Книга: Кваліфікація злочинів проти власності (Ємельянов)

Ємельянов В.П. Кваліфікація злочинів проти власності: Навч.посібник.- Х.,1996. 112 с.

Власністьскладаєекономічнуосновужиттясуспільства, виступаспоказникомйогодобробутуіособистогоблагополуччягромадян, томуохоронавласності, чіткеправоверегулюваннявідносинвласності, захистправвласниківвідбудь-якогонеправомірноговтручанняенайважливішимзавданнямдержави.

Останні роки відбулись докорінні зміни в житті суспільства, які супроводжувались розпадом Радянського Союзу і соціалістичної системи господарства, виходом України на світову арену як суверенної демократичної держави, що створює власну ринкову економіку, спроможну консолідуватися з загальноєвропейським і світовим ринком. Все це відповідно вимагає радикальних змін також і у правовому регулюванні відносин власності, які є осередком суспільних відносин у кожній цивілізованій країні. Після проголошення 16 липня 1990 року державного суверенітету України одним із перших законів суверенної держави став Закон "Про власність" від 7 лютого 1991 року, в якому закріплена рівність усіх форм власності і однаковий захист прав власників. незалежно від форм власності. Закон однаково захищає також права осіб (фізичних і юридичних), які, хоча і не є власниками, але володіють майном на праві повного господарчого відання, оперативного управління, довічного успадкування володіння або з інших підстав, передбачених законом чи договором.

Рівний захист усіх форм власності передбачає однакові підстави і межі відповідальності за порушения прав власників, в тому числі кримінальної відповідальності, а це, в свою чергу, вимагає від кримінально-лравової науки вироблення однакового підходу і єдиних понять щодо злочинних посягань проти власності, незалежно від її правових форм, і, зокрема, таких понять, як "об'єкт злочинів проти власності", "розкрадання", "корисливі злочини без ознак розкрадання", "некорисливі злочини проти власності".

Участь власників у цивільному обігу як рівноправних суб'єктів цивільних прав, а в сьогоднішній час дедалі частіше як рівноправних партнерів, надає особливого відтінку і таким основоположним поняттям кримінального права, як "злочин", "склад злочину", "кваліфікація злочинів проти власності". Тому детальний розгляд наведених кримінально-правових категорій має не тільки теоретичне, але й практичне значення у правозастосувальній практиці, яка спрямована на захист відносин власності, урегульованих правом.

<І>

І. ПОНЯТТЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

Термін "кваліфікація" багатозначний і застосовується в різних галузях знання для визначення тих чи інших категорій дійсності. Поняття "кваліфікація" мас три значення. 1) ступінь придатності до будь-якого виду праці, рівень підготовленості; 2) професія, фах; 3) визначення якості будь-чого; оцінка будь-чого. У цьому останньому значенні термін "кваліфікація" використовується в юридичних науках, коли виникає потреба оцінити конкретне діяння людини.

Будь-яке соціальне значуще діяння (дія чи бездіяльність) дістає відповідну оцінку у певної групи людей, а також суспільства в цілому.

Соціальне корисна поведінка має позитивну оцінку, соціальне шкідлива тягне за собою негативну оцінку і відповідні санкції за порушення усталеного порядку життєдіяльності людей. Характер цих санкцій і міра відповідальності залежать від ступеня суспільної небезпеки негативно оцінюваного діяння і спрямованості акту поведінки протії тих чи інших заборон, що встановлені суспільством. Порушення заборони, яка зведена в правову норму, називається правопорушенням. Кожна галузь права має визначені заборони і заходи впливу за їхні порушення, тому вид правопорушення залежить від того, норми якої галузі права порушені конкретним діянням. У тих випадках, коли мас місце порушення кримінально-правової заборони. вчинене діяння називають злочином, тому кваліфікувати, тобто оцінити діяння як злочин, означає встановити факт порушення цим діянням кримінально-правової заборони.

В юридичній кваліфікації традиційно виділяють три е тип перший етап — це кваліфікация діяння як правомірного або неправомірного, тобто розмежування поведінки на соціальне корисну і правопорушення; другий етап — це визначення характеру правопорушення; третій етап — встановлення конкретної норми, під дію якої підпадає вчинене діяння.

Кримінально-правова кваліфікація — це різновид юридичної кваліфікації, яка грунтується на кримінальному законі. Оскільки кримінальний закон визначає, які суспільне небезпечні дії є злочинами і передбачає відповідні санкції за їх вчинення, кркмінально-лравова кваліфікація — це, інакше кажучи, кваліфікація злочинів.

У теорії права розрізняють два види кваліфікації злочинів: 1) офіційну (легальну), 2) неофіційну (доктринальну).

Офіційна (легальна) кваліфікація — це кримінально-правова кваліфікація, яка провадиться особами, спеціально уповноваженими від імені держави: працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами, суддями. Офіційна кваліфікація провадиться на всіх стадіях руху кримінальної справи — від її порушення до розгляду в порядку нагляду.

Неофіційна (доктринальна) кваліфікація — це відповідна оцінка злочинного діяння, яку надають наукові працівники, автори журнальних статей, монографій, підручників, студенти, що вивчають конкретні кримінальні справи. Неофіційна кваліфікація відбиває тільки думку осіб, які її здійснюють, роз'яснює їхні відповідні позиції і має значення для вивчення права і формування правових поглядів у суспільстві.

Необхідно також зазначити, що доктринальна кваліфікація впливає на легальну, а це сприяє більш глибокому з'ясуванню права, формуванню професійної правосвідомості працівників правоохоронних органів, які надають офіційне тлумачення кримінального закону по конкретних справах.

Кримінально-правова кваліфікація являє собою динамічний процес, в розвитку котрого встановлюється відповідність між негативно оцінюваним діянням і кримінально-правовою забороною, передбаченою.у правовій нормі

Злочин і його правова характеристика в нормах кримінального законодавства є близькими, але зовсім не тотожними поняттями. Їхнє постійне співставлення і знаходження відповідності між ними складає сутність кваліфікації злочинів.

Злочин — це конкретний акт вольової поведінки людини, це явище об'єктивної дійсності, яке реально існує і завдає шкоди певним суспільним відносинам. Правова оцінка злочинних діянь надається в кримінальному законі шляхом вказівки на ознаки, сукупність яких характеризує діяння як злочинне. Сукупність сформульованих у законі ознак, що характеризують діяння як злочинне, називається складом злочину. Таким чином, злочин і склад злочину співвідносяться поміж собою як предмет, що визначається, і його юридичне визначення. В цьому розумінні злочин є фактичною підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності і проведення оцінки (кваліфікації) її діяння, а склад злочину є правовою підставою кримінальної відповідальності, законодавчою моделлю і нормативною основою кваліфікації злочинів. Таким чином, при кваліфікації злочину проводиться співставлення обставин конкретного діяння із законодавчими ознаками складу злочину.

<І>

2. ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ — ФАКТИЧНА ПІДСТАВА ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І КВАЛІФІКАЦІЇ СКОЄНОГО

Кожне негативно оцінюване діяння людини стає предметом кримінально-правової кваліфікації лише внаслідок виявлення себе зовні і надбання соціальне значущих ознак. Думки, переконання, суб'єктивні якості людини, якої б негативної оцінки вони не діставали з точки зору громадської думки, не можуть бути розглянуті як злочинні діяння, доки не об'єктивуються, не знайдуть свого втілення в будь-якому конкретному акті поведінки.

Згідно зі ст. 7 КК України, злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дім або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільнонебезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Із цього законодавчого визначення витікає, що злочин — це завжди дія чи бездіяльність людини, яка дістала об'єктивне відбиття в реальній дійсності. І як всіляке явище об'єктивної реальності він повинен мати певні зовнішні ознаки і внутрішні якості (елементи). Виходячи з цього, належить виділяти ознаки і елементи злочину.

Ознаки злочину характеризують його зовнішні сторони, що дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.

У науці звичайно виділяють чотири ознаки злочину:

1) суспільну небезпечність; 2) протиправність; 3) винність; 4) караність діяння. Тим часом ставлення до важливості цих ознак для визначення поняття злочину в науці далеко не одноманітне. Деякі автори розглядають усі чотири ознаки як самостійни і такі, які в своїй сукупності дають повне визначення поняття злочину. Інші виділяють дві ознаки злочину (протиправність і суспільну небезпечність) і на цій підставі вважають винність і караність другорядними ознаками, тобто такими, що витікають із кримінальної протиправності. Треті розглядають винність як елемент протиправності, а караність — як наслідок вчиненого злочину, а не його ознаку. Згідно з четвертою точкою зору. існує лише дві ознаки злочину — суспільна небезпечність і протиправність, інші ознаки взагалі не згадуються.Суспільна небезпечність — характерна ознака не тільки злочинів, але й інших правопорушень, тому розрізнення тут провадиться за ступенем суспільної небезпеки. Лише тоді, коли ступінь суспільної небезпеки будь-яких діянь настільки великий, що боротися з ними можна лише за допомогою кримінально-правової заборони, вони розцінюються суспільством як злочинні діяння.

Протиправність означає, що тільки те діяння, яке прямо передбачене кримінальним законом, може вважатися злочином. Відсутність у кримінальному законі норми, яка встановлює караність діяння, навіть якщо воно і буде суспільне небезпечним, означає, що вказане діяння не є злочином.

Така ознака злочину, як винність, прямо передбачена в ст. 3 КК України, де зазначається, що кримінальнім відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Діяння може бути суспільно небезпечним, але коли відсутня вина, злочину не буде. Цією ознакою злочич відрізняється, наприклад, від цивільного правопорушення, й відповідальність може наставати незалежно від провини правопорушника, тобто тоді, коли шкода або збитки виникають у результаті скупчення випадкових обставин або впливу нездоланної сили.

Караність означає, що за кожний злочин у кримінальному законі передбачене конкретне покарання. Той факт, що в правозастосувальній практиці інколи з будь-яких обставин передбачене законом покарання не застосовується, не виключає самого існування вказаної ознаки злочину.

Кожний злочин завжди на щось посягає, вчинюється певним чином, діями конкретної особи і є або втіленням злочинного наміру цієї особи, або наслідком її необачності.

З урахуванням цього виділяють чотири елементи злочину: об'єкт (на що посягає злочин); об'єктивна сторона (зовнішнє втілення вчиненого злочину); суб'єкт (особа, що вчинила злочнн) і суб'єктивна сторона (внутрішнє ставлення особи до вчиненого нею діяння).

Об'єкт злочину - це те, на що посягає злочинне діяння, чому воно завдає або може завдати шкоди. В крнмінально-правовій літературі існує тричленна класифікація об'єктів злочинів: загальний, родовий і безпосередній. Під загальним об^` єктом розуміють сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом. Під родовим і безпосереднім об'єктом розуміють певні групи і види суспільних відносин, що охороняються кримінальним законодавством.

При розгляданні суспільних відносин як об'єкта злочинів необхідно виходити із двоєдиної сутності суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом: соціально-економічної і правової. З одного боку, суспільні відносини — це реально існуюче явище, яке обумовлене рухом соціально-економічного розвитку суспільства, з іншого — це урегульовані правом відносини, які існують у вигляді певних правовідносин. Кримінальний закон захищає лише ті відносини, які так чи інакше урегульовані правом, крім того і сам злочин являє собою різновид правопорушення. Тому за допомогою кримінального права здійснюється охорона існуючих суспільних відносин і захист прав суб'єктів суспільних відносин (фізичних осіб, юридичних осіб, держави) у випадках їх порушення.

Від об'єкта злочину необхідно відрізняти предмет злочину, тобто той чи інший предмет, явище та інші конкретні субстанції матеріального світу, з якими пов'язані і з приводу яких виникають певні суспільні відносини.

У науці також розрізняють предмет злочину і предмет суспільних відносин як структурний елемент цих відносин. В одних випадках ці поняття збігаються, в інших — ні. Що ж до злочинів проти власності, то тут і предмет злочину, і предмет суспільних відносин збігаються і являють собою майно, з приводу якого складаються суспільні відносини, що охороняються кримінальним правом, і яке є предметом злочинів.

Об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона діяння, яка проявляється в певній поведінці особи, а також у шкідливих наслідках, які настали або могли настати в результаті вчиненого діяння за певних об'єктивних обставин.

Суб'єкт злочину — це фізична, осудна особа, що досягла віку кримінальної відповідальності.

Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішнє сторона, тобто внутрішні процеси, які відбуваються в свідомості особи і характеризують її волю до досягнення злочинного результату.

В науці виділяють одиничний злочин і множинність злочинів.

Одиничні злочини поділяються на 1) прості одиничні злочини і 2) складні (ускладнені) одиничні злочини.

Одиничний злочин є складовим компонентом множинності злочинів, тому з метою відмежування множинності від одиничних злочинних діянь необхідно дати хоча б коротку характеристику одиничного злочину і розглянути його види.

Як зазначає М. І. Бажанов, одиничний злочин — це злочин, який передбачений законом як єдиний, один, самостійний склад злочину.

Одиничні злочини за своїми ознаками характеризуються неоднаково. Одні з них за своєю зовнішньою формою такі прості і очевидні, що не спричиняють жодних труднощів щодо кваліфікації їх як одиничних злочинів і називаються простими одиничними злочинами, котрі, як правило, характеризуються наявністю однієї дії і одного наслідку (наприклад, крадіжка або грабіж, не поєднаний з насильством). М. І. Бажанов до вказанного виду одиничних злочинів додає також злочини, що мають дві дії (наприклад, спекуляція), і злочини, які складаються із однієї дії, яка викликає два чи більше наслідків (наприклад, необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки.

До складних (ускладнених) одиничних злочинів відносять складені, триваючі і продовжувані злочини.

Під складеними злочинами розуміють такі, які складаються із двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, являє собою самостійний простий злочин.

В літературі також існує думка, що складені злочини — це не що інше, як спеціальні випадки врахованої законом сукупності злочинів.

До складених злочинів звичайно відносять розбій, розкрадання шляхом зловживання службовим станом; вимагання, поєднане з насильством; хуліганство з кваліфікуючими ознаками тощо.

Триваючий злочин — це одиничний злочин, який характеризується безперервним здійсненням (виконанням) певного злочинного діяння. Він починається одним діянням і триває до ліквідації (усунення) даного стану. Як класичні приклади триваючих злочинів у літературі наводяться: незаконне зберігання зброї, злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, незаконне позбавлення волі, втеча і т. ін.

П. К. Кривошеїн до триваючих злочинів відносить також регулярне отримання будь-яких виплат (пенсій, надбавок до заробітної плати і т. ін.) на підставі одного раз поданого до державної або громадської організації підробленого документа, що традиційно вважається продовжуваним злочином.

На думку П. К. Кривошеїна, тут кожен новий факт отримання грошових коштів на підставі такого документа ні злочином, ні іншим правопорушенням не є. Він — наслідок одного разу вчиненої злочинної дії, яка характеризується безперервним здійсненням.

Продовжуваний злочин — це єдиний злочин, якнії складає гься із кількох тотожних дій, що об'єднані єдиним умислом і спрямовані до загальної мети. Відмінною особ-ливісгю іаких діянь, як зазначає В. П. Малков, є те, що вони вчиняються не безперервно, а поновлюються у часі діями, кожна з котрих не с самостійним злочином, а являє собою ланку, счап продовження, здійснення однієї і тієї ж злочинної дії. Окремі акти продовжуваного злочину, оскільки вони не миють характеру самостійного злочину, не дістають самостійної кваліфікації, і в сукупності розглядаються як одиничний злочин.

У науці домінує уявлення про те. що продовжуваний злочин можуть складати і злочини, і інші правопорушення (адміністратнвні, дисциплінарні та інші проступки), які з суб'єктивного боку можуть характеризуватися як умисною, гак і необережною формою вини. Іншу точку зору висловлює П. К. Кривошеїн, вважаючи, що, коли кожне правопорушення, яке входить до сукупності, не має ступеня суспільної небезпеки, притаманної злочину, то буде продовжуваний злочин. Навпаки, якщо кожне або хоча б двоє з правопорушень, які взяті окремо, за ступенем суспільної небезпеки та іншими ознаками, характерними для злочину, утворюють самостійний склад злочину, то матиме місце не продовжуваний, а повторний злочин.

Останню думку навряд чи можна вважати конструктивною, оскільки основним її аргументом с ступінь суспільної небезпеки кожного з епізодів багаторазового злочинного діяння. При цьому залишаються осторонь спрямованість умислу, мотиви і мета вчиненого злочину, що врешті решт означає змішування понять одиничного злочину і множинності злочинів. Таке перекручування понять на практиці призведе до того, що до системи продовжуваного злочину, наприклад, у вигляді розкрадання увійдуть лише дрібні розкрадання. Епізоди ж єдиного розкрадання, що не підпадають під дрібний розмір, хоча і пов'язані логічно один з одним, на думку П. К. Кривошеїна, треба висмикувати із загальної системи продовжуваного розкрадання і кваліфікувати окремо, як повторні діяння. Така позиція, безумовно, незручна і в правозастосувальніи діяльності. На практиці одразу ж виникне питання: як в таких випадках обчислювати розмір викраденого,— в цілому по всіх епізодах, чи підсумовувати тільки епізоди дрібних розкрадань? З точки зору П. К. Кривошеїна, відповісти на це питання досить складно.

Поняттям множинності злочинів охоплюються випадки вчинення особою двох чи більше злочинів, по яких не погашена судимість і не скінчились строки давності.

В науці немає єдиного погляду щодо форм і видів множинності злочинів. Одні фахівці вважають, що поняття множинності вміщує три форми: повторність, рецидив і сукупність злочинів.

Інші автори формами множинності називають повторність (включаючи рецидив) і сукупність злочинів.

Третя позиція також виділяє дві форми множин-ності.але до повторності включає також і рецидив, і реальну сукупність; до другої форми — тільки ідеальна сукупність.

До різновидів повторності відносять також неодноразовість, систематичність і вчинення злочину у вигляді промислу. Проте, як слушно зазначає П. К. Кривошеїн, аналіз понять неодноразовості, систематичності і промислу свідчить, що своїм змістом вони дублюють одне одного і поняття повторності викликає лише утруднення на практиці Тому з метою надання ясності і стрункості поняттєвому апарату доцільно позбавити ці поняття кваліфікуючого значення.

На ускладнення, що виникають у зв'язку з існуванням в законі цих паралельних термінів, вказували й інші вчені.

Розрізняють загальну і спеціальну повторність. Загальна повторність означає вчинення особою двох чи більше злочинів.

Спеціальна повторність означає вчинення особою нового тотожного або однорідного злочину (наприклад, повторне вчинення корисливих посягань проти власності).

Рецидив також поділяється на два види — загальний і спеціальний. В законі виділений окремо і третій випадок рецидив} — особливо небезпечний рецидив.

Виділяють два види сукупності: реальну і ідеальну.

При реальній сукупності винний різними самостійними діями вчиняє два чи більше злочинів.

Ідеальна сукупність означає, що винний однією дією вчиняє два чи більше злочинів, які передбачені різними статтями кримінального закону (наприклад, розбійний напад, поєднаний з позбавленням життя потерпілого).

Якщо реальна сукупність виникає в результаті дій винної особи, то ідеальна сукупність є результат кваліфікації її діяння за відповідними статтями КК, жодна з яких не може своїми ознаками охопити все діяння в цілому. Тому. вирішуючи питання про притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності, необхідно встановити відповідність між ознаками, які вказані в конкретній кримінально-правій нормі, і фактичними обставинами вчиненого особою діяння.

Сукупність сказанних у кримінальному законі ознак, що визначають те чи інше суспільне небезпечне діяння як злочинне і каране, називають складом злочину.

<І>

3. СКЛАД ЗЛОЧИНУ — ПРАВОВА МОДЕЛЬ І ОСНОВА КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

Склад злочину охоплює всю сукупність ознак, котрі у відповідності з кримінальним законом є достатніми для притягнення особи до кримінальної відповідальності.

За своєю сутністю склад злочину — це наукова абстракція, законодавча модель злочинів певного виду, яка вміщує в себе всі найсуттєвіші, найнеобхідніші і типові ознаки злочину.

Таким чином, склад злочину являє собою не тільки своєрідний еталон, згідно з яким здійсняється кваліфікація конкретного діяння як злочинного, але і правову підставу притягнення особи, що вчинила злочин, до кримінальної відповідальності.

Для того, щоб проаналізувати кримінально-правову норму і знайти в ній ті ознаки, які в своїй сукупності утворюють склад конкретного злочину, необхідно, передусім, згрупувати ці ознаки. Здається, що найопгимальнішою буде класифікація ознак складу у відповідності з елементами злочину. Як зазначає Б. О. Курінов, для здійснення кримінально-правової кваліфікації суспільне небезпечних діянь найбільше значення має класифікація ознак складу злочину за окремими сторонами (елементами) злочинного діяння. За цим принципом усі ознаки складу злочину поділяються на чотири групи: ознаки складу, які характеризують об'єкт злочину; ознаки складу, які характеризують об'єктивну сторону складу; ознаки складу, які характеризуючі. суб'єкта злочину; ознаки складу, які характеризують суб'єктивну сторону складу злочину. Така класифікація ознак складу злочину відповідає тим фактичним обставинам, котрі в своїй єдності утворюють конкретний злочин.

Сукупність ознак складу злочину, які характеризують ту чи іншу сторону (елемент) злочину, називають елементами складу.

Ознаки складу злочину традиційно поділяють на обов'язкові (основні) і факультативні. До обов'язкових (основних) ознак належать ті, які законодавець включає до складів усіх злочинів. До факультативних належать ті, які законодавець передбачає в складах лише окремих злочинів. Факультативні ознаки враховуються при кваліфікації тільки у випадках, коли вони прямо передбачені в кримінально-правовій нормі.

У складному суспільному житті злочин звичайно завдає шкоди не одній категорії суспільних відносин, а декільком одразу, і в залежності від того, якій категорії суспільних відносин, на думку законодавця, безпосередньо завдасться найбільшої шкоди, визначаються ознаки основного об'єкта злочину. Так, за ознаками основного об'єкта відрізняються злочини проти власності від господарських і посадових злочинів, насильницькі злочини проти власності від злочинів проти особи, громадського порядку, порядку управління тощо.

У деяких випадках конструкція кримінально-правової норми містить ознаки одразу двох безпосередніх об'єктів — основного і додаткового. Останній, в саою чергу. поділяється на обов'язковий і факультативній. Інколи додатковий об'єкт має таке ж обов'язкове значення для даного складу, як і основний, і його відсутність означає відсутність цього складу злочину в цілому. Класичним прикладом складу з ознаками двох обов'язкових об'єктів (основного і додаткового) є склад розбою.

Додатковий факультативний об'єкт на відміну від додаткового обов'язкового не має суттєвого значення для кваліфікації діяння за нормою права, що передбачає його ознаки. При кваліфікації діяння за даною статтею закону цей об'єкт або є, або відсутній; може мати значення або як кваліфікуюча ознака, що обтяжує відповідальність (наприклад, грабіж, поєднаний з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого), або як альтернативна обставина (наприклад, необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки).

До факультативних ознак складу належить і предмет злочину Він має велике значення для кваліфікації, якщо на це є пряма вказівка в диспозиції статті КК.

Так, в залежності від ознак предмета діяння може бути віднесене до злочинів проти власності (наприклад, при розкраданні грошей) або до злочинів проти громадської безпеки і народного здоров'я (наприклад, при розкраданні вогнепальної зброї чи наркотичних засобів).

До обов'язкових ознак, що характеризують об'єктивну сторону складу, належать також такі, як суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), певний, вказаний в законі результат (тобто злочинний наслідок) і причинний зв'язок між ними. Законодавча характеристика цих компонентів завжди міститься у матеріальних складах злочинів. У формальних складах злочинів мас місце характеристика лише суспільно небезпечного діяння.

Факультагивними ознаками об'єктивної сторони є місце, час, спосіб, обставини вчинення злочину. Вони враховуються при кваліфікації вчиненого лише у випадках, прямо передбачених у законі.

Так, кваліфікація розкрадань провадиться в залежності від способу їх вчинення — таємно, відкрито, шляхом насильства. обману, привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем. Викрадення ж на полі бою речей, що знаходяться при вбитих і поранених, кваліфікується як мародерство, а не як злочин проти власності.

До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони складу злочину належать ознаки, які характеризують вину у формі умислу або необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий, необережніть — на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість (ст. 8, 9 КК). Факультативними ознаками тут є мотив і мета. Так, в основі більшості злочинів проти власності лежать корисливий мотив і корислива мета. Відсутність корисливих мотивів і корисливої мети при заволодінні майном може свідчити про відсутність злочину проти власності і необхідності кваліфікувати діяння за ознаками інших складів злочинів.

До обов'язкових ознак суб'єкта злочину належать вік і осудність фізичної особи, дії котрої належить кваліфікувати.

Факультативними вважаються ознаки спеціального суб'єкта, в тому числі повторність вчинення особою злочину і вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом.

У кримінальному кодексі немає загального визначення спеціального суб'єкта злочину. Законодавець вказує його ознаки лише щодо двох груп злочинів: посадових і військових. Одночасно до формул окремих складів злочину включені ознаки, які повинен мати лише суб'єкт даного конкретного злочину. Так, виконавцем розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем може бути тільки особа, котрій майно було ввірене або знаходилось в її оперативно-господарському управлінні.

Крім вказаної кваліфікації ознак складу, їх поділяють також на постійні і перемінні. До постійних належать такі, зміст яких не змінюється протягом дії закону. Перемінними називають такі, що можуть змінюватись на протязі дії закону (наприклад, розмір заподіяної шкоди або ознаки бланкетних норм, які відсилають до різних правил).

Склади злочинів як сукупність ознак теж поділяють на різні групи.

В залежності від того, є настання суспільне небезпечного наслідку обов'язковою ознакою складу чи ні, склади поділяють на матеріальні і формальні. Практично всі склади злочинів проти власності є матеріальними, за винятком розбою і вимагательства. Останні склади сформульовані в законі як формальні.

За ступенем суспільної небезпеки склади злочинних діянь поділяються на три види: 1) основний (без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин); 2) кваліфікований (що передбачає різні обтяжуючі обставини) і 3) так званий "привілейований" (що має пом'якшуючі обставини). Види цих складів звичайно ілюструються на класифікації складів умисних убивст. Що ж до складів злочинів проти власності, то тут виділяються два види складів — основний і кваліфікований.

За структурою і специфікою описування ознак у законі склади поділяються на прості і складні.

Під простими розуміють такі, що складаються із однієї дії, посягають на один об'єкт і мають одну форму вини. До таких складів належать крадіжка, грабіж, не поєднаний із насильством, шахрайство.

До складних складів відносять: складені, з двома об'єктами, з двома формами вини, з двома діями.

Складені складні склади однією нормою охоплюють різні дії. Наприклад, розкрадання шляхом привласнення або розтрати, а також склад бандитизму, що включає в себе організацію банди, участь у банді, а також участь у вчинюваному бандою нападі. При цьому для кваліфікації діяння за даним складом досить вчинити хоча б одну з вказаних в законі дій.

Двооб'єктні складені склади відзначаються тим, що охоплюють своїми ознаками випадки, коли однією дією здійснюється посягання на різні суспільні відносини. Це склади з основним і додатковим (обов'язковим чи факультативним) об'єктами.

Складні склади злочинів з ознаками двох форм вини охоплюють діяння, суб'єктивну сторону яких визначає умисна форма вини щодо вчиненого діяння і необережна вина щодо його наслідків (наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки).

Прості і складні склади необхідно відрізняти від простих і складних злочинів. Це близькі, але не тотожні поняття; в одних випадках вони збігаються за змістом, в інших — ні. Прості злочини можуть бути кваліфіковані за складним складом, а ускладнені — за простим.

Змішування цих понять призводить до неточностей у класифікаціях. Так, С. А. Тарарухін, поділяючи склади злочинів на прості і складні, зазначає, що до останніх належать: складені, з двома діями; з двома формами вини, з двома об'єктами, триваючі і продовжувані злочини. Уявляється, що в даній класифікації до однієї групи віднесені різні категорії дійсності — складні склади як сукупності ознак, передбачених в законі, і складні (ускладнені) злочини як зовнішні акти вольової поведінки людини. Триваючими і продовжуваними є злочини, а не склади злочинів. Від того, що крадіжку, наприклад, вчинено за кілька заходів, які охоплюються єдиним умислом, і вона (крадіжка) являє собою ускладнений продовжуваний злочин, склад злочину, що містить ознаки крадіжки, не перестає бути простим, і в цьому випадку ускладнений злочин буде кваліфікований за ознаками простого складу.

З іншого боку, простий злочин, який складається з однієї дії та кількох наслідків, наприклад умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило людські жертви або завдало особливо великої шкоди, треба кваліфікувати за ознаками складного складу з двома об'єктами (основним і додатковим факультативним) і двома формами вини (умисної щодо діяння і необережної щодо наслідків).

Таким чином, злочин і склад злочину, хоча і є спорідненими явищами, водночас мають певну самостійність, притаманні тільки їм специфічні властивості і виконують свої функції в механізмі кваліфікації злочину.

<І>

4. МЕХАНІЗМ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

Кваліфікація злочину — це процес визначення в конкретному суспільне небезпечному діянні ознак складу злочину. Цей процес має подвійний вигляд: по-перше, як розумова діяльність, під час якої в діях конкретної особи визначаються ознаки того чи іншого складу злочину, і, по-друге, як результат діяльності, що дістає юридичне закріплення в офіційному документі (обвинувальному висновку, вироку суду і т. ін.) або виражений в будь-якому джерелі, пов'язаному з неофіційною кваліфікацією (монографія, журнальна стаття тощо).

Самий механізм кваліфікації злочинів являє собою систему прямих і зворотних зв'язків від елементів діяння до ознак складу і назад, до діяння з метою встановлення точної відповідності між ними. Досить часто діяння, спочатку вчинене як єдине, по прямому зв'язку, внаслідок зворотного зв'язку перетворюється на декілька злочинних діянь. Зазначена обставина звичайно мас місце при ідеальній сукупності злочинів, тобто коли вчинене діяння не охоплюється ознаками жодного із складів злочинів і по лінії зворотного зв'язку від ознак складів до діяння відбувасться перетворювання єдиної дії на два чи більше злочинів, за кожний із котрих особі призначається окреме покарання.

Ідеальну сукупність у механізмі кваліфікації слід відрізняти від конкуренції норм.

При ідеальній сукупності одним діянням вчиняється декілька злочинів і жодна з норм не охоплює це діяння повною мірою. Конкуренція норм, навпаки, мас місце при вчиненні одиничного злочину, який підпадає під ознаки кількох складів відразу і повністю може бути охоплений кожним із них. Така ситуація виникає при конкуренції загальної і спеціальної норм, конкуренції норм з обтяжуючими обставинами. При кваліфікації діянь у випадках конкуренції норм необхідно дотримуватися таких правил.

1 Якщо має місце конкуренція загальної і спеціальної норм, злочин належить кваліфікувати за спеціальною нормою. проте, якщо загальна норма має кваліфікуючі ознаки складу, а спеціальна таких не має, діяння в такому разі кваліфікується за загальною нормою

2 При конкуренції спеціальних норм з обтяжуючими і пом'якшуючими обсгавинами кваліфікація провадиться відповідно до норми з пом'якшуючими обставинами

3. При конкуренції спеціальних норм з обтяжуючими обставинами кваліфікація здійснюється за нормою з найбільш тяжкою кваліфікуючою ознакою.

Механізм кваліфікації злочинів має ще таке правило:

якщо будь-яка обтяжуюча провину обставина передбачена як кваліфікуюча ознака в самому складі злочину, то вона не може враховуватися судом як така, що обтяжує відповідальність при призначенні покарання згідно зі ст. 41 КК України.

<І>

5. ЗНАЧЕННЯ ПРАВИЛЬНОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

Правильна кваліфікація злочину має важливе соціальне і правове значення. Правильно кваліфікувати злочин — означає встановити точну відповідність обставин вчиненого діяння ознакам конкретного складу злочину, який сформульований в кримінально-правовій нормі.

Правильна кваліфікація означає застосування саме тієї статті чи сукупності статей, якими повністю охоплюється злочинне діяння, і призначення винному покарання у точній відповідності з характером ї ступенем суспільної небезпечності вчиненого злочину.

Правильна кваліфікація мас особливе значення для захисту і поновлення прав потерпілих від злочинних посягань.

Правильна кваліфікація необхідна при вирішенні багатьох процесуальних питань: підслідності і підсудності кримінальних справ, направлення справи на додаткове розслідування або новий судовий розгляд.

Правильна кваліфікація означає встановлення об'єктивної істини по справі і є базою достовірної і точної судової статистики.

<І>

І. ПОНЯТТЯ ВЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ПРАВОВІ ФОРМИ І ВИДИ

Власність становить економічну основу життя суспільства і проявляється у вигляді відносин між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини полягають у приналежності даних благ одним особам і відчуження від усіх інших осіб. Приналежність або привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.

Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Право власності охоплює правові норми, які закріплюють, регулюють і захищають стан приналежності (привласнення) матеріальних та інших благ конкретним особам — фізичним і юридичним. У сукупності вони складають право власності в об'єктивному розумінні як єдиний комплексний інститут права.

Право власності в суб'єктивному розумінні є міра можливої поведінки власника, конкретний вираз відносин власності в повноваженнях суб'єкта права власності. В цьому значенні суб'єктивне право власності за змістом найбільш широке. Воно надає власнику можливість використовувати своє майно і свій інтелектуальний потенціал зл своїм розсудом, для будь-якої діяльності, що не заборонена законом, вчинювати будь-які дії щодо власного майна і результатів своєї інтелектуальної праці. Будь-яке втручання в суб'єктивні права власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також в його немайнові і майнові права на результати творчої діяльності переслідуються чинним законодавством аж до застосування заходів кримінально-правового впливу.

Власність в Україні відповідно до Закону "Про власність" виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Особливе становище посідає така правова форма власності, як "право виняткової власності народу України", об'єктами якого є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші ресурси, а також природні ресурси континентального шельфу і виняікової (морської) економічної зони (ст. 9. 10 Закону "Про власність").

Згідно з формами власності Закон визначає чотири основних категорії суб'єктів права власності: народ України, громадяни, юридичні особи і держава (ст. 3 Закону "Про власність"). Суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав і особи без громадянства. В свою чергу, громадяни, юридичні особи і держава Україна можуть виступати суб'єктами права власності за кордоном.

В залежності від особливостей об'єктів права власності виділяють такі види власності:

1) право власності на майно;

2) право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності.

Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну приналежність матеріальних та інших благ. Суб'єктом права власності тут завжди є окремий громадянин (фізична особа) або проста сукупність громадян (подружжя, сім'я, трудове господарство), але не юридична особа. Отже. право приватної власності юридичне закріплює власність громадян як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуального привласнення.

У відповідності з чинним законодавством можна виділити три різновиди приватної власності:

1) право індивідуальної власності (особисте майно, грошові кошти, цінні папери, інтелектуальна власність);

2) право індивідуально-трудової (дрібної приватної) власності (право загальної власності громадян, індивідуальні і родинні підприємства, трудові і селянські господарства);

3) право приватної власності, що базується на залученні праці за наймом (приватні підприємства).

Економічне поняття колективної власності охоплює відносини з приналежності матеріальних та інших благ організованій групі людей (колективу), тобто являє собою колективну форму привласнення цих благ. Суб'єктом економічних відносин колективного привласнення і права власності тут завжди залишається колектив як ціла. організована спільність, а не кожен його член у певній частці. Суб'єктами права колективної власності виступають трудові колективи державних підприємств, колективи орендаторів, колективні підприємства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, які є юридичними особами (ст. 20 Закону "Про власність"),

Приналежність майна та інших благ не окремим громадянам або їхнім організованим колективам, а суспільству в цілому, складає економічні відносини громадської власності.

Громадська (всенародна) власність як складна система економічних відносин приналежності матеріальних та інших благ суспільства (народу) в цілому існує в двох формах.

1) у формі прямого всенародного привласнення;

2) у формі державної власності.

Пряме, безпосереднє всенародне привласнення охоплюється категорією "виняткова власність народу України". На майно, яке проголошене винятковою власністю народу України, держава має лише комлетенцію щодо керування цим майном у загальнонародних інтересах.

Державна власність як економічна категорія означає приналежність майна та інших благ народу в особі обраних представницьких органів державної влади.

Зараз державна власність в Україні характеризується множинністю суб'єктів відповідно до двох форм державної власності — загальнодержавної (республіканської) і власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі найвищого представницького органу — парламенту республіки (Верховної Ради України).

Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Право власності — це різновид більш широкої цивільно-правової категорії речових прав, які і поділяються на право власності та інші речові права.

Інші речові права, в свою чергу, являють собою одну з форм реалізації відносин власності; вони надають можливість власнику організувати ефективне використання свого права власності за допомогою притягнення до господарювання інших осіб; а невласникам — здійснювати господарське або інше використання чужого майна для задоволення своїх потреб. Оскільки відповідний об'єкт права власності вже привласнений власником, то всі інші суб'єкти привласнення можуть використовувати його лише в обмеженому обсязі, тобто в межах, що дозволені власником і законом. Тому інші речові права на відміну від права власності називають обмеженими речовими правами, бо вони маюгь похідний від права власності характер і ніколи не можуть збігатися з правами власника.

Обмежені речові права мають, наприклад, підприємства всіх форм власності (крім колективних підприємств, що вказані в ст. 20 Закону "Про власність"), різні державні внконавчо-розпорядчі і правоохоронні органи, установи і організації Майно цих підприємств, установ і організацій є державною, колективною або приватною власністю. Це майно перебуває в законному володінні зазначених підприємств і. відповідно до закону, права останніх охороняються точнісінько так, як і права власника, в абсолютному порядку, тими самими засобами, що і право власності, і в тому числі проти самого власника.

<І>

2. ПОНЯТТЯ 1 ОЗНАКИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

Чинне законодавство України об'єктивно надає всім власникам умови і засоби захисту від будь-яких втручань в їхні суб'єктивні права по володінню, користуванню і розпорядженню майном. Ці засоби поділяються на право витребувати повернення (віндикації), свого майна з чужого незаконного володіння (ч. 1 ст. 50 Закону "Про власність"), а також на право вимагати усунення всіляких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням володіння (ч. 2 ст. 48 Закону "Про власність")-

Усунення порушень прав власника здійснюється цивільно-правовими заходами, а у випадку, якщо посягання на права власника було настільки суспільне небезпечним. що підпадало під кримінально-правову заборону,— також заходами кри.мінально-правового впливу.

Чинний КК також виходить із того, що право власності може бути порушене як шляхом заволодіння чужим майном, так і шляхом завдання шкоди без заволодіння майном як умисно, так і з необережності. Тому під злочинами проти власності слід розуміти передбачені КК умисні або необережні діяння, які поєднані з порушенням права володіння або з іншими засобами завдання власнику майнової шкоди, або зі створенням погрози завдання такої шкоди.

Проте не всі суспільно небезпечні діяння, що завдають тієї чи іншої шкоди власнику, закон відносить до злочинів проти власності. Тільки в тих випадках, коли законодавець вважає, що основним об'єктом тих чи інших посягань є саме відносини власності, він зараховує їх до злочинів проти власності.

З огляду на це слід розглянути основні ознаки складів злочинів проти власності, що характеризують їхні об'єкт і предмет посягання, об'єктивну та суб'єктивну сторони суб'єкта злочину.

Основними ознаками, які допомагають відрізняти склади злочинів проти власності від суміжних складів, є об'єкт та предмет злочину; інші ознаки, хоча і мають неабияке значення, все ж таки відіграють допоміжну роль, яка дозволяє конкретизувати об'єкт злочину і завдяки цьому відрізнити суміжні склади один від одного.

Загальним об'єктом злочинів проти власності, як і всіх інших злочинів, передбачених в КК, е сукупність суспільним відносин, які охороняються кримінальним правом, тобто вся сукупність прав і обов'язків, що існують у суспільстві, в тому числі і в сфері відносин власності. Родовим об'єктом злочинів проти власності є сукупність суспільних відносин у сфері власності. Юридичним вираженням цих відносин є право власності, яке надає всім власникам однакові умови в придбанні і захисті цих прав, тобто право власності в об'єктивному розумінні як сукупність правових норм, які регулюють і охороняють відносини власності.

Безпосередній об'єкт злочинів проти власності - конкретні відносини власності, яким завдасться або може бути заподіяно шкоди злочинним посяганням. Юридичним вираженням цик відносин є суб'єктивні права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, що належить конкретним суб'єктам права власності.

У літературі можна зустріти твердження, що безпосереднім об'єктом посягання злочинів, що розглядаються, є конкретна форма власності, яка визначається приналежністю майна.

Така позиція уявляється неточною, оскільки будь-який злочин безпосередньо завдає шкоди не формі власності, а конкретному власнику, котрий підпадає під ту чи іншу форму власності, саме його суб'єктивним правам завдається шкода. Крім того, така спрощена схема безпосереднього об'єкта злочину (за формами власності) не завжди може бути застосована: вона деякою мірою ще виправдовує себе при так званих "чистих" варіантах форми власності, однак з розвитком ринкових відносин дедалі частіше з'являються суб'єкти з так званими "змішаними" формами власності в різноманітних варіантах, з залученням іноземних партнерів та іноземного капіталу для створення спільних підприємств та інших міжнародних організацій.

Предметом злочинного посягання е конкретне майно, що належить суб'єктам права власності.

Об'єктивна сторона злочинів проти власності характеризуєгься, як правило, активними діями (в деяких випадках і бездіяльністю), що безпосередньо завданють майнової шкоди суб'єктам права власності, або створюють реальну загрозу завдання шкоди. Ознаки об'єктивної сторони дозволяють не тільки розрізняти між собою схожі злочини, але й об'єднувати їх у групи. Описуючи ознаки різних форм розкрадань, закон об'єднує їх в одну групу і відмежовує цю групу злочинів від інших злочинів проти власності і будь-яких суміжних складів, а вказуючи на спосіб вчинення злочину, дає змогу відрізнити форми розкрадань.

Суб'єктивна сторона злочинів проти власності характеризується, як правило, умисною виною, у формі прямого умислу. При вчиненні умисних злочинів проти власності винний найчастіше керується корисливими мотивами і ставить собі за мету протиправне збагачення. Тільки один умисний злочин проти власності — знищення або пошкодження майна — може бути скоєний з будь-яких мотивів і з будь-якою метою, в тому числі і корисливих, а також з різними формами умислу — прямим і непрямим. Необережні злочини проти власності характеризуються необережною виною у формі злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб'єкт злочинів проти власності — це фізична, осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності за суспільне небезпечні діяння проти власності. Деякі склади злочинів проти власносгі мають спеціальні ознаки суб'єкта. Такими є розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем, злочинно-недбале ставлення до охорони майна. До спеціальних ознак суб'єкта належать також вчинення корисливого злочину проти власності повторно або особливо небезпечним рецидивістом.

Сукупність вказанних в законі ознак дає змогу відрізнити склади злочинів проти власності від суміжних складів.

Наприклад, законодавець виводить за межі злочинів проти власності посягання на об'єкти права виняткової власності народу України і права інтелектуальної власності з тих підстав, що об'єктом злочинів проти власності можуть бути тільки майнові відносини, а предметом — відповідно тільки майно (рухоме і нерухоме), яке створене працею людини. Багатства природи в їхньому природному стані і результати творчої праці не належать до предметів злочинів проти власності. У разі злочинних посягань на них діяння слід кваліфікувати за статтями глави, що передбачають відповідальність за господарські злочини або за злочини проти політичних і трудових прав громадян.

Проте і посягання на майно інколи не належить до злочинів проти власності. Це мас місце там, де, виходячи із специфіки предмета злочину, законодавець розглядає злочинне діяння як таке, що завдає шкоди, в першу чергу, іншим суспільним відносинам, хоча ним були порушені і відносини власності.

Наприклад, розкрадання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів до неї або вибухових речовин, розкрадання радіоактивних матеріалів чи наркотичних засобів або психотропних речовин, а також викрадання предметів, що знаходяться в могилі чи на могилі, належать до злочинів проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я через специфіку предмета посягання.

У різних главах КК у зв'язку із специфікою предмета посягання розміщені склади, що характеризують діяння, схожі з умисним або необережним знищенням чи пошкодженцям майна, або несумлінним ставленням до його охорони. Такими, наприклад, є умисне зруйнування або пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 78 КК); пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- і нафтопродуктопроводів (ст. 78¹ ); потрава посівів і пошкодження насаджень (ст. 159); незаконна порубка лісу (ст. 160); глум над державною символікою (ст. 187² ); пошкодження документів, штампів, печаток і бланків (ст. 193); пошкодження морського телеграфною кабелю (ст. 205); порушення правил охорони ліній зв'язку (ст. 205¹ ); знищення і зруйнування пам'яток історії і культури (ст. 207); порушення правил зберігання, використання, обліку та перевозки вибухових речовин (ст. 221); недбале зберігання вогнепальної зброї і боєприпасів (ст. 224); руйнування радіоактивних матеріалів (ст. 228² ); умисне знищення або пошкодження військового майна (ст. 245) тощо.

За особливостями об'єктивної сторони складу злочину також не підпадають під ознаки злочинів проти власності такі діяння, як масові безпорядки (ст. 71); порушення правил безпеки та експлуатації транспорту (ст. 215); порушення правил при проведенні будівельних робіт (ст. 219), порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 220); порушення правил пожежної безпеки (ст. 220); викрадання па полі бою речеіі, що знаходяться при вбигих і поранених (ст. 260).

За особливостями суб’єктіївиої сторони складу розрізняються такі діяння, як умисне знищення або пошкодження майна (ст. 89) і диверсія (ст. 60). З суб'єктивної сторони спричинення майнової шкоди при посяганнях проти власності повністю вмчерпують характер цих злочинів.

При вчиненні диверсії заподіяння майнової шкоди виступає якголовний спосб досягнення злочинної мети - ослаблення держави.

Сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак лежить в основі відмежування злочинів проти власності від бандитизму (ст. 69), оскільки все вчинене бандою кваліфікується як бандитизм і в окремих випадках потребує лише додаткової кваліфікації за єдиною статтею про злочин проти власності — розкрадання в особливо великих розмірах (ст. 86¹ ). Тут, як і в складі диверсії, матеріальна шкода, яка заподіяна власникові, є не метою злочинної діяльності, а своєрідним мірилом суспільної небезпеки вчиненого злочину, що посягає на інший об'єкт кримінально-правової охорони.

Специфіка ознак суб'єкта також с основою для розмежування злочинів проти власності і посадових та військових злочинів.

<І>

3. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ І ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Відповідно до Закону України "Про власність" всім власникам законодавче забезпечуються рівні умови захисту грава власності, оскільки всі форми власності рівноправні (ст. 2, 48 Закону "Про власність"). Впровадження такого положення в чинне законодавство є закономірним результатом поступового входження України в світову ринкову економіку і вдосконалення свого законодавства згідно із загальними принципами міжнародного права. Так, у ст. 17 Загальної декларації прав людини вказано, що кожна людина має право володіти майном як одноособово так і спільно з іншими, а ст 1 протоколу № 1 до Європейської Конвенції про Захист Прав Людини і Основних Свобод проголошує: "Кожна фізична або юридична особа має право безперешкодно користуватися своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, окрім як в інтересах суспільства і на умовах, що передбачені законом і загальними принципами міжнародного права".

Проголошення рівноправності всіх форм власності і забезпечення рівних умов захисту в порядку цивільного судочинства вимагає внесення відповідних змін і до кримінальною законодавства.

Пачвшсть в Особливій частині Кримінального Кодексу України двох окремих глав — глави ІІ "Злочини проти дсржавної і колективної власності" і глави V "Злочини проти індивідуальної власності громадян" не відповідає тим змінам що відбулися у громадсько-політичному і економічному житті суспільства, і тим потребам правозастосувальної діяльності щодо однакового і точного виконання законів. У зв'язку з цим фахівцями робочої групи Кабінету Міністрів України підготовано проект нового Кримінального Кодексу України, де поряд з іншими суттєвими змінами в кримінальному законодавстві, передбачається єдина глава "Злочини проти власності", до якої включені всі форми і види злочинів проти власності незалежно від приналежності майна тому чи іншому власнику. Тому якнайшвидше прийняття нового КК України є важливим завданням сучасного періоду законотворчої діяльності суверенної держави. І мабуть, надією на швидке прийняття нового Кримінального Кодексу України можна пояснити ту обставину, що Законодавець України досі не вніс до чинного КК змін, відповідних до Закону "Про власність", як це було зроблено в Білорусі і Росії ще в 1994 році (1 березня — в Білорусі, 1 липня — в Росії), де всі злочини проти власності кваліфікуються за однією главою КК. Вирішення цього питання в Білорусі було досягнуто завдяки тому, що з Кримінального Кодексу виключили главу про злочини проти власності громадян і поширили дію складів злочинів, які передбачали відповідальність за посягання на державну чи колективну власність, на будь-які посягання, незалежно від форми власності. В Росії, навпаки, виключивши з КК главу про злочини проти держаної і колекіивної власності, до глави, що залишилась, ввели додаткові склади злочинів і розповсюдили її дію на всі посягання проти власності.

Певно, тією ж надією на швидке прийняття нового Кримінального Кодексу можна пояснити, що в чинному КК України не відбилися зміни, які були внесені в 1992 році до Закону "Про власність", згідно з якими термін "індивідуальна власнісгь" було замінено на поняття "приватна власність", а глава V КК досі має назву "Злочини проти індивідуальної власносгі громадян". Відреагував на зміни в законодавстві про власність тільки Пленум Верховного Суду України своєю постановою №12 від 25 грудня 1992 року "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", тому з метою найбільшої відповідності до чинного законодавства про власність далі при позначенні посягань, спрямованих проти власності громадян (фізичних осіб), застосовуватиметься термін "злочини проти приватної власності".

<І>

4. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

При класифікації злочинів проти власності слід враховувати дві суттєві обставини: 1) тенденцію до однакового підходу до всіх посягань проти власності, незалежно від її правових форм; 2) неоднакове ставлення до охорони річних форм власності, яке існує поки що в Україні.

З урахуванням сукупності об'єктивних та суб'єктивних ознак складів злочинів вважається за можливе виділити загальні групи (види) злочинів проти власності, незалежно від її правових форм. Щодо того, які конкретні склади входитимуть до тієї чи іншої групи, це залежить від наявності даних складів в тій чи іншій главі КК, де передбачена відповідальність за злочини проти держивної і колективної власності або проти приватної власності громадян.

Виділяють такі групи (види) злочинів проти власності: корисливі і некорисливі злочини; корисливі, в свою чергу, поділяються на розкрадання та інші корисливі злочини без ознак розкрадання. Така ж сама класифікація згідно з чинним законодавством мас місце в білоруській і російській кримінально-правовій науці та судовій практиці. Докладна класифікація по групах (видах) злочинів проти власності і конкретних складах, які належать до тієї чи іншої групи, грунтовно буде розглянута при подальшому викладенні матеріалу. Тут зазначимо лише таке.

Згідно з українським законодавством, однорідними складами, що мають місце в обох главах, є: в групі розкрадань - крадіжка. грабіж, розбій, шахрайство; в групі інших корисливих злочинів — вимагательство; в групі некорисливих злочинів — умисне знищення або пошкодження майна. Перелік складів, де передбачена відповідальність за злочини проти державної і колективної власності, набагато ширший. Крім зазначених, він включає до себе такі склади: в групі розкрадань — розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем і розкрадання в особливо великих розмірах, незалежно від способу розкрадання; в групі інших корисливих злочинів — спричинення майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довір'ям і привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, цінного майна, яке завідомо належить державі або громадській організації: в групі некорисливих злочинів — необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна і злочинно-недбале ставлення до охорони державного або колективного майна.

Згідно з білоруським і російським законодавством склади злочинів розподіляються на групи злочинів проти власності, незалежно від її правових форм, і являють єдину систему злочинів проти власності. Безумовно, є деякі специфічні особливості по конкретних складах, що входять до тієї чи іншої групи, але в цілому система злочинів проти власності по конкретних складах і групах в Білорусі і Росії подібна до української системи злочинів проти державної і колективної власності.

Злочини проти власності можна класифікувати також за віковим критерієм, тобто за законодавчим закріпленням віку, з якого настає відповідальність за вчинення того чи іншого злочину проти власності.

Як убачається з Кримінальних кодексів України, Білорусі та Росії, в усіх цих державах з 14-річного віку настає відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій; з 16-річного віку — за розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем; спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довір'ям, привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна, необережне знищення ябо пошкодження майна. За розкрадання шляхом шахрайства в Україні і Білорусі відповідальність настас з 16 років, в Росії — з 14 років. За умисне знищення або пошкодження майна в Україні і Білорусі кримінальна відповідальність настає з 14 років лише у разі настання тяжких наслідків, в інших випадках — з 16 років. У Росії за умисне знищення або пошкодження майна відповідальність завжди настає з 14 років.

Отже, режим кримінальної репресії щодо неповнолітніх в Росії найсуворіший, а в Україні — найм'якший.

<І>

1. ПОНЯТТЯ РОЗКРАДАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАКИ

Поняття розкрадання в чинному законодавстві є родовим, таким, що об'єднує загальними ознаками ряд складів злочинів проти власності. Закон в Україні і в Білорусі не формулює загального поняття розкрадання. Це поняття розробляється теорією і практикою на підставі вивчення характерних ознак складів усіх форм даного злочину. Законодавче визначення розкрадання наводиться в російському кримінальному кодексі в примітці до ст. 144 таким чином: "У ст. 144—147² під розкраданням слід розуміти вчинене з корисливою метою протиправне безоплатне вилучення та (або) обернення чужого майна на користь винного або інших осіб, що спричинило шкоду власнику або іншому володільцю цього майна".

Із загального визначення розкрадання слід виділити основні ознаки, які стосуються об'єкта і предмета злочину, його об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також суб'єкта злочину, і дозволяють об'єднати в одну групу однорідні склади злочинів проти власності і відмежувати їх від суміжних складів.

Об'єкт розкрадань такий самий, як і у всіх злочинів проти власності. Безпосереднім об'єктом злочину при розкраданні є конкретні відносини власності, яким завдається або може бути заподіяно шкоди. Ці відносини постаюь у вигляді суб'єктивних прав по володінню, користуванню і розпорядженню майном, яке належить конкретним суб'єктам права власності. Саме цим суб'єктивним правам завдає гься шкода при вчиненні розкрадання. Викрадене ж майно, з приводу якого існують такі відносини, збитків не зазнає.

Предметом розкрадання може бути майно, що належить суб'єктам права власності на праві державної, приватної або змішаної форми власності.

Під майном у цивільному праві розуміють як предмети матеріального світу, так майнові права і обов'язки.

Однак у кримінальному законодавстві термін "майно" вживається звичайно у вузькому значенні — як предмети матеріального світу. Майнові права позначаються поняттям "право на майно" і розглядаються як самостійні предмети злочинних посягань.

Тим часом у залежності від конструкції складів злочинів. посягання, які хоч об'єктивно і завдають шкоди інтересам власника, можуть бути віднесені не до злочинів проти власності, а до інших злочинів, оскільки, на думку законодавця, такими посяганнями на той чи інший предмет в першу чергу спричиняються збитки іншим суспільним відносинам, а не відносинам власності.

Так, не визнаються за розкрадання посягання на об'єкти виняткової власності народу України або права інтелектуальної власності.

Не можуть бути. зокрема, предметом розкрадання багатства природи в їхньому природному стані (земля, її надра, ліс, що не відділений від коріння — сироростучий ліс, дичина в лісі, риба у воді). Ці предмети в їхньому природному стані не е майном. Тому порушення правил використання багатства природи може за певних умов утворювати господарський злочин або злочин проти порядку управління.

Однак незаконне обернення на свою користь плодів землі, які вирощені працею людини, а так само, які вже здобуті із їхнього природного стану із затратами праці і дістали грошову оцінку, слід вважати розкраданням. Сюди належать: врожай з полів, плоди з саду або з городу, саджанці в розсаднику, лісопродукція на лісовій ділянці або лісосплаві, дерева, що дирогкені в населених пунктах, на придорожних смугах. Предметом розкрадання є також риба, яку вирощують у спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, дикі тварини і птахи, які знаходяться в розплідниках і вольєрах.

Так само слід відрізняти об'єкти права інтелектуальної власності від матеріального носія, в якому дістав вираження твір або інший результат інтелектуальної праці (картина, книга, скульптура, кіноплівка, відеокасета і т ін.) Сутність права інтелектуальної власності полягає в нематеріальній природі її об'єктів як системи образів, понять. формул тощо, і належати це право може тільки авторам та їхнім законним спадкоємцям, тому серйозні порушення авторських і винахідницьких прав кваліфікуються за статтями глави КК про злочини проти політичних і трудових прав громадян. Право власності на матеріальні носії, в яких виражений той чи інший твір, може належати обмеженому колу осіб, але уже не як право інтелектуальної власності, а в порядку звичайного майнового права Тому матеріальні носії результатів інтелектуальної праці можуть бути предметом розкрадання.

Викрадення предметів, що знаходяться в могилі чи на могилі, а так само розкрадання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів до неї або вибухових речовин, розкрадання радіоактивних матеріалів або наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також розкрадання обладнання, яке призначене для виготовлення наркотичних засобів і психотропних -речовин, через специфіку предмета злочину віднесені до злочинів проти громадської безпеки, громадського порядку і народного здоров'я і кваліфікуються за ст. 212, 223, 228³ , 229² , 229¹⁷ , 229¹⁹ КК України. Проте розкрадання складових частин або окремих деталей вогнепальної зброї з наступним виготовленням придатної для стріляння зброї слід кваліфікувати в залежності від способу розкрадання за статтями про злочин проти власності і за статтею, що передбачає відповідальність за незаконне виготовлення зброї.

За статтями про злочин проти власності настає відповідальність за розкрадання мисливської (гладкоствольної) рушниці, бойових припасів до неї, пневматичних рушниць, сигнальних, стартових і газових пістолетів, ракетниць, вибухових пакетів та інших піротехнічних і освітлювальних засобів.

У деяких випадках предметом розкрадання можуть бути і документи, що мають виражену в них матеріальну цінність і являють собою певний еквівалент вартості і обмінну цінність (цінні папери, що мають номінальну вартість, за якою їх реалізують, білети грошово-речової лотереї, поштові марки, транспортні білети, талони на паливно-мастильні матеріали).

В той же час протиправне заволодіння документами, які самі по собі не мають конкретної цінності, але надають право на одержання майна (накладні, квитанції, товарні чеки і т ін.), треба розглядати як готування до розкрадання, оскільки документ у цих випадках є не предметом розкрадання, а засобом для заволодіння майном.

З об'єктивної сторони розкрадання — це незаконне безоплатне вилучення майна і (або) обернення чужого майна на користь винного або інших осіб, що завдало шкоди власникові або одному володільцю цього майна.

Незаконність заволодіння майном полягає в тому, що у винного відсутні будь-які права на перехід майна із володіння власника в його володіння. Якщо ж в основі заволодіння майном лежить дійсне або передбачуване право винного на це майно, то не може йти мова про розкрадання, доцільніше тут ставити питання про самоуправні дії, зловживання службовим становищем або взагалі про цивільно-правовий спір.

Безоплатність заволодіния полягає в тому, що винний привласнює майно без будь-якої компенсації в матеріальному або вартісному вираженні. Не усувас безоплатності і той факт, якщо компенсація була завідомо нееквівалентною, тобто оплату було зроблено в завідомо зниженому розмірі або замінено речами гіршої якості і меншої вартості.

Вилучення майна означає, що винний сам вилучає майно з наявних фондів власника, використовуючи його відсутність або відсутність інших осіб, а також обман, зловживання довір'ям або насильство з метою усунення перешкод в момент вилучення. Якщо ж вилучення майна не здійсняється самим винним, то діяння по заволодінню майном з урахуванням конкретних обставин може бути кваліфіковане як вимагательство або привласнення знайденого чи того, що випадково опинилося у винного, чужого майна в тих випадках, коли винний не вилучає майно із наявних фондів власника, а привласнює те, що тільки повинно буто надійти до цих фондів, такі дії теж не можна вважати розкраданням. Вони кваліфікуються як спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довір'ям.

Незаконне безоплатне вилучення чужого майна має своїм логічним продовженням обернення його винним на свою користь або на користь інших осіб Однак цю логіку подій можуть порушити обставини, що виникли незалежно від волі винного, і обернення вилученого ним майна здійснить на свою користь третя особа, на яку винний не розраховував. Це так зване в судовій практиці розкрадання за формулою "злодій у злодія", коли вилучення і приховування майна вчиняє одна особа, а оберіає це майно на свою користь — інша, що діє незалежно від першої.

Крім того, можуть мати місце випадки розкрадання таких предметів, які тимчасово вибули із володіння власника з будь-яких обставин, що не залежали від його волі (наприклад, речі були загублені потерпілим або знаходились на транспортному засобі, яке зазнало аварії, тощо, але не були позбавлені фактичного контролю власника або інших осіб. Очевидно, тому у визначенні розкрадання, яке дає російський законодавець, перед словом "обернення" вжито аж два сполучники "і (або)" — об'єднувальний і роз'єднувальний, тобто діяння розглядається як злочин незалежно від того, обернула особа незаконно і безоплатно чуже майно з попереднім його вилученням або без цього.

Вилучене майно винний обертає на свою користь або на користь інших осіб. Інколи в літературі зазначають, що винний обертає майно в свою власність. Таке твердження не можна вважати правильним, оскільки право власності неможливе без певних повноважень, які закон надає власнику. Власність завжди передбачає, що майно належить особі на законних підставах, тому вилучення винним майна у власника не означає втрату власником повноважень на це майно і відповідно придбання їх винним, бо власник будь-коли може витребувати своє майно з чужого незаконного володіння або вимагати відшкодування його вартості.

Розкрадання завдає майнової шкоди власнику чи іншому законному володільцю, або діями винного створюсться реальна загроза завдання потерпілому матеріальних збитків.

Розмір спричинених збитків визначається, виходячи із вартості викраденого майна на момент вчинення злочину за державними роздрібними (закупівельними) цінами.

У Постанові Верховної Ради України від 26 квітня 1993 року "Про застосування статей 154, І55⁶ Кримінального Кодексу України та статей 160² , 208¹ Кодексу України про адміністративні порушення" роз'яснюється, що роздрібними визначаються не лише державні фіксовані ціни, але і регульовані, а також договірні (вільні) ціни, за якими реалізуються товари. За відсутності ціни на майно його вартість визначається за допомогою експертизи. Якщо майно було придбане за ринковими або комісійними цінами, вартість визначають, виходячи із цих цін на момент вчинення злочину.

Від розміру збитків, спричинених розкраданням, треба відрізняти розмір збитків, які підлягають стягненню за цивільним позовом. Розмір стягнення може бути меншим (якщо частка викраденого відшкодована винним) або більшим, оскільки, окрім вартості викраденого, підлягають стягненню також збитки, спричинені пошкодженням майна, і упущена вигода, причому визначається це не на момент вчинення злочину, а на момент розгляду справи в суді, а в деяких випадках — на момент виконання рішення про стягнення з винного присуджених сум.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони розкрадання є також причинний зв'язок між діями винного і суспільне небезпечними наслідками у вигляді спричинення власнику або іншому законному володільцю майнової шкоди, або створення діями винного реальної загрози настання наслідків у вигляді майнових збитків.

Суб'єктивна сторона розкрадання характеризується прямим умислом, корисливим мотивом і корисливою метою.

Винний усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій і відсутність у нього будь-яких прав на викрадене манно, передбачає неминучість безоплатного обернення чужого майна на свою користь або на користь інших осіб і настання шкідливих наслідків у вигляді спричинення власнику чи іншому законному володільцю шкоди і бажає цього.

Розкрадання — завжди корисливий злочин, тому ознаками суб'єктивної сторони також є корисливий мотив і корислива мета. Сутність корисливого мотиву полягає в тих спонуканнях, прагненні задовольнити свої матеріальні потреби за чужий рахунок протиправними способами. Корислива мета полягає в задоволенні особистих матеріальних потреб крадія в досягненні незаконного збагачення інших осіб з корисливих мотивів винного. Цей діалектичний зв'язок корисливого мотиву і корисливій мети при розкраданні Л. М. Кривоченко і А. О. Пінаєв уявляють таким чином: "Всілякому злочину, як такій поведінці, що усвідомлюється людиною, притаманна спрямованість волі винного на досягнення певного результату, на досягнення бажаної винним мети. До даної мети злочинця штовхають конкретні спонуки, конкретні мотиви. Не викликає сумніву, що метою дій винного при розкраданні є задоволення своїх або третіх осіб матеріальних потреб за рахунок викраденого майна, тобто мета злочинця мас корисливий характер. Корисливим при розкраданні буде також мотив, тому що спонукою дій винного є пристрасть до придбання, наживи. Таким чином, як мотив, так і мета при розкраданні мають корисливий характер, і наявність користі в мотивах і метах винного при вчиненні розглядуваного посягання є обов'язковою ознакою даного складу.

У разі вчинення розкрадання кількома особами співучасників можуть спонукати також інші мотиви та мета.

При вчиненні розкрадання винний поінформований про належність предмета розкрадання державі, громадській організації або приватній особі. При цьому не має значення, чи знаходилось майно в правомірному або неправомірному володінні того, в кого воно було викрадене, чи воно взагалі тимчасово вибуло із володіння власника або іншого законного володільця в незалежних від винного обставин. Помилка особи щодо приналежності майна за білоруським і російським законодавствами на кваліфікацію вчиненого не впливає.

У відповідності з кримінальним законодавством України помилка особи щодо приналежності викраденого майна вирішується в залежності від спрямованості умислу винного.

Якщо винний, помиляючись щодо фактичної приналежності майна, обернув на свою користь приватне майно, бажаючи привласнити державне або колективне, або обернув на свою користь державне чи колективне майно, маючи намір викрасти приватне, то його дії необхідно кваліфікувати як замах на той злочин, який винний бажав вчинити

Дії особи, яка, обертаючи на свою користь майно, припускала, що воно може належити як громадянину, так і державній або колективній організації, слід кваліфікувати як злочин проти приватної або державної чи колективної власності в залежноті від фактичної приналежності майна.

Якщо державна чи колективна організація в зв'язку з певними відносинами була зобов'язана зберігати майно громадян, яке їй передане, то розкрадання, вчинене особою, яка усвідомлювала, що матеріальну відповідальність за це майно несе ця організація, треба кваліфікувати як злочин проти державної або колективної власності. Викрадення майна, що належить громадянам на праві приватної власності, котре, хоча і знаходилось в приміщенні державної або колективної організації, але не було передане їй на зберігання, слід кваліфікувати як злочин проти приватної власності.

Суб'єктом розкрадання е осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності. Спеціальні ознаки суб'єкта містяться в складі, що передбачає відповідальність за розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем. Виконавцем злочину тут може бути тільки особа, якій майно ввірене, або особа, котра за своїми службовими обов'язками виконує функції по оперативно-господарському управлінню майном. До спеціальних ознак також належить повторність і вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом.

<І>

2. КЛАСИФІКАЦІЯ РОЗКРАДАНЬ

У кримінальному законодавстві відповідальність за розкрадання майна диференційована в залежності від того. яким способом, за яких обставин і з якими збитками вчинено розкрадання.

У зв'язку з цим при класифікації розкрадань слід виділяти форми і види розкрадань.

Форми розкрадань являють собою певні способи обернення винним чужого майна на свою користь або на користь інших осіб. Цей спосіб може характеризуватись таємним чи відкритим викраденням, насильницьким або ненасильницьким, шляхом обману або зловживання довір'ям.

У залежності від способу розкрадання виділяють такі його форми: крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем. Згідно з білоруським і російським законодавствами усі вказані форми розкрадання передбачені незалежно від того, чиєю власністю є викрадене майно.

У відповідності з чинним українським законодавством вказані форми розкрадань типові для складів злочинів проти державної і колективної власності: злочинні посягання проти приватної власності містять у собі лише чотири форми розкрадання: крадіжка, грабіж, розбій, ш.лрай-ство.

На види розкрадання поділяються в залежності від класифікації. Можна виділити три підстави подіну розкрадань на види:

1) за формами власності на викрадене майно;

2) за кваліфікуючими ознаками;

3) за розміром спричинених розкраданням збитків За формами власності на викрадене маіїно роїкрадання розрізняються своєю спрямованістю проти тієі чи іншої форми власності. В Україні існують три основні форми власності, які захищаються главами КК про злочини проти власності: 1) приватна; 2) колективна, 3) державна. В Россії наприклад, існують чотири основні форми власності: 1) приватна, яка, в свою чергу, поділяється на право власності громадянина і право власності юридичних осіб; 2) власність громадських об'єднань; 3) державна власність; 4) муніципальна власність. При цьому господарсько-підприємницька практика останнім часом створила багато суб'єктів права власності зі змішаними формами власності в різноманітних варіаціях. Але якщо для правозастосувальної практики Росії і Білорусі форма власності, на яку вчинив посягання крадій, не має принципового значення, оскільки не впливає на кваліфікацію злочину, то для правозастосувальноі практики України — це поки що наи-пепше питання, від рішення якого залежить кваліфікація вчиненого, а з розвитком ринкової економіки вирішення цього питання стає дедалі важчим.

Кваліфікуючими ознаками є ті обставини розкрадання, які суттєво підвищують ступінь його суспільної небезпеки, в якій би формі воно не вчинялось. Кваліфікуючі ознаки передбачені в частинах статей КК, які йдуть слідом за основним складом, тобто після частини першої відповідної статті.

Як витікає із кримінального законодавства України. Білорусі і Росії, загальними кваліфікуючими ознаками, що характерні для всіх форм розкрадань, є вчинення злочину повторно або за попереднім зговором групою осіб. Така кваліфікуюча ознака, як вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом, передбачена в усіх формах розкрадань, окрім розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем.

Розкрадання у великих розмірах є також кваліфікуючою ознакою всіх форм розкрадання в Білорусі і в Росії. За законодавством України ця кваліфікуюча ознака е характерною також для всіх форм розкрадання державного і колективного майна.

В Україні і Білорусі в трьох складах — крадіжка, грабіж, шахрайство — є кваліфікуюча ознака: завдання значної шкоди потерпілому; за російським законодавством зазначена кваліфікуюча ознака має місце лише в одному складі — крадіжка.

У трьох складах — крадіжка, грабіж, розбій — в білоруському і російському законодавствах виділено кваліфікуючу ознаку — з проникненням у житло, приміщення або інше сховище. В українському законодавстві в тих же складах при посяганнях на державну і колективну власність передбачено кваліфікуючу ознаку — з проникненням в приміщення або інше сховище, а при посяганнях на приватну власність — з проникненням в житло.

У складі розбою передбачено таку кваліфікуючу ознаку, як поєднаність із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження, крім того в російському законодавстві той самий склад має таку кваліфікуючу ознаку, як застосування зброї або інших предметів, що використані як зброя.

У російському КК у всіх складах розкрадань передбачено також таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення злочину організованою групою, в українському і білоруському КК такої кваліфікуючої ознаки у складах розкрадань не передбачено.

Класифікація розкрадань за розміром спричинених збитків згідно з українським законодавстом залежить від форми власності на викрадене майно, тому розкрадання, спрямовані проти державної або колективної власності, поділяються на три види: просте розкрадання; у великих розмірах; в особливо великих розмірах. Розкрадання, що спрямовані проти приватної власності, поділяються на два види: просте розкрадання і таке, що завдало потерпілому значної шкоди

У законодавстві Білорусі передбачено п'ять видів розкрадань в залежності від розміру викраденого: 1) дрібне розкрадання, 2) в значних розмірах; 3) таке, що завдало значної шкоди громадянину; 4) у великих розмірах; 5) в особливо великих розмірах.

У законодавстві Росії в залежності від розміру викраденого виділяється три види. 1) просте розкрадання; 2) таке. що завдало значної шкоди потерпілому; 3) у великих розмірах

В українському і російському законодавствах не передбачено кримінальної відповідальності за дрібне розкрадання, такий склад с лише в КК республіки Білорусь (ст. 94), диспозиція котрого сформульована таким чином: "Дрібне розкрадання майна підприємства, установи, організації, вчинене протягом року після накладання адміністративного стягнення за таке саме порушення або особою, яка раніше вчинила злочин, пердбаченнй ст. 87—91¹ цього кодексу, а також особою, раніше судимою за дії, передбачені цією статтею". Тобто поняття дрібного розкрадання поширюється тільки на факти незаконною заволодіння майном юридичних осіб, незалежно від форми власності і не має відношення до фактів викрадення у громадян.

Дрібним відповідно до ст. 7² визнається розкрадання на суму, що не перевищує встановленого мінімуму заробітної плати на моменг вчинення злочину.

Значний розмір розкрадання, з якого настає кримінальна відповідальність у всіх випадках, у білоруському законодавстві залежить від визначення дрібного розкрадання і відповідно дорівнює сумі. яка перевищує встановлений мінімум заробітної плати.

У кримінальному законодавстві України і Росії не визначається, з якого розміру викраденого може наставати кримінальна відповідальність, але судова практика також орієнтується на мінімальну заробітну плату.

Розкрадання у великих розмірах в Україні має місце тільки тоді, коли йдеться про державне або колективне майно, в Білорусі і Росії — незалежно від форми власності.

Розкрадання в особливо великих розмірах в Україні і Білорусі передбачене як самостійний склад злочину, але його не можна вважати якоюсь новою формою розкрадання Визначальним моментом цього "збирального" складу є розмір викраденого незалежно від форми розкрадання.

У російському кримінальному законодавстві взагалі відсутнє поняття розкрадання в особливо великих розмірах, але запроваджений новий склад — розкрадання предмегів або документів, які мають особливу історичну, наукову або культурну цінність, незалежно від способу розкрадання (ст. 147² КК). Але оскільки в цьому складі виїначальними є не кількісні покажчики, а якісна характеристика предметів розкрадання, якими може буги не тільки майно, а й документи, то зазначений склад не вписується в класифікацію видів розкрадань в залежності від розміру викраденого.

Щодо розкрадання, яке спричинило значну шкоду потерпілому, то якщо в українському законодавстві воно виглядає як логічне продовження нарізного регулювання в законі посягянь проти державної і колективної власності, з одного боку, і проти приватної власності — з іншого, то в Білорусі і Росії за наявності єдиної системи розмірів викраденого, незалежно від форм власності, виділення ще одного додач кового поняття тільки для випадків завдання шкоди потерпілому виглядає якимось нагромадженням, тим більше що це с характерним лише для трьох складів у білоруському і для одного складу в російському законодавствах.

У чинному кримінальному законодавстві відповідальність за розкрадання диференційована насамперед залежно від того, в який спосіб вчинене розкрадання. Вилучення майна може бути таємним або відкритим, насильницьким або ненасильницьким, шляхом обману або зловживання довір'ям. Спосіб вилучення майна характерезуе ступінь суспільної небезпеки вчиненого, тому точне встановлення ознак кожної форми розкрадання е неодмінною умовою правильної кваліфікації злочину.

<І>

1. РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ КРАДІЖКИ

Крадіжка визначена в законі як таємне викрадення майна.

Розпізнавальною ознакою об'єктивної сторони склад) злочину у вигляді крадіжки е спосіб її вчинення. Крадіжка характерезусться таємним способом вилучення майна, тобто непомітним для власника або інших осіб.

Кваліфікуючи крадіжку, треба виходити із спрямованості умислу винного, а також даних про те, усвідомлювали чи ні власник або інша особа характер вчинюваних винним дій, як вони до цього ставились, і як сам винний сприймав сутність їхнього ставпення. У зв'язку з цим можна виділити чотири різновиди таємного викрадення майна:

1. Коли вилучення майна здійсняється у відсутності власника або інших осіб, і винний вважає, що його дії непомітні для оточуючих. Якщо за діями винного хто-небудь стежить, але про це винному невідомо, і він вважає, що діяв непомітно, то таке діяння також буде кваліфіковане як крадіжка, оскільки умисел винного був спрямований на таємне заволодіння, і таємність заволодіння діставала об'єктивне підтвердження в обставинах вчинення злочину.

2. Коли вилучення майна відбувається у присутності потерлі чого або інших осіб, котрі не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна через малоліття, сон, мпаморочення, хворобу, стан сп'яніння тощо.

3. Коли заволодіння майном відбувається у присутності оточуючих, які не усвідомлюють характеру дій і вважають, що винна особа діє правомірно.

4. Коли оволодіння майном відбувається у присутності очевидців, до того ж таких, що усвідомлюю гь злочинний характер того, ідо коїться, однак, зважаючи на сприятну для себе навколишю обстановку, виннии розраховує на їхнє потурання і мовчазливу згоду, які виключають будь-яке втручання з їхнього боку. Наприклад, викрадення одним із робітників з території підприємства якогось майна в присутності інших робітників з їхньої мовчазливої згоди кваліфікується як крадіжка, а не грабіж. У таких ситуаціях дії винного не пов'язані ні з ігноруванням, ні з придушенням волі очевидців злочину. Але якщо розрахунки винного не справдилися, і він вдався до ігнорування або придушення волі очевидців злочину, то в залежності від конкретних обставин він відповідатиме за грабіж або розбій.

Крадіжка вважається закінченим злочином з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість за особистим розсудом розпорядитися чи користуватися ним (сховати, передати іншим особам тощо).

Дії, розпочаті як крадіжка, але видалені потерпілим чи іншими особами і, не зважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а в разі застосуванні насильства чи висловлювання відповідних погроз — залежно від характеру насильства чи погроз як грабіж або розбій.

<І>

2. РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ ГРАБЕЖУ

Грабіж визначається як відкрите викрадення майна без насильства або з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого. Викрадення вважається відкритим, якщо воно вчиняється у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють факт незаконного вилучення майна, однак винний, нехтуючи цим або придушуючи волю присутніх, заволодіває майном.

У залежності від того, нехтується або придушується воля присутніх осіб, грабіж поділяється на грабіж без насильства і грабіж, поєднаний з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Склад грабежу, поєднаного з насильством, в Україні і Білорусі вміщує ознаки двох видів насильства — фізичного (реальне застосування насильства) і психічного (погроза застосування насильства). В Росії до складу грабежу, поєднаного з насильством, входять ознаки тільки одного виду насильства — фізичного, погроза застосування такого насильства охоплюється складом грабежу, не поєднаного з насильством.

При вчиненні грабежу, не поєднаного з насильством, злочинець уникає фізичного зіткнення з особою, у віданні чи під охороною якої перебуває майно, а також з іншими особами, які усвідомлюють значення того, що відбувається. До таких розкрадань належать також і ті, під час вчинення яких хоча і вживаються певні зусилля для заволодіння майном, але без придушення волі потерпілого. Такі дії. що в судовій практиці здобули назву "ривок", за своєю суттю мають ненасильницький характер, оскільки, посягаючи на власність, вони не спрямовані на завдання шкоди здоров'ю особи. Наприклад, злочинець у крамниці вирвав з рук потерпілої гаманець і намагався втекти.

У тих випадках, коли зусилля, які винний використовує для "ривка", одночасно супроводжуються посяганням на здоров'я особи і винний усвідомляє це, такі зусилля розглядаються як фізичне насильство і кваліфікуються як грабіж, поєднаний з насильством. Наприклад, відбирання майна, яке потерпілий намагається вдержати, поєднане з викручуванням рук потерпілого, є фізичним насильством, оскільки винний свідомо обрав такий спосіб вчинення злочину, за допомогою якого спричинив шкоду здоров'ю потерпілого.

Якщо ж зусилля при "ривку" призвело до спричинення потерпілому тілесних ушкоджень, які не охоплювались умислом винного, але які він міг і повинен був передбачати, то виникає сукупність злочинів у вигляді грабежу, не поєднаного з насильством, і злочину проти особи, вчиненого з необережності. Наприклад, винний вириває у перехожого сумку в той час, коли на вулиці слизько, і від несподіваного поштовху потерпілий втрачає рівновагу і падає, внаслідок чого отримує травму.

Фізичне або психічне насильство при грабежі є засобом оволодіння майном або засобом утримання майна в процесі заволодіння чи безпосередньо після заволодіння майном і розглядається як кваліфікуюча ознака грабежу. В той же час насильство, яке крадій застосовує з метою уникнути затримання після закінченої крадіжки, не перетворює крадіжку на грабіж. Навпаки, якщо злочин було розпочато як крадіжку або як ненасильницький грабіж, але після його виявлення потерпілим винний застосував насильство для заволодіння майном або його утримання, діяння переростає в насильницький грабіж або розбій.

Під ознаки грабежу, поєднаного з насильством, підпадає насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або погроза застосування такого насильства.

Під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти таке насильство, яке супроводжувалось заподіянням легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров'я або короткочасної втрати працездатності, а також насильство, яке хоча і не було пов'язане із спричиненням тілесних ушкоджень, але супроводжувалось заподіянням потерпілому фізичного болю, обмеженням чи позбавленням його волі тощо.

Щоб з'ясувати, чи було насильство небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, необхідно виходити не тільки з фактичних наслідків, які нас гали для потерпілого, а й із способу дій винного в момент насильства Наприклад, намагання зіштовхнути потерпілого з вагона поїзда, що рухається, здушення шиї, застосування до потерпілого наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) можуть бути підставою для кваліфікації дій винного як розбій, хоча потерпілому були спричинені лише фізичний біль або неприємні відчуття.

Фізичне насильство при грабежі може проявитися також у зв'язуванні особи, затиканні їй рота, в затриманні її або насильницькому утриманні в якомусь приміщенні Але якщо до дій винного, спрямованих на заволодіння майном шляхом грабежу, додаються будь-які зовнішні фактори, що створюють небезпеку для життя чи здоров'я потерпілого, і ця обставина усвідомлюється винним, вчинене треба розглядати як розбій. Наприклад, залишення потерпілого зв'язаним на сильному морозі, або замикання його в льоху, або застромлення до рота кляпа, внаслідок чого настала смерть від асфіксії.

У випадках позбавлення потерпілого волі слід виходити з того, що насильницьке позбавлення волі (заштовхання потерпілого до кімнати і замикання в ній) охоплюється складом грабежу, поєднаного з насильством, і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує. Щодо ненасильницького позбавлення волі, коли винний з метою запобігання протидії з боку потерпілого наперед замикає двері кімнати, де знаходиться потерпілий, і завдяки цьому безборонне заволодіває його майном, то такі дії при усвідомлюванні потерпілим, що його позбавлено волі з метою викрадення майна, кваліфікуються за сукупністю злочинів як грабіж, не поєднаний з насильством, і незаконне позбавлення волі, а при відсутності такого усвідомлення — як крадіжка і незаконне позбавлення волі.

Під психічним насильством розуміють загрозу з боку винного застосувати до потерпілого або інших осіб, які намагаються перешкодити розкраданню, фізичне насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров'я Погроза повинна бути справді реальною. Визначаючи справжність погрози, необхідно враховувати спрямованість умислу винного, суб'єктивне сприймання подій потерпілим, а також обставини вчиненого злочину.

Грабіж вважається закінченим злочином з моменту, коли винний вилучив майно і мас реальну можливість розпорядитися або користуватися ним (сховати, передати

іншим особам тощо).

При відмежуванні грабежу від крадіжки належить виходити із спрямованості умислу винного і даних про че, усвідомлював він чи ні, що своїми діями нехтує волею потерпілого чи інших осіб. або придушує її, і це розуміють очевидці злочину. Тому діяння необхідно кваліфікувати як крадіжку не тільки тоді, коли воно здійснюється у відсутності потерпілого чи інших осіб, але й тоді, коли воно відбувається в їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи не усвідомлююсь (через сп'яніння, малолітство, хворобу тощо) факту протиправного вилучення майна, або вважають, що вилучення відбувається правомірно, або коли очевидці злочину усвідомлюють факт незаконного вилучення майна, але байдуже до цього ставляться, і саме на це потурання і мовчазну згоду розраховує винний при заволодінні майном.

<І>

3. РОЗБІЙ

Серез різних форм розкрадань розбій с найнебезпечнішим злочином. Це зумовлене тим, що при розбої напад з метою заволодіння майном відбувається шляхом насильства над особою. Тут до порушення права власності додасться посягання на права особи. Підвищена суспільна небезпечність полягає не стільки в посяганні на відносини власност, скільки в способі такою посягання.

У законі розбій визначається як напад з метою заволодіння майном, поєднаний з насильством, небезпечним для жигтя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

Як і грабіж, поєднаний з насильством, склад розбою містить ознаки двох видів насильства — фізичного і психічного, але на відміну від грабежу насильство при розбої є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого Під насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, розуміють заподіяння йому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння. До останніх, зокрема, слід відносити насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, або проявилось у вигляді здушення шиї, скидання з висоти або транспортного засобу, що рухається, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо.

Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння майном кваліфікується як розбій за умови, якщо внаслідок цього застосування були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності; середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження, або якщо застосування вказанних засобів, хоча і не призвело до таких наслідків, але створювало небезпеку їх настання, і винний усвідомлював можливість заподіяння таких тілесних ушкоджень. Тобто якщо застосування вказаниих засобів було небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, вчинене належить кваліфікувати як розбій, якщо небезпеки для життя чіі здоров'я не було — як грабіж, поєднаний з насильством. Така позиція дістала своє відбиття в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року "Про судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності".

Якщо в процесі розбою було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, або останнього було умисно чи необережно вбито, такі наслідки виходять за межі законодавчого визначення складу розбою і вимагають додаткової кваліфікації за відповідними статтями про злочини протії особи за правилами ідеальної сукупності злочинів. І в тих випадках, коли дії винного при розбої спрямовані на позбавлення життя потерпілого, але не були доведені до кінця з причин, що не залежали від його волі, діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів як розбій і замах на вбивство з корисливих мотивів.

Психічне насильство при розбої полягає в погрозі негайно застосувати фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого (погроза вбити, заподіяні тяжке або середньої тяжкості ушкодження, легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров'я). Важливим моментом для оцінки реальної погрози є суб'єктивне сприйняття її потерпілим. Якщо самі обставини вчинення злочину свідчать про те, що життю чи здоров'ю потерпілого загрожувала реальна небезпека, то навіть при невизначеному характері погрози діяння треба кваліфікувати як розбій.

Погроза може бути висловлена в будь-якій формі - словами, жестами, демонстрацією зброї. Погроза предметами, які завідомо для винного не можуть бути використані для реалізації погрози, визнається як психічне насильство при розбої за умови, якщо потерпілий сприймав ці предмети як такі, що являють собою небезпеку для його життя чи здоров'я. Погроза при розбої має бути дійсною і реальною. Питання про те, е чи ні погроза такою, вирішує суд на підставі оцінювання всіх обставин, встановлених по справі. Погроза вчинити вбивство, висловлена в процесі розбою, повністю охоплюється складом розбою і додаткової кваліфікації за ст. 100 КК не потребує.

Особливістю розбою є те, що його склад сконструйовано в законі як формальний "усічений" склад. Розбій вважається закінченим злочином з моменту початку нападу, незалежно від того, заволоділа винна особа майном чи ні.

Проте напад визнається за розбій, якщо насильство застосовується виключно з метою заволодіння майном або утримання його безпосередньо після заволодіння. Якщо ж насильство застосовується з мстою уникнути затримання злочинця після закінченої крадіжки або закінченого грабежу, то в даному випадку виникає сукупність злочинів: крадіжки або грабежу, злочинів проти особи. І навпаки, якщо насильство було застосовано з особистих або хуліганських мотивів, а потім відбулося ненасильницьке вилучення майна, то такі дії кваліфікуються не як розбійний напад, а за сукупністю відповідних злочинів.

В гой же час судова практика визнає за розбійний напад випадки, коли насильство спочатку було застосовано з хуліганських або особистих мотивів, але в процесі цього насильства або безпосередньо після нього у винної особи виник умисел на заволодіння майном, при цьому у потерпілого були всі підстави вважати, що у разі його перешкодження зааолодінню майном небезпечне для його життя чи здоров'я насильство буде продовжене, а винний усвідомлював те, що саме його насильством придушена воля потерпілого, і завдяки цьому він може безперешкодно заволодіти майном. Це так звані в судовій практиці випадки "розбою на фоні попереднього насильства". Однак, якщо обставини справи свідчать, що заволодіння майном відбулося після закінченого насильства, вчиненого не з корисливих мотивів, то діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів як хуліганство або злочин проти особи та крадіжка або грабіж. Наприклад, якщо під час сварки, що виникла між винним і потерпілим, було застосовано насильство, внаслідок якого потерпілий знепритомнів, після чого винний вирішив заволодіти майном потерпілого, то таке заволодіння не можна вважати розбоєм, хоча тут і мало місце насильство до потерпілого.

Крім того, насильство при розбої завжди спрямовано безпосередньо проти потерпілого. Якщо напад з метою заволодіння майном потерпілого поєднаний із знищенням або загрозою знищення майна потерпілого чи близьких йому осіб, це кваліфікується не як розбій, а як вимагательство.

Слід також мати на увазі, що розбій передбачає насильницьке заволодіння саме майном і не охоплює своїм складом випадків незаконного придбання права на майно, а також випадків насильницького заволодіння документами, які надають право на отримання майна (доручення. накладна, квитанція). Поняття розбою охоплює лише таке насильство над особою, яке безпосередньо пов'язане із заволодінням майном в момент насильства в той час як насильницьке викрадення документів або насильницьке примушення до передачі майнових прав, хоча і має певну схожість з розкраданням майна шляхом розбою, однак вчиняється не з метою заволодіння самим майном, а для придбання права на отримання майна шляхом обману в майбутньому. Тому зазначені дії лежать за межами складу розбою і кваліфікуються таким чином. У випадку насильницького заволодіння документами, що надають право на придбання майна — як сукупність викрадення документів (ст. 193 КК України) і готування до шахрайства; а в залежності від характеру насильства — ще і як злочин проти особи. Якщо в момент отримання майна за викраденими документами винну особу було викрито і вона з меюю утримання манна застосувала насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, а такі дії по заволодінню майном треба кваліфікувати як розбій, однак факг викрадення документа потребує і цього разу окремої кваліфікації, оскільки складом розбою не охоплюються ті обставини, за яких відбулося викрадення документа (наприклад, насильство над особою). Щодо насильницького придбання права на майно, поєднаного з вимогою про передачу цього права, то згідно з чинним законодавством такі дії кваліфікуються як вимагагельство.

Інша ситуація мас місце, коли винний, ще не заволодівши самим маином, заволодіває із застосуванням насильства такими предметами, за допомогою яких дістає змогу вільного доступу до майна (наприклад, ключ від складу або каси), або такими документами, які мають вартісне вираження і обмінну цінність (знаки поштової оплати, талони на ПММ, цінні папери на пред'явника). Тут с присутньою характерна для розбою єдність способу діяння і умислу на оволодіння майном негайно, тому насильницьке заволодіння вказаними предметами і документами, якщо воно створювало небезпеку для життя і здоров'я потерпілого, кваліфікується як розбій. До цього належить також і насильницьке отримання інформації про вільний доступ до майна (наприклад, про код сейфу чи дверей з електронним обладнанням).

Напад при розбої передбачає особисте зіткнення винного з потерпілим, яке може бути як відкритим, так і таємним (несподіваним для потерпілого). Особисте зіткнення з потерпілим є характерним і для інших злочинів, які вчиняються з метою заволодіння майном, зокрема для бандитизму, тому розбій треба відрізняти від бандитизму, який виражається в нападах з метою заволодіння майну. Основною відмінністю між ними є те, що при бандитизмі злочинні посягання здійснюються бандою, тобто злочинним угрупуванням, яке володіє зброєю і в першу чергу загрожує основам громадської безпеки.

Об'єктом бандитизму є суспільні відносини, які пов'язані з забезепеченням нормального функціонування органів управління, а також охорони громадської безпеки і порядку; відносини власності тут можуть виступати лише як додатковий об'єкт, тоді як основним безпосереднім об'єктом розбою є саме відносини власності.

Об'єктивну сторону бандитизму визначають злочинні посягання, вчинені бандою. Ознаками банди є: наявність двох і більше осіб, які можуть бути суб'єктами бандитизму, тобто досягли І6-річного віку; попередня організованість і згуртованість, стійкість, озброєність; наявність спеціальної мети -— вчинення нападів.

Озброєний напад, вчинений однією або кількома особами, з яких лише одна досягла віку кримінальної відповідальності за бандитизм, не містить ознак бандитизму і у випадках нападів з метою заволодіння майном кваліфікується як розбій.

Не можна кваліфікувати як бандитизм дії кількох осіб, якщо вони вчиняють посягання на право власності без попереднього зговору, або в зговорі, якого досягнуто піл час вчинення злочину; а також у тих випадках, коли зговір хоча і мав місце заздалегідь, але не характеризує групу як стійку і згуртовану. Тут також може бути злочин проти власності, який кваліфікується в залежності від способу його вчинення.

Озброєність банди означає наявність зброї хоча б в одного з її учасників. При цьому під зброєю розуміють як вогнепальну (гвинтівка, рушниця, пістолет, обріз), так і холодну зброю (фінський або армійський ніж, кастет, кортик, кинджал), тобто предмети, спеціально призначені для ураження людей і на носіння і зберігання котрих потрібен відповідний дозвіл. Використання при нападі непридатної до стрільби зброї або макета зброі чи інших предметів як зброї з наміром усунути або подолати опір потерпілого утворює склад розбою, а не бандитизму.

Отже, бандитизм мас місце тільки за наявності всіх зазначених ознак банди в їх сукупності В усіх інших випадках посягань на право власності має місце не бандитизм, А злочин проти власності.

<І>

4. РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ ШАХРАЙСТВА

Шахрайство визначається як заволодіння майном або набуття права на майно шляхом обману або зловживання довір'ям.

На відміну від інших форм розкрадань шахрайство полягає не тільки в негайному заволодінні майном, але й в обманному набутті прав на придбання майна в майбутньому. Однак указаний предмет шахрайських дій за українським законодавством, є характерним тільки для випадків заволодіння приватним майном (ст. 143 КК). Щодо посягань на державну або колективну власність, то згідно зі ст. 83 КК предметом шахрайства може бути лише майно. Звідси витікає, що набуття шляхом обману або зловживання довір'ям права на державне майно треба кваліфікувати за ст. 17, 83 КК як незакінчену злочинну діяльність. За білоруським і російським законодавствами предметом шахрайства може виступати як майно, так і право на нього, незалежно від форми власності на майно.

З об'єктивної сторони шахрайство передбачає заволодіння чужим майном шляхом обману або зловживання довір'ям. Під обманом слід розуміти повідомлення неправдивих відомостей або свідоме приховування, замовчування певних обставин, повідомлення про які було обов'язковим. Зловживання довір'ям — це недобросовісне використання довір'я з боку потерпілого чи іншої особи, у віданні котрої знаходиться майно.

У навчальнііі і науковііі літературі обман поділяють на активний (у формі активної поведінки) і пасивний (вчинений шляхом бездіяльності, замовчування обставин. повідомлення про які було обов'язковим). Обман у формі активної поведінки поділяють на словесний (вербальний) і обман дією; в свою чергу словесний обман може бути в усній і письмовій формі.

Словесний (вербальний) обман в усній формі являє собою повідомлення неправдивих відомостей шляхом вимови слів (сюди також належить використання абетки глухонімих).

Словесний (вербальний) обман у письмовій формі буває двох видів: письмовий обман у приватних документах (листах, заявах, записках громадян) і письмовий обман в офіційних документах. Обман у документах може бути виражений в інтелектуальному і матеріальному підлогу. Інтелектуальний підлог здійснюється шляхом внесення в документ завідомо неправдивих відомостей, які фальсифікують зміст документа. Матеріальний підлог — це порушення правил оформлення документа (підробка підпису, печатки, засвідчення не тією печаткою, дописування, виправлення і т. ін.).

Обман дією являє собою вчинки, жести, рухи того, хто обманює, які мають певне інформаційне навантаження і на підставі яких можна зробити висновок щодо ствердження або заперечення якихось фактів. Обманні дії можуть бути вчинені як самостійно, так і тоді, коли словесного обману недосить для досягнення злочинного наслідку.

Шляхом обману винна особа вводить в оману потерпілого щодо дійсного стану справ, тобто свідомо перекручує істину відносно уявлень про факти дійсності і прагне до того. щоб у потерпілого виникло неправильне уявлення про факти. "Таким чином,— зазначає М. І. Панов,— помилка того, кого обманюють внаслідок повідомлення йому неправдивих відомостей або ж замовчування тих відомостей, повідомити про які винний був зобов'язаний, є важливою ознакою, що характеризує зміст обману. Вона виступає сполучним ланцюгом між поведінкою винної особи і діями того, кого вона обманює, а також ного уявленнями і міркуваннями щодо відповідних обставин. Нарешті, помилка є, так би мовити, продовженням викривлення істини уже в сфері інтелектуальної і вольової діяльності потерпілого. Тобто зміст обману становлять викривлення істини винним і помилка, яка виникає внаслідок цього у того, кого він обманює.

Шахрайство являє собою такий вплив на поведінку власника майна, який вводить потерпілого в оману щодо його уявлень про факти дійсності і обумовлює зовні добровільну передачу майна винному. Обов'язковою ознакою шахрайства є добровільна передача майна або права на майно, тобто поміж діями чи бездіяльністю винної особи і помилкою потерпілого повинен існувати причинний зв'язок. При цьому на кваліфікацію вчиненого не впливає використання винною особою таких якостей потерпілого чи іншої особи, у віданні якої перебувало майно, як необачність або невиправдана довірливість. Для наявності складу шахрайства необхідно, щоб передача майна винному відбувалася при справжньому волевиявленні потерпілого, котрий або сам передає майно, або дозволив ного взяти. Тому поняттям шахрайства не охоплюються випадки заволодіння майном або правом на майно, які лише зовні видаються добровільними. Так, якщо потерпілий у зв'язку з віком, фізичними чи психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними; передачу ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном шляхом зловживання цими вадами в інтелектуальній чи вольовій сфері потерпілого, за наявності до того підстав може кваліфікуватися як крадіжка, а заволодіння правом на майно — як недійсна угода.

Шахрайство треба відрізняти також від інших випадків заволодіння майном або правом на майно шляхом обману. Відмінність між ними полягає в тому, що при шахрайстві обман є засобом заволодіння майном чи правом на нього, а не засобом доступу до майна або до його утримання. Обманні дії при викраденні майна шляхом шахрайства мають передувати моментові передачі майна на користі, винного і бути спрямованими на те, щоб внаслідок цього майно добровільно було передане винній особі. Тому не є шахрайством обман чи зловживання довір'ям з метою отримання доступу до матеріальних цінностей і наступне тасмне заволодіння майном. Такі дії кваліфікуються як крадіжка. Так само не вважається шахрайством заволодіння шляхом обману майном, яке було ввірене винному для перевезення чи зберігання, і в затежності від особливостей суб'єкта такі злочини кваліфікуюіься як крадіжка або привласнення, оскільки обман тут використовується не з метою отримання майна, а для обернення на свою користь майна, одержаного на законних підставах.

В той же час отримання майна за умови виконання будь-яких зобов'язань можна кваліфікувати як шахрайство, якщо ще до заволодіння цим майном винний мав намір його привласнити, а зобов'язання не виконувати тощо. Так, укладення договору підряду або трудової угоди без наміру їх виконувати і отримання за ними грошового авансу або іншого майна з наступним оберненням його на свою користь і ухилення від виконання зобов'язань містить у собі склад шахрайства. Однак, якщо винний після обернення майна на свою користь продовжує виконувати договірні зобов'язання, то тут постає питання про відповідальність за привласнення ввіреного майна, а не за шахрайство.

У судовій практиці шахрайством визнаються випадки обернення на свою користь майна, яке було передане за договором побутового прокату, якщо встановлено, що ще в момент укладення договору винний не мав наміру повертати майно, а договір використав лише з метою його отримання. Відсутність попереднього наміру на безоплатне заволодіння майном виключає склад щахрайства.

Якщо винний отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібиго для передачі службовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство. Однак, якщо при цьому винний сам схилив хабародавця до передачі йому цінностей, його дії належить також кваліфікувати як підмовництво до замаху на дачу хабара, тобто ще за ст. 19, 17 і відповідною частиною ст 170 КК.

Інколи винний при шахрайстві з метою обману чи зловживання довір’ям вчиняє інший злочин, наприклад самовільне присвоєння влади або звання службової особи, викрадення, пошкодження і підробку документів, а також використання завідомо підробленого документа. Такі діяння диспозиціями статей про шахрайство не охоплюються і якщо вони вчиняються з метою розкрадання шляхом шахрайства, то мусять окремо кваліфікуватися за відповідними ст. КК (ст. 191, 193 або 194 КК України).

Найтиповішими формами шахрайства з використанням підроблених документів є випадки незаконного отримання премій, надбавок до заробітної плати, пенсій та інших виплат. Тут винний усвідомлює, що шляхом подання підроблених документів він отримує майно, на яке не має права і ставить за мету незаконне збагачення. Якщо така мета відсутня, то буде відсутній і склад шахрайства, хоча підроблені документи і були використані. Наприклад, підтвердження підробленим документом фактичного стажу роботи, який є підставою для нарахування надбавок до заробітної плати або пенсії, не можна кваліфікувати як шахрайство. Такі дії підпадають лише під ознаки ст. 194 КК України, де передбачена відповідальність за підробку документів і використання завідомо підробленого документа.

Розкрадання майна буде відсутнім і в тих випадках, коли особа отримує підвищену пенсію або інші виплати хоча і на підставі поданих нею документів, але внаслідок помилки, припущеної органом, що робив відповідні нарахування.

Шахрайство, вчинене службовою особою, якщо вона з метою обманного заволодіння майном зловживала владою або посадовим становищем, підлягає кваліфікації за сукупністю шахрайства і посадового злочину (ст. 165 КК України).

У судовій практиці також виникають питання про те, як кваліфікувати дії, пов'язанні з зайняттям за підробленими документами певної посади особою, що не відповідає цій посаді. В науці ця проблема також не дістала ще свого остаточного вирішення. Наприклад, Б. С. Никифоров зазначає, що в них випадках, коли винний зовсім не відповідає тим вимогам, яким повинні відповідані особи, що посідають певні посади, його треба притягати до відповідальності за розкрадання. Якщо ж особа, яка має досвід роботи за даним фахом, шляхом використання підроблених документів займає певну посаду і, отримуючи винагороду, на яку формально не має права, задовільно виконує свої обов'язки, відповідальність повинна наставати лише за використання підроблених документів. Іншої думки дотримусться П. С. Матишевський. Він вказує, що навряд чи можна вирішення цього питання ставити в залежність від обсягу виробничого досвіду і кваліфікації особи, яка зайняла за підробленими документами високооплачувану посаду. Тому незалежно від того, виправдовує чи ні така особа своєю працею отримувану винагороду, цю ситуацію треба розглядадти лише як посягання на установлений порядок зайняття посад, оскільки винний задля здійснення свого умислу обертав майно на свою користь не безоплатно, а за певний еквівалент праці.

Шахраиство, як і будь-яка форма розкрадання, е безоплатне вилучення майна; винний при розкраданні не надає замість викраденого відповідного еквівалента, в той час як при посіданні посади за підробленим документом має місце не безоплатне вилучення, а отримання грошових коштів натомість еквівалента праці, тому і відповідальність тут мо-же наставати лише за використання підроблених документів, а не за розкрадання.

Деякі протиріччя мають місце і при вирішенні питання щодо можливості шахрайського обману шляхом бездіяльності. Розрізняють два види бездіяльності: 1) завідоме замовчування винним обставин, повідомлення про які було обов'язковим, якщо воно призвело до виникнення помилки потерпілого стосовно правомірності передачі майна винному і зумовило таку передачу; 2) свідоме використання винним чужої помилки (до виникнення якої він не був причетний), яка виявилася у передачі йому майна у більшій кількості, ніж потрібно.

Більшість учених згодна з тим, що у першому випадку має місце розкрадання шляхом шахрайства, оскільки мовчазний обман ввів в оману потерпілого і обумовив передачу майна. У другому випадку шахрайство не матиме місця, тому що при привласненні надмірно отриманого майна причинний зв'язок між бездіяльністю винного і помилкою потерпілою буде відсутнім. Однак питання про те, що треба розуміти під свідомим замовчуванням обставин, яке призвело до виникнення помилки потерпілого досі не дістало одностайного рішення. Однакові обставини автори виносять до різних видів бездіяльності.

Так, П. С. Матишевский не розглядає як шахрайство випадки свідомого викорисгания чужої помилки, до виникнення якої винний не був причетний, яка виразилась у передачі йому майна у більшій кількості, ніж потрібно.

М. І. Панов, навпаки, за різновид шахрайства вважає випадки, коли потерпілий внаслідок помилки передає винному своє майно, а той замовчує про таку помилку і заволодіває майном.

Як зазначає М І. Панов, у таких випадках винна особа, замовчуючи обставини, повідомлення про які було обов'язковим, підтримує або закріплює вже існуючу помилку інших осіб, до виникнення якої вона не була причетна, однак така пасивна поведінка кінець кінцем зумовлює помилку потерпілого і завжди припускає певну поведінку того, хто обманює.

Отже, якщо дотримуватися логіки М. І. Панова, шахрайський обман у формі пасивної поведінки можна подцити на два види 1) бездіяльність, яка призвела до помилки потерпілого; 2) бездіяльність, яка підтримує і закріплює вже існуючу помилку інших осіб.

Саме така точка зору останнім часом судовою практикою визнана за правильну. Тому в тих випадках, коли винному було відомо про помилку потерпілою ще до моменту передачі йому майна, але він умовчав про це і використав цю помилку з метою незаконного збагачення, вчинене діяння слід кваліфікувати як шахрайство.

Якщо винний виявив помилку потерпілого після отримання майна і обернув його на свою користь, то склад шахрайства буде відсутній. За певних обставин тут може мати місце відповідальність за привласнення знайденого або такого, що випадково опинилось у винного, чужого майна.

<І>

5. РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ ПРИВЛАСНЕННЯ, РОЗТРАТИ АБО ЗЛОВЖИВАННЯ ПОСАДОВИМ СТАНОВИЩЕМ

Розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем за своєю суттю являє собою три самостійні форми розкрадання. Проте деякі загальні риси. які притаманні цим формам злочинів, дозволяють об'єднати їх в одніи нормі.

Основною ознакою, яка об'єднує вказані три форми розкрадання, с особливе ставлення винного до майна, яке він обертас на свою користь або на користь інших осіб, оскільки воно було ввірене винному чи було в його віданні або оперативно-господарському управлінні і мало використовуватися в інтересах власника. "Саме цим моментом,— зазначають Л М Кривоченко і А. О. Пінаєв,— дані форми розкрадання відрізняються від усіх інших, де винний с сторонньою особою щодо майна, яке викрадається". Тобто при вчиненні вказаних злочинів винний використовує надані йому повноваження щодо майна, яке викрадається Наявність повноважень витікає із складеного певним чином правового акта (призначення на посаду, покладення матеріальної відповідальності, передача майна за кількістю, обсягом, вагою для перевезення, зберігання і т. ін.) або спеціального доручення підприємства, установи, організації. В цих випадках майно знаходиться в правомірному володінні винного, виходячи з посадових обов'язків, договірних відносин або спеціального доручення, який здійснює щодо цього майна правомочності по управлінню, розпорядженню, доставці, зберіганню (керівник підприємства, комірник, експедитор, касир тощо). Тому розкрадання майна особою, яка володіла ним у зв'язку з виконанням своїх виробничих обов'язків або такою, що мала доступ до майна, яке було безпосередньо ввірене іншим особам, треба кваліфікувати не за ознаками складу, що розглядається, а як крадіжку (наприклад, розкрадання, вчинене робітником складу).

У зв'язку з цим Л. М. Кривочснко і А. О. Пінаєв зазначають:

І) Як розкрадання шляхом крадіжки, а не привласнення кваліфікуються дії осіб, які мають лише право доступу до майна за родом своєї діяльності, посади, але не право володіти, розпоряджатися чи користуватися майном (наприклад, робітник, який виготовляє продукцію, комендант гуртожитку).

2) Розкраданням шляхом крадіжки, а не привласненням чи розтратою, будуть визнані дії працівників охорони, які обернули на свою корнсгь майно, що охороняли, якщо вони виконують тільки технічну функцію охорони.

3) Не є привласненням чи розтратою, а являють собою розкрадання шляхом крадіжки дії працівників транспорту, які викрадають майно, що перевозять, якщо одночасно вони не виконують функції експедиторів.

При вчиненні привласнення, розтрати або розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем має місце незаконне безоплатне вилучення матеріальних цінностей із фондів власника і обертання їх винним на свою або іншої особи користь для протиправного збагачення. Спеціальна корислива мета при вилученні майна не тільки притаманна даному складу, а є також ознакою, яка дозволяє відрізнити його від суміжних складів. Так, якщо особа, використовуючи правомочності, які має щодо ввіреного майна, тимчасово "запозичить" це майно, маючи намір його потім повернути, або без дозволу візьме майно як еквівалент боргу, що йому належить, то таку особу не можна притягати до відповідальності за даним складом злочину. Такі діяння підпадають під ознаки зловживання посадовим становищем (ст. 165 КК України), а у разі, якщо їх вчинили непосадові особи,— під самоуправство (ст. 198 КК України).

Наявність загальних ознак, які мають привласнення, розтрата і розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем, не виключає специфічних властивостей кожної з цих форм розкрадання, які відрізняються способом діяльності винного.

Привласнення характеризується умисним незаконним утриманням особою майна, яке їй ввірене, з наступним оберненням його на свою користь. Під утриманням слід розуміти неповернення майна у визначений строк і встановлення винним над цим майном незаконного володіння. Привласнення визнається закінченим злочином з моменту утримання винним майна з метою обернення його на свою користь

Утримання як спосіб привласнення полягає в невиконанні вимог щодо повернення або пред'явлення майна, яке ввірене винному, в строк, встановлений законом, договором, компетентним органом чи особою. Невиконання такої вимоги вважається моментом оберенення на свою користь майна, яке ввірене винному. На утримання вказує та обставина, що майно було відсутнім у належному місті і у вказаний час. Наслідком утримання майна є, звичайно, його недостача. Однак факт виявлення недостачі без з'ясування її причин не може бути підставою для висновку про наявність розкрадання. Недостача може утворюватися і з інших причин, які не пов'язані з привласненням, наприклад внаслідок халатності, тимчасового "запозичення" або вилучення майна в рахунок боргу, який належить особі.

Не можна визнати за привласнення неповертання у визначений строк майна або майнового еквівалента за договором майнового найму, договором побутового прокату, договором позики, а також трудовим договором. Неповертання майна за такими угодами не охоплюється поняттям "привласнення", а являє собою невиконання зобов'язань або прострочення виконання зобов'язань і спричиняє цивільно-правові санкції. Наприклад, неповертання працівником при звільненні майна у вигляді спецодягу, знарядь праці або несплата еквівалента їхньої остаточної рартості, а також промотання засудженим предметів речового забезпечення, які видані йому в тимчасове користування, не спричиняє кримінальну відповідальність, а є підставою для подання позову в порядку цивільного судочинства.

Розтрата характеризується протиправним витрачанням майна, яке було ввірене винному, на свою користь або на користь третіх осіб. При розтраті, як і при привласненні, майно знаходиться в правомірному володінні винного. Привласненя інколи відбувається перед розтратою, однак розтрата може бути скоєна і без поперсднього утримання майна. На відміну від привласнення, коли ввірене майно протиправно утримується, при розтраті воно витрачається у вигляді відчуження (дарування, продажу), споживання (продуктів харчування, ПММ, які викорнстанні не за призначенням), витрати (гроші витрачені на спиртні напої та азартну гру).

Розтрата вважається закінченим злочином з моменту витрати майна, тобто з момеингу фактичної втрат або відчуження майна, яке ввірене винному.

Розкрадання у формі зловживання посадовою особою своїм посадовим становищем - не обернення особою майна на свою користь або на користь інших осіб внаслідок використання посадових прав або повноважень. Розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем передбачас вчинення двох дій: по-перше, використання посадовою особою свого посадового становища всупереч інтересам служби; по-друге, обернення посадовою особою майна власннка на свою користь або на користь іншої особи. Тобто зловживання посадовим становищем с способом заволодіння майном, тому якщо особа викрадає майно, щодо якого має певні повноваження, але не використовує при цьому своє посадове становище, а діє як приватна особа, то відповідальність настає за статтями, які передбачають відповідальність за інші форми розкрадання.

При розкраданні шляхом зловживання посадовим становищем посадова особа використовує право давати обов’язк-ові вказівки щодо використання або розпорядження майном підлеглим їй особам, у тому числі і таким, яким майно було безпосередньо ввірене. На відміну від привласнення і розтрати, де використовується фактичне володіння ввіреним, або таким, що знаходиться у віданні винного, майном, посадовій особі, яка вчиняє злочин шляхом зловживання посадовим становищем, майно безпосередньо не ввірене, а знаходиться в її оперативно-господарському управлінні.

Розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем може виявитися в протиправному покритті своєї особової заборгованості за рахунок коштів, які знаходяться в розпорядженні посадової особи, протиправному нарахуванні премій або грошових надбавок до заробітної плати або інших платежів як винному, так і іншим особам.

Як розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем кваліфікується також покриття посадовою особою за рахунок коштів власника недостач та іншої заборгованості, які виникли внаслідок її халатності або зловживання посадовим становищем без ознак розкрадання.

Розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем буде таке тоді, коли під виглядом заробітної плати за фіктивними документами або угодами на виконання робіт чи послуг, які фактично не виконувались або виконані не в повному обсязі, нараховані грошові кошти обертаються на користь посадової особи або на користь інших осіб.

Проте не буде розкрадання у випадку зарахування на роботу підставної особи і отримання за неї заробітної плати за умови, що зарахований справді виконував роботу. Тут в залежності від конкретних обставин вчиненого може виникати питання про відповідальність за фінансове порушення штатно-кошторисної дисципліни або зловживання посадовим становищем без мети розкрадання.

Від розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем треба відрізняти посадовий злочин у вигляді зловживання владою чи посадовим становищем з корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості, або в інтересах третіх осіб. При розкраданні посадова особа вчиняє протиправне безоплатне вилучення майна із фондів власника і обертає його на свою користь. На відміну від цього. при вчиненні посадового злочину, якщо й відбувається вилучення майна, то воно або мас характер "тимчасового запозичення", або в основі цього лежать якісь правомірні обставини (наприклад, борг власника посадовій особі) або шкода завдається власнику, хоча і з корисливих мотивів, але не шляхом вилучення майна з його фондів, а внаслідок спричинення збитків його Майновим інтересам (наприклад. укладання угоди на невигідних для власника умовах). Тому внаслідок зазначених відмінностей кваліфікація діянь за сукупністю цих злочинів можлива тільки у разі їх реальної сукупності, ідеальна сукупність тут виключається.

Розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем як форми розкрадань згідно з українським Законодавством (ст. 84 КК) мають місце лише у випадках посягання на.державну або колективну власність. Щодо посягань на приватну власність такі форми розкрадання чинним КК не передбачені. В той же час Законом України від 11 липня 1995 р. до ст. 84 КК внесені зміни, згідно з якими розкрадання державного або колективного манна шля\ом зловживання посадової особи посадовим становищем виведене за межі основного складу і передбачено як кваліфікований склад в ч. 2 ст. 84 КК.

Своєрідною є конструкція даного складу і в російському законодавстві (ст. 147¹ КК). Особливістю її є те. що у вказаній нормі розкрадання шляхом зловживання посадовою особою своїм посадовим становищем також виведене за межі основного складу і передбачене в ч. 2 ст. 147¹ КК як кваліфікуюча оіндка. Більше того, предметом розкрадання у формі зловживання посадовим становищем може бути тільки державне манно, тим часом відповідно до основного складу предметом злочину у формі привласнення або розтрати може бути будь-яке майно, незалежно від форми власності.

У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду Російської Федерації в п. 3 постанови № 5 від 25 квітня 1995 року "Про деякі питання застосування судами законодавства щодо відповідальності за посягання проти власності" дав таке пояснення: "При вирішенні питання про наявність у діях особи складу злочину, передбаченого в ч. 2 і 3 ст. 147¹ КК РФ, за ознаками розкрадання державного майна шляхом зловживання посадової особи своїм посадовим становищем, судам треба мати на увазі, що державним визнається лише майно, яке знаходиться в державній власності і закріплене за державними підприємствами і установами у володіння, користування, розпорядження. Майно різних юридичних осіб, до статутного капіталу котрих належать і держані кошти, не може розглядагися як державне. Розкрадання такого майна, якщо воно ввірене винному, слід кваліфікувати як привласнення або розтрату чужого манна".

Згідно з білоруським законодавством (ст. 91 КК) всі три вказані форми розкрадання посідають місце, незалежно від форми власності, в основному складі, і диспозиція статті сформульована таким чином: "Привласнення або розтрата майна, яке було ввірене винному чи було в його віданні, а так само заволодіння майном шляхом зловживання посадової особи своїм посадовим становищем".

У частині першій кожної статті КК про розкраданні майна йдеться про ознаки основного складу злочину; наступні частини статей передбачають різновиди основного складу, тобто його кваліфіковані види. Критерієм такої побудови кримінально-правової норми с ступінь суспільної небезпеки різних видів розкрадань, який значно збільшується в тих випадках, коли розкрадання вчиняється повторно, за попереднім зговором групою осіб, з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище, а також коли розкрадання завдало потерпілому значної шкоди або було вчинене у великих чи особо великих розмірах або особливо небезпечним рецидивістом.

Ці обставини надають тій чи іншій формі розкрадання кваліфікований вид, а тому й виділені як самостійна частина статті, що передбачає відповідальність за певну форму розкрадання, або як самостійна стаття. Самостійною статтею є один вид кваліфікованого розкрадання, а саме, розкрадання в особливо великих розмірах (ст. 86¹ КК України, ст. 91¹ КК Республіки Білорусь).

Слід взяти до уваги, що частини 2, 3 і 4 певної статті КК є спеціальними нормами щодо частини 1 тієї самої статті і відносно одна одної, тому за наявністю кількох кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами статті, кваліфікація проводиться за тією частиною, котра передбачає найтяжчу кваліфікуючу ознаку, але з описуванням у фабулі обвинувачення всіх кваліфікуючих ознак.

<І>

1. ПОВТОРНЇСТЬ РОЗКРАДАННЯ

Кримінальне законодавство розрізняє два види повторності —загальну і спеціальну.

Загальна повторність передбачає вчинення особою двох чи більше злочинів незалежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки кожного з них і незалежно від того, було чи не було особу засуджено за перший злочин. Така повторність не має значення для кваліфікації, але може враховуватися при призначенні покарання як обставина, що обтяжує відповідальність згідно з п. 1 ст. 41 КК України.

Спеціальна повторність означає вчинення двох чи більше тотожних чи однорідних злочинів. Щодо розкрадань, то тут поняттям повторності охоплюються не тільки тотожні, але й однорідні злочини. Згідно з примітками до ст 81 і 140 КК України, розкрадання визнається повторним тоді, коли раніше було вчинене тотожне або будь-яке інше розкрадання, а також, якщо йому передували вимагательство, бандитизм, розкрадання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, наркотичних засобів, а також психотропних речовин, прекурсорів, або розкрадання обладнання, яке призначене для виготовлення наркогичних засобів чи психотропних речовин.

Разом з тим, законодавець значно звужує поняття повторності у складі розбою, який визнається повторним, якщо йому передували розбій чи бандитизм. Менш небезпечні злочини не утворюють повторності для розбою, в той час як розбій утворює повторність для всіх форм розкрадання і вимагательства.

Спеціальна повторність має безпосереднє значення для кваліфікації злочинів, при цьому повторність тотожних злочинів не утворює сукупності, а повторність однорідних злочинів проти власності утворює також сукупність злочинів. Так, якщо особа неодноразово вчиняла крадіжки державного майна, то все вчинене кваліфікується за ч. 2 ст. 81 КК України; попередній епізод додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 81 не потребує, однак якщо крадіжці передували грабіж чи розбій, то вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів, при цьому крадіжка кваліфікується як вчинена повторно.

Повторність розкрадання буде відсутня, коли неодноразові дії винного утворюють один продовжуваний злочин. Продовжуваним розкраданням визнається неодноразове, протиправне, безоплатне вилучення майна, що складається із декількох тотожних дій, які мають за загальну мету незаконне заволодіння майном, охоплюються єдиним умислом винного і складають у своїй сукупності один злочин.

Для кваліфікації розкрадання питання про те, чи є цей злочин повторним або продовжуваним, має значення при визначенні розміру викраденого в Україні і Білорусі. Так, неодноразові розкрадання, які вчинені в один спосіб, за наявності єдиного умислу і єдиної мети і які завдали врешті-решт шкоди у великому розмірі, кваліфікуються як розкрадання у великому розмірі без ознак повторності.

Навпаки, наявність у винного самостійного умислу на кожне розкрадання, вчинене в один спосіб, охоплюється поняттям повторного розкрадання, хоча такі дії і завдали майнової шкоди у великому розмірі.

Відповідальність за повторне розкрадання має наставати незалежно від того, були обидва розкрадання закінченими злочинами чи в обох випадках мав місце замах на злочин. Однак поняттям повторності не охоплюються випадки заволодіння майном після невдалих замахів на таке заволодіння. Вказані дії утворюють один закінчений злочин.

Розкрадання не можна кваліфікувати як повторне, якщо судимість за попередній злочин була знята з винного в порядку амністії, або згідно зі ст. 55 КК, або була погашена давністю; якщо на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин; у випадках, коли винна особа, хоча і вчинила діяння, що містить ознаки злочинів, вказаних в примітках до ст. 81 і 140 КК України, але була звільнена від кримінальної відповідальності в порядку ст. 50 і 51 КК України.

<І>

2. РОЗКРАДАННЯ ЗА ПОПЕРЕДНІМ ЗГОВОРОМ ГРУПОЮ ОСІБ

Розкрадання належить кваліфікувати як здійснене за попереднім зговором групою осіб тоді, коли у вчиненні даного злочину брали участь за домовленістю дві і більше особи.

Для кваліфікації розкрадання як вчиненого за попереднім зговором групою осіб необхідна наявність двох ознак: 1) попередній зговір; 2) співучасть у формі співвиконавства.

Розкрадання, вчинене організованою групою. Згідно з українським і білоруським законодавствами належнії, ло різновидів розкрадання, вчиненого за попереднім зговором групою осіб. Тільки в складі вимагательсіва воно виділено як самостійна кваліфікуюча ознака. За російським законодавством розкрадання. вчинене організованою групою, є самостійною кваліфікуючою ознакою і передбачене в частинах третіх ст. 144-147¹ КК.

Попередній зговір передбачає, що співучасники заздалегідь, тобто до початку безпосереднього виконання розкрадання, домовились в основних рисах про вчинення розкрадання і про його спосіб. Проміжок часу поміж зговором і здійсненням розкрадання може буги різним, зговір може відбутися за деякий час до розкрадання або безпосередньо перед ним, але до початку вчинення злочину. Тому приєднання особи до розкрадання, що вже почалося з боку іншої особи, та зговір з нею про спільне закінчення такого злочину не може розглядатися як кваліфікуюча ознака.

Розкрадання вважається вчиненим за попереднім зговором групою осіб у формі співвиконання за умови, що його учасники діяли як співвиконавці. Дії осіб, які безпосередньо не брали участі у виконанні розкрадання. кваліфікуються як співучасть у злочині, тому, якщо виконавцем була одна особа, то розглядувана кваліфікуюча ознака буде відсутня.

Якщо група осіб за попереднім зговором мала намір вчинити крадіжку чи грабіж, а один із її учасників вчинив розбій, то його дії належить кваліфікувати як розбій, а дії інших осіб — відповідно як крадіжку чи грабіж за попереднім зговором групою осіб, за умови, що вони безпосередньо не сприяли застосуванню насильства або не скористалися ним для заволодіння майном потерпілого, тобто мав місце ексцес виконавця.

Попередній зговір про розкрадання майна може матиформу взаємопогодженого розподілу ролей між співучасниками організованої групи. При цьому її окремі учасники можуть виконувати різні, обумовлені зговором про спільне розкрадання, функції по здійсненню загального злочинного наміру. В такому випадку кожний з них визнається співвиконавцем розкрадаиня незалежно від тієї ролі, яку він виконував у спільно організованому вчиненії ні злочину.

Під організованою групою слід розуміти стійке об'єднання двох чи більше осіб, які спеціально зорганізувалися для спільної злочинної діяльності. На наявність організованої групи можуть вказувати: розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план точнішої діяльності або вчинення конкретного злочнну, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і за допомогою сторонніх осіб (в тому числі і підкупом службових осіб шляхом дачі хабара), вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо.

<І>

3. РОЗКРАДАННЯ, ВЧИНЕНЕ З ПРОНИКНЕННЯМ У ЖИТЛО, ПРИМІЩЕННЯ ЧИ ІНШЕ СХОВИЩЕ

Розкрадання, вчинене з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище як кваліфікуюча ознака передбачене в трьох складах злочинів проти власності — крадіжка, грабіж і розбій, при цьому в Білорусі Росії всі різновиди проникнення мають місце незалежно від форм власності. В Україні при посяганнях на державну або колективну власність кваліфікуючою ознакою є проникнення в приміщення чи інше сховище, при посяганні на приватну власність — проникнення в житло.

Поняття "проникнення" передбачає досягнення доступу до майна шляхом докладання зусиль або насильства (фізичного чи психічного), шляхом підкупу чи обману.

Проникнення — це вторгнення у житло, приміщення чиінше сховище з метою крадіжки, грабежу чий розбою. Воно може здійснюватися як таємно, так і відкрито, як з поданням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, також за допомогою різних засобів, які дозволяють винній особі викрасти майно без входу у відповідний об'єкт.

Зусилля для доступу в житло, приміщення чи інше сховище може полягати у застосуванні винним технічних засобів, порушенні цілісності самого об'єкта або охоронних засобів. Наприклад, відкриття приміщення відмичками, підробленими або викраденими ключами, пролом у стіні, покрівлі, огорожі, підкоп або пошкодження вікон, дверей, перелізання через стіну, огорожу, ворота тощо.

Проникнення може відбуватися шляхом застосування або погрози негайного застосування фізичного насильства проти особи, яка перешкоджає розкраданню. Такі дії а залежності від характеру насильства охоплюються складом грабежу чи розбою. При цьому грабіж буде закінченим злочином з моменту заволодіння майном, яке знаходилось в житлі, приміщенні чи іншому сховищі, а розбій — з моменту застосування насильства з метою проникнення в житло, приміщення чи інше сховище для заволодіння майном.

Проникнення у житло, приміщення чи інше сховище шляхом обману — це введення тим або іншим способом з боку винного в оману особи, яка володіє чи охороняє майно, і здобуття таким чином доступу до майна, що там зберігається. Проникнення шляхом обману буде також тоді, коли винний з метою розкрадання майка залишається всередині приміщення непоміченим під час його закриття. Таке діяння кваліфікується як крадіжка з проникненням.

Житло — це приміщення, яке призначене для постійного або тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будиночок тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

Не можуть визнаватися житлом приміщення; не призначені і не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від жилих будівель погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення).

Визначення поняття "житло" має принципове значення лише я правозастосувальій практиці України, оскільки згідно з КК України лише проникнення в житло є кваліфікуючою ознакою при посяганнях на приватну власність. Для правозастосувальної практики Білорусі і Росії це має лише науково-пізнавальне значення, оскільки кваліфікуючою ознакою при посяганням на приватну власність є проникнення в житло, приміщення чи інше сховище.

Під приміщенням при розкраданні державного або колективного майна розуміють будівлі і споруди, де знаходиться і зберігається певне майно. Це може бути завод, цех, корабель, банк, магазин, а також приміщення культового призначення тощо.

Державне і колективне майно може з тих чи інших причин, зберігатися і у приватних квартирах або будинках. Тому, згідно з українським законодавством, якщо особа, котра вчинила крадіжку, грабіж чи розбій з проникненням в житло, усвідомлювала, що викрадене нею майно належить державі чи колективній (громадській) організації, то відповідальність настає як за розкрадання державного або колективного майна з проникненням в приміщення чи інше сховище.

Поняття "інше сховище" передбачає всілякі споруди, які призначені для зберігання майна і захисту його від загибелі. пошкодження і незаконних посягань. Мова йде про сховище, яке є певною перешкодою або забороною для вільного доступу до майна стороннім особам. Сюди належать склади, погреби, гаражі, вагони, контейнери, спеціально обладнані машини. Поняттям "інше сховище" охоплюються різного роду огорожі (стіна, паркан тощо), які перешкоджають вільному доступу до майна.

В той самий час не можуть бути віднесені до сховища споруди, які не є перешкодою вільного доступу до майна (наприклад, відкрита платформа, баржа), якщо вони не охороняються. Не охоплюються поняттям сховища також польові пересувні загони худоби, стоги сіна на сінокісних угіддях.

Сховище слід відрізняти від ємкості, місткості та упаковок речей, які необхідні за самої природи речі для її збереження (бідон для рідини, бочка для оселедців, ящик для посуду), або для зручності перевезення чи перенесення речі (валіза, саквояж, портфель). Тому ламання або розрізання ємкості чи іншої місткості і викрадення майна, що знаходилось в них, не охоплюється поняттям "приміщення чи інше сховище".

Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи названої кваліфікуючої ознаки, належись з'ясувати, з якою мстою вона опинилась у житлі, приміщенні чи іншому сховищі і коли у неї виник умисел на заволодіння майном. Якщо винний опинився там без наміру вчинити злочин, а потім заволодів чужим майном, його дії не можна кваліфікувати як вчинені з проникненням. Однак, якщо він потрапив у житло, приміщення чи інше сховище з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід, з метою викрадення майна, його дії належить кваліфікувати як вчинені з проникненням.

В той же час не може розглядатися як вчинене з проникненням розкрадання майна особою, яка має за своїм посадовим становищем або у зв'язку з роботою, яку вона виконує, доступ у таке приміщення. До названих осіб належать: керівники підприємств, установ та їх підрозділів, контролери, охоронці, гардеробники, робітники, службовці тощо, якщо вони вчиняють розкрадання майна із приміщення під час виконання ними своїх обов'язків по службі чи роботі.

Тому, наприклад, таємне вилучення майна зі складу завідуючим складом під час виконання ним своїх службових обов'язків створює привласнення (ч. 1 ст. 84 КК України), а таємне вилучення майна зі складу вантажником, що працює на складі — крадіжку (ч. 1 ст. 81 КК України).

Аналогічно повинні кваліфікуватися крадіжки зі складу сторонньою особою, яка мала випадковий доступ до вказаного приміщення (наприклад, особа, яка прибула на склад за отриманням товару).

Проникнення в житло, приміщення чи інше сховище може бути вчинене однією або кількома особами. Відповідальність двох чи більше осіб за цією ознакою буде не тільки тоді, коли вони всі разом проникли в приміщення, а й тоді, коли одна особа проникла, а інша взяла участь у вилученні майна.

<І>

4. РОЗКРАДАННЯ, ЩО СПРИЧИНИЛО ПОТЕРПІЛОМУ ЗНАЧНУ ШКОДУ

Значна шкода — це оціночна ознака, яка підлягає визначенню у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. Пленум Верховного Суду України в постанові №12 від 25 грудня 1992 року "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" роз'яснив, що вирішуючи питання про кваліфікацію дій винної особи за ознакою шкоди, судам належигь виходити із вартості викраденого на час вчинення злочину, його кількості і значущості для потерпілого, а також з матеріального стану останнього, наявності в нього утриманців тощо.

Критерії, що не мають матеріального змісту (дефіцитність викраденої речі, престижність володіння нею тощо), при цьому враховуватись не повинні.

Розмір заподіяних потерпілому збитків належить визначати, виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за державними роздрібними (закупівельними) цінами. Це стосується і тих випадків, коли вилучені у потерпілого предмети були створені ним в результаті трудової діяльності. При відсутності цін на майно його вартість може бути визначена шляхом проведення експертизи.

Якщо потерпілий придбав майно за риночними чи комісійними цінами, його вартість слід визначати, виходячи з цих цін на час вчинення злочину.

Від розміру розкрадання, яке завдало потерпілому значної шкоди, треба відрізняти розмір збитків, які підлягають стягненню за цивільним позовом. Сума, що підлягає стягненню, може бути меншою (якщо частина викраденого відшкодована винним) або більшою, оскільки крім вартості викраденого підлягають відшкодуванню також збитки, спричинені пошкодженням майна, і упущена вигода. Визначається це не на момент вчинення злочину, а на момент розгляду справи в суді, а в деяких випадках і на момент виконання рішення про стягнення з винного присуджених сум. В п. 36 наведеної постанови Пленуму Верховного Суду України з цього питання зазначається: "Роз'яснити, що у відповідності зі ст. 453 Цивільного кодексу, суд, вирішуючи питання про відшкодування шкоди, зобов'язаний перевірити можливість відшкодування її в натурі. За наявності такої можливості суд повинен прийняти рішення про передачу потерпілому викраденого у нього майна або зобов'язати винну особу надати потерпілому річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі.

Коли відшкодування в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості майна (тобто за цінами, за які вільно можна придбати майно того ж роду і якості на час розгляду справи), а також не одержані потерпілим доходи".

Далі у вказаному п. 36 говориться- "Судам слід мати на увазі, що у відповідності з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" в тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких було стягнуто грошові суми, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до винної особи".

Як кваліфікуюча ознака заподіяння розкраданням значної шкоди потерпілому в українському і білоруському законодавствах передбачена в трьох складах — крадіжка, грабіж, шахрайство, в російському — лише в одному складі — крадіжка. При цьому в українському законодавстві і судовій практиці немає ніяких визначених цифрових орієнтирів щодо того, яку шкоду слід вважати значною для потерпілого, і питання про це вирішується судом під час розгляду конкретної кримінальної справи. Білоруське законодавство має верхню межу у вигляді цифри, з якої шкода вважається значною. Російське законодавство також встановило верхню межу у вигляді великої шкоди, а нижня визначена наукою і судовою практикою і дорівнює сумі, що в п'ятдесят і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

<І>

5. РОЗКРАДАННЯ У ВЕЛИКИХ І ОСОБЛИВО ВЕЛИКИХ РОЗМІРАХ

Розкрадання майна у великих розмірах як кваліфікуюча ознака в Україні передбачене в усіх складах розкрадань державної і колективної власності, в Білорусі і Росії — в усіх формах розкрадань, незалежно від приналежності майна тому чи іншому власнику.

Під розкраданням у великих розмірам у відповідності з приміткою до ст. 81 КК України розуміють розкрадання, вчинене однією особою або групою осіб, на суму, яка в сто або більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Згідно зі ст. 7² КК Республіки Білорусь великим розміром, або великою шкодою, вважається такий, що в сорок і більше разів перевищує встановлену заробітну плату на момент вчинення злочину. В Росії, у відповідності до ст. 144 КК, розкрадання майна незалежно від способу розкрадання визначається вчиненим у великому розмірі, якщо воно вчинене однією особою або групою осіб на суму, що в двісті і більше разів перевищує мінімальний розмір оплати праці.

Розкрадання майна в особливо великих розмірах незалежно від способу розкрадання в Україні (ст. 86¹ КК) і Білорусі (ст. 91¹ КК) кваліфікується як самостійний склад; у кримінальному законодавстві Росії зараз взагалі відсутнє саме поняття розкрадання в особливо великих розмірах, однак є склад (ст. 147² ), який передбачає відповідальність за розкрадання предметів або документів, які мають особливу історичну, наукову чи культурну цінність, незалежно від способу викрадення.

Під розкраданням в особливо великих розмірах в Україні розуміють таке, яке завдало шкоди на суму, що в двісті п'ятдесят і більше разів, а в Білорусі таке, що в сто і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Кваліфікація розкрадання за ознакою великого або особливо великого розміру викраденого залежить від законодавчої конструкції вказаних видів розкрадань. Розкрадання у великому розмірі характеризує лише один із будь-яких способів розкрадання, а при неодноразовості розкрадань може утворюватися лише за наявності тотожних дій, що охоплюються єдиним умислом і складають єдиний продовжуваний злочин. Поняття розкрадання в особливо великому розмірі належить не до однієї форми розкрадання, а до загального родового поняття розкрадання. Тому розкрадання в особливо великих розмірах може бути вчинене не тільки в одній формі, а складатися із окремих розкрадань, які скоєні різними способами. Однак і в цих випадках винний мусить усвідомлювати, що розкрадання, які неодноразово вчиняються ним різними способами, завдають в цілому шкоди в особливо великих розмірах. Це означає, що розмір викраденого встановлюється не механічною сумою збитків, спричинених самостійними повторними злочинами, які утворюють реальну сукупність, а на підставі об'єктивно існуючої єдності дій винного як продовжуваної злочинної діяльності.

Розкрадання у великих розмірах згідно з російським законодавством виглядає дещо інкаше і являє собою щось середнє між поняттями великого і особливо великого розміру викраденного, які існують в українському і білоруському законодавствах.

Зокрема, в п. 8 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду Російської федерації від 25 квітня 1995 року "Про деякі питання застосування судами законодавства щодо відповідальності за злочини проти власності" зазначається: "Судам слід взяти до уваги, що розкраданням у великих розмірах треба кваліфікувати і вчинення кількох розкрадань чужого, в тому числі і державного майна, загальна вартість якого в двісті і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, якщо вони вчинені одним способом і за обставин, які свідчать про умисел вчинити розкрадання у великих розмірах.

Таким чином, згідно з російським законодавством, для визнання розкрадання таким, що вчинене у великих розмірах, визначальним є те, що воно вчиняється в один і той же спосіб, а продовжуваний це злочин чи повторний — принципового значення не мас. Головне — встановити умисел винного на розкрадання у великих розмірах.

Ст. 86¹ КК України (ст. 91¹ КК Білорусі) охоплює своїм складом усі форми розкрадання, незалежно від способу вилучення майна. Якщо особливо великий розмір збитків був спричинений, наприклад, бандою, яка здійснювала розкрадання, то таке діяння слід кваліфікувати за сукупністю як бандитизм і розкрадання в особливо великих розмірах. Розкрадання у великих чи особливо великих розмірах може бути вчинене як однією особою, так і групою осіб. У зв'язку з цим виникає питання про кваліфікацію дій співучасників. Розв'язання цього питання залежить від встановлення умислу кожного із співучасників на спричинення загальної шкоди. В тих випадках, коли кожний із співучасників брав безпосередню участь у розкраданні майна або сприяв в цьому виконавцю у всіх епізодах розкрадання, дії всіх співучасників кваліфікуються в залежності від загальної суми викраденого. Якщо ж співучасник розкрадання брав участь не у всіх епізодах, його відповідальність настає в межах умислу за ту шкоду, яка була спричинена за його особистої участі в спільному розкраданні.

Вважається, що за сучасник умов наявність окремої норми, яка передбачає відповідальність за розкрадання в особливо великих розмірах незалежно від способу розкрадання, створює лише незручності в правозастосувальній практиці і викривлює статистичні показники щодо співвідношення тих чи інших форм розкрадання. Тому, мабуть, буде доцільно або взагалі відмовитись від самого поняття розкрадання в особливо великих розмірах, або передбачити його як кваліфікуючу ознаку в окремих складах розкрадань поряд із розкраданням у великих розмірах.

<І>

6. ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИМ РЕЦИДИВІСТОМ

Розкрадання можуть кваліфікуватися як вчинені особливо небезпечним рецидивістом лише тоді, коли винний був визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом до вчинення даного розкрадання і судимість у встановленому законом порядку не знято.

Зазначена кваліфікуюча ознака мас місце в усіх складах розкрадань, крім розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем, що пояснюється специфікою суб'єктів цих форм розкрадань.

При кваліфікації розкрадань, вчинених групою осіб, дана кваліфікуюча ознака ставиться за провину лише тій особі, котра має спеціальні ознаки суб'єкта.

До корисливих посягань на власність при відсутності ознак розкрадання кримінальний закон України відносить вимагательство (ст. 8б² , 144 КК), спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довір'ям (ст. 87 КК), привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного державного чи колективного майна (ст 88 КК). Кримінальні закони Білорусі і Росії названі види складів злочинів поширюють на будь-які посягання, незалежно від форми власності. При цьому в білоруському КК є такий склад, як порушення правил користування енергією чи газом у побуті (ст. 92² КК), а в російському КК, окрім тих складів, що мають місце в українському законодавстві, передбачені ще два склади: незаконне заволодіння транспортним засобом, конем або іншим цінним майном без мети їх крадіжки (ст. 148¹ КК) і незаконне за-володіння чужим нерухомим майном з корисливою метою при відсутності ознак розкрадання (ст. 148² КК).

<І>

1. ВИМАГАТЕЛЬСТВО

Вимагательство визначене в законі як вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру під погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, розголошення відомостей, що ганьблять його або близьких йому осіб, пошкодження чи знищення їх майна, а також майна, що перебуває в їх віданні чи під охороною.

Об'єктом вимагательства крім відносин власності є також відносини в сфері захисту честі і гідності особи, охорони особистої недоторканості і здоров'я людини.

Предметом вимагательства можуть бути: майно, право на майно, а також будь-які дії майнового характеру. Особливістю українського законодавства є те, що предметом вимагательства державного чи колективного майна може бути лише майно або право на майно.

Під майном розуміють будь-які речі, гроші. Право на майно дозволяє вимагателю, скористувавшись ним на підставі відповідного майнового документа, одержати майно чи певну матеріальну вигоду (якусь суму грошей, безоплатно або на вигідних умовак користуватися жилим чи нежилим приміщенням або транспортним засобом). Внаслідок вчинення дій майнового характеру вимагатель отримує майнову вигоду або звільняється від обов'язків майнового характеру (наприклад, знищення боргової розписки вимагателя, погашення його боргу, виконання в його інтересах будь-якої роботи).

Об'єктивна сторона вимагательства характеризується протиправною вимогою, спрямованою на примушування потерпілого ао передачі певного майна, права на майно чи майнових вимог або до відмови від майнових прав. Примушування полягає у вимозі щось передати або від чогось відмовитись під погрозою, яка може виражатися в трьох формах:

1) погроза розголосити відомості, що ганьблять потерпілого або його близьких;

2) погроза насильством щодо потерпілого або близьких йому осіб;

3) погроза знищення або пошкодження майна потерпілого чи близьких йому осіб, а за певних обставин також майна, що знаходиться в їхньому віданкі чи під охороною.

Під відомостями, що ганьблять потерпілого або близьких йому осіб, слід розуміти такі справжні чи вигадані дані про них, їх дії ї дії, вчинені щодо них, які потерпілий бажає зберегти в таємниці і розголошення яких, на його думку, скомпрометує або принизить честь і гідність його чи близьких йому осіб. До таких відомостей, зокрема, можуть належати дані про інтимні сторони життя, захворювання, неблаговидні вчинки, злочинну діяльність тощо. Погроза розголосити такі відомості — це погроза повідомити про них осіб (або особу), яким вони невідомі і чиє ознайомлення з ними небажане для потерпілого. Реалізація таких погроз у процесі вимагательства не охоплюється даним складом. Якщо такі дії містять склад злочину (наприклад, наклепу), вони підлягають окремій кваліфікації.

Погроза насильством полягає в психічному насильстві з метою примусити потерпілого вчинити на користь вимагателя будь-які дії, створивши враження про реальність здійснення погрози. Погроза будь-яким насильством над особою потерпілого або його близьких охоплюється складом вимагательства і додаткової кваліфікації не потребує.

Реалізація такої погрози в залежності від характеру насильства або охоплюється кваліфікуючими ознаками вимагательства, або потребує додаткової кваліфікації за статтями про злочини проти особи.

Під загрозою знищення чи пошкодження майна в кримінальному законодавстві України розуміють таке: при вимагательстві, спрямованому проти приватної власності,— погрозу знищення або пошкодження майна, що належить потерпілому або близьким йому особам (ст. 144 КК); при вимагательстві, спрямованому на заволодіння державним чи колективним майном,— погрозу знищення або пошкодження власного майна потерпілого чи близьких йому осіб, а також державного або колективного майна, яке знаходиться в їх віданні чи під охороною (ст. 86² КК). Згідно з російським і білоруським законодавствами, не має значення, чиєю власністю є предмет вимагательства, проте зміст погрози знищити або пошкодити майно за КК цих держав неоднаковий. В Росії під цією ознакою розуміють погрозу знищити або пошкодити тільки власне майно потерпілого або близьких йому осіб (ст. 148 КК). В Білорусі під такою погрозою розуміють погрозу знищити або пошкодити як особисте майно, так і майно, яке знаходиться у віданні чи під охороною вказаних осіб (ст. 93 КК). Уявляється, що найбільш прийнятним і таким, що виключає будь-які прогалини в законодавстві, є визначення поняття погрози знищення чи пошкодження майна, яке міститься в КК Республіки Білорусь.

Суб'єктивна сторона вимагательства характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що не мас ніякого права на чуже майно, усвідомлює характер погрози і бажає примусити, потерпілого до виконання його вимог. При цьому він керується корисливим мотивом і переслідує корисливу мету незаконно отримати майнові вигоди або звільнитися від обов'язків майнового характеру.

Суб'єктом вимагательства в Україні є особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, в Білорусі і Росії — чотирнадцятирічного віку.

Склад вимагательства с формальним, і його слід вважати закінченим з моменту пред'явлення вимоги, поєднаної з вказаними погрозами, тому для кваліфікації дій винного за статтею закону про вимагательство не має значення, виконав чи ні потерпілий вимоги винного. Якщо після того, як потерпілий не виконав вимог вимагателя, останній здійснив свої погрози з метою помсти за відмову потерпілого, діяння винної особи слід кваліфікувати за сукупністю вимагательства і статей, що передбачають відповідальність за фактично вчинені акти помсти. Крім того, слід мати на увазі, що конструкція основного складу вимагательства в Україні і Білорусі містить у собі всі три форми погрози (розголошення відомостей, що ганьблять потерпілого, насильство, знищення або пошкодження майна), в той час як за КК Росії основним складом вимагательства охоплюється тільки погроза розголосити відомості, що ганьблять потерпілого або його близьких. Погроза насильством над цими особами, як і погроза знищити або пошкодити їх майно, являють собою кваліфікуючі ознаки, передбачені ч. 2 ст. 148 КК РФ.

Умисне знищення або пошкодження майна в процесі вимагательства повністю охоплюється складом вимага* тельства і додаткової кваліфікації не потребує за умови, якщо ці дії не були вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом. Якщо майно було знищене чи пошкоджене шляхом підпалу або іншим загально-небезпечним способом, дії винної особи належить додатково кваліфікувати за відповідними статтями, що передбачають відповідальність за кваліфіковані види умисного знищення або пошкодження майна.

Заподіяння в процесі вимагательства легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, нанесення побоїв, що мало характер мордування, охоплюється складом вимагательства і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує.

Вбивство з необережності при вимагательстві також повністю охоплюється цим складом за ознакою спричинення тяжких наслідків і додаткової кваліфікації за статтею, що передбачає відповідальність за необережне вбивство, не потребує.

Якщо в процесі вимагательства потерпілому або близьким йому особам було умисно заподіяне тяжке тілесне ушкодження або когось умисно вбито, дії винної особи кваліфікуються так:

1. В Україні все вчинене розглядається як сукупність злочинів — вимагательства із кваліфікуючою ознакою (а ознакою насильства, небезпечного для життя, або спричинення тяжких наслідків) і відповідною частиною ст. 101 КК або п. "а" ст. 93 КК.

2. В Білорусі чільки умисне вбивство і умисне спричинення тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, або вчиненого способом, що мас характер мучення або мордування, кваліфікується за сукупністю статті про вимагательство і статті, що передбачає відповідальність за злочини троти особи. В інших випадках застосоване в процесі вимагательства насильство охоплюється цим складом і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує.

3. В Росії дане питання вирішується в залежності від того, чи є тяжке тілесне ушкодження, яке було спричинене в процесі вимагательства, результатом тяжких наслідків, що настали, чи навпаки, зоно є результатом насильства, небезпечного для життя чи здоров'я. В першому випадку діяння кваліфікуїться за сукупністю ч. 4 ст. 148 КК (за ознакою спричинення тяжких наслідків) і відповідною частиною ст. 108 КК. В іншому випадку умисне спричинення тяжкого тілесного ушкодження повністю охоплюється складом злочину, передбаченого ч. 5 ст. 148 КК, і не потребує додаткової кваліфікації, оскільки ч. 5 ст. 148 КК як кваліфікуючу ознаку вимагательства визнає насильство, небезпечне для життя і здоров'я. Однак умисне спричинення смерті в процесі вимагательства кваліфікується за сукупністю ч. 5 ст. 148 КК і п. "а" ст. 102 КК.

Під вимагательством, що завдало великої шкоди, слід розуміти як шкоду, заподіяну потерпілому в зв'язку з передачею ним майна чи права на майно вимагателю, так і матеріальні збитки, заподіяні внаслідок пошкодження або знищення майна. Поняття великої шкоди щодо даного злочину в законодавстві України і Росії не розкривається, і в правозастосувальній практиці таким орієнтиром є поняття великого розміру розкрадання. В ст. 7² КК Республіки Білорусь вказано, що великим розміром або великою шкодою слід вважати таку, що в сорок і більше разів перевищує встановлену мінімальну заробітну плату на момент вчинення злочину, тобто дане питання має законодавче вирішення.

Під іншими тяжкими наслідками розуміють смерть або самогубство потерпілого чи близьких йому осіб, заподіяння їм тілесних ушкоджень, що спричинило втрату якогось органа або втрату його функцій, душевну хворобу чи інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя і заподіяння смерті чи таких же тілесних ушкоджень третім особам, заподіяння останнім великої шкоди, а також інші наслідки, які суд з урахування конкретних обставин справи може визнати тяжкими.

Оскільки вимагательство є закінченим з моменту пред'явлення майнової вимоги, такі кваліфікуючі ознаки, як пошкодження чи знищення майна, заподіяння значної шкоди, великої шкоди чи інших тяжких наслідків, мають місце лише у випадку реального настання вказаних у законі наслідків. У зв'язку з цим не можуть розглядатися як замах на вимагательство зі вказаними кваліфікуючими ознаками дії особи, яка, вчиняючи вимагательство, ставила за мету настання таких наслідків, але цієї мети не досягла.

Ознака повторності при вимагательстві визначається за тими самими правилами, що і при розкраданні.

Вимагательство належить кваліфікувати як вчинене за попереднім зговором групою осіб, якщо у здійсненні його брали участь за домовленістю як співвиконавці дві і більше особи.

При відмежуванні вимагательства, вчиненого за попереднім зговором групою осіб, від вимагательства, вчиненого організованою групою, слід виходити із ступеня зорганізованості винних. Якщо організована група являє собою озброєну банду, відповідальність її членів, які вчинили вимагательство, настає за ст. 69 КК України і додаткової кваліфікації за статтями про вимагательство у таких випадках не потребується.

Вимагательство слід відрізняти від суміжник складів і в першу чергу від розкрадань шляхом грабежу, поєднаного з насильством, і розбою.

При відмежуванні вимагательства від грабежу чи розбою належить виходити з того, що при грабеажі і розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство до потерпілого негайно. Тобто при грабежі і розбої насильство або погроза його застосування і заволодіння майном відбуваються практично одночасно, одномоментно, між ними немає розриву в часі, і насильство спрямоване безпосередньо проти потерпілого.

Навпаки, дії, що полягають у насильсітві або погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб у майбутньому, належить кваліфікувати як вимагательство.

Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою заволодіння майном потерпілого в моменту нападу, але у зв'язку з відсутністю в нього майна вимога про передачу останнього винною особою була перенесена на майбутнє, дії такої особи слід кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж і за відповідною частиною статті про вимагательство.

Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані проти заволодіння майном потерпілого, такі дії кваліфікуються як вимагательство.

Від грабежу та розбою вимагательство відрізняється також відсутністю специфічних ознак розкрадання.

На відміну від розкрадання, де винний сам заволодіває майном проти волі власника або іншого володільця, вимагательство характеризується тим, що потерпілий передає майно чи право на нього або вчиняє інші дії майнового характеру, виявляючи до того свою волю.

При розкраданні у потерпілого об'єктивно немає ніякого іншого варіанта поведінки, окрім тієї, яка потрібна винному, в той час, як при вимагательстві потерпілий має принаймні три варіанти поведінки: виконати вимоги вимагателя: заявити про те, що сталося, в правоохоронні органи, звернутися по допомогу до третіх осіб.

При розкраданні насильство або погроза насильством спрямовані безпосередньо проти потерпілого, тим часом при вимагательстві дії насильницького характеру можуть бути спрямовані і проти близьких до потерпілого осіб, а також проти майна, що знаходиться в їх власності, віданні чи під охороною.

Крім того, вимагательство не завжди характерезується обов’язковою для розкрадання ознакою безоплатності. Зокрема, якщо винний вимагає від потерпілого відповідної компенсації за мовчання про його корисливу злочинну діяльність, то майно, яке було передане вимагателю, є своєрідним еквівалентом гарантії стабільності щодо матеріального стану такого потерпілого, а самі відносини між винним і потерпілим мають вигляд своєрідної взаємовигідної угоди.

Виходячи з викладеного, навряд чи можна погодитись з позицією, згідно з якою вимагательство розглядається як різновид розкрадання. Ця позиція не узгоджується не тільки з теоретичним поняттям і ознаками розкрадання, але і з чинним законодавством.

Зокрема, диспозиції статей КК, які передбачають відповідальність за розкрадання в особливо великих розмірах, незалежно від способу розкрадання (ст. 86¹ — в Україні, ст. 91¹ — в Білорусі), містять вичерпний перелік способів розкрадання, і вимагательство до розкрадання не відносять.

Російський законодавець також чітко визначив своє ставлення до вимагательства як до діяння, яке не е розкраданням, і своє визначення розкрадання, вказане у примітці до ст. 144 КК, почав зі слів: "У ст. 144—147² під розкраданням розуміють..." Таким чином, вимагательство, яке кваліфікується за ст. 148 КК, в Росії також винесене за межі поняття розкрадання.

Вимагательство слід відрізняти і від інших злочинів, в основі яких теж лежить вимога до потерпілого про передачу майна, права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру. Головна відмінність полягає в тому, що при вимагательстві ці вимоги с завідомо незаконними. однак, якщо в їх основі лежить дійсне або уявне право винного на це майно, то такі дії не можна кваліфікувати як вимагательство. Так, вимога, поєднана з відповідними погрозами чи насильством, з метою повернути дійсний борг, якщо він виник з підстав, передбачених цивільним законодавством, не може розглядатися як вимагательство. За наявності відповідних підстав такі дії можуть кваліфікуватися як самоуправство, злочин проти життя, здоров'я, волі і гідності особи тощо, навіть якщо вони вчинені із корисливих спонукань.

<І>

2. СПРИЧИНЕННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ ШЛЯХОМ ОБМАНУ АБО ЗЛОВЖИВАННЯ ДОВІР'ЯМ

Згідно зі ст. 87 КК України злочином визнається спричинення майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довір'ям при відсутності ознак розкрадання. За чинним законодавством Білорусі і Росії потерпілою стороною може бути будь-якни власник

Безпосереднім об'єктом злочну є суспільні відносини, які регулюють суб'єктивні права власників по формуванню фондів державної або колективної власності.

З об’єктивної сгорони злочин характеризується спричиненням майнової шкоди шляхом обману або зловживання довір'ям за відсутності ознак розкрадання За способом вчинення злочину (обман або зловживання довір'ям) даний склад дуже схожий на шахрайство, однак суттєво відрізняється від нього механізмом одержання винним незаконної майнової вигоди. Шахрайство, як форма розкрадання, характеризується вилученням майна власника з його фондів і оберненням його винним на свою користь або користь інших осіб. Тобто при шахрайстві внаслідок незаконного вилучення зменшуються майнові фонди власника, майно переходить з його законного володіння в незаконне володіння винного. Спричинення майнової шкоди полягас не в зменшенні майнового активу власника, що е характерним для розкрадання, а в перешкодженні його збільшенню. Тут незаконну наживу винний одержує шляхом протиправного вилучення майна, яке ще не надійшло, але відповідно до закону або угоди мало надійти власнику, або шляхом використання чужого майна, яке було ввірене винному, в своїх цілях без відшкодування власнику відповідної компенсації.

Спричинення майнової шкоди може здійснюватись в таких формах:

1. Незаконне використання майна, яке було ввірене власником винній особі для виконання будь-яких зобов'язань за законом чи договором. Найпоширенішим тут є самовільне використання транспортних засобів, механізмів, машин та інших предметів. Заподіяна майнова шкода в таких випадках може складатися із вартості використаного майна у вигляді амортизаційних відрахувань; вартості витраченого майна у вигляді пального, електроенергії, заробітної плати, виплаченої винному під час незаконного використання майна у своїх цілях: шкоди у вигляді упущеної вигоди, тобто неотримання власником запланованого прибутку.

2. Ухилення від оплати обов'язкових платежів. Цій формі спричинення майнової шкоди властиве те, що особа не передає відповідній організації майно, яке мусила передати. Наприклад, несплата різноманітних платежів і зборів, ухилення від оплати за користування електроенергією, газом, ухилення від сплати податків. Спричинення майнової шкоди в таких випадках полягає в тому, що відповідні фонди не поповнюються майном, яке повинно надходити відповідно до закону.

3. Обернення особою на свою користь або користь інших осіб платежів, які повинні були надійти до майнових фондів власника в порядку оплати за надані послуги. В залежності від наявності чи відсутності у винного повноважень на отримання та оприбуткування платежів такі діяння здійснюються шляхом: а) привласнення майна особою, яка не мас повноважень на його приймання і оприбуткування (привласнення грошей провідником поїзда за безквитковий проїзд пасажирів; б) привласнення платежів особою, службові повноваження якої пов'язані з їх прийманням та оприбуткуванням (водій автобуса, кондуктор, контролер).

Способом вчинення вказаного злочину є обман або зловживання довір'ям. В залежності від форми зовнішнього виявлення обман може бути в активній і пасивній формі.

Пасивний обман (бездіяльність) полягає в замовчуванні винним обставин, повідомлення про які було обов'язковим. Такий обман може мати місце при ухиленні від сплати обов'язкових платежів. Необхідність подавати такі відомості передбачена нормою права, договором або іншим актом, тобто цей обов'язок завжди с юридичним, він має правове значення. До обману у формі бездіяльності можна віднести, наприклад, неповідомлення громадянином про те, що зламався лічильник і витрати енергії не обчислюються.

Обмани, які вчиняються шляхом активної поведінки, поділяються на словесний обман і обман дісю. Обман дією може полягати в конклюдентних діях або інших вчинках. виходячи з яких, можна зробити висновок про наявність або відсутність якихось обставин. Такий обман вчиняється як самостійно, так і для підтвердження словесного обману. Обман дією мас самостійне значення і характеризується тим, що особа своєю поведінкою вводить в оману відносно майнових зобов'язань (наприклад, розкривання лічильника).

Словесний (вербальний) обман може бути вчинений як в усній, так і в письмовій формі.

Усний обман при спричиненні майнової шкоди має місце в тих випадках, коли для засвідчення фактів, на підставі яких в особи виникає обов'язок передати своє майно, не потрібне спеціальне письмове підтвердження (документ). Такий обман можливий, наприклад, при укладанні угоди, яка відбувається в нотаріальній формі у державного нотаріуса, коли сторони самі визначають (називають) ті чи інші умови угоди (наприклад, ціну угоди), які є підставою для відрахування з них відповідних платежів (зокрема, державного мита). Тут обман є засобом ухилення від сплати суми державного мита, яка дійсно повинна надійти в доход держави.

Засобами письмового обману найчастіше є підроблені документи, призначені засвідчувати факти, які мають юридичне значення (наприклад, підроблена довідка про наявність утриманців з метою зменшення прибуткового податку).

В науці ще не досягнуто згоди щодо того, як слід кваліфікувати спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довір'ям з використанням підроблених документів. Деякі автори пропонують кваліфікувати такі діяння тільки за ст. 87 КК України. Прихильники такої позиції звичайно виходять з того, що підлог документів за своїми об'єктивними ознаками і за обсягом охоплюється змістом обману і не потребує додаткової кваліфікації, оскільки ст. 87 КК в даному випадку е спеціальною нормою щодо ст. 194 КК України.

Інші автори вважають, що підлог документів аж ніяк не можна охопити ст. 87 КК України, хоча б його і було вчинено з метою спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довір'ям. Це самостійні дві дії, які розрізняються за об'єктом посягання і об'єктивною стороною і утворюють реальну сукупність злочинів. З останньою позицією можна погодитись. Дещо складніша справа щодо використання підроблених, документів при спричиненні майнової шкоди особою, яка їх не підроблювала, бо поняті я "обман" і "використання підроблених документів" за об'єктивною стороною збігаються за обсягом (обман кінець кінцем і полягає у використанні підроблених документів) і тому на перший погляд може здатися, що ст. 87 КК і ч. 2 ст. 194 КК України перебувають у стані конкуренції частки і цілого, а тому застосовується спеціальна норма — ст. 87 КК України.

Проте детальніший аналіз виявляє, що збіг названих норм має місце лише за ознаками об'єктивної сторони. За іншими ознаками складу, зокрема за об'єктом злочину, поміж спричиненням майнової шкоди і використанням завідомо підроблених документів є суттєва різниця. Тому слід погодитись з точкою зору тих авторів, які вважають, що спричинення майнової шкоди шляхом обману, вчинене з використанням підроблених документів (а так само поєднане з підробкою документів), необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 87 і ст. 194 КК України.

Це витікає також із санкцій ст. 87 і 194 КК. Якщо санкція ст. 87 КК передбачає максимальне покарання до двох років виправних робіт, то ч. 1 ст. 194 КК — до двох років позбавлення волі, ч. 2 ст. 194 КК — до одного року позбавлення волі, ч. З ст. 194 КК — до п'яти років позбавлення волі з конфіскацією майна або без такої. "Отже.— зазначає М. І. Панов.— рекомендації щодо кваліфікації спричинення майнової шкоди шляхом підробки документів або використання завідомо підроблених документів тільки за ст. 87 КК України не відповідають потребам практики, бо по суті спричиняють звільнення осіб, які винні у більш тяжких злочинах, від відповідальності за їх вчинення".

Поряд з обманом розглядуваний склад містить у собі як спосіб вчинення злочину також зловживання довір'ям. Звичайно відносини довір'я мають ті чи інші підстави, які витікають із договору, угоди, службового становища.

Зловживання довір'ям не слід змішувати з простим невиконанням обов'язків, коли відсутнє протиправне задоволення особистих інтересів через порушення інтересів власника (наприклад, невживання заходів до оплати пасажирами свого проїзду не є зловживанням довір'ям, хоча б при цьому власнику і було завдано шкоди).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливою метою.

Суб'єктом злочину є приватні особи, які досягли шістнадцятирічного віку, а також особи, які займають певні посалч, ллє не є посадовими особами. Посадові особи, які спричинили шкоду власнику шляхом обману або зловживання довір'ям, відповідають за посадовий злочин у вигляді зловживання посадовим становищем (ст. 165 КК України).

<І>

3. ПРИВЛАСНЕННЯ ЗНАЙДЕНОГО АБО ТАКОГО, ЩО ВИПАДКОВО ОПИНИЛОСЯ У ВИННОГО, ЧУЖОГО МАЙНА

Згідно з цивільним законодавством громадянин, який знайшов будь-яку річ, затримав бездоглядну худобу, знайшов скарб, повинен негайно повідомити про знахідку особу, яка загубила річ, і повернути їй знахідку або передати її до органів влади.

Невиконання цивільних зобов'язань щодо повернення знайденого або такого, що випадково опинилось у винного, чужого майна і як має значну цінність, тягне застосування заходів кримінально-правового впливу.

При вчиненні розглядуваного злочину винний посягає на право власності щодо майна, яке було втрачене або вийшло з фактичного володіння власника внаслідок будь-яких випадкових обставин (віднесене водою, вітром або помилково видане тощо), або являло собою скарб, знайдений в землі, воді, будівлі.

Відповідно до чинного законодавства України склад злочину має місце лише у випадку привласнення знайденого або такого, що випадково опинилось у винного, цінного державного чи колективного майна (ст. 88 КК); привласнення приватного майна не тягне кримінальної відповідальності. якщо не містить ознак розкрадання. За російським законодавством настає відповідальність за привласнення знайденого або такого, що випадково опинилось у винного, будь-якого чужого цінного майна (ст 1484 КК). Згідно з білоруським законодавством (ст. 95 КК) відповідальність також настає незалежно від форми власності, але лише за привласнення знайденого чужого майна у великих розмірах.

Предметом злочину в цьому випадку є тільки знахідка, скарб або майно, яке випадково опинилось у винного. При цьому для наявності злочину необхідно, щоб таке майно належало якомусь власнику і було цінним. Питання про те, яке майно е цінним, це питання факту, і у кожному випадку воно вирішується судом окремо.

Об'єктивна сторона розглядуваного злочину визначається наявністю однієї з двох передбачених в законі дій:

1. Виявлення і привласнення знайденого.

2. Привласнення такого, що випадково опинилось у винного, майна.

Для наявності складу розглядуваного злочину необхідно, щоб привласнене майно справді було знайденим або таким, що випадково опинилось у винного. Незаконне заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника або особи, якій було ввірене, але опинилось з будь-яких причин в неналежному місці, слід розглядати не як привласнення знайденого, а як розкрадання. Так, розкраданням є незаконне обернення на свою користь цехового майна, знайденого на території заводу, товарів, які опинились не у приміщенні складу, а на його території, зерна, що було зібране, але не вивезене з поля. Розкраданням також буде заволодіння майном, котре завідомо для винного було викрадене і сховане.

Особа, що заволоділа загубленою річчю і усвідомлювала при цьому, що й знахідка є чиєюсь власністю, і власник або інший володілець прийде за нею, винна в розкрадані. Розкрадання, а не привласнення знайденого буде мати місце і у випадку обернення винним на свою користь майна, що знаходилось на літаку, судні, поїзді та ін., які зазнали катастрофи.

Як розкрадання кваліфікуються випадки привласнення одержаних зайвих грошей, помилково виданих касиром, та умови, що помилка буде виявлена не після, а під час отримання грошей.

Привласнення знайденого або такого чужого майна, що випадково опинилось у винного, буде закінченим злочином з моменту обернення винним майна на свою користь. Таким моментом визнається неповернення всього майна або його частки. Неповерненням визнається факт неповідомлення про те, що відбулося, власнику або органу влади.

Обов'язок повідомити про знахідку виникає з моменту, коли особа знайшла майно і об'єктивно мала можливість про це повідомити. Цей обов'язок необхідно виконати в реально можливий строк, а щодо худоби, яка приблудилась, — у срок до трьох діб (ст. 139 КК України). Якшо особа не мала реальної можливості повідомити про знахідку, кримінальна відповідальність не виникає.

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю прямого умислу і корисливої мети. Винний завідомо знає, що майно, яке він привласнив, є цінним, що воно, хоча і не знаходигься у фактичному володінні власника або іниюго володільця, але належить їм, і бажає, обернути це майно на свою користь з метою незаконного збагачення.

Особливістю цього злочину є також те. що суб'єктом його може бути тільки особа, яка знайшла майно. Інші особи, які обернули на свою користь вже знайдене і привласнене кимось майно, вчиняють не привласнення знахідки або такого, що випадково опинилось у них майна, а його розкрадання.

До некорисливих посягань на власність кримінальний закон України відносить умисне знищення або пошкодження державного, колективною чи приватного майна (ст. 89, 145 КК); необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна (ст. 90 КК); злочинно-недбале ставлення до охорони державного або колективного майна (ст. 91 КК). Кримінальний закон Білорусі дію вказаних складів розповсюджує на посягання проти власності, незалежно від її форми; кримінальний закон Росії встановлює відповідальність лише за умисне або необережне знищення чи пошкодження чужого майна. За несумлінне ставлення до охорони майна кримінальна відповідальність не передбачена.

Об'єктом розглядуваних злочинів є відносини між людьми з приводу майна. Юридичним виразом цих відносин є право власності суб'єктів цивільних прав.

Предметом злочинних посягань тут виступає державне, громадське або приватне майно, в тому числі і такі матеріальні цінності, які не можуть бути викрадені, наприклад будівлі, споруди, лісові масиви, врожай

<І>

1. УМИСНЕ ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ МАЙНА

Матеріальні збитки власнику можуть бути спричинені не лише внаслідок розкрадання майна та інших корисливих посягань, але і шляхом умисного знищення або пошкодження майна.

Знищення майна з об'єктивної сторони передбачає протиправне доведення майна до певної непридатності щодо його цільового призначення. Внаслідок знищення майно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність і корисні якості. Пошкодження майна передбачає приведення його до часткової непридатності, внаслідок чого суттєво погіршується його якість, і майно втрачає частину свого цільового призначення, яка може бути поновлена шляхом ремонту, реставрації та інших заходів.

Склад розглядуваного злочину матеріальний. Обов'язковою ознакою його об'єктивної сторони є суспільно небезпечний наслідок у вигляді спричинення власнику майнової шкоди.

Відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна диференційована в кримінальному законодавстві України залежно від способу вчинення злочину, шкідливих наслідків, які настали, а також форми власності, на яку посягає злочин. У зв'язку з цим слід розглянути окремо склад злочину, що передбачає відповідальність за умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна (ст. 89 КК), і склад злочину, що передбачає відповідальність за умисне знищення або пошкодження приватного майна (ст. 145 КК). Між ними є багато спільного, але багато і відмінностей.

Відповідальність за умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна диференційована в залежності від способу вчинення злочину і шкідливих наслідків, що настали. Виходячи з цього, в ст. 89 КК України розрізняють три види цього складу: 1) простий, 2) тяжкий (кваліфікований), 3} особливо тяжкий.

Умисне знищення або пошкодження майна визнається простим, якщо воно вчинене способом, що не є загально-небезпечним (ч. 1 ст. 89 КК).

Кваліфікований (тяжкий) вид цього злочину має місце тоді, коли його вчинено шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом.

Підпал — це знищення або пошкодження майна за допомогою вогню, який переходить у пожежу. Підпал може бути здійснений шляхом підпалювання предметів або приведення паливних матеріалів, а так само енергії, в стан, при якому вони займаються природним шляхом.

Знищення або пошкодження майна вогнем, який не перейшов у пожежу, не можна розглядати як обтяжуючу обставину. Наприклад, спалення речі в печі або на вогнищі охоплюється не ч. 2, а ч. 1 ст. 89 КК України.

Під іншим загальнонебезпечним способом слід розуміти затоплення, вибух, обвал, зараження тварин тощо.

Затоплення передбачає використання напору водяної маси, яким поглинається, знищується або пошкоджується майно. Цей спосіб може полягати в умисному випусканні води з її природних або штучних джерел і перетворення ії на стихійну силу, яка затоплює майно. Це також може бути і умисне невжиття заходів до відведення або відкачування підземних вод з метою затоплення копальні, шахти або підземних споруд.

Проте умисне знищення або пошкодження майна шляхом занурювання його до водної стихії, яке не створює небезпеки для людей (наприклад, викидання вантажу в море), належить до простого розглядуваного виду злочину.

Загальнонебезпечним способом визначається також доведення державного або громадського майна до повної або тимчасової непридатності шляхом вибуху, обвалу, ); зараження водоймищ чи тварин.

Частиною 2 ст. 89 КК охоплюється також умисне знищення або суттєве пошкодження лісових масивів шляхом підпалу.

Злочин визнається особливо тяжким (ч. 3 ст. 89 КК) за наявності двох обставин в їхній сукупності: 1) загально-небезпечний спосіб дії (підпал, вибух, затоплення, обвал, зараження) і 2) настання особливо тяжких наслідків (людські жертви або особливо велика матеріальна шкода).

Людські жертви — це загибель навіть однієї особи. Психічне ставлення винного до загибелі людей виражається у формі необережності. Якщо особа, яка вчинила загальнонебечпечним способом умисне знищення (пошкодження) майна або лісового масиву, що спричинило людські жертви, мала прямий або непрямий умисел на позбавлення житгя потерпілих, її дії необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів як умисне вбивство і умисне знищення або пошкодження майна (ч. З ст. 89 і ст. 93 КК). Спричинення будь-кому внаслідок знищення або пошкодження майка шляхом підпалу або іншим загально-небезпечним способом тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження (при необережній формі вини до таких наслідків) не охоплюється поняттям "людські жертви" і кваліфікується за ч. 2 ст. 89 КК. Якщо такі наслідки були метою дій винної особи, чи вона свідомо припускала можливість їх настання, відповідальність буде та сукупністю злочинів — за ч. 2 ст. 89 і відповідно — за ст. 101 чи 102 за умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Спричинення особливо великої шкоди — це знищення майна, йке призвело до тривалої зупинки процесу виробництва або суттєвого порушення діяльності підприємства, установи, організації, загибелі великої кількості худоби, господарських будівель, споруд. У вартісному вираженні збитки на суму в 250 і більше мінімальних розмірів заробітної плати являють собою особливо велику шкоду. В ст. 89 йдеться про умисне знищення державного або колективного майна, тобто такі діяння можуть бути вчинені як з прямим, так і з непрямим умислом. Винна особа усвідомлює, що знищує або пошкоджує майно, передбачає настання суспільнонебезпечних наслідків у вигляді матеріальних збитків і бажає чи свідомо допускає їх настання.

Інакше вирішується питання про форму вини особи щодо наслідків за наявності обставин, які обтяжують цей злочин. Тут психічне ставлення особи до діяння і загально-небезпечного способу, за допомогою якого воно вчиняється, може виражатися у формі умислу, а щодо наслідків у вигляді особливо великої шкоди — як у формі умислу, так і у формі необережності. Що ж до таких наслідків, як людські жертви, то ставлення особи до цих наслідків може виражатися лише у формі необережної вини.

Злочин, передбачений ст. 89 КК, може бути вчинений за будь-яких мотивів — із корисливих, хуліганських спонукань, з помсти. Різною може бути і його мета. Звичайно ці обставини не впливають на кваліфікацію вчиненого, але в деяких випадках дозволяють відмежувати вказаний злочин від суміжних складів. Так, якщо умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна було вчинене з метою послаблення держави, це розглядається як особливо небезпечний злочин проти держави — диверсія (ст. 60 КК).

У випадку, коли знищення або пошкодження майна без обтяжуючих обставин вчинене із хуліганських мотивів. вчинене кваліфікується як хуліганство за ст. 206 КК. Разом з тим, знищення або пошкодження державного або колективного майна за обтяжуючих обставин (наприклад, шляхом підпалу), вчинене з хуліганських мотивів, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів ст. 89 і ст. 206 КК. Сукупність злочинів може мати місце і у випадку розкрадання державного або колективного майна з проникненням у приміщення, яке поєднане з умисним знищенням або пошкодженням приміщення (наприклад, викрадення товару зі складу, вагону, куди винний потрапив через дірку, яку вибив у стіні, або розкрадання з наступним підпалом).

Однак сукупності злочинів не буде у випадку знищення або пошкодження винним викраденого майна з метою його реалізації (наприклад, забій викраденої худоби для продажу м'яса) або з метою приховати сліди вчиненого злочину (наприклад, спалення викрадених речей). Тут знищення викраденого майна додаткової кваліфікації за ст. 89 КК не потребує.

Тим часом знищення або пошкодження державного чи колективного майна в процесі вимагательства, якщо це вчинене не шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, охоплюється ч. 2 ст. 86³ КК, а у випадку спричинення великої шкоди або інших тяжких наслідків — ч. 3 ст. 86² КК. Якщо при цьому майно було знищене шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю ч. 2 або ч. З ст. 86² і ч. 2 або 3 ст. 89 КК.

Деякі діяння, що виразилися в умисному знищенні або пошкодженні державного чи колективного майна, законодавець виділив в окремі склади залежно від об'єкта посягання і суб'єктивної сторони складу як спеціальні норми щодо ст. 89 КК.

Такими є диверсія (ст. 60); масові безпорядки (ст. 71 КК); умисне зруйнування або пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 78 КК); пошкодження магістральних нафто-, газо- і нафтопродуктопроводів (ст. 78¹ КК), потрава посівів і пошкодження насаджень (ст. 159 КК); незаконна порубка лісу (ст. 160 КК), незаконне полювання і заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 161. 162 КК), глум над державною символікою (ст. 181² КК); пошкодження документів, штампів, печаток, бланків (ст. 193 КК); знищення і зруйнування пам'яток історії і культури (ст. 207 КК); руйнування радіоактивних матеріалів (сг. 228² КК); умисне знищення або пошкодження військового майна (ст. 245 КК).

Однак у деяких випадках конкуренція основної і спеціальної норм може перетинатися з конкуренцією частини і цілого. Мається на увазі таке становище, коли, наприклад, кваліфікований вид основної норми передбачає такий спосіб діяння або такого роду наслідки, суспільна небезпека яких значно перевищує небезпеку діяння, описаного в спеціальній нормі. Наприклад, ч. 2 і ч. 3 сі. 89 (основна норма) і, з іншого боку, ст. 207 (спеціальна норма — умисне знищення або зруйнування пам'яток культури та природних об'єктів, взятих під охорону держави). Тут кваліфікований вид основної норми передбачає загально-небезпечний спосіб знищення чи зіпсування майна, що є її переваюю перед спеціальною нормою, яка не має такої ознаки. Це означає, що коли знищення або зруйнування пам'яток культури чи природних об'єктів було вчинене в загальнонебезпечний спосіб і до того ж спричинило людські жертви або завдало особливо великої шкоди, то треба застосовувати ч. 2 або ч. 3 ст. 89 КК, а не ст. 207 КК.

У випадках, коли для знищення або пошкодження такого майна, як тварини, що є державною або колективною власністю, використовується спосіб, котрий передбачає жорстоке поводження з тваринами, вчинене треба кваліфікувати за сукупністю ст. 89 і ст. 207¹ КК.

Суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 89 КК, є особа, що досягла 16-річного віку; за ч. 2 і 3 ст. 89 КК суб'єктом може бути як 16-річна, так і 14-річна особа. Відповідальність з 14-річного віку настає за умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, що спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 і 3 ст. 89 КК).

Посадові особи за умисне знищення або пошкодження майна відповідають за сукупністю злочинів, передбачених ст.89 і ст. 166 КК.

Відповідальність за умисне знищення або пошкодження приватного майна також диференційована в залежності від способу вчинення злочину і тяжких наслідків, які настали. Виходячи з цього, ст. 145 КК розрізняє два види цього злочину: 1) простий і 2) тяжкий (кваліфікований).

Умисне знищення і пошкодження майна громадян буде простим, якщо воно завдало потерпілому значної шкоди, але не було вчинене загальионебезпечним способом, і не спричинило тяжких наслідків.

Кваліфікованим (тяжким) цей злочин буде тоді, коли його вчинено шляхом підпалу або іншим загально-небезпсчним способом, або коли були спричинені людські жертви чи інші тяжкі наслідки.

На відміну від кваліфікованих видів ст. 89 КК, у ст. 145 КК закон не зв'язує в одне спосіб знищення і тяжкі наслідки, що настали, а навпаки, розглядає їх як самостійні кваліфікуючі ознаки, незалежні одна від одної. Тому кваліфікований вид злочину, передбаченого в ст. 145 КК, можна поділити, в свою чергу, на два види: 1) вчинення діяння шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом; 2) спричинення діянням людських жертв або інших тяжких наслідків. Ці кваліфікуючі ознаки можуть мати місце у вчиненому злочині, але не виключається і їх самостійне значення.

Предметом вказаного злочину є приватне майно громадян (жилий будинок, господарські споруди, меблі, машини. худоба, посіви, плодово-ягідні та інші насадження).

Обов'язковими умовами настання кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження приватного манна є заподіяння потерпілому значної шкоди і наявність причинного зв'язку між діями винного і наслідками. що настали. Питання, чи с шкода значною, вирішується,, зважаючії на обставини, в конкретному випадку.

Якщо спричинена шкода не є значною, знищення чи пошкодження майна громадян тягне лише цивільно-правову відповідальність. У тих випадках, коли незначність шкоди є результатом замаху на знищення чи пошкодження майна в значних розмірах, відповідальність настає за ч. 2 ст. 17; ст. 145 КК.

Загальнонебезпечним способом знищення або пошкодження майна громадян, крім підпалу, можуть бути визнані затоплення, вибух, отруєння тварин, тобто такий спосіб дій, який має велику руйнівну силу і створює небезпеку загибелі людей або інші тяжкі наслідки.

Під людськими жертвами розуміють загибель хоча б однієї особи.

До інших тяжких наслідків належать: спричинення шкоди здоров'ю людини (тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження), заподіяння значної матеріальної шкоди багатьом особам або великої майнової шкоди хоча б одній особі (потерпілий залишився без притулку, їжі, одягу тощо).

Суб'єктивна сторона розглядуваного злочину передбачає лише умисну форму вини. Умисел може бути як прямим, так і непрямим.

Психічне ставлення винного до людських жертв або до тяжких тілесних ушкоджень, які були спричинені людям, виражається у формі необережної вини. В разі, коли винний при вчиненні умисного знищення чи пошкодження приватного майна бажав чи свідомо допускав, що внаслідок його дій настане смерть або будуть спричинені тілесні ушкодження, скоєне слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 145 КК та відповідними статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти особи.

Мотиви знищення чи пошкодження майна бувають різними — помста, ревнощі, хуліганські спонукання. Мотив не є обов'язковою ознакою даного злочину, однак його з'ясування має важливе значення для відмежування цього злочину від суміжних.

Наприклад, знищення чи пошкодження майна громадян без обтяжуючих обставин із хуліганських спонукань, якщо відсутні кваліфікуючі ознаки, що передбачені ч. 2 ст. 145 КК, кваліфікується за відповідною частиною ст. 206 КК.

Якщо є ознаки, передбачені ч. 2 ст. 145 КК, то діяння кваліфікується за ч. 2 чи ч. 3 ст. 206 КК і за ч. 2ст. 145 КК. тобто за сукупністю злочинів. Знищення винним викраденого майна з метою приховати сліди злочину охоплюється статтями про розкрадання і додаткової кваліфікації за ст. 145 КК не потребує. Тим часом вчинення розкрадання за допомогою знищення або пошкодження іншого майна або наступне знищення іншого майна кваліфікується за сукупністю статей про розкрадання і ст. 145 КК.

В окремих випадках зазначені діяння кваліфікуються за іншими статтями КК. Так, умисне знищення або пошкодження майна громадян у процесі вимагательства охоплюється складом ст. 144 КК і додаткової кваліфікації не потребує.

За ст.145 КК провадиться додаткова кваліфікація, якщо знищення або пошкодження майна в процесі вимагательства відбувається шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом.

До спеціального складу виділена відповідальність за умисне знищення чи пошкодження майна працівника правоохоронного органу, а гак само його близьких родичів, у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків (ст. 189⁵ КК). Суб'єктом умисного знищення чи пошкодження приватного майна громадян є особа, яка досягла 16-річного віку, а за наявності тяжких наслідків, передбачених ч. 2 ст. 145 КК,— особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктом злочину, як правило, не є власник майна, незалежно від способу знищення свого майна, а також особа, яка знищує майно за вказівкою або проханням власника.

Відповідно до чинного законодавства умисне знищення або пошкодження власного майна шляхом підпалу також не містить складу злочину, однак, якщо внаслідок такого підпалу було заподіяно шкоди державному, громадському майну або майну інших громадян (в тому числі членів сім'ї колгоспного двору), дії винного, що бажав або допускав настання таких наслідків треба кваліфікувати як умисне знищення або пошкодження майна, вчинене шляхом підпалу. При необережному ставленні особи, яка вчинила підпал свого власного майна, до вказаних наслідків, вчинене у випадку загибелі людей або настання тяжких наслідків треба кваліфікувати за статтею КК про відповідальність за необережне знищення або пошкодження майна.

<І>

2. НЕОБЕРЕЖНЕ ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ МАЙНА

Ст. 90 КК України передбачає відповідальність за необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, за відсутності ознак злочину проти громадської безпеки.

У статті прямо зазначається, що вона не регулює випадки необережного спричинення майнової шкодіг внаслідок порушення вимог громадської безпеки. Ці склади виділені в окрему главу Х особливої частини КК (ст. 215, 215² , 217, 217¹ , 217² ,218, 219, 220, 220¹ , 221, 221¹ , 224, 225).

Крім того, слід взяти до уваги, що спеціально передбачено такі норми, як необережне пошкодження морського телеграфного кабелю (ст. 205 КК), промотання або втрата військового майна (ст. 244).

Відповідальність за ст. 90 КК настає у випадках, коли злочин спричинив людські жертви або інші тяжкі наслідки,

Іншими тяжкими наслідками є, зокрема, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом та більше особам або заподіяння значної матеріальної шкоди. Під значною матеріальною шкодою розуміють таку, яка в 100 разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Крім того, це може бути загибель витворів мистецтва або пам'яток культури, що мають велику художню, історичну чи наукову цінність. До таких наслідків можна віднести також велику екологічну шкоду, залишення людей без житла, засобів існування, тривалу зупинку в роботі підприємства.

Суб'єктивна сторона характеризується необережною формою вини.

<І>

3. ЗЛОЧИННО-НЕДБАЛЕ СТАВЛЕННЯ ДО ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО ЧИ КОЛЕКТИВНОГО МАЙНА

Склад злочину, передбаченого ст. 91 КК України, буде за наявності певних умов в їх сукупності: 1) державне або колективне майно було доручене для зберігання або охорони особі, яка діяла при цьому не як посадова особа; 2) з боку такої особи мало місце невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо зберігання чи охорони дорученого їй майна; 3) внаслідок цього стало можливим розкрадання, пошкодження або загибель майна у великих розмірах.

Суб'єктом даного злочину може бути приватна особа, яка до вчинення злочину досягла 16-річного віку і яка була зобов'язана за трудовим договором або спеціальним дорученням зберігати чи охороняти майно (сторож, гардеробник, пастух тощо). Посадові особи при вчиненні вказаного злочину відповідають за халатність (ст. 167 КК).

Якщо особа під час виконання своїх обов'язків зазнала насильства або знаходилась в умовах нездоланної сили і таким чином була позбавлена можливості перешкодити настанню майнової шкоди, войа не підлягає відповідальності за ст. 91 КК. Склад цього злочину буде відсутній і тоді, коли особа через свої фізичні вади (поганий зір, слух тощо) або у зв'язку з великою кількістю об'єктів, які вона охороняє одночасно, не змогла справитися із своїми обов'язками по охороні чи зберіганню майна, що і обумовило настання майнової шкоди.

Суб'єктивна сторона характеризується необережною формою вини. При цьому психічне ставлення до самого факту порушення правил охорони чи зберігання може бути як умисним, так і необережним, а до наслідків у вигляді розкрадання, загибелі або пошкодження майна — у формі необережної вини. Якщо винний умисно сприяв іншим особам в розкраданні майна, то він буде відповідати за співучасть у розкраданні.

Під великим розміром шкоди розуміють шкоду, яка в 100 і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати.

Суміжні склади відрізняються від вказаного злочину за об'єктом, об'єктивною стороню і суб'єктом. Це ст. 147² (злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки); ст. 147³ (злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур); ст. 205¹ (порушення правил охорони ліній зв'язку).

Злочин тягне за собою кримінальну відповідальність, формою реалізації якої є покарання.

Новий підхід щодо встановлення однакової кримінальної відповідальності за злочини проти всіх форм власності, який визначився останнім часом, потребує внесення відповідних змін до чинного КК України.

Проте наявність в КК двох глав про злочини проти власності пояснюється, як і раніше, тією обставиною, що загальний обсяг кримінальної репресії за посягання на державну і колективну власність більш широкий, ніж той, що встановлений за посягання на приватну власність, оскільки ряд складів злочинів (ст. 84, 87, 88, 90, 91 КК України) міститься лише в главі про злочини проти державної і колективної власності і не маэ своїх аналогів в суміжній главі.

З метою усунення цього недоліку законодавець останнім часом значно посилив кримінальну відповідальність за злочини проти приватної власності, передбачивши в санкціях статей про корисливі злочини покарання, які є рівнозначними, а в деяких випадках навіть більш суворими, ніж у відповідних статтях глави про злочин проти державної і колективної власності.

Найбільш це характерно для розкрадань державного, колективного чи приватного майна.

Так, за крадіжку державного чи колективного майна без обтяжуючих обставин, яка кваліфікується за ч. 1 ст. 81 КК, передбачене покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох років, або виправних робіт строком до двох років, або штрафу від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати, в той час як санкція ч. 1 ст. 140 КК передбачає покарання до трьох років позбавлення волі або виправні роботи на строк до двох років і жодних альтернативних покарань не містить.

За кваліфіковані види крадіжки встановлені такі санкції:

за ч. 2 ст. 81 КК — до шести років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації або виправні роботи на строк від одного року до двох років з конфіскацією майна чи без такої;

за ч. 2 ст. 140 КК — до семи років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації або виправні роботи на строк від одного року до двох років з конфіскацією майна чи без такої;

за ч. 3 ст. 81 — від трьох до восьми років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації;

за ч. 3 ст. 140 КК — від трьох до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації;

за ч. 4 ст. 81 КК — від п'яти до п'ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна;

за ч. 4 ст. 140 КК —від семи до п'ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.

За розкрадання шляхом грабежу встановлені такі санкції:

за ч. 1 ст. 82 КК — позбавлення волі строком до чотирьох років або виправні роботи від одного року до двох років;

за ч. 1 ст. 141 КК— позбавлення волі строком до п'яти років або виправні роботи від одного року до двох років;

за ч. 2 ст. 82 КК — до семи років позбавлення волі з конфіскацією майна або без конфіскації;

за ч. 2 ст. 141 КК — до восьми років позбавлення волі з конфіскацією майна або без конфіскації;

за ч. 3 ст. 82 КК — від чотирьох до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації;

за ч. 3 ст. 141 КК — від семи до дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації;

за ч. 4 ст. 82 КК — від шести до п'ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна;

за ч. 4 ст. 141 КК — від семи до п'ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Особливо відрізняються санкції статей, що передбачають покарання за шахрайство без кваліфікуючих ознак.

Так, діяння, які передбачені ч. 1 ст. 83 КК, караються позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років або штрафом від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати; в той же час у ч. 1 ст. 143 КК передбачені такі покарання: позбавлення волі строком до трьох років зі штрафом від шістдесяти до ста шістдесяти розмірів заробітної плати або виправні роботи строком до двох років.

Таким чином, якщо в санкції ч. 1 ст. 83 КК штраф передбачений як альтернативне основне покарання, то в санкції ч. І ст. 143 КК — як обов'язкове додаткове покарання до основного покарання у вигляді позбавлення волі.

Кваліфіковані види шахрайства караються таким чином:

за ч. 2 ст. 83 КК — до шести років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації або виправними роботами строком від одного року до двох років з конфіскацією майна чи без такої;

за ч. 2 ст. 143 КК — до семи років позбавлення волі з конфіскацією майна чи без конфіскації або виправними роботами строком від одного року до двох років з конфіскацією майна чи без такої;

за ч. 3 ст. 83 КК — від п'яти до п'ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна;

за ч. 3 ст. 143 КК ^_ від семи до п'ятнадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Щодо некорисливих злочинів проти власності, і зокрема умисного знищення або пошкодження майна, то тут санкції за посягання на державну чи колективну власність (ст. 89 КК) більш суворі, ніж санкції за посягання на приватну власність (ст. 145 КК).