Гризуни: ондатри, щурі, миші, бобри, ховрахи.
Гризуни.
Гризуни – найбагатший на види ряд ссавців. Це дрібні та середні за розміром тварини. Ці тварини здатні швидко розмножуватися. Тверда їжа стирає й притупляє зуби, особливо різці. Через те у ссавців, які споживають тверду рослинну їжу, зуби мають особливу будову. Такі тварини вигризають їжу різцями й старанно перетирають кутніми зубами. Іклів у них немає, різці великі й гострі. Спереду вони вкриті товстим шаром емалі, через те не тупляться навіть від дуже твердої їжі. Під час гризіння різці верхньої та нижньої щелеп дотикаються і сточуються – більше з того боку, де немає емалі ( або де вона тонша ). Різці, хоч би як сильно сточувалися, завжди однакового розміру, бо ростуть протягом усього життя тварини.
Ондатра.
Батьківщина ондатри – Північна Америка. У 1928 році її було завезено з Канади до Росії. За порівняно короткий час вона розселилася на величезних просторах, прижившись майже скрізь від Крайньої Півночі до жаркого субтропічного поясу. В Україні її розводять з 1944 року. Ондатри живуть у великих і малих озерах, затонах, болотах, прісних і солонкуватих річках, де споруджують свої хатки з рогозу та інших водяних рослин. Поселення цих звірят знайти легко. Їхні оселі, заввишки з метр і майже стільки ж завширки, мають конусоподібну форму. Всередині є одна або й кілька камер. У центрі споруди міститься гніздо. Дитинчата зазвичай народжуються з листопада по квітень. У виводку буває від одного до одинадцяти малюків, котрих мати годує до місяця. Самиці можуть завагітніти, коли ще годують, тож приносять щороку по кілька виводків, чим і пояснюється численність ондатрових популяцій.
Ондатра просто створена для життя у воді. Плаває вона легко й швидко. Кремезне 30-сантиметрове тіло мчить водною гладінню, як маленька торпеда. На задніх лапах, пальці котрих з’єднані невеликою плавальною перетинкою, є товсті жорсткі волосини, що утворюють так звану плавальну торочку і забезпечують краще відштовхування у воді. Голий лускатий хвіст, завдовжки понад 20 сантиметрів, сплющений і править за кермо. Коли ондатра пірнає, складки шкіри затуляють вушні отвори. Звіря може пробути під водою кілька хвилин. На суходолі воно незграбне й, бігаючи, швидко стомлюється. Живиться ондатра переважно болотною рослинністю, іноді поїдає і жаб, молюсків та дрібних рибок. Вона цінується за гарне й тепле хутро. Ондатра приносить велику користь тим, що поліпшує кисневий режим для риб у водоймі: взимку робить у кризі отвори, а влітку знищує жорсткі водорості. Одне слово, людина має дбати про ондатру.
Щури.
Навіть нині ці кмітливі, хитрі й спритні істоти становлять серйозну проблему для малих і великих міст. А в середні віки вони були справжнім стихійним лихом. Свого часу натураліст Руссенель порівнював появу цих тварин з навалою Чингісхана та Атилли. Їх винищували сотнями, тисячами, використовуючи отруту, вогонь, окріп, навіть відлучали від церкви, прикликаючи на них прокляття небес.
То хто ж ці страхітливі істоти? Найзвичайнісінькі щури, або пацюки. Живуть вони повсюди, а особливо добре їм ведеться біля людини. Вони понад усяку міру ненажерливі і плодючі. Одна самиця щура здатна за рік привести близько сотні собі подібних. Тож вони практично незнищенні.
Найвідоміші щури – чорний і сірий. Останнього іноді називають голландським корабельним щуром. Чорний пацюк завдовжки 35 сантиметрів, з котрих 19 припадає на хвіст. Сірий, відповідно, 42 і 18 сантиметрів. В обох видів легендарне бойове минуле. Чорні щури тероризували в середні віки всю Європу, пожираючи харчові запаси й прирікаючи на голодну смерть цілі міста. Сірі пацюки здійснили 1727 року похід від Каспійського моря до Італії. Щури величезними зграями рушили на захід після землетрусу. Їх не зупинила навіть повноводна Волга, в якій вони гинули тисячами. Дорогою багатьох зжерли хижі птахи, вовки й лисиці, але то була лиш незначна частина незліченної армії. Того року було знищено багато ланів та складів з продовольством, безліч людей і тварин зегризено на смерть. На одній паризькій бойні протягом місяця знищили 16000 цих істот.
Щури виживають у найскрутніших обставинах. Вони напрочуд живучі – їх не беруть ні морози, ні вода, ні навіть радіація. Так, на одному з островів, де проводилися випробування ядерної зброї, жили щури. Через рік після ядерного вибуху вони не тільки не зникли, а й надзвичайно розмножилися, ставши завбільшки понад метр.
Головні недруги щурів, окрім людей, - кішки й деякі породи собак. До того ж, пацюки поїдають одне одного, чим сприяють власному винищенню. Буває, що батьки пожирають своїх дітей, і навпаки. У щурів існує дуже цікаве явище – так званий щурячий король. Насправді, це клубок переплетених хвостами й лапками щурів, що іноді містить у собі до 50 особин. Живуть вони лише за рахунок підношень інших щурів, оскільки самі не можуть рухатися. Це явище досі є загадкою для вчених.
Щури дуже кмітливі істоти. Свою кмітливість і відвагу вони проявляють насамперед у добуванні їжі. Ось як, наприклад, пацюки крадуть яйця. Один щур охоплює яйце передніми лапами, а другий тягне його за хвоста до нори. Дуже оригінально добувають вони і сметану з банок і вузьких посудин. Щур опускає туди свого хвоста, а потім дає іншим його облизувати. Для людини щури небезпечні тим, що переносять жахливу хворобу – чуму. Це одна з причин непримиренної з ними боротьби. Потерпати, що цей вид вимре, не доводиться, бо щури дуже швидко набувають імунітету до різних отрут. Деякі вчені вважають, що після ядерної війни на землі залишаться тільки таргани й щури.
Миші.
Миші видаються симпатичнішими за щурів. Проте, шкоди вони завдають не менше. Окрім того, ці істоти розносять жахливу хворобу – холеру. Тому люди так наполегливо їх винищують.
Найпоширеніші три види мишей. Перший – хатня миша, що живе в сільських оселях і навіть у міських помешканнях, завдаючи людям чимало клопоту. Завдовжки вона разом з хвостом до 18 сантиметрів. Другий вид – лісова, а третій – польова миші. Способом життя всі три види схожі між собою, причому віддавна відома людині хатня миша легко приручається. Лагідна й жвава, вона неабияк тішить господарів. Деякі хатні миші навіть уміють співати й заливаються трелями, що нагадують пісню молодої вільшанки. Шкода, яку робить хатня миша, навіть не в тому, що вона краде їстівні припаси, а в тому, що нівечить книжки й меблі.
Розмножуються ці гризуни надзвичайно швидко. Протягом року одна самиця приводить до 45 мишенят.
Лісова миша поширена по всій Європі й Середній Азії. Вона така сама спритна, як і хатня, але вміє ще й стрибати. Польова миша живе на величезній території від Рейну до Західного Сибіру. Це найменш спритна з усіх мишей, зате найдобродушніша. Живиться вона збіжжям, комахами, червами. Ця істота не тільки прудко бігає, а й вміє лазити по стеблах. Найцікавіше, що польова миша будує свої гнізда на зразок пташиних, вправно звиваючи їх з прутиків.
Бобер.
Бобер віддавна користується загальною пошаною як вправний чотириногий будівник і лісоруб. Він став не тільки уособленням працелюбності й наполегливості, а й багато чого навчив людей, які запозичили у нього деякі методи й інженерні вирішення при будівництві гребель. П’ять мільйонів років тому предки бобрів могли позмагатися з самим ведмедем. Теперішні бобри, звісно, значно менші. Доросла особина важить 20-30 кілограмів при довжині 120 сантиметрів, а деякі старші самці заважують до 45 кілограмів. Близько 15-18 сантиметрів загальної довжини бобра припадає на унікальний хвіст завширшки 15-18 сантиметрів.
Бобри – чудові плавці. Відштовхуючись від води дужими задніми лапами, вони розвивають швидкість до 10 кілометрів на годину. Цілком імовірно, що саме боброві перетинчасті лапи надихнули винахідника ластів для плавання. Передні, досить маленькі, лапи бобра позбавлені перетинок, зате мають довгі міцні кігті для копання. Плаваючи, бобер стискає передні лапи в кулачки й відгортає ними все, що йому заважає. Ними ж він носить гілки й глину, притискаючи їх до грудей і нижньої щелепи. Від холоду бобра рятує товстий шар жиру й густа гарна шерсть, за якою він старанно доглядає, розчісуючи роздвоєними кігтями задніх лап. Аби хутро не намокало, бобер змащує його маслянистою рідиною зі своїх залоз. Бобри, що живуть біля великої річки чи озера, нерідко викопують собі нору в крутому березі. А уславилися вони тим, що роблять у струмках греблі і зводять неприступні хатинки-острівці. Для будівництва й споживання бобри використовують вільху й осику, що густо росте понад берегами. Дерева вони валять, перегризаючи стовбур. Тоненьку вільху бобер перегризає десятьма укусами. Відгризені шматки він переносить у зубах на будову й втикає гострими кінцями в дно. Інші цурпалки вкладає так, щоб їх не віднесло течією. Помалу над річкою здіймається рівний вал з хмизу, пригнічений задля певності важкими, до 15-18 кг каменюками. Довершує будову глина, листя та всілякий непотріб.
Якось у США виявили боброву греблю шість метрів заввишки, а завдовжки всього десять метрів. А ось біля містечка Нью-Гемпшир знайшли греблю завдовжки 1200 метрів, а в загаті за нею було збудовано 40 бобрових хатинок.
У XIX сторіччі бобри ледь не зникли через моду на їхнє розкішне хутро. Врятувало їх те, що ця мода невдовзі минула, і було ухвалено закон про охорону цих тварин. Бобри почали так швидко плодитися, що в деяких районах завдавали справжньої шкоди, затоплюючи поля, дороги й лісові ділянки. У таких випадках їх доводиться відловлювати й переселяти у віддалені місця, де вони можуть, нікому не заважаючи, будувати свої греблі.
Ховрахи.
Ховрахи належать до родини гризунів. Ці маленькі симпатичні створіння водяться у степах України, Казахстану, Приволжя та на Північному Кавказі. Живуть ховрахи в норах завглибшки від 80 до 150 сантиметрів. У кінці нори вони облаштовують затишні гніздечка із сухої трави. Дуже часто можна побачити ховраха, що завмер біля входу до своєї нори. Він стоїть на задніх лапках, немов стовпчик чи кам’яна фігурка. Та варто наблизитись до нього, як над степом пролунає тривожний посвист. Умить безліч фігурок, що якусь секунду тому стояли нерухомо, зникають в норах.
Існує кілька видів ховрахів. Найпоширеніші – малий, крапчастий, європейський, жовтий, рудуватий, великий та червонощокий ховрахи (перші водяться в Україні ). Живляться вони сочистими частинами степових трав, цибулинами рослин та насінням. Споживають вони також і комах, таких, як сарана, коники, жуки й гусінь. У посушливу пору це маленьке звірятко робить у пошуках корму переходи на відстань 7-10 кілометрів. Попри свою миловидність, ховрахи – одні з найбільших шкідників. Вони поїдають колоски зернових культур, роблять спустошливі набіги на лісонасадження. Ховрахи за запахом знаходять і викопують посаджені жолуді, насіння клена, ліщини, абрикосу та інших порід дерев. На осінь і зиму ховрахи забивають вхід до нір землею і впадають у сплячку. У цей час вони нічого не їдять. Більше того, перебувають у близькому до смерті стані. Температура тіла падає до 1-2 градусів тепла. Серце ледь б’ється – 5 ударів на хвилину. Так вони можуть перебувати більш як півроку. Іноді сон триває до 9 місяців. За цей час вони втрачають до половини своєї ваги. Прокинувшись на весні, ховрахи зігріваються до нормальної температури (38-40 градусів), проривають вертикальний хід і вибираються назовні. Невдовзі самиці приводять 6-7 ховрашків.
|
