|
§1. Реструктурація ґлобальних відносин
Головною ознакою новизни геополітичної ситуації є її стала невизначеність. Світове співтовариство у повоєнний час звикло до певної стандартності, зрозумілості ситуації. Складність останньої полягала головним чином у напруженості, динаміці співвідношення сил, але ніяк не непередбачуваності намірів та спрямованості дій основних акторів міжнародних відносин. Колишня брутальна детермінованість оголювала загрози, спрощувала аналіз і, зрештою, запобігала неконтрольованому розвитку подій, повномасштабним зіткненням. Сьогодні питання «хто є хто» у міжнародній політиці вже не має простої відповіді.
Симптоматично, що більшість коментарів геополітичних змін та оцінок їх подальших перспектив містять спроби віднайти який-небудь «звичний» варіант світоустрою, тобто зводяться до конструювання N-полюсних моделей. У найбільш стійких традиціоналістів N дорівнює одиниці (pax americana); поряд можна розташувати прогнози відродження умовної двополюсності (у разі утвердження Росії як великої держави і альтернативного ґлобального центра тяжіння). «Новаторські» підходи до аналізу геополітичного простору і властивих йому тенденцій збільшують N до трьох, п’яти, восьми... Тим самим ілюструється і реальне ускладнення ґлобальної ситуації, і наполегливе намагання спростити, схематизувати предмет досліджень. Раніше це було значною мірою виправдано, бо ж існували не тільки два могутні полюси, а й дві світові системи, що їх цементували «світові» ідеології. Останні за інтенсивного політико-дипломатичного, фінансово-економічного, а у багатьох випадках і військового супроводження відповідно спрямовували, каналізували зовнішньополітичні орієнтації десятків держав, стримували вияви будь-яких третіх реґіональних, національних чи конфесійних світоглядів.
Нові обрії сучасного світу зв’язані із зникненням не двополюсності, а двосистемності, із зникненням у принципі систем як головних компонентів структури ґлобальних відносин, носіїв їх відносної впорядкованості.
Такою системою у повному розумінні можна назвати тільки східну спільноту держав, де за жорсткої централізації були хіба ще внутрішні розколи та єресі, але не було плюралізму позицій геополітичного масштабу. І саме її інтенсивна стратегія надавала системності й «міжзахідним» відносинам, хоча останнім і залишалися притаманні внутрішні суперечності, що їх доповнювали претензії на створення окремих центрів сили.
Ризикнемо припустити, що двосистемна модель з її жорстким протистоянням відіграла далеко не однозначну, тобто не тільки неґативну роль у повоєнній історії людства. Це був, мабуть, найнебезпечніший етап, коли розрив між рівнями науково-технічного та соціально-політичного розвитку, а таким чином і між загрозою катастрофи та можливістю досягнення цивілізованих рішень сягав максимуму. Двосистемність своєрідним чином демонополізувала вплив, потенціал керівництва світом, забезпечувала механізм взаємного стримування, спрощувала переговорний процес із стратегічних питань у період, коли силі як чиннику міжнародної політики ще не було альтернативи, а можливості самої сили драматично зросли. Конкуренція двох систем висвітлила небезпеку непримиренності, підкреслила значущість загальнолюдських цінностей, необхідність деідеологізації міжнародних відносин. У 80-і роки ерозія старої моделі вже достатньо компенсувалася, а в чомусь і стимулювалася зміцненням міжнародного правопорядку та якісно новим, більш природним і більш конструктивним плюралізмом.
Кінець 80-х років, коли «холодна» війна здавала останні позиції, а найновітніші вияви конфліктів ще здавалися швидкоплинними епізодами, винятками, що не створюють серйозних проблем, породив майже одностайну ейфорію щодо початку ери безпеки, стабільності і забезпеченості швидкого поступу у міжнародній співпраці. Але перехідний період світового розвитку, що розпочався, аксіоматично не міг не містити різноманітних ризиків, складнощів, непевностей. Дуже швидко війна у Перській затоці, ескалація юґославського конфлікту, драматичні події у багатьох районах колишнього СРСР, нарешті, неоднозначна політика Росії окреслили «напругогенність» нової геополітичної ситуації 1.
Саме безсистемність, недостатня структурованість характеризують сьогоднішні ґлобальні міжнародні відносини. Колишня штучна впорядкованість, жорсткий силовий дуалізм змінилися мультиплюралізмом та багатокритеріальністю. Фактично й суттєво змінився зміст поняття «світова спільнота». І річ не тільки і не стільки у значному зростанні кількості суб’єктів міжнародних відносин, а й у розширенні можливостей обрання та реалізації власної стратегії державного буття, власного зовнішньополітичного курсу. Зникла субординація, що трималася на ґлобальних ідеологіях та силі, а з нею й уніфікованість, детермінованість позицій та дій держав.
У колишнього світоустрою всього декілька співавторів — великих держав. Саме їхні інтереси донедавна переважно визначали правила гри на міжнародній арені. Так, ці інтереси з часів Тегерана, Ялти, Потсдама стали набагато більше згармонізовані з інтересами решти членів світового співтовариства, але можливість реального перетворення цілковитої більшості «незахідних» держав з об’єктів у суб’єкти сучасного міжнародного життя постала тільки останнім часом і саме у зв’язку із крахом комуністичної системи.
Уперше в історії виникли передумови вільного виявлення власних національних інтересів усіх держав, які раніше були змушені так чи так підпорядковувати свою зовнішню політику «системній» дисципліні. Крім того, істотним додатком до такої плюралізації є виникнення нових, причому потенційно достатньо своєрідних держав на теренах колишніх СРСР та СФРЮ, зміна обрисів і навіть початок формування нових субреґіонів. Практично поновлюється, до того ж у значно розширеному складі, буття слов’янських країн, ледь не половина яких нарешті вперше отримала реальну можливість самостійного розвитку. Слов’янський чинник, так само, як і православний, невдовзі може стати помітним на субреґіональному рівні (але тільки за умов подолання чинника російського і вирішення питання про реальну паритетність, природність і взаємовигідність зв’язків). Одночасно уточнюються східні кордони католицизму. Країни Балтії розширюють та диверсифікують субреґіон Північної Європи. Досить важко прогнозувати, яких саме характеристик набудуть такі новітні суб’єкти міжнародних відносин, як колишні радянські середньоазійські та кавказькі республіки. У будь-якому разі суттєвою закономірною ознакою світової спільноти стала його багатоманітність, значне розширення кола ідей, концепцій, підходів, які можуть і мають вплинути на процеси творення загальнолюдської політичної філософії, розбудову міжнародного правоустрою, світоустрою в цілому, на пошуки світовим співтовариством нової динамічної рівноваги.
Зазначимо, що коли йдеться про нації, народи, країни, то неповторність, специфічність є нормою і може трактуватися як своєрідна і необхідна ознака суверенності. Але це, безумовно, не детермінує атомізацію, анархізацію світових відносин. У особі двосистемної моделі зникла штучна, до того ж, по-суті, авторитарна конструкція, виникнення якої колись ґрунтувалося на геополітичній логіці конфронтації, конструкція, яка вже з 60-х років швидко перетворювалася на анахронізм, на перешкоду справжній гармонізації ґлобальних взаємин і аж ніяк не відповідала інтересам більшості країн та народів.
Зрозуміло, що проблеми досягнення впорядкованості, стабільності, передбачуваності у сучасному надплюралістичному світі ускладнюються; вони потребують значного вдосконалення правової бази та механізмів взаємодії, певної перебудови наявних міжурядових структур. І це мають бути демократичні, й отже складні механізми. Досягти тут ефективності буде непросто. Вирішення цих завдань, очевидно, реалізовуватиметься у двох площинах: подальшому розвитку універсальних механізмів співпраці та переструктурації і певній зміні змісту двосторонніх та багатосторонніх відносин держав. Щодо першого — можна передбачити активізацію обговорення шляхів демократизації ООН, розширення сфер діяльності та функціональних повноважень міжурядових організацій, розвиток вертикальних зв’язків, інституту контролю за додержанням загальних принципів і норм права та зобов’язань, більш широке усвідомлення спільних для всіх цивілізацій цінностей та інтересів, необхідності їх захищати. На цій основі виникають реальні перспективи досягнення впорядкованості і набуття ґлобальною системою міжнародних відносин якісно нової структурованості 2. Але ж, зрозуміло, вивільнення міжнародних зв’язків від ідеологічних пут, розповсюдження загальнодемократичних принципів ще не звільняють світове співтовариство від складнощів нерівномірності розвитку, далеко неоднакової об’єктивної спроможності різних держав виконувати обов’язки, зв’язані з їхньою правосуб’єктивністю, і навіть просто забезпечувати вирішення власних проблем. Це вже нині певною мірою перевантажує універсальні міжнародні структури, загострює питання про місце, роль і пропозиції застосування «соціальних мотивів» і принципів лібералізму в міждержавних відносинах. Очевидно, розв’язання зазначеної ґлобальної дуалі вірогідне лише в межах, що відповідають потребі у стабільності та безпеці і не більше. Залишок незбалансованості стратегічних інтересів держав-донорів та держав-реципієнтів — це вже переважно сфера двосторонніх та групових відносин, які мають більш стійкий імунітет до вірусу утриманства і спрямовані на первинний прагматизм.
Саме у площині безпосередніх зв’язків держав, доповнюваних взаємодією недержавних структур, накопичується основний потенціал вирішення конкретних проблем. Якісні зміни на ґлобальному рівні безумовно вплинуть і на цей рівень відносин, обмежать вірогідність отримання штучних переваг одних перед другими. Але й переваг об’єктивних не стає менше. Рівневі розбіжності у потенціалі, дієздатності окремих держав зростають. За умов інтернаціоналізації, посилення значення міжнародних чинників розвитку формуються відносини непаритетної взаємозалежності. Десятки країн, зважаючи на обмеженість власного потенціалу, вибудовують довготермінові стратегії спирання на певних могутніх партнерів. Останнє й окреслює наявність центрів тяжіння чи полюсів. Але істотним є те, що за сучасних умов такі полюси не складають альтернативи універсальним структурам відносин, не творять закритого простору, своїх особливих принципово відмінних правил гри, являють собою лише один з компонентів світоустрою і переважно зорієнтовані на взаємодію не менше, ніж на суперництво.
Суттєвою рисою нової геополітичної ситуації є згуртування і розростання високоцивілізованого стрижня світового співтовариства — групи високорозвинутих країн Заходу, що таким чином об’єднує основні полюси сили. Це ілюструється стабільною діяльністю «великої сімки», глибокою взаємною зацікавленістю у підтриманні діалогу між нею та Росією, динамікою загальноєвропейського процесу, стратегічним вибором, що його здійснили країни Центрально-Східної Європи. У межах цього надреґіону існують реальні умови здійснення високих стандартів міжнародної співпраці, поки що недосяжних для решти. Водночас ґлобальний вплив цього стрижня може поступово знизити рівень непевності геополітичної ситуації в інших реґіонах. Але для цього передовсім необхідна загальна стабілізація економічного та політичного становищ.
Сьогодні, як ще одну ознаку нової геополітичної ситуації, спостерігаємо кризово-конфліктний спалах. Початок нової доби у ґлобальних відносинах позначився істотними змінами у структурі та виявах загроз міжнародному миру та безпеці. Знизилася до суто гіпотетичного рівня, практично зникла загроза світового конфлікту. Ортодоксальні аґресивні стратегії зняті з озброєння держав не лише першого, а й, сказати б, другого рівнів дієздатності. Питання безпеки, як і міждержавні відносини в цілому, деідеологізувалися і стали більш доступні логіці та суто прагматичним підходам. Вдалося поглибити і закріпити початий ще за часів горбачовського «нового мислення» процес вреґулювання тих реґіональних конфліктів (чи тих їхніх складових), де привнесений компонент, зв’язаний із суперництвом двох систем, був особливо значним.
Але закономірно з’явилися і неґативні наслідки. По-перше, почали чи активізували свою «авторську» діяльність багаточисельні молоді, аксіоматично гіперболізовані націоналізми країн Азії та Африки. На основі розкріпаченої ендогенної політичної філософії виникли локальні експансіонізми, склалися нестійкі місцеві баланси сил, нові чи відновлені конфліктні ситуації та зони напруженості. По-друге, за різних обставин були втрачені впливи та можливості контролю над діями окремих держав, що колись перебували на вістрі конфліктів і сьогодні є основними носіями загрози міжнародному миру та безпеці — Іраком, Іраном, Північною Кореєю, Лівією. По-третє, сам демонтаж східного блоку, передовсім радянської імперії, породив низку нових досить гострих і переважно непередбачуваних конфліктів, зв’язаних головним чином з подоланням наслідків колишніх «вольових» рішень в питаннях кордонів, державного устрою, форм та якісних характеристик національного розвитку. У зв’язку з цими обставинами у Заключному комюніке спільної сесії Комітету військового планування та Групи ядерного планування НАТО у травні 1994 року зокрема зазначалося, що «сьогодні загрози нашій безпеці і стабільності Європи в цілому набагато різноманітніші і складніші за ті, з якими НАТО зіткнулося у перші чотири десятиліття» і що проблеми безпеки потребують більш широкого підходу 3.
Ситуацію загалом можна було б схарактеризувати так: припинення конфліктів міжсистемних, зникнення протистояння «на класовій основі», натомість розширення та загострення зіткнень на основі національній, конфесійній, соціально-економічній, внутрішньополітичній. А з погляду суто функціонального замість ґлобальної потенційної загрози руйнівного зіткнення двох систем маємо безліч субреґіональних, локальних конфліктів, зон напруженості, специфічних внутрішніх складнощів, у які було втягнуто (не потенційно, а реально) десятки країн. Таким чином, ґлобальна безпека стала набагато більше ґарантованою, тоді як національна безпека великої кількості держав, міжнародна стабільність у просторах колишнього «другого» та «третього» світів опинилися під більшою загрозою. Вочевидь, це не оминає і держави «першого» світу, для них посилюються не тільки ризики, зв’язані з ефектом неподільності безпеки чи дестабілізацією економічного обміну, а й безпосередні загрози масової міґрації, міжнародної злочинності, тероризму.
Зазначені проблеми досить специфічні. Практично всі вони мають подібні історичні та геополітичні джерела, зв’язані з тим, що сторони, які конфліктують, свого часу стали об’єктом експансії великих держав, жертвами штучного структурування геополітичного простору; усі вони були обмежені у можливостях природного розвитку і сьогодні так чи так вирішують питання національного відродження. Особливо це впливає на локальні відносини та взаємини між сусідами.
Можливості підтримання миру та безпеки на теренах колишнього східного блоку залежать від складної комбінації зовнішніх та внутрішніх чинників. Щодо «класичних» аспектів підтримання миру за механізмами світового співтовариства (ООН, ОБСЄ) то тут, як і у випадку з проблемами слаборозвинутості, ми спостерігаємо ситуацію, коли масштаби проблем істотно перевершують наявні можливості чи принаймні рівень готовності до дій. Альтернативні миротворчі пропозиції Росії, яка намагається заповнити вакуум сили у реґіоні, широким колом окреслила зону власних життєвих інтересів (СНД) і домагається міжнародного мандату на підтримання миру, не є прийнятними: такий варіант щонайменше був би порушенням принципу нейтральності, незацікавленості миротворця 4. Ознакою новизни ситуації є те, що Захід на це реаґує дуже стримано. Мало що нагадує колишнє суперництво за вплив у Центрально-Східноєвропейському реґіоні. Стає зрозумілою стратегія НАТО — поступове, обережне просування на схід і розширення таким чином зони безпеки, що існує на заході континенту, на країни, які зарекомендували себе як найбільш реформовані та стабільні, які вирішили основні зовнішньополітичні проблеми і, зокрема, змогли звільнитися від тягаря російської опіки. Це унаочнює одну з головних геополітичних невизначеностей сучасного періоду — невизначеність політики Заходу щодо Росії, збереження широких альтернатив стратегічного курсу, що його може обрати остання.
Врешті-решт, незважаючи на реалізацію ідей правонаступництва Росією СРСРівського буття, це інша, нова держава, для якої питання самоусвідомлення, самовизначення на сьогодні не можуть вважатися повністю розв’язаними. Відповідний пошук триває і досить драматично відбивається на внутрішньополітичних процесах у цьому євразійському колусі. Світ має обмежений вплив на гігантів і через те має очікувати. Поки що можна констатувати: Росія не відмежувалася від старих великодержавницьких методів у зовнішньополітичних справах, не опікується питаннями налагодження відносин довіри з країнами близького зарубіжжя, старанно вибудовує навколо себе традиційне для геополітичних утворень часів конфронтації силове поле. Брак потуги для подальшого бажаного для Кремля ґарантовано паритетного діалогу з Заходом російські політики намагаються майже відкрито компенсувати «неґативним потенціалом» власної кризовості та конфліктогенності. Усе це створює додаткові широкомасштабні загрози миру і стабільності. Як констатується у комплексному дослідженні Інституту міжнародних економічних і політичних досліджень РАН: «Вектор зовнішньої політики Росії може істотно відхилитися від нормального курсу, який відповідає її національним інтересам, і країна знову перетвориться у закладницю руйнівної динаміки імперської політики» 5. Зрозуміло, невизначеність політики Заходу щодо Росії передбачає альтернативи від тісного співробітництва у питаннях безпеки до політики стримування. Усе це, на жаль, неґативно впливає на інші посткомуністичні країни, передовсім на держави – члени СНД, обмежує їхній маневр і ускладнює подолання все більш небезпечної ізольованості.
Вектори впливів Заходу та Росії створюють певну демаркаційну лінію, а таким чином і загрозу переривання відносної єдності посткомуністичного простору по західних кордонах Росії, Білорусі та України. За цих умов тільки Україна, зважаючи на її геополітичні пошуки і прагнення до збалансованості потенційно може підтримати достатню прозорість континентального простору, змінити конфіґурації стратегічних зв’язків та збільшити європейську спільноту за свій рахунок. Але реалізація такої перспективи обумовлена можливостями гармонізації позицій претензійної Москви і нейтрального Києва і винайдення надійного сценарію їхнього синхронізованого зближення з Заходом. Збігнєв Бжезінський з цього приводу зазначає: «Безумовно, у російських інтересах зробити свої зв’язки з Європою більш тісними, не входячи при цьому у протидію з обставинами власної євразійської географії та ідентичності. Поновлення власного статусу центральноєвропейської держави безумовно відповідає довготерміновим інтересам України. Такий варіант перевлаштування міг би забезпечити необхідну історичну паузу, як і почуття безпеки для Росії та України, яке допомогло б виробити стабільний баланс між тісною економічною співпрацею та роздільним політичним існуванням і одночасно — зближенням з Європою при тому, що й Європа просуватиметься їм назустріч» 6.
Щодо структур безпеки, створюваних у СНД, то вони більше орієнтовані не на встановлення гармонійної взаємодії чи створення багатосторонніх механізмів, а на закріплення російської військової присутності, обслуговування інтересів Москви. Загальна незбалансованість взаємовідносин у межах СНД, складна роль Росії саме у питаннях підтримання безпеки і стабільності у сусідніх країнах не дають можливості розглядати те, що вибудовується на основі Ташкентської угоди, як систему колективної безпеки, яка відповідала б сучасній міжнародній практиці. Тим більше що тут ситуація багато в чому детермінується внутрішніми, у тому числі специфічними внутріреґіональними чинниками.
§2. Внутрішня геополітична динаміка посткомуністичного світу
Можна погодитися з міркуваннями російського академіка Олександра Яковлєва стосовно того, що комуністичні режими в СРСР чи країнах Східної Європи упали не під натиском націоналізму. Їх зруйнував комплексний вплив історичного часу, а націоналізм за браком інших серйозних ідейно-політичних течій лише зайняв місце, що звільнилося 7. Невизначеності та ризики, прояви конфліктності, зв’язані з першими роками самостійного буття посткомуністичних країн, лише незначною мірою обумовлюються «класичним націоналізмом». Скоріше йдеться про складнощі та суперечності більш загального процесу звільнення від тяжкої спадщини, будівництва нового суспільства, а для більшості колишніх радянських та юґославських республік — ще й вирішення проблеми ідентичності, самодостатності. Успадковані проблеми визначають і зміст взаємин нових держав. Майже одностайне визнання «легкості», мінімальної драматичності демонтажу східного блоку і розпаду радянської імперії стосується формального боку справи. Здійснення ж позитивної програми — формування окремих, справді самостійних і самодостатніх країн-суспільств і відповідних відносин між ними — справа цілковито неформальна і практично безпрецедентна за масштабами та складністю. Тут з огляду на цивілізаційні стандарти взаємин між державами ми зустрічаємося (принаймні на теренах колишніх СРСР та СФРЮ) зі своєрідними доміжнародними відносинами, яким бракує публічності, реальної офіційності, де тісно переплетені політика зовнішня та внутрішня, де відповідальність перед партнером девальвована і фактично не спрацьовує як відповідальність міжнародна.
Простір посткомуністичних країн залишається значною мірою внутрішньо нестійким, а на Балканах і в окремих реґіонах колишнього СРСР ще й доволі непередбачуваним. Йдеться про драматичний процес виявлення внутрішніх і взаємних проблем і дестабілізуючих чинників, що стримувалися, але накопичувалися останні десятиліття і даються взнаки після краху адміністративно-командної системи. Масштаби та гострота, а таким чином і шляхи до вреґулювання деяких з них, ще не виявилися остаточно. Ступінь їхньої каталізації економічною кризою, як і глибина останньої, також не піддаються надійним розрахункам. Цілком закономірно, що серед ризиків, що відстежуються, скажімо, НАТО, одними з основних є міжнаціональні та територіально-прикордонні суперечки, вірогідність масової міґрації населення на Захід. Саме тут посткомуністичні держави складають «конкуренцію» країнам, що розвиваються.
Загальні специфічні ознаки посткомуністичного світу хоч і є суттєвими, у різних країнах даються взнаки з різним ступенем інтенсивності. І так само по-різному виявляється готовність окремих країн до реформування та реалізації можливостей самостійного розвитку. Відстань між більшовицькою моделлю та самореґульованим демократичним суспільством виявилася набагато більшою, ніж та, що склалася у рівнях матеріального розвитку. За цих умов перехідний характер суспільств, невизначеність їхнього внутрішнього стану є закономірними, ба навіть нормальними. Водночас, якщо виходити з констатації закономірності краху комуністичної системи внаслідок внутрішніх процесів, слід було б очікувати їхнього продовження, нарощування цілком конкретних тенденцій суспільних перетворень, тенденцій, що творять нову якість суспільства і таким чином надають ознак визначеності і перехідному суспільству.
Зазначену трансформацію мали б реально підштовхувати і зовнішні впливи, що можуть розглядатися як геополітичний чинник, практично ненаявний раніше, але вагомий за нових обставин. Суттєвою ознакою новизни сучасної геополітичної ситуації є «відкриття» великого реґіону, що донедавна складався з закритих і напівізольованих суспільств. У якісно ж новому стані ці суспільства почали зазнавати зовнішніх впливів і навіть активно притягувати їх. Цей процес, частково цілеспрямований, частково стихійний по-різному взаємодіє з внутрішніми чинниками, що визначають параметри розвитку. Те, що нині спостерігається (значна різниця у характеристиках посткомуністичних суспільств від Чехії до Таджикистану), унаочнює той факт, що й колишній комуністичний світ не був внутрішньо однорідним, а тільки брутально уодноманітнювався системою, перетворювався Москвою на цілісний геополітичний простір. З розпадом системи, а потім і СРСР розкрилася реальна строкатість євразійського макрореґіону, яка відбивається також у різних темпах і різній спрямованості внутрішніх перетворень окремих країн та груп країн.
Авторитарні командно-адміністративні механізми, які функціонально обслуговували комуністичну модель, були відкинуті разом з самою моделлю тільки Угорщиною, Польщею, Чехословаччиною (причому Чехією швидше і набагато рішучіше, ніж Словаччиною, що й прискорило їхнє розлучення), країнами Балтії та найбільш розвинутими республіками колишньої Юґославії — Словенією та Хорватією. Щодо цих країн можна говорити про визначені тенденції перетворень, що цілеспрямовано наближають їх до Заходу і творять нову геополітичну ситуацію в Центральній Європі. Ті самі тенденції набагато менш виразніші у Балканському субреґіоні.
Саме Угорщина, Польща та Чехословаччина виявилися внутрішньо спроможними скористатися горбачовською реформою взаємин, здійснити цілеспрямовані принципові внутрішні перетворення і навіть підштовхувати Кремль ініціювати демонтаж східного блоку. Решта країн «народної демократії» спершу досягла реального унезалежнення і тільки потім за власними сценаріями перейшла до внутрішніх перетворень. Ця група країн закономірно складає лише другий ешелон у зближенні із Заходом 8. Подібна ситуація, тільки з зовнішньополітичними ускладненнями, що тривають, склалася і на терені колишньої СФРЮ — найбільш розвинуті Словенія та Хорватія відіграли активну роль у демонтажі федерації, не оглядаючись, пішли на Захід, маючи на меті не тільки вирішення національних питань, а й прискорене соціально-економічне реформування. Так само і Латвія, Литва та Естонія були єдиними з колишніх республік СРСР, де існував масовий національний, послідовно демократичний рух і де боротьба за незалежність спиралася на відносно пророблену стратегію незалежного існування.
Більш складна і менш визначена ситуація склалася у зоні СНД, де за умов суперечливої перебудови антикомунізм тільки набирав високих обертів, коли спрацював механізм дезінтеґрації радянської імперії, і сили демократичного оновлення опинилися організаційно розпорошеними, частково захопилися процесом суверенізації у його націоналістичному забарвленні. Маючи на меті загалом універсальне завдання створити демократичну правову державу, ці сили у кожній з колишніх республік опинилися в ситуаціях різного співвідношення суспільно-політичних блоків, були змушені вирішувати різні актуальні проблеми. Тут на різних ступенях недоторканості збереглася «совкова» геополітична зона з невиразними тенденціями внутрішньої еволюції та найбільш глибокими багатоплановими кризовими явищами. Ціннісна, зокрема ідейна невизначеність еліти, брак громадянського суспільства, внутрішньополітичне протистояння, супроводжуване криміналізацією, масовою корупцією створюють стан «смутного врємєні», утруднюють відповідь на запитання, який саме суспільний лад у найближчому майбутньому утвердиться у країнах реґіону замість комунізму. Крім того, у країнах СНД залишаються невирішеними проблеми окремого суверенного буття, самовизначення у системі сучасних міжнародних відносин. Перед багатьма країнами (точніше, перед їхніми керівними верхівками) ці проблеми постали доволі несподівано, без адекватного зв’язку з логікою властивих їм внутрішніх процесів. Насамперед це стосується колишніх радянських середньоазійських республік, які ні в офіційно-політичному, ні в соціально-економічному планах до незалежності підготовлені не були. Дається взнаки також і брак пристосованих до сучасних умов традицій державності.
Після краху проекту створення більшовицької цивілізації етно-конфесійні та культурно-історичні чинники обумовлюють поновлення і поглиблення цивілізаційних меж між окремими країнами, групами країн і навіть всередині їх (Росія, Казахстан). Зв’язані з цим інтенсивні міґраційні потоки визначають перспективу істотного зменшення слов’янської присутності у південних реґіонах, зниження чисельності діаспор, масштабів змішаності представників різних культур. Складні форми багатонаціональності більшості нових держав за браком передумов швидкого формування громадянського суспільства та політичних націй становлять не просто проблему внутрішньої інтеґрації, а й суттєвий елемент геополітичної невизначеності не тільки в реґіоні в цілому, а й стосовно стратегічних перспектив окремих держав. Загальновизнаний принцип непорушності кордонів, територіального status quo за місцевих умов детермінує фіксування багаточисельних штучних кордонів сталінського виробництва. Картина, знайома світу з часів звільнення Чорної Африки, тут набагато складніша у зв’язку з більшою взаємозалежністю, розвинутістю спотворених зв’язків, реформувати які і необхідно, і вкрай важко. Таким чином, на просторі СНД водночас діють і створюють значне внутрішнє напруження чинники геополітичного плюралізму і відносної негармонійної геополітичної цілісності. Дії цих чинників, так само як і зовнішні впливи, у різних пропорціях окреслюють ситуацію в окремих країнах і визначають їхнє ставлення до ідей реінтеґрації.
У формуванні нових обрисів геополітичного простору надзвичайно важливою є політика Росії. Серед недостатньо готових до незалежності, змушено зосереджених на внутрішніх негараздах, обмежених у можливостях провадити активну зовнішню політику держав Росія єдина спроможна на системостворюючі дії, на цілеспрямований вплив, на міждержавні відносини, що оновлюються. Масштаби, ресурсний та військовий потенціали цієї країни доповнюються «симптомом великої держави», психологічною орієнтацією на цілковите правонаступництво СРСР, прийняття від нього месіанської естафети. Звідси — безумовні претензії на особливу роль і особливі позиції у всій зоні на схід від Німеччини, повернення до більш природного суто російського націоналізму, популярність різноманітних сценаріїв збирання навколо себе сателітів та їх стратегічного підпорядкування, постійні демонстрації специфічності власної позиції у контактах із західними державами 9. Але при цьому для Росії теж існує масштабний і болісний ефект новизни, непевності. Перед нею знов, як колись, постало питання культурно-історичного самоусвідомлення та геополітичного самовизначення. За санкт-петербурзьких часів стрілка компасу стратегії постійно коливалася. Розум тягнувся на Захід, багатства приростали Сибіром... Тягни-штовхай євразійства, безперервна суперечка слов’янофілів та західників так чи так ілюструють, а, зокрема, напевне, і визначають стан вибору, що не здійснився.
Ще вчора ця російська проблема автоматично втягувала в себе долі десятків народів. Тепер формально багато що змінилося. Після того, як розпався СРСР, у Росії нібито стало менше «Сходу». Але ж і «Заходу» поменшало (чого вартий лише колишній цивілізаційний вплив колишніх прибалтійських республік), і тим самим зберігся практично старий баланс суперечностей. Концептуальна невизначеність Москви має й іншу іпостась і втілюється у бурхливі дискусії щодо міри співучасті у європейській та світовій політиці, де лідерство західних держав є фактом. Бо ж досить розповсюдженими і такими, що претендують стати частиною офіційної ідеології, є ксенофобія, «антизахідництво», пошук зовнішніх ворогів. Такі настрої підживлюються як внутрішніми катаклізмами, так і національною традицією. Як слушно зазначав «офіційний» російський політолог Еміль Паїн, «російський націоналізм» у своїх масових виявах — це не що інше, як радянська свідомість, що вироджується» 10.
Із «упокоєнням в Бозі» СРСР відбулося своєрідне успадкування проблем самоідентифікації і стратегічного вибору новими незалежними державами. На нових засадах західно-східна альтернатива зазнає мутацій, втрачає свій звичний алгоритм і поступається місцем прагматичним питанням, заземленим завданнями поточної політики: на кого спертися в умовах труднощів становлення власної державності, де знайти ґарантії безпеки, ресурси і т.д. Причому, як на сьогодні, у зв’язку з ізольованістю, яку важко подолати, географічні рамки СНД немовби окреслили зону практично визначеного вибору та одночасно породжують феномен СНД.
Специфічні обставини діяльності цієї ранньопосткомуністичної організації протягом ось уже понад трьох років ілюструють смислову дилему: чи культурне розлучення (про що чимало говориться, скажімо, в Україні), чи декорація, що леґітимує систему російського домінування. Третій сценарій — перетворення СНД на цивілізоване інтеґраційне угруповання, де б реалізовувалася ідея добровільного об’єднання незалежних держав на основі згармонізованих інтересів — є, принаймні у середньотерміновій перспективі, неможливим, адже справді незалежних держав і можливостей вибору партнерів тут немає.
СНД виникла як несподіваний результат процесів на терені СРСР в останній період його існування. Передовсім йдеться про загострення боротьби за владу і ускладнення на цій основі відносин між центром та реґіонами — колишніми союзними та окремими автономними республіками, краями і областями. Партійно-державні еліти при цьому так чи так експлуатували ідею національного визволення та демократизації, водночас нейтралізуючи та використовуючи місцеві рухи національного та загальнодемократичного напрямів. Останні ж у більшості республік дуже повільно набували масовості та авторитету, тільки в окремих із них (Грузія, Вірменія, Україна, частково Азербайджан та Молдова) наближалися до стану, коли б вони могли скласти реальну опозицію панівній номенклатурі. Боротьба за владу, загальна зацікавленість у поваленні її центральних структур детермінували суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які так чи так являли собою підготовку до незалежного буття. Події другої половини 1991 року ще не були явищем перетворення імперії на незалежні держави, а скоріше засвідчили розпад жорстко централізованої більшовицької недоперебудованої монархії на окремі князівства, більшості з яких ще належить подолати значні складнощі на шляху до самодостатності і реальної самостійності. Цей процес спрямовувався вищою радянською республіканською бюрократією і моделювався відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня. Щодо відповідних реальних суспільних інтересів тут спостерігалися лише більші чи менші збіги. Суверенність була не завойована, а отримана шляхом перерозподілу влади, що практично не змінила своєї сутності. Винятком є країни Балтії — вони цілком закономірно відійшли від СНДівських процесів.
Саме те, що перерозподіл і переструктурація влади відбулися «згори», і визначило дивовижну легкість, практичну безконфліктність процесу розпаду СРСР, який так дивує сторонніх спостерігачів. Якщо на шляху до суверенізації республік і були складнощі, то досить своєрідні, — скажімо, недостатня готовність лідерів окремих республік майже примусово викинутих у незалежність, до державної відповідальності. Напередодні серпневого путчу 1991 року тільки Україна стояла на перешкоді підписання нового союзного договору. У жовтні цього року, коли союзні структури були практично паралізовані, керівники більшості республік знов мали намір відмовитися від державної незалежності і підтримати додатково відредаґований договір, який практично надавав місцевим «партіям влади» право на безконтрольність і водночас певні ґарантії. І вже в грудні саме прагнення чогось подібного підштовхувало лідерів середньоазійських держав навздогін СНД, створеного Росією, чиє керівництво не мало перспектив існування паралельно з союзним, Україною, де консервативні неокомуністичні сили, що домінували, не тільки не потребували підтримки ззовні, а й поспішали відхреститися від хвиль демократизації з Москви, та Білоруссю, що пливла за течією. Внутрішня дезінтеґрованість Казахстану визначила особливо активну роль Нурсултана Назарбаєва у спробах реінтеґрації. Загалом середньоазійські держави, де керівна еліта спирається як на радянські номенклатурні механізми панування, так і на місцеві напівфеодальні традиції, дуже далекі від стандартів західної цивілізації і в геополітичному плані орієнтуються на маневрування між мусульманським світом та Росією, використання останної як ґаранта проти фундаменталізму, глибокої ісламізації. Своєю чергою, Москва зацікавлена у обмеженні проникнення держав Середнього Сходу на Північ. Очевидно, цей реґіон, як, скажімо, й Монголія, у найближчій і, вірогідно, середньотерміновій перспективі залишатиметься у стані периферійності, ізольованості від широких міжнародних зв’язків. Можна передбачити також поступове послаблення впливу Москви і встановлення в субреґіоні нової геополітичної рівноваги з одночасним зростанням розбіжностей у політичній волі окремих країн.
Нові середньоазійські держави та Азербайджан мають істотно наблизитися до мусульманського світу, але вірогідно посядуть у ньому особливе місце. Майже напевне вони збережуть набуті останніми десятиліттями ознаки «європейськості», певний імунітет перед фундаменталізмом і, таким чином, не тільки розпросторять мусульманський реґіон, а й урізноманітнять його. Азербайджан, за прикладом та посередництвом Туреччини, має шанси «зачепитися за Європу». Тим більше за умов подолання внутрішніх проблем таких само шансів чимало у християнських Вірменії та Грузії, надто ж зважаючи на їхню діаспору.
Ці держави, як і Молдова (відносно більш органічніші чи консолідованіші), з розпадом СРСР замали чіткіші перспективи і провадили набагато самостійнішу, спрямовану на зміну власної геостратегічної парадигми політику. На прикладі подій у названих країнах зриміше бачиться сутність постімперських взаємин на терені СРСР, зокрема, інтереси та роль Росії. Намагання нових незалежних країн подолати ізольованість та однобічну залежність кожного разу наштовхувалося на приховану, але легковгадувану, а часом і демонстративну протидію Москви. Тільки відставанням загальнодемократичних перетворень від драматичного плину розкріпачених міжетнічних відносин не можна пояснити виміри і тупиковість карабахського та загалом вірмено-азербайджанського конфлікту, поразку центрального грузинського уряду в Абхазії, феномен Трансністрії. Показовими є еволюційні, у плані вимушеного прагматизму, зміни ставлення до СНД Кишинева та Єревана, «радикальна» переорієнтація на співдружність Баку та Тбілісі після небездоганного з погляду леґітимності повернення там до влади старої кремлівської ґвардії в особах Г.Алієва та Е.Шеварднадзе.
Чи не найголовнішою проблемою СНД є те, що вона стала безпосередньою ареною процесу самовизначення самої Росії, держави, для якої традиційні сумніви щодо межі своїх володінь і тим більше — межі своїх інтересів 11. Але це окрема тема. Росія досі впевнено долає центробіжні тенденції на терені СНД. Перші роки незалежного існування не зменшили залежності нових держав від Росії, не дали реальних альтернатив їхній геополітичній орієнтації. Схоже, що спрацювала відома стратегія забезпечення життєвих інтересів Росії на терені колишнього СРСР 12. З незначними застереженнями це стосується й України з її значними матеріальними ресурсами, політикою нейтралітету і шансами на пильну увагу до себе Заходу. Безпорадність соціально-економічної політики, номенклатурний патріотизм керівної еліти зробили країну такою слабкою, що вона змушена йти на все нові та небезпечні поступки у двосторонніх відносинах із Москвою. Це наближає її до білоруського статусу зразкового «молодшого брата».
Країни-члени СНД одностайно зауважують, що організація малоефективна. Очевидно, вона не виконує офіційно передбачуваних функцій і в цьому плані, як свідчить трирічна практика, реформуванню не підлягає. Спостерігається поступове розширення сфер її дії, компетенції, тим часом система збалансованих відносин не формується, більшість проблем вирішується через двосторонні домовленості. Нагромаджуються рішення «для всіх», але виконуються лише ті, що влаштовують Москву. Крім того, необхідність озиратися на Росію утруднює розвиток двосторонніх зв’язків поза каналами СНД, їх, поки що малозмістовні, розвивають лише середньоазійські країни. На сьогодні співдружність обслуговує передовсім інтереси Росії, леґітимуючи її стратегію контролювати в умовах замкненості простір колишнього СРСР. Це надто чітко простежується у військовій сфері: створення російських військових баз, закріплення за російською армією та прикордонними військами особливих функцій: постачання зброї, підготовка кадрів тощо 13. Істотним є й те, що Росія, як лідер у проведенні економічних реформ, набуває додаткових геополітичних переваг, але при цьому, скоріше, ускладнює, ніж підштовхує реформи у сусідів. Для решти держав, якщо виходити з їхнього прагнення до самостійності, СНД уособлює брак реальних альтернатив на перехідний період, змістом якого є подолання своєї внутрішньої слабкості, незбалансованості, одне слово, багаточисельних негараздів, успадкованих від радянського тоталітаризму. Для того, щоб зняти частку цих проблем, в умовах СНД не більше перспектив, ніж у СРСР часів перебудови. Економіка, як сфера інерційніша за політику і не спроможна на миттєві зміни, ще декілька років тому підштовхувала не тільки до реформ, а й до демонтажу імперії; сьогодні вона «відстає» від нових політичних умов, більше того, потерпає від них. Цементуючою основою СНД є залежність «одинадцяти» від Росії. Слід зрозуміти: те масштабне спільне, що всіх єднає, значною мірою створене штучно і далеко недосконало.
СНД не має шансів стати механізмом гармонізації інтересів країн-членів, по-перше, у зв’язку з тим, що це не відповідає інтересам Росії, по-друге, тому, що в окремих груп нових держав стратегічно вони є суттєво відмінними і мають різні, навіть протилежні азимути. На прикладі цього постімперського утворення можна спостерігати складнощі еволюційної, не зв’язаної з силовим протиборством переструктурації місцевого геополітичного ландшафту. Захід дуже обережно, дозовано визначає свої інтереси у зоні СНД, не поспішаючи бути альтернативою Росії. Остання — єдиний суб’єкт, що провадить сильну, структуротворчу політику в реґіоні. Створюючи новий, опосередкований механізм домінування, Москва аж ніяк не буде зацікавленою в тому, щоб «близьке зарубіжжя» згодом, внаслідок поступового зближення посткомуністичного світу з Заходом, розчинялося у системі загальної співпраці. Таким чином, країнам СНД загрожує консервація «особливих» відносин з Росією при збереженні відносної ізольованості від інших реґіонів та збереженні російського посередництва. Але це ще не означає, що СНД не має майбутнього взагалі. За браком реальних альтернатив в умовах обмеженої дієздатності більшості нових держав, замість реалізації їхніх національних інтересів, цілком вірогідно відбуватиметься деформація цих держав, підлаштування їх до «євразійських» реалій. Малорухомість геополітичних утворень у зоні СНД підтримується лише внутрішнім проіржавленим, але ще не демонтованим каркасом. Якісне оновлення обставин можливе тут лише у разі зміни парадигми російської політики чи внаслідок рішучого прискорення реформ у нових державах і здійснення на цих засадах ще одного етапу геополітичних змін, який призвів би до остаточної руйнації залишків архаїчних конструкцій.
|
