|
Володимир Мономах
(1053-1125)
великий князь київський (1113-1125)
Володимир Мономах — онук Ярослава Мудрого, син великого князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, звідки й походить його прізвище. Народився 1053 року. Одержав від батька уділ у Смоленську та Чернігові. За дорученням князя Всеволода брав участь у походах проти половців, допомагав полякам у війні з чехами, виконував дипломатичні доручення. У 1093 році помер його батько, великий князь Всеволод Ярославич, який активно боровся за єдність Київської держави. З 1093 по 1113 рік відбувалися часті напади половців на Русь, водночас почалися князівські міжусобиці. Володимир, прагнучи припинити їх і об’єднати князів на спільну боротьбу, був одним з ініціаторів Любецького (1097), Витичівського (1100) та Долобського (1103) з’їздів князів. 1094 року Володимир став Переяславським князем. У 1103—1111 роках разом з київським князем Святополком Ізяславичем здійснив ряд походів проти половців. 1113 року, після смерті Святополка Ізяславича, у Київській землі спалахує повстання міщан та селян, незадоволених свавіллям бояр та лихварів. Київська верхівка запрошує Володимира стати князем у Києві і придушити повстання. Володимир, проголошений великим князем київським, розправляється з повсталими, але змушений був піти на ряд поступок, зокрема прийняти закон, згідно з яким зменшувалися рези (відсотки) за позички на 25%, скасовувалося холопство за борги. Ці нововведення увійшли до складу розширеної редакції прийнятої раніше Ярославом Мудрим «Руської правди» й відомі як Статут Володимира Мономаха. За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі й на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави, що почала занепадати після смерті Ярослава Мудрого. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Час князювання Володимира Мономаха на великому київському престолі характеризується розквітом світського та церковного будівництва, літератури, малярства. Під впливом князя було написано славнозвісну пам’ятку давньоруської літератури «Повість минулих літ». Видатний державець і полководець, що брав участь у 83 походах, був ще й талановитим письменником, написав близько 1117 року «Повчання» своїм дітям, яке, подаючи ряд цікавих фактів з життя самого князя, містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі й звитяги життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства, закликає князів утриматися від усобиць і чвар заради цілісності держави. Помер Володимир Мономах 25 травня 1125 року поблизу Переяслава на 73-му році життя. Поховано його у Києві, в соборі святої Софії. Того ж року кияни обрали князем старшого сина Володимирового — Мстислава. Зі смертю Мономаха закінчився період стабільної єдності Київської держави й почався період поступового її занепаду.
Володимир Мономах виступив на арену політичного життя у п’ятнадцятирічному віці, з 1078 року, коли його батько, Всеволод Ярославич, почав князювати у Києві. Саме в ті часи особливо загострилася міжусобна боротьба поміж князями, які не могли вирішити між собою спадкові справи. Ще Ярослав Мудрий запровадив принцип старшинства в межах князівської родини. За старшим сином Ізяславом він закріпив Київ і Новгород, другому, Святославу, віддав Черні-гів, третьому, Всеволодові, — Переяслав, четвертому, Вячеславові, — Смоленськ, найменшому, Ігореві, — Володимир-Волинський. Як тільки у котромусь з князівств звільнявся престол, кожен брат мав сходити на вищий уділ. Таким чином кожен спадкоємець по черзі, за задумом Ярослава, сідав на київський, найвищий престол. Певний час ця система давала можливість уникати сімейних чвар. Але усобиці зі смертю Ярослава спалахнули з новою силою, оскільки його система спадковості суперечила іншому прадавньому принципові — спадкоємству від батька до старшого сина. Крім міжусобних чвар та запеклих сутичок за князівську владу Київській державі загрожувало сусідство з половцями, які раз у раз нападали на Русь, перешкоджали рухові торговельних караванів по Дніпру, підходили нерідко майже до самого Києва, тримаючи населення у постійній небезпеці. За умов чвар і розбратів, нерідко й збройних сутичок між спадкоємцями, коли іноді й самі князі запрошували собі на допомогу кочовиків, державі загрожувала катастрофа, яку міг відвернути лише сильний і вольовий зверхник. Саме таким і постав у той важливий період князь Володимир Мономах. Найважливішим завданням на той час було встановлення порядку і злагоди між князями і, найголовніше, згуртування всіх сил Київської держави на захист проти зовнішньої експансії. Перше зіткнення з половцями було невдале для русичів. Київського князя Ізяслава розбили кочовики і прогнали кияни. Після Ізяслава в Києві правив його брат Святослав чернігівський, на його місце в Чернігів сів Всеволод, а син Всеволодів, Володимир Мономах, одержав Смоленськ. Зі смертю Ізяслава в Київ прийшов Всеволод, а в Чернігів посадили Володимира. Відтоді молодий князь Мономах повів запеклу війну, як із внутрішніми ворогами, безудільними князями, синами Ростислава Володимировича, так і з полоцькими князями, які, використовуючи допомогу кочовиків, сіяли смуту в державі. Володимир зброєю упокорював і в’ятичів, які не хотіли підкорятися Рюриковичам. Коли й Волинь не підкорилася київському князю Всеволоду, Володимир, за наказом батька, навів там лад і посадив на князівський стіл київського ставленика. Таким чином, на час смерті свого батька, великого князя київського Всеволода, Володимир був уже відомий у державі й популярний як серед народу, так і серед вищих зверхників, бояр та дружинників. Не бажаючи бути призвідником нових чвар, Володимир відмовляється від свого законного права на київський престол і сам прикликає на київське князювання Ізяславового сина Святополка з Турова. Разом із Святополком, а після його смерті вже й як київський князь, Володимир незмінно проявляв мудрість і розважливість у складних взаєминах із непокірними князями та половцями, які дедалі частіше пустошили й плюндрували Руську землю, особливо після жорстоких поразок русичів від кочовиків під Трипіллям 20 травня 1093 року і 23 липня того самого року між Києвом та Вишгородом. Досі Володимир намагався вмовляннями залагодити стосунки між князями, а після цих поразок він починає особливо рішуче боротися з половцями, спрямовує увесь свій дипломатичний хист на переговори з руськими князями, організовує їх на боротьбу з ворогом. Володимир, вбачаючи причини розбрату між князями у недосконалій системі спадковості, залишеній після Ярослава Мудрого, знайшов вихід у реформуванні цієї системи. Задля цього він із своїми прибічниками ініціює скликання Любецького з’їзду князів у 1097 році, який запровадив вотчинний спадковий принцип володіння землями і князівствами. «Хай кожен тримає отчину свою і не зазіхає на землі один одного», — вирішили тоді князі. Святополк, великий князь київський, та князі переяславський Володимир Мономах, смоленський Давид Святославич, чернігівський Олег Святославич, володимир- волинський Давид Ігорович, теребовельський Василько Ростиславич домовилися перед загрозою іноземної інтервенції припинити міжусобиці, що послаблювали державу й робили її легкою здобиччю половців. Проте усобиці тривали, а князі порушували любецькі домовленості. Новими спробами Володимира Мономаха та його однодумців примирити князів були наступні з’їзди: Витичівський (1100 року, у селі Витичів поблизу Вишгорода) та Долобський (1103 року, поблизу Долобського озера під Києвом). На Долобському з’їзді Володимир Мономах завдяки пристрасній промові схилив князів до об’єднання і виступу, що принесло руським військам велику перемогу над половцями. Володимир Мономах зміцнив міжнародні позиції Руської землі. У «Слові про загибель Руської землі», літературній пам’ятці XIII століття, що славить блискуче минуле Русі, Мономаха названо одним з найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу, зокрема й візантійський імператор. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Сам Володимир був одружений з дочкою англійського короля Гіті. Народжений від цього шлюбу його син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава. Гучну славу й популярність Володимир завоював не тільки завдяки своїй мудрості як державного діяча або полководця, який хоч і на короткий час, а проте зумів об’єднати розрізнені руські сили на переможні походи проти половців, а й завдяки широким просвітницьким заходам. Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам’яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса. З ініціативи Мономаха видубицький ігумен Сильвестр виправив і уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та ін-ших літературних текстів літопис — славнозвісну «Повість минулих літ». У часи його князювання було здійснено багато перекладів з візан-тійських видань, почали складатися житія відомих руських людей та православних святих. Ігумен печерський Нестор започаткував Патерик, збірник житій печерських преподобних отців; з’явилися житія княгині Ольги і святого Володимира, складені ченцем Іаковом, сказання про Бориса та Гліба. Та й сам Мономах був неабияким письменником, як свідчать деякі його твори, зокрема лист до Олега Святославича. Та особливо вславило його «Повчання», своєрідний духовний заповіт дітям, в якому він врозумляв своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. «А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину... Також бідного смерда і вбогу вдовицю... Більше всього шануйте гостя, звідки б він не прийшов: чи посол, чи знатний, чи простий, всіх пригощайте... Цим прославиться людина по всіх землях». Він заповідав також не пишатися своїм званням, пам’ятати, що все в руках Божих, і не прагнути великих багатств, вважаючи це великим гріхом. Наостанок він наказує своїм дітям, а водночас і всім своїм сучасникам, тоді сущим, вчитися читати, і наводить як взірець свого батька, котрий знав п’ять мов. 19 травня 1125 року великий князь київський Володимир Мономах помер поблизу Переяслава, біля своєї улюбленої церкви на березі Альти, яку сам збудував. Тіло його перевезли до Києва й поховали в Софійському соборі. В історії Володимир Мономах залишився як взірець доброчесності, державної мудрості й звитяги. Синові його Мстиславові, обраному на київський престол, ще деякий час вдавалося тримати в злагоді руські землі й зберігати владу над князями. Але по його смерті, що сталася 1132 року, настав кінець тієї історичної доби, яка знаменувала собою період єдності руських земель під владою Києва як центру могутньої держави. За ним почався період політичної і територіальної роздробленості й занепаду, який довершила монголо-татарська навала.
** Володимер сам собою постоя на Дону, и много пота утер за землю Русскую. /**Літопис за Іпатіївським списком XV ст.**/
** Святителе же жалящеси плакахуся по святом и добром князи, весь народ и вси людие по нем плакахуся, якоже дети по отцю или по матери... /**Літопис за Іпатіївським списком ХV ст.**/
** За ним в історії залишиться те велике значення, що, живучи у суспіль-стві, яке ледве виходило з найбільш варварського стану, обертаючись у такому середовищі, де всяк гнався за вузькими корисливими цілями, ще майже не розуміючи святості права й угоди, один Мономах тримав знамено спільної для всіх правди і збирав під нього сили землі Руської. /**М.Костомаров. 1873.**/
** Поміж давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної слави, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, князь, який вирізнявся здоровим глуздом посеред своєї братії, князів руських. Довкола його імені обертаються майже всі відомі події руської історії в другій половині XI та в першій половині XII століття. /**М.Костомаров. 1873.**/
** Володимир не був ідолом, якому б хотілося поклонятися. Деякі його вчинки з погляду загальнолюдських настанов заслуговують засудження. Наприклад, підступне винищення знатних половців, яким була обіцяна недоторканість. Але треба підкреслити, що майже всі заходи, здійснювані Мономахом, застосовувалися на користь Русі... /**М.Брайчевський. 1999.**/
|
