Реферат: Злочини та покарання за законами Ману

Найдавніші індійські держави виникають у ІІІ тисячолітті до н.е. Територію Індії населяли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема в техніці землеробства.

Археологічні розкопки, що проводились у Мохенджо-Даро і Хараппі, дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва, була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави.

У середині ІІІ тисячоліття до н.е. на територію Індії проникають кочові племена аріїв, які частково знищили його. Арії запозичили у туземців осілий землеробський побут. “Арій” на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність “анарія” – нижчий, яке застосовувалося до корінного населення.

Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільскої громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади управлялись радами начолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможніх людей. З них виокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди – брахмани, а також військові вожді – кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привелейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани:

1) варна жерців (брахманів);

2) варна воїнів (кшатріїв);

3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);

4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обгрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих варн тим, що вони були створені обожненим “прабатьком всіх істот” Пуруші: жерці – із його вуст, кшатрії – із його рук, вайшії – із його стегон, а шудри – із його стоп.1 У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов`язки жерців, кшатріїв – керувати і вести війни, вайшії – займатись землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри – слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами, а також переход із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників на корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел недозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних сборах. Збори вільних воїнів зберіглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

Писимові джерела свідчать, що, починаючи з середини І тисячоліття до н.е., в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Кошала. У V ст. до н.е. Магадха об`єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала. У 327 році до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297-272рр до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Білуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки ( 272-232 рр до н.е.). Було об`єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Біля 100 року до н.е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу.

В історичній літературі існують розбіжності стосовно визначення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідники історії Індії Г.М.Бонгард – Левін та Г.Ф.Ільїн вважають, що у І тисячолітті до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої індії Є.М. Медведєв – що феодальне.

На нашу думку, у Стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавилоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї або іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давали поради представникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведам (священним книгам індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, давати й отримувати підношення. За вченням брахманів, між ними і кшатріями має існувати зв`язок і взаємодопомога: “Без брахмана не процвітає кшатрій, об`єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі”. Брахман визнавався володарем всьго сущого. Він міг вимагати від членів інших варн всьго чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку і мученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов`язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов`язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатраї, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. Її членам наказувалось пасти тварин, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: “Але одне заняття Владика (Ману)вказав для шудри – смиренно служити трьом іншим варнам”. Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім`ями. Але “шудра не повинен нагромаджувати багатство, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатства, пригноблює брахманів”.

Рабство в Індії мало партріархальних характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини.Разом з тим зазначимо, що раби-зеблероби жили громадами, мали свої сім`ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, невтручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали нестільки раби, скільки наймити – кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму – обов`язки:охороняти підданних, опікувати мадлолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стехійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є “велике божество з тілом людини”.

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Манау цар мав призначати сановників із “хоробрих, досвідчиних у військовій справі, шляхетного походження і випробованих”. Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя – мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялясь на провінції, на чолі яких стояли царевичи; провінції – на округи, на чолі з окружним начальником, що “думає про всі справи”. Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні упрвителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і рада старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалуджений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливісю права Індії було те, що на нього великий вплив робили релігія, яка забов`язувала дотримуватись спеціальних дхарм – правил поведінки. Дхарми наповнені і релегійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до тхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастир) займають Закони Ману (ІІ ст. до н.е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Норми викладалися у поетичній формі, формі 260 строф вони нараховували 2685 статей, мова сантскрипт, зміст виходить за рамки права це і політика, і релігія, і мораль. Збірник ділиться на 12 глав. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи:

1)різні релігійні накази брахманів;

2)норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами;

3)норми цивільного і кримінального законодавства

Закони Ману один із стародавніших пам`ятників юридичної літератури. Джерелом “Законів Ману” стали більш ранні “провід до Закону” (дхармасутра).

У період настання кризи родоплемінної системи (VІ-Vст.ст.до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитися від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізмом, який призводить для зникнення міських громад, бкддизм відтісняється на другий план, і в ХІІ ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм. Який діств назву індуізму. Основною постаттю індуізму є брахмани – земні боги, а Шіва – єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхармашастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману правові норми стають більш упорядкованими і класифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду.

У відповідності і з Законами Ману перша група приводів судового розгляду стосується забов`язань, що випливають із договору:

· несплата боргу,

· заклад,

· продаж чужого,

· неповернення взятого;

потім слідують норми, що стосуються

· несплати жалування, “Наймит (слуга или работник), который, не будучи больным, отказывается по наглости от исполнения условленной работы, должен быть оштрафован.., и жалованье не должно быть ему уплачено”.

· скасування купівлі-продажу, “Если кто-нибудь в этом мире, купив или продав что-либо, раскается в этом, он может отдать или получить эту вещь в течении десяти дней”.

· спору господарів з пастухом, “Днем ответственность за целосность скота лежит на пастухе, ночью-на хозяине…Если стадо окружено волками и пастух не спешит к ним на помощ, он должен нести ответственность за животное, на которое волк нападет, а если же он охраняет надлежащим образом – не несет ответственности”.

Потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів:

· про межу, “Если между двумя селениями возник спор о границе, царь в месяце джьяйштха должен определить границы, когда межевые знаки весьма отчетливо видны. Этими знаками, давностью владения и постоянно текущими потоками воды, царь должен определить границу двух спорящих сторон. Если возникло сомнение даже при осмотре знаков, решение спора относительно границ должно быть возложено на свидетелей. За отсутствием свидетелей люди из четырех соседних деревень, известные своей честностью, должны постановить решение о границе в присутствии царя. Если соседи дают ложные показания, каждый из них должен быть присужден царем к ... штрафу”.

· наклеп, “Кшатрий оклеветавший брахмана, подлежит штрафу в сто пан, вайший – в полтораста или двести, шудра – телесному наказанию. Брахман, оклеветавший кшатрия, должен быть оштрафован пятьюдесятью панами, вайшия – двадцатью пьятью, шудру – двенадцатью.За оклеветание чедовека одной с ним варны – двенадцать пан; за речи, которые не должны быть произносимы, штраф удваивается. Шудра, поносящий ужасной бранью вышестоящей варны, заслуживает отрезания языка. Если он надменно учит брахманов их долгу, то царь должен приказать влить кипящего масла в его рот и уши”.

· крадіжку, (три міри покарання: тюрма, заковування у кандали та різного роду тілесні покарання) “За похищение людей из хорошей семьи и особенно женщин и драгоценных камней преступник заслуживает телесного или высшего наказания. Преступление, которое совершино в присутствии собственника и сопровождалось насилием, есть грабеж; если оно совершено в его отсутвие – кража”.

· вбивство,

· насилля, “Тот, кто совершает насилие, должен считаться величайшим преступником, более опасным, чем клеветник, вор и обидчик, наносящий другому удары палкой.Убивающий при самозащите, при охране жертвенных даров, при защите женщин и брахманов, по закону не совершает преступления”.

· подружню зраду.

Наступні норми судового розгладу стосувались порушення норм сімейно-шлюбного і спадкового права.

Отже, внутрішня логіка системи викладення норм не дає можливості розділити їх на норми цивільного і кримінального права.

Не дивлячись на різноманітність дхармашастр, вони взаємно впливали одна на одну і були взаємно пов`язані. Усі вони пов`язані спільністю релігійно-філософських концепцій та принципів, на яких вони базувались. Це полягало у понятті суті дхарми, закріпленні неорівності варн, ретуальної чистоти індуса, системи поведінки з метою очищення, у тому числі і за злочині. Зміст, межі дії норм визначені священними джерелами – ведами.

Як уже зазначадось, приватного права власності на землю в Індії не існувало. Рухоме майно перебувало у приватній власності. Свобода розпорядження такою власністю була досить широкою. Староіндійському праву були відомі такі правомірні способи набуття власності, як одержання спадщини, знахідка, купівля, здобич, позичка під проценти, виконання роботи, одержання дарунку від доброчинних людей. Закони визначили 10 засобів існування:

1) знання

2) ремісництво

3) робота за певну плату

4) спунування

5) скотарство

6) торгівля

7) землекористування

8) задоволення

9) мислотиня

10) лихварство

Серед основних видів власності закони називають землю. Земельний фонд країни складають:

1) царські

2) общинні

3) приватні

За незаконне привласнення чужої власності накладався штраф. Закони Ману встановлювали, що якщо не власник засіяв чуже поле своїми семенами він не має право одержати врожай.

Всі речі поділялися на 2 категорії:

1) нерухоме – земля

2) рухоме – раби, худоба, інвентар

Серед договорів закони Ману розрізняють:

1) договір займу

2) використання найманої праці

3) договір оренди землі

4) договір купівлі-продажу

5) договір дарування

Майно, здобуте на війні, належало тому, хто його захопив. Право власності набувалось також у результаті володіння. Якщо власник речі не вимагає її повернення від добросовісного володільця протягом десяти років, то він втрачає на неї всі права. Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя.

Забов`язання у староіндійському праві випливали із договорів та з деликтів.

Об`єктом договору купівлі-продажу були всілякі рухомі речі належної якості, ваги, об`єму. Продавцем міг бути лише власник речі. Продавець, що вказував покупцеві на всі недоліки речі, звільнявся від покарання. Договір куплі-продажу міг бути розірваний протягом десяти днів після його укладення.

Поширеним був договір позики. Його об`єктом були гроші та продукти сільського господарства. Забезпеченням позики була особа боржника, його родичі, майно. Якщо боржник не міг вчасно повернути борг, то він забов`язаний був його відробити. Проте кредитор нижчої касти не міг змусити боржника вищої касти відробляти борг. Закладати особу можна було лише на певний строк. “Але для аріїв, - говориться в Артхашастрі, - не повинно бути рабства”. Продаж вільних у рабство карався у кримінальному порядку.

Держава встановлювала проценти за позику: для брахмана 2% на місяць, кшатрія – 3%, вайшія – 4%, шудрі – 5%.Зауважимо, що на відміну від Вавилона в Індії Закони Ману наказували царю штрафувати боржника, який скаржиться на кридитора, що самочинно домагається виплати боргу.

Договір найму передбачав, що норма оплати роботи працівника має становити 1/10 частину врожаю. Наймит, що не виконував певного обсягу роботи, штрафувався; йому навіть не оплачували незакінчену роботу, якщо він захворів.

Згідно договору поклажі зберігач не ніс відповідальності, якщо річ було вкрадено або змито повінню.

Договори, укладені п`яним, божевільним і рабом, вважались недійсними. Такими ж вважались і угоди, які укладались шляхом ошуканства.

Староіндійське право регулювало і шлюбно-сімейні відносини. Найпоширинішими були шлюби, коли жінка набувалась чоловіком подібно речі. Передача батьком нареченої жениху давала йому владу над дружиною. Дружина не мала повної правоздатності, її майно передавалось чоловікові, який мав турбуватись про її прожиток і захист.

Причиною для розірвання шлюбу було: безпліддя подружжя, подружня зрада, соромна поведінка, невідома відсутність, погане ставлення. Якщо чоловік мав декілька дружин, то старшою серед них була дружина із вищої варни.

Після смерті батька майно успадковували лише сини. Найстарший син успадковував додаткову частку у розмірі 1/20 всього майна. Дочки усувались від спадщини, проте їх брати повинні були виділити зі свого майна по 1/4 частині, як посаг для своїх сестер.

Кримінальне право відрізняється від свого часу досить значним рівнем розвитку. Закони Ману розрізняють навмисні і необережні, рецидив у скоєнні злочинів, співучасть. Проте хоче Таліон не був характерний для індійського права проте деякі встановлювали. Зберігаються ордалії. Зберігіється об’єктивне втілення відповідальність за злочин всією общиною. Серед майнових злочинів перш за все розрізняють крадіжку. Злодія треба вбити на місці злочину, а якщо ні то хазяїна. Крадіжка відрізняється від грабіжу. Покарання також накладаються на тих хто бачив, але не попередив.

Найтяжчий це державний злочин:

1) зрада

2) заколот

3) ламання міських воріт та стін

Види покарань:

Одруження замість смерті, смертна кара, садовіння на кол, топлення, відрубання голови, спалення на вогнищі або на розпеченому ліжку, цькування собаками, топтання слонами, тілесні ушкодження відрізанням руки, ноги, пальців, штраф, заслання, вигнання.

Кровна помста не застосовувалась.

У нормах кримінального права спостерігаються значні пережитки первісного ладу:

1)відповідальність сільської громади за злочин, здійснений на її території, коли злочинця не виявлено;

2)вигнання злочинця.

Індійському праву були відомі державні злочини, злочини проти особи, честі, майнові злочини.

Оскільки у Стародавній Індії не існувало чіткої межі між приватноправовим правопорушенням (деліктом) і злочином, то і поняття злочину не існувало. Закони при розгляді конкретних злоочинів виходять із загальних принципів і понять: з визнання форм вини (умисел або необережність), рецидиву, співучасті, необхідної оборони та ін. Так, вбивця уникав покарання, якщо він вбив, захищаючи себе, жінку або брахмана. За словесної образи або дії бралось до уваги стан злочинця, відсутність умислу та ін. Пом`якшуючими обставинами визнавалось лихо або нещастя, якого зазнав злочинець.

Рецидив, групове вчинення злочину визнавались обставинами, що обтяжують відповідальність. Брались до уваги також статус злочинця і потерпілого, вік, стать, родинні зв`язки, приналежність до варни.

Той, хто підіймав руку на особу вищої варни, втрачав руку, якщо бив ногою – ногу, якщо плював – відрізали губи, якщо хапав за чуб – відрізали обидві руки.

Якщо злочинець і потерпілий належали до однієї і тієї ж варни, то за поранення стягували штраф, а якщо потерпілого було скалічено, то злочинця виганяли з поселення.

Кшатрій, що звів наклеп на брахмана, платив штраф у розмірі 100 пан (пан – 9,76г.срібла), вайшія – 150 – 200 пан, шудра – підлягав тілесному покаранню. За наклеп на кшатрія брахман платив 50 пан, вайшія – 25 пан, шудра – 12 пан. Коли ж шудра лаяв когось із вищої варни, то йому відрізали язик.

Значну увагу староіндійське право приділяло майновим злочинам, розрізняючи насильницькі дії для привласнення речі у присутності власника і крадіжку – за відсутності власника. Покарання залежало від вартості краденого і варнової принадлежності злочинця. Злодій, спійманий на місті злочину, карався смертною карою. Смертній карі підлягали злодії, що крали із царських комор і храмів, за крадіжку слонів, колісниць.

Крадіжка зерна, тварин та інших речей вартістю більше 50 пан каралось штрафом в 11-кратному розмірі вартості украденого.

Збирання фруктів, коріння, дров і трави для тварин не вважалось злочином. З цього прикладу можна зробити висновок, що староіндійське право мало і гуманний характер.

Особливу увагу строіндійське право приділяло злочинам проти сім`ї. Зрадливу дружину зацьковували собаками, а її коханця клали на розпечене залізне ліжко. За згвалтування, коли гвалтівник не був з однієї і тієї ж варни з потерпілою, відрізали пальці, а рівний за становищем сплачував великий штраф. Коли ж шудра мав статеві знисини з жінкою вищої варни, то його кастрували.

Дхарми рекомендували раджі стримувати злочин ув`язненням, кайданами та різними тілесними покараннями, а також смертною карою. Брахмани не підлягали смертній карі, їх таврували і виганяли з варни та країни.

Усі дхарми стосовно чоловіка і дружини свідчать про принизливий стан жінки у староіндійському суспільстві. За Законами Ману “дівчинка, молода або літня жінка нічого не мають діяти за своєю волею, навіть у (власному) домі. У дитинстві жінка має підкорятись батькові, у молодості – чоловікові, після смерті чоловіка – синам. Жінка ніколи не повинна бути самостійною. Вона не повинна бажати розлуки з батьком, чоловіком або синами. Залишаючи їх, вона прирікає обидва (і своє, і чоловіче) сімейства на зневагу…Вона повинна слухатись того, кому можуть віддати її батько або брат…”.

Головним призначенням жінки було народження і виховання дітей, які вважались поряд з тваринами основним багатством. Дружина вважалась частиною чоловіка і право на неї зберігалось за померлим, а тому вдови не могли одружитися вдруге. Існував навіть звичай самоспалення вдів під час похорон чоловіка.

Хоча дхарми незаохочували полігамію, проте чоловік міг привести в дім ще одну дружину, якщо перша була злою, марнотратною, або схильною до п`янства. У Законах Ману записано: “Коли дружина не народжує дітей, то іншу можна взяти на восьмому році, коли народжує дітей мертвими – на десятому, коли народжує тільки дівчаток – на одинадцятому, але якщо розмовляє грубо – негайно.

Шлюбний вік для жінки становив дванадцять років і для чоловіків – шістнадцять. Шлюби жінок з вищих варн з чоловіками з нижчих варн заборонялись.

Розлучення дозволялось з причини жорсткого ставлення одного до іншого або з причин взаємної ненависті.

Жінка, як правило, не допускалось до успадкування майна. Але особлива власність жінки після її смерті успадковувалась як синами, так і дочками.

У Стародівній Індії існували царські і громадські суди.

Вищою судовою інстанцією був той суд, де участь брав раджа “разом із брахманами і досвідченими радниками”, або судова колегія (сабха), що складалась із призначеного раджою брахмана, “оточеного трьома суддями”. Тлумачити норми права у суді міг брахман, кшатрії або вайшій. Окрім того, спеціальні судді розглядали кримінальні справи, здійснювали “нагляд за злодіями”. Більшість справ розглядалась судами громади за варновою ознакою.

Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг початись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Доказом були свідчення, цінність яких залежала від того, до якої варни належав свідок. За відсутності свідків вдавались до ордалій, яких було п`ять видів: зважування, (коли зважуваний вдруге ставав легшим, то його визнавали винним), вогнем (коли підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків), водою, отрутою. Велике значення мала також клятва2 . Основні докази: заяви свідків (жінка не могла бути свідком).

Використана література:

1. Історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів / О.О. Шевченко.-К., 1997.

2. Історія держави та права зарубіжних країн: Хрестоматія для студентів юридичних вузів та факультетів / О.О. Шевченко.-К., 1998.

3. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учебное пособие / Под ред.проф. З.М.Черниловского.- М., 1994.

4. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под ред. К.И. Батіра и Е.В. Поликарповой.-М., 1996.-Т.1

1 Закони Ману, Г. І, ст. 31 – Задля процвітаннясвітів він (мається на увазі божественна суть – Пуруші) створив із своїх вуст, рук, стегон і ступнів відповідно брахмана, кшатрія, вайшія і шудру.

2 Ст. 115 Той, кого палаючий вогонь не обпалює, кого вода піднімає на поверхню і (з ким)незабаром не трапиться лихо, має вважатись чистим у клатві.