РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
„Політичні концепції київської „Старої Громади””.
Про політичну діяльність київської «Старої Громади» говорити не прийнято. Як правило, ця основна українська організація другої половини ХІХ ст. характеризується виключно як культурницьке об’єднання. Ця теза, що вперше прозвучала ще в працях М. Драгоманова, і досі сприймається як незаперечна істина. Цьому посприяли декілька факторів. Наукові праці про український національний рух другої половини ХІХ ст. з’явилися лише в 20-і – 30-і роки і писали їх здебільшого особи, на політичні переконання яких міцний відбиток наклали визвольні змагання 1917–1921 рр. Отже, у їхній візії змагання українських діячів попередньої доби, не спрямовані на створення української держави або ж хоча б її інтелектуальних передумов, були недостатніми чи й взагалі мізерними. Защеплення такого погляду, а також проблеми вже суто джерелознавчого характеру (відсутність архіву «Старої Громади» та брак взагалі достовірних свідчень про її діяльність) призвели до певної вульгаризації оцінки українського національного руху ХІХ ст.
У даній статті ми спробуємо довести, що, всупереч існуючій думці, палітра політичних уподобань «Старої Громади» складна й різноманітна. Зауважимо, що навіть культурницький аспект її діяльності мав виразний політичний відтінок, оскільки такий же відтінок має культурне життя будь-якого недержавного народу. Проте автор не торкатиметься цієї складної проблеми, мова йтиме виключно про політичні змагання цієї організації.
Орієнтація на Росію: соціалізм і лібералізм
На політичні погляди членів «Старої Громади» 1870-х років визначальний вплив мали ідеї російських народників та розв’язана ними пропаганда соціалістичних теорій. Як згадував згодом Павло Житецький про українських діячів 70-х років, «українці в одній кишені носять писання батька Тараса, а в другій – писання Маркса». Причому захоплення соціалістичними теоріями мало під собою не тільки соціальне (українці – селянська нація), а й національне підґрунтя. Розрахунок полягав у тому, що після соціалістичної революції або ж, принаймні, після радикальних демократичних реформ українці неодмінно отримають культурно-національну автономію. Тому під впливом ідеології російського народництва опинилися не тільки такі радикали, як М. Драгоманов, а й особи з більш виваженими поглядами, як В. Антонович, котрі, втім, змушені були мовчати. «Ми поклонялись народові як животворящій стихії, котра мусить залічити всі рани «оффицияльно-культурного бытия» нашого, котра мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і вселюдське щастя, – згадував Павло Житецький. – Нам почувалось, що перше проміння свободи освітить нам народню думку з такої сторони, з якої ми ніколи її не бачили, що вийдуть з самого народу великі сили, котрі стануть поруч з нами для великої праці на українській ниві» (1) . «Запорозький колективізм, відсутність власности на землю, послідовно переведені принципи народоправства, все це створювало ґрунт для переходу громади від історичних українських передніх до сучасних соціалістичних ідей і для порозуміння з революційними та соціалістичними гуртками й партіями загальноросійськими, – продовжує його думку історик 20-х років. – Тому й українофіли, навіть «Старої Громади», не зауважили, як вони перейшли з ортодоксального культурництва просто до революційного народництва» (2). «Можна цілком довіряти мемуарним свідченням активістів громади, – пише вже наш сучасник Володимир Сарбей, – які заявляли, що її діяльність відбувалася в конституційно-правових межах на ґрунті українських інтересів, що вони, будучи здебільшого соціалістами в теоретичному плані (на зразок катедер-соціалістів) і демократами за своїми основними та історичними принципами, займалися передусім науковою, літературною і педагогічною діяльністю і не могли обмежувати своїх завдань лише «організацією робітничого класу, або підготовленням збройного повстання, щоб захопити владу і «волею народу», за виразом Герцена, «найсуворіше предписати всім свободу»» (3) .
Ось лише декілька свідчень тогочасної співпраці російських і українських поступовців. Дружиною відомого терориста Андрія Желябова була донька Семена Яхненка, котрий разом із Семиренками володів Городищенським цукровим заводом, тут же знаходили притулок переслідувані поліцією народники (4). Федір Вовк (до речі, чоловік племінниці В. Антоновича) був тісно зв’язаний з київською організацією «Народної волі», він виготовив і переховував її печатку, яку вони, уже під загрозою репресій, закопали разом з В. Антоновичем у його саду (5). Той же Ф. Вовк, Микола Ковалевський і Михайло Старицький разом з російськими лібералами брали участь у спробі порозуміння земців з терористами групи Осинського у Києві 1878 р. (6) , а «громадівець» Олександр Лоначевський-Петруняка – у визволенні з київської в’язниці революціонерів Бохановського, Дейча і Стефановича (7) .
Протягом 1878–1880 рр. більшість найрадикальніших членів «громад» було засуджено або ж вислано поза межі України. У зв’язку з цим провід у «громадах» перейшов до осіб з поміркованішими поглядами (8). «Поправінню» наддніпрянських осередків українства сприяв також зовнішній фактор, а саме прихід у 1880 р. до влади «Верховной распорядительной комиссии» на чолі з лібералом графом Михайлом Лорис-Меліковим.
Того року у Києві розпочала роботу державна комісія на чолі із сенатором Олександром Половцовим, внаслідок чого було усунуто від влади злісного ворога українофільства київського генерал-губернатора Михайла Черткова. О. Половцов дав зрозуміти киянам, що імператор остаточно вирішив проголосити конституцію. В таких умовах, звичайно, вільніше б дихнули й українці. Крім того, О. Половцов спеціально шукав контактів з українським патріотичним середовищем з метою представити «українську проблему» на найвищому рівні. За здогадами К. Мельник, на його замовлення В. Антонович навіть готував меморандум про українське питання. В. Антонович так і не закінчив свого меморандуму (9), проте дещо раніше П. Житецький подав до відома керівників російської жандармерії власний меморандум, у якому доводив, що українофільство не має нічого спільного із соціалізмом (в чому були впевнені російські урядові кола) (10). Проте надії «Старої Громади» не збулися: всьому перешкодило безглузде вбивство імператора народовольцями. Вже наступного дня після загибелі Олександра II, 2 березня, О. Половцов покинув Київ, а «прощаючись з українцями, що прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер вже на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта реакція» (11).
Отже, такі, здавалося б, близькі до справдження надії на порозуміння з урядом знову розбилися вщент: після приходу до влади Олександра III наддніпрянським патріотам не доводилося сподіватися на поліпшення свого становища. Врешті, про це вони почули з уст наближеного до імперських салонів сенатора О. Половцова. Це спонукало наддніпрянців шукати іншого шляху для вирішення своїх проблем, вони знову звертають свої погляди до Галичини.
«Український П’ємонт»
Протягом 60-х – 70-х років XIX ст. зв’язки українських патріотів Наддніпрянщини й Галичини мали радше епізодичний характер. Лише двоє осіб – Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов – регулярно спілкувалися з галичанами та підтримували їх, насамперед інтелектуально. П. Куліш захопився ідеєю створення «українофільського куреня» в Галичині (12), здається, першим серед наддніпрянців. У М. Драгоманова подібна думка визріла під час закордонного відрядження 1871–1873 pp., коли він отримав змогу познайомитися з галичанами безпосередньо. Ще в 1871 p. він посилав у Київ свої думки про необхідність включення Галичини у сферу діяльності наддніпрянських українофілів. Дещо «Стара Громада» схвалила (забезпечення Галичини літературою), а дещо відкинула. «Ідею Вашу зрозуміли в усій діловитості, – відписував йому П. Житецький у вересні 1871 p., – але просвічувати галичан, що стоять на докарамзіновському ступені розвитку, просвічувати на наші майже відсутні засоби – не можемо» (13). Проте М. Драгоманов продовжував доводити колегам важливість зв’язків з Галичиною, за що отримав жартівливе прізвисько «Михайло Галицький» (14).
Погляди М. Драгоманова й П. Куліша поділяли також член Кирило-Мефодіївського братства Дмитро Пильчиков та літератор Олександр Кониський. В усякому разі, маємо певні відомості про те, що ініціатива створення у Львові українського наукового товариства належала саме їм (15) .
Каталізатором галицько-наддніпрянських стосунків став Емський указ 1876 р. Основна маса українських патріотів не бажала коритися: «У всіх на думці помста... Загальний настрій же покладає надії на Галичину, і тому Ваші пропозиції, наскільки я їх пам’ятаю, зустрінуть повне співчуття», – писав Вільям Беренштам М. Драгоманову у серпні 1876 р. (16). Про пропозиції М. Драгоманова дізнаємося з його листа до «Старої Громади» з кінця 1876 р. «Живе ткання, значить, вже підросло між нами і галицькою молодіжжю у самій Галичині, – пише він киянам, – а перенесіння наших ідей з Відня в Львів (спочатку М. Драгоманов намірявся осісти у Відні, а не в Женеві. – І. Ч.) – то саме, що перехід українофільства з Петербурга в Київ. Збільшити цю живу сітку в Галичині і заосновувати в Угорщині, це було головним ділом, котрим я з вірою і енергією оддавсь цими часами»; «наше діло тоді тільки рівно піде, коли галичани і угорці піднімуться в ровінь з нашими ідеями; а тоді вони зроблять дещо лучче нас, бо вони ростуть в нормальнішім елементі, що до народності, а до того усе-таки серед політичної волі. Але для цього ще треба возні – і грошей!» (17).
Остаточно ідея «українського П’ємонту» скристалізувалася після загибелі Олександра ІІ. Скоріше за все, саме тоді і з’явився цей термін, на що не могло не вплинути перебування в Галичині та Італії В. Антоновича (18). Йому й належить авторство цього терміна (19).
Спочатку галицька політика «Старої Громади» зводилася до наступного: заснування у Галичині часопису, що відображав би загальноукраїнські проблеми, створення тут гурту однодумців та відвернення місцевих українофілів від орієнтації на спілку з москвофілами, котрої вони традиційно дотримувалися у діяльності назовні. Протягом 1884–1886 р. з цим наміром Галичину відвідують В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький та Єлисей Трегубів. У 1888 р. його частково вдалося реалізувати завдяки відновленню видавання «Правди» – часопису, який ще в 60-х роках був яскравим свідченням галицько-наддніпрянської співпраці і який занепав наприкінці 70-х (20).
Однак уже близько 1885 р. політичні концепції «Старої Громади» набули певного державницького забарвлення. Цікаву нотатку М. Павлика надибуємо в його листі до М. Драгоманова від 5 липня 1885 р. М. Павлик радить йому неодмінно зустрітися з В. Антоновичем, бо на Україні ситуація змінилася «в головнім». «Певно: в тім, – пише він у примітці, – що тоді українці – прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, – як радив Драгоманов» (21).
Повідомлення М. Павлика підтверджує лист В. Антоновича до М. Драгоманова від 8 вересня 1885 р.: «... Я і більшість знайомих моїх, – писав він, – маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західнослов’янського, ніж російського, і що таку форму вважали б більш бажаною» (22).
Змагання до угоди з поляками
Скоріше за все, думка про «південно-західну слов’янську федерацію» з’явилася у В. Антоновича внаслідок його контактів з поляками. При нагоді проведення в Києві 1874 р. археологічного з’їзду В. Антонович налагодив приязні стосунки, за визначенням К. Мельник-Антонович, з «федералістами» – польськими вченими Антоном Мєжинським, Ґотфридом Оссовським, Адольфом Павінським, Олександром Яблоновським і ін. Головну роль у цих контактах відігравав професор Варшавського університету О. Яблоновський – класик польської історіографії, сам, до речі, колишній київський студент. Як свідчить К. Мельник-Антонович, теоретичною основою стосунків В. Антоновича з поляками був «федеративно-автономний устрій» і «вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж представниками інтелігенції всіх пригноблених народів Росії» (23). У 70-х – 80-х роках О. Яблоновський щороку відвідує «київські контракти». На знаний далеко за межами України ярмарок з’їжджалося чимало іноземців, перш за все поляків з Галичини та «Привіслянського краю». Під час контрактів, за свідченням К. Мельник-Антонович, О. Яблоновський «становив живий зв’язок між поляками та українцями. Ви заявлявся представником найвищої верстви польської, магнатів тутешніх і галицьких, та видатніших польських вчених, які творили політику того часу» (24). Деталі контактів з українцями О. Яблоновського встановити не вдалося, однак, скоріше за все, К. Мельник значно перебільшила його повноваження.
Крім групи варшавських інтелектуалів, зв’язки було налагоджено з керівником львівської колонії ченців-«змартвихвстанців» Валеріяном Калінкою (як і А. Мєжинський, А. Павінський та О. Яблоновський, також, до речі, істориком) (25). Їх деталі також невідомі, проте немає жодного сумніву, що йшлося про створення єдиного польсько-українського фронту проти царату. Варто зауважити, що усі ідентифіковані автором польські учасники контактів з українцями симпатизували ідеології польського демократизму, прихильники якого, на відміну від політиків консервативного спрямування, не переносили відродження польської державності на далеке й туманне майбутнє, а вважали цю проблему потребою дня. Демократи підтримували постійний зв’язок зі своїми однодумцями в Австро-Угорщині та Німеччині, тому цілком можливо, що «український» напрямок їхньої діяльності узгоджувався.
Протягом 1881–1885 рр. контакти наддніпрянців з польськими політиками розвивалися досить успішно. На це вказує хоча б той факт, що у 1885 р. В. Антонович звертався до лідера галицьких народовців Ю. Романчука за посередництвом одного з них, депутата галицького сейму Теофіла Меруновича. У вересні 1885 р. Т. Мерунович рекомендував Ю. Романчукові зустрітися з В. Антоновичем (який мав приїхати до Львова) для розмови на тему польсько-української угоди, «не сходячи з дороги легальності в відношенню до правительства австрійського і російського», «щоб їм через се надати більшу силу за кордоном» (26). Однак місія В. Антоновича виявилася невдалою. Як писав він М. Драгоманову 1 листопада 1885 р., не зміг «досягти нічого; страх перед звинуваченнями в нігілізмі, з одної сторони, в підкупі поляками, з іншої, повністю паралізують всі починання, а відсутність ініціативи і суспільна апатія довершують справу» (27).
Наступного 1886 р. «Стара Громада» за посередництвом свого галицького однодумця Олександра Барвінського встановила контакти із впливовим лідером польської демократії у Галичині князем Адамом Сапігою. В той час цей завзятий польський «ірредентист» був наближений до себе міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом Густавом Кальнокі, внаслідок чого ця лінія польсько-українських стосунків набула особливого значення. В особі кн. А. Сапіги наддніпрянці знайшли надійного союзника для своєї політики, яка в той час дивовижним чином поєднувала в собі змагання до польсько-української угоди і до перетворення Галичини на «український П’ємонт». А. Сапіга допоміг вирішити проблему видання «Правди», надавши наддніпрянцям необхідні для цього кошти. Крім цього, він став посередником між «Старою Громадою» та міністром закордонних справ Австро-Угорщини, деякий час надаючи йому інформацію про український національний рух (28).
Того ж 1888 р. контакти з українцями пробує встановити «Ліга польська» – організаційний попередник польської національно-демократичної партії. Один з її організаторів і керівників львівський історик Олександр Гіршберґ відвідав у Софії М. Драгоманова, а також вів переговори з його прихильниками в Галичині (29). Зустрічну ініціативу до порозуміння з «Лігою польською» виявили кияни, які знали про її існування, очевидно, від О. Яблоновського. Одним з підрозділів «Ліги» був «Союз польської молоді «Зет»» («Zwiazek mlodziezy polskiej «Zet»») з центром у Варшаві. Філіал цієї організації діяв також у Києві. З метою встановити зв’язок із керівництвом «Зету» до Варшави прибув лідер одного з київських молодіжних українофільських гуртків Костянтин Арабажин. Виконуючи доручення В. Антоновича, він запропонував «зетівцям» співпрацю з українським підпіллям за умови визнання ними українців окремою нацією. Пропозицію К. Арабажина було сприйнято з великим ентузіазмом. Вирішено встановити постійний зв’язок з Києвом та обмінюватися інформацією. Щоправда, ініціативу К. Арабажина позитивно сприйняли не всі. Роман Дмовський, згодом теоретик і лідер польської національної демократії, а тоді – один з керівників «Союзу польської молоді «Зет»», поставився до цього досить стримано і відмовився виступити з промовою від імені польської молоді. «Стосунки з Арабажиним, – згадував очевидець, – не тривали довго, через короткий час обірвалися, може, й не з нашої вини» (30).
Підрозділ «Союзу польської молоді» існував також у львівській рільничій школі в Дублянах (31), в українській історіографії він відомий під назвою «польсько-литовсько-українсько-білоруського братства». Варто зауважити, що активну роль у його організації відіграли М. Павлик і І. Франко, вони ж писали його програмні документи (32).
Контакти «Старої Громади» з польськими конспіраторами ледь не стали відомі російській жандармерії. Влітку 1889 р. у Галичині відбулися арешти членів «Ліги польської», а також М. Павлика, І. Франка й декількох наддніпрянських українців, що належали до гуртка К. Арабажина, а на той час опинилися в Галичині. Назовні ця афера виглядала як черговий акт проти пропаганди соціалізму. Однак поряд із цим заарештованим інкримінувалася діяльність, спрямована на відродження самостійних Польщі й України. Внаслідок цього слідство загрожувало перерости в гучний судовий процес проти польського й українського націоналізмів. Крім того, цією інформацією австрійці поділилися з росіянами. Як наслідок, жандарми заарештували членів київського осередку «Ліги польської» і зв’язаного з В. Антоновичем гуртка К. Арабажина. В заарештованих українців вилучили документ під назвою «Помощь народу», «трактующий об экономическом переустройстве и об организации федерации равноправных народностей» (33). Цікаво, що заарештований тоді в Києві Антін Синявський поділив членів київського осередку «Зету» на представників білоруського, литовського й польського гуртків (34). Очевидно, саме ці народи разом з українцями мали б творити ту «південно-західну слов’янську федерацію», про яку йшлося раніше.
Судовий процес над «Лігою польською» в Галичині не вдався. З підсудних було знято звинувачення (35). До суду над українцями взагалі не дійшло. В. Антонович скористався своїми зв’язками з високопоставленим галицьким урядовцем Антоном Хамцем, і справу було припинено (36). Не дійшло до суду і в Києві. Проте вже наступного року розгром гуртка К. Арабажина й осередків «Союзу польської молоді «Зет»» у Києві й Дублянах було завершено (37).
На початку 90-х років зв’язки «Старої Громади» з «Лігою польською» не простежуються. Факт, однак, цікавий, що традиційно українофобська польська національна демократія розпочинала свою діяльність із угодової акції з українцями.
Набагато пліднішими виявилися контакти «Старої Громади» з кн. А. Сапігою: ця лінія угодових стосунків завершилася проголошенням угоди в Галичині.
Австрофільство і германофільство
Як уже згадувалося, за допомогою стосунків з поляками «громадівці» встановили контакти з міністром закордонних справ Австро-Угорщини гр. Г. Кальнокі. Уже в 1883 р. галичанин Теофіл Окуневський, що побував тоді в Києві, писав М. Драгоманову, що «громадівці» «не надіються жадного важнішого хісна з органічної внутренньої праці, а усю надію свою на поліпшення своєї долі і на більшу свободу покладають на стовкновення більших держав, котрі вони вважають за непремінні. Кажуть, що ніяк слабому народові боротися з таким колосом, як є руске правительство» (38). А ось що відповів йому М. Драгоманов: «Теорія надії на Бісмарка – це полтавсько-харківська теорія полохливого Пильчикова і нічогісінько не роблячих 1863 р. харківських українофілів-сепаратистів» (39). Австрофільські настрої значно посилися у 1888 р. у зв’язку з появою у впливовому берлінському часописі «Ґеґенварт» статті відомого філософа Едуарда Гартмана «Росія в Європі». Вважалося, що статтю інспірував німецький канцлер О. Бісмарк (40) . Е. Гартман рекомендував російським політикам звернути увагу на Схід, відмовившись від розширення експансії на Захід, і загрозив їм відокремленням західних провінцій Російської імперії. Значне місце в цьому проекті поділу Росії посідала Україна, де Е. Гартман пропонував створити «Київське королівство». Стаття Е. Гартмана привернула до себе увагу європейської преси, а завзяті виступи проти неї російських часописів мимоволі спопуляризували ідею «Київського королівства» в українському патріотичному середовищі.
О. Барвінський, який на початку 1888 р. побував у Києві, згодом згадував про незвичайний ентузіазм, що панував тоді в середовищі «Старої Громади». П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть Вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?», а В. Антонович висловив упевненість щодо прихильності українського населення до австрійського війська (41).
Цілком можливо, що має реальні підстави й інформація про те, що 1885 р. двоє галичан представляли українську справу канцлерові О. Бісмарку особисто. В усякому разі, таке повідомлення отримало того року міністерство закордонних справ Австро-Угорщини (42).
Після появи статті Е. Гартмана гостре зацікавлення польсько-українськими стосунками виявляв і міністр закордонних справ Австро-Угорщини, який в умовах серйозного погіршення австро-російських стосунків вбачає в поляках і українцях потенційних союзників. Під впливом кн. А. Сапіги в нього зароджується задум підтримати народовський рух у Галичині, що, на його думку, повинно сприяти поширенню австрофільських настроїв у Наддніпрянщині. Очевидно, що така підтримка не могла б відбутися без згоди на це поляків, тому гр. Г. Кальнокі вирішує втрутитися у польсько-українські угодові контакти.
Заручившись його сприянням, кн. А. Сапіга на початку 1888 р. наполегливо добивається зустрічі з представником наддніпрянських українців. Наддніпрянці не наважилися відгукнутися на пропозицію кн. А. Сапіги, тому до Києва на святкування Шевченкових роковин прибув О. Барвінський. Ці роковини виявилися справжнім всеукраїнським з’їздом: у них брали участь не тільки кияни, а й посланці з Саратовщини, Харківщини, Чернігівщини та ін. Збори відкрив В. Антонович промовою про життя наддніпрянців під «московською кормигою». Потім виступив О. Барвінський, який розповів про народовський рух у Галичині. Обговорення закінчилося думкою, «що русинам-народовцям не годиться ніяк вести політики в спілці з москвофілами, що всякі компроміси і спілки з ними наносять шкоду також нашій народній справі на Україні» (43).
Контакти «Старої Громади» з урядовими структурами та галицько-польськими політиками увінчалися успіхом наприкінці 1890 р., коли галицькі народовці устами свого представника в сеймі Ю. Романчука рішуче відмежувалися від москвофілів і заявили про готовність співпрацювати з урядом і поляками. До речі, термін «нова ера», котрим прийнято називати угоду 1890–1894 рр., первісно означав не політику польсько-українського порозуміння, а політику розмежування з москвофілами. Це й було те нове, що з’явилося тоді у діяльності народовської партії – до цього у діяльності назовні вони традиційно орієнтувалися на москвофілів (44).
Політика «нової ери»
Проголошенням «нової ери» завершується активна галицька політика «Старої Громади». У цій акції, що зовні мала характер угоди з поляками, відбилися всі змагання, спрямовані на перетворення Галичини у центр українського руху. По-перше, галицькі народовці звільнилися від опіки москвофілів та узгодили свої дії з наддніпрянцями, що в недалекому майбутньому привело до перетворення народовського руху на могутню й цілком самостійну політичну силу загальноукраїнського масштабу. Крім того, на шлях рішучої боротьби з москвофільством стали не самі народовці, а могутня коаліція у складі народовців, поляків і австрійського уряду. По-друге, галицькі українофіли отримали низку вагомих матеріальних здобутків, основні з яких мали загальноукраїнське значення45 . До таких слід віднести: офіційне визнання австрійським урядом українського [фонетичного – прим. автора сайту] правопису, що був заборонений у Росії, і впровадження його в діловодство державних установ, а також систему освіти; відкриття у Львівському університеті кафедри історії України і призначення її керівником Михайла Грушевського; переформування Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове товариство ім. Т. Шевченка і надання йому сталої фінансової підтримки, в зв’язку з чим ця установа змогла розгорнути діяльність рівня національної Академії наук. Внаслідок усього цього народовський рух значно зміцнів, поступово перетворившись з українофільського у власне український рух, Галичина ж стає «українським П’ємонтом»: саме в 90-і роки центр українського національного руху перемістився до Львова, що мало вирішальне значення для українських визвольних змагань ХХ ст.
Монархізм
Порушена Е. Гартманом проблема відродження української державності справила значний вплив на все українське суспільство і значно прискорила процес виникнення самостійницьких переконань у власне українському середовищі. Як уже згадувалося, ентузіазм з цього приводу мав місце і серед членів «Старої Громади»: адже саме після появи цієї статті колишні українські народники-русофіли перетворилися на українських самостійників-монархістів.
Існують свідчення про те, що австро-німецька дипломатія не обмежилася порушенням проблеми «Київського королівства» на теоретичному рівні. Відомий галицький москвофіл Микола Антоневич був переконаний, що існувала конкретна кандидатура на київський престол: королем нібито мав стати син князя Адама Сапіги Лев. Саме свідчення М. Антоневича не можна вважати за безсумнівне, хоча потрібно відзначити, що він був добре поінформований про причетність до «нової ери» австрійської й німецької дипломатій (46). Разом з тим його інформацію підтверджує низка свідчень, що походять з інших джерел – навряд чи це простий збіг (47). А якщо це так, то навряд чи про це не було відомо «Старій Громаді».
Проте думку про претензії кн. Льва Сапіги на український престол, як і причетність до цієї справи «Старої Громади», слід поки що вважати гіпотезою.
* * *
Отже, протягом 70-х – 80-х років «Стара Громада» провадить активну політичну діяльність, поступово еволюціонізуючи від прихильності до радикально-революційних теорій російських народників до консервативно-монархічних переконань. Цей період можна поділити на два етапи: перший – «проросійський», під час якого «громадівці» захоплювалися радикальними доктринами і покладали свої надії спочатку на російських революціонерів і лібералів, а згодом – на ліберальний уряд графа М. Лорис-Мелікова (1880–1881); другий – «самостійницький», коли було остаточно вирішено перенести центр українського руху з Києва до Львова і пробувано заручитися підтримкою австрійців і поляків (1881–1890). Основною рисою цього етапу була поява державницьких переконань, що полягали спочатку в ідеї «південно-західної слов’янської (білорусько-литовсько-польсько-української) федерації», а згодом – української монархії. Головним реальним наслідком цього періоду діяльності «Старої Громади» було проголошення політики «нової ери» в Галичині, що мала за мету знешкодження галицького москвофільства та підтримку народовського руху, що, в свою чергу, сприяло перетворенню Галичини у не тільки культурний, а й політичний центр усієї України. Зауважимо, що цей аспект діяльності «Старої Громади» реалізовано повністю. Як бачимо, протягом якихось двадцяти років політичні вподобання членів «Старої Громади» зазнавали значних пертурбацій і розвивалися у зовсім іншому напрямку. Часті зміни політичних уподобань «Старої Громади» слід розглядати насамперед як наслідок тих складних умов, в яких доводилося існувати українському національному руху. Середовище «Старої Громади» не полишило по собі документів, в яких було б сформульовано теоретичні засади ії діяльності, що ще більше впевнювало в її аполітичності. Та, з другого боку, не будучи теоретиками, «громадівці» водночас не були й доктринерами. Високо піднявши прапор національної окремішності українців, вони не пов’язували себе путами політичних доктрин, і це давало їм можливість маневрувати і порівняно легко пристосовуватися до нових умов. «Стара Громада» була своєрідним дзеркалом епохи; її, на перший погляд, непослідовність була цілком природною реакцією на потреби часу.
Бібліографія
1 3 історії київської української громади. Промова Павла Житецького на Шевченкових роковинах (з його посмертних паперів) // Записки НТШ. – T. CXVІ. – Львів, 1913. – С. 178, 183.
2 Рябінін-Скляревський О. З революційного українського руху 1870-х pp. в добу тимчасових генерал-губернаторів. – У зб.: За сто літ. – Кн. 1. – К., 1927. – C. 163–164.
3 Сарбей В. Микола Зібер у контексті своєї й нинішньої епохи // УІЖ. – 1995. – № 6. – С. 86.
4 Рябінін-Скляревський О. Вказ. пр. – С. 160; його ж. З життя одеської громади 1880-х років. У зб.: За сто літ. – Кн. 3. – К., 1928. – С. 166.
5 Мельник-Антонович К. Додаткові примітки і відомості до «Мемуарів». – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. І. – К., 1932. – С. 74.
6 Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х – на початку 80-х років ХІХ ст. – К., 1974. – С. 141.
7 Архів Михайла Драгоманова. – Том І. Листування Київської старої громади з М. Драгомановим (1870–1895). – Варшава, 1938. (Праці Українського наукового інституту, T. XXXVІІ). – C. 414.
8 Назаревський О. До історії київської громади 1870-х років. – У зб.: За сто літ. – Кн. 5. – Харків-Київ, 1930. – С. 208–212; Рябінін-Скляревський О. Вказ. праці.
9 Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – У кн.: Антонович В. Твори. – Том І. – C. XLVІІ; Антонович В. Погляди українофілів. – У зб.: Там само. – С. 238–250.
10 Ющенко Г. Записка П. І. Житецького // Архівна справа. – 1927. – Кн. 4. – С. 13–22 додатку «Червоний архів».
11 Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – C. XLVІІ. Олександр II дійсно збирався перетворити імперію на конституційну монархію. За дві години до своєї смерті він підписав відповідний указ. Див.: Леонтович В. История либерализма в России. 1762–1914. – Париж, 1980. – С. 322. О. Половцов у 1883–1892 pp. займав посаду державного секретаря Російської імперії. За переконаннями – скоріше консерватор, ніж ліберал, хоча й не толерував політики російщення поляків, українців та інших національних меншин. Свій родовід виводив, між іншим, від білоцерківського полковника Семена Половця, сподвижника Богдана Хмельницького. Один з найзаможніших російських чиновників свого часу. Див.: Зайончковский П. А. А. Половцов (Биографический очерк). – В кн.: Дневник государственного секретаря A. A. Половцова. – Том І. 1883–1886. – М., 1966. – C. 5–18.
12 Листування І. Франка і M. Драгоманова. – К., 1928. – C. 83.
13 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 111.
14 Драгоманов М. Австро-руські спомини. Частина третя й четверта. – Львів, 1890. – С. 258.
15 Грушевський М. Пам’яти Олександра Кониського // Записки НТШ. – Т. ХХХІХ. – Львів, 1901. – С. 3.
16 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 61–62. Вільям Беренштам – єврей-вихрест, родом з Прибалтики. Близько 1876–1878 рр. відав фінансовими справами «Старої Громади», наприкінці 70-х через активну участь в українофільському русі влада змусила його покинути Київ. Осів у Санкт-Петербурзі, де відігравав помітну роль у житті місцевої «громади» (див.: там само. – С. 342).
17 Там само. – C. 241. Від надій на Закарпатську Україну М. Драгоманову довелося відмовитися. Як писав він киянам у лютому 1887 р., «народовці так і не змогли придбати там жодного прихильника й де, як я допевнивсь двохкратним побитом там, й не можна нічого придбати з тісно українофільського становища» (там само. – С. 307).
18 Про цю поїздку див.: Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – C. XLIII–XLVI; Антонович В. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. – У кн.: Антонович В. Твори. – Т. 1. – С. 285–301.
19 Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – С. 75–76.
20 Возняк М. Журнальні плани Франка в pp. 1884–1886 // Україна. – 1927. – Кн. 3. – С. 17–88; його ж. Тринадцять листів Ів. Франка до Ол. Кониського // Життя й революція. – 1927. – № 4. – С. 84–98; № 5. – С. 233–242; його ж. Ів. Белей і Ол. Кониський. До зв’язків Галичини з Наддніпрянщиною в 80 pp. ХІХ в. – Львів, 1928; його ж. Драгоманов у відновленій «Правді». З додатком його листів до Ол. Кониського й Ол. Барвінського та й останнього до нього. – У зб.: За сто літ. – 1930. – Кн. 5. – С. 229–329.
21 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. – Том IV. (1882–1885). – Чернівці, 1911. – С. 431.
22 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 29.
23 Мельник-Антонович К. До видання І тoмy творів В. Антоновича. – C. XLI. Антон Мєжинський – видатний польський філолог, у 1878–1881рр. – декан історико-філологічного факультету у Варшаві (див.: Polski slownik biograficzny. – Tom XXI/1. – Zeszyt 88. – C. 27–28); Адольф Павінський – видатний історик, професор Варшавського університету з 1871 р., з 1875 р. – директор Варшавського архіву. Близький співробітник О. Яблоновського у науковій і видавничій діяльності (див.: там само. – T. XXV/2. – Zeszyt 105. – C. 407–412). Ґотфрид Оссовський – видатний польський археолог, геолог, палеонтолог. Студії розпочав у Київському університеті – в час, коли там навчався й В. Антонович. Був членом польських патріотичних гуртків, за що йому загрожували репресії. Щоб уникнути їх, подався до війська. У 1862–1866 рр. працював у Волинському статистичному комітеті, зібрав багатий матеріал в галузі статистики Волині. Автор оперет українською мовою. З 1874 р. – у Торуні, з 1879 р. – у Кракові, де заклав антропологічний музей (див.: там само. – T. XXIV/3. – Zeszyt 102. – С. 436–438). Про О. Яблоновського див.: Киян О. Олександр Яблоновський як дослідник історії України // УІЖ. – 1994. – № 4. – C. 61–74.
24 Центральний державний історичний архів України у Києві (далі – ЦДІАУК). – Ф. 832. – Оп. 1. – Спр. 118. – Арк. 1–2. Це чернетки вступу К. Мельник-Антонович до І тому творів В. Антоновича. Чимало вміщеної у них інформації до публікації не потрапило.
25 Мельник-Антонович К. До видання І тому творів В. Антоновича. – C. XLI. Авторка називає також інших поляків – колег В. Антоновича, проте ці особи не могли мати вагомого впливу на хід угодових контактів і з цих міркувань у даній статті про них не йдеться. 26 Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 8–9. Т. Мерунович був греко-католик, лист написаний чудовою українською мовою.
27 Листування Київської старої громади з М. Драгомановим. – С. 43–44.
28 Kienewіcz S. Adam Sapieha (1828–1903). – Lwow, 1939. – C. 347–397; Чорновол І. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського // Україна в минулому. – Вип. IV. – Київ–Львів, 1993. – С. 149–164; його ж. Поляки й українці у політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х років ХІХ ст. («Українська інтрига» гр. Г. Кальнокі) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 2. – Львів, 1995. – C. 71–81; його ж. Українсько-польські стосунки у 80-х роках ХІХ століття. Початки «нової ери» // Україна в минулому. – Вип. IX. – Київ–Львів, 1996. – С. 103–117.
29 Hornowa E. Ukrainski oboz postepowy i jego wspolpraca z polska lewica spoleczna w Galicji. 1876–1895. – Wroclaw–Warszawa–Krakow, 1968. – C. 97–102. Про роль О. Гіршберґа в організації «Ліги польської» див.: Kozicki E. Historia Ligi Narodowej (okres 1887–1907). – Londyn, 1964. – C. 52.
30 Offenberg J. Stan umyslow wsrod mlodziezy akademickiej Uniwersytetu Warszawskiego w latach 1885–1890 (ze wspomnien kresowca). – Warszawa, 1929. – C. 27, 32–33. Я. Оффенберґ не датує цю подію, що вона мала місце в 1888 р. – це моє припущення.
31 Surzycki S. Z dziejow pamietnego «Zetu». – Krakow, 1930. Це спогади члена дублянського осередку «Союзу польської молоді «Зет»».
32 Чорновол І., Чорновол П. І. Франко, М. Павлик та «Союз польської молоді «Зет»» у Дублянах // Іван Франко – письменник, політик, громадянин. Матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 грудня 1996 р.). – Львів, 1998. – С. 78–83.
33 Обзор важнейших дознаний, производившихся в жандармских управлениях России c 1-го января 1889 г. по 1-ое января 1890 г. // ЦДІАУК. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 308. – С. 92–94.
34 Синявський А. Із споминів про Б. О. Кістяківського. – У кн.: Синявський А. Вибрані праці. – Київ, 1993. – С. 110.
35 Kurjer Lwowski. – 1889. – № 267–275.
З6 Депенчук Л. Богдан Кістяківський. – К., 1995. – С. 33. Найдостовірнішу інформацію про арешти 1889 р. українців у Галичині подав В. Левинський (див.: Левинський В. Драгоманів і драгоманівці у світлі австрійських тайних документів. – У зб.: З минулого. – Т. І. (Праці Українського наукового інституту, Т. XLVIII). – Варшава, 1938. – С. 9–29.
37 Депенчук Л. Вказ. пр. – С. 35, 37; Surzycki S. Op. cit. Детальніше про співпрацю «Ліги польської» з українцями див.: Чорновол І. Польські та українські політичні доктрини 70-х – 90-х років ХІХ ст.: порівняльний аналіз (генеза співпраці польської націонал-демократії з українцями) // Україна модерна. – Ч. 2–3. – Львів, 1999. – C. 103–121.
38 Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським (1883, 1885–1891, 1893–1895). – Львів, 1905. – C. 6–7.
39 Там само. – С. 9.
40 Doroschenko D. Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainisch Beziehungen im Spiegel der deutschen Wissenschaft und Literatur. – Leipzig, 1941. – C. 154–157; Томашівський С. Бісмарк і Україна // Літопис політики, письменства і мистецтва. Тижневий огляд під редакцією С. Томашівського. – Берлін, 1923. – Ч. 1, 6, 8, 12.
41 Барвінський О. Спомини з мого життя. Друга часть. Образки з громадянського і письменського розвитку русинів від 1871–1888 р. з додатком споминів про М. Лисенка. – Львів, 1913. – С. 374–376. В неопублікованій частині своїх «Споминів» О. Барвінський уточнив ці відомості, написавши, що В. Антонович говорив лише про нейтральність населення України на випадок війни Росії з Австро-Угорщиною (Ін-т літ-ри ім. Т. Шевченка НАН України. – Ф. 135. – Спр. 7. – С. 213).
42 Наводжу текст цього документа повністю: «K.u.k Ministerium des Aeussern. Informations-Buro. 414/2IB, 1885. Der polnische Reichsratsabgeordnete von Wolanski hat dem k.k. Gesandten Grafen Knevenhuler unter andern uber die galizischen Ruthenen, erzahlt, dass in der letzten Zeit zwei Abgesandte der Ruthenen und zw[ar] aus Galizien beim Fursten Bismarck gewesen, um demselben uber die Aspirationen und Verhaltnisse der Ruthenen Aufklarung zu geben» (Державний архів Львівської області. – Ф. 350. – Oп. 1. – Спр. 4912. – Арк. 54).
43 Чорновол І. Українсько-польські стосунки у 80-х роках ХІХ століття. – С. 108; його ж. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського. – С. 155.
44 Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр.: генеза, перебіг подій, наслідки. Автореферат... канд. іст. наук. – Львів, 1995.
45 Першим на цей аспект політики «нової ери» звернув увагу М. Драгоманов. Див.: Драгоманов М. Новоерські овочі з усеукраїнського погляду // Народ. – 1892. – Ч. 13–14. – C. 174–177.
46 Антоневич H. Наше нынешнее положение. Часть ІІ. – Львов, 1910. – С. 76, 86–87.
47 Чорновол І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Отто Бісмарка // Сучасність. – 1997. – № 3. – C. 65–71.
|
