Реферат з культури
Давньоукраїнська культура
і культура України в Середні віки
Походження слов’ян та їх культури. Характерні риси і періодизація давньоукраїнської культури дохристиянської доби.
Культура Київської держави княжої доби. Суспільство, господарство, держава, світ людини і світогляд. Християнство на Україні. Здобутки культури: освіта, архітектура, писемність, образотворче мистецтво, музика. Візантійські і романські впливи. Культура України в період Галицько-Волинського князівства і литовсько-польської доби. Вплив релігійного життя. Народна пісенно-поетична творчість. Освіта, ремесла, господарство, пам’ятки архітектури, літератури і мистецтва ХІУ-ХУІ ст.
Великий давньоєвропейський етнос, що дещо пізніше включився у сферу історичних подій старовини. Концепції прабатьківщини слов’ян:
1) на основі “Повісті врем’яних літ” Нестора – дунайська концепція, карпато-дунайська теорія;
2)
концепція польських істориків – вісло-одерська теорія, з приморської культури (Костишевський, М. Рудницький);
3)
прабатьківщина широка – між Дніпром і Віслою (справедлива лише для 1 т. н.е.);
4)
ІІІ – ІІ т. до н.е. індоєвропейці поділилися на германо-балто-слов’янську групу і заселили межиріччя Одри – Дніпра.
Концепції справедливі лише щодо певного періоду, бо слов’яни пересувалися і аж до середньовіччя одночасно не заселювали територію від Одри до Дніпра.
Шляхи вивчення давньослов’янської культури: реконструкція письмових, матеріальних і фольклорних зразків у їх взаємо доповненні, а також писання іноземних авторів (істориків, вчених, мандрівників), очищуючи від тенденційності.
Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався від середньовіччя, бо перед тим активні міграції та напади завойовників переривали процес творення культури. Інші вчені підкреслюють тяглість процесу, хоч і з переривами, від епохи бронзи (ІІ т.до н.е.). Впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним, та спадкоємність основних культурних надбань збереглася.
Бл. 25 т. р. до н.е. людина вийшла з печер і виникли житла мисливців з дерева і кісток мамутів, крем’яні знаряддя праці, статуетки матері і прикраси з кістки з геометричним орнаментом. Вміли добувати вогонь, знали магію, фетишизм, анімізм (розкопки біля Мізиня).
Мезоліт (15 т.р. до н.е.) приніс кам’яні сокири, молоти, долота, ножі, лук і стріли, приручення собаки, рибальство, житла на берегах річок. Основою суспільного розвитку стає матріархат. Виникає тотемізм і землеробські культи.
Неоліт (бл.7 т.р. до н.е.) перехід від збирання, полювання до хліборобства і скотарства, гончарного мистецтва (орнаменти з прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольором) і ткацтва. В Україні тоді розвинулася трипільська культура (У-ІІІ т. до н.е.). географія трипільської культури охоплює Подніпров’я і Придністров’я.
Трипільці вели колективно
хліборобство і скотарство, не цуралися мисливства й рибальства. Поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд, у формі кола (середина як загін для худоби), з каркасних хат. Стіни розписувалися, житла опалювалися глиняною піччю. Великі роди очолювали жінки. Велика роль мистецтва: побутова кераміка з яскравим декоративним розписом. Розвинули релігійні вірування та поховальний обряд, робили жертовники у формі рівно конечного хреста, розмальованого вохрою і концентричними колами. Кочовики зі Сходу знищили трипільську культуру, а її елементи зберегли, переосмисливши, наступні племена: культ Рожаниці – праукраїнської богині родючості походить від трипільського культу Родової матері – наймудрішої жінки. Від трипільців праукраїнці перейняли ремесла, будівництво, культуру землеробства.
Предки українців були різні внаслідок міграцій і завоювань: індоєвропейці, які принесли патріархат, культ Сонця, флективну мову (Пріцак) разом з “шнуровиками" з Прибалтики і Центральної Європи склали населення і культуру України доби “пізнього Трипілля”(І т. до н.е.). Виникає поливне землеробство і кочове скотарство, лиття з бронзи. Замість землероба на першому місці вершник і воїн, виникають укріплені городища, збільшується військова мобільність людей для охорони суспільного багатства. В цей час деградує керамічне мистецтво, спрощується орнамент. Занепадає трипільська культура давніх слов’ян, збагачуючи своїми елементами Західну Європу.
Інші предки українців – скіфи і їх культура (УІ-ІІ т. до н.е.). Це іранські племена, які освоїли територію від Дунаю до Дону. Вони мали городища з могилами-курганами, оточеними валами і ровами. Там ховали царів, вельмож і воїнів разом з слугами, кіньми і речами. Скіфи були вправними вершниками і воїни. На скіфів впливала грецька-еллінська культура міст-полісів, пізніше вплив Риму, що відбилося в мистецтві гончарів з тисненим геометричним орнаментом і ювелірів, коване золото, кольорової емалі, декор з зображенням тварин (від анімалістичної міфології). Головна богиня Табіті – вогню і стихії. Скіфи будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили (подібний до трипільського) рівнокінечний хрест. Відомі зразки мистецтва: вази з малюнками, гребінь та пектораль, кам’яні воїни, скульптура бога-прабатька Папая (Дніпропетровська область). Від скіфів походять українські біла сорочка, чоботи, гостроверха шапка, сагайдак, пернач, слова “собака”, “топір”. Скіфське царство підкорили перси та македонці, пізніше готи. Скіфи-землероби розселилися у лісостепу Подніпров’я.
Перші письмові свідчення від візантійців називають слов’ян антами ( І тис. н.е.), венедами (римляни, І-ІІ ст.). Істориками нещодавно (1980-і) доведено, що в ІІІ-ІУ ст. венеди заселили, крім Верхнього і Середнього Подніпров’я, ландшафт між Нижнім Дністром і Дунаєм. Вони походять від тюрксько-монгольськиз племен-завойовників, що розгромили 375 р. готів. Анти були хліборобами, жили окремими родами –“городами” (подібно до хуторів). Навколо городів виникали “остроги” – торгові центри, всього біля 2-х тисяч поселень відкрито. Анти воювали і мали культурні та економічні стосунки з Візантією, жили громадським правлінням. М. Семчишин вважає, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.
Слов’янські поселення знаходилися на території від Дніпра і Прип’яті до Балкан, від Десни до Ельби. Культури мігрують у східному, південному, південно-західному напрямках, тяглість культур передається новим етносам, що заселяють територію попередніх культур. Наприклад, черняхівська культура (ІІІ-У ст.) генетично пов’язана з пізньозарубинецькою І-ІІ ст., і давньозарубинецькою з ІІІ ст.до н.е. Ці культури відзначаються керамічним мистецтвом: зарубинецьке виготовлене вручну чорного кольору, черняхівське – на гончарному крузі сірого кольору. Черняхівці або спалювали покійників за слов’янським звичаєм, або закопували (запозичили від візантійських християн). У могильниках знайдено глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста, зборю, зерна проса і пшениці.
Одяг антів прикрашений вишивками, намистом, золотими, срібними і бронзовими прикрасами, інкрустаціями з самоцвітів, вінками. Правобережжя від Києва до Карпат було заселено праукраїнськими племенами з місцевих народів і впливу поля грецької культури Причорномор’я.
Релігійні вірування на початках були натуралістичного спрямування, необхідні на кожному кроці життя. Природа шанувалася передусім: сонце, вода, земля, дерева, тварини і птахи. Все – живе, бореться, почуває, розуміє, бажає. У світогляді побутує анімізм, аніматизм (сонце сходить, ударив грім, буря виє), антропоморфізм. Вірування проходять стадії анімізму, фетишизму (стріла, плуг, чаша, меч), магія або чаклунство (різновиди: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова у формах ворожбитства, замовляння, заклинання тощо), тотемізму, шаманства, землеробських культів. Землеробські культи – це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва, родючості полів, тварин і рослин.
Таким способом праукраїнці узагальнювали свій досвід та розвивали уяву, шукали корені буття і життя (з’єднання небесного вогню і води творить життя).
Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів. Там був верховний бог – дерев’яний Перун з срібною головою і золотими вусами, бог-громовержець. Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога Велеса, що у одному міфі перетворився у змія, ховається під камінням, краде людей тварин. Перун стріляє в Велеса вогняними стрілами, його перемога закінчується рясним дощем, що сприяє врожаєві. Бог місяця Хорс, бог сонця Дажбог і Ярило, бог вітру, можливо й війни Стрибог, бог охорони посівів Симаргл, богиня Мокош – покровителька домашнього вогнища, любові й розмноження. Бог Сварог дав людям плуг, Берегиня символізувала Матір-Землю.
І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов’язано загальнослов’янський термін “Бог”, що входив у надзви українських богів – Дажбог, Стрибог. Наприклад, багатий (має долю, багатство) – небога (нещасний, бідний).
Центром Всесвіту була Земля, всесвіт втілювався в образі Прадерева Світу, яке збереглося дотепер у вишиваних рушниках. Це синтез анімістичних рівнів давньоукраїнської міфології. У фольклорі дерево постає як вирій, райське дерево. Береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох частин-рівнів приєднані: птахи сокіл, соловей, сонце і місяць (до вершини і гілок), бджоли (до стовбура), змії і бобри (до коренів). Дерево є символом неба, землі і підземелля як структури всесвіту (творцем всесвіту був Род). Род дарував життя, проливав дощ, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Душа виникала як іскра небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Родовідне дерево на дверях хат збереглося до початку ХХ ст. чоловіків зображували у формі листочків цього дерева, а жінок – у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а при ародженні дитини малювали нову гілку з листочками або квіточками.
Род потім перетворився у доброго домовика, що береже сімейне вогнище. Його жіноча пара – Рожаниця, покровителька плодючості, що мала таємний зв’язок з зірками. У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на Різдво глава сім’ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам.
Лада в давньоукраїнському фольклорі була матір’ю світу. Лада і її дочка Леля походять від давнішої Рожаниці. Ладо-Жив – чоловіче божество. Князі шанували Перуна, торгівці – Велеса, “скотья бога”, до князівського пантеону прилучали богів підкорених народів. Усі свята давньоукраїнського календаря вшановували Сонце і Місяць, пори року як основу землеробства, найважливішу сферу життя селянина. Поляни, що проживали в Подніпров’ї в УІ –ІХ ст., запозичили до свого календаря римські русалії, коляду, новорічні карнавали. Середні боги Чур і Рід були покровителями родів і племен. Менші боги Лель, Леля, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики. Люди шукали в них мудрості і покровительства, але не приносили їм людських жертв. Білобог народжений світлом і будував, Чорнобог – пітьмою і руйнував. 25 грудня було Різдвом Всесвіту, час коли народилися Сонце, Місяць і Зоря. Місяць був головним і звався Дідух (іранське Дадвах – Бог-творець). Щедрий вечір був святом народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва, засівали і співали щедрівки – величальні гимни богові як володареві води, рослин і тварин.
Дерева і птахи вважалися священними і підтримували і захищали певний рід або плем’я. Дуб був символом міцності, ясень – символом Перуна, клен і липа – подружжям, береза – чиста матір-природа. Зозуля провіщала майбутнє, голуб символ кохання, ластвка – доля людини, ворони – священні птахи, сова – смерть та пітьма. Священними були коні, воли, бджола і сонечко.
Душа людини в залежності від її чеснот після смерті переселялася в раба чи, дерево, птаха або тварину, в іншу людину. Душа відкликається добром на поклик іншої людини, добрі сили завжди мають перевагу над злими, мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання загалові.
Міфи з історії з героями епосу (Кий, Щек, Хорив, Либідь – засновники Києва). Противниками позитивних героїв виступають персонажі змієподібної форми, пізніше казкові негативні персонажі Соловей-Розбійник, Змій-Горинич, чудо-юдо, водяний цар. Неантропоморфну нечисту силу уособлюють нижчі істоти міфології – негативні домовики, мавки, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо.
Світ створено з яйця-райця, яке знесла жар-птиця. Воно опромінює землю, викликає рясні дощі. З яйця-райця виникає все живе на Землі. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов’язаний звичай розписувати писанки до Великодня. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Оживлення дерева пов’язувалось з блискавкою. Слов’янський Даждьбог таємно зійшов на землю і життєдайною іскрою запліднив дочок Отця Русі. Бог Велес прийняв пологи, і слов’яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Прокопій Кесарійський описує звичай антів просити у Сварога збереження життя воїнів і перемогу жертвуванням. У слов’янській міфології кожний бог іде до людей і допомагає їм. Так, Сварог – бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку і запроваджує шлюбний обряд. Згодом він опікується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Якщо у стародавніх греків святкували раз на рік свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов’яни святкували щомісяця свята на честь Коляди, Лади, Ярила Жиценя (завершення всіх польових робіт) і т.д. Життєрадісність і оптимізм наших предків проявлявся у злагоді і єднанні з природою, вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку.
Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій були згодом пристосовані до Християнської релігії. Таким чином, можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. Всі дії і вчинки в житті давніх українців супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. У ранньому періоді нашої історії постійних храмів і професійних жерців не було. Лише напередодні запровадження християнства з’являються капища і волхви.на тлі релігійних вірувань і міфології праукраїнців виникли обряди і звичаї християнства.
Культура Київської держави княжої доби охоплює ІХ-ХІІІ ст. Вирішального значення мало запровадження Володимиром Християнства 988 року. Найвищого розвитку культура досягла за Ярослава Мудрого. З князями київськими ріднилися монархи Європи і Візантії. Християнські культурні надбання діставали на Україні національне забарвлення. Так, ярославу мудрому вдалося домог8тися проголошення перших руських святих братів Бориса і Гліба. На Русі свято святого Георгія 26 листопада стало святом покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів.
Київські мислителі, поряд з перекладною візантійською і болгарською літературою, створили літературу, оперту на народній історичній свідомості, на язичницькому фольклорі, з деякими вкрапленнями християнства. Замість містичних поривань візантійства руська література просякнена інтересом до релігійної філософії, історії, житейської моралі, народної казковості, зв’язку знародним життям,мораллю, дохристиянськими віруваннями. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття основи народної релігії та додатку церковного християнства. Наприклад, на Великдень воскресає вся природа і її творець – Христос. Святий Юрій – це персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. Зелені Свята поєдналися з Засланням Святого Духа. Зі святом Івана Хрестителя поєдналося свято Купала – “сонце у воді купається”. Святий Петро “зажинав” жито і орав поле на озимину. Ілля, Маковей та Спас перебрали на себе роль Велеса й Перуна. У кожного християнина є свій ангел-хоронитель. Першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю. Богородиця спасає не лише людську душу, як Ісус Христос, а й весь світ і тим самим робить тварне буття причетним до святості й небесного блаженства. Природа перестає бути гріховною. Причина гріха – не плоть, а ангели сатани. Людина є одночасно осередком добра і зла, як її дух, так і плоть. Доброчесний не той, хто лише постить і молиться, а хто робить добрі вчинки на землі. Християнство стає більш зовнішньо-обрядовим, об’язиченим за суттю. Київська Русь засвоювала християнство початково не в євангельському, а в біблійному варіанті Старого Заповіту.
Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. Тут засновувалися школи, переписувалися і зберігалися книги, творилися літописи. Єпископи розумні і грамотні брали участь у радах князів, боролися за єдність держави, підтримували міжнародні зв’язки.
За часів Ярослава повстала перша бібліотека при Софійському Соборі (згадка 1037 року), де зберігалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури. Перекладні твори були з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, оригінальні – на національному ґрунті.
Зусилля Ярослава були спрямовані на визволення з-під візантійського духовного панування. Оригінальні твори відтворювали народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти незалежність. Твір Луки Жидяти “Повчання до братії” відзначений підняттям етико-соціальних проблем.
Митрополит Іларіон був автором “Слова про Закон і Благодать” і виразником незалежності Київської церкви від Константинопольської. Іларіон підкреслює важливість дотримання духу (благодаті), а не букви (закону) християнства. Клим Смолятич є автором “Посланія пресвітеру Фомі” і продовжувачем ідеї незалежності давньоукраїнської церкви. Кирило Туровський був автором притч, повістей, казань, молитов, “Притчі о человеческой душі і о телеси”. “Повчання” Володимира Мономаха.
Переклади були переважно не з візантійських джерел, а з грецької церковної класики ІУ-УІІІ ст.Це церковні пісеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріархів Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна тощо.
Найпопулярнішим жанром гимнографії був канон у перекладі давньоукраїнською мовою, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Кондак складався з кількох пісень-гимнів про суть християнських свят, з проповідями євангельських та житійних легенд. Втричі більшими були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками вони утворювали складне ціле – акафісти. Збірники називалися “Мінеї” та “Тріоді”. Вітчизняні гимнографи створювали служби на місцевому матеріалі (канон Борисові та Глібові тощо). Українців приваблював тонкий ліризм, пафос, яскрава образність та поетичність Псалтиря. Популярними були переклади Євангелія (Архангельське, Галицьке, Мстиславове, ХІ-ХІІ ст.). Апокрифи – це переклади по0забіблійних творів про створення світу, про життя і пригоди перших людей, про народження, життя і загибель Сина Божого, кінець світу, страшний суд, небеса і пекло.
Збірка українських легенд і житій початку ХІІІ ст. – це “Києво-Печерський патерик”. За цими легендами, печерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя. Житійна література – це описи життя святого та їх чудес, оригінальні про князів Ольгу і Володимира, його синів Бориса і Гліба (пера літописця Нестора Печерського, біля 1108), з перекладів – про Саву Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Георгія Побідоносця, Іоанна Злотоуста. Патерики – це оповідання про подвиги пустельників Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців з Синаю чи Афону. Найпопулярнішими були Єгипетський та Синайський патерики.
Паломницька література представлена в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), в літописах (за 1183 р), “Житіє і хожденіє Данила, руськия землі ігумена”, паломницькі записки Добрині Яндрейковича про відвідини Царгорода 1200-1204рр.
Найкращим твором староукраїнського письменства є “Слово о полку Ігоревім” знайшов цей знаменитий твір в кінці ХУІІІ ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо—ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав.автором “Слова” очевидно бува князівський дружинник, сучасник описуваних подій. За невдалим позодом Ігоря автор зумів роздивитися суть суспільних процесів свого часу, піднестися до висот історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.
Популярними були перекладні з грецької природничо-наукові енциклопедичні книги з усіма тогочасними відомостями з різних ділянок: “Фізіолог”, “Шестоднев”, “Християнська топографія” (ХІІ-ХІІІ ст.). Історичні хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкела були читанками і хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.
Повісті були переспівами про героїв античності і Біблії грецьких і римських авторів, про східних мудреців. Збірники афоризмів “Пчела", “Ізмарагд”, інша перекладна література часів Київської княжої держави стали джерелом для “Староруських оповідань” Івана Франка. Збірник законів Ярослава “Руська правда” став основою пізнішого законодавства на землях України: Литовського статуту, гетьманської конституції Пилипа Орлика.
Архітектура храмів поєднала здобутки візантійців з місцевими будівельними ресурсами і витворила характерну для Русі багатокупольність і пірамідальність різновеликих частин. Перший християнський храм Києва – це Десятинна церква з 25 банями, споруджена за Володимира, який віддав десяту частину княжої скарбниці.
Софійський собор (1037, Ярослав) головний храм держави. Символ світла християнського вчення і прилучення до мудрості цього вчення, перемоги над язичництвом і ідеї прилучення до християнського світу, монумент перемоги над печенігами, символ непорушності феодальної ієрархії Ярослава. Це грандіозний п’ятинефний собор, увінчаний тринадцятьма главами.з глибини простору центральної глави поглядові відкриваються поверхні мозаїк, що зблискують золотом, та потоки світла назустріч. Об’єднання множини різновеликих частин у ціле є моделлю ієрархічної системи божественного Космосу, зримого образу неба на Землі.
Мозаїки і фрески Софії створені грецькими майстрами і місцевими учнями. Різнобарвна мозаїка з щільно укладених кубиків кольорового скла і смальти (кольорове непрозоре скло), позолота, монументальні пози і жести, реалістичність облич апостолів, святителів, мучеників, їх зображення підкреслюють співвідношення і пропорції поверхонь стін. У Софії застосовано відмінні від візантійських прийоми – сполучення мозаїк і фресок, протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки, відсутність візантійської суворої геометричності розміщення зображень, нерівномірність освітлення, самобутні орнаменти. Мозаїки переважають над фресками за значущістю і разом з ними творять суцільний килим монументальної форми.
У куполі на мозаїці гігантська напівпостать Христа Вседержителя, глави церкви небесної. Чотири архангели, з яких збереглася мозаїка одного, решту – домальовано. Марія Оранта у позі з піднесеними руками як заступниця за людський рід, покровителька Києва та всіх його жителів. Богородиця характеристична золото-блакитним колоритом, прямолінійністю форми, монументальною архаїчністю. Нижче – мозаїка з зображенням Святої євхаристії: приземисті постаті, одностайність і сувора симетрія. Святительський чин на мозаїці – засновники церкви земної Григорій Богослов, Миколай чудотворець, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Ниський, Григорій Чудотворець з індивідуалізованими обличчями, зосереджені, статичні і урочисті. Папа римський Климент також вшанований на мозаїці, бо його реліквії, привезені Володимиром із Корсуня, вважалися на Русі національною святинею і зберігалися в Десятинній церкві.
Фрески підкреслюють ті євангельські сцени, які висвітлюють три основні пункти християнського вчення: догму про хресну жертву (Христос перед Карафою”, “Зречення Петра”, “Розп’яття”), про воскресіння (“Жінки-мироносиці біля гроба Господня”) і поширення християнського вчення (“Надіслання учнів на проповідь”, “Зішестя Святого Духа”).
Особливе місце займають фрески на світську тематику - сім’я Ярослава Мудрого, сцени зкняжого життя, скоморохи, полювання на вепра, ведмедя, на диких коней, змагання ряжених.
У мозаїках і фресках Софії більше свіжості і реалізму, спокою мужньої сили, ніж у витончених спіритичних візантійських, немає копіювання античних зразків, присутнє пряме звернення до людей, більшу цілісність духовного і тілесного, хоча головний психологічний акцент – у зображенні очей, чий зосереджений погляд фіксується на глядачеві. Статичність композицій, епічний тон живописного тексту, площинний ритм, енергійність ліній, крупніють кольорових плям та повторність їх ритму – характеристичні ознаки давньоукраїнського пластичного мистецтва.
Станкове мистецтво – це самостійні твори зображального мистецтва, зокрема іконопис того часу. Перейнята вже зріла візантійська іконографія на руському ґрунті витворила оригінальні мистецькі зразки. Іконописець чернець Києво-Печерського монастиря Олімпій, йому приписують авторство Володимирської Божої Матері 1147 р., перед якою молився Ігор, коли його було вбито. Збереглися ікони невідомих майстрів, зокрема “Борис і Гліб”.
Книжкова мініатюра, переписана і оздоблена київськими майстрами представлена “Остромировим Євангелієм” 1057 р, виконана дияконом Григорієм на пергаменті урочистим шрифтом – уставом. Переписана з болгарського оригіналу, прикрашена численними ініціалами, заставками та трьома великими мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки яскравою та вишуканою колірною гамою. Довкола зображень – барвисті орнаменти подібні до орнаментів Софії. Малюнки “Євангелія” нагадують київські перегородчасті емалі. Лінії в зображеннях виконано золотом. Книжкова мініатюра представлена також “Ізборником Святослава” (1073), латинським “Трирським Псалтирем” з портретами Ярослава, княгині Ірини і Гертруди, сценами “Розп’яття” і “Різдва Христового”, мініатюрами з зображенням історичних руських подій з Радзивилівського літопису 1205 р. (Копія з ХУ ст.). Там зображено події, будівлі, одяг, зброю, побутові речі. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин і птахів.
Таким чином, в останню третину ХІ – на початку ХІІ ст. мистецтво виявляється не лише у раніше вироблених монументальних формах, а й у вишуканих малих формах книжкової мініатюри і декоративно-ужиткового мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво представлено металопластикою, різьба, обробіток дерева, ткацтво, килимарство та вишивка. Художнє ливарство продукувало ґудзики, дзвони, панікадила (Хорос – орнамент-обруч, штирі для свічок, жар-птиці, постаті святих). Майстри виробляли широкі браслети з орнаментальними композиціями зі звірів, птахів, танцюристів; скань – орнамент з найтоншого дроту. Найдосконалішими зразками є золоті корони-діадеми з перегородчастої емалі. На золотих пластинах рослинний орнамент та перлини; на середній пластині зображений Олександр Македонський.
Ткацтво і килимарство
Про театр, музику
Про архітектуру
Доба Відродження, що народилася в Італії і віддзеркалилася у мистецтві Європи ХУ і наступних століть, знайшла свій вияв і в Україні, особливо в архітектурі. Архітектори-італійці з Ломбардії, Феррари, Болонії та Риму напливають на Україну цілими гуртами, вступають в місцеві цехи і засвоюють властивості місцевої культури. Українізувалося і їхнє італійське мистецтво. Зі Львова італійці розходяться в міста Галичини, Волині, Подніпров’я. Коли в католицьких будівлях вони обмежуються до механічного пересаджування стильових форм італійського ренесансу, то в українських храмах модифікують свою традиційну творчість згідно з особливими вимогами православного культу, створюючи зразки українського архітектурного ренесансу. П’єтро з Люгано є будівничим братської церкви Успення у Львові (1559, згоріла 1576). Петро Красовський, швейцарський італієць, автор вежі Корнякта і Трьохсвятительської каплиці Успенської церкви з ознаками ранньобарокової традиції. Дзвіницю Успенської церкви, яку починав Красовський, збудував 1578 р. Петро з Барбони (з-під Венеції), як і палату Костянтина Корнякта (надбудова аттики в добу бароко). Разом з Павлом Римлянином він збудував аркаду та фонтан Томи Альбертія на львівському Ринку. Мистецтвознавці визнали вежу Корнякта за найкращу дзвіницю північносхідної Європи. Вежа неодноразово перебудовувалася, надбудова Петра Бебера 1695 р. додала їй стрункості і барокового стилю. Павло Римлянин (Романус) розпочав (1591) будову нової Успенської церкви за давнішим планом Петра з Барбони. Закінчена 1630, згоріла 1779 року.
У львівській видозміні стилю українського Ренесансу збудована Волоська церква, каплиця Боїмів і Кам’яні, костел Бенедиктинок, вже згадана Корняктівська палата, Чорна кам’яниця. Занесені і пеерщеплені на український ґрунт ренесансні традиції архітектури будуть себе виявляти і в наступні віки, зокрема в течії “неоренесансну”. Ренесанс як ближчий до духу української культури, прийнявся в Україні більшою мірою, ніж готика.
В малярстві України ХУІ ст. також виявилися впливи ренесансу, які прийшли з Німеччини, Голландії та Італії. Вони виявилися в іконописі, переплавлені з українською традицією – тобто введенням реальних і побутових елементів: “портретоікони”, картини Страшного Суду, Різдва Христового, Успення Богородиці, Благовіщення з Житомирського музею (Федушко із Самбора). Малярство у Львові до 1596 р. було монополією українських майстрів, які виконували ікони як для церков, так і для костелів. Потім був зорганізований цех малярів-латинників, до якого було у 1662 р. допущено й українців, в т.ч. до його управи – Миколу Петрахновича. Відомим з опису І. Федорова українським художником був Гринь Іванович.
“Пересопницьке Євангеліє” є зразком ренесансної рукописної книги в Україні (1556-1561, писав та ілюстрував Михайло Васильович із Сянока). Відхід від закостенілої візантійської традиції найбільш помітний в декорі рамок мініатюр. До зразків ренесансної мініатюри належать і “Загорівський Апостол” 1554 р. та Євангеліє Києво-Печерської лаври 1538 р. Дереворити і грав’юри львівського “Апостола” 1574 р, “Віршів на жалосний погреб...” (1622, Київ) має риси німецького ренесансу в оформленні обрамлення.
Поширенню західноєвропейських зразків гравюри сприяє започаткована митрополитом Петром Могилою при бібліотеці Києво-Печерської лаври збірка західноєвропейської гравюри, спеціально добирана й систематизована для вжитку українських малярів та граверів.
Використана література
1. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.
2. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.
3. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.
4. Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.
5. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.
|
