Реферат на тему:
Революція
1905-1907рр.
в Україні.
Учня 9-А класу
школи №299
Вендрова Олександра
Початком революційної бурі стали події 9(22) січня 1905 р. в Петербурзі.В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім’ями йшли до Зимового палацу з метою передачі цареві петицію про свої нужди.Страшна звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну,викликавши глибоке обурення трудящих. Лозунг “Геть самодержавство!” став головною політичною вимогою всього багатонаціонального пролетаріату Росії.
З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули велику агітаційно-пропагандиську роботу в масах-проводили нелегальні сходки, масовки, збори, закликаючи робітників до організації демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку на знак солідарності з петербурзьким пролетаріатом.Скрізь поширювались листівки, присвячені подіям 9 січня.
Під впливом масової агітації і звісток про події “кривавої неділі” робітничий клас України активно включався у загальноросійский революційний рух.Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники Південноросійского машинобудівного заводу (нині “Ленінська кузня”), заводу Гретера і Криванека (нині “Більшовик”). Незабаром страйк перекинувся й на інші підприємства.Протягом січня страйкували також робітники Катеринослава, Кам'янського , Горлівки, Юзівки, Єнакіево, Маріуполя, Житомира, Бердичева.Скрізь робітничі страйки супроводжувались мітингами та демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму.
У лютому-березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу.В деяких місцях Донбасу відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами.
Слідом за робітничим класом виступило й селянство.Перший великий селянский виступ на Україні мав місце на Чернігівщині. В ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток цукрозаводчика-мільйонера Терещенка на хуторі Михайлівському. Далі селянський рух поширився на інші губернії. Всього протягом січня-березня на Україні відбулося близько 140 селянських виступів.
В першій половині 1905 р. селянский рух охопив 43 з 94 повітів України, всього ж у регіоні відбулося 1857 селянських виступів.
Посилення боротьби робітничого класу і селянства, нові поразки царизму в російско-японскій війні справили революціонізуючий вплив на армію і флот.
Революційна хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція наростала кожнем днем, набуваючи справді всенародного характеру.
Ініціаторами всеросійського політичного страйку виступили 7 жовтня залізничники Москви. Слідом за ними застрайкували всі залізничники країни, робітники фабрик і заводів, службовці, студенти, учні. Протягом п’яти днів страйк став загальним, охопивши понад 2 млн. чоловік, на Україні він розпочався 10 жовтня виступом робітників і службовців Катерининської залізниці, Київського, Харківського і Катеринослава. В наступні два-три дні припинили роботу більшість підприємств Одеси, Києва, Миколаєва та інших міст. Всього на Україні в жовтні страйкувало понад 120 тис. Чоловік.
Загальний страйк у Києві, Харкові, Катеринославі та інших містах супроводжувався мітингами і демонстраціями, Серед їх учасників відкрито проводився збір пожертвувань на озброєння робітничих дружин та допомогу революціонерам, що томилися в тюрмах.У Катеринославі, Харкові, Одесі відбулися криваві сутички і барикадні бої між страйкуючими та царськими військами. Для керівництва революційними виступами створювались коаліційні за складом страйкові комітети, комітети боротьби, куди входили більшовики, меншовики, есери, а в деяких місцях і представники Бунду, РУП, “Спілки”.
У ході страйкової боротьби у багатьох містах і селищах України, зокрема в Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Маріуполі, Юзівці, Луганську, Кам’янському, Горлівці, Єнакієвому, виникли Ради робітничих депутатів. Вперше були введені загальні, рівні, прямі вибори при відкритому голосуванні всіх учасників.
Ради запроводжували 8-годинний робочий день на підприємствах, встановлювали ціни на продукти у фабрично-зоводських крамницях, контролювали випуск урядових і буржуазних газет, організовували охорону населення від погромників та хуліганів. Катеринославська Рада, наприклад, скасувала податок і квартирну плату для безробітних. Луганська Рада подавала матеріальну допомогу страйкуючим робітникам. Депутати Рад виїжджали і в села, де закликали селян приєднуватися до боротьби робітничого класу проти самодержавства.
Готуючись до збройних повстань проти царизму, активісти різних політичних організацій розгорнули агітацію серед солдатів і матросів, щоб залучити їх на бік революційно настроєних робітників, селян, службовців, інтелігенції та учнівської молоді.
Ще навесні 1905року розпочалася підготовка повстання на Чорноморському флоті. Керувала підготовкою “Севастопольська матроська централка”, до складу якої входили матроси- члени різних революційних партій. Член “централки” більшовик Григорій Вакуленчук очолював організацію РСДРП на броненосці “Князь Потьомкін Таврійський” – одному з найбільших і найновіших військових кораблів.
Великою популярністю, незважаючи на суперечливі суспільно-політичні погляди, в яких перемішувалися елементи соціал-демократичної, есерівської і анархістської ідеологій, користувався серед матросів “потьомкіна” й Панас Матюшенко.
Вакуленчук і Матюшенко відіграли першорядну роль у повстанні матросів “потьомкіна”, більшість команди якого була укомплектована українцями.
14 червня 1905 року у відкритому морі команда броненосця відмовилися виконувати накази офіцерів. А коли ті почали погрожувати розстрілом і один з них справді вистрелив, смертельно поранивши Вакуленчука, матроси накинулися на офіцерів, у збройній сутичці семерих убили, решту заарештували і згодом висадили на берег в Одесі. Командування кораблем взяв на себе Матюшенко. На щоглі “потьомкіна” вперше в історії російського флоту було піднято червоний прапор.
Кілька днів повсталий корабель бороздив хвилі Чорного моря. Проти нього було вислано ескадру Чорноморського флоту. Та матроси відмовилися стріляти у своїх товаришів, один корабель навіть зробив спробу приєднатися до “потьомкіна”. Лише нестача вугілля, харчів і прісної води примусила команду повсталого броненосця 25 червня зійти на берег у румунському порту Констанції. Більшість потьомкінців залишилися у Румунії як політичні емігранти. А Матюшенко через два роки нелегально повернувся до Одеси, щоб продовжувати революційну діяльність. Згодом він переїхав до Миколаєва, де його заарештували і за вироком військово-морського суду повісили в Севастополі.
Проте революційним виступом військових моряків-чорноморців повстанський рух в армії й на флоті не закінчився. 18 листопада майже 1000 озброєних революційно настроєних солдатів-саперів на чолі з підпоручником Борисом Жаданівським вийшли зі своїх казарм і організовано, парадним строєм рушили вулицями Києва. Повсталі солдати підійшли до одного з найбільших тоді київських підприємств-Південноросійського заводу, й до них приєдналися майже чотири тисячі робітників. І хоч повстання у Києві не увінчалось перемогою, воно переконливо засвідчило, що армія вже не є надійною опорою царизму.
Найбільшого піднесення збройна боротьба досягла у грудні 1905 року. В Україні збройні повстання спалахували в Харкові, Катеринославі, Олександрівську (нині м.Запоріжжя).
Широкого розмаху набрало збройне повстання робітників Донбасу.Центром подій стала Горлівка. Тут 16 грудня поліція і війська відкрили вогонь по беззбройних страйкарях машинобудівного заводу. Було вбито 18 і поранено понад 50 робітників.
А вже наступного дня з різних міст, селищ і залізничних станцій до Горлівки прибуло 8 поїздів з дружинниками. Разом їх зібралося близько 4 тисяч. На допомогу повсталим робітникам прийшли селяни з навколишніх сіл. Але не вистачило зброї. Повстанці мали в своєму розпорядженні лише 100 гвинтівок, 500 револьверів і мисливських рушниць. Більшість озброїлася соморобними шаблями, списами, кинджалами.
На світанку 17 грудня повсталі загони пійшли у наступ проти царських військ і після двогодинного бою примусили їх відступити в степю Та через кілька годин, одержавши значне підкріплення, царські війська вже переважаючими силами пійшли в атаку. Повстанці виявили незламну стійкість і мужність, вони рішуче відкинули пропозицію скласти зброю. Після шестигодинного бою, втративши вбитими близько 300 своїх товаришів, дружинники залишили Горлівку.
Незважаючи на поразку, грудневе повстання в Донбасі відіграло значну роль в утвердженні і розвитку робітничих традицій боротьби за соціальну справедливість.
Слідом за робітниками виступили селяни.Так, у грудні 1905 року жителі села Великі Сорочинці Полтавської губернії не дали поліції заарештувати свого односельчанина Григорія Безвіконного, який вів революційну агітацію. Більше того, вони заарештували місцевого пристава, вигнали з села всіх інших прислужників царських властей. Обраний на п
’
ятиттсячному мітингу 18 грудня селянський комітет, організував оборону села від карателів, розпорядився не платити податків, не давати новобранців ц військо, закрити шинки. Перший бій 19 грудня виграли селяни.
21 грудня полтавський губернатор надіслав у великі Сорочинці значно посилений військовий загін, озброєний навіть гарматами. Селяни, основною зброєю яких були коси, вила й сокири, змушені були скоритися.
У цілому селянський рух залишився роздробленим, з переважно низьким рівнем політичної і національної свідомості основної маси його учасників.
Незважаючи на загальний спад революційної енергії народних мас після Грудневого збройного повстання 1905 року, робітничий клас у 1906-1907 роках, виявляючи організованість, ще не раз вступав у нові сутички з охоронцями царського самодержавства. Щоправда, кількість страйків зменшилась.
В авангарді визвольної боротьби в Україні йшли робітники Донбасу.Як 1906 року, так і 1907 року вони страйками, мітингами і демонстраціями відзначили річниці початку революції – Криваву неділю ( 9 січня) і 1 Травня.
Робітники західноукраїнських земель у цей період також широко розгорнули страйкову боротьбу. Протягом 1905-1907 років у Гличині відбулося 211 страйків, тобто майже стільки, скільки їх відбулося за попередні 35 років, починаючи з першого страйку, який у 1870 році організовали друкарі Львова. Приблизно стільки ж робітничих страйків відбулося й на Закарпатті.
Страйковий рух поширився й на селі, досягши найбільшого піднесення влітку 1906 року, коли застрайкували сільськогосподарські робітники у більш як 380 селах Східної Галичини.
Під тиском масового революційного руху на всій території Австро-Угорщини, в тому числі й на західноукраїнських землях, уряд змушений був надати більшості дорослих громадян (за винятком жінок та військовослужбовців) право обирати депутатів рейхстагу. Цей закон на початку 1907 року підписував австрійський імператор. Але найбільш революційно настроєні робітники і селяни, щоб добитися соціальних перетворень, поліпшення свого матеріального становища, покладалися на власні сили.
Хвилеподібно, як і 1905 року, розвивався селянський рух на українських землях, підвладних Російській імперії. Він то вщухав, то знову спалахував. Та незважаючи на це, процес політичного загартування українського селянства у 1906-1907 роках продовжував розвиватися. Зміцніли революційні зв’язки міста і села, особливо після виникненя робітничих рад, депутати яких розгорнули широку агітаційно-масову роботу серед селян.
У багатьох селах функції місцевих органів управління брали на себе революційні селянські комітети, які організовувалися з активістів Всеросійської селянської спілки, що виникоа 1905 року. Керівництво страйковим рухом на селі здійснювала ціла мережа страйкових комітетів: від сільських і волосних до повітових і губернських. Політичні мітинги і демонстрації також стали звичною для українського села формою вираження громадської активності мас. За 1905-1907 роки їх відбулося близько 900.
Основною темою, що обговорювалася на мітингах у період спаду революції, було ставлення селян до діяльності державної думи. Перша державна дума почала працювати у Петербурзі навесні 1906 року. За соціальним станом делегати від губерній України розподілялися так: поміщиків – 24, інтелігентів – 26, селян – 42, робітників – 8, священик – 1.
Більшість українських депутатів-селян відстоювала проект трудовиків, який вимагав конфіскації всієї поміщицької землі, націоналізації всіх земель і розподілу їх між селянами за певною трудовою нормою.
Півроку розправлялися царські власті з учасниками масових визвольних рухів, а на початку 1907 року вирішили, що можна знову погратися у демократію й дозволили вибори до ІІ державної думи. Однак за результатами виборів Дума виявилася ще лівішою:з 518 депутатів 65 були соціал-демократами порівняно з 18 у І Думі, і 157 – трудовиками (разом з есерами) порівняно з 94. Українські губернії у ІІ Думі представляли 16 поміщиків, 4 священики, 17 інтелігентів, 57 селян і 6 робітників. Знову, як і в
І Думі, тон задавали селянські депутати.
“Українську думську громаду” було утворено ще раніше з ініціативи активних діячів українського національного руху Олександра Лотоцького, Петра Стебницького та Олександра Русова. Для консультування було запрошено й Михайла Грушевського. Він негайно виїхав зі Львова до Петербурга.
На засіданнях “Української думської громади” обговорювалися виголошені в думі промови, проводилися дискусії на різні суспільно-політичні теми, в центрі яких повсякчас стояло “українське питання”. Отже засідання ці були своєрідною школою українського національно-патріотичного виховання думських депутатів. А вплив на все освічене населення Росіїської імперії здійснювався через петербурзький журнал “Украинский вестник”.
Результативність діяльності “Української думської громади” виявилася вже у
ІІ
Державній думі, з трибуни якої українські селянські депутати заговорили не тільки про свої гострі соціальні потреби , ай про загальнонаціональні.
Загальний визвольний рух мас , пов’
язанний
з демократичною революцією, висунув нга передній край суспільно-політичної боротьби “українське питання”. Виступаючи проти всіх форм гноблення людини, українська громадськість боролася й проти національного гніту, домагалася безплатного загального навчання рідною мовою у школах, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах. Остаточно ж питання розв’
язали масові революційні страйки, демонстрації, мітинги, завдяки чому 17 жовтня 1905 року з
’
явився царський
Маніфест, який пообіцяв запровадити в життя політичні свободи, у тому числі й свободу слова.
Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухнути кожної хвилини, бо навітьна військо не можна покладати надій. На початку жовтня найбільш активними виявились поневолені народи і взагалі національні меншини імперії (поляки вимогали автономії,євреї-рівноправ’я), водночас селяни вимагали землі, урядовці справедливого трактування й усуненя протекціонізму, а військо в невдачах на фронті обвинувачувало уряд.
Щоб недопустити до збройної революції,
цар микола ІІ 17 жовтня (30 жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував населенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на засаді особистої недоторканості, свободу сллова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної думи як законодавчого тіла імперії.
Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокрема до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних.
Маніфест17 жовтня населення сприйняло по-різному. Частина раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і почнеться нова доба в історії Російскої імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тількі передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського дому, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження царського самодержавства у повній силі.
Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином євреїв, дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстрашніші погроми були В Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомогою війська. У Києві, за відомостями медичної “Швидкої допомоги”, було 23 особи забиті, а 223 ранені.
Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й почали появлятися політичні партії. Оскількі маніфест був написаний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й оформили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію(скорочено-“кадети”) й домагалися реорганізації Росії в конституційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Одночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії.тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков
(1859-1943).
В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зокрема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штайнгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Антін Ржепецький та інші.
Центральне місце серед політичних партій належало “Союзові 17 Октября” (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександр Гучков (1862-1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий маніфест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільності імперії.
Найбільш реакційною шовіністичною партією був “Союз Русского народа”, на чолі з А. Дубровіно,
В. Пуришкевичем та М. Марковим. До нього належали консервативно- шовіністичні російські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а подекуди і представники вищого православного духовництва. “Союз Русского народа” ставив собі за мету обороняти великодеожавну політику Росії й тому провадив боротьбу революційними рухами.
Оскільки там євреї були найбільш активним елементом, Союз виступав проти них і його члени брали ативну участю у єврейських погромах.
“Союз Русского народа” не визнавав українців і вілорусів за окремі народи й тому виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й інтелігенцією немонархічних політичних переконань. “Союз Русского народа” називали “чорною сотнею”,а її членів-“чорносотенцями”.В Україні чорносотенці досить сильні і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі елементи міста і села. Вони мали свої пресові органи “За царя и родину” у Києві, де головним діячем Союзу був М. Мищенко, “Вол
ынская земля
” у Почаєві, де діяльністю Союзу керував архімандрит Віталій Максименко, та інші.
Большевики керувались у той час теорією Леніна, що “пролетаріат є керівник народної революції, яка має довести до диктатури пролетаріату”, а меншевики й надалі стояли за широку організацію робітників типу німецької соціал-демократичної пртії.В Україні большевики творили на фабриках ради робітничих депутатів. Серед них із українців на перше місце вибився Григорій Петровський, перший секретар Виконавчого комітету ради Робітничих Депутатів у Катеринославі.
Відкрито почала діятий партія Соціалістів-революціонерів (скорочено-есери), яка мала свої гуртки також і в Україні. У Києві її очолював
А. Козачок, родом з Чернігівщини. Для виконування терористичних актів створена “Бойова організація”. Були також й українські гуртки есерівців в Одесі, Радомишлі, Борисполі, Сімферополі й Києві. Одним із перших соціал-революціонерів був Микола Залізняк, що був переслідуваний і тому мусив утікати до Галичини.
Провідну роль у київській організації російських соціал-революціонерів відігравав київський лікар єврей Фрумкін. Представники єврейської інтелігенції виступали послідовно проти українського національно-визвольного руху й підтримували концепцію “єдиної неділимої Росії” і були ворогами відділення України від Росії із фінансово-економічних міркувань.
Найбільш лівим угрупуванням була партія Анархістів, організована наприкінці ХІХ ст. серед робітників Одеси. Вона виникла під впливом російського анархіста князя Петра Кропоткіна (1842-1921), відомого теоретика анархізму. Партія заперечувала приватну власність, право, зовнішній примус і державну владу взагалі. Серед анархістів було декілька течій з організаціями, крім Одеси, в Києві, Харкові, Катеринославі. Ні одна з тих течій не мала українського характеру, будучи явищем, імпортованим з Росії. Анархістичні організації ліквідовані поліцією в 1902 р. З проголошенням Маніфесту 17 Жовтня вони відновили свою діяльність й займалися головно терористичними акціями проти фабрикантів і капіталістів, називаючи цей терор “економічним”.
Євреї створили свої влсні організації й одною з них був- “Бунд”, повна назва якого звучала “Загальноєврейський Робітничий Союз у Литві, Полщі і Росії”. Заснований у Вільні 1897 р., Бунд був автономною частиною РСДРП й об’єднував частину єврейських робітників.За своєю політичною ідеологією Бунд стояв на антиукраїнських позиціях.Найбільш активним діячем Бунду був Мойсей Рафес,родом з Білорусі.
Другою єврейською організацією був Поалей-Ціон,який “стояв на становищі,що визволення України… у формі самостійної держави є цілком логічним завершенням українського революційного процесу” і тому підтримував український визвольний рух.Визначним діячем цієї партії був Соломон Гольдельман.
Третю групу становили консервативні й ліберальні елементи єврейства,об’єднані в Сіоністичній організації.Сіоністи займали на загал нейтральне становище в російсько-українському спорі,хоча їх провідник Сиркін відрізнявся радикально від Рафеса,провідника Бунду,що обороняв російські імперіалістичні інтереси в Україні.
Незважаючи на проголошену конституцію,переслідування євреїв продовжувалося.У печері на окраїнах Києва 20 березня 1911 р.знайдено труп 12-літнього хлопця Андрія Ющинського,що дало підставу чорносоттенній пресі розгорнути протиєврейську компанію.Слідство кримінальної поліції мало матеріали,які доказували ,що вбивства виконала одна із київських кримінальних банд,але міністр юстиції Щеглов під тиском антисемітських організацій наказав повести справу як ритуальне вбивство.Внаслідок того головний прокурор Київської губернії знеххтував матеріалами поліції й дозволив 22 липня 1911 р. арештувати прикажчика цегельного заводу Менделя Бейліса,якого чорносотенці обвинувачували в ритуальному вбивстві хлопчика-христинина.Слідство тривало понад два роки й викликало протести передових діячів культури всієї імперії.У Петербурзі був створений комітет на чолі з відомим російським письменником Максимом Горьким та Володимиром Короленком для боротьби проти антисемітськоїї політики уряду.Комітет випустив відозву до громадянства,яку підписало 83 діячів культури,й організував оборону для Бейліса.Справа набрала широкого розголосу далеко поза межами Російської імперії.Суд над Бейлісом відбувся 28 вересня 1913 р. в Києві.НА суді виявилося,що деякі свідки,застрашені поліцією,свідчили фальшиво.В обороні підсудного стали не тільки цивільні люди,але також і високі церковні достойники різних віровизнань.Остаточно 28 жовтня 1913 р. суд присяжних після кількагодинних дискусій виніс одноголосно рішення,що М.Бейліс невинний.
Українське національне питання , як і інші суспільно-політичні питання, висунуті демократичною революцією 1905-1907 років, потребувало глибокого осмислення для вироблення ефективних засобів цього розв’язання. Ця революція залишила після себе чимало повчальних уроків. У наступні роки її досвід привертав увагу політичних діячів і учасників масових визвольних рухів.
Список використанної літератури:
1)Л.Г. Мельник , М.В. Коваль , В.Ф. Верстюк , М.В. Демченко “Історія України”-1992
2)Василь Верега “Нариси з історії України”-1996
3)В.Г. Сарбей “Історія України”-1996
|
