КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Цивілістична теорія юридичних осіб (поняття, особливості правосуб’єктності, класифікація)”

ЗМІСТ

Вступ ..................................................................................................................... 3 - 5

Розділ 1. Поняття юридичної особи .............................................................. 6 - 18

1.1 Теорії юридичної особи ....................................................................... 6 - 12

1.2 Ознаки юридичної особи ................................................................... 12 - 18

Розділ2. Правосуб’єктність юридичних осіб ............................................. 19 - 29

2.1 Правоздатність юридичної особи ..................................................... 19 - 22

2.2 Дієздатність юридичної особи .......................................................... 22 - 25

2.3 Межі здійснення правосуб’єктності юридичними особами

України за кордоном ............................................................................... 25 - 29

Розділ 3. Класифікація юридичних осіб ..................................................... 30 - 46

3.1 Комерційні юридичні особи .............................................................. 30 - 36

3.2 Некомерційні юридичні особи .......................................................... 36 - 42

3.3 Інші критерії класифікації ................................................................. 42 - 46

Висновок .......................................................................................................... 47 - 50

Список використаних джерел ..................................................................... 51 - 52

Додатки

вступ

На сьогоднішній день сучасну ринкову економіку не можливо уявити собі без категорії юридичної особи і досить широкого спектра організаційно-правових форм суб’єктів цивільного обігу. Поява цих правових інститутів багато в чому обумовлена тими ж причинами, що й виникнення і генезис права, а зокрема ускладненням соціальної організації суспільства, розвитком економічних, а в подальшому і ринкових відносин і, як наслідок цього змінами суспільної свідомості. На визначеному етапі суспільного розвитку правове регулювання відносин за участю одних тільки фізичних осіб як єдиних суб’єктів цивільного обігу виявляється недостатнім для суспільних і економічних відносин, які розвиваються дуже швидкими темпами.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві обумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств і об’єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів по реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як суб’єкта цивільних прав та обов’язків.

Ця обставина й обумовлена виникненням в цивільному обігу такого феномену. Як юридична особа, яка в свою чергу здобула статус суб’єкта права. Саме тому закономірним етапом розвитку правової доктрини являється звернення багатьох вчених-цивілістів до проблеми розробки і обґрунтування теорій сутності юридичних осіб.

На сьогодні не існує усталеної точки зору щодо виникнення поняття юридичної особи, хоча теорій розроблено досить таки багато. Це, зокрема: теорія фікції, персоніфікованої цілі, органічна теорія, реалістична, теорія колективу, держави, директора. Головне питання, яке є дискусійним уже понад 150 років, полягає у тому, хто є носієм властивостей юридичної особистості.

Поняття юридичної особи у новому ЦК України визначає ст. 80, відповідно до якої юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді. У цій статті наведено перелік ознак, притаманних юридичній особі. Однак аналіз природи юридичної особи та законодавства, яке регулює порядок створення, функціонування і припинення юридичних осіб, дозволяє виділити низку ознак юридичної особи, які не знайшли належного відображення у ЦК.

У правовій науці ознаки юридичної особи прийнято поділяти на дві категорії. Одні автори виділяють матеріальні та правові ознаки, інші – сутнісні та правові.

Аналіз першого підходу дає змогу дійти висновку, що до матеріальних ознак юридичної особи, як правило, відносять внутрішню організаційну, економічну та функціональну єдність, самостійність, відокремленість майна юридичної особи від майна інших суб’єктів, а також наявність одного чи кількох органів, які здійснюють управління юридичною особою. Законність створення юридичної особи, здатність від власного імені вступати в правовідносини та нести відповідальність визнаються правовими ознаками юридичної особи.

Відповідно до другого підходу, сутнісними ознаками юридичної особи є похідний характер, наявність легальної мети, відповідність юридичної особи певній організаційно-правовій формі, легальність створення юридичної особи та наявність найменування. До правових ознак. на думку прихильників такої позиції, слід віднести державну реєстрацію, самостійну участь у цивільному обігу, майнову відокремленість та самостійну майнову відповідальність.

За характером властивостей ознаки, які надають можливості визнати те чи інше утворення юридичною особою можна поділити на три групи:

1) соціально-економічні – характеризують утворення як сукупність осіб, які займаються трудовою діяльністю з використанням певних матеріальних ресурсів, спрямованою на досягнення основної мети юридичної особи;

2) структурно-організаційні – розкивають специфіку створення, функціонування та припинення утворення, а також управління;

3) правові – визначають правила взаємодії юридичної особи з іншими суб’єктами.

Всі ознаки юридичної особи тісно пов’язані між собою і повинні розглядатися в сукупності, взаємодії, хоча кожна з цих ознак виконує різну роль у значенні функціональної діяльності юридичної особи.

Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і відповідальності будь-якої організації, забезпечує іншим організаціям при встановленні з нею господарських контрактів упевненість в тому, що вона має необхідний для цього мінімум правосуб’єктності.

Отже, юридична особа, як суб’єкт цивільного права безумовно відіграє вирішальну роль в економіці будь-якої країни. Тому невипадково інститут юридичної особи належить до центральних інститутів цивільного права високо розвинутих країн. Яке ж відображення дістав інститут юридичної особи в сучасному українському праві? Спробую висвітлити цю проблему у своїй роботі ...

РОЗДІЛ 1. Поняття юридичної особи

1.1 Теорії юридичної особи

Сучасну ринкову економіку не можливо уявити собі без категорії юридичної особи. Враховуючи той факт, що за станом розвитку поняття „юридична особа” в юридичній літературі, втілення його в законодавстві і, в кінцевому результаті, в підприємницькій і виробничій діяльності визначають ступінь розвитку самого суспільства, вивчення питання про сутність юридичної особи в сучасних умовах, а також тих організаційно-правових форм, в яких існують їх різні види, являється актуальним на сучасному етапі розвитку цивільного законодавства і неможливе без вивчення історії розвитку поглядів на цю категорію в цивілістичній науці (Додаток 1) .

Так, уже в І-ІІ ст.ст. до. н.е. римські юристи намагались пояснити ідею існування організацій (союзів), вододіючих нероздільним, відособленим майном, виступаючих в цивільному обороті від власного імені, існування яких не залежить від змін в складі їх учасників, тобто в даному випадку мова іде про освітянські союзи, які володіють цивільною правоздатністю нарівні з фізичними особами. Проте, саме поняття „юридична особа” було невідоме римському праву. Римські юристи лише зробили спробу розширити коло суб’єктів приватного права за рахунок особливих об’єднань, союзів громадян, не вникаючи в сутність цього правового явища.

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст.ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Основоположником такого підходу вважають папу Іннокентія IV, який в 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція (personaficta), придумана розумом. Корпорація позбавлена волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють. Слід відмітити, що в той час вплив церкви на юриспруденцію був досить істотним, і в зв’язку з цим уже в епоху постглосаторівтерміном personaficta почали називати всі корпорацій і заклади.

Наступний бурхливий розвиток економічних відносин дає сильний поштовх розвитку вчень про юридичні особи в середині – кінці XIXст. Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливової „історичної школи” права Ф. К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями суб’єкта права в дійсності володіє тільки людина, поте законодавець в практичних ціляхвизнає за юридичними особами властивості людської особистості, реалізує їх. Тим самим законодавець, звертаючись до юридичної фікції, створює видуманий суб’єкт права, який існує лише в якості абстрактного поняття. В якості подібного фіктивного утворення розглядав юридичну особу і Г. Шернешевич, який, в свою чергу, вважав юридичні фікції не вдаваними поняттями, а науковими прийомами пізнання, а юридичну особу – „штучним суб’єктом” обігу, створеним для досягнення визначеної цілі.

Таким чином, не дивлячись на деякі внутрішні протиріччя фікційної теорії, вона в свій час зробила істотний вплив на законодавство і судову практику багатьох країн. Було б неправильним і антиісторичним також твердження того, що вона не має ні краплини істини. „З практичної точки зору саме фікційній теорії ми зобов’язані появленням колективної особи як суб’єкта права, а також обґрунтуванню чіткої межі між індивідуальними правами членів і правами цілого. Крім того, саме за допомогою цієї концепції було обґрунтовано введення дозвільного порядку виникнення юридичних осіб лише за рішенням органів влади. До того ж, виходячи з того, що юридична особа як така не мала волі, вона не визнавалась суб’єктом кримінальної відповідальності”.¹

Поряд з теорією фікції існували і інші теорії. Представники деяких із них розвивали і доповнювали вищезгадану доктрину, інші ж, навпаки ________________________________

¹Екатерина Кочергина „Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., №1, с. 37.

додержувались протилежних поглядів про сутність юридичної особи. В зв’язку з цим в науковій літературі одні вчені розглядають всі теорії як варіанти розвитку теорії фікції, а інші вважають, що розробляли свої погляди всупереч цій теорії , хоча в дійсності далеко не повністю звільнилися від її впливу.

Подальший розвиток фікційної теорії можна побачити в теорії цільового майна (або теорії ”персоніфікованої цілі”) , запропонованої А. фон Брінцем. В своїх поглядах він звертає увагу на ціль, для досягнення якої створена і існує кожна юридична особа. Оскільки ціллю інституту юридичної особи являється лише управління майном, то і юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована ціль. Однак, взявши одну із рис, одну із ознак, які характеризують юридичну особу, Брінц абсолютизував її і створив неправильну, метафізичну конструкцію. В решті решт, спочатку заперечуючи фікційну теорію, він із свого цільового майна створив іншу фікцію.

У французькій літературі досить близькі по суті погляди висловлював М.Планіоль, який вважав, що юридична особа – це колективне майно, яке в якості суб’єкта права являється юридичною фікцією, створеною для спрощеного його використання. І знову ми зустрічаємось із фікцією, яка просто прийняла нову форму.

Дещо інакший варіант розвитку теорії фікції був запропонований Р. фон Іерінгом. Згідно висунутої ним „теорії інтересу” права і обов’язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Їх спільний інтерес і реалізує юридичну особу. Раціональна зернина у вченні Іерінга, на відміну від Савіньї і його послідовників, полягає в тому, що він не відривав юридичну особу від живих людей і їх відносин.

Іншим великим напрямком в розробці доктрин про сутність юридичної особи, на противагу фікційним теоріям, стали так названі „реалістичні концепції”, які визнавали реальність юридичної особи як суб’єкта права.

В німецькій цивілістичній науці паралельно з пануючими в той час теоріями Савіньї, Брінца з’явились теорії, які розглядали юридичну особу як особливий соціальний організм, „духовну реальність” або „людський союз” зі своєю власною волею, яка не зводиться до сукупності воль утворюючих її окремих фізичних осіб. Такі погляди, висунуті Г. фон Безелером і О. фон Гірке, отримали назву органічної теорії (або теорії „соціальних організмів”). За думкою Гірке юридична особа на стільки реальна, як і особа фізична. Союзною особою являється визнана правопорядком діяльність людського союзу, який виступає в якості відмінного від суми об’єднаних в союзі осіб єдиного цілого, що являється суб’єктом прав і обов’язків.

В подальшому погляди Безелера і Гірке знайшли своє відображення в працях французьких цивілістів Р. Саллейля і П. Мішу. Основною заслугою Саллейля являється спроба звільнення теорії від деякої біологізації, в результаті чого його „реалістична концепція” стала найбільш повно і глибоко опрацьованою доктриною реалістичного напрямку. Саме його працям ми зобов’язані розумінням того, як ті чи інші теоретичні уявлення про юридичні особи впливають на практику розробки і застосування відповідного законодавства.

Необхідно зазначити, що обидва вказані автори виходять із визнання реальності юридичної особи як людського колективу, який має волю й інтерес, що є відмінні від воль й інтересів індивідів, які його складають. Однак, на відміну від Мішу, який підкреслює момент інтересу, Салейль акцентує увагу на значенні цілі для юридичної особи. В силу єдності цілі колективна воля становиться чимось відмінним від індивідуальних воль, хоча й походить від них.

Враховуючи настільки бурхливий розвиток вчень про сутність юридичних осіб в західній цивілістичній науці, вітчизняні юристи не могли не приділити уваги цьому правовому інституту. В радянський період вXX ст. було розроблено цілий масив концепцій, які заклали основи сучасного розуміння проблеми юридичних осіб і організаційно-правових форм. Не дивлячись на те, що радянські вчені концентрували свою увагу переважно на юридичні особи науковою і методичною цінністю і сьогодні.

Найбільш прогресивними й значними серед представлених в той час концепцій, які виходили із того, що юридична особа – це реально існуюче явище, яке володіє людським субстратом, являються „теорія колективу”, „теорія держави” і „теорія директора”.

„Теорія колективу” , розроблена академіком А. Венедиктовим, виходить із того, що носіями правосуб’єктності державної юридичної особи являється колектив працівників і службовців, а також всенародний колектив, організований в соціалістичну державу.

„Теорія держави” , висунута С. Асканазієм, обґрунтовує тезу про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник його майна – сама держава. І саме тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства.

„Теорія директора” , представлена в працях Ю. Толстого і розвинута в роботах В. Грибанова, виходила з того, що оскільки воля керівника визнається волею самої юридичної особи і саме через нього вона отримує права і обов’язки, то саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері цивільного обороту, керувати і представляти собою сутність („людський субстрат”) юридичної особи.

Необхідно відмітити, що в теорії радянського цивільного права існували також і інші доктрини. Так, в „теорії персоніфікованої (цільової) власності” С. Ландкофа обґрунтовано думку про те, що головною функцією юридичної особи являється об’єднання різноманітних власностей в єдиний комплекс і управління ним, а в „теорії соціальної реальності” , розробленої Д. Генкіним і Б. Черепахіним, юридична особа розглядається в якості „соціальної реальності”, наділеної певною власністю для досягнення суспільно корисних цілей або для вирішення соціально-економічних задач держави і суспільства. Слід відмітити, що на прикладі теорії С. Ландкофа можна спостерігати, як з плином часу фікційна теорія „персоніфікованої цілі” А. фон Брінца перетворилась в суто реалістичну, не втративши при цьому своєї назви.

Велике значення в середині XX ст. отримали також наукові концепції О.Красавчикова („теорія соціальних зв’язків”) , погляди якого в сучасних умовах підтримує Я. Шевченко, А. („теорія організації”) , Б. Пугинський („теорія правових засобів”) .

На сьогоднішній день генезис економічних відносин, зміни ринкового середовища призводять до виникнення нових видів організаційно-правових форм існування юридичних осіб, які в свою чергу, тягнуть розширення і збагачення старих, а також появу нових доктрин в цій сфері.

В сучасних умовах у зв’язку з популярністю і розповсюдженістю в сфері підприємницької діяльності господарських товариств, а також з постійною динамікою їх організаційно-правових форм особливу актуальність отримує теорія інтересу . Господарські товариства створюються і діють в інтересах багатьох осіб, а саме засновників і учасників, контрагентів, споживачів, найманих працівників, держави, тобто мова в даному випадку йде про так званий інтерес товариства. Враховуючи той факт, що саме засновники можуть визначати ціль і види діяльності юридичної особи, а звідси і об’єм її правосуб’єктності не можна не звернути увагу на те, що саме засновники прагнуть створити організацію, яка була б самостійним суб’єктом права. Коли ж такий суб’єкт виникає, то інтереси засновників починають носити другорядний характер і на перший план виходять інтереси створеної юридичної особи.

У відношенні сутності такої організаційно-правової форми юридичної особи, як акціонерне товариство (далі – АТ), на сьогоднішній день прийнято говорити про так названу „недоговірну” теорію , яка являється своєрідним сучасним втілення розробленої ще в XIX ст. французькими вченими Дома і Потьє договірної теорії. В даному випадку мова йде про пояснення сутності АТ з точки зору лежачого в його основі установчого договору. Сутність акціонерного товариства – це, по суті, теорія керуючих, яка являється модифікацією „органічної теорії”, оскільки саме в АТ основні функції по прийнятті рішень зосереджені в руках керуючи, а акціонерам залишається право голосу тільки в стратегічних питаннях.

Таким чином, як можна побачити із вищевикладеного, розвиток і подальше вдосконалення настільки складного й важливого інституту, як юридична особа, навряд чи можливе було б без його серйозних наукових досліджень, які велись на протязі всієї історії його існування і продовжуються сьогодні в юридичній науці.

Існування в сучасних умовах множини різноманітних наукових доктрин про сутність юридичної особи і її організаційно-правових форм свідчить про велику складність цього правового явища, а також про актуальність подальших теоретичних розробок і наукових концепцій в цій сфері, особливо в період формування і становлення цивільно-правового законодавства. Однак при цьому слід враховувати, що „шлях до розкриття сутності юридичної особи повинен бути диференційованим в залежності від того, про яку організаційно-правову форму і навіть про яку юридичну особу йде мова” ¹.

1.2 Ознаки юридичної особи

Суб’єктами цивільних правовідносин поряд з громадянами є також юридичні особи. Хоча юридичні особи, це не громадяни, але в їх створенні та функціонування беруть участь фізичні особи. Об’єднання фізичних осіб завжди передбачає досягнення якоїсь спільної мети. Кожна фізична особа, вступаючи до об’єднання, передає йому частину прав і обов’язків, в результаті чого об’єднання, яке бере на себе ці права і обов’язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи недостатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується зацікавленість

______________________________

¹Екатерина Кочергина „Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., №1, с. 39.

у створенні юридичної особи. Ще активнішу участь державабере у створенні державних юридичних осіб. Вони створюються з метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна. Зрозуміло, що держава, в особі її вищих органів влади і управління, не може управляти всіма належними їй цінностями. Закріплюючи майно за окремими державними підприємствами, установами та організаціями, держава, як власник, дозволяє їм управляти цим майном, розпоряджатися правовим капіталом, вступати від свого імені в різні правовідносини, тобто надає статус суб’єктів цивільного права.

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми закріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність будь-якого суб’єкта права, встановили межі правосуб’єктності, форми і порядок її здійснення, порядок виникнення реорганізації і ліквідації, а також цілу низку інших питань.

Чинний Цивільний кодекс не дає визначення поняття „юридична особа”. Натомість він містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що „юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем на суді ”¹.

Таким чином, ми маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне управління;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність, тобто здатна набувати

і реалізовувати цивільні права та обов’язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи – таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність

_____________________________

¹ Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV,ст. 80.

за зобов’язаннями. ( Додаток 2)

Для аналізу поняття „юридична особа” повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичні особи від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних філій і представництв, які не є суб’єктами цивільного права.

Зупинюся на наведених ознаках детальніше:

1. Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації.

Юридична особа – це не окремий громадянин, а колективне управління, певним чином організований колектив людей. Принципи формування цього колективу можуть бути різноманітними: укладання трудових договорів робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне обє’днання громадян на основі членства в кооперативи тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв’язків її членів, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією.

Організаційна єдність полягає у визначені цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріплюється в статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов’язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю.

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов’язкові правила щодо організації їх органів управління. Це є норми, які визначають обов’язковість організаційної єдності цих видів юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління. Перший – вищий орган управління (загальні збори учасників товариства) і другий – виконавчий. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

2. Майнова самостійність юридичної особи.

Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичній особі майна, відокремленого по-перше, від майна замовників цієї особи; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, адміністративно територіальної одиниці; по–третє, від майна інших організацій, в тому числі вищестоящих органів.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відомства. Згідно із Законом „Про власність” „здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства” ¹.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються із державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об’єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими об’єктами, а полягати ще й у наявності зобов’язальних майнових прав. Крім цього деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно складається з грошових внесків на банківських рахунках, а зайняті ними приміщення – знаходяться у володінні на умовах договору оренди.

3. Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб’єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм _________________________________

Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р., № 697-XII, ч.2, п.1, ст. 37.

майном, набуває цивільних прав та обов’язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов’язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб’єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити особливі ознаки організації – є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Крім, того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а якщо юридична особа є підприємницьким товариством - може мати комерційне (фірмове) найменування, яке має бути зареєстроване в порядку, встановленому законом. Юридична особа може мати крім повного скорочене найменування.

4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов’язаннями.

Зокрема ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується залежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи грошових коштах тощо.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості.

Зокрема він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження.

Відповідальність юридичною особою публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами , які знаходяться у її оперативному управлінні.

5. Державна реєстрація є основною структурно-організаційною ознакою юридичної особи, оскільки вона пов’язана з вчиненням дії, результатом яких є визнання за утворенням статусу юридичної особи. Відповідно до ст.87 ЦК юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

„Державна реєстрація юридичною особи – це вчинення органом виконавчої влади дій юридичного характеру, які полягають у внесенні до Державного реєстру відомостей про створення, реорганізацію та ліквідацію юридичних осіб, а також інших відомостей про юридичні особи, передбачених чинним законодавством, та видача свідоцтва про державну реєстрацію, яке підтверджує факт внесення відповідних відомостей.”¹

6. Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядають її як більш загальну властивість – можливість бути самостійним учасником цивільного обігу.

Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб’єктності юридичної особи, оскільки в цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав останньої.

Розглянуті ознаки тісно пов’язані між собою. Наявність відокремленого майна – матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи, остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність – необхідна передумова реалізації _________________________________

¹ Олена Єременко „До питання про державну реєстрацію юридичної особи” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., № 8.

юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов’язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов’язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності і полягає практичне значення взяття і виконання обов’язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак - конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка із цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Однак, ці суперечки мають головним чином теоретичну справедливість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими.

Інша справа, що при законодавчому визначенні юридичної особи головне значення надавалося організаційній єдності соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалась саме організація як така, безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.

Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариство з обмеженою відповідальністю з усіх ознак юридичних осіб яскраво виражені дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових прав як позивач і відповідач.

РОЗДІЛ 2. Правосуб ’ єктність юридичних осіб

2.1 Правоздатність юридичної особи

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи, тобто здатність бути суб’єктом цивільних відносин складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.

Цивільна правоздатність юридичної особи – це її здатність мати цивільні права і обов’язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності.

„Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині.”¹

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалась радянським цивільним законодавством, з’явився принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного.

Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилась не тільки за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдяки зміні підходу до вирішення питань стосовно того, які права може мати особа. Якщо раніше традиційно наголошувалась на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені її особисті немайнові права.

Обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не заборонено законом. Реалізуючи власну правоздатність, _________________________________

¹ Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV, ч. 1, ст. 91.

юридична особа може укладати будь які угоди. Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним. Якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності – вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними.

Обмеження цивільної правоздатності юридичної особи може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило (ч. 3 ст. 91 ЦК), відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється на підприємницькі та непідприємницькі організації.

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов’язки. До них належать право на найменування, недоторканість ділової репутації, таємницю кореспонденції та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК.

Закон вимагає, щоб кожна юридична особа мала своє найменування , яке індивідуалізує відокремлює цю юридичну особу від інших. Виправдана вимога закону про те, що до складу найменування повинна входити вказівка на його організаційно-правову форму. Це дозволяє відразу визначити основні ознаки організації — чи є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на чому базується її відповідальність.

Із моменту реєстрації підприємницької організації у неї виникає право на фірмове найменування, яке вона вправі використовувати у реквізитах власних бланків, штампів, в рекламі, упаковці, при укладені угод і будь-яким іншим способом.

Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об’єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права.

Використання найменування іншої юридичної особи, як і інших засобів її індивідуалізації, можливе лише за згодою такої особи й у випадках, передбачених законом.

У випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Закон України „Про інформацію” встановлює загальні правові положення одержання, використання, поширення, зберігання інформації і закріплює право на інформацію в усіх сферах суспільного життя. До суб’єктів інформаційних відносин цей закон відносить і юридичних осіб. Зокрема юридичні особи, органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Важливим забезпеченням немайнових прав юридичної особи є право на конфіденційну інформацію, тобто таку яка знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Юридичні особи, які володіють інформацією професійною, діловою, виробничою, банківською, комерційною та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або такою, яка є предметом їх ділового, професійного, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему захисту. Інформація є об’єктом права власності юридичної особи. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

2.2 Дієздатність юридичних осіб

Цивільна дієздатність юридичної особи — це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов’язки.

Цивільну дієздатність юридична особа здійснює через свої органи, які дають відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція, кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.

Органи юридичної особи виражають і формують його волю. Тому саме через останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки.

Юридична особа може мати як один орган (директора) так і декілька одночасно (голова правління, правління). Зазначені органи можуть бути як колегіальними, так і одноособовими. У зв’язку з цим на практиці непоодинокими є випадки, коли, наприклад, угоду від юридичної особи укладають органи, які на це не мають права.

Водночас як особи які реалізують дієздатність юридичних осіб, можуть бути і інші суб’єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обігу через своїх працівників, завдяки яким вона не тільки здійснює права і виконує обов’язки, а й набуває і припиняє їх. Дії цих працівників згідно із законом діями самої юридичної особи.

Той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчих документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. При цьому орган юридичної особи, або інший суб’єкт, який діє від її імені, не може виходити за межі наданих ним повноважень.

У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що треті особи знали чи за всіма обставинами не могли не знати про такі обмеження.

„Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.” ¹

Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи важливе значення має її місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням зобов’язань, у яких вона бере участь, визначення підсудності спорів тощо).

„У ЦК 1963р. місцем знаходження юридичної особи визнавалось місцезнаходження її постійно діючого органу. А місцезнаходження останнього визнавалось те місце, де розташоване приміщення, в якому працює її виконавчий орган – дирекція, правління на чолі з директором, начальником, головою тощо.” ²

У ЦК 2003р. зазначається, що місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на день державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди чи іншим відповідним договором.

У випадку зміни місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний у семиденний термін з моменту постання таких змін сповістити про це органи державної реєстрації, надавши всі необхідні документи. Не

________________________________

¹ Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV, ч. 4, ст. 92.

² Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003, с 122.

виконання зазначеної вимоги у встановлений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) із заявою про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи нею можуть створюватися філії та представництва.

Філії та представництва — це територіально відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, які створюються з метою розширення сфери діяльності юридичної особи. Філії та представництва розташовані поза місцезнаходженням юридичної особи.

Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій юридичної особи від її імені. Філії створюються для здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Філія має право здійснювати лише ту діяльність, яка визначається статутом (положенням) юридичної особи. Найчастіше вони створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися і підприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Найчастіше представництва створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів.

Філії і представництва не визнаються суб’єктами цивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія чи представництво. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності, тобто від імені юридичної особи. Відповідальність за дії філій, представництв та їх посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії і представництва.

Філія і представництво, як правило, не підлягають спеціальній державній реєстрації. Суб’єкт підприємницької діяльності лише зобов’язаний повідомити про створення чи ліквідацію зазначених підрозділів за місцем своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки суб’єкта підприємницької діяльності.

У свою чергу орган державної реєстрації зобов’язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення та ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики та органу державної податкової служби за місцезнаходженням цих підрозділів. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Таким чином, хоча філії і представництва і є відокремленими підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її складовими. Власною юридичною правосуб’єктністю вони не наділені.

2.3 Межі здійснення правосуб’єктності юридичними особами України за кордоном

Діяльність юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, спрямовується на встановлення, зміну чи припинення правовідносин з „іноземним елементом”. Юридичними в Україні вважаються особи, які отримують цей статус з моменту її реєстрації. Реєстрація проводиться у виконавчих органах влади України за місцем знаходження суб’єкта права. Філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, створені юридичними особами України за кордоном, юридичної реєстрації в Україні не потребують. У своїй діяльності вони керуються положенням, затвердженим юридичною особою.

Юридичними особами, які діють за межами України, можуть бути, наприклад, підприємства, організації та об’єднання всіх видів, у тому числі акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі й консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації, що займаються комерційною діяльністю. За межами України можуть діяти й ті юридичні особи України, основною метою яких є проведення некомерційної діяльності. Йдеться, зокрема, про релігійні організації (релігійні громади, управління й центри, монастирі, релігійні братства тощо).

Аналізуючи питання про правосуб’єктність юридичних осіб, варто звернути увагу на той факт, що держава сама досить часто діє як суб’єкт міжнародного приватного права. Наприклад, Україна може бути стороною в угоді, предметом якої є іноземне інвестування, оренда майна за кордоном. Вона може бути учасником спільного підприємства, створеного за кордоном, спадкоємицею майна, що знаходиться в іноземній державі. У цьому разі Україна діє як юридична особа. Її представляють, наприклад, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, що беруть участь у господарській діяльності на території України.

Правосуб’єктність юридичної особи охоплює її правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. За законодавством та доктриною багатьох держав зміст понять право- та дієздатності юридичної особи збігається. Тому часто щодо юридичної особи використовують термін „правоздатність”.

Юридичні особи України в іноземній державі діють на підставі витягу з реєстру та установчих (засновницьких) документів, перекладених іноземною мовою (переклад засвідчується у порядку, передбаченому законодавством України) й часто легалізованих у випадках, встановлених законодавством держав або міжнародними договорами.

Юридичні особи України мають право діяти за межами України відповідно до її законодавства, статутних завдань, законодавства іноземної держави й міжнародних угод. Законодавство України є джерелом встановлення змісту особистого статусу юридичної особи (порядок її створення та припинення, поширення на неї певного виду правового режиму, визначення обсягу правоздатності тощо). Це законодавство визначає види діяльності юридичної особи України за кордоном (наприклад, експорт та імпорт товарів, капіталів робочої сили, наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інші кооперації; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; міжнародні фінансові операції з цінними паперами). Цей перелік невичерпний. Однак види діяльності, що проводяться юридичними особами України за кордоном, не повинні бути заборонені законодавством України та іноземної держави. Юридичні особи України діють від свого імені, несуть самостійну майнову відповідальність, тобто відповідають тільки за свою діяльність і не відповідають за дії інших суб’єктів права України, зокрема, держави як суб’єкта цивільних відносин.

Установчими документами, наприклад, статутом, визначаються права й обов’язки юридичної особи з моменту реєстрації, у тому числі її спеціальна правоздатність. Юридичні особи можуть здійснювати свою діяльність за межами України тільки у сферах, визначених статутом. Тобто суб’єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спрямовані виключно на виконання статутних завдань.

У випадку порушення законодавства України чи положень установчих документів до вказаних суб’єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, передбачені законодавством України. Цими санкціями є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, які застосовуються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України за рішенням судових органів України або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів та Національного банку України. Юридичні особи України, здійснюючи свою правосуб’єктність за її межами та до яких застосовані спеціальні санкції, не мають права укладати угоди доручення, комісії, агентські, про спільну діяльність та співробітництво, консигнації, дилерські, дистриб’юторські, оренди, найму, лізингу, зберігання та інші, що передбачають проведення зовнішньоекономічних операцій іншими особами або на користь інших осіб за дорученням чи передачу майна у строкове користування з метою проведення зовнішньоекономічної діяльності.

Припиняти діяльність юридичної особи, що проводиться за межами України, у разі порушення статутних завдань чи законодавства України можуть уповноважені на це органи. Наприклад, якщо релігійна організація поєднує обрядову чи проповідницьку діяльність з посяганням на життя, здоров’я, свободу та гідність особи, суд України може припинити діяльність такої юридичної особи.

Оскільки межі здійснення правосуб’єктності юридичних осіб України за кордоном вивчає і іноземне законодавство, то воно, зокрема, може детально регламентувати питання допуску юридичних осіб на власну територію, визначати сфери та умови її діяльності. Наприклад, „ відповідно до § 3 Комерційного кодексу Чехії іноземній особі чи її організаційному підрозділу дозволяється займатися підприємництвом у Чеській Республіці з дня її запису до торговельного реєстру, де зазначається обсяг предмета підприємництва. Заява про запис подається юридичною особою України” ¹.

Межі здійснення правосуб’єктності юридичних осіб залежать від поширення на них певного виду правового режиму (національного, недискримінаційного, найбільшого сприяння чи спеціального). Як правило, іноземне законодавство передбачає для юридичних осіб національний режим здійснення їх прав та виконання обов’язків. Так, юридичні особи України на території Чеської Республіки можуть займатися підприємництвом на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й чеські особи, якщо тільки закон не передбачає іншого. Водночас внутрішній порядок і відповідальність членів чи компаньйонів за своїми зобов’язаннями визначається законодавством держави — місця створення юридичної особи (тобто законодавством України).

Непересічне значення для встановлення меж правосуб’єктності юридичних осіб України за кордоном мають міжнародні угоди. Зокрема, у них можуть міститися колізійні прив’язки, які допомагають визначити правоздатність осіб. Численні міжнародні двохсторонні договори за участю України про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та/чи кримінальних справах містять положення, за якими правоздатність юридичної особи визначається за

_________________________________

¹ Г.Фединяк „Межі здійснення правосуб’єктності юридичними особами України за кордоном” // право України, 2003р., № 12, с.127.

законодавством договірної держави, на території якої вона заснована. Проте такі колізійні норми є не в усіх міжнародних двосторонніх договорах.

Норми про надання суб’єктам права певного виду режиму для здійснення їхніх прав та обов’язків можуть містити міжнародні угоди про економічне, торговельне, інвестиційне та інші види співробітництва. Це, переважно, національний чи недискримінаційний режим, і рідше режим найбільшого сприяння. Так, „у міжнародних двохсторонніх угодах, з питань інвестування, укладених Україною з Великобританією, Вірменією, Данією, Єгиптом, Ізраїлем, Казахстаном, Литвою, Македонією, Монголією, Польщею, США, Туркменистаном, Узбекистаном, Францією, ФРН, Чехією та десятками інших держав вказано про допуск юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, як іноземних інвесторів у іншу договірну державу. Тут є, наприклад, норми про застосування суброгації, гарантій, про захист іноземних інвестицій”¹.

Правосуб’єктність юридичних осіб України не може бути реалізована повною мірою, якщо не здійснюється їх захист, зокрема, у разі пред’явлення до них цивільних позовів. Якщо справу розглядає суд іноземної держави, він застосовує власне процесуальне законодавство. Матеріальне право застосовується залежно від колізійних норм, які містяться у нормативно правових актах держави чи міжнародних договорах або є згода на це сторін цивільного договору чи зовнішньоекономічного контракту.

_____________________________

¹ Г.Фединяк „Межі здійснення правосуб’єктності юридичними особами України за кордоном” // право України, 2003р., № 12, с.128.

РОЗДІЛ 3. Класифікація юридичних осіб

3.1 Комерційні юридичні особи

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами. Зокрема,залежно від мети створення і діяльності юридичні особи поділяють на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

В основі розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети одержання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. При чому для комерційної організації така мета є основною.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об’єднання вказаних юридичних осіб.

Згідно із законодавством господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на підставі угоди між юридичними і фізичними особами шляхом об’єднання їх майна і підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Господарське товариство — це родове поняття, яке об’єднує такі самостійні види товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки. Всі товариства — юридичні особи, діють на підставі установчих документів, мають власні назви.

Разом із тим кожне із товариств має свої особливі ознаки.

Акціонерне товариство. „Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.”¹

Специфіка правового становища АТ полягає в тому, що його статутний фонд формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним і (або) юридичним _________________________________

¹ Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р., № 1576-XII, ст. 24.

особам. Акція — це цінний папір без встановленого строку обігу, який посвідчує частку акціонера у статутному фонді АТ, підтверджує те, що особа є членом АТ, має право на участь в управлінні АТ, одержання частки прибутку АТ у вигляді дивідендів, одержання частки вартості майна у разі його ліквідації. Внесення вкладу водночас становить собою договір купівлі-продажу акції. З цього часу юридичні та фізичні особи набувають статусу акціонерів, тобто наділяються правами та обов’язками стосовно АТ, включаючи відповідальність за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Акціонерні товариства можуть бути двох видів: відкрите АТ , акції якого розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, та закрите АТ — акції якого розподіляються між засновниками.

Установчими документами АТ є установчий договір та статут, які у випадках, передбачених чинним законодавством, узгоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Товариство з обмеженою відповідальністю. „Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визначається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (установчим договором і статутом).”¹ На відміну від інших товариств установчі документи ТОВ, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного із учасників, розмір, склад та порядок внесення ним вкладів.

Учасники ТОВ несуть відповідальність у межах вкладів до статутного фонду ТОВ.

ТОВ — це підприємство з фіксованим складом учасників, тобто частки в них розподіляються при емісії серед відомого обмеженого кола осіб; учасники цих підприємств можуть уступати належні їм частки тільки за згодою інших учасників; тут діє досить жорстка система колективного контролю над

___________________________________

¹ Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р., № 1576-XII, ст. 50.

персональним складом учасників та кількістю належних кожному часток. При виході учасника із ТОВ на його вимогу і за згодою товариства вклад може бути повернутий повністю або частково в натуральній формі.

Товариство з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю (ТДВ) визначається товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники ТОВ відповідають за його боргами своїми вкладами в уставний фонд, а якщо цього недостатньо — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі, кратному вкладам кожного учасника.

Учасники ТДВ несуть субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном. Це означає, що вимоги до учасників ТДВ можуть ставитися лише в разі недостатності майна самого ТДВ. Відповідальність учасників ТДВ є солідарною. Загальний обсяг відповідальності всіх учасників визначається установчими документами як величина, кратна розміру статутного капіталу.

Повне товариство. „Повним визначається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю і солідарно відповідають за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить.” ¹

Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, в якому обов’язково повинні бути визначені розміри часток кожного із учасників, розмір, склад і порядок внесення вкладів, форми участі у справах товариства.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх його учасників. Кожний учасник має один голос, якщо установчим договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Прибуток та збитки товариства розподіляється між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено установчим договором.

Учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність усім своїм

__________________________________

¹ Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р., № 1576-XII, ст. 66.

майном, на яке може бути звернено стягнення, якщо виявиться, що майна товариства не достатньо для сплати боргів.

Учасник, який повністю сплатив борги повного товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у майні товариства.

Командитне товариство. Командитним визначається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів.

Командитне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, який підписується усіма повними учасниками. Установчий договір, крім загальних умов, характерних для всіх товариств, повинен містити умови про розмір та склад складеного капіталу товариства, розмір і порядок зміни часток кожного із повних учасників у складеному капіталі, сукупний розмір вкладу вкладників, а також розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками в порядку, встановленому для повного товариства. Вкладники не мають права брати участь в управлінні справами командитного товариства. Вони можуть виступати від імені товариства тільки за довіреністю.

Вкладник зобов’язаний зробити вклад до складеного капіталу та має право:

- одержувати частину прибутку товариства, яка припадає на його вклад;

- вимагати першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства;

- займатися річними звітами та балансами товариства.

Командитне товариство ліквідується при вибутті всіх вкладників. Однак повні учасники мають право замість ліквідації перетворити командитне товариство у повне товариство.

Підприємство, засноване на власності об’єднання громадян, — це підприємство, яке створюється громадськими організаціями, благодійними організаціями, творчими спілками, релігійними організаціями тощо з метою здійснення господарської і комерційної діяльності, необхідної для виконання їх установчих завдань. Майно належить підприємству на праві повного господарського відання.

Комунальне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності відповідної територіальної громади, яка об’єднує жителів села, декількох сіл, селища та міста. Територіальні громади утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, а також здійснюють контроль за їх діяльністю. Майно належить підприємству на праві повного господарського відання.

Державне підприємство ― це підприємство, засноване на державній формі власності. Установчими документами державного підприємства є рішення його власника та статут, затверджений власником. Державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна і предмета діяльності при заснуванні, визначення мети і предмета діяльності, управління майном, розподіл прибутку тощо. Державному підприємству майно належить на праві повного господарського відання.

Казенне підприємство. Правове становище казенного підприємства відрізняється від правового становища інших комерційних юридичних осіб. Казенне підприємство теж здійснює підприємницьку діяльність, але воно виникає лише шляхом перетворення державного підприємства, яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації. Рішення про таке перетворення приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому повинна існувати одна з таких умов:

- підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснювати тільки державним підприємством, наприклад, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовлення і реалізація військової зброї та боєприпасів до неї та ін.

- головним споживачем продукції підприємства (більше як 50%) є держава;

- підприємство є суб’єктом природних монополій.

Казенне підприємство діє на підставі статуту, який затверджується органом, уповноваженим управляти майном, та розробляється на основі типового статуту, в якому обов’язково визначаються особливості розпорядження майном, звітність за формою, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, відповідальність керівника казенного підприємства за результати господарської діяльності підприємства. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління.

Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України.

Кооператив ― добровільне об’єднання громадян на засадах членства і власної трудової участі для спільного ведення комерційної або іншої діяльності, яка базується на об’єднанні членами кооперативу майнових пайових внесків.

Кооператив відрізняється від інших юридичних осіб за такими ознаками:

1) це добровільне об’єднання суб’єкітів цивільного права ― фізичних осіб;

2) діяльність кооперативу базується на засадах членства учасників;

3) майнова відокремленість кооперативу ґрунтується на праві власності на об’єднане його членами майно (вступні, пайові та інші обов’язкові внески);

4) кооператив ― єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм. При припиненні членства в кооперативі громадяни мають право вимагати повернення кооперативного паю в порядку, що визначається статутом конкретного кооперативу.

При ліквідації виробничого кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна кооперативу.

Головним документом кооперативу є статут, що приймається більшістю голосів членів майбутнього кооперативу на загальних зборах. Стосовно виробничого кооперативу статут кооперативу, крім відомостей, які повинні містити установчі документи всіх юридичних осіб, має містити умови про розмір пайового внеску членів кооперативу, відомості про склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов’язання щодо внесення пайового внеску, про характер і порядок трудової участі кооперативу в його діяльності та їх відповідальності за порушення зобов’язань щодо особистої трудової участі, про порядок розподілу прибутку і умови субсидіарної відповідальності членів кооперативу за його боргами.

Найвищим органом кооперативу є загальні збори його членів, а виконавчим органом ― правління чи голова кооперативу. В кооперативі може створюватися наглядова рада, яка здійснює контроль за діяльність виконавчого органу кооперативу.

3.2.Некомерційні юридичні особи.

Некомерційні організації теж можуть мати різні організаційно-правові форми, тобто відрізнятися одна від одної за особливостями організаційної структури, способами відокремлення майна , відповідальністю, способами участі в цивільному обороті.

Однією з таких форм є споживчі кооперативи. Хоча закон не містить поняття споживчого кооперативу, можна дійти висновку, що споживчий кооператив ― це об’єднання фізичних осіб на умовах членства з метою задоволення потреб в торговельному і побутовому обслуговуванні, інших послугах. Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив на відміну від виробничого хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов’язана з одержанням прибутку. Прибуток йде на задоволення певних потреб членів товариства. Крім того члени споживчого кооперативу не повинні брати участь своєю працею в діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.

Щодо окремих видів споживчих кооперативів діє спеціальне законодавство. Це стосується житлових, житлово-будівельних, гаражних кооперативів, споживчих кооперативів, які займаються торговельним обслуговуванням своїх членів.

До некомерційних організацій належать також установи . Установою називається організація, яка створена власником для здійснення функції некомерційного характеру і фінансується ним повністю або частково. Найбільш поширеним видом установ є державні установи, які здійснюють насамперед управлінські функції (міністерства, державні комітети, головні управління, комітети місцевих державних адміністрацій і т. ін.), правоохоронні органи (суди, органи міліції, прокуратури, арбітражні суди), державні наукові та навчальні заклади, державні організації охорони здоров’я, державні установи, які здійснюють соціально-культурні функції (театри, філармонії, музеї і т. ін.).

Надання цим організаціям статусу юридичних осіб обумовлено лише тим, що вони повинні брати участь у цивільному обороті, насамперед вирішуючи питання, пов’язанні з потребами свого матеріально-технічного забезпечення.

Майнові фонди державних бюджетних установ складаються із основних засобів і матеріалів і належать їм на праві оперативного управління.

Стягнення за боргами установи може бути звернено на кошти і самостійно придбане майно. Якщо цих коштів недостатньо, власник субсидіарно відповідає за зобов’язаннями установи.

Некомерційні юридичні особи можуть функціонувати в такій формі, як об’єднання громадян . Об’єднання громадян ― це добровільне громадське угрупування, створене на засадах єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об’єднання громадян створюються згідно із Законом України „Про об’єднання громадян” і можуть функціонувати в таких формах: політична партія; громадська партія.

Політична партія ― це об’єднання громадян ― прибічників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є участь у здійснені державної політики, формуванні органів влади, органів місцевого та регіонального самоврядування і представництва в їх складі.

Громадська організація ― це об’єднання громадян для задоволення захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Засновниками цих організацій є громадяни. Вони входять до складу об’єднання на засадах членства, але ніяких прав на майно організації не мають. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли віку 18 років. Членами об’єднань, можуть бути особи, які досягли 14 років.

Об’єднання громадян набувають статусу юридичної особи тільки у разі їх реєстрації.

Об’єднання громадян діють на основі статуту.

Благодійні організації. Благодійна організація ― це недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності ― безкорисливої діяльності, що не передбачає прибутків, в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.

Благодійні організації можуть утворюватись у таких організаційно-правових формах: членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником), якими можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли віку 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності. Засновниками (засновником) не можуть бути органи державної влади і органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, організації України, що фінансуються із бюджету.

Засновники, створивши благодійну організацію, передають у власність останньої свої внески, які разом із внесками інших благодійників складають майно благодійної організації, стосовно якого благодійна організація має право здійснювати будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України. „Майно благодійної організації може складатися також з гуманітарної допомоги, що надходить в Україну, ― коштів, матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів, що передаються (пересилаються), тощо.”¹ Засновники і благодійна організація не відповідають за зобов’язаннями один однієї.

Творчі спілки. Творча спілка ― добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Творча спілка діє на принципах добровільного об’єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музики, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композиторів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. У кожному фаховому напряму може бути створено одне або більше добровільних творчих об’єднань.

Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Всі творчі спілки підлягають державній реєстрації. З моменту реєстрації творча спілка чи її

__________________________________

¹ Цивільне право України. Частина перша; За ред. проф.. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М Ігнатенка. – Харків: Право, 2000., с.104.

регіональний осередок набуває статусу юридичної особи.

Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням загальних зборів ( з’їзду, конференції) творчої спілки або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства України. У разі ліквідації спілки майно, яке їй належало на праві власності, передається організації-правонаступнику, а коли вона відсутня, - реалізується в установленому законом порядку. Кошти, одержані від реалізації майна, можуть бути використані на цілі, пов’язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Релігійні організації. Правовий статус релігійних організацій регулюється Законом України від 23 квітня 1991р. „Про свободу совісті та релігійні організації”, згідно з яким релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Закон не містить загального поняття релігійних організацій, а лише вказує на мету їх створення та види. Це можна пояснити тим, що правове поняття релігійної організації визначити дуже складно і перш за все тому, що існує безліч релігійних течій, які мають не однаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення.

Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються із зазначених релігійних організацій.

Що стосується окремих видів релігійних організацій, то Закон наводить поняття тільки релігійної громади, яка є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного і того ж культу, віросповідання , напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим, тобто в цьому разі вона не отримує прав юридичної особи.

Релігійні організації мають спеціальну цивільну правоздатність, тобто таку, яка пов’язана з метою їх діяльності – з задоволенням релігійних та інших пов’язаних з релігійними потреб. Релігійні організації мають право на виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією або ліквідацією, які здійснюються відповідно до її власних настанов.

У разі порушення релігійною організацією положень законодавства її діяльність може бути припинена також за рішенням суду. Це можливо лише у випадках діяльності релігійної організації, пов’язаної з посяганням на життя, здоров’я, свободу і гідність особи; систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів і т. ін.

„Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю, основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені та сприяє її досягненню.” ¹

Зазначена умова – необхідність відповідності цієї підприємницької діяльності меті, для якої юридична особа була створена, не припускає здійснення непідприємницькими товариствами будь-якої іншої підприємницької діяльності.

Об’єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу

_________________________________

¹ Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV, ст. 86.

комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством.

„Політичні партії, створювані ними установи і організації не мають пава засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.” ¹

Недодержання об’єднаннями громадян встановлених законом вимог щодо господарської діяльності може бути підставою для визнання недійсними установчих документів, заснованих ними підприємств, установ і організацій.

Благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об’єднання, що сприяють виконанню статутних завдань. Благодійні організації можуть бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій.

3.3. Інші критерії класифікації

Юридичні особи можна класифікувати за різними критеріями на такі види (Додаток 3 ):

1 ) Залежно від виду прав власності:

а) державні і комунальні юридичні особи – ті, що ґрунтуються на державній або комунальній формі власності.

До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава Україна.

Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об’єднані громадяни за місцем проживання. _________________________________

Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992р., № 2460-XII, ст. 24.

Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи – ті, що ґрунтуються на приватній власності. Об’єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом.

в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав.

2) Залежно від підстав фінансування:

а) госпрозрахункові юридичні особи.

Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходяться на самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо;

б) бюджетні юридичні особи.

Бюджетні – отримують від держави кожного року кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

3) Залежно від функцій:

а) юридичні особи, що господарюють – такі, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) юридичні особи, що не господарюють , тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарські організації та об’єднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють.

4) залежно від відношення засновників до майна:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

5) Залежно від кількості засновників:

а) унітарні юридичні особи – такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками, - господарські товариства, об’єднання підприємств, громадян тощо.

6) За типом правосуб’єктності та функціями:

а) юридичні особи публічного права . Створюються для виконання функцій публічної влади – управління, забезпечення публічного правопорядку тощо.

б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.

7) Залежно від організаційно-правової форми:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об’єднання громадян;

г) об’єднання юридичних осіб тощо.

Можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб’єкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляються надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб.

Слід зазначити, що з усього розмаїття класифікацій юридичних осіб, що пропонувалися у вітчизняній цивілістиці, у ЦК використана лише одна – поділ юридичних осіб на особи приватного права та особи публічного права. При цьому критерієм поділу названо порядок створення тих та інших юридичних осіб. Зокрема ЦК встановлює, що юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

З приводу обрання у ЦК критерію для класифікації варто зробити таке зауваження. Очевидно, ним насамперед слід вважати усе ж таки не порядок, а цілі створення, а також галузь, у якій має діяти та чи інша особа. Якщо юридична особа має діяти у галузі публічного права і виконувати відповідні адміністративні, освітні, культурні тощо функції, то вона є суб’єктом публічного права і має створюватися у порядку, визначеному для таких осіб. Якщо ж юридична особа має функціонувати у галузі приватного права, як його суб’єкт, то вона має створюватися у порядку, встановленому для юридичних осіб приватного права.

Стосовно класифікації юридичних осіб, запропонованої у ЦК, слід також зауважити таке.

Оскільки ЦК передбачає, що цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус лише юридичних осіб приватного права, можна припустити, що такий поділ обраний як первісна підстава для подальших класифікацій юридичних осіб саме приватного права.

Зокрема один з критеріїв поділу юридичних осіб приватного права міститься вже в ч. 1 ст.81 ЦК , де встановлено, що юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.

Отже, звідси випливає, що згідно з ЦК юридичні особи приватного права можуть бути:

а) такими, що являють собою об’єднання осіб;

б) такими, що являють собою об’єднання майна;

в) такими, що являють собою об’єднання осіб та майна.

Такий поділ становить не лише теоретичний, а й практичний інтерес, оскільки від виду юридичної особи приватного права залежить визначення переліку установчих документів, обсяг правосуб’єктності такої юридичної особи, порядок придбання та реалізації прав і обов’язків тощо.

Специфічним видом юридичних осіб є біржа, яка є організаційно-правовою формою оптової торгівлі.

Товарна біржа – це організація, що об’єднує фізичних і юридичних осіб, які здійснюють виробничу та комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції на товари, вивчення, впорядкування і полегшення товарообігу та пов’язаних з ним операцій.

Фондова біржа займається виключно організацією укладення угод купівлі-продажу цінних паперів. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені й за дорученнями клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Слід підкреслити, що біржі незалежно від їх виду (товарна, фондова, універсальна тощо) не є комерційними організаціями і не можуть мати за мету отримання прибутку в результаті здійснення основної діяльності.

Банки – це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності і громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення, інших кредитних ресурсів, а також касове і розрахункове обслуговування, здійснення валютних та інших банківських операцій.

ВИСНОВОК

Отже, на основі викладеного матеріалу можна зробити такі висновки.

Цивільний кодекс Української РСР (ЦК 1963р.) та новий Цивільний кодекс України (ЦК) по-різному визначають поняття юридичної особи. Якщо ЦК 1963р. визначає юридичну особу як організацію, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (цивільна правосуб’єктність) (ст. 23 ЦК 1963р.), то в новому ЦК вона визначена як організація, створена й зареєстрована у встановленому порядку, яка наділяється цивільною правосуб’єктністю (ст. 80 ЦК).

Ще з давніх часів римського права під основною ознакою юридичної особи розуміли її майнову відокремленість.

Щодо визнання державної реєстрації обов’язковою ознакою юридичної особи, то, по-перше, в правовій практиці України зустрічаються випадки, коли юридична особа створюється та діє без державної реєстрації ( це державні органи, що здійснюють владні повноваження, органи місцевого самоврядування та деякі інші суб’єкти). По-друге, наприклад, загальноосвітній навчальний заклад є юридичною особою, однак, школи на сьогоднішній день майном не наділені, не мають самостійного балансу, рахунків у банку; правомочності юридичних осіб, зокрема, й щодо управління майном, від їх імені здійснюються районними управліннями освіти.

По-третє, до ЄДРПОУ включаються відомості не лише про юридичних осіб, а й про філії, відділення, інші відокремлені структурні підрозділи, які статусом юридичної особи не наділяються.

Враховуючи вищезазначене, визнавати державну реєстрацію обов’язковою ознакою юридичної особи є некоректним. У практиці до закріплення за юридичною особою майна (наділення майном) її вважають такою, що не здійснює діяльність.

Отже, дефініцію, наведену в ЦК 1963р., слід визнати більш вдалою, ніж визначення нового Цивільного кодексу.

Відокремленість майна, на мою думку, ― головна ознака юридичної особи. І в ЦК 1963р., й у новому ЦК залишаються не повністю врегульованими деякі аспекти правового режиму майна юридичних осіб і, як наслідок, їх правосуб’єктності.

Створену юридичну особу в установленому порядку наділяють майном, необхідним для діяльності останньої, та визначають його правовий режим. „Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту.” ¹

Майно може бути закріплене за юридичною особою як на праві власності, так і на інших умовах видів речових прав (володіння, користування, оперативного управління, повного господарського віддання). І саме майнові відносини юридичної особи з особою, що її створила (власником), в основному, й зумовлюють характер її діяльності.

Юридичну особу можна класифікувати на види за різними критеріями. Проте ця класифікація не знаходить відповідного відображення у ЦК.

ЦК вперше в історії розвитку права України, розмежовуючи юридичних осіб на юридичних осіб публічного та приватного права, регулює порядок створення та правовий статус лише юридичних осіб приватного права.

Отже, ЦК України визначає характер майнових відносин юридичних осіб приватного права, державних та комунальних підприємств з їхніми власниками, залишаючи поза увагою інші види юридичних осіб. Йдеться про державні органи, які здійснюють владні повноваження, та органи місцевого самоврядування, неприбуткові бюджетні організації ― лікарні, вузи тощо, які віднесені до юридичних осіб публічного права.

Законодавець свідомо виключає зі сфери регулювання цивільного й, зокрема, господарського законодавства питання створення та правового статусу державних органів місцевого самоврядування, що наділяються ознаками юридичної особи, оскільки (так об’єктивно склалося) це питання

___________________________________

¹ Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р., № 697-XII, ч. 2, п. 3, ст. 6.

належить до сфери правового регулювання конституційного та адміністративного права.

Не зважаючи на це, кожна юридична особа (як приватного, так і публічного права) має власника (власників), які приймають рішення про її створення і ліквідацію та у встановленому порядку можуть приймати рішення, що мають значення для поточної діяльності цієї юридичної особи. Юридична особа публічного права має вищестоящу організацію, яка самостійно або через уповноважені нею органи здійснює повноваження власника цієї юридичної особи.

Юридичними особами є також і Кабінет Міністрів України, і міністерства, й, безпосередньо, місцеві ради і, навіть, Верховна Рада України. Повноваження власника щодо цих осіб здійснюються в особливому порядку – через реалізацію принципу народовладдя. Функції власника в цьому випадку виконує народ України або відповідна територіальна громада, які є суб’єктами цивільних правовідносин, але не мають ознак юридичної особи.

Отже, для всіх без винятку юридичних осіб правосуб’єктність у цивільних правовідносинах є похідною від правосуб’єктності їх власника (власників). Такі відносини можуть бути ієрархічними й обов’язково розпочинаються від правосуб’єктності осіб, які не мають ознак юридичної особи (народ України, держава, територіальна громада або окремі фізичні особи).

У тісному зв’язку з означеним вище положенням перебуває наступна закономірність.

Чинне законодавство України не передбачає випадків участі юридичних осіб в цивільних відносинах як об’єктів угод. У практиці такі випадки, безумовно, зустрічаються ( наприклад, оренда цілісного майнового комплексу), проте, вони, як правило, оформляються шляхом реорганізації юридичної особи, або навіть, її ліквідації та створення нової.

ЦК України частково регулює ці питання. Так, згідно ст. 191, підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю та може бути об’єктом купівлі-продажу, застави та інших правочінів.

Об’єктами цивільно-правових угод, вважаю, може бути й значно ширше коло юридичних осіб. Йдеться, насамперед, про всіх юридичних осіб приватного права. Однак об’єктами угод можуть бути і деякі юридичні особи публічного права (наприклад, державний навчальний заклад чи комунальне підприємство, які продаються інвесторові).

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець з недостатньою точністю розмежував юридичних осіб на юридичних осіб приватного та публічного права.

Наприклад, згідно з ЦК України, навчальний заклад. Створений державою, є юридичною особою публічного права (ст. 167), а приватний навчальний заклад – юридичною особою приватного права. Ці заклади відрізняються один від одного лише формою власності, а, згідно з Конституцією України, всі форми власності є рівноправними, а, отже, на обидва навчальні заклади повинен поширюватися єдиний порядок створення та діяльності.

Звичайно, „державні органи та органи місцевого самоврядування, які здійснюють владні повноваження та є юридичними особами, об’єктами цивільно-правових угод бути не можуть. І лише вони повинні визнаватися юридичними особами публічного права” ¹.

Таким чином, розглянуту класифікацію юридичних осіб необхідно вдосконалити, передбачивши, що юридичні особи публічного права – це державні органи, на які законом покладено владні повноваження, та органи місцевого самоврядування. Решту юридичних осіб, зокрема, й державні та комунальні підприємства, слід віднести до юридичних осіб приватного права. Саме тоді в ст. 191 ЦК України можна буде передбачити, що об’єктом цивільно-правових угод може бути будь-яка юридична особа приватного права, що як єдиний майновий комплекс, є нерухомістю.

____________________________________

¹ О.Кравчук „Майновий аспект правового статусу юридичних осіб за новим Цивільним кодексом України” // Право України,2003р., № 12, с. 88.

Список використаних джерел

1) Конституція України, прийнята на п’ятій сесії верховної Ради України 28 червня 1996року.

2) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV.

3) Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р., № 697-XII.

4) Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991р., № 987-XII

5) Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р.,

№ 1576-XII.

6) Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992р.,

№ 2460-XII.

7) Олена Єременко „До питання про державну реєстрацію юридичної особи” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., № 8.

8) А.Єфименко „Регулювання припинення (реорганізації) та ліквідації юридичної особи за проектом Цивільного кодексу України” // Право України, 2002р., № 10.

9) Екатерина Кочергина „Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., №1.

10) О.Кравчук „Майновий аспект правового статусу юридичних осіб за новим Цивільним кодексом України” // Право України,2003р., № 12.

11) Д. Лук’янець „Про вину юридичної особи у сфері адміністративної відповідальності” // Право України, 1999р., №11.

12) В.Ніколаєв „Про інститут юридичної особи”// Право України, 1997р., №7.

13) Г.Фединяк „Межі здійснення правосуб’єктності юридичними особами України за кордоном” // право України, 2003р., № 12.

14) Цивільне право України. Частина перша; За ред. проф.. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М Ігнатенка. – Харків: Право, 2000. – 368с.

15) цивільне право України: Навчальне видання / І.А. Бірюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак. – К.: Наукова думка, 2000. – 304с.

16) Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. Загальна частина. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера, Н.С Кузнєцова, О.А.Підопригора. – К.: Вентурі., 1997. – 544с.

17) Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776с.

18) Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн „Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 520с.