Реферат: Злочини проти миру безпеки людства та міжнародного правопорядку

Реферат на тему:

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку

Пропаганда війни

Публічні заклики до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту, а також виготовлення матеріалів із закликами до вчинення таких дій з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів —

караються виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Одним із таких принципів є відмова від війни як засобу вирішення спірних питань міжнародної політики. Україна, як й інші держави —учасниці відповідних міжнародних угод, засуджує звернення до війни як засобу врегулювання міжнародних суперечок і відмовляється у своїх взаємовідносинах з іншими державами від війни як знаряддя національної політики.

2. Об’єктом злочину є мир як складова міжнародного правопорядку.

3. Об’єктивна сторона злочину характеризується діями у таких формах: 1) публічні заклики до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту; 2) виготовлення матеріалів із закликами до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту; 3) розповсюдження таких матеріалів.

Про поняття публічні заклики, розповсюдження матеріалів і виготовлення матеріалів див. коментар, відповідно, до ст. ст. 109 і 295.

Оскільки цей злочин є міжнародним, а об’єктом його є мир у всьому світі, особа має нести відповідальність за ст. 436 за пропаганду агресивної війни або воєнного конфлікту як між Україною та іншою державою, так і між третіми державами.

Агресивна війна і воєнний конфлікт є видами актів агресії, які відрізняються між собою, зокрема, масштабами дій, і передбачають застосування державою чи від її імені збройних сил першою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або народу (нації). При цьому будь-який спір, що виникає між двома державами і викликає введення в дію збройних сил, є воєнним (збройним) конфліктом, незалежно від його тривалості, наслідків чи факту заперечення однією із сторін наявності стану війни.

Актом збройної агресії можуть бути визнані: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, у т.ч. тимчасового характеру, яка є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи частини її; бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів, берегів або територіальних вод держави збройними силами іншої держави; напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські чи повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою останньої, на порушення умов їх перебування, передбачених угодою, або будь-яке продовження їх перебування на цій території після припинення дії угоди; дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалась цією (іншою) державою для вчинення акту агресії проти третьої держави; заслання державою або від її імені збройних банд, груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, котрі мають настільки серйозний характер, що це рівносильне переліченим вище актам тощо. Метою агресивної війни може бути, зокрема, відторгнення частини території іншої держави, здійснення у ній військового перевороту.

4. Суб’єкт злочину загальний.

5. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. При цьому винний бажає нав’язати певному колу осіб думку про необхідність агресивної війни чи розв’язування воєнного конфлікту. Не обов’язково, щоби винний сам вважав агресивну війну чи розв’язування воєнного конфлікту необхідними: він може, наприклад, діяти за корисливим мотивом (з метою отримати матеріальну винагороду за свою пропагандистську діяльність, одержати державне замовлення на виробництво зброї тощо), або з метою перешкодити процесу укладення договору про дружбу та співробітництво з іншою державою, із помсти певним державним діячам.

Конституція України (ст. 18).

Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики(” Пакт Бріана-Келлога”) від 27 серпня 1928 р. СРСР приєднався до Договору 6 вересня 1928р.

Декларація ООН про право народів на мир від 12листопада 1984р.

Визначення агресії. Резолюція XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р.

Закон України “Про оборону України” в редакції від 5 жовтня 2000 р. ст. 1).

Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни

1. Планування, підготовка або розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, а також участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій,—

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

2. Ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій —

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

1. Об’єктом злочину є мир (про Його поняття див. коментар до ст. 1).

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується діями у п’яти можливих формах, перші чотири із яких передбачені ч. 1, а остання — ч. 2 ст. 437: 1) планування агресивної війни чи воєнного конфлікту; 2) підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту; 3) розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту; 4) участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій; 5) ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій.

Про поняття агресивна війка і воєнний конфлікт див. коментар до ст. 436. Тут слід мати на увазі два моменти: по-перше, згідно з міжнародним законодавством війна або воєнні дії можуть бути кваліфіковані як агресивні лише Радою Безпеки ООН; по-друге, визначення агресії, що дається у відповідній резолюції ООН, може бути застосоване тільки щодо відповідальності держав, але не пер’сона-лій. До агресивних воєнних дій треба відносити воєнні дії, які ведуться ініціатором воєнного конфлікту не під час агресивної війни.

Планування агресивної війни чи воєнного конфлікту означає розроблення системи діяльності, яка передбачає порядок, послідовність, строки та інші суттєві умови щодо їх підготовки та розв’язування (обгрунтування ідеї війни, розробка її політичної концепції, стратегії і тактики мобілізації та початку воєнних дій тощо).

Підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту — це дії, пов’язані з попереднім готуванням засобів ведення війни, зосередженням збройних сил на певних напрямках, проведенням розвідувальних заходів, схилення населення до ненависті до народів інших держав та інші дії, спрямовані на усунення можливих перешкод для вторгнення збройних сил на територію іншої країни або для іншого акту агресії, створення умов для успішного розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту.

Під розв’язуванням агресивної війни чи воєнного конфлікту треба розуміти знищення останніх ідеологічних, політичних, дипломатичних та. інших перешкод, надання можливостей для розвитку агре* сії. Розв’язування війни може проявитися, скажімо, в пред’явленні ультиматуму іншій державі, різноманітних агресивно-провокаційних діях на кордоні, у фактичному початку іншого воєнного конфлікту.

Участь у змові, що спрямована на планування, підготовку та розв’язування агресивної війни, передбачає наявність попередньої змови двох чи більше осіб про вчинення таких дій.

Ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій — це здійснення будь-якого акту агресії проти іншої держави (про поняття акт агресії див. коментар до ст. 436).

3. Суб’єкт злочину загальний. Проте у перших трьох формах, а також у п’ятій цей злочин може вчинюватися, як правило, лише службовою особою ЗС чи інших військових формувань України або службовою особою вищого органу державної влади чи центрального органу державної виконавчої влади, яка за своїми

повноваженнями фактично може спланувати, підготувати чи розв’язати агресивну війну (воєнний конфлікт), або ініціювати ведення агресивної війни чи віддати наказ про здійснення агресивних воєнних дій, — глава держави, Верховний головнокомандувач ЗС, секретар Ради національної безпеки і оборони, міністр оборони, начальник Генерального штабу ЗС тощо.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Конституція України (ст. 18),

Закон України “Про оборону” України з редакції від 5 жовтня 2000 р, (ст. ст. 1, 3-121

Порушення законів та звичаїв війни

1. Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій —

караються позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.

2. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством,—

караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Надмірна жорстокість у війні, грубе нехтування її законами і звичаями викликає лише відповідну і ще більшу жорстокість другої сторони, відстрочення спроб улагодити конфлікт мирними засобами. Тому неабиякого значення під час можливої війни набуває дотримання українською стороною зазначених законів та звичаїв: це не тільки свідчить про прихильність держави до загальновизнаних принципів права, а й у випадку вступу у зовнішню війну або виникнення громадянської війни дає змогу вести її з мінімальними втратами та жертвами і завершити швидше. В сучасних умовах основне завдання збройних сил у випадку виникнення війни — утримувати конфлікт у первинних рамках, щоб не допустити його ескалації, проводити конфлікт раціонально, фахово, з дотриманням оперативних принципів, що не виходять за рамки права війни.

2. Об’єктом злочину є встановлений відповідними міжнародними актами порядок ведення війни.

3.3 об’єктивної сторони злочин характеризується переважно діями; в окремих випадках закони і звичаї війни можуть порушуватися шляхом бездіяльності. Формами цього злочину є: 1) жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням; 2) вигнання цивільного населення для примусових робіт; 3) розграбування національних цінностей на окупованій території; 4) застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом; 5) інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 6) віддання наказу про вчинення таких дій.

Відповідні міжнародні акти містять норми, які забороняють: убивати чи ранити ворога, який здався; застосовувати щодо цивільного населення та військовополонених тортури, мордування, образливе, принижуюче та жорстоке поводження, взяття заручників, інші акти насильства, що мають на меті тероризувати цивільне населення; піддавати військовополонених науковим чи медичним дослідженням, які не виправдовуються їх лікуванням та інтересами тощо. Усі подібні дії, вчинені щодо військовополонених або цивільного населення, мають визнаватися жорстоким поводженням. Про поняття військовополонений і цивільне населення див. коментар, відповідно, до ст. ст. 431 і 433.

Примусові роботи — це такі, під час яких цивільне населення без його добровільної згоди примушується брати участь у військових операціях, роботи, які виконуються за межами окупованої території, де знаходиться це населення, які не оплачуються чи оплачуються несправедливо, які явно не відповідають фізичним чи інтелектуальним здатностям працівників, до яких залучаються особи, що не досягай 18-річного віку, а так само роботи, пов’язані з мобілізацією працівників в організацію, що носить військовий чи напіввійськовий характер. Проте, примусове направлення цивільних осіб, які досягли 18-річного віку, для виконання робіт, необхідних для потреб окупаційної армії (наприклад, робіт по спорудженню оборонних рубежів противника), або робіт, пов’язаних з комунальними підприємствами, харчуванням, житлом, одягом, транспортом і здоров’ям населення зайнятої місцевості, не може потягти відповідальність за ст. 438, оскільки такі дії прямо дозволяються Конвенцією про захист цивільних осіб під час війни. До примусових не належать також роботи, виконання яких звичайно вимагається під час ув’язнення, призначеного відповідно до встановленої законом процедури, а також інші роботи, перелічені у ст. 4 Європейської конвенції з прав людини.

Міжнародні акти прямо забороняють захоплювати власність ворога, крім випадків воєнної необхідності, віддавати на пограбування міста і місцевості, розграбувати громадську чи приватну власність. Під розграбуванням національних цінностей на окупованій території слід розуміти примусове вилучення таких цінностей із музеїв, інших приміщень та сховищ, із житла чи іншого володіння фізичних осіб та вивезення їх за межі окупованої території з метою обернення у власність іншої держави або окремих осіб. До національних цінностей як предмета цієї форми злочину належить будь-яка власність, що є загальнонаціональною, державною або власністю окремих юридичних та фізичних осіб, і щодо якої державою встановлено особливий охоронний режим, у т.ч. культурні цінності (пам’ятники архітектури, мистецтва, історії тощо). Окупованою є територія держави, зайнята збройними силами ворожої держави.

Міжнародні акти забороняють застосування певних видів зброї, методів ведення війни, обмежують об’єкти військових дій. Застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, означає: а) застосування підчас війни та збройних конфліктів окремих видів зброї: деяких видів наземних і підводних мін, куль і розривних снарядів, мін-пасток, запалювальної та лазерної зброї, що осліплює; бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів; нейтронної зброї; будь-якої зброї, що ранить осколками, які не можна виявити в тілі за допомогою рентгенівського опромінення; задушливих, отруйних та інших газів і рідин; б) використання як зброї штучно викликаних явищ природи (землетрусів, цунамі тощо); в) використання присутності чи пересування цивільного населення для захисту певних пунктів чи районів від військових дій, або використання голоду серед цивільного населення; оголошення про те, що нікому не буде дано пощади; г) бомбардування незахищених міст, сіл, осель і будівель, інших споруджень і засобів транспорту, що використовуються виключно цивільним населенням; бомбардування госпіталів та інших місць та будівель, де зібрані хворі і поранені, якщо ці місця та будівлі позначені помітними знаками та не служать одночасно військовим потребам; затоплення торговельних суден, які не відмовляються зупинитися та не вчинюють опору при огляді та обшуку; д) піддавання нападу гребель та дамб, нафтопромислів та супертанкерів, атомних електростанцій та інших об’єктів, що містять небезпечні сили, об’єктів, необхідних для виживання цивільного населення (запасів продуктів харчування, посівів, споруджень для постачання питної води тощо) і т. ін.

До інших порушень законів та звичаїв війни можна віднести примушування підданих ворога брати участь у військових діях, спрямованих проти їх країн; порушення недоторканності парламентерів; порушення договору про перемир’я; взяття в полон представників санітарного складу, священнослужителів та деяких інших категорій осіб, які користуються спеціальним захистом; незаконне користування парламентськими чи національними прапорами, військовими відзнаками і форменим одягом ворога, знищення культурних цінностей та споруд, головним призначенням яких є збереження цих цінностей (музеї, бібліотеки, архіви) тощо. Проте, такий вид порушення законів і звичаїв війни, як застосування забороненої зброї масового знищення, кваліфікується за ст. 439, а в разі, якщо воно поєднане з умисним вбивством, — за ч. 2 ст. 438 і ч. 2 ст. 439.

Вказані закони та звичаї війни повинні бути передбачені міжнародними договорами, що мають юридичну силу для України, тобто чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. За ст. 438 не може настати відповідальність за порушення звичаю війни, який не отримав юридичного закріплення у відповідному міжнародному договорі.

4. Суб’єкт злочину в перших п’яти його формах загальний, В окремих випадках ним не може бути військовослужбовець. Наприклад, такі вчинені військовослужбовцем порушення законів та звичаїв війни, як мародерство, насильство над населенням у районі воєнних дій, погане поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вчинене неодноразово, пов’язане з особливою жорстокістю чи спрямоване проти хворих і поранених, тягнуть відповідальність за ст. ст. 432, 433 і 434.

Суб’єкт злочину в його шостій формі спеціальний: ним є службова особа, яка за своїми повноваженнями може віддавати накази, які стосуються права війни. Накази про ті чи інші порушення законів та звичаїв війни можуть віддаватися не тільки військовим, а й політичним керівництвом країни. Але висновками Нюрнберзького, Токійського і Гаазького трибуналів підтверджено, що провідну роль під час війни чи збройного конфлікту відіграють саме представники військового командування. Це пояснюється централізацією керівництва, єдиноначальністю та військовою дисципліною, а в Україні, крім того, і розширенням в умовах воєнного стану повноважень військового командування, якому за рішенням Верховної Ради України можуть передаватися функції органів державного управління у сфері оборони.

У разі віддання військовою службовою особою наказу про порушення законів та звичаїв війни, вчиненого в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, її дії слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 424, а якщо такі дії були поєднані з умисним вбивством — додатково за ч. 2 ст. 438.

5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини.

6. Кваліфікованим видом злочину є вчинення дій, передбачених ч. 1 ст. 438, якщо вони поєднані з умисним убивством хоча б однієї людини. Про поняття вбивство див. ст. 115 та коментар до неї.

Санкт-Петербурзька декларація про заборону застосування на війні деяких розривних снарядів вагою менше 400 грамів від 29 листопада 1868 р.

Гаазька декларація щодо заборони застосування куль, що легко сплющуються і розвертаються у тілі людини, від 29 липня 1899 р.

Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни від 18 жовтня 1907р.

Гаазька конвенція про початок воєнних дій від 18 жовтня 1907 р.

Гаазька конвенція про статус суден торговельного флоту супротивника на початку воєнних дій від 18 жовтня 1907 р.

Гаазька конвенція про перетворення суден торговельного флоту на військові кораблі від 18 жовтня 1907р.

Гаазька конвенція про бомбардування морськими силами під час літи від 18 жовтня 1907р.

Гаазька конвенція про деякі обмеження в користуванні правом захоплення у морській війні від 18 жовтня 1907 р.

Гаазька конвенція про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку війни на суходолі від 18 жовтня 1907р.

Гаазька конвенція про права і обов’язки нейтральних держав у випадку морської війни, від 18 жовтня 1907р.

Гаазька конвенція про встановлення підводних мін, .що автоматично вибухають від доторку, від 18 жовтня 1907р.

Декларація про заборону метання снарядів і .вибухових речовин із повітряних куль від 18 жовтня 1907 р.

Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших газів і рідин та бактеріологічних засобів від 17 червня 1925 р.

Гаванська конвенція про морський нейтралітет від 20лютого 1928 р.

Угода про захист культурних, наукових закладів та історичних пам’яток (“ Пакт Реріха”) від 15 квітня 1935р.

Протокол про правила підводної війни, що передбачені частиною IV Лондонської угоди, від 22 квітня 1930 р., від 6 листопада 1938 р.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949р. Ратифікована СРСР 17квітня 1954р.

Женевська конвенція лро лолілшення долі поранених і хворих в діючих арміях від 12 серпня 1949р. Ратифікована СРСР 17 квітня,1954 р.

Женевська конвенція лро лолілшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли аварію на кораблі, із складу збройних сил на морі від 12 серпня 1949 р, Ратифїкована СРСР 17 квітня 1954 р.

Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р. Ратифікована СРСР 17 квітня 1954 р. (ст. 51)

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р. Ратифікована Україною 17 липня 1997р. (ст. 4)

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку озброєного конфлікту від 14 травня 1954 р. Ратифікована УРСР 9 січня 1956 р.

Другий додатковий протокол до Гаазької конвенції про захист культурних цін-ностейу випадку озброєного конфлікту від 26 березня 1999 р.

Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого застосування засобів впливу на природне середовище від 10 грудня 1976 р. Ратифікована СРСР 16 травня 1978 р.

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) від 10 червня 1977р. Ратифікований Україною 18 березня 1989р.

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II ) від 10 червня 1977 р. Ратифікований Україною 18 березня 1989 р.

Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичай - . ної зброї, які кажуть вважатися такими, що мають можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невиборчудію від 10 жовтня ‘1980 р. з чотирма протоколами (Протокол І про осколки, які не піддаються виявленню, Протокол II про’заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол III дро заборону або обмеження застосування запалювальної зброї, Протокол IV про лазерну зброю, що осліплює). Протокол II прийнятий Законом України від 21 вересня 1999р.

Настанова Сан-Ремо по міжнародному праву, що застосовується до збройних конфліктів на морі від ЗО червня 1994 р.

Конвенція про заборону застосування, складування, виробництва і передачі протипіхотних мін та їх знищення {”Оттавська конвенція”) від 3—4 грудня 1997 р.