Паралельно з освітніми вчитель висуває і розв'язує оздоровчі завдання. Для цього він здійснює комплекс заходів, що забезпечують сприятливий вплив виконуваних на уроці фізичних вправ на організм учнів. Щодо цього велике значення має:

• правильне дозування фізичних навантажень;

• належні гігієнічні умови проведення занять;

• організація занять у природних умовах;

• загартовуючі процедури;

• дотримання вимог до форми учнів та стану обладнання.

Велику увагу під час виконання фізичних вправ слід приділяти поставі й диханню. Адже від правильного положення тіла, своєчасного вдиху і ви­диху залежить не тільки оздоровчий ефект, а й успішне засвоєння вправ.

Розв'язання оздоровчих завдань потребує особливої організації занять з учнями, віднесеними за станом здоров'я до спеціальних медичних груп, тимчасово звільнених від фізичних навантажень, і з тими, хто пропустив кіль­ка занять через хворобу. Оздоровчий ефект занять передбачає усунення травматизму, який, на жаль, іноді трапляється. Досвід показує, що викорис­тання засобів профілактики, раціональна побудова уроків дають змогу звести до мінімуму це негативне явище. Успішна реалізація заходів профілактики можлива лише за умови вивчення причин виникнення ушкоджень. Найбільш характерними причинами травм є:

• недогляди в організації занять (нераціональний розклад уроків, пе­ревантаженість спортивних споруд );

• хиби в методиці проведення занять (відсутність індивідуального підходу, порушення правила поступового збільшення навантажен­ня тощо);

• погане матеріально-технічне забезпечення;

• порушення гігієнічних норм, несприятливі метеорологічні умови;

• недотримання вимог лікарського контролю;

• втома та зниження уваги учнів.

Розв'язуючи оздоровчі завдання, учнів навчають методів контролю й оцін­ки стану організму, що має велике значення для організації і самостійного використання учнями засобів фізичного виховання.

Реалізуючи оздоровчі завдання паралельно з освітніми, вчитель періодич­но акцентує на них увагу, окремо формулює і записує в конспекті. Наприклад, він може перевірити поставу, вміння дихати під час виконання вправ; на окре­мих уроках доцільно розучувати комплекси вправ для стопи, правила загартування тощо.

Оздоровча спрямованість уроків, інших форм фізичного виховання ще часто має стихійний, формальний характер, не має чітко визначеної системи. Проте вчителі-новатори мають багатий досвід, що дає змогу по-новому піді­йти до питань зміцнення здоров'я, привести в дію резерви, здатні суттєво вплинути на поліпшення здоров'я і фізичне виховання учнів загалом. Повчаль­ним у цьому розумінні є досвід роботи вчителя з Краматорська В. Авраменка, який запровадив у своїй школі так звану "фізкультуру босоніж" — з елемента­ми йоги, автотренінгом, інгаляцією парами відварів із лікувальних трав .

Оригінальність, практична новизна в поєднанні з науковим обгрунтуванням характеризують діяльність учителя із Зеленограда В. Похлєбіна, який впровадив у шкільну практику незвичні форми і методи загартування дітей. Учитель тримає в полі зору питання харчування, здійснює роздільне навчан­ня, починаючи з першого класу, а кращим спортзалом вважає природу, де проводить заняття цілий рік за будь-якої погоди. У навчальному журналі існує графа "здоров'я". Учнів, які не хворіли протягом року, преміюють подарун­ками, нагороджують спеціальними дипломами.

Отже, виконання будь-якої фізичної вправи не варто розглядати лише з по­зиції механічного переміщення окремих частин і тіла загалом; усі дії повинні зачіпати психофізіологічні системи, філософські аспекти пізнання світу і себе в ньому, а це вимагає по-новому підійти до виконання вправ та інших оздо­ровчих процедур, адже в розроблених людством системах фізичного виховання (спартанській, еллінській, давньосхідних) фізичні вправи завжди поєднувалися з певним способом життя і духовним самовдосконаленням. Такі ж принципи поклав в основу своєї системи, широко відомої під назвою "Дєтка", П. Іванов[5]. Цей самобутній "філософ тіловиховання" з Луганщини нині має багато послідовників.

Виховні завдання

У процесі фізичного виховання, як і в будь-якому іншому цілісному педа­гогічному процесі, розв'язуються не тільки специфічні, але й загальні завдання соціальної системи виховання, які забезпечують єдність фізичного і духов­ного вдосконалення особистості.

Під єдністю фізичного і духовного розвитку людини ми розуміємо те, що нормальний розвиток особистості неможливий без рухової діяльності, а також те, що рухова діяльність набуває значення одного з факторів справж­нього людського розвитку лише за умови одухотвореності (натхненності), котра об'єктивно зумовлює взаємозв'язок всіх видів виховання, зокрема, фі­зичного, розумового, морального, естетичного. Розглядати їх як окремі види виховання недопустимо, бо в житті вони тісно взаємопов'язані як єдині сто­рони цілого.

Отже, вчитель на уроках фізичної культури має необмежені можливості впливати на становлення особистості учнів. Ці можливості закладені у са­мій специфіці предмета. 1 якщо вчитель управляє цим процесом, висуває виховні завдання, то він досягає позитивного результату: прищеплює дітям культуру, інтелігентність, доброзичливість, прихильність, милосердя, фор­мує національні почуття. Якщо цей процес відбувається стихійно, то можна отримати навіть негативний ефект.

Спостереження на уроках довели, що частина вчителів не приділяє на­лежної уваги психологічній підготовці учнів. Важливе значення у психологічній підготовці повинно надаватися спрямуванню зусиль учнів на виконання завдань І навчання їх управляти своїм станом. Наприклад, робити вольову настанову на виконання запланованого навантаження, мобілізувати сили на подолання втоми, страху тощо.

У кожній людині, починаючи з дитинства, закладено могутній фізичний потенціал, який нерозривно пов'язаний з її духовною силою. Цей потенціал спрацьовує лише за умови, коли сама дитина повірить у нього. До такого висновку прийшов учитель із Рівного Віктор Макарчук.

Одне з чільних місць у виховній роботі на уроках повинно належати при­щепленню школярам потреби у фізичному самовдосконаленні. Потреба — це психологічний стан, що характеризується прагненням особистості до пев­них дій. Вони сприймаються як необхідна умова існування. Отже, у процесі виховання необхідно формувати у школярів такий стан, котрий характеризу­ється прагненням до занять фізичними вправами задля розвитку власних здібностей, зміцнення здоров'я.

Опановуючи знання, вміння і навички, учні взаємодіють одне з одним, з учителем, формують ставлення до самих себе, до дисципліни, праці, речей. Таких стосунків багато, і вони повинні бути предметом постійної уваги вчителя. Учитель їх бачить, корегує, контролює, спрямовує в потрібне русло. Ці сто­сунки треба проектувати, але вчитель зобов'язаний реагувати і на ті форми поведінки, які виникли зненацька, використовуючи їх для морального вдоско­налення дітей і підлітків. Учитель фізичної культури не може пройти повз недбале ставлення до природи, допустити неохайність в одязі, дозволити собі образливий тон і насмішку на адресу учня, що незадовільно виконав вправу.

Велике виховне значення мають традиційні форми організації уроку, які вчитель повинен постійно тримати в полі зору, висуваючи до учнів такі вимоги:

• ретельна підготовка до уроку, шанування праці на уроці, відпові­дальне ставлення до навчального часу;

• дотримання трудової дисципліни на уроці — умова успішних спі­льних дій;

• дотримання норм етики у взаєминах — вираз взаємоповаги, необ­хідної для ефективного навчання;

• організація взаємоконтролю і взаємодопомоги — форма прояву колективізму;

• дбайливе ставлення до обладнання, інвентаря — вираз турботи про матеріальні цінності суспільства;

• чітке виконання команд, шикувань — у мова успішних колективних дій;

• участь у підготовці і прибиранні приладів, місць занять — колек­тивні дії самообслуговування;

• дотримання вимог єдиної форми, емблеми — прояв почуття відпо­відальності за успіхи і невдачі свого колективу;

• сувора заборона висміювати невдачі товаришів, натомість співпе­реживання як елемент гуманізму.

Велике значення у виховній роботі на уроках мають традиції. Найсприят­ливішими для закладення традицій є перші уроки. На них формуються основи свідомої дисципліни, правильні взаємовідносини в учнівському ко­лективі, виробляється діловий ритм навчальної роботи, формуються взаємовідносини вчителя й учнів, певне ставлення юнаків і дівчат до слів учителя. Із перших уроків учитель повинен тримати себе впевнено, твер­до, доброзичливо, не метушитись, не опускатись до моралізування, докорів. Щоб уникнути неприємного відчуття перших уроків, молодому вчителю до­цільно познайомитися з учнями в позаурочній обстановці. Йдучи на урок, учитель мусить володіти достатнім арсеналом педагогічної техніки, що за­безпечить йому взаємодію з учнями. Наприклад, усмішка вчителя, коли він входить у зал, свідчить про те, що йому приємна зустріч з учнями, і це ство­рює сприятливий психологічний настрій у дітей, приваблює їх до вчителя, викликає прагнення працювати, причому не тільки за його вказівками, а й самостійно. Так розв'язується головне завдання — прищепити вихован­цям уміння вчитись. Водночас зауважимо, що пряма апеляція до свідомості, наполегливі спроби пояснити, "що таке "добре" і що таке "погано", виявля­ються гнітюче неефективними.

Водночас наявність традицій не виключає можливості їх порушення діть­ми, зате гарантує успіх під час коректуючих дій учителя. Відтак, урок виховує лише тоді, коли має виховну мету. Мета не досягається в процесі одного уроку, бо й особисті якості не формуються за допомогою одного виховного акту. Для їх становлення, як переконує досвід, необхідне багаторазове повторення протягом 6-8 уроків (за умови справедливого розподілу обов'язків між учнями, ретельного виконання висунутих вимог, суворого контролю за їх виконанням і постійної оцінки вчинків). Мета такої серії уроків реалізується шляхом послідовного вирішення низки завдань. Отже, завдання є ніби сходин­ками в досягненні мети. Наприклад, якщо вчитель ставить за мету розвинути почуття гуманності, тоді доцільно послідовно вирішувати такі завдання:

• викликати в дітей інтерес до позитивних якостей своїх товаришів;

• привчити дітей не глузувати з невдач товаришів;

• створити атмосферу переживання одне за одного;

• практикувати і заохочувати взаємодопомогу на уроці.

Привчаючи дітей до охайності, треба послідовно висунути ряд вимог до спортивної форми, взуття, зачіски, місця занять, обладнання.

Виховні можливості уроку випливають також зі змісту навчального ма­теріалу. Спільні дії виховують організованість, ігри сприяють активному спілкуванню дітей, а отже, вихованню колективізму. Рухливі ігри "Космо­навти", "Кіннотники-спортсмени" формують стриманість, уважне ставлення до ровесників.

Велике виховне значення мають бесіди і повідомлення вчителя про звитя­ги спортсменів на відповідальних змаганнях, у житті.

Отже, будь-який педагог — не тільки вчитель. Він, передусім, — вихова­тель. Але виховання, якщо розуміти його не формально, а як життєве кредо педагога, неможливо виділити окремо в його діяльності. Виховуючим (по­зитивним або негативним) є кожен крок учителя.

Вказуючи на необхідність виховувати свідому дисципліну, К. Ушинський різко критикував тогочасну школу, в якій дисципліна спиралася на страх до вчителя, який "роздає нагороди і покарання". Він підкреслював, що все має грунтуватися на особистості наставника, "бо виховна сила виливається лише з живого джерела людської особистості". З огляду на це, варто підкреслити важливість значення особистісних рис, манер, вчинків учителя, оскільки кож­ним своїм словом, інтонацією, мімікою, поглядом, посмішкою, жестом він справляє певний вплив на учнів, організовуючи їх взаємодію.

Учитель фізичної культури, як ніхто Інший, стоїть близько до дітей, зва­жаючи на спільність і доступність інтересів, час, проведений разом. Тому в сьогоднішньому кліматі очищення шкільного життя, відродження тради­цій українського шкільництва треба покласти край тим беззаконням, які десятиріччями чинилися руками вчителів, або з їхньої мовчазної згоди. Най-ганебнішим з цих явищ є "присвоєння" дітям чужих прізвищ і років народження на час виступу в змаганнях. А хто визначить масштаби зла, що завдають вихованню дітей шкідливі звички (куріння, вживання алкоголю, лихослів'я) їхніх шкільних спортивних наставників!?

Як і оздоровчі, виховні завдання розв'язуються у нерозривному зв'язку з освітніми на кожному уроці — від його початку і до кінця. Часом вони мо­жуть виступати і самостійно (з чітким формулюванням і конспектуванням).

Донесення завдань уроку до свідомості учнів

Уроки педагогів-новаторів відрізняються тим, що їхня воля збігається з праг­ненням учнів досягти тієї мети, на яку спрямовані зусилля педагога. Тому під час повідомлення завдань уроку вчитель прагне викликати в усіх учнів зацікав­леність у їх розв'язанні. Цьому сприяє висунення завдань, пов'язаних із потребою учнів. Наприклад, група хлопчиків, що відвідує секцію футболу,

розучує на уроці перекиди. Учитель пов'язує важливість опанування цих рухо­вих дій з удосконаленням спортивної майстерності футболіста.

У процесі висунення завдань важливо створити в учнів чітке уявлення про шляхи їх вирішення. Цим формується свідоме ставлення й активність учнів при виконанні вимог учителя. Якщо відповідні завдання можна розв'язати різними способами, варто назвати їх і дати змогу учням обрати для себе кра­щий варіант. Це особливо слід практикувати на уроках зі старшокласниками.

Висунуте завдання повинно відповідати лімітові часу, а його формулю­вання має бути настільки доступне учням, щоби вони самі в кінці уроку могли оцінювати рівень його реалізації.

Уже в процесі постановки завдань учитель звертається до знань, які отримали учні з інших предметів. З одного боку, це сприяє формуванню переконання учнів у доцільності вимог учителя фізкультури, а з другого — підкреслює значення знань з інших предметів у практичній діяльності учнів.* Найчастіше на уроках фізичної культури використовуються знання учнів з предметів, що можуть пояснити сутність рухів та їхній вплив на організм.

На кожному уроці вчитель розв'язує багато завдань, але акцентує ува­гу на основних для певного заняття. Саме таких завдань, пов'язаних із навчанням, може бути на одному уроці не більше двох-трьох. їх учитель і оголошує на початку, а деталізує як окремі завдання у процесі всього уро­ку (передусім під час спеціального розділу підготовчої частини і в основній частині уроку). Водночас, учитель подає інформацію про виховну й оздо­ровчу значущість заняття. Наприклад, націлюючи учнів на гру, вчитель нагадує про значення колективних зусиль у досягненні перемоги; вказує на час вдиху і видиху та їхню роль в успішному виконанні тих чи інших рухо­вих дій; звертає увагу школярів на роль дихання в енергетичному забезпеченні роботи.

Завдання уроку (їхнє доведення до свідомості учнів) повинні бути тісно пов'язані з іншими формами фізичного виховання учнів, зокрема їх само­стійною роботою.

Врешті-решт слід застерегти майбутнього вчителя від формального став­лення (що, на превеликий жаль, часто трапляється) до висунення і особливо, доведення до учнів завдань уроку та звернути увагу на необхідність при цьо­му враховувати вікові та статеві особливості, попередній досвід дітей і пов'язувати їх з наступною діяльністю. Пам'ятайте: на формальну поста­новку завдання учні відповідають формальним ставленням до уроку.

Наведемо декілька конкретних формулювань завдань уроку:

• освітні — ознайомити з прямолінійною постановкою ноги з перед­ньої частини стопи під час бігу по прямій; закріпити навичку від­штовхування у стрибках у довжину з розбігу; навчити руху кисті в киданні малого м'яча; виробити правильну поставу під час бігу;

• оздоровчі — розучити комплекс вправ для формування правильної : постави; сприяти загартуванню організму учнів; перевірити правиль­ність побудови стопи учнів;

• виховні — виховувати сміливість, охайність, товариськість тощо.