1939 року в Академії наук СРСР відбулася безпрецедентна подія. В Академію враз по трьох відділеннях (геолого-географічних, хімічних та фізико-математичних наук) перевибрали одну й ту ж особу - академіка Володимира Вернадського. Однак у межі трьох академічних відділень не вкладаються всі наукові напрямки і галузі знань, в яких працював і залишив слід Вернадський. Кожен науковий напрямок, кожна галузь природничих наук, що розвивались в Академії наук СРСР, охоплювалися інтересами Вернадського. І щоразу він виступав як спеціаліст. Вчений-енциклопедист, мислитель Вернадський був одним із найвидатніших лідерів світового природознавства.
Він був творцем наук і нових наукових напрямків. У всьому світі продовжують розвиватися створені ним науки - геохімія і біогеохімія. Вчений був першою людиною у світі, який поглянув науково на нашу Землю іззовні, з Космосу, з далечінь космічних просторів, подалі, навіть, сучасних космонавтів. Вернадський, заглиблюючись у вирішення одвічних питань буття,- про час, простір, енергію - вперше у нашій країні почав вивчати радіоактивну енергію, створив нову науку - радіологію. Однак ще на початку двадцятих років нашого століття попереджав людство:
"Недалекий той час, коли людина одержить у свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яка дасть їй можливість будувати своє життя як вона захоче.
Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати й на добро, а не на самознищення?
Чи доросла вона до вміння використати ту силу, яку неминуче мусить дати їй наука?
Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової праці, наукового процесу. Вони мусять себе відчувати відповідальними за всі наслідки їх відкриттів. Вони повинні зв'язувати свою роботу із кращою організацією всього людства".
Розвиваючи створене ним вчення про живу речовину, Вернадський розробив найвеличніший синтез XX століття - вчення про біосферу, досить тонку, пронизану життям земну оболонку, що створена живою речовиною, джерелом існування якої є сонячна енергія. Він також відкрив закон організованості біосфери, її гармонії. Будь-яке втручання в біосферу, в її лад, може призвести до катастрофи.
На вченні Вернадського про біосферу грунтуються всі сучасні роботи з проблем охорони навколишнього простору та збереження екологічної рівноваги.
Особлива роль у біосфері належить людині. Великою геологічною, можливо, космічною силою, яка міняє вид нашої планети і вперше в історії Землі пізнає і охоплює усю біосферу, прагне вийти за межі планети у космічний простір, е спрямований розум людини, організована воля його, як суспільної істоти.
Вернадський стверджував: "Людина і не цар, і не раб природи. Вона - сама природа. В людині біосфера немовби пізнає сама себе".
Вчений розробив концепцію про новий якісний стан біосфери - ноосферу - сферу розуму, тобто біосферу, упорядковану розумом і працею людини. Майбутнє земної цивілізації значною мірою залежить від того, наскільки людина спроможна буде перетворити біосферу в ноосферу.
Перед людством в геологічній історії відкривається велике майбутнє, якщо воно це зрозуміє і не вживатиме свій розум і свою працю для самознищення.
Вивчаючи природу, Вернадський відкрив і сформулював ряд її законів. Найголовніший з них - закон єдності світу, зв'язків і взаємозв'язків людства і природи. Тисячоліттями таке відчуття єдності світу розвивалося людством.
Учений стверджував: людство сягне ноосфери тільки через свою єдність, що є природним процесом. Тому надзвичайно цінні для нас і сьогодні слова Вернадського про зникнення війн. "Завдання знищення війн уперше в історії людства перестало бути утопічною мрією і перетворилось на реально поставлену ідею. Розумна воля неминуче піде цим шляхом, оскільки вона відповідає ноосфері. Ясно, що цей рух не може бути припинений. У бурях, грозі, страхіттях і стражданнях народиться прекрасне майбутнє людства."
За своїм походженням - і по материнській, і по батьківській лінії - Володимир Вернадський був українцем. Він завжди пам'ятав і пишався цим, гаряче любив Україну, цікавився і знав її історію, був залюблений в її природу, багато зробив для розвитку української науки і культури.
Про родовід Вернадського ми дізнаємося з його власних свідчень. Він особисто вивчає родовід свій і дружини. Робив Це як вчений і як мислитель, проводячи спеціальне дослідження, джерелом якого були історичні документи, свідоцтва сучасників, спогади, листування. Йому допомагав у цьому небіж В. Модзалевський, автор "Малоросійського родословника", один з будівничих архівної справи в Україні. Для Володимира Вернадського вивчення історії свого родоводу мало принципове значення. Вчений, який обгрунтував закон єдності природи, людства, космосу, усього сущого, визначив єдність і зв'язок поколінь, вважав родовід важливою проблемою генетики. У листі до сина (6 жовтня 1944 р.) він писав: "Обдумуючи своє життя, я бачу, відчуваю зв'язок поколінь. На всіх наших родинах досі відчувається минуле життя предків..."
Про найдавніших предків Вернадський згадував у своїх спогадах 1943 року. "За родинними переказами мої предки по батькові прийшли до Запоріжжя з Литви чи з Італії. Цікаво, що серед слов'ян Італії (Істрії) трапляються прізвища Вернаска, Верназзі і т. ін. (Італійський геолог Верназзі де ля Вернаска). Наше прізвище було Берна (так розповідав батько). Професор Михайло Максимович (1804-1873), знавець минулого України, ботанік, перший ректор Київського університету, говорив моєму батькові, що предки наші прийшли "з Литви".
Під час війни Хмельницького проти Польщі литовський шляхтич Берна перейшов на бік козаків і з ними разом боровся проти панства. Не думаю, щоб він зробив це внаслідок переконань, причини були, ймовірно, більш ниці, однак факт залишається фактом, і він мав великий вплив надалі. Берна був страчений поляками; потім його діти і нащадки служили у козацтві малоросійському й у Запоріжжі".
Більш-менш документальні дані вчений мав про свого прадіда Івана Вернацького, запорозького козака.
"При знищенні Запорожжя Катериною Другою мій прадід втік у Чернігівську губернію і там, після кількох літ спокійного життя, був обраний священиком великого села Церковщини Березинського повіту Чернігівського намісництва. Священики тоді вибирались на Україні прихожанами зі свого середовища. Він, очевидно, знав тільки ім'я й по батькові свого батька, показавши, що його батько й дід були "військові товариші", тобто внесені в реєстр рядові вільні козаки. Мій прадід був дуже яскравою особистістю. Він навчався в Переяславському колегіумі і в Київській академії, на той час вищих навчальних закладах".
І вже цілком на документальній основі вчений подавав відомості про свого діда Василя Вернадського. "Мій дід, Василь Іванович Вернадський (1769-1830), вирушив з благословіння матері пішки в Москву, утікши від батька, котрий хотів, щоб він вступив до Київської Могилянської академії. А він хотів бути лікарем. Тоді батько - мій прадід - урочисто церковне прокляв сина за непослух, що відбилось на усьому його житті: у великій сім'ї вмирали юнкерами і студентами або в дитинстві усі діти. Лишився один мій батько, наймолодший, котрий дістав ім'я Івана на честь святого покровителя батька, що прокляв свого сина. Мене назвали на честь діда (Володимир-Василь).
Дід був тихою та скромною людиною з сильним бажанням вчитися. В Москві він страшенно бідував, але поступово пробився і став військовим лікарем. Мій дід був оригінальний, очевидно, дуже обдарований лікар. Читаючи його формулярний список, вражаєшся тими багаторічними воєнними походами, в яких йому довелось брати участь. Він пройшов походами з Суворовим і з Кутузовим.
Був на Чортовому мосту, і в 1799 році потрапив у полон з госпіталем, який очолював. Він однаково приймав у госпіталі і французів, і росіян, внаслідок чого Наполеон і дав йому орден "Почесного легіона".
Дід повернувся в Росію в травні 1800 р. на чолі госпіталю з 1000 чоловік. Одержав у 1826 р. чин колезького радника. Цей чин давав право на потомственне дворянство. Останні роки він пробув у Києві, де й помер 1830 року".
Відзначивши, що предки його матері, Ганни Петрівни, уродженої Константинович, а також дружини - Наталії Єгорівни, уродженої Старицької, належали до козацько-cтаршинської верхівки, Вернадський розповідав:
"Моя мати народилась у Києві в поміщицькій сім'ї, яка складалася вже тоді майже виключно з військових, її батько - артилерійський генерал - був служака, але людина хороша, судячи по розповідям, оригінальний тип старого українського козацтва (він говорив переважно українською мовою)."
Вернадський розповідав, що його батьки відчули на собі сильний вплив родинного середовища: "Батько й мати мої - кияни. В обох родинах були живі національні українські традиції".
Його батько - Іван Вернадський (1821-1884) закінчив Київський університет і був професором політичної економії та статистики спершу в Київському, потім у Московському університетах до свого переїзду в 1856 р. в Петербург, де мав професуру в Александровському ліцеї і Технологічному інституті. Через хворобу і після одужання дістав місце директора контори Державного банку в Харкові. В 1876 р. він пішов у відставку, переїхав з Харкова до Петербурга, де зайнявся видавничою справою: видавав журнали "Економіст" та "Економічний показчик", мав друкарню "Слов'янська печатня" і "Магазин-книжник", був автором ряду наукових праць.
В сім'ї Вернадських панували культ декабристів і різко негативне ставлення до самодержавства й до кріпосного права. Іван Вернадський підтримував дружні зв'язки з видатними прогресивними діячами української і російської культури, представниками демократичної думки, був особисто знайомий з Тарасом Шевченком, Миколою Чернишевським, Тимофієм Грановським; приятелював з Михайлом Максимовичем.
Володимир Вернадський народився у Петербурзі 1863 року, але дитячі роки (1868-1875) він провів в Україні - в Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський поступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки.
У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній вчений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова "Вперед" прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою. "Це справило величезне враження на батька,- писав син у спогадах,- і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як вона викладалась в гімназії. Він часто згадував, що Петербург, побудований на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись з українською літературою. В бібліотеці батька я знайшов розрізнені номери "Основи" та інші українські видання. Я добував українські книги у букіністів, дещо отримував з-за кордону. Я детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і т. п.".
У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 р.: "Страшенно притісняють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають".
Сімнадцятирічний Володимир Вернадський написав, мабуть, єдиний у своєму житті вірш, його він присвятив Україні - "своєму рідному краю". Роздуми юнака над трагічною долею України вражають дивовижним провидінням.
"Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь...
Но борешься, бьешься, бедняжка, одна,
И в этой борьбе изнываешь.
В минуту погибели крайней твоей
Детей твоих дух пробуждался,
Старались свободу найти от цепей -
И ум их тобой восхищался.
Но дела вести до конца не могли
И вновь начинались раздоры...
Врагам твоим снова они помогли
И вновь появлялись кондоры.
Кондоры - враги, разрывали тебя,
И дети врагами являлись,
Немногие, верно до гроба любя,
Течению волн покорялись.
Но в этих немногих вся сила твоя -
Они втихомолку старались,
И в годину бедствий, родная моя,
Враги твои вновь изгонялись -
Опять начинались раздоры, борьба,
Враги твои снова являлись.
Такая, родная, твоя уж судьба -
Судьбе мы всегда покорялись".
Студент природничого відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету Володимир Вернадський, виявляючи широту, різнобічність, багатогранність наукових і учбових інтересів, водночас брав участь у студентському русі, у студентських сходках, був обраний головою об'єднаних земляцтв університету. У 1886 році він разом з кількома випускниками університету об'єднався в дружній союз, який назвали "братством".
Назва "Братство" виникла з ініціативи Вернадського, очевидно, по аналогії з братствами, які існували в ХVІ-ХVII століттях в українських містах. Вони розвивали національну культуру, освіту, захищали її від іноземного впливу. Можливо, джерелом для такої назви стала драматична історія таємного антицарського і антикріпосницького товариства, що існувало у Києві в другій чверті ХГХ ст.- "Кирило-Мефодіївського братства", членом якого разом з Тарасом Шевченком був дядько матері Володимира Вернадського - Микола Гулак.
Вернадський і решта братчиків (понад 10 чоловік) не створили статуту, неточно визначили програму, їх об'єднало невдоволення існуючим суспільним ладом, гнітом самодержавства. Але вони бажали ненасильственої зміни громадського життя. Особисто кожен з них займався наукою в поєднанні з служінням народу.
Крім професійної діяльності, члени братства займалися просвітництвом, організовували народні бібліотеки, працювали в Комітеті грамотності, вивчали і розповсюджували народну літературу, брали найактивнішу і плідну участь в кампанії допомоги голодуючим селянам (1891-1892 рр.).
Отже, пошуки наукової істини цією незвичайною духовною спільністю поєднувалися з пошуками соціальної справедливості, створення умов для проявів особистості. З цього невеликого кола людей вийшли відомі вчені, професори, академіки.
Їх дружній союз, у назві якого відбилися традиції визвольних ідей і змагань українського народу, і який пережив багатьох його членів, вони пронесли через усе життя. Ідеї братства, зокрема, наступність у розвитку культури, рятування пам'яток архітектури, вивчення культурної спадщини своєї Вітчизни - залишилися в них і після революції 1917 року.
В життя і наукову творчість В. Вернадського назавжди ввійшла полтавська земля. Закінчивши Петербурзький університет, він розпочав свою наукову діяльність на Полтавщині. У 1890 році у складі земської ґрунтознавчої експедиції Вернадський вивчав грунти Кременчуцького і Полтавського повітів. Керував експедицією засновник наукової школи ґрунтознавства в Росії, професор Петербурзького університету, вчитель і наставник Вернадського - Василь Докучаєв. У цій першій експедиції виявилися притаманні особистості Вернадського комплексність і багатогранність наукових інтересів. Крім вивчення грунтів, він зацікавився питаннями геологічної будови місцевості, а також наніс на карту не тільки ті точки, звідки були взяті зразки грунту, а й усі стародавні могили-кургани, яких так багато розкидано в козацьких степах і, так звані, "кам'яні баби", що стояли на деяких з них, тобто старовинні скульптури різних епох - бронзового періоду, скіфських часів і періоду кочів'я печенізьких і половецьких племен, а також інші археологічні пам'ятки. Молодий вчений розкопав і вивчив палеолітичну стоянку недалеко від містечка Гонці, написав статтю. Докучаев визнав дуже важливими ці археологічні пошуки і сказав, що "коли б він знав про це раніше, то зробив би обов'язковим для всіх, хто працював".
Разом з іншими членами експедиції Вернадський взяв участь у складанні під керівництвом Докучаєва першої в Росії 10-верстової карти грунтів Полтавської губернії. Робота Вернадського була опублікована у 1892 році. Докучаєв використав ці результати у своїй книзі "Паши степи прежде й теперь".
Дивовижно, що в ті далекі роки, коли проблеми екології ще не привертали особливої уваги, Вернадський з тривогою писав про спустошення рослинного світу, про винищення тварин взагалі на планеті, зокрема на Полтавщині, вже в кінці минулого століття.
Він писав у листах до дружини: "Нема тиші і нема могутності природних сил, які ще недавно були у степу, які ми знаємо за попередніми описами і можемо відновити на основі небагатьох уцілілих куточків давнішнього світу. Я не раз згадував один із кращих стислих описів степу, який дає Міцкевич(* Вернадський мав на увазі вірш польського поета Адама Міцкевича "Аккерманські степи"). Порівнював з теперішнім степом, обчищеним, пустельним, гладким. У балках нема лісів, трави не ростуть густо, всюди тягнуться поля, а в інших місцях - піски, солончаки. Колишні жителі степів знищені; заплави Дніпра стоять пустельні: життя дрібнішає на нашій планеті діяльністю людини... все більш велике, більш сильне зникає і губиться безповоротно і нещадно. Цей процес іде повсюди".
Водночас учений, у якого могутнє наукове мислення поєднувалося з високим поетичним хистом і розвинутим почуттям митця, захоплювався красою полтавського степу. "Але інколи степ і тепер гарний. Гарний він вранці, коли усі предмети дають дивні тіні, коли сонячні промені немов би торкаються кінця видимого простору. Тоді пробуджується життя... Адже у цьому житті є краса, є вона у формі, барвах - є вона і у своєму власному ходові, у вічному змінюванні".
Судячи по листах до дружини саме в 1890-1891 рр. на Полтавщині у нього зароджувалися ідеї, які потім лягли в основу концепції про роль живих організмів у походженні і розвитку ґрунтового покрову.
У наступні роки Вернадський як викладач, а згодом - професор Московського університету провів геолого-мінералогічні експедиції на Полтавщині. Влітку 1901 р. було зроблено кілька виїздів по району Полтави, Кременчука, Лубен. За завданням Полтавського губернського земства Вернадський вивчав будову Ісачківського горба, розташованого на річковій долині при злитті притоків Дніпра - Сули, Удая і Сулиці. В травні 1904 року Вернадський зі студентами зробив екскурсію по Полтавській і Житомирській губерніях.
Вернадський стояв біля самих джерел Полтавського історико-краєзнавчого музею, заснованого земством за ініціативою Докучаева у 1891 році, який передав щойно створеному музею 4 тисячі зразків грунту, 500 зразків гірських порід, 800 аркушів гербарію, а Вернадський - археологічну карту з позначками могил і кілька кам'яних баб та рукопис статті про розкопки і вивчення Гонцовської палеолітичної стоянки. Кожного приїзду до Полтави Вернадський плідно працював у музеї і поповнював його мінералогічними і геологічними експонатами, зібраними під час екскурсій.
В архіві Вернадського, що зберігається в Москві у сховищах Академії наук, є багато документів, пов'язаних з Полтавським музеєм: довідки, помітки, описи, програми, плани і звіти про діяльність музею тощо. Вчений надсилав до музею свої роботи, зокрема "Про завдання організації прикладної наукової роботи Академії наук СРСР (1928). Ці матеріали з архіву Вернадського можуть бути джерелом у вивченні історії Полтавського краєзнавчого музею, в них є відомості, яких немає в інших архівах. У 1927 році Вернадський намагався допомогти музеєві у драматичний період його історії.
Полтавський краєзнавчо-історичний музей своїми багатющими колекціями і вдалим розміщенням експонатів, особливо етнографічних, посідав одне з перших місць в нашій країні і перевершував ряд західноєвропейських музеїв. У перші роки Радянської влади музей пережив період блискучого розквіту. Але в середині 20-х років його вирішили перетворити з наукового в "загальноосвітній, соціальний". Загинуло багато експонатів під час їх перенесення, переміщення; етнографічні матеріали були звалені в одну купу, розмонтовувалися колекції. Мали намір частину їх роздати іншим музеям і школам. На чолі музею були поставлені неосвічені, некваліфіковані люди. Музей припинив видавати наукові праці і вибув з ряду наукових установ. Ненормальний стан Полтавського музею був темою обговорення двох краєзнавчих з'їздів - у Москві та Харкові - і викликав занепокоєння вченого світу Росії та України.
Вернадський вживав енергійних заходів, щоб врятувати музей. До цієї роботи він хотів залучити Академію наук СРСР і Академію наук УРСР. Він звернувся до Агатангела Кримського як до неодмінного секретаря Академії наук УРСР і свого близького друга: "Пишу кілька слів, щоб просити Вас допомогти науковому існуванню Полтавського музею. Що може зробити Українська Академія? Чи можна допомогти як-небудь виступом звідси?" "Це найцінніше зібрання на Україні,- запевняв Вернадський.- Зібрання музею, окрім місцевого значення, має і величезне загальне значення, зокрема зібрання палеолітичних знахідок - частини колишньої Лубенської колекції Скаржинських і нових розкопок". Він попереджав, "що усе може загинути - і безповоротно - не через злий намір, а через невігластво".
Наприкінці 30-х років у Вернадського виникла думка опублікувати свою археологічну роботу молодих років про Гонцівську стоянку. У 1939 році він просив Полтавський музей дати для зняття копії рукописів статті та інших поміток, які він свого часу віддав музею. Він намагався розшукати, щоправда, марно, свою археологічну карту. За деякими відомостями карта була вивезена за кордон.
Слід відзначити, що Вернадський, працюючи у Москві і Петербурзі, виїжджаючи майже щороку за кордон у наукові відрядження, протягом майже 30 років, з 1889 року незмінне проводив хоча б частину літа з родиною в Полтаві, а з 1913 року - на дачі біля Шишаків у Полтавській губернії. Природа Полтавщини завжди чарувала вченого. Він писав у своїх спогадах: "Влітку (1889-1918 рр.), за винятком майже Щорічних поїздок за кордон і польової роботи з мінералогії, ми жили в Полтаві і Полтавській губернії, де жили батьки моєї дружини і де в мене був маленький хутірець на Пслі біля Шишак".
Поселились Вернадські в Шишаках у 1913 році, спочатку наймали дачу, згодом, у травні цього ж року, купили поруч ділянку землі на лівому березі річки Псла, на так званій Бутовій горі, і почали спорудження будинку. Це була дуже мальовнича місцевість: з високого берега відкривався краєвид на ліс, зелені луки, стрімкі урвища із сліпучим білим піском, глибоку річку з чистою водою; проглядалися Великі Сорочинці, що знаходились у 25 верстах. Будинок споруджувався жителем села Шишаки Яковом Сердюком у староукраїнському стилі за проектом видатного українського архітектора Василя Кричевського, у півтора поверхи з закрученими дерев'яними колонами - ідея дружини Вернадського.
Влітку 1914 р. Вернадські в'їхали в дім, хоча будівництво не було завершено. Будинок мав 11 кімнат: три - внизу, сім - на головному поверсі, одна - в мезоніні.
Поблизу дачі знаходились природні могили, які в Шишаках звалися "кобилами". Праворуч від будинку, ближче до річки, стояла могила, поросла травою і мала назву "Бутова кобила". Володимир Вернадський говорив, що ця цілина - рідкість і флористична цінність.
На дачі Вернадських завжди було людно. Приїздили пожити друзі - відомі вчені із Москви і Петербурга з сім'ями. Відвідував Шишаки і видатний письменник Володимир Короленко - троюрідний брат ученого. У Шишаках, як завжди, Володимир Вернадський багато працював. Особливо творче піднесення він пережив влітку 1916 і 1917 років. Перебування у Шишаках влітку 1917 р. було півторамісячним періодом інтенсивної творчої праці на лоні полтавської природи. За свідченням вченого, саме на Полтавщині почали складатися у нього в систему ідеї двох нових наук - геохімії і біогеохімії, а також вчення про живу речовину, творцем яких був Вернадський.
"У Шишаках на Кобилі,- писав Вернадський,- в лісі, як і в минулому році, я працював з великим піднесенням. Я хотів цим часом скористатися, щоб спокійно накидати думки, що склалися в мене про біогеохімію і геохімію. Я з'ясував для себе основні поняття біогеохімії, різку відмінність біосфери від інших оболонок Землі, основне значення в ній розмноження живої речовини.
Я розпочав писати з великим натхненням, з широким планом викладу". Йдеться про книгу, яка оповідала про роль живих істот у теологічній історії Землі. Пізніше цій книжці буде дана назва "Жива речовина" - ("Живое вещество"), а писати він продовжив її у Полтаві, Києві, Криму, Петрограді.
Вернадський повідомляв дружині 19, 21 липня 1917 р.:
"Гуляю, броджу, дуже багато думаю і читаю. Зараз головною роботою є накреслення давніх моїх роздумів і думок про живу речовину з геохімічної точки зору. Мені хочеться зв'язно викласти - скільки зможу без книг, виписок (залишив у Петрограді) і підрахунків - мої думки. Над ними думаю і до них повертаюся десятки років. Викладаю так, що подальша обробка може піти прямо і точно. Зараз вже написав більше 40 сторінок, і, думаю, перед від'їздом закінчу. Безсумнівно, тут у мене багато нового і багато дещо нового відкривається при обробці; підходжу до нових завдань і питань.
Так чи інакше, я ясно відчуваю, що треба було це зробити, оскільки це результат усієї моєї давньої наукової роботи.
Я все ж таки думаю, що я недаремно систематично накидаю свою роботу - ясно, - що коли я її остаточно оброблю і закінчу - буде книга".
Після від'їзду до Петрограду і кількамісячного перебування там з кінця 1917 р. до середини 1918 р. Вернадський знову живе у Полтаві. У складній, важкій і тривожній обстановці громадянської війни він віддає всі сили науці, інтенсивному дослідженню біогеохімічних проблем, написанню книги про живу речовину.
Напружену творчу роботу Вернадський поєднував з дослідженнями на полтавському дослідницькому полі та з науково-організаційною і науково-популяризаторською діяльністю. У Полтаві він заснував Товариство любителів природи, розробив програму Товариства.
Треба, взагалі, відзначити, що Вернадський науково-творчу і науково-організаційну роботу поєднував з науково-громадською, просвітницькою працею. Вченого обрали дійсним і почесним членом багатьох наукових і громадських товариств, зокрема й українських: Українського наукового товариства (Київ), Полтавського товариства "Просвіта", Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (Львів), Товариства дослідних наук при Харківському університеті, Волинського наукового товариства. Він був членом "Комітету по упорядкуванні Шевченківських свят у Москві". Цей Комітет організував до 50-річчя з дня смерті Тараса Шевченка в 1911 р. у Москві виставку мистецьких робіт Кобзаря і урочистий вечір, присвячений його пам'яті.
Володимир Вернадський дуже любив Київ. За все своє життя він кілька разів відвідував місто, а у 1918-1919 роках жив і працював у Києві, що було періодом створення і першого року діяльності Академії наук Української РСР. Вернадський відіграв провідну роль в організації Української Академії наук і був її першим президентом.
Його справедливо називають найбільшим організатором науки нашого часу. Вернадський виявив і проаналізував провідні тенденції розвитку науки, на багато десятиріч вперед визначив найбільш перспективні форми наукової діяльності, а головне - вказав шляхи дальших пошуків. Водночас він був організатором осередків наукової творчості. Його науково-організаторська діяльність особливо активно розвинулась протягом 1918-1941 років, він був ініціатором і - в більшості - керівником понад 20 наукових установ різного типу, які перетворилися у великі дослідницькі центри світового масштабу.
Особливо яскраво науково-організаційний талант Вернадського проявився в період заснування Української Академії наук, яку він створював у складних умовах громадянської війни.
Вернадський очолив Комісію по створенню Української Академії наук. Комісію по вищих наукових закладах і Тимчасовий комітет по заснуванню Бібліотеки при Академії наук у Києві. (Тепер Центральна наукова бібліотека Академії наук України імені В.І. Вернадського).
Поставивши собі за мету об'єднати наукові сили навколо майбутньої Академії наук, Вернадський залучив до роботи комісії визначних українських і російських вчених з різних спеціальностей, котрих він знав по науковій і громадській роботі, передусім професорів Київського та Харківського університетів і Київського політехнічного інституту.
Погоджуючись взяти на себе виконання такого відповідального і складного завдання, "я був дуже захоплений можливістю створення Української Академії наук",- згадував він. Вернадський виходив з принципових переконань. У листі до А. Кримського, в якому він запрошував вченого взяти участь у створенні Української Академії наук, Вернадський писав: "Особисто я вважаю важливою цю установу з точки зору українського відродження, що, як Ви знаєте, завжди було мені дороге, і з точки зору загальнолюдської - створення такого великого науково-дослідницького центру".
Статут Української Академії наук був здобутком великої групи вчених. Однак Вернадському належить головна і керівна роль у створенні його проекту. Міцною теоретичною основою новоствореної Української Академії наук стали сформульовані Вернадським патріотичні, загальнолюдські і гуманістичні ідейні принципи, втілені в статуті. Ці положення про завдання, напрямок роботи та структуру Академії наук України - першої із національних академій нашої країни, визначені Вернадським, стали основоположними для всіх республіканських академій СРСР.
У своїй програмній промові на першому засіданні Комісії по створенню Української Академії наук 9 липня 1918 року Вернадський визначив характер, завдання і місце цього майбутнього найвищого наукового центру України в житті українського народу і світовій науці: "Засновуючи Українську Академію наук, ми повинні рахуватись з тим, що її робота, яка стоїть на визначеному рівні, крім світового значення повинна задовольняти важливі національні, державні і локальні життєві вимоги.
Національна вага нової Академії наук полягає в тому, що вона повинна сприяти росту української національної самосвідомості і української культури шляхом широкого і глибокого, вдумливого наукового вивчення минулого і сучасного українського народу та його сусідів, природи зайнятої ними країни в усіх її безмежних проявах. Центру такої роботи, достатньо потужного, на Україні немає. Чим ширше, свобідніше, глибше буде поставлене в Академії наук це вивчення, тим збільшуватиметься її національна вага. Крім цього, національну вагу вона буде мати і тому, що буде представником української нації у світовому союзі академій і що завдяки своїй вільній і широкій організації, вона буде розвивати вільну організовану наукову роботу на Україні у всіх її проявах, буде знаходитись у тісному зв'язку з вченими України, з усіх сил буде підтримувати, розвивати і захищати наукову працю і наукових працівників України.
Державна вага академії твориться тим її впливом, який вона буде мати на піднесення виробничих сил країни і людини на Україні. Перед нами стоїть велике і складне завдання, яке вимагає напруження усіх наших духовних і фізичних сил,- потрібно знайти вихід з великих складностей життя, яке створила війна...
І нарешті, значення академії наук окреслюється її зв'язком з місцевим життям, її проникненням у щоденний побут населення. Необхідно, щоб майбутня академія була тісно пов'язана з загальними питаннями щоденного життя, його потребами у широкому розумінні слова, щоб її значення було зрозуміле для населення всієї України. Цей бік життя академії, на мій погляд, має превелике значення. Вона у своїй діяльності повинна відгукнутися на всі нестатки і потреби населення, які вимагають наукової допомоги і наукового обладнання. Пульс її життя повинен битись разом з духовними і матеріальними запитами населення, оскільки цим запитам може прийти з допомогою наукове значення і наукова думка."
27 листопада 1918 року відбулося перше Спільне зібрання Української Академії наук, на якому Вернадський був вибраний одноголосне закритим голосуванням Президентом - головою Української Академії наук.
Вернадський протягом усього життя зберігав незмінний інтерес до діяльності виплеканої ним Української Академії наук, період створення і становлення якої лишив особливий незабутній слід у його душі й пам'яті.
"Для мене і Україна, і Київ, і Українська Академія, - писав він А. Кримському у своїх листах, - дорогі і близькі, залишилися з моєю старою особистістю". "Мені страшенно дорогі і дуже хочеться бачити ближче і конкретніше і Академію, і Бібліотеку. Я так радію їхньому зростанню і так вірю в їхнє велике призначення, і мені так дорога Академія".
До кінця життя академік Вернадський, будучи членом Академії наук УРСР, вважав своїм обов'язком інформувати українських академіків про результати своїх досліджень, надсилав до Києва свої роботи з Петрограда, а потім з Парижа, Праги, Москви, просив направляти йому академічні видання, прагнучи завжди бути в курсі наукових досягнень Української Академії наук.
Паралельно з науково-організаційною роботою Володимир Вернадський увесь період перебування у Києві працював над рукописом початої ще в 1916-1917 роках у Шишаках на Полтавщині монографії про "Живу речовину в історії земної кори". Ідеї, що розроблялись у книжці, стали фундаментом створеної ним нової науки - біогеохімії.
Вернадський не тільки писав книгу, а й організував експериментальні дослідження живої речовини, створивши таким чином у Києві першу в світі біогеохімічну лабораторію. "Я негайно почав створювати,- згадував вчений, - експериментальну базу з геохімії і біогеохімії, над якою після приїзду до Києва я увесь час неухильно працював". Пізніше В. Вернадський зауважував, що почавши у Києві, в Українській Академії наук науково-творчу й експериментальну роботу з біогеохімії, зокрема живої речовини, він її провадив усе життя. "З цього часу, де б я не перебував і за яких умов, іноді дуже тяжких, мені б не доводилося жити, я безперервно працював, роздумував над питаннями геохімії і біогеохімії, працюю я і досі".
У Києві Вернадський прочитав у 1918 р. курс із геохімії у Київському університеті, організував перші експериментальні роботи з вивчення живої речовини, заклавши першу в світі біогеохімічну лабораторію.
Влітку 1919 року Вернадський також працював на Старосільській (Дніпровській) біологічній станції, - за 19 кілометрів від Києва. Він провадив тут спостереження над природними явищами, писав майбутню класичну працю "Нариси геохімії" і повністю написав велику статтю "Участь живої речовини у створенні грунтів". У цій праці академік висловив і розробив ідеї, котрі на багато десятиліть випередили тогочасну світову науку і дотепер актуальні. Стаття довгий час залишалась невідомою науці і вперше була опублікована в 1984 році в книжці "В. І. Вернадський. Життя і діяльність на Україні", що вийшла у Києві.
Учень і друг Володимира Вернадського Микола Холодний, академік Академії наук Української РСР, розповідав у своїх спогадах: "Жили тісною і дружною родиною, вели спільне господарство. Володимир Іванович мужньо терпів з нами усі злигодні, викликані громадянською війною на Україні, мирився з незручностями життя і роботи на біологічній станції. Володимир Іванович траплялося писав, влаштувавшись просто неба у лісі, де розмістилась біологічна станція, і не звертав уваги на комарів та мурах. Усі, хто знав ученого, згадують його простоту, невибагливість до побутових умов і титанічну працездатність".
Висловлювання Миколи Холодного передають оцінку Володимира Вернадського, вченого і людини, в період його перебування у Києві, всією київською українською науковою громадськістю. "За короткий час перебування Вернадського на Старосільській станції її співробітники добре пізнали і полюбили цього чудового вченого і чарівну людину. Він був істинним натуралістом, що неухильно прагнув створити з численних, але фрагментарних відомостей, які має у своєму розпорядженні сучасна наука, струнку і по можливості повну картину величезного і багатогранного життя Космосу. Знак високої шляхетності, кришталевої моральної чистоти, відданості кращим ідеалам прогресивної частини людства відчувалась у всій його істоті. Йому було притаманне глибоко оптимістичне дружелюбне ставлення до людей... Схильність бачити у кожній новій людині насамперед її гарні сторони, бажання підкреслити ці кращі цінні риси і спрямувати увагу самого власника цих рис на їх посилення і розвиток".
У 1922 році вчений, на запрошення Сорбонни відряджений Російською Академією наук до Франції для читання лекції з геохімії, зробив у Паризькій Академії наук доповідь про експериментальні роботи, що були проведені в Україні, у Києві. Вчений підсумовував, що це був перший виступ Української Академії наук на міжнародній академічній арені.
Повернувшись з-за кордону, Вернадський зберіг свій незмінний інтерес до розвитку науки і культури в Україні, виявляючи також постійне зацікавлення усіма аспектами життя українського народу. Він регулярно читав українські газети і журнали, став членом Ленінградського товариства дослідників української історії, літератури та мови. В листах він неодноразово висловлював своє велике бажання знову побувати в Києві. "Дорогий мені Київ, і київські наукові Центри всі мені близькі", "Страшенно хотілось мені потрапити до Києва", "Дуже хотілось побувати у дорогому мені Києві", "Дуже мрію побувати у Києві, з яким у мене пов'язано стільки дорогих споминів і де стільки близьких мені людей".
Така нагода трапилася восени 1926 року, коли у Києві з 30 вересня по 6 жовтня відбувався Другий загальносоюзний геологічний з'їзд. Вернадського одноголосне обрали головою з'їзду. У Києві було створене постійне бюро із скликання геологічних з'їздів у складі шести осіб, куди входив і Вернадський. Тут, у Києві, збираючи матеріали київського з'їзду як голова, він водночас почав підготовку до майбутнього з'їзду, який передбачалось провести 1928 року в Ташкенті.
У 1928 році Володимир Вернадський знову приїхав до Києва як академік Української Академії наук для обрання її нового президента Д. Заболотного. Члени ради Української Академії наук - 33 академіки - обрали В. Вернадського головою цього засідання.
А наприкінці літа 1928 року - з 16 по 25 серпня - В. Вернадський знову завітав до Києва. Моторним човном по Дніпру він дістався до Старосільської біологічної станції, де за домовленістю з Українською Академією наук працювала виїзна група співробітників, керованою ним. Біогеохімічної лабораторії з Ленінграда. Вчений оселився в будиночку лісника і брав участь у наукових дослідженнях.
Весною 1939 року відбулась остання зустріч В. Вернадського з Києвом. Академія наук Української РСР запросила його взяти участь у наукових конфереіщіях - із порівняла ної фізіології та вивчення пегматитів і рідких елементів УРСР.
"Засідання з пегматитів було цікаве. Але особливо запам'яталися зустрічі з друзями і Києвом. Мене вразив Київ своєю красою і тим, що при спорудженні нових будинків, особливо у Липках, озеленення охороняється і збільшується. Були у Лаврі, що перетворена у музей".
Повернувшись до Москви, Володимир Вернадський писав Агатангелу Кримському 12 вересня 1939 року: "Дуже радий, що побував у Києві. Так чи так з ним пов'язаний дорогий для мене період мого життя. Зовсім інше, коли побачиш своїми очима і своїм єством, а не тільки почуєш чи прочитаєш".
У лютому 1941 року 78-річний В. Вернадський у листі до Євгена Бурксера ділиться мріями - побувати ще раз у Києві, провести біогеохімічні дослідження. "Дуже спокусливо було б для мене побувати у Києві і підняти питання про відновлення в Українській Академії роботи по біогеохімії, яка була розпочата при її зародженні, результати якої надруковані у виданнях Паризької Академії наук. Однак, думаю, що це тільки мрії. Все-таки я не досягнув більш або менш стійкої рівноваги і не наважусь у березні приїхати до Києва".
Володимир Вернадський контактував в багатьма українськими діячами науки та культури. Листування з ними займає поважне місце в його об'ємному епістолярі (щось понад три тисячі кореспондентів). З деякими з них він підтримував тісні довготривалі дружні стосунки.
Велика дружба зв'язувала Володимира Вернадського з Михайлом Драгомановим - українським публіцистом, істориком, літературознавцем, економістом, філософом і громадським діячем, борцем проти царизму, політемігрантом.
Ще у гімназичні роки ознайомився Володимир Вернадський з творами Михайла Драгоманова. їх привозив з-за кордону його батько. Вернадський писав у своїх мемуарах 1943 року: "Між іншим, тут я вперше ближче познайомився з творами М. П. Драгоманова (1841-1895) і з закордонною літературою, яку він і Подолинський видавали за кордоном, між іншим, прочитав грубі томи "Громади".
Уже після смерті батька в 1888 р. в Парижі я близько зійшовся з М. П. Драгомановим. Оскільки я знав його літературу, то ми дуже швидко зблизились. До його несподіваної ранньої смерті я стежив за його закордонною літературою, одержував його видання, завдяки йому брав участь у вшануванні Павлика, був членом Товариства Шевченка у Львові - свого роду Української Академії". Завдяки Драгоманову відбулося знайомство Вернадського не лише з українським письменником Михайлом Павликом, діячем демократичного напрямку, а й з великим українським поетом і вченим, демократом Іваном Франком. У 1894 році М. Драгоманов, який збирався з дружиною їхати до Парижа, дізнавшись, що туди іде В. Вернадський, писав йому з Софії, що він радіє можливій зустрічі і що, оскільки Вернадський їде через Львів, то він хотів би познайомити його зі своїми "галицькими приятелями" - Іваном Франком та Михайлом Павликом. Драгоманов дав адреси й просив їх відвідати.
Вернадський називав Драгоманова "великою людиною, істориком побуту і народних мас", а його праці кваліфікував як видатні.
Особливе місце в житті, науковій і науково-організаційній діяльності Володимира Вернадського посідала багаторічна дружба і спільна робота по створенню Української Академії наук з академіком Агатангелом Кримським.
Восени 1904 року на квартирі професора Московського університету Володимира Вернадського зібралися організатори Товариства сприяння успіхам дослідних наук і їх практичному застосуванню. Від Лазаревського інституту східних мов був присутнім професор Агатангел Кримський. Після наради, коли всі розходилися, господар запропонував Кримському залишитися й запросив пообідати з його сім'єю.
Вернадський і Кримський були членами Академічного союзу, вони там і познайомилися того ж року. Професор Лазаревського інституту привернув увагу професора Московського університету як земляк, родом з України.
У розмові за обідом згадували Драгоманова.
Михайло Драгоманов був добрий знайомий також і Кримського. Він відіграв велику роль у спрямуванні юного Агатангела на шлях вірного служіння народові. Кримський називав Драгоманова "незабутнім вчителем", а про його кончину схвильовано і сумно сказав: "Після Тарасової смерті Україна ще не зазнала такої великої втрати". Кримський написав розвідку про Драгоманова, де розкрив його заслуги у галузі української етнографії.
Висока оцінка особистості і творчості Драгоманова Вернадським та Кримським стала імпульсом до їх порозуміння. У листі 7 листопада 1937 року до Вернадського Кримський повідомляв, згадуючи про їхні зустрічі понад 30 років тому: "Ми розговорилися, Ви згадали про Драгоманова. Так і встановилися наші близькі стосунки".
Справді, з часом знайомство Вернадського і Кримського набуло дружнього характеру. Кримський, хоч і зрідка, а навідував Вернадського. На знак щирої дружби і вдячності 1908 року він у другому виданні своєї поетичної збірки "Пальмове гілля. Екзотичні поезії", частина 2, що вийшла у Москві, надрукував посвяту: "Найдорожчому моєму приятелеві і найкращій людині, яку я коли знав, академікові Володимиру Івановичу Вернадському присвячую сю книжечку своїх віршів".
А 9 серпня 1911 року Кримський напише Вернадському:
"У моєму житті зустріч з Вами становить велику важливу смугу. Для Вас моє знайомство було лише епізодом, для мене - суттєвим відрізком життя...
З першого ж моменту Ваша особистість вразила мене, вразила в багатьох відношеннях... Головним чином, на мене вплинула Ваша гармонійність: і чудовий вчений, і людина з чутливим громадським принципом, і спеціаліст, і широкий філософ; не тільки сповідник відомих ідей, але й практичний, послідовний виконавець їх у житті. Я зустрів від Вас і від Вашої чистої благородної сім'ї співчутливе ставлення, став для Вас своїм і дуже цінував це. В останні два роки я навмисно старався не дуже часто бувати у Вас (до того я вважав за потрібне не обтяжувати Вас своєю особою). Для мене було досить і тих нечастих відвідин, які я Вам робив, щоб відчути себе підбадьореним, ожити і повірити в людей".
Напевно, Кримський применшував свою роль у житті Вернадського, який у своїй "Хронології" (замітках і записах) занотував, що у 1904 році відбулося "знайомство з Кримським", а у 1910-му - "зближення з Кримським".
Вернадський надзвичайно високо цінував Кримського. Тому, коли у 1918-1919 роках очолив організації Української Академії наук, вважав конче необхідним залучити його до роботи.
"У Київському університеті, - розповідав у "Спогадах" 1943 року Вернадський, - з-поміж професорів не було осіб, котрі були б видатними дослідниками в галузі мови, літератури, історії України. А без участі таких людей не можна було виробити Статут Української Академії наук. Треба було шукати таких людей в іншому місці. Звернулись... до професора Лазаревського інституту в Москві А. Ю. Кримського, великого вченого-орієнталіста, учня академіка Ф. Є. Корша. Кримський був не тільки орієнталістом, а й великим дослідником у галузі історії та граматики української мови, був видатним українським поетом і людиною колосальної ерудиції".
І далі Вернадський визначає одну з найвищих спільних цінностей їхнього духовного світу, що єднала ці дві великі особистості,- "І любов до України єднала нас".
Дружба Вернадського і Кримського зумовлювалася певною мірою і ще однією спільною для них особливістю. Подібно до Кримського, який поєднував у своїй особі і вченого, і поета, Вернадський був втіленням і наукового, і художнього мислення. У нього була певна єдність з ученими-мислителями-митцями. Його могутній синтетичний розум, здатний до найвищих узагальнень, щасливо поєднувався з глибоким емоційним, по суті, мистецьким сприйняттям явищ природи і життя. У процесі наукової творчості він відчував натхнення, прозріння, притаманні митцям. Учений міг мислити образами.
Палким і безмежним було бажання Вернадського саме з Кримським створити найвищий науковий центр на. Україні - Українську Академію наук. Один за одним надсилав він листи до Москви та Звенигородки - рідного міста Кримського. "Я взяв на себе керівництво у Комісії по створенню Української Академії наук та Комісії по вищим учбовим закладам і науковим товариствам та Комітеті по заснуванню Бібліотеки при Академії наук у Києві. Знаючи Ваші глибокі знання та інтерес до цих питань, я насмілююсь просити Вас до участі в роботі однієї з Комісій. Чекаю на Вас дуже, позаяк упевнений, що, незважаючи на часткові неминучі розходження, взагалі порозуміємося й буду дуже радий попрацювати у цей складний і важкий момент з такою близькою й дорогою мені людиною, як Ви...
... Дуже прошу не відмовитися, відповісти мені скоріше, і я сподіваюсь, ми будемо разом працювати над справою, що Вам також дорога, як і мені... Приїздіть же і будемо разом працювати. Скоріше приїжджайте. Я увесь час відчуваю Вашу відсутність. Як же Вам не бути у такий момент. Приїздіть негайно... Ну, до скорого побачення у Києві, дорогий друже. Ваш завжди В. Вернадський".
Вернадський особисто займався організацією переїзду Кримського з Москви, добився для нього окремого вагона і провожатого, оскільки Кримський погоджувався їхати до Києва назавжди тільки зі своєю великою бібліотекою, укомплектованою східною та українською літературою, яку він мав намір передати в дар майбутній Українській Академії наук, що і було згодом здійснено. Тепер бібліотека А. Ю. Кримського та його архів становлять одне з найцінніших зібрань Центральної наукової бібліотеки імені В. І. Вернадського Академії наук України.
Активно й ініціативно працював в обох комісіях і комітеті Кримський у діловій злагоді з Вернадським. На першому засіданні спільного зібрання академіків, що стало вищим керівним органом Української Академії наук, її головою-президентом було обрано В. Вернадського, а її незмінним секретарем А. Кримського.
Незмінний секретар Української АН А. Кримський був поряд з В. Вернадським, коли голова-президент активно та ініціативно брав участь в охороні пам'яток природи, історії, культури. Так, завдяки їхній діяльності була збережена київська колекція лускокрилих, яка вважалася "однією з кращих на континенті Європа", а також видатна історична та архітектурна пам'ятка XVIII століття - будинок Києво-Могилянської академії.
Кримський підтримав гаряче піклування Вернадського і про долю найціннішого книжкового і рукописного зібрання' колишньої Київської духовної академії, основу якої становила бібліотека XVII-ХУЛІ століть славнозвісної Києво-Могилянської академії, зокрема її рукописні навчальні курси, що мають велике наукове значення - з філософії, піїтики, риторики, психології, математики та інших дисциплін.
Все життя тривало листування друзів. Вернадський писав Кримському з різних міст нашої країни та з-за кордону. Слід зазначити, що листи із Сімферополя, а пізніше й з Петрограда, і Парижа, написані Вернадським українською мовою.
Лист від 23 квітня 1921 року:
"Пишіть по-українськи, бо тут я можу чути українську мову тільки від моєї дочки (вона тепер студентка Військово-медичної Академії) та часом рідко від кого-небудь із українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського Наукового Товариства, де я був обраний головою - але вона розпалась, бо всі роз'їхались. Досилайте до мене усі видання Академії, Бібліотеки, наукового товариства. Як стоїть діло з комісією по "поліпшенню" Української Академії Наук? І як це складається в українській історії, що свої - бог зна з яких мет псують і нівечать найважнійші свої інституції".
Пізніше ще один з листів Володимир Вернадський закінчував такими словами: "Пишу Вам по-російськи, так як боюсь писати по-українськи Вам, такому великому знавцеві дорогої і мені української мови. Нароблю помилок, і Ви це відзначите. Ніночка (дочка) моя вийшла заміж за молодого археолога П. Толля, вона закінчує медичний факультет. Коли б вона була тут - вона мені поправила б моє писання".
І як обов'язковий мотив усіх листів - гаряча зацікавленість справами Української Академії наук, її бібліотекою.
Під час перебування Вернадського у Києві в 1927 році їхня зустріч з Кримським не відбулася, про що обидва дуже жалкували.
Відповідаючи на лист Кримського, Вернадський писав: "І для мене було великим жалем, що я не застав Вас у Києві й не зміг Вас побачити. Незважаючи ні на що, я згадую наші з Вами побачення у Москві і в Києві та нашу спільну роботу з хорошим почуттям. Сподіваюся, що ми ще побачимося. Тепер, коли життя кінчається і коли вдумуєшся і вростаєш в усе, що оточує, втім, зовсім інакше постають перед внутрішнім зором дрібниці життя і значні його прояви; до останніх я відношу зустрічі з людьми, з якими спілкуєшся.... Нам з Вами не раз довелося це переживати разом. Я розраховував у Києві про багато що з Вами переговорити. Хоча я зараз надзвичайно інтенсивно увійшов у царину нових пошуків зовсім в іншій галузі і підійшов до нових шляхів у великі частини Цілого, що відкрилася переді мною, де майже ніхто або ніхто не був - усі колишні інтереси у мене живі, хоча на багато Що я дивлюся тільки як живий спостерігач - спостерігаю з тривогою і не лише холодним розумом за плином подій..."
Останнє побачення Вернадського з Кримським відбулося у Києві навесні 1939 р. " До мене прийшов А. Ю. Кримський,- згадував Вернадський,- з яким здійснили велику прогулянку... З ним бачився кілька разів". В листі до нього він нагадував: "Ви мені обіцяли надіслати післяплатою старий і новий українсько-російський словник".
У січні 1941 року в СРСР відзначали 70-річчя від дня народження Агатангела Кримського. Серед 500 поздоровлень, що їх одержав ювіляр, була й телеграма українською мовою Вернадського, яка була особливо дорога для вченого. Тоді ж Вернадський написав листа: "Дорогий друже! Підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок - один-єдиний підсумок: наукова творча робота і вільна культурна діяльність за Україну і рідною мовою, які мені передав батько з дитинства. І я, виходячи з думок, що мені приємні, в обох течіях узяв найактивнішу, до певної міри провідну, участь. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами. Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, вона стоїть на першому місті, але культура українського народу рідною мовою,- і наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала, і ми з Вами обрали правильно, як це видно з наступного. Правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи - наша спільна з Вами справа. Хід історії підказав спрямувати її плин у вірне русло".
У житті і творчості В. Вернадського величезну роль відігравало мистецтво у широкому розумінні, яке, на його думку, поруч з наукою, релігією і філософією є шляхом пізнання природи, людини, Космосу. Безперечно, виникнення і формування вчення про біосферу і ноосферу було б неможливо без найглибшого проникнення Вернадського в історичний процес і усвідомлення ним усіх культурних досягнень людства. Він був обізнаний з мистецтвом і літературою усіх країн світу. Зустрічі з прекрасним супроводжували Вернадського упродовж його життя і були невіддільні від пошуків та осягання істини. Українське мистецтво і література не тільки знайшли своє місце в духовному світі Вернадського, як і українська мова, впливали на його особистість на глибинних, генетичних рівнях.
Життя Вернадського проходило, в основному, в Москві і Петербурзі (Петрограді, Ленінграді), він кілька разів об'їздив майже всю країну, чимало бував за кордоном. Оточення його було, головним чином, російськомовне. Він сам себе визначає, як "росіянина по культурі і всьому укладу життя - правда росіянина, все життя якого безперервно було пов'язано з Україною".
Ще в роки юнацтва він визнав українську мову "рідною". Прагнув вивчати її, у київський період досягнув певних успіхів, провадив засідання Спільного зібрання Української Академії наук українською мовою, деякий час писав листи українською мовою, завжди цікавився підготовкою і виданням українських словників, неодноразово просив вислати їх йому. Дуже характерним є бажання публікації його спогадів тільки українською мовою, висловлене в листі до президента Академії наук УРСР О. Богомольцем, який запропонував написати статтю про заснування Української Академії наук.
"Я с удовольствием напишу Вам воспоминания об зтом времени возможно сжато. И примусь за это в ближайшие дни. Я верю в огромную будущность и Украины и Украинской Академии наук, значение которой сейчас очень упрочилось.
Я бы хотел, чтобы моя статья была переведена на украинский язык.
Мне было бы теперь трудно написать по-украински, т. к. с 1919 года мне не приходилось говорить и писать по-украински.
Если Вы мою статью примете, я желал бы видеть ее до печати на украинском языке".
Інтерес до української літератури у Володимира Вернадського ще в дитинстві пробудив його батько, який товаришував з українськими письменниками. Влітку сім'я Вернадських гостювала у маєтку Квітки-Основ'яненка. Тоді ж батько розкрив своєму синові духовний світ великого Кобзаря, з яким був особисто знайомий.
З того часу одним із найулюбленіших поетів вченого, академіка завжди залишався Тарас Шевченко. Книжечка віршів великого Кобзаря неодмінно супроводжувала його в експедиціях.
Другого травня 1892 р. Володимир Вернадський радиі-ь Дружині: "Читав я Шевченка і дуже хочу, щоб ти прочитала в маленькому закордонному виданні (є у Георгія) його невеликий вірш "Минають дні, минають ночі" (стор. 73) - чудовий. Це найкраще, що мені доводилося читати".
1911 року він стає членом Комітету по організації ювілейного Шевченківського свята у Москві.
Вернадський усе життя збирав різні видання творів українського поета. В його Шевченкіану входили й дореволюційні, і радянські видання, а також шевченкознавча література, особливо та, що вийшла до 125-ліття з дня народження поета. Вернадський звертається до Олександра Богомольця, президента Анадемії наук Української РСР листом: "Завдяки Вашій люб'язності я отримую багато видань Української Академії наук (фізико-математичного відділу). Я дуже хотів би мати видання, пов'язані з ювілеєм Т. Шевченка - його віршами та іншими виданнями...
Сьогодні отримав перший том творів Шевченка і збірку, що йому присвячена. Дуже вдячний".
Не залишався байдужим Володимир Вернадський і до музики, у світ котрої ввійшов через українські народні пісні, завдяки своїм батькам. "Батько страшенно любив українські пісні, і моя мати їх чудово співала. Мати була дуже музикальна, з великим голосом (меццо-сопрано). Вечорами у Харкові у нашому домі вона влаштовувала хори, розкривалися вікна і лилися хороші українські пісні. На мене це дуже сильно діяло".
Дочка Вернадського розповідала: "Батько на все життя зберіг любов до української народної пісні. Бувало Яків Сердюк з іншими будівничими дачі у Шишаках під час роботи співали українських пісень. Підходив батько, вони зніяковіло замовкали. Але він умовляв їх продовжувати співати. І міг годинами слухати."
Він не раз замислювався - чому народна пісня, зокрема українська, зберігає завжди невмирущу силу, свіжість, привабливість. Вчений висловив надзвичайно глибоку думку, що виконавці кожного нового покоління виступають, з одного боку, як її скарбничі, а з другого - вносять у неї щось своє. "У народній пісні і народній казці старовина вічно юна завдяки постійній позасвідомій переробці новими поколіннями передавачів".
Україна багато важила в житті, діяльності і творчості Володимира Вернадського, займала особливе місце в його духовному світі. Водночасно і йому вона зобов'язана певною мірою піднесенням науки, культури та національним відродженням.
|
