Російське законодавство першої половини ХІХ століття про охорону пам’яток церковної старовини
У суспільно-політичне життя Росії період ХІХ – початку ХХ століть увійшов як час становлення наукового пам’яткознавства – процесу різностороннього вивчення та збереження численних старожитностей, що дійшли з минулих епох, зусиллями окремих державних інституцій та громадсько-культурних осередків. Цей процес визначальною мірою стосувався і церковних реліквій, які складають значну частину культурного надбання Росії впродовж усієї її історії. На межі ХІХ-ХХ століть керуючий Синодальним архівом, автор низки статей з питань охорони церковних старожитностей О.Львов писав: “...більшість речових і писемних пам’яток, які відносяться до історії Росії загалом й історії російської церкви зокрема, зосереджена в нас головним чином у монастирях, церквах та інших установах духовного відомства. Тут більш ніж де-небудь збереглися пам’ятки давнього російського зодчества, іконопису, стінопису, церковне начиння, зразки стародавніх російських шовкових і оксамитових тканин, вишивки та ін. На місцях збереглися ще навіть і деякі предмети суспільно-побутового життя, напр., картини, портрети, медалі, монети, гармати, пищалі, меблі і т.п. У церковних ризницях і монастирських архівах знаходяться часто дорогі і за своїм змістом, і в археографічному відношенні екземпляри давньої російської писемності. В архівах ...різних колишніх і існуючих нині установ духовного відомства лежать писемні вікові пам’ятки-документи...” [8, 1188].
Світська й духовна влада Російської імперії повною мірою усвідомлювала важливість збереження церковних реліквій для вивчення історичної минувшини. Але не менша роль відводилася їм як потужному факторові насадження канонів офіційної імперської історичної науки та російського православ’я, особливо на новоприєднаних наприкінці ХVIII – на початку ХІХ століть землях (сюди входили і Волинь, Холмщина та Підляшшя), показу особливої місії Росії в цивілізованому світі. Тому вже на початку ХІХ століття в Росії на державний рівень починає ставитися питання виявлення, взяття на облік, вивчення і збереження пам’яток церковної старовини. Цей процес зумовив потребу в розробці законодавства про охорону пам’яток, яке визначальною мірою мало стосуватися і церковних реліквій.
Початки законодавчих актів першої половини ХІХ століття стосовно церковних старожитностей пов’язані з утворенням у 1804 році при Московському університеті Товариства історії і старожитностей російських. Головне завдання цього наукового осередку полягало спочатку у вивченні і публікації давніх літописів. Археографічна спрямованість діяльності Товариства зумовила появу указу Синоду від 6 червня 1804 року. Документ став відповіддю на звернення міністра освіти з проханням видати Товариству тексти давніх літописів і хронографів, що зберігалися в багатьох установах духовного відомства, для зняття з них копій. Синод наказав при цьому, щоб єпархіальні архієреї і настоятелі, “...складаючи наявним у бібліотеках російським оригінальним літописам і хронографам реєстри, відіслали їх в те засноване при імператорському Московському університеті Історії і старожитностей російських товариство, і коли воно за тими реєстрами буде вимагати письмово якісь літописи, то при видачі їх і поверненні …в бібліотеки, рапортувати Священному Синодові... щоб ці літописи і хронографи під час пересилання їх і переписування були збережені неушкодженими...” [2, 75].
Діяльність Товариства історії і старожитностей російських у царині дослідження та публікації вітчизняних писемних пам’яток зумовила появу й указу Синоду Московській Синодальній конторі від 8 січня 1826 року. Цим законодавчим актом контора зобов’язувалася повідомити Товариство, що Синод погоджується надати йому видання двох Кирило-Білозерських рукописів, але за умови, “що якби Товариство згодилося надрукувати їх своїм коштом у приватній друкарні, то б винагородило Московську синодальну друкарню 200-ми екземплярами, а коли це право надати останній, то вона винагородить такою ж кількістю екземплярів Історичне товариство” [5, 17].
У першій половині ХІХ століття з’явилася й низка правових документів, що стосувалися впорядкування та збереження церковного і монастирського майна, у тому числі наявних пам’яток старовини. 17 квітня 1808 року вийшов адресований Синодові указ імператора Олександра І про затвердження доповіді Синоду стосовно збереження і збільшення церковних сум і про обов’язки церковних старост. Тут містилася інструкція церковним старостам, окремі параграфи якої визначали їх обов’язки щодо збереження церковного майна, спостереження за своєчасними ремонтами і добудовами. У ній, зокрема, зазначалося: “1. Староста є довіреним парафіян церкви, обраним з кола їх, довіри гідна людина, для збереження і використання церковних грошей і взагалі для збереження церковного майна. 2. Староста при вступі своєму на посаду цю перевіряє усе церковне майно згідно опису, котрий повинен бути за шнуром і печаткою консисторії чи Духовного правління... 3. На старосту покладаються купівля потрібних для церкви речей, підряди, ремонти і добудови, але здійснювати це належить йому не інакше, як за попередньою згодою священнослужителів і почесних громадян. У випадку ж значних витрат і лагодження всередині вівтаря церкви староста і священнослужителі мають просити на це благословення архіпастиря” [3, № 22971].
До 1820-х років відносяться перші загальнодержавні законодавчі акти щодо церковних архітектурних пам’яток. У червні 1825 року Олександр І, якому не сподобалася одна з відбудованих церков, зобов’язав керуючого Міністерством внутрішніх справ видати узгоджене з духовною владою розпорядження про обов’язкове представлення до Міністерства усіх планів на побудову храмів. Таке розпорядження під назвою “Про правила влаштування церков”, що містило і правила, яких слід дотримуватися при перебудові чи ремонті церковних будівель, було затверджено 9 березня 1826 року. Згідно з пунктом четвертим цього розпорядження, при потребі перебудови або ремонту церкви до Міністерства внутрішніх справ надсилалися її точний план і первісний зовнішній вигляд “з детальним означенням і описом, у чому і яким чином вирішено її виправити або змінити” [4, № 186].
Правила від 9 березня 1826 року незабаром після виходу у світ почали викликати нарікання з боку громадськості, насамперед вищих духовних осіб, які висловилися проти представлення планів і фасадів церковних будівель до Міністерства внутрішніх справ. Свою точку зору вони мотивували тим, що це розпорядження тільки затягуватиме справу будівництва нових або ремонту діючих храмів. На думку духовенства, більш зручним було б, якби усі ці питання вирішувалися безпосередньо на місцях під наглядом місцевих органів влади, відповідальних за проведення будівельних робіт. Синод погодився з наведеною аргументацією, визнавши, що “доставка планів, фасадів і кошторисів на будівництво церков з усіх місць держави в один Санкт-Петербурзький Будівельний Комітет МВС … пов’язана з більшим порівняно з попереднім уповільненням і трудністю в ході цього роду справ, і що сповільнення це стосовно перебудови та ремонту церков, що прийшли у непридатність, якщо примусить втратити одне тільки літо, може супроводжуватися небезпекою набагато більшого пошкодження і самого падіння будівлі…” [5, 126]. Для розв’язання такої ситуації Синод підготував доповідь “Про полегшуючі заходи при спорудженні, перебудові та ремонті церков”, яку подав на розгляд Миколі І. У ній пропонувалося, що під положення правил від 9 березня 1826 року підпадають тільки ті церкви, спорудження яких фінансується державним коштом. Щодо храмів, які перебувають на утриманні парафіян, то плани і фасади при здійсненні в них будівельних робіт до Міністерства внутрішніх справ не надсилаються; самі ж роботи проводяться при погодженні і під наглядом місцевих губернських архітекторів. Доповідь Синоду була схвалена царем 11 лютого 1828 року і стала черговим важливим законодавчим документом, що визначав порядок організації і здійснення діяльності, пов’язаної з будівництвом, перебудовою або ремонтом церковних будівель.
Справі збереження й охорони пам’яток церковної архітектури мали слугувати видані у 1828 році інструкції благочинним парафіяльних церков та монастирів. Від них, наприклад, вимагалося, щоб церковні і монастирські споруди дбайливо підтримувалися в належному вигляді. На церковнослужителів покладався обов’язок не допускати непотрібних добудов і перебудов, які в разі необхідності повинні проводитися лише з дозволу єпархіального архієрея [5, 279-281].
Окрім правових актів, що безпосередньо стосувалися охорони пам’яток церковної старовини, про необхідність збереження цих реліквій ішлося й у відповідних законодавчих розпорядженнях, дія яких поширювалася на всі без винятку старожитності. Таким, наприклад, був один з найвідоміших документів Росії ХІХ століття стосовно історичних старожитностей – циркуляр Міністерства внутрішніх справ від 31 грудня 1826 року “Про доставку відомостей про пам’ятки архітектури і про заборону руйнувати їх”. Він був виданий відповідно до розпорядження імператора Миколи І й адресувався цивільним губернаторам. Документ зобов’язував місцеву владу зібрати відомості про залишки давніх замків, фортець чи інших старовинних, у тому числі церковних, будівель, стан їх збереження. У ньому містилася сувора заборона руйнувати такі споруди і вимога подати міркування про можливість їх збереження за допомогою ремонтних робіт, які б не спотворили їх давніх планів і фасадів [2 ,98].
Про циркуляр від 31 грудня 1826 року керуючий Міністерством внутрішніх справ В.Ланський повідомив обер-прокурора Синоду 7 січня 1827 року. Звертаючись до вищої духовної влади, він писав: “Як давні будівлі, до збереження і оприлюднення яких відноситься вищеозначене…Государя Імператора веління, знаходяться і по відомству Священного Синоду, як ось: монастирі, церкви та інше, я вважав обов’язком повідомити про це Вашу Світлість з тим, чи не буде ласкою з боку головного Духовного Начальства дати належні підвідомчим місцям і особам розпорядження, як про заборону руйнувати ці будівлі, так і про те, щоб з боку їх надаване було сприяння для виконання наведеної Найвищої волі” [6, вип. 1, № 83].
Доповненням до грудневого (1826 року) циркуляру Міністерства внутрішніх справ став документ “Про збереження давніх будівель по губерніях”, прийнятий цим же відомством 14 грудня 1827 року. Його поява стала відповіддю на запити деяких цивільних губернаторів з приводу того, чи дозволяється перебудовувати або ремонтувати пам’ятки архітектури згідно із складеними на місцях планами і кошторисами. Міністерство внутрішніх справ пояснювало, що на підставі царської волі допускаються ремонти і виправлення, які не спотворюють первісного вигляду споруди. Тут же зазначалося, що “коли виправлення таке не може бути здійснене за рахунок суми, щорічно на виправлення і підтримку державних будівель асигнованої, надсилати в Міністерство внутрішніх справ плани, фасади і кошториси на такі виправлення, з детальним описом пошкоджень … із поясненням, для чого саме виправлення їх потрібне” [2 ,99].
Підсумком виконання розпоряджень Міністерства внутрішніх справ і Синоду про збір відомостей про пам’ятки старовини, їх охорону і заборону руйнування стала праця “Короткий огляд давніх російських будівель і інших вітчизняних пам’яток”. Вона була підготовлена О.Глаголєвим і побачила світ у 1838 році. Друга частина цього видання, яке стало першим зводом пам’яток Російської імперії, присвячувалася описові церков і монастирів. У передмові до цієї частини зазначалося: “Зведення про монастирі і церкви, доставлені місцевими начальствами, були звірені з іншими, вже обнародуваними. Переважна частина їх обмежується лише вказівкою часу побудови. Але і суха хронологія не марна: по ній можна вже зробити деякий висновок про те, до якого виду і роду повинні відноситися найдавніші... ікони, церковне начиння, книги, рукописи, захоронення, написи на стінах, що знаходяться в монастирях, і сам характер зодчества…взагалі; подані тут відомості, зібрані швидкоруч місцевими начальствами, не можуть вважатися цілком задовільними; складений з них короткий огляд видається з тією метою, щоб по-перше: спонукати самі начальства до перевірки, виправлення і доповнення їх колишніх повідомлень; щоб по-друге: скористатися зауваженнями люблячих і знаючих цю частину людей, які, як можна сподіватися, звернуть увагу на цей перший досвід загального Огляду давніх Російських будівель та інших вітчизняних пам’яток” [1, 6].
Законодавчі акти 1820-х років про підтримку пам’яток архітектури, правила їх ремонту чи перебудови, у тому числі й церковних споруд, не могли, однак, перешкодити численним порушенням у цій справі. Відомі непоодинокі приклади невиправданих і до того ж некваліфікованих переробок храмів, які йшли врозріз з вимогами вищезгаданих законодавчих документів світської та церковної влади і тому спотворювали первісний вигляд пам’яток. Тому для впорядкування практики ремонту чи перебудови таких споруд важливе значення мала поява у 1832 році першого Статуту будівельного, який містив і спеціальний розділ “Про будівлі церковні”. Статті Статуту переважно відтворювали норми попередніх указів, циркулярів та інших законодавчих документів як загального характеру, так і виданих з приводу конкретних пам’яток. Положення, розкидані раніше по різних документах, тепер були зведені воєдино і склали зручний для практики звід статей. Статут передбачалося оновлювати відповідно до появи нових постанов і перевидавати кожні 10 років. Ця періодичність згодом порушилася, однак так звані “продовження” Статуту час від часу публікувалися.
Поява Статуту будівельного сприяла пожвавленню справи впорядкування церковного будівництва, що проводилося в Росії у першій половині ХІХ століття. Однак у цій сфері невирішеним залишалося питання про зразки, за якими воно мало здійснюватися. Перші спроби розв’язання його самодержавством і Синодом відносяться до 1820-х років. Вони полягали у виданні низки законодавчих актів про збір зображень фасадів і планів старовинних церковних будівель, кращі з яких повинні слугувати такими зразками. Так, указ Синоду від 28 липня 1824 року зобов’язував усі підпорядковані йому відомства і церковнослужителів з участю губернських архітекторів скласти плани і замалювати фасади (в разі відсутності) тих церковних споруд, які перебували в їх підпорядкуванні. Цей указ, який зумовив надходження до губернських і столичних властей значної кількості планів і малюнків, був відповіддю на циркуляр керуючого Міністерством внутрішніх справ від 1 липня того ж року. Згідно з ним вимагалося, “щоб керівні особи, які мають у віданні своєму державні будівлі, взяли за неодмінний для себе обов’язок мати всім цим будівлям плани і фасади…” і щоб “плани і фасади як ті, за якими вони були побудовані, так і ті, згідно яких здійснені які-небудь значні в них зміни, були зібрані, або знову з натури складені, і зберігалися б при Губернському правлінні всі разом в належному місці з детальними описами, за номерами і вказівкою часу побудови” [2 ,95].
До вибору зразків давніх православних споруд, придатних для наслідування під час ремонту, перебудови чи будівництва храмів, Синод та Міністерство внутрішніх справ зверталися у 1826, 1827, 1834 роках. Наслідком чергового обговорення цього питання стало розпорядження Синоду від 26 березня 1834 року про доставку до Санкт-Петербурга планів і фасадів церков, які більше від інших вирізняються старовиною і красою стилю [6, вип. 2, № 142]. Варто зауважити, що в цьому документі, на відміну від попередніх, вимоги до церковних споруд, які могли б слугувати зразками для нового церковного будівництва чи перебудови, не обмежувалися їх віком, а враховували й красу храму – “красу стилю”.
16 січня 1835 року на засіданні Синоду обер-прокурор повідомив, що у відповідності з царським розпорядженням креслення для побудови храмів за найкращими і переважно давніми зразками церковної архітектури доручається скласти архітекторові К.Тону [7, 27]. Альбом таких церковних проектів, який був підготовлений митцем і з’явився у 1838 році, виявився не лише підсумком тривалих пошуків вибору кращих зразків російської церковної архітектури. Він водночас засвідчив посилення інтересу до давніх храмів як з художньої, так і з історичної точок зору, сприяв зростанню зацікавленості їх минувшиною, підвищенню їх статусу як пам’яток старовини. Усе це стало тим вагомим підґрунтям, на якому розгорталася подальша робота по збереженню та охороні церковних старожитностей.
Однак діяльність по збиранню креслень і малюнків старовинних церковних будівель, визначенню кращих з них з метою пошуку гідних зразків для нових храмів мала й негативні наслідки. Річ у тім, що вона завершилася зверненням у церковній архітектурі до так званого псевдоросійського стилю або стилю російсько-візантійської еклектики. Адже лейтмотивом означених пошуків була обов’язкова вимога про дотримання “давнього візантійського стилю”. Іншими словами, малися на увазі церковні пам’ятки тільки допетровської доби, яка, згідно з твердженнями офіційної історичної науки першої половини ХІХ століття, не відповідала поняттю “російськості”. Такий підхід ігнорував і нерідко прирікав на забуття самобутні шедеври російської церковної архітектури, які не вписувалися у визначені владою канони. Проте чи не найбільшу шкоду встановлення своєрідного шаблону наносило аналогічним пам’яткам інших народів, які перебували у складі Російської імперії: підганяючи храм під визначений заздалегідь зразок, він тим самим нищив особливості місцевого зодчества. Типовим прикладом може слугувати будівництво або реконструкція, починаючи з середини ХІХ століття, низки православних храмів у Волинській губернії, перебудова після 1875 року – часу насильницького об’єднання греко-католиків Холмщини і Підляшшя з Російською православною церквою – багатьох церковних споруд регіону на російський зразок.
Важливе місце серед законодавчих актів щодо охорони церковних пам’яток у Росії першої половини ХІХ століття належить і Статутові духовних консисторій, що був затверджений 27 березня 1841 року. Глава “Про благоустрій і спорудження церков” містила статті про правила огляду церковного майна, церковних будівель, будівництва і перебудови останніх, оновлення каплиць та ін., сформульовані на основі державних і церковних постанов. Багато з них враховували, а деякі буквально повторювали статті Статуту будівельного. Разом з тим у них знайшли відбиття і положення документів, виданих уже після появи Статуту будівельного.
Відповідно до Статуту духовних консисторій головна роль у нагляді за майном, ризницями, станом і ремонтом у церквах та монастирях відводилася благочинним, обов’язки і відповідальність яких порівняно з попередніми інструкціями значно зросли. Так, у примітці до статті 38 зазначалося: “… Стан начиння і ризниці засвідчується Благочинним при кожному відвіданні церков, і відсутнє, якщо парафіяни не відшкодують його, набувається за рахунок церковних гаманцевих доходів... після запиту Архієрейського дозволу” [7, 28]. Стаття 154 регламентувала досить широке коло прав та обов’язків благочинних під час ремонту або перебудови храмів [7, 28].
Особливий інтерес для з’ясування позиції духовної влади з приводу збереження давніх церков викликає стаття 50 Статуту. В ній, зокрема, зазначається, що до обов’язків благочинних входить “... спостерігати: а) щоб при розповсюдженні і при відновленні церков дотримувались гідність і пристойність в архітектурному відношенні, з дотриманням переважно давнього Візантійського стилю; б) щоб старовинні церкви, чудові в будь-якому відношенні історичному , відновлювалися із збереженням колишнього вигляду; в) щоб плани і фасади розглядалися в місцевих Будівельних Комісіях” [7, 28]. Визначальною рисою цієї статті стало введення до її змісту положення про збереження первісного вигляду самобутніх в історичному і мистецькому відношеннях давніх храмів. Відтепер усвідомлення історичної цінності тієї чи іншої архітектурної пам’ятки церковної старовини, пов’язаної з конкретною знаменною подією чи відомою особистістю, було зафіксовано в офіційному, призначеному для виконання документі.
Початок 1840-х років ознаменувався появою низки нових імператорських розпоряджень і постанов Синоду, які торкалися церковних пам’яток. Це було пов’язано із швидким зростанням прикладів невдалих переробок зразків старовинного живопису, що мали місце у багатьох храмах. Першим із таких указів стало царське розпорядження від 1 лютого 1841 року, що торкалося московських церков. Його зміст зобов’язував: “… щоб відтепер як при творенні в Москві нових церков, так і при відновленні нині існуючих, при спорудженні в них нових бокових вівтарів, і при усіх найважливіших зовнішніх і внутрішніх перебудовах, від яких, дивлячись на різноманітне влаштування, залежить або покращення, або ж порушення давнього вигляду церков, проекти всім таким будівлям чи переробкам були кожен раз, встановленим порядком, представлені на Найвищий Його Імператорської Величності розгляд” [6, вип.3, № 233]. Дублюючи царське розпорядження, 22 лютого 1841 року Синод видав указ про обов’язкове представлення на розгляд царя проектів будівництва або перебудови церков у Москві.
Незадоволення Миколи І станом, технікою та якістю відновлення настінного живопису Успенського собору Києво-Печерської лаври, яке він особисто спостерігав восени 1842 року, викликало появу царського розпорядження від 12 листопада 1842 року. Тут наказувалося вдатися до належних заходів для збереження зовнішнього і внутрішнього оздоблень давніх храмів і не дозволяти будь-яких самочинних виправлень та змін без відома вищої духовної влади. Аналогічна вимога містилася в імператорському указі від 31 грудня 1842 року, який був негайно продубльований Синодом [2, 107-108]. А 20 квітня 1843 року з’явився ще один указ Синоду, який підтверджував, що без його дозволу в старовинних церквах забороняються найменші виправлення, відновлення або зміни живописних зображень та інших церковних реліквій [7, 29].
Усі вищезгадані ухвали 1830-х – початку 1840-х років були введені до Статуту будівельного у вигляді продовжень до статті 180 та являли собою спробу взяти під державну опіку збереження та охорону храмів, відомих своїм старовинним настінним живописом. Однак ця спроба наперед була приречена на невдачу, оскільки не підкріплювалася ніякими конкретними додатковими законодавчими актами. Направляти на розгляд імператора документи на всі передбачувані роботи щодо відновлення старовинного живопису було нереальним. Не існувало списків таких пам’яток, а отже, не було відомо, які з них вимагають надзвичайної першочергової турботи. Та й особисте втручання Миколи I, як це показали розпочаті за його ініціативою роботи у Дмитрівському соборі Володимира-на-Клязьмі і в Софії Київській, не дали очікуваних позитивних результатів через рівень тодішніх технічних можливостей. Виходило так, що творення правових актів по збереженню й охороні церковних пам’яток випереджало можливості виконання багатьох положень цих законів.
Таким чином, перша половина ХІХ століття увійшла в історію Росії як період активної розробки законодавчих основ охорони історичних старожитностей. Особлива увага приділялася пам’яткам церковної старовини як невіддільній частині культурного надбання російського суспільства впродовж усього часу його існування, потужному факторові політичного та ідеологічного впливу. У зазначений період чимало цих реліквій перебували в занедбаному стані і тому потребували невідкладного правового втручання владних структур для виправлення ситуації. Наслідком законодавчої діяльності світських та церковних властей стосовно пам’яток церковної старовини стала поява указів, циркулярів, розпоряджень та інших документів юридичного характеру, які регламентували ті або інші сторони пам’яткоохоронної роботи. Вони стосувалися вивчення й оприлюднення писемних реліквій, впорядкування та обліку церковного і монастирського майна, дотримання у належному вигляді будівель як зразків старовинної церковної архітектури, зняття планів та замальовок фасадів давніх храмів і монастирів, збереження настінних розписів та ін. Позитивними моментами вищезгаданих законодавчих актів можна вважати оприлюднення за їх допомогою багатющих матеріалів про наявні пам’ятки старовини, пробудження зацікавленості реліквіями, залучення до справи їх збереження широких кіл громадськості, сам факт виходу на державний рівень питання про шляхи й методи пам’яткоохоронної роботи стосовно церковних старожитностей тощо. Однак вироблене впродовж зазначеного періоду російське законодавство про охорону церковних пам’яток важко назвати досконалим. Пронизане імперською ідеєю, яка трактувала старожитності лише в руслі російських державності, православ’я та етносу, воно було сповнене суперечливих трактувань, повторів, хибувало відсутністю конкретних положень щодо здійснення ефективної пам’яткоохоронної діяльності. Чимало розроблених у них положень не могли бути реалізованими внаслідок тодішнього рівня розвитку науки і техніки. Тому нерідко зміст названих правових актів випереджав можливості виконання багатьох положень цих законів. Проте їх не слід недооцінювати, оскільки вони стали тією основою, на якій будувалася і розгорталася пам’яткоохоронна робота в Росії впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ століть.
Література
Глаголев А. Краткое обозрение древних русских зданий и других отечественных памятников, составляемое при Министерстве Внутренних дел. – СПб.: Типография Министерства Внутренних дел, 1838. – Ч. 1. – 52 с.
Охрана культурного наследия в документах ХУІІ-ХХ вв. Хрестоматия. Т. І. – М.: Издательство “Весь Мир”, 2000. – 528 с.
Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое. Т. 30.– СПб.: Типография Главного управления уделов, 1830.
Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. Т. 1. – Спб.: Типография Главного управления уделов, 1830.
Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи. – СПб.-Пг., 1869-1915. – Т. 1. – Пг.: Синодальная типография, 1915. – 374 с.
Сборник постановлений о церковном хозяйстве. – СПб.: Синодальная типография, 1866. – Вып. 1-3.
Художественное наследие: хранение, исследование, реставрация. – 1999. – № 17.
Церковные ведомости. – 1900. – № 30.
|
