Курсовая работа: Сіоністський рух на Поділлі в 20-х роках ХХ-го ст

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім.М.Коцюбинського

Кафедра історії України

Курсова робота

Сіоністський рух на Поділлі

в 20-х роках ХХ-го ст.

студента ІІ курсу гр. В

Колісніченко Ю.Ю

Науковий керівник:

доц. Лисий А.К.

Вінниця-2009

Зміст

Вступ

Розділ І. Історія розселення євреїв

Розділ ІІ. Україно-єврейське співжиття

1. Економічна сфера і євреї

2. Центральна Рада і сіонізм

3. Революційна доба

4. Період незалежності 1918—1919 рр.

5. Радянська Україна

Розділ ІІІ. Питання сіонізму на Поділлі

1. Українське єврейство

2. Юдаїка в Україні

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Серед євреїв, що жили в діаспорі, завжди було поширено сильне прагнення повернутися до Сіону. Сіон, Земля Ізраїлю, Іудея і Єрусалим присутні в єврейських культурі і щоденних традиційних ритуалах як символи батьківщини.

Починаючи з XII століття, переслідування євреїв християнською церквою привело до їх притоки на Святу Землю. У 1492 році цей потік істотно поповнився євреями, вигнаними з Іспанії, які заснували єврейську общину Цфата.

Перші практичні плани створення єврейської держави були викладені в книзі рава Цвігирша Калішера «Вимога Сіона» в 1860 році і в книзі Мозеса Гесса «Рим і Єрусалим» в 1862 році. Ці праці привели в 1880-х роках на початок практичного (поселенського) сіонізму, рух «Ховевей Ціон» («Палестінофіли»). Перша велика хвиля сучасної імміграції, відома як Перша хвиля), почалася в 1881 році, коли євреї були вимушені рятуватися втечею від погромів в Східній Європі.

Актуальність дослідження :Сіоністський рух в 20-х роках ХХ-го ст..зумовлюється наступним:

1) недостатнім станом вивченості та наявністю різних, взаємозаперечуючих оцінок і трактувань в історіографії й відсутністю спеціального монографічного дослідження з даної теми;

2) нагальною потребою як розширення джерельної бази шляхом введення нововиявлених матеріалів, так і необхідністю повного і всебічного вивчення вже відомих науці писемних джерел;

3) необхідністю джерелознавчого та конкретно-історичного дослідження не лише життя євреїв, а й соціального феномену в цілому;

4) підвищеним інтересом до проблеми євреїв в світі у зв’язку з проблемою антисемітизму.

Об'єктом дослідження є процес Сіоністського руху на в 20-х роках ХХ-го ст.

Предметом дослідження є ряд писемних джерел, а також історіографія з даної теми.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі комплексного джерелознавчого аналізу матеріалів з'ясувати феномен Сіоністського руху на Поділлі в 20-х роках ХХ-го ст. В роботі вважаю за необхідне сконцентрувати свою увагу на найбільш перспективних і найважливіших аспектах досліджуваної теми, а саме: передумовах, причинах початку, конкретних проявах сіоністського руху, періодизації та динаміці розвитку.

Виходячи з поставленої мети та дослідницьких завдань застосовано ряд загальнонаукових, міждисциплінарних та спеціальних методів, метод історико-порівняльного аналізу стану вивчення певних аспектів теми в попередній історіографії з даними архівних матеріалів. Для дослідження окремих аспектів проблеми, зв'язків основних закономірностей діяльності євреїв вибірково використані методи інших наукових дисциплін, зокрема статистичний, імперичний, пошуковий, систематизаційний та метод соціальної психології. Крім того, в розгляді окремих проблем локально застосовано ряд спеціальних методів, як то: сутнісно-змістовний і формально-кількісний.

Дана тема зацікавила мене ще при вивченні історії України у одинадцятому класі, а також при відвіданні міст та районних центрів Поділля (скрізь де я бував зустрічавсь з тим явищем, що майже скрізь були та частково залишились єврейські школи, містечка, поселення, громади – а чому їх зараз так мало?), у 2007 році відвідано Вінницький архів, історико-краєзнавчий музей та зібрано перші матеріали. Влітку 2008 року прийняв участь в екскурсії «По пам*ятних місцях Поділля ( Шаргород, Чернівці, Тульчин, Ямпіль, Могилів-Подільськ …)». В липні 2007 року відбувся круглий стіл «Погляд у минуле» між єврейською общиною смт. Чернівці та активом села, де були виступи з висвітленням поглядів радянських, українських істориків на події проживання євреїв в Чернівецькому р-ні .

На основі даної тематики мені вдалось дійти висновку - 20 ст. проілюструвало наявність багатьох форм єврейського самоусвідомлення, прагнення до створення своєї держави маючи підґрунтя в різних країнах для підтримки своєї ідейності.Історія євреїв України характеризується безперервним процесом взаємодії протилежних ідей та антагоністичних тенденцій: етики та ритуалу, універсалізму націоналізму, обраного народу та рівності усіх людей, відданості своїй історичній Батьківщині тощо. Історія доводить, що в різні епохи іудейська ідентичність формувалася по-різному: в ізраїльському і іудейському царствах створювалася своя ідентичність, під час польського панування – своя, під час панування Російської імперії – своя, під час радянської влади - своя, а в сучасній Україні відбуваються складні процеси самоідентифікації іудейської громади України і відтворення єврейської громади нового типу.

Розділ І . Історія розселення євреїв

Єврейська спільнота України належить до найстарших і найбільш багатих у культурному сенсі єврейських громад світу. Впродовж тисячолітньої історії саме звідси виходили істотні імпульси для розвитку єврейської релігії і культури. Скажімо, історія хасидизму чи сіонізму немислима без вкладу українських євреїв.[1]

Масове переселення ашкеназі (європейських євреїв) в Україну відбулося через Польщу з Західної Європи, коли Польща захопила Західну та Правобережну Україну. Процес переселення тривав майже 4 століття, з XV по XVIII і мав кілька етапів.

Євреї з’явилися в Україні ще за часів Київської Русі. Прибули вони з кримських і грецьких колоній та хозарських областей. В XV-XVI ст. чимало євреїв пересилилося в Україну з Польщі. На території Російської імперії євреям дозволяли проживати лише у містах і невеликих містечках, де вони у багатьох випадках кількісно переважали населення інших етнічних груп. Особливо багато євреїв було у міських поселеннях Поділля, Волині і Галичини.

Переселення євреїв на землі, що перебували у приватному володінні, особливо активно відбувалося у 16 – на початку 17ст. на українських землях, де магнатам надавалися великі латифундії. Потребуючи для освоєння нових земель адміністраторів, магнати охоче призначали євреїв управляючими чи здавали їм маєтки в оренду. Євреї-комерсанти вели тут майже всю внутрішню торгівлю, здійснювали оптові закупівлі сільськогосподарської продукції та її експорт. У руках євреїв зосереджувалися різноманітні промисли: виноторгівля, виробництво селітри і поташу, рибальство, полювання. Вони орендували корчми, молочні господарства, млини. Чисельність єврейського населення України значно зросла: якщо наприкінці 16 ст. в Україні було 80 єврейських громад, то в 1648 р. – 115.

Селилися євреї на Українi головним чином по мiстах i торговельних центрах, де кiлькiсть їх наприкiнцi XIX ст. становила вiд 10 до 86 вiдсоткiв, а

також у мiстечках, де спiввiдношення було ще вищим - вiд 30 до 90 вiдсоткiв. У дев’яти українських губернiях Росiйської iмперiї нараховувалося 542 мiстечка з населенням 1547 тис. чол. Євреїв у цих мiстечках проживало 662 тис. або 41 вiдсоток. У захiдноукраїнських землях, що належали Австрiї, найбiльше євреїв жило на територiї сучасної Львiвщини. На Закарпаттi - в м.Мукачевi та деяких селищах i мiстах поблизу нього. На Буковинi вони осiдали головним чином у центрi краю - мiстi Чернiвцях.

На Українi євреї жили компактною масою, тодi як у Захiднiй Європi вони були вкрапленi тонким прошарком серед чужого населення. В Румунiї, напр., один єврей припадав на 19 мiсцевих жителiв, в Угорщинi один єврей приходився вже на 22 жителi, у Моравiї - на 46, Богемiї - на 57, Пруссiї - на 79, в європейськiй Туреччинi - на 150, Швейцарiї - на 386, Францiї - на 785, Бельгiї - на 2541, Iспанiї - на 2806, Швецiї - на 3646, а в Норвегiї навiть ще менше: один єврей - на 69164 норвежцi. I тiльки на Українi євреї буквально заливали мiсцеву люднiсть. Тут один єврей припадав, залежно вiд мiсцевостi, на 5-7 українцiв. Навiть у Польщi їх було менше, там спiввiдношення становило один до семи.[2]

Коментуючи цю порiвняльну таблицю, Житецький пише: “Чем какая страна Западной Европы дальше отстоит от Малороссии, тем слабее в ней еврейское население. Малорусский народ, жительствуя в средине Европейского материка, оказался вместе с поляками и белорусами в центральном месте нынешнего еврейства”. На територiї України, Бiлорусiї i Польщi тодi проживало “около 2/3 всех евреев земного шара”.

За своєю чисельнiстю євреї стояли на третьому мiсцi пiсля українцiв i росiян на сходi та пiвднi України, на третьому ж мiсцi пiсля українцiв i полякiв на заходi краю. Така значна маса народу, у всьому вiдмiнного вiд корiнного населення, не могла не мати великого впливу на його побут, звичаї, засоби iснування. Але справа не стiльки в нацiональних чи вiросповiдних особливостях євреїв, скiльки в тому, що вони у своїй масi були зайнятi не в сферi матерiального виробництва, а в сферi обiгу та кредиту i таким чином жили фактично з чужої працi.

У свій час царський уряд встановив так звану «лінію осілості», східніше від якої постійне проживання євреїв заборонялося. Російська влада не давала можливості євреям не тільки переселятися з України, але й виїжджати до Малоросії. Дискримінаційні щодо євреїв укази видавав Петро I. Жорстоку позицію до них займала і Єлизавета Петрівна. Іншу політику щодо єврейства в Росії зайняла Катерина II. В ті часи вони почали активно заселяти степові райони Причорномор’я. Указом 1791 р. Катерина II поклала початок “смузі осілості”, за яким євреям було дозволено “користуватися правом громадянства та міщанства”.[3]

Смуга, чи то лінія, осiлостi - це своєрiдний умовний кордон, який офiцiйно євреям не дозволялося переходити. Правда, у межах кордону вони, як ми бачили, мали вiльнi руки i цiлковиту свободу для своїх дiй. Географiчний район, на теренi якого євреї мали право вiльного прожитку, не такий уже й малий. Це “всього-навсього” територiя України, Бiлорусiї i Королiвства Польського - цiлих трьох європейських держав.

В Україні ця межа проходила вздовж Дніпра з деяким відхиленням на схід (Брянськ-Полтава-Луганськ-Маріуполь). У зв’язку з цим багато євреїв “вихрещувались”, тобто міняли віру з іудейської на християнську, змінювали прізвища на “благозвучніші” (з’явилися Гольдейберги, Зільбери та ін. у австро-угорській частині чи Золотарьови, Лебединські, Цвєтови, Зоріни, Серебрянські і т.п. - в підросійській частині України). Незважаючи на національні утиски царського та австро-угорського режимів, євреї до часу встановлення радянської влади займали міцні економічні позиції. У “смузі осілості” понад 40% з них займались торгівлею, приблизно одна третина була зв’язана з промисловим виробництвом, 5% перебували на державній службі та займались “вільними професіями” (лікарі, юристи, літератори), 3-4% працювали у сільському господарстві.

У 1804 році царський уряд розширив права єврейства, скасувавши, зокрема, закон Польського сейму 1778 року, який забороняв євреям займатися торгівлею та ремісництвом. Відтоді вони дістали таку можливість і були зараховані до станів купців, міщан а згодом і землевласників.

Наслідком такого законодавства стало утворення великих єврейських громад у містах, а потім – землеробських колоній, які будувалися на основі традиційної громади – кигили та усталених принципів громадського самоуправління – кагалу. У великих містах існували відокремлені єврейські квартали – гетто. У ХІХ столітті в Україні сформувалося територія компактних єврейських поселень Російської імперії.

До жовтневого перевороту 1917 р. в Російській імперії євреїв не допускали до політичної діяльності. Царський уряд підтримував єврейські погроми і розгнузданий антисемітизм (юдофобство).

У перші роки радянської влади в Україні діяли сотні єврейських шкіл, синагог, єшив, ремісничих училищ, видавалися єврейські газети, книги, журнали. Тільки в Одесі були два єврейські інститути. Діяли єврейські колгоспи, кабінети єврейської культури. У 1920-х роках в Україні мешкало близько 2 млн євреїв, напередодні Другої світової війни – до 3 млн.[4]

У результаті радянських репресій у західній Україні (1939-1941 рр.), та внаслідок тотального винищення євреїв німецькими фашистами у роки Другої світової війни корінні євреї в Україні майже повністю зникли.

Значна частина українських євреїв загинула в часи нацистської окупації (Голокост). Повоєння відзначалося радянською політикою державного антисемітизму.

Значне місце серед національних меншин в Україні посідають євреї. Їх чисельність постійно скорочується: якщо в 1926 р. в Україні проживало 2.7 млн. громадян єврейської національності, то 1989 р. - 486.3 тис. осіб, то в 2001 р. – 103.6 тис. осіб. Зменшення кількості громадян цієї національності пов’язано із масовим знищенням їх німецькими фашистами в роки Другої світової війни та їх еміграцією до Ізраїлю й в інші країни.

Сучасне розселення євреїв в Україні характеризують матеріали Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Аналізуючи дані показники - 99.2% усіх євреїв проживає у міських поселеннях України і тільки 0.8% - у сільській місцевості. Найбільша кількість євреїв проживала в м. Києві (17.2% від їх загальної кількості), Одеській (12.8%), Дніпропетровській (13.2%), Харківській (11.1%), Донецькій (8.4%), Вінницькій (2.8%), Житомирській (2.5%), Чернівецькій (1.3%) областях, АР Крим (4.3%). Значно менша їх кількість проживає в Запорізькій, Львівській, Миколаївській, Хмельницькій, Луганській, Херсонській, Київській, Полтавській та Черкаській областях. Зараз в Україні працює товариство єврейської культури, відновлюються єврейські національні школи, синагоги, видаються газети мовою ідиш.

Для Закарпаття і Північної Буковини характерна незначна різниця у питомій частці корінної нації у загальній кількості населення (на Закарпатті - 80.5%, а в Північній Буковині - 75.0%), а також у кількості меншин. На Закарпатті найчисельнішими національними меншинами є угорці, росіяни, румуни, цигани, словаки, німці, євреї, білоруси. В межах названих підрегіонів спостерігається зростання питомої ваги українців у загальній кількості населення та скорочення чисельності окремих етнічних меншин (євреїв, словаків).[5]

У Подільському регіоні (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області) частка населення корінної нації коливається від 94 до 98%. Найвищий відсоток українців у Тернопільській області (96%). Найбільш чисельними меншинами в регіоні є росіяни, поляки, євреї, білоруси, які проживають переважно в містах. Українці проживають в селах і містах.

Північно-Центральний регіон займає Київську, Житомирську, Черкаську, Полтавську, Кіровоградську області. Частка корінної нації в загальній кількості населення тут коливається від 90 до 93%. Останнім часом кількість його дещо знижується, що пов’язано із значним зниженням показників природного приросту населення в сільській місцевості та в малих містах і селищах міського типу, де переважно живуть українці, проте, питома вага зростає. В усіх областях регіону проживають росіяни, білоруси, євреї, молдавани, поляки.В цих регіонах зменшується кількість євреїв та поляків.

Розділ ІІ. Україно-єврейське співжиття

1. Економічна сфера і євреї

Історичні долі українців та євреїв склалися так, що ці два народи жили, протягом щонайменше тисячі років, поряд на одній землі. Внаслідок цього історія та культура українського єврейства стала інтегральною частиною історії та культури України.

Царська, а потім радянська влада при всякій нагоді намагалася створити, а відтак загострити конфлікт між двома народами. Утім коли російська цариця Катерина І на початку ХVIII століття заборонила євреям проживати в Україні, то гетьман Данило Апостол від «імені війська запорізького обох берегів Дніпра» вступився за них. Відомий колективний лист групи інтелігентів – протест проти антисемітських виступів журналу “Иллюстрация” та додаток – лист-протест проти антисемітизму, підписаний М.Костомаровим (автор листа), П.Кулішем, М.Номисом, Марком Вовчком, Т.Шевченком

Факти свiдчать, що євреї переважали в усiх галузях української економiки, за винятком, можливо, важкої промисловостi, в якiй вони також були не останнiми, хоч i поступалися перед iноземним та почасти росiйським капiталом.

У першiй половинi XIX ст. Волинь була головним на Українi центром по виробництву сукна. З 16 суконних фабрик, що працювали в губернiї, 11 належало євреям. Решту 5 вони також орендували в полякiв.[6]

Серед власникiв цукрових заводiв на Українi були євреї Бродський, Гальперiн, Еттiнгер, Зайцев, Балаховський, Френкель, Лiберман, Закс та iн. Тiльки братам I.М. та А.М.Бродським (перший жив у Києвi, другий - в Одесi) належало 17 заводiв, якi на початку 90-х рокiв виробляли 1/4 всiєї рафiнадної продукцiї в Росiї. Про київського брата - Iзраїля Бродського - Вiтте писав: “Можно сказать, что он был одним из самых главных капиталистов всего Юго-Зап. края”.Все його величезне багатство перейшло до рук одного з синiв - Льва Бродського. Вiн, як i батько, також жив у Києвi, хоча бiльшу частину року проводив за кордоном - на курортах, де грав у рулетку.

У торгiвлi цукром питома вага єврейських купцiв була ще бiльшою, нiж у його виробництвi, i сягала 60-70% всього товарообiгу цукрової промисловостi.148 Українцi Терещенко i Ханенко, яких тепер висувають на переднiй план, як доказ iснування й української буржуазiї стояли на останньому мiсцi пiсля єврейських, росiйських i польських цукрозаводчикiв.

У початковий перiод залiзничного будiвництва в Росiї, коли панував принцип приватного будiвництва й експлуатацiї залiзниць, на чолi приватних товариств стояло кiлька осiб, про яких можна сказати, що вони являли собою залiзничних королiв. “В государстве, - писав Вiтте, - создались как бы особые царства - железнодорожные, - в которых царили маленькие железнодорожные короли вроде Полякова, Блиоха, Кроненберга, Губонина и пр. и пр.Першi три з названих тут були євреями за походженням.

У п’яти українських губернiях (Київськiй, Волинськiй, Подiльськiй, Чернiгiвськiй i Полтавськiй) євреї були власниками 153 млинiв, 34 виноробних заводiв, 35 пивоварних заводiв, 22 маслобойних заводiв i 4, тобто всiх наявних, паперових фабрик. За кiлькiстю названих пiдприємств євреї займали третє мiсце пiсля полякiв i росiян. При обрахунку наведених даних нацiональнiсть власникiв визначалася на пiдставi їхнiх прiзвищ. Знаючи тенденцiю євреїв заховуватися пiд українцiв, полякiв або росiян, можна з певнiстю сказати, що в названих губернiях домiнуюче становище належало все-таки єврейському капiталовi.

“Мелкая аренда, корчмарство, шинкарство, грошевая торговля, посредничество и факторство создавали типичного “человека воздуха” (ходячее выражение евр. литературы, обозначающее человека, не имеющего определенных источников существования, неуверенного в завтрашнем дне). Этими профессиями вместе с ремеслом была занята подавляющая масса еврейского населення”.

З числа продуктивних професiй серед євреїв було поширене лише ремесло - кравецьке, шевське i столярне, але й воно, за визначенням авторiв енциклопедiї, “влачило жалкое существование”.

2. Центральна Рада і сіонізм

1917 року лідерам Центральної Ради вдавалося переборювати антисемітські настрої представників революційно настроєних малоосвічених мас і проводити лінію на співробітництво з усіма народами, що живуть у спільному домі – Україні. Центральна Рада проголосила – вперше в історії! – єврейську національно-культурну автономію, а до складу уряду України входили міністри-євреї – С.Гольдельман, А.Марголіс, Пінхус Красний, Черіковер. Ці факти, як і публічні виступи С.Петлюри дореволюційної доби та періоду його головування в Директорії, спрямовані проти антисемітизму, в тому числі виступи в армії УНР, добре відомі. Більшість єврейських політичних партій підтримали українську державність у 1918 році.

В Україні склався особливий діалект мови ідиш. Є всесвітньо відома культура євреїв України. У світі є тільки дві країни, де президентами та прем'єр-міністрами були уродженці української землі: Україна та Ізраїль. Гімни двох країн в світі написали уродженці української землі: України та Ізраїлю. Обидва - ще до створення держав.

Микола Рябчук писав: “Мета українців – творення власної незалежної держави. Мета євреїв – виживання впродовж тисячоліть у нелегких умовах діаспори. У принципі між цими цілями нема кардинальної суперечності. Усе залежить від того, наскільки українці зуміють переконати євреїв у демократизмі своєї майбутньої держави, її щонайвищій відкритості до всіх меншостей, зокрема і єврейської, а з іншого боку – наскільки євреї захочуть виявити свою люяльність до “безперспективної” впродовж багатьох десятиліть України, її “малопрестижної” мови й культури, переконавши тим самим українців, що вони, євреї, аж ніяк не є “п'ятою колоною” Кремля, ще одним, додатковим знаряддям русифікаторської політики Москви на Україні”.

3. Революційна доба

Крах царизму в березні 1917 р. скоро приніс емансипацію євреїв в Російській Імперії. 20 березня1917 р. Тимчасовий Уряд Росії проголосив євреїв рівними з усіма громадянами, однак їм не було надано статусу національної меншини або автономію. Велика кількість євреїв активно брала участь у революційній діяльності і з приходом до влади більшовиків, також багато з них отримало керівні посади в новому більшовицькому уряді. Серед них один із найвідоміших вихідців з України — Лев Троцький (Лев Давидович Бронштейн). Разом з іншими більшовиками деякі євреї також брали участь у Червоному терорі проти мирного населення. В свій час відомий державний діяч ВеликобританіїВінстон Черчілль в своїй статті «Сіонізм проти Більшовизму» від 8 лютого1920 р. охарактеризував участь євреїв в більшовицькому терорі наступним чином:[7]

За виключенням Леніна, більшість керівних фігур більшовиків — це євреї. Окрім того, головне натхнення і основна рушійна сила надходить від лідерів єврейської національності. Тому росіянина Чечерина затьмив його номінальний підлеглий Литвінов, а вплив таких росіян як Бухарина або Луначарського не можна порівняти з владою Троцького, або диктатора Червоної Цитаделі (Петрограда) — Зінов'єва, або Карасіна — всі з них євреї. Переважання євреїв в Радянських установах — ще більш приголомшуюче. І одну з головних, якщо не основну роль в системі тероризму, запровадженого Надзвичайними Комісіями в Боротьби з Контрреволюцією, відіграють євреї, і в деяких випадках навіть єврейки.[8]

Незважаючи на це, переважна більшість євреїв України трималися осторонь революційних подій і навіть дуже часто потерпали через асоціації з євреями більшовицького уряду та їхнім терором.

4. Період незалежності 1918—1919 рр.

Проголошена в березні 1917 р. Центральна Рада вирішила в кінці липня запросити різні національності України: росіян, поляків та євреїв до участі в уряді. В результаті, 50 євреїв, від всіх головних партій, приєдналося до Центральної Ради і ще п'ять приєдналося до Малої Ради. Єврейські партії були також представлені в Генеральному секретаріаті Центральної Ради (пізніше Національній Раді Міністрів Української Народної Республіки). Моїсей Рафес — член партії Бунд, посів посаду міністра фінансів. В секретаріаті національностей, були встановлені відділи для кожної національності і Мойше Зільберфарб з Об'єднаної Партії Єврейських Соціалістів — Працівників, був призначений заступником секретаря та відповідальним за єврейські справи. Пізніше з проголошенням Української Народної Республіки20 листопада, 1917 р. він став генеральним секретарем відділу єврейських справ, з міністерським портфелем, а далі після проголошення незалежності 25 січня1918 р. — Міністром Єврейських Справ.

10 жовтня1917 була сформована консультативна рада, що представляла головні єврейські партії, і Тимчасова Національна Рада Євреїв України зібралася в листопаді 1918 р. Їдиш був однією з мов, використовуваних Центральною Радою на своїй офіційній валюті і в оголошеннях; закон про автономію надавав неукраїнським національностям право самостійно управляти своїм національним життям. Проте, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського цей закон був анульований (9 липня1918 р.) і Міністерство Єврейських Справ скасовано.[9]

За часів Директорії Української Народної Республіки було відновлене Міністерство Єврейських Справ (очолюване спочатку Абрамом Ревутським), і закон про автономію був повторно введений в дію. Від квітня 1919 р. міністром Єврейських справ став Пінкас Красний. Інші євреї, які займали видатні місця в урядах Центральної Ради або Директорії були: Соломон Ґольдельман — заступник міністра торгівлі і промисловості і робочої сили, Арнольд Марґолін — член Української Партії Федералістів Соціалістів; він був заступником міністра закордонних справ і дипломатичним представником в Лондоні і в Парижі. Декілька видатних сіоністів також підтримувало Українську автономію, зокрема Володимир Жаботинський, Д. Пасманік, і Йосип Шехтман.

Насамперед треба зазначити, що в ходi революцiї на Українi значна частина єврейства гаряче пiдтримала визвольну боротьбу українцiв. Єврейськi органiзацiї Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова та iнших мiст визнали Центральну Раду єдиною законною владою на Українi. Єврейськi газети “Мощенi”, “Унзер лебен”, “Гайнт”, Нойє цайт”, якi виходили у той час на Українi, всiляко пiдтримували й пропагували полiтику української держави. Серед єврейського населення збиралися кошти для фiнансування дiяльностi УНР. Вiдомий єврейський лiдер В.Жаботинський пропонував Петлюрi створити з євреїв вiйськовi частини для захисту української революцiї. Серед мiнiстрiв Української Народної Республiки були єврейськi дiячi А.Ревуцький, С.Гольдман, I.Красний, С.Соколовський. Останнiй був мiнiстром фiнансiв УНР. Всеукраїнський з’їзд рабинiв, що вiдбувся в Одесi у 1918 р., ухвалив рiшення про накладення “херему” (прокляття) на тих євреїв, якi пiдтримують ворогiв Української Республiки.

“Бунд, - читаємо в енциклопедiї, - поддерживал Центр. Раду в ее борьбе за автономию, содействовал соглашению між Центр. Радой и Врем. правительством, после чего принял участие в Генеральном Секретариате Рады Линия Бунда на Украине и до, и после Октябрьской революции одобрялась неоднократно ЦК Бунда”. I далi: “На Украине Бунд признал українську Центр. Раду однородно-социалистическим правительством, принял участие в составе правительства Рады и поддерживал ее в борьбе против поднимавшихся рабочих восстаний”.[10]

Жаботинський та iншi єврейськi лiдери розумiли ту просту й очевидну iстину, що незалежна Україна вiдкриває значно бiльшi можливостi як для українцiв, так i для євреїв, нiж Україна залежна, хоч i Радянська. Це тим бiльше розумiв Ленiн. В архiвi Iнституту марксизму-ленiнiзму при ЦК КПРС у Москвi є цiлком таємний документ пiд назвою “Об Украине”. На ньому стоять три резолюцiї. Рукою Ленiна виведено (текст передаємо по пам’ятi): “По моему мнению, лучше независимая, но дружественная нам демократическая Украина, чем плохая Советская республика”. Ленiну заперечував Троцький: “Украина - это миллионы работоспособного населения, это металл, уголь, хлеб. Потерять Украину - значит, лишиться главной опоры советской власти”. Нарештi Сталiн резюмував: “Не согласен с Лениным, согласен с Троцким”. Так була вирiшена доля України. Решту довершила росiйська зброя. Пiзнiше, вже у вигнаннi, на емiграцiї, Троцький збагнув свою помилку i виступав на пiдтримку визвольних прагнень українцiв.

Цi дiї свiдчать про те, що єврейськi лiдери врахували трагiчний досвiд минулого i зробили для себе правильнi висновки, ставши на шлях активного спiвробiтництва з українським визвольним рухом. У ходi боротьби за українську державну незалежнiсть закладалися основи того українсько-єврейського єднання, яке обiцяло дати великi плоди. На жаль, поразка визвольної боротьби українцiв поклала край цьому спiвробiтництву. Натомiсть знову почалася широка смуга старої ворожнечi, яка триває, по сутi, й досi на обопiльну шкоду i євреїв, i українцiв.

Масштаб погромів протягом боротьби за незалежність (1917—1920) в Україні виявився руйнівним для єврейського населення. Біла Армія Антона Денікіна, селянські групи, одинокі отамани, і деякі загони армії Української Народної Республіки, сприймаючи євреїв як про-більшовицький елемент, брали участь в цих звірствах разом з лідером українських анархістів Нестором Махно і Червоною Армією.

Уряд і вище командування армії Української Народної Республіки пробувало боротися з підбурювачами погромів. Були запроваджені військові трибунали і деякі з погромників були страчені. Уряд також допомагав вцілілим від погромів і взаємодіяв як з єврейською громадою, так і з іноземними представниками в розслідуванні погромів.[11]

5. Радянська Україна

Консолідація більшовицької влади принесла єврейським громадам нові проблеми і нові можливості. Гласні та негласні обмеження щодо участі євреїв в уряді було скасовано, особливо для тих, хто вибрав шлях асиміляції. Спеціальні єврейські секції (так звані євсекції) були сформовані всередині Компартії, щоб полегшити участь євреїв, і саме євсекції найнастійніше нападали на єврейські сіоністські та інші партії. Окремі євреї скористалися системою і багато з них стали частиною системи, особливо в освіті, економіці, в середніх лавах партійної адміністрації і уряду.

Жовтнева революцiя, поваливши в Росiї владу капiталу, вiдкривала євреям шлях до рiвностi з iншими народами i свободи вiд гендлярства. Новi суспiльнi вiдносини, що народжувалися в ходi революцiї i соцiалiстичного будiвництва, вимагали й вiд євреїв рiшуче порвати зi старим i ганебним минулим. Але сталося непередбачене. Саме в радянськiй владi євреї знайшли для себе таку органiзацiю суспiльства, яка забезпечувала їм iдеальнi можливостi для нечуваного гендлярства у прямому i переносному розумiннi цього слова.

Чимало євреїв, якi входили до так званого керiвного ядра партiї (Зiнов’єв, Троцький, Володарський та iн.), довгi роки жили в бездiяльностi за кордоном i в Росiю повернулися тiльки пiсля Лютневої революцiї. Г.Зiнов’єв одразу ж став головою Петроградської Ради i головою Виконкому Комiнтерну (був на цьому архiвiдповiдальному посту з 1919 по 1926 р.). Л.Троцький очолив збройнi сили республiки. Багато говорить сам факт, що 32-рiчний єврей Свердлов був призначений першим президентом першої Країни Рад – РРФСР

У першi роки радянської влади уряд України очолював румунський єврей, близький приятель Троцького, Хр.Раковський. Секретарями ЦК КП(б)У були С.Гопнер, її полюбовник прибалтiйський нiмець Е.Квiрiнг, Л.Каганович, М.Хатаєвич. Членами ЦК обиралися: Ш.Грузман, Дробнiс, Зiсман, Акiмов (А.Ровнер), Л.Тарський, М.Рухiмович, Фарбман (Рафаїл), I.Шварц, Я.Яковлєв (Епштейн) та iн. В Комiнтернi Україну “представляла” та сама Серафима Гопнер. Секретарями райкомiв, окружкомiв i губкомiв партiї, а також головами Рад були, як правило, також євреї. [12]

Посiвши команднi пости в партiйному i радянському апаратi, євреї дуже легко заволодiли органами чека або ДПУ, суду i прокуратури, пробралися у вищу школу, окупували медицину i торгiвлю, прибрали до своїх рук пресу, радiо, театр, музику й iншi вiльнi професiї. Першим головою Всеукраїнського чека став I.Шварц, на чолi наркомату внутрiшнiх справ УРСР - Б.Волiн (Фрадкiн). Непомiтна на перший погляд, але надзвичайно важлива з точки зору поiнформованостi i можливостей впливати на хiд подiй, посада секретаря ЦВК та РНК УРСР опинилася в руках М.С.Богуславського. Редакторами газет i журналiв були винятково євреї. Бюро української преси та iнформацiї (БУП) - попередник нинiшнього РАТАУ - з дня утворення в 1918 р. опинилося в руках Р.В.Гальперiна, В.С.Люксембург, Д.Ерде та їхнiх сподвижникiв - українських євреїв, пiзнiше росiйських письменникiв: Михайла Кольцова (Фрiдлянда) родом з Києва, Льва Нiкулiна з Житомира, Бориса Лавреньова з Херсона та iн.

Хоча тільки пів відсотка від загальної кількості єврейського населення приєдналося до партії більшовиків, вони склали великий відсоток всіх більшовиків в Україні, в 1922 приблизно 13.6 % в Компартії (Більшовиків) України. 15.5 % делегатів на Українському Конгресі Рад в 1921 і 1922 рр. було єврейського походження.

Після жовтневого перевороту 1917 р. у зв'язку з ліквідацією «смуги осілості» більшість євреїв переселилася на лівобережжя та у найбільші міста України і Росії. За даними перепису 1926 р., у містах України проживало вже 60 % від усіх євреїв України, тоді як у 1897 лише 40 %. Євреї становили більшість населення у таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів. На західноукраїнських землях згідно польського перепису 1921 року більшість євреїв проживало у таких містах, як Бучач, Чортків, Заліщики, Ковель, Дрогобич, Луцьк, Рівне, Станіслав, Тернопіль.[13]

В наслідок міграційних процесів чисельність євреїв в Україні зменшилася за 1897—1926 рр. з 1 644,5 тис. до 1 565,5 тис. чоловік, у той час як у цілому по СРСР зросла з 2 430,4 тис. до 2 597, 4 тис.чоловік. Крім того, поряд із створенням у 1928 році Єврейської автономної області, куди виїхала і певна кількість українських євреїв, у 1924—1930 роках за допомогою ОЗЕТ в Україні було засновано 162 єврейських землеробських поселення, з яких утворили 5 єврейських національних районів:

Калініндорф на Херсонщині (40 селищ);

Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ);

Сталіндорф на Криворіжжі (11 селищ);

Фрейдорф і Ларіндорф у Криму (40 селищ).

До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися.

На прикінці 1920-х рр. загальна чисельність євреїв у сучасних межах України становила близько 2.5 млн. чоловік. У наступні роки чисельність єврейського населення значно зменшилась внаслідок міграційних та етнічних процесів і передусім їх масового винищення в роки другої світової війни.

Розділ ІІІ. Питання сіонізму на Поділлі

1. Українське єврейство

Термін «українські євреї» зустрічається в історичній літературі порівняно рідко. Його понятійний обсяг перекривають (здебільшого, частково) терміни «польські євреї», «російські євреї», «австрійські євреї», «литовські (тобто з литовського королівства) євреї». Інші терміни вирізняють його субетноси – «галицькі євреї», «євреї Покуття», «євреї Поділля», «євреї Волині», «евреи Юга России», «евреи западных районов России». Причина останнього – пов'язаність з різними історичними долями окремих українських земель долі єврейського населення цих земель, зокрема.

Українське єврейство мало ряд рис, які вирізняли його серед єврейства середньовіччя та країн Східної Європи XIX ст. Сюди належить велика щільність розселення, коли в містечках євреї дуже часто становили половину, а то й переважну частину населення; більш тісні контакти з народом-господарем землі, вміння контактувати, в тому числі з духівництвом і вченими. Українці, з свого боку, сприймали євреїв як природних представників певних занять, і козацтво не раз вимагало від царського уряду дозволити перебування євреїв в Україні заради збереження торгівлі.[14]

Водночас євреї (зокрема ті, що приймали християнство, але зберігали на основі соціального успадкування риси єврейської цивілізації) зробили чималий внесок у культуру і промисловість України. Деякі з них були діячами українського революційно-визвольного руху (наприкінці XIXст. Мойсей Гехтер, Сергій Марлах (Рабомен), на початку ХХст. – євреї-члени Центральної Ради УНР, бійці «жидівського куреня» ЗУНР), Володимир Жаботинський дав неперевершений і понині актуальний аналіз єврейсько-українських взаємин, стану української національної свідомості.[15]

У І. Франка єврей-капiталiст Герман Гольдкремер говорить на адресу українцiв, яким доводиться зазнавати безкiнечних страждань: “Так дурням i треба”. Єврейська елiта, що почувалася на Українi паном становища, не раз подумки i вголос повторювала цi слова. Вона могла робити це безкарно. У Києвi i Москвi, в урядi i в ЦК ВКП, у Комiнтернi i в зарубiжних партiях - всюди сидiли їхнi люди. Якщо не вистачало безпосередньо єврейського представництва, при потребi використовувався авторитет дiячiв, у кого дружини були єврейки: Калiнiна, Молотова, Ворошилова, Луначарського, Мануїльського, Затонського, Димитрова...

Розкриваючи розвиток єврейського націоналізму в Україні, цікаво було б згадати особливості процесів національного ренесансу східно-галицьких євреїв, який розпочався у 90-ті роки 19 ст. Особливу увагу привертають українсько-єврейські відносини періоду ЗУНР. Історик М.Гон з цього приводу зазначає: “Вітаючи зростання національної свідомості євреїв, їхню боротьбу за побудову власної держави в Палестині, українці вбачали ренесанс єврейської нації в образі нового єврея, що вийшов з лона разом з іншими національними меншинами. На жаль, роки українсько-єврейської співпраці і порозуміння (1918-1920) змінилися тенденцією єврейського сепаратизму (1922-1924), а польсько-єврейська угода 1925 р., на думку українців, – “стала могилою єврейського емансипаційного руху”.

З появою хасидизму, центр єврейської «святої праці» книгодрукування – опинився в Україні. Спочатку Жовква, а згодом Львів стали постачальниками релігійних видань для всієї східної і південної Європи аж до 1939р. На Поділлі та Волині наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. почергово діяло 33 єврейські друкарні, було створено і видано десятки хасидських книг, у яких, до речі, містяться посилання і на народну мудрість «мужиків» (українців). Згодом тут робила певні кроки і єврейська історична наука, спочатку на сторінках «Киевской старины», а тоді у працях Єврейської історико-археографічної комісії – вже в УРСР у двадцяті роки XXст. Тут, зокрема в Одесі, в середині XIX і на початку XX ст. сформувалися перші в Росії єврейські періодичні видання і видавництва («Разсвет». «Сіон»). Тут формувалися і різні варіанти єврейської світської освіти.[16]

2 Юдаїка в Україні

Таким чином, єврейська громада України була представлена різними напрямками в іудаїзмі, поширеною частиною євреїв, що відійшли від іудаїзму, зростаючою групою представників політичного сіонізму, що не могло не відбитися на змінах і відмінностях у процесах самоідентифікації. Різні групи використовували і різні мови у побуті та духовній або національній практиці. Закономірно, що, відбиваючи різні єврейські угруповання та їхні запити, єврейську освіту було представлено також різними напрямками. Крім реформованих хедерів-метукан, виникли нові навчальні заклади сіоністського типу. Окрім основ іудаїзму, значну увагу в них було приділено вивченню івриту і ряду світських предметів. Школи з традиційною єврейською освітою підтримувалися представниками ортодоксального іудаїзму, реформовані – реформістами, а сіоністи – сіоністами.[17]

У перші післяреволюційні роки продовжувався розвиток єврейської культури на ідиш й івриті, поширення сіонізму. Утворення Української народної республіки (1917-1920) в цілому сприяло розвиткові єврейської освіти. У створюваній мережі світських єврейських учбових закладів викладання велося різними мовами: українською, російською, польською, ідиш, івриті. Викладанню єврейських предметів приділялася більша увага, ніж в попередній період. З 1918 року міністерство освіти республіки рекомендовало своїм циркуляром перехід усіх єврейських учбових закладів на єврейську мову.

Іншим чином до єврейської освіти ставилася радянська влада. Так, у 1919 році організаційне бюро створених при ЦК єврейських секцій та Харківське бюро єврейської секції при Комуністичній партії (більшовиків) України дійшли висновку про необхідність повсюдного існування та організації комісаріатів, загальноукраїнського народного комісаріату з національних питань. Підкрекслювалося, що комісаріати мають вести "енергійну боротьбу з контрреволюційними течіями на "єврейській вулиці", витравлюючи дрібнобуржуазні іллюзії", якими "пічкають єврейського робітника партії Бунд, "Поалєй Ціон" та подібні . Надалі підтримку радянської влади одержали тільки школи на ідиш з викладанням світських предметів. У 20-30 роки хедери й єшиви були закриті, а іврит поставлений поза законом.

Єврейські навчальні заклади було закрито у зв'язку з тим, що єврейська освіта сприяла формуванню ідентичності у дітей.

На відміну від дискримінації в царській Росії, що базувалася перш за все на християнському антиіудаїзмі, радянська влада формувала радянську людину, знищуючи релігійні й культурні коріння народів Радянського Союзу. В офіційних документах громадянина Радянського Союзу в п’ятій графі зазначалася “національність”. При цьому євреєм вважався той, у кого євреями були батько і мати, а якщо батьки були різних національностей, то залишалося право вибору національності або по батькові, або по матері. Цей тип ідентичності ще має значний вплив і сьогодні.

У міжвоєнний період (1918-1939) почали закладатися підвалини української юдаїки. Першим науково-дослідним закладом на українських землях, який спеціалізувався на проблемах єврейської історії та культури, стала Єврейська історично-археографічна комісія, створена влітку 1919 р. при Всеукраїнській Академії наук. За час існування Комісії її співробітники зібрали, опрацювали та спромоглися видати значну кількість архівних матеріалів, переважна більшість яких була зосереджена в Київському Центральному Архіві ім. Антоновича. Дослідження Іллі Ґаланта та його колег торкалися історії євреїв на Київщині, Волині та Поділлі. Головним здобутком наукової діяльності Комісії є два томи збірника праць Комісії, виданих 1928-1929рр. у Києві. [18]

У системі Академії наук УРСР до початку війни діяла ще Кафедра Єврейської культури, керівником якої був Йосип Ліберберг. Наприкінці 1929 р. Кафедра була перетворена на Інститут єврейської пролетарської культури [ІЄПКу], що проіснував до 1936 року. Цьому Тут, зокрема, функціонувало шість відділів (історичний, філологічний, етнографічний, літературний, соціально-економічний та педагогічний) і декілька допоміжних установ, як-от: Центральний Архів Єврейської Преси, що одержував близько 400 видань з юдаїки з усього світу (передусім з європейських країн, США, Латинської Америки); Єврейська Наукова Бібліотека з фондом понад 60 тис. томів; Музей Єврейської Сучасності. На стан 1934 р. в Інституті працювало понад 100 співробітників, а директором був Нахум Штіф, видатний єврейський філолог, засновник і перший директор ІВО ["їдише віссеншафтліхе організаціє"] - міжнародного центру вивчення їдишистської культури, який до Другої світової війни (1925-1939) знаходився у Вільно, а після війни продовжив роботу в Нью-Йорку, де існує донині.

З розгортанням сталінського терору ІЄПКу на початку 1936 p. був закритий (частину співробітників заарештували за звинуваченням у троцькізмі). Проте наприкінці того таки 1936 p. Інститут був у скороченому вигляді відновлений під назвою Кабінету єврейської мови, літератури та фольклору при АН УРСР; керівником став відомий єврейський філолог, член-кореспондент АН УРСР Елі Співак. Проблематика Кабінету була звужена до вивчення проблем єврейської граматики, літературної мови, лексикології та перекладів.[19]

Значну роль в питанні самоідентифікації відіграє національно-релігійна освіта. За даними Центру єврейської освіти України, лише близько десяти тисяч дітей навчаються в системі єврейської овіти України. В Україні працює 26 денних та приблизно 60 недільних єврейських шкіл, 11 дитячих садочків, 8 єшив (релігійних навчальних закладів), близько 180 ульпанних (класних, шкільних груп), Міжнародний Соломонів університет, два коледжі, а також все більш широко використовуються дистанційні форми навчання

Важливою складовою культури і самоідентифікації є мовна культура, мовна поведінка євреїв. Як культура впливає на мову, так, у свою чергу, мова впливає на культуру. євреї в діаспорі завжди орієнтувалися на використання мов домінуючого оточення, що з практичної точки зору є цілком зрозумілим. Мовна поведінка євреїв України певною мірою відбиває як ситуацію у громаді, так і її подальшу орієнтацію. Більшість єврейського населення України на сьогодні використовує російську та українську мови.

Висновки

Підводячи підсумки проведеного мною дослідження, треба згадати, що наша мета дослідження полягала в тому, щоб на підставі комплексного джерелознавчого аналізу матеріалів з'ясувати розвиток Сіоністського руху на Поділлі в 20-х роках ХХ-го ст..

Слово «сіонізм» походить від назви гори Сіон, яка була символом міста Єрусалима і Країни Ізраїлю. Таку назву для єврейського національного руху обрано не випадково — вона виражає тугу єврейського народу, який живе на чужині, за своєю історичною родиною, за Сіоном. Сіонізм, який оформився у XIX ст., не винайшов практично нічого нового, він лише перевів досить давню ідею і практику в сучасну організовану форму.

У радянські часи офіційне визначення сіонізму звучало приблизно так: «Сіонізм — реакційна шовіністична ідеологія і політика єврейської буржуазії, спрямована на відволікання єврейських трудящих від революційної боротьби, збереження панування над ними буржуазно-клерикальної верхівки». Втім, ці слова сказано не зовсім «сьогодні», а радше «вчора», тобто ще за радянської влади, десь на початку 1989 року.

Сіоністський рух з часом розрісся і набрав своїх напрямків —політичний, поселенський, ліберальний, соціалістичний, і пояснюється тим, що мається на увазі під кожним з них, зробивши попередньо застереження, що у кожного єврея свій сіонізм, такий, яким він його собі уявляє. Отож цей список можна постійно розширювати. Що й відбувається.

Засновником політичного сіонізму — руху, який ставив своєю за мету заснування єврейської держави на землі Ізраїлю, піднімаючи єврейське питання на міжнародній арені — вважається Теодор (Беньямін-зеев) Герцль. У 1896 році Герцль опублікував свою книгу «Єврейська держава» (німий. DerJudenstaat), в якій виклав своє бачення майбутньої єврейської держави. Вже наступного року Герцль керував першим Всесвітнім єврейським конгресом в Базелі, де була заснована Всесвітня Сіоністська Організація (ВСО).

Центр сіоністського руху перемістився спочатку у Лондон, а потім — у США. Там він і залишився, як офіційно вважається, до створення Ізраїлю. З неофіційної точки зору, він і досі у США. Сполучені Штати з 20-х років XX століття і донині є головним спонсором міжнародного сіонізму. Політична система сучасного міжнародного сіонізму організаційно представлена Світовою сіоністською організацією та Світовим єврейським конгресом, який примикає до неї та нині має філіали у більш як 70 країнах. Світовий європейський конгрес створено 1936 року за ініціативи Світової сіоністської організації; при цьому лідери сіонізму мали на меті створити паралельну міжнародну організацію, яка мала б за мету «забезпечувати і захищати громадянські, релігійні і політичні права євреїв у діаспорі». Насправді Світовий єврейський конгрес є досить важливим придатком Світової сіоністської організації у справі наступу на єврейські уми і «євреїзації» євреїв задля їхнього духовного єднання.

На даний час питання сіонізму не втратило своєї актуальності .

Під час роботи ми дійшли певних висновків:

— з'ясували ступінь вивчення проблеми, визначили особливості трактування Сіонізму. В історіографії ХІХ-ХХ ст., виявили причини відтворення історичних реалій;

— всебічно розглянули особливості джерельної бази для дослідження проблеми, місце в ній документальних та усних джерел;

— встановили інформативні можливості окремих різновидів джерел та джерельної бази в цілому;

— дослідили причини, визначили характер, соціальну базу, спрямованість та регіон дій національно-визвольного повстання ;

— відтворили перебіг подій, проаналізували динаміку та еволюцію конкретних проявів Сіоністів;

— простежили життєвий шлях та діяльність однієї з найпомітніших постатей Сіонізму, уточнили його роль у розвитку даного соціального явища;

— створили колективний портрет спільників ватажка, встановили їх соціальне походження, мотиви співучасті.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що вперше в історіографії здійснено комплексний аналіз джерел на місцевому та архівному матеріалі. Внаслідок ґрунтовного дослідження матеріалів запропонована нова концепція розвитку повстання, визначено соціальну базу та спрямованість, прослідковано динаміку, характер і конкретні прояви. У роботі вперше всебічно проаналізовано та відтворено Сіоністський рух, а також його найближчого оточення. Спростовано низку необґрунтованих висновків та узагальнень

Дії та вчинки Сіоністського руху та його спільників розглянуто на тлі не лише соціально-економічних, але й інших, не менш важливих чинників і, зокрема, правових, морально-етичних, психологічних, ландшафтно-географічних особливостей місцевості тощо.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані для створення узагальнюючих досліджень з конкретно-історичних та історіографічних проблем історії України, при розробці лекційних курсів з відповідних дисциплін у загальноосвітній середній школі, застосовуватись у навчальній та факультативній роботі вчителями загальноосвітніх шкіл.

20 століття проілюструвало іудейську ідентичність, як сукупність рис та аспектів, за яких самі євреї себе визначають на теренах України в основному за галахічним принципом, але існують нарративні аспекти, які інколи збігаються, але здебільшого різняться один від іншого. Раніше причинами актуалізації самоідентифікації євреїв була соціальна несправедливість (хасидизм), бажання залучатися до європейської та світової цивілізації (реформізм), то сьогодні пошук ідентичності пов'язаний із прагненням євреїв до об'єднання.

Отже, сіоністський рух на Поділлі в 20-х роках ХХ століття є складовою загальносвітового сіоністського руху - руху, який ставив своєю метою згуртованість єврейського населення для досягнення величної цілі- заснування єврейської держави на землі Ізраїлю.

В архівних фондах України зберігаються значні колекції документів єврейських організацій, наказів, листівок, оглядів, аналітичних розробок з питань діяльності єврейських організацій, де висвітлюються питання сіонізму, використано значний фактичний матеріал щодо окремих сторін політичної практики єврейських організацій, їх взаємин, форм та методів реалізації ідеологічних установ в різних суспільно-політичних умовах.

Опрацьовані також збірники, окремі документи, що містять циркулярні розпорядження та інші матеріали єврейських партій, Центральної Ради, Директорії, урядів УНР, більшовицьких та комсомольських організацій, а також органів радянської влади в Україні.

Значний аналітичний, фактичний та статистичний матеріал, що дав можливість відстежити перебіг подій та розстановку і взаємодію громадських та політичних сил в Україні, передумови та спрямованість зміни стратегії і тактики політичної діяльності національних організацій, містять часописи “Боротьба”, “Вестник еврейского отдела Народного комиссариата по делам национальностей”, “Вісник Української Народної Республіки”, “Воля”, “Голос Бунда”, “Еврейский рабочий”, “Известия” та інші. Матеріали часописів використані для детальнішого аналізу конкретних подій з урахуванням відповідних ситуацій, взаємодії політичних силтощо.

Серед історіографічних джерел використані дослідженняВ.К.Гура, який проаналізував витоки, еволюцію та діяльність сіоністських партій в Україні з позицій КПРС. У роботі В.І.Прилуцького єврейські молодіжні організації розглядаються у контексті молодіжних національних рухів в Україні в умовах становлення тоталітарного більшовицького режиму. Позиції єврейських партій у мовній проблемі, що посідає значне місце у розбудові національного життя євреїв, досліджені у дисертації О.В.Заремби

Проаналізовані видання українських, єврейських та інших діячів, які безпосередньо брали участь у подіях в Україні у 1917-1921 роках або студіювали в той час питання діяльності єврейських організацій. Ці видання містять значний фактичний матеріал, викладений з позицій особистого ставлення державних та громадських діячів до подій та певною мірою детермінований партійною орієнтацією їх авторів.

Висвітлення діяльності єврейських партій в світовій науці перебуває під великим впливом різних політичних сил. Особливо це виявилось у СРСР, де ставлення до єврейських організацій було частиною політики щодо національних рухів народів країни, які згідно з пануючою ідеологією ототожнювались з націоналізмом. Історико-партійна наука розглядала лише негативні сторони українського, єврейського та інших націоналізмів,а також сіоністського руху, схематизували і примітивізували їх ідеологічні та політичні, етичні та соціально-психологічні засади. В той же час нерозривний зв’язок націоналізму з природою суспільних явищ, його конкретно-історичні форми з їх статичними та змінними рисами, зазвичай, ігнорувались. Зокрема, діяльність єврейських організацій розглядалась з вузькопартійних позицій. Їхня політична практика у сфері розбудови національного життя докладно не розглядалась, а лише таврувалась як буржуазна та антинародна.

Різні аспекти політики УНР у єврейському питанні висвітлені у виданнях українських та єврейських діячів,які безпосередньо брали участь у подіях в Україні у 1917-1921 роках або студіювали в той час питання діяльності єврейських організацій. . Це в свою чергу дає можливість грунтовніше проаналізувати засоби, що їх використовували єврейські партії для розбудови національного життя своєї людності в Україні.

Висвітлення діяльності єврейських партій у роботах зарубіжних авторів, що перекладались у СРСР, мало відрізнялось від радянських видань. Автори цих публікацій не приділяють значної уваги аналізу історії розвитку єврейських організацій і зосереджуються на викладі матеріалів щодо проявів сіоністського екстремізму та засудження його різними міжнародними організаціями2.

Інші видання, автори яких у радянській літературі характеризувались як буржуазні, написані з більш об’єктивних та наукових позицій, містять глибокий аналіз діяльності єврейських організацій. Роботи зарубіжних авторів містять значний аналітичний та фактичний матеріал щодо діяльності єврейських організацій у сфері робудови національного життя в Україні. Висвітленню основних ідеологічних засад та політичної практики сіоністських партій присвячені книги У.Лакера, С.Левенберга, Г.Гольдмана та інші. Причини виникнення єврейських націоналістичних та соціалістичних організацій та їх еволюція проаналізовані у монографії професора Єврейського університету у Єрусалимі Д.Френкеля.Політика керівників УНР щодо євреїв досліджена А. Зайдманом, який приділив особливу увагу реалізації Закону про культурно-національну автономію. Українсько-єврейські відносини на початку ХХ століття аналізуються також у книзі Х. Астера та П. Потічного, а також Х.Абрамсоном та авторами статей збірника “Українсько-єврейські відносини в історичній перспективі”3. Критичному аналізу політичної практики компартійного керівництва і, зокрема, євcекцій щодо єврейських організацій присвячені книги Ц. Гітельмана та М. Альтшулера4та інших.

У другому розділі “Єврейські партії та об’єднання України на початку ХХ століття” досліджуються конкретно-історичні чинники, що справили вплив на процеси утворення та діяльності єврейських організацій у Російській імперії наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть, їх позиції щодо вирішення єврейського питання у країні та ставлення до них владних структур держави.

Значне місце у розділі займає аналіз діяльності та основних політичних засад єврейських партій України сіоністської та соціал-демократичної спрямованості.

Практично усі єврейські організації, незважаючи на різну, а часом і протилежну спрямованість їх діяльності, підтримали лютневу революцію 1917 року і взяли активну участь у соціально-політичних перетвореннях у країні. Висвітлюється участь єврейських партій у діяльності вищого законодавчого органу УНР, робота віце-секретаря єврейських справ та взаємодія єврейських організацій в Україні.

75 відсотків членів Центральної Ради представляли українські організації, 14 відсотків - російські, 6 відсотків - єврейські, 2,5 відсотки – польські5.У протоколі мандатної комісії була зазначена участь у сесії Центральної Ради і представників єврейських партій. Їх чисельність була такою6.

Десятки представників єврейських партій брали участь у роботі Центральної Ради, її секретаріату та інших установах. Позиції українських та єврейських партій співпадали з усіх основних державотворчих питань. Однак протиріччя, що виникли при обговоренні ІІІ та ІV Універсалів певною мірою обумовили ускладнення українсько-єврейських відносин. Проте значно більшими були протиріччя між сіоністами та Бундом, що, зокрема, виявились під час виборів у єврейських общинах.

Дисертант приходить до висновку, що, незважаючи на цю одностайність, протиріччя між єврейськими партіями та об’єднаннями обумовлювали більші складнощі у реалізації їх програм, ніж проблеми, що виникали між єврейськими та неєврейськими організаціями.

Визначною подією для євреїв України стало прийняття Центральною Радою закону про національно-персональну автономію та утворення Міністерства єврейських справ.

У третьому розділі “Діяльність єврейських партій в Українській Державі та відновленій УНР” показано ставлення єврейських партій до гетьманського перевороту, аргументовано відмінну від традиційної точку зору про діяльність єврейських партій в УНР. Єврейські організації обстоювали інтереси держави, свого етносу навіть тоді, коли протистояння політичних сил в Україні спричиняло криваві конфлікти з численними жертвами. Проте лідери єврейських партій, які підтримали повстання, очолюване Директорією, мали різні уявлення щодо розбудови національного життя у країні, що виявилось, зокрема, на першій сесії Єврейських Національних Зборів у листопаді 1918 року.

У вересні 1918 року сіоністи вже складали більшість майже в усіх великих єврейських радах (одеській, харківській, єлісаветградській та інших). Внаслідок виборів у 90 населених пунктах України 44,1% голосів були віддані загальним сіоністам, 19,9 відсотка - Бунду, 11,8 відсотків - Ахдус, 10,3 відсотків - ЄСДРП ПЦ. У виборах брали участь 38 відсотків виборців3.

На багатому фактичному матеріалі показана діяльність владних структур УНР щодо розбудови єврейського самоуправління в Україні. Проте Директорія не тільки не могла реалізувати власні постанови, а й виявилась неспроможною зупинити хвилю погромів, що охопила сотні міст та містечок країни. Саме це спричинило переорієнтацію лівих фракцій Бунду та Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої і утворення ними Об’єднаної єврейської комуністичної робітничої партії, яка прагнула до співробітництва з більшовиками.

Аналіз трагедії погромів в Україні показує, що їх організаторами були банди дезертирів, численні загони, керовані ватажками, які нікому не підлягали, гайдамаки, частини білої армії та окремі підрозділи червоноармійців. Директорія та командування української армії вживали чимало антипогромницьких заходів, але вони виявились недостатніми.

У четвертому розділі “Єврейські організації України в перші роки радянської влади” простежуються тенденції партійно-державної політики у сфері вирішення соціально-економічних та культурно-освітніх проблем євреїв України. Реконструкція на основі різноманітних джерел, що висвітлюють соціально-політичні та культурно-духовні процеси, дозволила запропонувати деякі нові концептуальні підходи до їх розуміння та оцінок порівняно з традиційною для радянської історіографії точкою зору.

На тлі руйнації основних елементів господарчого та культурного життя єврейських громад міст та містечок України (дрібних підприємств, релігійних та навчальних закладів) більшовики взяли курс на ліквідацію громадських єврейських організацій та більшості елементів дореволюційної культури (релігії, націоналізму і т. і.) та заміну їх “пролетарською культурою”.

Проте у середині 20-х років рух сіоністської молоді в Україні значно активізувався. Мережа його організацій охоплювала усі райони, де жили євреї. У 1925 році в Одеській губернії було понад 2,5 тис. молодих сіоністів, на Поділлі - 5 тис., на Київщині - 2 тис., на Волині - 1,5 тис.Загалом членами сіоністських організацій в Україні були 25-30 тис. євреїв до 23 років.

Єврейські організації ліквідовувались як націоналістичні. Більшовики вели боротьбу не тільки з єврейським, а й з іншими різновидами націоналізму, з усім, що не узгоджувалось з ідеологією партії та заважало створенню єдиної унітарної держави з централізованими структурами в усіх сферах життя. Найменша ланка державного механізму могла існувати лише в системі горизонтальних та вертикальних підпорядкувань, повністю контрольованих партійними структурами.

У “Висновках” на основі історико-етнологічного аналізу комплексу проблем, що охоплюють утворення, діяльність у сфері розбудови національного життя та еволюцію єврейських організацій, їх роль у соціально-політичному житті України та відношення з іншими організаціями і рухами зроблені ряд наукових узагальнень, виведені уроки із врахуванням суперечливої та трагічної історії єврейських партій та об’єднань в період 1917-1925 рр., висловлені ряд пропозицій, рекомендацій та побажань як стосовно подальшої розробки теми, так і практичного використання результатів дослідження, вдосконалення державної політики щодо національних меншин України, зокрема євреїв.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины. Краткий очерк истории. Часть I. К.: ВИПОЛ, 1992. - С. 5-19, 45-60, 110-171.

2. Горовский Ф.Я, Хонигсман Я.С., Найман А.Я., Елисаветский С.Я. Евреи Украины. Краткий очерк истории. Часть II. К.: ВИПОЛ, 1996. - С. 8-23, 35-71, 179-216.

3. Найман О.Я. Єврейські партії та об’єднання України (1917-1925). - К., 1998.

4. Найман А.Я. Антисемитизм - кому это выгодно? К.: НИП ПОИСК, 1991. - 74 с.

5. Найман А.Я. Юдофобия современных антиукраинских сил в Украине. М., 1996.(Препр. / Еврейское наследие). - 47 с.

6. Найман О.Я. Єврейські партії та об’єднання у політичних процесах в Україні (1917-1925). - М.: 1996. - (Препр. / Еврейское наследие). - 32 с.

7. Найман О.Я. Хто спрямовував погроми // Трибуна. - 1992. - N1.

8. Найман О.Я. Життя прожити. З історії євреїв України. //Відродження, 1993. - N7, N8.

9. Найман О.Я. Проти шовінізму в Україні. Вітчизна. - N1-2. - 1994.

10. Найман О.Я. Українці проти антисемітизму // Єврейське населення України: дослідження і документи. Щорічник. Вип.І, Запоріжжя, 1994.

11. Найман О.Я. Еврейское земледелие на Украине в 1930-е годы // Вестник Еврейского университета в Москве, 1995, N8.

12. Найман О.Я. Українське суспільство та права єврейської людності у ХІХ столітті // Український часопис прав людини, 1995, N2.

13. Найман О.Я. Політика урядів Російської імперії та УНР щодо єврейських організацій.//Холокост. Еврейский вопрос и современное украинское общество. - Харьков, 1996.

14. Найман О.Я. Етика висвітлення міжнаціональних відносин пресою України. // Нова політика. - 1997. - № 2.

15. Найман О.Я. Громадсько-політична діяльність єврейських організацій в Україні доби Центральної Ради // Єврейське населення Півдня України: історія та сучасність. - Запоріжжя,1997.

16. Найман О.Я. Розгром єврейських організацій в Радянській Україні//Сучасність. - 1997. - №12. - С.94-104.

17. Найман О.Я.Євреї України: міфи і дійсність // Нова політика. - 1997. - № 5.

18. Найман О.Я. Гетьман і президент (Пилип Орлик і Теодор Герцль) // Хроніка 2000. - 1998. - №21-22.

19. Найман О.Я. Міністерство єврейських справ УНР// Хроніка 2000. - 1988. - №23-24.

20. Найман О.Я. Єврейські партії України після лютневої революццїї 1917 року// Євреї України та Держава Ізраїль. - К.: ВІПОЛ, 1998.

21. Найман О.Я. Уроки державотворення: УНР і “єврейське питання” // Віче. - №5. - 1998.

22. Найман О.Я. “Дім Якова! Вставай та підемо” // Україна-Ізраїль. - 1998. - №1.

23. Найман О.Я. Проблеми розвитку юдаїки в Україні// Відродження. - 1998. - №2.

24. Найман О.Я. Єврейські партії та об’єднання України наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття // Підготовчі матеріали популярної енциклопедії “Українське єврейство”. - Вип. 3. - К.,1998.

25. Найман О.Я. Трагедія євреїв Української Народної Республіки // Генеза. - 1998. - №1-2.

26. Найман О.Я. Формування ідейно-політичних засад єврейських партій України на початку ХХ століття // Відродження. - 1998. - №6.

27. Найман О.Я. Діяльність єврейських партій доби Центральної Ради // Пам’ять століть. - 1998. - №6.

28. Найман О. Халуціанський рух в Україні // Запорожские еврейский чтения. Вып. 2. - Запорожье, 1998.

29. Найман О.Я. Шовінізм в Україні: прояви і протидія.//Єврейське населення Півдня України: історія і сучасність. Тези до наукової конференції. Запоріжжя, 1992.

30. Найман А.Я. Шовинизм как препятствие взаимодействию национальных культур в Украине.//Русская культура в констексте социально-исторических реалий Украины (конец ХХ ст.). Материалы международной научно-практической конференции 22-23.Х.1993.

31. Найман О.Я. Громадські організації України і єврейське питання наприкінці ХІХ ст. // Єврейська історія та культура в Україні. Матеріали конференції. Київ 22-23.ХІ.1993. К., 1994.

32. Найман О.Я. Механізм підтримання міжнаціонального миру та протидії шовінізму в Україні.//За міжнаціональну злагоду проти шовінізму та екстремізму. Матеріали науково-практичної конференції. Київ, 8-9 жовтня 1993. К., 1995.

33. Найман О.Я. К 90-летию второй волны погромов в Украине.//Єврейська історія і культура в Україні. Матеріали конференції, Кіїв, 8-9 грудня, 1994. К., 1995.

34. Найман О.Я. Євреї і українське відродження.//Спадщина Володимира (Зеева) жаботинського і процес розбудови української держави. Матеріали науково-практичної конференції 11 лютого 1996. К., 1996.

35. Найман О.Я. Єврейські організації України напередодні революції 1917 року.//Єврейська історія і культура в Україні. Матеріали конференції. Київ 21-22 серпня 1995. - К., 1996.

36. Найман О.Я. Єврейські організації України в перші роки радянської влади // Матеріали конф. “Єврейська історія та культура в Україні”. - К., 1997.

37. Найман О.Я. Директорія, єврейські партії та погроми в УНР // Матеріали конф. “Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи”. - К., 1998.

38. Найман О.Я. Національні меншини України: стан, проблеми, перспективи // Матеріали п’ятої Міжнародної науково-практичної конф. “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття”. - Ч. ІІ. - Київ-Чернівці. - 1997.

39. Найман А.Я. История и культура евреев Украины// Евреи Беларуси. История и культура. Сборник статей. - Ч. ІІ. - Минск, 1998. - С. 214-216.

40. Найман О.Я. Більшовицька політика у єврейському питанні на Україні у перші роки Радянської влади.//Запорожские еврейские чтения. - Вип.1. - Запорожье, 1998.

41. Найман О. Сионистские организации в Советской Украине // Еврейская цивилизация: проблемы и исследования. Материалы конференции. Академическая серрия. Вып. 3. - М., 1998.

42. Найман О.Я. Діяльність єврейських партій та об’єднань у розбудові національного життя в Україні (1917-1925).

43. Матвеев В.И. Роль еврейского образования впроцессесамоидентификации евреев и укреплении еврейской общины Украины (история и современность/ Матеріали конференції 28-30 серпня 2000 р., Київ, 2001, - С. 188-190).

44. Десять років єврейського національного відродження в пострадянських країнах: досвід, проблеми, перспективи. Збірник наукових праць.(“Русский вестник”, ХІ.1858). (Матвеев В.И. Язык и культура: некоторые аспекты исторических и современных контактов славянских и еврейских языков // Kalbotyra. Сборник научных трудов Вильнюсского университета.– 1992, № 43 (2).– С. 5-12).(“Русский вестник”, ХІ.1858).

Додаток 1

Нацiональний склад членiв бiльшовицької партiї в 1922 р

Додаток 2

Розподiл євреїв за професiями

Додаток 3

Мережа руху сіоністської молоді 20-х років в Україні

[1] Найман О.Я. Українці проти антисемітизму //Єврейське населення України: Запоріжжя, 1994.

[2] И.К.Вологодцев. Особенности развития городов Украины, X.,1930, с.127-128.

[3] Радянська енциклопедiя iсторiї України, т.I, К.,1969, с.402-403.

[4] История евр. печати в России, с.154.

[5] Найман О.Я. Розгром єврейських організацій в Радянській Україні//Сучасність. - 1997. - №12. - С.94-104.

[6] Десять років єврейського національного відродження в пострадянських країнах: досвід, проблеми, перспективи. Збірник наукових праць. Матеріали конференції 28-30 серпня 2000 р., Київ, 2001. – С. 190-191).

[7] История евр. печати в России, с.226.

[8] И.К.Вологодцев. Особенности развития городов Украины, X.,1930, с.127-128.

[9] Найман О.Я. Діяльність єврейських партій доби Центральної Ради // Пам’ять століть. - 1998. - №6.

[10] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, вид.3, с.176.

[11] Ф.М.Достоевский. ПСС, т.10, СПб. 1895, с.218.

[12] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.

[13] Укр. iстор. журнал” (далi УIЖ), 1966, №2, с.111-112.

[14] Десять років єврейського національного відродження в пострадянських країнах: досвід, проблеми, перспективи. Збірник наукових праць. Матеріали конференції 28-30 серпня 2000 р., Київ, 2001. – С. 190-191).

[15] Матвеев В.И. Роль еврейского образования впроцессесамоидентификации евреев и укреплении еврейской общины Украины (история и современность/

Матеріали конференції 28-30 серпня 2000 р., Київ, 2001, - С. 188-190).

[16] И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “К. 1901, №1, с.78.

[17] Матвєєв В. І. Релігійна свобода в іудаїзмі і проблема національної самоідентифікації євреїв//Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність – світовий досвід та українські проблеми. Науковий щорічник. За загальною редакцією д.філос.н. А Колодного. – Київ, 2002. – С. 108.

[18] С.Подолинський. Про те, як наша земля стала не наша, с.56, 58-59.

[19] Матвеев В.И. Язык и культура: некоторые аспекты исторических и современных контактов славянских и еврейских языков // Kalbotyra. Сборник научных трудов Вильнюсского университета.– 1992, № 43.– с. 5-12