його кончині, який би невдало тривіальної і театральний вона ні показалася, відбилися ті дві сторони епохи, що його захоплювала і яку він одночасно ще раз представив: отут було щось від її гримучого блиску, що знайшов своє вираження в продирижированном їм по мотивах загибелі богів фіналі, але було і щось від її пошловатого характеру, коли він на манер потерпілого фіаско гравця лежав мерцем на дивані в бункері поруч з метрессой, його офіційною дружиною. Це з'явилося фіналом, що продемонстрував його випадання з часу і ще раз показавшим всю архаїчність самої його суті.
Феномен застиглости, з яким так часто зіштовхуєшся протягом усього цього життя, і знаходить саме на такім тлі своє щире значення: він хотів зупинити ту неповторну мить, яке виявляв собою світ у пору його, Гітлера, становлення. На відміну від фашистського типу взагалі, від Муссоліні, Морраса чи навіть Гімлера, Гітлер був спокушений не історією, а тим, що пережив він у період свого формування, – ознобом щастя і страху. Тому і порятунок, що він прагнув принести, неодмінно повинен був йти під знаком великого XІХ століття. Уся картина світу Гітлера, його маніакальні представлення про боротьбу за життя, про расу, простір, як і збережене в нього до самого кінця замилування ідолами і великими мужами його молодості, та й узагалі великими мужами, чиїм простим рефлексом волі і представлялася йому історія аж до останніх його днів, до абсурдних його надій, зв'язаних зі смертю Рузвельта в квітні 1945 року, – саме це, як і багато чого іншого, і характеризує всю міру його фіксації. Те ж саме позначається й у численних труднощях, що заважали йому уявити собі обрії поточного століття: постійно спливала в його виступах цифра, що лякає – 140 жителів на один квадратний кілометр, – якої він прагнув виправдати свої домагання на розширення "життєвого простору", розкриває його нездатність знайти сучасні по своїй суті рішення, спрямовані на завоювання, так сказати, внутрішнього життєвого простору, зриває з його маску поборника модернізації, принаймні, частково, як усього лише показний атрибут. У цілому ж світ, що вже стояв тоді на порозі атомного століття, залишався в його представленні ідентичним тому, на який – так заявляв він не без відтінку вдячної вдячності ще в лютому 1942 року – колись відкрив йому ока Карл Май.
Та й суть величі як такої він розумів на лубочний лад, у стилі старих пригодницьких романів, – в образі надлюдини-одинака. До його картини світу відноситься той момент, що він хотів бути не просто великим, а великим у манері, стилі і темпераменті людини мистецтва, і коли він в одній зі своїх мов проголосив "диктатуру генія", те явно мав при цьому у виді право на панування людей мистецтва. Примітно, що своє представлення про велич він бачив в образах Фрідріха Великого і Рихарда Вагнера – двох явищ, так само зв'язаних з художньою і політичною сферою, і визначав її як "героїчну". У принципі він розглядав велич як категорію, що виражає статичність і знайшла найкраще втілення в пам'ятниках, і не потрібно ніяких докладних спроб тлумачення, щоб знайти отут психопатичний характер. Відбиток цього лежав на всім поводженні вольової людини, як воно було засвоєно їм. Але скільки ж ховалося за цим апатії, нерішучості і нервозності. Подібним же чином штучної і натужний виглядала його аморальність, який він краще за все зрадив би холодність вільної, що володіє грубою силою натури – натури людини-пана, щоб сховати, скільки таємницею пристрасті до відплати переповняло його. Незважаючи на усю свою макіавелістську вільність, чим він так подобався самому собі, він, звичайно ж, не був вільний від утручання з боку моралі. Внутрішній холод, слабість нервів, які компенсувалися звичками надлюдини, – і в цьому розпізнається зв'язок Гітлера з пізньою буржуазною епохою XІХ століття, часом Вагнера і Ніцше.
Однак характерним для цього зв'язку було саме те. що вона була повна зламів і необычностей: незважаючи на усі свої дрібнобуржуазні похилості, він у дійсності не належав до цього світу, у всякому разі, його корені ніколи не досягали отут достатньої глибини, щоб він розглянув обмеженість, властиву йому. По цій же причині його оборонна реакція і була сповнена таких неприязних почуттів, і поетому–то він довів оборону світу, про захист якого говорив, до руйнування цього світу.
І все ж таки разючим образом цей звернений у минуле, зовсім очевидно сформований XІX–м століттям чоловік вивів Німеччину, так само як і чималу частину зараженого його динамізмом світу, у XX–і сторіччя: місце Гітлера в історії куди ближче до великих революціонерів, ніж до гальмувавших її консервативних багатіїв. Звичайно, свої вирішальні стимули Гітлер черпав із прагнення перешкодити приходу нових часів і шляхом внесення великого, всесвітньо–історичного виправлення повернутися до вихідної точки всіх помилкових доріг і оман: він – як це він сам сформулював – виступив революціонером проти революції. Але та мобілізація сил і волі до дії, який зажадала його операція по порятунку, надзвичайно прискорили процес емансипації, а перенапруга авторитету, стилю, порядку, зв'язана з його виступом, саме і послабило узяті ними на себе зобов'язання і привело до успіху ті демократичні ідеології, яким він протиставляли таку запеклу енергію. Ненавидячи революцію, він став, на ділі, німецьким феноменом революції.
Звичайно, саме пізніше, вже з 1918 року в Німеччині йшов процес гострих змін. Але цей процес проходив половинчато і надзвичайно нерішуче. І тільки Гітлер додав йому ту радикальність, що і зробила процес по суті революційним і кардинально змінила застиглу й утримувану в рамках визначених авторитарних соціальних структур країну. Тільки тепер, під впливом домагань фюрерської держави, зникли поважні інститути, були вирвані зі звичних зв'язків люди, усунуті привілеї і зруйновані всі авторитети, що не виходили від самого Гітлера чи не були санкціоновані ним. При цьому йому удалося або погасити страхи, що супроводжують звичайно розрив з минулим, або перетворити їх в енергію на користь суспільства, оскільки він умів досить достовірним образом піднести себе масам як всеосяжний авторитет, але головним отут з'явилося те, що він ліквідував найбільш конкретну форму прояву страху перед революційним майбутнім.
Звичайно, було пущено в хід насильство. Але він ніколи – із самого початку – не робив ставку тільки на грубу силу. З набагато великим успіхом Гітлер протиставив міфу про світову революцію й об визначальний хід історії силі пролетаріату свою власну, конкуруючу з цим ідеологію. Клара Цеткін бачила прихильників фашизму в першу чергу в розчарованих людях усіх шарів, у "найбільш старанних, сильних, рішучих, відважних елементах усіх класів", і от Гітлерові й удалося об'єднати їхній усіх у новому могутньому масовому русі. У всякому разі, ідеологічна ініціатива в 30–і роки перейшла на якийсь час від Москви до Берліна, і утопія про класове примирення виявилася настільки явно сильніше утопії про диктатуру одного класу над всіма іншими, що Гітлер зміг залучити на свою сторону значні загони навіть пролетаріату і включити їх у строкатий склад своїх прихильників, де були люди всіх класів, усіх категорій свідомості і майнового положення.
Як фігура соціальної революції Гітлер, отже, являє собою явище, чиє неодноразово відзначалася "подвійна суть", не виявляється ніде настільки виразно, як саме в цьому зв'язку. Тому що не можна сказати, що революція, що була справою його рук, виявилася нібито всупереч його намірам: революційна думка про "відновлення", про перетворення держави і суспільства у вільну від конфліктів, по–бойовому споєну "народну спільність" була домінуючої завжди. Володів Гітлер і волею до змін, і представленням про мету, і готовністю до з'єднання воєдино того й іншого. Обставини, що супроводжували націонал-соціалістичну революцію, її пряма радикальність і удавана позбавленої програми всеїдність легко можуть служити підставою для того, щоб назвати її натхненника і керівника революціонером, тому що з більш близької відстані майже всі процеси насильницьких перетворень бачаться "кривавим шарлатанством". Тому і панування Гітлера випливає, може бути, розглядати не ізольовано, а як терористичну, у визначеному змісті якобінську фазу в ході тієї широкомасштабної соціальної революції, що привела Німеччину в ХХ століття.
І все–таки отут не може не виникнути сумнів: чи не була ця революція в більшій ступені випадковою, сліпою і позбавленою мети, чи не лежали в основі змін не довгі міркування, а лише волюнтаризм і безоглядність Гітлера, недостатнє розуміння їм того, чим буде Німеччина в плані її соціальної, історичної і психологічної своєрідності, і чи не мав він на думці, волаючи до яскравих образів минулого, усього-на-всього порожній традиціоналізм, що допомагав йому ховати за декораціями у фольклорному дусі жах перед майбутнім?
Не в останню чергу ці сумніви породжуються схильністю націонал-соціалізму ідеологічно виряджатися в максимально "консервативні" одяги. От що він не мав намір робити ні при яких обставинах, так це реставрувати доіндустріальну державу привілеїв, і ніякі маскаради не повинні затьмарювати той факт, що він – усупереч своїй амбіції відновити німецьке минуле, його достоїнство, його аристократію – за допомогою радикального насильства вштовхнув країну в сучасність і раз і назавжди відрізав зворотні шляхи в те авторитарно-державне минуле, що завдяки охоронному темпераменту німців трималися відкритим, незважаючи на всі соціальні зміни. Парадоксально, але тільки з ним у Німеччині завершилося XІX століття. І яке би враження не робив Гітлер, він був сучасніше чи хоча б рішучіше по своїй орієнтації на сучасність, чим усі його внутрішньополітичні антагоністи. Трагічність консервативного Опору саме і полягає в тім, що в його учасників розуміння моралі багато в чому перевершувало розуміння політики: там авторитарна, глибоко погрязша у своїй романтичній запізненості Німеччина вела безперспективну війну із сучасністю. Перевага Гітлера над усіма його суперниками, включаючи і социал-демократів, ґрунтувалося саме на тім, що він гостріше і рішучіше їх усвідомив необхідність змін. Заперечення їм сучасного світу проходило саме під знаком сучасності, а своєму афекту він додав риси духу часу. Та й той розлад, чиє жертвою став він як революціонер, цілком їм усвідомлювався; з одного боку, він відплачував належне заслугам німецької социал – демократії за те, що в 1918 році була усунута монархія, але, з іншого боку, говорив про "тяжкі страждання", що заподіюються будь-яким суспільним поворотом. А в кінцевому ж рахунку внутрішньо бажання назвати його революціонером цілком зв'язано, напевно, з тим, що ідея революції представляється свідомості в тісній єдності з ідеєю прогресу. Але панування Гітлера не залишило незачепленої і термінологію, і одним з наслідків цього не в останню чергу є і те, що поняття революції позбавилося отут тієї моральної амбіції, на яку воно довго претендувало.
Однак націонал-соціалістична революція захопила і зруйнувала не тільки застарілі соціальні структури; не менш глибокими були її психологічні наслідки, і, можливо, саме в цьому полягав її найважливіший аспект: вона докорінно змінила усе відношення німців до політики. До цього німецький народ цурався політики й орієнтувався на приватні погляди, якості і мети; успіх Гітлера був частково зв'язаний з цим. А тривалих періодів, що кидається в очі протягом, відсутність людей, що виступають лише при нагоді і як би здалеку як пасивний елемент, як чи інструмент декорація, відбиває щось від традиційного німецького стримування від політики, що в психологічному плані так грало на руку режиму і було уміло використане ім. Тому що в цілому нація, який дозволялося тільки марширувати, тягти в знак вітання руки й аплодувати, сприймала себе не стільки Гітлером виключеної з політики, скільки урятованої від її. Усьому набору цінностей – таких як " третій рейх ", народна спільність, вождізм, чи доля велич – були гарантовані масові рукоплескания не в останню чергу саме тому, що вони означали відмовлення від політики, від світу партій і парламентів, від вивертів і компромісів. Мало що сприймалося і розумілося настільки спонтанно, як схильність Гітлера мислити категоріями героїки, а не політики, трагіки, а не соціальності і заміщати Вульгарну зацікавленість гнітючими містичними сурогатами. Про Рихарда Вагнера сказано, що він робив музику для людей без музичного слуху, з тим же правом можна сказати, що Гітлер робив політику для аполітичних.
Вороже відношення німців до політики Гітлер використовував двояким образом: спочатку він безупинною тотальною мобілізацією змусив людей втягтися в суспільну сферу, і хоча це в гнітючій ступені йшло під знаком одурманюючих масових свят, що саме і мали своєю метою сповісти весь політичний інтерес, він усе-таки не міг перешкодити тому, що тим самим була породжена нова сфера переживань: уперше нація послідовно відчужувалася від свого приватного світу. Нехай режим допускав чи вимагав лише ритуальних форм участі – але свідомість то вони все-таки змінювали. У результаті ж, у підривних діях соціальної революції, валився і весь звичний німецький інтер'єр, уся сфера особистого достатку буттям з її мріями, її відчуженим від усього мирського щастям і тугою за політикою без політики.
Але, з іншого боку, і шок політичної і моральної катастрофи країні, уплинув на зміну її свідомості. Освенцим з'явився символом фіаско приватного німецького світу і його езопової самозабутньості. Звичайно, це правда, що більшість німців нічого не знало про те, що діялося в таборах знищення і уж, у всякому разі, було куди гірше інформоване про цьому, ніж світова громадськість, з кінця 1941 року безупинно одержувала всі нові тривожні свідчення цього масового злочину. З німецької сторони це підтверджується фразою Гиммлера щодо того, що німецька громадськість є політично недостатньо зрілої, щоб зрозуміти заходу для винищування, і, отже, СС зобов'язані "віднести таємницю із собою в могилу". Відсутність у людей реакції на чутки, що ходили, не можна зрозуміти, не приймаючи в увагу традицію, що здавна вважала сферу політики винятковою компетенцією держави.
У тій же площині лежить і одна з причин тяги німців до того, щоб забути усе, що було до 1945 року. Тому що витиснення зі своєї пам'яті Гітлера означало – хоча б частково – і подолання якоїсь форми життя, розставання з особистим світом і тим типом культури, що тривалий час представляв цей світ. І все–таки в Німеччині, та й в інших країнах теж, фашистські чи родинні їм тенденції продовжують жити: у першу чергу деякі психологічні передумови, нехай і не мають легко розпізнаваної зв'язки з націонал-соціалізмом чи навіть виступаючі під незвичними, здебільшого лівими прапорами, так само як і визначені соціальні й економічні умови. Найменш живучими виявилися ідеологічні передумови, такі як, наприклад, націоналізм міжвоєнної пори, стурбованість із приводу втрати статусу великої чи держави панічний антикомунізм. Як реакцію на перехід від стабільних, фіксованих порядків до позбавленого твердих гарантій майбутньому сучасних суспільств окремі фактори, які сприяли фашистським рішенням, будуть зустрічатися доти, поки буде продовжуватися криза пристосовності. Але гігантська тінь, що відкидали табори знищення, затьмарює пізнання того, якою мірою явища, про які мова йде, зв'язані з епохальними чи навіть загальними потребами людей, зі страхами перед майбутнім, мотивами опору, щоб усі могло стати по–іншому і відновилася свого роду природний стан.
Ці аспекти подій довгий час залишалися відтиснутими в тінь. Моральне збурювання заслоняло розуміння того, що ті, хто йшов за Гітлером, хто організовував торжества і варварські злочини, були людьми, а не чудовиськами. А, що прокотилися по усьому світі хвилювання кінця 60–х років знову виявили багато елементів, з якими раз у раз зустрічаєшся в описах обстановки передфашистських часів: афект, спрямований проти цивілізації, тяга до стихійності, захопленості й образності, безудержність молоді і естетизація насильства. Вірно, звичайно, що отут усе рівно залишається дистанція величезного розміру, та й усі збіги між цими явищами і тими ранніми рухами кінчаються там, де встає питання об слабких і пригноблених – питання, на який у фашизму немає відповіді. Коли Гітлер назвав себе "найбільшим визволителем людства", те він примітивним образом послався на "навчання, що рятує, про незначність окремо узятої людини". Однак не слід також забувати, що в минулому фашистський синдром навряд чи виступав коли–небудь, у чисті, утримуючі всі його елементи формі і що завжди можливо його різкий перехід у нові різновиди.
Оскільки фашизм іде своїми коренями в почуття кризи епохи, він знайде свій кінець тільки із самою епохою. Тому що він у настільки значному ступені являє собою реакцію і запеклий оборонний рефлекс, той самій його природі присущий, що і передумови, на яких він базується, і є усього лише передумовами, тобто фашистські рухи бідують більше, ніж інші політичні угруповання, у видатному вожді. Саме він акумулює всі негативні емоції, називає по імені ворогів, звертає депресію в сп'яніння і приводить безсилля до свідомості їм своєї сили. До найбільш значних досягнень Гітлера і відноситься саме те, як великі перспективи зумів угадати він у кризі нервів і використовувати їх; як ніхто іншої, зумів він підкорити собі ідеологічні і динамічні можливості міжвоєнних років. Але з його кінцем усе це неминуче зникло, і зведені в ступінь, сфальсифіковані і цілеспрямовано введені в дію почуття негайно повернулися до свого розслабленого, неупорядкованого первісного стану.
Ця нездатність до виживання відчутна на всіх рівнях. Як би ні підкреслював Гітлер надособистісний аспект своєї задачі, як би не напирав він на свою місію і як би ні видавав себе за знаряддя Провидіння, вище свого часу він так і не піднявся. Оскільки він не міг дати ні вселити віру картини прийдешнього стану світу, ні надії, що не надихає мети, так і жодна з його думок не пережила його. І ідеї, що він завжди використовував лише як інструменти, залишилися після нього порваними і скомпрометованими. Цей великий демагог не залишив після себе ні єдиного слова, ні єдиної формули, що запам'ятовується, точно так само не дійшла до сьогоднішнього дня ні єдина його будівля, а він настільки жадав стати найбільшим архітектором усіх часів; не залишилося навіть запланованих їм величних руїн. У черговий раз отут проявилося, яке романтичне непорозуміння лежало в основі розумінь, що уже незабаром після так називаного захоплення влади стали висуватися найбільш завзятими радикалами в рядах НСДАП: "мертвий Гітлер руху потрібніше, ніж живий"; коли–небудь йому варто було б зникнути в тумані легенди, і його труп не повинний бути знайдений, щоб він "для віруючих мас завершився таємницею". Ні, знову підтвердилося – і це стало особливо ясним на переломному етапі війни, – що без каталізуючої сили Гітлера не було б нічого, а без особистої присутності "великого" фюрера миттєво зникло усе: воля, мета, згуртованість. У Гітлера не було таємниці, що виходила б за рамки його безпосереднього сьогодення. Люди, чия прихильність і замилування були їм завойовані, йшли не за баченням – вони завжди йшли за силою, і в ретроспективі це життя представляється безупинним викидом гігантської енергії. Вплив цієї енергії був величезним, страх, що вона вселяла, – безприкладним, але понад це в пам'яті мало що залишилося.
|
