Міністерство освіти і науки України

Коломийське медичне училище ім.І.Я.Франка

Робота

до диференційованого заліку

”Розвиток медичних знань у Візантії”

Виконала : Бортейчук Р.Дм.

Викладач : Негрич

Марія Іванівна

2001 р.

Епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальних суспільно-економічних відносин для переважної більшості країн Європи, частково й інших континентів, припадає на середні віки. В той час як Західна Римська імперія, внаслідок завоювань тевтонами, кельтам, готами, перебувала в стані економічного і культурного занепаду, східна частина Римської імперії – Візантія зберігала і розвивала ще протягом віків здобутки античної культури, зокрема і в галузі наукової медицини. Лікарям-ученим Візантії належить велика заслуга складання збірників, в яких вони крім своїх спостережень вміщували цитати з творів багатьох античних авторів – спеціалістів з медицини. Автором одного з найвідоміших збірників був Орібазій з Пергами (326-403), двірський лікар імператор Юліана.

Орібазій уклав збірних “Синопсис” з 72 книг класичних літературних праць, в який увійшли окремі праці Гіппократа, Герофіла, Еразістрата, Галена. Виняткове значення збірних Орібазія має для історії хірургії. Він наводить праці багатьох хірургів, які без цього залишалися б невідомими для історії медицини. Серед хірургів він згадує Антіллу, Філагрія – авторів відомих методів операції аневризм, якими користується і сучасна хірургія.

З 72 книжок збірника Орібазія до нас дійшло лише 17. В них знаходимо перший опис слинних залоз, більш докладно описано жіночі статеві органи. Орібазій вже визнав незаперечний авторитет Галена; з нього, можна сказати, починається галенізм.

Збірник Акція Амідського (VI ст. н. е.) складається з 16 книжок. Найважливішими з наведених у збірнику є праці Архігена і Посідонія, в яких зроблено першу спробу пов’язати нервові, психічні захворювання із захворюванням мозку. Посідоній розрізняв передній, середній і задній мозок. В передньому мозку він локалізував уявлення, в середньому – розум, в задньому – пам’ять, виходячи з того, що порушення кожного з цих видів діяльності мозку може наставати окремо, назалежно від іншого.

Зберігся збірник з 7 книжок Павла Егінського (VII ст. н. е.) Павло Егінський – учень школи в Олександрії, де він з великим успіхом продовжував лікарську діяльність і після захоплення цього міста арабами. Його збірник класичних медичних праць з додатком власного великого досвіду, головне в галузі хірургії, було перекладено на арабську, пізніше на латинську мови, і він широко використовувався в медичних школах ще в ХV-XVI ст.

З лікарів-учених Візантії найоригінальнішим був Олександр Тралєсський (526-605), родом з Ефеса, лікар імператорського двору. Йому належать праці, зібрані в 12 книгах, в них описано з багатьма новими деталями ряд нервово-психічних захворювань, очні та кишкові захворювання. Серед останніх найдокладніше описано кишкових паразитів. Він вважав, що лікар повинен передусім запобігати захворюванням, з’ясовувати причини їх, на що мало звертали уваги в ті часи. “На хворого він повинен дивитися, як на місто в облозі і намагатися врятувати його всіма засобами науки й майстерності, - писав Олександр Тралєсський. – Призначення сильних проносних, припікання, масивні кровопускання – це кара для хворого, а не лікування. Потрібно, вибавляючи хворобу, не вибавити самого хворого. Одне з важливих завдань лікаря – запобігти хворобі”.

Олександр Тралєсський створив велику школу, серед його учнів були вихідці і з слов’янських земель – Болгарії, Сербії, Хорватії, які входили до складу Візантії.

На противагу Риму у Візантії медицина і медична професія були у великій пошані. Оскільки нова християнська релігія вважала догляд за хворими за велику чесноту, медицину вивчали широкі кола освічених людей як серед світських, починаючи з імператора, так і серед духовних – аж до патріарха. Імператор Еммануїл І Комнен вважав себе настільки компетентним у медицині, що особисто лікував свого великого гостя імператора Німеччини Конрада ІІІ. Медицину вивчали й жінки, які працювали в шпиталях. За статутом, при всіх грецьких монастирях були шпиталі. У монастирі Пантократора, заснованому в 1112 р. імператором Іваном ІІІ, працювало 10 лікарів, з них 3 хірурги і 7 помічників.

Вчені-лікарі Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх хвороб, гінекологію, педіатрію, воєнну хірургію. Вихованцем Олександрійської шокли Ніколаєв Міренсом, який був лікарем імператора Михайла ІІІ Палеолога, було складено фармакопею (1261 р.) з 2655 лікувальних формул, яка була основою для західної медицини до 17 ст. Паризький медичний факультет переглянув її лише в 1651 р. В ІХ ст. у Константинополі було організовано першу в світі вищу школу типу університету. Серед інших наук у цій школі викладали й медицину. Одночасно подібну школу було засновано в Болгарії у м.Охрімі лікарем Кліментом (помер у 916 р.).

З часом умови для розвитку науки у Візантії ставали дедалі гіршими. Крім заворушень соціального характеру в самій імперії, постійних війн з різними завойовниками, які зазіхали на цю багату країну, духовні сили народу витрачалися на боротьбу з різними “єресями” – ухилами в новій, ще не цілком оформленій, державній релігії – християнстві, яке, ставши ортодоксальним, дедалі більше пригнічувало людський розум.

Християнство офіційно змінило культ греко-римських богів у Візантії за часів правління імператора Константина (306-337). За християнським вченням, земне життя само по собі є лише перехідний стан удосконалення душі для блаженства в загробному житті. Культ здорового красивого тіла, земних радощів, який був властивий світоглядові античних греків і римлян, змінився культом “убивання плоті”. Все, що робить життя радісним, світлим – від диявола. Наука, на погляд представників церкви, - “служниця богослів’я”, все, що належить знати людині, відкрито їй у святому письмі, у творах отців церкви і визнаних нею авторитетів давніх часів, яких свого часу “бог сподобив” і відкрив їм істину. Всі нові відкриття в науці викликали підозру, все, що хоч найменшою мірою відрізнялося від догм церкви, вважалося “єрессю”. Таке ставлення церкви до наук з усією жорстокістю виявилося в Західній Європі, де церкву очолили римські папи, створивши з часом наймогутніше в історії людства релігійне обєднання – католицьку церкву, від тяжкого, реакційного впливу якої народи багатьох країн ще не повністю звільнилися і до наших днів.

У перші часи, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони влаштовували в них притулки для хворих, людей похилого віку, калік. Перші такі притулки-лікарні були засновані вірменами в Кесарії (Мала Азія) в 369 р. та візантійською імператрицею Євдокією в 400 р. в Єрусалимі. Найбільшою лікувальною установою тих часів був шпиталь в Константинополі. У шпиталі були окремі відділи для хірургічних хворих та хворих на гарячку. На чолі цих відділів стояли досвідчені лікарі. Вони мали помічників, спеціально підготовлених для догляду за хворими. Кількість ліжок у шпиталі обчислювалась багатьма сотнями. З прийняттям на Русі християнства звичай організації при монастирях притулків для хворих перейшов і в нашу країну. Візантія в історії медицини, як і в інших галузях культури. відіграла видатну роль в передачі античної спадщини в країни Сходу та Європи. Особливий вплив вона мала на розвиток медицини слов’янських народів, Вірменії, Грузії.