Держава здійснює свої зовнішні та внутрішні функції через органи державного управління, ефективна діяльність яких є запорукою забезпечення потреб громадянського суспільства. У зв’язку з цим велику суспільну небезпеку становлять злочини у сфері службової діяльності. Серед них хабарництво є однією з найбільш небезпечних форм корисливого зловживання владою чи службовим становищем. Це негативне явище перебуває в антагоністичному протиріччі з певними критеріями, установками, соціальними та етнічними цінностями нашого суспільства. Хабарництво, особливо його кваліфіковані форми, підриває демократичні інститути нашої держави, їх авторитет, дезорганізує нормальну роботу органів влади і управління, дискредитує діяльність, негативно впливає на їх моральний стан і суспільство в цілому, загрожує процесам реформування економіки та становлення української державності.
Зазначена проблема широко розглядалася і в минулому, але зі зміною державно-правових орієнтирів трансформувалися і форми боротьби з цим негативним явищем. Крім того, розкриття злочинів хабарництва ускладнене високою латентністю. Тільки незначний відсоток хабарницьких дій розкривається за взаємною вигодою сторін. По суті хабародавець “купує” певне право, у якому зацікавлений, а хабароодержувач отримує за це певну винагороду. Так, згідно зі статистичними даними, відсоток злочинів, пов’язаних з хабарництвом, становить в Україні тільки 5 % всіх корисливих злочинів. До судів направляється лише близько половини, а засуджується тільки 20–25 % з числа осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, причому до позбавлення волі – 50–60 % [1].
Хабарництво підриває авторитет державного апарату, породжує уявлення стосовно можливості досягнення бажаного шляхом підкупу службових (посадових) осіб. Для службових (посадових) осіб хабарництво є джерелом додаткового нетрудового доходу. В результаті грубо порушуються права і законні інтереси громадян, підриваються гарантії реалізації конституційних прав.
Врешті, небезпечність хабарництва полягає і в тому, що воно нерідко поєднується з іншими злочинами, зокрема, з привласненням, розтратою або заволодінням майна через зловживання службовим становищем, владою, службовим підробленням [2, С. 66, 127-128] і т. ін.
Суть хабарництва як антисоціального явища полягає в тому, що окремі недобросовісні службові (посадові) особи, які наділені державою чи громадськими організаціями певним обсягом владних повноважень для виконання покладених на них обов’язків, перетворюють свою посаду на джерело високого прибутку, на так звану “годівницю” за рахунок чужої власності. Тим самим порушується нормальна діяльність підприємств, установ, організацій, грубо зневажаються права та законні інтереси громадян. Практика свідчить, що у більшості випадків хабарі даються службовим (посадовим) особам для отримання в обхід закону чи встановленого порядку певних благ чи інших переваг (отримання житлової площі, вступ до престижного вищого учбового закладу, безпідставне просування по службі). Хабароодержувач надає зазначені та подібні блага, привілеї, безпосередньо створюючи об’єктивні умови для обмеження прав та законних інтересів інших громадян. Таким чином підриваються гарантії реалізації конституційних прав, зокрема, право на працю, відпочинок, пенсійне забезпечення, охорону життя та здоров’я, житло, освіту, які закріплені в Конституції України [3].
Хабародавець шляхом підкупу службової особи ставить себе ніби на місце законного власника певного права, домагається від отримувача хабара такого неправомірного рішення на свою користь, при якому інший громадянин позбавляється можливості реалізувати належне йому за законом право на отримання тих чи інших благ і привілеїв.
Економічний аспект підвищеної суспільної небезпеки хабарництва полягає не тільки в тому, що у вигляді хабара передаються значні суми грошей (як державних так приватних осіб, громадських об’єднань), але й у створенні перепон для нормального функціонування підприємств, установ, організацій. Найвищу небезпеку в цьому відношенні представляє хабар, який одержують працівники правоохоронних органів, які відповідно до законодавства повинні вести боротьбу з розкраданнями.
Закон охороняє правильне функціонування державного апарату, а також адміністрації підприємств, установ, організацій та громадських об’єднань на що посягає хабар. Звичайно, взятий сам по собі кожен окремий злочин, не здатний порушити нормальну діяльність органів влади, органів управління підприємств, установ, організацій, але перетворення цього явища на щоденну практику зводить нанівець всі демократичні перетворення в державі.
За безпосередній об’єкт хабарництва виступає належна діяльність держапарату. Деякі науковці висувають тезу стосовно того, що об’єктом є також авторитет державного апарату [4]. З даним твердженням не можна погодитися, оскільки авторитет вважається категорією оціночною, і не може бути об’єктом злочину, хоча, безумовно, хабар принижує авторитет, знижує престиж державних структур.
Предметом давання і одержання хабара, в широкому розумінні, є будь-яка вигода майнового характеру, у тому числі і майнові права та обов’язки. Перш за все, це предмети матеріального світу, що мають майнову та споживчу вартість і, відповідно, товарно-грошову форму: гроші, облігації та інші цінні папери (наприклад, лотерейний квиток, на який випав виграш, путівка до санаторію та ін.), промислові й продовольчі товари. Предметом хабара можуть виступати і різні послуги матеріального характеру – безкоштовний ремонт квартири, будівництво дачі. При цьому, у разі, коли як хабар передаються і приймаються предмети, вилучені з вільного користування (цивільного обігу), такі як вогнепальна нарізна зброя, наркотичні речовини, винні мають відповідати за сукупністю вчинених ними злочинів: за давання–одержання хабара і додатково – за незаконний збут і придбання вогнепальної зброї [2, ст. 262, с. 91–92] чи наркотичних речовин [2, ст. 308, с. 108–109].
Отже, поняття складів злочинів, які можливо об’єднати загальним поняттям хабара у будь-якому вигляді, передбачають його майновий характер. Чинне законодавство визначає предмет хабара таким чином: матеріальні блага, послуги, пільги або інші переваги, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості, а також одержання кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. Послуги, пільги, переваги, які не мають матеріального змісту (похвальна характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи і т. ін.), не можуть визнаватися предметом хабара. Одержання такого характеру послуг, пільг чи переваг може розцінюватися як інша (некорислива) зацікавленість при зловживанні владою чи службовим становищем і за наявності підстав кваліфікуються за відповідною частиною ст. 364 КК України.
Суди по кожній справі про хабарництво зобов’язані також з’ясовувати причини та умови, що сприяли вчиненню цих злочинів.
Об’єктами зазначених злочинів можуть виступати як службові особи, так і приватні. Питання щодо суб’єктів хабарництва є одним з найголовніших при кримінально-правовому аналізі. Про винуватість і мотиви хабарництва, характеристику особистості та інші обставини справи можна вести розмову тільки у разі, якщо згідно із законом встановлено суб’єкти хабарництва, зокрема хабароодержувач. Необхідно зважити на те, що хабарництво завжди вчиняється кількома особами і воно не може бути вчинене одноособово. У вчиненні хабарництва беруть участь принаймні двоє: той, хто бере, і той, хто дає хабара. У деяких випадках у хабарництві беруть участь і посередники (співучасники).
Взаємовідносини між суб’єктами хабарництва – важливий доказовий факт, пов’язаний з мотивами злочину, іншими елементами складу злочину, які входять до предмету доказування. На характер цих взаємовідносин зазвичай вказує сама обстановка давання хабара. Важливо встановити, від кого виходила ініціатива щодо пропозиції хабара. Істотне значення для справи може мати встановлення лише одного факту знайомства хабародавця чи посередника (співучасника) з іншими учасниками злочину.
Одержання хабара як окремий склад злочину передбачено ст. 368 КК України. Закон формулює ознаки даного складу злочину як одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використання наданої їй влади чи службового становища [5]. За своїми об’єктивними властивостями зазначений злочин виражається в одержанні хабара службовою особою у будь–якому вигляді матеріальної винагороди, одержання майнових вигод або користування послугами майнового характеру за вчинок, який вона мала або могла б зробити на користь хабародавця завдяки своєму службовому становищу.
Під одержанням хабара слід розуміти реальне заволодіння цінностями, врученими службовій особі, а якщо йдеться про послуги матеріального характеру, то фактичне користування ними. Інакше кажучи, одержання хабара означає, що предмет хабара вручають особисто службовій особі або з її відома близькій чи знайомій людині. Предмет хабара може бути переслано поштою, внесено на особистий рахунок у банку. Він також може передаватися у більш завуальованій формі (наприклад, навмисний програш грошей в карти, передавання грошей, майна у вигляді подарунку, давання грошей у борг без подальшого повернення, продаж цінного майни за безцінь, і, навпаки, придбання майна, яке не становить цінності, за велику грошову суму) [2, ст. 368, с. 129].
Для кваліфікації злочину за ст. 368 КК України необхідно, щоб дія службової особи, за яку дається хабар, була (чи могла бути) вчинена з використанням зазначеною особою службового становища або наявної можливості, що з’являється з використанням останнього, чи повноважень давати вказівки і контролювати діяльність інших організацій.
Одержання хабара вважають закінченим злочином з моменту одержання службовою особою незаконної винагороди (матеріальних цінностей або вигод) незалежно від того, чи були вчинені дії в інтересах хабародавця. Відповідальність за одержання хабара настає і тоді, коли службова особа, прийнявши матеріальну винагороду, відмовилася виконувати раніше визначені по службі дії або взагалі не мала наміру їх виконувати. При цьому також не має значення, чи одержала службова особа наперед всю обумовлену суму грошей, чи її частину, тому що вже початковий момент реального заволодіння цінностями утворює закінчений склад злочину.
За одержання хабара слід кваліфікувати також одержання хабара службовою особою від підлеглих чи підконтрольних осіб за заступництво чи потурання, вирішення на їх користь питань, які входять до її компетенції [6].
Хабар може бути одержаний службовою особою за здійснення як правомірного, так і протиправного вчинку по службі. У випадку, якщо одержання хабара пов’язане зі здійсненням службовою особою протиправного вчинку, що створює самостійний склад злочину – зловживання владою або службовим становищем, службове підроблення [2, ст. 364, 366, с. 127–125], відповідальність настає не лише за одержання хабара, але й за супутній злочин. Попередня згода суб’єкта злочину (службової особи) на прийняття у майбутньому хабара, а також узгодження з нею предмету, розміру, умов передачі хабара утворює готування до цього злочину, яке виражаються у створенні умов для його подальшого вчинення [2, ч. 2 ст. 11, ст. 14, с. 5–6].
Необхідно зауважити, що закон не пов’язує наявність одержання хабара з його розміром, але через малозначність та незначну суспільну небезпеку подарунки, які скоріше можна вважати виявленням уваги, у вигляді пачки цигарок, плитки шоколаду, букету квітів не тягнуть за собою кримінального покарання, оскільки у судовій практиці такі подарунки не кваліфікуються за хабар.
Хабар може бути одержаний службовою особою особисто з рук в руки, або через посередника. Причому одержання предмету хабара посередником, який діє за дорученням службової особи, для подальшої передачі їй, не утворює закінченого складу розглядуваного злочину, тому що у даному разі закон вимагає, щоб хабар був прийнятий виконавцем і знаходився в його володінні. При цьому для складу злочину немає різниці, чи мав хабароодержувач реальну можливість розпоряджатися одержаною винагородою на власний розсуд, чи виконав він, або ні в інтересах хабародавця певні дії (бездіяльність) з використанням службового становища.
Як сказано вище, окрім звичайної мети – одержання грошей та інших цінностей (відкрита форма), прийняття хабара може носити й інші зовні завуальовані форми: подарунок, надання грошової позики без подальшого повернення боргу і т. ін.
Отже, вирішальним для кримінальної відповідальності за даний злочин є не зовнішня форма одержання хабара, не спосіб її передачі, а сам факт отримання службовою особою певної майнової вигоди для вчинення ним в інтересах особи, що дає, будь–яких дій з використанням свого службового становища.
За загальним правилом предмет хабара або його частина отримуються службовою особою до вчинення наперед обумовлених дій. В теорії кримінального права такий випадок називається хабаром - підкупом. Проте склад даного злочину наявний не тільки в тому випадку, якщо матеріальні цінності одержуються службовою особою після вчинення нею законних чи незаконних дій в інтересах того, хто дає, але й правомірних. Більше того, винагорода, яка прийнята службовою особою після вчинення навіть і правомірних дій може бути і наперед не обумовленою. Такі випадки в теорії кримінального права називаються хабарем-винагородою. Кримінальне законодавство не передбачає обов’язкового пом’якшення відповідальності за цей різновид одержання хабара.
Відповідальність за статтею 368 КК України настає як за хабар-підкуп (коли хабар було отримано службовою особою до вчинення обумовленої дії), так і за хабар-винагороду (коли хабар передається такій особі після вчинення нею обумовлених дій, оскільки такими діями підривається авторитет демократичних інститутів держави, дезорганізується нормальна робота органів влади та управління, а також, коли вони негативно впливають на моральний стан суспільства) [7].
Одержання хабара вважається корисливим злочином, що вчиняється з прямим умислом: винна особа усвідомлює, що вона одержує матеріальну винагороду з порушенням публічно-правового характеру оплати своєї праці за вчинення дій (бездіяльності) в інтересах того, хто дає, з використанням свого службового становища і бажає прийняти предмет хабара, переслідуючи при цьому мету нетрудового збагачення. Однак для того, щоб констатувати наявність вини особи власне в одержанні хабара, розуміння цих факторів ще недостатньо.
Судам слід мати на увазі, що об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 368 КК України, полягає в одержанні хабара в будь–якому вигляді. Оскільки виконання чи невиконання посадовою особою відповідних дій знаходиться за межами об’єктивної сторони цього злочину, відповідальність за одержання хабара настає незалежно від того, до чи після вчинення цих дій було одержано хабар, був чи не був до вчинення цих дій він обумовлений, виконала чи не виконала посадова особа обумовлене, збиралася чи ні вона зазначене виконувати [8].
Предметний зміст умислу винної особи в даному злочині носить більш складний характер. Одержання хабара неможливо об’єктивно відірвати від його давання і розглядати ізольовано поза їх органічним зв’язком один з одним. Предметний зміст умислу винного повинен охоплювати і усвідомлення того факту, що особа, яка вручає винагороду, сприймає даний факт власне як давання хабара. Якщо таке усвідомлення з боку громадянина, що передає матеріальні цінності службовій особі, відсутнє, то відсутня й об’єктивна сторона одержання хабара, хоча не виключається вчинення іншого службового злочину. При цьому умисел хабароодержувача також повинен містити усвідомлення того, що і хабародавець усвідомлює зазначені обставини, а також незаконний характер своїх діянь. З іншого боку, якщо до компетенції особи, яка одержала хабар, не входить повноваження на виконання дій чи утримання від них, тобто шляхом обману, то вони повинні кваліфікуватися не як одержання хабара, а як зловживання службовим становищем і шахрайство.
У той самий час дії службової особи, яка, одержуючи гроші або інші цінності нібито для передавання іншій службовій особі як хабар, мала намір не передавати їх, а привласнити, слід кваліфікувати не за ст. 368 КК України, а за відповідними частинами ст. 190 та 364 КК України як шахрайство та зловживання владою чи службовим становищем, а за наявністю для цього підстав – і за ст. 370 КК України (провокація хабара). Основна ознака, що відрізняє один злочин від іншого, – особливі властивості суб’єкту злочину, пов’язані з характером і змістом виконуваних нею функцій. Одержувати хабар може лише службова особа, тоді як суб’єктом іншого злочину може бути і особа, яку не наділено владними повноваженнями.
Проблема боротьби з таким негативним суспільним явищем, як хабарництво, є особливо важливою і вимагає посиленої уваги як з боку законодавців, так і працівників правоохоронних органів.
1. Камлик М.І., Гега П.Т., Білецький В.О. Про прояви організованої злочинності у виробничій та управлінській сферах економіки // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика): Наук.–практ. журнал. – К., 2000. – № 1. – С.21.
2. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К. Юрінком Інтер, 2001.
3. Конституція України. – К., 1996.
4. Лопашенко Н.А. Экономическая преступность: понятие, социальная опасность, некоторые проблемы и пути их решения // Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. – 2000. – № 2.
5. Про боротьбу з корупцією: Закон України // Юрид. вісн. – 2000. – № 14. – Ст. 14. – С. 20.
6. Юшко А. Правові аспекти ротації кадрів як один із шляхів запобігання корупції // Право України. – 1999. – № 7. – С.74–76.
7. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К.: Атіка– Академія–Ельга–Н, 2001. – С. 555.
8. Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України, 7 жовт. 1994 р. № 12 // Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер,1999. – П. 4. – С. 641.
|
