РЕФЕРАТ
на тему:
Життєвий шлях і діяльність Йосипа Сталіна
ПЛАН
Вступ
1. Дитинство і юність Й.Сталіна
2. Становлення Йосипа Сталіна як партійного діяча
3. Політична боротьба 20-их років.
безрезультатний опір партії узурпації влади Й.Сталіном
4. Повоєнний період життя і діяльності Йосипа Сталіна
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Про Йосипа Віссаріоновича Сталіна написано чимало книг, статей, спогадів, і навіть віршів. Усі вони різні – одні автори вихваляють, інші лають, треті намагаються розібратися в мотивах його діяльності і характері. Одне визнано незаперечно - І.В. Сталін був неординарною особистістю, людиною, яка могла повести за собою багато мільйонів людей, переконати, а якщо ні, то змусити їх вірити у свої ідеали, керувати і домагатися своїх цілей.
Пояснення причин приходу Сталіна до влади і його деспотизму, криється як у характері Сталіна, так і в характері більшовизму, як політичного вчення, і в характері тієї історичної ситуації, у якій виявилася радянська влада в 20-і роки, і в характері самої Росії – країни з традицією самодержавного правління і примирення народу з таким положенням. «Але, тільки усвідомивши, складне взаємне переплетення всіх цих факторів, ми будемо в стані зрозуміти, чому так вийшло, які особисті якості (як вірно, але занадто пізно пророчив Ленін) виявилися дріб'язком вирішального значення».
1. Дитинство і юність Й.Сталіна
Йосип Віссаріонович Сталін (Джугашвілі) народився 9 (21) грудня 1879 року в місті Горі Тифлісській губернії в родині шевця і доньки кріпака. У ті часи Горі був повітовий центр Тифлісської губернії. Протягом його історії неодноразово руйнівні землетруси трясли місто. У минулому один з пунктів караванного шляху, це місто стало станцією головної залізничної лінії, побудованої в 1871 році і, яка з’єднувала чорноморський порт Поті з Тіфлісом. До моменту народження Йосипа Віссаріоновича місто нараховувало 8-9 тисяч жителів.
Про його предків відомо небагато. Прадід по батьку по імені Заза Джугашвілі на початку XIX століття брав участь у селянському повстанні проти росіян, а потім знайшов притулок у селі Діді-Ліло біля Тифлісу. Тут його син Вано розбив виноградник, тут народився Віссаріон, майбутній батько Йосипа. Віссаріон працював на шкіряному заводі Адельханова, де навчився шевському ремеслу. Через якийсь час деякий Барамов відкрив у Горі шевську майстерню, і серед найнятих на роботу був і Віссаріон Джугашвілі. Тут він познайомився й одружився з Катериною Геладзе з родини колишніх кріпаків. Джугашвілі зняли невеличкий будиночок. З чотирьох дітей Віссаріона і Катерини в живих залишився тільки Йосип. Вірогідно відомо, що Віссаріон був суворою, запальною людиною, великим аматором випити, нерідко бив дружину і сина. Коли хлопчику виповнилося 11 років, батько умер від ножового поранення, отриманого в п'яній бійці. Близький друг і шкільний товариш Сталіна І.Іремашвілі у своїх мемуарах писав: «Рання смерть батька не справила на дитину ніякого враження. Він нічого не втратив зі смертю людини, яку повинен був називати батьком». Захищаючи сина, мати нерідко викликала на себе гнів батька, але потім била дитину сама. Можливо, жах, що вселили в нього побої матері, допомагають пояснити, чому в наслідку побиття, символічне чи реальне, представлялося йому одним з видів покарання, якого заслуговували найбільш злісні відступники. Таким чином, Йосип виріс в обстановці гострого сімейного конфлікту і матеріального нестатку. Донька Сталіна Світлана з розмов з батьком зробила висновок, що Сталін протягом усього життя був самою високою думки про матір, яку вважав розумною жінкою, хоча і не одержав ніякої освіти. На підставі відомих їй фактів, Світлана прийшла до висновку, що Катерина Геладзе була жінкою з пуританською мораллю, суворою і рішучою, твердою і впертою, вимогливою до себе, і що всі ці якості перейшли до сина, що більше походив на неї, ніж на батька. І син, у свою чергу, засвоїв її напрям думок і риси характеру, і зберіг глибоку прихильність до матері, що сильно вплинула на формування його особистості. Мати усіляко виражала свою прихильність до нього, прищепила йому постійне прагнення до успіху, якого не випало на її частку. Саме вона наполягла на тому, щоб послати його в 1888 році в духовне училище в Горі. Сину передалася віра матері у власну здатність домогтися багато чого, він почав розглядати себе людиною, які зобов'язана перевершувати інших у будь-якій діяльності. Для цієї віри були вагомі підстави, тому що почавши відвідувати духовне училище він виявив неабиякі дарування. Звикнувши до постійного замилування матері, він з віком став сприймати подібне відношення як належне і сам став ідеалізувати себе.
За свідченням близьких людей, Йосип перестав вірити в Бога в 13 років, після того як прочитав щось написане Дарвіном чи про самого Дарвіна; крім того, Горійське духовне училище того часу буквально пронизував заколотний дух, адже з 1890 року в розпал політики русифікації, яка проводилася царським урядом в прикордонних землях, обов'язковою розмовною мовою стала російська, а грузинська зайняла місце іноземного.
Спочатку балакучі від природи грузинські хлопці не могли розмовляти російською і постійно переходили на рідну мову, за що їхн безжалісно карали. Ці заходи лише зміцнювали в них почуття національної гордості: вивчаючи російську мову, багато хто починав ненавидіти самих росіян. Поза стінами училища юнак із захопленням читав грузинську літературу, особливо сильне враження зробив на Йосипа Джугашвілі роман А.Казбегі «Батьковбивця». Книга розповідає про молоду селянську пару, яка по долі постійно розлучається, і про їх вірного друга по імені Коба, що зі всіх сил намагається допомогти молодятам, покладаючись головним чином на свою хоробрість, спритність, ясний розум і здатність вийти з честю з будь-якої ситуації. Наприкінці оповідання в живих залишився тільки Коба, що помстився всім кривдникам за загиблих друзів. У головному персонажі, безстрашному і небагатослівному, Йосип Джугашвілі знайшов одного з перших гідних наслідуванню героїв, чиє ім'я й образ так відповідали його уявленням про самого себе як про героя. Він хотів стати другим Кобою, борцем і героєм, і бути таким же знаменитим.
З самого початку навчання в училищі Йосип показав себе найвищою мірою самовпевненим, який володіє почуттям своєї правоти в усьому і сильній потребі відрізнятися. Один з колишніх товаришів по навчанню згадував, що до уроків він був завжди готовий, по цілому училищі вважався одним із кращих учнів. Переходячи з класу в клас як кращий учень, у віці 14 років він закінчив у 1894 році Горійське духовне училище, одержавши диплом з відзнакою, який рідко удостоювалися вихідці з бідних родин.
У тому ж році поступив у Тифлісську православну духовну семінарію на повне забезпечення. Обдарований, старанний, працьовитий син шевця, замість смиренної покірності перед старшими, котру система освіти прагнула прищепити, демонстрував незалежність, сміливо запитуючи вчителя, яким чином відстаючі учні могли б поліпшити свої оцінки. Однак сам він з труднощами сприймав критику.
2. Становлення Йосипа Сталіна як партійного діяча
Завжди впевнений у своїй правоті він ніколи не відступав від сказаного. Положення в семінарії погіршувалося ще і тим, що ефективно діяла система доносів, постійного стеження з боку ченців, погроз закриття в «темну кімнату» за порушення суворих правил. Через багато років, у бесіді з німецьким письменником Емілем Людвігом Сталін пояснив, що стати революціонером-марксистом його змусили «знущальний режим» і «єзуїтські методи семінарії». «Знущальний режим» поза всяким сумнівом, сприяв перетворенню семінариста Джугашвілі в революціонера. Але тут зіграли свою роль і інші обставини і, насамперед той факт, що непокора перетворилася в семінарії вже в традицію». Незабаром, разом з іншими слухачами Йосип взяв участь у створенні підпільного кружка молодих соціалістів. На той час змінилося і його відношення до навчання, він вже не намагався бути першим, а був успішним тільки по двох предметах, що його особливо цікавили – цивільній історії і логіці. Відносини з товаришами і манера триматися теж перемінилися. Раніше живий, веселий і товариський хлопчик став замисленим і замкнутим, у молодого Джугашвілі стали з'являтися прихованість і похмура відчуженість, характерні для нього в більш пізні роки, здобув він популярність і тим, що легко ображався навіть на самі безневинні жарти. Проте, він продовжував відчувати потребу відрізнитися. Наслідком того став його вступ у серпні 1898 року в ряди РСДРП. У 1899 році Йосип був виключений з випускного класу семінарії за участь у марксистських кружках.
Залишивши навчання, Джугашвілі продовжував працювати пропагандистом кружка самоосвіти робочих залізничних майстерень Тифлісу. У 1901 році його вперше заарештували за організацію в Тифлісі першотравневої демонстрації, і з тих пір він вів життя професійного революціонера-підпільника. По наведеним в офіційній біографії відомостям, між 1902 – 1913 роками Джугашвілі заарештовувався 8 разів, відправлявся в заслання у віддалені північні і східні райони країни 7 разів, і втікав з місць заслання 6 разів.
Повернувшись в Тифліс після першої втечі в лютому 1904 р. Джугашвілі ховався на квартирі соціал-демократичного активіста Міхо Бочорідзе і знову з головою пішов у підпільну партійну роботу. У наступні місяці він їздив по Закавказзі по партійних справах і відвідав у червні Баку, восени побував у Кутаїсі і Батумі. До деяких обставин ранніх етапів революційної кар'єри Джугашвілі, які не викликають сумніву, відноситься і той факт, що він прийняв більшовизм без усяких коливань, як тільки усвідомив собі суть питань, що послужили причиною внутріпартійних розбіжностей. У мандрах по Закавказзі після втечі з заслань, Йосип Віссаріонович відстоював ленінську позицію.
Російська революція 1905 року, яку Ленін згодом назвав «генеральною репетицією» була масовим, стихійним, загальнонаціональним бунтом, зокрема в Закавказзі, де глибоке соціальне невдоволення збільшувалося національними утисками, хвилювання були особливо бурхливими. Джугашвілі активно брав участь у грузинських подіях 1905 р., але його революційна роль не була особливо помітною. Він виступив на деяких масових мітингах, випустив кілька агітаційних прокламацій і написав ряд статей, які стосувалися революційної ситуації і внутріпартійних розбіжностей. Однак Йосип Віссаріонович брав участь у подіях того часу й в іншій ролі, є небезпідставне припущення, що «експропріаціями» у Закавказзі, зокрема нападом на Тифлісський Державний Банк, у червні 1907 року, закулисно керував Джугашвілі.
Не слід, однак, забувати, що первісною діяльністю соціал-демократичного практика Джугашвілі була пропаганда. Поширення ідей марксизму серед робітників, по суті, було викладанням, тим більше що пропагандисту звичайно доводилося мати справу з малоосвіченими людьми. Розуміння основних принципів марксизму й уміння роз'ясняти їх простим робітникам були головними перевагами професійного революціонера. Взагалі в Закавказзі Коба цінувався як другий Ленін і вважався кращим знавцем марксизму. Очевидно, що в соціалізмі Маркса молодий Джугашвілі вбачав, насамперед, Євангеліє класової боротьби. У свою чергу Леніна він почитав як захоплений учень, вважаючи його найбільшим тлумачем марксизму в російському русі. А причин для захоплення було чимало: у – перших, ленінська концепція організації професійних революціонерів підкреслювала важливу роль людей, подібних Джугашвілі, агітаторів і пропагандистів; по-друге, на Йосипа Віссаріоновича зробив глибоке враження войовничий характер вчення Леніна. Його залучав образ марксиста, який горів ненавистю, який закликав російський народ на боротьбу в ім'я соціалізму. По-третє, ленінська концепція революційної партії сприяла виникненню нового і важливого в психологічному відношенні почуття групової солідарності, відчуття приналежності до співтовариства обраних.
Почавши свою діяльність на Кавказі, Сталін згодом висунувся на загальноросійський рівень. У 1912 році, після Празької конференції РСДРП(б), заочно був кооптований до складу ЦК партії й очолив його Російське бюро. У той же період він приймає свій всесвітньо відомий псевдонім і публікує під ним свою першу велику теоретичну роботу - "Марксизм і національне питання", високо оцінену В.І.Леніним. Псевдонім «Сталін» він вибрав по співзвуччю з псевдонімом «Ленін», ще і тому що він звучав зовсім по-російськи. А також його друге прізвище було похідним від слова «сталь» і символізувала непохитну волю і рішучість.
З 1913 по 1917 рік знаменних подій у житті «полум'яного колхідця» не відбувалося, він знаходився в засланні в Туруханську. З травня 1917 року Сталін член Політбюро ЦК. Сталін не довго мирився з правом мати лише дорадчий голос у відтвореному Центральним Комітетом Російського бюро. Після первісного холодного прийому він з успіхом затвердив свої позиції. Незважаючи на важливу і, як виявилося потім, невдалу роль, яку довелося зіграти Сталіну в партійних справах у перші тижні після лютневої революції, його дії в березні (редагування газети «Правда») не обернулися для нього негативними наслідками. Переобраний на Квітневій конференції в Центральний Комітет партії, він, нарешті, стає не кооптованим, а обраним членом. Більше того, по числу отриманих голосів він виявився на третьому місці після Леніна і Зинов'єва. Головна причина цього успіху крилася, імовірно, у тому, що Сталін тепер міг займатися національними питаннями – тут він був у рідній стихії і міг принести найбільшу користь. Утверджуючи практику, якою він часто буде користуватися надалі, Сталін виступив на Квітневій конференції з доповіддю по національному питанню. Ще до офіційного створення відповідного відомства він уже діяв як більшовицький комісар по справах національностей. Доповідь Сталіна і внесений ним проект резолюції в цілому були в дусі ленінської роботи «Про право націй на самовизначення». Але проект резолюції Сталіна містив істотні доповнення, які зводилися до того, що право націй на вільне відділення не можна було змішувати з питанням про «доцільність відділення тієї чи іншої нації в той чи інший момент». Таким чином, право на самовизначення проголошувалося і підтверджувалося тільки для таких особливих випадків як, наприклад, Фінляндія чи Польща. Більшовики не зв'язували себе зобов'язаннями проводити аналогічну політику у відношенні багатьох інших вхідних в імперію націй, які могли запросити відділення. Партія була готова запропонувати не відокремлення народностям з їх особливостями побуту і власною мовою тільки лише обласну автономію.
У ході революційних подій Сталін знову взяв на себе колишню роль помічника Леніна по особливих дорученнях. Брав участь у Жовтневому збройному повстанні як член партійного центру по його керівництву. Його спритність, майстерність конспіратора й абсолютна надійність знайшли гарне застосування. Після встановлення Радянської влади ввійшов у Раду народних комісарів як наркома по справах національностей.
Бурхлива політична діяльність у масах у 1917 році не відповідала натурі Сталіна, тому нічим особливим він не виявив себе: ні як політичний керівник, ні як яскрава особистість. Не володіючи ораторським талантом, він не поспішав виступати на численних масових мітингах. Його статті в більшовицькій пресі не виявляли публіцистичного дарунку. Не проявилися в нього також такі важливі якості видатного революційного вождя як уміння швидко пристосовуватися до нової обстановки й уміння правильне реагувати, творчо мислити і гарно розуміти народні маси, рішучість. Варто помітити, що 1917 рік виявився важливою віхою на шляху Сталіна до вершини. Він знаходився в центрі революційних подій, беручи участь у нарадах більшовицького ЦК, діючи як один з ведучих партійних організаторів, він нагромадив значний досвід політика. Саме тоді він одержав статус визнаного члена більшовицького генерального штабу і, нарешті, остаточно «став Сталіним». Він зарекомендував себе головним фахівцем партії з проблем національних меншостей і здобув достатній вплив на справи партії.
3. Політична боротьба 20-их років.
безрезультатний опір партії узурпації влади Й.Сталіном
Одночасно і паралельно зі збиванням вірного і відданого Сталіну оточення у ВКП(б) починаючи із середини 20-х років з'явилися групи комуністів, які прагнули не допустити, чи хоча б загальмувати наростаючий процес концентрації величезної влади в руках одного діяча, а також згуртувати під прапорами ленінізму більшовицьке ядро партії. Тим більше що в сталінщини в той час уже з'явилася визначена соціальна база і внутріпартійна опора. Але серед сил, що виступали проти єдиновладдя, була відсутня та єдність, якай необхідна була для того, щоб зупинити наростаючий вплив і панування партії однієї особистості. Це пояснювалося тим, що учасники опозиції Сталіну переслідували різні цілі, обумовлені, в остаточному підсумку, боротьбою за владу.
Ленін першим забив тривогу, розуміючи, що погіршення стану його здоров'я може перешкоджати його виступу на XII з'їзді партії, який наближався.
У грудні 1922 – січні 1923 року він продиктував своїм секретарям листа до з'їзду, згодом названу «політичним заповітом», у якому містилася пряма вказівка перемістити Сталіна з посади Генерального секретаря.
З усієї сторони Сталін взявся контролювати дотримання Ленін установленого лікарями режиму абсолютного спокою. Після консультацій з докторами 24 грудня 1922 р., було вирішено, що Ленін може диктувати щодня протягом 5-10 хвилин, але ці записи не повинні носити характер поштової кореспонденції, що йому не слід приймати відвідувачів, і що люди, які оточували Леніна, не повинні інформувати його про поточні політичні події.
Відповідно до запису в щоденнику чергових секретарів, зроблені Фотієвою Л.А., у Володимира Ілліча створилося враження, що не лікарі дають указівки Центральному Комітету, а Центральний Комітет дав інструкцію лікарям, який повинен бути його лікувальний режим.
У березні 1923 року після чергового приступу Ленін утратив здатність до активної діяльності, і вмер 21 січня 1924 р. Параліч і смерть Леніна з'явилися для Сталіна політичним порятунком, немає ніяких свідчень, що він сприяв прискоренню подібного результату. Тому не дивно, що виникнення культу Леніна збіглося з періодом його хвороби і смерті. Ленінські ідеї демократії і бачення світлого майбутнього знаходили дійсний відгук у серцях народу, і тільки його особисті протести стримували ріст загального преклоніння перед ним. Після смерті Леніна Сталін наполіг на тому, щоб забальзамувати тіло і виставити його на загальне поклоніння в спеціальному склепі на Червоній площі для тих, хто не встиг попрощатися з Вождем у день похорону.
8 жовтня 1923 року Л. Троцький, який був тоді членом Політбюро, направив у ЦК заяву, у якому говорив про свій протест проти бюрократизації партійного апарату, згортанню внутрішньої демократії і принципів виборності. Виражав він там і протест проти сформованого партійного керівництва, самого Сталіна, що насаджувалася ним недемократична «секретна ієрархія».
15 жовтня 1923 року в ЦК РКП(б) надійшов ще один документ, відомий як «Заява 46-ти», підписаний діячами партії, якій йшли за Троцьким, а також комуністи стривожені положенням справ у партії. Цей документ, багато в чому схожий із заявою Троцького, може вважатися однією із серйозних спроб змістити Сталіна з посади Генсека, обмежити надмірну владу секретарів ЦК. Ці документи, а також розгорнута на сторінках «Правди» і в парторганізаціях дискусія, у центрі якої стояли питання партійної демократії, могли зіграти свою роль у тому, щоб змістити Сталіна з посади Генсека, але цього не трапилося в силу різних обставин.
Серед них можна виділити відсутність у цих документах прямої вказівки; компромісний характер постанови спільного засідання Політбюро ЦК і президії ЦКК від 5 січня 1925 року. Незабаром, однак, питання про те, що Сталін не може бути Генеральним секретарем, стало відкрито.
На XIV з'їзді партії в 1925 році Сталін уже мав досить сил для встановлення єдиновладдя. Для цього він вибрав таку тактику: надав підтримку Н.І.Бухарину по корінних питаннях діяльності партії і суспільно–політичного життя країни. Це дало підставу Зинов'єву і Каменеву обвинуватити Політбюро і ЦК у «кулацьком ухилі». Зокрема Л.Б. Кам'янівши заявив: «Ми проти того, щоб створювати теорію «вождя». Ми проти того, щоб робити «вождя»». Це була перша спроба в історії партії відсторонити від керівництва Сталіна. Це заява Каменева на з'їзді зробило ефект бомби, яка розірвалася, але потерпіла поразку. До цього часу Сталіну удалося залучити на свій бік ряд членів партії і підкорити собі партійний апарат. Не останнє значення тут мала і та обставина, що заодно зі Сталіним виступав один з найвизначніших членів партії – Н.І.Бухарін. Йосип Віссаріонович не без допомоги Бухаріна використовував сформовану ситуацію для «відсікання» від керівництва партії спочатку Троцького, а потім Каменева і Зинов'єва.
Сталін у ході нової дискусії зайняв єдино вірну для себе тактичну позицію: зіставляючи численні цитати, він показав, що недавно ці люди самі обвинувачували один одного в невірності Леніну і ленінізму, і показав, таким чином, їх без принциповість. Іншу більш «важку роботу» у суперечці з Троцьким, Каменевим і Зинов'єв Сталін надав Бухаріну і його послідовникам. Це містило в собі досить хитрий хід: відтіснити і Бухарина і його однодумців від прямих зв'язків з партійним апаратом і гнітючого більшості партійних мас. Стравити між собою Троцького і Бухаріна, а потім «вийти» переможцем з цієї сутички.
XV з'їзд партії в грудні 1927 року підтвердив виведення з Політбюро, а потім і виключення з партії Троцького, Каменева і Зинов'єва (також були виключені ще 75 видатних діячів партії). У 1928 році ряд опозиціонерів заявили про своє відмовлення від опозиційної діяльності і підпорядкуванні рішенням партії, у тому числі Каменева і Зинов'єв, вони і були відновлені в партії. Проти ж троцькістів репресії були посилені, вони були заслані у віддалені райони країни чи поміщені у в'язниці. Сам Троцький у 1928 році був висланий за межі СРСР, а опозиція його ідейно й організаційно розгромлена. З волі Сталіна учасники опозиції стали зображуватися як «вороги народу» і шпигуни іноземних держав.
У 1928-1929 роках Н.І.Бухарін і його послідовники А.І.Риків, М.П.Томський, А. Зліпків, Д. Марецький, Е. Цетлін та інші – починають виступати проти політики проведеної Сталіним.
Проаналізувавши положення справ у партії й у суспільстві, вони зрозуміли, наскільки пагубний курс, який проводиться Сталіним. Вождь і його оточення вели політику у відношенні села, яка розколювала робітничий клас і селянство, насаджувала бюрократичні методи в партійному житті, була диктатом у взаєминах із братерськими партіями. Особлива ставка робилася на загострення класової боротьби. Таким чином, у центрі полеміки, що розгорнулася, стояли питання соціалістичного будівництва в СРСР і тактики Комінтерну. Розбіжності споконвічно набули політичний характер, до чого прагнув Сталін і чого не боявся Бухарин, теоретик і ідеолог партії, вихований на принципах ленінської демократії. Його, на відміну від Зинов'єва і тим більше Троцького, не цікавило захоплення посади генсека. Для правильного розуміння подій, які розверталися, варто мати на увазі політичне розміщення сил до цього часу в Політбюро. Сталіна твердо підтримували тільки Молотів, Куйбишев, Ворошилов, іноді до них примикав Калінін, ще два члени – Орджонікідзе і Рудзутак найчастіше займали коливну позицію. Крім Бухаріна, Рикова, Томського кандидатами в члени Політбюро були керівник московських комуністів Н.А. Угланов і ще ряд секретарів місцевих організацій.
Одним з перших документів, які мали відношення до нової ситуації, був лист Бухаріна Сталіну датований 1 – 2 червня 1928 року. У ньому відзначалося, що в керівництва партії відсутній цілісний план виконання рішень XV з'їзду ВКП(б), у ньому вказувалося на наростання з боку Сталіна курсу на вживання надзвичайних заходів у селі, проведення в життя лінії відмінної від наміченої партійним з'їздом. Подальший розвиток події одержали на пленумах ЦК у липні 1928 року, на зборах Московської парторганізації у вересні того ж року, у доповіді Бухаріна присвяченого п'ятій річниці з дня смерті Леніна, у його публіцистичних виступах у друкованих органах. Бухарін також у противагу Сталіну вважав, що НЕП не вичерпала свої потенційні можливості і є реальна основа продовжити політику кооперування, як це пропонував у свій час Ленін. Особливістю виступів Бухарина і його соратників було те, що вони не носили фракційного характеру, не були «правим» чи яким-небудь іншим ухилом у партії. Швидше за все, можна говорити про протиборство, що відбувалося, вплюралізмі думок чи у рамках Політбюро ЦК партії в ленінському дусі. Загострення відбувається в 1929 році при розгляді на засідання Політбюро ЦК і Президії ЦКК заяви Бухаріна від 30 січня, а потім спільної декларації Бухаріна, Рикова і Томського від 9 лютого – так називаної «платформи трьох».
У цих документах були поставлені питання про неприпустимість внутрішньої політики Сталіна – «військово-феодальної експлуатації села» і політики у відношенні Комінтерну. У повний голос пролунала пропозиція про необхідність корінної зміни складу Політбюро. Це мало на увазі пряме відсторонення Сталіна від керівництва партією, але відкрито про це не говорилося і не писалося, і це був фатальний прорахунок Бухаріна і його прихильників. Таким чином, ще одна реальна можливість змінити розстановку сил була упущена.
Зі своєї сторони Сталін не сповільнив скористатися ситуацією, яка створилася. Він перейшов у рішучий наступ з метою зміцнити свої позиції. У ході цього використовувалися різноманітні міри: консолідація і зімкнення свого оточення, перетягання на свою сторону членів Політбюро ЦК і ЦКК, які вагалися, і керівників місцевих партійних організацій, що симпатизували сталінському надзвичайному курсу.
У квітні 1929 року був проведений Об'єднаний пленум ЦК і ЦКК, а в червні – пленум Виконкому Комінтерну. У своїх виступах Бухарін почав нову спробу обґрунтувати свої позиції в питаннях подальшого будівництва соціалізму і протистояти прагненням Сталіна, представити його як організатора нової опозиції курсу партії, яким він насправді і не був. Для Вождя народів необхідно було підтвердження «загострення класової боротьби» і у відсутності такого в дійсності треба було використовувати те, що малося. Він перейшов у лютий наступ, його промова «Про правий ухил у ВКП(б)» одержала підтримку більшості учасників цього форуму. Характерно, що Сталін вів свою боротьбу з Бухаріним цілеспрямовано, використовуючи всі можливі засоби. Його задачею було не тільки принизити і деморалізувати своїх опонентів, але і не допустити їх зімкнення для боротьби з ним. Тому він став домагатися публічного визнання їх помилок. Результатом стало виведення Н.І.Бухаріна зі складу Політбюро ЦК у листопаді 1929 року. Потім пішло звільнення від посади члена президії Виконкому Комінтерну, а Риків і Томський одержали попередження. Але до повної перемоги було ще далеко. Дуже сильно ускладнювало боротьбу зі сталінською надмірністю те, що кожна публікація Бухаріна в друці кваліфікувалася як антипартійний виступ. І якщо критикуєш Сталіна – виходить, нападаєш на партію.
Утвердження всевладдя Сталіна завершується на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП(б) в 1937 році. Незважаючи на опір, який чинився, Сталін остаточно закріпив своє одноособове панування в партії й у державі. Проявилося це й у тім, що після Пленуму почалося планомірне масове знищення кадрів партії, які мали ленінське загартування і досвід підпільної боротьби. Ця перемога Сталіна була результатом загального відходу від ленінської концепції будівництва соціалізму, укорінення командно-адміністративного стилю управління справами держави і суспільства, посилення сліпого підпорядкування вождю, придушення самостійності партійних і державних кадрів.
4. Повоєнний період життя і діяльності Йосипа Сталіна
По війні Сталін стимулював посилення великодержавного націоналізму російського народу, який присвоїв собі месіяністичну ролю «визволителя» і «старшого брата» інших народів. Супроти деяких малих народів СРСР Сталін з помсти за поразки першого періоду війни застосував політику національної дискримінації і ґеноциду, включно до виселення з їх територій (німці Поволжя, кримські татари, чеченці, інґуші, калмики). «Українці уникли цієї долі тому, що їх було занадто багато, і не було місця, куди їх виселити» (Микита Хрущов). У 1945 — 50 Сталін жорстоко розправився з рухом опору на Західній Україні й у Литві, вислав мільйони тих, що побували в німецькому полоні, й цивільного населення до концентраційних таборів. По війні посилив реґламентацію культ. життя, загострив русифікаційний курс у неросійських республіках, що увійшло в історію п. н. «Ждановщина» (див. Жданов А.). Під наглядом Сталіна офіційна історична наука змінила орієнтацію з критики політики Російської Імперії на похвали рос. царям та виправдання їх колоніяльних завоювавань як явища «проґресивного»
Сталін зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — гол. уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СРСР, від 1945 зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, С., базуючися на традиціях рос. самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок сх. деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі С. було винищення єврейства, розпочате під гаслом боротьби проти «безрідних космополитів», але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.
Сталін не був теоретиком, незважаючи на томи його «повних творів», і під сталінізмом розуміють не доктрину, а створену Сталіним монопартійну диктатуру, практику поліційного терору з показовими судами і самообвинуваченнями, з концентраційними таборами, безпощадною ліквідацією противників (часто уявних), народовбивством, безконтрольною диктатурою «вождя» партії, якому підпорядковані виконавча, законодавча і судова влада в централізованій радянській державі.
По смерті Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956) частково критиковано так званий культ особи, однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з'їзді (1961) критику продовжено — ухвалено забрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім'я, знищити його пам'ятники, побудовані за його життя. Але з приходом до влади Л. Брежнєва (1964) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, насильна русифікація, умотивована теорією т. зв. радянського народу, відродження «культу особи» (Л. Брежнєва) тощо.
Висновок
Отже, можна зробити наступні висновки:
Можна однозначно стверджувати, що єдиновладдя Сталіна склалося не відразу. Роки потрібні були для того, щоб Генеральний секретар узурпував владу. Так, поступово, але неухильно виростала своєрідна піраміда диктаторської, антинародної влади, на вершині якої виявився всемогутній Сталін. Диктаторська влада поширювалася на всі сфери життя – економіку, політику, культуру. Система такої влади, створена при Сталіну, виключала свободу особи в її демократичному і гуманістичному змісті. Більш того, була створена атмосфера, при якій про волю навіть рідко відкрито говорилося і писалося. І чим більше порушувалася воля, тим менше про неї згадувалося, а якщо і згадувалося, те в одному ключі – про «монолітну єдність» навколо товариша Сталіна. Риси характеру, вмілий аналіз ситуації, що складається, історична обстановка – усе це допомогло Сталіну домогтися своєї мети, одержати необмежену владу над величезною, багатонаціональною країною.
Диктаторські методи управління самого Сталіна копіювалися і тиражувалися переважною більшістю партійних і державних діячів, як у центрі, так і на місцях. Прикладом цьому служать локальний відомчий культ наркома НКПС Л. Кагановича чи армійський культ К. Ворошилова. Навіть зовнішній вигляд керівники приводили у відповідність Великому Вождю.
Тому, що біля керма партії виявився один Сталін, сприяла і слабість демократичних інститутів держави (партії). Шляхом спочатку політичних інтриг, а потім прямих репресій, він зумів домогтися свого. Маніпулюючи суспільною свідомістю, використовуючи ідеї вірності марксизму-ленінізму, Сталіну вдалося здійснити те, що його авторитаризм переріс у тоталітаризм.
Список використаної літератури
1. Бережков В.М. Поруч зі Сталіним. – М., 1998.
2. Боффа Дж. Історія Радянського Союзу. Т. 2. - М., 1990.
3. Верт Н. Історія радянської держави 1900-1991. – М., 2000.
4. Гиренко Ю.С. Сталін – Тіто. – М., 1991.
5. Зевелев А.І. Джерела сталінізму. Лекція до курсу «Політична історія XX століття». - М., 1990.
6. Зеленін І. Е. Селянство і влада в СРСР послу революції зверху // Питання історії. - 1996. - №5.
7. Історія Батьківщини / В.П. Смирнов, В.И. Старців, Б.А. Старков, Г.М. Смирнов. – М., 1992.
8. Медведєв Р.А. Вони оточували Сталіна. - М., 1990.
9. Орлів А.С. Хрестоматія по історії Росії. – М., 2000.
10. Осмислити культ Сталіна. – М., 1989.
11. Політична історія: Росія – СРСР – Російська Федерація. Т 1-2. - М., 1996.
12. Сталін И.В. Коротка біографія, - М., 1947.
13. Старков Б.А. З історії опору режиму особистої влади // Вісник вищої школи. - 1990. - №17.
14. Такер Р. Сталін. Шлях до влади. 1879-1929. - М., 1991.
|
