Книга: Аграрне право України книга

зміст

Аграрне право України як навчальна дисципліна ........................................3

Частина перша Загальна теорія аграрного права

Розділ І. Предмет і система аграрного права ........................................6

§ 1. Поняття і предмет аграрного права

§ 2. Методи регулювання в аграрному праві

§ 3. Принципи аграрного права

§ 4. Система аграрного права

§ 5. Визначення аграрного права, його завдання та функції

Розділ II. Джерела аграрного права ...........................................................................................................

§ 1. Поняття і види джерел аграрного права

§ 2. Конституція України і закони — основа аграрного права

§ 3. Підзаконні акти

§ 4. Внутрішньо-господарські нормативні акти .

§ 5. Проблеми і шляхи вдосконалення аграрного законодавства України

Розділ III. Аграрні правовідносини ........................................................................................................30.

§ 1. Поняття і особливості аграрних правовідносин

§ 2. Розмежування аграрних правовідносин

§ 3. Види і структура внутрішніх правовідносин

§ 4. Структура внутрішніх правовідносин у державних сільськогосподарських підприємствах

§ 5. Правовідносини в аграрно-виробничих та інших агропромислових утвореннях

§ 6. Спільність галузей права і співвідношення аграрних та інших правовідносин

Розділ IV. Правосуб'єктність аграрних товаровиробників-підприємців ......................

§ 1. Поняття і класифікація правосуб'єктності аграрних товаровиробників

§ 2. Правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств

§ 3. Правосуб'єктність акціонерних сільськогосподарських товариств

§ 4. Правосуб'єктність державних аграрних товаровиробників

§ 5. Особливості правосуб'єктності міжгосподарських підприємств і об'єднань

§ 6. Реорганізація, ліквідація і банкрутство суб'єктів аграрного підприємництва

Розділ V. Право членства громадян у сільськогосподарських підприємствах

кооперативного типу. .........................................................................................................................50

§ 1. Поняття права членства в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу

§ 2. Права та обов'язки членів сільськогосподарських підприємств кооперативного типу .

§ 3. Підстави й порядок припинення права членства в сільськогосподарських підприємствах

Розділ VI. Право засновництва і участі в аграрних корпоративних правовідносинах ...58

§ 1. Поняття права засновництва і права участі в аграрних корпоративних правовідносинах

§ 2. Права та обов'язки учасників аграрних (сільськогосподарських) підприємств (товариств) корпоративного типу

§ 3. Підстави, порядок і правові наслідки припинення права участі в аграрних підприємствах (товариствах)

Розділ VII. Правове становище працівників державних сільськогосподарських підприємств ...........................................................................................................................................

§ 1. Сільськогосподарські працівники як суб'єкти аграрних правовідносин

§ 2. Права та обов'язки сільськогосподарських працівників як членів виробничих підрозділів підприємств

§ 3. Особливість правового становища працівників міжгосподарських підприємств в аграрному секторі

Розділ VIII. Правове становище селянського (фермерського) господарства ...............

§ 1. Поняття селянського (фермерського) господарства та його правові ознаки

§ 2. Порядок створення селянського (фермерського) господарства

§ 3. Земельні правовідносини в селянському (фермерському) господарстві

§ 4. Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства

§ 5. Господарська діяльність селянського (фермерського) господарства

§ 6. Взаємовідносини селянського (фермерського) господарства з бюджетом, банківськими установами і страховими органами

§ 7. Припинення діяльності селянського (фермерського) господарства

Розділ IX. Правове становище приватного підсобного господарства ...................77

§ 1. Поняття приватного підсобного господарства

§ 2. Земельні правовідносини у приватному підсобному господарстві

§ 3. Майнові правовідносини у приватному підсобному господарстві

§ 4. Договірні зобов'язання приватного підсобного господарства

Розділ X. Державно-правове регулювання сільського господарства ...............

§ 1. Характеристика державно-правового регулювання сільського господарства

§ 2. Органи державного управління сільським господарством та їхні повноваження

§ 3. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві

§ 4. Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства

§ 5. Правові методи регулювання сільського господарства

§ 6. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства

Частина друга Аграрні внутрішньогосподарські правовідносини

Розділ XI. Право власності колективного сільськогосподарського підприємства ............... ............... ............... ............... ............... ............... ............... ...............

§ 1. Поняття права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 2. Суб'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 3. Об'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 4. Зміст права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 5. Правовий режим майна колективного сільськогосподарського підприємства

§ 6. Пайовий фонд майна членів сільськогосподарського підприємства та його правовий режим

§ 7. Охорона права власності колективного сільськогосподарського підприємства

Розділ XII. Правовий режим майна державних сільськогосподарських підприємств ............... ............... ............... ............... ............... ............... ............... ...............

§ 1. Державне сільськогосподарське підприємство як суб'єкт майнових прав

§ 2. Правовий режим основних та інших фондів державного сільськогосподарського підприємства

§ 3. Особливості приватизації державного майна радгоспів

Розділ XIII. Правові засади використання земель та інших природних ресурсів в аграрному виробництві ............... ............... ............... ............... ............... ............... ...............

§ 1. Організаційно-правове забезпечення використання земель та інших природних ресурсів в аграрному виробництві

2. Правові форми використання земель та інших природних ресурсів в аграрному виробництві

§ 3. Права і обов'язки власників і користувачі земель та природокористувачів в аграрному виробництві

§ 4. Особливості права орендного землекористування в аграрному виробництві

§ 5. Відповідальність за порушення вимог ефективного використання земель та Інших природних ресурсів в аграрному виробництві

Розділ XIV. Право колективного самоврядування ............... ............... ............... ...............

§ 1. Поняття права колективного самоврядування

§ 2. Система органів управління в колективному сільськогосподарському підприємстві

§ 3. Повноваження найвищого органу управління

колективного сільгосппідприємства

§ 4. Повноваження правління колективного сільськогосподарського підприємства

§ 5. Повноваження голови, спеціалістів та інших керівників колективного сільськогосподарського підприємства

§ 6. Повноваження зборів працівників виробничого підрозділу та його ради

§ 7. Ревізійна комісія колективного сільськогосподарського підприємства та її повноваження

§ 8. Представницькі органи колективних сільськогосподарських підприємств

Розділ XV. Управління державним сільськогосподарським підприємством

§ 1. Характеристика управління державним сільськогосподарським підприємством

§ 2. Система органів управління в державних сільськогосподарських підприємствах

§ 3. Правове становище директора (керівника) радгоспу та іншого державного сільськогосподарського підприємства і його компетенція

Розділ XVI. Правове регулювання виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття виробничо-господарської діяльності. її правове регулювання

§ 2. Організаційно-правове забезпечення впровадження господарського розрахунку і рентабельності

§ 3. Правове регулювання діяльності підсобних промислових підприємств і промислів

§ 4. Додержання законодавства щодо якості і безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів

§ 5. Організація збуту (продажу) сільськогосподарської продукції

Розділ XVII. Правове регулювання фінансової діяльності

сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття фінансової діяльності та її правове регулювання

§ 2. Фінансові правомочності сільськогосподарського підприємства

§ 3. Фінансово-кредитні правомочності сільськогосподарських товаровиробників

§ 4. Оподаткування сільськогосподарського товаровиробника

§ 5. Банкрутство сільськогосподарського підприємства

Розділ XVIII. Правове регулювання організації та дисципліни праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 1. Характеристика організації праці в сільськогосподарських підприємствах, її правове регулювання

§ 2. Підрядно-орендні утворення як форми організації праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 3. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку в сільськогосподарських підприємствах

§ 4. Поняття дисципліни праці та правове забезпечення її додержання в сільськогосподарських підприємствах

Розділ XIX. Правове регулювання оплати праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 1. Поняття оплати праці в сільськогосподарських підприємствах ..............

§ 2. Правові акти про оплату праці працівників сільськогосподарського підприємства

§ 3. Системи оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств

Розділ XX. Правова охорона здоров'я працівників сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття, принципи, зміст правової охорони здоров'я

§ 2. Правове забезпечення організації охорони праці у сільськогосподарських та інших підприємствах АПК

§ 3. Гарантії прав на охорону здоров'я і безпечні умови праці сільськогосподарських працівників

§ 4. Відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням працівником трудових обов'язків

§ 5. Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці

Розділ XXI. Дисциплінарна й матеріальна відповідальність працівників сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття і види відповідальності в аграрному праві

§ 2. Підстави відповідальності в аграрному праві

§ 3. Дисциплінарна відповідальність працівника колективного сільськогосподарського підприємства

§ 4. Дисциплінарна відповідальність працівників

державних і міжгосподарських підприємств

§ 5. Матеріальна відповідальність працівників сільського господарства § 6. Відшкодування збитків, що сталися внаслідок загибелі або розкрадання худоби та птиці

Розділ XXII. Трудові спори працівників сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття і види трудових спорів, що виникають у сільськогосподарських товаровиробників

§ 2. Організаційно-правові засади утворення діяльності комісій по трудових спорах

§ 3. Порядок і строки розгляду трудового спору у комісії по трудових спорах

§ 4. Правові підстави розгляду трудових спорів у районних (міських) судах

§ 5. Вирішення спорів про оплату праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 6. Порядок вирішення колективних спорів (конфліктів), що виникають у сільському господарстві

Розділ XXIII. Правове забезпечення соціального розвитку села

§ 1. Поняття соціального розвитку села

§ 2. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села

§ 3. Правове забезпечення наукових досліджень та підготовки кадрів для села

§ 4. Правове регулювання житлового будівництва на селі

§ 5. Правове регулювання шляхового, будівництва в сільській місцевості

§ 6. Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування жителів села

Частина третя Аграрні господарчо-підприємницькі правовідносини

Розділ XXIV. Суб'єкти господарчо-підприємницьких правовідносин

§ 1. Характеристика аграрних господарчо-підприємницьких правовідносин

§ 2. Суб'єкти зовнішніх аграрних правовідносин

в агропромисловому комплексі

§ 3. Правосуб'єктність переробних підприємств

Розділ ХХУ. Аграрно-договірні зобов'язання

§ 1. Поняття і види аграрно-договірних зобов'язань .....531

§ 2. Договори кредитування

§ 3. Договори на використання науково-технічної продукції

§ 4. Договори щодо виробництва цукру, м'ясо-молочних та інших харчових продуктів

§ 5. Договори виробничо-технічного обслуговування

§ 6. Договори матеріально-технічного забезпечення

§ 7. Договірна дисципліна та відповідальність за її порушення

Розділ XXVI. Правове регулювання реалізації сільськогосподарської продукції

§ 1. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції

§ 2. Біржа — організатор реалізації сільгосппродукції

§ 3. Правосуб'єктність хлібозакупівельних підприємств .

§ 4. Договори про закупівлю зерна і олійних культур

Розділ XXVII. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу

§ 1. Поняття, правові засади і форми зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу

§ 2. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу

§ 3. Правове регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів агробізнесу

§ 4. Правове регулювання здійснення іноземних інвестицій вАПК

§ 5. Правове регулювання лізингових операцій в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів агробізнесу

§ 6. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу у вільних економічних зонах

Розділ XXVIII. Юридичне обслуговування сільськогосподарського підприємства

§ 1. Поняття юридичного обслуговування сільськогосподарського підприємства

§ 2. Нормативно-правові акти про юридичну службу

в сільському господарстві

§ 3. Суб'єкти — виконавці юридичного обслуговування сільськогосподарського підприємства

§ 4. Юридичне обслуговування з питань внутрішньогосподарського підприємства

§ 5. Юридичне обслуговування з питань зовнішніх правовідносин

Частина четверта Аграрне право зарубіжних країн

Розділ XXIX. Аграрне право зарубіжних країн

§ 1. Поняття, зміст і джерела аграрного права

§ 2. Правове становище сільськогосподарського товаровиробника в умовах ринкових відносин

§ 3. Правове становище сільськогосподарського підприємства

§ 4. Правове регулювання сільськогосподарської оренди

§ 5. Договори сільськогосподарських підприємств

§ 6. Правові форми агропромислової інтеграції

§ 7. Правове регулювання кредитування сільськогосподарського виробника

§8.Правове регулювання оподаткування у сільському господарстві

Аграрне право України як навчальна дисципліна

Україна — велика аграрно-промислова держава. Вона має сприятливі природно-кліматичні умови, достатні вироб­ничо-господарські потужності та продуктивні сили для інтен­сивного розвитку сільськогосподарського виробництва. Кон­ституція України визнала землю об'єктом права власності Українського народу. Колективно-кооперативні сільськогос­подарські підприємства, акціонерні товариства, спілки селян, селянські (фермерські) і приватні підсобні господарства селян сталисуб'єктами права власності на землю сільськогосподарського призначення. У сільському господарстві та економіці України утверджуються нові ринкові економічні відносини і розвиваються господарчо-підприємницькі тенденції, побудовані на принципово нових економічних засадах: формуються земельні і майнові відносини селян, вдосконалюється система державно-правового регулювання сільського господарства, поширюється застосування біржової форми реалізації сільськогосподарської продукції і продовольства.

В Україні основними виробниками сільськогосподар­ської продукції є колективні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, акціонерні товариства і державні сільсько­господарські підприємства. У 1998 р. сільськогосподарським виробництвом займалися: 11445 колективних сільськогоспо­дарських підприємств, 1129 спілок селян, 1443 акціонерних сільськогосподарських товариств, близько 800 виробничих сільськогосподарських кооперативів, 703 радгоспи, 352 між­господарських сільськогосподарських підприємства по виробництву сільськогосподарської продукції. За роки незалеж­ності в Україні створено 35700 селянських (фермерських) гос­подарств.

Україна — одна з найбагатших держав світу на благо­датну землю сільськогосподарського призначення. Державою втілено в життя принцип — земля належить тим, хто її оброб­ляє. Колективним сільськогосподарським підприємствам і спіл­кам селян на праві колективної власності належить 32397,4 тис. га; акціонерним сільськогосподарським товариствам — 3649,0 тис. га; селянським (фермерським) господарствам — 1008,7 тис. га. Державним сільськогосподарським підприємствам (радгос­пам) надано 4371,8 тис. га. В Україні нараховується 11523561 приватних особистих підсобних господарств, які на праві приватної власності мають (володіють) 6144,5 тис. га землі.

Народне господарство України характеризується пев­ними суспільними, політичними, економічними, управлін­ськими, майновими, трудовими, соціальними відносинами, які регулюються нормами Конституції України, законами, підзаконними та локально-правовими актами. Україна має власну аграрну політику, аграрну економіку та аграрне право. Аграрне право є галуззю права України, становить скла­дову і невід'ємну частину правової системи України. Як га­лузь права воно характеризується власним предметом, прин­ципами і методами правового регулювання. За допомогою аграрно-правових норм визначається правове становище всіх виробників сільськогосподарської продукції, регулюються їхня виробничо-господарська діяльність, суспільно-організа­ційні, майнові, управлінські, членські, трудові, соціальні, гос­подарчо-договірні та інші аграрні відносини. Правові норми цієї галузі права залежно від особливостей предметів регулю­вання та правового забезпечення об'єднуються у відповідні правові інститути аграрного права. Ці норми в процесі вико­нання вимог закону і правозастосування зумовлюють виник­нення, зміну або припинення аграрних правовідносин. Через систему аграрних правовідносин відбувається залучення пра­вових норм, фінансового, земельного, адміністративного, ци­вільного, торговельно-підприємницького, трудового та інших галузей права. Таке поєднання норм ряду галузей права є закономірним правовим явищем, спрямованим на досягнен­ня ефективного використання правових засобів регулювання специфічних аграрних відносин, реалізації правосуб'єктності учасників сільськогосподарського виробництва, правоохоронного і юридичного захисту їхніх майнових, земельних, удових, аграрно-договірних, управлінських, соціальних та інших прав.

Аграрне право України як правова наука є галуззю права України. Це — сума знань про аграрне законодавство аграрно-правові норми, аграрні правовідносини, які функціонують в аграрному секторі народного господарства. — вчення про історію виникнення аграрного законодавства, ефективність аграрних правовідносин, про теоретично-практичні засади та особливості порівняльного аграрного права. Це — теоретично-практичні проекти аграрної законотворчості, правозастосування та перспективи розвитку цієї галузі права і науки права України в цілому.

Аграрне право України є важливою навчальною дис­ципліною в системі вищих юридичних і аграрних навчальних закладів. Воно має свій предмет і застосування, принципи, методи правового регулювання аграрних відносин, вчення про інститути і суб'єкти аграрного права. За допомогою цієї навчальної дисципліни вивчаються аграрне право і аграрне законодавство, аграрно-правові норми та ефективне їх засто­сування у повсякденній виробничо-господарській, господар­чо-підприємницькій, господарсько-договірній, аграрно-тру­довій, управлінській та іншій діяльності сільськогосподар­ських підприємств та їхніх працівників, господарюванні селян-фермерів. Цією навчальною дисципліною розгляда­ються питання особливостей діяльності загальних і арбітраж­них судів, до яких звертаються суб'єкти аграрного права.

Наука аграрного права приділяє значну увагу узагаль­ненню практики державно-правового регулювання сільського господарства, компетенції органів державного управління сільським господарством, особливостям державного контро­лю та функціонуванню державних інспекцій в системі АПК. її предметом є дослідження співвідношення повноважень органів державного управління і права самоврядування в діяльності колективних і державних сільськогосподарських підприємств, визначення рівня ефективності державно-пра­вового регулювання та його подальше вдосконалення за умов ринкових економічних відносин в АПК. Особливої науково-практичної значущості набувають проблеми соціально-еко­номічного і правового становища селян, власників фермерсь­кого господарства, працівників сільського господарства, в першу чергу членів колективно-кооперативних і акціонерних сільськогосподарських підприємств.

З урахуванням цього автори у другому виданні підруч­ника намагалися висвітлити всі вищезазначені питання від­повідно до навчальної програми.

Істотно доопрацьована третя частина підручника. Спе­ціальний розділ присвячено питанню характеристики госпо­дарчо-підприємницьких правовідносин. В ньому викладено правомочності таких державних утворень, як "Хліб України", концерн матеріально-технічного і сервісного обслуговування; розглядається статус акціонерного комерційного агробанку "Україна"; приділено увагу правосуб'єктності переробних підприємств АПК. Окремий розділ присвячено питанням правового регулювання реалізації сільськогосподарської про­дукції та юридичного обслуговування сільськогосподарських підприємств.

Автори підручника прагнули створити основну на­вчальну базу для аграрно-правової підготовки випускників вищих юридичних і сільськогосподарських навчальних закла­дів України. З допомогою книги студенти цих закладів мають володіти основами правових знань, необхідних їм для вико­нання своїх посадово-господарських функцій у процесі май­бутньої трудової діяльності.

В цілому автори прийшли до висновку, що питання аграрних господарчо-підприємницьких правовідносин є самостійною галуззю права і тому вони повинні бути вилучені із господарського права, тобто законодавство щодо аграрних господарчо-підприємницьких (зовнішніх) правовідносин під­лягає вилученню із загального господарчого законодавства і повинно мати свій самостійний статус. У третій частині під­ручника аграрне господарчо-підприємницьке право характе­ризується як наука та навчальна дисципліна; подана інформа­ція про зовнішньоекономічні зв'язки агробізнесу. Таким чином, аграрне право України охоплює собою складові: влас­не аграрне право (воно регулює внутрішньогосподарські аг­рарні відносини) і аграрне господарчо-підприємницьке право, яке охоплює собою зовнішні аграрні господарчо-підпри­ємницькі відносини.

Викладена правова інформація є слушною для підви­щення рівня правових знань з аграрного права працівників правоохоронних органів, керівників і спеціалістів органів державного управління сільським господарством, колектив­них і державних сільськогосподарських підприємств, еконо­містів, бухгалтерів для юрисконсультів. Це — практичний посібник з юридичних питань, оскільки в ньому викладено положення чинного законодавства України з сільського гос­подарства, забезпечення договірної, виробничої, фінансової, технологічної, трудової дисципліни та додержання правової охорони праці і здоров'я працівників сільськогосподарських підприємств; розглядається порядок вирішення трудових спо­рів, правове становище власників селянських (фермерських) господарств. У цій книзі на відміну від виданої в 1996 р. ви­світлюються питання про взаємозв'язок і співвідношення тих видів правовідносин, суб'єктами яких є сільськогосподарські товаровиробники, крім того, наводяться правові норми, які визначають адміністративні та цивільні правові норми щодо охорони праці, відповідальність за порушення права влас­ності, вперше в аграрно-правовій літературі приділено увагу питанням маркетингу, лізингу, оподаткування і банкрутства сільськогосподарських підприємств.

Опанування викладеними в підручнику правовими знаннями певною мірою сприятиме належному виконанню і застосуванню аграрно-правових норм, додержанню їхніх ви­мог працівниками сільського господарства, що в цілому сприятиме зміцненню законності у діяльності сільськогоспо­дарських підприємств та охороні й захистові прав їхніх працівників.

Аграрне право як галузь права, наука і навчальна дис­ципліна перебуває у тісному зв'язку і взаємозалежності з еко­номікою сільського господарства та аграрною економічною наукою. Автори підручника "Аграрне право України" при написанні цієї книги виходили із зазначеної взаємозалеж­ності і використали наукові розробки, висновки і пропозиції стосовно подальшого розвитку і вдосконалення економіки сільського господарства. В першу чергу автори скористалися працями вчених економістів-аграрників Інституту аграрної економіки Української академії аграрних наук України.

Умовні скорочення, використані в підручнику

АПК — агропромисловий комплекс;

АСГТ — акціонерне сільськогосподарське товариство;

ВАТ — відкрите акціонерне товариство;

ВС — виробничі системи;

ВСГК — виробничий сільськогосподарський кооператив;

ДСГП — державне сільськогосподарське підприємство;

ЗАТ — закрите акціонерне товариство;

ЗПСК — заготівельні підприємства споживчої кооперації;

КСГП — колективне сільськогосподарське підприємство;

КТС — комісія з трудових спорів;

МЗЕЗіТ — Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України;

МінАПК — Міністерство агропромислового комплексу;

МСГП — Міністерство сільського господарства і продовольства України;

НВО - науково-виробничі об'єднання;

НВС ---- науково-виробничі системи;

ППГГ --- підсобне господарство громадян;

СГВК --- сільськогосподарський виробничий кооператив;

СГП -- сільськогосподарське підприємство;

СОК. — сільськогосподарський обслуговуючий кооператив;

СпС — спілка селян;

СФГ — селянське (фермерське) господарство;

ТОВ — товариство з обмеженою відповідальністю.

Частина перша

Загальна теорія аграрного права

Розділ І

ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА АГРАРНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття і предмет аграрного права

1. Аграрне право України — одна з найважливіших галузей національного права. Воно певною мірою є правонаступни­ком як колишнього колгоспного, так і сільськогосподарсько­го права. Однак на відміну від останнього (комплексної, ін­тегрованої галузі) аграрне право України перебуває в стані становлення як самостійної та інтегрованої галузі національ­ного права, котрій притаманні власний предмет, власні й част­ково інтегровані об'єкти, власні суб'єкти, методи, система.

Кожна галузь права характеризується властивим їй пред­метом правового регулювання. Таким своєрідним предметом є аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають із спе­ціальної правосуб'єктності суб'єктів аграрного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері виробництва продуктів харчування, про­довольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останньої суб'єктами аграрної підпри­ємницької діяльності. Аграрні правовідносини як предмет зграйного права являють собою взаємопов'язані інтегровані відносини майнового, земельного, членського, учасницького, корпоративного, управлінського й трудового характеру в усій багатогранності їх прояву в процесі здійснення завдань діяль­ності суб'єктів аграрного підприємництва.

їм притаманний певний суб'єктний склад, наділений спе­ціальною правосуб'єктністю, а також об'єктний склад, тобто засоби виробництва продуктів харчування, сировини й про­довольства рослинного і тваринного походження. Тому особ­ливістю діяльності суб'єктів аграрного підприємництва і властивостями об'єктів аграрного права визначається своє­рідність предмета аграрного права як галузі національного права. На своєрідність цього предмета впливає також прита­манне українському аграрному праву визначення й здійснення соціально-економічної діяльності колективних, кооперативних, корпоративних (по суті — приватних) та державних виробників товарної маси продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження.

2. Предметом аграрного права є ті суспільні (в тому числі виробничі, підприємницькі та соціального спрямування) від­енки, що виникають у зв'язку з утворенням (заснуванням) і статутною діяльністю суб'єктів аграрного підприємництва форм власності та легальних організаційно-правових норм господарювання. Вони являють собою складний комплекс відносин як за складом суб'єктів (зокрема громадян, які беруть участь і є членами чи акціонерами або учасниками суб'єктів аграрного підприємництва, кооперативного чи корпоративного типів), так і за предметом та змістом. Суб'єктами цих відносин є кожний аграрний підприємець зі статусом юридичної особи приватного права кооперативного чи корпоративного типів і відповідно його члени чи акціонери або учасники. У підприємствах кооперативного типу між цією юридичною особою (кооперативом) та його членами виникають складні, засновані на праві членства, внутрішньогосподарські трудові, управлінські, майнові та земельні правовідносини. Як родове поняття всі вони складаються з окремих і зумовлюються характером виробничо-господарської, фінансової, соціально-побутової діяльності аграрного суб'єкта підприємництва. Кожний з видів цих відносин має притаманний йому суб'єктний склад (наприклад, орган управління) об’єкт та зміст правового регулювання. Майнові відносини, що складаються при цьому, своєю соціально-економічною основою маютьвласність і право власності, засноване на членстві. Останнє позначається якна характері трудових, управлінських відносин, так і на сутності майнових відносин, що виникають при розподілі прибутків між членами утворення, зокрема при одержанні членами колективного сільсько­господарського підприємства (КСГП), сільськогосподарсько­го виробничого кооперативу (ВСГК) чи спілки селян (СпС) свого паю в разі виходу зі складу такої юридичної особи. Усі ці відносини за своїм предметом і суттю є аграрними.

3. Відмова від монополії державної власності та піднесен­ня значущості приватної власності у сфері сільськогосподар­ського виробництва через створення селянських (фермер­ських) господарств привели до розширення предмета аграрного права. Цим предметом, насамперед, є відносини приват­ної власності селянського (фермерського) господарства на зе­мельну ділянку, надану особі державою для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва, відносини власності на засоби, знаряддя і продукцію виробництва, своєрідні від­носини між членами родини з приводу майна, спільної праці, розподілу доходів, одержаних внаслідок господарювання. Правосуб'єктність цього аграрного товаровиробника визна­чається (поряд із загальними нормативними актами) також Законом "Про селянське (фермерське) господарство", яким урегульовано відносини, що за своїм предметом і суттю є ви­ключно аграрними.

4. Самостійним видом аграрних відносин як різновиду предмета аграрного права є відносини, що виникають внаслі­док утворення міжгосподарських підприємств (об'єднань). Предметом аграрного права в даному разі є відносини щодо створення цих державно-колективних суб'єктів підприєм­ництва, майнові відносини щодо утворення їх статутного фонду, визначення правового режиму майнових фондів, роз­поділу одержаних прибутків, а також визначення правового становища часток учасників як суб'єктів права спільної част­кової власності. За своєю правовою природою є аграрними і управлінські відносини, що утворюються в процесі управлін­ня ними на засадах самоврядування і демократії.

5. В Україні набула поширення практика організації в ко­лективних, кооперативних, корпоративних акціонерних аг­рарних утвореннях зі статусом юридичних осіб приватного права і в державних сільськогосподарських підприємствах внутрішньогосподарських орендно-підрядних формувань. Ці формування спрямовані на вдосконалення організації праці, підвищення рівня матеріальної заінтересованості працівни­ків у піднесенні результативності сільськогосподарського виробництва.

Правове регулювання орендно-підрядних взаємин здій­снюється локальними внутрішньогосподарськими актами, якими регулюються своєрідні внутрішньогосподарські органі­заційні, майнові, трудові, соціально-побутові та інші відноси­ни. Внутрішньогосподарські орендно-підрядні відносини між кооперативними, колективними, акціонерними і державними підприємствами в особі їхніх органів управління, з одного боку, і колективом орендно-підрядного підрозділу або окремим працівником, з іншого, — є внутрішньогосподарськими аг­рарними відносинами організації праці незалежно від того, яку форму господарського розрахунку вони використовують. З впровадженням і функціонуванням у сільському госпо­дарстві внутрішньогосподарської та інших видів оренди ви­никли нові майнові, трудові, земельні й відповідно — організаційно-управлінські, виробничо-господарські відносини, які за своїм характером і змістом є аграрними і являють собою предмет аграрного права.

6. Землі сільськогосподарського призначення надаються фермерам, а також колективним, кооперативним, акціонер­ним сільськогосподарським підприємствам за правом влас­ності або правом користування, з державним і спільним (у тому числі й з іноземним капіталом) — за правом користуван­ня безстроковим чи строковим, в тому числі — за правом оренди.

Земля одночасно є об'єктом як земельного, так і аграрного права. Ті суспільні відносини, які виникають та існують з приводу земель сільськогосподарського призначення, є час­тиною саме аграрних відносин і відповідно — складовою предмета аграрного права. Коло цих відносин охоплює: по­рядок і умови надання права власності на землю та права зем­лекористування, зміст цих правомочностей, а також питання організаційно-управлінського забезпечення раціонального використання й охорони земель сільськогосподарського при­значення.

7. Аграрні підприємці колективно-кооперативного типу, державні сільськогосподарські підприємства реалізують своє статутне право відповідно до існуючого економічного меха­нізму господарювання. Останній являє собою сукупність ор­ганізаційних, економічних та правових засобів, форм, мето­дів, що забезпечують функціонування аграрної економіки й тих ринкових товарно-грошових відносин, які запроваджу­ються в сучасних умовах. Своєрідним компонентом цього ме­ханізму є становлення ринкової, біржової торгівлі, державне стимулювання (податками, пільгами, кредитами) виробницт­ва певних видів продукції, а також існуючий порядок заготі­вель сільськогосподарської продукції через державні закупів лі, визначення цін на сільськогосподарську продукцію, сіль­ськогосподарську техніку, транспортні засоби, виробничо-технічне обслуговування та ін.

Таким чином, вище окреслено практично все коло реаль­них конкретних суспільних відносин, які існують в аграрному виробництві та в усій підприємницькій діяльності виробників товарної продукції харчування рослинного і тваринного по­ходження, заснованих на різних формах власності.

Ці суспільні відносини функціонують протягом усієї діяльності, починаючи з планування і вибору видів прибутко­вої продукції, організації самого виробництва і закінчуючи транспортуванням, зберіганням та реалізацією продуктів хар­чування, зокрема сільськогосподарської продукції і сирови­ни, в тому числі й у переробленому вигляді. Зазначені відно­сини є сільськогосподарськими, оскільки вони складаються в повсякденній діяльності аграрних товаровиробників і функ­ціонують у системі АПК України. Наведені відносини регу­люються як загальними нормами традиційних галузей права (цивільного і трудового), так і нормами виключно або пере­важно аграрного права. Це, зокрема, норми законів "Про се­лянське (фермерське) господарство", "Про сільськогосподар­ську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про насіння", "Про племінне тваринниц­тво", "Про карантин рослин", "Про якість та безпеку харчо­вих продуктів і продовольчої сировини", норми статей 6, 8, 39, 40, 47—62 Земельного кодексу України тощо.

Зі сказаного логічно випливає, що предметом аграрного права є урегульовані нормами аграрного законодавства, за­сновані на багатоукладнності форм власності та господарю­вання реальні суспільні, членські, майнові, управлінські, тру­дові, соціальні, господарчо-підприємницькі відносини щодо правового становища суб'єктів аграрного підприємництва, їхньої виробничо-господарської діяльності з додержанням ринково-економічних закономірностей (див. схему 1).

§ 2. Методи регулювання в аграрному праві

1. У теорії права дістав загальне визнання принцип розме­жування галузей права залежно від притаманних кожній з них предмета і методу правового регулювання. Саме за цими оз­наками було визнано галуззю права колгоспне право з влас­тивими йому предметом і методами регулювання. Постійно діючий діалектичний процес розвитку продуктивних сил і вдосконалення суспільних виробничих відносин привів до державно-правової потреби у визнанні аграрного права як нової галузі права. Суттєві зміни в характері та змісті суспіль­них виробничих агропромислових відносин і реально існуюча зміна у їх відповідному правовому забезпеченні зумовлює ви­знання нової галузі права, а саме — аграрного.

Ця галузь права характеризується наявністю в ній груп суспільних відносин, які відокремилися від основних галузей права. Зокрема, таку групу відносин становлять майнові від­носини приватної і державної власності. Державна власність перебуває у повному господарському віданні державних сільськогосподарських підприємств (організацій, об'єднань). Приватною власністю є власність КСГП, ВСГК, АСГТ. Тру­дові правовідносини в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності у сфері трудового права за видами суб'єк­тів, об'єктів і змістом є лише незначною частиною предмета трудового права, в той час як у системі аграрних правовідно­син інститути трудового права стосовно до правового регулю­вання трудових відносин між працівниками і аграрними пра­цедавцями набувають специфічного змісту, зумовленого особливостями сільськогосподарських продуктивних сил і ви­робничих відносин.

Цими ж факторами зумовлюється зміст економічних мето­дів, як правило, спільних для сучасної виробничо-господар­ської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності та організаційно-правових форм. Звідси вип­ливає спільність правових методів, що використовуються в процесі правового регулювання виробничо-господарської діяльності суб'єктів агропромислового комплексу.

Викладене свідчить, що наявність різновидів предмета аг­рарного права зумовлює потребу в різновидах методів аграр­ного права. На думку проф. С. С. Алексеєва, метод правового регулювання об'єднує чотири тісно пов'язані між собою лан­ки: правосуб'єктність, яка виражає загальне юридичне стано­вище сторін; юридичні факти; зміст правовідносин; юридичні санкції.

2. Визначення методів правового регулювання суспільних відносин, що існують у процесі функціонування агропромис­лового комплексу, має і теоретичне, і практичне значення. Теоретичне полягає в тому, що встановлення таких методів та їх функціонування забезпечують наукову обгрунтованість аг­рарного права як галузі права. Практичне ж значення вияв­лення цих методів сприятиме встановленню стану і ступеня їх дієвості в досягненні завдань аграрного права, в додержанні його принципів; у визначенні, наскільки ці методи є ефек­тивними, виправдовують себе у правозастосувальній практиці в системі АПК.

3. В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені або сан­кціоновані державою способи та засоби правового впливу, за допомогою яких визначаються правомочності суб'єктів права — учасників аграрних правовідносин; це способи з'ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення від­носин між суб'єктами АПК. Предмет правового регулювання охоплює ті конкретні суспільні відносини, які регулюються нормами аграрного права, а метод правового регулювання визначає, яким чином ці конкретні аграрні відносини чи їх група регулюються нормами аграрного права.

В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи пра­вового регулювання являють собою встановлені або санкціо­новані державою способи правового впливу, засоби, прийо­ми, завдяки яким встановлюються або реалізовуються право­мочності суб'єктів прав і правовідносин. Це способи визна­чення характеру (природи) правовідносин між ними; за допомогою цих способів визначаються і закріплюються права і обов'язки особи (фізичної або юридичної), а також регулю­ється їхня юридична відповідальність в разі невиконання або неналежного виконання цих обов'язків.

Методи правового регулювання — це такі способи, за до­помогою яких держава на основі існуючої сукупності право­вих норм забезпечує необхідну їй поведінку людей як учасни­ків правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний очікуваний результат у здійсненні аграрних та земельних реформ, вирішенні продо­вольчої кризи, становленні ринкових відносин, у розвитку інфраструктури ринку тощо.

4. Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних аграрно-право­вих відносин, містяться в законах та інших нормативно-пра­вових актах, котрі є джерелом аграрного права. Це правило не виключає використання в аграрних правовідносинах право­вих методів, властивих іншим галузям права, у випадках од­норідності та спорідненості суспільних відносин.

В Україні з часу проголошення її незалежності прийнято закони, в яких передбачено державну реєстрацію сільськогос­подарських підприємств. Відповідну правову норму вміщено в законах "Про підприємства в Україні" (ст. 6), "Про підпри­ємництво" (ст. 8), "Про господарські товариства", "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 3), "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 6), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 9) та ін. Державна реєстрація товаровиробників є неодмінною умовою їхньої участі в рин­кових економічних відносинах. Вона становить собою юри­дичний факт, з моменту виникнення якого товаровиробник набуває правоздатності суб'єкта майнових, земельних, фінан­сово-кредитних, податкових, аграрно-договірних правовідно­син! Державна реєстрація є тим юридичним фактом, який призводить до виникнення або припинення юридичної осо­би, має безпосереднє відношення до виникнення у суб'єкта правовідносин здатності нести юридичну відповідальність або притягати контрагента до юридичної відповідальності. Таким чином, державна реєстрація сільськогосподарського вироб­ника має ознаки правового методу в аграрному праві.

5. Наведені вище закони та інші підзаконні акти є засобом законотворчого здійснення державно-правового регулювання сільського господарства і правовою формою волевиявлення держави у сфері регулювання суспільних аграрних відносин. Ці відносини тому і є суспільними, що в них є рівнозначна основоположна сторона — селяни як члени колективного сільськогосподарського підприємництва (КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ), так і як працівники державних сільськогосподарських утворень. Своє рівнозначне волевиявлення вони висловлю­ють у статутах відповідних виробничо-підприємницьких ут­ворень. Статут кожного з таких утворень є внутрішньогоспо­дарським локальним правовим актом і виразником волевияв­лення селян, як членів колективного, так і робітників дер­жавного сільськогосподарського утворення. Наявність Статуту є неодмінною умовою державної реєстрації такого підприємства. Статут є правовим актом, який визначає зміст правоздатності юридичної особи, регламентує організаційні, членські, майнові, управлінські, трудові та соціальні питання, властиві такому підприємству. На цій підставі Статут нале­жить розглядати як статутний метод правової регламентації в аграрному праві.

6. В Україні основними виробниками продуктів харчуван­ня, продовольства і сільськогосподарської сировини для пе­реробних підприємств харчової і легкої промисловості є аг­рарні підприємці зі статусом юридичної особи. Головною економічною і юридичною особливістю цих підприємств, їх утворення і системи внутрішньогосподарських відносин є те, що вони базуються на основі членства громадян в КСГП як підприємствах кооперативного типу. Будучи врегульованими ст. 5 Закону "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство", статтями 8, 12 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію", членські відносини між КСГП та громадяна­ми—членами цих утворень набувають змісту права членства. Це право охоплює норми Статуту і таким чином регулює від­носини щодо умов і порядку вступу до КСГП і ВСГК, суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки членів цих утворень, поря­док і правові наслідки припинення членства, тобто здійсню­ється регулюваннявідносин правовим засобом членства. На цій підставі право членства належить розглядати як метод правового регулювання, властивий аграрному праву.

7. Конституція України наділяє громадян України правом об'єднуватися у політичні та громадські організації для здій­снення і захисту своїх економічних і соціальних прав (ст. 36).

Право членства в колективному сільськогосподарському підприємстві е правовою основою майнових відносин між кожним членом КСГП і колективним сільськогосподарським підприємством. Чинне законодавство і Статут підприємства накладають обов'язокна особу, яка хоче стати членом КСГП або ВСГК, внести відповідний вступний пай (в грошовій або натуральній формі) для створення статутного фонду (основ­них та обігових коштів) підприємства. Колективно-коопера­тивна сутність КСГП чи ВСГК включає в себе зазначену пра­вомочність і як право члена КСГП чи ВСГК на отримання відповідних дивідендів. Паювання (внесення паю та отриман­ня дивідендів) є неодмінною ознакою колективно-коопера­тивного утворення, має майнову природу. Суспільні відноси­ни з цього приводу мають майновий характер і є предметом аграрного права. Одночасно правові норми щодо паювання визначають способи регулювання цих відносин і становлять собою метод правового регулювання в аграрному праві.

Право членства в колективному сільськогосподарському підприємстві для кожного його члена як суб'єкта права ко­лективної власності на громадські землі сільськогосподар­ського призначення надає право на земельну частку, що при­падає йому як земельний пай.

8. В аграрному праві застосовуються методи, що викорис­товуються при здійсненні внутрішньої та зовнішньої госпо­дарської діяльності підприємств. Практичний прояв засобів правового регулювання здійснюється шляхом встановлення відповідних юридичних фактів (прийняття або вихід, виклю­чення із складу підприємства та ін.).

Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних аграрних відно­син, містяться в законах та інших нормативно-правових ак­тах, котрі є джерелом аграрного права. Це правило не виклю­чає використання в аграрних відносинах правових методів, властивих іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин.

Юридичним інструментом впливу на аграрних підприєм­ців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зов­нішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві (див. схему 2).

9. З урахуванням загальних методів і статутної правоздат­ності аграрних товаровиробників у аграрному праві є ряд ме­тодів, що використовуються при здійсненні внутрішньої та зовнішньої діяльності суб'єктів аграрного підприємництва. Практичний прояв засобів правового регулювання здійсню­ється через встановлення відповідних юридичних фактів (державної реєстрації фермерського господарства, агрогосподарського товариства, інших суб'єктів аграрного підприєм­ництва, прийняття на роботу спеціаліста за трудовим догово­ром, контрактом), виключення чи виходу з членів підприєм­ства або з членів товариства тощо.

Застосування відповідних методів юридичного правового регулювання орендних відносин зумовлюється особливостя­ми цих відносин. У цьому аспекті способом правового регу­лювання є порядок і умови надання суб'єктам аграрного під­приємництва прав юридичної особи (явочний метод), що за­безпечується такими юридичними фактами, як прийняття Статуту конкретного підприємства загальними зборами гро­мадян — засновників суб'єктів аграрного підприємництва і державна реєстрація цього підприємства. Саме такий право­вий метод породжує правоздатність і самостійність їхньої ви­робничо-господарської діяльності у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх господарських сфер економічних стосунків.

10. Законом "Про колективні сільськогосподарські під­приємства" (ст. 22) і Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" встановлено право колективного самоврядуван­ня як системи управління діяльністю названих органів цих утворень, що становить метод колективної демократії.

її суспільно-організаторське призначення, юридичне за­кріплення і практичне застосування забезпечують здійснення управлінської функції органів колективного самоврядування у процесі діяльності колективних сільськогосподарських під­приємств, реалізацію її властивостей. Зокрема, виборність ор­ганів самоврядування, їхня підзвітність загальним зборам (зборам уповноважених) членів КСГП або ВСГК, обов'язок, за яким меншість підкоряється більшості. Саме в цьому вияв­ляється відмінність методу самоврядування в колективних сільськогосподарських підприємствах від методу управління діяльністю державного сільськогосподарського підприємства. У цих підприємствах розпорядником їхньої діяльності є особа (наприклад, директор), уповноважений власником підприєм­ства (державою). Кожний працівник має лише трудові відно­сини з адміністрацією. Повне господарське відання майном і коштами здійснює тільки директор. Рішення зборів або ради трудового колективу мають лише дорадчий характер. Метод колективної демократії передбачає використання методу під­леглості. При здійсненні колективних організаційних, управ­лінських, трудових та інших правовідносин члени КСГП та ВСГК підкоряються розпорядженням (вказівкам) голови правління, спеціалістам, бригадирам, завідуючому фермою та іншим посадовим особам.

Метод колективної демократії реалізується шляхом вибор­ності представників колективних сільськогосподарських під­приємств до виборних представницьких органів —

Всеукраїн­ського з'їзду, обласної та районної рад представників. Діяль­ність цих виборних органів регулюється згідно з прийнятими ними корпоративними актами (положеннями, статутами). Юридичної сили правового акта вони набудуть лише після затвердження їх органом державного управління.

Демократія і гласність є своєрідним державно-правовим засобом правового забезпечення самоврядування. Завдяки цьому створюється можливість для активної участі членів ко­лективних підприємств та акціонерів у вирішенні виробничо-господарських, соціально-економічних та інших проблем діяльності цих суб'єктів господарювання. Активність членів у роботі органів управління від загальних зборів до зборів ви­робничих підрозділів аграрних суб'єктів підприємництва коо­перативного типу, забезпечення порядку голосування таєм­ного чи відкритого, наявності кворуму, свободи критики дає підстави вважати, що широка демократія і гласність є мето­дом правового регулювання управлінських взаємин у цих під­приємствах.

11. Наведені вище методи правового регулювання голов­ним чином застосовуються в системі внутрішніх аграрних правовідносин. Зовнішні аграрні правовідносини перебува­ють одночасно у тісному зв'язку з цивільними, земельними, фінансовими правовідносинами. Регулювання цих відносин проводиться методами відповідних галузей права, де вони і визначаються.

Юридичним інструментом впливу на аграрних підприєм­ців з боку держави, способами регулювання внутрішніх та зовнішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загаль­ні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.

§ 3. Принципи аграрного права

. 1. Поняття аграрного права охоплює його принципи. В за­гальній теорії права під принципами розуміють основополож­ні засади, ідеї, наукові положення, що визначають загальну спрямованість і найбільш суттєві риси правового регулюван­ня; принципи визначають характер права в цілому або окре­мих груп правових норм, інститутів галузей права. Аналіз принципів права дає відповідь на запитання: на яких засадах, яким чином здійснюється правове регулювання, які політичні та наукові ідеї лежать в його основі.

Принципи права проявляються при визначенні структури системи права, механізму правового регулювання, визнача­ють нормотворчу і правозастосувальну діяльність, впливають на формування правового мислення і правову культуру, за­безпечують логічність системи права. Принципи права відіг­рають певну роль при розробці правових теорій і концепцій, як правової орієнтації суб'єктів права, змісту правових норм чи їхніх груп, забезпечення ефективного правового регулю­вання суспільних відносин і законності.

Як загальноправові, так і принципи аграрного права мають своєю основою положення Конституції України.

Політична, соціально-економічна і правова значущість ви­значення і послідовного додержання принципів права взагалі, принципів аграрного права України зокрема, набуває особли­вої ваги в умовах становлення і зміцнення засад правової дер­жави. Повсюдна реалізація цього принципу і першорядної вимоги сучасного суспільства і державовладдя безпосередньо стосується всіх суб'єктів — учасників аграрно-правових від­носин.

2. Основними принципами права, закріпленими у чинно­му національному законодавстві, є: пріоритетність права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозрив­ний зв'язок прав і обов'язків, захист соціально не захищених верств населення, законність, відповідальність за вину, а та­кож загальносвітові принципи діяльності аграрних підпри­ємств кооперативного типу (членство, демократичні ідеали, суспільна свідомість тощо). Ці правові принципи визнача­ються і закріплюються правом власності на знаряддя і засоби виробництва, правом власності на нерухомість, державною підтримкою та захистом прав власників, державною владою (з додержанням вимоги "держава для людини"), необхідністю чіткої організованості і дисципліни праці.

Кожний з даних загальних принципів дістає своє втілення в аграрних відносинах, так би мовити, на двох рівнях — на рівні сукупності правових норм та на рівні їх ефективного правозастосування.

При визначенні принципів аграрного права головним чи­ном приділяється увага засадам внутрішньогосподарських правовідносин, що виникають, функціонують і припиняють­ся в діяльності колективних сільськогосподарських підпри­ємств як основного товаровиробника в сільському господар­стві. Принципи діяльності суб'єктів аграрного права в сфері зовнішніх аграрних правовідносин, а це головним чином сис­тема ринкових економічних відносин є тотожними з принци­пами діяльності суб'єктів господарського права; вони обгрун­товані в науці цієї галузі права і враховуючи це в цьому під­ручнику не висвітлюються.

3. Аграрне право є галуззю, з допомогою норм якої реалі­зовується ст. 36 Конституції України про правоздатність гро­мадян України на свободу об'єднуватися для здійснення і за­хисту своїх прав і свобод, для задоволення своїх економічних, соціальних та інших інтересів. В нормах аграрного права ця конституційна норма конкретизується, зокрема у законах "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про господарські това­риства". У конституційному положенні закріплено принцип права членства у колективному сільськогосподарському під­приємстві, що грунтується на праві вільного вступу і безперешкодного виходу з його складу . За цими ж засадами регу­люються відносини членства Законом "Про сільськогоспо­дарську кооперацію".

4. Приватна (її, по суті, різновид, прояв — колективна) і державна власність становлять економічну основу утворення та діяльності приватних, колективних і державних сільсько­господарських підприємств, селянських (фермерських) гос­подарств та господарювання орендарів землі як виробників товарної сільськогосподарської продукції та учасників ринко­вих економічних відносин.

При визначенні принципів аграрного права має пер­шорядне значення та правова обставина, що Земельний ко­декс України, прийнятий Верховною Радою України 13 бе­резня 1992 p., визнав право власності на землю не лише за державою, але й за громадянами та за аграрними підприєм­ствами кооперативного типу. Згідно зі ст. 6 Земельного ко­дексу України, право приватної власності на землю стоїть на першому місці. За цим правом приватної власності громадя­ни України мають право отримати землю, зокрема для веден­ня селянського (фермерського) чи приватного підсобного господарства.

З викладеного належить зробити висновок: принципом аг­рарного права є право власності на землю, що належить ви­робникам сільськогосподарської продукції з усіма правовими наслідками, які з цього права випливають.

5. Власність, будучи економічною основою будь-якого ви­робництва, і право власності визначають характер і зміст виробничо-господарської діяльності аграрних товаровироб­ників. Виробничо-господарська діяльність є неодмінною умовою і характерною засадою упевненості приватних, коо­перативних (колективних), державних сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств у са­мостійному ефективному підприємницькому господарюван­ні. Ці засади закріплені в законах "Про підприємства в Україні" (статті 13,14), "Про господарські товариства" (статті 6, 7), "Про селянське (фермерське) господарство" (статті 6, 7), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (статті 7—9).

6. Закріплення в законодавстві права всіх суб'єктів аграр­ного підприємництва самостійно здійснювати свою виробни­чо-господарську діяльність дістає свій прояв при визначенні правового становища цих суб'єктів як юридичних осіб, їх спеціальну правоздатність щодо всіх видів діяльності і відоб­ражається відповідно у конкретних правових інститутах аг­рарного права.

Враховуючи все викладене, є підстави визнати принципом аграрного права принцип правового забезпечення господар­ської самостійності й незалежності селянських господарств, агрогосподарських товариств, колективних сільськогосподар­ських підприємств, спілок селян, радгоспів та інших суб'єктів аграрних ринкових правовідносин.

7. Всі суб'єкти аграрного підприємництва здійснюють свою виробничо-господарську діяльність у межах, визначе­них законодавством України, та відповідно до своєї статутної мети і правоздатності. Як зазначено в Законі "Про колектив­не сільськогосподарське підприємство", основними завдан­нями цього підприємства є виробництво товарної продукції рослинництва і тваринництва, а також її переробка та інші види діяльності, спрямовані на задоволення інтересів усіх членів підприємства.

Неодмінною умовою зазначеної діяльності підприємства є її підприємницька результативність, тобто кожна з галузей господарювання повинна бути прибутковою, економічно ви­гідною. Додержання цих умов випливає з вимог, викладених у Законі "Про підприємництво". Згідно зі ст. 1 цього Закону підприємництво становить собою самостійну ініціативу, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконан­ня робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одер­жання прибутку.

За умов повної господарської самостійності сільськогос­подарських підприємств як юридичних осіб набуває особли­вої значущості додержання принципу правового забезпечен­ня раціонального поєднання високорентабельного вироб­ництва та оптимального підприємництва у процесі їхньої ді­яльності.

Звідси належить зробити висновок, що правове забезпе­чення підприємництва в сутності існування та самозабезпе­чення суб'єктів аграрного підприємництва є принципом аг­рарного права.

8. Діяльність колективних, кооперативних, акціонерних і державних сільськогосподарських підприємств, селянських господарств здійснюється з неодмінним використанням договірної форми регулювання економічних та інших суспільних відносин.

Реалізація принципу підприємництва охоплює як внут­рішньогосподарські, так і зовнішні ринкові економічні відно­сини. Виробничо-господарська діяльність колективних і дер­жавних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств здійснюється з неодмінним вико­ристанням договірної форми регулювання економічних та ін­ших суспільних відносин. Договірні зобов'язання є основною правовою формою регулювання ринкових економічних відносин. Ці підприємства та селянські (фермерські) господар­ства укладають на добровільних засадах з підприємствами і організаціями, які здійснюють заготівлю і переробку сільсь­когосподарської продукції, договори на її продаж. Окрім то­го, ці товаровиробники можуть реалізовувати таку продукцію за власним розсудом будь-яким іншим споживачам, у тому числі через біржу або на ринках.

У цьому зв'язку аграрному праву властиві принципи пра­вового забезпечення оптимального використання аграрно-договірних відносин, посилення частки майнових аспектів у системі аграрних правовідносин, зміцнення договірної дис­ципліни в АПК.

9. Аграрні підприємці — юридичні особи приватного права є суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси, без яких неможливе ведення сільського господарства, знаряддя, засоби, кошти і продукцію сільськогосподарського виробництва. Державні сільськогосподарські підприємства володіють, користуються і розпоряджаються землею сільськогосподарського призначен­ня на праві користування. Засоби і сільськогосподарська про­дукція належать їм на праві повного господарського відання. Зазначені форми власності і право власності забезпечують рівноправність виробникам продуктів харчування і сільсько­господарської сировини у здійсненні аграрно-підприємниць­кої діяльності та їхньої участі у ринкових економічних відно­синах. Вони створюють необхідні засади і умови для членів колективних та працівників державних сільськогосподар­ських підприємств брати участь у суспільному виробництві і одержувати винагороду за свою працю, вирішувати соціальні, культурно-побутові та інші питання суспільного співжиття.

За сучасних умов функціонування цих форм власності суб'єктів сільськогосподарського виробництва розвивається у взаємозв'язку з приватною власністю працівників сільського господарства у вигляді паю і дивідендів від їхньої частки в ос­новних та обігових фондах та обсягу вкладеної праці. У най­ближчі роки зростатиме роль та значення паїв на земельні ділянки, що припадають на кожного члена КСГП як суб'єкта права власності в разі його виходу із колективного підпри­ємства.

Власність і право власності в сільськогосподарському ви­робництві є визначальними для встановлення рівноправності сторін.

10. Притаманні суб'єктам аграрного підприємництва всіх форм власності і форм господарювання господарська само­стійність і самофінансування, правомочності суб'єкта права власності або суб'єкта права повного господарського відання майном і коштами, піднесення самоврядування зумовили по­требу в ширшому застосуванні локальної правотворчості. То­му цілком правомірно вважати поєднання правового регулю­вання діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва за допомогою державно-правових і локальних внутрішньогоспо­дарських правових актів принципом аграрного права.

11. Закон "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" вперше на рівні законодавчого акта визначив зміст самоврядування, тобто зміст колективної демократії (ст. 22). Зазначена норма дала підставу вважати правове регулювання відносин колективної демократії правовим інститутом аграр­ного права під назвою право самоврядування. Подібна право­ва норма і є в Законі "пpo сільськогосподарську кооперацію" (статті 13—19).

Реалізація права самоврядування провадиться шляхом ви­значення компетенції органів управління колективних і дер­жавних сільськогосподарських підприємств, додержання їхніх статутів з питань колективної демократії. Зважаючи на важ­ливу практичну значущість управлінської діяльності КСГП, цілком підставно додержання вимог колективної демократії вважати принципом аграрного права.

12. Право громадян організовувати господарства і ставати членами агропідприємства кооперативного типу, зокрема спі­лок селян, сільгоспкооперативу тощо, передбачено ст. 5 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", згідно з якою членство в підприємстві грунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкод­ного виходу з його членів. Таким чином, ця правова норма визначає важливий принцип аграрного права — принцип добровільного вступу до членів суб'єктів підприємництва ко­лективного та кооперативного типу і право безперешкодного виходу з цих утворень.

§ 4. Система аграрного права

1. Система (структура) аграрного права як галузі права — це науково обгрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно- правових інститутів, нормами яких регулюються суспільні аг­ рарні відносини суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності й форм господарювання їх представницьких органів управління, а також селянських (фермерських) господарств, приватних підсобних домашніх господарств членів КСГП, ВСГК, СпС, найманих сільськогосподарських працівників ДСП, AT та інших громадян, які проживають у сільській місцевості.

Визначення системи аграрного права має важливе наукове і практично-прикладне значення при застосуванні й тлума­ченні правових норм, систематизації (кодифікації, інкорпорації, консолідації) аграрного (сільськогосподарського) законо­давства, при з'ясуванні науково обгрунтованого співвідно­шення поняття системи аграрного права як галузі правової науки і навчальної дисципліни.

2. Особливим інститутом аграрного права є інститут пра ва членства в юридичних особах. Юридичні норми, що утворю­ють цей інститут, регулюють організаційно-правові відноси­ни, пов'язані з умовами і порядком вступу в члени КСГП, ВСГК, СпС тощо і виходом з нього, порядком і наслідками припинення членства.

Важливим інститутом є також інститут права самовряду­вання в колективному сільськогосподарському підприємстві, сільгоспвиробничому кооперативі, спілці селян і міжгоспо­дарському утворенні (підприємстві, організації, об'єднанні). В ньому закріплено метод колективного самоврядування.

Правовий режим основних, обігових та інших громадських фондів у колективному сільськогосподарському підприємстві визначається інститутом права колективної власності. Його нормами регулюється порядок утворення, використання, по­повнення всіх фондів у процесі розподілу продукції та доходів у колективному сільськогосподарському підприємстві, правомочностей органів управління щодо здійснення права розпо­рядження майном і коштами, паювання і визначення диві­дендів та їхня виплата.

3. Важливим інститутом аграрного права є інститут права засновництва та корпоративного права. Правові норми, що регулюють цей інститут, пов'язані з умовами і порядком зас­нування господарських товариств шляхом, по-перше, прива­тизації ДСП через створення відкритих AT, по-друге, пере­творення КСГП, СпС, ВСГК у AT (відкритого чи закритого типу) або товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Правові норми цього інституту визначають корпоративні пра­ва акціонерів та/чи учасників щодо отримання дивідендів та управління справами AT чи ТОВ залежно від частки (паю) громадян у статутному фонді (капіталі) цих юридичних осіб.

Правові норми цього інституту регулюють також відносини щодо повного чи часткового розпорядження громадянами своїми акціями, частками у статутних фондах (капіталах) AT та ТОВ. Таке розпорядження акціями, частками акціонери та учасники здійснюють у порядку, визначеному Законом "Про господарські товариства" та установчими документами цих господарських товариств.

4. З прийняттям Закону "Про селянське (фермерське) господарство" правовим інститутом даної галузі права слід вва­ жати правове становище селянських (фермерських) госпо дарств.

Своєрідним інститутом аграрного права є інститут право­вого становища приватних підсобних господарств інших гро­мадян, які проживають у сільській місцевості. Правовими нормами цього інституту регламентуються відносини щодо суб'єкта права ведення приватного підсобного господарства, права останнього на присадибну земельну ділянку і майно, що є об'єктами права приватної власності, правовий режим доходів, договори, стосунки приватних підсобних господарств та інші питання.

5. Інститут правового регулювання виробничо-господар­ської діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва рег­ламентує правове становище і господарську самостійність сільськогосподарського товаровиробника як юридичної особи приватного права, державних сільськогосподарських під­приємств, порядок утворення його виробничих підрозділів в основних, спеціалізованих і допоміжних галузях господарю­вання. Норми цього інституту регулюють відносини плану­вання виробничої та фінансової діяльності всього господар­ства і його підрозділів. Сюди входять норми, що мають здійс­нити правове забезпечення функціонування господарського розрахунку, чекові форми контролю, самоокупності й само­фінансування. Даний інститут спрямований на організацію виконання виробничих планів, ефективної фінансової діяль­ності та додержання фінансової дисципліни, підвищення рентабельності кожної галузі господарювання, створення умов для активної участі підприємства в ринкових економіч­них відносинах, обліку і звітності, а також вирішення проб­лем соціального розвитку господарства та ін.

6. Вимоги успішного здійснення соціально-економічної реформи зумовлюють необхідність вдосконалення внутрішньо­господарських трудових відносин у всіх суб'єктах аграрного під­приємництва, що позначається на вдосконаленні відповідних правових інститутів, норми яких регулюють трудові відносини в сільському господарстві. Таким є інститут правового регулю­вання робочого часу і часу відпочинку працівників.

Аграрне право містить ряд правових норм, які визначають трудові повноваження окремих категорій працівників, зокре­ма спеціалістів, керівників, механізаторів, тваринників, буді­вельників, буряководів та ін. Сукупність цих повноважень становить зміст трудової дисципліни як правової категорії та соціально-юридичного явища. А тому є підстави правову рег­ламентацію дисципліни праці в сільському господарстві також вважати інститутом аграрного права.

У сфері аграрних відносин інститутами аграрного права є інститут правового регулювання оплати праці, інститут пра­вового регулювання соціального забезпечення членів держав­них сільськогосподарських підприємств кооперативного типу (мається на увазі доплата до державних пенсій і соціальне страхування), інститут дисциплінарної та матеріальної відпо­відальності працівників.

7. Здійснення завдань соціальної переорієнтації економіки країни в цілому зумовлює активізацію соціального розвитку села, зокрема на рівні членів, акціонерів АСГТ, фермерів та інших селян. Цим зумовлюється потреба об'єднання таких правових норм у спеціальному правовому інституті. За своїм характером і змістом соціальні питання є однаковими і спіль­ними як для членів сільськогосподарських підприємств, так і для працівників господарських товариств, і для державних сільськогосподарських підприємств (організацій, об'єднань). Взяті в сукупності правові норми в цьому плані становлять інститут правового забезпечення соціального розвитку суб'єктів аграрного підприємництва.

8. За своїм суспільним призначенням, відповідною специ­фікою властивостей об'єкта і змісту регулювання характери­зуються відносини щодо додержання правил техніки безпеки, вимог виробничої санітарії та інших умов праці у суб'єктах аграрного підприємництва всіх форм власності. Ці відносини є аграрними, а правові норми, що їх регулюють, становлять інститут правового забезпечення охорони здоров'я працівників сільськогосподарського виробництва.

9. у вирішенні завдань аграрної політики сучасного суспільства зростає значущість аграрної оренди як організаційно-виробничої форми сільського господарства, відповідно ся коло аграрно-орендних відносин, набуває нового змісту аграрне право. Зі створенням аграрно-орендних відносин з'явилася потреба в їхньому правовому забезпеченні визначення правового становища орендодавця та орендаря у правовому регулюванні відносин щодо порядку та умов надання земельної ділянки, призначеної для виробництва сільськогосподарської продукції, регулювання внутрі­шньогосподарської оренди у тваринництві.

10. Характеризуючи суспільні відносини з приводу раціонального використання земель і вод сільськогосподарського : Призначення як предмета аграрного права, належить керуватися принципом, згідно з яким до правового інституту аграрного права належать ті правові норми, які регулюють відносини, що є предметом аграрного права. А такими є лише ті відносини щодо використання земель і водокористування, які безпосередньо стосуються організаційно-управлінської, виробничо-господарської та агроекологічної діяльності сільськогосподарських підприємств.

11. Аграрно-договірні відносини, без яких практично Неможлива виробничо-господарська діяльність аграрних то­варовиробників, дають підставу розглядати їх як правовий інститут аграрного права. Ті ж договори, які не мають такого значення для здійснення суб'єктами аграрного підприєм­ництва всіх форм власності своєї виробничо-господарської діяльності, слід відносити до цивільно-господарських дого­ворів.

§ 5. Визначення аграрного права, його завдання та функції

1. Аграрне право України — це самостійна галузь права. Воно являє собою сукупність правових норм, що визначають правове становище працівників сільського господарства і сільськогоспо­ дарських підприємств, їхні основні суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки. Ці норми регулюють суспільні аграрні органі­заційно-правові, членські, майнові, управлінські, трудові, со­ціальні та внутрішньогосподарські виробничі відносини та відносини з приводу утворення і виробничо-господарської діяльності селянських (фермерських) господарств.

Аграрне право регулює аграрні відносини, об'єднані за змістом, суттю, цілями та діяльністю, які складаються в про­цесі підприємницької діяльності аграрних підприємців зі ста­тусом юридичних осіб, заснованих на різних формах власнос­ті й господарювання, що спрямована на виробництво, транс­портування, зберігання, а також реалізацію сільськогосподар­ської продукції, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, в тому числі й у переробленому ви­гляді, з метою одержання прибутку.

Аграрне право є самостійною галуззю права завдяки сво­єму суб'єктивному означенню, зумовленому властивостями аграрного виробництва і особливо — аграрного підприєм­ництва. Цією властивістю пояснюється спільність ознак виробничо-господарської самостійності та правоздатності приватних, зокрема селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських підприємств — як юридичних осіб, державних і спільних підприємств, орендарів земель сільсько­господарського призначення, а також рибних, мисливськогосподарських підприємств, риболовних та мислив­ських угідь, звіроферм (ферм по розведенню диких хутрових ссавців).

Аграрне право охоплює собою зовнішні правовідносини, що основані на ринкових товарно-грошових відносинах, за­безпечують державно-правове регулювання сільського господарства, соціальний розвиток села і агропромислового ком­плексу, регулюють систему господарсько-договірних відно­син, в тому числі економічні відносини з аграрними товаро­виробниками зарубіжних країн. Реалізація норм аграрного права шляхом виконання і застосування провадиться завдяки Його інтегруванню з іншими галузями права — конституційним, земельним, цивільним, адміністративним, фінансовим, цивільним процесуальним правом. Взаємодія (інтегрування) аграрного права зі спорідненими галузями права забезпечує додержання Конституції України стосовно громадян — працівників сільського господарства, повнообсягове здійснення власності на майно і землю сільськогосподарського охорону прав і юридичний захист інтересів колективних і державних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників сільського господарства.

2. першочергове завдання аграрного права полягає в забезпеченні юридичними засобами реалізації державної аграрної політики України, закріпленні оптимального правового становища всіх учасників аграрних правовідносин, які є предметом цієї галузі права. Аграрне право спрямовано на забезпечення становлення ринкових відносин та розвиток їх інфраструкту­ри, аграрно-орендних формувань. Актуальні завдання аграрного права полягають у забезпеченні сучасного рівня взаємопоєднання і регулювання всіх форм власності, що становлять економічну основу аграрного сектора народ­ного господарства, посилення схоронності майна і коштів. Аграрне право покликане сприяти раціональному викорис­танню землі, вод та інших природних ресурсів і гарантувати їх збереження як найголовніших об'єктів екології. Завдання аграрного права полягає в забезпеченні реалізації правоздат­ності його суб'єктів і тих конкретних завдань і цілей, що ста­новлять їх соціально-економічну діяльність. Такі завдання для кооперативних аграрних підприємств — юридичних осіб визначені правовими нормами законодавства про ці коопе­ративи і підприємства та їхніми статутами. Для державних сільське-, рибо-, мисливськогосподарських підприємств вони випливають із Закону "Про підприємства в Україні", а також з норм Закону "Про підприємництво".

Чітке визначення кола і змісту завдань аграрних підпри­ємств (організацій, об'єднань), спільних підприємств покликане сприяти ефективному використанню юридичних засобів регулювання аграрних відносин, здійсненню суб'єктивних прав і додержання юридичних обов'язків усіма учасниками аграрних правовідносин.

В умовах формування правової держави аграрному праву притаманне забезпечення додержання всіх прав працівників сільського, рибного і мисливського господарства, визначених Конституцією України. Цими завданнями охоплюються і питання адміністративно-правового та судового захисту прав членів і найманих працівників сільськогосподарських під­приємств.

3. Аграрне право — важливий суспільний фактор успішно­го розвитку аграрного виробництва. Ефективна реалізація аг­рарного права забезпечується завдяки сумлінному застосу­ванню його у процесі регулювання аграрних суспільних від­носин.

Головне завдання належного виконання і застосування норм аграрного права полягає у правовому забезпеченні ефективної діяльності аграрних підприємств і організацій. Сюди належить вимога обов'язкового застосування правових гарантій господарської самостійності кожного з суб'єктів аг­рарного підприємництва; додержання державної дисципліни щодо виконання державних замовлень на виробництво і реа­лізацію сільськогосподарської продукції; додержання вироб­ничо-технологічної, фінансово-кредитної, господарсько-до­говірної та трудової дисципліни в кожному підприємстві та в кожному трудовому колективі; недопущення фактів взаємної амністії, тобто незастосування майнових санкцій, встановле­них договорами щодо сторін — порушників договірних зо­бов'язань.

В умовах впровадження ринкових товарно-грошових від­носин та розвитку їхньої інфраструктури, посилення право­вих гарантій додержання вимог аграрного і трудового законо­давства, охорони і захисту прав громадян зростає роль юри­дичного обслуговування в системі агропромислового ком­плексу, що має безпосереднє відношення до належного

правозастосування.

4. Завданнями аграрного права як галузі права і його за­стосування визначаються завдання науки аграрного права. Наука аграрного права — це комплекс завдань про правове регулювання суспільних аграрних відносин, що виникають і функціонують залежно від організації та діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва — товаровиробників.

Наукою охоплюються знання щодо правового статусу чле­нівколективних сільськогосподарських підприємств і коопе­ративів, учасників господарських товариств, найманих пра­цівників у сільському господарстві. Цією наукою досліджу­ються проблеми правозастосування кожного з інститутів аг­рарного права, його поєднання з іншими галузями права в тій їх частині, що стосується діяльності суб'єктів аграрного під­приємництва — товаровиробників, прав та юридичних обов'язків суб'єктів аграрного права, інші як теоретичні, так і практичні проблеми. Значне місце серед них належить Проблемам удосконалення аграрного законодавства через нову законотворчу діяльність найвищих органів державної влади України.

5. Історично важливим є завдання аграрного законодавства і науки аграрного права в період сучасних економічних, соціальних і правовихреформ. Йдеться про піднесення значущості права власності на землю, засоби і продукцію виробництва, відшукання ефективних методів господарювання, роздержавлення і приватизацію державних підприємств, що переробляють сільськогосподарську сировину, удосконаленняринкових засобів реалізації сільськогосподарської продукції , піднесення ролі аграрно-договірних взаємин виробників цієї продукції.

Перетворення, здійснювані в економіці народного госпо­дарства в цілому та в його аграрному секторі у тому числі, безпосередньо стосуються правового становища працівників сільськогосподарського виробництва в особі членів суб'єктів підприємництва кооперативного типу, зокрема сільгоспкооперативів, учасників господарських товариств, а також робіт­ників і службовців усіх організаційно-правових форм сіль­ськогосподарських підприємств у зв'язку з впровадженням паювання і виплати дивідендів, удосконалення системи орга­нізації та оплати праці, вирішення їхніх соціальних проблем, юридичного захисту інтересів і прав.

Розділ II

ДЖЕРЕЛА АГРАРНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття і види джерел аграрного права

1. Джерелом аграрного права є Конституція України, її за­кони та підзаконні акти — Укази Президента України, поста­нови, декрети і розпорядження Кабінету Міністрів України, затверджені ним Положення, а також накази, інструкції тд Ін­ші акти, прийняті Міністерством агропромислового комплек­су України, Державним комітетом України по земельних ре­сурсах та іншими відомствами України.

Здійснювані соціально-економічні та правові реформи повною мірою стосуються аграрного сектора економіки Ук­раїни і дістають свій прояв у відповідних законодавчих актах. Правове регулювання найістотніших суспільних аграрних від­носин нормами законів є принципом, вимогою та ознакою гарантії, що ця правова норма відображає інтереси І волю на­роду за допомогою законодавчого акта, прийнятого найви­щим органом державної влади.

Джерелами аграрного права є правові акти, що містять норми аграрного права як галузі, а також норми, які є в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, в тій їх частині, де вони регулюють аграрні відносини.

Вміщені в законах правові норми за своїм призначенням характеризуються як такі, що мають загальний (уніфікова­ний) І спеціальний (диференційований) зміст. Ці акти визна­чають правовий статус та правосуб'єктність усіх легальних суб'єктів аграрного підприємництва (див. схему 3).

Джерелами аграрного права України є уніфіковані й ди­ференційовані акти правотворчості державних органів. Вони регулюють аграрні ринкові відносини, встановлюють і за­кріплюють аграрну політику, сформульовану законодавчою владою. На відміну від джерел інших галузей права, джерелааграрного права України мають такіхарактерні особливості: 1) уніфіковані акти аграрного законодавства — являють со­бою ядро аграрного законодавства і становлення аграрного права як самостійної та інтегрованої галузі національного права; 2) відсутність єдиного фундаторного акта кодифікова­ного характеру (на відміну від традиційних галузей права, де таким актом є кодекси; від аграрного права Франції, Мекси­ки, Уругваю та інших країн, де основним таким актом висту­пають аграрні кодекси); 3) значущість локальних актів санк­ціонованої та делегованої правотворчості суб'єктам сіль­ськогосподарського виробництва і ринкових економічних відносин; 4) збереження рекомендаційної правотворчості; 5) використання правових норм інших галузей права, які од­ночасно належать і до норм аграрного та інших галузей права (земельного, господарського, фінансового тощо), оскільки вони регулюють окремі питання діяльності суб'єктів аграрно­го підприємництва; 6) зростання ролі міжнародних норм пра­ва та уніфікації національного аграрного законодавства щодо міжнародного права.

2. Уніфіковані акти аграрного законодавства — це юри­дична форма закріплення норм аграрного права, спрямова­них на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин, уніфікацію правового статусу і правової регламентації діяль­ності суб'єктів аграрного підприємництва усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм. Вони включають у себе нормативно-правові акти, що регулюють у єдності та взаємозв'язку економічні, організаційні та інші заходи, спря­мовані на реалізацію аграрної реформи, підприємництва всіх аграрних товаровиробників.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це нор­мативно-правові акти, що розробляються з урахуванням від­мінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.

Уніфіковані й диференційовані нормативно-правові акти є основою системи (видів) джерел аграрного права (див. схему 4).

3. Аграрне законодавство становлять закони і нормативно-правові акти, спрямовані на організаційно-управлінське за­безпечення раціонального використання земель сільськогос­подарського призначення. До нього належать акти, спрямо­вані на належну організацію ведення головних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: рослинництва і тваринництва та їхніх складових (насінництво, селекція, пле­мінна справа, бджільництво, ставкове рибальство тощо). Ни­ми є акти, які визначають нормативно-правові вимоги, спря­мовані на охорону здоров'я працівників сільського господар­ства, додержання правил техніки безпеки і виробничої саніта­рії в процесі аграрного виробництва.

Нормативно-правові положення цих актів визначають ко­ло аграрних підприємців як суб'єктів аграрних виробничих відносин. Ці акти поширюють свою чинність на діяльність усіх сільськогосподарських підприємств.

4. Різновидом джерел аграрного права слід розглядати та­кож внутрішньогосподарські локальні акти, чиє виникнення і функціонування зумовлено насамперед тим, що громадяни як члени і/чи учасники (акціонери) через вищі органи управ­ління самостійно закріплюють модель (правила) поведінки.

5. Роз'яснення, інформаційні листи судових органів — Ви­щого арбітражного суду, Верховного Суду України — мають важливе значення для належного правозастосування, виго­товлення таких за змістом локальних актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.

6. Самостійним джерелом національного аграрного права слід також вважати міжнародні правила, звичаї, конвенції, до яких приєдналася (та які ратифікувала) Україна. Це, насампе­ред, Міжнародно-правові правила торгівлі, експорту та ім­порту продуктів харчування, устаткування, отрутохімікатів, машин та ін. Таким актом є, наприклад, Нью-Иоркська кон­венція 1958 р. про виконання рішень іноземних арбітражів тощо.

§ 2. Конституція України і закони — основа аграрного права

1. Конституція є основоположним законом України, який містить в собі правові норми, що лежать в основі аграрного права і аграрного законодавства. Положення Конституції Ук­раїни визначають права, свободи та обов'язки людини і гро­мадянина, що повною мірою поширюються і на селян як пра­цівників сільського господарства у всіх його формах організа­ції. Конституція визначає, закріплює і гарантує форми і види власності. Через систему правових інститутів і галузей права вона забезпечує здійснення права державної і приватної влас­ності на засоби і продукцію сільськогосподарського вироб­ництва, окреслює основні правомочності колективних і дер­жавних сільськогосподарських підприємств і громадян, які займаються сільським господарством.

Конституція України в ст. 36 визначає право громадян Ук­раїни на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод і задо­волення політичних, економічних і соціальних, культурних та інших інтересів. На підставі цієї норми права селяни та інші громадяни об'єдналися в колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, спілки се­лян, акціонерні товариства, агрофірми та Інші форми сільсь­когосподарського виробництва та підприємництва.

Конституція України визнала землю, її надра, водні та ін­ші природні ресурси об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здій­снюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування (ст. 13). Встановлені в статті 13 і 14 Консти­туції земельні правомочності конкретизовано в Земельному кодексі України та земельному, аграрному, цивільному зако­нодавстві.

В Основному Законі (ст. 41) закріплено три форми влас­ності: державна, комунальна і приватна. На підставі цієї пра­вової норми здійснюється право повного господарського ві­дання державними сільськогосподарськими підприємствами.

Безпосереднє відношення до усіх форм організації сіль­ськогосподарського виробництва має ст. 42 Конституції Ук­раїни, в якій йдеться про правоздатність усіх громадян Украї­ни займатися підприємницькою діяльністю. Це право грома­дянина тісно пов'язане з реалізацією ст. 36 Конституції Ук­раїни і утворенням цілої системи сільськогосподарських виробничих, сервісних, заготівельних, постачальницьких, пе­реробних підприємств, товариств, фірм та об'єднань.

2. В Україні основним виробником сільськогосподарської продукції є колективні сільськогосподарські підприємства. Україна — єдина держава, що прийняла Закон "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство". Правовими нор­мами цього Закону визначено правове становище КСГП як виробничо-господарського утворення, що поряд з вироб­ництвом продуктів харчування і сировини для харчової і легкої промисловості виконує неоціниму суспільно-соціальну функцію працевлаштування працездатного населення сіл і се­лищ та вирішення соціальних проблем селян похилого віку. Цим Законом регулюються відносини права членства в КСГП, відносини власності і паювання майнових фондів, оп­лата праці членів КСГП, основний режим виробничо-госпо­дарської діяльності, право самоврядування, взаємини держа­ви і колективного сільськогосподарського підприємства, ре­гулюються відносини в разі реорганізації або ліквідації КСГП. Згідно зі ст. 6 Закону основними завданнями підпри­ємства є виробництво товарної продукції рослинництва і тва­ринництва, а також її переробка та інші види діяльності, спрямовані на задоволення інтересів членів підприємства, трудового колективу і населення України в цілому.

З метою розширення виробничо-господарської, сервісної, заготівельної, збутової діяльності громадян, які проживають у сільській місцевості, розвитку підприємництва і забезпечення зайнятості населення в Україні 17 липня 1997 р. прийнято За­кон "Про сільськогосподарську кооперацію". Цим Законом окреслено види сільськогосподарських кооперативів, обов'яз­ковість їх державної реєстрації, права та обов'язки членів кооперативу, правовий режим майна і землі, засади самовря­дування, господарська правоздатність кооперативу, розподіл доходів, взаємини держави і кооперативу та ін.

В Україні 10 квітня 1992 р. прийнято Закон "Про спожив чу кооперацію". Цей Закон визначає правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації в Україні. Споживча кооперація становить собою добровільне об'єднан­ня громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел. Членами споживчих товариств є, головним чином, працівники сільського господарства.

У Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" містить­ся норма (ст. 4), згідно з якою дія цього Закону не поширю­ється на споживчу кооперацію.

Правове становище державних сільськогосподарських під­приємств (радгоспів, племінних господарств) визначається Законом "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1992 р. Правові норми цього Закону визначають правове становище всіх типів і видів державних підприємств. Ст. 1 цього Закону містить визначення державного підприємства. Підприємство— .основна організаційна ланка народного господарства Ук­раїни, воно є самостійним, господарюючим статутним суб'єктом, має права юридичної особи, провадить свою ви­робничу діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

На рівні законодавчого акта визначається правове стано­вище селянського (фермерського) господарства. Цим актом є Закон "Про селянське (фермерське) господарство", що прий­нятий Верховною Радою України від 20 грудня 1991 р. із змі­нами і доповненнями, внесеними 22 червня 1993 р. Цей За­кон визначає економічні, соціальні і правові основи створен­ня та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Закон гарантує права громадян на добровільне ство­рення цих господарств, самостійність їх господарювання, рів­ність з іншими формами господарювання в агропромислово­му комплексі, а працюючих у селянських (фермерських) господарствах — із зайнятими в інших сферах народного гос­подарства.

До джерел аграрного права відноситься ряд законів, безпо­середньо спрямованих на ведення сільськогосподарського виробництва та його окремих галузей. Серед цих законів звертає на себе увагу Закон "Про насіння" від 15 грудня 1993 р. Цей Закон містить основні положення, що регулюють виробництво, реалізацію та використання насіння і садивно­го матеріалу сільськогосподарських, декоративних, лікар­ських та лісових рослин, на які затверджено державні стан­дарти і правові відносини між виробниками та споживачами насіння і садивного матеріалу, а також охороняє їх права.

Закон "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 квітня 1993 р. регулює відносини, з приводу одержання, викорис­тання, захисту, відчуження і припинення дії права на сорти рослин в Україні. Закон "Про карантин рослин", який прий­нятий ЗО червня 1993 р. У Законі визначено загальні правові, організаційні та фінансово-економічні основи карантину рослин, діяльність державних органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, спрямовану на запо­бігання завезенню та поширенню відсутніх на території Ук­раїни небезпечних шкідників, хвороб рослин і бур'янів.

Правові норми щодо регулювання суспільних аграрних відносин, пов'язаних з державною реєстрацію, виробницт­вом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини, навколишнього природ­ного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів, передбачені в Законі "Про пестициди і агрохімікати", прий­нятому 2 березня 1995 р. Цей Закон визначає права і обов'яз­ки підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження органів державної влади і посадових осіб у даній сфері.

4. Складову частину аграрного законодавства становлять акти про тваринництво в Україні. Зокрема, Верховна Рада України 15 грудня 1993 р. прийняла Закон "Про племінне тваринництво", яким визначено загальні правові, економічні та організаційні основи племінного тваринництва. Ним рег­ламентована діяльність у галузі племінного тваринництва, ви­значено правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва, встановлено вимоги до племінних ресурсів і основи контролю за їх дотриманням.

5. Ветеринарія та зооінженерія — це важливі елементи аг­рарного виробництва, діяльність, спрямована на розвиток тваринництва, забезпечення здоров'я тварин, екологічну без­пеку продукції тваринництва. Тому Закон "Про ветеринарну медицину" та інші закони про тваринництво, зооінженерію є джерелами аграрного права.

Визначною правомочністю всіх виробників товарної сільськогосподарської продукції є дотримання ними вимоги виробляти і реалізовувати цю продукцію. Саме ці вимоги ви­значені Законом "Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", прийнятим Верховною Радою Ук­раїни 23 грудня 1997 р. Цим Законом визначено правові заса­ди забезпечення якості і безпеки харчових продуктів і продо­вольчої сировини для здоров'я населення. Ним регулюються відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями, постачальниками і споживачами під час розроб­ки, виробництва, ввезення на митну територію України, заку­півлі, постачання, зберігання, транспортування, реалізації, використання, споживання і утилізації харчових продуктів і продовольчої сировини.

Практика виробничо-господарської діяльності суб'єктів підприємництва з часу дії Закону "Про колективне сільсько-господарське підприємство" дає підстави вважати, що стосов­но таких підприємств цей Закон не став ефективним засобом правового забезпечення їх діяльності. Його правові норми не­достатньо спрямовані на забезпечення прав та інтересів підприємств у їхніх взаєминах щодо матеріально-технічного забезпечення, встановлення економічно обгрунтованих цін на сільськогосподарську продукцію, вироблювану ними, і сільськогосподарську техніку, мінеральні добрива, отрутохі­мікати та інші предмети постачання, без яких ці суб'єкти під­приємництва в сучасних умовах не можуть господарювати.

Цей акт визначає виробничо-господарську самостійність і правоздатність аграрного підприємства на рівні закону, а та­кож, права і обов'язки членів такого підприємства, їхні право­ві гарантії, принципи самоврядування і повноваження пред­ставницьких органів. На рівні спеціальних законодавчих актів встановлено режим власності підприємств, вимоги щодо ви­робничо-господарських правомочностей підприємств як виробників-підприємців, щодо розподілу доходів, розширення майнових, управлінсько-контрольних, соціальних прав їхніх членів і/чи учасників.

6. Усі учасники аграрного підприємства (всіх форм влас­ності та господарювання) мають справу з використанням зем­лі та інших природних ресурсів. Правовий режим, зокрема землі як головного засобу сільськогосподарського (аграрного) виробництва, права та обов'язки власників і користувачів землі, відповідальність за її раціональне використання, збере­ження родючості й екологічної чистоти регулюються норма­ми Земельного кодексу України. Цей законодавчий акт є ос­новним джерелом земельного права. Однак у ньому містяться окремі правові норми, що визначають земельну правоздат­ність усіх суб'єктів аграрного підприємництва і приватних підсобних господарств. А тому певною мірою Земельний ко­декс України є також джерелом аграрного права.

Джерелами саме аграрного права є Водний кодекс України та інші закони, окремі правові норми яких регулюють вироб­ництво (в тому числі відтворення) продукції харчування тва­ринного, зокрема водного походження, розведення хутрових диких тварин, промислове мисливство тощо.

7. Джерелами аграрного права є закони, норми яких сто­суються одночасно аграрних та інших галузей народного гос­подарства. Зокрема, Закон "Про підприємництво", прийнятий Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. містить в собі важливий принцип виробничо-господарської діяльності — підприємництво. Цим Законом визначено загальноправові економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановлено гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки. Цей принцип є настільки загально визначальним, що знайшов своє закріп­лення в ст. 42 Конституції України. Він також включається до аграрного законодавства.

На всі сфери трудових правовідносин, включаючи ці від­носини в сільському господарстві, поширюються норми За­кону "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p., яким визна­чено основні положення щодо здійснення конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі тру­дової діяльності та регулювання за участю відповідних дер­жавних органів відносин між власником підприємства, уста­нови і організації або уповноваженим ним органом і праців­ником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середо­вища і встановлюється єдиний порядок охорони праці в Україні.

Такі ж за своїм суспільним значенням й інші закони.

§ 3. Підзаконні акти

1. Підзаконними актами е нормативні укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Ук­раїни, накази, положення, інструкції, шо приймаються Мі­ністерством агропромислового комплексу України, Держав­ним комітетом в справах земельних ресурсів, Міністерством охорони здоров'я, іншими відомствами України з питань сільськогосподарського виробництва і підприємництва, ви­робництва продуктів харчування і продовольства рослинного і тваринного походження та їхньої безпеки для споживачів, а також із питань охорони здоров'я працівників.

Укази Президента України видаються на розвиток чинно­го законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення. Головним чи­ном укази Президента України спрямовані на: а) здійснення

Національної аграрної програми; б) проведення приватизації майна; в) прискорення земельної реформи.

Цими указами визначаються повноваження окремих мі­ністерств, комітетів та відомств як органів державного управ­ління. Так, Указом Президента від 15 листопада 1997 р. за­тверджено Положення про Міністерство агропромислового комплексу України. Воно є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політи­ки у сфері сільського господарства, садівництва, виноградар­ства, харчової, переробної та виноробної промисловості, здійснення заходів для гарантування продовольчої безпеки держави.

Зважаючи на актуальність проведення земельної реформи, Президент своїм Указом від 13 травня 1996 р. затвердив По­ложення про Державний комітет України по земельних ре­сурсах. Цей комітет є центральним органом державної вико­навчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України і входить до складу агропромислового комплексу. Держкомзем відповідає за реалізацію державної політики в галузі земель­них відносин і проведення земельної реформи.

2. Питанню реалізації земельної реформи присвячено, зокрема, Указ від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні захо­ди щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсько­господарського виробництва", яким установлено, що прива­тизація земель у колективну і приватну власність є першочер­говим невідкладним заходом у здійсненні земельної реформи. Цим указом, зокрема, передбачено: а) передавання землі у власність колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, акціонерних товариств, у тому числі створених на базі державного сільськогосподар­ського підприємства; б) поділ земель на частки (паї) без виді­лу їх у натурі на місцевості; в) видання кожному членові ко­лективного сільськогосподарського підприємства сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай). Ука­зом встановлено також, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успад­кування, застави; власники земельних часток (паїв) мають право на їхній основі створювати асоціації, спілки, господар­ські товариства тощо.

Кабінет Міністрів своєю постановою від 23 березня 1995 р. затвердив Методику грошової оцінки земель сільськогоспо­дарського призначення та населених пунктів (зі змінами, вне­сеними постановою від 31 жовтня 1995 p.).

Постановою від 28 грудня 1995 р. "Про звільнення нату­ральної оплати праці працівників сільськогосподарських під­приємств від оподаткування прибутковим податком" врегу­льовано питання оподаткування натуральної оплати, а поста­новою від 31 травня 1995 р. "Про додаткові заходи щодо під­тримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств" встановлено цілий ряд пільг громадянам та фермерам.

3. Серед джерел аграрного права важливе місце посідають нормативно-правові акти уряду, зокрема його декрети, поста­нови, положення, інструкції, що приймаються з різних пи­тань приватизації, організації виробництва, його матеріально-технічного забезпечення, закупівель тощо.

Так, на виконання Указу Президента України №208 від З квітня 1992 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив заходи щодо виконання Указу Президента України "Про компенсацію грошових втрат сільськогосподарським товаровиробникам і банкам".

У системі аграрних правовідносин виникають такі питан­ня, врегулювання яких потребує прийняття спільних право­вих актів різними відомствами. У цьому відношенні таким спільним актом і одночасно джерелом аграрного права є на­каз Міністерства агропромислового копмлексу України, Мі­ністерства фінансів України, Міністерства економіки України "Про затвердження Порядку поставки концерном "Украгротехсервіс" державним машинно-технологічним станціям, сільськогосподарським товаровиробникам та іншим суб'єк­там господарювання усіх форм власності тракторів, сільсько­господарської техніки фірми "Дір енд Компані", запасних частин і технічних рідин та проведення розрахунків за них" від 14 травня 1999 р. № 195/129/65.

4. Відомчі нормативно-правові акти Міністерства сільсь­кого господарства і продовольства України та Державного комітету України по земельних ресурсах продовжують займати чільне місце серед джерел аграрного права. Наприклад, у ме­жах своєї компетенції згадане міністерство своїм наказом від 10 жовтня 1995 р. затвердило "Порядок приймання, зберіган­ня, переробки і розрахунків за молочну сировину на даваль­ницьких умовах", визначило порядок оплати робіт наказом від ЗО листопада 1993 р. "Про порядок оплати робіт, що ви­конуються проектно-розвідувальними станціями хімізації сільського господарства", а Державний комітет по земельних ресурсах своїм наказом від 15 березня 1995 р. затвердив "Тимчасовий порядок проведення робіт з видачі державних актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі рад­госпів та інших сільськогосподарських підприємств, на право колективної власності на землю".

5. Забезпечення проведення Національної аграрної про­грами має визначальне значення для України і перебуває під постійною опікою глави держави. Так, Указом від 18 січня 1995 р. "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" визначено правомочності аграрних товаровиробників щодо самостійного розпорядження своєю продукцією, права іно­земних інвесторів та національних аграрних товаровиробни­ків, передбачено створення ринкової інфраструктури (спеціа­лізованих аграрних бірж), встановлено обов'язки міністерств і відомств із питань реформування аграрних відносин, перед­бачено можливість одержання кредитів під урожаї майбутніх років тощо.

Для здійснення матеріально-технічного забезпечення аг­рарних товаровиробників Уряд прийняв постанови від 23 серпня 1995 р. "Про забезпечення господарств агропро­мислового комплексу кормозбиральною технікою" (зі зміна­ми, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 2 жовтня та 22 грудня 1995 p.), від 22 грудня 1995 р. "Про за­безпечення господарств агропромислового комплексу кормо-та бурякозбиральною технікою", від 9 січня 1996 р. "Про за­безпечення підготовки машинно-тракторного парку до по­льових робіт у 1996 році". Зокрема, останньою дозволено, як виняток, надати Міністерству сільського господарства і про­довольства для централізованої закупівлі запасних частин до тракторів та інших машин бюджетну позичку з нарахуванням 30 відсотків річних у рахунок коштів, передбачених на заку­півлю сільськогосподарської продукції за державним контр­актом 1996 р. з поверненням їх до 1 листопада 1996 р.

6. Характерною особливістю джерел аграрного права є те, що важливе місце серед них займають рекомендаційні акти. Правила з цих актів (зразків норм) набувають юридичної си­ли лише після того, як їх покладено в основу локальних актів і прийнято вищими органами самоврядування аграрних, колективних і корпоративних сільськогосподарських під­приємств.

§ 4. Внутрішньогосподарські локальні акти

1. Соціальне-економічне становище колективних, держав­них сільськогосподарських підприємств, суб'єктів аграрного підприємництва зумовлює їхню правосуб'єктність. Суб'єк­тивні права і юридичні обов'язки кожного з них відповідно до чинного законодавства полягають у самостійному вирішенні правових питань виробничо-господарської, фінансової, збу­тової та іншої діяльності. У вирішенні цих питань поряд з організаційно-управлінськими заходами неправового харак­теру важливу роль відіграє правова їх регламентація, що здій­снюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. Останні за порядком набуття юридичної сили розмежовуються на дві групи.

До першої групи належать внутрішньогосподарські норма­тивно-правові акти, які набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах. До другої — акти, що набувають юридичної сили відразу з мо­менту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств — загальними зборами членів підприємств, ак­ціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо. Так, до першої групи локальних нормативно-правових актів належить лише статут господарства, а в господарських това­риствах — установчий договір та статут. До другої — всі інші внутрішньогосподарські корпоративні правові акти.

Саме тому, що ці акти приймаються на місцях кожним громадським господарством окремо, їх, як правило, назива­ють локальними нормативними актами. У своїй сукупності вони становлять частину аграрно-правових актів і є джерела­ми аграрного права.

2. Головне місце серед локальних джерел аграрного права належить Статутові колективного сільськогосподарського підприємства, Статутові спілки селян, Статутові агрогосподарського товариства, Статутові сільськогосподарського коо­перативу, який приймається кожним із них з додержанням відповідних вимог. Ці підприємства при прийнятті свого статуту можуть скористатися змістом Примірного зразка Статуту колективного сільськогосподарського підприємства 1988 р.( зі змінами та доповненнями, внесеними до нього Республіканською радою у 1992 p.). Примірний зразок Статуту колективного сільськогосподарського підприємства 1992 р. не є підзаконним урядовим нормативно-правовим актом — це акт українського представницького органу колективних сільсько­господарських підприємств. Він може бути використаний під­приємствами (але вони не зобов'язані користуватися зраз­ком) при підготовці власних статутів. Головним тут є те, щоб, керуючись ст. 4 Закону "Про колективне сільськогосподар­ське підприємство", ці суб'єкти підприємництва у своїх ста­тутах обов'язково відобразили такі позиції: 1) назву господар­ства; 2) місце знаходження; 3) предмет і цілі діяльності; 4) по­рядок вступу до членів підприємства і виходу з нього; 5) права та обов'язки членів; 6) органи управління, самоврядування і контролю; 7) компетенцію цих органів; 8) порядок створення майна та іншої власності членів — суб'єктів підприємництва; 9) порядок розподілу прибутків господарства; 10) умови і по­рядок виключення зі складу членів колективного підпри­ємства; 11) умови реорганізації та припинення діяльності під­приємства.

Кожне підприємство кооперативного типу має право кон­кретизувати положення цього зразка стосовно до умов своєї діяльності. Так, зокрема, у статуті визначається орган, який наділяється правами найвищого органу самоврядування, спо­сіб голосування (відкрите чи таємне). Якщо в колективному сільськогосподарському підприємстві поряд із загальними зборами його членів вирішено утворити збори уповноваже­них (як проміжний орган управління), то в статуті належить чітко розмежувати повноваження між загальними зборами і зборами уповноважених.

3. Джерелом аграрного права є такі внутрішньогосподар­ські нормативні акти, як Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці, Положення про раду виробни­чої бригади, Положення про внутрішньогосподарський роз­рахунок, Положення про внутрішньогосподарський підряд, Положення про внутрішньогосподарський орендний підряд, Положення про ревізійну комісію, Положення про основні функції керівних працівників і спеціалістів тощо.

Наведені акти є правовими, оскільки вони приймаються колективними сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством і представницькими ор­ганами таких підприємств.

Останні характеризуються тим, що вміщені в них правила (норми) поведінки є загальними, на відміну від актів (рішень) індивідуального призначення, тобто актів конкретного засто­сування норм аграрного права.

Аграрне законодавство визначає порядок прийняття ло­кальних нормативних актів. Після відповідної їх підготовки і обговорення вони приймаються вищими органами самовря­дування — загальними зборами членів КСГП чи зборами уповноважених — і лише після цього набувають юридичної сили, а правила, які в них містяться, набувають сили правової норми, обов'язкової для всіх членів даного підприємства — як керівників, так і рядових членів.

4. У локальних нормативних актах виявляється притаман­на аграрному праву особливість, яка полягає в застосуванні рекомендацій.

Рекомендації з питань внутрішньогосподарської діяльності підприємства не є правовою нормою. З теорії аграрного права випливає, що способи забезпечення виконання рекомендацій відмінні від способів забезпечення виконання обов'язкових, імперативних норм. Рекомендації втілюються в життя на ос­нові методу переконання, через посилення організаційної та виховної роботи. Ці підприємства приймають рекомендації як свої власні рішення тому, що вони для них є доцільними, відповідають інтересам громадського господарства і його чле­нів. Юридичної сили, тобто правової норми, рекомендації на­бувають після прийняття на їх основі вищим органом само­врядування цих підприємств свого локального внутрішньо­господарського правового акта. До цього моменту рекоменда­ція не є правовою нормою.

5. Локальними внутрішньогосподарськими актами як дже­релами аграрного права є акти і окремі положення (правила), прийняті господарством відповідно до актів, виданих Всеук­раїнською радою колективних сільськогосподарських підпри­ємств у разі їх уповноваження прийняти такий акт із боку ор­ганів, які здійснюють державне регулювання АПК. Коли ж ними видано рекомендаційний акт без такого уповноважен­ня, то прийняті на його основі внутрішньогосподарські акти є обов'язковими для виконання лише в цьому колективному сільськогосподарському підприємстві, спілці селян тощо.

6. Локальними нормативно-правовими актами як джере­лами аграрного права виступають конкретні положення агро­фірм, агрокомбінатів. Такі положення приймаються на за­гальних зборах уповноважених представників від колектив­них та інших підприємств, представників селянських (фер­мерських) господарств та їхніх спілок. Положення кожного агрокомбінату, агрофірми — це самостійні локальні правові акти, які можуть різнитися між собою. Проте у всіх цих поло­женнях має бути зафіксовано, що правомочності їм делегова­но від господарств-учасників, як це встановлено законами "Про підприємства в Україні", "Про господарські товарист­ва", "Про колективне сільськогосподарське підприємство". У таких положеннях має бути також зазначено, що агрокомбінат (агрофірма) має як делеговані, так і чітко визначені уп­равлінські повноваження, коло яких повинно бути вичерп­ним і не підлягати розширеному тлумаченню.

З подальшим розвитком селянських (фермерських) госпо­дарств, орендарів (а не орендного внутрішньогосподарського підряду) в сільському господарстві, сільськогосподарських кооперативів, створення їх об'єднань, асоціацій, акціонерних товариств тощо локальними аграрними правовими актами стануть їхні статути і рішення, прийняті відповідно до статут­ної діяльності цих об'єднань (асоціацій тощо).

§ 5. Проблеми і шляхи вдосконалення аграрного законодавства України

1. Сучасне аграрне законодавство України характеризуєть­ся, по-перше, надмірною кількістю нормативно-правових ак­тів, що мають неоднакову юридичну силу, по-друге, "розки­даністю" аграрно-правових норм по законодавчих і підзаконних актах, що належать до інших галузей права, по-третє, ве­ликою питомою вагою відомчих нормативно-правових актів, які часто суперечать аграрним законам або дають можливість їх двоякого тлумачення, що в свою чергу негативно впливає на практику застосування права. Ці вади аграрного законо­давства обумовлюють сучасні проблеми аграрної правотворчості в Україні.

Одним із способів вирішення проблеми аграрного законо­давства в Російській Федерації вчені аграрники-правознавці вбачають у прийнятті Основ аграрного (сільськогосподар­ського) законодавства. Прийняти Основи сільськогосподар­ського законодавства Союзу РСР і союзних республік пропо­нувало багато вчених аграрників-правознавців. Творчо роз­винув цю ідею Г. Бистров, який не тільки розробив концеп­цію, а й запропонував структуру цих Основ. Останнім часом така ж пропозиція мала місце й в Україні. Прийняття в Росії таких Основ має сенс, оскільки вона є федеративною держа­вою. Для України такий акт не потрібен з огляду як на її уні­тарну систему, так і на необхідність прийняття єдиного коди­фікованого акта, норми якого повинні бути нормами прямої дії.

2. В умовах вступу України до Ради Європи, чим вона прийняла на себе відповідні зобов'язання щодо змісту націо­нального законодавства і його інтеграції з законодавством єв­ропейських країн, а також з урахуванням відновлення в Ук­раїні інституту права приватної власності на землю, закріп­лення рівності всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання на землі, коли всіх приватних та інших аграрних товаровиробників визнано суб'єктами підприєм­ницької діяльності, коли кардинально змінюється система привласнення, розподілу, обміну, поряд із новим Цивільним кодексом — основним комплексним кодифікаційним ак­том, що регулює аграрні відносини в Україні, має стати Аграрний кодекс України. Регулювання аграрних суспіль­них відносин в Україні (так само як, наприклад, у Франції) має здійснюватися на засадах дуалізму зазначених кодексів. В Аграрному кодексі необхідно відобразити особливості сучас­них аграрних суспільних відносин, рівноправність усіх форм власності, організаційно-правових форм і методів госпо­дарювання.

Предметом правового регулювання запропонованого ко­дексу мають стати аграрні відносини, що становлять комп­лекс взаємопов'язаних майнових, підприємницьких, земель­них, трудових, членських, учасницьких, управлінсько-контрольних суспільних зв'язків, які складаються у сфері вироб­ничих, підприємницьких, споживчих відносин за участю суб'єктів аграрної підприємницької діяльності всіх форм власності, організаційно-правових форм і методів господарю­вання, відносин, спрямованих на насичення продовольчого ринку продуктами харчування, продовольством та сировиною рослинного і тваринного (в тому числі водного і мисливсько­го) походження.

Визначальним у цьому кодексі має стати: по-перше, об'єкт — земля та інше нерухоме й рухоме майно, насамперед засоби виробництва, а також продукти харчування, продовольство і сировина як об'єкти права власності самих суб'єктів аграрно­го підприємництва та як об'єкти обігу; по-друге, — земля, мисливські угіддя та внутрішні водойми як основні засоби ви­ робництва та добування продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження; по-третє, земля, водні та мис­ливські угіддя як об'єкт навколишнього природного середовища.

Об'єктом правового регулювання цього кодексу мають стати також робоча сила та її охорона; тваринництво, зооінженерія, ветеринарія, промислове рибальство та мисливство, якість та безпека вироблюваної продукції тощо.

Додержуючись концепції про дуалістичне правове регулю­вання аграрних відносин, з урахуванням досвіду країн, де прий­няті та діють кодифіковані аграрні законодавчі акти, Аграрний кодекс України доцільно скласти за такою структурою:

Преамбула

Предмет, мета, завдання, правового регулювання; визна­чення і поняття, що використовуються в кодексі, тощо.

Частина 1 Правовий режим майна в АПК

Розділ перший. Майнові відносини (зокрема пов'язані з земельними, водними, лісовими відносинами — відносини власника, земле-, водо-, лісокористувача, спадкування, відчу­ження тощо)

Розділ другий. Виникнення та припинення прав (надан­ня, вилучення, примусовий викуп земельних ділянок, водних та мисливських угідь, примусовий викуп іншої нерухомості — головних засобів виробництва)

Розділ третій. Організація устрою (земле-, лісоустрій)

Розділ четвертий. Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо раціонального використання й охоро­ни земель та інших природних ресурсів у процесі виробницт­ва продуктів харчування, продовольства і сировини рослин­ного і тваринного походження

Частина 2 Суб'єкти аграрного підприємства

Розділ перший. Загальні положення про статус та види аграрного підприємництва

Розділ другий. Правове становище селянських (фермер­ських) господарств

Розділ третій. Правове становище та форми кооперуван­ня селян (сутність кооперування, його принципи, форми, в тому числі договірні, зокрема, без створення юридичних осіб, — договірні товариства, партнерства тощо)

Розділ четвертий. Правове становище аграрних підпри­ємців (юридичних осіб) кооперативного типу

Розділ п'ятий. Правове становище аграрних підприємців (юридичних осіб) корпоративного типу

Розділ шостий. Правове становище державних суб'єктів аграрного підприємництва

Розділ сьомий. Правове становище об'єднань в АПК та особливості їх різних форм

Розділ восьмий. Правове становище об'єктів аграрного підприємництва з іноземним капіталом

Розділ дев'ятий. Правове становище приватних підсоб­них господарств громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства

Частина З Виробничо-господарська діяльність

Розділ перший . Рослинництво

Розділ другий . Тваринництво (зокрема випасання, охоро­на тварин, боротьба з захворюваннями, вирощування свій­ських та диких (м'ясних, хутрових) тварин, ветеринарія, штучне запліднення тварин тощо)

Розділ третій. Правове регулювання риборозведення та ловлі риби

Розділ четвертий . Правове регулювання промислового мисливства

Частина 4 Аграрна оренда

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий . Оренда землі

Розділ третій. Оренда тварин

Розділ четвертий . Оренда техніки, устаткування

Частина 5 Сільськогосподарські договори

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий. Матеріально-технічне забезпечення

Розділ третій. Виробничо-технічне обслуговування

Розділ четвертий. Меліоративне обслуговування

Розділ п'ятий. Реалізація продукції

Розділ шостий. Особливості режиму застави (іпотеки)

Частина 6 Якість та безпека продукції, сировини і продовольства

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий. Вимоги до якості та безпеки

Розділ третій. Порядок визначення якості та безпеки

Частина 7 Сільськогосподарські працівники та їх захист

Розділ перший. Робочий час і час відпочинку сільсько­господарських працівників

Розділ другий. Соціальний захист сільськогосподарських працівників

Розділ третій. Охорона праці та охорона здоров'я в сільському господарстві

Розділ четвертий. Розгляд нещасних випадків із праців­никами на аграрних підприємствах

Розділ п'ятий. Форми й порядок компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю сільськогосподарських працівників

Частина 8 Держава та українські аграрні підприємці

Розділ перший. Державне регулювання аграрного вироб­ництва

Розділ другий. Державний протекціонізм національного аграрного товаровиробництва

Розділ третій. Державний контроль (за використанням природних ресурсів, прав споживачів тощо)

Розділ четвертий. Профспілки на аграрних підприєм­ствах

Розділ п'ятий. Наукове забезпечення розвитку національ­ного аграрного виробництва

Частина 9

Відповідальність за порушення аграрного законодавства

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий. Майнова і таксова відповідальність

Частина 10 Заключні положення

Розділ перший. Розгляд спорів Розділ другий. Міжнародні договори

3. Прийняття Аграрного кодексу України забезпечить пра­вове регулювання у сфері аграрно-підприємницької діяльнос­ті, організаційно-правових форм та методів господарювання, що в свою чергу забезпечить найвищу форму законодавчого регулювання аграрних відносин.

Розділ III

АГРАРНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття і особливості аграрних правовідносин

1. Аграрні правовідносини у найзагальніших обрисах — це правова форма реалізації положень правових норм через за­стосування їх у процесі визначення й функціонування прав та обов'язків суб'єктів. Через систему аграрних правовідносин здійснюється правове регулювання тієї частини відносин, яку законодавець внаслідок їхньої відповідної суспільної ролі ви­знав за необхідне регулювати правовими нормами аграрного права; а ця частина відносин, відповідно, є предметом аграр­ного права. Завдяки цьому аграрні правовідносини характе­ризуються як вольові, бо в нормах аграрного права відобра­жено волю законодавця. Вольовими вони є також і тому, що юридичні особи у будь-яких організаційно-правових формах (КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ та інші) в рамках самоврядування приймають відповідні рішення з питань їхньої статутної ді­яльності. Вольовими вони є й тому, що селянське (фермер­ське) господарство в особі його голови також самостійно приймає рішення.

Суспільні аграрні відносини, що становлять предмет аг­рарного права, через систему правовідносин набувають зна­чимості об'єкта аграрних правовідносин і, як такі, функціо­нують у процесі аграрного правозастосування. Своєрідність предмета аграрного праворегулювання визначає характер, багатогранність і особливості об'єктів аграрних правовідно­син. Вони визначають зміст правовідносин (права та обов'яз­ки), що виникають і реально функціонують з приводу цих об'єктів.

2. При окресленні поняття аграрних правовідносин слід виходити з визначення поняття і кола суб'єктів, їхнього пра­вового становища, цільового призначення і функцій, а також об'єктів і змісту конкретної складової цих правовідносин, що визначаються метою, завданнями, функціями їх суб'єктів.

Суб'єкти аграрних правовідносин — це, насамперед, влас­ники, які самостійно чи завдяки об'єднанню свого капіталу наділяють створених ними юридичних осіб повноваженнями суб'єктів аграрних та інших правовідносин. Залежно від сфе­ри діяльності, мети, завдань, функцій суб'єкти аграрних пра­вовідносин поділяються на три групи. Суб'єкти у сфері товар­ного виробництва продуктів харчування, сировини і продо­вольства рослинного і тваринного походження, це — суб'єк­ти, засновані на різних і рівноправних формах власності та організаційно-правових формах аграрного підприємництва. До них належать: селянські (фермерські) господарства, під­собні господарства громадян, юридичні особи (КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ тощо), державні юридичні особи (радгоспи, інші державні аграрні товаровиробники), а також спільні аграрні підприємства (зі змішаною формою власності, із залученням іноземного капіталу тощо).

Суб'єкти аграрних правовідносин у сфері агровиробничого сервісу, що засновані на різних формах власності та ле­гальних організаційно-правових формах, це — підприємства (товариства, кооперативи), які здійснюють агрохімічне, ме­ліоративне, виробничо-технічне та інше обслуговування аг­рарних підприємців з метою забезпечення нормальної, ефек­тивної діяльності першої групи суб'єктів.

Особливістю групи суб'єктів аграрних правовідносин у сфері фінансування, кредитування, страхування, торгівлі, зокрема агро- та інших банків, агробірж, страхових компаній є те, що вони засновуються суб'єктами, які належать до пер­шої групи. Ця група суб'єктів покликана забезпечити нор­мальне функціонування першої групи як учасників ринкових відносин. Зазначені банки, біржі, страхові компанії, обслуго­вуючи аграрних товаровиробників, одночасно виступають як суб'єкти ринкових аграрних правовідносин і як об'єкти права спільної часткової приватної (чи часткової колективної) влас­ності самих аграрних товаровиробників — клієнтів цих бан­ків, бірж.

3. Об'єкти аграрних правовідносин багатогранні. До них, насамперед, належать об'єднання загальноаграрних (означе­них метою і предметом діяльності вищезгаданих суб'єктів аг­рарного підприємництва) майнових, земельних, управлін­ських і трудових суспільних відносин як базових. Своєрідни­ми об'єктами в базових аграрних правовідносинах виступають різні вияви останніх, зокрема фінансово-кредитні, госпо­дарсько-договірні, соціально-побутові та інші суспільні від­носини, що випливають із мети, предмета діяльності та функ­цій суб'єктів аграрного підприємництва.

Ці суспільні аграрні відносини, з одного боку, охоплюють сферу внутрішніх виробничо-господарських та соціальних функцій суб'єктів аграрного підприємництва і одночасно са­мих підприємницьких відносин. Тут перетинаються, взаємо­доповнюють і взаємовиключають одна одну соціальні та під­приємницькі функції.

З іншого боку, ці суспільні відносини охоплюють сфери зовнішніх підприємницько-комерційних, договірних і поза­договірних (з органами державної влади і управління) суб'єк­тів аграрного підприємшщві і ринкової інфраструктури.

4. Головними, базовими складовими системи аграрних правовідносин є майнові, земельні, управлінські й трудові правовідносини.

З переходом У країн» до регульованої ринкової економіки, відновленням інституту права приватної власності на нерухо­мість, встановленням рівноправності всіх форм власності та різних організаційно-правових форм господарювання на зем­лі сучасні аграрні правовідносини характеризуються зміщен­ням акценту у бік їх майнових аспектів. Це виявляється, зок­рема, у збільшенні питомої ваги майнових правовідносин, у розширенні кола їх суб'єктів. Такий фактор зумовлено насам­перед тим, що земля визнається об'єктом права приватної та колективної власності. Вона знову легальне повертається до цивільного обігу. Майнові аспекти аграрних правовідносин включають в себе реалізацію права власника — фізичної юри­дичної особи, вимагають від іншої сторони виконання зо­бов'язань, викладених у нормах закону або/і договору (на­приклад, надання землі у приватну власність голові СФГ, своєчасне внесення орендної плати, плати за виконані дого­вірні зобов'язання, самостійного здійснення на власний ри­зик діяльності з метою одержання прибутку тощо).

Збільшення питомої ваги майнових аспектів у системі аг­рарних правовідносин зумовлюється також і тим, що нині відбувається процес відновлення економічних функцій цих правовідносин. Йдеться, насамперед, про одержання суб'єк­тами аграрного підприємництва прибутків від своєї діяльнос­ті. І, як наслідок, ці суб'єкти самостійно визначають асортимент та обсяги виробництва продуктів харчування і сировини виходячи виключно з попиту на них, витрат на виробництво, очікуваної (такої, що прогнозується) ціни й інших економіч­них факторів. Тут саме економічні фактори є визначальними в тому, як суб'єкти аграрного підприємництва реалізують свої майнові права та беруть на себе юридичні обов'язки.

Розширення частки майнових аспектів у системі аграрних правовідносин відбувається також і за рахунок створення спільних елементів ринкової економіки (ринку цінних папе­рів, праці, зміни ринку продуктів харчування, ринку капіталу, нерухомості тощо).

Піднесення питомої ваги майнових аспектів у системі аграрних правовідносин сталося ще й тому, що об'єктом цих правовідносин вже нині є всі підстави вважати: а) нерухо­мість, передовсім землі; б) товарні продукти харчування рос­линного і тваринного (у тому числі водного та мисливського) походження; в) грошові кошти, у тому числі й іноземна валю­та, цінні папери тощо; г) інші майнові та немайнові права, юридичні дії, що підлягають грошовій оцінці та мають грошо­ве вираження (вартість).

За сучасних умов саме майнові аспекти аграрних правовід­носин є визначальними у вагомості, співвідношенні та змісті інших складових системи аграрних правовідносин.

5. В умовах переходу до ринкової економіки, рівності різ­них форм власності аграрним правовідносинам властиві нові за змістом земельні аспекти. Нині вони охоплюють правове забезпечення раціонального використання природних ресур­сів, насамперед сільськогосподарських, риболовецьких і мис­ливських угідь, а також правовідносини, що складаються у повсякденній діяльності суб'єктів аграрного підприємництва при використанні й охороні земель як головного засобу аг­рарного виробництва та об'єкта навколишнього природного середовища.

Із становленням різних форм власності та форм господа­рювання сталися також певні зміни трудових і управлінських аспектів у системі аграрних правовідносин. Перші на цей час являють собою форму реалізації норм трудового законодав­ства на всіх підприємствах незалежно від їх форм власності. Особливість їх полягає в тому, що ці трудові відносини скла­даються у сфері сільськогосподарського виробництва, регу­люються вони також спеціальними нормами права (робочий час, охорона праці в рослинництві, тваринництві тощо). До того ж, у суб'єктів підприємництва кооперативного типу тру­дові відносини є похідними від членства працівників як спів­власників майна цих кооперативних, аграрних підприємців. Певні особливості трудових аграрних правовідносин просте­жуються й у СФГ. Тут, будучи членами однієї родини, грома­дяни вступають у трудові відносини зі своїм же господар­ством в особі його голови. Ці члени родини є робочою силою, за яку господарство справляє певні, встановлені законодав­ством, виплати державі (пенсійний фонд), та яким СФГ в особі фактично його голови надає роботу.

6. З розширенням легальних організаційно-правових форм господарювання наповнилися новим змістом і управлінські аспекти аграрних правовідносин. Так, залежно від обраної звання розмежовуються зміст і форми управлінських правовідносин і здійснення права самоврядування. Зокрема, у юридичних осіб (КСГП, ВСГК, СпС тощо) управлінськіправовідносини мають певні форми вияву, принципи (орган управління та — загальні збори, правління; голосуван­ня здійснюється за принципом "один член — один голос"; їм властиві принципи демократії, гласності, самоконтролю че­рез ревізійну комісію тощо). Дещо інакше характеризуються зазначені форми вияву та принципи суб'єктів підприємницт­ва акціонерного типу (АСГТ, ТОВ), де визначальною є тільки їх участь (частка) у статутному фонді.

7. Змістом аграрних правовідносин є взяті в єдності кон­кретні суб'єктивні права та юридичні обов'язки кожного з учасників виробничої сільськогосподарської діяльності. Йдеться про ті конкретні права та обов'язки, які визначають­ся законодавством при утворенні і правовому закріпленні прав юридичної особи за сільськогосподарськими підприєм­ствами, зокрема КСГП, ДСГП та іншими сільськогосподар­ськими підприємствами (організаціями, об'єднаннями). Це стосується визначення правового статусу СФГ, приватного підсобного господарства громадян (ППГГ), що займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та її реаліза­цією з метою задоволення особистих потреб і потреб ри«ку продовольства.

Змістом аграрних правовідносин є конкретні виконання права і відносини щодо додержання обов'язків, пов'язаних з правовим регулюванням аграрних відносин. Сполучення об'єктів і змісту аграрних правовідносин має безпосереднє відношення до визначення правоздатності суб'єктів аграрно­го права і юридичної природи аграрних правовідносин. Ос­танні характеризуються своєрідним сполученням і єдністю правового становища їх суб'єктів, об'єктів та змісту.

Комплексність аграрних правовідносин зумовлена єдністю і спільністю виробничої сільськогосподарської діяльності, од­норідністю їх правового регулювання, соціально-економічним призначенням, місцем, роллю і значимістю у сфері то­варно-грошових відносин.

8. Сучасні аграрні правовідносини являють собою реально існуючі, урегульовані юридичними нормами (закону і/чи до­говору) елементи системи суспільних відносин, заснованих на юридичних фактах і відповідності прав та обов'язків суб'єктів, зайнятих у процесі виробництва та забезпеченні ви­робництва продуктів харчування рослинного і тваринного (в тому числі водного і мисливського) походження. Аграрні пра­вовідносини — це реально існуючі в повсякденній діяльності суб'єктів аграрного підприємництва (агробізнесу) багатогран­ні відносини, наповнені якісно новим змістом у зв'язку з ви­знанням цих аграрних товаровиробників суб'єктами права приватної та іншої недержавної форми власності на землю та інші засоби виробництва, вироблені продукти харчування, а також суб'єктами підприємницької діяльності, що функціо­нують поряд із державними аграрними товаровиробниками. Аграрні правовідносини — правова форма реалізації поло­жень норм аграрного права через застосування їх у процесі визначення і функціонування прав та обов'язків суб'єктів, що виробляють і забезпечують виробництво продуктів хар­чування.

9. Під час переходу до ринкової економіки принципово відмінними особливостями аграрних правовідносин є:

а) існування й функціонування цих відносин на засадах приватної, її вияву — колективної та державної форми влас­ності на землю та інше нерухоме майно, зокрема засоби ви­робництва;

б) розвиток різноманітних легальних приватних форм аг­рарного підприємництва (від селянських господарств до різ­них легальних юридичних осіб) поряд із державними юридич­ними особами;

в) поступовий перехід від державної форми аграрного гос­подарювання до приватних форм;

г) розширення кола об'єктів правовідносин, які включа­ють у себе всю повноту змісту й суті аграрного підприємницт­ва, продукти харчування рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження і, зрештою, — включення до кола об'єктів аграрних правовідносин ряду тих, які раніше за законодавством належали до об'єктів виключно інших галузей права і галузей народного господарства;

д) збільшення питомої ваги майнових аспектів у системі аграрних правовідносин;

ж) відновлення значущості економічних функцій аграр­ного підприємництва і, тобто зміна ролі і питомої ваги ін­ших, особливо соціальних, функцій всіх легальних організаційно-правових форм суб'єктів аграрної підприємницької діяльності.

§ 2. Розмежування аграрних правовідносин

1. Розмежування аграрних правовідносин залежно від їх юридичної сутності (природи) має відповідне теоретичне і науково-практичне значення. Воно сприяє обгрунтованому науковому і судовому (арбітражному) тлумаченню аграрно-правових норм, ефективному їх застосуванню і додержанню законності, а також використовується в процесі законотвор­чості (кодифікації) у сфері аграрного законодавства. Таке розмежування відіграє певну роль у системі наукових аграр­но-правових досліджень і визначення структури аграрного права як навчальної дисципліни.

Аграрні правовідносини, взяті у цілому, являють собою єдиний органічний комплекс відносин. Усередині цієї єд­ності є певні відмінності, що визначаються характером і зміс­том регульованих правом конкретних аграрних відносин, які складаються у процесі виробництва, розподілу, обміну і спо­живання.

Аграрним правовідносинам властиве певне їх розмежуван­ня (диференціація). Воно зумовлене, з одного боку, спільніс­тю в характері виробництва продуктів харчування суб'єктами аграрного підприємництва, а з іншого — різноманітністю способів (засобів, методів) визначення кола і правового регу­лювання аграрних відносин. Мається на увазі своєрідність поєднання відносин, що виникають у процесі здійснення ви­робничо-господарської, комерційної діяльності та здійснення економічних і соціальних функцій усередині суб'єктами аг­рарного підприємництва всіх форм власності та господарю­вання, і, щонайперше, приватних юридичних осіб. У цьому разі виникають і функціонують своєрідні локальні, тобто внутрішні (внутрішньогосподарські) аграрні правовідносини.

Водночас усередині агропромислового комплексу існують своєрідні зв'язки виробничо-господарського призначення і характеру. Це — відносини між суб'єктами аграрної підпри­ємницької діяльності всіх форм власності й форм господарю­вання з суб'єктами підприємництва у сфері аграрно-виробни­чого сервісу (агрохімічне, меліоративне, ремонтно-технічне та інше обслуговування, матеріально-технічне забезпечення, будівництво тощо). Вказані підприємства покликані здійсню­вати на договірних засадах аграрно-виробничо-господарське (агросервісне) обслуговування суб'єктів аграрної підприєм­ницької діяльності всіх форм власності й форм господарю­вання. Зовнішні ж господарські зв'язки і ті взаємини, що при цьому виникають, є предметом аграрного права, а самі відносини слушно розглядати як зовнішні аграрні право­відносини.

Аграрні зовнішні правовідносини за характером і змістом можуть розмежовуватися на такі види:

а) відносини у сфері реалізації права власності на нерухо­ме і рухоме майно, що належить суб'єктам аграрного підпри­ємництва; б) договірні відносини; в) податкові відносини; г) деліктні відносини (протиправні правопорушення).

2. Аграрні правовідносини характеризуються як такі, що перебувають у залежності та прямому зв'язку з правом влас­ності Юридичне закріплені в ньому форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних благ, засобів і продукції виробництва є визначальними при утворенні еко­номічного механізму господарювання, визначенні змісту то­варно-грошових ринкових взаємин, характеру внутрішнього самоврядування приватних (колективних) аграрних підпри­ємців і управління ними з боку їх представницьких органів, а також взаємин з органами державної влади та управління.

Право власності КСГП, селянського і приватного підсоб­ного господарства громадян є правом абсолютним. Воно є економічною передумовою своєрідних господарсько-договір­них відносин, що існують в аграрному секторі народного господарства. Цим правом зумовлюються правові способи юридичногозахисту при порушенні прав власника. Зокрема, з них аграрно-правовими є відносини щодо дисциплінарної та матеріальної відповідальності членів КСГП та інших найманих працівників у випадку вчинення ними дисциплінарного проступку або заподіяння майнової шкоди.

3. Формування і діяльність приватних колективних, державних, спільних аграрних товаровиробників-підприємців відповідних відносин процедурно-процесуального характеру. Такими є відносини, що виникають при здійсненні планування виробничо-господарської діяльності суб’єктами аграрного підприємництва. Відповідно процедурно-процесуальними є відносини щодо порядку та умов прийняття громадян до членів КСГП, кооперативу, при вирішенні питання про припинення цих відносин. Відносини процедурного характеру мають місце в процесі реалізації вимог самоврядування, зокрема в голосуванні (таємному чи відкритому) при виборах органів управління, вирішенні питань виробничо-господарського чи соціального характеру, додержанні процедурних вимог в організації роботи контрольно-ревізійних органів управління, додержанні виробничих тех­нологічних стандартів, порядку списання майна тощо. Ці від­носини, будучи врегульованими нормами аграрного права, за Своєю природою є аграрними правовідносинами.

Певні процедурні питання виникають і при впровадженні таких виробничих форм, як селянські (фермерські) господар­ства, при оренді землі або ж інших основних засобів вироб­ництва.

§ 3. Види і структура внутрішніх правовідносин

1. Аграрні правовідносини, як і інші юридичні відносини, характеризуються єдністю матеріального змісту і правової форми. Це — конкретні суспільні відносини певної правової форми. І саме як юридичній формі їм властиві своя структура І елементи як складові правовідносин. Особливості правової форми та їхні структури зумовлюють розмежування внутрішніх відносин за окремими видами у сшьськогосподарських колективно-кооперативних підприємствах, як товаровироб­ників та суб'єктів підприємництва (агробізнесу).

2. Внутрішньогосподарськими відносинами в цих підпри­ємствах засновані на праві членства, а для працездатних — також і на особистій трудовій участі в КСГП (СпС, ВСГК то­що) — правовідносини між кооперативним підприємством, з одного боку, і кожним окремим його членом, з іншого.

Внутрішньогосподарськими відносинами у приватних аг­рарних підприємствах акціонерного типу (агроакціонерних товариствах, товариствах з обмеженою відповідальністю) є засновані на установчому договорі, статуті товариства, а та­кож засновництві/участі у створенні статутного капіталу това­риства правовідносини між акціонерним товариством (під­приємством), з одного боку, і кожним з його учасників — з іншого.

За своїм змістом правовідносини між цими підприємства­ми та окремими їх членами (учасниками) являють собою су­купність їх взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'яз­ків. Вони реалізуються через взаємну поведінку з приводу ви­робничо-господарської діяльності, певних управлінських і трудових відносин.

Внутрішньогосподарськими вважаються також правовід­носини між підприємствами та їх членами (учасниками) з приводу задоволення матеріальних інтересів, соціально-побу­тових і культурно-освітніх потреб. Такими, скажімо, є право­відносини щодо розподілу прибутків (нарахування і виплати дивідендів), надання підприємством знарядь виробництва для обробітку членом (учасником) присадибної ділянки, направ­лення на навчання члена (учасника) до вищого чи середнього навчального закладу коштом підприємства тощо.

Правовідносини, які виникають при соціальному страху­ванні членів чи учасників аграрних підприємств, зокрема при наданні їм додаткової або персональної пенсії за рахунок під­приємств одночасно з пенсією, одержуваною від держави, так само як інші відносини, що виникають щодо соціальне незахищених осіб (дітей, інвалідів, пенсіонерів тощо) в цих під­приємствах, є також внутрішніми правовими відносинами.

3. Елементами внутрішніх правовідносин є, по-перше, суб'єкти, тобто підприємства КСГП, ВСГК, СпС тощо, їхні члени та наймані працівники; по-друге, суб'єктивні права і юридичні обов'язки зазначених вище суб'єктів; по-третє, юридичні факти, спрямовані в одних випадках на виникнен­ня, зміну чи припинення правовідносин, в інших — на від­новлення порушених прав та притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Елементом цих правовідносин є їх об'єкти, тобто рухоме і нерухоме майно, вимоги, що грошову вартість, матеріальні й духовні інтереси, дії, яких чекають суб'єкти цих відносин один від одного.

Аграрно-правові норми, що встановлюють компетенцію управління і посадових осіб та регулюють процедурні питання, є за своєю природою правоустановчими. Цим нормам не властиво породжувати правовідносини. Останні можуть виникати лише у випадках порушення правоустановчих норм. Суб’єктами цих правовідносин є посадові та інші особи, до повноваженя яких входять додержання вимог самоврядування , демократії в КСГП (колективі) в особі його органів, які згідно зістатутом можуть притягати правопорушників до відповідальності. Юридичним фактором, що спричиняє ці правовідносини, є вчинки особи, яка порушила правову норму; об'єктом — мета відновлення порушеного права.

4. Аграрне право визначає основні положення інституту права колективної власності. КСГП (кооператив), як суб'єкт права, здійснює право володіння, користування і розпоря­дження знаряддями, засобами і продукцією виробництва.

У його статуті зазначено, що для здійснення своєї діяль­ності та подальшого розвитку громадського господарства під­приємство створює, планомірно і продуктивно використовує й поповнює основні, обігові виробничі фонди, правовий ре­жим яких визначено нормами аграрного законодавства.

Підприємство передає своїм виробничим підрозділам не­обхідні для їхньої господарської діяльності приміщення, трактори, комбайни та інші машини, насіння, корми для тва­рин тощо. Ці підрозділи, будучи частиною КСГП (ВСГК, СпС, АСГТ, ТОВ), використовують надані їм засоби за їх призначенням і саме тому між ними виникають організаційні відносини, як між цілим і його частинами (бригадою, фер­мою); в особі останніх КСГП реалізує свої права власника. Між КСГП, з одного боку, і його підрозділами, з іншого, в даному випадку виникають організаційно-управлінські пра­вовідносини з приводу переданого майна: знарядь, насіння, кормів тощо. Норми права, які визначають правовий режим окремих об'єктів права колективної власності, також за сво­єю природою є правоустановчими. Таким чином, і в даному випадку правовідносини виникнуть лише внаслідок пору­шення права власності підприємства. Проте правовідносини, які при цьому виникають, залежно від складу правопорушен­ня регламентуються нормами іншого правового інституту.

Підприємство, як суб'єкт права власності, може вступати в правові відносини з юридичними особами і громадянами, одначе ці правовідносини відповідно регулюються нормами цивільного і фінансового права і як такі не є аграрно-пра­вовими.

5. Важливу галузь суспільних відносин, що виникають усе­редині сільськогосподарських підприємств становлять, поряд із відносинами колективної власності і самоврядування, тру­дові відносини. Останні являють собою колективні відноси­ни, що базуються на колективній власності та принципах ко­лективної організації суспільної праці. Всі трудові відносини розвиваються і вдосконалюються у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. Такими ж рисами характеризується систе­ма правових норм, що регулюють суспільні трудові відноси­ни. Як зазначалося вище, внутрішні трудові відносини регла­ментуються з допомогою аграрно-правових інститутів, визна­чених статутом та іншими локальними нормативно-правови­ми актами.

Учасниками утворюваних при цьому правовідносин є КСГП і кожний окремий його член. Правовою передумовою їх виникнення є членство в КСГП. З наявністю членства ці відносини можуть виникнути; з його припиненням — зника­ють або змінюються на суто трудові відносини, що ніяк не пов'язані з внутрішніми аграрно-правовими.

Суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників внут­рішніх трудових правовідносин, а також їх об'єкти визнача­ються характером і особливостями конкретних трудових від­носин і правовими нормами, безпосередньо з ними пов'яза­ними. Організація праці в КСГП, що відповідає сучасним ви­могам, передбачає планомірний розподіл робочої сили за галузями і виробничими підрозділами, раціональне її вико­ристання протягом року. Формування особового складу бри­гад, ферм і підсобних підприємств, закріплення за ними не­обхідних виробничих приміщень, устаткування, машин, ін­вентаря та іншого майна, призначення керівника і спеціалістів — усе це є організаційно-правовими заходами підприєм­ства, які випливають з його правоздатності як КСГП, ВСГК тощо. Здійснення цих заходів є організаційною передумовою виникнення трудових правовідносин між підприємством та його членами.

Для членів КСГП (ВСГК, СпС) юридичним фактом, що спричинює внутрішні трудові правовідносини, є правовий акт (рішення) правління КСГП, ВСГК, АСГТ про направлення кожного з них на роботу для виконання певних трудових функцій в конкретній бригаді, на фермі, в майстерні тощо; а для осіб, на посаду, — також акт відповідних органів управління ( загальнихзборів членів або зборів уповноважених, бригадних зборів із подальшим затвердженням правлінням підприємства). Органи управління підприємства, таким чином реалізують свої управлінські правомочності і щодо організації суспільної праці в КСГП, управління членами КСГП і всією виробничо-господарською, фінансовою, культурною діяльністю підприємства.

6. В аграрних трудових правовідносинах виявляється єдність і спільність правових принципів суспільної праці. Серед них основне місце займають правовідносини, що складаються при реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, трудової дисципліни. Взаємні права і обов'язки підприємства та його членів із виконання групових функцій визначаються особливостями кожного виду роботи залежно від сфери їх суворе додержання сприяє досягненню певного результату, заради якого ці правовідносини і виникли.

З трудовими правовідносинами нерозривно пов'язані правовідносини з оплати праці членів КСГП (ВСГК), спещалістів, керівників та найманих працівників. Матеріальна винагорода трудівників за їх працю в громадському господарстві є результатом, метою, до якої прагне одна зі сторін трудових правовідносин. Цей матеріальний інтерес трудівника стано­вить об'єкт внутрішніх трудових відносин.

Правові норми регулюють відносини щодо тривалості ро­бочого часу та часу відпочинку з урахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва. Будучи урегульованими правом, вони також становлять інститут трудової дисципліни як правовідносин із властивим їм об'єктом і змістом.

7. Із трудовими тісно пов'язані правовідносини, що утво­рюються в процесі реалізації правових норм про охорону пра­ці. Цими правовими нормами визначаються умови виконан­ня робіт, поводження з технікою, отрутохімікатами, тварина­ми тощо. Частина цих норм регламентує питання дисципліни, праці, визначаючи конкретні обов'язки посадових осіб КСГП та їх членів щодо додержання вимог закону про охорону здо­ров'я. Порушення цих нормтягне різні види юридичних на­слідків передбачених законом.

Трудові правовідносини в підприємстві є своєрідною соці­ально-економічною і правовою передумовою виникнення правовідносин між державою і членом КСГП з приводу соці­ального забезпечення останнього, правовідносин між його членом і підприємством про доплату за рахунок підприєм­ства, а також соціального страхування працівників. Ці два останні види відносин за своєю природою є аграрно-право­вими.

8. Різновидом внутрішніх правовідносин є відносини, що виникають при застосуванні правових норм про дисциплінар­ну і матеріальну відповідальність.

§ 4. Структура внутрішніх правовідносин у державних сільськогосподарських підприємствах

1. Реформи управління та економіки, що здійснюються в державному секторі сільськогосподарського виробництва, на­повнюють новим характером і змістом поєднання внутрішніх у ДСГП організаційно-правових управлінських, майнових, земельних, фінансово-кредитних, трудових, соціальних та ін­ших відносин, у тому числі в тій частині, що регулюється аг­рарним правом, і визнаються аграрними правовідносинами. Характер і зміст аграрних правовідносин, що виникають у ДСГП, визначаються правоздатністю, якою наділені ці дер­жавні господарські утворення. Кожний з наведених вище ви­дів аграрних правовідносин виникає, змінюється або припи­няється залежно від чинності відповідних юридичних фактів, властивих діяльності ДСГП як суб'єкта цих правовідносин.

Внутрішні аграрні правовідносини у ДСГП характеризу­ються відповідною інтеграційністю, зумовленою тим, що во­но є державним сільськогосподарським підприємством. Його економічну основу становить не право власності (як, наприклад, у сфері внутрішніх аграрних правовідносин недержавних юридичних осіб), а право повного господарського відання. Це право визначено ст. 37 Закону "Про власність". На підставі даного права органи управління ДСГП надають своїм виробничим підрозділам засоби виробництва, знаряддя та інше майно на праві повного господарського відання.

Державне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом дотування землею, а не її власником. Це призводить організаційно-правових земельних відносин у виробничого та іншого використання земельних ділянок, що функціонують поряд із земельними правовідносинами.

Своєрідними є відносини внутрішнього самоврядування в ДСГП. Лише в умовах реформування відносин власності та щодо наділення трудових колективів управлінськими повноваженнями, а також вдосконалення управлінських взаємин із керівником (директором ДСГП).

Правове регулювання внутрішніх відносин самоврядування в ДСГПздійснюється нормами Закону "Про підприємства в Україні”, Закону "Про підприємництво" і Статутом радгоспу. В сучасний період суспільні аграрні відносини є предметом аграрного права і аграрними правовідносинами.

Складовою внутрішніх правовідносин у ДСГП є трудові правовідносини між його адміністрацією і кожним конкретним найманим працівником. Ці відносини регулюються переважно нормами трудового права, що лежать в основі локальних правових норм, покликаних регулювати внутрішні трудові відносини. Такими, наприклад, є правовідносини, що виникають при притягненні винного працівника, який порушив правила внутрішнього розпорядку або ж посадову інструкцію, до дисциплінарної відповідальності.
Ознака інтеграційності (взаємозв'язку, взаємопоєднання) внутрішніх аграрних правовідносин у ДСГП пояснюється, по-перше, тим, що всі види цих правовідносин тісно між со­бою пов'язані, є певним суспільно-правовим сполученням, і, по-друге, їх правове регулювання забезпечується як правови­ми нормами, так і інститутами, що є елементом відповідних галузей права, й локальними аграрно-правовими нормами. Врахування ознаки інтеграційності внутрішніх у ДСГП, заснованих на державній власності, майнових, управлінських, трудових, соціальних та інших суспільних відносин, дозволяє дати науково обгрунтоване визначення правової природи цього виду аграрних правовідносин.

2. Важливу ланку внутрішніх аграрних відносин у ДСГП становлять відносини щодо реалізації його виробничо-госпо­дарської правоздатності. Першорядними серед них є відноси­ни щодо планування виробничо-господарської, фінансової діяльності та виконання планових виробничо-фінансових завдань, забезпечення господарської самостійності та управлінсько-економічної незалежності, повного господарського розрахунку, самоокупності йсамофінансування. Реалізація планових завдань і відповідно — виробничо-господарська ді­яльність ДСГП забезпечується функціонуванням наведених вище внутрішньогосподарських взаємин між адміністрацією ДСГП і його виробничо-господарськими підрозділами, спе­ціалістами, конкретними найманими працівниками, які пере­бувають з ним у трудових відносинах.

В умовах здійснення аграрної реформи виникає необхід­ність повнішого правового врегулювання виробничо-господарських, економічних відносин між виробничими підрозді­лами ДСГП більшої господарської їх самостійності, що також становить певну сферу внутрішньогосподарських аграрних правовідносин.

3. Функціонування відносин виробничо-господарської ді­яльності перебуває у безпосередньому зв'язку з відносинами стосовно додержання вимог виробничої, технологічної, фі­нансової, трудової дисципліни у процесі виробничо-госпо­дарської діяльності ДСГП. Визначені державними норматив­ними і локальними правовими актами з цього приводу права та обов'язки, взяті у своїй єдності й сполученні, зумовлюють господарські правомочності всіх учасників економічної діяль­ності. Як наслідок їхньої чинності виникають і функціонують у ДСГП відповідні внутрішні аграрні правовідносини.

Внутрішніми аграрними правовідносинами у ДСГП є від­носини, що виникають у процесі становлення, функціону­вання внутрішньогосподарського орендного підряду. Йдеться про правовідносини між адміністрацією ДСГП та його колек­тивом (групою) працівників (разом із членами їх родин або ж індивідуально), що виникають при оренді основних засобів виробництва, знарядь праці, а також відповідної земельної площі сільськогосподарських угідь з метою виробництва продуктів харчування та сировини, їх збуту за спеціальними уго­дами. Ці правовідносини за своїм характером і змістом є від­носинами, спрямованими на вдосконалення організації та оплати пращ в ДСГП.

§ 5. Правовідносини в аграрно-виробничих та інших агропромислових утвореннях

1. Правовідносини в аграрно-виробничих утвореннях розмежовуються залежно від видів, статусу і завдань, що стоять перед ними. Особливістю таких правовідносин є те, що вони складаються, головним чином, на підставі й через застосування локальних правових актів - положень (статутів) утворень, норм укладених угод, які визначають суб'єктивні права та юридичні обов’язки даних утворень.

Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" (ст. 3) такі утворення (об'єднання) можуть бути у вигляді: а) асоціації , тобто договірного товариства, що не має права втручання і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; б) корпорації, тобто договірного об'єднання з делегуванням повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників; в) консорціуму, тобто тимчасового об'єднання для досягнення статутної мети; г)концерну, тобто статутного об'єднання з існуванням повної фінансової залежності від одного або групи підприємств.

Локальні правові засновницькі акти та установчі документи мають погоджуватися з Державним антимонопольним комітетомУкраїни. Ці акти та чинне законодавство, специфікаправового статусу і завдань цих утворень визначають коло і зміст аграрних правовідносин, що складаються в таких утвореннях.

В Україні зареєстровано різноманітні утворення агрокомбінати, агрофірми, аграрно-торговельні фірми, асоціації, нау­ково-виробничі та інші об'єднання. Однак, попри їхні назви, всі вони належать, як правило, до статутних об'єднань із збе­реженням їх учасниками прав юридичних осіб.

2. Чільне місце серед аграрно-виробничих утворень в АПК України посідають агрокомбінати. Приміром, в агрокомбінаті "Рось" Київської області, відповідно до його Положення, складалися багатогранні, тісно поєднані виробничо-господарські, цивільні (договірні) та владно-управлінські правовід­носини. Суб'єктивні права і юридичні обов'язки цього агро-комбінату відображаються у правовідносинах, що складають­ся в галузях планування, науково-технічного прогресу, капі­тального будівництва, матеріально-технічного забезпечення, фінансів, кредиту тощо. Особливістю регулювання наведених вище суспільних відносин є те, що правові норми Положення про агрокомбінат "Рось" мають, головним чином, силу імпе­ративних правових норм, виконання яких є обов'язковими для ради, директора, апарату управління та господарств—­учасників комбінату. Обов'язковими до виконання є рішення його ради щодо внутрішньокомбінатських розрахункових цін на послуги ремонтно-технічних, будівельних підприємств для своїх же господарств—учасників агрокомбінату. Тут склада­ються правовідносини владного управлінського характеру.

Дещо іншого характеру правовідносини складаються при плануванні діяльності комбінату. Такі правовідносини мають констатуючий, узагальнюючий характер, оскільки плануван­ня діяльності комбінату має здійснюватись "знизу до верху". Держава і рада агрокомбінату не мають права зобов'язувати КСШ чи ДСГП укладати договори. Вони можуть лише еко­номічно заохочувати (наприклад, зустрічним продажем агро-виробникам дефіцитних товарів тощо) господарства укладати договори. Правовідносини, що виникають при заохоченнях такого гатунку, мають цивільно-правову, а не владно-управ­лінську природу.

3. Особливі правовідносини виникають в аграрно-торго­вельних підприємствах (власне, статутних об'єднаннях). Вони являють собою єдине в юридичному розумінні підприємство, що утворюється на базі заготівельних, переробних, транс­портних, торговельних та інших виробничих підрозділів, створених із метою поліпшення постачання населення міст, селищ міського типу, курортних зон плодоовочевою продук­цією і картоплею в свіжому і переробленому вигляді.

Правовідносини, що виникають усередині такого утворен­ня, також є виключно владно-управлінськими, оскільки всі (в минулому самостійні юридичні особи-господарства тощо) сільськогосподарські, транспортні формування в аграрно-торговельному підприємстві стають його структурними ви­робничими підрозділами.

4. В аграрних асоціаціях суспільні відносини між їх учас­никами регулюються на підставі положень (статутів), а також договорів про сумісну діяльність. В них складаються право­відносини (як внутрішні, так і зовнішні), що мають виключно цивільно-правовий характер, де суб'єкти мають рівні права, несуть зобов'язання за договорами.

Одним із різновидів асоціації є господарська асоціація. Вона може мати дві форми оформлення: перша — у вигляді створення юридичної особи, з її статутом, апаратом управлін­ня тощо, і друга — у вигляді багатостороннього договору. Са­ме тому в господарській асоціації (як юридичній особі) поруч із правовідносинами цивільно-правового характеру існувати­муть також владно-управлінські (наприклад, здійснення ке­рівництва) і трудові (прийняття, переміщення, переведення, звільнення) правовідносини. В господарській асоціації, яка діє на основі багатостороннього договору, навпаки, склада­тимуться правовідносини виключно цивільно-правового характеру.

5. Зі створенням агроконсорціумів можуть виникати два основні різновиди правовідносин, кожен із яких залежить від юридичного оформлення агроконсорціуму. В разі, коли ос­танній оформлено як юридичну особу, в ньому поряд із ви­робничо-господарськими і цивільними правовідносинами складаються також правовідносини владно-управлінського і трудового характеру. Якщо ж агроконсорціум оформлено у формі договору, то відповідно до правової природи регулювання цих відносин вони мають кваліфікуватися виключно як цивільно-правові.

6. У системі аграрно-виробничих утворень є й такі, діяльні­сть яких спрямована на наукове забезпечення розвитку АПК. Це, зокрема, науково-виробничі об'єднання (НВО), виробничі й науково-виробничі системи (ВС, НВО), діяльність яких регламентується статутами (положеннями) про них.

Залежно від завдань, форми утворення і статусу НВО та НВЦ в цих формуваннях виникають і функціонують три основні види правовідносин. Перший і головний вид — правовідносини суто цивільного характеру, оскільки цивільно-правова угода (договір) стає основою для створення НВО та НВС. Другий вид — правовідносини виробничо-господарського характеру, що складаються вже в процесі діяльності НВО та НВС на підставі укладеного договору. І, нарешті, тре­тій вид — правовідносини владно-управлінського характеру, що виникають між органами управління НВО та НВС і гос­подарствами, які входять до складу цих об'єднань (систем).

§ 6. Спільність галузей права та співвідношення аграрних та інших правовідносин

1. Закони створюються для людей, а люди живуть і працю­ють не заради законів, а для здійснення та реалізації, застосу­вання правових норм у своїх інтересах. Системі суспільних відносин, що врегульовані правом, відповідає система галузей права. Єдність галузей права України, як суверенної держави, проявляється в нерозривному зв'язку між собою всіх галузей права. Аграрне право також перебуває у діалектичному зв'яз­ку з державним (конституційним), земельним, цивільним, господарським, трудовим, фінансовим, цивільним процесу­альним правом. Цей зв'язок історично зумовлений єдністю суспільних відносин як єдиного цілого. На сучасній стадії розвитку міжнародного спілкування людей і держав посилю­ється взаємозв'язок і взаємозалежність міжнародних галузей права і порівняльного правознавства, назріває потреба в між­народному аграрному праві. Діалектичний взаємозв'язок за­значених галузей права з аграрним правом проявляється че­рез системи правовідносин, як форми І засобу застосування норм права.

В процесі правового регулювання внутрішньогосподар­ських відносин суб'єктів аграрних відносин застосовувані правові норми аграрного права відповідають принципам пра­ва України і його окремих галузей. При регулюванні зовніш­ніх правовідносин аграрних підприємств має місце юридич­ний феномен, коли один і той же об'єкт аграрних правовід­носин регулюється нормами аграрного права (як самостійної галузі права). Вони за своєю правовою природою і юридич­ним змістом мають спільні риси з іншою галуззю права; не будь аграрного права зазначені суспільні відносини регулюва­лися б нормами цієї іншої галузі права. Саме таким співвід­ношенням між спорідненими галузями права дає себе знати спільне і суб'єктивне в праві. Правильне розуміння природи взаємозв'язку і співвідношення правовідносин успішно вико­ристовується при визначенні місця окремих правових норм в системі правових інститутів і при проведенні кодифікації за­конодавства.

2. Конституція України є основним і визначальним зако­ном держави, джерелом державного права. Між останнім і аг­рарним правом існує відповідне співвідношення. Через галузь аграрного права впроваджуються (застосовуються) ті норми Конституції, для яких (залежно від особливостей суб'єкта і об'єкта аграрних правовідносин) є властивими юридична си­ла прямої дії. Такою є правова норма ст. 36 Конституції Ук­раїни, що визначає права громадян на об'єднання для досяг­нення і реалізації певних прав. Порушення цієї конституцій­ної норми має місце у випадку вчинення перепон для здій­снення такого об'єднання, зокрема в разі нескликання з вини посадових осіб (голова і правління) КСГП загальних зборів членів підприємства для вирішення питання про реорганіза­цію або ліквідацію підприємства. Співвідношення між дер­жавним правом і аграрним правом у цьому разі полягає в по­рушенні ст. 31 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Реалізація конституційної правомочності се­лян—членів підприємства перебуває у прямому зв'язку з на­явністю у галузевій нормі права відповідної санкції, що має бути застосована в разі вчинення порушення ст. 36 Конститу­ції України і ст. 31 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство".

3. Конституція України (ст. 13) визнає землю, її надра, ат­мосферне повітря, водні та інші природні ресурси власністю Українського народу. Від імені Українського народу право власності здійснюють органи державної влади і місцевого са­моврядування. Основний Закон країни закріпив право при­ватної власності на землю. Аграрне і земельне законодавство надає право власності на землю колективним сільськогосподарським підприємствам і позбавляє цього права державні сільськогосподарські підприємства. В результаті має місце протиставлення земельних правомочностей колективного і державного сільськогосподарського підприємства. Стаття 56 Земельного кодексу України, прийнятого 13 березня 1992 p., передбачає право громадянам України на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництво; дачного і гаражного будівництва. Якщо відноси­ни з приводу ведення селянського (фермерського) господар­ства становлять собою предмет аграрного права, то всі інші є предметом цивільного права. Цільове призначення земельних ділянок і зміст правосуб'єктності істотно впливають на їхню правову природу і підкреслюють їхню спільність І розмежування правовідносин.

Земельними є правовідносини щодо права власності на землю і права землекористування, правосуб'єктності учасни­ків земельних правовідносин, процедурно-процесуальних від­носин, пов'язаних із здійсненням землевпорядкувальних ро­біт, правовий режим земель населених пунктів та інші зе­мельні правовідносини. Усі вони є предметом земельного права як галузі права. Одначе організаційно-правові право­мочності суб'єктів права власності на землі сільськогосподар­ського призначення і права користування ними з боку дер­жавних сільськогосподарських підприємств розглядаються як аграрні правовідносини, їхнім предметом, цілями і завдання­ми є організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земельних ділянок для сільськогосподарських цілей, забезпечення їхнього екологічного використання, про­дуктивності і якості як природного ресурсу. Додержання цих організаційно-управлінських вимог покладається на керівні органи і посадові особи, власників і суб'єктів землекористу­вання. Ці правомочності охоплюють собою додержання зе­мельного законодавства і належну охорону і збереження земель.

4. Цивільний кодекс України та Господарський кодекс Ук­раїни (якщо він буде прийнятий) покликані визначати і регу­лювати майнові правомочності громадян і юридичних осіб. Цю мету спрямовані досягати і норми аграрного права. Вчен­ня про статус юридичної особи і визначення норми про неї викладені в провідних галузях права (цивільному і господар­ському). Б аграрному праві йдеться про специфічні право­мочності суб'єктів аграрного права, що є юридичними особа­ми. Зокрема з метою правового забезпечення охорони і захис­ту майнових прав селянського (фермерського) господарства відповідним галузевим правовим актом йому надано права юридичної особи.

Характерним співвідношенням цивільного права і аграр­ного права існує в процесі його реалізації інститут права власності і в першу чергу права власності колективного сільськогосподарського підприємства. Усі ті суспільні відносини власності (реалізація права володіння, права користування, права розпорядження), що складаються внутрі КСГП, у селянському (фермерському) господарстві спрямовані на здійснення внутрішньогосподарської діяльності і становлять собою виключно аграрно-правові відносини. Зовнішні ж відносини власності є одночасно предметом аграрного і цивільного права. Саме у цій частині відносини права власності — є основою аграрно-ринкових економічних відносин.

Таким же двоєдиним співвідношенням належить розглядатии систему аграрно-договірних зобов'язань, стороною в яких є аграрно-виробничі чи підприємницькі аграрні підприємства. Цим співвідношенням слід розглядати ті договори, без яких неможлива виробничо-господарська діяльність у сільському господарстві. Саме таким договорам приділена увага в XXV розділі книги.

5. Аграрне право становлять правові норми і правові інститути, покликані регламентувати цілу систему трудових відносин між членами і конкретним колективним сільськогосподарським підприємством, між працівником і державним аграрним підприємством або ж міжгосподарським об'єднанням та ін. Ці відносини відповідно регулюються внутрішніми правовими актами про працю та оплату праці членів КСГП, а стосовно найманих працівників — КЗпП України. У регулюванні внутрішніх трудових відносин допускається застосування в порядку допоміжного (субсідіарного) засобу правила трудового законодавства України.

Звертає на себе увагу стан, що у взаєминах міжгосподарських будівельних і спеціалізованих виробничих підприємствax та об'єднаннях трудові відносини їхніх працівників регулюються нормами трудового, а не аграрного права. Ця доцільна і прогресивна практика потребує законодавчого закріплення.

6. Правосуб'єктність аграрних підприємств та інших суб'єктів аграрного права реалізовується у своєрідному взаємозв'язку і співвідношенні з правоздатністю органів державного управління сільським господарством — органами Міністерства агропромислового комплексу України, Державним Комітетом України по земельних ресурсах та ін. Повноваження останніх визначаються відповідними положеннями про ці органи, норми яких становлять галузь адміністративного пра­ва України. Державна управлінська діяльність цих органів спрямована на здійснення державного управління державни­ми сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та об'єднаннями. Державне регулювання сільським господар­ством стосовно колективних (КСГП, акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи) і приватні в особі селян­ських (фермерських) господарств. Державне регулювання ци­ми суб'єктами аграрного права здійснюються лише шляхом рекомендацій (тобто свого роду керівництва ними з боку дер­жави). Визнання самостійності аграрного права як галузі пра­ва і своєрідності аграрних правовідносин зумовлюють специ­фіку і забезпечують більшу ефективність застосування право­вих норм щодо компетенції зазначених органів державного регулювання сільським господарством.

На нашу думку, предмет аграрного права становлять суспільні відносини стосовно сільського господарства. При окресленні предмета кооперативного права за основу береть­ся лише організаційно-правова форма регулювання різнобіч­них відносин (застосування кооперативу у системі споживчих товариств, житлово-будівельних, гаражно-будівельних утво­рень). Тому мабуть є підстави розглядати кооперативне право лише як виключно навчальну дисципліну і не пов'язувати кооперативне право з галуззю права.

Розділ IV

ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ АГРАРНИХ ТОВАРОВИРОБНИКІВ-ПІДПРИЄМЦІВ

§ 1. Поняття і класифікація правосуб'єктності аграрних товаровиробників

1. Основними виробниками продуктів харчування, сиро­вини і продовольства рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження в Україні є аграрні під­приємці усіх форм власності та легальних організаційно-пра­вових форм господарювання. В Україні за обсягами та асор­тиментом виробництва аграрними підприємцями є колектив­ні, державні та сільськогосподарські, рибальські та мислив­ські підприємства, сільськогосподарські (аграрні) виробничі кооперативи і господарські товариства, спілки селян, селян­ські (фермерські) агрооб'єднання, асоціації, а також спільні з іноземними інвестиціями аграрні підприємства. Цих аграр­них товаровиробників об'єднує те, що всі вони, по-перше, є юридичними особами, по-друге, аграрними підприємцями, по-третє, що всі вони створені чи засновані власником(-ами) для досягнення статутної мети, завдань та функцій.

Такими спільностями для них є власне виробництво то­варної маси продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження та їх реалізація в тому числі й у переробленому вигляді. Спільним для них є також отримання прибутку від здійснення такого виробництва, реа­лізації продукції та інших видів діяльності на засадах підпри­ємництва, а також їх участь в цивільно-правових і товарно-грошових відносинах. Поряд із задоволенням статутних член­ських і корпоративних прав та інтересів, є також здійснення цими аграрними підприємцями-товаровиробниками певних соціальних функцій забезпечення своїх членів, акціонерів та учасників, найманих працівників та працівників соціальної сфери (вчителів, лікарів та ін.).

Чинне законодавство України цих аграрних товаровироб­ників зі статусом юридичної особи водночас називає та визнає підприємствами, господарськими товариствами, коопе­ративами, селянськими (фермерськими) господарствами, суб'єктами права, господарюючими суб'єктами, суб'єктами підприємницької діяльності (суб'єктами підприємництва), суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, учасниками аг­рарних та ринкових правовідносин тощо. З'ясування поня­тійного апарату агарного права, виявлення спільних рис і аналіз їх відмінностей та співвідношення змісту наведених вище понять (термінів) є вкрай необхідним для розуміння су­ті суб'єктів аграрного права, повноважень та їх розмежування за певними ознаками, з'ясування їхньої правосуб'єктності.

2. Правосуб’єктність цих аграрних товаровиробників-підприємців зі статусом юридичних осіб є однією з визначальних вихідних для з'ясування сутності та особливостей цих аграр­них товаровиробників. З позиції теорії аграрного права право суб'єктність цих аграрних товаровиробників-підприємців ста­ новить собою сукупність правових норм Конституції України, законів і підзаконних актів, правових норм установчих докумен­ тів (статутів та установчих договорів), покликаних визначи­ ти суб'єктивні права і обов'язки аграрних товаровиробників зі статусом юридичних осіб (різних видів та їх типів), що органіч­ но поєднують та реалізують виробничо-підприємницькі та притаманні їм соціальні функції через свою спеціальну право­ здатність.

3. Розмежування аграрних товаровиробників із статусом юридичної особи можна чинити за різними критеріями, і зок­рема, за формою власності, спеціальною правоздатністю та функціями, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою.

Так, за формою власності всі юридичні особи, зокрема аг­рарні товаровиробники згідно з чинним Законом України "Про власність" поділяються на: приватні, колективні, дер­жавні та змішані, а згідно з проектом Цивільного кодексу Ук­раїни, прийнятим Верховною Радою України 5 червня 1997 р. у першому читанні (надалі — проект Цивільного кодексу 1997 р.) — на юридичні особи публічного права та на юри­дичні особи приватного права, і у тому числі зі змішаною формою власності. До перших відносяться юридичні особи, що створені за правилами норм публічного права, розпоряд­чим способом і тільки на підставі рішення державних органів. До других відносяться — такі, що засновані, створені за ініціативою приватних осіб, як правило, на договірних засадах, за правилами норм цивільного приватного права, а до тре­тіх — також такі, що створені як правило за ініціативою при­ватних осіб та за участю юридичних осіб публічного права (державних органів) виключно на договірних засадах і також за правилами норм цивільного приватного права, оскільки юридичні особи публічного права вступають у цивільно-право­ві відносини, що породжують виникнення юридичної особи зі змішаною формою власності.

За спеціальною правоздатністю розрізняються юридичні особи публічного права від юридичних осіб приватного пра­ва. Так, перші наділені, головним чином, спеціальною управ­лінською правоздатністю для здійснення спеціальних зав­дань, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (на­приклад, управлінських правомочностей МінАПК та їх орга­нів на місцях). На відміну від них, юридичні особи публічного права, що створені з метою одержання прибутку (наприклад, державні сільськогосподарські підприємства то­що), так само як і юридичні особи приватного права наділені правоздатністю брати участь у різноманітних цивільно-право­вих, товарно-грошових відносинах, будувати їх виключно на договірних засадах за правилами норм цивільного приватного права з метою отримання прибутку. Ця група юридичних осіб, що діє на засадах підприємництва, наділена також спе­ціальною правоздатністю щодо використання земель та ін­ших природних ресурсів як основних засобів виробництва.

За функціями всіх юридичних осіб приватного і юридичних осіб публічного права слід поділити на учасників та неучасників цивільно-правових, товарно-грошових відносин. На від­міну від інших юридичних осіб публічного права, наділених управлінсько-розпорядчими функціями, всі аграрні підприємці статусом юридичних осіб приватного та публічного пра­ва саме як товаровиробники наділені загальними функціями бути учасниками цивільно-правових відносин і задовольняти інтереси власника юридичної особи.

Крім зазначених ці аграрні підприємства за законодав­ством, статутами та іншими локальними нормативно-право­вими актами наділені також і спеціальними функціями. Се­ред останніх виділяються дві основні групи функцій, а саме: виробничо-підприємницького та соціального спрямування. До першої групи належать функції організації виробництва і власне самого виробництва товарної маси продуктів харчу­вання, продовольства і сировини та рослинного і тваринного походження, здійснення власної переробки цієї продукції та сировини, зберігання, транспортування, реалізації продуктів, продовольства, сировини, в тому числі у переробленому ви­гляді або через власну торговельну мережу, виконання інших робіт та надання послуг стороннім з метою одержання при­бутку. До другої групи належать такі функції як поліпшення обслуговування сільського населення, формування повноцін­ного життєвого середовища для селян шляхом стимулювання всіх форм житлового будівництва, розвитку матеріальної бази закладів соціально-культурного призначення, прокладення інженерних мереж з метою комплексного облаштування сіль­ських населених пунктів та територій, поліпшення їх плану­вання і забудови, а також фінансування розвитку соціальної сфери села, допомоги селянам у веденні приватного підсоб­ного господарства.

За суб'єктним складом аграрні товаровиробники можуть бути поділені на українські та спільні з участю іноземного ін­вестора тощо. Спільним у них є тільки те, що, по-перше, всі вони мають бути зареєстровані в Україні і тільки у такий спо­сіб набути загальну і спеціальну правоздатність і, по-друге, що вони за Законом "Про підприємництво" та за іншими за­конами є підприємцями, предмет і статутна діяльність га спе­ціальна правоздатність яких пов'язана з аграрним товаровиробництвом, тобто вони є аграрними підприємцями.

За організаційно-правовими формами всіх аграрних товаро­виробників — юридичних осіб згідно з законами "Про влас­ність", "Про підприємства в Україні", "Про господарські то­вариства", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про се­лянське (фермерське) господарство", а також з проектом Ци­вільного кодексу 1997 р. можна поділити на господарські то­вариства, кооперативи, підприємства, селянські (фермерські) господарства.

4. Аграрне підприємство може бути засновано на будь-якій формі власності (в тому числі й на змішаній) та у легальних організаційно-правових формах. Воно відрізняється від інших підприємств, по-перше, предметом діяльності — виробницт­вом, а потім уже переробленням та реалізацією (з метою одержання прибутку) продуктів харчування рослинного і тваринного походження; по-друге, використанням у своїй діяль­ності природних ресурсів, їхніх властивостей, насамперед землі та водних об'єктів як головного засобу аграрного ви­робництва. А тому під аграрним підприємством слід розуміти комплекс майна (сільськогосподарські землі, риболовні та мисливські угіддя, інші матеріальні та нематеріальні елемен­ти, які мають грошову (вартісну) оцінку (ціну), що викорис­товується власником(-ами) або створеним(-и) юридичною особою для виробництва продуктів харчування, продоволь­ства і сировини рослинного і тваринного походження, а та­кож для виконання інших робіт, надання послуг, заняття тор­гівлею з метою одержання прибутку. Суб'єктом аграрного права, носієм прав і обов'язків є власник(-и) аграрного підприємств, а при створенні (заснуванні) ним(-и) юридич­ної особи — сама юридична особа.

5. У розв’язанні сучасних проблем забезпечення України продовольством власного виробництва приймають саму без­посередню участь суб'єкти суспільних аграрних відносин. Ос­танні як безпосередні учасники таких відносин та як суб'єкти права є одночасно суб'єктами аграрного права і суб'єктами аграрних правовідносин. У цьому зв'язку не потребує дове­дення думка проф. Кечек'яна С. Ф., що поняття "суб'єкт аграрного права" і "суб'єкт аграрних правовідносин" є тотожніми. Разом з тим поняття "суб'єкт аграрного права", "суб'єкт аграрного господарювання" та "суб'єкт аграрного підприємництва (агробізнесу)" не є рівнозначними. Останні (за умови їх належної легалізації) мають загальну право- та дієздатність. Однак саме як аграрні товаровиробники ці юри­дичні особи у різних організаційно-правових формах за зако­нодавством України наділені спеціальною правоздатністю, межі якої визначені метою, завданням та предметом статутної діяльності. Тому є всі підстави твердити, що поняття "суб'єкт господарювання (господарюючий суб'єкт) на землі" має ін­терпретуватися як похідне від поняття "суб'єкт права", "суб'єкт аграрного права". Саме як суб'єкт аграрного права та чи інша юридична особа приватного права кооперативного або акціонерного типу (маючи загальну правоздатність) уже на підставі своєї спеціальної правоздатності наділена правом бути суб'єктом господарювання на землі, учасником саме аграрних ринкових суспільних відносин.

6. В Україні відповідно до змісту національного зако­нодавства поняття "суб'єкт підприємництва", "суб'єкт аграр­ного підприємництва (аграрний підприємець)" за своїм юри­дичним змістом і значенням майже тотожні поняттю "суб'єкт аграрного права". Такий висновок випливає зі змісту законів "Про підприємництво" (ст. 2), "Про підприємства в Україні" (статті 1, 21), "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" (ст. 1), "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 1), "Про господарські товариства" (ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 1), а також зі змісту Поста­нови Кабінету Міністрів №740 від 25 травня 1998 р. "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності". Він також випливає зі змісту проекту Цивільного кодексу України (1997 p.).

Згідно з цими законодавчими та підзаконними актами "суб'єктами підприємницької діяльності" в аграрному секторі України визнаються всі легалізовані аграрні товаровиробни­ки, незалежно від їхніх форм власності та організаційно-пра­вових форм господарювання.

Визначальним у тому, хто належить до суб'єкта аграрного підприємництва (тобто хто, по суті, є аграрним підприєм­цем), є, по-перше, легалізація цього підприємця-товаровиробника шляхом його державної реєстрації, зокрема, як юри­дичної особи у організаційно-правовій формі, обраній власником(-ами) та визнаваній державою; по-друге, — предмет діяльності цього підприємця (насамперед, виробництво про­дуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження), по-третє, — використання землі та інших природних ресурсів у якості основного засобу вироб­ництва, по-четверте, — органічне поєднання у своїй діяль­ності підприємницької і соціальної діяльності, оскільки тру­дові колективи цих суб'єктів підприємництва, як правило, є їх членами або учасниками/акціонерами, комплектуються із населення населених пунктів, довкола яких розташовані зем­лі цих суб'єктів аграрного підприємництва.

Поняття "суб'єкт аграрного підприємництва (аграрний підприємець)" є узагальнюючим. Як і у всіх розвинених краї­нах світу, воно одночасно охоплює як визначення (найменування) самого суб'єкта, так і предмет його діяльності, а також спеціальну правоздатність, легалізовану шляхом державної реєстрації. Поняття "аграрний підприємець", "суб'єкт аграрного підприємництва (агробізнесу)", по суті, є синонімами, під якимикриється один і той же суб'єкт аграрного права з визначеними правомочностями саме аграрного підприємця, на відміну від інших понять аграрний підприємець має дещо своєрідні ознаки, що відокремлюють його серед іншого загалу підприємців. Така своєрідність полягає у тому, що саме аграрним підприємцям належать притаманні функції соціаль­ного спрямування. На в ідміну від інших аграрні підприємці є активними учасниками організаційних і земельних правовідносин, а такожучасниками своєрідних внутрішніх майнових, управлінськихта трудових і особливо членських майнових та членських трудових правовідносин. Вони є також учасниками інших внутрішньогосподарських виробничих правовідносин, що складаються в основних і додаткових галузях аграрного виробництва, внутрішніх і зовнішніх правовідносинах у соці­альній сфері, у яких вони (аграрні підприємці) є ключовою фігурою. Існування таких особливостей обумовлюють відок­ремленість і визначену самостійність аграрних підприємців за функціями і правоздатністю та багатогранністю правовідно­син. А тому поняття "аграрний підприємець (суб'єкт аграрного Підприємництва) " як узагальнююче охоплює всіх виробників товарної маси продуктів харчування, сировини і продоволь­ства, зі статусом як юридичної особи всіх форм власності і ле­гальних організаційно-правових форм, так і селянських (фер­мерських) господарств, і громадян, які зареєструвалися як підприємці. Аграрний підприємець має спеціальну правоздат­ність та функції виробничого, підприємницького і соціально­го характеру, є учасником багатогранних внутрішньогоспо­дарських і зовнішньогосподарських товарно-грошових право­відносин.

7. Слід зазначити, що поняття "учасник аграрних право­відносин" не у всіх випадках можна віднести до кола суб'єк­тів аграрного права та, відповідно, — аграрних підприємців і суб'єктів аграрних правовідносин. Учасниками аграрних пра­вовідносин у визначених законодавством та локальними нормативно-правовими актами межах можуть бути визнані структурні підрозділи суб'єктів аграрного підприємництва, їх­ні члени, учасники/акціонери та члени їх сімей. Йдеться ви­ключно тільки про відносини, що складаються у процесі ор­ганізації праці, коли за договором між виконавчим органом управління і структурним підрозділом визначаються певні правомочності останнього щодо надання підрозділу основних засобів виробництва (в тому числі земель) у оренду, щодо реалізації виробленої продукції, продовольства, сировини, щодо розподілу прибутку між членами цих підрозділів. Однак ці підрозділи не є суб'єктами права та суб'єктами підприєм­ництва; вони не можуть бути стороною в загальних та арбіт­ражних судах, оскільки за законом такими визнаються тільки юридичні та фізичні особи.

8. Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти аграр­ного права за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу (див. схему 5). У свою чергу за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на приватній (у можливих її різновидах — кооперативній, ко­лективній тощо), державній та муніципальній формах влас­ності аграрні підприємці, головним завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів хар­чування, продовольства і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження. Саме як виробники продуктів харчування (насамперед сільськогоспо­дарської продукції, сировини і продовольства) приватні аг­рарні підприємці кооперативного (колективні сільськогоспо­дарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціо­нерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприємці, діяльність яких заснована на змішаній формі власності (в тому числі із залу­ченням іноземного капіталу), виступають основними суб'єк­тами аграрного права й аграрних правовідносин та аграрного підприємництва виключно як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства.

Приватні підсобні господарства громадян як виробників продуктів харчування і продовольства, чия діяльність пов'яза­на з використанням природних об'єктів як головного засобу виробництва таких продуктів харчування і продовольства, та­кож слід віднести до цієї групи суб'єктів аграрного права. А ці господарства не визнані формально аграрними підприємцями, оскільки вони de jure не зареєструвалися як такі.

Другу групу суб'єктів аграрного права і аграрних правовідносин формують підприємці, діяльність яких заснована . різних формах власності та організаційно-правових форм, правосуб’єктність і статутна діяльність котрих націлена на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідромеліо­ративного, технічного та іншого забезпечення виробничої ді­яльності підприємців, що безпосередньо займаються вироб­ництвом продуктів харчування, сировини і продовольства, незалежно від їх форм власності та організаційно-правових форм.

Третю групу суб'єктів аграрного права і аграрних ринкових правовідносин становлять установи-підприємці, головним чином акціонерного типу, правосуб'єктність і статутна діяль­ність яких спрямовані на надання всіляких фінансово-кре­дитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення саме підприємницької (в тому числі й виробничо-господарської, фінансової) діяльності аграрних підприємств-товаровиробників. До цієї групи входять, зокре­ма, акціонерний банк "Україна" та інші комерційні банки, агро- та інші біржі, страхові компанії (наприклад, страхова компанія "Селянський дім"), холдінгові аграрні (така нині створюється на Чернігівщині).

Віднесення цих елементів ринкової інфраструктури до суб'єктів аграрного права та аграрних ринкових правовідно­син базується на тому, що самі аграрні підприємці-товаровиробники є, по-перше, співвласниками (акціонерами) назва­них банків, бірж, страхових і холдінгових компаній, по-друге, є одночасно клієнтами цих елементів ринкової інфраструкту­ри. Крім того, аграрні підприємці як акціонери (співвласни­ки) і як клієнти з метою забезпечення своєї власної конку­рентоспроможності, гарантованого ринку збуту продуктівхарчування, сировини, продовольства аіасного виробництва об'єднують свій капітал безпосередньо і опосередковано че­рез засновані ними банки, біржі, страхові компанії та створю­ють формування виїцого рівня — холдшгові компанії, де во­ни (аграрні підприємці) і співвласники (акціонери), і клієнти.

9. Державна реєстрація є неоднаковою умовою визначення правового становища кожного сільськогосподарського під­приємства. З моменту вчинення державної реєстрації у під­приємств виникають права юридичної особи. Державна реєстрація є свого роду юридичним фактом, спрямованим на забезпечення права сільськогосподарському товаровиробни­кові проводити свою господарчо-підприємницьку діяльність і бути учасником ринкових економічних відносин.

Чинне законодавство України покладає обов'язок кожно­го підприємства здійснити його державну реєстрацію і таким чином набути прав юридичної особи. Першорядним у цьому відношенні є Закон "Про підприємництво", в ст. 8 якого йдеться про державну реєстрацію. Цьому обов'язку присвя­чені також ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні", ст. З Закону "Про сільськогосподарське підприємство", ст. 6 Зако­ну "Про господарські товариства", ст. 9 Закону "Про селян­ське (фермерське) господарство", ст. 6 Закону "Про сільсько­господарську кооперацію.

З метою наведення порядку в ліцензуванні суб'єктів під­приємницької діяльності Кабінет Міністрів України 25 трав­ня 1998 р. прийняв постанову і затвердив Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності. Згідно з цими актами державну реєстрацію повинні пройти всі суб'єкти підприємницької діяльності. Ті з них, державна реєстрація яких проведена до 29 квітня 1994 р. і які не мають свідоцтва про державну реєстрацію, а також ті, які одержали такі свідоцтва до 29 квітня 1994 р повинні одержати (обміня­ти) їх в органи державної реєстрації, в якому вони перебува­ють на обліку Заміна та одержання свідоцтв про державну реєстрацію проводиться на підставі документів, що засвідчу­ють державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяль­ності При цьому за одержане свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності зобов'яза­ний сплатити реєстраційний збір.

10 Державна реєстрація суб'єкта аграрного права як аграрного підприємця є визначальним юридичним фактомдля їх відмежування від тих утворень, що не мають і не мо­жуть мати такого статусу. Саме реєстрація селянською (фер­мерського) господарства і/або аграрного підприємця зі стату­сом юридичної особи приватного права кооперативного і/чи акціонерного типів є юридичним фактом для визнання їх суб'єктами аграрного права і аграрного підприємництва. То­му будь-які внутрішньогосподарські утворення, наприклад, внутрішньогосподарські кооперативи, підрядні орендні колективи, підсобні цехи (промисли), не є самостійним суб'єктами аграрного права і підприємництва (попри надані їм повноваження з боку цих юридичних осіб).

На відміну від законодавства інших країн, в Україні не визнаються суб'єктом права різноманітні кооперування селін без створення (заснування) ними юридичної особи і державної реєстрації останньої. На відміну від України, наприклад у ФРН, суб'єктом права (без статусу юридичної особи) визна­ються: а) так звані кільця, які є формою кооперування фер­мерів у вигляді договірного утворення для надання взаємної допомоги технікою; б) кооперування зусиль та майна батька й сина для ведення фермерського господарства. З позиції ук раїнського закону, у наведених вище випадках має місце лише кооперування фермерів на підставі договору (по суті, проспільну діяльність); і така кооперація не визнається суб'єктами права, оскільки здійснюється без створення (заснування) та легалізації юридичної особи — справжнього суб'єкта права як за українським, так і за німецьким законодавством.

Державна реєстрація є необхідною умовою визначені правового становища кожного сільськогосподарського під­приємства. З моменту вчинення державної реєстрації у під­приємств виникають права юридичної особи. Державна реєстрація є свого роду юридичним фактом, спрямованим на забезпечення права сільськогосподарському товаровироб­никові проводити свою господарчо-підприємницьку діяль­ність і бути учасником ринкових економічних відносин.

Чинне законодавство України покладає обов'язок кожно­го підприємства здійснити його державну реєстрацію і таким чином набути прав юридичної особи. Першорядним у цьому відношенні є Закон "Про підприємництво", в ст. 8 якого йдеться про державну реєстрацію. Цьому обов'язку присвя­чені також ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні", ст. З Закону "Про сільськогосподарське підприємство", ст. 6 Зако ну"Про господарські товариства", ст. 9 Закону "Про се­лянське (фермерське) господарство", ст. 6 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію".

З метою наведення порядку в ліцензуванні суб'єктів підприємницької діяльності Кабінет Міністрів України від 25 травня 1998 р. прийняв постанову і затвердив Положення щю державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяль­ності. Згідно з цими актами державну реєстрацію повинні пройти всі суб'єкти підприємницької діяльності. Ті з них, державна реєстрація яких проведена до 29 квітня 1994 р. і які не мають свідоцтва про державну реєстрацію, а також ті, які одержали такі свідоцтва до 29 квітня 1994 р. повинні одер­жати (обміняти) їх в органі державної реєстрації, в якому вони перебувають на обліку. Заміна та одержання свідоцтв про державну реєстрацію проводиться на підставі документів, що засвідчують державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності. При цьому за одержане свідоцтво про держав­ну реєстрацію суб'єкт підприємницької діяльності зобов'яза­ний сплатити реєстраційний збір.

§ 2. Правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств

1 Суб'єктом аграрного права є кожне окремо взяте колек­тивне І кооперативне сільськогосподарське підприємство. Правове становище цих підприємств визначається нормами Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство і Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та Статутом кожного з цих підприємств. Згідно з ст. 4 Закону "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" в Статуті зазнача­ються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу громадян до членів підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, за­гальні права та обов'язки членів підприємства та його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших при­родних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і тру­дової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприєм­ства. Державна реєстрація підприємства здійснюється не пізніше 30 днів з дня подання необхідних документів. Юридич­ний факт державної реєстрації колективного сільськогоспо­дарського підприємства є підставою для надання йому прав юридичної особи і визначає термін виникнення у підприєм­ства такого права.

За подібною правовою регламентацією створюється і наді­ляється відповідною правосуб'єктністю виробничий сільсько­господарський кооператив. Ст. 2 Закону "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" залежно від цілей, завдань і характеру діяльності сільськогосподарського кооператива поділяє їх на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійсню­ють свою господарську діяльність на засадах підприємництва з метою одержання доходу. Обслуговуючі кооперативи спря­мовують свою діяльність на обслуговування сільськогоспо­дарського та іншого виробництва учасників кооперації. В свою чергу залежно від виду діяльності обслуговуючі коопера­тиви поділяються на переробні, заготівельно-збутові, поста­чальницькі та інші. Здійснювані ними послуги пов'язані з ви­робництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва і рибництва. Оскільки обслуго­вуючі кооперативи головним чином пов'язані з сільським господарством, то правовідносини, які виникають в процесі їхньої діяльності належить розглядати як предмет аграрного права, хоч вони і мають певні спільні риси з кооперативним правом.

Враховуючи спільні риси колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів ціл­ком допустимо їх розглядати як різновид (тип) кооператив­них утворень.

2. Економічну основу створення і діяльності колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств стано­вить колективна власність підприємства як юридичної особи, а його члени — в частині майна, яку вони одержують при ви­ході із підприємства.

Відповідно до ст. 20 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив є власником будівель, споруд, гро­шей, майнових внесків його членів, виготовлюваної ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації, продуктової та пішої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також пішого майна, придбаного на підставах, не заборонених зако­ном. Члени кооперативу в якості пайового внеску можуть передати йому земельну ділянку. Майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. Кожний з цих фондів має відповідний правовий режим.

Особливість правосуб'єктності аграрних приватних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що в них має місце об'єднання насамперед робочої сили, а не капіталів, “У кооперації капітал — слуга, а не господар", — писав ще в 1925р. О. В. Чаянов.

3. Закони про колективне і кооперативне сільськогосподарське підприємство встановлюють право самоврядування, органи управління на їхню компетенцію, що також становлять його правосуб'єктність. Засади права самоврядування в КСГП і ВСГК більш повно викладені у спеціальних розділах їхстатутів. Управлінська правосуб'єктність цих підприємств полягає у створенні і участі представників цих підприємствв роботі представницьких органів управління колективними сільськогосподарськими підприємствами з боку Всеукраїнської ради представників колективних сільськогосподарських підприємств. Згідно з ст. 25 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" для організаційно-правового забезпечення економічної самостійності підприємства охорони його прав, узагальнення досвіду роботи та представлення інтересів підприємства у відносинах з органами влади і управління створюються його представницькі органи. Демократичність самоврядування у підприємстві забезпечу­ється додержанням закріпленої в його статуті системи організаційно-управлінських і процедурно-правових норм.. Істотну правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств становлять трудові правовідносини. Це відносини щодо організації праці (бригади, ланки), додержання членами КСГП і ВСГК своїх трудових прав та обов'язків, що охоплюється поняттям трудової дисципліни, додержання підприємством обов'язків по забезпеченнюохорони здоров'я і відшкодування шкоди, заподіяної трудівникові при виконанні роботи, запровадження на підприємстві сучасних систем і форм оплати праці та її на­лежне правове регулювання, наближення принципів оплати праці працівників колективно-кооперативних утворень з оп­латою праці в державних або акціонерних сільськогосподар­ських підприємствах. У цьому разі мається на увазі впровад­ження в колективних і кооперативних підприємствах обов'яз­кового мінімального рівня оплати праці так як це встановле­но для найманих працівників і врегульовано п. 6 ст. 19 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Тру­довими є також відносини, які виникають в разі вчинення працівником дисциплінарного проступку і настання дисцип­лінарної відповідальності, а також у разі заподіяння праців­ником при виконанні трудових обов'язків майнової шкоди і настання його матеріальної відповідальності.

Трудові правовідносини, що виникають в процесі вироб­ничо-господарської та управлінської діяльності колективних і кооперативних підприємств, регулюються нормами аграрного законодавства та локальними внутрішньоправрвими актами з цих сільськогосподарських підприємств. Правову основу цих актів становлять відповідні положення Конституції України. Зокрема, ст. 43, згідно з якою громадяни мають право на пра­цю, що включає можливість заробляти собі на життя. Держа­ва створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Кожен має право на належні, безпечні умови праці, на заробітну плату не нижче від визначеної за­коном. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45), в тому числі право на оплачувану щорічну відпустку. Члени КСГП і ВСГК мають право на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом (ст. 46). Посилання на особливості колективного і кооперативного сільськогосподарського виробництва і правового статусу аг­рарних підприємств не можуть бути підставою для недодер­жання по відношенню до селян наведених положень Консти­туції України.

§ 3. Правосуб'єктність акціонерних сільськогосподарських товариств

З часу проголошення незалежності України здійснено за­ходи щодо розвитку приватної і колективно-кооперативної власності, виникнення нових для України форм організації сільськогосподарського виробництва, визнання їхньої рів­ноправності, наділення їх повною господарсько-управлінською самостійністю. Серед цих нових утворень набули по­ширення і правового визнання акціонерні сільськогосподар­ські товариства, які виробляють сільськогосподарську про­дукцію.

Правове становище акціонерного сільськогосподарського товариства визначається нормами Закону "Про господарське товариство" від 19 вересня 1991 р. та Статутом цього товариства. Для розробки такого Статуту акціонерне сільськогосподарське товариство використовує Типовий Статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Фондом державного майна країни і Міністерством юстиції України від 31 серпня 1993р.

За своєю економічною сутністю і правовим статусом АСГТ слід вважати утворенням корпоративного типу.

2.При створенні акціонерних товариств першорядним є вирішення питання про власність. Принциповою особливістю правосуб'єктності цієї групи аграрних підприємців є на­перед те, що ці товариства — об'єднання капіталу, а не особистої трудової участі.

Майнова правосуб'єктність АСГТ безпосередньо пов'язана з правовим режимом майна акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю. Так, відповідно до ст. І2 Закону "Про господарські товариства" ці товариства є власниками: майна, переданого їм засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариствами внаслідок господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, на підставах, не заборонених законом. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами. Вкладами учасниківі засновників акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю можуть бути, зокрема, будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнан­ням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелекту­альну власність), кошти. Вклад (зокрема в натурі) оцінюється у гривнях і складає частку учасника та засновника у статутно­му фонді.

З наведеної норми Закону випливає, що суб'єктом права власності на майно може бути як саме товариство, так і гро­мадянин, який передав товариству "право користування" зе­мельною ділянкою, іншим майном та майновими правами. Крім того, згідно зі ст. 10 цього ж Закону, учасник (акціонер) акціонерного товариства відкритого типу практично не обме­жений щодо розпорядження своєю часткою в майні цього то­вариства (він може передати її іншим особам). Тому, на від­міну від підприємств кооперативного типу, майно (чи його частка) такого товариства може стати об'єктом права влас­ності необмеженого кола осіб. Практично ця частка у статут­ному фонді акціонерного товариства може стати об'єктом стягнення за боргами акціонера і, наприклад, фінансово-кре­дитна установа може стати акціонером такого товариства.

3. Особливість правосуб'єктності господарських товариств дістає свій прояв у існуванні притаманного тільки цим суб'єктам права на дивіденди. Ця особливість базується на сутності цих товариств як об'єднання капіталу інвесторів на основній їх меті — задоволенні інтересів інвесторів (учасни­ків, акціонерів). На відміну від суб'єктів підприємництва коо­перативного типу (де, виходячи з суті обов'язковості трудової участі, члени мають право на частину прибутку залежно саме від трудової участі), в господарських товариствах на підставі ст. 10 Закону "Про господарські товариства" учасники (ак­ціонери) мають право на одержання дивідендів від участі в статутному фонді з чистого прибутку (зиску) товариства.

Прибуток товариства утворюється з надходжень від госпо­дарської діяльності після покриття матеріальних та прирівня­них до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються відсотки до кредитних бан­ків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законо­давством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, зали­шається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його викорис­тання Зокрема, він може використовуватися на виплату ди­відендів акціонерам (учасникам).

§ 4. Правосуб'єктність державних аграрних товаровиробників

1. Радгосп, як і будь-яке інше державне сільськогосподар­ ське підприємство (ДСГП) це — відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" (ст. 1 І 2) — вид основної організацій­ ної ланки аграрного сектору народного господарства України. Державне сільськогосподарське підприємство — це заснова­ний на загальнодержавній власності самостійний статутний суб'єкт господарювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійснює виробничу (продуктів харчуван­ня, продовольства та сировини рослинного і тваринного по­ходження) і підприємницьку діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). ДСГП має самостійний ба­ланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, пе­чатку зі своїм найменуванням. Воно не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Особливість правосуб'єктності ДСГП — в його створенні. Відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підпри­ємства в Україні" (ст. 5) таке підприємство створюється згід­но з рішенням власника (власників) майна чи уповноважено­го ним(-и) органу. Такими органами нині виступає Фонд дер­жавного майна України. Державні сільськогосподарські під­приємства відповідно до Декрету Уряду України від 31 грудня 1992 р. позбавлені права бути засновниками будь-яких під­приємств.

Державне підприємство може бути створено внаслідок ад­міністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Воно може ство­рюватися після відокремлення зі складу діючого підприєм­ства даного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповно­важеного ним органу.

Створення ДСГП шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Оскільки діяльність цього підприємства пов'язана з вико­ристанням земель сільськогосподарського призначення як головного засобу сільськогосподарського виробництва, то йо­му надаються ці землі відповідно радою народних депутатів на умовах постійного і строкового користування, оскільки власником цих земель (як і самого ДСГП) є і залишається держава.

2. Важливе значення для визначення правосуб'єктності ДСГП має також і його статут. Згідно зі ст. 9 Закону "Про підприємства в Україні", державне сільськогосподарське під­приємство діє на основі статуту, що його приймає трудовий колектив і затверджує власник майна.

У Статуті державного ДСГП визначаються власник і най­менування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності (обов'язково: виробництво продуктів харчу­вання, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, можливо також — їх переробка, реалізація то­що), його органи управління, порядок їх формування (при­значення директора), компетенція та повноваження трудово­го колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення ді­яльності підприємства. У найменуванні ДСГП визначаються його назва (радгосп, державний кінний завод та ін.) і вид (державне). До статуту можуть включатися положення, пов'я­зані з особливостями діяльності підприємства: про повнова­ження, порядок створення та про структуру ради державного сільськогосподарського підприємства тощо. У його статуті визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підпри­ємства, профспілковий комітет тощо).

На правосуб'єктність ДСГП впливає відмінність правового режиму його майна. Так, відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підприємства в Україні" (частини 2 та З ст. 10) майно державного сільськогосподарського підприємства відповідно до законів України, Статуту підприємства належить йому на праві повного господарського відання як та­ке, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством.

Здійснюючи право повного господарського відання, дер­жавне підприємство володіє, користується та розпоряджаєть­ся зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і Ста­тутові підприємства. Відчуження від держави засобів вироб­ництва, котрі є державною власністю і закріплені за підпри­ємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що ви­значається Фондом державного майна України. Одержані внаслідок відчуження зазначеного майна кошти спрямову­ються виключно на інвестиції.

§ 5. Особливості правосуб'єктності міжгосподарських підприємств і об'єднань

1. Економічна доцільність у кооперуванні зусиль суб'єктів агропідприємницької діяльності як раніше, так і тепер є

об'єктивною підвалиною для створення різних (за метою і

предметом діяльності) міжгосподарських підприємств і об'єд­нань, які були і залишаються однією з провідних на Україні форм міжгосподарського кооперування. Свого часу рамки діяльності міжгосподарських підприємств визначалися поста­новою РМ СРСР від 23 листопада 1977 р. "Про затвердження положення про міжгосподарські підприємства в сільському господарстві".

Відповідно до Законів "Про підприємства в Україні" (ст. 3), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ч. З ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ч. 4 ст. 3) усі суб'єкти аграрного підприємництва мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить анти монопольному законодавству. Вони можуть об'єднува­тись у спілки (об'єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Фермерські гос­подарства мають право бути засновником або членом асоціа­цій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об’єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств і організацій, у тому числі з участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бу­ти членом комерційних банків.

На підставі наведених норм права всі суб'єкти аграрного підприємництва можуть об'єднувати фінансові, матеріально-технічні й трудові ресурси. Однак таке кооперування може відбуватися трьома легальними способами, а саме: укладення договору про спільну діяльність, або утворення суб'єкта під­приємництва кооперативного типу, або утворення об'єднань корпоративного типу.

2. Юридичне визначення видів об'єднань суб'єктів аграр­ного підприємництва наведено в Законі "Про підприємства в Україні". Так, усі вони можуть об'єднуватись в: асоціації — договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєд­нання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з деле­гуванням окремих повноважень централізованого регулюван­ня діяльності кожного з учасників; консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети; концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспор­ту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залеж­ності від одного або групи підприємств; інші об'єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.

Об'єднання в АГІК діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками чи власниками. Підпри­ємства, які входять до складу зазначених організаційних струк­тур, зберігають права юридичної особи. Однак державні підпри­ємства мають певні обмеження (щодо самостійності об'єднува­ти на добровільних засадах свою діяльність згідно з Декретом Уряду України від 17 березня 1993 p.).

Об'єднання підприємств АПК, зареєстроване в Україні, може включати підприємства інших держав. Підприємства України можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших державах. Порядок вступу в об'єднання у таких випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зов­нішньоекономічну діяльність.

Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому Законом "Про підприємства в Україні". Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). Суб'єкти аграрно-підприємницької діяльності (особливо приватні), які входять до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань та укладених до­говорів з іншими підприємствами і організаціями.

§ 6. Реорганізація, ліквідація та банкрутство суб'єктів аграрного підприємництва

1. Відповідно до чинного законодавства всі легальні суб'єкти аграрно-підприємницької діяльності можуть бути реорганізовані і/чи ліквідовані у встановленому порядку.

Так, припинення діяльності всіх підприємств і товариств відбувається внаслідок їх реорганізації (злиття, приєднання, поділ, відокремлення, перетворення) або ліквідації. Така ре­організація відбувається за рішенням власника (-ів) і, відпо­відно, — вищого органу управління підприємств і товариств. При реорганізації вся сукупність прав та обов'язків товарист­ва переходить до його правонаступників. Усі підприємства і товариства ліквідуються: а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні; б) за рішенням власника і відповідно — вищого органу управління приватних юридичних осіб коопе­ративного і корпоративного типів; в) на підставі рішення суду або арбітражного суду за поданням органів, що контролюють їхню діяльність, у разі систематичного або грубого порушен­ня ним законодавства; на підставі рішення арбітражного суду в порядку, встановленому Законом України "Про банкрут­ство"; г) з інших підстав, передбачених установчими доку­ментами.

2. Ліквідація сільськогосподарських підприємств і това­риств провадиться призначеною власником(-ами) ліквідацій­ною комісією, а у випадках банкрутства та припинення діяль­ності товариства за рішенням суду чи арбітражного суду — ліквідаційною комісією, що призначається цими органами. Від дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами цих суб'єктів підприємництва. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її призначення публікує інформацію товариства, наприклад, в одному з офіційних (республіканському і місцевому) органів преси із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно товариства, виявляє його де­біторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до оплати боргів товариства третім особам, а також його учас­никам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органові товариства або органові, що призначив ліквідаційну комісію.

3. В разі ліквідації недержавних сільськогосподарських підприємств і товариств грошові кошти, що їм належать, включно з виручкою від розпродажу майна під час ліквідації, після розрахунків з оплати праці осіб, які працюють на умо­вах наймання, та виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між членами підпри­ємств кооперативного типу та учасниками товариств з обме­женою відповідальністю і акціонерами у порядку і на умовах, передбачених законами та установчими документами у шес­тимісячний строк після опублікування інформації про їхню ліквідацію.

Майно, передане товариству учасниками в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. В разі ви­никнення спорів щодо виплати заборгованості товариства йо­го кошти не підлягають розподілові між учасниками до вирі­шення цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій.

4. Одним зі способів ліквідації суб'єкта — аграрного під­приємства є визнання його банкрутом. Відповідно до Закону "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. під банкрутством суб'єкта аграрного підприємництва слід розуміти пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі, неспроможністю суб'єкта аграрного підприємства зі статусом юридичної особи (незалежно від її форми власності та організаційно-правової форми) задовольняти в установлений строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюд­жетом.

Розділ V

ПРАВО ЧЛЕНСТВА ГРОМАДЯН У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ КООПЕРАТИВНОГО ТИПУ

§ 1. Поняття права членства

в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу

1. Право членства в сільськогосподарському підприємстві

кооперативного типу (колективному сільськогосподарському підприємстві, спілці селян, сільгоспкооперативі) становить сукупність правових норм законів і підзаконних внутрішніх локальних правових актів, якими встановлено певні правила щодо порядку і умов вступу громадян до сільгосппідприєм­ства кооперативного типу, юридичного оформлення цього факту, виникнення статутних прав та обов'язків у цих громадян-членів, а також правила щодо припинення перебування громадян у складі членів кооперативного типу сільськогосподарських підприємств.

Правовою основою членства в колективному сільськогосподарському підприємстві є норма ст. 36 Конституції Украї­ни, згідно з якою громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення полі­тичних, економічних, соціальних, культурних та інших інте­ресів. Ця правова норма відповідно конкретизована в Законі "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 5). Кожен його член, як і інші громадяни, має право бути суб'єк­том приватної власності (ст. 41), а також має і право на під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42).

2. Членство в сільськогосподарських кооперативах та ін­ших юридичних особах кооперативного типу може бути у двох видах. Воно може бути асоційованим або дійсним член­ством. Такий розподіл членства набув підстав після того, як Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. запровадив два поняття як "асоційований член коопе­ративу" і "член кооперативу" (для зручності "дійсний член" — В. Я.).

За цим Законом в сільськогосподарських кооперативах бу­ли передбачені зміни та суттєві розширення суб'єктного скла­ду членів та правомочності останніх. На відміну від Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" з тра­диційним розумінням членства громадянина Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" встановив дві принципові новели щодо суб'єктного складу та правомочностей. По-перше, дійсними членами кооперативу (у розумінні дійсними членами) можуть бути як традиційно фізичні, так і нетради­ційно юридичні особи. По-друге, за цим Законом членство "фізичної особи та юридичної особи може бути не тільки повним, а й асоційованим. На підставі змісту Закону "Про сільськогосподарську коо­перацію" слід розрізняти дійсне і асоційоване членство. Так, дійсне членство в сільськогосподарських кооперативах можна визначити як узагальнюючий правовий зв'язок членів (фізичних та юридичних осіб) з кооперативом, що будується на добровіль­ ності об'єднання членів у цей кооператив на засадах об'єднання пайових внесків, участі у спільній трудовій діяльності, визнанні і дотриманні статуту, користування правом ухвального голосу в управлінні справами за правилом "один член — один голос ".

На відміну від дійсного членства асоційоване членство в сільськогосподарських кооперативах та інших юридичних особах можна визначити як узагальнюючий правовий зв'язок членів що­ до здійснення ними пайових внесків у створення та розвиток кооперативу, отримання частки доходу на свій пай та першо­ черговому порядку внесків тощо у разі ліквідації кооперативу, а також управління кооперативом тільки з дорадчим голосом. Визначення асоційованого членства та правомочностей асоційованих членів дають підстави дійти до висновку, що асоці­йовані члени по суті виступають інвесторами аграрних (сільськогосподарських) кооперативів, в тому числі сільсько­господарських виробничих та обслуговуючих кооперативів. Є підстави також стверджувати, що асоційоване членство (фі­зичних та юридичних осіб) не відповідає дійсному членству в сільськогосподарських кооперативах, сільськогосподарських виробничих кооперативах, а також інших колективних сільськогосподарських підприємств, спілках селян тощо. Така невідповідність полягає у тому, що для повного членства в сільськогосподарських кооперативах (в тому числі виробни­чих кооперативах, КСГГТ, ВСГК тощо) притаманна трудова, особиста трудова участь членів у спільній виробничій діяльності членів; внески та паї членів носять або можуть носити додат­ковий, а не виключний характер членства і права членства в ВСГК, СпС, КСГП, інших аграрних підприємців — юридич­них осіб кооперативного типу.

3. Право дійсного членства є єдиним у будь-яких формах прояву кооперативного типу сільгосппідприємства, починаю­чи з колективного сільськогосподарського підприємства, сільгоспкооперативів і закінчуючи спілками селян, агрофірмами та іншими підприємствами, заснованими на членстві, особистій трудовій участі, голосуванні "одним голосом" незалежно від частки в майні підприємства.

На підставі існуючих норм право повного членства реалі­зується через волевиявлення конкретного громадянина, який може здійснити надані йому цими актами правомочності. Ці правомочності громадянина закріплено в ст. 5 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", в пункті Статуту колективного сільськогосподарського підприємства (сільгоспкооперативу), що відповідає змістові п. З Примірного зразка Статуту колективного сільськогосподарського під­приємства (виробничого сільськогосподарського кооперати­ву) 1992 p., де зазначено, що членом підприємства можуть бу­ти громадяни, які досягли 16-річного віку, виявили бажання та здатні брати участь у здійсненні цілей і завдань підприєм­ства (кооперативу).

Прийняття Закону "Про сільськогосподарську коопера­цію" ставить ряд питань про можливість залучення в існуючі І КСГП, ВСГК, СпС інституту асоційованого членства. Правники-аграрії по різному підходять до формування підставності подібної практики на тлі існуючих ВСГК, СпС тощо.

4. Соціально-економічна природа КСГП, ВСГК тощо, як однієї з форм прояву кооперування громадян через створення юридичної особи приватного права з певними виробничими, підприємницькими та соціальними цілями, завданнями і функціями, зумовлює характер взаємовідносин між сільгоспкооперативом, спілкою селян і кожним його членом. Саме на основі членства утворюються відносини управлінські, трудо­ві, майнові, оскільки саме членство і трудова участь є визна­чальними у виникненні права на пай у майні КСГП, ВСГК, додаткове пенсійне забезпечення (поряд із державною пен­сією), надання соціального захисту престарілим і хворим чле­нам КСГП, ВСГК, а також культурно-побутових послуг і по­слуг членам приватного підсобного господарства.

Право членства в КСГП, ВСГК як узагальнений правовий зв'язок між сільгоспкооперативом та його членами є основ­ним інститутом аграрного права, на якому базується існуван­ня на кооперативно-колективних засадах аграрного підпри­ємництва. Без вступу громадян у членські відносини не є можливим виникнення аграрного підприємця кооперативно­го типу. Це право як індивідуальний правовий зв'язок колек­тиву і окремого громадянина виступає в ролі визначального юридичного факту, який породжує та зумовлює взаємні права його членів, а також визначені права асоційованих членів. Право членства і асоційованого членства є правовою підста­вою поширення на членів аграрних підприємств—підприємців кооперативного типу чинності аграрного законодавства, в тому числі правових норм, які юридичне забезпечують право­порядок і законність у цих підприємствах. Право членства і асоційованого членства зумовлює особливості правового ста­новища і правомочності цих членів КСГП і ВСГК порівняно з правовим становищем найманих працівників.

Принцип добровільного вступу до членів КСГП і ВСГК закріплено в Законі "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 5) та "Про сільськогосподарську коопера­цію" (ст. 3); цей принцип випливає зі змісту статей 4, 5, 12 Закону "Про власність". Як визначено законом, норми-принципи — добровільність вступу та безперешкодність ви­ходу є загальнообов'язковими.

5. Право членства в КСГП, ВСГК характеризується таки­ми основними рисами: по-перше, є загальним правом, охоп­лює всіх без винятку громадян України; по-друге, є рівним правом для всіх громадян незалежно від статі, раси, націо­нальності, освіти й кваліфікації; по-третє, є особистим пра­вом. Кожний громадянин на власний розсуд вирішує питання про вступ до КСГП, ВСГК, СпС або про вихід з нього.

6. Порядок і умови вступу в члени колективного сільсько­господарського підприємства визначені в Примірному зразку Статуту колективного сільськогосподарського підприємства (сільськогосподарського виробничого кооперативу) і Стату­том кожного окремого сільськогосподарського підприємства.

Особа незалежно від її статі, раси, національності, виявив­ши бажання стати членом підприємства, цим самим реалізує своє конституційне право на об'єднання, працю, задоволення матеріальних і духовних потреб (ст. 36).

Щодо виникнення у громадян членських відносин в аг­рарному підприємстві кооперативного типу національне за­конодавство встановило єдине обмеження — вік, до досяг­нення якого заборонено приймати до членів колективного сільськогосподарського підприємства (сільгоспкооперативу, спілки селян тощо). Згідно з Законом "Про сільськогосподар­ську кооперацію" (ст. 8) та "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство (ст. 5), членами кооперативного утво­рення можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку. Зі змісту наведеної статті Закону також випливає, що громадя­нин своє право на членство і працю може реалізувати лише в одному колективному підприємстві (сільгоспвиробничому

кооперативі, спілці селян тощо). Особи, які постійно працю­ють у будь-якому підприємстві (незалежно від форми влас­ності та форми господарювання останнього) або вже є члена­ми одного колективного сільськогосподарського підприєм­ства, не можуть одночасно вступати до іншого такого ж кооперативного утворення (юридичної особи) тотожного на­пряму діяльності.

Протягом багатьох років існування колгоспів основною умовою вступу до членів колгоспу було бажання громадянина стати його членом і брати особистою працею участь у веденні громадського господарства. З прийняттям в Україні законів "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та "Про сільськогосподарську кооперацію" ці принципи було визначено чіткіше.

Нині, за умов переходу до ринкової економіки, діяльності існуючих КСГП на засадах самоврядування і підприємництва (п. 1 ст. 1 Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство") виникла необхідність здійснювати кооператив­ним підприємством оцінку особистого внеску кожного пра­цездатного члена у прибутковість колективного сільськогос­подарського підприємства (сільгоспкооперативу, спілки се­лян тощо). З огляду на це, з розширенням ринку праці в аграрних підприємствах кооперативного типу виникає потре-¹ ба уважнішого підходу до питання, кого ж саме, якої сумлін­ності та рівня кваліфікації приймають до членів колективу. А тому вирішення питання про вступ і прийняття до членів КСГП, ВСГК, СпС тощо становить поєднання двох волеви­явлень — волі особи, яка бажає стати членом, і волі вищого органу самоврядування кооперативного типу аграрного .під­приємства.

З прийняттям Закону "Про сільськогосподарську коопера­цію" з'являється поєднання ще третього волевиявлення сто­рони — внесення членом вступного внеску, паю та додатко­вого паю, а асоційованим членом — внесення тільки пайово­го внеску у створення та розвиток кооперативу КСГП, ВСГК, АСГП тощо.

7. Порядок прийняття громадян до членів аграрного під­приємства кооперативного типу передбачає подання ними письмової заяви до правління цього підприємства (сільгосп­кооперативу, спілки селян тощо), яка має бути розглянута у присутності заявника на засіданні правління (з додержанням кворуму). На правління покладається обов'язок розглянути заяву і винести рішення: рекомендувати чи не рекомендувати особу, яка подала заяву загальним зборам (чи зборам уповно­важених), прийняти чи ні її до членів аграрного підприємства кооперативного типу.

Законами України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та "Про сільськогосподарську кооперацію" це питання вирішується дещо інакше. У ст. 23 першого Закону зазначено, що повноваження загальних зборів (зборів упов­новажених) і правління колективного сільськогосподарського підприємства визначаються Статутом підприємства. У п. 2 цієї статті подано обов'язковий перелік питань, що належать до компетенції загальних зборів (зборів уповноважених). У цьому переліку відсутні питання про прийняття і вихід/ви­ключення з членів сільгосппідприємства кооперативного ти­пу. У ст. 9 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" рі­шення про прийом в члени ВСГК приймає правління або го­лова кооперативу і це рішення піддягає схваленню загальни­ми зборами. Порядок прийняття такого рішення і його схвалення визначається статутом кооперативу. Саме тому ці питання мають бути врегульовані нормами Статуту колектив­ного сільськогосподарського підприємства (ВСГК, спілки се­лян тощо).

Згідно з Примірним зразком Статуту колективного сіль­ськогосподарського підприємства, питання про прийняття, вихід/виключення члена з КСГП, ВСГК, СпС віднесено до відання вищого органу самоврядування. Цей зразок є ви­ключно рекомендаційним актом, що його затверджено пред­ставницьким органом усіх КСГП Всеукраїнською радою ко­лективних сільськогосподарських підприємств і тому є під­става вважати, що питання про прийняття, вихід/виключення члена має бути віднесено до компетенції саме вищого органу самоврядування — загальних зборів (зборів уповноважених), в не правління — виконавчого органу.

8. При вирішенні питання про прийняття до членів аграр­ного підприємства кооперативного типу передбачається мож­ливість щодо конкретної особи, яка вступає в члени підприємства встановити випробувальний строк до одного місяця (якце встановлено чинним законодавством про працю) для виявлення здібностей особи, яка подала заяву про вступ, виконувати роботу особистою працею в КСГП, ВСГК, СпС та

брати участь в управлінні справами цього підприємства як його член.

9. У практичній діяльності КСГП, БСГК, СпС трапляють­ся випадки, коли при використанні праці сезонних працівни­ків останні вступають до членів цих підприємств тощо лише з метою ухилення від сплати прибуткового податку. По суті, ці особи не мають наміру набути статусу члена підприємства і виконувати статутні зобов'язання останнього. Для усунення такої хибної практики Примірний зразок Статуту колектив­ного сільськогосподарського підприємства містить правило, згідно з яким не допускається прийняття до членів КСГП, ВСГК, СпС, осіб, яких залучено для виконання тимчасової або сезонної роботи.

10. У громадянина, прийнятого до членів підприємства, право членства виникає від дня розгляду його заяви на засі­данні правління і рекомендації (чи відповідно поданню на схвалення) правління (головою правління) вищому органу са­моврядування прийняти цю особу до членів КСГП, ВСГК, СпС. Особа, яка не була рекомендована правлінням (або від­повідно головою правління, як це встановлено статутом коо­перативу), може оскаржити цю відмову загальним зборам (зборам уповноважених) членів КСГП, ВСГК, СпС.

§ 2. Права та обов'язки членів сільськогосподарських підприємств кооперативного типу

1. Кожний член КСГП, ВСГК, СпС має суб'єктивні права, і на нього покладаються юридичні обов'язки, визначені як аг­рарним, так й іншим законодавством.

Ці правомочності членів аграрних підприємств коопера­тивного типу як рівноправних громадян Української держави грунтуються на Конституції України. Всі члени КСГП, ВСГК, СпС користуються правами і несуть однакові обов'яз­ки щодо спільної виробничо-господарської діяльності, що набули свого подальшого розвитку з прийняттям в Україні Законів "Про власність", "Про підприємництво", "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільсь­когосподарську кооперацію", законів і підзаконних норма­тивно-правових актів про приватизацію майна в агропромис­ловому комплексі, а також нової редакції Земельного кодексу та внесенням змін до Цивільного кодексу щодо права приват­ної власності громадян тощо.

Соціально-економічне призначення та юридичний зміст правомочностей членів аграрних підприємств є похідними від правового статусу, завдань та функцій цих підприємств, правомочностей останніх як юридичних осіб, заснованих на ко­лективно-кооперативній власності. Диференціація та особли­вості правовідносин з участю цих аграрних підприємств ле­жать в основі розмежування прав і обов'язків повних та асоційованих членів (фізичних та юридичних осіб). Пра­вомочності членів аграрних підприємств кооперативного ти­пу розмежовуються на: членські організації; членські трудові; членські управлінські; членські майнові; членські соціальні тощо. Правомочності асоційованих членів КСГП, ВСГК роз­межовуються на: членські асоціативні організації; членські асоціативні управлінські з дорадчим голосом; членські асо­ціативні майнові тільки щодо отримання частки доходу та першочергового отримання свого внеску, доходів від їх зе­мельних ділянок.

Правомочності дійсних та асоційованих членів КСГП, І ВСГК. тощо організаційного характеру становлять їхні права | та обов'язки щодо правил вступу до членів цих підприємств, ІЮридичного оформлення членства, регулювання припинення ^Членства, оформлення цього юридичного факту, порядку роз­рахунків та інших наслідків припинення членства.

2. Серед членських правомочностей перш за все громадян цих аграрних підприємств є трудові права та обов'язки цих громадян. їхню основу становлять правові норми Кодексу законівпро працю, особливості застосування (не всупереч першим) яких відображено у Статутах аграрних підприємств кооперативного типу. Трудовим та аграрним законодавством регулюються права членів цих підприємств щодо організації, дисципліни, оплати праці, запровадження їхньої підрядно-орендної та внутрішньокооперативної форм. Нормами цих галузей законодавства регулюється також дисциплінарна і матеріальна відповідальність членів аграрних підприємств, охорона праці й охорона здоров'я. У разі порушення членських трудових прав член підприємства може захистити свої права, у тому числі й у судовому порядку.

Управління діяльністю аграрних підприємств здійсню­ся громадянами як повними членами на засадах самоврядування, широкої демократи, гласності, активної участі чле­нів у вирішенні всіх питань діяльності цих підприємств. Саме виходячи із загальносвітових принципів сільськогосподар­ської кооперативної демократії члени цих аграрних підпри­ємств мають право і зобов'язані особисто брати участь в уп­равлінні справами колективних сільськогосподарських під­приємств (виробничого сільськогосподарського кооперативу, спілки селян), обирати й бути обраними до їхніх керівних ор­ганів, вносити пропозиції щодо поліпшення діяльності цих аграрних підприємств, усунення хиб у їхній роботі, зловжи­вань з боку правління та посадових осіб. Активна участь чле­нів цих підприємців у здійсненні кооперативного самовряду­вання (за принципом "один член — один голос" незалежно від розміру його майнової частки-внеску) детально регламен­тується нормами статутів цих підприємств, а також гаранту­ється порядком обрання/відклику та порядком роботи орга­нів управління, чітким розмежуванням їхніх повноважень, порядком голосування (таємним чи відкритим), що визна­чається самими членами і Статутом підприємства.

4. Особливими за своїм призначенням та змістом є член­ські майнові правомочності повних та асоційованих членів аграрних підприємств.

За сучасних умов права та обов'язки майнового характеру членів КСГП, ВСГК, СпС тощо набули нового змісту і, як наслідок, — нових форм і способів реалізації. Як і раніше, ці відносини стосуються, зокрема відшкодування збитків, шко­ди, завданих цьому сільськогосподарському підприємству.

Новим у цих відносинах є те, що на рівні Закону "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство" у ст. 7 зазначе­но, що майно підприємства на праві спільної часткової влас­ності належить його членам. Суб'єктом права власності на підприємстві є саме підприємство як юридична особа, а його члени — в частині майна, яку вони одержать при виході з під­приємства. Новим у цих відносинах є також і те, що на зако­нодавчому рівні встановлено право членів КСГП на частку в спільному майні підприємства, яка має правовий статус паю члена КСГП. Таким же чином Законом "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" (ст. 20) кооператив визнається власни­ком будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, продукції, прибутків та іншого майна, придбаного на підста­вах,, не заборонених законом.

5. Незважаючи на певну прогресивність наведених вище норм, Закон "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" все ж недосить послідовно і чітко регулює майнові правовідносини членів КСГП. Так, на виконання ст. 9 наве­деного Закону у КСГП проводиться паювання майна і ство­рення пайового фонду майна членів цих підприємств. До нього включають вартість основних виробничих і обігових фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідну частку від участі колектив­ного сільськогосподарського підприємства у товарному ви­робництві.

Право члена підприємця кооперативного типу на пайовий фонд майна залежить від його трудової участі в діяльності підприємства. Право члена на свій пай підтверджується вида­ною йому пайовою книжкою, де зазначається у грошовому та відсотковому вираженні його частка в спільному майні КСГП та іншого підприємства. Пайова книжка підписується голо­вою, головним бухгалтером КСГП та скріплюється печаткою. Відомості про частку в спільному майні також дістають своє закріплення у відповідних книгах. Однак на практиці мають місце зловживання як при визначенні самого розміру частки (паю), так і при внесенні змін у ці книжки про пайовий фонд майна. Це, по суті, є єдиною — з позиції права в цілому і з позиції громадян-членів як носіїв суб'єктивних прав — хибою [у правовому забезпеченні реалізації громадянами своїх прав на частку в спільній власності, оскільки зміна цієї частки не може бути проконтрольована громадянином і, відповідно, цей громадянин не зможе у судовому порядку захистити свої (членські майнові права, які можуть порушуватися посадови­ми особами колективних та інших аграрних підприємств.

Однією з важливих форм реалізації членами аграрних під­приємств своїх членських майнових прав є реалізація ними Прав на одержання частини прибутку від діяльності підпри­ємств. Відповідно до ст. 9 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство" та ст. 24 Закону "Про сільсько­господарську кооперацію", членові КСГП, ВСГК щорічно Нараховується частина прибутку (доходу кооперативу) залеж­но від частки у пайовому фонді. За бажанням члена КСГП Нарахований йому чистий прибуток (дивіденд) може бути виплачено грошима або зараховано в збільшення його частки у пайовому фонді майна. На відміну від цього Закону Закон

"Про сільськогосподарську кооперацію" прямо зазначає, що нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюється за підсумками фінансового року з доходу, що залишається у роз­порядженні кооперативу з урахуванням необхідності форму­вання фондів для його розвитку. Статутом сільськогосподар­ського та сільгоспвиробничого кооперативу може бути перед­бачено різний відсоток часток доходу на паї для членів і асо­ційованих членів кооперативу. Закон також передбачає, що відповідно до рішення загальних зборів кооперативу виплата часток доходу на паї може здійснюватися коштами, товарами, цінними паперами, збільшенням паю тощо.

Всі ці відносини детальніше регулюються статутами КСГП та ВСГК.

6. Принципово новим в українському аграрному законо­давстві є правові норми п. 2 ст. 7 та п. 2 ст. 9 Закону "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство", якими визна­чаються правомочності громадян як суб'єктів права власності на майно КСГП та інших аграрних підприємств.

Так, відповідно до наведених норм суб'єктами права влас­ності на майно свого підприємства є його члени. Право роз­поряджатися своїм паєм на власний розсуд член КСГП набу­ває після припинення членства. Членам підприємства нале­жить частина майна (пай) за правом приватної власності, яку вони одержують при виході з підприємства. Таким чином, з наведених вище норм Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство" випливає висновок, що між КСГП і його членом існують членські відносини, по-перше, щодо передання-одержання паю членом від КСГП, по-друге, щодо юридичного оформлення передання-одержання паю, по-тре­тє, юридичного факту виникнення у громадянина суб'єктив­ного права вимагати своєї частки (паю) з володіння і корис­тування аграрного підприємства-підприємця кооперативного типу. Саме юридичний факт припинення членських відносин породжує у громадянина право на одержання своєї частки — паю, право вимагати від підприємства виконання зобов'язання передати йому (громадянинові) належну частку (пай). Це право громадянина є абсолютним, визнається і захищається державою.

Так само на підставі Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" асоційовані члени мають загальне у разі припи­нення асоційованого членства і першочергове право на отри­мання свого майнового внеску та відповідної частки доходу і повернення їх земельних ділянок у натурі (на місцевості) у разі ліквідації кооперативу.

Таке першочергове право асоційовані члени мають і у разі банкрутства кооперативу, як це випливає із змісту Закону "Про сільськогосподарську кооперацію".

7. Важливим і принципово новим елементом змісту май­нових, що виникають з членства, відносин є відносини спад­кування майна (паю). Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та п. 2 ст. 25 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" пай членів — фізичних осіб, може успадковуватися згідно з цивільним за­конодавством і статутом підприємства. Слід зазначити, що відсутність у статуті підприємства норми про спадкування або невідповідність норм статуту нормам цивільного законодав­ства не можуть обмежувати право членів КСГП, ВСГК інших кооперативів заповідати свою частку в спільному його майні, й також обмежувати право спадкоємців на одержання спад­щини, в тому числі й у натурі.

8. Національним аграрним законодавством встановлено

принципово важливі правила щодо визначення і реалізації

членами сільгосппідприємств кооперативного типу майнових

правомочностей. Відповідно до Законів "Про колективне

сільськогосподарське підприємство" (п. З ст. 9) та "Про

сільськогосподарську кооперацію" (п. 1 ст. 25) у разі виходу з

КСГП, ВСГК інших кооперативів громадянин має право на

одержання своєї частки у спільному майні (паю) натурою,

грошима, цінними паперами. Термін, порядок та інші умови

видання-одержання паю законом не врегульовано. Він регламентується нормами статутів цих КСГП, ВСГК і, як правило,

локальними правовими актами цих КСГП, ВСГК, зокрема положенням про порядок утворення і використання пайового

фонду майна членів колективного та іншого кооперативного

типу підприємства.

На практиці з цього приводу виникає чимало непорозу­мінь. Так, в окремих положеннях про порядок утворення і використання пайового фонду майна членів таких КГСП, ВСГК зазначається, що у випадку виходу з членів такого КСГП, ВСГК пай видається тільки у разі створення селян­ського (фермерського) господарства, або ж вартість паю буде виплачуватися протягом 10 років, або тільки в розмірі до 50 відсотків вартості паю тощо. Подібна практика є правомір­ною, оскільки ці питання не врегульовані законом, а тому віднесені до локальної правотворчості. Останні приймають самі члени цих КСГП, ВСГК інших кооперативів на їхніх за­гальних зборах (зборах уповноважених). Прийняття таких ло­кальних актів в одних випадках ставить за мету недопущення інших конкуруючих приватних форм господарювання, ухи­лення від сплати членами їхніх паїв. У цих випадках члени КСГП, ВСГК інших кооперативів позбавляють самі себе можливості одержати свою частку (пай) на цілком правомір­них підставах.

Приймаючи рішення про виділення-приймання паю, слід керуватися загальними підходами щодо прав громадянина як суб'єкта аграрних та цивільно-правових відносин, з огляду на те, що тільки громадянин (як фізична особа й носій цивільної право- і дієздатності) є повноправним носієм суб'єктних прав, що саме громадянин створює приватні юридичні особи (в тому числі й кооперативного типу), що навіть Закони "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та "Про сільськогосподарську кооперацію" хоча й нечітко, але все ж визнає саме громадянина суб'єктом права власності. Наведені правомочності є первинними і визначальними у відносинах членського майнового характеру, що складаються в аграрних підприємствах.

Тому вважається обгрунтованою практика, заснована на локальних правових актах, коли нема будь-яких обмежень щодо громадян при одержанні ними своєї частки (паю) у разі виходу з членів аграрних підприємців (спілки селян, сільгосп-виробничого кооперативу тощо). Законною є також практика визначення об'єктів видання-передавання громадянинові його паю, а також черговість видання йому майна в рахунок його паю та виконання членських відносин з боку КСГП, ВСГК перед своїм вибулим членом, причому черговість, без­посередньо визначену аграрним законодавством. Так, відповідно до Законів "Про колективне сільськогосподарське під­приємство" (п. З ст. 9) та "Про сільськогосподарську коопе­рацію" (п. 1 ст. 25) визначено таку черговість видання грома­дянинові паю: насамперед натурою (тобто будинками, спорудами, іншою нерухомістю, сільськогосподарською технікою, тракторами, сільськогосподарським реманентом, продуктив­ною худобою тощо), а вже потім — грошима (без будь-якої затримки) або цінними паперами. Земельний кодекс України (статті 50, 51), наведені вище Закони та інше аграрне законо­давство встановлюють, що в разі виходу громадянина з членів підприємства кооперативного типу йому має надаватися зем­ля із земель свого КСГП, ВСГК.

9. Національне право України гарантує всім громадянам право на відпочинок. Поряд із нормами Кодексу законів про працю у Статуті сільськогосподарського колективного та ін­шого підприємства кооперативного типу йдеться про право членів і найманих робітників на відпочинок. Це право, з огляду на специфіку (сезонність тощо) аграрного виробницт­ва, забезпечується встановленням тривалості робочого дня, днів щотижневого відпочинку, наданням щорічних оплачува­них відпусток, а також розвитком та підтримкою соціальної інфраструктури, закладів культури, спорту, соціально-побуто­вого обслуговування тощо.

В аграрних підприємствах кооперативного типу умови і порядок надання відпусток визначено у Правилах внутріш­нього розпорядку цих КСГП, ВСГК, відповідно до Закону України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. У цих Правилах право, зокрема на відпочинок членів КСГП, ВСГК у вигляді щорічно оплачуваних відпусток, конкретизується залежно від сфери застосування праці члена в кооперативному підприємстві, але не менше 24 календарних днів. Додаткові відпустки надаються членам підприємства згідно з постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження списків виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість праців­ників в яких дає право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та особливий Характер праці" від 17 листопада 1997 р. за №1290'.

10. Як і всі громадяни України, члени аграрних підпри­ємств мають право на одержання державних пенсій. Аграрні підприємства мають право встановлювати своїм ветеранам праці, скаліченим на роботі, іншим соціальні) не захищеним верствам населення (членам КСГП, ВСГК тощо, членам їхніх родин, учителям, медпрацівникам тощо) матеріальну допомо­гу та персональні додаткові пенсії. Розмір цих допомог та пенсій встановлює саме КСГП, ВСГК тощо. Єдине, що може стримувати надання такої адресної допомоги, — це брак кош­тів, інші фактори неправового характеру.

Питанням соціального розвитку села в Україні приділяєть­ся велика увага. Свідченням цього є прийняття спеціального закону, загальнодержавної та регіональних програм тощо. Зокрема, встановлюються право селян на одержання від під­приємства допомоги у набутті спеціальності, підвищення ква­ліфікації, в одержанні путівок до санаторіїв та інших курорт­но-лікувальних закладів, право на культурно-побутове обслу­говування, на допомогу в будівництві житла і господарських будівель, забезпечення паливом і на задоволення інших по­треб у порядку, встановленому, зокрема, загальними зборами (зборами уповноважених) членів КСГП, ВСГК інших під­приємств.

11. Законами "Про власність", "Про колективне сільсько­господарське підприємство", "Про підприємства в Україні", "Про сільськогосподарську кооперацію", Статутами колек­тивного та іншого кооперативного типу підприємств (спілок селян) на членів цих КСГП, ВСГК та інших кооперативів по­кладаються певні обов'язки. За своїм призначенням і змістом ці обов'язки спрямовані на досягнення статутних завдань, одержання прибутку, зміцнення конкурентоспроможності» са­мого КСГП, ВСГК та інших кооперативів на ринку, недопу­щення його банкрутства тощо.

Так, члени і перш за все дійсні члени-громадяни підпри­ємства зобов'язані: сумлінно додержувати вимог статуту й ін­ших локальних актів, а також рішень органів управління та розпоряджень голови правління, керівників виробничих під­розділів і спеціалістів; сумлінно працювати в КСГП, ВСГК, додержувати трудової та технологічної дисципліни і Правил внутрішнього розпорядку; додержувати умов укладених дого­ворів з органами управління (правлінням); брати участь сво­їми паями у формуванні фондів свого підприємства (коопера­тиву, спілки), необхідних для досягнення статутних завдань та функцій цих підприємств кооперативного типу; відшкодо­вувати збитки, завдані підприємству з їхньої вини через при­тягнення їх до матеріальної відповідальності; раціонально ви­користовувати природні ресурси, насамперед землю, водо­йми, ліси, берегти природу і охороняти її багатства.

На відміну від дійсних асоційовані члени за Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" зобов'язані: робити пайові внески у створення та розвиток кооперативу, вносити додаткові пайові кошти дотримувати статуту. Інші обов'язки асоці­йованих членів деталізуються у статутах ВСГК.

§ 3. Підстави й порядок припинення права членства в сільськогосподарських підприємствах

1. У соціально-економічному плані припинення права членства в сільськогосподарському підприємстві зумовлено "виключне суб'єктивними причинами особистого характеру. Винятком із цього загального правила є припинення права членства внаслідок припинення діяльності свого КСГП, ВСГК або в разі виключення особи з числа членів свого КСГП, ВСГК.

Припинення права членства в сільськогосподарському Підприємстві пов'язано з певними юридичними діями як Юридичними фактами. Такими фактами є подання заяви про вихід із КСГП, ВСГК, СпС і прийняття загальними зборами (зборами уповноважених) цього підприємства рішення з цього приводу, а також про виключення з членів КСГП, ВСГК, СпС на підставі його статуту. Якщо задоволення заяви про вихід свідчить про добровільне припинення членства, то прийняття рішення про виключення є примусовим позбавленням особи прав члена КСГП, ВСГК, СпС. Вихід особи з членів КСГП, ВСГК, СпС здійснюється з ініціативи і на підставі волевиявлення члена цього підприємства. Виключення з членів КСГП, ВСГК, СпС може статися лише з ініціативи громадськості та органів управління цього підприємства.

2. Заява члена про вихід має бути розглянута правлінням і загальними зборами (чи зборами уповноважених), не пізніше у тримісячний строк від дня подання заяви як це передбачено статутом. Аграрне (як і колишнє колгоспне) законодавство не містить у собі переліку підстав для виходу з членів підприємців.

Для оформлення виходу необхідно, щоб член КСГП, ВСГК звернувся до органу управління (уповноваженого ста­тутом приймати рішення про вихід чи виключення) з письмо­вою заявою про вихід із членів цього КСГП, ВСГК. Ця заява має бути розглянута правлінням і винесена протягом най­ближчого засідання на розгляд уповноваженого статутом органу управління. Ні правління, ні уповноважений вищий орган управління не мають права перешкоджати особі вийти з членів підприємства.

Припинення членства внаслідок виключення особи з чис­ла членів КСГП, ВСГК іншого кооперативу провадиться на підставі рішення вищого органу управління загальними збо­рами (чи зборами уповноважених) на основі Статуту цього КСГП, ВСГК іншого кооперативу. Виключення застосову­ється до несумлінних членів, які, зокрема, припинили трудо­ву участь у кооперативі, як надзвичайний захід дисциплінар­ного впливу.

Не допускається виключення з членів КСГП, ВСГК іншо­го сільськогосподарського підприємства без достатніх для цього підстав, за незначні провини або за вчинки, які не є по­рушенням трудової дисципліни чи статуту КСГП, ВСГК, СпС, не були систематичними і за них попередньо не накла­далися дисциплінарні стягнення. Рішення про виключення може бути оскаржено до суду.

3. Юридичний факт припинення права членства в колек­тивному чи в іншому сільськогосподарському підприємстві тягне за собою певні правові наслідки. Так, припинення членства у КСГП, ВСГК тягне за собою позбавлення цієї особи статусу члена цього підприємства. Особа, яка вийшла за власним бажанням з членів колективного підприємства, сільськогосподарського кооперативу, має право на одержан­ня своєї частки у спільному майні КСГП, ВСГК, СпС (паю) натурою, грошима чи цінними паперами, як це прямо вста­новлено ст. 9 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та статтями 12 і 25 Закону "Про сільськогос­подарську кооперацію". Цій особі без затримки має бути ви­дано її трудову книжку, а також проведено з нею розрахунок.

У разі виключення з членів КСГП, ВСГК іншого коопера­тиву особі слід повернути трудову книжку. Щодо належного їй паю вважається обгрунтованою практика, коли пай все ж їй видається, а також проводиться з нею розрахунок за вико­нану роботу.

Розділ VI

ПРАВО ЗАСНОВНИЦТВА 1 УЧАСТІ

В АГРАРНИХ КОРПОРАТИВНИХ

ПРАВОВІДНОСИНАХ

§ 1. Поняття права засновництва і права участі в аграрних корпоративних правовідносинах

1. В аграрних підприємствах корпоративного типу, якими такі господарські товариства як акціонерні товариства (від­критого чи закритого типу) та товариства з обмеженою відпо­відальністю, визначальна роль належить їх засновникам, власникам та акціонерам. За загальним правилом ними визнаються фізичні особи та/або юридичні особи приватного права, та/або держава (в особі Фонду державного майна Ук­раїни), які утворили такі суб'єкти аграрного підприємництва (аграрні підприємці). При створенні останніх громадяни та юридичні особи приватного права спочатку стають засновник ами, а після державної реєстрації таких відкритих акціонер­ах товариств (ВАТ) або закритих акціонерних товариств (ЗАТ) ці громадяни та юридичні особи приватного права стають акціонерами і набувають корпоративні права. Після державної реєстрації аграрних товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ) ці громадяни та юридичні особи приватного права стають учасниками і також набувають корпоративні права. Щодо Фонду державного майна України (ФДМУ), то процесі приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств (ДСП) Фонд державного майна свого роду засновником ВАТ, а після державної реєстрації останнього стає акціонером і набуває корпоративні права в цих аграрних ВАТ. Дії засновників, акціонерів та учасників аграрних ВАТ, ЗАТ та ТОВ будуються на праві засновництва, участі та корпоративних правах. Ці права є також одними з визначальних інститутів аграрного права України.

Право засновництва громадян та інших засновників аг­рарних (сільськогосподарських), по суті, приватних підпри­ємців корпоративного типу як міжгалузевий загальний інсти­ тут цивільного права являє собою сукупність правових норм за­ конів і підзаконних актів, якими встановлюються певні правила щодо формування особами (зокрема, громадянами) статутного фонду (статутного капіталу) аграрного ВАТ, ЗАТ, ТОВ, щодо укладення між засновниками установчої угоди, своєчасного вне­ сення першого внеску до статутного капіталу (статутного фон­ду), державної реєстрації ВАТ, ЗАТ, ТОВ, як підприємця кор­поративного типу.

Право участі громадян та інших учасників і акціонерів в аграрних (сільськогосподарських) ВАТ, ЗАТ і ТОВ як підпри­ємцях корпоративного типу:

І) являє собою сукупність правових норм законів й уста­новчих документів щодо цих господарських товариств, якими встановлюються певні правила реалізації цими акціонерами ВАТ і ЗАТ та учасниками ТОВ набутих ними корпоративних прав;

2) охоплює юридичне оформлення участі (зокрема, вне­сення остаточного внеску і формування статутного фонду (капіталу) товариства), також;

3) охоплює його трансформування у корпоративне право, зокрема внаслідок одержання акціонерами акцій ВАТ і ЗАТ, а учасниками ТОВ сертифікатів такого товариства, а також набуття статутних прав та обов'язків учасника цього підпри­ємця корпоративного типу. Право участі охоплює також су­купність правових норм законів, підзаконних актів та уста­новчих документів, якими встановлені правила щодо припи­нення відносин участі, виходу з аграрного підприємства кор­поративного типу, юридичне оформлення цього факту, а також правила, якими встановлені права та обов'язки громадян-учасників у разі ліквідації чи реорганізації аграрного під­приємства (товариства) корпоративного типу. Право участі акціонерів аграрних ВАТ та ЗАТ та учасників аграрних ТОВ охоплює також сукупність правових норм законів, підзакон­них актів та установчих документів, якими встановлюються права акціонерів та учасників на повернення у натуральній формі вкладів (зокрема, земель та інших" угідь), переданих у ВАТ, ЗАТ, ТОВ у користування цими товариствами.

Право участі тісно пов'язане з корпоративним правом учасника, акціонера ВАТ і ЗАТ і учасника ТОВ. Корпоратив­не право у самих загальних рисах являє собою право власності учасника на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи корпоративного типу, створеної відповідно до законодавства про господарські товариства, включаючи право на управління й одержання відповідної частки прибутку (дивідендів) пропорцій­но участі кожного з акціонерів ВАТ і ЗАТ і учасників ТОВ від прибуткової діяльності такої юридичної особи корпоративного типу.

2. Право засновництва, участі і корпоративні права зас­новників, учасників та акціонерів в аграрних підприємствах корпоративного типу грунтується на положеннях загальних законодавчих актів, зокрема законів "Про власність", "Про господарські товариства", "Про приватизацію майна держав­них підприємств". Це право засновано також і на спеціальних аграрних законодавчих та підзаконних актах, таких як Зе­мельний кодекс України, Декрет Кабінету Міністрів "Про приватизацію земельних ділянок", Закон "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", та ін­ших урядових й відомчих актів.

На підставі зазначених актів право засновництва/участі реалізується через волевиявлення громадянина реалізувати Надані йому права щодо, по-перше, об'єднання свого приват­ного майна з майном інших громадян для створення статут­ного капіталу, заснування, укладення установчого договору, прийняття статуту і проведення державної реєстрації заснова­ного ним підприємства корпоративного типу (товариства); по-друге, реалізації свого права на приватизацію державного сільськогосподарського підприємства через акціонування ос­таннього і взяття на себе прав та обов'язків як учасника-акціонера; по-третє, реалізації свого права на придбання акцій акціонерного товариства (частки учасника товариства з обмеженою відповідальністю) в інших осіб, в тому числі — фізичних, приватних і державних юридичних осіб. Наприклад, селянське (фермерське) господарство в особі його голови без будь-яких обмежень може набути на законних підставах право (купити, одержати в рахунок сплати боргу, як невикуплену заставу, як подарунок, спадщину тощо) акції приватизованого через акціонування (зокрема цукрового заводу) у громадян, колективного сільськогосподарського підприємства (спілки селян), іншого боржника або безпосередньо у Фонді державного майна тощо.

3. Соціально-економічна природа аграрного підприєм­ства—підприємця корпоративного типу як одна з форм про­яву об'єднання селянами свого капіталу способом створення приватної юридичної особи з певними цілями, видами аграр­но-підприємницької діяльності зумовлює характер взаємин між його акціонером чи учасником та самим підприємством (товариством) корпоративного типу. На відміну від права членства колективних підприємств (де визначальним для ви­никнення відносин є членство, бажання й здатність особи— члена кооперативе власною працею брати участь у діяльності і вже потім — в управлінні підприємством кооперативного типу), у праві засновництва і, відповідно, праві участі в під­приємстві корпоративного типу визначальним є спочатку дії з заснування статутного капіталу, а після державної реєстрації акціонерного товариства, товариства з обмеженою відпові­дальністю — сама участь громадянина у статутному капіталі підприємства цього типу.

В аграрних акціонерних товариствах і товариствах з обме­женою відповідальністю селяни-учасники є інвесторами цих аграрних підприємств-підприємців корпоративного типу. І ці підприємства (товариства) націлені на задоволення інтересів інвесторів, на одержання останніми прибутків (дивідендів) від інвестицій, зроблених внесенням свого майна та коштів у капітал товариства. Наведене є спільним для акціонерних то­вариств і товариств з обмеженою відповідальністю у будь-якій сфері підприємництва (промисловості, торгівлі, сільському господарстві).

Особливістю, притаманною саме аграрним господарським товариствам, є, по-перше, предмет діяльності, по-друге, май­но та/чи майнові права (зокрема землі сільськогосподарсько­го призначення чи права користування ними), що вносяться до їхнього статутного капіталу, по-третє, — коло суб'єктів громадян-селян, котрі об'єднують своє майно, кошти, майно­ві та немайнові права для створення аграрного підприємства, покликаного не тільки приносити їм як інвесторам дивіден­ди, але й виконувати певні соціальні функції; ці підприємства створюють також і робочі місця, які займають головним чи­ном акціонери чи учасники цих аграрних товариств.

Наведені особливості аграрних підприємств-підприємців корпоративного типу обумовлюють певні особливості структури (елементів) та змісту відносин права засновництва/учас­ті селян в цих товариствах. Так, на основі права засновницт­ва/участі в аграрних підприємствах корпоративного типу діс­тають своє правове закріплення і реалізацію правомочності майнового та управлінсько-контрольного характеру. Перша й друга правомочності та саме право участі в аграрному підприємстві корпоративного типу як узагальнюючий правовий зв'язок між цим підприємством і його учасниками (акціонерами-інвесторами) є одним з інститутів аграрного права, на якому базується функціонування на корпоративних засадах форми аграрного підприємництва. Одночасно право участі як індивідуальний правовий зв'язок учасників з окремим учас­ником (акціонером) певною мірою зобов'язального характеру виступає у ролі визначального юридичного факту, що породжує та зумовлює взаємні права товариства і його учасників (акціонерів).

4. Право засновництва/участі характеризується такими головними рисами, як і право членства у підприємстві кооперативного типу. Це право є загальним, рівним і особистим. Вирішення кожним селянином питання про створення для себе Прав та обов'язків засновника/учасника товариства, про придбання акцій (часток) товариства і розпорядження цими ак­ціями (часткою) є особистою правомочністю всіх право- та дієздатних громадян України.

Право засновництва/участі виключає можливість взаємної відповідальності підприємства і його учасників по боргах один одного. Воднораз кредитори мають право вимагати від боржника-учасника товариства частки (акцій) у майні цих підприємств у рахунок погашення боргу. Громадянин-учасник, який несповна вніс свою частку, обумовлену в установчому договорі, несе відповідальність перед кредиторами підприємства в розмірі невнесеної частки.

§ 2. Права та обов'язки учасників

аграрних (сільськогосподарських)

підприємств (товариств) корпоративного типу

1. Кожний учасник аграрного приватного підприємства корпоративного типу має певні права і несе певні обов'язки відповідно до норм чинного законодавства та установчих до­кументів. Правомочності учасників цих підприємств визначаються, зокрема, законами "Про власність", "Про господар­ські товариства", "Про соціальний розвиток села і агропро­мислового комплексу" та ін., що конкретизуються в установ­чих документах, насамперед — в установчому договорі та в Статуті товариства (акціонерного чи відповідно — з обмеже­ною відповідальністю).

Суть аграрного приватного підприємства саме корпора­тивного типу, його цілі, предмет діяльності та функції лежать в основі диференціації правомочностей їхніх учасників, в сут­ності та змісті їхніх корпоративних прав. Ці правомочності розмежовуються на майнові та управлінсько-контрольні. У тому разі, коли будь-який учасник (незалежно від його частки у майні товариства) особисто працює в цьому підприємстві корпоративного типу, то у нього, крім наведених вище, вини­кають також і трудові правомочності.

Правомочності майнового характеру засновниів/учасників мають притаманні тільки засновникам чи учасникам риси, їх­ні правомочності визначаються у Законі "Про господарські товариства" і конкретизуються в установчих документах. Так, спільними для всіх засновників правомочностями майнового характеру є їхні права на внесення вкладу в натурі (будинків, споруд, сільськогосподарської техніки тощо), у вигляді цін­них паперів (акцій інших суб'єктів підприємництва), а також грошима. Особливістю внеску саме в аграрне корпоративне підприємство є внесок у вигляді права користування земель­ною ділянкою (що належить селянинові за правом приватної власності), права користування водою та іншими природни­ми ресурсами. В останньому випадку за селянином-засновником зберігається право приватної власності на свою землю і, відповідно, виникає право на вимоги до заснованого підпри­ємства (товариства) щодо раціонального використання його землі, відшкодування йому як власникові збитків, завданих його землі, тощо. До правомочностей засновника майнового характеру належать його права (відповідно до умов установ­чого договору) на відшкодування підприємством (товарист­вом) витрат, понесених селянином при здійсненні необхідних дій щодо підготування установчих документів та проведення реєстрації цього підприємства. Це право у нього виникає тому, що такі витрати не можуть бути зараховані до внеску в статутний капітал (фонд).

До загальних правомочностей учасника аграрного підпри­ємства корпоративного типу належать права участі у розподі­лі прибутку підприємства, а також право на одержання його частини від прибутку (право на одержання дивідендів). Це право учасника прямо передбачено підпунктом "б" п. 1 ст. 10 Закону "Про господарські товариства".

2. Право на розподіл прибутків товариства і на одержання прибутку випливає з права участі громадянина у товаристві. Реалізація цих прав учасником підприємства корпоративного типу здійснюється на підставі норм установчого договору та статуту товариства. Юридичний факт участі у товаристві (точ­ніше — у статутному капіталі) є єдиною правовою підставою для виникнення права на розподіл прибутків та на одержання дивідендів. Єдиним обмеженням у реалізації громадянином права на розподіл прибутків (і відповідно — на одержання ди­відендів) є підстави, визначені в законодавстві. Відповідно до Закону "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 р. розподіл прибутків, оголошення і виплата дивідендів заборонені у випадках: відсутності прибутків; коли розподіл прибутків і виплата дивідендів призведуть до неплатоспро­можності товариства; наявності дебіторської заборгованості підприємства корпоративного типу і особливо — його забор­гованості перед кредитором.

Учасники мають також і загальні права, встановлені для власників законами "Про власність", "Про заставу", Цивіль­ним кодексом тощо. Учасники можуть заповідати свою част­ку (акції), розпоряджатися нею (акціями) на власний розсуд. Єдиним обмеженням, безпосередньо встановленим законом, обмеження прав учасника закритого аграрного акціонерного товариства щодо реалізації своєї частки (акцій) іншим особам без згоди на це самого товариства. У разі ліквідації аграрного підприємства корпоративного типу його учасники мають право на одержання грошових коштів, що залишилися після розпродажу майна підприємства, розрахунків з найманою робочою силою, бюджетом, банками, іншими кредиторами.

Майно, передане підприємству корпоративного типу учасниками в користування, повертається їм у натуральній формі всі винагороди.

3. Правомочності управлінсько-контрольного характеру

учасників підприємств корпоративного типу також безпосередньо закріплено в Законі "Про господарські товариства". Так, учасники мають право: а) брати участь в управлінні справами підприємства (товариства) в порядку, визначеному в установчих документах, окрім процесуальних питань, урегу­льованих наведеним законом; б) одержувати інформацію про діяльність підприємства (товариства). У ст. 10 наведеного ви­ще закону зазначено, що на вимогу учасника товариство зо­бов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про діяльність, протоколи зборів.

Управлінсько-контрольні правомочності учасників буду­ються на їхніх правах на частку у статутному капіталі. На від­міну від кооперативного типу, в корпоративному типі підпри­ємства учасники голосують за принципом "одна частка в ка­піталі (одна акція) — один голос", за винятком позбавлення права голосу власника привілейованої акції. Установчими до­кументами може бути встановлено, що один голос на зборах учасників мають особи, які володіють певною кількістю акцій (наприклад, право голосу на зборах створюваного Акціонер­ного земельного банку України здійснюється за принципом "10 акцій — 1 голос").

4. Обов'язки засновників визначаються статтями 13, 26— 31, 35 Закону "Про господарські товариства" та Установчим договором про спільну діяльність зі створення підприємства корпоративного типу. Засновники зобов'язані, зокрема, ви­конати умови Установчого договору, зробити перші внески (в акціонерне товариство — 50 відсотків, у товариства з обмеже­ною відповідальністю — ЗО відсотків), відкрити тимчасовий рахунок у банку, провести інші необхідні дії для здійснення державної реєстрації підприємства (товариства).

Обов'язки учасників підприємств корпоративного типу визначені ст. 11 Закону "Про господарські товариства". Ці обов'язки можуть бути розширені нормами установчих доку­ментів.

Відповідно до наведеної вище правової норми учасники підприємства корпоративного типу (товариства) зобов'язані:

а) додержувати установчих документів товариства і вико­нувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;

б) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, що їх пе­редбачено установчими документами;

в) не розголошувати комерційної таємниці та іншої конфі­денційної інформації про діяльність товариства;

г) нести інші обов'язки, встановлені законодавством Ук­раїни та установчими документами.

5. Майнові правомочності засновників — фізичних та юридичних осіб визначаються колом прав і обов'язків щодо зменшення маси власних коштів, рухомого і нерухомого май­на, зменшенням повністю або частково майнових та немайнових, пов'язаних із майновими прав та прав користування природними ресурсами. Коло майнових правомочностей цих засновників визначається і не обмежується змістом Закону "Про господарські товариства", Цивільного кодексу. Ці права можуть суттєво розширюватися установчим договором та протокольними рішеннями як установчих зборів, так і рішен­нями вищих органів ВАТ, ЗАТ та ТОВ включаючи та не об­межуючи повноваження, визначені у статуті цих аграрних підприємців корпоративного типу.

Так, згідно з названими законами учасники (до реєстрації ВАТ, ЗАТ ТОВ) мають право оцінювати вклади інших учасників до установчого фонду (капіталу) в порядку, визначеному установчими документами товариства. Вони на власний вибір можуть обрати спосіб здійснення внеску як у натураль­ному вигляді у власність товариства, так і у вигляді передання товариству права користування майном, земельними угіддями чи іншими природними ресурсами, що належить їм на праві власності.

Майнові правомочності органів приватизації майна радгоспів та інших ДСП і державних підприємств АПК визначаються законодавством про ці органи.

І Правомочності майнового характеру включають в себе також і ціле коло обов'язків засновників щодо спільної діяльності по створенню ВАТ, ЗАТ, ТОВ. їхні обов'язки визнача­ються у Законі "Про господарські товариства" і конкретизуються в установчих документах. Так, спільними для всіх засновників правомочностями майнового характеру є їхні обов'язки щодо внесення вкладу в натурі (будинків, споруд, сільськогосподарської техніки, обладнання, матеріальних цінностей тощо) цінних паперів, (акцій інших суб'єктів підприємництва), інших майнових прав (у тому числі на інтелектуальну власність) та грошових коштів. Юридичні особи при­ватного права мають також додати висновки аудитора (ауди­торської фірми) щодо спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду ВАТ, ЗАТ та ТОВ.

Особливістю внеску саме в аграрне товариство є внесок у вигляді права користування земельною ділянкою (що нале­жить селянинові на праві приватної власності), права корис­тування водою та іншими природними ресурсами. В остан­ньому випадку за селянином-засновником зберігається право приватної власності на свою землю і, відповідно, виникає право на вимоги до заснованого ВАТ, ЗАТ, ТОВ щодо раціо­нального використання його землі, відшкодування йому як власникові збитків, завданих його землі тощо.

6. Відповідно до установчого договору фізичні та юридичні особи (приватного і публічного права) зобов'язані передати вклади, що конкретизовані установчими документами, у ви­гляді права користування будинками, спорудами, обладнан­ням. До правомочностей засновника майнового характеру на­лежать його права (відповідно до умов установчого договору) на відшкодування ВАТ, ЗАТ, ТОВ витрат, затрачених селяни­ном та іншим засновником при здійсненні необхідних дій щодо підготування установчих документів та проведення ре­єстрації цього товариства. Це право у нього виникає тому, що такого роду витрати не можуть бути віднесені до внеску у ста­тутний фонд (капітал) ВАТ, ЗАТ ТОВ.

Слід однак зазначити, що згідно з Законом "Про госпо­дарські товариства" (ст. 13) засновники не можуть передавати у статутний фонд (капітал) бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Виходячи з сутності права власності на земельні та інші природні ресурси та існування публічно-правового порядку, виникнення права на природні ресурси в Україні за Конституцією України, Земельним кодексом Ук­раїни, Водним кодексом України, Лісовим кодексом України та Кодексом України про надра, засновники (за відсутності права власності на ці ресурси) не можуть передавати ці ресур­си у статутний фонд.

Засновники несуть відповідальність перед особами, що підписалися на акції і перед третіми особами. Засновники та­кож несуть солідарну відповідальність за зобов'язання, що виникли до реєстрації ВАТ, ЗАТ та ТОВ.

Засновники ВАТ (емітенти) зобов'язані опублікувати від­повідно до вимог чинного законодавства інформацію про ви­пуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюється Державною комісією з цінних паперів та Фондового ринку. Строк відкритої підписки на акції ВАТ засновники повинні здійснити у строк не більше 6 місяців. Засновники зобов'яза­ні видати особам, що сплатили не менше 10 відсотків вартості акцій, письмові зобов'язання про продаж їм відповідної кіль­кості акцій. У разі, коли ВАТ вважається незаснованим (не вдалося вчасно покрити підпискою 60 відсотків акцій), зас­новники мають повернути внесені раніше особами суми або інше майно не пізніше як через ЗО днів з дня визнання незаснованим ВАТ. У разі невиконання цього зобов'язання зас­новники несуть солідарну відповідальність.

У разі коли всі акції ВАТ розповсюджені між засновника­ми, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій. Засновни­ки ТОВ мають до проведення установчих зборів здійснити внесок у розмірі ЗО відсотків від вказаного в установчих доку­ментах вкладу. Згідно з статтями 24 та 52 Закону "Про господарські товариства" статутний фонд ВАТ і ЗАТ не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним пла­там, а в ТОВ — не менше суми, еквівалентної 625 мінімаль­ним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заро­бітної плати, що діє на момент створення ВАТ, ЗАТ і відпо­відно ТОВ.

§ 3. Підстави, порядок і правові наслідки

припинення права участі в аграрних

підприємствах (товариствах)

1. У соціально-економічному плані припинення права участі в корпоративному сільськогосподарському підприєм­стві зумовлено не якимись об'єктивними, а суто суб'єктивни­ми причинами. Так, припинення права участі в суб'єктах аг­рарного підприємництва корпоративного типу (і відповідно — припинення корпоративного права акціонерів та учасників) настає у разі, по-перше, ліквідації цього господарського товариства, по-друге, продажу чи іншого відступлення акцій, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю згідно з чинним законодавством та установчими документами акціонерного товариства чи, відповідно, това­риства з обмеженою відповідальністю.

Припинення права участі, самої участі та, відповідно, при­пинення корпоративного права в суб'єктах аграрного під­приємництва корпоративного типу здійснюється певним порядком.

Припинення участі в аграрному підприємстві корпоратив­ного типу є наслідком юридичного факту відступлення акцій акціонерного товариства чи всієї частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю. Припинення учас­ті в товаристві з обмеженою відповідальністю може бути та­кож у разі виключення його з цього товариства, як це перед­бачено ст. 64 Закону "Про господарські товариства". При ви­ключенні з товариства з обмеженою відповідальністю (за не­виконання статутних обов'язків) учасник цього товариства не бере участі в голосуванні.

2. Юридичний факт припинення участі в корпоративному сільськогосподарському підприємстві тягне за собою певні правові наслідки.

Припинення участі громадянина в акціонерному това­ристві чи товаристві з обмеженою відповідальністю тягне за собою позбавлення його прав учасника. Від дня відступлення акцій акціонерного товариства чи частки у статутному капіта­лі товариства з обмеженою відповідальністю особа позбавля­ється прав майнового і управлінсько-контрольного характеру у відносинах з підприємством корпоративного типу. Коли особа, котра відступила акції (частку), одночасно припинила й трудові відносини з підприємством, то їй слід видати трудо­ву книжку і провести з нею розрахунок як із найманим пра­цівником, що звільнився.

У разі відступлення частини акцій чи частини частки у статутному капіталі аграрного підприємства, у цієї особи зменшується право на одержання дивідендів і зменшується кількість голосів при голосуванні.

Розділ VII

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРАЦІВНИКІВ

ДЕРЖАВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Сільськогосподарські працівники як суб'єкти аграрних правовідносин

1. До суб'єктів права юридична наука відносить учасників суспільних відносин (громадян та юридичних осіб), які на підставі чинного законодавства є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктами аграрного права виступа­ють громадяни, сільськогосподарські підприємства всіх форм власності та форм господарювання. Всі названі суб'єкти аг­рарного права за законом наділені специфічними властивос­тями, юридичне закріпленим базовим становищем (правовим статусом), що дає їм можливість брати участь у конкретних правовідносинах. Серед них важливими є суспільні відносини у сфері праці.

Правовий статус працівника сільськогосподарського під­приємства — це закріплена в нормах чинного законодавства системно впорядкована сукупність реальних прав, юридич­них обов'язків та інтересів працівника, що їх охороняє закон, у сфері обраної ним суспільне корисної діяльності, яка гаран­тується державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.

Правовий статус — це результат визнання державою всіх або окремих категорій громадян носіями прав, обов'язків, ін­тересів, що їх охороняє закон.

Розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси особи. Загальний і спеціальний статуси існу­ють поза стадією реалізації, в статиці. Коли працівник сільсь­кого господарства як конкретний індивід реалізує належні йому статутні права і обов'язки, він набуває індивідуального правового статусу. Останній є змінним, динамічним у часі та

показує, які права і обов'язки їх носій фактично реалізує в да­ний момент.

Правовий статус сільськогосподарських працівників скла­дається з трьох основних частин: 1) конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України; 2) прав і обов'язків, за­кріплених галузевим законодавством для всіх найманих пра­цівників; 3) прав і обов'язків, що відображають специфіку правового становища працівників саме сільськогосподар­ських підприємств, а з переходом до багатоукладної економі­ки — сільськогосподарських підприємств всіх форм власнос­ті, форм господарювання, а також найманих працівників се­лянських (фермерських) господарств.

2. Основні права, свободи і обов'язки громадян нашої дер­жави закріплено в Конституції. Вони складають основу пра­вового становища громадянина України і є єдині для всіхпрацівників, в тому числі і для сільськогосподарських.

Характерною ознакою нової Конституції України є те, що її окремий, ІІ-й розділ значно розширює і досить детально регламентує права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина. Відповідно до ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, Основний Закон України (ст. 36) надає право громадянам України вільно об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. В тому числі громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Згідно зі ст. 43 Конституції кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава при цьому створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Згідно з цією статтею кожен має також право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Вико­ристання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гаранту­ється захист від незаконного звільнення. А право на своєчас­не одержання винагороди за працю захищається законом.

Вперше в Основному Законі України (ст. 44) закріплено право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економіч­них і соціальних інтересів.

Конституція України (ст. 45) також гарантує всім, хто пра­цює, право на відпочинок. А згідно зі ст. 46 Конституції гро­мадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, пе­редбачених законом.

Право кожного громадянина на освіту закріплює ст. 53 Конституції України.

Конституційні права і свободи громадян поєднуються з їх­німи обов'язками та відповідальністю перед суспільством. Здійснення прав і свобод є невіддільним від виконання гро­мадянином своїх обов'язків. Принципово новим є положення Конституції, згідно з яким кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушу­ються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний роз­виток її особистості (ст. 23). Так, відповідно до ст. 65 Консти­туції захист Вітчизни, незалежності та територіальної ціліс­ності України, шанування її державних символів є обов'яз­ком громадян України. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67). Згіднозі ст. 68 Конституції кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Названі основні конституційні права та обов'язки громадян України знайшли свій подальший розвиток і конкретиза­цію у відповідному законодавстві.

3. За своїм соціально-економічним становищем сільсько­господарські працівники є саме найманими працівниками (за винятком членів КСГП, ВСГК, інших кооперативних підпри­ємств). Одначе на них усіх поширюється трудове законодав­ство. Важливе значення для характеристики правового стату­су найманих працівників ДСП, КСГП, СпС, AT, TOB, ВСГК має ст. 2 КЗпП, яка визначає основні трудові права та обов'язки працівників. В ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включно з правом на віль­ний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою.

Працівники мають право на відпочинок відповідно до за­конів про обмеження робочого дня та робочого тижня і на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирі­шення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на участь в управлінні підприємством, установою, організа­цією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування у старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодав­ством, та інші права, встановлені законодавством.

Ці трудові права і обов'язки складають основу спеціально­го правового статусу всіх найманих працівників. Однак особ­ливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про спе­цифіку умов праці найманих працівників у сільському госпо­дарстві. Такі особливості викликані тим, що на сільськогос­подарське виробництво суттєво впливають природні фактори, сезонність, розбіжність робочого періоду (наприклад, оранка, сіяння) з періодом виробництва (наприклад, достигання вро­жаю). В рослинництві і тваринництві діють біологічні факто­ри; рільництво має свої особливості, обумовлені якістю зе­мель, родючістю грунтів та ін. Названа специфіка сільсько­господарського виробництва суттєво впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподар­ських працівників.

Відповідно до ст. 7 КЗпП законодавством можуть встанов­люватись особливості регулювання робочого часу і часу від­починку на підприємствах і в організаціях сільського гос­подарства.

4. Специфіку правового статусу найманих сільськогоспо­дарських працівників порівняно з працівниками промисло­вості закріплено в численних нормативних актах. Важливе місце серед них займають Галузеві правила внутрішнього тру­дового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій сільського господарства від 10 січня 1985 р. Ці Правила закріплюють основні обов'язки працівни­ків і адміністрації названих утворень. Зокрема, сільськогоспо­дарські працівники зобов’язані раціонально використовувати землю; забезпечувати схоронність сільськогосподарських тва­рин і домагатися підвищення їх продуктивності; ефективно використовувати сільськогосподарську техніку — машини, верстати та інше обладнання; ощадливо ставитися до інстру­ментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникам; економко і раціонально ви­трачати паливо, енергію, добрива, корми, насіння та інші ма­теріальні ресурси.

Перелік обов'язків (робіт), що їх виконує кожний праців­ник сільського господарства за своєю спеціальністю, кваліфі­кацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним до­відником посад службовців.

У централізованому порядку приймаються посадові інст­рукції для керівників, спеціалістів і обслуговуючого персона­лу ДСГП, на підставі яких господарства розробляють відпо­відні локальні нормативні акти.

5. Правовий статус спеціалістів сільського господарства визначає Положення про спеціаліста сільського господарства від 19 грудня 1977 р. На підставі цього нормативного акта сільськогосподарські підприємства з урахуванням місцевих умов приймають локальні положення або посадові інструкції для спеціалістів.

6. Особливості правового статусу найманих сільськогоспо­дарських працівників мають місце при організації їх праці, її оплаті, при веденні підсобного господарства та ін. Однак найбільш суттєво ці особливості виявляються в регулюванні ро­бочого часу і часу відпочинку працівників сільського госпо­дарства. Згідно зі ст. 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

При збереженні загальної тривалості робочого часу, вста­новленого чинним законодавством про працю для всіх пра­цівників, режим роботи в сільськогосподарських підприєм­ствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогос­подарського виробництва, напруженості роботи в періоди року.

З метою найбільш правильного використання робочого часу дирекції ДСП і ТОВ та правлінням КСГП, СпС, ВСГК, AT надано право за погодженням з комітетами профспілок в період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю, оранка та ін.), у випадку виробничої необхідності, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше ніж на 10 годин. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 годин, а за бажан­ням працівників — без обмеження цими годинами. Для облі­ку відпрацьованого працівниками робочого часу згідно зі ст. 61 КЗпП запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість цього часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин.

Дирекція ДСП, ТОВ і правління КСГП, ВСГК, СпС за по­годженням із профспілковим комітетом господарства можуть у період напружених польових робіт, у випадку виробничої необхідності, залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням взамін цих днів інших днів відпо­чинку по закінченні кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підсумок днів відпочинку може проводи­тись за період, що не перевищує двох місяців.

7. У нормативних актах, прийнятих у централізованому порядку, не можливо передбачити вирішення всіх питань, що виникають у процесі праці. На їх підставі і згідно з ними на кожному сільськогосподарському підприємстві всіх форм власності і форм господарювання розробляються і затверджу­ються локальні (місцеві) правові акти, які регулюють відноси­ни, що не врегульовані законодавством. Так, у кожному сільськогосподарському підприємстві розробляються статут, правила внутрішнього трудового розпорядку, укладається ко­лективний договір, приймаються Положення про внутрі­шньогосподарський розрахунок, акти про впровадження ко­лективного підряду, оренди; Положення про оплату праці, про преміювання, про матеріальне І моральне заохочення за досягнення в праці, про соціальний захист працівників та ін. Поєднання централізованої та локальної нормотворчості у ефері сільського господарства дозволяє забезпечити додер­жання у праві загальних закономірностей у регулюванні аг­рарних правовідносин Івраховувати їхні особливості на окре­мих підприємствах, розширює господарську самостійність та ініціативу.

8. Зміст правового статусу сільськогосподарських праців­ників, окрім трудових прав І обов'язків, складають також уп­равлінські, майнові й земельні права та обов'язки. Незалежно від форми власності підприємства наймані працівники корис­туються правом на житло, комунально-побутові послуги, соці­ально-культурне обслуговування та ш

9. Необхідною передумовою правового статусу сільсько­господарського працівника є його правосуб'єктність. Щоб працівник міг вступити в трудові правовідносини, він пови­нен володіти трудовою право- І дієздатністю. У трудових від­носинах правоздатність невід'ємна від дієздатності, тому прийнято говорити про трудову правосуб'єктність. Право­здатність і дієздатність (правосуб'єктність) як реальні правові явища мають галузевий характер. Тому такий самий характер має правосуб'єктність сільськогосподарського працівника.

Відповідно до чинного законодавства (ст 188 КЗпП) тру­дова правосуб'єктність встановлюється по досягненні грома­дянами шістнадцятирічного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його заміняє, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професій­но- технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по до­сягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його заміняє.

10. Влаштування працівника на роботу оформляється тру­довим договором (контрактом). При цьому при визначенні його трудової функції може бути врахована сезонність робо­ти, необхідність переведення на іншу роботу, потреба у пра­цівнику, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями, та ін.

11. Відповідно до ст. 21 КЗпП контракт є особливою фор­мою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці пра­цівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін.

З метою вдосконалення порядку застосування контрактної форми трудового договору постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. затверджено Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників.

Це Положення визначає порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) працівників на роботу на підпри­ємствах, в установах, організаціях незалежно від форм влас­ності, виду діяльності та галузі господарства. Але воно не поширюється на керівників підприємств державної форми власності.

Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт оформляється у двох примірниках між власником або уповноваженим органом, громадянином (працедавцем) і працівником та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за угодою сторін, складеною в письмовій формі.

За своєю юридичною природою контракт є угодою про працю, але він відрізняється від звичайного трудового догово­ру тим, що дозволяє поєднувати нормативне і договірне регу­лювання трудових відносин. При цьому при укладенні контр­акту домінує договірне регулювання суттєвих та інших умов праці, а також умов соціально-побутової сфери.

Рішення про контрактну форму регулювання трудових від­носин приймається загальними зборами колективу сільсько­господарського підприємства. Поширюється вона, насампе­ред, на керівника підприємства, головних спеціалістів і керів­ників структурних підрозділів. Контракт із керівником під­приємства розглядається і затверджується на загальних зборах

(зборах уповноважених) колективу, якщо за нього проголосу­вало не менше половини присутніх. За їх дорученням контр­акт підписує голова зборів або інший уповноважений на це працівник підприємства, зокрема голова ради трудового ко­лективу. Контракт набуває чинності від дня його затверджен­ня зборами. При укладенні контракту сторони обумовлюють їхні права та обов'язки, відповідальність, режим праці й від­починку, форми і розміри винагороди за працю, побутові умови контрактанта, порядок вирішення спорів, зміни і при­пинення контракту та інші додаткові умови, наприклад, про створення необхідних умов для поєднання роботи з навчан­ням або підвищення кваліфікації, про виплату додаткових до­помог при звільненні, заподіянні шкоди здоров'ю контрак­танта, наданні чергової відпустки та ін.

До контракту можна включити умови про самостійний ви­бір працівником режиму робочого часу або встановлення робо­чого дня, про заборону роботи за сумісництвом і т. д.

В контракті можуть обумовлюватись суспільно-побутові умови, наприклад, виділення автомашини, поліпшення жит­лових умов, забезпечення дитини місцем у дитячій дошкіль­ній установі, погашення банківської позички або заборгова­ності у зв'язку зі вступом до житлово-будівельного коопера­тиву, захист від інфляційних процесів та ін.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором полягає в тому, що він дозволяє з метою захисту прав та інте­ресів працівника максимально індивідуалізувати кожну контрактну угоду про працю.

12. Важлива роль у правовому регулюванні трудових відно­син працівників сільського господарства і визначенні їх пра­вового становища належить професійним спілкам працівни­ків агропромислового комплексу. ЗО травня 1990 р. І з'їзд профспілок АПК України затвердив Статут професійної спіл­ки працівників агропромислового комплексу України та Ос­новні напрями діяльності професійної спілки працівників аг­ропромислового комплексу України.

Створена профспілка працівників агропромислового ком­плексу с самостійною і незалежною від будь-яких політич­них, інших громадських організацій, державних, господарських і адміністративних органів. Вона покликана представ­ляти і захищати економічні, соціальні, духовні та інші законні права та інтереси її членів перед державними, громадсько-по­літичними та господарськими органами.

В Основних напрямах діяльності професійної спілки пра­цівників агропромислового комплексу України визначено її конкретні завдання щодо захисту професійно-трудових, соці­ально-економічних, культурно-духовних інтересів, прав і со­ціальних гарантій трудівників агропромислового комплексу.

З метою захисту прав та інтересів сільськогосподарських працівників профспілки беруть активну участь у нормотворчості. Більшість правових актів із питань праці приймається тільки за погодженням з профспілковими організаціями або за їх участю, чи з урахуванням їхньої думки. Так, профспілко­вий комітет бере участь у у розробленні колективних догово­рів і угод, контролює їх виконання, стан охорони і умови пра­ці, заробітної плати, додержання трудового законодавства, соціальної справедливості при розподілі житла, путівок, ін­ших благ, які надаються з фондів економічного стимулюван­ня і госпрозрахункового прибутку.

Право професійних спілок представляти інтереси праців­ників агропромислового комплексу в галузі виробництва, праці, побуту і культури викладено також у главі XVI КЗпП.

§ 2. Права та обов'язки сільськогосподарських

працівників як членів виробничих підрозділів

підприємств

1. Виробнича бригада є первинною ланкою колективу сільськогосподарського підприємства (незалежно від його форми власності та форми господарювання). Вона виступає як самостійний суб'єкт, наділений певними повноваженнями щодо управління трудовим процесом. Як суб'єкт права колек­тив бригади вступає в організаційно-управлінські відносини з адміністрацією підприємства при вирішенні питань комплек­тування бригади, плануванні та організації її роботи, оплати і стимулювання праці, підвищення кваліфікації працівників,

притягнення до відповідальності порушників трудової дис­ципліни тощо.

Повноваження колективу виробничої бригади визнача­ються, передусім, типовими і галузевими положеннями про бригаду, на підставі яких адміністрація, зокрема ДСП, за по­годженням із профкомом затверджує місцеві (локальні) поло­ження про бригаду після розгляду їх колективами бригад, а також статтями 252⁶ —252⁸ КЗпП.

Питання про організацію бригади розглядається на зборах її майбутніх членів. Рішення про її створення оформляється протоколом зборів, на підставі якого керівник підприємства видає наказ (розпорядження) про організацію бригади.

Відповідно до ст. 252⁶ КЗпП зарахування в бригаду нових працівників провадиться за згодою її трудового колективу. Однак зарахування працівників, направлених у бригаду для працевлаштування згідно з законодавством (молодих спеці­алістів, випускників навчальних закладів системи професій­но-технічної освіти, осіб, звільнених від покарання, після примусового лікування і т. д.), є обов'язковим.

Колектив бригади має право вимагати від власника або уповноваженого ним органу виведення зі складу бригади пра­цівників у разі скорочення її чисельності, невідповідності працівника виконуваній роботі та в інших випадках, передба­чених статтями 40 і 41 КЗпП. Власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства переводить таких пра­цівників, за їх згодою, на іншу роботу або звільняє у встанов­леному порядку.

Бригадири обираються на зборах колективів бригад (таєм­ним або відкритим голосуванням) і затверджуються керівни­ком підрозділу, до складу якого входять ці бригади.

Відповідно до ст. 252⁷ КЗпП колектив бригади може роз­поділяти колективний заробіток із застосуванням коефіцієнта трудової участі. Коефіцієнти членам бригади затверджуються колективом бригади за поданням бригадира (ради бригади). При цьому заробітна плата працівника не може бути нижчою від встановленого державного мінімального розміру.

2. Значну самостійність мають госпрозрахункові бригади, яким поряд із планом з обсягу виробництва, зростання про­дуктивності праці й підвищення її якості, встановлюються плановий фонд заробітної плати, норми витрати сировини, матеріалів, напівфабрикатів, палива, електроенергії та ін. матеріальних ресурсів, використання яких безпосередньо зале­жить від їхньої діяльності. Взаємні обов'язки адміністрації та госпрозрахункової бригади, а також форми і розміри їх заохо­чення відображаються в договорі між ними.

3. У відносинах, що складаються між найманими праців­никами виробничої бригади і працедавцем в особі органу (по­садової особи), уповноваженого власником (-ами) суб'єкта підприємництва, сторони несуть певні обов'язки.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язані ство­рити належні умови для високопродуктивної праці: надати роботу, забезпечити справність сільськогосподарських меха­нізмів та обладнання, створити безпечні умови праці. Колек­тив бригади зобов'язаний своєчасно і якісно виконати весь комплекс робіт і виростити передбачену договором кількість сільськогосподарської продукції та забезпечити її збережен­ня; він несе відповідальність за невиконання зобов'язання, за непродуктивні витрати та інші види збитків.

Законодавством (ст. 252^s КЗпП) передбачено не тільки відповідальність колективу бригади, а й відповідальність ди­рекції ДСП, ТОВ та правління КСГП, AT у випадках, коли з їхньої вини були зриви в роботі бригади.

Працівникам виробничих бригад надано широкі повнова­ження у вирішенні питань виробничо-господарської діяль­ності усередині бригад. Колектив (рада) виробничої бригади має право: брати участь у вирішенні питань її комплектуван­ня, в тому числі у висуненні кандидатури бригадира та інших керівників, плануванні та організації її роботи, оплати і сти­мулювання праці, підвищення кваліфікації працівників, при­тягнення до відповідальності порушників дисципліни; роз­глядати проекти виробничих планів бригади і заходи, що за­безпечують їх виконання; брати участь у роботі зі зміцнення трудової дисципліни, покращення використання робочого часу, техніки, обладнання, палива; розглядати випадки пору­шення трудової дисципліни; розглядати і затверджувати про­позиції бригадира щодо встановлення членам бригади коефі­цієнта трудової участі з урахуванням реального внеску в спільні результати праці; визначати розміри премій і заробіт­ної плати кожного члена бригади; надавати (анулювати) над­бавки й доплати за професійну майстерність і суміщення про­фесій; рекомендувати адміністрації та профспілковій органі­зації змінювати в установленому порядку кваліфікаційний розряд працівника; розглядати питання матеріального і мо­рального заохочення членів бригади, черговості надання їм відпусток; розглядати питання прийняття в бригаду нових працівників, звільнення членів бригади, а також виключення з її складу окремих працівників; вимагати від адміністрації звільнення бригадира, якого обрав колектив, якщо він не ви­правдав довір'я колективу, та ін.

При цьому працівники бригади самі визначають, як будуть реалізовуватися їхні повноваження: загальними зборами (конференцією) чи радою бригади.

§ 3. Особливість правового становища

працівників міжгосподарських підприємств

в аграрному секторі

1. У процесі міжгосподарської кооперації та агропромис­лової інтеграції сільськогосподарські підприємства різних форм власності добровільно об'єднують матеріальні, фінан­сові й трудові ресурси з метою збільшення виробництва, по­ліпшення зберігання і переробки продовольства, продуктів хар­чування і сировини рослинного та тваринного походження.

Державні й недержавні (приватні, кооперативного й кор­поративного типів) сільськогосподарські підприємства здійс­нюють свою виробничо-господарську діяльність на основі різних форм власності. Суттєві відмінності цих форм влас­ності обумовлюють як особливості правового становища сільськогосподарських підприємств і створюваних ними між­господарських формувань, так і правового статусу їх праців­ників. Питання організації праці, тривалості робочого часу і часу відпочинку, надання вихідних днів і відпусток, застосу­вання заходів заохочення і дисциплінарного впливу, а також інші питання організації праці працівників вирішуються від­повідно до чинного трудового законодавства. Однак щодо працівників міжгосподарських підприємств (організацій) пев­ною мірою застосовується і законодавство, що регулює діяль­ність суб'єктів підприємництва корпоративного і, особливо, кооперативного типу.

2. Трудові ресурси в міжгосподарських підприємствах (ор­ганізаціях) формуються за рахунок працівників державних і колективних сільськогосподарських підприємств, які працюють постійно або сезонно, їх взаємовідносини з підприєм­ствами оформляються трудовим договором. При цьому пра­цівники міжгосподарських підприємств і організацій не мають відмінностей у правах та обов'язках незалежно від то­го, чи працювали вони раніше в державному або колективно­му сільськогосподарському підприємстві. Це свідчить про те, що за своїм правовим становищем працівники міжгосподар­ських утворень є просто працівниками і на них поширюється трудове законодавство. Одначе повною мірою це стосується лише постійних працівників міжгосподарських підприємств і організацій. Поряд із ними в міжгосподарських підприєм­ствах (організаціях) і виробничих об'єднаннях у сільському господарстві є специфічні категорії працівників зі змішаним правовим статусом. До них належать члени колективних сільськогосподарських підприємств, направлені за рішенням правління на роботу в міжгосподарські формування. Своєрід­ність їхнього правового становища полягає в тому, що за ни­ми зберігаються: членство в КСГП (СВК, СпС) І окремі права та обов'язки, передбачені Статутом колективного господар­ства. Зокрема, вони мають право брати участь в управлінні справами підприємства, членами якого вони є, вибирати та-бути обраними в органи його управління, користуватися при­садибною ділянкою, пасовищами, сіножатями, транспортом, культурно-побутовим обслуговуванням та ін. Але на міжгос­подарському підприємстві, куди направлено на роботу члена колективного сільськогосподарського підприємства, його за наказом оформляють як звичайного найманого працівника.

Міжгосподарське кооперування сприяє уніфікації право­вих статусів працівників міжгосподарських підприємств, працівників і членів колективних сільськогосподарських під­приємств. При регулюванні трудових відносин у міжгос­подарських підприємствах застосовуються міжгалузевий, га­лузевий, територіальний і локальний види правового регулю­вання.

Розділ VIII

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ СЕЛЯНСЬКОГО (ФЕРМЕРСЬКОГО) ГОСПОДАРСТВА

§ 1. Поняття селянського (фермерського) господарства та його правові ознаки

1. Селянське (фермерське) господарство — це форма орга­нізації сільськогосподарського виробництва громадян.

В Україні на початок 1998 р. функціонувало 35700 селян­ських (фермерських) господарств, їм належить на праві при­ватної власності 1008,7 тис. га земель сільськогосподарського призначення. Разом із колективними і державними сільсько­господарськими підприємствами селянське (фермерське) гос­подарство в умовах ринкових відносин має забезпечувати споживачів продовольством, продуктами харчування і сільсь­когосподарською сировиною.

Селянське фермерське господарство — це, як правило, сі­мейно-трудове об'єднання мешканців села, життя і побут яких пов'язані з рільництвом, з особистою працею, спрямо­ваною на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини та на одержання доходів, а отже, й на забезпечення існування цього господарства та добробуту його членів.

З прийняттям 22 червня 1993 р. нової редакції Закону "Про селянське (фермерське) господарство" воно стало ви­значатись і як форма підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією (ст. 2).

Селянське (фермерське) господарство характеризується певними ознаками. Його основу зазвичай становить окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (однак лише ті, що досягли 16-річного віку) та інші родичі, котрі об'єднуються для роботи в цьому господарстві; воно утворю­ється для виробництва продовольства і сировини рослинного і тваринного походження; члени цього суб'єкта підприєм­ництва підтримують між собою трудові зв'язки, беруть особисту участь у веденні господарства (фактичному господарю­ванні), тобто існує "інститут правового регулювання членства в селянському (фермерському) господарстві".

Виробничо-економічні відносини такого господарства з державними, колективними та іншими підприємствами й ор­ганізаціями, господарськими товариствами, окремими грома­дянами будуються на підставі договорів. Розрахункові опера­ції провадяться як на безготівковій основі, так і готівкою.

2. Держава гарантує додержання і захист майнових та інших прав і законних інтересів селянського (фермерського) господар­ства, створює пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного забезпечення останнього у період його трирічного становлення.

Втручання у господарську або іншу діяльність цього гос­подарства з боку державних чи інших органів, а також поса­дових осіб не допускається. Збитки, заподіяні господарству неправомірним втручанням у його діяльність, підлягають від­шкодуванню за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються загальним, арбітражним або третей­ським судом. Проте дане положення не обмежує передбаче­ного зазначеним Законом права державних органів здійсню­вати контроль за діяльністю селянських (фермерських) гос­подарств.

Рівноправність селянського (фермерського) господарства з іншими аграрними товаровиробниками дістає вияв, зокре­ма, в тому, що воно має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об'єднань, кооперативів, спільних підприємств із ви­робництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропромисловий комплекс, а та­кож несільськогосподарських підприємств та організацій, в тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні комерційних банків або бути їх членом.

Зміст інституту правового регулювання членства в селян­ському (фермерському) господарстві полягає в обов'язковості особистої трудової участі всіх його членів у процесі господа­рювання, в їх праві на участь в управлінні справами цього господарства, на оплату праці, укладення договору про спіль­ну діяльність всіх його членів тощо.

Державно-правове регулювання створення і організації діяльності селянських (фермерських) господарств провадиться Відділом організації питань фермерських та підсобних сільських господарств Міністерства агропромислового комп­лексу України, що затверджене наказом Мінагропрому від 19 грудня 1997 р. На цей Відділ покладається узагальнення практики застосування законодавства з питань, що відно­сяться до компетенції Відділу розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, здійснення систематичного контролю за їх виконанням.

§ 2. Порядок створення селянського (фермерського) господарства

1. Право на створення селянського (фермерського) госпо­дарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання, має доку­менти, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення такого господарства надається громадя­нам, які проживають у сільській місцевості, мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Селянське (фермерське) господарство створюється ви­ключно на добровільних засадах.

Конкурсний відбір осіб, які бажають створити таке госпо­дарство, проводить районна (міська) конкурсна комісія, склад якої формує районна державна адміністрація (виконав­чий орган місцевого самоврядування), а затверджує голова районної (міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради народних депутатів.

До складу комісії включаються представники районної (міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради народних депутатів, управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів місцевої державної адміністра­ції, асоціації фермерів, сільської (селищної) ради народних депутатів, на території якої передбачається відведення зе­мельної ділянки для створення селянського (фермерського) господарства, та інших заінтересованих державних і громад­ських організацій.

2. Земельні ділянки для ведення селянського (фермерсько­го) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, із земель запасу, а також земель, вилучених (викуплених) у встановле­ному порядку.

Безоплатно у приватну власність передаються земельні ді­лянки у межах середньої земельної частки, що обчислюється в порядку, передбаченому ст. 6 Земельного кодексу України. Така передача здійснюється один раз, про що радою народ­них депутатів, яка передає земельну ділянку, робиться відміт­ка в паспорті або документі, який його замінює. За плату пе­редаються земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.

У постійне користування для ведення селянського (фер­мерського) господарства надаються землі, що перебувають у державній власності, а в тимчасове — ділянки з земель запасу, а також лісового і водного фондів.

Еродовані та дефляційно небезпечні землі можуть надава­тися селянським (фермерським) господарствам без зміни їх цільового призначення та за умови додержання вимог ґрунто­захисного рільництва.

Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним маси­вом із розташованими на них водними джерелами та лісови­ми угіддями, по можливості такі, що розташовані неподалік від доріг, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопос­тачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

Землі лісового і водного фондів, що входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть пере­даватись у приватну власність, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів і невеликих (до 3 га) ділянок водойм і болот.

3. Селянське (фермерське) господарство підлягає держав­ній реєстрації в районній (міській) раді народних депутатів, що передала земельну ділянку у приватну власність або нада­ла в користування. За реєстрацію вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Для реєст­рації до відповідної ради народних депутатів подаються заява, список осіб, які виявили бажання створити селянське (фермерське) господарство, із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові його голови, документ про внесення плати за реєстрацію.

Після відведення земельної ділянки в натурі та одержання Державного акта на право приватної власності на землю або на право постійного користування нею чи договору оренди та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Воно одержує печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в банківській установі, вступає в ділові відноси­ни з іншими підприємствами, установами та організаціями, визнається державними і господарськими органами як само­стійний товаровиробник при плануванні економічного і соці­ального розвитку регіону.

Сільська (селищна) рада народних депутатів заносить дані про склад господарства та про виділену йому земельну ділян­ку до спеціальної негосподарської книги. Склад селянського (фермерського) господарства може збільшуватись або змен­шуватись у зв'язку з народженням дітей чи вибуттям окремих його членів. Нові родичі можуть вступати до господарства за згодою всіх його членів. Кожен член господарства самостійно вирішує питання про вихід із нього. Дозволу інших членів для цього не потрібно. Членство в господарстві може бути втра­чено окремими працездатними особами в разі, якщо вони тривалий час без поважних причин не беруть участі у веденні господарства або не допомагають йому матеріально.

§ 3. Земельні правовідносини в селянському (фермерському) господарстві

1. Відповідно до Земельного кодексу України (статті 6—8) суб'єктом земельних правовідносин є громадянин, який зай­мається веденням селянського (фермерського) господарства. З урахуванням цього земельні ділянки можуть передаватись у приватну власність або надаватись у користування постійне і/чи строкове, в тому числі й на умовах оренди. Правом на одержання земельної ділянки у власність наділені лише гро­мадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадян­ства його не мають.

Передача земельних ділянок у приватну власність та на­дання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, здій­снюються сільськими, селищними, міськими і районними ра­дами народних депутатів. Орендодавцями можуть бути також власники землі (колективні сільськогосподарські підприєм­ства і громадяни). Передаються у приватну власність або на­даються в користування ділянки із земель запасу, а також зе­мель, вилучених у встановленому порядку. Така акція щодо земельних ділянок, які перебувають у приватній власності або користуванні, проводиться лише після їх вилучення (викупу).

Постановою Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про селян­ське (фермерське) господарство" місцевим радам народних депутатів доручено вирішити питання про вилучення із зе­мель колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств і організацій диференційовано 7—10 відсотків сільськогосподарських угідь і про передачу їх до складу зе­мель запасу, а також забезпечити надання ділянок із земель запасу громадянам, які бажають організувати селянське (фер­мерське) господарство.

2. Заяви громадян про передачу їм земельних ділянок у власність або користування відповідна рада народних депута­тів розглядає в місячний строк. При позитивному вирішенні питання вона замовляє за рахунок Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств дер­жавній землевпорядній організації розроблення проекту їх відведення. У разі відмови ради це питання вирішується ви­щестоящою радою, а якщо й вона відмовить, — судом.

Певні особливості мають місце і при відведенні земельних ділянок членам колективних сільськогосподарських підпри­ємств, які виявили бажання вийти зі складу останніх і зайня­тись веденням селянського (фермерського) господарства. За рішенням відповідної ради таким особам передаються у влас­ність або надаються в користування ділянки із земель запасу, а в разі їх відсутності — з придатних для сільськогосподар­ського виробництва земель зазначених підприємств, але без порушення цілісності інших господарств. Розмір земельної ділянки в таких випадках визначається на рівні частки члена колективного сільськогосподарського підприємства.

Для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватись у приватну власність або надаватись у

користування такі земельні ділянки, розмір яких перевищує 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га всіх земель. Кон­кретні розміри ділянок у межах цих норм визначають сільсь­кі, селищні, міські, районні ради народних депутатів. При цьому враховуються регіональні особливості та можливості обробітку виділених земель переважно членами селянського (фермерського) господарства. Для виробничих цілей громадя­ни мають право додатково орендувати земельні ділянки, роз­мір яких може обмежуватись договором оренди або рішенням відповідної ради народних депутатів. З метою збереження цілісності селянського (фермерського) господарства встанов­лено (ст. 52 Земельного кодексу України), що земельні ді­лянки громадян, які ведуть таке господарство, поділові не підлягають.

Відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України власники земельних ділянок, переданих їм радами народних депутатів, не можуть протягом шести років від часу набуття права влас­ності продавати або іншим способом відчужувати їх. Проте вони можуть успадковуватись або передаватись радам на тих же умовах, на яких були одержані. За наявності поважних причин суд може скоротити зазначений строк за заявою власника.

Згідно зі ст. 8 Земельного кодексу України громадяни, у власності яких є земельні ділянки, мають право надавати ос­танні в оренду без зміни їх цільового призначення на строк до трьох років, а в разі тимчасової непрацездатності, призову на дійсну військову службу до Збройних Сил України, вступу до навчального закладу — на строк до п'яти років. При успадку­ванні земельних ділянок неповнолітніми допускається їх на­дання в оренду під контролем місцевих рад народник депута­тів на строк до досягнення спадкоємцями повноліття.

Громадянин, який веде селянське (фермерське) господар­ство на земельній ділянці, наданій йому в постійне користу­вання, може в разі втрати працездатності або досягнення пен­сійного віку за рішенням відповідної ради народних депутатів надати її в тимчасове користування одному з членів своєї сім'ї, який спільно з ним веде господарство. За відсутності та­ких осіб він може передати земельну ділянку в тимчасове ко­ристування іншим членам сім'ї, які не ведуть разом з ним господарства, але бажають його вести, мають необхідну кваліфікацію і досвід роботи, а також іншим особам, які беруть участь у веденні цього господарства.

У разі тимчасової втрати працездатності або наявності ін­ших поважних причин громадянин може надати земельну ді­лянку зазначеним вище особам у тимчасове користування на підставі договору.

4. Використання землі в Україні є платним. Власники зе­мельних ділянок, в тому числі й фермери, та землекористува­чі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, розмір якої визначається з ураху­ванням якості та місцезнаходження цих ділянок на підставі кадастрової оцінки земель.

Порядок оподаткування і середні ставки земельного по­датку та граничні розміри орендної плати за землю встанов­лено Законом "Про плату за землю". В ньому зафіксовані ставки земельного податку з 1 га ріллі та багаторічних наса­джень і ставки податку з 1 га сіножатей і пасовищ по областях у національній валюті України. Відповідно до цього Закону (ст. 11) новостворювані селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за земельні ділянки протягом трьох років від часу їх передачі у власність або надання в корис­тування.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за взаємною домовленістю сторін у договорі оренди. При оренді земель сільськогосподарського призна­чення розмір цієї плати не може перевищувати розміру зе­мельного податку, що збирається за такі самі землі.

§ 4. Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства

1. Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства відрізняються від земельних.

Суб'єктом земельних правовідносин є громадянин, якому земельну ділянку передано для ведення селянського (фермер­ського) господарства у власність або надано в користування, в тому числі й на умовах оренди. Земельні правовідносини між власником (користувачем) земельної ділянки і членами селянського (фермерського) господарства здійснюються за викладеними вище правилами, встановленими Земельним кодексом України.

Суб'єктом же майнових правовідносин відповідно до ста­тей 14 і 15 Закону "Про селянське (фермерське) господар­ство" є саме господарство як юридична особа. А якщо госпо­дарство складається з однієї особи, таким суб'єктом може бу­ти і власник (користувач) земельної ділянки одноособове.

За загальними правилами у власності осіб, які ведуть се­лянське (фермерське) господарство, крім землі, можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого вжитку, до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, наса­дження на земельних ділянках, засоби виробництва, виробле­на продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого при­значення. Таке майно належить цим особам за правом спіль­ної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. У Законі "Про селянське (фермерське) господарство" підкрес­лено, що майно такого господарства перебуває під захистом держави нарівні з іншими формами власності.

Селянське (фермерське) господарство як юридична особа і суб'єкт права власності користується всіма правами власни­ка майна, передбаченими Цивільним кодексом України. Во­лодіння, користування і розпорядження майном здійснюють­ся за взаємною домовленістю між його членами. Управління майном від імені господарства здійснює його голова, яким, зазвичай, є громадянин, котрому належить земельна ділянка за правом приватної власності чи користування, в тому числі й на умовах оренди.

2. Майно селянського (фермерського) господарства (СФГ) становить собою спільну сумісну сімейно-трудову власність. Як зазаначає проф. Н.І. Титова, майно у цьому господарстві належить на праві спільної сумісної власності всім його чле­нам, якщо інше не передбачено угодою між ними. Спільна власність є переважаючим різновидом власності в цих госпо­дарствах.

Майнові правовідносини селянського (фермерського) гос­подарства регулюються Цивільним кодексом і Законом України "Про селянське (фермерське) господарство". Май­нові спори між його членами вирішуються судом. При цьому суд керується правилами цивільного законодавства про спільну сумісну чи спільну часткову власність, а також правилами, передбаченими Кодексом про шлюб та сім'ю України, що стосуються відносин між подружжям.

3. Успадковування землі та майна селянського (фермер­ського) господарства здійснюється відповідно до Закону "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 18) і заповіту в порядку, встановленому цивільним законодавством. Що ж до земельних ділянок, то при їх успадковуванні слід виходити з вимог ст. 52 Земельного кодексу України, згідно з якими зе­мельні ділянки громадян, котрі ведуть селянське (фермер­ське) господарство, поділові не підлягають.

За таких обставин у разі смерті громадянина, який вів се­лянське (фермерське) господарство, право власності на зе­мельну ділянку передається одному з його спадкоємців — діє­здатному громадянинові України, який досяг 18-річного віку і виявив бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. При цьому перевага надається членові господарства — одному з подруж­жя, дітям, батькам, родичам, які проживали і вели господар­ство разом із громадянином, що помер.

Спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань переважного права на подальше веден­ня селянського (фермерського) господарства вирішуються су­дом. У разі відмови спадкоємців від ведення селянського (фермерського) господарства, а також за їх відсутності питан­ня про подальше використання земельної ділянки вирішуєть­ся міською (районною) радою народних депутатів.

За такими ж правилами, але за участю рад народних депу­татів вирішуються питання успадкування права користування земельними ділянками, в тому числі при укладенні договорів їх оренди.

§ 5. Господарська діяльність селянського (фермерського) господарства

1. Як і кожний підприємець, селянське (фермерське) гос­подарство займається господарською діяльністю самостійно. Головне в ній — виробництво та реалізація товарної сільсько­господарської продукції з метою одержання прибутків і роз­ширення виробництва. Виходячи з цього принципу, госпо­дарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеці­алізацію, організує виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Воно на власний розсуд під­бирає партнерів по економічних зв'язках і реалізації продук­ції, в тому числі й іноземних. Нарівні з сільськогосподар­ським виробництвом це господарство може займатися будь-яким іншим видом діяльності, не забороненим законодав­ством України. При цьому воно мусить додержувати вимог ст. 40 Земельного кодексу України, згідно з якою власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані забезпечу­вати ефективне використання землі відповідно до її цільового призначення і проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної ситуації, здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель­них ділянок.

2. З метою забезпечення своєї діяльності селянські (фер­мерські) господарства можуть набувати матеріально-технічні ресурси в системі державних постачальницьких організацій, які виділяються цільовим призначенням для цих господарств за рахунок ресурсів, передбачених для сільського господар­ства. В умовах переходу до ринкової економіки дедалі більше застосовується практика придбання матеріально-технічних ресурсів через бартерний обмін, вільну купівлю на біржах, у кооперативних і державних підприємств, приватних осіб.

Селянське (фермерське) господарство може брати технічні засоби в довгострокову оренду і напрокат. Ремонт і технічне обслуговування належних господарству тракторів, іншої сільсь­когосподарської техніки та устаткування, вантажних автомо­білів, агрохімічне, зоотехнічне і ветеринарне обслуговування здійснюються агросервісними та іншими підприємствами і організаціями за цінами, розцінками і тарифами, встановле­ними для колективних і державних сільськогосподарських підприємств, а також іншими організаціями і громадянами за цінами згідно з домовленістю.

3. Одним з елементів захисту права власності селянського (фермерського) господарства є його право самостійно розпо­ряджатися виробленою продукцією. Господарство може на добровільних засадах укладати з державними, кооперативни­ми і громадськими організаціями, які здійснюють заготівлю і переробку сільськогосподарської продукції, договори на про­даж своєї продукції, а також реалізовувати її будь-яким ін­шим споживачам і на колгоспному ринку.

Законом "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 21) встановлено, що продукція, яка продається цим гос­подарством державним організаціям відповідно до укладених договорів, оплачується за державними заготівельними або до­говірними цінами і на умовах, передбачених для колективних і державних сільськогосподарських підприємств. Ціни на решту продукції господарство встановлює самостійно. При цьому воно повинно додержувати існуючих нормативів якості продукції, санітарних та інших вимог. Постачання виробле­ної продукції на експорт, а також розрахунки з іноземними партнерами здійснюються відповідно до законодавства України.

4. У разі виробничої потреби селянське (фермерське) гос­подарство має право залучати до роботи в ньому інших гро­мадян за трудовим договором (контрактом, угодою). Трудові відносини в господарстві визначаються і регулюються його членами, а щодо осіб, залучених до роботи за трудовим дого­вором (контрактом, угодою), — законодавством України про працю.

Доходи селянського (фермерського) господарства форму­ються за рахунок виручки від реалізації продукції (робіт, по­слуг), інших надходжень і використовуються членами госпо­дарства на власний розсуд. Селянське (фермерське) господар­ство здійснює облік результатів своєї роботи за господар­ський рік, веде звітність. За подання недостовірної звітності голова господарства несе відповідальність у встановленому порядку.

§ 6. Взаємовідносини селянського

(фермерського) господарства з бюджетом,

банківськими установами і страховими органами

1. Селянське (фермерське) господарство має право відкри­вати на свій вибір у будь-якій банківській установі розрахун­кові та інші рахунки включно з валютними, і вільно розпоря­джатися коштами, що є на цих рахунках. Списання коштів із розрахункового рахунку, крім платежів до бюджету, може провадитись тільки за згодою господарства, за рішенням суду або на підставі виконавчого напису у встановлених законо­давством випадках.

Оподаткування доходів селянських (фермерських) госпо­дарств провадиться у порядку, встановленому для сільськогосподарських підприємств. Як й інші сільськогосподарські підприємства, ці господарства та створені на їх базі асоціації, господарські товариства, селянські спілки згідно із Законом "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропро­мислового комплексу в народному господарстві" (ст. 19) звільняються від оподаткування доходів, одержаних від сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності, крім випадків, передбачених іншими актами законодавства. Вони сплачують земельний податок у розмірах і в строки, пе­редбачені Законом "Про плату за землю".

Новостворені селянські (фермерські) господарства звільня­ються від оподаткування на три роки, а в тих селах, де не вис­тачає робочих рук, — на п'ять років. Члени господарства звільняються від сплати прибуткового податку з доходів, одер­жуваних нимивід роботи в цих господарствах.

2. Селянське (фермерське) господарство має право одер­жувати в установах банків, від підприємств і кооперативів по­зички на підставі кредитного договору з визначенням умов кредитування. На селянські (фермерські) господарства поши­рюються пільги та пріоритети щодо державних інвестицій, передбачені Законом "Про пріоритетність соціального роз­витку села та агропромислового комплексу в народному гос­подарстві".

Селянське (фермерське) господарство може одержувати кредит під заставу майна, поруку та інші види забезпечення зобов'язань. За договором іпотеки під заставу можуть здава­тись землі та нерухоме майно. При цьому земля та/або май­но, що є предметом застави, залишається у заставодавця або у третьої особи. Відносини застави як спосіб забезпечення зо­бов'язань, у тому числі й іпотеки, регулюються Законом "Про заставу".

Для підтримки селянських (фермерських) господарств і створення стабільних фінансових умов при одержанні ними банківського кредиту створено Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств, розмір якого щорічно визначається Кабінетом Міністрів України. Він, а також місцеві ради народних депутатів можуть надавати допомогу чи відшкодовувати господарству повністю або част­ково витрати, пов'язані з виплатою відсотків за користування позичками банків.

3. З метою зменшення втрат від стихійного лиха, інших страхових випадків селянське (фермерське) господарство може страхувати своє майно: будівлі, споруди, техніку, тварин, посіви, насадження тощо. Страхування всіх видів майна може здійснюватись на добровільних засадах відповідно до законо­давства України.

Члени селянського (фермерського) господарства, почи­наючи з 16-річного віку, та особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), підлягають дер­жавному соціальному страхуванню і пенсійному забезпечен­ню нарівні з працівниками сільського господарства. Для цього господарство реєструється як платник внесків на дер­жавне соціальне страхування в органах Пенсійного фонду і Фонду соціального страхування України за своїм місцезнахо­дженням. У встановленому порядку воно сплачує внески від усіх видів заробітку за своїх членів та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Час ро­боти в господарстві членів останнього та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), зарахо­вується до їх загального та безперервного стажу роботи на підставі записів у трудовій книжці та документів, що під­тверджують сплату внесків на соціальне страхування. Селян­ське (фермерське) господарство відповідно до чинного зако­нодавства несе матеріальну відповідальність за шкоду, запо­діяну його членам і особам, які працюють у ньому за трудо­вим договором (контрактом, угодою), за каліцтво або інші ушкодження здоров'я, пов'язані з виконанням ними своїх трудових обов'язків.

§ 7. Припинення діяльності селянського (фермерського) господарства

1. Відповідно до Закону "Про селянське (фермерське) гос­подарство" (ст. 29) діяльність господарства припиняється у таких випадках:

1) добровільної відмови голови господарства від земельної ділянки, наданої йому в користування, в тому числі від її оренди, а також при відчуженні земельної ділянки, що нале­жить йому за правом приватної власності;

2) прийняття членами господарства рішення про припи­нення його діяльності;

3) ведення господарства переважно за рахунок праці най­маних працівників;

4) використання землі не за її цільовим призначенням або способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення еколо­гічної ситуації;

5) несплати земельного податку, а також орендної плати у

встановлені строки;

6) невикористання земельної ділянки для сільськогосподар­ського виробництва протягом року від дня її надання;

7) вилучення земельної ділянки у встановленому законом порядку для державних і громадських потреб;

8) визнання господарства неплатоспроможним (банкрутом);

9) якщо немає жодного члена господарства або спадкоєм­ця, який бажає продовжити його діяльність.

2. Рішення про припинення діяльності селянського (фер­мерського) господарства приймається районною (міською) радою народних депутатів, а в разі його неплатоспроможності (банкрутства) — судом. Спори про припинення діяльності господарства вирішуються судом.

Вилучення або примусовий викуп у господарства землі у встановленому порядку для державних і громадських потреб провадиться за його згодою після виділення йому відповід­ною радою народних депутатів рівноцінної земельної ділян­ки, будівництва на новому місці організаціями, для яких відводиться ділянка, житлових, виробничих та інших будівель замість вилучених і відшкодування в повному обсязі збитків включно з упущеною вигодою.

3. Майно господарства, яке припиняє свою діяльність, ви­користовується насамперед для розрахунків з оплати праці найманих осіб, виконання зобов'язань перед бюджетом, бан­ком та іншими кредиторами. Решта майна залишається у спільній власності членів господарства або розподіляється між ними за домовленістю.

4. В разі припинення діяльності господарства до закінчен­ня строку надання йому податкових пільг воно сплачує до місцевого бюджету за весь період його діяльності суму подат­ку, обчислену в повному розмірі, встановленому для госпо­дарства, за винятком тих випадків, коли земельна ділянка ви­лучається у встановленому порядку для державних і громад­ських потреб; господарство визнається неплатоспроможним (банкрутом); немає жодного члена господарства або спадко­ємця, який бажав би продовжити його діяльність.

Розділ IX

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРИВАТНОГО ПІДСОБНОГО ГОСПОДАРСТВА

§ 1. Поняття приватного підсобного господарства

1. За сучасних умов важливим джерелом забезпечення функціонування робочої сили в аграрному секторі економіки, в насиченні ринку України продуктами харчування рослин­ного і тваринного походження є праця у приватних підсобних господарствах найманих працівників і членів КСГП (СпС, ВСГК), учасників АСГТ, ТОВ, а також трудівників ДСГП та інших громадян, що проживають у сільській місцевості. В умовах неплатоспроможності сільськогосподарських підпри­ємств, відсутності у них коштів на оплату праці своїх членів (учасників) та найманих працівників приватні підсобні гос­подарства залишаються практично єдиним джерелом нату­рального самозабезпечення селян продуктами харчування, постачальниками цих продуктів на ринки міст.

За своєю соціально-економічною і правовою сутністю приватне підсобне господарство громадян (ППГГ) є, насам­перед, сукупністю певного нерухомого і рухомого майна, що має вартісну оцінку (ціну), яке призначено для задоволення їх матеріальних і побутових потреб. Крім того, ознакою ППГГ є певна діяльність сімейно-трудового об'єднання лю­дей, що складають сім'ю члена КСГП (СпС, ВСГК учасника АСГТ (ТОВ), працівника ДСП — та інших громадян. Вироб­лена цим господарством громадян продукція використовуєть­ся, насамперед, для власного споживання. За сучасних умов ППГГ є складовою частиною багатоукладного аграрного ви­робництва продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного походження. Це утворення є ефективним джере­лом натурального господарювання за умови надання йому допомоги з боку сільськогосподарських підприємств у веден­ні підсобного господарства. Як колективні (кооперативні), корпоративні, так і державні сільськогосподарські підприєм­ства сприяють у веденні ППГГ не тільки їх членам, учасникам і трудівникам, а й вчителям, сільським медикам, пен­сіонерам та іншим громадянам, що проживають на їхній території.

Участь власників приватних підсобних господарств у задо­воленні суспільних потреб у сільськогосподарській продукції полягає в продажу (здачі) останньої заготівельним організаці­ям споживчої кооперації, самим КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП на договірних умовах, самостійній реалізації продуктів своєї праці на ринку та ін.

Сучасне ППГГ України характеризується такими ознака­ми: по-перше, це — форма виробництва, яка грунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній влас­ності громадян, а також на особистій їх праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вартісний вираз, ціну і нале­жить громадянам за правом спільної сумісної власності; по-третє, ППГГ доповнює суспільне виробництво, має підсоб­ний до нього характер, є додатковим (а не основним) джере­лом прибутків; по-четверте, воно в основному має спожив­чий характер, оскільки вироблювана ним продукція (70—90 відсотків), як правило, споживається безпосередньо самими виробниками; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного по­ходження.

2. Визнання і відродження приватного (до липня 1992 р. — особистого) підсобного господарства пройшло складний шлях, оскільки з суто політичною метою, починаючи з років "суцільної колективізації", було прийнято і впроваджено в життя руйнівні рішення щодо згортання і обмеження діяль­ності цих господарств. Формально право громадян на особис­те підсобне господарство визнавалося Конституцією УРСР (ст. 13). Правове регулювання відносин у цих господарствах здійснювалося як за нормами Цивільного та Земельного ко­дексів, так і за рішеннями партійних та урядових органів СРСР та УРСР, за нормами Примірного статуту та статутів колгоспів, націлених на колгоспне і радгоспне будівництво. Здійснювана в ті роки політика призвела до занепаду госпо­дарств колгоспників і працівників радгоспів, стала однією з причин негативних демографічних і соціальних наслідків для сіл України.

Вперше позитивну оцінку і визнання необхідності розвит­ку особистих підсобних господарств було дано в постанові ЦК КПРС і Уряду СРСР від 14 вересня 1977 р. "Про особисті підсобні господарства колгоспників і службовців та інших громадян і колективне садівництво". Постановою тих же ор­ганів від 8 січня 1981 р. "Про додаткові заходи по збільшенню виробництва продукції в особистих підсобних господарствах громадян" було передбачено, що ці господарства як виробни­ки товарної маси продуктів харчування тваринного похо­дження можуть вступати в договірні відносини зі споживчою кооперацією. Політичне і економічне визнання підсобних господарств громадян сталося напередодні "перебудови". По­становою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 20 березня 1986 р. "Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни" вперше за 60 років радянської влади особисті підсобні госпо­дарства громадян були визнані "складовою частиною соціа­лістичного сільського господарства, покликані повніше за­довольняти потреби сільських жителів у м'ясі, молоці, карто­плі, овочах, плодах та інших продуктах харчування".

2. Від часу проголошення незалежності України сталися значні зміни в правовому регулюванні діяльності підсобних господарств членів КСГП, СпС, ВСГК, працівників АСГТ, ДСГП. Ці господарства відповідно до Закону "Про власність" з липня 1992 р. є приватними. Цим Законом скасовано обме­ження кола і кількості майна, що може перебувати у приват­ній власності громадян, що мають таке господарство. З Ци­вільного кодексу виключено статті, що встановлювали статус колгоспного двору, і відтепер усі громадяни, що мають при­ватне підсобне господарство у сільській місцевості, урівнені в правах незалежно від того, чи є вони членами КСГП, СпС, ВСГК, учасниками і/чи робітниками АСГТ, ДСГП.

Чинним законодавством України, статутами КСГП (СпС, ВСГК, АСГТ, ТОВ) на ці суб'єкти підприємницької діяльнос­ті покладаються обов'язки створювати умови для розвитку підсобних господарств, надавати їм допомогу в обробітку зе­мельних ділянок, у забезпеченні їх добривами, засобами за­хисту рослин, насінням, садивним матеріалом, кормами, зер­ном і пасовищами, у придбанні молодняка худоби та птиці, в агрохімічному і зооветеринарному обслуговуванні, а також у реалізації виробленої продукції та в її переробці.

Приватне підсобне господарство громадян має чітко ви­значену земельну, майнову (речову та зобов'язальну) правосуб'єктність, що визначає особливість цього інституту аграр­ного права.

§ 2. Земельні правовідносини у приватному підсобному господарстві

1. Земельна правосуб'єктність приватних підсобних госпо­дарств громадян має ґрунтовну правову базу, чітко окресле­ний суб'єктивний склад із відповідним розмежуванням ле­гальних форм одержання земельних ділянок і правовим оформленням цієї правосуб'єктності, і знаходить свій вияв через реалізацію цими суб'єктами земельних та інших, пов'я­заних із земельними, прав та обов'язків.

Безпосереднім носієм земельних прав у ППГГ є фізичні особи, яким надано земельні ділянки для ведення господар­ства, а не ППГГ. Згідно з Конституцією і Земельним кодек­сом України носієм земельних і пов'язаних з ними прав та обов'язків у ППГГ є громадяни України. Ними можуть бути також іноземці та особи без громадянства і, відповідно, біпат­риди. Залежно від громадянства особи законодавство України розмежовує легальні форми виникнення земельної правосуб'єктності у цих фізичних осіб і форми закріплення їхніх прав на земельні ділянки.

Так, відповідно до ст. 6 Земельного кодексу тільки грома­дяни України мають право на одержання у власність земель­них ділянок, зокрема для ведення свого приватного підсобно­го господарства, для будівництва та обслуговування житлово­го будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) то­що.. Громадяни України мають право отримувати земельні ділянки для ведення підсобного господарства з правом влас­ності, користування (безстрокового, строкового, в тому числі й на умовах оренди). Виходячи зі змісту ст. 6 Земельного ко­дексу, іноземні громадяни і, відповідно, особи без громадян­ства та біпатриди мають право отримати земельні ділянки для

ведення ППГГ тільки на умовах права користування (постій­ного чи строкового, в тому числі й на умовах оренди).

2. Земельна правосуб'єктність ППГГ залежно від грома­дянства, а вже потім від бажання фізичних осіб, виникає: для громадян України за наявності у них Державного акта на пра­во приватної власності на земельну ділянку; для громадян України, що мають оформлені ділянки у користування — за наявності Державного акта на право постійного користуван­ня нею чи договору оренди. Форми цих Державних актів за­тверджені постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 p., а форма договору — постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р.

3. Для ведення ППГГ, індивідуального житлового будів­ництва громадяни можуть одержати земельні ділянки в розмі­рах, визначених Земельним кодексом України. Так, на підс­таві ст. 56 для ведення підсобного господарства за рішенням сільської, селищної, міської ради народних депутатів земельні ділянки передаються безоплатно у власність в межах населе­них пунктів, у розмірах, визначених у земельно-облікових документах.

За бажанням громадян їм додатково можуть надаватись у користування земельні ділянки, загальна площа яких не по­винна перевищувати 1 га. Збільшення розмірів земельних ді­лянок до 2 га може мати місце за умови погодження з облас­ною радою народних депутатів. Водночас Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні заходи що­до прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподар­ського виробництва" при приватизації землі граничний роз­мір загальної площі земельної ділянки, що може бути у при­ватній власності громадянина, не повинен перевищувати норм, встановлених Земельним кодексом для селянських (фермерських) господарств.

Дещо в іншому розмірі земельні ділянки надаються для ін­дивідуального житлового будівництва (ст. 67 Земельного ко­дексу). Так, за рішенням сільської, селищної, міської ради народних депутатів громадянам передаються у власність або надаються в користування земельні ділянки, зокрема для спо­рудження індивідуальних житлових будинків і господарських приміщень. Розмір ділянок для зведення та обслуговування житлового будинку, господарських приміщень і споруд (при­садибна ділянка) має бути не більше: у сільських населених пунктах — 0,25 га, селищах міського типу — 0,15 га, для чле­нів колективних сільськогосподарських підприємств і праців­ників радгоспів — не більше 0,25 га, а в містах — 0,1 га.

4. В разі здійснення компактної забудови сільських насе­лених пунктів сільська рада надає громадянам біля їх житло­вих будинків (квартир) присадибні земельні ділянки у мен­шому розмірі, а решту — за межами житлової зони населеного пункту. Так, Правилами забудови сільських населених пунктів (п. 43) за компактної їх забудови, а також для змен­шення витрат на благоустрій та інженерні комунікації реко­мендовано відводити біля будинку приквартирні земельні ді­лянки в таких розмірах: для одноквартирних будинків — 0,08—0,12 га (на поливних землях — 0,06—0,08 га); для дво­квартирних одно- та двоповерхових будинків — 0,06—0,08 га (на поливних землях вони не надаються); для блокових бага­токвартирних будинків (3 квартири та більше) — 0,03—0,06 га (на поливних землях не надаються). Решта присадибної ді­лянки відводиться в межах житлової зони. При цьому важли­во, щоб ця решта надавалася або як на найтриваліший строк (що оформлюється відповідним письмовим договором), або в порядку ст. 56 Земельного кодексу у власність чи в безстроко­ве користування (що також слід оформляти відповідними державними актами).

5. Земельний кодекс передбачає можливість продажу дер­жавних земельних ділянок громадянам. Так, їм за плату пере­даються у власність для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує серед­ню земельну частку (ст. 6 Земельного кодексу). Можливість продажу державою земельних ділянок для ведення підсобного господарства земельним законодавством прямо не передбачена. Проте це не позбавляє громадян України права купувати в інших громадян України земельні ділянки, на які є установ­чі документи про передачу їх у приватну власність громадян.

6. Законодавством установлено єдині за змістом права для всіх власників земельних ділянок і землекористувачів. Так, згідно зі ст. 39 Земельного кодексу вони мають право само­стійно господарювати на землі; наділені правом власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації, можуть використовувати у встановленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'­єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі: зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші бу­дівлі й споруди за погодженням із сільською, селищною, мі­ською радою народних депутатів. Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого та невиробничого призначення, у тому числі житла, орендарі погоджують із сільською, селищною, міською, районною радою народних депутатів або іншим орендодавцем, їхньою власністю є посі­ви й посадки сільськогосподарських культур і насаджень. Во­ни мають право одержати від нового власника землі, землеко­ристувача або місцевої ради народних депутатів компенсацію за підвищення родючості грунтів у разі вилучення або добро­вільної відмови від земельної ділянки. Громадянин України, якому земельна ділянка належить за правом приватної влас­ності, може укладати договір застави з кредитною установою.

7. Усі власники (в тому числі співвласники) земельних ді­лянок і землекористувачі згідно зі ст. 40 Земельного кодексу України зобов'язані забезпечувати використання землі відпо­відно до цільового призначення та умов її надання; ефектив­но використовувати землю згідно з проектом внутрішньогос­подарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосо­вувати природоохоронні технології виробництва, не допуска­ти погіршення екологічної ситуації на території внаслідок своєї господарської діяльності; здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель, передбачених ст. 84 Земельного кодек­су; своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю; не порушувати прав власників інших земельних ді­лянок і землекористувачів, у тому числі орендарів; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; додержувати режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються.

Крім того, вони зобов'язані додержувати правил добросусідства: не перешкоджати власникам і користувачам земель­них ділянок проходити до доріг загального користування, а також споруджувати або ремонтувати межові знаки та спору­ди; не чинити перешкод у прокладенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; вживати заходів до недопу­щення стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімі­катів і мінеральних добрив на сусідню земельну ділянку.

8. У разі зруйнування будівлі внаслідок пожежі або стихій­ного лиха право на земельну ділянку зберігається за власни­ком або землекористувачем, в тому числі й орендарем, якщо протягом трьох років розпочато відбудову зруйнованої або спорудження нової будівлі, крім випадків, коли проектом планування і забудови населеного пункту передбачено інше використання земельної ділянки. У цьому разі землекористу­вачеві у встановленому порядку надається інша земельна ді­лянка для забудови.

9. Законодавством визначено також порядок розпоряд­ження і використання земельних ділянок громадянами, яким житловий будинок, господарські будівлі та споруди належать за правом спільної (часткової або сумісної) власності. Так, громадяни, яким житловий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать за правом спільної су­місної власності (саме таким є ППГГ), використовують і роз­поряджаються нею спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам за правом спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розмірові час­ток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Статтею 41 Земельного кодексу передбачено, що наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на житловий бу­динок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудо­вою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження зе­мельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпо­рядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку у спільній власності на житловий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом.

10. Законодавством встановлено надійний захист земель­них і пов'язаних із ними прав власників ППГГ. Так, їхні пра­ва як власників земельних ділянок і як землекористувачів охороняються законом. Припинення права власності на зе­мельну ділянку або права користування нею чи її частиною може мати місце лише у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу.

Втручання в діяльність власників земельних ділянок і зем­лекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку дер­жавних, господарських та інших органів і організацій заборо­няється, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами земельного законодавства.

Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених Зе­мельним кодексом.

11. Надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об'єктом застави лише за зобов'язанням з участю кредитної установи. Законодавством передбачено, що звер­нення стягнення на земельну ділянку за претензіями креди­торів може бути здійснено за рішенням суду, арбітражного суду лише в разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Звернення стягнення за претензіями кредиторів на зе­мельну ділянку, що належить громадянинові за правом при­ватної власності, не допускається, крім випадків, коли зе­мельна ділянка є об'єктом застави.

12. Земельним законодавством врегульовано питання про поновлення земельних прав громадян, що ведуть ППГГ, як прав власників земельних ділянок, так і землекористувачів (ст. 44 Земельного кодексу). Порушені їхні права підлягають поновленню, що здійснюється радами народних депутатів відповідно до їх компетенції, судом, арбітражним судом або третейським судом.

13. Однією з важливих умов нормального ведення ППГГ е встановлені законодавством гарантії прав власників земель­них ділянок і землекористувачів. Так, вилучення (викуп) зе­мельних ділянок у громадян для державних або громадських потреб — будівництва на них підприємствами, установами і організаціями житлових, виробничих та інших споруд — провалиться після виділення власникам вилучених ділянок но­вих, в іншому місці з повним відшкодуванням інших збитків згідно з розділом VI Земельного кодексу України. Статтею 46 також передбачено, що вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земель колективних сільськогосподар­ських підприємств, радгоспів, сільськогосподарських науко­во-дослідних установ і навчальних господарств, інших сільсько- та лісогосподарських підприємств і організацій може про­вадитися за умови будівництва за їх згодою житлових, вироб­ничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі інших збитків згідно з розді­лом IV Земельного кодексу України.

14. Громадянам, які не мають у власності або в користу­ванні земельних ділянок для ППГГ, а також громадянам, які мають земельні ділянки менших розмірів, ніж це встановлено Земельним кодексом, можуть надаватися в користування земельні ділянки для індивідуального городництва. Громадя­нам, які мають у власності худобу, надаються земельні ділян­ки для сінокосіння і випасання худоби. Розміри земельних ді­лянок, що надаються їм у користування, не повинні переви­щувати: для городництва — 0,15 га, для сінокосіння і випа­сання — 1 га.

15. Законодавством України встановлено принципові пра­вила щодо захисту прав нинішніх власників землі. Так, відпо­відно до ст. 6 Земельного кодексу колишнім власникам землі (їхнім спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їхнім бажанням їм може бути передано у власність або надано в користування інші земельні ділянки на загальних підставах.

§ 3. Майнові правовідносини у приватному підсобному господарстві

1. Майнові правовідносини у ППГГ — це фактично існую­чі, врегульовані нормами цивільного та аграрного права суспільні відносини, що складаються в ППГГ між його чле­нами з приводу майна та майнових прав. Майнові відносини у ППГГ характеризуються їх спільністю з відносинами, які виникають між іншими громадянами, незалежно від їх грома­дянства, соціального статусу, роду діяльності тощо. Майнові відносини у ППГГ будуються на підставі Закону "Про власність", Кодексу про шлюб та сім'ю України, Земельного ко­дексу, шлюбного контракту та інших правових актів.

В основу цих відносин покладено право приватної влас­ності громадянина. Оскільки ППГГ — це сімейно-трудове об'єднання, майнові відносини, що складаються в ньому, бу­дуються також на основі права спільної сумісної власності подружжя — чоловіка і жінки, якщо інше не встановлено і не конкретизовано шлюбним контрактом. Відповідно до чинно­го законодавства та постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (п. 5) спільною сумісною власністю е: майно, нажите подруж­жям під час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність"; ст. 22 Ко­дексу про шлюб та сім'ю України); майно, придбане внаслі­док спільної праці членів сім'ї, якщо письмовою угодою між членами сім'ї не передбачено інше, а також майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спіль­ної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), передана при приватизації з державного житлово­го фонду (наприклад, у радгоспі — В. Я.) за письмовою зго­дою членів сім'ї наймача у їхню спільну сумісну власність (ст. 8 Закону "Про приватизацію державного житлової фон­ду"). Ще однією особливістю майнових взаємин, що можуть складатися в цьому господарстві, є те, що між членами ППГГ (не подружжям) майнові правовідносини можуть грунтувати­ся й на основі права спільної часткової власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Саме тому Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. зауважив, що в усіх інших (крім наведених вище) ви­падках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спіль­ної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначається сту­пенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

2. Особливістю суб'єктного складу власників ППГГ, їхньої правосуб'єктності є те, що суб'єктом права власності ППГГ є в одних випадках подружжя, а в інших — усі члени сім'ї. Так, майно, зокрема ППГГ, нажите подружжям під час шлюбу, належить їм за правом спільної сумісної власності, якщо І не визначено письмовою угодою між ними. Здійснення ни\Іи цього права регулюється Законом "Про власність", а щодо власності подружжя — також і Кодексом про шлюб та сім'ю. У разі, коли особи, що спільно ведуть ППГГ, не перебува­ють у шлюбі, суб'єктом права власності виступає об'єднання громадян без утворення юридичної особи, а майно ППГГ, утворене спільною працею осіб, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо ін­ше не визначено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем трудової участі.

3. Чинне законодавство України визначає коло об'єктів, що можуть бути у власності громадян, які складають об'єк­тивну частину ППГГ і можуть використовуватися громадяна­ми для його ведення. Так, ст. 13 Закону "Про власність" вста­новлено, що об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продук­тивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засо­би, .грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Законом "Про власність" (ст. 14), Земельним кодексом (у редакції від 13 березня 1992 р.) самостійним об'єктом права приватної власності визнано земельні ділянки, одержані гро­мадянами для ведення ППГГ. Громадяни як власники мо­жуть здійснювати зі своєю власністю — земельними ділянка­ми практично всі основні види цивільно-правових угод, як і з будь-яким іншим нерухомим майном (продавати, заповідати, обмінювати, закладати, здавати в оренду тощо).

Важливою правовою новелою щодо правомочностей гро­мадян, які ведуть ППГГ, є норма п. З ст. 13 Закону "Про власність", згідно з якою склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випад­ків, передбачених законом.

4. Підстави виникнення права приватної власності грома­дян на ППГГ є загальними для всіх громадян України. Відпо­відно до ст. 12 Закону "Про власність" праця громадян є ос­новою створення і примноження їхньої власності. Громадя­нин набуває права власності на доходи від участі в суспільно­му виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане успадкуванням або укладенням інших угод, не заборонених законом.

Крім одержання у приватну власність земельних ділянок у порядку, встановленому чинним земельним законодавством, громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; способом купівлі-продажу, дару­вання та обміну.

5. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої за­коном, діяльності Громадяни мають право передавати майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам і державі, відчужувати його. Умови і порядок відчу­ження національних, культурних та історичних цінностей ви­значаються спеціальним законодавством України.

Право приватної власності може бути передано у спадщи­ну громадянам, юридичним особам, державі.

6. При поділі майна, виділі його зі спільного майна, звер­ненні стягнення на майно учасника спільної власності за йо­го боргами, відкритті після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності.

Оскільки праця є основою створення і примноження влас­ності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає з законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя на майно ППГГ визна­чається нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України. За від­сутності доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя)'у надбанні майна була більшою або меншою, частки визнача­ються рівними.

Згідно з законодавством положення статей 17 та 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширю­ються на правовідносини, що виникли після введення в дію цього Закону (тобто з 15 квітня 1991 p.). Воднораз Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" спеціально зазначає, що до правовідно­син, які виникли раніше, застосовується чинне на той час за­конодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 p., мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору та збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 р. не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вва­жаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включа­ється час перебування на дійсній строковій військовій службі, в навчальному закладі, хвороби);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рів­ності часток усіх його членів включно з неповнолітніми та непрацездатними. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні в разі недовго­часного його перебування у складі двору або незначної участі працею чи коштами в господарстві двору.

Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося;

в) у випадках, коли за рахунок майна колгоспного двору було внесено вклад у кредитну установу на ім'я члена двору, його частка має бути зменшена на суму вкладу, а якщо вклад перевищує належну цьому членові частку, з нього стягуються відповідні грошові суми на користь інших членів колгоспного двору;

г) згідно зі ст. 4 постанови Верховної Ради України "Про введення в дію Закону "Про власність" загальні правила спадкування щодо частки члена колгоспного двору в майні двору застосовуються з 1 липня 1990 р. При спадкуванні після смерті останнього члена колгоспного двору, що мала місце до цієї дати, частка в майні двору, належна особі, яка вибула з членів двору, але не втратила на неї права на час смерті ос­таннього члена двору, не входить до спадкового майна.

На витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося на 15 квітня 1991 p., поширюється за­гальний трирічний строк позовної давності. Розгляд позову про право на майно колишнього колгоспного двору залежить від вирішення питань землекористування.

7. Відповідно до ст. 55 Закону "Про власність" громадянин не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законо­давчими актами України.

Оскільки за чинним законодавством суд вирішує спори учасників спільної власності щодо розпорядження чи корис­тування майном, то не слід розглядати як неправомірне по­збавлення права власності присудження грошової компенса­ції за частку у спільній власності, якщо її не можливо виок­ремити або поділити майно в натурі чи спільно користуватися ним.

8. Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. зазначає, що передбачені Законом "Про власність" положення щодо спільної власності громадян на майно, надбане внаслідок їхньої спільної праці, поширюють­ся на придбання його як при веденні особистого підсобного господарства, в тому числі членами колишнього колгоспного двору, так і в інших випадках.

Згідно з цими положеннями право на майно може бути визнане не лише за громадянами, які є родичами, а й за ін­шими особами, коли буде встановлено, що вони входили до складу сім'ї та брали трудову участь у його придбанні.

Відповідно до чинного законодавства власником вкладу, внесеного у кредитну установу (крім нажитого подружжям), є особа, на ім'я якої його внесено, тому інші члени сім'ї не мо­жуть вимагати визнання за ними права на цей вклад з мотивів внесення його за рахунок спільної праці. В цьому разі частка коштів, належна іншим членам сім'ї, може бути стягнена з вкладника за їхнім позовом.

§ 4. Договірні зобов'язання приватного підсобного господарства

1. Приватні підсобні господарства громадян беруть участь у сучасних товарно-грошових відносинах через укладання до­говорів як правової форми регулювання цивільно-майнових відносин. Змістом цих відносин є придбання матеріалів для індивідуального будівництва житлового будинку і господар­ських будівель, придбання речей домашнього вжитку, транс­портних засобів тощо. Серед таких договорів є й такі, що без­посередньо пов'язані із здійсненням господарювання громадян у своїх приватних підсобних господарствах. За останні 10—15 років визначився не тільки суб'єктний склад договір­них зобов'язань, а й їх предмет та зміст зобов'язань. Основою таких договірних зобов'язань є взаємини з приводу реалізації вирощених у ППГГ на присадибній ділянці продуктів харчу­вання та продовольства рослинного і тваринного походжен­ня. Так, нині існують три основні різновиди предметів дого­ворів, а саме: закупівля в ППГГ великої рогатої худоби і сви­ней, фруктів, ягід, картоплі, часнику, цибулі тощо; дорощу­вання і відгодівля в цих господарствах молодняка великої рогатої худоби, свиней, птиці; здача (продаж-закупівля) ко­ров'ячого молока.

Ці договори укладаються на взаємовигідних умовах. Од­нією з сторін у них виступає ППГГ в особі власника, іншою стороною можуть бути як заготівельні організації споживчої кооперації, так і безпосередньо самі суб'єкти аграрного під­приємництва усіх форм власності та організаційно-правових форм (КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП).

Особливістю цих договірних відносин є те, що ППГГ мо­жуть реалізовувати продукцію не тільки через "замовників" — КСГП (СпС, ДСГП, АСГТ тощо), а й від їхнього імені в ра­хунок укладених "замовниками" договорів контрактації (дер­жавних контрактів, державних замовлень) сільськогосподар­ської продукції. Іншими словами, ці договори передбачають можливість передачі суб'єктами підприємництва (КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП) боргу-зобов'язання і прийняття цього боргу ППГГ.

2. Юридичну основу регулювання договірних відносин між суб'єктами аграрного підприємництва та заготівельними організаціями споживчої кооперації, з одного боку, та ППГГ — з іншого, становлять закони "Про власність", "Про під­приємництво", "Про підприємства в Україні", "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство", "Про господар­ські товариства", "Про споживчу кооперацію", а також Ци­вільний кодекс України.

3. Одне з важливих місць посідають договори з участю ППГГ, за яким власники цих господарств продають КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) та заготівельним підприємствам споживчої кооперації (ЗПСК) велику рогату худобу і свиней, фрукти, ягоди, картоплю, часник, цибулю тощо. За своєю юридичною суттю вони є договорами купівлі-продажу. Їхнім

предметом є обов'язок власника ППГГ продати обумовлений договором асортимент та обсяг, а КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ, ЗПСК) — прийняти й сплатити вартість отриманого асортименту та обсягу продуктів харчування, продовольства рослинного і/чи тваринного походження.

4. Важливе місце посідають договори власників ППГГ із приводу вирощування в них молодняка великої рогатої худо­би, свиней, птиці, кролів, що належать КСГП (СпС, АСГТ, ТОВ, ВСГК, ДСГП). Предметом цього договору є трудова ді­яльність власників ППГГ, спрямована на вирощування, від­годівлю худоби й птиці, та передача їх після цього КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ). У договорі зазначається кіль­кість худоби чи птиці, що передаються на дорощування й від­годівлю, строк передачі їх виконавцеві та наступне повернен­ня КСП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ), а також жива вага кож­ної голови молодняка худоби або птиці, що відгодовувати­меться, та їхня загальна вага на час передання на дорощування. Згідно з договором на КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) покладається обов'язок передати власникові ППГГ худобу й/чи птицю на дорощування, продати корми власного виробництва й зерно, за існуючими закупівельними цінами (наприклад, державного контракту), інші корми — за їх плановою собівартістю, а покупні корми — за цінами при­дбання включно з витратами на доставку.

За договором на КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) може бути покладений обов'язок надавати допомогу власникам ППГГ у будівництві та обладнанні приміщень для худоби й/чи птиці, виділяти коней, транспортні засоби для обробітку земельних ділянок, заготівлі сіна, інших кормів та їх доставки до місця тримання і відгодівлі худоби й/чи птиці. На нього покладається обов'язок забезпечити своїми силами чи кошта­ми зооветеринарне обслуговування худоби й/чи птиці, що знаходяться на дорощуванні.

Колективне сільськогосподарське підприємство (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) зобов'язане також прийняти худобу й/чи птицю в кількості та в строки, обумовлені договором, і розрахуватися зі своїм контрагентом — власником ППГГ у 10-денний строк. Воно зобов'язане оплатити кожний кіло­грам живої ваги починаючи від поставної (ваги на час пере­дання худоби в ППГГ) зі знижкою на вагу наповнення шлун­ково-кишкового тракту за цінами згідно з домовленістю (на

практиці — не більше закупівельних цін за державним замов­ленням на худобу й/чи птицю відповідної кондиції).

Ціни на худобу й/чи птицю відповідної кондиції визнача­ються договором як його принципова умова. За бажанням власника ППГГ замовник — КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ), розраховуючись із ним, зобов'язаний продати власни­кові ППГГ до 20 відсотків одержаної ваги з кожного виду ху­доби й/чи птиці або продуктів забою в перерахунку за відпо­відними коефіцієнтами для кожного виду худоби, за цінами, встановленими для розрахунків із громадянами — власника­ми ППГГ.

Чинним Типовим договором (п. 2.1) встановлено обов'я­зок КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) надати власникові ППГГ право на одержання додатково до присадибної земель­ної ділянки певної земельної площі, в тому числі: ріллі, луків, інших угідь на строк дії договору. Додаткові земельні ділянки зазвичай становлять вільну частину присадибних земель або земель, що тимчасово не використовуються КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП). Останні можуть дозволяти громадянам, які займаються за договором дорощуванням молодняка й/чи птиці, випасати власну худобу (птицю) на пасовищах. Сіно­коси і випаси надаються з таким розрахунком, щоб власники ППГГ могли ними скористатись і для власної худоби та птиці. На КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) покладаються обов'язки здійснювати відповідні роботи для поліпшення цих угідь.

У разі виникнення страхового випадку КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) зобов'язане виплачувати власникам ППГГ страхову винагороду в частці, що випадає на неотрима-ний приріст ваги худоби чи птиці.

Згідно з договором власник ППГГ, який займається доро­щуванням худоби й/чи птиці, зобов'язаний прийняти їх та ут­римувати відповідно до зоотехнічних і ветеринарних вимог. Він зобов'язаний виростити й передати КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) поголів'я худоби й/чи птиці обумовленої ваги і кондиції, оплатити отримані послуги, що надавало йому КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ), а також будівельні мате­ріали: власного виробництва замовника — за плановою собі­вартістю, а придбані замовником — за ціною придбання включно з витратами на їх доставку власникові ППГГ.

5. Відносини з приводу закупівлі молока у власників ППГГ регулюються відповідним договором, сторонами якого є власник ППГГ, в якому є молочна худоба, а також КСГП (СпС, ВСГК, АСГТ, ТОВ) чи ДСГП. Ініціатором укладення такого договору мають бути відповідні представники правлін­ня КСГП (СтіС, ВСГК, АСГТ) та дирекції ДСГП чи АСГТ.

Суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін виника­ють на основі укладеного ними договору, зміст якого визна­чається Типовим договором і сторонами. Згідно з договором власник ППГГ бере на себе зобов'язання продати господар­ству (КСГП, СпС, ДСГП тощо) лишки молока у визначеній договором кількості протягом року, з конкретизацією обсягів поставки щоквартально. При державних закупівлях молоко має відповідати вимогам, що ставляться до нього (жирність, охолодженість, непрокислість тощо) та до продуктивної худо­би (стан здоров'я та ін.). На власників корів покладається та­кож обов'язок оплатити надані їм господарством послуги (оранка і боронування земельних ділянок, заготівля і достав­ка кормів тощо). Оплачуються ці послуги за їх фактичною со­бівартістю. Власники ППГГ зобов'язані також оплатити вар­тість отриманих кормів за цінами, що визначені в договорі.

Згідно з договором господарство зобов'язане своєчасно прийняти молоко та оплатити його вартість за цінами, визна­ченими договором (на практиці — не вище існуючих закупі­вельних цін). Розрахунки між сторонами мають проводитись не рідше одного разу на місяць.

За договором на господарство покладаються обов'язки продавати власникам ППГГ корми власного виробництва, зокрема зерно — за існуючими закупівельними цінами, інші корми — за їх фактичною собівартістю, а покупні — за ціна­ми придбання, включаючи витрати на доставку в кількості, обумовленій договором.

На господарство покладається також обов'язок надавати власникам ППГГ земельну ділянку для сінокосіння і випа­сання худоби на визначений договором строк і, в разі необ­хідності, сприяти власникам ППГГ у підвищенні родючості угідь. Господарство може взяти на себе обов'язок надати ППГГ допомогу в заготівлях і доставці кормів, обробітку при­садибної ділянки. З метою сприяння розвиткові ППГГ на КСГП і ДСГП, що є сторонами в договорі, покладається

обов'язок забезпечувати власників послугами спеціалістів сільського господарства, зокрема зооветслужби.

КСГП (СпС, ВСГК, АСГТ, ДСГП) можуть за волевияв­ленням власників ППГГ надавати останнім грошовий аванс для придбання необхідних для виробництва продукції тва­ринництва, інвентарю, матеріалів та засобів малої механізації сільськогосподарських робіт.

6. За невиконання або неналежне виконання взятих зо­бов'язань сторони несуть майнову відповідальність згідно з нормами чинного цивільного законодавства. Так, у разі заги­белі (падежу) худоби й птиці з вини власника ППГГ останній зобов'язаний відшкодувати КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) збитки, виходячи з вартості поставної ваги тварин і птиці за існуючими державними закупівельними цінами. В разі вимушеного забою худоби (птиці) його продукти, при­датні для споживання, здаються КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) за цінами згідно з домовленістю (на практиці — не ви­ще існуючих закупівельних за державним замовленням на ху­добу і птицю у живій вазі). При цьому оплачується лише вага, яку становить одержаний приріст живої ваги, починаючи від поставної зі знижкою на вагу наповнення шлунково-кишко­вого тракту. Сторони за договором зобов'язані додержувати вимог оформлення випадку загибелі худоби або птиці спеці­альним актом. В цьому акті зазначається причина загибелі або вимушеного забою худоби, з чиєї вини трапився випадок тощо. До складу створюваної у цьому випадку комісії залуча­ються спеціалісти КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) і дер­жавної ветеринарної служби. Складений акт розглядається і затверджується виконавчим органом КСГП (СпС, ДСГП, АСГТ).

Розділ X

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

§ 1. Характеристика державно-правового регулювання сільського господарства

1. Україна — аграрно-промислова держава, а це зумовлює суспільну необхідність відповідного державно-правового ре­гулювання сільського господарства, обсягового аграрного за­конодавства та сучасної системи органів державного управ­ління цією першорядною галуззю народного господарства. Саме вона виробляє продукти харчування, сільськогосподар­ську сировину для легкої промисловості. Виходячи із діалек­тичного взаємозв'язку і взаємозалежності цілого ряду сус­пільних економічних виробничо-господарських і ринково-економічних і соціальних факторів, державно-правове регу­лювання спрямоване на визначення цілей, завдань і змісту аграрної політики держави та забезпечення її реалізації. Ос­тання зумовлена суспільною потребою відповідного законо­творчого і нормативно-правового закріплення та належного правозастосування в цих ланках державних владних і вико­навчих структур, усій системі колективних, державних і при­ватних товаровиробників та підприємців.

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення систе­ми органів державного управління, які відають цією складо­вою народного господарства, прийняття і належного вико­нання аграрних законів і нормативно-правових актів про сільське господарство, закріплення кола повноважень (ком­петенції) цих органів. Державне регулювання сільського гос­подарства охоплює систему державних інспекцій і контролю за діяльністю колективних, державних, приватних товаровиробників, а також визначення кола і правосуб'єктності сіль­ськогосподарських державних і колективних підприємств, установ, організацій, діяльність яких здійснюється з участю державно-правового регулювання сільського господарства.

Державно-правовому регулюванню підлягає розв'язання питань, пов'язаних з підготовкою спеціалістів сільського гос­подарства І—IV рівнів акредитації, укомплектуванню ними як органів державного управління сільським господарством, так і підприємств, установ, організацій цього профілю. Воно по­ширюється на ветеринарну службу, врегулювання проблем зовнішніх аграрно-економічних та інших зв'язків. Цим регу­люванням охоплюється діяльність науково-дослідних установ (Академії аграрних наук, науково-дослідних інститутів, нау­ково-дослідних станцій).

Виробництво сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження зумовило потребу в існуванні цієї системи органів державного управління і здійснення державного правового регулювання цих суспільних відносин та їх правового регулювання.

2. Суб'єктами державного управління сільського господар­ства є ті органи державного управління, що здійснюють дер­жавно-правове регулювання сільським господарством, забез­печують належне виконання положень аграрного законодав­ства, здійснення повсякденного управління підлеглими по вертикалі управлінськими структурами, виробничо-господар­ськими, виробничо-обслуговуючими сільське господарство службами (наприклад, ветеринарна служба), а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських підприємств і об'єднань. Об'єктами державно-правового регулювання сільського господарства є матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва.

Першорядним об'єктом державно-правового регулювання у сільському господарстві є землі сільськогосподарського призначення, що становлять основу сільськогосподарського виробництва і матеріальну базу для розміщення виробничих та обслуговуючих підприємств, науково-дослідних і навчаль­них установ. Державне управління землями сільськогоспо­дарського призначення здійснює Державний комітет України у справах земельних ресурсів.

Об'єктами державно-правового регулювання є також усі галузі та підгалузі сільськогосподарського виробництва. В рослинництві — виробництво зернових і зернобобових куль­тур, цукрових буряків, соняшника, ефіро-олійних культур, кукурудзи, хмілю, льону-насіння і льону-трести; в садівництві та огородництві — вирощування овочів, плодів, ягід, вино­граду, баштанних культур та ін.; в тваринництві — відгодівля м'ясо-молочної худоби, свиней, овець, кіз, птахів та вироб­ництво продукції цих підгалузей (молока, м'яса, яєць, шерсті, хутра та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства спрямоване на визначення правового режиму найважливіших засобів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, 15 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про насіння". Цей Закон містить основне положення, що регулює виробництво, реалізацію та використання насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських декоративних, лі­карських та лісових рослин, на які затверджено державні стандарти і правові відносини між виробниками та спожива­чами насіння і садивного матеріалу, а також охороняє їх пра­ва. 21 квітня 1993 р. було прийнято Закон "Про охорону прав на сорти рослин", який має за мету регулювати відносини, що виникають у зв'язку з одержанням, використанням, за­хистом, відчуженням і припиненням дії права на сорти рос­лин в Україні. Безпосереднє відношення до рослинництва має Закон України "Про карантин рослин", що прийнятий Верховною Радою України ЗО червня 1993 р. Цей акт визна­чає загальні правові, організаційні та фінансово-економічні основи карантину рослин, діяльність державних органів, під­приємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, спрямовану на запобігання завезенню та поширенню відсут­ніх на території України небезпечних шкідників, хвороб рос­лин і бур'янів.

В порядку державно-правового регулювання сільського господарства приймаються і застосовуються законодавчі ак­ти, спрямовані на регулювання правових відносин, пов'яза­них з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середови­ща застосуванням пестицидів і агрохімікатів. Саме цим пи­танням приділена увага в Законі "Про пестициди і агрохімікати", що був прийнятий Верховною Радою України 2 берез­ня 1995 р. Цей Закон також визначає права і обов'язки під­приємств, установ, організацій, власників селянського (фер­мерського) господарства, інших громадян, крім цього визна­чає повноваження органів державної виконавчої влади і поса­дових осіб щодо застосування названого Закону.

За допомогою актів аграрного законодавства регулюються виробничі відносини в сфері тваринництва. Характерним у цьому відношенні є Закон "Про племінне тваринництво" від 15 грудня 1993 р. Своїм призначенням цей акт має визначити загальні, правові, економічні та організаційні основи племін­ного тваринництва. Він регламентує діяльність у галузі пле­мінного тваринництва, визначає правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва, встановлює вимоги до племінних ресурсів і основи контролю за їх дотриманням.

3. Своєрідний об'єкт державно-правового регулювання сільського господарства становлять відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян як власників худоби і птиці. Правове регулювання цих відносин проводиться у відповідності до норм Закону "Про ветеринарну медицину", що прийнятий Верховною Ра­дою України 25 червня 1992 р. Як зазначено в преамбулі закон визначає загальні, правові, ^організаційні та фінансові основи ветеринарної медицини. Його норми регламентують діяльність галузі ветеринарної медицини згідно з міжнарод­ними вимогами, визначає правове становище структур вете­ринарії, встановлює необхідні ветеринарно-санітарні вимоги і основи ветеринарного контролю. Суспільна значущість ветеринарії полягає в забезпеченні безпосереднього зв'язку ветеринарного обслуговування тваринництва, профілактич­них І лікувальних заходів і станом забезпечення охорони здо­ров'я людей, як учасників сільськогосподарського вироб­ництва продуктів харчування, так і громадян як споживачів Цих Продуктів, недопущення захворювання людей тими ж хворобами на які хворіють тварини і птиці.

4. Предметом державно-правового регулювання сільського Господарства є високо професіональна обізнаність із еконо­мічним станом цієї галузі народного господарства, станом продуктивних сил сільськогосподарського виробництва, його матеріально-технічним забезпеченням, кількість і якість зе­мель сільськогосподарського призначення, рівень наявних у кожному підприємстві спеціалістів та робочої сили, а також стан соціального розвитку села і агропромислового комплек­су в народному господарстві.

Метою державно-правового регулювання є створення ви­сокопродуктивного сільськогосподарського виробництва для задоволення потреб народу в продуктах харчування та вирі­шенні соціальних умов життя народу. Для досягнення цієї мети необхідно реалізувати аграрну програму держави, здійс­нити земельну реформу, прагнути оптимального стану під­приємництва і прибутковості сільськогосподарських товаро­виробників, забезпечити матеріальну зацікавленість праців­ників сільського господарства, впровадити активні і прогре­сивні ринкові економічні відносини в АПК.

5. В якості принципу державно-правового регулювання сільського господарства підставно розглядати положення ста­тей 26 і 27 Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство". По-перше, держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства та його членів; по-друге, держава забезпечує підприємству рівні з іншими товарови­робниками правові та інші умови господарювання; по-третє, органи державного управління будують свої відносини з під­приємством, використовуючи економічні методи — податки, позички, дотації, компенсації і ціни, що забезпечують еквіва­лентний обмін між сільським господарством і промисловістю.

Наведені принципи лежать в основі державно-управлін­ської діяльності всіх ланок Мінагропрому України.

Застосовування в сільському господарстві форми колек­тивної, державної і приватної власності і відповідних право­вих інститутів права колективної власності, права державної власності і права приватної власності селянського (фермер­ського) господарства і громадян визначають характер і зміст державно-правового регулюванні сільського господарства. В свою чергу вони зумовлюють доцільність визнання і напов­нення відповідним змістом таких термінів: по-перше, для регулювання аграрних відносин в сфері взаємин з участю дер­жавних підприємств, установ, організацій, об'єднань — дер­ жавне управління сільським господарством; по-друге, для регу­лювання аграрних відносин з участю колективних підприєм­ств і селянських (фермерських) господарств та громадян — державне керівництво сільським господарством.

§ 2. Органи державного управління сільським господарством та їхні повноваження

1. Центральним органом державного управління сільським господарством є Міністерство агропромислового комплексу України, як орган виконавчої влади. Міністерство забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, пере­робної та виноробної промисловості, здійсненні заходів для гарантування продовольчої безпеки держави. Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчової промисловості Ук­раїни і Комітет з питань садівництва, виноградарства та вино­робної промисловості України.

Правове становище та його правомочності визначаються Положенням про Міністерство агропромислового комплексу України, що затверджено Указом Президента України від 1$ листопада 1997 р. Цим актом визначено основні правомоч­ності Мінагропрому як суб'єкта адміністративного права.

Положенням визначаються основні завдання Мінагропро­му, з яких видно той великий обсяг організаційно-управлінського розвитку, що його має здійснювати це міністерство. На Мінагропром покладаються такі завдання:

розроблення пропозицій щодо основних напрямів аг­рарної політики, реалізація державної політики з питань роз­витку сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості;

організація виконання актів аграрного законодавства з питань агропромислового комплексу і контроль за їх реалі­зацією;

розроблення та координація виконання загально-державних, регіональних програм, поточних планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери села;

здійснення науково-технічної і технологічної політики в галузях агропромислового комплексу;

розроблення пропозицій щодо оптимізації територіально­го розміщення сільськогосподарського виробництва;

розроблення та реалізація заходів щодо запровадження су­часних механізмів вираження функціональних питань галузе­вого і міжгалузевого характеру, структурної перебудови галу­зей агропромислового комплексу, реформування майнових і земельних відносин на основі збереження та якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу, подолання негатив­них явищ кризового характеру;

організація продовольчого ринку, маркетингу у сфері ма­теріально-технічного постачання, активізація зовнішньоеко­номічної діяльності;

здійснення заходів щодо державної підтримки вітчизняних товаровиробників, цільового використання бюджетних кош­тів, створення рівних умов для розвитку цих форм власності і господарювання;

організація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, ветери­нарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості про­дукції, наукового і кадрового забезпечення стандартизації, карантинного режиму, охорони праці, техніки безпеки, наг­ляду за технічним станом машин і обладнання.

Мінагропром спрямовує свою діяльність на реалізацію цих основних завдань через систему підрозділів у вигляді голов­них управлінь, управлінь, відділів та органів контролю, спе­ціалізованих інспекцій, структуру якого складають:

/. Головні управління:

Головне управління економіки

Головне управління фінансово-кредитної та податкової політики

Головне управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва з державною племінною інспекцією

Головне управління зовнішніх економічних зв'язків

Головне управління технічної політики, енергетики, ба­лансів і маркетингу матеріально-технічних ресурсів

Головне управління кадрової політики і аграрної освіти

Головне управління реформування відносин власності і нових форм господарювання

Головне управління землеробства і маркетингу продукції рослинництва

Головне управління ринкових відносин, маркетингу та ба­лансів продовольчих ресурсів

Головне управління іноземних кредитів, інвестицій та лізингу

Головне управління інвестиційної політики в капітально­му будівництві

2. Управління:

Управління координації і освоєння науково-технічного прогресу та зв'язків з УААН

Управління по соціальному розвитку села

Управління соціально-трудових відносин і оргструктур

Управління організації та методології бухгалтерського обліку і звітності

Управління інформатики та виставкових заходів з інформаційно-комунікаційним центром

Юридичне управління Міністерства агропромислового комплексу України

Управління організації ревізійної роботи

Управління справами Міністерства агропромислового комплексу України

3. Відділи:

Відділ розвитку виробництва продуктів дитячого харчування

Відділ охорони праці, пожежної безпеки і безпеки дорож­нього руху

Відділ підсобних промислових підприємств і промислів

Відділ організаційних питань фермерських та підсобних сільських господарств

Відділ науково-обгрунтованого ведення сільського госпо­дарства в зоні аварії ЧАЕС.

Кожний із цих підрозділів провадить свою діяльність на підставі відповідних положень.

У своїй діяльності Мінагропром керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради Ук­раїни, указами і розпорядженнями Президента України, декре­тами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів Ук­раїни та Положенням про міністерство.

2. На Мінагропром покладається обов'язок складати разом з відповідними центральними органами виконавчої влади баланси забезпечення галузей трудовими, сировинними та енергетичними ресурсами, а з місцевими органами влади і са­моврядування — регіональні забезпечення підприємств цими ресурсами.

Важливими завданнями Мінагропрому є опрацювання за­ходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи і забезпечення впровадження в діяльності аграрних товарови­робників засад ринкових економічних відносин. Мінагроп­ром вносить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни умов функціонування галузей стосовно оподаткування, одер­жання пільгових кредитів, державної підтримки сільськогос­подарських товаровиробників усіх форм власності, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, Мінагропром сприяє розвиткові виробничо-підприємницької самостійності ініціативи, прибутковості підприємств, роз­виткові конкуренції, формуванню ринкової інфраструктури та економічних взаємовідносин у виробничій та соціальній сферах.

До компетенції Мінагропрому віднесено обов'язок брати активну участь у розв'язанні питань роздержавлення і прива­тизації майна, забезпечувати реалізацію політики антимонопольного регулювання галузей, сприяти розвиткові конку­ренції, встановлення структур ринкового типу у сфері вироб­ництва та послуг. Складову його повноважень становлять пи­тання формування резервного та елітного насіннєвих фондів, а також генетичного фонду у тваринництві. Міністерство ко­ординує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сортів і гібридів сільськогосподар­ських культур та селекційних станцій у тваринництві, здійс­нює державний контроль за якістю насіння, племінних ресур­сів, організовує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва та племінної справи.

Мінагропром вирішує питання про створення, реорганіза­цію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснова­них на державній власності. Він затверджує статути (поло­ження) підприємств, контролює їх додержання та приймає рішення у разі повернення статутів (положень), а також вико­нує інші функції, передбачені чинним законодавством.

3. За умов впровадження ринкових економічних відносин Мінагропром сприяє виробництву та закупівлі сільськогоспо­дарської продукції. Він бере участь у формуванні державного резервного і елітного насіннєвих фондів та формує генетич­ний фонд у тваринництві через державне замовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України. На Мінагропром покладається обов'язок допомагати виробни­кам сільськогосподарської продукції у її реалізації, у тому числі і в її державній закупівлі. З цією метою Мінагропром формує та розміщує в установленому порядку державне за­мовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України в передбачених контрактами обсягах і на землях, що придатні для безпечного ведення сільського гос­подарства і за площею не перевищують лімітів розораності та сільськогосподарської освоєності відповідних територій, воно координує діяльність підприємств і організацій, спрямовану на виконання цих контрактів.

Істотною правомочністю міністерства слід розглядати його активну участь в забезпеченні своєчасного укладання догово­рів щодо реалізації сільськогосподарської продукції та додер­жання її виробниками та заготівельниками належної договір­ної дисципліни.

Мінагропром розробляє порядок укладання договорів на закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини до дер­жавного і регіональних фондів, державного резерву та умови переробки продукції з державних ресурсів в межах державно­го замовлення на давальницьких умовах. На Мінагропром по­кладається обов'язок створювати умови товаровиробникам і заготівельним організаціям для реалізації сільськогосподар­ської продукції через ринкові інфраструктури на біржах, через торгові доми, фірмову торгівлю та інше.

4. Місцевими органами управління сільським господар­ством області є обласні управління агропромисловим ком­плексом. Правомочності цього управління визначені Типо­вим положенням про управління агропромислового комплек­су обласної, Севастопольської міської державної адміністра­ції. Цей акт затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1998 р. Воно підпорядковане голові адміністрації та Мінагропрому України. Обласне управління є юридичною особою і має самостійний баланс і рахунки в установах банків.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відпо­відно до завдання та компетенції визначених Типовим поло­женням. Найважливішими з них слід визнати повноваження стосовно його участі у розробленні та забезпеченні виконан­ня прийнятих державних та регіональних програм розвитку сільського господарства, підприємств, установ і організацій м'ясної, молочної, плодоовочевої, елеваторної, борошно­мельно-круп'яної, хлібопекарської, макаронної та інших га­лузей промисловості. Управління визначає потребу області в сільськогосподарській продукції і сировині, організує закла­дання і зберігання продовольства і сировини до державного резерву, своєчасне їх освіження відповідно до встановлених Урядом та Мінагропромом завдань.

Обласне управління Мінагропрому готує пропозиції, спрямовані на поглиблення економічної реформи і подає їх

на розгляд керівництва обласної (міської) державної адмініст­рації, аналізує тенденції розвитку галузей. Воно подає пропо­зиції Мінагропрому з питань прогнозування розвитку галу­зей, ліквідації застарілих та розміщення нових виробництв, вдосконалення аналізу і планування в сільському господар­стві, на переробних та обслуговуючих підприємствах, в уста­новах і організаціях АПК. До його компетенції віднесено сприяння забезпеченню сільськогосподарських товаровироб­ників усіх форм власності сортовим насінням, діяльності сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління щодо державного випробуван­ня сортів і гібридів сільськогосподарських культур, а також здійсненню державного контролю за якістю насіння, розвит­ку насінництва і розсадництва.

Воно приділяє увагу питанням механізації, електрифікації, автоматизації виробництва, транспортного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників, надає їм допомогу в експлуатації, ремонті, технічному обслуговуванні сільсько­господарської та дощувальної техніки і обладнання, розвитку матеріально-технічної бази.

Обласне управління АПК здійснює управління та конт­роль за лісами сільськогосподарських лісокористувачів, орга­нізує ведення в цих лісах лісового господарства і захисного лісорозведення, а також збереження, охорону від пожежі, за­хист від шкідників і хвороб.

Істотним слід вважати повноваження управління аналізу­вати і подавати Мінагропрому пропозиції щодо проведення цінової політики з метою дотримання цінового паритету на сільськогосподарську продукцію (роботи, послуги) інших га­лузей економіки, а також пропозиції з питань податкової політики, фінансування і кредитування державних і регіо­нальних програм. Управління надає допомогу підприємствам, установам і організаціям галузі з питань юридичного обслуго­вування, а також домагається в межах їхньої компетенції за­безпечення додержання ними вимог законодавства, належно­го захисту майнових прав та інтересів сільськогосподарських товаровиробників.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адмініст­рації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, органі­заціями, об'єднаннями громадян.

5. Основним засобом сільськогосподарського виробництва і базою для розміщення його виробничих приміщень є землі сільськогосподарського призначення. Органом державного управління цими землями є державні Комітети по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом держав­ної виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України і входить до складу агропромислового комплексу Ук­раїни. Правове становище і компетенція Держкомзему визна­чені Положенням про державний комітет України по земель­них ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 13 травня 1996 р.

Держкомзем у межах своєї компетенції здійснює державне управління земельними ресурсами, спрямовує діяльність під­порядкованих йому державних органів земельних ресурсів з проведення земельної реформи, забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів. В межах своїх повноважень Держкомзем організовує виконання та узагаль­нює практику застосування актів законодавства України, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, розроб­ляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в уста­новленому порядку вносить їх на розгляд Президентові Ук­раїни та Кабінету Міністрів України.

Держкомзем відповідно до покладених на нього завдань бере участь у формуванні державної політики щодо регулю­вання земельних відносин і проведення земельної реформи, забезпечує належне функціонування механізму її запрова­дження, забезпечує прогнозування розвитку земельних відно­син, а також опрацьовує заходи економічної реформи з пи­тань земельних відносин для включення їх до плану діяльнос­ті Уряду України та ін. Всю свою діяльність Держкомзем проводить спільно з Міністерством агропромислового комплексу України.

На Держкомзем покладається обов'язок здійснювати Контроль за цільовим використанням коштів, що надходять у Порядку відшкодування витрат сільськогосподарського і лісо­господарського виробництва та плати за землю, дбати про до­держання норм Земельного кодексу України та належне вирішення земельних спорів, що виникають в процесі здійснення земельної реформи.

Держкомзем здійснює державний контроль за додержан­ням власниками землі та землекористувачами земельного за­конодавства, встановленого режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення і умов надан­ня. Держкомзем забезпечує вдосконалення методики та про­ведення робіт з грошової оцінки земель, бере участь у форму­ванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних на­прямів структурної перебудови економіки.

Держкомзем має право видавати нормативно-правові акти і давати вказівки з питань реформування земельних відносин, які є обов'язковими для виконання центральними та місце­вими органами державної виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування, власниками землі та землекористувача­ми. Він уповноважений вносити на розгляд відповідних дер­жавних адміністрацій і рад подання про зупинення рішень, їх дій або бездіяльності з питань регулювання земельних відно­син, що суперечать законодавству, пропозиції про припинен­ня права власності або права користування землею у випад­ках, передбачених земельним кодексом України, а також про вжиття заходів до поліпшення якості землі та має інші права.

6. Державне управління землями в межах області здійснює обласне управління земельних ресурсів. Його повноваження визначаються Положенням про обласне управління земель­них ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 930. Згідно з цим Положен­ням основним завданням цього управління є координація проведення земельної реформи, створення умов для рівно­правного розвитку всіх форм власності на землю і господарю­вання; організація робіт, пов'язаних із роздержавленням і приватизацією землі; здійснення державного контролю за ви­користанням і охороною земель, а також заходів щодо еконо­мічного стимулювання раціонального використання і охоро­ни земельних ресурсів та інші завдання.

Цим Положенням окреслена компетенція управління зе­мельними ресурсами. Зокрема, управління бере участь у пере­дачі земельних ділянок у власність і надання у користування, в тому числі в оренду. Управління здійснює державний конт­роль за раціональним використанням і охороною земельних ресурсів; воно виявляє землі, що використовуються не за ці­льовим призначенням, з порушенням установлених вимог або нераціонально, з метою створення їх запасу для насту­пного перерозподілу та ін.

Згідно з Положенням управління має право внести на розгляд рад народних депутатів пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадку, передбаченому Земельним кодексом України, а також про вжиття заходів щодо створення охоронних територій, поліп­шення і освоєння земель. Йому надано право перевіряти на підприємствах, в установах і організаціях, у тому числі на військових і оборонних об'єктах, додержання вимог земель­ного законодавства та ін.

7. Місцевим органом державного управління є районний відділ земельних ресурсів, він входить до складу районної державної адміністрації за принципом подвійного підпоряд­кування. Положення про цей відділ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. Відділ утво­рюється Держкомземом і підпорядковується як Комітетові, так і обласному управлінню земельних ресурсів.

§ 3. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе здійснення органами державного управління державного контролю та керівництво громадським контролем в системі колективно-кооперативних і акціонерних сільськогосподарських підприємств і товариств, спілок та об'єднань. За своїм характером і змістом державний контроль спрямований забезпечити повну обізнаність органів держав­ного управління із станом виробничо-господарського фун­кціонування кожної із галузей сільського господарства, кож­ного окремого самостійного виробничо-підприємницького підприємства як суб'єкта аграрного права. Він включає в себе перевірку виконання цими підприємствами своїх виробничо-господарських бізнес-планів, додержання правового режиму Майна і коштів, як суб'єктів права власності або ж суб'єктів права повного господарського належного обліку і звітності за результатами господарювання, приділяючи особливу увагу стану охорони і схоронності колективно-кооперативної та державної власності.

Важливим компонентом контрольно-ревізійних функцій цих органів є перевірки додержання фінансово-кредитної дисципліни в процесі здійснення виробничо-госпрозрахунко­вої і підприємницької діяльності кожного господарюючого суб'єкта. Це стосується як внутрішньогосподарської діяль­ності, так і його зовнішніх зв'язків у сфері ринкових еконо­мічних відносин, стану додержання господарсько-договірної дисципліни і забезпечення правового захисту майнових інте­ресів сторін.

В умовах надання на праві колективної власності земель сільськогосподарського призначення КСГП, ВСГК і АСГТ набуває особливої значущості здійснення державного конт­ролю за раціональним використанням цих земель кожним колективним, кооперативним і акціонерним сільськогоспо­дарським утворенням, забезпечення недопустимості їх розба­зарювання або ж невикористання. Таким же актуальним для державного контролю є обізнаність із станом додержання екологічного законодавства в усіх галузях сільського госпо­дарства.

2. Зміст державного управління сільським господарством охоплює контрольно-наглядові функції діяльності колектив­них і державних сільськогосподарських підприємств, держав­них і госпрозрахункових організацій, установ, об'єднань. Згідно з Положенням Мінагропром здійснює на підприєм­ствах цих форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх вироб­ництва, зберігання та реалізації, в тому числі під час прове­дення експертно-імпортних операцій (п. 4). Мінагропром здійснює державний контроль за якістю насіння і племінних ресурсів.

Державний контроль спрямований на запобігання і бо­ротьбу зі зловживаннями і порушенням державної дисциплі­ни, на виявлення і використання резервів виробництва, під­вищення його економічної ефективності, забезпечення схо­ронності майна і коштів кожним сільськогосподарським то­варовиробником.

Досягненню цієї мети приділяється увага Управлінням ор­ганізації ревізійної роботи Міністерства агропромислового комплексу України. Положення про це Управління затверджено наказом Мінагропрому України від 19 грудня 1997 р. Згідно з цим Положенням Управління є самостійним струк­турним підрозділом центрального апарату Мінагропрому. Цим Положенням окреслено основні завдання Управління, в тому числі на нього покладаються узагальнення стану збере­ження державної та колективної форм власності і за наслідка­ми ревізій та перевірок підприємств, установ та організацій, Управління вносить пропозиції на розгляд керівництву мініс­терства. Воно здійснює контроль за усуненням недоліків і по­рушень, виявлених ревізіями і перевірками; вживає інші захо­ди з питань організації збереження державної та колективної форм власності в умовах ринкової економіки.

Управління має право давати вказівки в межах своєї ком­петенції з питань організації ревізійної роботи, контролю за збереженням товарно-матеріальних цінностей та коштів, які обов'язкові для виконання всіма структурними підрозділами Мінагропрому. Воно повноважне пред'являти керівникам та іншим посадовим особам об'єктів, що ревізуються чи переві­ряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законо­давства з питань збереження і використання державної і ко­лективної власності.

3. В системі Мінагропрому на виконання Закону "Про ка­рантин рослин" функціонує державна служба з карантину рослин. Ця служба провадить свою діяльність на підставі Ста­туту державної служби з карантину рослин України, який Ка­бінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. На цю державну службу покладено обов'язок здійсню­вати систему державних заходів, спрямованих на захист рос­лин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів.

Державна служба з карантину рослин складається із цен­трального спеціально уповноваженого органу з карантину рослин — Головної державної інспекції з карантину рослин та Центральної науково-дослідної карантинної лабораторії, Центрального фумігаційного загону Мінагропрому та інших спеціальних органів у галузі карантину рослин, підпорядкова­них Головній державній інспекції з карантину рослин.

Статут державної служби визначає такі основні завдання з карантину рослин, як:

охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантин­них об'єктів; своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних об'єктів, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму і проведенням заходів щодо карантину рослин під час виро­щування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, збері­гання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об'єктів.

Цим же Статутом визначено компетенцію органів держав­ної служби з карантину рослин. До її повноважень віднесено, зокрема, проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насін­ня, рослин і продукції рослинного походження; внесення по­дання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, у тому числі під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний конт­роль за проведенням карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Ці органи повно­важні вживати відповідно до законодавства термінових захо­дів для локалізації та ліквідації карантинних об'єктів, запобі­гання їх поширенню.

Карантинна перевірка насіння і посадкового матеріалу проводиться відповідно до Положення про порядок каран­тинної перевірки імпортного насіннєвого і посадкового мате­ріалів на території України, що затверджується Мінагропромом України. Статут державної служби з карантину рослин містить в собі права та обов'язки посадових осіб державної служби з карантину рослин та професійні вимоги до спеці­алістів в галузі карантину рослин.

4. У системі державно-правового регулювання сільського господарства істотне місце належить ветеринарній справі, яка потребує спеціального державного управління. Таким само­стійним органом центрального апарату Мінагропрому є Дер­жавний департамент ветеринарної медицини.

Правове становище і правомочності цього органу затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 17 листо­пада 1997 р. №1277.

Відповідно до цього положення основними завданнями Державного департаменту визначено такі напрямки діяль­ності, як:

профілактика, діагностика, лікування інфекційних, інва­зійних і незаразних хвороб свійських тварин та дикої фауни;

контроль за виробництвом та випуском для реалізації доб­роякісних у ветеринарному і санітарному відношенні сирови­ни і продуктів тваринного походження;

захист населення від хвороб, спільних для тварин і людей;

охорона території України від занесення інфекційних хво­роб тварин з території інших держав;

контроль за якістю виробництва лікарських, діагностич­них, профілактичних засобів і кормових добавок, призначе­них для ветеринарної медицини;

радіологічний і токсикологічний контроль продуктів тва­ринного і рослинного походження на ринках, м'ясокомбіна­тах, холодильниках і базах заготівлі, зберігання і реалізації продуктів тощо;

проведення незалежної ветеринарно-санітарної експерти­зи тварин, сировини і продуктів тваринного і рослинного по­ходження, кормів і препаратів, призначених для цілей ветери­нарної медицини, в разі їх експорту та імпорту;

визначення основних напрямів і координація проведення заходів, пов'язаних із міжнародним співробітництвом з питань ветеринарної медицини;

впровадження в практику досягнень ветеринарної науки.

Цим Положенням окреслена компетенція Державного де­партаменту і підпорядкованих йому органів і установ. Ними здійснюється ветеринарний контроль за виконанням актів законодавства з ветеринарної медицини.

Повноваження обласної і районної ланки управління вете­ринарної дисципліни визначено спеціальними положеннями, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 p., а саме: Положення про управління ветери­нарної медицини з державною ветеринарною інспекцією об­ласної державної адміністрації і Положення про районне під­приємство державної ветеринарної медицини.

Обласне управління ветеринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією є місцевим органом Головного уп­равління Мінагропрому і йому підпорядковується, а також входить до складу обласної державної адміністрації за прин­ципом подвійного підпорядкування. Воно здійснює функції і повноваження обласної державної адміністрації у галузі конт­ролю та організації заходів щодо профілактики, діагностики, лікування та ліквідації інфекційних інвазійних і незаразних хвороб тварин. Компетенцією ветеринарної інспекції е пра­вове, організаційне і матеріально-технічне забезпечення уста­нов та організацій державної ветеринарної медицини області. Обласному управлінню підпорядковуються обласні та міські державні підприємства (лікарні ветеринарної медицини, ра­йонні державні підприємства (лікарні) ветеринарної медици­ни на правах управління, обласних та районних лабораторій ветеринарної медицини, контроль за додерженням юридич­ними та фізичними особами ветеринарно-санітарних вимог, спрямованим на захист навколишнього природного середови­ща та ін.

Районне підприємство (лікарня) державної ветеринарної медицини на правах управління районної державної адмініст­рації є місцевим органом державної мережі ветеринарної ме­дицини, входить до складу районної державної адміністрації та підпорядковується обласному управлінню державної вете­ринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією з питань, віднесених до його компетенції. Районному управ­лінню підпорядковуються дільничі лікарні з дільницями та пунктами, державна лабораторія ветеринарної медицини з лабораторіями ветеринарно-санітарної експертизи на рин­ках та ін.

Районне управління (підприємство) має право давати роз­порядження щодо виконання протиепізоотичних і ветеринар­но-санітарних заходів, які обов'язкові для виконання керів­никами господарств, підприємствами, організаціями та громадянами. При встановленні випадків заразних хвороб чи появі підозрювання про наявність особливо небезпечного захворювання тварин районне управління вповноважене ви­давати розпорядження про їх забій, знезараження продуктів і сировини тваринного походження, переробку їх чи утиліза­цію. Воно має право забороняти використання для спожи­вання продуктів тваринного походження, а також переробку тваринницької сировини, що не відповідають ветеринарно-санітарним вимогам. Районне управління має право наклада­ти адміністративні стягнення на посадових та інших осіб за порушення закону України "Про ветеринарну медицину".

5. Різновидом державної служби є державні інспекції в сільському господарстві. Термін "інспекція" в перекладі з латинської мови означає огляд, розгляд і вживається в сучас­ний період для найменування державного або громадського органу, який покликаний здійснювати державно-наглядову функцію із специфічних питань у сфері сільськогосподар­ського виробництва і пов'язаних з ним виробничо-техноло­гічних та соціальних проблем (охорона навколишнього сере­довища, охорона здоров'я людини, захищеність флори і фау­ни та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе визначення сфери сільськогосподарського ви­робництва, у якого є необхідність нормативно-правовими за­собами регулювати питання державного насіннєвого контро­лю. Правове становище цієї інспекції визначено Положенням про Українську державну насіннєву інспекцію Міністерства сільського господарства і продовольства України, що затвер­джене 27 липня 1992 р.

Названа інспекція здійснює державний насіннєвий конт­роль в науково-дослідних і навчально-виробничих об'єднан­нях і системах, колективних сільськогосподарських підпри­ємствах, радгоспах, заготівельних та інших підприємствах і організаціях, незалежно від їх відомчої належності, а також в асоціаціях, організаціях орендарів, орендних підприємствах, сільськогосподарських кооперативах, акціонерних сільсько­господарських товариствах, селянських (фермерських) госпо­дарствах, в організаціях інших форм господарювання і в гро­мадян, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням і реалізацією насіння сільськогосподарських культур та садивного матеріалу картоплі.

Важливим повноваженням державної насіннєвої інспекції є визначення перспектив розвитку насіннєвого контролю на основі науково-технічного прогресу, розробка і реалізація науково-технічної політики в насіннєвому контролі, направ­леної на створення насіннєвих фондів з високими сортовими і посівними якостями. Інспекція забезпечує державний конт­роль в організаціях України за якістю насіння всіх сільсько­господарських культур і садивного матеріалу картоплі. Зона наділена правом накладати заборону до прийняття необхід­них заходів і відповідних рішень на використання для посіву некондиційного насіння, а також складських приміщень, та­ри, транспортних засобів в разі непридатності їх для зберіган­ня і транспортування насіння та ін.

В системі Мінагропрому України функціонує сім спеціалі­зованих державних інспекцій:

— Українська державна насіннєва інспекція (Укрдержнасінінспекція) входить до складу Головного управління земле­робства та маркетингу продовольства й рослинництва Мініс­терства АПК України;

— Державна племінна інспекція (Держплемінспекція) вхо­дить до складу Головного управління виробництва маркетин­гу продовольства та тваринництва з державною племінною інспекцією Міністерства АПК України;

— Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) є окремим відділом Міністерства АПК України;

— Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція) є окре­мим відділом Міністерства АПК України;

— Державна інспекція по нагляду за технічним станом ма­шин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів (Держтехнагляд) є окремим відділом Міністерства АПК України;

— Ветеринарна інспекція Державного департаменту вете­ринарної медицини;

— Головна державна інспекція України з карантину рослин.

Практично можна виділити три форми (види) правового становища вказаних інспекцій:

1) інспекції, які входять до складу структурних підрозділів МінАПК України — Головних управлінь МінАПК України;

2) інспекції, які самі є структурними підрозділами (само­стійними відділами) МінАПК;

3) інспекції, які за правовим статусом не входять до Мі­ністерства АПК України.

6. На виконання Закону "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. в Україні здійснена приватизація заготівель сільськогосподар­ської продукції з усією її матеріальною базою. Держава зали­шила за собою лише контроль за належним її зберіганням і забезпечення додержання вимог щодо її якості. З метою здійснення державно-правового регулювання суспільних від­носин з цього приводу Мінагропром України утворив дер­жавну інспекцію з питань заготівлі і якості продукції і визна­чив її правове становище завдяки Положенню про державну інспекцію по заготівлях і якості продукції (відділ) Міністер­ства агропромислового комплексу України. Це Положення затверджено наказом від 19 грудня 1997 р.

Названа інспекція (відділ) становить собою міжгалузевий орган агропромислового комплексу України з питань держав­ного контролю заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції; вона є самостійним структурним підрозділом цен­трального апарату Міністерства агропромислового комплексу України. Держзаготінспекція здійснює координацію діяль­ності інспекції заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції обласних і Севастопольської міської державної адмі­ністрації. Серед її повноважень основними завданнями є ор­ганізація роботи відповідних державних служб з питань заго­тівель та якості продукції, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки виробників, цільового використання бюджетних коштів. Інспекція наділена правом розробляти умови заготівель сільськогосподарської продукції і сировини та інших нормативних документів, що регламентують її за­купівлю заготівельними організаціями, а також вимог, пов'я­заних з якістю і сертифікацією сільськогосподарської продук­ції та ін.

Самостійним структурним підрозділом центрального апа­рату Міністерства агропромислового комплексу України є державна хлібна інспекція. Правове становище цієї інспекції визначено відповідним Положенням, яке затверджене наказом від 19 грудня 1997 р.

На хлібну інспекція покладається обов'язок здійснювати державний контроль за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів.

Хлібна інспекція контролює дотримання підприємствами галузі встановленого порядку приймання, розміщення, збере­ження та раціонального використання зерна, продуктів його переробки, а також правильність визначення якості зерна і розрахунків за нього при закупівлях. На хлібну інспекцію по­кладено обов'язок аналізувати причини зараження зерна при зберіганні, визначати здійснення необхідних заходів по лікві­дації зараженості та захисту хлібопродуктів від шкідників та ін.

§ 4. Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства

1. Державно-правове регулювання охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського госпо­дарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредит­них засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринко­вих економічних відносин. Зазначене сприяння безпосеред­ньо стосується усіх колективних і державних сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опини­лися нині сільськогосподарські товаровиробники.

2. За сучасних умов стану економіки одержання кредитів (позичок) набуває значення необхідної умови господарюван­ня колективних і державних сільськогосподарських підпри­ємств і селянських (фермерських) господарств. Кредиторами виступають Національний банк України, комерційний агро-банк "Україна" та інші комерційні банки. Кожний з них за надану підприємству суму кредиту одержує від нього гарантію її повернення та забезпечення максимального доходу (маржі) від цієї операції. Залежно від цілей використання кредитів во­ни поділяються на довгострокові і короткострокові. Перші головним чином використовуються на капіталовкладення (придбання комбайнів, тракторів, іншої сільськогосподар­ської техніки, племінної худоби, будівництво господарських споруд і приміщень і т. ін.). Короткостроковий кредит вико­ристовується головним чином як обігові кошти господарства. За сучасних скрутних економічних умов кошти позичаються на сільськогосподарські поточні потреби: придбання пально-мастильних матеріалів для проведення весняних польових ро­біт, збирання врожаю, придбання мінеральних добрив, запас­них частин для ремонту машин та покриття інших необхідних витрат.

Сільськогосподарське виробництво без фінансової під­тримки держави існувати не може, і держава покликана сприяти тому, щоб сільськогосподарські товаровиробники одержували кредитні ресурси на прийнятних для них умовах. Державі доцільно економічне сприяння підприємствам орга­нізовувати таким чином, щоб платежі повертались своєчасно, невиправдано не збільшувались неплатежі, оскільки це при­зведе до некерованості економікою сільського господарства. Назрілою є необхідність удосконалення фінансово-кредитно­го механізму шляхом встановлення відсоткових ставок за кре­дити, які надаються сільськогосподарським підприємствам на виробничі потреби, необхідно враховувати терміни кругообігу обігових коштів, знайти джерела для покриття різниці між ставками, встановленими Національним банком України і пільговими ставками одержання кредитів.

Економічним методом сприяння збереженню відповідного рівня сільськогосподарського виробництва є дотації і ком­пенсації. Дотації за своїм призначенням і змістом становлять собою виплати (доплати), що їх держава надає товаровироб­никові з метою заохотити і допомогти йому результативно вести своє господарство, підтримувати можливий для нього рівень одержання молока, м'яса, зернової продукції і т. ін. Компенсації — засіб повернення (відшкодування) коштів державою власникові пально-мастильних матеріалів, які на­давалися колективним і державним сільськогосподарським підприємствам для проведення весняних або осінніх польо­вих робіт та збирання врожаю, а також в інших випадках. В умовах економічної скрути держава фактично не усувалася від регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Од­наче, дотації і компенсації, виплати вводились безсистемно, без належного управління самим цим процесом, під тиском нагальних вимог щодо потреб виробництва і реалізації вироб­леної продукції.

3. У визначенні економічного стану сільського господар­ства в цілому і стану економіки кожного окремого колектив­ного або державного сільськогосподарського підприємства важливе значення належить закупівлі виробленої ними сільськогосподарської продукції державою для задоволення своїх невідкладних потреб (продукти харчування для зброй­них сил, потреб Міністерства охорони здоров'я; Міністерства внутрішніх справ та ін.). Ці закупівлі здійснюються на підста­ві державного замовлення. Для сільськогосподарських това­ровиробників державні замовлення є гарантованим засобом реалізації виробленої продукції. Держава гарантує відповідну оплату за цю продукцію.

Завдяки державним замовленням і системі укладеним з сільськогосподарськими виробниками договорів реалізується лише частина виробленої продукції. Зазначена сільськогоспо­дарська продукція (продукти харчування) і сільськогосподар­ська сировина для переробної промисловості є предметом вільної купівлі-продажу, тобто предметом ринкових еконо­мічних відносин. За цих умов виникла ціла система спеціаль­них утворень — бірж та їм подібних організацій, у створенні яких держава бере участь. Таким чином, державно-правове регулювання стосується не лише виробництва сільськогоспо­дарської продукції, а й її реалізації. Ця діяльність також є об'єктом державно-правового регулювання сільського госпо­дарства. Проводячи закупівлю сільськогосподарської продук­ції шляхом державних замовлень і спеціальних договорів між заготівельними організаціями і виробниками, держава бере безпосередню участь у реалізації цієї продукції і здійснює державно-економічне сприяння цій галузі народного госпо­дарства. Виробництво продуктів харчування і сільськогоспо­дарської сировини для переробної промисловості є товарним виробництвом. Характеризуючи економічні методи держав­ного управління сільським господарством, необхідно зазна­чити, що компонентом цього управління є проблема ціни на сільськогосподарську продукцію. За умов товарного виробництва ціна становить собою грошовий вираз вартості товар­ного продукту.

Визначення вартості за сучасних економічних умов госпо­дарювання є справою складною і практично неможливою, а положення п. 2 ст. 27 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство" щодо того, що зазначені в цій нормі складові економічного методу забезпечують обмін між сіль­ським господарством і промисловістю є спірним.

4. Усі колективні і державні сільськогосподарські підпри­ємства, кожне селянське (фермерське) господарство і кожний громадянин як працівник сільського господарства зобов'яза­ний сплачувати державі податки і податкові платежі. Цей обов'язок закріплено в ст. 67 Конституції України. Одержані в порядку оподаткування суми призначені для поповнення державного бюджету. Види, порядок і розміри податків та збори визначені відповідними законами. Аграрні товарови­робники, їхні працівники — члени колективних сільськогос­подарських підприємств і трудівники державних підприємств, селянські (фермерські) господарства та інші громадяни в обов'язковому порядку сплачують податок на прибуток під­приємств і організацій — 23,1%, податок на додану вартість — 21,6%, акцизний збір — 1,9%, податок з громадян — 7,7%.

Податки — найбільш істотний і вирішальний засіб регулю­вання економічних відносин і інтересів держави, важливе джерело коштів для розв'язання соціальних проблем народу. Зазначені особливості і призначення податків наділяють їх рисами фіскального характеру.

Багаторічний досвід використання податків і зборів під­твердив, що податки і збори суспільство (держава) спроможні використовувати як фінансовий засіб для обмеження або ж стимулювання окремих видів суспільного виробництва, за до­помогою такого важеля як податки і збори регулювати відпо­відні виробничі відносини. За умов сільського господарства такий податково-фінансовий важіль застосовується шляхом зменшення розміру оподаткування при виробництві еколо­гічно чистої сільськогосподарської продукції, тобто тих про­дуктів харчування, що вирощуються на лише органічних добривах. Цей же засіб, як свідчить досвід, застосовується при одержанні продукції високопородного тваринництва, при впровадженні посівів сортових високоцінних культур. Лише наведених випадків підставно твердити про стимулюючу і регулюючу роль для товаровиробника сільськогоспо­дарської продукції встановлених державою податків і зборів. Лише у цьому разі податки і збори підставне розглядати еко­номічним методом державного управління сільським госпо­дарством.

§ 5. Правові методи регулювання сільського господарства

1. У науці аграрного права наповнені певним правовим змістом поняття методів аграрного права. Поряд з цим у ній розмежовуються правові методи, властиві правовим методам регулювання суспільних відносин, що становлять зміст аграр­них правовідносин, мають свій власний предмет, характери­зуються певними суспільними правовими ознаками. Такий своєрідний метод правового регулювання є властивим і пра­вовому інституту аграрного права — державно-правовому ре­гулюванню сільського господарства.

Правові методи регулювання перебувають у прямій залеж­ності від тих двох основних складових цього правового інсти­туту — державного управління сільським господарством, що стосується діяльності державних сільськогосподарських під­приємств, та колективних сільськогосподарських підпри­ємств і приватних селянських (фермерських) господарств.

Зміст і особливості правових методів регулювання сільсь­кого господарства безпосередньо залежать від суспільного призначення цілей, змісту законів і підзаконних (норматив­но-правових) актів, що становлять у своїй єдності джерела аг­рарного права. Враховуючи недержавний характер колектив­них сільськогосподарських підприємств і селянських (фер­мерських) господарств відповідну правову значимість при цьому має юридична сила норм, вміщених у цих джерелах аг­рарного права.

У процесі здійснення державно-правового регулювання ді­яльності колективних і державних сільськогосподарських під­приємств і господарювання селян-фермерів застосовуються правові методи прямого веління (імперативу) і метод порад, рекомендацій.

2. Правовий метод прямого веління в першу чергу стосу­ється додержання вимог Конституції України. Усі громадяни, а ними є працівники державних сільськогосподарських підприємств, члени колективних сільськогосподарських підприємстві власники селянського (фермерського) господарства, згідно з ст. 67 Конституції України зобов'язані сплачувати податки і збори. Згідно з чинним податковим законодавством відповідні податки і збори сплачують усі суб'єкти аграрного права, що мають права юридичної особи.

На суб'єктів аграрного права поширюються норми адміністративного права. За умов визначених законом, вони є суб'єктами адміністративних правовідносин і відповідно до них застосовується правовий метод прямого веління. Зокрема, метод прямого веління застосовується у взаєминах органів державного контролю і державних інспекцій з колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами, селянськими (фермерськими) господарствами, власниками приватних підсобних особистих господарств.

3. Конституція України становить основу державно-правового регулювання сільського господарства. Властива її нормам юридична сила акта прямої дії означає, що ті правові Норми, які безпосередньо пов'язані з правомочностями сільськогосподарських підприємств та їхніх працівників (пра­цівників державних і членів колективних сільськогосподарських підприємств є нормами прямого веління (імперативними).Такими конституційними нормами належить розглядати норму ст. 36, в якій йдеться про право громадян вступати в з'єднання з метою здійснення і захисту своїх економічних, трудових, соціальних прав та інтересів. Волевиявлення вступати в члени КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ є справою добровільною. Ніхто не може бути примушений до вступу в об’єднання.

Стосовно працівників сільськогосподарських підприємств юридичну силу прямої дії має норма ст. 48, згідно з якою кожному громадянину належить право на достатній життєвий для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. За сучасних умов суспільного співжиття життєвий рівень громадян головним чином визначає одержувана заробітна плата працівника державного і оплата праці члена колективного сільськогосподарського підприємства. Одержувана переважною більшістю працівників сільського господар-плата за працю є невисокою. Чинне трудове законодавство з метою гарантування певного розміру оплати праці працівникамза виконану ними роботу встановлює мінімальну заробітну плату. Згідно з Законом України "Про оплату пра­ці" від 24 березня 1995 р. мінімальна заробітна плата в Украї­ні визначається у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верхов­ною Радою України один раз на рік при затвердженні держав­ного бюджету.

Мінімальна заробітна плата є соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій і об'єднань усіх форм власності і госпо­дарювання.

Обов'язковою для державних і колективних сільськогос­подарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств є норма ст. 49 Конституції України про охорону здо­ров'я громадян. У цих виробничо-господарських утвореннях громадяни виступають як їхні робітники, спеціалісти і члени КСГП. На них повною мірою поширюються норми Закону "Про охорону праці" та ряд нормативно-правових актів, спрямованих на додержання техніки безпеки і виробничої са­нітарії. Зазначені правові норми і правовідносини, які при цьому виникають є адміністративно-правовими і внаслідок цього є імперативними. Адміністративно-правова відпові­дальність настає в разі вчинення адміністративного проступ­ку. Порушення аграрно-правових норм, що стосуються пра­вил техніки безпеки праці і виробничої санітарії і визначені внутрішньогосподарськими локальними правовими норма­ми, тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. За сво­єю правовою сутністю такі локальні правові норми є нормами прямого веління, застосовуваними в межах підприємства.

4. Колективні сільськогосподарські підприємства, сільсь­когосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподар­ські акціонерні товариства — всі вони є організаційною фор­мою виробничо-господарського спілкування з метою ство­рення свого колективно-кооперативного підприємства, для одержання продуктів харчування і сільськогосподарської си­ровини, для задоволення своїх потреб та їх реалізації, для одержання прибутків, досягнення інших статутних цілей, їх­ня виробничо-підприємницька діяльність базується на їх пра­ві власності на засоби і продукти виробництва, колективної трудової участі на засадах самоврядування, на праві спільної

колективної і особистої власності членів підприємства на землю сільськогосподарського призначення.

Ця діяльність провадиться на підставі чинного аграрного законодавства і за умовою певного державного керівництва. Суспільство в особі держави і органів державного управління сільським господарством, виходячи із вищенаведених організаційно-правових, економічних і соціальних ознак колективних підприємств має враховувати їх при визначенні правових методів державного керівництва цими колективними підприємствами.

Нагромаджений за багато років досвід взаємин між держа­вою з її органами державного управління і колективними сільськогосподарськими утвореннями свідчить про доціль­ність застосування правового методу рекомендацій, порад. Вони сприймаються кожним конкретним КСГП як такі, що їх доцільно прийняти і застосовувати в своєму підприємстві.

5. Рекомендації, поради за своїм змістом стосуються пи­тань, які згідно з Статутом підприємства віднесені до компе­тенції органів самоврядування колективного підприємства. Чільне місце серед рекомендацій належить внутрішньогоспо­дарським правовим актам. З метою забезпечення відповід­ності цих актів вимогам закону або підзаконного акта, прий­нятого державою з питань діяльності колективного сільсько­господарського підприємства, досягнення юридичних поло­жень (норм) в цих актах, впровадження передового досвіду вирішення і нормативного врегулювання окремих питань ці акти приймаються як внутрішньогосподарські локальні пра­вові акти. Першорядними серед них є Статут підприємства, що відповідає вимогам Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство", Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та ін. і Примірному зразку Статуту колективного сільськогосподарського підприємства.

6. Цілком виправданою є практика розробки і прийняття рекомендаційних актів науковими установами. Зокрема, ме­тодичні рекомендації по приватизації майна колективних сільськогосподарських підприємств. Цей акт схвалено сек­цією економіки науково-технічної ради Міністерства сільсь­кого господарства і продовольства 2 жовтня 1992 р. З ураху­ванням зазначених рекомендацій кожне КСГП розробляє від­повідне Положення як внутрішньогосподарський локальний правовий акт і керується ним при паюванні майна членів підприємства залежно від їхньої частини в основних засобах ви­робництва.

Юридичної сили локального правового акта рекомендації набувають з часу їх прийняття або затвердження органами са­моврядування колективного сільськогосподарського підпри­ємства. З цього моменту вони набувають значення джерела аграрного права і ними повинні керуватися органи самовря­дування і посадові особи КСГП, а також враховувати їхні суб'єкти, що вступають у правовідносини з КСГП, ВСГК, АСГТ та ін.

Мінагропром України в межах своїх повноважень на вико­нання актів аграрного законодавства видає накази, організо­вує і контролює їх виконання. Визначені ними рішення є обов'язковими для виконання центральними і місцевими ор­ганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядуван­ня, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами. У процесі їх виконання колективні і державні сільськогосподарські підприємства враховують свої конкретні умови виробничо-підприємницької діяльності, до­тримуються свого Статуту, вимог госпрозрахункової результа­тивності та забезпечення інтересів працівників підприємства.

Вказівки Мінагропрому та його органів, обласної і район­ної ланки органів державного управління з питань забезпе­чення схоронності їхнього майна, коштів, цінних паперів, усунення порушень Статуту підприємства, забезпечення ра­ціонального використання земель сільськогосподарського призначення, додержання вимог екологічного законодавства та інших підлягають виконанню підприємствами в першу чергу.

§ 6. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства

1. Державно-правове регулювання сільського господарства провадиться шляхом організаційно-правового забезпечення виконання норм аграрного права, що вміщені в актах аграр­ного законодавства. Поняття і сутність належного виконання цих норм полягає в окресленому нормами права колі суб'єк­тів, які згідно з своїм правовим становищем зобов'язані вико­нувати вимоги аграрних правомочностей, визначенні об'єк­тів, тобто галузей і ланок сільськогосподарського виробництва, на які ці норми спрямовані І покликані їх регулювати; в тому, якими правовими засобами, способами і методами ре­гулюються суспільно-виробничі відносини у регульованій сфері; у визначенні і реалізації організаційно-управлінських, економічних, майнових, трудових, господарсько-договірних відносин, що регулюються у кожному конкретному випадку. При цьому необхідно визначати ефективність і результатив­ність застосування цих норм.

Норми аграрного права визначають лише основоположні риси сільського господарства. Процес господарювання поряд з виконанням (додержанням) вимог права включає в себе широку активність і ініціативу керівників, спеціалістів і пра­цівників — виконавців сільськогосподарських робіт, сфери виробничо-технічного обслуговування, збереження і схорон­ності сільськогосподарської продукції, її ефективної реаліза­ції, прибутковості господарської діяльності в цілому. Здійс­нення державно-правового регулювання охоплює собою реа­лізацію суб'єктивних прав і юридичних обов'язків кожним із учасників сільського господарства.

2. Належне виконання аграрно-правових актів забезпечу­ється шляхом прийняття їх щодо правового становища поса­дових осіб (керівників і спеціалістів сільського господарства), правового режиму майна (фондів), що належить колективно-кооперативним та державним підприємствам, визначення правосуб'єктноеті окремих виробничо-господарських підроз­ділів та ін. Наприклад, таким актом є Положення про спеці­аліста сільського господарства, Положення про паї та розпо­діл дивідендів у КСГП та ін. Серед внутрішньогосподарських (локальних) актів особливу значущість має Положення про оплату праці в колективно-кооперативному підприємстві. За сучасних скрутних економічних умов виконанню цього акта органи державного управління сільським господарством на­лежної уваги не приділяють, до питань оплати праці членів КСГП, ВСГК, АСГТ, СпС ставляться байдуже, виправдову­ють своє невтручання виробничо-господарською самостій­ністю цих підприємств.

3. В науці теорії права вкладається відповідний зміст в по­няття виконання вимог правової норми і права застосування Юридичної норми. Виконання вимог правової норми є обов'язковою правомочністю сільськогосподарського підприємства як юридичної особи. Такими ж обов'язковими євідповідні правові норми для громадян, що є членами колектив­но-кооперативних підприємств, і для тих, що працюють у сільськогосподарських підприємствах за трудовим договором або контрактом. Право застосування правової норми аграр­ного та інших галузей права належить іншим, виключно ор­ганам держави — прокуратурі, загальному або арбітражному суду, органам Міністерства внутрішніх справ Служби безпеки України. Стосовно діяльності сільськогосподарських підпри­ємств, реалізації правомочностей працівників сільського гос­подарства зазначені органи держави застосовують відповідні норми державного (конституційного), земельного, аграрного, цивільного, фінансового, трудового, цивільного процесуаль­ного права.

Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства і належне правозастосування мають безпосеред­нє відношення до діяльності органів контролю і відповідних інспекцій, які функціонують в системі сільського господар­ства. За своєю юридичною природою такі відносини є адмі­ністративно-правовими. В разі порушення посадовими осо­бами і працівниками сільськогосподарських підприємств або ж селянського (фермерського) господарства правил каранти­ну рослин чи карантину тварин, вчиняється адміністратив­ний проступок, і за скоєне настає адміністративно-правова відповідальність у формі адміністративного штрафу. Ця від­повідальність встановлена на підставі норм Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 105—107).

Частина друга

Аграрні внутрішньогосподарські

правовідносини

Розділ XI

ПРАВО ВЛАСНОСТІ КОЛЕКТИВНОГО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

§ 1. Поняття права власності колективного сільськогосподарського підприємства

І. Наукою політичної економії власність розглядається як суспільно-економічні відносини з приводу історично кон­кретної форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних благ і, насамперед, засобів виробництва. Влас­ність лежить в основі виробничих відносин і проявляється у відповідних формах. Форма власності зумовлює, кому нале­жать засоби виробництва — всьому суспільству (народу), дер­жаві, колективу чи окремим особам. Основною у відносинах власності є обставина, яка визначає, хто привласнює засоби виробництва. Форма власності на засоби виробництва обу­мовлює форму власності на продукти виробництва і форму їх розподілу між членами суспільства.

Суспільні відносини власності і права власності врегульо­вані Конституцією України. В Основному Законі нашої дер­жави визнається право державної, комунальної та приватної власності (ст. 41). У цьому акті не згадується про колективну і кооперативну власність. Одначе це не означає, що в Україні не існують інші форми (види) власності і права власності, в тому числі і права колективної власності. Зокрема, Закон Ук­раїни "Про власність" від 7 лютого 1991 р. містить в собі роз­діл IV-й про колективну власність, Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р. цьому праву приділяє статті 7—9. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. суб'єктом права власності визнається кооператив. Законом України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. визнано, що товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробле­ної товариством в результаті господарської діяльності; доходів, іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Слова "колектив" і "кооператив" латинського походження і являють собою синоніми. Такими ж синонімічними нале­жить розглядати поняття права колективної власності і права кооперативної власності. Ці види власності розглядаються як тотожні в чинному аграрному законодавстві, в управлінській діяльності органів державного управління сільським госпо­дарством, у процесі розгляду судових і арбітражних спорів КСГП і сільськогосподарських кооперативів.

2. Суспільна колективна (кооперативна) власність має від­повідне політичне, соціально-економічне, правове і наукове значення. Вона становить економічну основну виробничо-господарської діяльності КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ, колек­тивного самоврядування, організацію й особливості оплати праці, паювання і одержання дивідендів, вирішення соціаль­них проблем селян — членів колективно-кооперативних під­приємств.

Поняття права власності колективних підприємств харак­теризується особливостями її речового, матеріально-вироб­ничого і матеріально-невиробничого складу, з одного боку, і власності як системи суспільно-виробничих відносин — з ін­шого.

Перші становлять зумовлені характером і особливостями сільськогосподарського виробництва та іншою, пов'язаною з ним виробничо-господарською діяльністю, конкретні засоби і знаряддя виробництва — об'єкти речового права, об'єкти права власності підприємства. Перелік таких об'єктів законо­давче закріплено в статтях 22—28 Закону "Про власність" та в ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство".

Друга особливість власності колективного підприємства полягає в її суспільно-економічній сутності як комплексі своєрідних суспільно-економічних відносин конкретно ви­значеної форми привласнення, розпорядження і використан­ня засобів та продукції виробництва, коштів та інших матері­альних благ. Суспільно-економічний зміст форми колектив­ної власності зумовлюється і визначається таким принципом: кому належать засоби виробництва, тому належать і продукти виробництва. Зокрема, лише підприємству належить делеговане його членам право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю; лише підприємство може бути господарем і має право розпоряджатися створеним у ньому додатковим продуктом; виходячи з наведених засад може брати участь у товарно-грошових ринкових відносинах.

Цими властивостями та особливостями власності колек­тивного сільськогосподарського підприємства визначаються характер і зміст його правоздатності як юридичної особи, йо­го правове становище у процесі здійснення внутрішньогосподарської діяльності та цілої сфери зовнішніх економічно-юридичних зв'язків.

3. Власність кожного окремого підприємства утворювалась і створюється в процесі виробничо-господарської діяльності його трудового колективу — членів цих підприємств через ви­користання земель сільськогосподарського призначення, що використовуються ним як суб'єктом права колективної влас­ності на землю. Все це в сукупності призводить до виникнен­ня комплексу наукових суспільно-майнових відносин. Нові виробничі відносини породжують нові правові норми, покли­кані закріпити і ефективно регулювати ці відносини. Існуван­ня власності колективних підприємств викликало прийняття ряду нормативних актів і окремих правових норм, які в су­купності та єдності визначили правовий режим основних суб'єктів права колективної власності і склали його інститут.

4. Суб'єкт права колективної (кооперативної) власності здійснює свої правомочності власника залежно від сфери їх застосування — чи в процесі внутрішньогосподарської діяль­ності, чи зовнішніх підприємницьких, в тому числі ринкових економічних відносинах. При здійсненні внутрішньогоспо­дарської діяльності у відповідності із Статутом і на основі волевиявлення вищого та інших органів самоврядування КСГП, ВСГК, провадиться володіння, користування і розпо­рядження окремими об'єктами права власності (використову­ється насіння в рільничій бригаді, згодовуються корми в тва­ринницькій фермі та ін.) реалізовується бізнес-план, буду­ються господарські приміщення.

Для здійснення правомочностей власника в сфері зовніш­ніх позагосподарських відносин колективне сільськогоспо­дарське підприємство наділено правом юридичної особи. Зокрема, в ст. 7 п. 2 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство" записано, що останнє визнається суб'єктом права власності як юридична особа. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив ви­знається суб'єктом права власності на майно кооперативу. У цьому законі відсутня правова норма однозначна п. 2 ст. 7 За­кону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Це право належить також і акціонерному товариству, що ви­значено Законом "Про господарські товариства" від 19 верес­ня 1991 р.

Колективна (кооперативна) власність становить економіч­ну основу діяльності КСГП, ВСГК і акціонерного сільсько­господарського товариства. Ця діяльність охоплює собою як внутрішню господарську, так і зовнішню, головним чином, підприємницьку діяльність. Відносини колективної (коопера­тивної) власності у цих двох сферах характеризуються певним складом об'єктів і змістом, майновим наповненням. Право-суб'єкт КСГП, ВСГК, АСГТ як суб'єкт права власності ви­значається через категорію юридичної особи. Застосування категорії (правового феномена) юридичної особи є правовим засобом забезпечення їхньої участі у зовнішніх, в тому числі, ринкових економічних відносинах, у визначенні його право­здатності, укладання виробничо-підприємницьких договорів, юридичної відповідальності у взаєминах з іншими суб'єктами права власності або ж права повного господарського відання у державному підприємстві.

Наявність у колективного сільськогосподарського підпри­ємства права юридичної особи є неодмінною умовою реаліза­ціїйого правоздатності. Однак для здійснення права власнос­ті в системі внутрішньогосподарських правовідносин КСГП, ВСГК, АСГТ їхня ознака юридичної особи не є необхідною. Кожне із названих сільськогосподарських підприємств має свого господаря в особі загальних зборів членів утворення (зборів уповноважених). Кожне таке підприємство має систе­му самоврядування. Виходячи із засад права самоврядування кожне колективне сільськогосподарське підприємство має властиву йому систему органів управління, які в межах своєї компетенції забезпечують реалізацію права власності, організовують належне здійснення права володіння, права користу­вання, права розпорядження об'єктами права власності, роз­поряджаються коштами, продукцією сільськогосподарського виробництва, беруть участь у ринкових економічних правовідносинах. Суб'єктом права власності є виключно саме колективне сільськогосподарське підприємство, а право юридичної особи, яке йому належить, є засобом реалізації права власності, правовим методом, що забезпечує КСГП, ВСГК, АСГТ у суспільному співжитті виробників сільськогосподар­ської продукції.

Правом колективної власності юридичне закріплюються, зокрема, правомочності колективного підприємства як влас­ника. Виходячи з його мети і завдань, визначається коло зна­рядь і засобів, необхідних для ведення громадського госпо­дарства, здатність використовувати і розпоряджатися ними в інтересах КСГП, забезпечувати його підприємництво. В нор­мах права визначено, що засоби виробництва і вироблена продукція належать виключно підприємству. На кожне під­приємство як суб'єкт права власності повною мірою поши­рюються положення ст. 4 Закону "Про власність", згідно з яким власник на свій розсуд має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать законові. Він може ви­користовувати це майно для здійснення господарської чи ін­шої не забороненої законом діяльності.

5. Економічна сутність і природа права колективної влас­ності визначають характер і зміст правоздатності колектив­них сільськогосподарських підприємств. Однак, здійснюючи свою виробничо-господарську діяльність, користуючись і розпоряджаючись її окремими об'єктами, ці підприємства ви­ходять із своєї статутної правоздатності. Зміст їхніх правомоч-ностей зумовлено економічним змістом власності: володінню в економічному розумінні відповідає право володіння; корис­туванню — право користування; розпорядженню — право розпорядження знаряддями, засобами і продуктами колек­тивного виробництва. Зазначені правомочності підприємство здійснює на свій розсуд, як у власних інтересах, так і в інте­ресах членів КСГП, не протиставляючи свої підприємницькі інтереси інтересам усього суспільства.

Результативне господарювання і примноження власності КСГП забезпечується завдяки досконалому застосуванню економічних методів господарювання та професіонального підприємництва, участі в ринкових інфраструктурах.

Колективне сільськогосподарське підприємство, ВСГК, АСГТ користується своїми правами власника для оптималь­ного в межах цих прав задоволення матеріально-побутових і соціальних потреб своїх членів, акціонерів та інших найманих працівників.

У визначенні правового режиму об'єктів права власності КСГП значне місце належить правовим нормам, покликаним охороняти майнові права підприємств.

6. Колективне підприємство як суб'єкт права власності бе­ре участь у майнових правовідносинах з державними і коопе­ративними організаціями, іншими підприємствами, фінансо­во-кредитними установами і громадянами. В основі цих пра­вовідносин лежить інститут права власності колективного підприємства. При цьому залежно від характеру ці правовід­носини регулюються нормами аграрного права в поєднанні з нормами національного цивільного, фінансового, земельного, адміністративного та іншого законодавства. Цим самим відно­сини власності КСГП та їх правова регламентація стають пов­нішими і змістовнішими.

Отже, право власності КСГП, ВСГК, АСГТ — це сукуп­ність правових норм, покликаних регулювати майнові відно­сини кожного конкретного підприємства як юридичної особи щодо володіння, користування і розпорядження засобами і продукцією виробництва та іншим майном на свій розсуд, у власних інтересах, забезпечення оптимальної прибутковості підприємства, задоволення матеріальних і соціально-побуто­вих потреб його членів, примноження і схоронності його майна.

§ 2. Суб'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства

1. Закономірності функціонування суспільно-економічних відносин власності зумовлюють потребу в правовому визна­ченні й закріпленні кола їхніх учасників, тобто кола суб'єктів права власності. Визначенню кола суб'єктів права власності присвячено ст. З Закону "Про власність", згідно з якою таки­ми суб'єктами визнаються: народ України, громадяни, юри­дичні особи та держава. Відповідно до ст. 24 цього Закону суб'єктом права колективної власності визнається також кожний окремо взятий колгосп.

Закон "Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство" (ст. 7) суб'єктом права колективної власності визнає підприємство та його членів як юридичну особу — в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства. Ос­кільки рівноправними видами колективного сільськогосподарського підприємства є переважно КСГП (колишні колгос­пи), спілки селян, пайові товариства, агрофірми, сільськогос­подарські кооперативи, аграрно-виробничі асоціації та інші подібні утворення, то кожний із них, будучи згідно з законом і власним статутом юридичною особою, визнається суб'єктом права колективної власності. Закріплення на рівні закону зближення виробничо-господарської правомочності підпри­ємства як юридичної особи та правомочності юридичної осо­би як суб'єкта права колективної власності сприятиме під­вищенню ролі підприємств у сфері ринкових економічних відносин.

Визнання правовою нормою (ст. 7 Закону "Про колектив­не сільськогосподарське підприємство") члена підприємства суб'єктом права колективної власності, а, отже, його права на пай, як належну йому частку в колективній власності підпри­ємства, розширює коло майна, що є його особистою приват­ною власністю. Таке визнання права на пай є економічним і юридичним засобом забезпечення його права як співвласни­ка колективного господарства. Належне йому право на пай і нараховувані систематично залежно від розміру такого паю дивіденди сприяють динаміці відносин власності у процесі виробничо-підприємницької діяльності підприємства, напов­ненню відносин колективної власності новим соціально-еко­номічним змістом.

2. За існуючими формами організації колективної праці на підприємствах функціонують відповідні виробничо-господар­ські підрозділи. Виходячи з виробничої доцільності та згідно зі статутом, за ними закріплюються, як уже зазначалося, зе­мельні угіддя, необхідні засоби і знаряддя виробництва, ви­робничі приміщення, споруди та інше майно. Ці майнові цін­ності є власністю підприємства. Лише йому належить право розпорядження ними, а також продукцією, виробленою бри­гадами, фермами та іншими підрозділами. Останнім нале­жить право повного господарського відання цим майном, тобто їм надаються відповідні правомочності щодо раціональ­ного використання та розпорядження як засобами, так і про­дукцією виробництва; на них покладаються обов'язки щодо належної їх схоронності. Але як суб'єкти права повного гос­подарського відання, а не права власності, вони не можуть вирішувати питання щодо самостійного розпорядження закріпленим за ними майном або ж виробленою сільськогоспо­дарською продукцією.

4. КСГП, ВСГК, АСГТ як юридична особа є суб'єктом права спільної часткової власності в тому разі, коли воно об'­єднує частину своїх засобів виробництва (наприклад, цегель­ний завод) і коштів при створенні міжгосподарського пере­робного підприємства, агропромислового об'єднання чи ін­шого спеціалізованого підприємства. У таких випадках під­приємство стає співвласником як майнових цінностей, так і тих доходів, що набуваються завдяки виробничо-господар­ській діяльності зазначених агропромислових утворень. Під­приємство може бути співвласником збудованих і функці­онуючих з його участю міжгосподарських санаторіїв, будин­ків відпочинку, культурно-спортивних об'єктів. Частка під­приємства у спільній власності належить йому за правом колективної власності.

5. Право власності є абсолютним правом. Підприємство здійснює його лише через свої органи управління — загальні збори членів підприємства, збори уповноважених, правління, голову правління. В межах, установлених законом і статутом, лише ці органи можуть вирішити, як використовувати майно, засоби і продукти виробництва, кошти.

Абсолютність права власності підприємства полягає в його недоторканності, в недопустимості фактичного усунення суб'єкта цього права від здійснення ним правомочності роз­поряджатися своїми коштами або засобами, переданими йо­му для участі у створенні статутного фонду (міжгосподар­ських організацій або об'єднань). Зокрема, підприємства, які взяли участь у створенні статутного фонду міжгосподарських будівельних організацій, з роками були позбавлені права на частину чистого прибутку, одержуваного цими організаціями, а з утворенням, наприклад, концерну Украгропромбуду, як дсржавно-кооперативного формування, фактично були по­збавлені права власності на свою частку в основних та обіго­вих коштах цього концерну.

Державні органи не можуть втручатися в здійснення КСГП або міжгосподарськими організаціями свого права власності, в цілому, і права розпорядження його окремими об'єктами. Зокрема, Законами "Про власність", "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" забороняється місцевим органам влади та іншим державним органам і колективним організаціям розпоряджатися майном та проводи­ти вилучення майна, яке належить недержавним підприєм­ствам, розпоряджатися коштами, робочою худобою та про­дукцією, зобов'язувати ці підприємства надавати грошові су­ми і натуральні засоби на потреби, прямо не передбачені за­конами України.

§ 3. Об'єкти права власності колективних сільськогосподарських підприємств

1. Об'єктами суспільних економічних і юридичних відно­син власності здебільшого виступають речі. Вони є об'єктами цих відносин внаслідок саме їх властивостей задовольняти потреби людини. Окрему річ, кошти, матеріальні цінності або ж їх сукупність прийнято називати майном, а юридичні від­носини, що виникають стосовно цього майна, — майновими. Об'єктами права власності колективного підприємства також є цінні папери, акції. Майно, що належить, зокрема, колек­тивному підприємству, відповідає цілям, завданням і характе­рові його підприємницької виробничо-господарської та куль­турно-побутової діяльності, його правоздатності. Подібно до того, як правоздатність колективного підприємства визна­чається нормами права, так і норми права встановлюють коло речей та майна, які можуть належати до об'єктів права його власності.

2. Об'єкти права власності КСГП визначено ст. 24 Закону "Про власність", а також ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Перелік об'єктів права власності в цих статтях відрізняється, що пояснюється, на наш погляд, політичними, психологічними та економічними змінами, які стались у період між прийняттям цих Законів.

Так, згідно зі ст. 24 Закону "Про власність" об'єктами пра­ва власності кооперативу (колгоспу) (нині — колективне сіль­ськогосподарське підприємство) в 1991 р. визнавалися лише: будівлі, споруди, грошові та майнові внески його членів, ви­роблена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу (колгос­пу), а також інше майно, придбане за підстав, прямо не забо­ронених законом.

3. Відповідно до ст. 7 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство" починаючи з лютого 1992 р. об'єктами права власності у КСГП, ВСГК, АСГТ визнаються: земля та обігові засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ним продукція, одержані дохо­ди, майно, придбане на законних підставах.

Об'єктами права власності колективного підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підпри­ємств та об'єднань, членом яких воно є. Об'єкти права колек­тивної власності кожного конкретного підприємства визнача­ються згідно з чинним законодавством та його статутом. Але кожне підприємство може бути власником будь-якого майна, необхідного йому для аграрного та будь-якого іншого підпри­ємництва (бізнесу), зокрема ведення громадського господар­ства, переробки сільськогосподарської продукції, задоволен­ня своїх виробничих потреб, а також для задоволення куль­турно-побутових запитів членів свого підприємства.

КСГП складається з виробничих підрозділів: дільниць, відділень, цехів, підрядно-орендних утворень, комплексних тракторних, рільничих, кормозаготівельних, садівницьких та інших спеціалізованих бригад, а також тваринницьких ферм. За цими підрозділами закріплюються земельні площі, тракто­ри, машини та інвентар, робоча і продуктивна худоба, необ­хідні господарські будівлі та інші засоби виробництва. Вироб­ничі підрозділи підприємства здійснюють свою діяльність на основі внутрішньогосподарського розрахунку. В бригадах для регулювання економічних взаємин між ними застосовуються чекові та інші форми розрахунків. Вони використовуються і як засоби обліку та контролю за результатами виробничо-гос­подарської діяльності.

Об'єктами права власності КСГП слід вважати лише такі виробничо-господарські підрозділи, яким повною мірою властива виробничо-господарська самостійність, чітка відок­ремленість майна і окресленість майнових відносин стосовно всього громадського господарства підприємства. Наприклад, маслозавод, виноробний чи цегельно-черепичний заводи, цех із виробництва плодово-овочевих консервів, тваринницька ферма та ін.

Об'єктивною ознакою того чи іншого підрозділу як об'єк­та права власності підприємства належить вважати таку озна­ку, відповідно до якої цей виробничий підрозділ може бути використаний для застосування підрядно-орендної форми організації виробництва на підприємстві. В інших випадках окремі виробничо-господарські підрозділи є лише формою організації праці, а надане їм майно є власністю підприємства і перебуває в їхньому використанні на праві повного госпо­дарського відання. Наприклад, рільничі бригади, об'єднані в цех рільництва.

4. Власністю КСГП є підсобні виробництва з переробки продуктів сільського господарства: млини, круподерні, мас­лоробні, молокозаводи, плодоовочесушарні, цехи з переробки плодів та овочів, сироварні й т. ін. Крім того, для обслугову­вання виробничих потреб підприємство має власні кузні, слюсарні, деревообробні майстерні, лимарні. Для працівників підприємства збудовано клуби та бібліотеки, майстерні побу­тового обслуговування, хлібопекарні, їдальні, дитячі заклади, перукарні, лазні. Власністю колективних підприємств є також устаткування підсобних виробництв та інше майно місцевих промислів.

5. Підприємства є власниками виробленої ними сільсько­господарської продукції: зерна, м'яса, технічних культур, молока, масла, картоплі, овочів, фруктів та ін. Поряд із про­дукцією, яку одержують підприємства від основних галузей виробництва, вони є власниками продукції та виробів, що ви­робляються підсобними й допоміжними галузями виробниц­тва (борошно, масло, олія, сухофрукти, риба, мед, вина, вироби місцевих промислів), а також доходів, одержаних від лісокористування, загальнопоширених копалин, торфу, та ін­ших доходів від правомірної експлуатації природних багатств.

6. Встановлені нормами зазначених вище законів правила щодо таких об'єктів права власності колективного підприєм­ства, як грошові та майнові внески членів підприємства, тор­каються, головним чином, новостворюваних недержавних суб'єктів аграрного підприємництва: сільськогосподарських кооперативів, фермерів, аграрно-виробничих асоціацій та ін­ших утворень. Переважно такі утворення є вузькоспеціалізованими і з незначними обсягами виробництва.

§ 4. Зміст права власності колективного сільськогосподарського підприємства

1. Поняття права колективної власності певною мірою ха­рактеризується його змістом. Зміст права власності КСГП, ВСГК, АСГТ становлять його права та обов'язки щодо володіння, користування і розпорядження засобами та продук­цією колективного виробництва. Це — сукупність правомочностей щодо здійснення прав володіння, користування і роз­порядження всіма об'єктами права колективної власності. Визначенню змісту права власності присвячена ст. 8 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", нор­ми якої грунтуються на засадах Закону "Про власність". Зок­рема, підприємство самостійно володіє, користується і розпо­ряджається належними йому об'єктами власності.

Право володіння — юридичне забезпечена можливість господарського володіння підприємством тими чи іншими засобами і продуктами виробництва, коштами або іншими матеріальними цінностями начебто власними. Право воло­діння являє собою початкову правомочність, необхідний юридичний засіб досягнення певної економічної цілі, є пере­думовою права підприємства користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

Володіння тим чи іншим майном є юридичне правомір­ним, якщо воно здійснюється самим власником-підприємством, його виробничо-господарським підрозділом або відпо­відно до волевиявлення першого іншою особою. В решті випадків матиме місце фактичне володіння річчю, що здій­снюється проти волі власника. Практичне значення відмежу­вання права володіння від інших правомочностей власника полягає в його праві вимагати захисту свого права володіння у порядку, передбаченому законом, — у порядку віндикації. Підставою для такого захисту є право володіння, а не сам факт заволодіння майном.

Підприємство має право володіти лише майном, необхід­ним йому для господарської діяльності в межах його право­здатності. Володіння засобами і продуктами сільськогоспо­дарського виробництва є не тільки правом, а й відповідним обов'язком підприємства.

2. Право користування — це юридичне забезпечена мож­ливість і обов'язок експлуатації речей через одержання від них корисних властивостей для досягнення певного матері­ального результату. Виходячи з цього загального положення, Таким правом для КСГП, СпС, ВСГК є виробниче користування знаряддями і засобами виробництва, господарськими спорудами і технікою, експлуатація робочої худоби, використання іншого майна (зокрема виробів підсобних цехів, підприємств), а також одержання відповідних господарських ре­зультатів: урожаю сільськогосподарських культур, продуктів тваринництва, приросту живої ваги стада тварин, плодів са­дівництва і виноградарства, прибутків від зданих в оренду ху­доби, засобів виробництва, приміщень тощо. Отже, внаслідок права користування колективним майном створюються нові матеріальні цінності, на які у підприємства виникає право власності.

Належне підприємству право користування здійснюється застосуванням праці його членів та осіб, які працюють на ньому за трудовим договором. Майно КСГП, СпС, ВСГК по­винно використовуватись відповідно до його цільового при­значення — для подальшого розвитку господарства. Водночас підприємство може надавати своє майно безоплатно або за невелику плату в користування (оренду, прокат) своїм членам або іншим особам для одержання прибутку, задоволення їх матеріальних і культурно-побутових потреб (як-от допомога членам підприємства у будівництві або ремонті житлових бу­динків, обробітку присадибних земельних ділянок тощо).

В аграрному законодавстві закріплюється вимога раціо­нально використовувати належні підприємству знаряддя і за­соби виробництва, дбайливо зберігати, своєчасно ремонтува­ти і доглядати трактори, комбайни та інше сільськогосподар­ське знаряддя, а також належним чином зберігати насіння і корми.

3. Право розпорядження — це можливість вчинення юри­дичних дій щодо певного майна, коштів або інших матеріаль­них цінностей. Наслідком цих дій є виникнення, зміна або припинення права власності підприємства на майно (його привласнення), надання цього майна іншій особі на праві ко­ристування, в тому числі в оренду, прийняття рішення про використання коштів на придбання майна. Право розпоря­дження майном і коштами підприємства належить тільки самому підприємству як юридичній особі, його органам управління.

У науці аграрного права право розпорядження розмежову­ється за двома аспектами: а) як організація або встановлення порядку внутрішньогосподарського використання колектив­ного майна, закріплення його за виробничими підрозділами і окремими членами підприємства з метою одержання від нього корисних властивостей (ці розпорядчі дії називають також правом управління майном); б) як передача об'єктів пра­ва колективної власності у власність або користування іншій особі. Саме цією частиною права розпорядження зумовлено участь підприємства як суб'єкта права власності та юридичної особи в ринкових економічних відносинах.

4. Право розпорядження майном криє в собі здійснення органами самоврядування управлінських дій, спрямованих на визначення цільового призначення конкретних об'єктів пра­ва власності підприємства, закріплення майна за його вироб­ничими підрозділами, визначення порядку і умов викорис­тання корисних властивостей того чи іншого майна. Право розпорядження в цьому аспекті охоплює дії підприємства як власника щодо обліку і зберігання одержаної натуральної продукції, розподілу одержаних доходів, утворення внутріш­ньогосподарських фондів для задоволення поточних вироб­ничих потреб. У цьому випадку право розпорядження не спричиняє зміну суб'єкта права власності. Останнім, як і ра­ніше, залишається підприємство. Внаслідок цих розпорядчих дій підприємство наділяє свої виробничі підрозділи правом повного внутрішньогосподарського відання згідно з цілями 'їх діяльності і господарського призначення майна, забезпечен­ня внутрішньогосподарського розрахунку і підприємництва.

Для відносин, що складаються у процесі реалізації підпри­ємством своїх правомочностей власника, характерне злиття в тих самих діях двох правомочностей: права користування і права розпорядження. Наприклад, використовуючи насіння для посіву, підприємство водночас здійснює і право користу­вання, і право розпорядження ним.

5. Зміст права власності кожного окремого підприємства визначається нормами Закону "Про власність", де поняття змісту права власності трактується у ст. 4 "Здійснення права власності", згідно з якою власник на свій розсуд володіє, ко­ристується і розпоряджається належним йому майном. Влас­ник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать законові. Він може використовувати його для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Закон проголошує, по-перше, принцип — усім власникам рівні умови здійснення своїх прав і, по-друге, га­рантує, що держава безпосередньо не втручатиметься в госпо­дарську діяльність суб'єктів права власності.

6. Правомочності підприємства як власника визначаються його статутом, зокрема вони полягають: у набутті у власність матеріально-технічних засобів і ресурсів, будівельних та ін­ших матеріалів, залученні при необхідності на добровільній основі грошових і майнових внесків членів підприємств, ор­ганізацій та громадян, у розподілі між ними частини доходів або продукції пропорційно до розмірів зроблених внесків, а також у створенні пайового фонду членів підприємства.

Істотним елементом права розпорядження власністю під­приємства є встановлені його статутом правила, що регулю­ють розподіл валової продукції та доходів. Правове регулю­вання розподілу здійснюється таким чином, щоб із виробле­ної власної продукції відшкодовувалися матеріальні витрати на її виробництво (амортизація основних засобів, витрати на насіння, корми, добрива, пальне, витрати на поточний ре­монт тощо). Валовий дохід підприємство використовує для розрахунків за своїми зобов'язаннями перед бюджетом і бан­ками, спрямовує на розширення виробництва, оплату праці, здійснення соціального розвитку, утворення страхових фон­дів, а також для участі своїми коштами у створенні й діяль­ності міжгосподарських підприємств, організацій, об'єднань. Своє право розпоряджатися коштами підприємство здійснює так, щоб своєчасно внести платежі державі та повернути гро­шові позики, не допускати дебіторської заборгованості, своє­часно розраховуватися з працівниками і кредиторами, утво­рювати й поповнювати громадські фонди. В сучасних умовах впровадження нових форм і методів ринкової економіки особливого значення набувають відрахування дивідендів на рахунки пайовиків і кошти для участі недержавних суб'єктів аграрного підприємництва у приватизації, зокрема перероб­них підприємств.

Здійснюючи право розпорядження майном і коштами, підприємство виходить із своєї господарської самостійності, економічної незалежності та правоздатності як юридичної особи.

§ 5 . Правовий режим майна колективного сільськогосподарського підприємства

1. Власність колективного сільськогосподарського підпри­ємства складається з майна, коштів, цінних паперів (акцій, валюти, векселів, облігацій) та інших матеріальних та нематеріальних цінностей. Все майно залежно від ролі та цільового призначення об'єктів права власності поділяється на окремі складові частини — господарські фонди. Науковообгрунто­вана класифікація майнових цінностей КСГП, ВСГК, АСГТ спрямована на оптимальне одержання від майнових фондів найбільшої ефективності, досягнення прибутковості кожної з галузей сільського господарства, належної матеріальної заін­тересованості, задоволення життєвих потреб членів і праців­ників колективного сільськогосподарського підприємства.

Правовий режим фондів — це сукупність усіх правомочностей власника, взятих у їх єдності, з приводу кожного або групи об'єктів права власності, крім того, визначений норма­ми права режим певної, відокремленої за своїми економічни­ми властивостями частини майна, яка характеризується єди­ним для неї призначенням, однорідними правами та обов'яз­ками КСГП, ВСГК, АСГТ щодо володіння, користування і розпорядження засобами цього фонду. Дане поняття охоплює характерні для засобів цієї групи джерела їх утворення, спо­соби виникнення на них права власності і способи його при­пинення, а також властиві цій групі засобів правові форми вчинення ними юридичних дій та правової її охорони. Своє­рідним моментом у визначенні правового режиму фондів є те, що підприємство наділено такими правомочностями одно­часно як колективне підприємство і як юридична особа.

2. Примірний зразок статуту КСГП (п. 1.14), відповідні йому пункти є в статутах кожного, окремо взятого КСГП, та­кож відповідно до річних виробничо-фінансових планів та форм річної звітності про діяльність господарства в КСГП визначають такі громадські фонди: основні виробничі фонди громадського призначення, основні виробничі фонди несільськогосподарського призначення, основні невиробничі фон­ди, фонд власних оборотних засобів, натуральний і грошовий фонд оплати праці, фонди економічного стимулювання та ін­ші спеціальні фонди.

Серед об'єктів права власності КСГП, ВСГК, АСГТ про­відну роль відіграють виробничі фонди. Зокрема, це виробни­чий фонд сільськогосподарського призначення. Згідно з за­конами "Про власність" (ст. 25), "Про колективне сільсько­господарське підприємство" (п. 1 ст. 7), п. 4.1 Примірного зразка статуту до нього належать: земля, будинки, споруди, трактори, комбайни та інші машини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба, багаторічні пло­дові, ягідні, виноградні та лісові насадження, меліоративні та зрошувальні споруди, кошти, передані КСГП для утворення статутного фонду міжгосподарських підприємств (організа­цій), а також частка (пай) в майні агрокомбінатів, міжгоспо­дарських підприємств та інших суб'єктів підприємництва.

До основних виробничих фондів несільськогосподарського призначення належать: промислові виробничі основні за­соби (наприклад, підсобні виробництва і промисли), засоби будівництва, заклади торгівлі і громадського харчування то­що.

До основних невиробничих фондів КСГП, ВСГК, АСГТ належать: жилі приміщення, обладнання та інше майно жит­лового призначення; об'єкти комунального та побутового об­слуговування населення; клуби, бібліотеки, школи, спортивні споруди, дошкільні дитячі заклади, медпункти, інші об'єкти культури, мистецтва, організацій охорони здоров'я, фізичної культури та соціального забезпечення.

3. Правовий режим основних фондів КСГП, ВСГК, АСГТ характеризується такими ознаками: а) засоби основного фон­ду повинні використовуватися колективним сільськогоспо­дарським підприємством виключно за їхнім господарським призначенням; б) основні засоби повинні бути в економічно доцільній кількості та видах, у разі потреби вони можуть зростати або зменшуватися (коли вони зайві та негативно впливають на собівартість продукції, яка виробляється). Кошти, одержані від реалізації основних засобів (через їх не­придатність, неможливість або економічну недоцільність ви­користання), витрачаються за розсудом власника, зокрема для поповнення основних засобів; в) у разі добровільного ви­ходу (а не виключення за дисциплінарні правопорушення) з колективного сільськогосподарського підприємства громадя­нин має право на виділ належного йому паю; г) у випадку ліквідації колективного сільськогосподарського підприєм­ства, майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між члена­ми цього КСГП, СпС, ВСГК тощо. Це правило встановлено в законах "Про власність" (ст. 25), "Про колективне сільсь­когосподарське підприємство" (ст. 33) і є обов'язковим.

4. Правовий режим основних виробничих і невиробничих фондів визначає правомочності КСГП щодо поліпшення використання та зберігання цих фондів. Так, наприклад, на КСГП покладаються обов'язки більш продуктивно викорис­товувати трактори, автомобілі, сільськогосподарські машини і устаткування тваринницьких ферм. КСГП зобов'язані поси­лити контроль за зберіганням сільськогосподарської техніки і правильністю її вибраковки та списання. Аграрне законодав­ство передбачає відповідальність осіб, винних у негосподар­ському використанні, розукомплектуванні, передчасному списанні названих основних засобів.

На основні засоби виробництва підприємства може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів (ст. 7 Закону "Про власність").

Серед об'єктів права власності КСГП важливу роль відіг­рають фонди власних оборотних засобів, які використовують­ся протягом одного виробничо-господарського року. Це, зок­рема, фонди: основний насіннєвий, основний фуражний, по­точних виробничих затрат, вирощування і відгодівлі худоби, майбутніх виробничих затрат на покриття витрат незаверше­ного виробництва.

Статути окремих колективних підприємств покладають на останніх обов'язок створити основні насіннєві фонди у роз­мірі повної потреби. Чинне законодавство зобов'язує КСГП щорічно забезпечувати себе власним високоякісним насін­ням урожайних і пристосованих до місцевих умов сортів зер­нових, зернобобових, олійних культур, посадковим матеріа­лом картоплі та інших овочевих культур.

Для досягнення цієї мети розроблено комплекс заходів щодо докорінного поліпшення організації селекційно-насін­ницької роботи зернових, олійних і овочевих культур та трав, впровадження у виробництво нових високопродуктивних їх сортів.

Статут КСГП, ВСГК, АСГТ покладає на останніх обов'я­зок створювати насінний фонд у розмірі повної потреби, за­безпечувати підвищення урожайності сільськогосподарських культур на основі піднесення культури землеробства, додер­жання сівозмін, поліпшення насінництва, застосування сис­теми добрив і здійснення інших заходів.

Чинним законодавством господарства зобов'язані щоріч­но забезпечувати себе власним високоякісним насінням уро­жайних і пристосованих до місцевих умов сортів зернових, зернобобових, олійних культур і трав, вважаючи це одним із

найважливіших засобів для виконання завдань по дальшому підвищенню врожайності всіх сільськогосподарських культур і всебічному розвитку громадського тваринництва.

Насіннєві фонди сільськогосподарських підприємств не­доторканні, їх слід ретельно оберігати і витрачати тільки на посівні цілі. Особи, винні в порушенні встановленого поряд­ку створення в КСГП (СпС, ВСГК тощо) власних насіннєвих фондів, притягуються до відповідальності. Відповідно до ст. 7 Закону "Про власність" нині і на основні насіннєві фонди може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Основний фуражний фонд утворюється з одержаного уро­жаю для годівлі худоби у розмірі річної повної потреби. Від­повідно до пунктів 5.14 і 9.5 Примірного зразка статуту КСГП виділяє корми для громадського поголів'я худоби і птиці в розмірі повної потреби, а для худоби і птиці, які знаходяться в особистих підсобних господарствах його членів та інших громадян, — на договірній основі.

5. У колективному сільськогосподарському підприємстві також утворюється страховий насіннєвий фонд, який вико­ристовується у випадку неврожаю. Він повинен щорічно оновлюватися шляхом його заміни та поповнення насінням нового врожаю. Цей фонд зберігається і обліковується окре­мо від основного насіннєвого фонду і може бути використа­ний лише за цільовим призначенням.

Основний фуражний фонд утворюється з одержаного уро­жаю для годівлі худоби в розмірі річної потреби. Підприєм­ство виділяє корми для видачі або продажу його членам та працівникам.

Грошовий фонд оборотних коштів КСГП, ВСГК7 АСГТ створюється в таких розмірах, які забезпечують його нор­мальну господарську діяльність, для задоволення поточних потреб і проведення всієї сукупності витрат в незавершене виробництво в усіх галузях громадського виробництва.

У системі громадських фондів КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ першорядне місце належить фондам оплати праці і економіч­ного стимулювання. Правове регулювання відносин з оплати праці провадиться відповідно до ст. 19 Закону "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство", ст. 24 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та на підставі Стату­ту і Положення про оплату праці членів колективних сіль­ськогосподарських підприємств.

Для задоволення власних культурно-побутових потреб членів і працівників підприємства та їх рідних, підготовки молодих спеціалістів сільського господарства, механізаторів, підвищення кваліфікації, а також придбання обладнання для культурно-побутових установ підприємство утворює культур­но-побутовий фонд.

У колективних сільськогосподарських підприємствах мо­жуть утворюватися й інші громадські фонди, необхідні для за­безпечення виробничої діяльності та задоволення матеріаль­них і культурних потреб їхніх членів та працівників, що пра­цюють за трудовим договором.

6. Право власності сільськогосподарського кооперативу визнається за ним відповідно до ст. 20 Закону "Про сільсько­господарську кооперацію". У цій статті міститься правова норма, тотожна за змістом ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Поряд з цим ст. 20 ви­значає розмежування власності сільськогосподарського коо­перативу на пайовий і неподільний фонди. Порядок форму­вання і розміри неподільного фонду встановлюються Стату­том кооперативу.

Цивільно-правова охорона — це примусове витребування підприємствам майна із чужого незаконного володіння, від­шкодування завданої шкоди і застосування майнових санкцій за порушення договорів КСГП, ВСГК, АСГТ. Так, згідно зі ст 440 Цивільного кодексу України, шкода, завдана підпри­ємству підлягає відшкодуванню у повному обсязі особою, яка заподіяла шкоду.

Кримінально-правові заходи застосовуються до осіб, які здійснили злочин: проти власності і майнових інтересів КСГП, ВСГК, АСГТ. Аграрно-правовій відповідальності при­свячено спеціальний розділ цього підручника.

§ 6. Пайовий фонд майна

членів сільськогосподарського підприємства

та його правовий режим

І. Визначальною ознакою сільськогосподарського підпри­ємства, заснованого на частковій (пайовій) власності його членів (наприклад, у КСГП, СпС, ВСГК тощо), є існування пайового фонду майна членів цих підприємств з відповідним правовим режимом.

Згідно з законодавством і статутами КСГП, СпС, ВСГК пайовий фонд майна членів зазначених суб'єктів підприєм­ництва складають знаряддя та засоби виробництва. До пайо­вого фонду майна членів підприємства включаються: вартість основних виробничих і обігових фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відпо­відна частка від участі в діяльності інших підприємств і орга­нізацій. Сума пайових фондів майна, яка належить членам КСГП, СпС, ВСГК, становить їх пайовий фонд.

Майнові, пайові відносини регулюються нормами Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 9), Статутом і Положенням про пайовий фонд майна членів ко­лективного сільськогосподарського підприємства. Залежно від мети використання пайового фонду, його матеріального характеру та правового режиму існує два види пайових фондів членів підприємства.

2. Перший з пайових фондів існував у роки заснування ко­лективних господарств у вигляді сільськогосподарських арті­лей. Порядок створення такого фонду передбачався Примірним статутом сільськогосподарської артілі, прийнятим у 1930 р. і у 1935 р. Згідно з цим нормативно-правовим актом і Статутом сільськогосподарської артілі селяни, які ставали членами артілі, усуспільнювали належні їм на праві власності знаряддя виробництва. Усуспільнене майно згідно із статутом переходило у власність артілі (колгоспу). Частина вартості цього майна зараховувалась до неподільного фонду колгоспу, а частина була пайовим внеском селянина-колгоспника, який вступав до колгоспу. Колгоспникові за статутом надавалося право одержати пай в разі виходу зі складу колгоспу. Будь-яких матеріальних винагород селянин-колгоспник за усуспільнене майно не одержував. Примірний статут колгос­пу, прийнятий у 1969 р. (а він також мав юридичну силу підзаконного акта, не містив згадки про пайовий фонд. Внаслі­док цього члени колгоспу, які усуспільнювали знаряддя і засоби виробництва при створенні колгоспу, по суті, були по­збавлені права на усуспільнене майно, яке в такий спосіб перетворювалось на виключну власність колгоспу.

3. Істотно відмінним економічним змістом і правовим ре­жимом характеризуються пайові фонди майна членів КСГП, про які йдеться в ст. 9 Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство" та у внутрішньогосподарських локальних правових актах. Основна мета і ознака цього фонду полягає у піднесенні ролі майнових прав кожного окремого члена підприємства як суб'єкта права власності на його май­но, наближення його матеріальних інтересів до громадського виробництва та підприємницьких результатів. До пайового фонду майна членів підприємства включають: балансову вар­тість основних виробничих та обігових фондів, створених за рахунок діяльності підприємства; цінні папери, акції, кошти і відповідну частину коштів від участі в діяльності інших під­приємств і організацій.

Пайовий фонд майна — це балансова вартість основних виробничих та обігових фондів, створених за рахунок діяль­ності КСГП, СпС. Пайовий фонд закріплюється за членами КСГП, СпС, ВСГК пропорційно їхньому конкретному трудо­вому внескові та записується на особових рахунках. Саме па­йовий фонд майна членів КСГП, який складається з суми часток (паїв) у майні членів цього підприємства, стає тепер єдиною основою для утворення колективної власності його членів. Саме це, передане власниками (громадянами—члена­ми підприємства), майно тепер становить соціально-економічну основу для існування і діяльності КСГП як юридичної особи, котра господарює самостійно, і відповідає за своїми зобов'язаннями лише в межах свого наявного майна. Іншими словами, колективне підприємство як юридична особа і суб'єкт господарювання, по суті, є "підприємством з обмеже­ною відповідальністю", коли власники переданого майна не несуть відповідальності за зобов'язаннями створених ними суб'єктів підприємництва (юридичних осіб) усім своїм наяв­ним майном.

Відродження та функціонування пайового фонду КСГП, СпС, ВСГК врегульовано нормами права, серед яких чітко простежуються три групи джерел, за якими формується пайо­ва власність.

До першої групи належать закони. Насамперед, закони "Про власність" (пункти 2, 3 ст. 25), "Про колективне сіль­ськогосподарське, підприємство" (ст. 9). До другої групи на­лежать локальні внутрішньопідприємницькі акти, зокрема прийняті вищими органами самоврядування КСГП, СпС, ВСГК (наприклад, Положення про пайовий фонд майна чле­нів цих КСГП, СпС, ВСГК). До третьої групи відносяться ак­ти рекомендаційно-примірного характеру. Серед них, зокрема, слід назвати Методичні рекомендації з приватизації май­на колективних сільськогосподарських підприємств, Реко­мендації з реформування колгоспів і радгоспів, схвалені З жовтня 1992 р. Науково-технічною радою МСГП тощо.

4. Пайовий фонд КСГП, СпС, ВСГК визначається за річ­ними звітами у такому порядку: від вартості наявних основ­них засобів виробництва підприємства наприкінці року відні­мається вартість основних засобів, одержаних за попередній період безкоштовно або створених за рахунок бюджетних асигнувань, а також придбаних за рахунок непогашених кре­дитів банку, та сума її амортизаційного зносу

Пайовий фонд членів колективного підприємства визна­чається відповідно до діючого в ньому Положення про пайо­вий фонд. Нині, як свідчить узагальнений досвід, існує де­кілька методик розрахунку пайового (часткового) фонду май­на членів КСГП.

Загалом усі ці методики зводяться до визначення пайового (часткового) фонду, виходячи: по-перше, з майна, внесеного при утворенні такого колективного підприємства його члена­ми (в тому числі при створенні в 30-ті роки сільгоспартілей, колгоспів), — це майно обраховується за його сьогоднішньою вартістю; по-друге, виключно з трудової участі кожного члена колективного підприємства (колишнього колгоспу) в громад­ському виробництві; по-третє, таке визначення здійснюється поєднанням наведених вище двох методик.

В Україні, на наш погляд, найбільш виправдано застосову­вати другу методику, оскільки нині надто складно встанови­ти, хто, скільки і яке саме майно вніс при вступі в 30-ті та на­ступні роки до колгоспу.

Конкретний трудовий внесок кожного члена колишнього колгоспу (а зараз — колективного підприємства) визначаєть­ся (за другою методикою), починаючи з післявоєнного (1943—1944 pp.) періоду до нинішнього часу. Визначена нап­рикінці року сума пайового фонду розподіляється між члена­ми підприємства пропорційно їхнім трудовим затратам і заро­біткам або лише заробіткам. Затрати праці та заробітки членів підприємства обраховуються на підставі даних бухгалтерсько­го обліку і визначаються не менш як за трьома періодами, в яких застосовувалися різні рівні оплати праці, зокрема:

а) період до введення гарантованої грошової оплати праці (до середини 60-х pp.);

б) період від введення грошової оплати праці (з 1966 р.) до введення в 1973 р. оплати праці від кінцевого результату, ві­дображеного і розвиненого в Рекомендаціях щодо оплати праці в колгоспах;

в) період (1972—1986 pp.), коли було впроваджено нові та­рифні ставки працівників виробничих галузей народного гос­подарства.

Оплата праці кожного члена підприємства в першому пе­ріоді визначається множенням відпрацьованих у цьому періо­ді людино-днів (трудоднів) на середню оплату людино-дня в останньому періоді. У другому періоді проводиться коригу­вання фонду оплати праці членів колективних підприємств на основі коефіцієнта, обчисленого зіставленням середніх рівнів оплати людино-дня в другому і останньому (третьому) періодах. Оплата праці в третьому періоді не коригується і за­лишається незмінною.

Оплата праці кожного члена (за всі періоди роботи, почи­наючи з післявоєнних) підсумовується і в такий спосіб визна­чається пайовий (частковий) фонд, який розраховується на кінець року. Паралельно з цим пайовий фонд колективного підприємства ділиться на кількість відпрацьованих за всі пе­ріоди роботи людино-днів. Особистий пайовий фонд визна­чається як середня величина між цими двома сумами.

При розподілі пайового фонду обов'язково враховується трудова участь колишніх колгоспників (вибулих із господар­ства з різних причин, померлих). В загальній сумі пайового фонду їхня частка визначається як різниця між загальною кількістю трудозатрат і. трудовим внеском наявних членів ко­лективного сільгосппідприємства. Сума паю, який припадає на трудовий внесок вибулих із господарства з різних причин колишніх колгоспників та дійсних членів колективного під­приємства, становить його резервний пайовий фонд, який використовується в інтересах соціального розвитку всього ко­лективу, села для надання матеріальної допомоги ветеранам праці, інвалідам, а також як джерело для встановлення (відновлення) пайового фонду тим колишнім колгоспникам, які повертаються до КСГП.

6. Пайовий фонд майна членів колективного підприємства розподіляється між його членами. Це право громадян реалізу­ється через відкриття особового рахунку члена колективного господарства і нарахування на нього відповідних особистому трудовому внескові у громадське виробництво коштів із пайо­вого (часткового) фонду колективного підприємства. Сума, нарахована на особовий рахунок, є особистим пайовим фон­дом майна кожного члена цього підприємства. Останній мо­же визначатися способом розподілу пайового фонду майна цього підприємства лише на скориговані заробітки його чле­нів. Коригування має здійснюватись у наведеному вище порядку.

Чинним законодавством врегульовано порядок визначен­ня та розподілу прибутку на пайовий фонд КСГП і нараху­вання відсотків (дивідендів) на особисті пайові фонди кожно­го з його членів. Так, сума чистого прибутку, який виділяєть­ся для розподілу на пайовий фонд колективного підприєм­ства, може визначатися за питомою вагою амортизації основних фондів у загальній сумі витрат виробництва щоріч­но або встановлюватися на підставі середньорічних даних сталою величиною (нормативом) на декілька років.

Наприклад, у загальних витратах виробництва (собівар­тість вирощеної продукції) по колективних сільськогосподар­ських підприємствах, зокрема Вінницької області, амортиза­ція фондів у 1988—1990 pp. в середньому становила 10 відсот­ків. Іншими словами, основні засоби виробництва, беручи участь у виробничому процесі, зношувалися (амортизували­ся), але, при цьому, як і інші статті затрат, сприяли вироб­ництву продукції, від реалізації якої в цілому отримано певну суму прибутків. А тому 10 відсотків чистого прибутку (після зменшення прибутку на суму обов'язкових платежів) підляга­ють розподілові на пайовий фонд майна між усіма власника­ми особистих паїв, а також на резервний пайовий фонд ко­лективного підприємства. Враховуючи те, що питома вага амортизації в сукупних затратах виробництва з роками змі­нюється мало, за рішенням загальних зборів (зборів уповно­важених) колективного підприємства такий норматив — не менше 10 відсотків відрахування чистого прибутку на пайовий фонд — колективні підприємства Вінниччини правомір­но приймають на декілька років.

7. По закінченні господарського року з нарахованої части­ни прибутку на суму пайового фонду майна колективного підприємства нараховуються: а) відсотки (дивіденди) на осо­бисті пайові фонди кожного члена колективного підприєм­ства, в тому числі й тих, які проходять дійсну військову стро­кову службу, обрані на виборні посади, поступили на навчан­ня з відривом від виробництва, направлені на роботу в інші підприємства, пенсіонерів та інших осіб, які мають особовий рахунок — особистий пайовий фонд; б) відсоток, який при­падає на існуючий резервний пайовий фонд колективного підприємства.

Нарахування дивідендів на пайову участь кожного власни­ка особистого пайового фонду в майні колективного підпри­ємства проводиться один раз на рік після затвердження за­гальними зборами (зборами уповноважених) річного звіту ко­лективного підприємства. Ці дивіденди кожний власник та­кого фонду може отримати готівкою (сплативши відповідний прибутковий податок) або приплюсувати до суми, яка знахо­диться на особистому пайовому фонді (особовому рахунку). Власник цього пайового фонду в майні колективного підпри­ємства може здійснювати з належним йому паєм будь-які ци­вільно-правові угоди (заповідати спадкоємцям, у разі виходу з підприємства, вимагати видачі свого паю в натурі, у грошах, у цінних паперах тощо).

§ 7. Охорона права власності колективного сільськогосподарського підприємства

1. Охорона права власності та інших майнових прав КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ є важливим завданням держави, законодавства України. Обов'язок берегти, охороняти і зміц­нювати державну і колективну власність, не допускати без­господарності і недбайливого ставлення до громадського доб­ра покладається на членів КСГП Примірним Статутом КСГП.

Так, в Статуті міститься правова норма про те, що право розпорядження майном і коштами належить тільки самому КСГП — його органам управління. Підприємства не вправі використовувати кошти, майно на цілі, не пов'язані з його діяльністю.

2. Важливий засіб охорони майнових прав КСГП — недо­пущення дебіторської заборгованості перед КСГП. Дебітор­ська заборгованість колективним підприємствам може ви­никнути внаслідок неналежного контролю передусім з боку головного бухгалтера і голови (правління) КСГП, правління і ревізійної комісії за своєчасністю розрахунків з підприєм­ствами. Це свідчить про недостатність фінансової дисципліни як в самих підприємствах, так і у їхніх дебіторів.

Дебіторами можуть бути державні, колективні, приватні підприємства, приватні особи — підприємці, інші громадяни, їх об'єднання, а також члени даного КСГП, які одержали від нього грошові суми, будівлі і матеріали, продукти харчування (в кредит), корми для худоби, молодняк худоби для вирощу­вання і відгодівлі в своєму підсобному господарстві або інші матеріальні засоби; дебіторами можуть бути особи, які корис­тувалися певними послугами КСГП та не повернули свій борг. Дебіторами бувають і організації, установи, члени та не члени КСГП, які не відшкодували йому збитки за заподіяну шкоду. Найбільш поширеними є випадки дебіторської забор­гованості підзвітних осіб КСГП — експедиторів, матеріально відповідальних та посадових осіб. Особливо неприпустимою є практика, коли боржниками перед КСГП протягом років за­лишаються окремі керівники КСГП, які зобов'язані слідкува­ти за своєчасною ліквідацією дебіторської заборгованості.

Якщо дебіторами є організація або установа, то КСГП по­винно своєчасно пред'явити до них претензію у встановлено­му порядку і вимагати негайної ліквідації заборгованості. При несплаті боргу підприємство має право звертатися за сприян­ням до органу, у якому дебітор підпорядкований. У випадку, коли вимога до дебітора не дала позитивного результату, КГСП пред'являє відповідний позов у судому порядку.

Дебіторська заборгованість членів КСГП перед підприєм­ством ліквідується, як правило, при оплаті праці. Однак стяг­нення боргу з коштів, належних члену КСГП як оплата за працю, дозволяється, якщо він визнав борг і не заперечує проти утримання. У випадку невизнання боргу в усій сумі або в її частині заборгованість ліквідується в судовому порядку шляхом звернення до суду з позовною заявою, підписаною керівником та головним бухгалтером підприємства із подан­ням документів, які підтверджують борг.

Суди при розгляді справ за позовами підприємств до своїх членів або найманих працівників, інших громадян про стяг­нення сум дебіторської заборгованості і відшкодування май­нової шкоди вживають заходи до забезпечення позову. Знач­ну допомогу КСГП по ліквідації дебіторської заборгованості надають юрисконсульти і міжгосподарські юридичні групи, які здійснюють їх юридичне обслуговування.

3. КСГП мають право продавати та позичати сільськогос­подарські продукти, що їм належать, фураж, худобу, іншу продукцію. У випадку несвоєчасного повернення або неоплати продукції підприємство має право звернутися в суд ії позовом про стягнення вартості продукції або повернення в натурі.

При вирішенні подібних спорів суди керуються нормами цивільного права і статутами підприємств.

При розгляді цих справ судам рекомендується таке:

а) вартість вироблених КСГП сільськогосподарських про­дуктів, худоби, птиці, а також продукції підсобних підпри­ємств і промислів визначається за встановленими цінами, а у випадках коли таких цін немає, — за цінами, передбаченими за погодженням сторін;

б) насіння, фураж та інше майно, яке надане підприєм­ством у позичку, повинні присуджуватися з боржників у на­турі чи у вигляді грошової компенсації, що обчислюється за державними роздрібними цінами, а при відсутності їх — за ці­нами, існуючими на ринку в даній місцевості на день пред'явлення позову;

в) худоба, продукти та інше майно, одержане організація­ми або окремими особами від підприємств без оплати або по явно заниженій ціні, повинні присуджуватися на користь під­приємства в натурі. За згодою підприємства, а також у тих ви­падках, коли майна в натурі немає, з відповідачів стягується вартість продуктів, майна, худоби чи майна за державними роздрібними цінами, а коли таких цін немає — за цінами, іс­нуючими на ринку в даній місцевості на день пред'явлення позову.

4. Право колективної власності охороняється за допомо­гою адміністративно-правового, цивільно-правового та аграр­но-правового методів.

Адміністративно-правова охорона полягає у скасуванні незаконних актів або дій посадових осіб або органів управлін­ня КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ спеціальними актами (рішен­нями) органів державної влади або державного управління сільським господарством, а також при покладанні у випадках, передбаченних законодавством, на винних осіб підприємства штрафів (наприклад, за порушення правил протипожежної охорони, правил карантину та ін.).

Адміністративна відповідальність осіб, які вчинили адмі­ністративне правопорушення — адміністративний проступок — встановлюється Кодексом України про адміністративні правопорушення. У цьому Кодексі вміщено правові норми, які спрямовані на захист колективної власності та майнових інтересів КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ.

Першорядна з них адміністративна відповідальність — за вчинення дрібної крадіжки колективного майна, що передба­чено ст. 51 цього Закону. Дрібне розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства, привлас­нення, розтрати або зловживання посадовим станом — тягне за собою накладення штрафу від трьох до десяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з утриманням двадцяти від­сотків заробітку. Дрібне розкрадання державного або колек­тивного майна, що призвело до розукомплектування автомо­білів, тракторів, сільськогосподарської техніки при переве­зенні залізничним, водним, іншим транспортом, а також у місцях постійного або тимчасового зберігання — тягне за со­бою накладення штрафу від восьми до двадцяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян.

Розкрадання майна, що тягне за собою адміністративно-правову відповідальність визнається дрібним, якщо вартість викраденого не перевищує трьох неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян, встановлених чинним законодавством України. При цьому, крім вартості викраденого, також врахо­вується кількість викрадених предметів у натурі (вага, кіль­кість) та їх значущість для народного господарства.

З метою забезпечення виконання постанов про майнову відповідальність адміністративне законодавство встановлює відповідальність за ухилення від відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином підприємству, установі, органі­зації. Особа, яка зобов'язана за вироком суду відшкодувати таку шкоду, несе відповідальність у вигляді попередження або накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян або карається виправними робо­тами на строк до двох місяців з відрахуванням двадцяти від­сотків заробітку.

Адміністративно-правову відповідальність встановлено в разі потрави посівів, зіпсування або знищення зібраного вро­жаю сільськогосподарських культур, що знаходяться в полі, пошкодження насаджень КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ, радгос­пів та інших державних та громадських господарств худобою чи птицею. Ці правопорушення тягнуть за собою накладення штрафу на громадян у розмірі від одного до п'яти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, а на посадових осіб — від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Цивільно-правова охорона — це примусове витребування підприємством майна із чужого незаконного володіння, від­шкодування завданої шкоди і застосування майнових санкцій за порушення договорів з КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ. Так, згідно зі ст. 440 Цивільного Кодексу України, шкода, завдана підприємству підлягає відшкодуванню у повному обсязі осо­бою, що її заподіяла.

Кримінально-правові заходи застосовуються до осіб, які здійснили злочини або замах на злочин(-и) проти власності і майнових інтересів КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ. Аграрно-пра­вовій відповідальності присвячено спеціальний розділ цього підручника.

Розділ XII

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА

ДЕРЖАВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Державне сільськогосподарське підприємство як суб'єкт майнових прав

1. Під правовим режимом майна державного сільськогос­подарського підприємства розуміється сукупність правових норм, якими забезпечується поєднання права державної власності з правом повного господарського відання підпри­ємства закріпленим за ним державним майном; права та обов'язки підприємства як юридичної особи, його органів уп­равління і трудового колективу щодо використання майна і розпорядження ним у процесі виробництва і соціальної діяль­ності; майнові відносини з іншими юридичними особами і громадянами, а також встановлені правовими засобами поря­док і умови гарантування права державної власності та май­нових прав ДСГП, захисту права державної власності і май­нових прав та інтересів підприємства, його трудового колек­тиву і працівників.

Право власності в Конституції України розглядається крізь призму права його суб'єктів. У ст. 13 Основного Закону записано, що всі суб'єкти права власності рівні перед зако­ном. Про право державної та комунальної власності йдеться в ст. 40 Конституції, в якій сказано, що громадяни для задово­лення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Згідно з Законом "Про власність" (ст. 31) державна власність в Україні за видами ділиться на загальнодержавну (республі­канську) і комунальну.

Державне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом майнових прав у цілому як юридична особа. Підприємство виступає як суб'єкт господарювання, створений власником. Правомочність підприємства як суб'єкта майнових прав у господарській і соціальній діяльності визначається його галу­зевою право- і дієздатністю. Це означає, що підприємство як суб'єкт права, маючи в своєму користуванні й розпорядженні майно, повинно використовувати його виключно на цілі, пе­редбачені статутом господарства, в першу чергу на вироблен­ня сільськогосподарської продукції з метою отримання при­бутків і забезпечення країни продовольством і сировиною для легкої, харчової та інших галузей промисловості. Крім цього, підприємство як самостійний і повновладний суб'єкт речо­вих, майнових прав може вступати в майнові відносини з ін­шими юридичними особами (державними, колективними і громадськими організаціями), а також із громадянами, в тому числі з працівниками і державними органами, мати пов'язані з цим права і обов'язки, відповідати за своїми зобов'язання­ми, вимагати захисту порушених прав. Оскільки майнові від­носини підприємства регулюються не тільки цивільним, а й іншими галузями права, то й правосуб'єктність його як учас­ника майнових відносин грунтується на нормах різних галу­зей права.

2. У нормах цивільного права закріплено основні поло­ження права державної власності та права повного господар­ського відання майном, основні завдання підприємства як виробника товарної сільськогосподарської продукції, основи взаємовідносин із радами, з іншими державними органами і громадянами. Норми цього права дають визначення юридич­ної особи, розкривають зміст і обсяг прав та обов'язків під­приємства як юридичної особи в майнових відносинах, кон­кретизують поняття права державної власності та права пов­ного господарського відання, регулюють взаємовідносини підприємства як юридичної особи з власником, іншими юри­дичними особами і громадянами, встановлюють порядок і правила участі підприємства в господарсько-майнових відно­синах в умовах переходу до ринкової економіки, відповідаль­ність за невиконання зобов'язань, передбачають захист май­нових прав радгоспу у відносинах з іншими юридичними осо­бами і громадянами.

Відносини власності завжди мають об'єктом речі, матері­альні предмети . Ці положення повною мірою стосуються й характеристики об'єкта майнових відносин підприємств, за якими майно закріплено з правом повного господарського відання. Суспільні відносини, об'єктом яких є предмети мате­ріального світу, розуміються як відносини між людьми, юри­дичними особами щодо речей, предметів у зв'язку зі здій­сненням права володіння, користування і розпорядження ними.

До об'єктів права державної власності належать основні засоби виробництва у сільському господарстві, транспорт, а також інше майно, необхідне для здійснення статутних зав­дань підприємства. Майно державного сільськогосподарсько­го підприємства складається з основних фондів і обігових за­собів, а також інших цінностей, вартість яких відповідно до ст. 10 Закону "Про підприємства в Україні" відображається в самостійному балансі підприємства.

3. Перелік об'єктів майнових прав підприємства спрямо­ваний на забезпечення майновими засобами виконання зав­дань сільськогосподарської діяльності. Це пов'язано з вико­ристанням землі для виробництва сільськогосподарської про­дукції, інших видів діяльності, не забороненої законодав­ством. У законодавчих актах немає переліку майна, яке належало б виключно до об'єктів майна сільськогосподар­ських підприємств.

Проте, виходячи зі статутних цілей і завдань підприємства, можна говорити про його основний перелік. До нього відно­сять будівлі та споруди, зокрема ферми, комори, гаражі, май­стерні, електричні мережі, трактори, комбайни, устаткуван­ня, транспортні засоби, робочу і продуктивну худобу, багато­річні насадження, меліоративні та іригаційні споруди, вироб­лену продукцію, грошові кошти, акції та інші цінні папери, інше майно, закріплене за підприємством або ж придбане ним на законних підставах.

Основним критерієм поділу майнових прав підприємства на відповідні майнові об'єкти є правова оцінка джерел фор­мування майна. Відповідно до п. З ст. 10 вищезгаданого Зако­ну такими джерелами можуть бути:

— грошові кошти і матеріальні внески засновників;

— доходи, одержані від реалізації продукції, робіт, послуг, а також від інших видів господарської діяльності;

— доходи від цінних паперів;

— кредити банків та інших кредиторів;

— капітальні вкладення й дотації з бюджетів;

— безкоштовні чи благодійні внески організацій, підпри­ємств і громадян;

— інші джерела, не заборонені законодавчими актами.

Законодавче закріплення джерел формування майна під­приємства є однією з форм розширення господарської само­стійності ДСГП. Тепер вони самі вирішують питання про ті чи інші види майна, що їх підприємство може придбати з правом повного господарського відання. Причому, виходячи з міркувань розвитку підприємництва, підприємство може вступати в майнові відносини з іншими юридичними особа­ми і громадянами та разом із ними набувати окремі майнові об'єкти. Закон "Про власність" (ст. 3) передбачає, що майно може належати за правом спільної (часткової або сумісної) власності юридичним особам і громадянам.

Це правило стосується і права повного господарського ві­дання в разі, якщо підприємство набуває певне майно спіль­но з іншими державними підприємствами. Дане майно може належати декільком державним підприємствам за правом спільного (часткового або сумісного) повного господарського відання. На таких правових засадах окремий будинок чи інші споруди можуть бути на балансі двох чи трьох підприємств, організацій. На базі об'єднання майна різних форм власності (змішана форма власності) можуть створюватись і функціо­нувати спільні підприємства з участю державних і недержав­них підприємств.

Як суб'єкт права підприємство має право в межах, перед­бачених Законом "Про підприємства в Україні" і своїм стату­том, продавати і передавати іншим підприємствам, організа­ціям і установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати без­коштовно в тимчасове користування чи позичати належні йо­му будови, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також спи­сувати їх з балансу, якщо інше не передбачено законодавчи­ми актами і Статутом радгоспу.

4. Підприємство має право, якщо інше не передбачено його статутом, здавати в оренду громадянам засоби вироб­ництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які від­повідно до законодавства не можуть бути в їх власності чи ко­ристуванні. Воно може передавати громадянам окремі матері­альні цінності й безкоштовно. Майно може передаватись гро­мадянам, по-перше, — з дозволу власника, а по-друге — у

випадках, не заборонених законодавством. А втім, Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. "Про управ­ління майном, що є у загально-державній власності" заборо­нено підприємствам, майно яких належить до загальнодер­жавної власності, передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а та­кож громадянам.

За певних умов майнові відносини можуть складатись між підприємствам і його трудовим колективом. Це специфічна форма таких відносин. Як відомо, трудовий колектив не є юридичною особою, а тому за загальними правилами само­стійно не може вступати в майнові відносини, мати певні права і нести відповідальність. Але законодавчі акти передба­чають винятки. Перший із них, коли відповідно до п. З ст. 18 Закону "Про підприємства в Україні" у випадках, передбаче­них статутом, частина чистого прибутку може передаватись у власність трудового колективу. Другий: відповідно до ст. 37 Закону "Про власність" колектив державного підприємства має право вимагати передачі підприємства в оренду або ж пе­ретворення його в інше підприємство, засноване на колек­тивній власності, у разі прийняття рішення державним орга­ном, уповноваженим управляти державним майном, або ж якщо державне підприємство буде визнане неплатоспромож­ним (банкрутом) за умови прийняття на себе боргів банкрута і згоди кредиторів. При задоволенні вимог трудового колек­тиву він проводить організаційні заходи щодо створення но­вого підприємства, яке буде функціонувати на праві колек­тивної власності. Третій випадок: за часткового викупу майна підприємства його колектив відповідно до п. З ст. 15 вищезга­даного Закону набуває права співвласника, а підприємство — статус спільного власника. У цьому разі змінюється структура органів управління підприємством та їх компетенція по уп­равлінню майном.

Одним із важливих напрямів розширення прав і самостій­ності підприємства як державного є його право на випуск цінних паперів, а також на залучення додаткових грошових коштів інших підприємств і громадян з метою розширення і вдосконалення виробництва та соціального розвитку трудо­вого колективу.

5. Підприємство реалізує свою продукцію за цінами і тари­фами, які встановлюються самостійно чи на договірній основі. Державні ціни і тарифи застосовується лише у випадках, передбачених законодавчими актами, наприклад, у разі реалі­зації окремих видів продукції державі на виконання держав­ного замовлення.

В умовах ринкової економіки підприємство здійснює ма­теріально-технічне забезпечення власного виробництва і ка­пітального будівництва через систему прямих угод (контрак­тів) або ж через товарні біржі та інші посередницькі організа­ції. Матеріальними ресурсами централізовано воно забезпе­чується в обсягах і номенклатурі, потрібних для виконання державного замовлення.

Розподіл одержаних доходів та порядок їх використання встановлюється власником або ж уповноваженим органом відповідно до статуту підприємства. Державний вплив на ви­бір напрямів і обсягів використання прибутків здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції. Трудовий колектив самостійно розпоряджається лише тією частиною прибутку, яка у випадках, передбачених статутом, передається в його власність. Порядок розподілу і викорис­тання її вирішується радою чи зборами (конференцією) ко­лективу підприємства.

9. Правовий режим майна підприємства визначається пра­вилами, якими регулюються його майнові відносини з пра­цівниками і, насамперед, із питань оплати праці та розподілу міжними частини прибутку. В умовах розширення господар­ських прав підприємства і трудового колективу підприємство самостійно встановлює фонд оплати праці без обмеження йо­го зростання з боку державних органів.

При переході до ринкової економіки складаються майнові відносини також у процесі зовнішньоекономічних зв'язків підприємства. Його права і з цих питань значно розширені. Такі відносини здійснюються згідно із спеціальними законо­давчими актами, зокрема Законом "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність", прийнятим Верховною Радою України 16 квітня 1991 р. Одними з основних принципів майнових від­носин підприємства є: принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, принцип сво­боди зовнішньоекономічного підприємництва, принцип юридичної рівності й недискримінації всіх учасників зовнішньоекономічних зв'язків та принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при вивезенні товарів. Для правовогорежиму майна підприємства важливе значення мають та­кі вимоги Закону, як виключне право власності суб'єктів та­кої діяльності на всі одержані ними результати діяльності та забезпечення рівного захисту всіх суб'єктів зовнішньоеконо­мічної діяльності. Одним із засобів захисту майнових прав підприємства є правило, за яким валютна виручка зарахову­ється на його валютний балансовий рахунок і використову­ється ним самостійно.

§ 2. Правовий режим основних

та інших фондів державного сільськогосподарського підприємства

1. Майно будь-якого підприємства, незалежно від форми власності, виходячи з його цільового призначення у процесі виробництва і в невиробничій сфері, поділяється на фонди. Це робиться за різними ознаками. Зокрема, майно може по­ділятись на фонд нагромадження і фонд споживання. Такий поділ застосовується при оцінці економічної діяльності під­приємства, ефективності використання доходів та іншого майна, а також у процесі виробництва. З цих позицій майно підприємства поділяється на основні виробничі фонди і ос­новні фонди невиробничого (соціального) призначення, а та­кож на обігові фонди. Формування основних і обігових фон­дів здійснюється за однаковими вимогами в усіх підприєм­ствах. В основі їх — характер виробництва, потреби мате­ріальних ресурсів для виробництва певної продукції, відповідної якості та визначеної кількості. За такими ж на­прямами формуються і обігові фонди. Основні фонди, вира­жені в грошовій формі, називаються основними засобами. Звідси — термін "основні засоби" не вживається для позна­чення майна в натурі. Водночас правовий режим фондів зале­жить від форми власності, до якої належить майно.

Для правового режиму майнових фондів ДСГП вирішаль­не значення має те, що вони формуються за рахунок держав­ної та комунальної власності.

Закріплені за підприємством на праві повного господар­ського відання, основні та обігові засоби утворюють його ста­тутний фонд, розмір якого відображається на самостійному балансі основні та обігові засоби, обчислені за балансовою вартістю, відображаються у бухгалтерському балансі, який складається за звітний період (квартал, рік). Основні засоби показують на балансі в їх початковій вартості, що складається з витрат на їх придбання (спорудження, виготовлення) та до­ставляння.

Тривалість використання основних фондів у виробничому процесі з урахуванням зміни рівня продуктивності праці, за­робітної плати і цін, а також витрат на їх ремонт потребує ви­користання ще одного виду оцінки — відновної вартості ос­новних засобів. Таке обчислення обумовлено необхідністю переоцінки засобів на певну дату. Після переоцінки їх відоб­ражають на балансі за відновною вартістю. Остання встанов­люється, наприклад, при приватизації майна державних під­приємств.

Переоцінка характеризує об'єктивно необхідні кошти для відшкодування витрат на відтворення основних засобів на певному етапі. Остаточна вартість цих засобів визначається вирахуванням од відновної вартості сум встановленого зносу. Баланс основних фондів застосовується для планування і об­ліку, відтворення, оновлення та ефективного використання основних засобів і здійснення економічного аналізу підпри­ємства.

Диференціація майна на окремі фонди викликається практичною доцільністю, обумовленою напрямами і змістом виробничо-господарської діяльності підприємства. Будь-яка і виробничо-господарська діяльність поєднує в собі процес ви­робництва й розподілу товарно-майнових цінностей та благ. Закріплення в законодавчих актах права підприємства са­мостійно вирішувати питання про поновлення й відновлення ЧИ списання основних фондів і обігових засобів створює для керівника підприємства можливості здійснення прав повного господарського відання та ефективного використання майна S процесі виробничої та соціальної діяльності.

2. У виробничому аспекті майно підприємства поділяється наосновні фонди та обігові засоби, готову продукцію, грошо­ві кошти, спеціальні фонди. До останніх належать: амортиза­ційний фонд; фонд розвитку виробництва, науки і техніки; фонд оплати праці й матеріального стимулювання; резервний страховий фонд, фонд соціального розвитку. В сільськогосподарському підприємстві утворюються ще й натуральні фонди: насіннєвий і фуражний у розмірі повної потреби; натуральний фонд зерна та іншої продукції для видачі (прода­жу) працівникам у рахунок оплати праці, а також страхові й перехідні фонди — насіннєвий, фуражний, продовольчий то­що. Кожний з них має свою специфіку утворення і викорис­тання, свій правовий режим.

Основні засоби державного сільськогосподарського під­приємства визначаються згідно з Положенням про організа­цію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р Так до основних фондів належить сукупність матері­ально-речових цінностей, що діють у натуральній формі і протягом тривалого часу як у сфері матеріального виробни­цтва, так і в невиробничій сфері. До них також відносяться капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшен­ня земель (меліоративні, осушувальні та інші роботи) і орен­довані будівлі, споруди, обладнання та інші об'єкти, що нале­жать до основних засобів.

Капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліп­шення земель включаються до складу основних засобів що­річно в сумі затрат, які належать до прийнятих в експлуата­цію площ, незалежно від закінчення всього комплексу робіт.

Основні фонди поділяються на фонди виробничого і соці­ального призначення

З До складу обігових фондів, що обліковуються як засоби в обігу, належать: предмети, зі строком використання менше одного року незалежно від їхньої вартості; предмети вартістю за станом на 1 грудня 1994 р. до 5 млрд крб. за одиницю по ціні придбання незалежно від терміну використання, за ви­нятком сільськогосподарських машин і знарядь, будівельного механізованого інструменту, робочої та продуктивної худоби, які є основними засобами незалежно від їхньої вартості. Гра­нична вартість предметів, що не належать до основних засо­бів, може змінюватися Мінфіном України.

До обігових фондів належать знаряддя лову риби (тропи, неводи, сіті та ін.) незалежно від їхньої вартості й терміну ви­користання; бензомоторні пилки, тимчасові будівлі в лісі тер­міном експлуатації до двох років; спеціальні інструменти і спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільна білиз­на незалежно від їх вартості й терміну служби; тимчасові (не­титульні) споруди, пристосування і пристрої; тара для збері­гання товарно-матеріальних цінностей на складах; молодняк тварин і тварин на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові звірі, сім'ї бджіл, а також піддослідні тварини; багаторічні насадження, що вирощуються в розсадниках як посадковий матеріал.

До важливих об'єктів основних виробничих фондів належать будови і споруди, передавальні механізми, верстати, ма­шини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктив­на худоба, багаторічні насадження тощо. До їх числа входять ті предмети виробничого і господарського інвентарю та інст­рументу, вартість яких перевищує встановлену на даний пе­ріод ціну незалежно від строку використання.

До основних фондів соціального призначення в підприєм­ствах відносять житлові будинки, належні їм пансіонати, лікувальні заклади, а також об'єкти соціально-культурного, оздоровчого, фізкультурного та іншого соціального при­значення.

Обігові виробничі фонди поділяються на виробничі запаси і незавершене виробництво, а також на власні й позичені кошти. Товарна частина виробленої продукції, яка підлягає реалізації за договорами на виконання державних замовлень чи на умовах ринкової торгівлі з метою одержання прибутків, належить до готової продукції. Разом із грішми готова про­дукція утворює фонди обігу, які є складовою обігових засобів. Вироблена підприємством продукція, потрібна для внутріш­ньогосподарського споживання в процесі виробництва (кор­ми, насіння, молодняк тварин і птиці тощо), не належить до готової продукції. Вона може бути віднесена або до виробни­чих запасів, або до незавершеного виробництва.

Основні виробничі фонди закріплюються, як правило, за внутрішніми структурними підрозділами підприємства (бри­гадами, фермами, дільницями, цехами тощо). І якщо основні фонди свою вартість на готовий продукт, виконані роботи, надані послуги переносять частинами, то обігові — повністю споживаються в кожному циклі виробничого процесу і втра­чають свою натурально-речову форму, їхня вартість включа­ється повністю в затрати виробництва.

Виступаючи як особлива економіко-правова категорія для забезпечення фінансування, обліку і контролю, аналізу і оцінки господарської діяльності підприємства, обігові засоби одночасно не утворюють самостійного фонду в його майні. Вкладені в запаси сировини, матеріалів, незавершеного ви­робництва, готової продукції, осідаючи на рахунках у банках, вони підпорядковуються правовому режимові обігових ви­робничих фондів чи фондів обігу залежно від стадії обертан­ня, в якій вони в даний час перебувають. Обігові засоби поді­ляються на власні та позичені. Власні кошти формуються за рахунок прибутку підприємства, а позичені — за рахунок кре­дитів банку, авансів заготівельників чи фінансової допомоги державних органів.

В умовах переходу до ринкової економіки, приватизації підприємств поділ майна на основні та обігові фонди посту­пово втрачає своє правове значення і залишається як еконо­мічна категорія. Для майнових відносин у нинішніх умовах більшого правового значення набуває поділ майна на статут­ний фонд, рухоме і нерухоме майно. Це дозволяє повніше та обгрунтованіше вирішувати питання про захист майнових прав власника чи державної організації, за якою державне майно закріплене на праві повного господарського відання, забезпечити цілісність і неподільність майна, потрібного для нормального виробництва.

4. Статутний фонд — це сукупність вкладу (у грошовому вираженні) власника в майно ДСГП при його створенні для забезпечення діяльності останнього в розмірах, визначених установчими документами.

Державне сільськогосподарське підприємство, якщо це передбачено статутом, створює з прибутку резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Залишки неви­користаних коштів цього фонду переходять на наступний рік.

Здійснюючи право повного господарського відання, під­приємство самостійно вирішує питання про основні напрями використання наявного у нього майна, капітальних вкладень, поділу майна за фондами, поділу його на фонди нагрома­дження і споживання.

У фонди нагромадження спрямовуються майно і кошти, що використовуються на розширене відтворення виробницт­ва, розвиток науки і техніки, капітальне будівництво виробни­чого і соціального призначення, спорудження пансіонатів, фіз­культурно-оздоровчих закладів тощо.

Впровадження в господарську практику на рівні підпри­ємств фондів споживання обумовлено необхідністю впливу держави на стан обігу і стабілізацію інфляційних процесів. Під коштами фонду споживання розуміють сукупність пря­мих і непрямих грошових сум, витрата яких має індивідуальний характер. Вони включають усі види витрат на оплату пра­ці працівників, у тому числі нештатних. До цього фонду включаються трудові й соціальні пільги, надані грішми чи на­туральною продукцією, доходи (дивіденди), що виплачуються по акціях і вкладах трудового колективу. З уведенням в обіг фондів споживання з'явилася можливість забезпечити регу­лювання витрат на оплату праці та на інші витрати спожив­чого характеру.

§ 3. Особливості приватизації державного майна радгоспів

1. Реформа аграрного сектора в цілому неможлива без ре­формування відносин власності. Зміна форм власності на майно в АПК повинна здійснюватися шляхом роздержавлен­ня економіки, створення приватної та широкого спектра ко­лективних форм власності. Роздержавлення створює умови для вивільнення економічних процесів з-під адміністративно-командного регулювання, передбачає застосування економіч­них методів управління господарським комплексом країни. Приватизація майна державних підприємств — це зміна форм власності, тобто відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Вона є одним із шляхів до багатоукладної соціально орієнтованої економіки. Мета приватизації — відродження господаря на землі, яким забезпечується підвищення ефек­тивності господарювання на селі, збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, випуск продуктів харчуван­ня високої якості.

Приватизація повинна здійснюватися згідно з такими ос­новними принципами: законність, забезпечення соціальної захищеності та рівності прав громадян України у процесі при­ватизації; пріоритетне надання прав громадянам України на придбання державного майна; безоплатна передача частки державного майна кожному громадянинові України; прива­тизація майна на платній основі із застосуванням приватиза­ційних паперів, додержання антимонопольного законодав­ства, повного, своєчасного інформування громадян про всі дії щодо приватизації. Ці та інші принципи закріплено в законах про приватизацію. Але їх реалізація у процесі приватизації малоефективна через суперечливість. Так, законодавче проголошується, що забезпечується надання пільг трудовим ко­лективам підприємств, які приватизуються, і рівність прав громадян України. Зрозуміло, що одночасно реалізувати ці два базисні принципи неможливо, оскільки вони передбача­ють різні підходи до процесу приватизації.

Приватизація в АПК може бути проведена успішно, досяг­нуто її цілей за умови, якщо цей процес супроводжуватиметь­ся відповідним правовим забезпеченням. Необхідну правову базу приватизації складають закони "Про приватизацію май­на державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а також Дер­жавні програми приватизації, які щорічно приймаються Вер­ховною Радою України.

2. Необхідність розкриття основних положень, закріпле­них у загальних законах про приватизацію, викликається тим, що протягом значного періоду — до прийняття (17 травня 1993 р.) спеціальних нормативно-правових актів про прива­тизацію в АПК, остання здійснювалася відповідно до вище­зазначених законів. Значну частину підприємств АПК, особ­ливо в переробній промисловості, було передано в оренду з умовою викупу орендованого майна. Його приватизація, як було зазначено в постанові Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 р. "Про особливості приватизації в агропромис­ловому комплексі майна, що перебуває в загальнодержавній та комунальній власності", здійснювалась відповідно до Дек­рету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних під­приємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду".

Загальні законодавчі акти про приватизацію дають її по­няття і визначають коло суб'єктів, їхні права та обов'язки у процесі приватизації, встановлюють способи і порядок її про­ведення, називають майно, яке не підлягає приватизації.

На підприємствах АПК поширюються основні принципи приватизації державного майна, передбачені законами Украї­ни. Але приватизація майна в АПК має свої відмінності від загального порядку. Вони визначені Законом від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисло­вому комплексі".

Недержавним сільськогосподарським підприємствам пе­редається безоплатно 51 відсоток акцій підприємств, що при­ватизуються, включно з розміщенням приватизаційних май­нових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відповідних сільськогосподарських підприємств та прирівняних до них осіб через довірчі това­риства, створені в колективах товаровиробників. У плані при­ватизації підприємств, які переробляють сільськогосподар­ську сировину та виконують роботи і надають послуги сільсь­когосподарським товаровиробникам, передбачається відпо­відна квота для діючих радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств для подальшої передачі відповідної частки після їх приватизації та розміщення прива­тизаційних майнових сертифікатів їхніх працівників.

Недержавні сільськогосподарські підприємства мають право на придбання акцій за номінальною вартістю в межах зазначених квот у разі, коли трудові колективи підприємств, які приватизуються, сільськогосподарські товаровиробники і прирівняні до них особи не викупили цих акцій у межах уста­новлених квот.

Розподіл акцій між державними, колективними та іншими сільськогосподарськими підприємствами, селянськими (фер­мерськими) господарствами здійснюється пропорційно до обсягів сировини, зданої на об'єкт приватизації, виконаних робіт і наданих послуг у середньому за п'ять років, що пере­дують рокові приватизації, а ті, які існують менше 5 років, — за час їх діяльності.

Акції, що не були викуплені на пільгових умовах протягом одного року від дня початку їх продажу, реалізуються на за­гальних підставах згідно з чинним законодавством.

У разі приватизації майна підприємств і організацій, що підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Мініст­рів України, визначається частка акцій, яка тимчасово зали­шається у власності держави.

3. Чинним законодавством встановлено, що приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств і організацій здійснюється шляхом перетворення ЇХ у колективні сільськогосподарські підприємства або у від­криті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (Зборів уповноважених).

З метою правового і організаційно-методичного забезпе­чення реалізації приватизації радгоспів Мінсільагропромом, Держхарчопромом, Фондом державного майна, Мінекономі­ки і Мінюстом України 27 січня 1994 р. затверджено Поло­ження про порядок перетворення радгоспів та інших держав­них сільськогосподарських підприємств і організацій у колек­тивні сільськогосподарські підприємства. В порядку, перед­баченому цим Положенням, працівникам підприємства, що приватизується, та прирівняним до них особам безоплатно передається частка державного майна, розмір якої визна­чається як добуток вартості майна, що припадає на одного члена колективного сільськогосподарського підприємства по області (Автономній Республіці Крим), і кількості працівни­ків підприємства, що приватизується, та прирівняних до них осіб. Решта державного майна понад зазначену вище частку приватизується за приватизаційні майнові сертифікати. Пра­во на першочергове придбання цього майна мають працівни­ки цього підприємства та прирівняні до них особи.

Якщо після використання працівниками радгоспу чи ін­шого державного сільськогосподарського підприємства, що приватизується, права на придбання державного майна за приватизаційні майнові сертифікати залишається не викупле­ною частка майна, орган приватизації за згодою загальних зборів (зборів уповноважених) передає їм залишки майна для придбання за власні кошти на виплату до 5 років (без нараху­вання відсотків, але з урахуванням зміни цін на момент вику­пу майна). У разі відсутності такої згоди орган приватизації приймає рішення про перетворення цього підприємства у від­крите акціонерне товариство в зазначеному вище порядку. При цьому право на придбання майна на пільгових умовах за приватизаційні майнові сертифікати, крім членів трудового колективу та прирівняних до них осіб, мають члени сімей трудового колективу даного підприємства, які проживають разом із ними, та особи, зайняті в соціальній сфері на селі. Не реалізоване за майнові сертифікати майно приватизується на загальних підставах відповідно до законодавства України.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сіль­ськогосподарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів та будівництва, здійснюється через перетворення їх за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) у колек­тивні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціо­нерні товариства з наступною безоплатною передачею майна працівникам підприємств-засновників.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільсь­когосподарських підприємств, що були створені на базі між­господарських підприємств, заснованих колгоспами і радгос­пами, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів та будівництва, здій­снюється перетворенням у відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею акцій цих товариств зас­новникам міжгосподарського підприємства.

У разі використання коштів на зазначені цілі, в тому числі у випадках, передбачених п. 7, створена за їх рахунок частка майна приватизується на умовах і в порядку, передбачених загальними правилами приватизації радгоспів та інших дер­жавних сільськогосподарських підприємств, що викладені вище.

4. Реалізація законодавства про приватизацію державного майна вимагає відповідного організаційно-правового врегу­лювання. З цією метою Фонд державного майна України прийняв 8 грудня 1997 р. в новій редакції Положення про по­рядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств. Як зазначено в цьому Положенні, об'єктом приватизації є майно радгоспів як цілісних майно­вих комплексів. Об'єктом приватизації орендних підприємств, створених на базі радгоспів, є майно цілісних майно­вих комплексів цих радгоспів. Приватизація майна радгоспів здійснюється шляхом перетворення їх у колективні сільсько­господарські підприємства, або у відкриті акціонерні това­риства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). При цьому таке колективне сільськогосподарське підприєм­ство або відкрите акціонерне товариство є правонаступником майнових прав та зобов'язань радгоспу, що приватизується.

Орган приватизації приступає до здійснення приватизації на підставі відповідної заяви радгоспу. Цей орган протягом ЗО днів з дня прийняття рішення про приватизацію радгоспу, створює комісію з приватизації підприємства. До складу ко­місії з приватизації входять за принципом однакового пред­ставництва, представники трудового колективу радгоспу, що приватизується (в тому числі і від представницького органу трудового колективу — профспілкового комітету або іншого уповноваженого ним органу), покупці, які подали заяву на приватизацію; представники місцевих рад, фінансових орга­нів, державного органу приватизації, антимонопольного ко­мітету України або його територіального відділення та відпо­відного органу, уповноваженого управляти державним май­ном. За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися представники землевпорядного та інших державних органів, експерти, консультанти та інші спеціалісти, яким на засідан­нях комісії з приватизації надається право дорадчого голосу. Головою комісії призначається представник органу привати­зації або уповноважена ним особа.

Повідомлення про прийняте комісією рішення щодо при­ватизації цього радгоспу розглядається загальними зборами (зборами уповноважених). Вони приймають рішення про ви­бір способу приватизації, в разі, якщо колектив згідно з чин­ним законодавством України має право такого вибору. Рі­шення загальних зборів (зборів уповноважених) посилається до відповідного органу приватизації.

Приватизація майна радгоспу проводиться з урахуванням волевиявлення трудового колективу радгоспу відповідно до рішення його загальних зборів або зборів уповноважених. Ор­ган приватизації на підставі рішення загальних зборів (зборів уповноважених) приймає рішення про організаційно-правову форму реорганізації — колективне сільськогосподарське під­приємство або відкрите акціонерне товариство. У разі пере­творення радгоспу у колективне сільськогосподарське під­приємство відповідно до рішення загальних зборів (зборів уповноважених), орган приватизації укладає з колективним сільськогосподарським підприємством, створеним працівни­ками радгоспу та прирівняними до них особами, договір про безоплатну передачу майна або договір купівлі-продажу.

5. Договір безоплатної передачі майна укладається відпо­відно до статей 6, 8 Закону України "Про особливості прива­тизації майна в агропромисловому комплексі", які визна­чають частку державного майна, що підлягає приватизації в тому числі з урахуванням особливостей, визначених ст. 10 цього Закону, якщо, наприклад, частка державного майна пе­ревищує вартість майна радгоспу, що підлягає приватизації,

згідно з актом оцінки вартості цілісного майнового комплек­су, то укладається договір безоплатної передачі майна.

У договорі про безоплатну передачу державного майна заз­начається частка державного майна, що передається безоп­латно для подальшого розподілу серед працівників радгоспу та прирівняних до них осіб, відповідно до рішення загальних зборів (зборів уповноважених).

По іншому визначається обсяг майна, що приватизується за договором купівлі-продажу державного майна. У цьому до­говорі визначається:

— частка державного майна, що передається безоплатно для подальшого розподілу серед працівників радгоспу та при­рівняних до них осіб, відповідно до рішення загальних зборів (зборів уповноважених);

— частка державного майна, що передається на виплату строком на 5 років за власні кошти, в тому числі компенса­ційні сертифікати, у разі, якщо зазначена частка залишилася після безоплатного передання державного майна та придбан­ня частки державного майна за приватизаційно-майнові сер­тифікати.

Прийнявши рішення про перетворення радгоспу у відкри­те акціонерне товариство (ВАТ) орган приватизації:

— у 10-денний термін з дня затвердження плану привати­зації радгоспу затверджує Статут відкритого акціонерного то­вариства — після державної реєстрації відкритого акціонер­ного товариства, а також реєстрації випуску акцій та інфор­мації про їх випуск, здійснює розміщення акцій.

У приватизованому радгоспі розміщення акцій здійснюється таким чином: по-перше, укладається договір про безоп­латну передачу акцій працівникам радгоспу та прирівняним до них особам;

— по-друге, здійснюється пільговий продаж акцій праців­никам радгоспу та прирівняним до них особам за приватиза­ційні майнові сертифікати, у разі, якщо залишилися акції піс­ля проведення безоплатної передачі. Право на придбання ак­цій на пільгових умовах належить також членам сімей праців­ників радгоспу, які проживають разом з ними, особам, які зайняті у соціальній сфері на селі, а також спеціалістам вете­ринарної медицини. Список зазначених осіб засвідчується відповідним органом місцевого самоврядування.

Якзазначається в п. 7 Положення, розмір частки держав­ного майна (акцій), що передається безоплатно, визначається як добуток вартості майна, що припадає на одного члена ко­лективного сільськогосподарського підприємства по області (Автономній Республіці Крим), і наявної кількості працівни­ків радгоспу, що приватизується, та прирівняних до них осіб на дату оцінки майна. Платежі за майно (акції), яке привати­зується, здійснюються за приватизаційні майнові сертифіка­ти, а у разі складання договору купівлі-продажу майна (акцій) на виплату строком до 5 років, також власними коштами, в тому числі компенсаційними сертифікатами. Компенсаційні сертифікати використовуються як засіб платежу протягом терміну їх обігу, відповідно до законодавства України.

Цим Положенням врегульовано й інші питання, які по­требують вирішення в процесі приватизації майна радгоспів.

Розділ XIII

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ

ЗЕМЕЛЬ ТА ІНШИХ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ В АГРАРНОМУ ВИРОБНИЦТВІ

§ 1. Організаційно-правове забезпечення

використання земель та інших природних

ресурсів в аграрному виробництві

Організаційно-правове забезпечення ефективного вико­ристання земель та інших природних ресурсів в аграрному виробництві — це сукупність організаційно-правових засобів, що забезпечують продуктивне, ощадливе, економне, еколо­гічно безпечне використання земель та інших природних ре­сурсів, їх постійне відтворення і захист від погіршення якості у процесі сільськогосподарського виробництва. Юридичною базою правового забезпечення такого ощадливого викорис­тання земель і природних ресурсів є чинне законодавство.

1. Відповідно до Закону про колективне сільськогосподар­ське підприємство від 14 лютого 1992 р. земля передається у колективну власність або надається у постійне чи тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Колективне сільськогосподарське підприємство має право використову­вати у встановленому порядку для потреб господарства наяв­ні на землі корисні копалини місцевого значення, торф, лісо­ві угіддя, водні об'єкти та експлуатувати інші корисні власти­вості землі. Правові засади ефективного природокористуван­ня у сільському господарстві передбачаються також щодо інших суб'єктів господарювання — державних сільськогоспо­дарських підприємств, селянських (фермерських) госпо­дарств тощо. Згідно з Законом "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. користування землею та іншими при­родними ресурсами підприємство здійснює у встановленому порядку за плату, а у випадках, передбаченим законодавчими актами України, на пільгових умовах.

Сільськогосподарське підприємство зобов'язане своєчасно здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на знижен­ня і компенсацію негативного впливу його виробництва на природне середовище, здоров'я людей. Фінансування таких заходів робиться за рахунок власних коштів від продажу його майна або ж за рахунок бюджету відповідної місцевої ради або держави. В той же час таке підприємство несе відпові­дальність за додержання вимог і норм щодо охорони, раціо­нального використання та відновлення до рівня встановлених нормативів земель, вод, надр, лісів, інших природних ресур­сів, відшкодовує збитки, завдані в результаті його діяльності. Закон "Про селянське (фермерське) господарство" (в редак­ції від 22 червня 1993 р.) передбачає порядок надання земель для його ведення, встановлює конкретні розміри ділянок, які можуть передаватися у власність та користування, визначає права і обов'язки щодо ефективного використання та охоро­ни земель, закріплює право селянського (фермерського) гос­подарства на використання загальнопоширених корисних ко­палин, водних об'єктів, лісових, мисливських угідь та інших природних ресурсів.

Право на одержання ділянок, інших природних ресурсів, необхідних для здійснення підприємницької діяльності, га­рантує суб'єктам такої діяльності у сільському господарстві Закон "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. Створення необхідної природноресурсової бази для всебічного задово­лення виробничих потреб, розвитку соціальної інфраструкту­ри передбачається законодавством про пріоритетність соці­ального розвитку села і агропромислового комплексу в на­родному господарстві. Забезпечення ефективного викорис­тання земель та інших природних ресурсів здійснюється за допомогою законодавства про використання природних ре­сурсів, охорону навколишнього середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Закон "Про охорону навколишнього природного середо­вища" від 25 червня 1991 р. визначає форми власності на природні ресурси, права громадян, які працюють у сільському господарстві, на участь у розробці та здійсненні заходів щодо раціонального і комплексного використання природних ре­сурсів, здійснення громадянами та юридичними особами аг­ропромислового комплексу спеціального, а у випадках, пе­редбачених законом, і загального природокористування, га­рантії їх реалізації, закріплює компетенцію рад та виконавчо-розпорядчих органів у галузі природокористування, функції управління в цій сфері тощо. Законодавство регламентує використання природних ресурсів, їх поділ на ресурси рес­публіканського і місцевого значення, додержання екологіч­них вимог при їх використанні у сільському господарстві, економне та ефективне природокористування, здійснення екологічної експертизи у разі надання ресурсів у користуван­ня, проведення контролю за їх використанням та визначає види відповідальності за порушення вимог природокористу­вання у сільському господарстві.

Земельний кодекс (в редакції Закону від 13 березня 1992 р.) визначає місце земель сільськогосподарського при­значення в складі земель України, використання, порядок пе­редачі їх у власність, надання у користування і в оренду, особливості їх правового режиму, порядок використання, права і обов'язки землевласників та землекористувачів по ра­ціональному використанню, відтворенню і охороні цих зе­мель, підстави припинення права колективної і приватної власності, користування землями сільськогосподарського призначення та форми охорони порушених прав землевлас­ників, користувачів таких земель. Закон України "Про плату за землю" (в редакції 1996 р.) визначає розміри і порядок пла­ти за використання земель сільськогосподарського та іншого призначення, форми використання рентних платежів, конт­роль та види відповідальності за порушення порядку обчис­лення і справляння земельного податку.

Водний кодекс від 6 червня 1995 р. та водне законодавство закріплюють основні вимоги по ефективному використанню та охороні вод для потреб сільського господарства, встанов­люють режим і право сільськогосподарського використання вод, визначають права і обов'язки суб'єктів цього виду водо­користування, умови, підстави для його припинення та від­повідальність за неналежне користування ними.

Лісовий кодекс від 27 січня 1994 p., лісове законодавство визначають можливості ведення лісового господарства сільсь­когосподарськими підприємствами, встановлюють порядок поділу лісів на групи, особливості та режим лісовикористання, зокрема порядок здійснення таких лісових користувань, як сінокосіння і випасання тварин, збирання лісової підстил­ки тощо сільськогосподарськими підприємствами, установа­ми, організаціями і громадянами, зайнятими в сільському господарстві, передбачають форми та методи забезпечення раціонального використання лісів для сільськогосподарських потреб.

Кодекс про надра від 27 липня 1994 р. та законодавство про надра передбачають право сільськогосподарських підпри­ємств, установ, організацій, інших юридичних осіб і грома­дян, які проживають в сільських поселеннях, використовува­ти надра в межах наданих їм земельних ділянок, добувати ко­рисні копалини місцевого значення і торф. Законодавство встановлює порядок видобування прісних підземних вод у межах наданих ділянок для сільськогосподарських та побуто­вих потреб, а також відповідальність за порушення режиму використання корисних копалин.

Законодавство про тваринний світ визначає види права колективної та приватної власності і правила користування тваринним світом сільськогосподарськими підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами і громадянами, зокрема, норми щодо ведення мисливства, ри­бальства, використання корисних властивостей життєдіяль­ності тварин —ґрунтоутворювачів, природних санітарів сере­довища, запилювачів рослин та інші, регламентують режим раціонального використання тваринного світу для потреб сільського господарства.

2. У системі організаційно-правового забезпечення раціо­нального використання земель та інших природних ресурсів чільне місце посідають норми законодавства про екологічну, в тому числі радіаційну безпеку. Так, Закон "Про правовий режим території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р. визначає категорії зон радіоактивного забруднення, радіаційно небезпечних і радіоактивне забруднених земель. Зокрема, до радіаційне небезпечних відносяться землі, на яких немож­ливе подальше проживання населення, одержання сільсько­господарської та іншої продукції, продуктів харчування, які відповідали б державним та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин, або використання яких недо­цільно за іншими екологічними умовами. Такі землі підляга­ють виключенню з сільськогосподарського обігу. До них на­лежать ділянки, що включають зону відчуження та зону без­умовного (обов'язкового) відселення.

Важливе значення для забезпечення ефективного і безпеч­ного використання земель та інших природних ресурсів має

Закон "Про пестициди і агрохімікати" від 2 березня 1995 p., Закон "Про карантин рослин" від ЗО червня 1993 p., інші ак­ти спеціального законодавства. Зокрема, у захищеному грун­ті, на землях водного фонду, водоохоронних зонах, інших територіях, які підлягають особливій охороні, забороняється застосування пестицидів, а в окремих випадках їх застосуван­ня можливе за наявності позитивних висновків державної санітарної і екологічної експертизи за дозволом Укрдержхім-комісії.

У разі застосування пестицидів і агрохімікатів відповідні власники земель і землекористувачі мають здійснювати захо­ди відповідно до регламентів, встановлених для певної грунтово-кліматичної зони, з урахуванням попереднього агрохі­мічного обстеження грунтів, даних агрохімічного паспорта земель, стану посівів, діагностики мінерального живлення рослин, прогнозу розвитку шкідників і хвороб.

Розповсюдження шкідників, збудників хвороб рослин та інших карантинних об'єктів можуть створити умови для за­провадження карантинного режиму з обмеженням викорис­тання природних ресурсів. Так, зокрема сільськогосподарська сировина для виготовлення продуктів дитячого і дієтичного харчування може вироблятися у спеціальних сировинних зо­нах, правовий режим яких визначається Кабінетом Міністрів України.

3. Складовою організаційно-правового механізму забезпе­чення ефективного природокористування у сільському госпо­дарстві є управління, тобто цілеспрямована діяльність упов­новажених органів, направлена на забезпечення додержання всіма підприємствами, організаціями, установами, іншими юридичними особами і громадянами агропромислового ком­плексу приписів і вимог чинного законодавства по ефектив­ному використанню земель, інших природних ресурсів, вжит­тя необхідних заходів щодо попередження, припинення і встановлення правопорушень у цій сфері, відновлення пору­шених прав та законних інтересів власників і користувачів зе­мель та інших природних ресурсів.

Управління природокористуванням у сільському госпо­дарстві передбачає досягнення ефективного, збалансованого, науково обгрунтованого, комплексного і цільового викорис­тання земель та інших природних ресурсів, стимулювання Відтворення цих ресурсів, захисту агроландшафтів, як складних природних (природноантропогенних) утворень (екосис­тем), гарантування сприятливої екологічної обстановки і без­пеки в процесі ведення сільського господарства.

Цьому сприятиме координація сільськогосподарської ді­яльності суб'єктів агропромислового комплексу по ефектив­ному використанню і відтворенню природних ресурсів з боку органів загального управління: організація комплексного прогнозування І цій сфері, облік і ведення земельного та ін­ших природноресурсових кадастрів, збалансований розподіл та перерозподіл природних ресурсів між суб'єктами сільсько­господарського природовикористання, організація землевпо­рядних та інших територіально-планувальних робіт, екологіч­ної та землевпорядної експертизи щодо обгрунтувань переда­чі у власність та надання у використання природних ресурсів, проведення екологічного контролю, стандартизації і норму­вання, встановлення лімітів використання природних ресур­сів, систематичне інформування населення та органів держа­ви про можливі зміни внаслідок здійснення сільськогоспо­дарської діяльності, моніторингу і вирішення спорів у галузі природовикористання.

Залежно від повноважень, структури, мети і завдань, які реалізують державні органи у сфері організації ефективного використання природних ресурсів, можна виділити такі фор­ми управління: загальне, спеціальне і галузеве.

Загальне управління здійснюється Кабінетом Міністрів України, урядом Автономної Республіки Крим, місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими органами самоврядування.

Спеціальне управління покладається на уповноважені ор­гани — Міністерство охорони навколишнього природного се­редовища та ядерної безпеки, Державний комітет земельних ресурсів, Державний комітет лісового господарства, Держав­ний комітет по геології і використанню надр, Державний ко­мітет по водному господарству тощо.

Галузеве управління забезпечує Міністерство агропромис­лового комплексу.

Центральне місце у системі організаційно-правового меха­нізму (КСГП, ВСГК, АСГТ, ДСГТ) належить внутрішньогос­подарському управлінню щодо ефективного використання земель та інших природних ресурсів Йдеться, насамперед, про вищі органи самоврядування — загальні збори членів колективного сільськогосподарського підприємства або збори уповноважених, правління цих підприємств, а також про го­лову акціонерного сільськогосподарського товариства. Вони здійснюють управлінські функції у сфері внутрішньогоспо­дарського використання належних їм земель відповідно на праві колективної, приватної власності на землю або на праві користування окремими земельними ділянками, природними ресурсами відповідно до земельного законодавства.

Такі функції передбачають внутрішньогосподарське зону­вання земель відповідно до структури, спеціалізації господар­ської діяльності і внутрішньогосподарського проекту земле­устрою, первинного обліку земель та інших природних ресур­сів щодо їх кількісного та якісного використання, підготовки та своєчасного подання статистичної звітності про порядок використання, відтворення і охорони земель та природних ресурсів, участі у здійсненні моніторингу, контролю за цільо­вим і господарським природокористуванням, веденням ка­дастрів природних ресурсів тощо.

4 У системі організаційно-правового механізму забезпе­чення ефективного природокористування в сільському госпо­дарстві широкого застосування набувають заходи стимулю­вання, зокрема, економічні важелі. Йдеться про нормативи плати і розміри платежів за використання земель та інших природних ресурсів, погіршення якості цих ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне сере­довище. Економічні заходи застосовуються при встановленні лімітів використання природних ресурсів, наданні можливос­ті отримання останніх під заставу, наданні пільг при оподат­куванні сільськогосподарським юридичним особам та грома­дянам, зайнятим у сільськогосподарському виробництві, у ра­зі реалізації ними заходів щодо раціонального природокорис­тування, надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових позичок для реалізації заходів з метою від­шкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про використання природних ресурсів, а також застосовують­ся Інші економічно-правові заходи.

Запровадження плати за землю, інших економічних засад у формі різних платежів у даний механізм сприяє розвитку нових, незалежних зв'язків управлінської, науково-технічної і господарської діяльності сільськогосподарських підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб і громадян, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, стимулює ощадливе використання землі та інших природних ресурсів, створює умови для нових форм організації праці і господарю­вання та найбільш продуктивного природокористування і за­доволення матеріальних, естетичних, оздоровчих, пізнаваль­них та інших потреб суб'єктів агропромислового комплексу.

Стимулюючим чинником ефективного використання зе­мель та інших природних ресурсів у механізмі організаційно-правового забезпечення є юридична відповідальність за зе­мельні та інші правопорушення у цій сфері.

Залежно від характеру вчиненого правопорушення, еколо­гічного ризику і ступеня суспільної та екологічної небезпеки юридична відповідальність може наставати за винні і проти­правні дії власників земель і природокористувачів у формі ад­міністративної, кримінальної та майнової відповідальності шляхом відшкодування заподіяних збитків.

§ 2. Правові форми використання земель

та інших природних ресурсів

в аграрному виробництві

1. Використання земель та інших природних ресурсів суб'єктами сільськогосподарської діяльності може здійснюва­тися на праві колективної і приватної власності на землю та права природокористування, в тому числі орендного. Основ­ними користувачами земель сільськогосподарського призна­чення є колективні та інші сільськогосподарські підприєм­ства, сільськогосподарські кооперативи і акціонерні това­риства, а також сільськогосподарські науково-дослідні й нав­чальні заклади.

На праві колективної власності можуть використовуватись землі, які передаються безкоштовно колективним сільсько­господарським: підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та ін­ших державних сільськогосподарських підприємств. Переда­ча ділянок у колективну власність провадиться місцевими ра­дами народних депутатів, на території яких вони розташовані. Разом з тим, не можуть передаватись у таку власність землі загального користування населених пунктів, землі гірничодо­бувної промисловості, єдиної енергетичної системи, транспорту, зв'язку, оборонного, природоохоронного, оздоровчо­го, рекреаційного та історико-культурного призначення, лі­сового фонду, за винятком невеликих ділянок до 5 га; водно­го фонду, за винятком невеликих до 3 га, земельних ділянок, що входять до складу сільськогосподарських угідь, та землі сільськогосподарських науково-дослідних установ, навчаль­них закладів тощо. Розпорядження землями, які перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників.

Кожний член колективу сільськогосподарського підпри­ємства, кооперативу, акціонерного товариства має право на земельну частку (пай) землі, яка перебуває у власності відпо­відного підприємства, кооперативу, товариства. Це право посвідчується Сертифікатом на право на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки в умовних кадастрових гектарах та вартісному виразі, яке може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування й застави. В той же час ці особи можуть безперешкодно вийти з відповідного підприємства, кооперативу, товариства та одержати безкош­товно у приватну власність належний їм пай у натурі на міс­цевості і отримати на цю частку Державний акт на право при­ватної власності на землю.

Разом з тим, власникам таких земель можуть передаватися для використання ділянки для сільськогосподарських цілей на праві постійного або тимчасового користування, у тому числі на праві орендного використання земель.

Розміщення об'єктів внутрішньогосподарського будів­ництва на землях сільськогосподарських кооперативів, під­приємств, товариств проводиться відповідно до затверджува­них проектів внутрішньогосподарського землеустрою. Однак, як правило, не допускається використання для будівництва цих об'єктів зрошувальних і осушених земель, ріллі, ділянок, зайнятих багаторічними плодовими насадженнями, тощо.

Громадяни, зайняті у сільському господарстві, або ті, які проживають у селах, можуть використовувати землі на праві приватної власності для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, для будів­ництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Зокрема, громадянам, які виявили бажання вести селян­ське (фермерське) господарство, що грунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, передаються за їх заявами земельні ділянки у власність або користування відпо­відними районними (міськими) радами. Якщо члени колек­тивного сільськогосподарського підприємства та працівники інших сільськогосподарських підприємств (крім дослідних господарств), члени сільськогосподарських кооперативів та акціонерних товариств побажають вийти з їх складу і вести особисте селянське (фермерське) господарство, то за рішен­ням відповідної районної, міської ради їм передаються ділян­ки із земель зазначених юридичних осіб безплатно або за пла­ту, якщо розмір ділянки перевищує середню земельну частку. Всім іншим громадянам для ведення селянського (фермер­ського) господарства ділянки повинні надаватися із земель запасу та резервного фонду. Переважне право на одержання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства мають громадяни, у яких є досвід роботи у сільському господарстві і необхідна кваліфікація. У разі від­мови такі громадяни вправі оскаржити це питання в судовому порядку.

Для ведення селянського господарства використовуються земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх інших земель. Кон­кретні розміри ділянок в межах норм визначають відповідно районні, міські ради, з урахуванням регіональних особливос­тей, спеціалізації селянського господарства і можливостей обробітку наданих земель переважно членами даних госпо­дарств. До того ж ці ділянки не підлягають поділу.

Поряд з названою формою права власності законодав­ством передбачається передача безоплатно земельної ділянки у розмірі не більше 0,6 га громадянам для ведення особистого підсобного господарства на підставі рішень сільської, селищ­ної, міської ради. Збільшення розміру таких ділянок до 2 га може провадитись за погодженням з обласною радою.

У сільських населених пунктах громадянам за рішенням сільської ради можуть надаватися у власність земельні ділян­ки для будівництва та обслуговування жилого будинку у роз­мірі не більше 0,25 га, для будівництва гаражів — площею не більше 0,01 га та для індивідуального дачного будівництва — ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 0,10 га.

Земельні ділянки для ведення садівництва використову­ються громадянами при умові, що вони не мають на праві власності або в користуванні ділянок для ведення селянсько­го (фермерського) господарства, особистого підсобного гос­подарства та дачного будівництва. Для індивідуального садів­ництва використовуються ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 0,12 га; а для ведення колективного садівницт­ва кооперативам громадян передаються і використовуються в подальшому ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 0,12 га на одного члена кооперативу. Для зайняття традицій­ними народними промислами використовуються земельні ді­лянки, які надаються громадянам у сільській місцевості за рі­шенням сільських рад. Розміри їх встановлюються відповід­ними радами з урахуванням місцевих умов.

2. Поширеною формою використання природних ресурсів суб'єктами сільського господарства є право користування землею, водами, лісами, надрами та іншими природними ре­сурсами. Сільськогосподарським державним, кооперативним та іншим господарюючим підприємствам, установам і органі­заціям земля у користування надається для сільськогосподар­ських цілей, несільськогосподарським підприємствам, орга­нізаціям і установам надаються землі сільськогосподарського призначення для ведення підсобного господарства, а грома­дянам та їх об'єднанням — для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення підсобного господарства тощо. Стаття 38 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" передбачає, що використання природних ресур­сів здійснюється у загальному і спеціальному порядку. Грома­дянам, зайнятим у сільському господарстві, гарантується пра­во загального використання природних ресурсів для задово­лення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплен­ня цих ресурсів за ними та надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України.

Для спеціального використання земель та інших природ­них ресурсів громадянам та сільськогосподарським підприєм­ствам, установам, організаціям передаються у встановленому порядку землі та інші природні ресурси у власність або нада­ються у користування чи оренду на підставі спеціальних доз­волів, зареєстрованих у відповідних органах місцевої вико­навчої влади, за плату для здійснення виробничої та іншої ді­яльності, а у випадках, передбачених законодавством — на пільгових умовах.

Чинне законодавство передбачає такі види використання природних ресурсів: право землекористування, водокористу­вання, лісокористування, право користування надрами, ко­рисними копалинами місцевого значення, торфом тощо, пра­во користування тваринним світом для потреб сільського гос­подарства. Право користування землею може бути постійним або тимчасовим з встановленням строку до трьох років (ко­роткостроковим) та від трьох до десяти років (довгостроко­вим). Зокрема, громадянам можуть надаватися в користуван­ня земельні ділянки для індивідуального городництва у розмі­рі, що не перевищує 0,15 га. Кооперативам громадян нада­ються ділянки для колективного городництва. Якщо громадяни мають у власності худобу, то їм надаються в ко­ристування ділянки для сінокосіння і випасання худоби у розмірі, який не перевищує 1 га.

Користування водами для потреб сільського господарства здійснюється у порядку загального і спеціального водокорис­тування. Під час зрошення земель сільськогосподарського призначення водокористувачі повинні здійснювати заходи щодо попередження підтоплення, заболочення, засолення та забруднення земель. Для зрошення таких земель використо­вуються води, якість яких повинна відповідати встановленим нормативам. Зрошення сільськогосподарських угідь та ски­дання дренажних вод у водні об'єкти провадиться на підставі дозволу на спеціальне водокористування. Зрошення цих угідь стічними водами може дозволятися тільки органами охорони навколишнього природного середовища за погодженням з органами санітарного і ветеринарного нагляду.

У разі проведення осушення земель сільськогосподарсько­го призначення слід вживати заходів щодо запобігання дегра­дації та вітровій ерозії цих земель, а також погіршення стану водних об'єктів.

Для потреб сільського господарства можуть здійснюватися такі види використання земель лісового фонду та лісокорис­тування: заготівля деревини, другорядних лісових матеріалів, побічні лісокористування. Заготівля деревини у порядку спе­ціального використання може здійснюватися під час рубок головного користування в стиглих деревостанах, у винятко­вих випадках — у пристигаючих деревостанах у лісах другої групи та інших рубок (санітарних, з метою прокладення про­сік, реконструкції деревостанів, лісовідновних робіт тощо) за лісорубним квитком чи ордером, що видаються органами, які ведуть лісове господарство.

Найбільш поширеними є побічні лісові користування: ви­пасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лісової під­стилки та очерету на підставі лісових квитків. Для заготівлі сі­на і випасання худоби постійним лісокористувачам щороку визначаються земельні ділянки лісового фонду на підставі лі-совпровадження або спеціального обстеження.

Використання надр суб'єктами, що ведуть сільське госпо­дарство, може здійснюватися шляхом користування ними для своїх господарських і побутових потреб, не пов'язаних з добу­ванням корисних копалин, користування з метою добування для своїх потреб корисних копалин місцевого значення і тор­фу без надання гірничих відводів та промислова розробка та­ких копалин і торфу на підставі гірничих відводів.

Зокрема, вони мають право в межах наданих їм земельних ділянок користуватися надрами для своїх господарських та побутових потреб шляхом видобування корисних копалин місцевого значення без отримання спеціальних дозволів (лі­цензій). Користування з метою добування таких копалин і торфу без надання гірничого відводу дозволяється за умови, що це має здійснюватися в межах наданих ділянок загальною глибиною розробки до 2 м і прісних підземних вод до 20 м. У випадках застосування спеціальних технічних засобів ко­ристування надрами має погоджуватися з місцевими радами народних депутатів та органами Міністерства охорони навко­лишнього природного середовища та ядерної безпеки на місцях.

Відповідно до законодавства допускається використання сільськогосподарськими підприємствами, кооперативами та акціонерними товариствами корисних властивостей життєді­яльності тварин — природних санітарів середовища, запилю­вачів рослин, а також використання тварин з метою одержан­ня продуктів їх життєдіяльності (меду і воску диких бджіл то­що) без їх вилучення та знищення, погіршення середовища перебування і без заподіяння їм шкоди.

Не виключаються й інші види користування тваринним світом для потреб сільськогосподарського виробництва — до­бування диких тварин з метою утримання і розведення у не­волі чи напівневільних умовах, ведення рибальства у рибогос­подарських водоймах, в тому числі — і на умовах оренди тощо.

§ 3. Права і обов'язки власників

і користувачів земель та природокористувачів

в аграрному виробництві

1. Відповідно до законодавства землевласники і землеко­ристувачі мають право самостійно господарювати на землі, використовувати для потреб господарства наявні на земель­ній ділянці корисні копалини місцевого значення, торф, лісо­ві угіддя, водні об'єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі, зводити у встановленому порядку жилі, ви­робничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруд. Власни­ки фермерських земель можуть передавати у тимчасове ко­ристування ділянку або її частину у разі втрати працездатнос­ті або досягнення пенсійного віку за рішенням відповідної ради одному з членів сім'ї, який веде спільно з ним селянське господарство. У разі відсутності таких осіб фермер має право передати у тимчасове користування земельну ділянку іншим членам сім'ї, які не ведуть разом з ним господарство, але мають необхідну кваліфікацію, досвід роботи в сільському господарстві і бажають вести це господарство, чи іншим осо­бам, які беруть участь у веденні господарства і мають відпо­відний досвід роботи в цій галузі. Вони мають також право надати ділянку у тимчасове користування цим особам на підставі договору при тимчасовій втраті працездатності або з інших поважних причин.

Землевласникам і землекористувачам сільськогосподар­ських підприємств, кооперативів, товариств надається право одержувати від нового землевласника, землекористувача або місцевої ради компенсацію за підвищення родючості землі у разі вилучення або добросовісної відмови від ділянки, право власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і до­ходи від її реалізації та на посіви і посадки сільськогосподар­ських культур та насаджень.

Землевласники і землекористувачі вправі використовувати землю відповідно до умов її надання, використовувати наявні на ділянці природні ресурси та експлуатувати інші корисні властивості землі, одержувати при припиненні користування землею відшкодування вартості поліпшень, проведених за власний рахунок, реалізувати право власності на посіви, по­садки відповідних культур та вироблену продукцію. На земле­власників і користувачів покладаються обов'язки по ефективному використанню земель відповідно до проекту внутрі­шньогосподарського землеустрою, підвищенню її родючості, застосуванню природоохоронних технологій виробництва, недопущенню погіршення екологічної обстановки на терито­рії в результаті господарської діяльності, здійсненню ком­плексу заходів щодо охорони земель, своєчасному внесенню земельного податку та орендної плати за землю.

Вони зобов'язані використовувати землю за цільовим при­значенням, додержуватись прав інших землевласників та ко­ристувачів, включаючи орендарів, не чинити перешкод у про­веденні до суміжної ділянки необхідних інженерних комуні­кацій, дотримуватися вимог санітарноохоронних режимів, не допускати забруднення та іншого негативного впливу на якість земель.

Система ефективного використання земель та інших при­родних ресурсів повинна мати природоохоронний, ресурсо­зберігаючий, відтворювадьний характер і передбачати збере­ження грунтів, обмеження негативного впливу на них, а та­кож на рослинний і тваринний світ, геологічні породи, водні джерела та інші компоненти навколишнього середовища, Зокрема, землевласники і землекористувачі, в тому числі орендарі, зобов'язані здійснювати раціональну організацію території, збереження і підвищення родючості грунтів, захист земель від водної і вітрової ерозії, селю, підтоплення, заболо­чення, вторинного засолення, висушення, ущільнення, за­бруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивни­ми речовинами, захищати землі від інших процесів руйнуван­ня; а також орендарі землі мають не допускати заростання сільськогосподарських угідь чагарником і дрібноліссям, попе­реджувати погіршення культурно-технічного стану земель.

У разі необхідності на власників і землекористувачів по­кладається вжиття заходів щодо рекультивації порушених земель,підвищення їх родючості та інших корисних властивос­тей землі, зняття, використання і збереження родючого шару грунту при проведенні робіт, пов'язаних з порушенням зе­мель, тимчасову консервацію деградованих сільськогосподар­ських угідь, якщо іншими способами неможливо відновити родючість грунтів.

2. У процесі використання вод для потреб сільського гос­подарства сільськогосподарські колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства і громадяни мають право користуватися поверхневими, підземними та Іншими водами для задоволення питних, господарсько-побутових та сіль­ськогосподарських потреб, споруджувати гідротехнічні та во­догосподарські споруди і пристрої, здійснювати їх реконст­рукцію та ремонт, передавати у користування воду за плату іншим водокористувачам, вимагати від власника водного об'єкта підтримання належної якості води за умовами корис­тування тощо.

В той же час, використовуючи води для сільськогосподар­ських потреб, водокористувачі зобов'язані економко вико­ристовувати водні ресурси, дбати про їх відновлення та поліп­шення, дотримуватися умов цільового водокористування, встановлених нормативів скидання забруднюючих речовин та лімітів забору води, здійснювати заходи щодо запобігання їх забрудненню стічними (дощовими, сніговими) водами, не до­пускати порушення прав інших водокористувачів та заподіян­ня шкоди водогосподарським об'єктам, утримувати в належ­ному стані прибережні захисні смуги та смуги відведення, бе­регові смуги водних шляхів, очисні й водогосподарські спору­ди і технічні пристрої.

Поряд з цим вони мають здійснювати спеціальне водоко­ристування лише за наявності спеціального дозволу (ліцен­зії), проводити комплекс заходів щодо охорони, відновлення вод, своєчасно сплачувати платежі за спеціальне водокорис­тування, виконувати інші вимоги щодо використання, охоро­ни вод та відтворення водних ресурсів.

Користування корисними копалинами суб'єктами сіль­ськогосподарського виробництва повинно здійснюватися із забезпеченням цільового, раціонального та комплексного ви­користання надр, безпеки для працюючих та населення, охо­рони навколишнього природного середовища, приведення порушених земельних ділянок у придатний для подальшого використання стан тощо.

3. При здійсненні тимчасового лісокористування сіль­ськогосподарські підприємства, кооперативи, акціонерні то­вариства і громадяни мають право використовувати лісові ре­сурси для спеціальних потреб, користуватися ділянками лісо­вого фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних та інших цілей, прокладати дороги, обладнувати лісові склади, стоянки для автотранспорту, зводити господарські будівлі та споруди для зберігання і первинної обробки заготівельної сировини. При цьому вони зобов'язані забезпечувати користування ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання, вес­ти роботи способами, які забезпечувати б збереження оздо­ровчих і захисних властивостей лісів, створювали сприятливі умови для відновлення насаджень, охорони, захисту, вико­ристання та відтворення лісів, охорони рідкісних видів флори і фауни, своєчасно вносити плату за спеціальне використан­ня лісових ресурсів, не порушувати права інших лісокористувачів.

Використання об'єктів тваринного світу повинно здійсню­ватися з додержанням встановлених правил, норм, лімітів і строків, способами, що не допускають порушення цілісності природних угрупувань і забезпечують їх збереження і про­ведення комплексних заходів щодо відтворення, збереження і поліпшення середовища їх перебування, охорони цих об'єктів.

Користувачі зобов'язані також своєчасно вносити плату за використання об'єктів тваринного світу, не допускати погір­шення стану середовища перебування тварин внаслідок сільськогосподарської діяльності, застосовувати природоохо­ронні технології під час здійснення виробничих процесів та виконувати інші зобов'язання відповідно до вимог законо­давства.

§ 4. Особливості права орендного землекористування в аграрному виробництві

Суб'єкти аграрних правовідносин в сучасних умовах наді­ляються також правом використання земель на орендних умовах. Ця можливість сільськогосподарських товаровироб­ників передбачена Земельним Кодексом України (в редакції від 13 березня 1992 р.) та спеціальним Законом України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р.

Орендне землекористування може здійснюватися сільсь­когосподарськими колективними підприємствами, коопера­тивами, акціонерними товариствами, селянськими (фермер­ськими) господарствами та іншими товаровиробниками аг­рарного сектору економіки для виконання основних статут­них завдань, залучення допоміжних земельних ділянок для Потреб виробництва, розширення мережі сінокісних та пасоугідь, зайняття традиційними народними промислами у сільському господарстві, створення належної соціальної інфраструктури для працівників та інших потреб сільського населення.

Право орендного землекористування сільськогосподар­ських товаровиробників — це юридична можливість цих суб'єктів тимчасово володіти та користуватися земельною ді­лянкою на підставі договору оренди за відповідну плату для здійснення господарської (підприємницької) та іншої діяль­ності.

Об'єктами орендних земельних правовідносин є земельні ділянки, що перебувають на праві власності держави, терито­ріальних громад, сіл, селиш, міст (комунальної власності) та інших юридичних і фізичних осіб як зайнятих так і не зайня­тих відповідними будівлями, спорудами, іншими об'єктами чи розташованими на них лісовими і нелісовими насаджен­нями та водоймами.

Новацією сучасного правового регулювання орендних зе­мельних правовідносин є той факт, що в якості таких об'єктів можуть бути також земельні ділянки громадян, що належать їм на праві на земельну частку (пай) у недержавному сільсь­когосподарському підприємстві відповідно до спеціальних землевпорядних проектів, які підлягають затвердженню за­гальними зборами членів сільськогосподарського підприєм­ства або відповідних сільськогосподарських товариств.

Об'єктом орендних земельних правовідносин може бути й земельна ділянка, яка обмежена заставою, але виключно за згодою заставодержателя.

Вказана земельна ділянка сільськогосподарського призна­чення може, в свою чергу, передаватися орендарем у суборен­ду, але за умов його тимчасової непрацездатності (хвороби), інвалідності, призову на строкову військову службу до Зброй­них сил України, навчання з відривом від виробництва, об­рання на виборну посаду в органи місцевого самоврядування, державної влади України.

Суб'єктами земельних орендних правовідносин в аграрно­му виробництві виступають орендодавці та орендарі. Відпо­відно орендодавцями є юридичні та фізичні особи, у яких вказані земельні ділянки перебувають на праві власності. Так, орендодавцями земельних ділянок, які перебувають у кому­нальній власності є сільські, селищні та міські ради, а земель­них ділянок, які перебувають у власності держави визнаються районні, обласні, міські (Київська, Севастопольська) держав­ні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України.

Орендарями земельних ділянок в аграрному виробництві можуть бути юридичні особи (сільськогосподарські колектив­ні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, селян­ські (фермерські) господарства тощо) та громадяни, які орен­дують такі ділянки для сільськогосподарського виробництва, ведення особистого підсобного господарства та інших аграр­них потреб. При цьому варто зазначити, що орендарями зе­мельних ділянок сільськогосподарського призначення для ве­дення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути тільки юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, або фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Виникають орендні земельні правовідносини в аграрному виробництві з часу укладання та реєстрації договору оренди. В той же час підставою для укладання такого договору має бути рішення орендодавця. У разі набуття права на оренду зе­мельної ділянки сільськогосподарського призначення на кон­курентних засадах підставою для укладання цього договору мають бути результати конкурсу або аукціону.

Договір оренди земельної ділянки в аграрному виробницт­ві с різновидом угоди про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для сільськогосподарського використання на обумовлений договором термін. Він уклада­ється у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідчен­ню. Невід'ємною частиною такого договору має бути план або схема земельної ділянки.

Договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення набирає чинності з часу досягнення домовле­ності з усіх істотних умов, підписання його сторонами і дер­жавної реєстрації. Істотними умовами договору визнаються земельна ділянка, її розмір та місце розташування, термін до­говору дії, форма, розмір, порядок орендної плати та термін внесення платежу, цільовий характер використання, умови забезпечення якості, повернення ділянки орендодавцеві, іс­нуючі обмеження щодо використання ділянки, ризик випадкового пошкодження чи її знищення та відповідальність сторін договору. Недотримання істотних умов договору є підста­вою відмови у його реєстрації або визнання недійсним.

У договорі оренди земельної ділянки сільськогосподар­ського призначення можуть визначатися сторонами й інші умови, що не суперечать чинному законодавству, які вплива­ють на характер і зміст зобов'язань або зміну та припинення договірних домовленостей сторін.

Якщо земельна ділянка передається сільськогосподар­ським товаровиробникам у порядку відведення, то договір оренди на неї підписується після перенесення її меж на міс­цевість. Варто додати, що надання земельної ділянки в орен­ду сільськогосподарським товаровиробникам без зміни цільо­вого призначення, межі якої визначені на місцевості, здій­снюється без розроблення проекту її відведення. За інших умов має розроблятися проект відведення земельної ділянки, який стає складовою частиною договору оренди землі.

За загальним правилом договір оренди земель сільськогос­подарського призначення визначається сторонами, але не більш як на п'ятдесят років. В той же час термін суборенди цієї категорії земель не може перевищувати строку дії догово­ру оренди земельної ділянки. Такі договори підлягають дер­жавній реєстрації шляхом засвідчення печаткою реєструючо­го органу з підписом уповноваженої особи та зазначення форми реєстрації на всіх примірниках договору. Договір суб­оренди земельної ділянки може бути також нотаріально по­свідчений за бажанням однієї із сторін.

Обов'язковою складовою частиною договору земельної ді­лянки сільськогосподарського призначення є встановлення прав та обов'язків орендодавця і орендаря. Зокрема, орендо­давець зобов'язаний передати у користування земельну ділян­ку у стані, придатному для цільового використання, не вчи­няти дій, які б перешкоджали орендарю у користуванні нею та володінні на час чинності договору, обумовити у договорі права третіх осіб на земельну ділянку, яка орендується. В той же час орендодавець має право вимагати від орендаря вико­ристання орендованої земельної ділянки за її цільовим при­значенням, своєчасного внесення орендної плати, форма якої встановлена законом або договором. Крім того, законо­давство передбачає грошову, натуральну та відробіткову фор­му орендної плати та допускає їх поєднання. У разі оренди зе­мельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, плата за оренду земель може справлятися ви­ключно у грошовій формі.

Орендодавець має також право вимагати від орендаря до­держання вимог екологічної безпеки землекористування та збереження родючості фунтів, державних стандартів, норм і правил, проектних рішень, місцевих правил забудови населе­них пунктів, режиму використання водоохоронних зон, при­бережних захисних смуг, зон санітарної охорони та територій, які особливо охороняються.

Відповідно, орендар зобов'язаний виконувати та дотриму­ватися вищезазначених вимог, забезпечувати режим викорис­тання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційно­го та історико-культурного призначенця. Йому надається право на поновлення договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, за умови належного виконання попередніх договірних орендних зобов'язань він може самостійно визначати напрями своєї сільськогосподар­ської діяльності, одержувати продукцію і доходи, здійснювати за згодою орендодавця відповідні меліоративні роботи, ство­рювати ставки та водойми, інші об'єкти виробничого, житло­вого та культурно-побутового призначення, закладати багато­річні насадження; орендар має право на відшкодування ви­трат щодо поліпшення стану земельної ділянки, проведеного запопередньою згодою з орендодавцем, приступати до вико­ристання земельної ділянки після державної реєстрації дого­вору оренди землі. Орендар має право на захист його земель­них прав, в тому числі на витребування орендованої ділянки з будь-якого незаконного володіння та користування, усунен­ня перешкод у її використанні, відшкодування збитків, запо­діяних його правам та інтересам, пов'язаним із орендою та­ких земель.

Сторони земельних орендних правовідносин мають право змінювати за взаємною згодою умови договору, а в разі недосягнення такої згоди — вирішувати спір у судовому порядку.

Розірвання договору оренди земельної ділянки також Можливе за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін, за рішенням суду у разі невиконання орендних зо­бов'язань чи випадкового знищення або пошкодження зе­мельної ділянки, яке суттєво перешкоджає її використанню , умовами договору.

У передбачених законом випадках договір оренди земель сільськогосподарського призначення може бути припинений, зокрема, у разі дострокового розірвання, закінчення терміну чинності, одержання орендарем орендованої земельної ділян­ки у власність, примусового викупу (вилучення) земельної ді­лянки для забезпечення суспільного інтересу, відмови від ви­конання умов договору, ліквідації сільськогосподарських то­варовиробників як юридичних осіб або смерті громадян-орендарів, засудження до позбавлення волі тощо.

Усі розбіжності сторін орендних земельних правовідносин в аграрному виробництві підлягають вирішенню у судовому порядку, а винні особи можуть притягатися до різних видів юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання орендних зобов'язань.

§ 5 . Відповідальність за порушення вимог

ефективного використання земель та інших

природних ресурсів в аграрному виробництві

Відповідальність за порушення вимог ефективного приро­докористування в сільському господарстві складає сукупність юридичних засобів, які забезпечують примусове виконання санкцій, що накладаються на винних осіб. Найбільш поши­реними є майнова, адміністративна та кримінальна відпові­дальність.

1. Майнова відповідальність передбачає можливість ком­пенсації шкоди, заподіяної порушенням законодавства про використання земель та інших природних ресурсів. Компен­сація може мати місце внаслідок правомірних дій у разі вилу­чення земель та інших природних ресурсів для громадських і державних потреб, винного заподіяння шкоди власнику чи користувачам природних ресурсів і компенсації державою шкоди, яка виникла з вини екологічно шкідливих вироб­ництв, тобто компенсація шкоди за "чужу вину".

Майнова відповідальність сприяє вжиттю заходів щодо відновлення якості земель та інших природних ресурсів, за­хисту майнових та екологічних прав людини залежно від уні­кальності, природної та наукової цінності знищених чи по­шкоджених природних ресурсів і об'єктів та передбачає еле­менти штрафного компенсування шкоди, а в ряді випадків — і заходи стимулювання, спрямовані на заохочення органів, які здійснюють контроль у цій сфері та використання засобів на оздоровлення навколишнього середовища і здійснення природоохоронних заходів.

Визначення шкоди проводиться на основі різноманітних методів: таксового, витратного, розрахункового, нормативно­го. Таксовий метод базується переважно на застосуванні такс, тобто встановленої через нормативно-правовий порядок гро­шової суми по відношенню до розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за одиницю знищеного чи по­шкодженого природного ресурсу. Цей порядок запроваджено при визначенні шкоди, заподіяної лісовому господарству, тваринному світу тощо.

Суб'єкти права власності на землю сільськогосподар­ського призначення або ж державні підприємства, яким зе­мельна ділянка надана на праві користування зазнають май­нової шкоди внаслідок псування чи іншого пошкодження земельної ділянки, безгосподарного використання земель, псування сільськогосподарських земель, забруднення їх виробничими та іншими відходами та стічними водами. Ця шкода заподіюється тому, що не вживаються обов'язкові заходи поліпшення земель і охорони фунтів від вітрової, вод­ної ерозії та інших процесів, що погіршують стан грунтів. Господарство несе певні збитки від несвоєчасного повернен­ня зайнятих земель або невиконання обов'язків щодо приве­дення їх у стан, придатний для використання за призначен­ням, та з інших причин.

Відшкодування збитків, що їх зазнали власники, користувачі, орендарі внаслідок порушення земельного законодавст­ва, передбачено ст. 88 Земельного кодексу України. Цією нормою визначається, що збитки, заподіяні вилученням (ви­купом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власника землі та землекористувачів, в тому числі орендарів, погіршення якості земель або приве­дення їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричинено­го діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню в повному обсязі власникам землі таземлекористувачам, в тому числі орендарям, які зазнали цих збитків. У разі обчислення обсягу збитків враховуються проведені витрати на поліпшення якості землі за час вико­ристання земельних ділянок, а також неодержані доходи.

Витратний метод визначення шкоди застосовується на ос­нові даних про витрати, необхідні для здійснення заходів що­до відновлення природних ресурсів, зокрема, у разі заподіян­ня шкоди лісовим ресурсам внаслідок забруднення їх стічни­ми водами, хімічними, фізичними, біологічними впливами, які призводять до їх знищення (наприклад, шкода, заподіяна внаслідок підпалу лісових ресурсів, компенсується у розмірі вартості втрат товарної деревини, що вираховується згідно з розцінками для цієї місцевості, грошовими сумами, необхід­ними для вирощування нових лісових культур чи молодняку природного походження замість знищених, робіт по очистці території та затрат на гасіння пожежі).

Розрахунковий метод базується на системі розрахунків об­числення шкоди. Він широко застосовується при визначенні шкоди, заподіяної власнику порушенням водного законодав­ства, та збитків, завданих рибному господарству внаслідок скидання в рибогосподарські водойми неочищених вод та ін­ших відходів, обчислення розміру шкоди, заподіяної пору­шенням земельного законодавства.

В основу нормативного методу покладені економічні нор­мативи плати за лімітне та понадлімітне використання при­родних ресурсів, зниження (погіршення) їх якості та платежі за викиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище, в яких враховуються особливості природних ресурсів чи їх комплексу, склад і властивості викидів, а також затрати, не­обхідні для ліквідації чи попередження забруднення, віднов­лення якості природних ресурсів. Такі нормативи диферен­ціюються щодо природних ресурсів державного і місцевого значення, окремих регіонів держави і встановлюються на прогнозний період з урахуванням річних викидів забруднюю­чих речовин чи шкідливих фізичних, біологічних та інших впливів. Джерелом нормативних платежів можуть бути витра­ти виробництва та доходи сільськогосподарських підпри­ємств, кооперативів і акціонерних товариств.

У практиці нормативного визначення шкоди, заподіяної власником землі та користувачем земель й інших природних ресурсів, знайшли нормативне закріплення такі різновиди платежів: базові, що встановлюються в межах погоджених нормативів викидів (скидів) і лімітів використання природних ресурсів та плату за землю, п'ятикратні і десятикратні розміри платежів за перевищення гранично допустимих кон­центрацій і тимчасово погоджених скидів (викидів), переви­щення лімітів використання природних ресурсів.

Важливим відновлювальним заходом є компенсація шко­ди, заподіяної здоров'ю та майну громадян, майну сільсько­господарських, колективних підприємств, кооперативів і акціонерних товариств, екологічно небезпечними об'єктами (АЕС) тощо.

2. Адміністративна відповідальність передбачається природноресурсовим законодавством та Кодексом про адмініст­ративні правопорушення. Підставою для притягнення вин­них до такої відповідальності є адміністративне правопору­шення, тобто протиправна, винна (навмисна або необереж­на) дія чи бездіяльність, яка посягає на право власності на природні ресурси, встановлений порядок управління, приро­докористування, права та інтереси суб'єктів природокористу­вання і передбачений режим використання, відтворення та охорони даних ресурсів чи порушення при цьому норм еко­логічної безпеки.

Адміністративна відповідальність може наставати за само­вільне зайняття земель, самовільне користування водними об'єктами, надрами, самовільну передачу лісокористування, укладання угод, які в прямій чи прихованій формі порушують право власності на води, надра, ліси, тваринний світ, псуван­ня і забруднення сільськогосподарських земель, забруднення земель хімічними та радіоактивними речовинами, виробни­чими відходами, стічними водами, невиконання вимог при­родоохоронного режиму по використанню земель; невико­нання умов щодо зняття, зберігання і нанесення родючого шару фунту, а також інші правопорушення.

Відповідальність може наставати і за водні правопорушен­ня, зокрема, за забруднення і засмічення вод, порушення во­доохоронного режиму на водозаборах, яке призводить до за­бруднення чи до водної ерозії грунтів; введення в експлуата­цію споруд та інших будівель без водоохоронних пристроїв, порушення правил первинного обліку кількості вод, що заби­раються з водних об'єктів або скидаються в них, порушення правил експлуатації водогосподарських споруд тощо.

Порушення допускаються внаслідок недодержання вимог

користування — незаконної порубки та знищення деревини і чагарників, самовільного збору дикорослих плодів, грибів, ягід, горіхів на заборонених ділянках, знищення лісів стічними водами, хімічними речовинами тощо. Негативні на­слідки наступають також при порушенні законодавства про надра, а саме: при самовільній забудові площ залягання ко­рисних копалин, невиконанні вимоги щодо охорони надр, вибірковому добуванні корисних копалин місцевого значен­ня і торфу, порушенні правил геологічного вивчення надр та інших правопорушеннях.

Адміністративна відповідальність може застосовуватись і за порушення вимог щодо використання і охорони тваринно­го світу, зокрема, правил мисливства, рибальства, правил охорони середовища перебування і шляхів міграції тварин, навмисному знищенні об'єктів тваринного світу, занесених у Червону книгу, жорстокому поводженні з тваринами, пору­шенні правил транспортування, зберігання засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, що завдає шкоди тваринному світу, та інші.

Встановлена адміністративна відповідальність за порушен­ня норм екологічної обстановки при виробництві і реалізації сільськогосподарської продукції в спеціально визначених зо­нах радіаційного забруднення. За загальним правилом адмі­ністративний штраф може накладатися на громадян та поса­дових осіб. У передбачених же законом випадках (ст. 63 КоАП) на громадян може накладатися штраф у розмірі від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян і на посадових осіб — від десяти до двадцяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян (наприклад, за незаконне використання земель лісового фонду тощо). В окремих ви­падках передбачається адміністративне попередження чи за­стосування додаткових санкцій (конфіскація знарядь неза­конного полювання, рибальства тощо).

3. Кримінальна відповідальність передбачена за вчинення екологічних злочинів, якими визнаються встановлені кримі­нальним законом суспільні і екологічно небезпечні дії (безді­яльність), що посягають на встановлений режим використан­ня, відтворення і охорону земель, інших природних ресурсів, екологічний правопорядок та нормативи екологічної безпеки. Кримінальний кодекс злочинами у сфері раціонального при­родокористування визнає винні, протиправні, суспільні екологічно небезпечні діяння, які можна згрупувати за такими різновидами:

а) злочини, що порушують порядок ефективного викорис­тання природних ресурсів: самовільне зайняття земельної ді­лянки, незаконна порубка лісу, потрава посівів і знищення насаджень, незаконне полювання, незаконне зайняття риб­ним, звіриним та іншими промислами;

б) злочини, що порушують режим охорони природних ре­сурсів і об'єктів, як складової раціонального природокористу­вання: навмисне знищення чи пошкодження лісових масивів шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, недбале знищення чи пошкодження лісових масивів, пору­шення правил боротьби з шкідниками рослин, проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запа­сів, порушення законодавства про континентальний шельф, порушення правил боротьби з епідеміями, жорстоке пово­дження з тваринами, знищення природних об'єктів;

в) злочини, що порушують норми екологічної безпеки: за­бруднення водойм і атмосферного повітря, забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або живих ре­сурсів моря, незаконне придбання, зберігання, транспорту­вання, використання, передача і знищення радіоактивних ма­теріалів, приховання або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення, заго­тівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування та іншої продукції, ввезення на територію Украї­ни речовин та матеріалів, які належать до категорії небезпеч­них відходів тощо.

Залежно від характеру вчиненого злочину, його суспільної і екологічної небезпеки, кваліфікуючих ознак, об'єктів пося­гання — суб'єктами кримінальної відповідальності можуть бути громадяни і посадові особи. Кримінальні санкції перед­бачають основні покарання у формі виправних робіт, штра­фу, позбавлення волі та додаткові покарання у вигляді по­збавлення права займати певні посади, конфіскації майна і предметів злочину.

Розділ XIV

ПРАВО КОЛЕКТИВНОГО САМОВРЯДУВАННЯ

§ 1. Поняття права колективного самоврядування

1. Колективне самоврядування — система суспільних владно-управлінських відносин, що існують у кожному ко­лективному сільськогосподарському підприємстві як само­стійному колективному утворенні (формі) сільськогосподар­ського виробництва. Це відносини зі здійсненням владно-уп­равлінських функцій найвищого та підлеглих йому органів управління діяльністю колективного сільськогосподарського підприємства, визначенням повноважень цих органів, їхньої взаємодії, розмежування й відповідальності за ефективність управління, провадження контрольно-ревізійної діяльності. Відносини самоврядування своєю організаційною основою мають членство в КСГП усіх членів-підприємств; економічну основу становить власність колективного сільськогосподар­ського підприємства, а соціально-трудову — колективна пра­ця його членів, особиста участь останніх у веденні громад­ського сільськогосподарського виробництва, вирішенні проб­лем соціального становища та його подальшого розвитку.

Найбільш важливі відносини колективного самоврядуван­ня закріплюються законами і Статутом колективного сіль­ськогосподарського підприємства. Взяті у своїй єдності й сукупності, правові норми, покликані регулювати владно-управлінські відносини у КСГП, становлять право колектив­ного самоврядування, що є самостійним інститутом аграрно­го права, елементом останнього.

2. Правову основу колективного самоврядування станов­лять положення ст. 22 Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство". Цією правовою нормою визначено: самоврядування у підприємстві забезпечується на основі пра­ва членів підприємства брати участь у вирішенні всіх питань його діяльності, виборності й підзвітності виконавчо-розпорядчих органів, обов'язковості рішень, прийнятих більшістю для всіх членів підприємства. Викладені засади відповідним чином розвиваються і деталізуються у статуті кожного кон­кретного КСГП.

Правову основу самоврядування в сільськогосподарському кооперативі становлять норми статей 13—19 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р.

Колективне самоврядування — це соціально-організатор­ська владно-управлінська діяльність членів колективного сільськогосподарського підприємства способом власного во­левиявлення через систему органів управління, яка вирішує свої справи в межах статутної правоздатності. Самоврядуван­ня в КСГП колективно-демократичне, позаяк останнє є ко­лективним підприємством і громадською організацією: в ньому виключається можливість експлуатації людини люди­ною, забезпечується рівноправність усіх членів колективу у використанні власності колективного сільськогосподарського підприємства та розпорядження нею, на задоволення матері­альних, соціальних, побутових, культурно-виховних потреб , членів КСГП та їхніх родин, а також реалізації права кожного і його члена на управління діяльністю колективного сільськогосподарського підприємства.

Додержання вимог демократії означає обов'язкове вико­нання принципів та процедурно-процесуальних правил, спрямованих на організаційно-правове забезпечення гарантій г повного самоврядування, демократії в кожному колективі. Поняття "колективного самоврядування" і "демократії" за своїм соціально-управлінським призначенням і змістом, пра­вовим визначенням і закріпленням та здатністю бути засобом Здійснення аграрної політики держави є тотожними.

3. Сутність колективного самоврядування полягає в таких її ознаках і складниках:

у вирішенні всіх найважливіших питань діяльності КСГП безпосередньо його членами незалежно від стану їх праце­здатності, віку і статі;

у виборності виконавчо-розпорядчих і контрольно-реві­зійних органів, а також окремих посадових осіб КСГП;

у додержанні вимог гласності при обговоренні та прийнятті

рішень із питань діяльності КСГП;

у поєднанні колегіальності та єдиноначальності при здійсненні своїх функцій органами управління і контролю, де кожний окремий член КСГП зобов'язаний підкорятися утво­реним органам управління і сумлінно дотримуватись вказівок осіб, яких самі члени КСГП обрали до органів управління;

в обов'язковості рішень, прийнятих більшістю, для всіх членів конкретного КСГП;

у відповідальності та підзвітності перед членами КСГП ви­конавчих органів управління і посадових осіб підприємства;

у свободі критики з боку членів КСГП і обов'язку керівни­ків та інших посадових осіб підприємства своєчасно врахову­вати у своїй роботі критичні зауваження і громадську думку колективу.

4. Закон "Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство" містить правову форму гарантій самоврядування. Згідно зі ст. 24 цього Закону демократичне самоврядування на під­приємстві забезпечується додержанням закріпленої в його статуті системи організаційно-управлінських і процедурно-правових норм.

Суб'єктивні права і юридичні обов'язки членів колектив­ного сільськогосподарського підприємства на участь у само­врядуванні є єдиним цілим суспільно-соціального і правового поняття. Точне дотримання в КСГП правомочностей з управ­ління забезпечується організаційними і правовими гарантія­ми. Вони такі:

вичерпне визначення повноважень (компетенції) органів управління і посадових осіб підприємства;

своєчасність скликання і дотримання регламенту роботи загальних зборів членів КСГП, зборів уповноважених, бри­гадних зборів, правління і ревізійної комісії підприємства;

дотримання правил голосування — відкритого або таємно­го — при обранні голови, правління і ревізійної комісії КСГП та при вирішенні інших найважливіших питань діяльності підприємства;

право членів КСГП в особі загальних зборів, зборів упов­новажених, бригадних зборів за наявності належних підстав достроково відкликати з органів управління і ревізійної комі­сії або з посади керівника виробничого підрозділу тих осіб, які не виправдовують довіри членів КСГП і належно не вико­нують своїх обов'язків;

виборність складу виконавчо-розпорядчих органів і реві­зійної комісії та визначеність строку перебування на певній

посаді відповідно до Статуту КСГП та інших локально-право­вих актів;

додержання належного кворуму при проведенні загальних зборів (2/3 всіх членів КСГП), зборів уповноважених (3/4 уповноважених), бригадних зборів і правління підприємства — більшість складу бригади і членів правління;

обраними до органів управління і на посади можуть бути лише члени даного підприємства;

правочинність колегіальних органів самоврядування за на­явності не менше 2/3 їхнього складу і прийняття ними рішен­ня більшістю присутніх;

дострокове відкликання виборних посадових осіб у разі, якщо вони не виправдали довіри членів КСГП;

право припинення або скасування незаконних рішень ор­ганів управління КСГП сільською і районною радами народ­них депутатів.

Згідно зі ст. 14 Закону України "Про сільськогосподарські кооперації" вибори голови, членів правління і членів ревізій­ної комісії (ревізора) кооперативу провадяться шляхом пря­мого таємного голосування.

Важливою гарантією додержання колективної демократії є керівництво колективним сільськогосподарським підприєм­ством з боку держави, контроль органів прокуратури за до­держанням статуту, демократичних основ управління і закон­ності в кожному підприємстві.

§ 2. Система органів управління в колективному сільськогосподарському підприємстві

1. Колективне самоврядування характеризується відповід­ною системою, основні засади якої визначено ст. 23 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство".

Право колективного самоврядування здійснюється через систему органів управління. Утворення цих органів визна­чається особливостями застосування демократичних основ управління через скликання загальних зборів членів КСГП як найвищого органу управління, змістом функцій цих органів (управлінської та контрольно-ревізійної), а також залежно від потреб здійснювати управління галузями і виробництвом (цехом при цеховій організації виробництва, бригадою, фермою, підрядно-орендними формуваннями та іншими виробничими підрозділами). Потреби здійснення самоврядування, яке від­повідало б вимогам сучасної аграрної політики, зумовлюють систему (структури) органів управління за вертикальною і го­ризонтальною ознаками.

Класифікація органів управління проводиться залежно від їх правового становища та юридичної сили рішень, які вони можуть приймати. За цією ознакою органи управління розме­жовуються на основні, рішення яких відповідно до Статуту колективного сільськогосподарського підприємства та інших колективно-правових актів є обов'язковими в межах підпри­ємства, і допоміжні, рішення яких є дорадчими, тобто останні набувають юридичної сили лише після їх підтвердження або прийняття рішення основними органами.

До останніх належать: загальні збори членів колективного сільськогосподарського підприємства, збори уповноважених, правління, голова правління (підприємства), головні (старші) спеціалісти, збори виробничого підрозділу, начальники цехів, бригадир, завідувач ферми та керівники інших виробничих підрозділів. Дорадчими є такі, зокрема, органи: економічна рада КСГП, рада найстаріших членів підприємства, рада со­ціального захисту підприємства, громадський інспектор із техніки безпеки праці та інші.

2. Загальні збори членів колективного сільськогосподар­ського підприємства керують усіма справами підприємства і е його найвищим органом управління. Вони скликаються прав­лінням, коли в цьому виникає потреба, але не рідше одного разу на квартал. Правління членів підприємства також зо­бов'язане скликати загальні збори членів КСГП, якщо цього вимагають не менше 1/3 його членів або ревізійна комісія. Недодержання цих вимог призводить до заміни загальних зборів правлінням підприємства і є грубим порушенням ста­туту і колективної демократії.

Заходи з укрупнення колгоспів і подальший розвиток кол­госпного виробництва привели до утворення великих госпо­дарств, які нараховують тисячу і понад членів і розташовані в декількох населених пунктах. Оскільки в таких господарствах скликати загальні збори практично неможливо або важко, то правами найвищого органу управління наділено збори упов­новажених. Згідно зі Статутом колективного сільськогоспо­дарського підприємства, де скликання загальних зборів членів підприємства має труднощі, для вирішення питань, відне­сених до компетенції загальних зборів, можуть скликатися збори уповноважених. Це означає, що в таких підприємствах найвищим органом управління є збори уповноважених, а не загальні збори, про що мусить бути зазначено у статуті.

Збори уповноважених є представницьким органом. Упов­новажені обираються на зборах членів КСГП у бригадах, на фермах та в інших підрозділах підприємства з числа членів їхнього трудового колективу на такий строк, який визначають загальні збори. Норми представництва і порядок обрання уповноважених визначаються правлінням з урахуванням мак­симально можливого залучення членів підприємства до уп­равління його справами. Голова КСГП, члени правління, члени ревізійної комісії до складу уповноважених входять без обрання.

З метою залучення загалу членів колективного сільсько­господарського підприємства до вирішення питань діяльності підприємства, які мають обговорюватися на зборах уповнова­жених, вони попередньо заслуховуються на зборах трудового колективу цехів, бригад, ферм та інших підрозділів. На упов­новажених покладається обов'язок доводити до відома колек­тиву виробничих підрозділів про рішення, прийняті зборами уповноважених.

Загальні збори повноважні вирішувати питання, якщо на них присутні не менше 2/3 всіх членів КСГП. Збори уповно­важених є правочинними, коли на них присутні не менше 3/4 всіх уповноважених.

Рішення цих органів вважаються прийнятими при біль­шості голосів. На правління підприємства покладається обов'язок завчасно повідомляти про скликання загальних зборів членів підприємства або зборів уповноважених не піз­ніш, як за сім днів до них.

3. Заслуговує на увагу практика КСГП, які, виходячи з місцевих умов, у своєму статуті передбачили поряд із загаль­ними зборами, як найвищим органом управління, утворення зборів уповноважених — додаткового органу управління, про­міжного між загальними зборами і правлінням підприємства. Як свідчить досвід, утворення цього органу сприяє дієвішій реалізації демократичних засад при здійсненні управління ді­яльністю підприємства. Оскільки загальні збори членів ко­лективного сільськогосподарського підприємства скликаються рідко, то розгляд питань на зборах уповноважених біль­шою мірою забезпечує волевиявлення всіх членів трудового колективу, ніж при вирішенні цих питань правлінням. Ком­петенція таких зборів мусить бути чітко визначена Статутом КСГП.

Загальні збори мають вирішувати основні, визначальні пи­тання діяльності підприємства. Це, наприклад, прийняття статуту, вибори правління, голови і ревізійної комісії та річ­ного виробничо-фінансового плану, затвердження річного звіту і розмірів натуральних та грошових фондів, розукруп­нення підприємства, перетворення колгоспу на спілку селян, агрофірму та інше аграрно-виробниче утворення. Решту пи­тань мають право розглядати і вирішувати збори уповноваже­них, які при цьому виступають як проміжний орган управлін­ня між загальними зборами і правлінням.

4. Визначна роль в управлінні діяльністю підприємства на­лежить правлінню. Останнє — колегіальний виконавчо-роз­порядчий орган, відповідальний перед найвищим органом — загальними зборами або зборами уповноважених. Воно здій­снює повсякденне керівництво всією організаційною, вироб­ничо-збутовою, договірною, фінансовою, виховною і куль­турно-побутовою діяльністю підприємства.

Головою правління є голова колективного сільськогоспо­дарського підприємства. Правління обирається загальними зборами членів КСГП або ж зборами уповноважених і під­звітне у своїй виконавчо-розпорядчій діяльності найвищому органові управління. Воно обирається строком на три роки. Статут покладає на правління обов'язок щорічно звітувати про свою діяльність перед загальними зборами і зборами уповноважених. Свої рішення воно приймає на засіданнях, які скликаються в разі потреби, але не рідше одного разу на місяць.

Під час прийняття рішень на засіданні мають бути присут­німи не менше 3/4 членів правління. Його рішення прийма­ються простою більшістю голосів.

5. Залежно від обсягу виробничо-господарської діяльності, розташування населених пунктів підприємства та кількості їхніх членів система органів управління діє за такою структурою.

По вертикалі:

загальні збори членів КСГП — правління — голова прав­ління — його заступники і головні (старші) спеціалісти, вони ж є керівниками галузей виробництва (цехів) — збори праців­ників цеху, бригади, ферми та інших підрозділів — бригадир, завідувач ферми та інших виробничих підрозділів — рада ви­робничого підрозділу;

збори уповноважених як найвищий орган управління, а далі за такою ж схемою, як наведено вище;

загальні збори — збори уповноважених — правління — го­лова правління — його заступники і головні (старші) спеці­алісти — збори працівників цеху, бригади, ферми та інших виробничих підрозділів — бригадир, завідувач ферми та ін­ших виробничих підрозділів — рада виробничого підрозділу.

По горизонталі:

загальні збори — збори уповноважених, правління — реві­зійна комісія; бригади — ферми — інші виробничі підрозділи (збори трудового колективу підрозділів, завідувачі ферм, ке­рівники виробничих підрозділів, і відповідно ради цих вироб­ничих підрозділів).

§ 3. Повноваження найвищого органу управління колективного сільгосппідприємства

1. Найвищим органом управління колективного сільсько­господарського підприємства відповідно до ст. 23 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" і Ста­туту КСГП є загальні збори членів КСГП. Саме вони можуть розглядати і приймати рішення з найважливіших питань діяльності підприємства.

З прийняттям цього Закону належить по-новому розмежо­вувати повноваження найвищого органу управління колек­тивного сільськогосподарського підприємства в двох його ви­дах.

По-перше, повноваження, визначені ст. 23 та іншими статтями цього Закону, які, в свою чергу, закріплюються в СІ агуті підприємства. По-друге, повноваження, визначені та закріплені в статуті як локальному правовому акті КСГП.

Згідно зі ст. 23 загальні збори (збори уповноважених) мають право:

приймати Статут підприємства, вносити до нього зміни та доповнення;

вирішувати питання про обрання правління, його голови

ревізійної комісії підприємства;

приймати рішення про реорганізацію і ліквідацію підпри­ємства, про його участь в акціонерних товариствах, корпора­ціях, асоціаціях, концернах та інших об'єднаннях;

вирішувати інші важливі питання діяльності підприємства.

З прийняттям цього Закону правовою основою Статуту кожного окремого підприємства є закон, а не підзаконний акт у вигляді Примірного статуту колгоспу, як це було впро­довж понад 60 років. Визначена Законом повна самостійність і відповідна правоздатність колективного сільськогосподар­ського підприємства гарантує їм право визначати своїм стату­том необмежену самостійність у визначенні повноважень свого найвищого органу самоврядування.

Перераховані в статуті питання залежно від предмета регу­лювання можна розмежувати так: прийняття внутрішньогос­подарських локальних правових актів, організаційно-правові питання, врегулювання питань особового складу самовряду­вання підприємства, розпорядження колективною власністю, питання внутрішньогосподарських трудових правовідносин, земельно-правові питання, питання соціально-побутового ха­рактеру та інші. Необхідно підкреслити, що прийняття рі­шень із питань, наведених у статуті, належить до виключної компетенції найвищого органу управління — загальних зборів членів КСГП. Прийняті з цих питань рішення правління без затвердження їх загальними зборами або зборами уповнова­жених (коли вони в цьому підприємстві виконують функцію найвищого органу управління) є недійсними.

2. До повноважень найвищого органу управління нале­жить прийняття таких внутрішніх (локальних) правових актів: Статуту колективного сільськогосподарського підприємства, Правил внутрішнього розпорядку підприємства, Положення про оплату праці, Положення про пайовий фонд, Положення про внутрішньогосподарський розрахунок, Положення про персональні пенсії та доплати до державної пенсії, договір про підрядно-орендні відносини, посадові інструкції та ін.

Розвиток виробничо-господарської самостійності та еко­номічної незалежності підприємств привів до поширення практики перетворення колгоспів у спілки селян, сільсько­господарські кооперативи, агрофірми та інші аграрно-вироб­ничі утворення, викликав розукрупнення і припинення ді­яльності колгоспів. Вирішення цих питань — безпосередня компетенція найвищого органу управління.

Найвищий орган управління вирішує такі організаційно-правові питання, як: обирає голову правління і ревізійну ко­місію, розглядає і затверджує плани економічного і соціаль­ного розвитку підприємства. На звітних зборах розглядає і за­тверджує річний звіт, встановлює порядок розподілу доходів, види, розміри та напрями використання фондів і резервів під­приємства, а також положення про пайовий фонд і розподіл дивідендів між власниками паїв. До його компетенції віднесе­но комплектування штатів працівників апарату, визначення заходів щодо соціального розвитку села, затвердження угод із соціальних питань та охорони здоров'я членів колективного сільськогосподарського підприємства з участю профспілко­вих комітетів та правління підприємства.

Важливою правочинністю найвищого органу управління є комплектування особового складу колективного господар­ства: прийняття в члени та розгляд заяви про вихід з членів КСГП, вирішення питання про виключення з даного колек­тиву.

Найвищий орган управління розглядає пропозиції прав­ління щодо прийняття рішення про затвердження заступни­ків голови колективного сільськогосподарського підприєм­ства, призначення головних спеціалістів і головного бухгалте­ра підприємства та звільнення їх від займаних посад.

У даному разі привертає увагу своєрідна природа такого рішення: з одного боку, воно є організаційно-правовим засо­бом заміщення посади, а з іншого — між працівником і під­приємством на підставі зазначеного акта управління виника­ють або припиняються трудові правовідносини.

3. В сучасних умовах особливого значення набули повно­важення загальних зборів, спрямовані на забезпечення раціо­нального використання земельних угідь підприємства, додер­жання вимог природоохоронного законодавства. Такими ж важливими є повноваження найвищого органу управління щодо створення підсобних промислових виробництв і про­мислів, участі КСГП в агропромислових об'єднаннях.

Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" надає КСГП право на добровільних засадах об'єднуватися в спілки (об'єднання), бути засновниками ак­ціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів (ст. 1). Цепитання вирішується загальними зборами членів підприємства. Таке ж право надано загальним зборам членів сільськогосподарського кооперативу. Відповідно до ст. 14 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" загальні збори вирі­шують питання про входження кооперативу до об'єднання кооперативів, створення підприємств різних типів.

4. Підприємство в своєму статуті передбачає правила про вирішення майнових, трудових, земельних та інших супере­чок, що можуть виникнути в процесі внутрішньо-господар­ської діяльності. Зокрема, йдеться про вирішення спорів що­до підрядних і орендних колективів, а також членів підприєм­ства стосовно трудових правовідносин із правлінням. Такими є суперечки щодо розміру орендної плати, цін, згідно з якими повинні вестись розрахунки за сільськогосподарську продук­цію, вироблену підрядно-орендним підрозділом підприєм­ства, про розміри оплати праці членів КСГП тощо.

5. Найвищий орган управління повноважний вирішувати й інші питання діяльності підприємства. Зокрема, приймати рішення про встановлення порядку та умови заохочення пра­цівників за досягнення високих показників у виробництві; розробляти і впроваджувати раціоналізаторські пропозиції; встановлювати персональні пенсії окремим членам колектив­ного сільськогосподарського підприємства за їхні заслуги та багаторічну сумлінну роботу в громадському виробництві; приймати постанову про доплати до пенсії за рахунок КСГП; розробляти заходи зміцнення дисципліни праці; надавати до­помогу в будівництві житлового будинку; направляти на нав­чання за рахунок підприємства; розглядати заяви і скарги членів колективного сільськогосподарського підприємства; сприяти розвиткові виробничо-господарської діяльності орендарів, селян-фермерів та інші.

6. Умовою суворого додержання вимог колективної де­мократії є чітке розмежування повноважень між загальними зборами членів КСГП і зборами уповноважених.

§ 4. Повноваження правління колективного сільськогосподарського підприємства

1. У своїй повсякденній роботі правління, як виконавчо-розпорядчий орган управління колективного сільськогоспо­дарського підприємства, постійно спирається на громадський актив, раціонально використовує знання і досвід спеціалістів

сільського господарства, розвиває і підтримує творчу ініціа­тиву членів КСГП з удосконалення організації громадського виробництва і підвищення продуктивності праці, виявляє по­стійну турботу про поліпшення умов праці і побуту трудівни­ків; уважно ставиться до пропозицій та прохань своїх членів.

2. Правління організовує виконання планів виробництва і договорів на продаж сільськогосподарської продукції, забез­печує ефективне використання землі, трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, дотримання прав та інтересів членів КСГП, працівників, які уклали з ними трудовий договір, ви­рішує питання про встановлення цін на вироблену продук­цію. Закріплені в статуті повноваження визначають основи управлінської діяльності правління.

З метою успішного виконання цих повноважень правлін­ня зобов'язане забезпечити повну господарську самостійність і додержання правових актів, які мають регулювати діяльність підприємства.

Правління колективного сільськогосподарського підпри­ємства:

залучає актив трудового колективу для участі в розроблен­ні проектів планів економічного і соціального розвитку під­приємства, положення про оплату праці та інших локальних правових актів і вносить їх на розгляд і затвердження найви­щого органу управління;

готує і скликає загальні збори членів КСГП, збори упов­новажених, проводить засідання, звітує про свою діяльність протягом кожного господарського року, а також наприкінці його;

організовує впровадження комплексної механізації вироб­ничих процесів, внутрішньогосподарського розрахунку, до­сягнень науки і передового досвіду в громадське господарство свого підприємства, забезпечує високопродуктивну і технічно грамотну експлуатацію і зберігання тракторів, комбайнів, сільськогосподарських машин, автомобілів, робочої худоби;

організовує працю членів КСГП і спеціалістів, належний облік виконаної роботи і вживає всіх передбачених законом заходів для зміцнення трудової дисципліни, в тому числі й Правомірне притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності;

організовує облік виробленої в КСГП продукції, її госпо­дарського використання і забезпечує належну охорону колек­тивної власності, майнових та інших громадських інтересів підприємства;

відповідно до статутної правоздатності, плану економічно­го і соціального розвитку КСГП і чинного законодавства від шені підприємства укладає договори оптимального відобра­ження в умовах договору економічних інтересів господарства і забезпечує їх належне виконання та обов'язкове застосу­вання майнових санкцій в разі порушення договірних зо­бов'язань;

розглядає акти ревізій, проведених ревізійною комісією підприємства, і вживає необхідних заходів до усунення вияв­лених вад у діяльності виробничих підрозділів КСГП;

організовує юридичне обслуговування господарства;

вживає необхідних заходів для підвищення трудової квалі­фікації спеціалістів, механізаторів та інших виробничників, охорони здоров'я, культурно-побутових умов життя, техніки безпеки праці та виробничої санітарії, своєчасного пенсійно­го забезпечення і соціального страхування та інших потреб членів КСГП.

3. Наведені повноваження правління зумовлено багато­гранною діяльністю підприємства. Водночас у статуті визна­чено повноваження з конкретних питань, зокрема: правління розглядає заяви громадян про прийняття до колективного сільськогосподарського підприємства і виходу з нього й готує щодо цього документацію до подання найвищому органові управління. На правління покладається обов'язок визначати розмір дійсної шкоди, заподіяної громадському майну чи ін­тересам господарства неправомірними діями членів КСГП, а в разі виникнення спору воно пред'являє позов до суду; прав­лінням затверджуються або ж переглядаються норми виробіт­ку і розцінки на сільськогосподарські та інші роботи.

Згідно зі статутом правлінню надаються повноваження ук­ладати договори про колективний, бригадний, сімейний, ін­дивідуальний орендний підряд. Воно зобов'язане забезпечити дотримання цих договорів як підприємством, так і підрядни­ками-орендарями.

§ 5. Повноваження голови, спеціалістів

та інших керівників колективного сільськогосподарського підприємства

1. Голова колективного сільськогосподарського підприємства здійснює повсякденне керівництво діяльністю підприємства забезпечує своєчасне проведення загальних зборів, засідань правління та виконання їх рішень, несе відповідальність перед членами КСГП за результати роботи господарства, представляє підприємство у ділових відносинах із державни­ми органами, підприємствами, організаціями, установами, укладає договори, вчиняє інші дії. Він є законним представ­ником КСГП як юридичної особи.

Як голова колективного сільськогосподарського підпри­ємства він — головна посадова особа підприємства і єдинона­чальник, а тому його розпорядження і вказівки обов'язкові для всіх членів і посадових осіб КСГП. Юридичну основу повноважень голови становлять Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство", Статут конкретного Підприємства і відповідна частина Примірного положення Про основні функції керівних працівників і спеціалістів кол­госпу, схваленого ще Радою колгоспів УРСР від 20 грудня 1971 р. і рекомендованого колгоспам республіки для впрова­дження.

Здійснюючи політичні, соціально-економічні та держав­но-правові реформи, прагнучи до національного суверенітету І економічної самостійності України, члени підприємства ставлять особливі вимоги до добору кандидатур на посаду го­лови колективного сільськогосподарського підприємства. Та­кі працівники повинні характеризуватися високою політич­ною свідомістю, освіченістю, принциповістю, бути вмілими організаторами, носіями культури і моралі, пройматися по­чуттям громадського обов'язку.

На посаду голови КСГП обирають спеціаліста з вищою або, як виняток, середньою спеціальною освітою (агроном, зоотехнік, економіст тощо), який має достатній практичний досвід роботи і організаторські здібності.

Основним його завданням є: забезпечення економічного і соціального розвитку підприємства, його економічної само­стійності та незалежності через інтенсифікацію сільськогос­подарського виробництва і вдосконалення товарно-грошових, ринкових, договірно-господарських відносин, впрова­дження справжнього самоврядування, демократії та гласнос­ті, задоволення матеріальних, соціально-побутових і культур­них потреб членів КСГП та їхніх родин, забезпечення право­вої охорони матеріальних і духовних інтересів працівників, здійснення тих цілей і завдань, які визначені Законом і ста­тутом.

Розпорядження і вказівки голови в усній або письмовій формі в межах його компетенції, відповідно до статуту і зако­нодавства, обов'язкові для всіх членів КСГП, працівників, які залучаються до участі в громадському господарюванні за тру­довим договором.

Він звільняється з посади тільки за рішенням загальних зборів або зборів уповноважених, коли вони мають право найвищого органу управління, таємним або відкритим голо­суванням.

У реалізації цих завдань належну участь повинні брати і допомагати голові правління його заступники.

Зазначені питання Законом України "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" віднесено до повноважень голови сільськогосподарського кооперативу. На відміну від КСГП у сільськогосподарському кооперативі допускається залучення до керівної роботи виконавчого директора. Відповідно до ст. 17 вищезазначеного закону правління кооперативу може мати виконавчого директора для оперативного управління ді­яльністю кооперативу. Він не може бути членом кооперативу. Свої обов'язки виконавчий директор виконує відповідно за контрактом. Цей акт породжує трудові правовідносини між ВСГК і цією посадовою особою. Він несе відповідальність пе­ред кооперативом.

2. Повноваження головного бухгалтера підприємства ви­значаються нормами Положення про організацію бухгалтер­ського обліку і звітності в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р.

Головний бухгалтер підприємства організує і несе відпові­дальність за стан і достовірність обліку та звітності в КСГП. Він здійснює повсякденний контроль за правильним витра­чанням коштів і матеріальних цінностей, активно сприяє впровадженню госпрозрахунку і самофінансування, вживає заходів до запобігання безгосподарності та марнотратству. Він призначається на посаду з числа членів КСГП або приймається на роботу за трудовим договором (контрактом), а звільняється на підставі рішення загальних зборів (зборів уповноважених) за пропозицією правління підприємства. У процесі виконання своїх обов'язків підпорядковується безпо­середньо голові підприємства, а щодо питань організації по­рядку і методики ведення бухгалтерського обліку, контролю і складання звітності — податковій інспекції району та голов­ному бухгалтерові районного управління сільським господар­ством. Головний бухгалтер разом із головою правління підпи­сує річний звіт підприємства і документи з надходження і ви­трачання коштів та матеріальних цінностей.

3. Проблеми зростання виробництва сільськогосподар­ської продукції, впровадження ринково-економічних відно­син та задоволення потреб громадян у продуктах харчування висувають значні вимоги до спеціалістів сільського господар­ства, які працюють в КСГП, потребуючи вдосконалення їх правового статусу. Згідно зі статутом заступники голови і го­ловні спеціалісти підприємства несуть відповідальність за стан керованої ними галузі або ділянки роботи. Останнім під­леглі галузеві спеціалісти і керівники виробничих підрозділів підприємства, їхні вказівки з відповідних питань обов'язкові для членів КСГП і осіб, які працюють на підприємстві за тру­довим договором. Невиконання розпоряджень і вказівок го­ловних спеціалістів розглядається як порушення трудової дисципліни. У великих господарствах правами головного спе­ціаліста наділяється головний юрисконсульт підприємства.

4. Галузевими спеціалістами є економіст із нормування, організації та оплати праці, інженер (технік)-нормувальник, агроном-насіннєвод, агроном-плодоовочівник, зоотехнік із племсправи, інженер (технік) із техніки безпеки праці, інже­нер (технік)-електрик та інші. На цю посаду призначаються спеціалісти з вищою або середньою спеціальною освітою. Призначення на посаду або звільнення з неї відбувається за рішенням правління та за згодою головного спеціаліста.

Правове становище спеціалістів сільського господарства регламентоване правилами, викладеними в Положенні про Спеціаліста сільського господарства.

До названих спеціалістів висуваються наступні вимоги: бути достатньо підготовленими для вирішення спеціальних питань, які випливають з особливостей сільськогосподарського виробництва; бути активними, енергійними і цілеспрямова­ними провідниками в життя завдань з інтенсифікації вироб­ництва сільськогосподарської продукції, впровадження рин­кової економіки, забезпечення соціального розвитку села; бу­ти вмілими організаторами і компетентними кваліфіковани­ми порадниками керівників підприємства тощо.

Щодо особливостей галузей сільськогосподарського ви­робництва визначається коло прав і посадові обов'язки спе­ціалістів.

5. Вони мають право:

використовувати відповідно до чинного законодавства ма­теріальні, трудові та грошові ресурси для вирішення питань організації та управління галуззю, визначати технологію ви­робництва і вносити до неї зміни з урахуванням конкретних умов;

вносити пропозиції щодо добору, розстановки і звільнен­ня працівників, розподілу їх посадових обов'язків, вдоскона­лення форм і методів економічної роботи, організації та оп­лати праці, норм виробітку, преміювання та інших видів ма­теріального і морального заохочення;

не допускати до роботи осіб, які не мають відповідної ква­ліфікації, а також не допускати використання машин і облад­нання, які не відповідають технічним і технологічним вимо­гам, правилам техніки безпеки і протипожежної охорони, вживати заходів до порушників трудової та виробничої дис­ципліни в порядку, передбаченому законодавством;

не приймати недоброякісно виконаної роботи і вимагати її перероблення, перевіряти додержання агротехнічних, зоове­теринарних і технологічних правил, зупиняти виконання ро­боти у разі порушення цих правил;

контролювати виконання чинних положень раціонального використання, обліку і фінансування виробництва, додер­жання режиму економії, бережливості у використанні трудо­вих ресурсів, матеріальних засобів і коштів, забезпечення збе­рігання колективного майна, активно сприяти підвищенню ефективності ринкових економічних відносин через додер­жання договірної дисципліни, вживати заходів щодо юридич­ної охорони інтересів підприємства.

6. Чинними нормативно-правовими актами визначається компетенція спеціалістів матеріально-побутового характеру. Зокрема, їх наділено правами:

на забезпечення необхідним транспортом для службових поїздок;

на пільгове забезпечення житлом у будинках, які належать підприємствам;

на забезпечення (придбання) в господарстві (за встановле­ними цінами) продуктами харчування, які виробляються під­приємством, а також кормами для худоби, що належать їм за правом приватної власності.

Наведені та інші права спеціалістів поширюються і на тих із них, які стали пенсіонерами.

7. Посадовими особами колективного сільськогосподар­ського підприємства є заступники голови, завідувачі діль­ниць, керівники цехів, бригадири, завідувачі ферм, майсте­рень і підсобних виробництв та керівники інших виробничих підрозділів і культурно-побутових закладів. Ці посади є ви­борними — названі керівники обираються на зборах праців­ників виробничого підрозділу, рішення яких затверджується правлінням. При заміщенні посади надаються переваги осо­бам із спеціальною освітою і значним досвідом юридичної ді­яльності.

Розпорядження керівника виробничого підрозділу є обов'язковими для всіх працівників, які трудяться в даному підрозділі. У своїй керівній діяльності він звітує правлінню і голові КСГП, у спеціальних питаннях виконує вказівки голов­ної о (старшого) спеціаліста відповідної галузі виробництва.

§ 6. Повноваження зборів працівників виробничого підрозділу та його ради

І Впровадження в управлінській діяльності підприємства справжнього самоврядування, демократії, гласності, активної участі працівників у розв’язанні всіх питань внутрішньо колективного життя забезпечується згідно зі статутом залучен­ням до самоврядування групових колективів у бригадах, фер­мах, підрядно-орендних та інших виробничо-господарських підрозділах. Організаційно-управлінською формою такого за­лучення працівників є збори трудового колективу кожного виробничого підрозділу і його рада.

Збори працівників бригади, ферми, іншого підрозділу Окликаються за необхідністю, але не рідше одного разу на Квартал радою бригади, або за вимогою не менше 1/3 загальної чисельності колективу, або з ініціативи правління чи його голови.

2. До повноважень даних зборів належать:

обрання бригадира (керівника підрозділу) на розсуд пра­цівників відкритим або таємним голосуванням із числа членів колективного сільськогосподарського підприємства строком на три роки з наступним затвердженням правління;

розгляд пропозицій щодо госпрозрахункових завдань під­розділу, накреслення заходів щодо їх виконання;

розгляд пропозицій ревізійної комісії щодо перевірок і ре­візій, питання збереження колективної власності, підрядно-орендних відносин, інтенсивних технологій, поліпшення ста­ну охорони праці і техніки безпеки, інші питання життя і ді­яльності бригади, ферми;

заслуховування звітів ради, керівника, спеціалістів та ін­ших членів бригади, внесення до правління або загальних зборів членів КСГП (зборів уповноважених) пропозицій про заохочення членів колективу, які сумлінно працюють, про притягнення порушників дисципліни до відповідальності;

внесення правлінню пропозицій про накладення стягнен­ня на бригадира (керівника підрозділу) або про звільнення із займаної посади, якщо він не виправдав довіри колективу.

Рішення зборів бригади є дійсним, тобто має силу управ­лінського акта в разі, коли на них є присутніми та беруть участь у голосуванні не менше як 2/3 працівників підрозділу. Воно приймається більшістю голосів.

3. Статут передбачає практику створення поряд зі зборами працівників бригади ради трудового колективу виробничого підрозділу підприємства. Згідно зі статутом збори колективу бригади обирають раду виробничого підрозділу на строк, який визначається зборами і закріплений у Положенні про раду.

Радою колгоспів Української РСР прийнято Примірне по­ложення про ради виробничих бригад (підрозділів) колгоспів. Саме цим рекомендаційним актом визначається порядок їх утворення, права та обов'язки. Рада і голова ради обираються відкритим голосуванням за участю не менше 2/3 членів бри­гади (підрозділу) більшістю голосів на строїв що визначається зборами.

4. Рада бригади, ферми, іншого підрозділу є колегіальним виборним органом самоврядування в колективному сільськогосподарському підприємстві, її права та обов'язки закріпле­но в Положенні про неї, яке набирає сили локального акта з моменту його затвердження правлінням.

Компетенцію ради становлять такі питання:

планування своєї роботи, скликання зборів трудового колективу бригади;

заслуховування інформації бригадира, завідувача ферми,галузевих спеціалістів про стан господарювання, а також звіти окремих працівників про виконання трудових обов'язків та інші питання, віднесені до повноважень цих зборів.

Засідання ради бригади скликаються в разі потреби, її рі­шення приймається більшістю голосів.

Роботою ради керує бригадир (керівник підрозділу). На нього покладається обов'язок організувати виконання рішень і пропозицій, прийнятих радою, доповідати про їх виконання на чергових засіданнях і звітувати про її роботу на зборах тру­дового колективу бригади, ферми та іншого виробничого під­розділу підприємства.

§ 7. Ревізійна комісія колективного

сільськогосподарського підприємства

та її повноваження

1. Контроль за всією виконавчо-розпорядчою діяльністю органів управління і посадових осіб підприємства, насампе­ред, покликані здійснювати самі члени КСГП. Як колектив­ний спеціальний контрольний орган ревізійна комісія у пов­ному її складі і очолювана головою здійснює контрольно-ревізійні функції. Дані функції є найпершою умовою організації виробничо-господарської діяльності та управління нею на підприємстві. У своїй роботі вона підзвітна лише тому орга­нові, який її створив, — загальним зборам або зборам уповноважених.

Ревізійна комісія — орган для здійснення контролю за господарською і фінансовою діяльністю правління та посадових осіб підприємства, її правове становище визначається статутом і спеціальним Положенням про ревізійну комісію КСГП, приймається відповідно до примірного положення про ревізійну комісію.

2. Комісія обирається найвищим органом управління від­критим або таємним голосуванням строком на три роки, її очолює голова, який обирається зі складу комісії. Число чле­нів ревізійної комісії визначається під час виборів. До її скла­ду можуть бути обрані лише члени даного КСГП.

3. Ревізійна комісія здійснює контроль: за додержанням Статуту колективного сільськогосподарського підприємства, Правил внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці, Положення про пайовий фонд і розподіл дивідендів, про внутрішньогосподарський розрахунок; за збереженням сільськогосподарської продукції, насіння, фуражу, матеріаль­но-технічних засобів, робочої та продуктивної худоби, будин­ків, споруд та іншого майна, законністю договорів і господар­ських операцій, витрачанням коштів і матеріальних ціннос­тей, правильністю обліку, звітності й розрахунків із членами колективного підприємства; за своєчасним розглядом скарг і заяв працівників.

На ревізійну комісію покладається обов'язок проводити ревізії фінансово-кредитної діяльності підприємства, періо­дично перевіряти господарську діяльність бригад, ферм, під-рядно-орендних та інших виробничих підрозділів і робити висновки з річного звіту КСГП. Акти комісії підлягають за­твердженню загальними зборами або зборами уповноваже­них.

Свою контрольно-ревізійну діяльність комісія проводить у двох напрямах: по-перше, ревізує господарсько-фінансову ді­яльність підприємства в цілому і, по-друге, перевіряє госпо­дарську діяльність його виробничих підрозділів. Вона не мо­же втручатись у виконавчо-розпорядчу, оперативну діяльність правління і брати участь в оформленні документів на списан­ня матеріальних цінностей і коштів підприємства.

4. За ревізії господарсько-фінансової діяльності підприєм­ства перевіряється виконання договорів контрактації; при цьому звертається особлива увага на ціни, стан взаєморозрахунків, додержання договірної дисципліни, зобов'язань із прибуткового податку і страхування колективного майна.

Перевірці підлягає додержання порядку зберігання грошей у касі, правила їх обліку, витрачання; операцій поточного со­ціального рахунку з капітальних вкладень та інших рахунків в установі банку; своєчасне і повне оприбуткування грошових надходжень, документів та бланків суворої звітності; повнота і правильність оформлення касових і банківських операцій первинними документами та відображення їх в обліку і звітності.

Ревізійна комісія здійснює контроль за своєчасним використанням за призначенням як власних коштів, так і кредитів, за своєчасним стягненням дебіторської заборгованості та оплатою кредиторської заборгованості.

5. На неї покладаються обов'язки систематично і грунтовнo перевіряти господарську діяльність бригад, ферм, підсобних підприємств, майстерень та інших виробничих підрозділів підприємства, в тому числі здійснювати контроль за якіс­тю проведення інвентаризації громадського майна; комісія перевіряє правильність оприбуткування, зберігання і витра­чання зерна, всіх видів кормів, картоплі, овочів, фруктів та іншої продукції, органічних та мінеральних добрив, пально-мастильних матеріалів, запасних частин, будівельних матеріа­лів, дрібного інвентарю; вона контролює стан обліку пого­лів'я громадської худоби і продуктів тваринництва (надоїв молока, приросту живої ваги і приплоду худоби, одержання яєць і вовни тощо).

У роботі комісії на особливу увагу заслуговує перевірка стану, порядку зберігання та експлуатації техніки, машинно-тракторного парку в підприємстві, а також виявлення причин незадовільного використання техніки і наявності невстановленого обладнання. Вона контролює якість робіт і виробленої сільськогосподарської продукції відповідно до встановлених вимог і стандартів, виявляє факти виробництва нестандартної продукції та винних у цьому посадових осіб, звертає увагу на відповідність якості продукції екологічним вимогам, спрямо­ваним на охорону здоров'я споживачів.

6. За сучасних умов важливими є повноваження комісії перевіряти: правильність дотримання норм виробітку і розці­нок, своєчасність і правильність нарахувань і розрахунків з оплати праці з членами КСГП за підсумкові результати, за­конність трудових договорів із працівниками колективного сільськогосподарського підприємства, обгрунтованість відра­хувань коштів на поповнення громадських фондів підприєм­ства, витрат на виробництво продукції та її рентабельність. Комісія має також належним чином перевіряти правильність І своєчасність взаєморозрахунків із державними, кооператив­ними, міжгосподарськими та іншими організаціями, дотримання договірних зобов'язань між підприємством і підрядно-орендними формуваннями, недопустимість обрахувань пра­цівників при підведенні підсумків їхньої виробничо-госпо­дарської діяльності.

На неї покладається обов'язок систематично контролюва­ти виконання рішень загальних зборів членів КСГП (зборів уповноважених), перевіряти стан ведення справ у правлінні та його виробничих підрозділах, правильність оформлення трудових книжок працівників, листків непрацездатності та пенсійних справ.

Своєчасним і дійовим повинен бути контроль за розгля­дом правлінням і посадовими особами колективного госпо­дарства скарг, заяв і пропозицій працівників.

Підсумки перевірок та інших контрольних дій ревізійна комісія оформляє спеціальним актом, знайомить із ним чле­нів правління та осіб, робота яких перевірялась, і доповідає загальним зборам або ж зборам уповноважених, котрі прий­мають рішення про затвердження цього акта.

7. При встановленні фактів розкрадань, розтрат, нестач та інших зловживань комісія (через правління КСГП) вживає заходів до стягнення заподіяної шкоди і притягнення винних до відповідальності, а в необхідних випадках повідомляє про правопорушення правоохоронним органам.

Голові та членам ревізійної комісії забороняється брати участь у складанні документів про списання нестач грошей, інвентарю, продуктів і матеріалів, а також майнової шкоди, заподіяної внаслідок нестачі, псування майна і сільськогоспо­дарської продукції, розбазарювання, марнотратства, розтрат і розкрадань. Голова і члени комісії несуть відповідальність за навмисне приховування фактів зловживань з боку посадових осіб підприємства.

§ 8. Представницькі органи колективних сільськогосподарських підприємств

1. Колективно-кооперативна природа і сутність КСГП, їх­ня виробничо-господарська самостійність і право юридичної особи, наділення кожного з підприємств правами суб'єкта права колективної власності та суб'єкта права колективного самоврядування становлять загалом основу для створення ними власних представницьких органів.

Представницьких органів колективних сільськогосподар­ських підприємств, які могли б зацікавлено представляти ін­тереси підприємств, захищати їхні права, охороняти права членів КСГП, раніше фактично не було.

2. В умовах розширення виробничо-господарської само­стійності колективних сільськогосподарських підприємств, спілок селян, агрофірм, сільськогосподарських кооперативів, асоціацій та формування ринкових економічних відносин зростає необхідність не залишити діяльність аграрних підпри­ємств без уваги. Назрілим є завдання утворити нову форму організаційно-управлінського об'єднання їхніх виробничо-підприємницьких можливостей, забезпечити керівництво їхньою діяльністю, особливо у сфері позагосподарських еко­номічних відносин. Це керівництво повинно проводитись на достатньо відповідальному професійному рівні з участю пред­ставників КСГП усіх видів. Виходячи з наведеного, ст. 25 За­кону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" містить спеціальні норми щодо створення представницьких органів колективних сільськогосподарських підприємств Ук­раїни. Цією правовою нормою передбачено, що для організа­ційно-правового забезпечення економічною самостійністю підприємства та охорони його прав, узагальнення досвіду ро­боти та представлення інтересів підприємств у відносинах з органами влади і управління можуть створюватись їхні пред­ставницькі органи. Як бачимо, в Законі не наведено, якими ці представницькі органи повинні бути. Так само не зазначе­но, який орган повинен визначити систему представницьких органів колективних сільськогосподарських підприємств.

3. Положенням про представницькі органи колективних сільськогосподарських підприємств передбачено, що такими органами є районні, обласні ради колективних сільськогоспо­дарських підприємств і Всеукраїнська рада колективних сіль­ськогосподарських підприємств, які мають відповідний міс­цевий і всеукраїнський статус.

Кожне окреме сільськогосподарське підприємство як юридична особа передає цим органам функції організаційно-правового забезпечення економічної самостійності, охорони прав, узагальнення досвіду роботи та можливість представ­лення його інтересів у відносинах з органами державної вла­ди, державного управління тощо. II»

Згідно з Положенням до компетенції представницьких ор­ганів віднесено такі питання:

представляти і захищати законні інтереси підприємств у державних органах і громадських організаціях;

здійснювати контроль за діяльністю створених ними між­господарських формувань;

вирішувати майнові питання при їх реорганізації чи лікві­дації, набувати майнові та немайнові права;

брати участь у політичній діяльності, проводити масові за­ходи (збори, мітинги, демонстрації);

вносити пропозиції до органів ради і управління та інші правомочності відповідно до своїх статутів.

Правове становище представницького органу визначаєть­ся його статутом, у якому передбачається вмістити:

а) статус і юридичну адресу;

б) мету і завдання;

в) порядок утворення і діяльності статутних органів;

г) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна представницького органу, порядок звітності й контролю, здійснення господарської та комерційної діяль­ності, необхідної для виконання статутних завдань;

д) порядок внесення змін і доповнень до статуту;

в) порядок припинення діяльності представницького орга­ну і вирішення майнових питань, пов'язаних із його лікві­дацією.

Статутом можуть бути передбачені інші положення, які не повинні суперечити чинному законодавству.

Представницькі органи створюються на добровільних за­садах за територіальним принципом.

4. Положенням визначається порядок створення районних і обласних представницьких органів КСГП. При них функціо­нує виконавчий апарат, який діє на підставі відповідного по­ложення, затвердженого постановою обласної або районної ради. На його працівників поширюється законодавство Ук­раїни про працю, соціальний захист і соціальне страхування.

5. Представницькі органи колективних сільськогосподар­ських підприємств реєструються місцевими органами держав­ної виконавчої влади у порядку, встановленому для їх реєст­рації. Після реєстрації представницькі органи набувають пра­вового становища юридичної особи.

Закон "Про підприємства в Україні" містить правові нор­ми про порядок їх створення. Виходячи з них, статут визна­чає порядок обрання Всеукраїнської ради колективних сільськогосподарських підприємств Всеукраїнською конфе­ренцією представників підприємств таємним або відкритим голосуванням делегатами, яких обирають ради Автономної Республіки Крим та областей, у рівній кількості та відповідно до встановленої квоти. Рада визначає також чисельність і обирає відкритим або таємним голосуванням зі свого складу президію ради, її голову, який є водночас головою ради, за­ступників голови та затверджує відповідального секретаря.

6. Положення про представницькі органи КСГП є осно­вою правових актів, які визначають повноваження цих орга­нів. Всеукраїнська рада колективних сільськогосподарських підприємств 16 грудня 1992 р. прийняла Статут Всеукраїн­ської ради колективних сільськогосподарських підприємств. Цим правовим актом визначено її правове становище і пов­новаження. Названа рада є представницьким органом КСГП і правонаступницею Ради колгоспів України. Свою діяльність та повноваження вона здійснює відповідно до Конституції України, Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство", Положення про представницькі органи та іншо­го чинного законодавства України. Відповідно до свого стату­ту рада користується правами юридичної особи.

Статутом визначено мету, завдання, права цього представ­ницького органу. Рада створюється для організаційно-право­вого забезпечення економічної самостійності колективних сільськогосподарських підприємств, охорони їхніх прав, уза­гальнення досвіду роботи та представлення інтересів підпри­ємств у відносинах з органами державної влади та державного управління.

Основними завданнями ради є:

захист законних прав та інтересів підприємств, надання їм організаційної та юридичної допомоги;

представлення інтересів підприємств у Верховній Раді Ук­раїни, Кабінеті Міністрів України, міністерствах, відомствах України при розгляді питань і проектів нормативних актів, які стосуються діяльності підприємств, укладання з Урядом генеральних договорів про взаємні зобов'язання;

внесення до Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України пропозицій щодо подальшого розвитку сільськогос­подарського виробництва, поліпшення умов праці та життя трудових колективів підприємств, участь у розробленні орієн­товних економічно обгрунтованих закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, вжиття заходів щодо поліп­шення матеріально-технічного постачання тощо.

7. Статут визначає цивільно-правову правосуб'єктність ра­ди, як-от: можливість виступати учасником цивільно-право­вих відносин, набувати майнових і немайнових прав, пред­ставляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси підприємств у державних органах і громадських організаціях.

Всеукраїнська рада колективних сільськогосподарських підприємств є суб'єктом права власності. Зокрема, вона має у власності кошти, в тому числі валютні, та інше майно, необ­хідне для здійснення її статутної діяльності. Раді як представ­ницькому органові, за правом власності належать також кош­ти й інше майно, передане їй підприємствами або державою.

Розділ XV

УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ "СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ ПІДПРИЄМСТВОМ

§ 1. Характеристика управління державним сільськогосподарським підприємством

1 У загальному плані соціальне управління розглядається діяльність держави, її органів, недержавних суб'єктів управлінської діяльності, що спрямована на організацію соці­альних і виробничих процесів, виконання завдань і функцій об'єкта управління. За допомогою управління забезпечується узгодженість між індивідуальними діями, роботами; цілеспря­мований вплив на осіб, котрі ці дії, роботи виконують.

Управління сільським господарством і державними сільськогосподарськими підприємствами, здебільшого радгоспами, належить до одного з видів соціального управління. Йому І притаманні більшість тих же принципів, що й управлінню ін­шими суб'єктами господарювання. Це пояснюється тим, що технологія сільськогосподарського виробництва (тварин­ництва і рослинництва), яка стосується технічного аспекту організації, за своїм змістом є незалежною від форм власності Та обумовлених ними форм господарювання.

Сільськогосподарська діяльність, як об'єкт управління в сільськогосподарському підприємстві (державному чи колек­тивному), кооперативі, в підсобному господарстві промисло­вої о підприємства, в селянському (фермерському) господарстві,неодмінно пов'язана з використанням землі як засобу виробництва, його сезонністю, кліматичними факторами то­що. В кожному з цих суб'єктів господарювання потрібно: до­тримуватись викликаних кліматичними умовами строків по­сівів, догляду за ними і збиранням врожаю, забезпеченням чергування сівозмін, правил підвищення родючості грунтів і боротьби зі шкідниками; добором сортів насіння і посадково­го матеріалу, дотриманням правил селекції, а також правил ведення тваринництва і племінної справи та вимог ветери­нарної медицини.

Дотримування суто сільськогосподарських правил має по­єднуватись із вжиттям заходів щодо зберігання і реалізації сільськогосподарської продукції, закупівлі сільськогосподар­ської техніки, устаткування і, нарешті, з отриманням прибут­ку як узагальнюючою ознакою господарської діяльності.

Отже, об'єктом управління в сільськогосподарському під­приємстві, незалежно від форми власності, є сільськогоспо­дарська діяльність, що здійснюється переважно селянами, працівниками, які безпосередньо займаються сільським гос­подарством. До нього належать: земля, на якій ця діяльність здійснюється, а також рослини і тварини, техніка, хімічні за­соби захисту рослин, органічні та мінеральні добрива, тва­ринницькі ферми, склади, інші господарські будівлі, готова продукція рослинництва і тваринництва, грошові кошти.

Що стосується працівників радгоспів та інших ДСГП, то об'єктами управління вони виступають як працівники, зай­няті рослинництвом, тваринництвом, як механізатори, буді­вельники, водії, обслуговуючий персонал, керівники підпри­ємств і підрозділів, спеціалісти сільського господарства. Ке­рівники підприємств і підрозділів та окремі спеціалісти одно­часно виступають і як об'єкти управління, і як його суб'єкти.

Головним в об'єкті управління є людина — працівник сільського господарства, який виступає перед управлінням у різних ролях, його поведінка.

2. В умовах ринкової економіки, її багатоукладності суб'єктний склад управління розширюється. Основною ри­сою, яка характерна для будь-якого підприємства, є те, що ним управляє його власник або уповноважена ним особа. З цього випливає, що державним сільськогосподарським під­приємством управляє держава. Оскільки держава — поняття узагальнююче, широке і вживається для різних аспектів її ді­яльності, то правильним буде сказати, що державним підпри­ємством управляє уповноважений нею орган. Таким виступає директор радгоспу чи іншого ДСГП, призначений (найнятий) на цю посаду міністерством, відомством, якому підпорядко­ване підприємство. Здебільшого — це Міністерство агро­промислового комплексу України, якщо підприємство засно­ване на загальнодержавній власності, або ж обласна чи районна рада та місцева державна адміністрація.

Якщо побудувати структуру органів управління державним сільськогосподарським підприємством, яке підпорядковане

Міністерству сільського господарства і продовольства, то во­на буде такою:

Верховна Рада України;

Президент України;

Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна Ук­раїни;

Міністерство агропромислового комплексу України;

обласне управління сільського господарства, обласна рада;

районне управління сільського господарства, районна рада;

державне сільськогосподарське підприємство.

Можна зробити декілька модифікацій цих схем, виходячи з того, що окремі підприємства підпорядковані безпосередньо районній раді, інші — обласній раді, а деякі з них — Мін-агропрому.

Таким чином, директор ДСГП від імені органу державного управління уповноважений управляти державним майном, загальнодержавною чи комунальною власністю, а також ви­робництвом. Призначення заступників керівника підприєм­ства, спеціалістів і керівників підрозділів здійснюється керів­ником підприємства відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" і КЗпП України.

3. За умов ринку державні сільськогосподарські підприєм­ства мають пристосовуватись до нових взаємовідносин із спо­живачами сільськогосподарської продукції, постачальниками техніки, мінеральних добрив, інших матеріально-технічних ресурсів, з підприємствами та організаціями, а також із гро­мадянами. Якщо принципові планово-регулювальної еконо­міки відповідали командно-адміністративні методи управлін­ня, жорсткий централізм, то принципові товарно-грошових відносин притаманні економічні методи управління, госпо­дарська самостійність підприємства та його керівника, свобо­да маневру, підвищення ролі власника майна і трудових ко­лективів у розв'язанні виробничих і соціальних питань під­приємства.

Звуження сфери вертикальних і розширення горизонталь­них зв'язків ДСГП, перехід на повний госпрозрахунок і само­фінансування створюють передумови для забезпечення поєд­нання прав власника щодо господарського використання свою майна і самоврядування трудового колективу, розши­рення господарської самостійності підприємства у вирішенні

внутрішньогосподарських і зовнішніх питань, для зменшен­ня, а згодом і усунення впливу міністерств і відомств, терито­ріальних державних органів.

Згідно з законодавством сільськогосподарські підприєм­ства незалежно від форми власності, на базі якої вони функ­ціонують, користуються рівними правами у вирішенні своїх виробничих і соціальних питань. Вони мають рівні можли­вості для організації сільськогосподарського виробництва, створення умов для задоволення економічних і соціальних ін­тересів підприємства і членів трудового колективу.

4. Основні принципи управлінської діяльності на підпри­ємствах незалежно від форм власності закріплено в Законі "Про підприємства в Україні", їх слід вважати відправними при розгляді спеціальних принципів управлінської діяльності на державних сільськогосподарських підприємствах, які вип­ливають із специфіки організації аграрного виробництва, пов'язаного з рільництвом.

До основних принципів управління ДСГП, які виплива­ють із законодавчих актів про підприємства, належать:

а) поєднання прав власника щодо використання свого майна і самоврядування трудового колективу;

б) розмежування форм і методів участі в управлінні влас­ника майна, уповноважених ним органів і колективу. Для державного сільськогосподарського підприємства суб'єктом власності буде адміністративно-територіальна одиниця, Авто­номна Республіка Крим або держава Україна в цілому залеж­но від підпорядкування підприємства. Уповноваженими влас­ником органами будуть директор (керівник підприємства), вищестоящі органи державного управління. Компетенція ке­рівника та уповноважених органів визначається відповідними органами, які виступають від імені держави, а компетенція трудового колективу — законодавчими актами та статутами;

в) поєднання і розмежування в управлінні інтересів влас­ника і колективу. Узгодження таких інтересів забезпечується трудовими і колективними договорами, створенням умов для участі колективу в управлінні підприємством;

г) контрактна форма призначення міністерством чи іншим органом керівника підприємства, який виступає в ролі упов­новаженого власником органу;

д) підзвітність керівника власникові та трудовому колективу,

є) законність в управлінні та відповідальність органів уп­равління і посадових осіб за результатами управління і госпо­дарської діяльності, а також відповідальність власника за за­конність прийнятих ним рішень і створення умов для належ­ної організації виробництва.

Поєднання прав власника щодо господарського викорис­тання свого майна і самоврядування трудового колективу під­приємства — основний принцип управлінської діяльності власника, уповноважених ним органів і колективу, поклика­ний забезпечити у процесі сільськогосподарського вироб­ництва раціональне використання майна, землі та інших при­родних ресурсів, майнових прав власника, майнових і трудо­вих прав колективу та його членів. Наділяючи ДСГП землею в постійне користування, закріплюючи за ними засоби ви­робництва, інше майно з правом повного господарського ві­дання, вносячи в розвиток господарства капітальні вкладен­ня, інші форми інвестицій, власник (у даному разі держава) може розраховувати на певну віддачу від господарської діяль­ності, досягнення закріплених у Статуті підприємства цілей і завдань, на одержання запрограмованої кількості сільсько­господарської продукції відповідної якості, прибуткове гос­подарювання і розв'язання соціальних завдань.

5. Розмежування форм і методів управління підприємством — один із важливих принципів управління.

Управління сільським господарством за дорученням держави-власника здійснюють Мінагропром України, відповідні органи на обласному і районному рівнях. Уповноваженим представником власника на рівні підприємства буде дирек­тор, який призначається тим державним органом районного, обласного чи республіканського і загальнодержавного рівня, котрому підпорядковане господарство. Той орган, що при­значає директора, встановлює і його компетенцію. Залежно від економічної ситуації в країні держава може замінити один оріан, який виконує функції управління державним майном, Іншим. У перші дні становлення економіки незалежної Ук­раїни державним майном на всіх рівнях розпоряджались мі­ністерства і відомства, певні права надавались державним підприємствам.

6. Кожний з учасників господарських відносин (власник і трудовий колектив) повинен знати, яка частка майнових і со­ціальних благ, одержаних унаслідок аграрного виробництва, має належати державі як власникові землі та майна, а котра — колективові, завдяки праці якого досягнуто кінцевих ре­зультатів, певного економічного ефекту. Це досягається за­вдяки: справедливим пропорціям розподілу між власником і колективом одержаного прибутку і виробленої продукції, за­безпеченню еквівалентного обміну між сільським господар­ством і промисловістю, пільговим податкам, інвестиціям і кредитуванню.

Найбільш повно даний принцип проявляється у прийнятті управлінського рішення про розподіл прибутків. Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" порядок викорис­тання прибутку (доходу) визначається власником підприєм­ства або уповноваженим ним органом. За загальними прави­лами вирішення цього питання належить до компетенції ди­ректора. У випадках, передбачених Статутом підприємства, частина чистого прибутку передається у власність трудового колективу. Від правильності прийняття рішення про розподіл прибутків залежить узгодження інтересів власника і колекти­ву. Особистий інтерес кожного члена колективу полягає що­найперше в тому, що певна частка доходу утворює його вне­сок у спільне майно підприємства, на яке він щорічно одер­жує відсотки (дивіденди).

7. Контрактний порядок призначення директора підпри­ємства — новий принцип управління, встановлений законо­давчими актами України в процесі посилення ролі власника щодо вирішення питань управління підприємством.

Контрактний порядок призначення директора ставить йо­го в залежність від органу, уповноваженого власником доби­рати кадри керівників і укладати з ними контракти. В разі призначення директора на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, обов'язки і від­повідальність, умови його матеріального забезпечення і звіль­нення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контр­актом і законодавством. Сторони обумовлюють і строк контракту. З укладенням контракту керівник у письмовій формі бере на себе зобов'язання досягти певних результатів господарської діяльності. В ньому визначається також відпо­відальність керівника за його невиконання.

Принцип підзвітності директора підприємства власникові майна і трудовому колективові органічно доповнює вищезгадані принципи. Він є формою реалізації забезпечення в управлінні прав власника і самоврядування колективу. Власникові майна директор підзвітний, оскільки він призначається на посаду. Підзвітність колективові визначається ст. 15 закону "Про підприємства в Україні" і колективним договором (ст. 17). Останній регулює виробничі, трудові та економічні відносини колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку господарства. Законом встановлено, що сторони, які уклали колективний договір, не менше двох разів на рік взаємозвітують про його виконання на зборах (конференції) колективу.

Принципи законності в управлінні та відповідальності органів управління і посадових осіб за результати управління і господарської діяльності, а також відповідальності власника за законність прийнятих ним рішень і створення умов для належної організації виробництва відповідають вимогам правової держави про необхідність забезпечення додержання законодавства як органами управління, посадовими особами, так і громадянами України, особами без громадянства та інозем­ними громадянами.

З поняттям законності узгоджуються вимоги необхідності додержання технології сільськогосподарського виробництва, організації трудового процесу, захисту трудових прав праців­ників, створення належних умов праці та відпочинку, оплати праці, забезпечення соціальних благ. Принцип законності уз­годжується з такими правовими категоріями, як державна, виробнича і трудова дисципліна, правопорядок. Без точного і неухильного додержання державою, власником, його уповно­важеними органами, керівниками і посадовими особами принципу законності неможливий перехід до ринкової еко­номіки, забезпечення сталих господарських відносин, дого­вірної дисципліни.

Додержання цього принципу забезпечується посиленням відповідальності за правильність і законність прийнятого уп­равлінського рішення. В разі прийняття державним чи іншим органом, у тому числі й уповноваженим власником, акта (управлінського рішення), що не відповідає його компетенції чи вимогам законодавства, підприємство може звернутися в державний арбітражний суд для визнання його недійсним. Збит­ки включно з очікуваними, але не одержаними доходами (прибутком), заподіяні підприємству внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів, їхніх посадових осіб, якими порушені права господарства, а також унаслідок нена­лежного здійснення такими органами або їхніми посадовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо під­приємства, піддягають відшкодуванню за їх рахунок. Відпо­відно до п. 5 ст. 48 Закону "Про власність" підприємство має право на захист права повного господарського відання не тільки від уповноважених державою органів, а й безпосеред­ньо від власника.

§ 2. Система органів управління в державних сільськогосподарських підприємствах

1. Структура виробництва та обумовлена нею система ор­ганів управління в радгоспах утворюється згідно з вимогами Закону "Про підприємства в Україні" з урахуванням особли­востей сільськогосподарського виробництва і місцевих вимог, які в переважній більшості закріплюються "в Статуті підпри­ємства. До останнього часу порядок організації виробництва і утворення системи органів управління на державних підпри­ємствах жорстко регламентувався відомчими актами (мініс­терствами і відомствами), грунтувався на загальних підходах до побудови організаційної структури: виробничих підрозді­лів, допоміжних служб, адміністрації радгоспу.

В процесі економічної реформи, впровадження повного госпрозрахунку, який супроводжується розширенням прав підприємства і трудового колективу, підприємства стали са­мостійніше вирішувати питання побудови організаційної структури виробництва і управління. При його вирішенні за­конодавство висуває лише одну вимогу: щоб система органів управління будувалася з додержанням принципу поєднання: прав власника відносно господарського використання землі та майна і самоврядування колективу.

В державному підприємстві структура виробництва і сис­тема органів управління утворюється власником і трудовим колективом у межах їхньої компетенції.

Відповідно до ст. 14 Закону "Про підприємства в Україні" підприємство самостійно визначає структуру управління,

встановлює штати. Безпосередньо питання структури управління штатів можуть вирішувати ради підприємства, яким власник делегує свої права і в якому беруть участь представники колективу. Порядок самоврядування трудового колективу встановлюється самим колективом і закріплюється в статуті підприємства (п. 2 ст. 15 Закону "Про підприємства в країні"). Створена на принципах самоврядування з участю повноважених представників власників, структура виробництва і управління відображає їхні інтереси з питань органів виробництва і соціального розвитку. Розширення прав підприємства у питаннях утворення ; структури виробництва і управління сприяло тому, що в них тепер утворюються різноманітні внутрішні підрозділи господарювання та обумовлені цим структури управління.

2. Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" ди­ректор призначається на посаду власником підприємства і виступає в ролі уповноваженого власником органу. З ним ук­ладається контракт. Призначення на посаду заступників ди­ректора, керівників і спеціалістів підрозділів апарату управ­ління і структурних підрозділів (виробництва, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм тощо), а також майстрів і старших майстрів здійснюється директором підприємства. До його компетенції належить і звільнення цих працівників із посади. Дещо по-іншому будується структура виробництва і уп­равління у спільних підприємствах і організаціях, де є частки як державного, так і недержавного майна.

Вони утворюються здебільшого за рахунок майна і внесків державних і недержавних підприємств. Спільне підприємство (організація) в сільському господарстві може бути утворене у формі господарського товариства. Воно здійснює права пов­ного господарського відання закріпленим за ним майном, яке належить за правом спільної власності державі, колективним, кооперативним і громадським підприємствам і організаціям у розмірах, які відповідають часткам підприємств-учасників. Закон "Про власність" і Закон "Про підприємства в Україні" дозволяють брати участь у спільних підприємствах і окремим громадянам, трудовим і селянським (фермерським) господар­ствам, орендним колективам.

Найвищим органом управління спільного підприємства є збори уповноважених представників підприємств-учасників (власників майна). Вони мають кількість голосів залежно від розмірів і частки майнової участі.

Збори уповноважених представників підприємств-учасників обирають раду підприємства, її голову — директора і чле­нів ревізійної комісії. Відповідно до статуту виробнича струк­тура спільного підприємства, а також штатний розпис і пра­вила внутрішнього трудового розпорядку затверджуються йо­го радою або ж зборами учасників підприємства.

3. Компетенція зборів колективу державного і спільного підприємства випливає з Закону "Про підприємства в Украї­ні", зокрема з його вимог, що управління господарством здій­снюється на основі поєднання принципу самоврядування ко­лективу і прав власника щодо господарського використання майна.

До компетенції зборів трудового колективу підприємства, зокрема, належить:

а) вирішення питання, пов'язаного з викупом майна під­приємства. Воно вирішується в разі переходу останнього в ці­лому на оренду, перетворення його в колективне підприєм­ство, господарське або ж акціонерне товариство;

б) вирішення питання про укладення з адміністрацією під­приємства колективного договору, розгляд його проекту і пе­редача повноважень профспілковому комітетові або іншому органові підписати той від імені колективу;

в) обрання (відкликання) представників до ради підприєм­ства від трудового колективу (в кількості, передбаченій стату­том), заслуховування звітів про їхню діяльність;

г) обрання ради колективу і встановлення її функцій;

д) розгляд і вирішення відповідно до Статуту підприємства питання самоврядування трудового колективу;

е) визначення і затвердження переліку і порядку надання працівникам підприємства соціальних пільг;

є) участь у матеріальному і моральному стимулюванні пра­ці, заохочення винахідницької та раціоналізаторської діяль­ності; порушення клопотання про представлення працівників до державних і урядових нагород.

Окремі з цих повноважень можуть належати до компетен­ції ради або ж вирішуватись в іншому порядку, передбачено­му Статутом підприємства.

Трудовий колектив державного чи спільного підприєм­ства, в якому частка держави чи місцевої ради у вартості майна складає більше 50 відсотків, а також колектив спільного підприємства, де частка у вартості майна господарств-учасників становить понад 50 відсотків, разом із засновником роз­глядає зміни й доповнення до Статуту підприємства, визна­чає умови наймання керівника, бере участь у вирішенні пи­тання про виділ із складу підприємства одного чи декількох структурних підрозділів для створення нового підприємства. Разом із власником трудовий колектив вирішує питання про вступ і вихід з об'єднання підприємств, про оренду під­приємства, створення на базі колективу орендарів для пере­ходу на оренду і викупу підприємства. При частковому викупі майна трудовий колектив набуває права співвласника, а під­приємство — статус спільного. Після повного викупу колек­тив набуває прав колективного власника.

4. Законом "Про підприємства в Україні" законодавче ви­рішено питання про поєднання в управлінні прав власника майна і самоврядування трудового колективу. Пункт 1 ст. 14 передбачає, що власник чи уповноважений ним орган можуть делегувати свої права з управління раді (правлінню) підпри­ємства або іншому органові, передбаченому Статутом підпри­ємства, який представляє інтереси власника і колективу. Та­ким чином, у своїй діяльності рада виражає інтереси власни­ка і трудового колективу. Виходячи з цього, визначається компетенція ради підприємства і порядок її утворення.

5. З урахуванням основних положень законодавчих актів і практики їх застосування щодо делегування власником окре­мих повноважень раді підприємства в Статуті підприємства можна передбачити питання, що нею вирішуються:

визначення загальних напрямів економічного і соціально­го розвитку підприємства, порядку розподілу чистого прибут­ку; прийняття рішення про випуск цінних паперів підприєм­ства, а також про придбання цінних паперів інших підпри­ємств і організацій; вирішення питання про утворення і ді­яльність дочірніх підприємств, філій та інших відособлених підрозділів, входження підприємства в асоціації та об'єднан­ня І вихід з них; прийняття рішення щодо зовнішньоеконо­мічної діяльності підприємства; розгляд конфліктної ситуації між адміністрацією і трудовим колективом, вжиття заходів для їх вирішення; вирішення інших питань, передбачених статутом.

Рада підприємства вирішує віднесені до її компетенції пи­тання на своїх засіданнях. Правила і порядок прийняття рі­шень радою регламентуються Статутом. В ньому, зокрема, може бути визначено, що рада правомочна приймати рішен­ня, якщо на її засіданнях присутні не менше 2/3 обраних чле­нів. Рішення приймаються простою більшістю голосів. Мо­жуть бути встановлені й інші правила в обсягах, делегованих раді власником майна, тобто державним органом.

§ 3. Правове становище директора (керівника)

радгоспу та іншого державного сільськогосподарського

підприємства і його компетенція

1. Чинне законодавство визнає директора радгоспу, іншо­го ДСГК уповноваженою власником посадовою особою, якій довірено безпосереднє управління господарством, його ви­робничо-господарською і соціальною діяльністю, а також державною власністю. Одночасно директор радгоспу, іншого державного підприємства є членом трудового колективу і в його складі бере участь у самоврядуванні підприємства.

В умовах ринкової економіки, посилення методів захисту прав та інтересів власника змінився порядок призначення ке­рівника підприємства, визначення його функцій і компетен­ції, відповідальності за результати управлінської діяльності, за стан справ на підприємстві.

2. Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" ке­рівник підприємства наймається (призначається) власником чи обирається власниками майна. Виходячи з цього, директор державного підприємства призначається уповноваженим дер­жавою органом. Постановою Кабінету Міністрів України "Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником пщприємства, що є у державній власності" від 19 березня 1993 р. встановлено, що найняття керівника дер­жавного підприємства, яке перебуває в державній власності та діє на основі Закону "Про підприємства в Україні", здій­снюється міністерством, відомством або іншим органом, уповноваженим управляти цим підприємством, через підпи­сання з ним контракту і призначення його на посаду.

Контракти як особлива форма трудового договору спрямо­вуються на забезпечення умов для ініціативності та самостійності працівника з урахуванням його індивідуальних здібнос­тей і професійних навичок, підвищення взаємної відповідаль­ності сторін, правову й соціальну захищеність керівника під­приємства. В них рекомендовано передбачати строк дії контракту, результати виробничо-господарської та комерцій­ної діяльності підприємства, досягнення яких має забезпечи­ти керівник, права, обов'язки й відповідальність сторін, умо­ви організації та оплати праці, соціально-побутові та інші умови, необхідні керівникові для виконання зобов'язань, які беруться ним з урахуванням стану справ на підприємстві, йо­го виробничих і фінансових можливостей, підстави для розір­вання контракту. При цьому умови контракту не можуть по­гіршувати становище керівника державного підприємства, визначене чинним законодавством.

Найняття і звільнення керівників державних підприємств, які перебувають у загальнодержавній власності та входять до складу об'єднань, може здійснюватися за дорученням мініс­терства чи відомства його генеральним директором.

Контракт підписується керівником уповноваженого орга­ну та особою, яка призначається на посаду керівника підпри­ємства, і набуває чинності з моменту його підписання сторо­нами. Він може бути змінений тільки за згодою сторін. Розір­вання контракту проводиться на підставах, встановлених чинним законодавством, а також передбачених сторонами в ньому. При цьому треба враховувати, що коло основних пи­тань, які належать до компетенції директора, встановлено за­конодавчими актами, зокрема його право самостійно вирішу­вати питання діяльності підприємства, за винятком тих, які віднесені статутом до компетенції інших органів управління підприємством.

Детальніше компетенція керівника може бути визначена в Статуті підприємства. В ньому можна, наприклад, вказати, що керівник без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в усіх вітчизняних та іноземних підприємствах, у фірмах, організаціях, розпоряджається майном під­приємства, укладає договори, в тому числі трудові, видає до­віреності, відкриває в банках розрахунковий та інші рахунки, користується правом розпорядження коштами, затверджує штати виконавчого апарату дирекції, видає накази, дає вказівки, обов'язкові для всіх працівників підприємства.

3. В Законі "Про підприємства в Україні" (п. 2 ст. 16) за­писано, що власник не має права втручатись в оперативну ді­яльність керівника підприємства. Це застереження особливо важливе для спільних підприємств, найвищий орган управ­ління яких утворюється з представників господарств-учасників, які не беруть безпосередньої участі в управлінні підпри­ємством.

Важливою гарантією забезпечення прав керівника підпри­ємства з управління ним є встановлене Законом правило, що керівник підприємства може бути звільнений з посади до за­кінчення строку контракту на підставах, передбачених у контракті або чинному законодавстві.

У статуті або в контракті можуть бути визначені права та обов'язки директора, які випливають з місцевих умов госпо­дарювання, специфіки діяльності підприємства. Для директо­ра сільськогосподарського підприємства, наприклад, можуть бути додатково передбачені такі обов'язки:

забезпечувати раціональне і високоефективне використан­ня землі, інших природних ресурсів, підвищення врожайнос­ті сільськогосподарських культур і продуктивності тварин­ництва;

забезпечувати прибутковість сільськогосподарського ви­робництва, збереження майна, належного власникові та тру­довому колективові.

Ефективна діяльність керівників середньої ланки вироб­ництва і спеціалістів забезпечується встановленням і чітким розмежуванням функцій, прав і обов'язків кожного керівника і спеціаліста.

4. Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" встановлено, що при найнятті на роботу керівників структур­них підрозділів державних підприємств, які перебувають у за­гальнодержавній власності, з ними, за їхнім бажанням, мо­жуть укладатися трудові договори у формі контракту на умо­вах, передбачених цією постановою.

Діяльність керівників середньої ланки виробництва (цехів, дільниць, ферм, бригад, відділень тощо), відділів апарату уп­равління, а також спеціалістів, інших працівників регламен­тується, як правило, положеннями про відповідні підрозділи, служби, посадовими інструкціями, які розробляються і за­тверджуються директором підприємства.

В положеннях чи посадових інструкціях визначається міс­це і роль кожного керівника чи спеціаліста в структурі управ­ління підприємства, основі завдання, обов'язки, права і від­повідальність. Після введення контрактного порядку найман­ня керівників в окремих підприємствах його впроваджено щодо наймання на роботу також керівників середньої ланки виробництва і спеціалістів. За таких умов відпадає потреба у прийнятті окремих положень та посадових інструкцій. Ос­новні вимоги до їхньої діяльності, права і обов'язки визнача­ються в договорі або угоді.

5. З метою повнішої оцінки кваліфікації спеціаліста, його ставлення до своїх обов'язків можуть встановлюватися квалі­фікаційні категорії за посадами, зайнятими спеціалістами з вищою і середньою спеціальною освітою.

Спеціалістам, які виконують особливо складні обов'язки, може встановлюватися перша кваліфікаційна категорія, а тим, що виконують обов'язки підвищеного ступеня склад­ності, — друга. Кваліфікаційні категорії встановлюються спе­ціалістам за результатами атестацій, які періодично прово­дяться атестаційними комісіями.

Спеціалістам, котрі очолюють бригади в рослинництві й тваринництві в сільськогосподарських підприємствах, можуть присвоюватися класні звання (І та II класу). Це робиться в такому ж порядку, як і встановлюються кваліфікаційні кате­горії з оплати праці.

Присвоєння спеціалістам класних звань і кваліфікаційних категорій враховується директором при встановленні розмірів оплати праці, інших видів матеріального стимулювання.

РозділXVI

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Поняття виробничо-господарської діяльності, її правове регулювання

1. У сільському господарстві України виробничо-госпо­дарська діяльність здійснюється колективно-кооперативними і державними сільськогосподарськими підприємствами, ак­ціонерними сільськогосподарськими товариствами, селян­ськими (фермерськими) господарствами. Сільське господар­ство України характеризується наявністю великого вироб­ництва на промисловій основі, чітко вираженого зонального його розміщення, розвинутою внутрішньорайонною та галу­зевою спеціалізацією. Зокрема, Поліська зона спеціалізується на виробництві картоплі, льону, продукції м'ясного скотар­ства. У степових районах України найбільше розвинуте ви­робництво цукрових буряків, зерна, продукції скотарства і свинарства, в степовій зоні виробляється основний обсяг плодів і винограду, продукції вівчарства, значна кількість зер­на, продукції свинарства і скотарства, у приміській зоні — ве­ликий обсяг овочів, молока для промислових центрів.

Спеціалізація в сільському господарстві — це форма (про­цес) суспільного поділу праці, що дістає вияв у територіаль­ному розміщенні та розчленуванні галузі на окремі види ви­робництва сільськогосподарської продукції й сировини. Спе­ціалізація на основі впровадження досягнень науково-техніч­ного прогресу, раціонального використання агрокліматичних умов, матеріально-технічних і трудових ресурсів, інтенсифі­кації виробництва сприяє його концентрації та є важливим чинником підвищення ефективності сільського господарства.

2. В аграрному секторі економіки розрізняють зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішньо- й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподарську),

технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації ви­робництва.

Спеціалізацію (виробничу спрямованість) сільськогоспо­дарського підприємства визначають за основною (провідною) галуззю, на яку випадає найбільша (від 25 відсотків і вище) питома вага в товарній продукції, а рівень останньої — за сис­темою показників (коефіцієнтів).

Розрізняють зернові, овочеві, овочево-молочні, птахів­ницькі, відгодівельні та інші спеціалізовані господарства, а також їх типи, що утворилися внаслідок різного поєднання основних і додаткових галузей.

Спеціалізація виробництва — один із вагомих чинників ін­тенсифікації сільського господарства, її основними напря­мами є: вдосконалення територіального розміщення вироб­ництв на основі регіональної (мікрозональної) концентрації; розвиток вертикальних зв'язків сільського господарства з га­лузями переробної промисловості, створення продуктових комплексів, виконання цільових монопродуктових програм; формування індустріально-виробничої системи з виробницт­ва окремих видів продовольства і сировини на основі впрова­дження індустріальних методів та автоматизації сільського господарства і промислових циклів виробництва: поглиблен­ня спеціалізації колективних і державних сільськогосподар­ських підприємств через поліпшення окремих видів вироб­ництва продуктів харчування рослинного і тваринного похо­дження, збільшення їх обсягів, здешевлення собівартості, під­вищення екологічної якості та безпечності.

Одним із проявів спеціалізації є створення спеціалізовано­го господарства, що являє собою велике сільськогосподар­ське підприємство, яке спеціалізується на виробництві одно­рідної продукції. Це сприяє найбільш ефективному викорис­танню землі, трудових ресурсів, основних та обігових фондів, що у свою чергу забезпечує піднесення продуктивності сус­пільної праці, прискорення темпів зростання виробництва продуктів харчування і сировини.

Розрізняють три типи спеціалізованих господарств. До першого належать глибокоспеціалізовані господарства з однією основною галуззю, від якої одержують 60—70 відсотків денних надходжень, та з трьома-чотирма додатковими галузя­ми. Такими, наприклад, є господарства з відгодівлі свиней, Великої рогатої худоби, птахівницькі, виноградарські, рисівницькі, хмільницькі тощо. Другий тип — це спеціалізовані господарства з двома основними галузями (зазвичай рослин­ницькою і тваринницькою), кожна з яких забезпечує не мен­ше ЗО відсотків денних надходжень, та з трьома—п'ятьма до­датковими галузями. Це, приміром, тваринницько-буряків­ничі, овочево-молочні, садівницько-молочні, молочно-картоплярські та інші господарства. До третього типу належать господарства комбінованої спеціалізації з трьома основними галузями, кожна з яких забезпечує не менш як 20 відсотків денних надходжень, та з трьома-чотирма додатковими. Таки­ми є тваринницько-зерново-буряківничі, овоче-молочно-картоплярські, тваринницько-льонарсько-картоплярські гос­подарства.

3. Правове регулювання спеціалізації сільськогосподар­ського виробництва здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Так, відповідно до ст. 20 загального Закону "Про підпри­ємства в Україні", ст. 1 спеціального Закону "Про пріоритет­ність соціального розвитку села та агропромислового комп­лексу в народному господарстві" та ст. 13 спеціального Зако­ну "Про колективне сільськогосподарське підприємство" сільськогосподарські підприємства самі визначають напрями і структуру сільськогосподарського виробництва, а отже і йо­го спеціалізацію та обсяги. Вони можуть здійснювати свою ді­яльність як самостійно, так і через кооперування з промисло­вими підприємствами та іншими суб'єктами підприємництва. На рівні спеціальних актів, скажімо, Законів "Про насіння", "Про охорону прав на сорти рослин", "Про племінне тварин­ництво", визначаються спеціальні суб'єкти, правомочність останніх та основні вимоги до них. Так, згідно зі ст. З Закону "Про племінне тваринництво" суб'єктами цієї галузі визна­ються підприємства, селекційно-гібридні центри, іподроми, лабораторії імуногенетичного контролю, контрольно-випро­бувальні станції, центри трансплантації ембріонів, інші під­приємства, установи та організації незалежно від форм влас­ності, а також селянські (фермерські) господарства, які мають свідоцтва на право займатися племінною справою.

На рівні підзаконних актів спеціалізація сільськогосподар­ських підприємств визначається урядовими та локальними актами. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від

16червня 1993 р. "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур" підтримано ініціативу сіль­ськогосподарських підприємств і організацій, які займаються виробництвом, переробкою і реалізацією насіння, про ство­рення державно-кооперативного виробничого об'єднання "Насіння України" та встановлено, що генеральний директор останнього та його заступники за умовами медичного і транс­портно-побутового обслуговування прирівнюються відповід­но до голови державного комітету та його заступників.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподар­ських підприємств спрямована на розвиток основних галузей (рослинництво і тваринництво) і додаткових (садівництво, бджільництво, ставкове рибництво, тепличне і парникове господарство, вирощування овочів, хмелярство тощо). Поряд з ними розвиваються допоміжні галузі — переробка продо­вольства і сировини власного виробництва, місцеві промис­ли, торгівля через власну або орендовану торговельну мережу тощо.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподар­ських товаровиробників визначається спеціальними правови­ми актами. Згідно з ст. 13 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство" останнє самостійно визначає на­прями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України.

Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" визна­чені господарські правомочності кооперативу (ст. 28). Коопе­ратив (об'єднання) відповідно до свого статуту самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування і реалізацію. Він самостійно реалізує свою про­дукцію, майно, надає послуги за цінами і тарифами, які вста­новлюються ним самостійно або на договірній основі. Вироб­ничо-господарська правосуб'єктність акціонерного сільсько­господарського товариства визначена нормами Закону "Про господарські товариства".

4. Здійснення виробничо-господарської діяльності сільсь­когосподарських підприємств провадиться на засадах само­окупності, самофінансування і прибутковості. Прибутковість Кожного з них досягається шляхом підприємництва. Зазначе­ні правосуб'єктність основана на Законі "Про підприємництво", прийнятому Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. За своїм змістом цей закон поширюється на діяльність усіх типів сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з ст. 1 підприємництво становить собою самостійну ініціативу, пов'язану з систематичною на власний ризик діяльністю по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттю торгівлею з метою одержання прибутку.

Виробничо-господарська діяльність, додержання у по­всякденній роботі засад підприємництва зумовлені такими першорядними суб'єктивними і об'єктивними факторами. Серед нихпершорядне значення має фактор необхідного ма­теріально-технічного забезпечення господарства, раціональне використання всіх сільськогосподарських угідь, використан­ня прогресивних технологій, залучення до керівництва ви­робництвом високопрофесіональних спеціалістів сільського господарства та активно-творчих керівників галузей, обкла­дання сільськогосподарського підприємства помірними по­датками (зокрема введення єдиного земельного податку), за­стосування зважених цін на пальне і мастильні матеріали, за­пасні частини до сільськогосподарської техніки, засновані на засадах ринково-економічних відносин умови і порядок реа­лізації виробленої сільськогосподарської продукції та ін. Не­додержання цих вимог за сучасних умов призвело до занепа­ду, збитковості і банкрутства значної частини як колектив­них, так і державних сільськогосподарських підприємств і то­вариств.

Рівень виробничо-господарської діяльності сільськогоспо­дарських підприємств перебуває в прямій залежності від впровадження у виробництво досягнень сільськогосподар­ської, економічної науки, високоврожайних сортів сільсько­господарських культур, нових і поліпшених порід тварин, су­часної сільськогосподарської техніки (включаючи досягнення зарубіжних країн).

Нарівні з розвитком рослинництва і тваринництва сільсь­когосподарські підприємства мають право здійснювати про­мислову переробку своєї продукції — як самостійно, так і на основі міжгосподарської кооперації як агропромислової ін­теграції. Для більш повного й рівномірного використання трудових ресурсів і місцевих джерел сировини, підвищення своєї прибутковості вони можуть створювати і розвивати під­собні виробництва, а також різні промисли; вступати в договірні відносини з будь-якими суб'єктами підприємництва (фізичними і юридичними особами, у тому числі з іноземни­ми) з метою створення філій, цехів із виготовлення різних то­варів. Така діяльність є допоміжною, оскільки основною, ста­тутною діяльністю є виробництво продуктів харчування рос­линного і тваринного походження.

5. Сферою виробничо-господарської діяльності сільсько­господарських підприємств є як внутрішньогосподарські, так і міжгосподарські відносини.

Зазначена правомочність цих підприємств випливає зі змісту ст. 13 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", згідно з якою таке підприємство має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установа­ми при переробці сільськогосподарської продукції, виготов­ленні промислових та інших товарів, розширенні сфери соці­ально-культурного, комунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовці й перепідготовці кадрів. Як юридичні особи колективні сільськогосподарські підпри­ємства, спілки селян, сільськогосподарські виробничі коо­перативи, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю можуть брати участь у міжгосподарській ді­яльності через створення спільних підприємств або на дого­вірних засадах. Вони є учасниками різноманітних організа­ційно-майнових відносин, що формуються в процесі їхньої основної, статутної діяльності. Сюди входить і наступна їхня діяльність, пов'язана з реалізацією вироблених ними продук­тів харчування рослинного і тваринного походження (в тому числі в переробленому вигляді), яка за своїм змістом нале­жить до майнових відносин, що мають товарно-грошовий характер.

Впровадження зазначених засад у практику господарської діяльності сільськогосподарських підприємств забезпечує ос­таннім оперативно-господарську самостійність і підприєм­ницьку свободу дій.

Виробничо-господарська діяльність колективних і держав­них сільськогосподарських підприємств та інших суб'єктів аг­рарного підприємництва здійснюється на планових засадах. Так, ст. 20 Закону "Про підприємства в Україні" встановлено спільне для всіх суб'єктів правило, згідно з яким вони само­стійно планують свою діяльність і визначають перспективи розвитку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги та необхідність забезпечення їх виробничого та соціального розвитку, підвищення доходів. Основу планів становлять договори, укладені зі споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг і постачальниками матеріально-тех­нічних ресурсів.

6. Ефективність виробничо-господарської діяльності сіль­ськогосподарських підприємств перебуває у прямій залеж­ності від реалізації комерційного планування тобто від вико­нання його бізнес-плану. У процесі здійснення своїх організаційно-управлінських посадових функцій керівники і спе­ціалісти підприємства зобов'язані використовувати всі доступні їм організаційно-управлінські, економічні та трудові заходи за умови їхньої реалізації відповідних правових засо­бів. З цією метою підприємство як підприємець визначає за­гальні свої цілі на 2—5—10 років, опрацьовує шляхи їх здій­снення, а також забезпечує постійний контроль за виконан­ням зазначених у бізнес-плані показників. У бізнес-плані окреслюються ті конкретні завдання, які ставляться перед підприємством, визначається доцільність та обсяги залучення капіталовкладень (інвестицій). Ці завдання повинні бути кон­кретними з визначенням певних строків виконання, мати розроблену маркетингову стратегію підприємства.

За умов впровадження ринкових економічних відносин набуває особливої значущості пошук покупців своєї продук­ції, виявлення запитів та потреб споживача, організаційно-правове забезпечення збуту виробленої продукції, рентабель­ність виробництва і прибутковості. При розробці комерцій­ного плану підприємство-підприємець зобов'язані мати пов­ну уяву стосовно наступного звернення до банківських кредиторів.

Комерційні або бізнес-плани характеризуються такими складовими:

1) короткий висновок — резюме; 2) підприємство, його продукція чи окремий продукт; 3) цілі і стратегія; 4) дослід­ження ринку; 5) оцінка конкурентів; 6) план маркетингу; 7) план виробництва; 8) організація і управління; 9) юридич­ний план; 10) фінансовий план; 11) програма інвестування; 12) вплив на навколишнє середовище; 13) програма змен­шення ризику і страхування.

У бізнес-плані зазначаються обсяги виробництва у кожній із галузей, прибуток, строки повернення інвестицій за умови їх залучення для розвитку господарства.

§ 2. Організаційно-правове забезпечення

впровадження господарського розрахунку

і рентабельності

1. Головне призначення правосуб'єктності сільськогос­подарського підприємства, акціонерного товариства і се­лянського (фермерського) господарства як підприємців і юридичних осіб полягає в організаційно-правовому управлін­ському забезпеченні розвитку сільського господарства, ефек­тивної їхньої виробничо-господарської (економічної) діяль­ності. Для досягнення цієї мети набувають практичної значу­щості і належного економічного наповнення такі категорії як вартість, собівартість, господарський розрахунок, рентабель­ність, прибутковість. Названі категорії є економічними мето­дами, за допомогою яких можливо здійснювати раціональне і ефективне будь-яке господарювання взагалі, доцільною є са­ма підприємницька діяльність і ведення кожної із галузей сільського господарства.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподар­ських підприємств, акціонерних товариств, селянських (фер­мерських) господарств провадиться на засадах оптимального господарського розрахунку. Останній становить собою еко­номічний метод господарювання, з допомогою якого реалізу­ється раціональне і цільове використання знарядь і засобів сільськогосподарського виробництва, впроваджуються сучас­ні форми організації праці найновіші технології, нові сорти сільськогосподарських культур та племінного тваринництва, забезпечується просте і розширене відтворення. Від рівня гос­подарського розрахунку у господарстві залежать економічний і соціальний стан працівників сільського господарства, їхня матеріальна зацікавленість у подальшому розвитку свого під­приємства і товариства, розміри винагороди за вкладену пра­цю «ленів колективно-кооперативних підприємств ВСГК, се­лянського (фермерського) господарства. В цілому ж стан гос­подарського розрахунку має безпосереднє відношення до рентабельності і прибутковості господарства як мети підпри­ємницької діяльності кожного конкретного господарюючого суб'єкта. Кожний з них самостійно здійснює свою оперативно-господарську діяльність щодо використання коштів і забезпечення самоокупності кожної галузі виробництва, додер­жання оптимально допустимої собівартості виробництва кожного виду вироблюваної сільськогосподарської продукції або ж виду продуктів переробних підприємств.

2. Господарський розрахунок охоплює використання нау­ково-обгрунтованих обсягів робочої сили, раціонального використання спеціалістів, високоврожайних сільськогоспо­дарських культур, високопродуктивного тваринництва. Гос­подарський розрахунок спрямований на забезпечення вико­ристання найсучасніших засобів транспортування сільсько­господарської продукції, засобів її зберігання і схоронності, своєчасного і економічно вигідного збуту виробленої продук­ції, продуктів її перероблення та ін.

Економічна ефективність господарського розрахунку пе­ребуває у прямій залежності вщ собівартості складової части­ни (компонентів) виробництва кожного з видів сільськогос­подарської продукції чи видів продуктів переробки. Поняття собівартості охоплює вартість праці і засобів на одиницю продукції, вона визначається з урахуванням як виробничих затрат, так і затрат, що виникають в результаті її реалізації. При визначенні виробничої собівартості продукції включа­ються всі затрати виробника, пов'язані з виробництвом про­дукції. При цьому використовується поняття калькуляції, як засіб визначення собівартості продукції або одиниці робіт. Залежно від економічної природи затрати об'єднуються в од­норідні групи — статті затрат і розмежовуються на прості і комплексні.

При визначенні собівартості сільськогосподарської про­дукції і продукції вироблюваної колективно-кооперативними і державними підприємствами, акціонерними товариствами і селянськими (фермерськими) господарствами першорядним є питання про таку складову собівартості сільськогосподар­ської продукції як вартість земельних угідь, без яких таке ви­робництво взагалі неможливе. Протягом багатьох років гос­подарювання колгоспів і радгоспів при визначенні вартості вироблюваної ними сільськогосподарської продукції вартість земель не враховувалась, вона не бралась до уваги при визна­ченні ціни на усі види сільськогосподарської продукції, пред­метів її переробки на продукти харчування, а також як сиро­вини для легкої промисловості.

У теоретичному і практичному відношенні при вирішенні питання про собівартість сільськогосподарської продукції не має значення форма власності і право власності на земельні ділянки, що належали і належать нині КСГП, ДСГП, ВСГК, АСГТ, селянським (фермерським) господарством і власникам приватних підсобних господарств. У цьому зв'язку є безпідс­тавним твердження про те, що включення вартості земельних угідь при визначенні вартості сільськогосподарської продукції є неможливим без визнання землі товаром, тобто об'єктом права купівлі-продажу і права закладу при одержанні кредиту. При застосуванні господарського розрахунку і використанні економічної категорії собівартості і рентабельності є реально можливим, доцільним і суспільне необхідним використання вартості землі як засобу сільськогосподарського виробництва. Лише за цієї умови господарський розрахунок стане повним і-неформальним.

У виробничо-господарській діяльності сільськогосподар­ських підприємств значне місце належить м'ясо-молочному тваринництву. Протягом багатьох років воно забезпечувало потреби країни у цих продуктах харчування. Йому належить важлива роль у господарському розрахунку підприємства, у визначенні собівартості цього виду продукції, рентабельності тваринницьких ферм. Як і в попередні роки, а особливо за су­часних умов наведені питання є надзвичайно складними як для кожного підприємства, так і для всієї тваринницької га­лузі. Перш за все звертає на себе увагу невідповідність між со­бівартістю виробництва молока і м'яса і цінами, за якими КСГП, ВСГК, ДСГТ, ДСГП реалізують ці продукти; невідпо­відність між цінами, за якими господарства закуповують ком­бікорми; виходячи із сучасних цін на пально-мастильні мате­ріали для господарства є значними витрати на виробництво власних кормів для худоби. Внаслідок таких обставин у знач­ній частині господарств тваринницька галузь є збитковою, про її рентабельність, а тим більше про прибутковість і гово­рити не доводиться.

Негативний вплив на реалізацію господарського розрахун­ку, собівартість вироблюваної сільськогосподарської продук­ції мають ціни на мінеральні добрива, отрутохімікати, пести­циди, вартість агрохімічного і ремонтно-технічного обслуго­вування підприємств.

Сучасне скрутне економічне становище сільськогосподар­ських підприємств призвело до порушення вимог аграрного законодавства стосовно оплати праці членів КСГП, як тих, що існують з часу колективізації, так і тих, що створені на базі радгоспів. У переважній більшості КСГП оплата праці є низькою, видається не регулярно, з великою затримкою. Рі­вень винагороди є довільним, нормативи Положення про оп­лату праці не дотримуються. Наведене є також однією з істот­них причин недодержання і неможливості дотримуватися господарського розрахунку у підприємстві і рентабельності галузей сільського господарства і підприємства в цілому.

3. У значній частині колгоспів України ще в роки, що пе­редували проголошенню її незалежності, був поширений про­гресивний досвід внутрішньобригадного господарського роз­рахунку. За цих умов виробничо-господарський структурний - підрозділ користувався майном на засадах права повного гос­подарського відання, мав відповідний склад працівників, які, будучи членами колективного підприємства, становили осо­бовий склад цього підрозділу, їм належали відповідні права органу самоврядування. Між виробничими структурними підрозділами відбувались відповідні виробничо-господарські стосунки, застосовувалась система розрахунків чеками.

На відміну від самих суб'єктів підприємництва (колектив­них сільськогосподарських підприємств, спілок селян, акціо­нерних товариств, державних сільськогосподарських підпри­ємств тощо) як юридичних осіб, що діють на засадах повного госпрозрахунку, їхні структурні виробничі підрозділи госпо­дарюють на принципах внутрішньогосподарського розрахун­ку. Вони використовують різні його форми, правове закріп­лення яких залежить від юридичного статусу госпрозрахунко­вої ланки. В основі останнього лежать повноваження правосуб'єктності, яка характеризує госпрозрахункову ланку у сфері виробничо-господарських відносин. Структурні вироб­ничі підрозділи господарюють на принципах внутрішньогос­подарського розрахунку, який доповнює повний госпрозраху­нок. Він об'єднує планування та облік, оперативний конт­роль і аналіз, матеріальну заінтересованість і відповідальність за певну ділянку роботи. Його впровадження забезпечує орга­нізаційно-господарську самостійність при виробництві про­дукції, підвищенні її якості та зниженні собівартості, розподі­лі доходів, використанні внутрішніх резервів виробництва, порівнянні затрат і результатів виробництва, створенні для всіх госпрозрахункових ланок однакових економічних умов.

4. Правове регулювання госпрозрахунку здійснюється від­повідно до спеціального Положення про внутрішній господарський розрахунок, затвердженого загальними зборами членів колективного сільськогосподарського підприємства (зборами його уповноважених), директором радгоспу або керівником іншого сільськогосподарського підприємства. Це положення за своїм змістом належить до локальних правових актів.

Основою господарської діяльності структурних виробни­чих підрозділів сільськогосподарських підприємств є річні госпрозрахункові виробничі завдання, які розробляються од­ночасно з річними поточними планами їх економічного і со­ціального розвитку. Правління колективних сільськогоспо­дарських підприємств або керівники інших сільськогосподар­ських підприємств на договірних засадах забезпечують їх не­обхідними матеріально-технічними засобами, закріплюють за ними земельні ділянки, трактори, іншу сільськогосподарську техніку, робочу і продуктивну худобу тощо.

Розрахункові операції між учасниками внутрішньогоспо­дарських відносин рекомендується здійснювати за допомогою розрахункових чеків. Суть цих відносин полягає в тому, що надання послуг одним госпрозрахунковим структурним ви­робничим підрозділом іншому, в тому числі передавання ви­робленої продукції та інших матеріалів з підрозділу в підроз­діл або правлінню колективного сільськогосподарського під­приємства здійснюється за допомогою розрахункових чеків, в яких зазначається, кому, за що і на яку суму їх видано. Чеки призначені для оперативного обліку затрат на продукцію і ви­конання робіт. Не виключається можливість застосування за­мість внутрішньогосподарських розрахункових чеків розра­хункових знаків — своєрідних внутрішньогосподарських гро­шей. Останні, як і чеки, використовують як засіб плати при внутрішньогосподарському обігу матеріальних засобів і кош­тів. Така практика забезпечує формування у трудового колек­тиву в цілому і в кожного працівника окремо почуття повно­владного господаря колективного надбання.

Виробничі структурні госпрозрахункові підрозділи мають

змогу в межах підприємства самостійно розпоряджатися не

Тільки засобами виробництва, а й одержуваною продукцією.

В окремих випадках господарство може на договірних засадах

передавати таким трудовим колективам право самостійно

реалізовувати вироблену ними продукцію (роботи, послуги),

використовувати одержані прибутки, у тому числі для оплати

праці, сплати податків і відрахувань до державного фонду со­ціального страхування, а також відкривати рахунки в устано­вах банків чифінансово-розрахункових центрах,

Впровадження внутрішньогосподарського розрахунку пе­редбачає матеріальне заохочення працівників виробничих підрозділів відповідно до результатів їхньої прані. Одночасно вони несуть матеріальну відповідальність за порушення тех­нології та збільшення собівартості продукції. Саме тому ши­роке впровадження внутрішньогосподарського розрахунку сприяє значному підвищенню ефективності аграрного вироб­ництва та матеріальної заінтересованості членів підприємств, учасників і працівників акціонерних товариств (підприємств) у результатах своєї праці.

Складниками повного госпрозрахунку сільськогосподар­ського підприємства є самоокупність та самофінансування. Економічні закони вимагають, щоб виробничо-господарська діяльність здійснювалася на засадах не тільки покриття затрат власними доходами, а й одержання коштів, необхідних для забезпечення розширеного відтворення цього підприємства. Це необхідна умова конструювання ринкових відносин, все­бічного застосування засад підприємництва, здійснення ви­робничо-господарської діяльності таким чином, щоб кожна галузь була прибутковою і лише від цього залежала матеріаль­на заінтересованість працівників.

§ 3. Правове регулювання діяльності підсобних промислових підприємств і промислів

1. Виробничо-господарська правосуб'єктність сільськогос­подарських підприємств охоплює також створення і діяль­ність підсобних промислових виробництв (підприємств) і промислів як елемента їхньої внутрішньогосподарської правосуб'єктності. Створення цих господарських структур в пер­шу чергу мало на меті одержання від такого товарного вироб­ництва відповідних доходів (прибутку) для поповнення своїх грошових надходжень. Функціонування подібних виробничих підрозділів сприяє забезпеченню зайнятості членів КСГП, ВСГК, АСГТ особливо в періоди вільні від основних сільсь­когосподарських робіт. А це в свою чергу дає можливість пра­цюючим у цих підрозділах селянам мати відповідний заробі­ток і таким чином поліпшувати своє матеріальне становище. Яксвідчить досвід у ряді підприємств створюються підсобні промислові виробництва у вигляді виробничих зв'язків мі­ських промислових підприємств, які створюють на селі свої підрозділи (цехи) з використанням праці громадян, що пра­цюють в сільському господарстві, проживають на селі, забез­печені житлом і мають можливість набути фах для роботи в цих цехах і одержувати певну плату за свою роботу. За своїм господарським призначенням такі внутрішньогосподарські підприємства переробляють сільськогосподарську продукцію у вигляді овочево-фруктових консервантів або соків, виготов­ляють молочні або ж ковбасні вироби для задоволення потреб місцевих жителів і жителів міст. До цієї групи виробничо-гос­подарських структур належать також майстерні місцевих про­мислів. В областях Західної України ці промисли набули зна­чень джерела надходжень власних прибутків, включаючи і ва­лютні надходження. Таким чином, створення і функціону­вання підсобних промислових виробництв (підприємств) і місцевих промислів є справою суспільне корисною і сприяє вирішенню нових соціально-економічних завдань.

Підсобні виробництва і промисли за своєю сутністю належать до допоміжних галузей виробництва всіх сільськогоспо­дарських підприємств, що зумовлено його сезонним характе­ром і особливостями промислу. Крім задоволення інтересів своїх членів і виробництва сільськогосподарської продукції та сировини головним їхнім завданням є забезпечення найбільш повного й продуктивного використання трудових ресурсів (особливо сезонного надлишку робочої сили), використання наявних місцевих матеріальних і сировинних ресурсів або відходів промислового виробництва і приведення в такий спосіб у дію значних резервів збільшення товарної продукції, при­бутковості господарств і задоволення інтересів власників останніх.

2. За правовим становищем такі виробництва і промисли поділяють на внутрішні та міжгосподарські. Обидва види є власністю сільськогосподарських підприємств у цілому або пропорційно внесеній ними частці майна чи коштів.

Підсобні промислові виробництва і промисли функціо­нують, зазвичай, на правах структурних виробничих підрозді­лів суб'єктів аграрного підприємництва. Вони створюються в колективних сільськогосподарських підприємствах, спілках селян, сільськогосподарських виробничих товариствах, това­риствах з обмеженою відповідальністю за рішенням їхніх ви­щих органів управління (загальних зборів членів, акціонерів, учасників чи інших органів, уповноважених на те статутами зазначених приватних юридичних осіб), а в радгоспах та ін­ших державних сільськогосподарських підприємствах — за наказом директора. Всі дії підсобних виробництв і промислів завдяки їх промисловому статусові здійснюються господар­ством як юридичною особою.

На відміну від внутрішньогосподарських підсобних вироб­ництв і промислів, міжгосподарські підприємства утворюють­ся (засновуються) сільськогосподарськими підприємствами і функціонують як самостійні суб'єкти підприємництва зі ста­тусом юридичної особи. Вони діють на засадах підприєм­ництва (у тому числі повного госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування).

Діяльність підсобних виробництв і промислів характеризу­ється рядом особливостей і має відповідати певним вимогам. Так, у виробничій діяльності сільськогосподарських підпри­ємств частка прибутку від них має бути незначною. Це озна­чає, що основні та додаткові галузі не повинні поглинатися допоміжною галуззю або зводитися до її рівня. Загальний об­сяг виробництва і прибутки від підсобних виробництв і про­мислів мають бути значно нижчими від основних і сприяти розвиткові сільськогосподарського виробництва. Робота в підсобних виробництвах і промислах має виконуватися не на шкоду основним і додатковим галузям. Для забезпечення професіонального керівництва діяльністю підсобних вироб­ництв і промислів за трудовими договорами залучаються спеціалісти.

4. Підсобні виробництва і промисли створюють в основ­ному з метою промислової переробки виробленої власними силами продукції рослинництва і тваринництва, дикорослих плодів, ягід, грибів, виробництва місцевих будівельних мате­ріалів, виготовлення з місцевої сировини товарів народного споживання та художніх виробів, їх виробничі плани розроб­ляють самі суб'єкти аграрного підприємництва.

5. Державне управління підсобними промисловими вироб­ництвами і процесами сільськогосподарських підприємств і товариств покладається на спеціальний відділ Мінагропрому України. Цей відділ діє у відповідності з Положенням про Відділ, про підсобні промислові підприємства і промисли Мі­ністерства агропромислового комплексу України, яке затвер­джене 19 грудня 1997 р. Цей відділ є самостійним структур­ним підрозділом центрального апарату Мінагропрому. На нього покладається правомочність забезпечення державної підтримки щодо сприяння розвитку цих підприємств і про­мислів, сільськогосподарських підприємств, організації робо­ти з питань інтеграції основного сільськогосподарського і підсобного промислового виробництва, а також участі у реа­лізації державної політики у сфері зайнятості сільського на­селення. Відділ узагальнює практику застосування аграрного законодавства щодо діяльності підсобних промислових виробництв і промислів, та вживає заходи щодо його вдос­коналення.

Своєю діяльністю відділ надає допомогу органам управлін­ня агропромислового комплексу, підприємствам і організаці­ям у виконанні цільових програм розвитку підсобних про­мислових підприємств і промислів, у вишукуванні додаткових резервів щодо збільшення виробництва продукції, будівницт­ва нових і реконструкції діючих підприємств. Відділ розроб­ляє та затверджує в установленому порядку нормативно-тех­нічну документацію на продукцію, що виробляється на під­собних промислових підприємствах і промислах. До його компетенції віднесена участь в розробці нових технологічних комплексів машин і обладнання малої потужності для пере­робки сільськогосподарської сировини. Ним вивчається ри­нок збуту продукції і вносяться пропозиції щодо розширення асортименту і переорієнтації виробництва щодо випуску то­варів підвищеного попиту, сприяє забезпеченню підсобних промислових підприємств і промислів обладнанням, запасни­ми частинами та матеріалами.

6. Враховуючи сучасні економічні труднощі, що склалися у діяльності сільськогосподарських підприємств створена і налагоджена виробничо-господарська діяльність підсобних промислових виробництв і промислів може стати вагомим джерелом грошових надходжень для підприємств. Правовим засобом забезпечення ефективної їхньої діяльності є застосування аграрно-договірних зобов'язань сільськогосподарсько­го підприємства як власника підсобних промислових внут­рішньогосподарських підприємств і набувача вироблюваної продукції.

У таких договорах зазначається вид продукції (предмет до­говору), ціни на неї, строки виготовлення продукції, вимоги до її якості, порядок і умови розрахунків, а також юридична відповідальність в разі порушення стороною своїх договірних зобов'язань.

Для ефективного використання договорів як форм ринко­вих економічних відносин чинне аграрне законодавство на­дає власникові продукції підсобних промислових виробництв і товарів місцевих промислів усі необхідні правові засоби. За­кон "Про підприємництво" гарантує застосування самостій­ної ініціативи і забезпечення прибутковості; Закон "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство" надає йому право укладати будь-які договори, самостійно вибирати парт­нерів, в тому числі зарубіжних (ст. 14). Прагнення не лише виробити продукцію, а й уміло її реалізувати, одержати відпо­відний доход, забезпечити прибутковість від кожного вироб­люваного товару є неодмінною умовою економічного зміц­нення сільськогосподарського підприємства.

§ 4. Додержання законодавства щодо якості

і безпеки харчових продуктів, продовольчої

сировини та супутніх матеріалів

1. Виробництво високоякісної продукції є першорядним обов'язком кожного сільськогосподарського товаровиробни­ка. Залежно від якості цієї продукції визначається попит на неї споживачів, реалізація і одержання прибутку, наступне її виробництво, спроможність бути конкурентоздатною на рин­ку, як на внутрішньому, так і на зовнішньому.

За загальним поняттям якість продукції (у тому числі сільськогосподарської) — це сукупність споживчих власти­востей товарів, продуктів, що забезпечують певні потреби на­селення та народного господарства відповідно до її призна­чення. Водночас, Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. "Про державний нагляд за додержанням стан­дартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" дає підстави стверджувати, що якість сільськогосподарської про­дукції — це система різноманітних показників, яким має від­повідати остання і які повинні впроваджуватись у процесі ви­робництва. Такий висновок випливає зі змісту ст. 1 цього Декрету, де зазначено, що якість продукції — це сукупність властивостей, які відображають безпечність, новизну, довговічність, надійність, економічність, енергоємність, естетичність, екологічність продукції тощо, які надають їй здатностізадовольняти споживача відповідно до її призначення.

Визначення поняття якості дане в Міжнародному стандарті ISO 9001.87 за яким якість — сукупність властивостей, ха­рактеристик продукції чи послуги, котрі надають цим власти­востям можливість задовольняти обумовлені потреби, які пе­редбачаються, відповідно ідеологією стандартів серії 9000. Система якості повинна функціонувати таким чином, щоб забезпечити упевненість у тому, що протягом певного часу після її використання не виявляться недоліки.

Серед правових актів, що стосуються якості визначним є Закон "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. У ст. 1 цього Закону викладено поняття якості продуктів харчування, а саме: якість харчового продук­ту являє собою сукупність властивостей харчового продукту, що визначає його здатність забезпечувати потребу організму людини в енергії, поживних та ароматизованих речовинах, бс теку для її здоров'я, стабільність складу і споживчих влас­тивостей протягом строку придатності до споживання. У цьому Законі наведені терміни та дається пояснення щодо їх значення стосовно якості і безпеки харчових продуктів і про­довольчої сировини. Зокрема, безпека останніх ознак, відсутність токсичної, канцерогенної, мутагенної, алергенної чи іншої несприятливої для організму людини дії харчових про­дуктів при їхньому споживанні у загальноприйнятих кількостях, межі яких встановлюють Міністерством охорони здоров’я України та ін. Цей Закон встановлює правові засади забезпечення якості і безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини для здоров'я населення, регулює відносини між органами виконавчої влади і виробниками, продавцями (по­стачальниками і споживачами) під час розробки, виробницт­ві, ввезення на митну територію України, закупівлі, поста­чання, зберігання, транспортування, реалізації, використання, споживання та утилізації харчових продуктів, продоволь­чої сировини, а також надання послуг у сфері громадського харчування.

2. Забезпечення належної якості вирощуваної сільськогос­подарської продукції, харчових продуктів і продовольчої си­ровини має визначне системне значення і характеризується відповідними принципами. Закон "Про якість та безпеку хар­чових продуктів і продовольчої сировини", прийнятий Вер­ховною Радою України 23 грудня 1997 p., закріпив відповідні принципи у ст. З Закону. Основними заходами державної по­літики щодо забезпечення якості та безпеки харчових продук­тів і продовольчої сировини є:

створення гарантій безпеки для здоров'я людини під час виготовлення, ввезення, транспортування, зберігання, реалі­зації, використання, споживання, утилізації або знищення харчових продуктів і харчової сировини;

державний контроль і нагляд за їх виробництвом, перероб­кою, транспортуванням, зберіганням, реалізацією, викорис­танням, утилізацією або знищенням, які забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища, ввезення в Україну, а також наданням послуг у сфері громадського харчування;

стимулювання впровадження нових безпечних науково-обгрунтованих технологій виготовлення (обробки, перероб­ки) харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх ма­теріалів та виробництва нових видів спеціальних і екологічно чистих харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх товарів;

підтримка контрольної якості харчових продуктів з боку громадських організацій;

координація дій органів виконавчої влади при розробці і реалізації політики щодо забезпечення належної якості хар­чових продуктів і продовольчої сировини;

встановлення відповідальності виробників, продавців (по­стачальників) харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх товарів за забезпечення їх належної якості та безпе­ки для здоров'я людини під час виготовлення, приготування, зберігання та реалізації, а також за реалізацією всієї продукції у разі її невідповідності стандарту, санітарним, ветеринарним та фітосанітарним нормам.

3. Згідно з цими правовими нормами визначаються повно­важення органів державного управління щодо забезпечення якості сільськогосподарської продукції. Зокрема, в Мінагропромі України функціонує Державна інспекція по заготівлях і якості продукції Міністерства агропромислового комплексу України. Відповідно до Положення ця Державна інспекція є міжгалузевим органом АПК України з питань державного контролю щодо заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції, а також самостійним структурним підрозділом цен­трального апарату Мінагропрому України. Цей орган здій­снює контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва і збереження та реалізації, у тому числі при проведенні експортно-імпортних операцій.

До його компетенції віднесено здійснення контролю за дотриманням підприємствами і організаціями галузі встанов­леного порядку визначення якості і кількості сільськогоспо­дарської продукції, що закуповується у товаровиробників, правила зберігання, проведення своєчасних розрахунків за неї.

Положенням про цю інспекцію передбачені і права (п. 6). їй надано право проведення перевірок господарств, заготі­вельних організацій всіх форм власності з питань дотримання ними вимог стандартів, технічних умов якості сільськогоспо­дарської продукції і сировини при здачі-прийманні, тран­спортуванні, розміщенні, зберіганні та розрахунках за неї, а також при переробці сировини у власних цехах товаровироб­ників. У разі виявлення порушень інспекція складає акти з відповідними вимогами, які є належними до виконання.

Органом державного контролю є Державна хлібна інспек­ція, що також є структурним підрозділом Мінагропрому України. Вона діє на підставі відповідного Положення від 19 грудня 1997 р. На інспекцію накладається обов'язок здій­снювати аналіз стану, кількісного, якісного зберігання зерна І а продуктів його переробки, бобових та олійних культур і си­ровини при виникненні спірних питань у процесі їх прий­мання підприємствами галузі тощо.

Аграрне законодавство накладає на сільськогосподарсько­го товаровиробника першорядний обов'язок — виробляти сільськогосподарську продукцію, харчові продукти і продо­вольчу сировину високої якості. Виконанню цих обов'язків сприяють відповідні виробничо-господарські передумови в тому числі використання нових високоврожайних сільсько­господарських культур, племінної худоби, прогресивних тех­нологій, сучасних збиральних машин, таких мінеральних доб­рив, пестицидів, що не шкодять здоров'ю людини, як спожи­вача продуктів харчування.

4. Чинні нормативно-технічні документи насамперед пе­редбачають вимоги до вирощування та виробництва продук­ції рослинництва і тваринництва. Вони встановлюють показ­ники, яким мають відповідати насіння та сільськогосподар­ська техніка, що відіграють важливу роль у процесі вирощу­вання сільськогосподарських рослин. Причому нині, коли надто часто використовується імпортне насіння, треба, щоб воно в повному обсязі відповідало щонайперше стандартам країни вирощування, а також України з огляду на можливість його використання в наших природно-кліматичних умовах. Для відтворення поголів'я худоби велике значення має систе­ма показників, додержання яких може забезпечити вирощу­вання високопродуктивної худоби і високу якість продукції тваринництва.

На рівні законодавчих актів та нормативно-технічних до­кументів встановлено також конкретні вимоги до екологічної безпеки вирощуваної в Україні та імпортованої сировини продукції рослинництва і тваринництва, в тому числі й у пе­реробленому вигляді. Ґрунтовність таких вимог обумовлена застосуванням хімічних засобів захисту і стимулювання росту рослин, впровадженням у країнах-імпортерах генної інжене­рії, використанням різних (інколи заборонених у цих країнах) стимуляторів росту в галузях м'ясного скотарства і птахів­ництва.

Скажімо, Законом "Про пестициди і агрохімікати” врегу­льовано правові відносини, пов'язані з державною реєстра­цією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, збері­ганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пес­тицидів і агрохімікатів. Ним спеціально визначено права та обов'язки підприємств, установ, організацій і громадян, а та­кож повноваження органів державної виконавчої влади і по­садових осіб у відповідній сфері.

Цей Закон закріпив вимоги до якості за критеріями без­печності сільськогосподарської сировини і харчових продук­тів. Так у ст. 18 даного акта зазначено, що сільськогосподарська сировина І харчові продукти рослинного і тваринного походження, при виробництві, зберіганні й транспортуванні яких використовувалися пестициди і агрохімікати, мусять від­повідати санітарно-гігієнічним вимогам, що має бути під­тверджено сертифікатом відповідності. Рішення про порядок використання сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимо­гам, приймають органи Державного санітарного нагляду і державної ветеринарної медицини. Сільськогосподарська си­ровина і харчові продукти, що не можуть бути використані, підлягають вилученню, утилізації та знищенню в порядку, встановленому Урядом України.

Крім того, цим Законом (ст. 19) визначено вимоги до якості за критеріями безпечності імпортованої сільськогоспо­дарської сировини і харчових продуктів. У ньому зазначено, що вони за цими критеріями мають відповідати державним стандартам України та іншим нормативним документам, суп­роводжуватися сертифікатами відповідності.

5. Суспільні відносини, що виникають з приводу якості сільськогосподарської продукції, значною мірою мають регу­люватися нормами цивільного права і є цивільно-правовими, зокрема це стосується таких понять як ідентифікація і серти­фікація. Ідентифікація як термін означає визначення від­повідності показників якості харчових продуктів і продоволь­чої сировини показникам, встановленим у нормативній і тех­нічній документації виробника харчових продуктів чи наве­денням в інформації про ці продукти, а також визначенням відповідності харчових продуктів і продовольчої сировини у звичайній загальній назві з метою сертифікації.

Відповідно під сертифікацією розуміється процедура, в процесі якої уповноважений (акредитований) Державним ко­мітетом по стандартизації, метрології та сертифікації орган документально засвідчує, що харчові продукти або продо­вольча сировина відповідає встановленим вимогам.

Згідно зі ст. 15 Закону "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" встановлена обов'язко­вість сертифікації харчових продуктів, продовольчої сирови­ни, супутніх матеріалів, послуг у сфері громадського харчу­вання та сертифікація системи якості їх виробництва.

Порядок і правила сертифікації встановлюються Держав­ним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації.

Обов'язкова сертифікація харчових продуктів, продоволь­чої сировини, супутніх матеріалів, послуг у сфері громадсько­го харчування, а також сертифікація систем якості цих про­дуктів, сировини, матеріалів, надання послуг здійснюється органами сертифікації, акредитованими Державним коміте­том України по стандартизації, метрології та сертифікації.

6. Важливим етапом захисту прав споживачів, збереження належної якості сільськогосподарської сировини і харчових продуктів є цілеспрямована утилізація відходів виробництва та екологічної безпечності сировини і харчових продуктів, зокрема тих, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимо­гам (надмірний вміст нітратів, молоко і м'ясо хворих тварин тощо).

На сільськогосподарські підприємства, сільські (фермер­ські) господарства як виробників сільськогосподарської про­дукції і сировини поширюються норми Закону "Про якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини" стосов­но їхніх правомочностей як виробників і постачальників цих товарів. Відповідно до ст. 19 суб'єкти підприємницької діяль­ності — фізичні та юридичні особи усіх форм власності, які займаються розробленням, виробництвом, зберіганням, транспортуванням, ввезенням в Україну, використанням, а також реалізацією харчових продуктів продовольчої сирови­ни, мають право: одержувати в установлений строк неодмінну та достовірну інформацію від відповідних органів виконавчої влади про можливість реалізації, використання і споживання харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх мате­ріалів в Україні і в разі потреби звертатися за захистом своїх прав до суду.

Поряд з цим суб'єкти підприємницької діяльності зобов'я­зані реалізовувати та використовувати харчові продукти, про­довольчу сировину і супутні матеріали лише за наявності до­кументального підтвердження їхньої якості та безпеки: забез­печувати безперешкодний доступ на відповідні об'єкти пра­цівниками, які здійснюють державний контроль і нагляд, для проведення перевірки відповідності виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, використання харчових продук­тів і продовольчої сировини вимогам, нормам і правилам що­до якості та безпеки цих продуктів і сировини. Необхідно та­кож відшкодувати споживачам шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства України про якість та безпеку хар­чових продуктів і продовольчої сировини.

7. За порушення законодавства про додержання вимог що­до якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сиро­вини передбачено цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів України.

Комплекс наведених заходів розробляється сільськогоспо­дарським підприємством і закріплюється в системі управлін­ня якістю продукції. Такі системи декілька років тому були розроблені та досить успішно використовувалися. Кризові явища якоюсь мірою загальмували цю досить важливу діяль­ність. Одначе боротьба за ринки збуту змусить українських аграрних товаровиробників підвищити вимоги до якості та екологічної безпеки своєї продукції, перейти на новий рівень використання системи управління її якістю, здійснюваного з додержанням міжнародних вимог.

Одне з чільних місць у системі забезпечення якості сіль­ськогосподарської продукції та безпеки споживачів посідає інститут відповідальності (насамперед, цивільно-правової та адміністративної, а вже потім і кримінальної).

Таку відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здо­ров'ю або майну споживача, на рівні законів встановлено, зокрема, Законом "Про захист прав споживачів", Декретом Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додер­жанням стандартів, норм та правил та відповідальність за їх порушення", а на рівні локальної правотворчості — умовами конкретних договорів, конкретних контрактів купівлі-продажу, контрактації, міни, кредиту під заставу майбутнього вро­жаю, ф'ючерсних та ін. угод.

8. Законом "Про захист прав споживачів" (ст. 17), зокре­ма, встановлено майнову відповідальність за шкоду, заподія­ну товарами (роботами, послугами) неналежної якості. Відпо­відно до нього шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживачка товарами, що містять недоліки, підлягає відшко­дуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передба­чено більш високої міри відповідальності. Право вимагати відшкодування заподіяної шкоди визначається за кожним по­терпілим споживачем незалежно від того, перебував він чи ні у договірних відносинах із виготовлювачем. Таке право збері­гається протягом встановленого терміну служби (терміну придатності).

Згідно з п. 4 ст. 17 Закону "Про захист прав споживачів" виготовлювач несе відповідальність за шкоду, заподіяну жит­тю, здоров'ю або майну споживача у зв'язку з використанням матеріалів, обладнання, приладів, інструментів та інших засо­бів, необхідних для виробництва товарів незалежно від рівня його наукових і технічних знань.

Недолік — окрема невідповідність товару вимогам норма­тивних документів, умовам договорів або вимогам, що став­ляться до нього, а також інформації про товар, яка надана ви­готовлювачем (виконавцем, продавцем). Істотний недолік — недолік, який робить неможливим чи недопустимим вико­ристання товару відповідно до його цільового призначення, або який не може бути усунутий цим споживачем, або для його усунення необхідні великі затрати праці й часу, або він робить товар іншим, ніж передбачено договором, або прояв­ляється знову після його усунення (преамбула Закону "Про захист прав споживачів").

Декретом Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відпові­дальність за їх порушення" (розділ 5) передбачено також від­повідальність за порушення стандартів, норм і правил, яка повною мірою поширюється й на сільськогосподарські під­приємства.

Відповідно до ст. 8 цього Декрету суб'єкт підприємницької діяльності (підприємець) несе відповідальність за порушення стандартів, норм і правил. Зокрема, за реалізацією продукції, що не відповідає їх вимогам, він сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції: за ухилення від пред’явлення органам державного нагляду продукції, яка під­лягає контролю, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості про­дукції, що випущена з моменту ухилення: за реалізацію про­дукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, але не про­йшла її, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції; за реалізацію експортної продукції, яка не відпові­дає вимогам стандартів, форм і правил, про що є письмове підтвердження споживача, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції; за реалізацію продукції, забо­роненої до випуску і реалізації органами державного нагляду, — штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продук­ції: за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, норм і правил є небезпечною для життя, здоров'я і майна людей та навколишнього природного середовища, — штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної реалізованої продукції.

Сплата зазначених штрафів не звільняє підприємця від обв’язку відшкодувати споживачам продукції збитки, яких вони зазнали внаслідок порушення стандартів, норм і правил, виконання умов договору на поставку продукції. Постанови про накладення штрафів видають головний державний інспектор Автономної Республіки Крим, області, міста або його заступник, а в окремих випадках — головний державний інспектор України або його заступники. Один примірник постанови надсилається державній податковій інспекції за місцезнаходженням підприємця для контролю за надходженням штрафу. В разі невиконання порушником постанови протя­гом 15 днів від дня її видання сума штрафу стягується у беззаперечному порядку державною інспекцією.

Треба, однак, зазначити, що відповідно до п. 7 ст. 8 вказа­ного декрету штрафи не накладаються, якщо є рішення уряду України про дозвіл реалізовувати сільськогосподарську про­дукцію з відхиленням щодо якості від вимог стандартів у ра­хунок виконання державного замовлення: підприємець має дозвіл на тимчасове відхилення від вимог відповідних стан­дартів щодо якості продукції, виданий Держстандартом Ук­раїни за наявності клопотання заінтересованого органу дер­жавної виконавчої влади, згоди споживача та спеціально уповноваженого органу, який здійснює державний нагляд за безпечністю цієї продукції. При цьому підприємець відрахо­вує в порядку, встановленому Мінфіном України, в дохід дер­жавного бюджету 10 відсотків вартості такої продукції протя­гом строку дії дозволу.

§ 5. Організація збуту (продажу) сільськогосподарської продукції

1. Виробничо-господарська діяльність колективно-коопе­ративних сільськогосподарських підприємств і товариств се­лянських (фермерських) домашніх підсобних господарств охоплює собою цілеспрямовану з метою забезпечення реалі­зації і одержання прибутку організацію збуту (продажу) ви­робленої сільськогосподарської продукції. Здійснення збуту (продажу) вироблених і виготовлених продуктів харчування та сільськогосподарської сировини становить собою, по-пер­ше, реалізацію виробником належного йому права власності на цю продукцію, реалізацію його права розпорядження нею; по-друге, організація збуту (продажу) своєї продукції є про­явом його права на підприємницьку діяльність; по-третє, ра­ціональна організація збуту (продажу) продукції забезпе­чується одержання її власником відповідного прибутку (дохо­ду), без чого виробничо-господарська діяльність була б недо­цільною і непотрібною.

Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. поширює свою чинність на юридичні і фізичні особи, які зай­маються підприємницькою діяльністю, а тому його норми становлять собою правову основу регулювання відносин сільськогосподарських товаровиробників щодо організації збуту (продажу) продукції, яку вони виробляють і виготовля­ють. З прийняттям нового Цивільного кодексу України відпо­відні правові норми про підприємництво будуть закріплені в ньому, а потреба в Законі "Про підприємництво" відпаде.

2. За своїм економіко-соціальним змістом відносини орга­нізації збуту (продажу) продукції ототожнюються із терміном маркетинг, що походить від англійського слова market — ринок.

Питання належної організації збуту (продажу) сільсько­господарської продукції мають важливе виробничо-господар­ське економічне значення як для виробників, так і для орга­нів державного управління сільським господарством. Цим питанням приділена увага в правових актах, якими визначені повноваження органів державно-правового регулювання сільського господарства. Так зокрема, це — Положення про Головне управління ринкових відносин, маркетингу та балан­сів продовольчих ресурсів Міністерства агропромислового комплексу України, яке затверджене наказом від 19 грудня 1997 р.

Головне управління організовує систему маркетингу у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продук­ції та продуктів її переробки, сприяє інформуванню товаро­виробників усіх форм власності з цих питань, створенню умов для реалізації продукції через ринкову інфраструктуру, відновленню традиційних і освоєнню нових ринків збуту. Про доцільність застосування маркетингу йдеться в Поло­женні про Головне управління землеробства і маркетингу продукції рослинництва Мінагропрому України, в Положенні про Головне управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва з державною племінною інспекцією Мінагропром України. У вирішенні питань маркетингу зацікавлені й структурні підрозділи міністерства, організація збуту (продажу) сільськогосподарської продукції є складним управлінсько-розпорядчим, економічним і організаційним процесом. Кожний з видів сільськогосподарської продукції, зокрема, продукція переробки, будучи товаром, підпорядкована загальним засадам реалізації, що відпо-вимогам ринкових економічних відносин. Практичне застосування маркетингу потребує спеціальної комерційно-методичної розробки науково-практичних засад, умов, порядку і особливостей реалізації сільськогосподарської продукціїта продукції її переробки. Потреба в таких рекомендаціях методики є вкрай необхідною і тому, що в сільському господарстві України відсутній певний досвід здійснення на­шої організації збуту (продажу) цих товарів внаслідок цілого ряду причин.

3. За теперішніх часів органи державно-правового регулюваннясільського господарства фактично не є підготовленими застосування сучасних методів організації збуту (продажу) сільськогосподарської продукції. Першопричина цього полягає у відсутності умов і навичок до впровадження засад ринкової економіки у сфері сільськогосподарського виробництва та споживання.

У перші роки проголошення незалежності України йшлося про піднесення значущості приватної власності, перехід до ринкових економічних відносин у сільському господарстві. Однак економіка сільського господарства занепадала, дедалі більше поширювалися бартерні (договірні) відносини, виробничо-господарські потужності не розвивалися, продуктивність сільського господарства катастрофічне зменшувалась, оподаткування сільськогосподарського товаровиробника непомірно зростало, колгоспники і працівники державних сільськогосподарських підприємств роками не одержували грошової оплати за свою працю. Внаслідок наведених причин, факторів і умов щодо застосування такого методу організації збуту (продажу) продуктів харчування і продовольчої сировини, як маркетинг, його впровадження на відповідному рівні виробниками цих товарів передчасне. Для цього необхідно здійснити цілий ком­плекс заходів: організаційио-правових, організаційно-управлінських, агротехнологічних, матеріально-технічних, зміцнити економіку сільськогосподарських підприємств, істотно j підвищити рівень професіоналізму спеціалістів і керівників.

4. Маркетинг як суспільно-економічна система — це сукупність методів, способів, засобів, спрямованих на організацію збуту (продажу) сільськогосподарської продукції (продук­тів харчування) і сільськогосподарської сировини з метою задоволення споживчого попиту та одержання прибутку. Маркетинг являє собою наукову концепцію та засновану на систему управління виробничою та збутовою діяльністю під­приємств АПК, що забезпечує виявлення потреб споживачів, і виробництво відповідних цим потребам видів сільськогосподарської продукції, просування товарів до споживачів одержання на цій основі максимального прибутку.

Здійснення маркетингу охоплює собою наступні складові частини: по-перше, дослідження ринку; по-друге, сегментування та відбір цільових ринків; по-третє, розробка комплек­су заходів щодо вивчення товару, покупців, конкурентів, рин­ку, прогнозування наявного та наступного попиту, організації виробництва та збуту товару, фінансування своєї діяльності; по-четверте, реалізація кожного із зазначених заходів.

Ефективне застосування маркетингу на підприємствах АПК перебуває у безпосередньому зв'язку з досконалим ме­неджментом, тобто управлінням його діяльністю. Таке управ­ління охоплює собою організацію керівниками і спеціаліста­ми АПК раціональної та якісної роботи співробітників ціле­спрямований вплив менеджера на підлеглих йому працівників (персонал) в інтересах успішного вирішення завдань, що поставлені перед ними, та результативної роботи підприємства.

Істотним компонентом маркетингу є попит. Попит — це суспільна або особиста потреба в матеріальних благах та по­слугах, засобах виробництва та предметах вжитку, забезпе­ченні грошовими коштами. В процесі організації збуту (про­дажу) сільськогосподарської продукції має значення форму­вання попиту. Йому сприяє обізнаність покупців про пожив­ні якості товару, про наявність на ринку необхідного покупцеві товару, про потреби, які цей товар задовольняє, про наявність у цього товару рис якості, що задовольняють потреби покупця; про якість задоволення потреб, опис спо живання якостей товару, про гарантії захисту покупців, якщо вони не будуть задоволені якісними властивостями товару.

Умовою застосування маркетингу треба розглядати спосо­би інформування потенційних споживачів. З цією метою про­водиться відповідна реклама цього виду товару через всі до­ступні її засоби: виставки, ярмарки, аукціони, плакати, філь­ми, рекламні буклети, каталоги, рекламні планшети та лис­тівки. Наведені та інші способи інформації призначені в першу чергу для тих, хто приймає рішення щодо придбання товару. Заходи щодо формування попиту мають за мету забез­печити ввезення на ринок товарів ринкової новизни, зокре­ма, нові сорти сільськогосподарських культур, нові породи тварин, найсучасніші види сільськогосподарської техніки (комбайни, сівалки), отрутохімікати та ін.

Результативність маркетингу настає за умови стимулюван­ня збуту (продажу) сільськогосподарської продукції залежно від призначення товарів чи то для виробничого чи особистого користування. Стимулювання полягає в заінтересованості по­середників продавати товар з максимальною енергією, роз­ширювати коло його покупців, надавати цінові знижки най­більш необхідним товарам. Стимулювання реалізації продук­ції можливе внаслідок різкого збільшення оплати праці посе­редників, якщо ними забезпечено збут (продаж) зумовленої кількості товару.

Застосування заходів, спрямованих на стимулювання своєчасного і вигідного для виробника сільськогосподарської продукції або ж сільськогосподарської техніки повною мірою залежить від нього самого. Поряд із звичайними факторами забезпечення ефективного збуту (продажу) продукції існують чинники, які виходять за межі внутрішньогосподарської ді­яльності виробника. До цих чинників слід віднести врахуван­ня виробником конкуренції як фактору, що функціонує по­ряд з виробником конкретного виду товару. Цей чинник по­лягає в тому, що на ринку товарів — видів продукції сільсько­го господарства або ж товарів для цієї галузі народного господарства є інші виробники такого роду продукції. Саме вони виступають на ринку конкурентами, тобто виникає фак­тор конкуренції, який має безпосередній вплив на маркетинг усіх, виробників.

За своїм суспільно-економічним змістом конкуренція ста­новить собою суперництво між товаровиробниками за кращі економічно вигідніші умови виробництва і реалізації продук­ції. Це суперництво полягає в діяльності, обумовленій належною обізнаністю щодо попиту на ринку відповідних товарів сільськогосподарської продукції і товарів для сільськогосподарських виробників, з якісними показниками і наявним» можливостями для задоволення потреб покупців, з ціновим фактором, тривалістю зберігання і придатністю для спожи­вання та ін.

Характеристику маркетингу як суспільно-економічного явища та його науково-практичне обгрунтування доцільної доповнити наведенням оцінок зарубіжних авторів. Відомий американський економіст Ф. Котлер визначає маркетинг людську діяльність, спрямовану на задоволення потреб за до­помогою обміну. А провідний теоретик з проблем управлінь Друкер про основну мету маркетингу висловився таким чи­ном: "Мета маркетингу — зробити зусилля по збуту непотрібними. Його мета — так добре пізнати і зрозуміти, що товар послуга будуть так підходити споживачеві, що вони буя продавати себе самі. Маркетинг не починається там, де завершується виробництво. Він повністю базується на вивченні споживчого попиту і його основна мета — виробляти і пропо­нувати споживачам такий товар, послуги, інфраструктуру, сервіс тощо, які відповідають платоспроможному попиту".

Британський інститут маркетингу визначає маркетинг як функцію управління, що полягає в організації і координаціївсіх форм ділової активності, пов'язаної з оцінкою платоспроможності споживанням і перетворенням її ефективного попиту на певний товар, просуванням товару чи послуги до кінцевого споживача або клієнта з метою досягнення прибутку чи інших цілей, намічених компанією.

У зарубіжній літературі щодо маркетингу визначаються такі засади — правила:

— виробляйте те, що можна продати, замість того, щоб прагнути продати те, що можете виробляти;

— вивчайте потреби і задовольняйте їх;

— любіть клієнта, а не товар.

Безперечно, що зарубіжний досвід треба вивчати, уза­гальнювати і впроваджувати.

Розділ XVII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Поняття фінансової діяльності та її правове регулювання

1. Фінансовою діяльністю сільськогосподарських підпри­ємств є виконання фінансової частини їхніх виробничо-гос­подарських бізнес-планів. Саме тому її правовому регулюван­ню відводиться значне місце в аграрному праві. Як і виробни­чо-господарська, фінансова діяльність є найважливішим ін­ститутом вказаної галузі національного права.

Виробничо-господарська і фінансова-економічна підпри­ємницька діяльність сільськогосподарських підприємств ста­новить єдине ціле. Фінансово-економічні відносини у сфері цієї діяльності охоплюють ту їхню частину, яка стосується за­безпечення її коштами (грішми, фінансами). Це в першу чер­гу грошова оцінка усіх основних, обігових фондів та спеціаль­них фондів, наявної готівки, вартості у грошовому виразі усіх тих знарядь і заходів, що набуваються, використовуються і списуються в результаті виробничо-господарської діяльності; це кошти на оплату праці усіх категорій працівників і це гро­шова оцінка тієї сільськогосподарської продукції, яку сільсь­когосподарське підприємство реалізувало або ще має реалізу­вати.

Об'єктом фінансово-кредитних правовідносин є грошові суми, одержані сільськогосподарським підприємством в по­рядку його кредитування. З моменту одержання цих сум під­приємство набуває на них право власності і розпоряджається ними в інтересах підприємства, тобто для задоволення його потреб.

2. Фінансова діяльність товаровиробників охоплює як внутрішні, так і зовнішні фінансові відносини. Метою пер­ших є створення необхідної фінансової бази для виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного та тваринного походження структурними виробничими підрозділами, а метою других відносин — сприяння аграрним товаровиробникам (через надання їм кредитів, страхування врожаю тощо) в їхній статутній діяльності, а також у реаліза­ції виробленої ними продукції (продовольства, сировини, тому числі й після їх переробки) відповідно до вимог сучасної ринкової економіки. Правове регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств характеризується певними ознаками, йому притаманні правові норми ряду галузей права. Внутрішні фінансові відносини за своєю суттю відносинами внутрішньогосподарськими. Саме тому вониохоплюються предметом аграрного права. Зовнішні фінансові відносини частково регламентуються нормами цивільного, господарського, адміністративного і фінансового права, дає підставу стверджувати, що інститут фінансової діяльності суб'єктів аграрного права належить до комплексних правових інститутів.

Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств підпорядкована їхнім статутним цілям і завданням. Ці підприємства відкривають в установах банку рахунки для зберігання коштів і проведення всіх касових, розрахункових та інших операцій відповідно до встановлених чинним законодавством правил.

3. Правове регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств здійснюється згідно із загальними і спеціальними законами і підзаконними актами.

Найважливішими з них є закони: "Про підприємства Україні", "Про господарські товариства", "Про колективнесільськогосподарське підприємство", "Про селянське (фермерське) господарство" і "Про сільськогосподарську кооперацію", які визначають загальну правову основу спеціальної право- та дієздатності цих суб'єктів щодо здійснення фінансової діяльності. Вони є тією правовою базою, на основі яке розвивається спеціальне законодавство, що регулює саме фінансові відносини в усій їхній багатогранності. До нього зокрема, належить Закон "Про банки і банківську діяльність", а також правові акти (рішення, постанови, інструкції і та ін.) Національного банку України та його правління про ведення касових операцій, відкриття рахунків тощо.

У цих законах вміщено правові норми стосовно фінансо­вої діяльності сільськогосподарських підприємств. Найповніше ці питання врегульовано в ст. 24 Закону "Про підприємства в Україні", де йдеться про фінанси та кредитні відноси­ни. Згідно з цією нормою джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток (доход), амортизаційні від­рахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, па­йові внески членів трудового колективу, підприємств, органі­зацій, громадян та інші надходження. Підприємство користу­ється також банківським кредитом на комерційній договірній основі. Воно може надавати банку на договірній основі право використовувати свої тимчасово вільні кошти і отримувати відсотки за їх використання.

Аналогічна правова норма викладена в ст. 17 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Питань фі­нансової діяльності господарських товариств стосується ст. 15 Закону "Про господарські товариства", правомочності вироб­ничого сільськогосподарського кооперативу стосовно його фінансової діяльності визначено в ст. 29 Закону "Про сільсь­когосподарську кооперацію". Цією правовою нормою перед­бачено обов'язки сільгоспкооперативу щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до відповідних бюджетів; по­гашення кредитів, покриття збитків, проведення відрахуван­ня у фонди кооперативу та ін.

4. Предметом спеціального регулювання є організаційно-правові, кредитні та страхові відносини, що виникають у сфе­рі взаємодії всіх сільськогосподарських підприємств між со­бою, з іншими спеціальними суб'єктами (банками, страхови­ми компаніями тощо), а також із державою та місцевими ра­дами народних депутатів. Ці відносини регулюються низкою нормативних актів, зокрема Положенням про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 p., Законом "Про систему оподаткування".

5. Відповідно до Законів "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство", "Про сільськогосподарську коопера­цію" і "Про господарські товариства" особливості фінансової діяльності цих суб'єктів підприємництва полягають у тому, що їхні фінансові ресурси формуються за рахунок доходів, амортизаційних відрахувань, коштів, одержаних від продажу майна, цінних паперів, пайових та інших внесків. Вказані суб'єкти мають право одержувати кредити, зокрема, під за­ставу. Причому держава не несе відповідальності за їхніми кредитними зобов'язаннями.

Фінансові правовідносини державних сільськогосподар­ських і міжгосподарських підприємств, співзасновником яких є держава, грунтуються на нормах Закону "Про підприємства в Україні", в якому передбачаються джерела фінансування, а. також можливість користування кредитом, їхні фінансові ресурси формуються за рахунок прибутку, внаслідок реалізації різноманітних договорів, державної підтримки та інших джерел. Селянське (фермерське) господарство відповідно до ст. 20 Закону "Про селянське (фермерське) господарство формує свої фінанси за рахунок власних доходів, тобто прибуткової господарської діяльності.

6. Предметом правового регулювання законодавства проз фінансову діяльність суб'єктів аграрного підприємництва є сукупність фінансових відносин, які виникають у процесі організації та виконання ними фінансових зобов'язань та підприємництва. У цьому процесі виникають, зокрема:

1) фінансові відносини, що складаються між суб'єктами аграрного підприємництва і фінансовими органами щодо податків з прибутку, котрі повинні сплачувати ці підприємства, тощо;

2) розрахункові відносини, що виникають між аграрними та іншими суб'єктами підприємництва у процесі господар­ської діяльності та виконання договірних зобов'язань;

3) кредитні відносини, що виникають між суб'єктами аграрного підприємництва, установами банків та суб'єктами у зв'язку з одержанням позичок.

7. Безпосереднє відношення до фінансової діяльності сільськогосподарських товаровиробників має Мінагропром України і його органи на місцях. До структури Мінагропрому України належить Головне управління фінансово-кредитної та податкової політики. Положення про це Головне управління затверджене Наказом від 19 грудня 1997 р. Згідно з цим актом Головне управління в межах своїх повноважень узагальнює практику застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх керівництву міністерства, організовує виконання законодавчих актів, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Воно наділене правом розробляти річні та перспективні плани економічного і соціального розвитку сільського гос­подарства.

Головне управління здійснює заходи щодо державної під­тримки товаровиробників, цільового використання бюджет­них коштів, створення рівних умов для розвитку усіх форм власності і господарювання. До його повноважень віднесена участь у розробці нових і вдосконалення діючих форм фінан­сових взаємовідносин держави з підприємствами і організа­ціями усіх форм управління, проведення гнучкої цінової і по­даткової політики, спрямованої на створення належних умов для розширення виробництва. На нього покладається завдан­ня готувати пропозиції щодо вдосконалення ринкових меха­нізмів, регулювання цін і тарифів на сільськогосподарську продукцію і продукцію її переробки, а також послуги вироб­ничо-технічного призначення, податкової політики, фінансу­вання і кредитування державних програм; захищати інтереси товаровиробників системи міністерства. Головне управління бере участь у розробці економічних та організаційно-право­вих заходів, спрямованих на захист вітчизняних товаровироб­ників, стимулювання їхньої інтеграції та кооперування, залу­чення кредитних ресурсів щодо пріоритетних напрямів роз­витку агропромислового комплексу, а також проводить пере­вірку фінансової діяльності державних підприємств, установ і організацій, які входять до сфери управління міністерства, органів управління агропромисловим комплексом, без особ­ливого на це доручення; воно перевіряє законність викорис­тання асигнувань з державного бюджету, коштів централізо­ваних фондів.

Головне управління в разі виявлення порушень і зловжи­вань вимагає від керівників негайного їх усунення, має пода­вати керівництву міністерства, правоохоронним органам про­позиції щодо притягнення до адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності посадових осіб, винних у по­рушенні державної фінансової дисципліни.

§ 2. Фінансові правомочності сільськогосподарського підприємства

1. Колективно-кооперативні і державні сільськогосподар­ські підприємства проводять свою виробничо-господарську і фінансово-економічну діяльність на засадах сучасних ринко­вих економічних відносин. Правову основу цієї діяльності становить Конституція України, ст. 42 якої наділяє громадян

правом займатися підприємницькою діяльністю. Держава за­безпечує захист підприємницької діяльності. У ній беруть участь колективно-кооперативні сільськогосподарські під­приємства та їхні члени, вони реалізовують наявне в них пра­во власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і право розпорядження майном і коштами; державні сільсько­господарські підприємства здійснюють свої фінансові право­мочності на основі права повного господарського відання. Поряд із законами кожне з сільськогосподарських підпри­ємств при здійсненні своїх фінансових прав та обов'язків ке­рується Статутом підприємства.

У процесі цієї діяльності підприємства виходять із наявних ресурсів земель сільськогосподарського призначення, матері­ально-технічного забезпечення, фінансових коштів, витрат на оплату праці спеціалістів і працівників підприємства, аморти­заційних відрахувань, витрат на ремонт техніки, сплати по­датків і зборів, у сучасних умовах сільськогосподарські това­ровиробники мають здійснювати збут (продаж) виробленої продукції і вивчати можливості переходу від виробництва до маркетингової концепції їх підприємництва.

Для кожного з товаровиробників є необхідним пошук по­купців, виявлення запитів і потреб споживача. За умов ста­новлення ринкових економічних відносин набуває особливої значущості для товаровиробника закріплене (приналежне) своє місце на ринку, а також рівень його конкурентоздатності.

Зазначені фактори обов'язково враховуються при складан­ні плану економічного і соціального розвитку сільськогоспо­дарського підприємства або його бізнес-плану.

В плані економічного і соціального розвитку сільськогос­подарського підприємства викладено кількість і види сіль­ськогосподарської продукції, яку підприємство планує реалі­зувати, основні економічні показники (валова продукція в рослинництві, тваринництві), чисельність зайнятих праців­ників. В плані зазначаються фонди споживання (всього ти­сяч), фонд оплати праці, в тому числі доходи від індексації; фонд оплати працівників, зайнятих в сільськогосподарському виробництві; грошові виплати і заохочення; середній доход одного працівника (в гривнях), в тому числі зайнятого у ви­робництві, рівень продуктивності його праці (в гривнях).

У плані приділяється увага виробництву і собівартості про­дукції рослинництва (зайняті під ними земельні площі, урожайність сільськогосподарських культур, собівартість повно­цінного зерна), потреба в насінні та посадковому матеріалі для посіву й посадки в наступному році; баланс продукції рослинництва.

В плані спеціальним резервом викладено програму розвит­ку тваринництва: виробництво продукції, вирощування худо­би і птиці, реалізація худоби і птиці в живій вазі, реалізація на м'ясо, виробництво молока, яєць; поголів'я тварин, птиці та кількість бджолосімей; кількість свиней, молодняка (всього голів); розрахунок продуктивності худоби і птиці, їхня собі­вартість; забезпечення худоби і птиці кормами; виробництво промислової продукції і реалізація (мукомельно-круп'яна, випікання хліба, ін.), (цегла та ін.).

В плані також зазначаються питання щодо соціального розвитку села. Завершується план даними про валовий і чис­тий доход підприємства.

Питанням виробничо-господарської і фінансової діяль­ності приділяється увага і у бізнес-плані підприємства. Пока­жемо яким е зміст бізнес-плану на прикладі цього акта у від­критому акціонерному товаристві агрофірми "Першотравне-ва" Василівського району Запорізької області.

В розділі І бізнес-плану викладається юридичний статус підприємства: його назва, адреса, код агрофірми, розрахунконий рахунок в АПБ "Україна", форма власності — колектив­на; виробничий напрям — продовольчий; статутний фонд — 7998390 грн.; кількість акціонерів дорівнює 31993560. Номі­нальна вартість 1 акції — 0,25 грн.

Розділ II. Коротка характеристика товариства. Загальна земельна площа — 3935 га; сільськогосподарських угідь — 3504 га; в тому числі орних земельних насаджень — 1014 га; природні пасовиська — 213 га; інтенсивний сад 1124 га для постачання м. Запоріжжя свіжими фруктами. Поряд з садів­ництвом у господарстві розвивається тваринництво;

розділ III — характеристика продукції, що виробляється, і ринків збуту;

розділ IV — характеристика конкурентного середовища;

розділ V — план маркетингової діяльності, в якому наво­диться перелік наявних на підприємстві маркетингових служб (служба збуту);

розділ VI містить план виробничої діяльності підприємства;

розділ VII присвячено охороні оточуючого середовища (зокрема, перехід господарства на біологічні засоби захисту саду від шкідників і хвороб, впровадження імунних сортів сім'ячкових порід, в результаті чого будуть створені умови для більш раціонального використання хімічних і біологічних препаратів, в економічному, екологічному і гігієнічному ас­пектах.

Спеціальний розділ VIII присвячено фінансовому плану і програмі інвестицій.

Бізнес-план визначає мету і концепцію розвитку підпри­ємства та необхідні умови і ресурси для здійснення заплано­ваних заходів. При його складанні необхідно зробити аналіз місця і стану підприємства в існуючому економічному сере­довищі (оцінка поточного стану), по-друге, слід визначити той рівень, якого збирається досягти підприємство (бажаний стан) і по-третє — зайнятися розробкою найбільш ефектив­них заходів для переходу поточного в бажаний стан. При складанні бізнес-плану враховуються зовнішні і внутрішні чинники діяльності сільськогосподарського підприємства та плановані його надзвичайні і стратегічні заходи по його фі­нансовому оздоровленню та визначенню джерел інвестицій­них ресурсів. Надаючи кредит, банк звертає увагу на стабіль­ність і безпеку бізнесу, яким займається підприємство. Для зменшення ризику банки можуть вимагати від кредитоодержувача додаткових гарантій, які потрібно записати у бізнес-плані. Ризиковий капітал (векгури) — їхнього пріоритетного отримання значного прибутку, контроль ліквідність (40 від­сотків для малих підприємств).

3. Фінансово-економічна діяльність сільськогосподарсь­кого підприємства основана на виконанні бізнес-плану, має своїм завданням його фінансове забезпечення і головним чи­ном регулює внутрішньогосподарські фінансові відносини. Ці правовідносини виникають, знижуються і припиняються в процесі фінансового забезпечення усіх складових частин біз­нес-плану, фінансування коштами підприємства, придбання основних та обігових засобів виробництва, поповнення фон­ду коштів для проведення оплати праці членів КСГП, ВСГП, АСГТ, працівників радгоспів та найманих трудівників, за ра­хунок грошових надходжень поповнюється фонд амортиза­ційних відрахувань і покриваються витрати на соціальне стра­хування, поповнюються фонди пенсійного забезпечення, відраховуються кошти на розширене відтворення, для наступ­ного фінансування капітального будівництва та на інші внутрішньогосподарські витрати підприємства. До внутріш­ньогосподарських належить віднести відрахування коштів для оплати за одержані і використані кредити, кошти для оплати за одержані підприємством виробничогосподарські послуги, в тому числі на підготовку і підвищення кваліфікації механіза­торів, тваринників, спеціалістів та ін.

Безпосереднє відношення до фінансової діяльності сіль­ськогосподарських підприємств мають ціни. Відповідно до ст. 15 Закону "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" останнє реалізує свою продукцію та надає послуги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами і тари­фами, які встановлюються ним самостійно або на договірній основі, що відповідає засадам ринкових економічних відно­син. В разі регулювання цін державою гарантуються однакові права та обов'язки сільськогосподарських товаровиробників, незалежно від форм господарювання. При цьому слід виходи­ти з того, що закупівельні ціни на сільськогосподарську про­дукцію, оптові ціни на засоби виробництва, матеріальні ре­сурси і тарифи на послуги для села повинні бути науково обгрунтованими і виходити з еквівалентного співвідношення між всіма формами суспільного виробництва і сільського гос­подарства, постійно зростаючими витратами народного гос­подарства на задоволення соціальних потреб сучасного сус­пільства та іншими об'єктивними факторами.

Основні засади здійснення внутрішньогосподарських фі­нансових правомочностей сільськогосподарських підпри­ємств закріплені в ст. 17 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство". Джерелами утворення фінансо­вих ресурсів підприємства є доход, амортизаційні відрахуван­ня, кошти, одержані від продажу майна, цінних паперів, пайові та інші внески членів підприємства, підприємств і ор­ганізацій, а також інші надходження. Як і інші підприєм­ницькі утворення сільськогосподарські підприємства мають право випускати цінні папери. З метою забезпечення раціо­нального використання і схоронності коштів підприємство самостійно визначає розмір готівки на поточні витрати, яка постійно перебуває в його касі. Відповідні фінансові право­мочності сільськогосподарських товаровиробників визначені в законах про банки та їхню діяльність, в Законі України "Про лі­зинг" від 16 грудня 1997 p., "Про товарну біржу" від 10 грудня 1991р. та ін.

§ 3. Фінансово-кредитні правомочності сільськогосподарських товаровиробників

1. Фінансово-економічна діяльність сільськогосподар­ських товаровиробників охоплює собою як внутрішньогоспо­дарські фінансові відносини підприємства, так і відносини з банківськими установами щодо зберігання коштів цих утво­рень на своїх рахунках в банках управління цими коштами, одержання і своєчасного повернення кредитів, врегулювання відносин з інвесторами і використання одержаних сум на ка­піталовкладення та інші потреби. Через систему банківських установ провадяться розрахунки, одержані від сплати подат­ків і зборів (обов'язкових платежів) до загальнодержавного і місцевих бюджетів. У наведених взаємовідносинах сільсько­господарські підприємства користуються рівними правами з усіма іншими суб'єктами ринкових економічних відносин — клієнтами банку. Для них є обов'язковими усі ті правові нор­ми, які видає Національний банк України, і ті правові форми (договори, угоди), які застосовуються банками.

Головне місце в системі банків держави належить Націо­нальному банку України. Відповідно до ст. 8 Закону "Про банки і банківську діяльність", прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Національний банк є центральним банком України. Він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одини­ці відносно валют інших країн. Цим же Законом (ст. 25) ви­значено статус та функції комерційного банку. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахун­кове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян шляхом виконання операцій і наданням послуг.

З метою уніфікації розрахунків у народному господарстві,

оптимізації використання фінансових ресурсів суб'єктів під­приємницької діяльності та спрощення контролю за фінансо­вою діяльністю сільськогосподарських товаровиробників роз­рахунки в народному господарстві ведуться через банківські установи, в яких зберігаються кошти виробників сільськогос­подарської продукції.

Зазначена правомочність сільськогосподарського підпри­ємства передбачена "Інструкцією про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", яка затверджена Прав­лінням Національного банку України від 2 серпня 1996 р. Згідно з п. 4 цього акта кошти підприємств підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків го­тівки в їхніх касах у межах встановленого банком ліміту та норм витрат з виручки, які передбачені діючим порядком ве­дення касових операцій у господарствах України. Банк на до­говірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговуван­ня своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перераху­вання коштів з рахунків. Відповідні правила закріплені в законах, що визначають правоздатність сільськогосподар­ських підприємств: ст. 24 Закону "Про підприємства в Украї­ні", ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", ст. 25 Закону "Про селянське (фермерське) господарство".

2. Самостійна фінансова діяльність виробничо-господар­ських підрозділів сільськогосподарського підприємства забез­печується шляхом відкриття для них самостійного поточного рахунку або рахунків у банку.

Правове регулювання розрахункових відносин сільсько­господарських підприємств з банком провадиться відповідно з Інструкцією № 3 "Про відкриття банками рахунків у націо­нальній та іноземній валюті" (в редакції Постанови Націо­нального банку України від 4 лютого 1998 р.) та Інструкцією "Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України", затвердженою Правлінням Національного банку України від 2 серпня 1996 р.

Інструкція № 3 регулює відносини, які виникають при від­критті клієнтами банків поточних, депозитних (вкладних), кредитних рахунків у національній та іноземній валюті, а та­кож бюджетних рахунків у національній валюті України. Вона містить в собі характеристику рахунків, які можуть відкрити клієнти, в тому числі і сільськогосподарські підприємства.

Поточний рахунок в банку відкривається для зберігання кош­тів і проведення безготівкових розрахунків. Ці кошти є влас­ністю колективно-кооперативного сільськогосподарського підприємства. Державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи) розпоряджаються коштами, що знаходяться на цьому рахунку як суб'єкти права повного господарського ві­дання. Ці кошти використовуються на поточні господарські витрати підприємства, оплату праці як членів колективно-кооперативних і акціонерних утворень, так і найманих пра­цівників, на соціально-побутові потреби та ін. Самостійні по­точні рахунки можуть відкривати підсобні виробництва, цехи, які виробляють товарну продукцію (ковбаси, плодоконсерви, макаронні вироби та іншу продукцію), якщо вони наділені правами юридичної особи незалежно від підприємства, у складі якого вони перебувають.

Сільськогосподарські підприємства правомочні покласти належні їм кошти і цінні папери на депозитний рахунок у банку. Для зберігання коштів на депозитному рахунку сільсь­когосподарське підприємство і банк укладають депозитний договір. Кошти на депозитний рахунок перераховуються з по­точного рахунку сільськогосподарського підприємства і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний ра­хунок. За перебування коштів на депозитному рахунку влас­никові нараховуються відсотки. З депозитного рахунку забо­роняється проведення розрахунків та видача коштів готівкою.

Бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного доручення фінансового органу, органу Державного казначей­ства України, відповідного розпорядника бюджетних коштів з наданням в установу банку картки із зразками підписів та від­битком печатки. У разі, якщо в цій установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, надання картки не обов'язкове.

Розрахункові правовідносини сільськогосподарських під­приємств є самостійним видом грошових відносин, які вини­кають у процесі діяльності цих підприємств і здійснюються через банківські установи. Для реалізації своїх взаємин з бан­ком (відкриття рахунку в банку) сільськогосподарське під­приємство повинне подати до банку такі документи:

а) заяву на відкриття поточного рахунку. Вона підписуєть­ся керівником і головним бухгалтером самостійного під­приємства;

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, в іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

в) копію статуту (положення), належним чином зареєстро­вану, засвідчену нотаріально чи реєструючим органом. Уста­нова банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ставить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік в податковому органі, після чо­го цей примірник повертається власникові рахунку;

г) копію документа, що підтверджує в повному обсязі і у визначений кредитною угодою строк (термін) для розрахунку .за своїми борговими зобов'язаннями. При цьому позичаль­ник повинен бути платоспроможним, тобто бути здатним своєчасно здійснювати розрахунки за всіма видами своїх зо­бов'язань господарської діяльності;

д) картку із зразками підпису осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприєм­ства надано право розпорядження рахунком та підпису розра­хункових документів. У картку включається також зразок від­битка печатки, присвоєної підприємству;

е) копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально або органом, що ви­дав відповідний документ.

Фінансові правомочності сільськогосподарських підпри­ємств та їхніх відокремлених підрозділів, які мають права юридичної особи, визначаються інструкцією № 7 "Про безго­тівкові розрахунки в господарському обороті України", за­твердженою постановою Правління Національного банку Ук­раїни від 2 серпня 1996 р. № 204. Згідно з п. 5 цього акта банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуго­вування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо пе­рерахування коштів з рахунків. У разі виникнення спорів між платником і одержувачем коштів, взаємних претензій відно­сини між ними розглядаються в претензійно-позовному по­рядку без участі банку.

3. Французькому філософу Декарту належить вислів: ви­значайте поняття речей і ви позбавите світ від половини його помилок. Цей вислів має безпосереднє відношення до права застосування тлумачення змісту правової норми, вкладення в нього того значення, яке мав на увазі законодавець, при­ймаючи відповідну правову норму як правило обов'язкової поведінки до того змісту, який вкладається у терміни, наведе­ні в законах. Зазначене стосується усіх галузей права, в тому числі фінансово-кредитного законодавства. Належне застосування норм права щодо внутрішньогосподарських і зовнішньофінансових правовідносин залежить від правового розу­міння відповідних термінів. Виходячи з цієї правозастосувальної вимоги в ряді законів викладено зміст таких термінів, що, зокрема, передбачено в Положенні Національного банку України "Про кредитування". Згідно з цим актом під креди­том слід розуміти позичковий капітал банку в грошовій фор­мі, що надається позичальнику в тимчасове користування на, умовах забезпеченості, повернення, строковості, оплатності та цільового використання. Суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове користування вважається кредитором. Суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове користування грошові кошти на умовах повернення, оплатності, строковос­ті вважається позичальником. Ним може бути сільськогоспо­дарське підприємство, акціонерне товариство, селянське (фермерське) господарство як суб'єкти банківсько-кредитних правовідносин.

У процесі цих відносин провадяться кредитні операції, тобто реалізовується договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, від­повідним відображенням у балансах кредитора і позичальни­ка. Необхідною умовою виникнення між ними взаємин є кредитоспроможність позичальника, під якою розуміють його здатність повернути отримані кредити і виконати інші умови кредитного договору.

Кожний позичальник може скористатися різними видами: кредитів. За строками користування кредити поділяються на: а) короткострокові — до року; б) середньострокові — до 3 ро­ків; в) довгострокові — понад 3 роки. Строк кредиту, а також відсотки за його використання (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту; отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту за його використання.

Короткострокові кредити, як правило, можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що вини­кають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забез­печених надходженням коштів у відповідному періоді. Середньострокові кредити можуть надаватися на оплату нового об­рання, на поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити надаються для формування основних фондів.

Цим Положенням визначено основні об'єкти кредитування Ними можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво та ін. За сучасних скрутних економічних умов першорядним об'єктом короткострокового кредитування є одержання коштів для придбання пального, отрутохімікатів, ремонту сільськогосподарської техніки. Довгострокові кредити головним чином потрібні на придбання комбайнів збирання зернових, цукрових буряків, картоплі, для вирощування молодняка племінної худоби, на оновлення фруктових садів і винограду, а також на ремонт тваринницьких приміщень, покриття інших виробничо-господарських витрат.

4. В останні роки фінансово-економічна діяльність сільськогосподарських товаровиробників характеризується вико­ристанням лізингових правовідносин. Вони становлять собою певну форму фінансування капіталовкладень з метою придбання сільськогосподарської техніки (комбайнів, тракторів (та ін.), обладнання та устаткування, товарів довгострокового використання та наступного надання цих товарів в оренду (на прокат) безпосередньо виробнику сільськогосподарської про­дукції. Термін "лізинг" означає відносини між виробником зазначеної продукції, власником коштів і підприємством-споживачем як виробником сільськогосподарської продукції, тобто лізинг — це передача майна в оренду на відповідний строк. Лізингові правовідносини пов'язані із широким про­никненням банків на ринок лізингових послуг. Оскільки лі­зинг є капіталообсяговим видом підприємницької діяльності, банки є основними держателями грошових ресурсів, то найбільшу частину серед несільськогосподарських товаровиробників-учасників цих відносин становлять банки.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що лізинг найбільшого застосування набув у галузях із швидко змінюваною техноло­гією. У лізингових правовідносинах розрізняються різнострокові операції: короткострокова оренда (рейтинг) — на строк від одного дня до одного року; середньострокова оренда (хайринг) — на строк від одного року до трьох років; довго­строкова оренда (лізинг) — від 3 до 20 років і більше.

Основоположною властивістю застосування лізингу у за­рубіжній практиці є його фінансова сутність. Лізингодавець надає користувачеві майна (орендарю) відповідну фінансову послугу, тобто він придбає майно у власність за повну вар­тість і за рахунок періодичних внесків відшкодовує цю вар­тість. За цих умов лізинг розглядається як одна із форм кре­дитування, що використовується для придбання машин і об­ладнання у тимчасове користування.

Правова норма щодо лізингу вперше у законодавстві України наведена в Законі "Про банки і банківську діяль­ність", прийнятому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. У п. 9 ст. З цього Закону зазначено, що серед здійсню­ваних банком операцій є право банку придбавати за власні кошті засоби виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).

Виходячи із зростаючої значущості лізингових фінансово-економічних операцій для народного господарства, Верховна Рада України 16 грудня 1997 р. прийняла Закон "Про лізинг". Цей Закон визначає поняття лізингу, а також загальні правові та економічні засади його здійснення. Згідно зі ст. 1 цього За­кону лізинг становить собою різновид підприємницької ді­яльності, спрямованої на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у ви ключне користування на визначений строк лізингоодержува-чу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна за умови сплати лізингоодер­жувачем періодичних лізингових платежів.

Названим законом визначено коло суб'єктів лізингових правовідносин. Ними є: лізингодавць — це суб'єкт підприєм­ницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, яка передає в користування об'єкти лі­зингу за договором лізингу; лізингоодержувач — це суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування

об'єкти лізингу за договором лізингу; продавець лізингового майна — це суб'єкт підприємницької діяльності, який виго­товляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає

власне майно, яке є об'єктом лізингу. Суб'єктом лізингових правовідносин може бути кожне окремо взяте сільськогосподарське підприємство як товаровиробник-підприємець. Зміст лізингових правовідносин з участю сільськогосподарських підприємств приділена увага в розділі XXVII цього Підручника.

За умов ринкових економічних відносин кожний сільсько­господарський товаровиробник бере участь у зовнішніх фі­нансових правовідносинах, без чого є неможливою його внутрішньогосподарська фінансова діяльність. Такою є діяль­ність, пов'язана з процедурою інвестування сільськогоспо­дарського виробництва, порядком одержання, витрачання і розрахунками за інвестиції та кредити. За своєю економіко-правовою природою зовнішніми є відносини з приводу спла­ти кожним сільськогосподарським підприємцем-товаровиробником податків і зборів (обов'язкових платежів) до загаль­нодержавного і місцевого бюджетів. Зовнішніми є також фінансові правомочності щодо страхування майна сільсько­господарських підприємств і селянських (фермерських) гос­подарств. Зокрема, згідно зі ст. 23 Закону "Про сільськогос­подарську кооперацію" кооператив може застрахувати своє майно і майнові права. Страхування здійснюється добровіль­но за рішенням загальних зборів кооперативу. Подібну фі­нансову правомочність має сільськогосподарське підприєм­ство. Зокрема, п. З ст. 17 Закону "Про сільськогосподарське підприємство" передбачає його право самостійно вибирати страхову організацію для страхування свого майна. Названи­ми законами визначено фінансово-кредитну правомочність сільськогосподарського товаровиробника (п. 2 ст. 17). Це Його право визначено також статутом кожного сільськогоспо­дарського підприємства і акціонерного товариства.

§ 4. Оподаткування сільськогосподарського товаровиробника

1. Оподаткування сільськогосподарського товаровиробника є засобом поповнення державного бюджету. Внаслідок оподаткування між державою і конкретним товаровиробникомна основі закону виникають відповідні грошові відносини. Вони для сільськогосподарського товаровиробника поля­гають у відчуженні певної частки коштів у вигляді податків та зборів, а для держави — у присвоєнні (набутті) права власнос­ті на частину вартості національного продукту. В результаті цих державно-правових дій створюється державний фонд фі­нансових ресурсів.

Основоположні правові нормативи та обов'язки щодо оподаткування закріплені в ст. 67 Конституції України. Згід­но з цією нормою кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законами. Податки і збори сплачуються державі щорічно відповідно до поданих інспекціям за місцем проживання громадян декларацій про їхній майновий стан та доходи за минулий рік у порядку встановленому законом. Доходи громадян становлять суми, одержувані за їхню працю в державних установах, на підпри­ємствах або в організаціях, винагороди внаслідок інтелекту­альної або творчої діяльності. Стосовно громадян, які працю­ють у сфері сільського господарства як члени колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств або акціо­нерних товариств, колишніх державних приватизованих пе­реробних підприємств та інших. Суб'єктами податкового пра­ва є юридичні особи, їхня правосуб'єктність щодо оплати податків і зборів, визначається законом про об'єкт опо­даткування.

2. Безперечно умовою функціонування будь-якої держави є наявність у неї державного бюджету, цілої системи законо­давчих і підзаконних актів, спрямованих на утворення подат­кового законодавства, регулювання податкових відносин, ви­значення об'єктів оподаткування, кола платників податків і зборів — юридичних і фізичних осіб як суб'єктів оподатку­вання. Усі правові норми, які регулюють податкові відноси­ни, взяті у сукупності, становлять податкове право — складо­ву частину фінансового права.

Податкове право України охоплює собою цілий ряд зако­нів, що визначають правовий режим конкретних податків і зборів (обов'язкових платежів) бюджету. Розмежовують бюд­жет на загальнодержавний і місцевий. Серед цих законодав­чих актів особливе значення має Закон "Про систему оподат­кування", прийнятий Верховною Радою України 25 червня 1991 р. з цілим рядом змін і доповнень. Останніми з них є зміни і доповнення від 5 березня 1998 р. Цей Закон визначає принципи побудови системи оподаткування України, подат­ки і збори (обов'язкові платежі) до бюджету та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників. Вміщені в цьому Законі норми по суті є загальною частиною до податкового законодавства України. Свідченням того, що цей Закон є основою серед цих актів про оподатку­вання є те, що будь-які податки і збори (обов'язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Всі інші закони України про оподаткування мають відповідати принципам, закладеним у Законі "Про систему оподаткування". Згідно зі ст. 2 Закону сукупність по­датків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджету та держав­них цільових фондів, які справляються у встановленому зако­нами України порядку становлять систему оподаткування.

3. Науково-практична обгрунтованість системи оподатку­вання, застосовувана в Україні, забезпечується додержанням принципів побудови і призначення системи оподаткування (ст. 3). Згідно з цією правовою нормою ці принципи є такими:

— стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності, введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток вироб­ництва;

— обов'язковість — впровадження норм щодо сплати по­датків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підста­ві достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

— рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб здійснюються у певній частці від окремого прибутку і забезпечення плати різних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутків і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) на більші доходи;

— рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до об'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи не­резидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

— соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом за­провадження економічно обгрунтованого неоподаткованого

мінімуму доходів громадян та застосування диференційовано­го і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі і надвисокі доходи;

— стабільність — забезпечення нестійкості податків і збо­рів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

— економічна обгрунтованість — встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвит­ку національної економіки та фінансових можливостей з ура­хуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

— рівномірність плати — встановлення строків сплати по­датків і зборів (обов'язкових платежів), виходячи з необхід­ності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюд­жету для фінансування витрат;

— компенсація — встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюється відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Ав­тономної Республіки Крим і сільськими, районними, міськи­ми радами;

— єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до роз­робки податкових законів з обов'язковим визначенням плат­ника і зборів (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткуван­ня, джерел сплати податку і збору (обов'язкового платежу) податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для на­дання податкових пільг;

— доступність — забезпечення дохідливості норм податко­вого законодавства для платників податків і зборів (обов'яз­кових платежів).

4. Питанню оподаткування прибутку сільськогосподар­ських товаровиробників присвячена ст. 14 цього Закону. Під­приємства, основною діяльністю яких є виробництво сільсь­когосподарської продукції, сплачують податок на прибуток у порядку і розмірах, передбачених цим Законом за підсумками звітного податкового року. При обчисленні суми податку ва­лові доходи і витрати підприємства — виробника сільськогос­подарської продукції, утримані (понесені протягом звітного податкового року), підлягають індексуванню, виходячи з офі­ційного індексу інфляції за період місяця, наступного за місяцем понесений таких витрат (отримання доходів) до кінця звітного податкового року. З метою забезпечення коштів над­ходження до фонду, що створюється внаслідок сплати зе­мельного податку суми нарахованого податку сільськогоспо­дарського виробника зменшуються на суму податку на землю, що використовується у сільськогосподарському виробничому обороті.

У системі оподаткування сільськогосподарських товарови­робників важливе місце належить земельному податку. Цей податок встановлено Земельним кодексом України і Законом "Про плату за землю", прийнятим Верховною Радою України З липня 1992 р. Плата за землю справляється у вигляді зе­мельного податку або орендної плати, що визначається за­лежно від якості та місця знаходження ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі. До системи оподаткування сільсь­когосподарського товаровиробника, що видно нижче із схеми 6.

5. Сільськогосподарські товаровиробники за сучасних умов перебувають у скрутному економічному стані і не мають реальної можливості належним чином скасувати свої подат­кові зобов'язання перед державою. З метою погашення по­даткового тиску на їхню економіку і забезпечення своєчасно­го надходження до державного бюджету податків і зборів (обов'язкових платежів) від КСГП, ДСГП, ВСГК, АСГТ, се­лянських (фермерських) господарств та інших Верховна Рада України 17 грудня 1998 р. прийняла Закон "Про фіксований сільськогосподарський податок". Цей Закон визначає меха­нізм справляння названого податку, передбачає поряд з гро­шовою формою натуральний податок у вигляді поставок сільськогосподарської продукції і головне — встановлює принцип визначення суми податку залежно від кількості і якості земель сільськогосподарського призначення, якими володіє платник податку. Платниками цього податку є лише виробники товарної сільськогосподарської продукції, тобто продукції, призначеної для реалізації. Згідно зі ст. 1 Закону фіксованим сільськогосподарським податком є податок, який не змінюється протягом визначеного цим Законом терміну (тобто 5 років) і справляється з одиниці земельної площі.

Цей закон надає можливість сільськогосподарському това­ровиробникові в разі відсутності грошей сплачувати цей податок у вигляді поставок сільськогосподарської продукції.

Згідно зі ст. 5 поставка зерна в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється сільськогоспо­дарськими товаровиробниками у визначені ними за погод­женням з районною державною адміністрацією строки, але не пізніше 15 жовтня — з продукції ранніх зернових культур; до 1 грудня — з продукції пізніх зернових та технічних куль­тур; а поставку продукції тваринництва — щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.

Сплата фіксованого сільськогосподарського податку на­туральною сільськогосподарською продукцією являтиме со­бою важливе джерело надходження сільськогосподарської продукції і продовольства.

Окремі норми, пов'язані з питаннями оподаткування, які охоплюються Законом "Про фіксований сільськогосподар­ський податок", у більш конкретизованому вигляді викладено зокрема у таких нормативних актах як:

Закон "Про джерела фінансування дорожнього господар­ства України";

Закон "Про плату за землю";

Закон "Про оподаткування прибутку підприємств";

Закон "Про збір на обов'язкове державне пенсійне стра­хування";

Закон "Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення";

Закон "Про збір на обов'язкове соціальне страхування";

Закон "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів";

Декрет Кабінету Міністрів "Про місцеві податки і збори";

Закон "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" в частині придбання торгового патенту для здійс­нення торговельної діяльності;

пункт 4 розділу II Закону "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" щодо запровадження загальнодержавного єдиного (фіксованого) податку на тери­торії Глобинського району Полтавської області, Старобешівського району Донецької області та Ужгородського району Закарпатської області;

Закон "Про систему оподаткування" у частині сплати сум податків і зборів (обов'язкових платежів), включених до скла­ду фіксованого сільськогосподарського податку, передбаче­ного цим Законом;

Закон "Про запровадження в порядку експерименту єди­ного (фіксованого) податку для сільськогосподарських това­ровиробників ".

6. Платниками фіксованого сільськогосподарського по­датку є сільськогосподарські підприємства різних організа­ційно-правових форм, передбачених законами України, се­лянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподар­ської продукції, в яких сума одержана від реалізації сільсько­господарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, переви­щує 50 відсотків загальної суми валового доходу підприєм­ства. У разі, коли у звітному періоді валовий доход від опера­цій з реалізації сільськогосподарської продукції власного ви­робництва та продуктів її переробки становить менше як 50 відсотків загального обсягу реалізації, підприємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підста­вах. Платниками фіксованого сільськогосподарського подат­ку є також власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, які виробляють товарну сільськогоспо­дарську продукцію, крім власників та землекористувачів зе­мельних ділянок, переданих для ведення особистого підсоб­ного господарства, будівництва та обслуговування жилого бу­динку, господарських будівель (присадибна ділянка), садів­ництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби.

Законодавство враховує труднощі сільськогосподарських товаровиробників, пов'язані із збутом вироблюваної ними продукції і надає їм можливість сплатити податки натурою. Закон надає їм право вибору форми сплати фіксованого сільськогосподарського податку у грошовій формі або у ви­гляді поставок сільськогосподарської продукції, чи в грошо­вій формі та поставок сільськогосподарської продукції.

7. Новим принципом оподаткування сільськогосподар­ських товаровиробників є визначення оподаткування залеж­но від земельної площі, власником чи користувачем якої є виробник — КСГП, ВСГК, АСГТ, ДСГП, селянин-фермер. Кількість сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється на початку року і не підлягає коригуванню залежно від зміни ціни на сіль­ськогосподарську продукцію протягом податкового року.

Обрахування кількості сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь, що має поставля­тися в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється виходячи з еквіваленту — однієї тони пшениці м'якої третього класу за цінами, які щорічно визначаються Кабінетом Міністрів України. При цьому мається на увазі, що кількість сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь, яка має поставлятися в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку, визначається як співвідношення вартості однієї тони відповідної продукції. Таке співвідношення встановлюється щорічно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами до затвердження відповідного бюджету, але не пізніше 1 січня. Зміна порядку сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) протягом звітного (податкового) року не допускається.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому у користування, в тому числі на умовах оренди. Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з одного гектара сільськогосподарських угідь вста­новлюється у відсотках до їх грошової оцінки, яка проводить­ся відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, у таких розмірах:

для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,5;

для багаторічних насаджень — 0,3.

Грошова оцінка сільськогосподарських угідь в разі необ­хідності може уточнюватися згідно із законодавством.

Цей Закон містить в собі правові норми стосовно порядку зарахування і строків сплати названого податку, про порядок його зарахування до бюджетів і державних цільових фондів. Платники податку перераховують у визначений строк кошти на окремий рахунок відділень Державного казначейства Ук­раїни у районах. Останні наступного дня після надходження коштів перераховують суми фіксованого сільськогосподар­ського податку у таких розмірах: до місцевого бюджету — ЗО відсотків, на обов'язкове державне пенсійне страхування — 68 відсотків, на обов'язкове соціальне страхування — 2 від­сотки. Про ці надходження своєчасно повідомляється у від­повідний орган державної податкової служби про загальну су­му податку та її розмежування.

Контроль за своєчасним і повним надходженням фіксова­ного сільськогосподарського податку здійснюють органи дер­жавної податкової служби.

8. Визначна суспільна сутність фіксованого сільськогоспо­дарського податку полягає у його спрямованості на фінансову податкову підтримку сільськогосподарського товаровиробни­ка. Він сприятиме стабілізації сільськогосподарського вироб­ництва. Цим Законом звільняються з 1 січня 1999 р. до 1 січ­ня 2001 р. від сплати фіксованого сільськогосподарського по­датку сільськогосподарські товаровиробники, які відповідно до норм цього Закону є платниками вказаного податку.

Від сплати фіксованого сільськогосподарського податку звільняються вітчизняні дослідні господарства науково-дос­лідних установ і навчальних закладів, професійно-технічних училищ сільськогосподарського профілю та сортово-випро­бувальні станції (дільниці). Незначні пільги встановлено і для інших платників цього податку.

9. На виконання вимог статей 2 і 9 Закону "Про фіксова­ний сільськогосподарський податок" Кабінет Міністрів України прийняв постанову, якою затвердив Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподар­ського податку від 23 квітня 1999 р. Цією постановою (п. 2) визначено ціну однієї тони пшениці м'якої III класу як еквівалент для обчислення кількості сільськогосподарської продукції з одного гектара сільськогосподарських угідь, що має поставлятися в рахунок фіксованого сільськогосподар­ського податку з урахуванням податку на додану вартість. На 1999 р. ця ціна дорівнює 220 гривням.

Назване Положення містить в собі визначення валового доходу. Валовий дохід становитиме собою загальну суму до­ходу платника податку від усіх видів його діяльності, отрима­ного (нараховоного) протягом звітного періоду у грошовій, матеріальній або нематеріальних формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами. У валовий дохід від реалізації сільськогосподарської продукції власного вироб­ництва включаються:

вартість реалізованої продукції рослинництва і тваринни­цтва власного виробництва;

вартість реалізованої сільськогосподарської продукції,

виробленої із сільськогосподарської сировини власного виробництва на власних переробних підприємствах;

вартість реалізованої продукції, виробленої з власної сиро­вини на давальницьких умовах, незалежно від територіаль­ного розміщення переробного підприємства;

вартість наданих послуг (послуги машинно-тракторного парку, будівельних і ремонтних бригад, інші послуги), пов'я­заних із сільськогосподарським виробництвом;

Відповідно до п. 4 Положення сума фіксованого сільсько­господарського податку на поточний рік визначається плат­ником податку, виходячи з площі сільськогосподарських угідь та їх грошової оцінки, проведеної станом на 1 липня 1995 p., Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. та ставки фіксованого сільськогосподарського подат­ку. Розрахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється за формою, затвердженою Державною податко­вою адміністрацією і подається органу державної податкової служби за місцем знаходження платника щороку до 1 лютого поточного року.

§ 5. Банкрутство сільськогосподарського підприємства

1. Виробничо-фінансова діяльність сільськогосподарсько­го підприємства охоплює собою суспільні відносини, що ви­никають в разі банкрутства. Банкрутство розглядається як економічно-фінансове, правове і соціальне явище. Його еко­номічно-фінансова сутність полягає у відсутності або недос­татній наявності у підприємствах необхідних коштів для своєї фінансової діяльності, належного і своєчасного розрахунку за своїми фінансовими, в тому числі кредитними зобов'язання­ми, тобто відповідальності за свої борги. При банкрутстві першорядною є кредитна заборгованість перед банком, у яко­го підприємство брало кредит, його заборгованість перед сто­роною, з якою воно перебуває у договірних відносинах, та ін­шими суб'єктами. За сучасних умов особливо поширеною є заборгованість перед фінансово-податковими органами щодо сплати податків, розрахунків за мінеральні добрива, отрутохі­мікати, пальне, а також заборгованість сільськогосподарсько­го підприємства перед своїми членами КСГП (ВСГК, АГСТ) і перед працівниками державного сільськогосподарського підприємства. Подібною може бути також заборгованість се­лянського (фермерського) господарства.

З правого аспекту банкрутство має безпосереднє відно­шення до правового становища і реалізації сільськогосподар­ським підприємством своєї правосуб'єктності. Йдеться про те, що внаслідок банкрутства, тобто припинення діяльності підприємства як юридичної особи і покладання на нього особливого порядку розрахунків за всіма видами його боргу перед кредиторами, в першу чергу, нормами права, регулю­ються правові наслідки визнання суб'єкта права підприєм­ництва банкрутом.

Становище збанкрутілого сільськогосподарського підпри­ємства має соціальну значущість. Остання в першу чергу по­лягає в ущемленні всіх конституційних прав членів колектив­но-кооперативних і державних сільськогосподарських під­приємств. В разі банкрутства підприємства його працівники залишаються без роботи. Банкрутство настає не за один день господарювання. На протязі останніх двох—трьох років ці господарства не проводять належної оплати праці членів КСГП, ВСГК, АСГТ. Особливо в жалюгідному стані опини­лися працівники радгоспів, які в останні роки і нині функціо­нують як колективні або ж акціонерні сільськогосподарські утворення. Затримка або невиплата заробітку підприємством, з яким вони перебувають у трудових правовідносинах, при­зводить до злиденного існування їхніх родин, погіршення їхнього соціально-побутового стану. Збанкрутілість сільсько­господарських підприємств призводить до зменшення обсягів суспільно-необхідної праці, до неповної зайнятості працівни­ків і безробіття на селі. В соціально-побутовому аспекті бан­крутство сільськогосподарських підприємств є наслідком економічної розрухи сільського господарства в цілому. В економіко-правовому аспекті банкрутство є дійовим засобом, що призводить до занепаду сільськогосподарського підприєм­ництва і прибутковості у виробничо-господарській діяльності аграрних підприємств.

2. У законодавстві про банкрутство розрізняють головні і допоміжні акти. Головним серед них є Закон України "Про банкрутство", прийнятий Верховною Радою України 14 трав­ня 1992 р. Як правило усі підприємства, установи, організації користуються послугами банків, і в разі настання банкрутства спірніпитання вирішуються з участю банків. А тому в Законі

України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. (із змінами і доповненнями) є спеціальні правові нор­ми про банкрутство, що дає підстави цей закон теж віднести до головних актів. До цих же актів належить віднести і Арбіт­ражний процесуальний кодекс України, прийнятий Верхов­ною Радою України.

Правова норма про банкрутство знайшла своє закріплення у ряді законів, що визначають правове становище окремих видів підприємств, у тому числі сільськогосподарських. Зокрема, це Закон "Про підприємства в Україні" (статті 24 і 34); Закон "Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство (ст. 31); на діяльність акціонерного сільськогосподар­ського товариства поширюється дія ст. 19 Закону "Про гос­подарські товариства", в якій є посилання на Закон "Про банкрутство". У Законі "Про сільськогосподарську коопера­цію" відсутня згадка про банкрутство, а є лише в ст. 38 норма про те, що сільськогосподарські кооперативи (об'єднання) припиняють свою діяльність на підставі рішення арбітражно­го суду. Про припинення діяльності селянського (фермер­ського) господарства внаслідок банкрутства йдеться в п. З ст. 29 Закону "Про селянське (фермерське) господарство". Наведені правові норми і закони визначають правосуб'єктність сільськогосподарських товаровиробників у разі припи­нення їхньої діяльності внаслідок настання банкрутства і то­му ці правові акти підставно вважати допоміжними.

3. Банкрутство становить собою вагомий економічно-пра­вовий фактор, який потребує відповідного правового регулю­вання. Сільськогосподарське підприємство і селянське (фер­мерське) господарство можуть бути визнані банкрутом лише на підставі рішення арбітражного суду. Це рішення за своєю правовою природою і значущістю є відповідним юридичним фактом, лише на підставі якого настають правові наслідки визнання учасника товарно-грошових відносин банкрутом. У преамбулі до Закону України "Про банкрутство" зазначено, що цей закон визначає умови і порядок визначення юридич­них осіб — суб'єктів підприємницької діяльності — банкрута­ми з метою задоволення претензій.

Під банкрутством розуміється пов'язана з недостатністю активів (майна, коштів) у ліквідаційній формі неспромож­ність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльнос­ті — задовольнити в установлені для цьогострокипред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

Суб'єктами банкрутства є боржники (банкрути) — юри­дичні особи (що є суб'єктами підприємницької діяльності), неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредитором або бюджетом. Стосовно сільського господарства банкрутом може бути лише сільськогосподарське підприєм­ство, що здатне займатися підприємницькою діяльністю, тоб­то відповідно до ст. 1 Закону "Про підприємництво" прова­дити діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттю торгівлею з метою одержання прибутку.

4. Провадження справ про банкрутство підвідомче арбітражному суду. Цей суд приймає ухвалу про визнання сільськогос­подарського підприємства (боржника) банкрутом.

Арбітражний суд надсилає боржникові, кредиторам та банкам, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, ухвалу про порушення провадження у справі, про­водить попереднє засідання арбітражного суду. За результата­ми попереднього засідання арбітражний суд в разі необхідності призначає розпорядника майном боржника, а також зо­бов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України ого­лошення про порушення справи про банкрутство, в якому повинно міститися: повне найменування боржника, його юридична адреса, банківські реквізити; найменування та ад­реса арбітражного суду.

Завдяки такому оголошенню можуть виявитися нові кре­дитори оголошеного банкрута, кожний з цих кредиторів про­тягом місяця надсилає до зборів або комітету кредиторів від­повідні підстави заборгованості збанкрутілого сільськогоспо­дарського підприємства.

У зазначений місячний строк поряд з кредиторами можуть з'явитися громадяни і юридичні особи, які заявили про своє бажання стати санатором боржника. Санація в буквальному розумінні означає оздоровлення. Санація підприємства поля­гає в тому, що названі суб'єкти задовольняють вимоги креди­торів до боржника і виконують його зобов'язання перед бюд­жетом, за умови згоди зборів (комітету) кредиторів із строка­ми виконання цих зобов'язань і на переведення боргу. Санаторами визнаються особи, які здатні здійснити заходи, що проводяться для відведення банкрутства сільськогосподар­ських товаровиробників, промислових, торгових підприємств об'єднань, банківських установ. Санація може здійснювати шляхом злиття підприємств, що знаходяться на грані банкрутства, з більш міцними підприємствами чи об'єднаннями. Згідно зі ст. 12 Закону "Про банкрутство" санації можуть бути піддані лише державні підприємства. Стосовно можливого настання банкрутства колективно-кооперативного сільськогосподарського підприємства, то дуже сумнівним є сподівання, що знайдеться юридична особа, яка виявить бажання стати його санатором.

5. Постанову про визнання боржника банкрутом приймає арбітражний суд. З цього моменту відповідно до ст. 15 Закону "Про банкрутство" припиняється підприємницька діяльність боржника — збанкрутілого підприємства; право розпоряджатися майном підприємства-банкрута, а також і всі його майнові права та обов'язки переходять до ліквідаційної комісії; строки всіх боргових зобов'язань боржника вважаються такими, що минули.

З метою захисту прав кредиторів і бюджету визнається не дійсною будь-яка угода щодо продажу майна боржника, здій­сненого протягом трьох місяців до початку провадження у справі про банкрутство, якщо її здійснено в інтересах заінте­ресованої особи з боку боржника. Також визнається недійсною будь-яка угода боржника щодо продажу майна чи прий­няття боржником на себе зобов'язань протягом одного року до початку провадження у справі про банкрутство, якщо про­даж майна здійснено з метою приховання цього майна або несплати боргів, якщо боржник в результаті угоди отримав набагато менше, коли вже був неплатоспроможним чи став неплатоспроможним в результаті виконання цієї угоди.

Виконання постанови арбітражного суду про банкрутство покладається на ліквідаційну комісію. Вона визначає і оцінює майно, на яке звертаються стягнення, організовує його реа­лізацію.

Вся процедура щодо притягнення боржника-банкрута до майнової відповідальності, повернення боргів кредиторам завершується роботою ліквідаційної комісії по розподілу коштів, виручених від продажу майна підприємства-банкрута. Ці кошти спрямовуються на задоволення претензій кредиторів, покриття витрат, пов'язаних з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді, роботою ліквідаційної комісії, функціонального розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Закон України "Про банкрутство" в ст. 21 визначає в якому порядку (відповідній черговості) буде проведено повернення отриманих коштів кожним із суб'єктів провадження в справі про і банкрутство. Принциповим є положення ст. 21 про те, що вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. Цей свого роду принцип по­ділу коштів у випадку банкрутства не співпадає з принципом поділу коштів на частки, пропорційні майновим вимогам кредиторів усіх категорій.

Згідно зі ст. 21 в першу чергу виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута. З цього правила, передбачено виняток — не повертаються внески до статутного фонду підприємства або виплати по акціях трудового ко­лективу.

У другу чергу задовольняються вимоги по державних місцевих податках та неподаткових платежах до бюджету вимоги органів державного страхування та соціального забепечення.

У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів, не за­безпечені заставою. У четверту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу. У п'яту чергу погашаються всі інші вимоги. Вимоги, заявлені після закінчення строку встановленого для їх подан­ня, і відповідні борги вважаються погашеними.

Практика арбітражних судів у справах про банкрутство сільськогосподарських підприємств потребує узагальнення, при чому необхідно звернути увагу на визначення причин настання банкрутства, і умов, завдяки яким воно настає, дояких наслідків воно призводить стосовно самих збанкрутілих. підприємств та їхніх працівників (їхнього працевлаштування) й інші питання.

Розділ XVIII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ

ТА ДИСЦИПЛІНИ ПРАЦІ

В СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВАХ

§ 1. Характеристика організації праці

в сільськогосподарських підприємствах.

її правове регулювання

1. Сільське господарство України є однією з важливих га­лузей народного господарства, від розвитку якої великою мі­рою залежить зміцнення економіки держави, підвищення добробуту народу. Чітка організація праці безпосередньо впливає на підвищення ефективності сільськогосподарського Виробництва, продуктивності праці.

Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" (ст. 2) виробництво сільськогосподарської продукції здійснюють підприємства різних видів — відповідно до існуючих форм власності. Економічною основою діяльності державних сіль­ськогосподарських підприємств є державна власність, колек­тивні сільськогосподарські підприємства функціонують на базі колективної власності.

У процесі виробництва сільськогосподарської продукції його учасники об'єктивно вступають у певні зв'язки й відно­сини, які потребують чіткої регламентації. Спільна праця повинна бути належним чином організована. Організація праці — це впорядкування, приведення в систему трудової діяльності людей. Управління виробничою діяльністю в тру­дових колективах здійснюється за допомогою впровадження прогресивних, науково обгрунтованих форм організації праці. Перехід сільськогосподарських підприємств на новий еконо­мічний механізм — повний госпрозрахунок, самоокупність, самофінансування, на ринкові відносини у поєднанні з ширoкою демократизацією управління створюють сприятливі умови для впровадження прогресивних форм організації праці.

2. Предметом правового регулювання внутрішньогосподарської організації праці в сільськогосподарських підприємствах є суспільні відносини, що функціонують у сфері виробництва і опосередковують зв'язки між людьми з організації трудового процесу. Правові відносини щодо організації праці в сільськогосподарських підприємствах є складовою трудових відносин. Вони виникають між сільськогосподарськими підприємствами, з одного боку, і працівниками — з іншого, і регулюються нормами аграрного права.

Організація праці в агропромисловому комплексі будується на таких єдиних принципах: загальності праці, оплаті відповідно до кількості та якості, правильного поєднання громадських і особистих інтересів, матеріальній заінтересованості працівників, охороні праці, свідомій трудовій дисципліні, планомірному використанні трудових ресурсів, відносинах товариського співробітництва і взаємодопомоги, творчому характері праці, активній участі колективу трудящих в управлінні виробництвом, можливості поєднання праці й навчання, матеріальній забезпеченості за непрацездатності та в рості. Воднораз здійснення зазначених принципів організації праці в колективних сільськогосподарських підприємства має деякі особливості, зумовлені кооперативною природо останніх і особливостями виробництва.

На сучасному етапі розвитку агропромислового комплексу суспільні відносини з організації праці в державних і колективних сільськогосподарських підприємствах дедалі більше зближуються, уніфікуються. Ця тенденція знайшла своє відображення в законодавстві. Останніми роками прийнято значну кількість нормативних актів, які з єдиних позицій регулюють трудові відносини в тих і в тих підприємствах.

3. Закон "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві дає аграрним товаровиробникам право вільного вибору форм і напрямів трудової та господарської діяльності, повної власності на результати своєї праці. Відповідно до ст. 13 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" це підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг. У п. З ст. 1 Закону передбачено також, що такі підприємства можуть на добровільних засадах об'єднуватись у спілки (об'єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на підставі статутів. Сільськогосподарські підприємства можуть також виступати засновниками або учасниками інших сільськогосподарських товариств. Закон "Про господарські товариства визначає поняття і види цих товариств, правила їх створення та діяльності, а також права і обов'язки їх учасників та засновників. Господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди між юридичними особами і громадянами через об'єднання їх майна та підприємницьку діяльність із метою одержання прибутку. До господарських товариств належать акціонерні това­риства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, повні й командитні товариства. Товариства є юридичними особами і можуть займатися будь-якою підприємниць­кою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

4. Первинною ланкою трудового колективу сільськогосподарського підприємства є колектив виробничої бригади чи іншого структурного підрозділу. В державних сільськогосподар­ських підприємствах організуються відділення, ферми, бригади, дільниці, виробництва та інші структурні підрозділи. Структура господарства залежить від його розмірів, виробни­чого напряму, внутрішньогосподарської спеціалізації, форм організації праці, розміщення та інших умов виробництва. За підрозділами державних сільськогосподарських підприємств закріплюються земельні ділянки, будівлі, споруди, худоба та іншіматеріальні цінності. Положення про підрозділи державного сільськогосподарського підприємства затверджуються директором господарства.

У колективних сільськогосподарських підприємствах залежно від конкретних умов господарства, його спеціалізації татехнології виробництва створюються дільниці, цехи, бри­гади, ферми, ланки, загони, комплекси тощо, які діють, як правило, на принципах колективного, сімейного, індивідуального, орендного підряду. За колективами структурних підрозділів господарства закріплюються (або надаються їм в оренду) земельні ділянки, необхідна техніка й інвентар, робоча та продуктивна худоба, будівлі, інші засоби виробництва і матеріальні ресурси.

Основними формами організації праці в державних і колективних сільськогосподарських підприємствах є постійні виробничі бригади, ланки, механізовані загони з виконання спеціалізованих робіт. Постійна виробнича бригада — найбільш поширена тепер форма організації праці в сільськогосподарських підприємствах. Вона складається з колективу працівників, який своїми силами або в кооперуванні з іншими підрозділами, а також з іншими підприємствами й організаціями виконує весь цикл сільськогосподарських робіт із виробництва певної продукції. Саме ця форма організації праці переважає у тваринництві, де постійні виробничі бриг займаються вирощуванням телят, молочного стада, відгодівлею худоби на м'ясо тощо.

У великих сільськогосподарських підприємствах існуютьспеціалізовані виробничі бригади — як галузеві, так і багатогалузеві. Вони, зазвичай, обслуговують окремі галузі госпо­дарства і складаються з працівників однорідних професії (спеціальностей), що займаються виробництвом певного виду продукції (рису, винограду, розсади овочів, свинини, молод­няка худоби тощо). До галузевих належать рослинницькі тракторно-рільничі, овочівницькі та інші бригади.

Комплексні бригади обслуговують рослинництво й тваринництво, виробляють декілька видів продукції цих галузей.

Нарівні з виробничими бригадами у сільськогосподарських підприємствах застосовуються такі форми організації праці, як механізовані загони, збирально-транспортні комплекси, загони з заготівлі та внесення органічних, мінеральних добрив і т. д.

§ 2. Підрядно-орендні утворення

як форми організації праці в сільськогосподарських підприємствах

1. Форми організації праці в сільськогосподарських підприємствах не є застиглими. Вони постійно змінюються, вдосконалюються, що є об'єктивною необхідністю і однією з головних передумов швидкого піднесення сільського госпо­дарства.

На сучасному етапі розвитку сільськогосподарських під­приємств основною формою організації праці став підряд, який забезпечує досягнення високих результатів у вироб­ництві сільськогосподарської продукції з меншими затратами праці й коштів.

Порядок формування підрядних колективів, планування їхньої виробничої діяльності, організація обліку, оплата праці та інші організаційні питання регулюються відповідними ре­комендаціями.

Підряд має різноманітні організаційні форми: бригадну, ланкову, бригадно-ланкову, операційну, сімейну, особисту, орендну.

Суть колективного підряду полягає в тому, що трудовий колектив укладає з керівництвом підприємства договір, за яким зобов'язується виробити певну кількість сільськогоспо­дарської продукції, а господарство гарантує йому створення умов для успішного вирішення цього завдання, своєчасне на­дання необхідних виробничих ресурсів і оплату праці за одер­жану продукцію за наперед установленими розцінками і в пе­редбаченому договором порядку.

2. Значного розвитку набув орендний підряд, за якого ко­лективові передають в оренду землю, виробничі приміщення, техніку та інші основні фонди, необхідні для виконання дого­вірних зобов'язань. Відтворення цих фондів колектив забез­печує за рахунок власних засобів.

Орендний підряд є вищою порівняно з колективним під­рядом формою госпрозрахункових відносин. Це перехідна форма організації праці — від підряду до оренди. Маючи од­накову економічну природу, оренда й орендний підряд істот­но відрізняються один від одного як за рівнем самостійності в організації господарської діяльності, так і в питаннях пла­нування, організації виробництва, реалізації продукції, вико­ристання госпрозрахункового прибутку. Якщо за оренди орендар є вільним товаровиробником, який будує свої відно­сини з партнерами, керуючись лише міркуваннями економіч­ного характеру, то в умовах орендного підряду зберігається його залежність від орендодавця, який встановлює не лише завдання на виробництво певної продукції, а й ціни, за якими й купуватиме.

Взаємовідносини правління колективного господарства, дирекції державного сільськогосподарського підприємства з орендними колективами або окремими орендарями визнача­ються договором, який складається в трьох примірниках (два — орендодавцеві, один — орендареві). Орендар приймає зо­бов'язання виробити й реалізувати орендодавцеві (замовни­кові) або заготівельній організації відповідну продукцію. Вся продукція, вироблена понад зазначений у договорі обсяг, реа­лізується орендарем на свій розсуд. В договорі визначаються взаємні обов'язки орендодавця і орендаря. У разі недодер­жання договірних зобов'язань кожен із них має право в одно­сторонньому порядку розірвати договір (як правило, після за­вершення сільськогосподарського року), попередньо повідо­мивши про це другу сторону не пізніше як за два місяці.

3. В орендні відносини з колективними господарствами, державними сільськогосподарськими підприємствами та ін­шими землекористувачами можуть вступати кооперативи й окремі громадяни, які не є працівниками зазначених госпо­дарств. Вони укладають з господарствами (зазвичай на кон­курсній основі) договори оренди. При цьому враховуються певні особливості. Орендарі (кооператив, окремі громадяни або їх група) користуються правами юридичної особи і мають рахунок у відділенні банку; розпоряджаються всією виробле­ною продукцією на власний розсуд; для реалізації прав із со­ціального страхування і соціального забезпечення самостійно проводять відрахування від своїх доходів у державний фонд соціального страхування і сплачують державі прибутковий податок у порядку, встановленому для колективних госпо­дарств; купують матеріальні ресурси, необхідні для вироб­ництва продукції (на підприємствах і в організаціях системи Міністерства сільського господарства і продовольства Украї­ни — за оптовими цінами, на інших підприємствах і в органі­заціях — за договірними цінами).

4. Набуло поширення створення в сільськогосподарських підприємствах внутрішньогосподарських орендних підрозді­лів. На орендному підряді можуть працювати окремі праців­ники господарства, їх групи, цілі колективи підрозділів. Орендний колектив бере на себе за договором зобов'язання виробити й передати господарству або реалізувати іншим під­приємствам чи громадянам певну продукцію. При цьому під­розділи або окремі працівники, які працюють на орендному підряді, можуть залишатись у складі господарства, зберігаючи трудові відносини з ним, але користуючись при цьому госпо­дарською й фінансовою самостійністю. Якщо на внутрішньо­господарську оренду переходять усі структурні підрозділи гос­подарства, вищим органом управління орендних колективів стають загальні збори орендарів, які для керівництва поточ­ними справами обирають правління (раду).

Внутрішньогосподарські орендні колективи самостійно розробляють і затверджують виробничу програму (з урахуван­ням зобов'язань за договором), визначають чисельність пра­цівників, форми й системи оплати праці, розпорядок робочо­го дня, змінність роботи, в разі необхідності приймають рі­шення про введення підсумованого обліку робочого часу, встановлюють порядок надання вихідних днів і відгулів. Зара­хування до складу орендного колективу нових працівників проводиться тільки з його згоди.

Для впровадження внутрішньогосподарських орендних відносин і контролю за станом даної роботи на підприємстві створюється комісія, яку очолює керівник підприємства або його заступник. До складу комісії входять насамперед керів­ники та спеціалісти планово-економічної, бухгалтерської служби, профкому і підрозділів, які виявили бажання укласти з господарством договір орендного підряду.

Сільськогосподарські підприємства за погодженням із профспілковим комітетом затверджують Положення про внутрішньогосподарський орендний підряд, внутрішньогос­подарські розрахункові ціни й тарифи на продукцію (роботи, послуги), форми обліку матеріальних та інших витрат оренд­ними колективами.

Рішення про перехід на внутрішньогосподарський оренд­ний підряд приймається загальними зборами колективу структурного підрозділу. За їх дорученням керівник підрозді­лу укладає з адміністрацією господарства відповідний договір. Перехід підрозділу на внутрішньогосподарський орендний підряд оформляється наказом директора державного сільсь­когосподарського підприємства, рішенням правління колек­тивного сільськогосподарського підприємства. Одночасно складається і підписується акт, за яким орендному колекти­вові передаються приміщення, обладнання та інше майно, необхідне для господарсько-виробничої діяльності.

5. Важливою формою господарювання і роздержавлення майна є оренда. Відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств і організацій, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо викорис­тання цього майна регулює Закон "Про оренду державного майна". Згідно зі ст. 2 цього Закону орендою є засноване на договорі строкове платне володіння і користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Дія Закону поширюється й на державні сільськогосподар­ські підприємства. Оренда майна інших форм власності регу­люється положеннями цього Закону, якщо інше не передба­чено законодавством України та договором оренди (ст. 1 За­кону). Орендувати майно сільськогосподарських підприємств можуть організації орендарів, створені членами трудового ко­лективу підприємства, його структурних підрозділів, громадя­ни та юридичні особи України.

Рішення трудового колективу про оренду майна вважаєть­ся прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини його членів. При цьому особи, котрі бажають стати орендаря­ми, створюють організацію орендарів, загальні збори (збори уповноважених) які обирають її керівні органи, затверджують положення про організацію орендарів, яке підлягає державній реєстрації у виконавчому комітеті ради народних депутатів за місцем знаходження об'єкта оренди. Одночасно в зазначених органах проводиться державна реєстрація організації оренда­рів, яка з цього моменту набуває прав юридичної особи (пункти 4, 5 ст. 9 названого Закону).

Перехід до орендних відносин в агропромисловому ком­плексі означає повну самостійність орендарів у здійсненні виробничої діяльності (у плануванні, управлінні, організації виробничих процесів, реалізації продукції, використанні доходу).

Основним правовим документом, який регулює відповідні взаємовідносини сторін, є договір оренди. Перелік істотних умов договору оренди міститься у ст. 10 Закону "Про оренду державного майна". У ньому передбачаються: строки оренди; склад і вартість майна, що передається в оренду; розмір орендної плати; розподіл обов'язків сторін щодо повного від­новлення і ремонту майна; обов'язки орендодавця виділити орендареві майно у стані, що відповідає умовам договору; обов'язки орендаря вносити орендну плату і повернути майно орендодавцеві після закінчення строку оренди в обумовлено­му договором стані. До договору оренди можна включати обов'язки орендодавця з матеріально-технічного забезпечен­ня, сприяння розвиткові виробництва, впровадження науко­во-технічних досягнень і передових технологій, технічного переозброєння виробництва, соціального розвитку, підготовки кадрів тощо.

Відповідно до ст. 8 Земельного кодексу земля може нада­ватися в короткострокове користупання — до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб), у довгострокове — до десяти і в оренду — до п'ятдесяти років. Орендодавцями землі є сільські, се­лищні, міські, районні ради народних депутатів та її власни­ки. Умови, строки оренди землі, а також плата за це визнача­ються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Колек­тивні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, інші дер­жавні й кооперативні сільськогосподарські підприємства можуть закріплювати землю за окремими працівниками та орендними кооперативами в порядку внутрішньогосподарсько­го землеустрою. Відповідно до ст. 36 Земельного кодексу орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої визна­чається за погодженням сторін. Граничні розміри цієї плати встановлюються Верховною Радою України.

Оренда землі, інших природних об'єктів, підприємств, приміщень, споруд повинна мати, як правило, довгостроко­вий характер — не менше п'яти років. З урахуванням виду майна і цілей оренди договір може бути короткостроковим — до п'яти років. Зміна умов договору оренди, його розірвання або припинення допускаються за згодою сторін. У разі пору­шення якоюсь стороною умов договору він може бути розір­ваний на вимогу іншої сторони за рішенням суду чи арбіт­ражного суду.

Після закінчення строку договору орендар має право на його поновлення. За відсутності заяви однієї зі сторін про припинення чи зміну договору після закінчення його строку він вважається продовженим на той же строк і на тих самих умовах. У разі припинення договору з орендарем-громадянином переважне право на укладення договору оренди мають члени його сім'ї, які спільно з ним проживають і працюють. У разі смерті орендаря його права за договором оренди пере­ходять до одного з членів його сім'ї, які жили й працювали разом із ним (якщо той погоджується стати орендарем). Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призна­чення мають переважне право на одержання орендованих зе­мельних ділянок у власність — крім випадків, передбачених законом.

5. Таким чином, особливість правового становища підряд­но-орендних колективів у сільському господарстві полягає в тому, що вони формуються на основі договірних відносин із сільськогосподарськими підприємствами і здійснюють свою практичну діяльність як структурні підрозділи останніх із пев­ною господарською самостійністю.

Підрядно-орендні колективи самостійно вирішують усі питання організації та режиму праці, а також відпочинку. При цьому їх трудова діяльність повинна бути планомірною й узгодженою за виробничою технологією, розпорядком робо­чого дня з роботою всього колективу сільськогосподарського підприємства. Організація праці починається з формування підрядних колективів на суто добровільній основі. Цим вони відрізняються від інших виробничих підрозділів (відділень, бригад, цехів, ланок, ферм), котрі, як правило, утворюються за рішенням правління колективного сільськогосподарського підприємства та адміністрації державного сільськогосподар­ського підприємства.

Вступаючи до підрядно-орендного колективу, його пра­цівники мають право на переважне виконання обраної ними постійної роботи (відповідно до їх професії, роду занять). Рів­ночасно, працюючи спільно на кінцевий результат, вони доб­ровільно, в договірному порядку беруть на себе обов'язок ви­конувати також іншу роботу за тимчасово відсутнього праців­ника, якщо цього вимагають інтереси підрядного колективу.

В підрядно-орендних колективах розрізняють постійних і тимчасових працівників (останні можуть запрошуватися в пе­ріоди напружених польових робіт з інших структурних під­розділів і господарств).

Умови праці в сільському господарстві, як відомо, мають певну специфіку, обумовлену сезонністю виробництва, за­лежністю його від клімату, погодних умов. Ця специфіка ви­магає застосування гнучкого режиму робочого часу, при яко­му затрати праці повинні здійснюватись у строки, що їх дик­тують погода, земля, агрономія, досвід і практика рільника. Тому графік роботи і режим робочого часу стосовно до кон­кретних умов виробництва та переробки сільськогосподар­ської продукції можуть розробляти й успішно застосовувати лише самі підрядно-орендні колективи.

§ 3. Правове регулювання

внутрішнього трудового розпорядку

в сільськогосподарських підприємствах

1. Спільна виробничо-господарська діяльність працівників сільськогосподарських підприємств об'єктивно потребує уз­годженості, організованості. Регулювання поведінки цих пра­цівників здійснюється через установлення певних правил і норм, які регламентують внутрішньогосподарські відносини, тому їх прийнято називати Правилами внутрішнього розпо­рядку. Вони складаються як необхідна умова спільної праці. Саме Правила внутрішнього трудового розпорядку визна­чають належну поведінку працівників сільськогосподарських підприємств, виступаючи ідеальною моделлю, зразком пове­дінки учасників трудових правовідносин. Приписи цих Пра­вил, визначаючи вихідне становище працівників сільського господарства, їхній правовий статус, є нормативною основою для виникнення різноманітних правовідносин. Вони закріп­люють права та обов'язки працівників і адміністрації держав­ного сільськогосподарського підприємства (або органів уп­равління і службових осіб колективного підприємства), регла­ментують взаємовідносини між ними в процесі праці.

2. На підставі Правил внутрішнього трудового розпорядку і відповідно до них виникає система внутрішньогосподар­ських організаційних, управлінських, трудових, соціально-побутових та інших правовідносин, сукупність яких і стано­вить внутрішній трудовий розпорядок підприємства. Остан­ній являє собою необхідний порядок у вольових відносинах працівників, який складається під впливом правових норм. Він забезпечує необхідну узгодженість у спільній діяльності працівників і досягається внаслідок точного виконання по­кладених на них юридичних прав та обов'язків. Метою внут­рішнього трудового розпорядку є зміцнення трудової дисцип­ліни, організація праці на наукових засадах, раціональне ви­користання робочого часу, висока якість робіт, підвищення продуктивності праці та ефективності суспільного вироб­ництва.

3. Внутрішній трудовий розпорядок є правовою основою трудової дисципліни в сільськогосподарських підприємствах. Тому неухильне його додержання — це обов'язкова умова зміцнення дисципліни праці. Належне регулювання внутріш­нього трудового розпорядку справляє безпосередній вплив на підвищення ефективності та якості праці. У зв'язку з цим не­обхідно вдосконалювати правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку сільськогосподарських підприємств.

4. Спільність основних принципів організації праці в державних і колективних сільськогосподарських підприємствах; обумовлює багато спільного в регулюванні їх внутрішнього трудового розпорядку. Тому колективні сільськогосподарські і підприємства завжди використовували й використовують як зразок для своєї правотворчості законодавство про працю робітників і службовців.

Вихідні положення внутрішнього трудового розпорядку сільськогосподарських підприємств закріплено в Конституції України (право на працю, відпочинок, охорону праці, обов'я­зок неухильно додержуватися Конституції та законів України тощо). Конституційні права і обов'язки працівників сільсько­господарських підприємств конкретизуються в КЗпП (ст. 2), Статутах і Правилах внутрішнього трудового розпорядку гос­подарств, службових інструкціях і положеннях, технічних правилах, колективних договорах, стандартах підприємств та інших правових актах. Серед названих нормативних актів Правила внутрішнього трудового розпорядку займають особ­ливе місце, оскільки саме в них сконцентровані норми, що встановлюють режим праці в сільськогосподарських підпри­ємствах.

Відповідно до ст. 142 КЗпП, в державних сільськогоспо­дарських підприємствах цей важливий локальний норматив­ний акт затверджується за поданням власника або уповнова­женого ним органа і профспілкового комітету трудовими ко­лективами. При його розробленні підприємства беруть за ос­нову Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій, за­тверджені 20 липня 1984 p., а також Галузеві правила внут­рішнього трудового розпорядку для робітників і службовців радгоспів, племінних, кінних заводів, птахофабрик, науково-дослідних установ, навчальних закладів, інших підприємств, установ, організацій від 10 січня 1985 р.

Крім закріплення основних обов'язків працівників та власника в трудовому процесі, Правила внутрішнього тру­дового розпорядку регулюють аспекти приймання і звільнен­ня працівників, робочого часу та його використання, заохо­чення за успіхи в праці та відповідальності за порушення дисципліни.

5. У колективних сільськогосподарських підприємствах Правила внутрішнього розпорядку приймаються загальними зборами (зборами уповноважених) на підставі Примірних правил внутрішнього розпорядку, затверджених Всеукраїн­ською радою колгоспів 31 березня 1982 р. (з наступними змі­нами і доповненнями від 13 грудня 1983 р).

Правилами внутрішнього розпорядку регулюються трива­лість і розпорядок робочого дня на підприємстві, порядок на­дання вихідних днів, щорічних оплачуваних відпусток, а та­кож порядок проходження випробувального строку, накла­дення і зняття дисциплінарних стягнень та інші питання, пе­редбачені Статутом підприємства.

Правила внутрішнього розпорядку відіграють важливу роль в організації виробництва і праці в колективних сіль­ськогосподарських підприємствах. За значущістю вони є дру­гим після статуту нормативним актом, що регулює внут­рішньогосподарські відносини. Правила внутрішнього роз­порядку повинні відповідати статутові, а також Примірним правилам.

Примірні правила містять, по-перше, норми, що перено­сяться у правила окремих господарств без змін, оскільки їхні положення не вимагають урахування специфіки останніх (це норми, що регулюють охорону праці, заходи стягнення і по­рядок їх застосування тощо), по-друге, ті норми, які повинні бути конкретизовані у Правилах внутрішнього розпорядку конкретного підприємства з урахуванням його особливостей.

Правила внутрішнього розпорядку колективного сільсько­господарського підприємства не тільки конкретизують деякі положення статуту і Примірних правил, а й можуть містити первинні норми, які заповнюють наявні прогалини в регулю­ванні внутрішньогосподарських відносин.

6. Внутрішній розпорядок колективного сільськогосподар­ського підприємства охоплює ширше (порівняно з держав­ним підприємством) коло питань. Так, окрім трудових, він регулює також управлінські, майнові, земельні, соціально-по-бутові та інші відносини. Член колективного господарства має додержувати правил поведінки, встановлених для нього як для працівника і члена колективного господарства. Тому в таких господарствах існують внутрішній трудовий розпорядок і внутрішній розпорядок, трудова і статутна дисципліна.

7. Місцеві (локальні) правила сільськогосподарських під­приємств не повинні механічно відтворювати текст Галузевих і Типових (Примірних) правил внутрішнього розпорядку, а мають широко відображати специфіку умов праці на конкрет­ному підприємстві. При цьому вони не можуть суперечити Типовим і Галузевим правилам та іншому чинному законодав­ству. Прийняті у встановленому порядку Правила внутрішнього (трудового) розпорядку є важливим організаційно-правовим за­собом зміцнення трудової дисципліни в сільськогосподарських підприємствах.

§ 4. Поняття дисципліни праці та правове забезпечення її додержання в сільськогосподарських підприємствах

1. Працівники сільськогосподарських підприємств мусять неухильно додержувати дисципліни праці, без якої не можли­ві організована робота і сучасне виробництво. Це їхній важ­ливий конституційний, статутний обов'язок.

Продукція сільського господарства виробляється праців­никами, об'єднаними в різні трудові колективи. Спільна пра­ця великих колективів людей потребує цілеспрямованої і узгодженої поведінки кожного працівника, зайнятого в су­спільному виробництві. Саме дисципліна праці забезпечує певну координацію і субординацію в поведінці працівників.

Дисципліна — складне й багатогранне явище. Об'єктивно вона необхідна для функціонування будь-якої соціальної спільності. Дисципліна спрямована на забезпечення єдності дій учасників трудового процесу, виступає необхідною умо­вою спільної праці.

2. В юридичній літературі термін "дисципліна" тракту­ється по-різному. З одного боку, — як форма суспільного зв'язку між людьми в процесі спільної праці, з іншого — як підпорядкування всіх працівників загальному порядкові пра­ці, додержання ними встановлених правил поведінки під час трудового процесу. При цьому поняття трудової дисципліни розглядається у вузькому й широкому розумінні. У вузькому — як обов'язок кожного працювати, суворо додержувати Правил трудового розпорядку, які діють на підприємствах, в установах, організаціях. У широкому розумінні дисципліна праці є формою суспільного зв'язку між людьми в процесі спільної праці, який об'єктивно виникає і служить для під­тримання необхідного при цьому порядку.

Одні автори вважають за необхідне розглядати дисципліну тільки в суб'єктивному розумінні — як фактичне додержання встановлених правил поведінки, підпорядкування працівника встановленому розпорядкові. На думку інших, поняття дис­ципліни мусить бути ширшим і охоплювати два взаємопов'я­зані аспекти — об'єктивний і суб'єктивний. В об'єктивному розумінні дисципліна — це передбачений соціальними нор­мами порядок в організації та діяльності якого-небудь колек­тиву, в суб'єктивному — підкорення цьому порядкові, додер­жання його всіма членами колективу. Дисципліну праці в об'єктивному розумінні визначають різні юридичні приписи, які в сукупності складають її правову основу.

Трудова дисципліна — це сукупність дій або утримання від дій, що становлять зміст трудових прав та обов'язків членів колективних сільськогосподарських підприємств і акціо­нерних товариств. Коло цих правомочностей визначається відповідними специфічними умовами виробничо-господар­ської діяльності й нормами права. Додержання вимог дис­ципліни праці в сільськогосподарському підприємстві зумов­люється підпорядкуванням рядових членів КСГП, ВСГК, АСГТ і працівників ДСГП керівникам цих підприємств, а також в свою чергу відповідальність цих керівників бригад, фермерських підрозділів за доручену ділянку роботи перед органами самоврядування, перед загальними зборами (збо­рами уповноважених), правлінням, бригадним зборам.

3. Дисципліна праці — це, передусім, сукупність певних правил поведінки, встановлених для учасників трудового процесу, і необхідність додержання цих правил, підпорядку­вання внутрішньому трудовому розпорядкові. Та дисципліна праці полягає не тільки в суворому додержанні Правил внут­рішнього розпорядку, а й у свідомому, творчому ставленні до своєї роботи, забезпеченні її високої якості, продуктивному використанні робочого часу.

Від дисципліни праці слід відрізняти виробничу дисциплі­ну. Ці поняття можна розмежовувати не тільки за змістом, а й за суб'єктами. Виробнича дисципліна за змістом значно ширша від трудової. Це — виконання плану виробництва, плану нагромадження, ритмічність роботи підприємства, до­держання технологічної дисципліни, правил сівозміни тощо. її суб'єктами є підприємство, адміністрація, колектив у ціло­му. Виробнича дисципліна охоплює переважно технічну, а та­кож виробничо-технічну грань суспільного виробництва включно з виконанням встановлених строків роботи. Трудова дисципліна, як уже зазначалося, — це дисципліна працівника як учасника трудового процесу, належне виконання ним сво­їх трудових обов'язків.

4. Правове регулювання трудової дисципліни являє собою організований вплив на учасників трудового процесу з метою приведення їх поведінки у відповідність із нормами і прави­лами, що закріплюють порядок спільної праці.

Під правовим регулюванням у юридичній науці прийнято розуміти спеціальний юридичний вплив об'єктивного і суб'єктивного права, всієї системи юридичних засобів на су­спільні відносини з метою досягнення відповідних результа­тів. Взяті в єдності та взаємодії, ці засоби утворюють механізм правового регулювання. Його складають нормативні акти, правовідносини, акти реалізації права, правосвідомість і пра­вова культура.

5. Особливе місце серед нормативних актів, які регулюють дисципліну праці в сільськогосподарських підприємствах, на­лежить Правилам внутрішнього (трудового) розпорядку. Во­ни є головною ланкою нормативної основи, яка об'єднує в єдину органічну систему всі локальні акти, що регулюють здійснення трудового процесу. Обумовлено це тим, що Пра­вила внутрішнього (трудового) розпорядку ніби акумулюють всі основні положення законодавства, котрі встановлюють трудовий розпорядок у сільськогосподарських підприємствах.

6. Норми, що складають правовий інститут дисципліни праці, можна класифікувати за способом регулювання на правовстановлювальні, заохочувальні та правоохоронні, їх можна розділити на такі основні групи: норми, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок через закріплення загальних прав і обов'язків працівників сільськогосподарських підпри­ємств; організаційні норми, які регулюють організацію праці та взаємовідносини учасників трудового процесу; норми, що регулюють здійснення технологічного режиму, порядок використання засобів праці; норми, які передбачають заходи зао­хочення за сумлінну працю і порядок їх застосування; норми, що встановлюють заходи впливу за порушення трудової дис­ципліни і порядок їх застосування.

Подальше вдосконалення суспільних відносин на селі має привести до формування комплексного правового інституту трудової дисципліни працівників сільськогосподарських під­приємств.

7. Трудова дисципліна в сільськогосподарських підприєм­ствах, як і на інших підприємствах, в установах, організаціях, забезпечується створенням необхідних організаційних та еко­номічних умов для нормальної високопродуктивної праці, свідомим ставленням до неї, методами переконання, вихо­вання, а також заохочення за сумлінну працю. До окремих несумлінних працівників у разі необхідності застосовуються заходи дисциплінарного і громадського впливу.

КЗпП і Закон "Про колективне сільськогосподарське під­приємство" не визначають заходів матеріального стимулю­вання і морального заохочення сумлінних працівників. Тому до працівників сільськогосподарських підприємств можуть застосовуватися будь-які заходи заохочення, передбачені в Правилах внутрішнього розпорядку цього підприємства коо­перативного типу.

Належний рівень трудової дисципліни в сільськогосподар­ських підприємствах забезпечується за допомогою комплекс­ного підходу до її зміцнення. Особливу увагу слід приділяти впровадженню прогресивних форм організації та оплати пра­ці, чіткому регулюванню внутрішнього трудового розпорядку, поліпшенню культурно-побутового обслуговування праців­ників, підвищенню їхньої кваліфікації, поєднанню заходів матеріального і морального заохочення із заходами дисциплі­нарного впливу тощо.

РозділXIX

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ

В СШЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВАХ

§ 1. Поняття оплати праці в сільськогосподарських підприємствах

1. Оплата праці являє собою винагороду за живу (професіонально-технічну, розумову) та уречевлену працю, вкладену в сільськогосподарське виробництво. За своїм соціально-економічним змістом вона є економіко-правовою категорією, в основі якої у сільськогосподарських підприємствах коопера­тивного типу лежить право власності КСГП (СпС, СВК). Та­ке підприємство зобов'язане винагородити своїх членів за їх­ню трудову участь у громадському виробництві відповідно до кількості та якості вкладеної праці за попередньо встановле­ними у цьому підприємстві розмірами (нормами) оплати. Працівник державного чи корпоративного сільськогосподар­ського підприємства працює в ньому на основі трудового до­говору і одержує за свою працю винагороду у вигляді заробіт­ної плати. Остання являє собою грошове вираження основної форми винагороди, яку підприємство зобов'язане виплачува­ти працівникам за їхню працю протягом встановленого робо­чого часу відповідно до її кількості та якості за попередньо встановленою нормою і не нижче визначеного державою мі­німального розміру.

Оплата праці працівників колективних сільськогосподар­ських підприємств — як членів цих підприємств, так і осіб, що працюють у них за трудовою угодою (договором), прова­диться згідно з принципом розподілу за працею з фонду, що є власністю КСГП (СпС, СВК), а рівень оплати праці в кожному такому підприємстві залежить безпосередньо від одержаного обсягу валової продукції та валового доходу підприємства.

Оплата праці працівників сільського господарства стано­вить основну форму винагороди і є головним джерелом кош­тів для відтворення робочої сили.

Розподіл за працею об'єктивно зумовлює матеріальну заін­тересованість працівників у розвитку як колективних, так і державних сільськогосподарських підприємств. Матеріальна заінтересованість взагалі є визначальним фактором успішної виробничо-господарської діяльності колективних і державних сільськогосподарських підприємств, рушійною силою еконо­міки. Оплата праці є складовою собівартості вироблюваної сільськогосподарської продукції та функціонує як засіб мате­ріальної заінтересованості в системі трудових відносин. У своєю чергу, матеріальна заінтересованість виявляється через систему власності та права власності, паювання основних за­собів виробництва, нарахування та одержання дивідендів за рахунок частини чистого прибутку підприємства. Вона може бути реалізована через закріплення за працівниками сільсько­го господарства (членами колективного підприємства) права власності на частку в земельному фонді підприємства і одер­жання земельної ренти, визначеної залежно від розміру зе­мельної ділянки і чистого прибутку КСГП. За своєю економі-ко-правовою природою одержані в такий спосіб кошти не є винагородою за працю, що характерно для економіко-правової сутності оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств.

2. Застосовувана в сільськогосподарських підприємствах оп­лата праці розмежовується на основну й додаткову.

Основна оплата праці — це винагорода, що її одержує пра­цівник сільськогосподарського підприємства залежно від кількості та якості вкладеної ним суспільне корисної праці та її результатів, відповідно до систем оплати праці, тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, а також над­бавок і доплат у розмірах, встановлених відповідними право­вими актами.

Додаткова оплата — це додаткова до основної оплати зао­хочувальна винагорода, що видається працівникові в заздале­гідь передбачених розмірах за вироблену сільськогосподарську продукцію з урахуванням її кількості та якості.

Джерелом матеріальних засобів основної та додаткової оп­лати праці в сільськогосподарських підприємствах є фонд оплати праці, відповідна частина натуральної продукції, вало­вий дохід.

З метою матеріального й морального стимулювання більш сумлінного ставлення працівників до виконання своїх трудових обов'язків, застосування прогресивних технологій, збере­ження та раціонального використання матеріально-технічних засобів, поліпшення якості сільськогосподарської продукції, насіння, кормів, підвищення продуктивності тварин тощо підприємство застосовує преміювання, нагородження та інші види заохочення. На відміну від оплати праці джерелом кош­тів для цих заохочень є чистий прибуток та інші понадпланові надходження від запроваджуваного виду підприємництва.

У колективних сільськогосподарських підприємствах за­лежно від умов і результатів їхньої виробничо-господарської підприємницької діяльності використовуються такі форми оплати праці працівників: грошова чи натуральна, або обидві одночасно.

§ 2. Правові акти про оплату праці працівників сільськогосподарського підприємства

1. За сучасних умов, коли основними виробниками сільсь­когосподарської сировини і продуктів харчування є колектив­ні та державні сільськогосподарські підприємства, трудові відносини щодо оплати праці їх працівників є настільки складними, що потребують детального правового регулюван­ня за допомогою законів, нормативно-правових (підзаконних) і локальних правових актів. Ці правові акти мають своїм завданням врегулювати суспільні відносини з питань оплати праці, врахувати особливості останньої залежно від галузі сільськогосподарського виробництва і забезпечити матеріаль­ну заінтересованість працівників у підвищенні рівня вироб­ничо-господарської діяльності, гарантувати за допомогою правових засобів права працівників сільського господарства.

У житті суспільства та діяльності держави відносини з пи­тань оплати праці громадян є настільки важливими, що по­требують спеціального врегулювання на рівні Конституції, де передбачено, що кожен має право на працю, а це включає можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен віль­но обирає або на яку вільно погоджується, а також на заро­бітну плату, не нижчу від визначеної Законом (ст. 43).

Верховна Рада України 24 березня 1995 р. прийняла Закон "Про оплату праці". Цей Закон визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які на під­ставі трудового договору перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та господарювання і з окремими громадянами, а та­кож сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення відновлювальної та стимуляційної функцій заробітної плати.

2. Закон "Про оплату праці" містить легальне визначення основної категорії інституту правового регулювання оплати праці — заробітної плати. Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку власник або уповноважений ним орган виплачує за трудовим догово­ром працівникові за виконувану ним роботу. Розмір заробіт­ної плати залежить від складності та умов виконуваної робо­ти, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Стаття 2 Закону визначає структуру заробітної плати, роз­межовуючи її на основну і додаткову. Основна заробітна пла­та являє собою винагороду за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслугову­вання, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і підрядних розцінок для робітни­ків і посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Во­на включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні ви­плати, передбачені чинним законодавством. Різновидом до­даткової заробітної плати є премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань.

3. Особливе значення має твердження Закону про мінімальну заробітну плату. Як зазначено в ст. З, мінімальна заробітна плата — це законодавче встановлений розмір заро­бітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитись оплата за виконану працівником місяч­ну, годинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання. Однак у Законі не передбачено, яким чином ця правова норма має здійснюватися, скажімо, при вирішенні питань оплати праці найманих працівників колективних сільськогосподарських підприємств і селянських (фермер­ських) господарств.

Законом "Про оплату праці" передбачено правила держав­ного регулювання оплати праці (ст. 8). Держава регулює оп­лату праці працівників підприємств усіх форм власності та господарювання через установлення розміру мінімальної за­робітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і роз­мірів оплати праці працівників установ і організацій, що фі­нансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також оподаткуванням доходів працівників. Закон регламен­тує умови визначення розміру мінімальної заробітної плати. Це робиться з урахуванням:

—вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілі­зації та розвитку економіки країни;

загального рівня середньої заробітної плати;

продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економіч­них умов.

Мінімальна заробітна плата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в роз­рахунку на одну працездатну особу.

У названому Законі викладено основні правові норми (правила) щодо регулювання трудових відносин із приводу оплати праці. Застосування цих правових норм щодо праців­ників сільськогосподарського виробництва вимагає враху­вання особливостей (специфіки) цієї галузі народного гос­подарства.

4. Законом "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" вперше на такому рівні визначаються правові засади організації та оплати праці членів цього підприємства. Відпо­відно до ст. 19 трудові відносини членів такого підприємства визначаються цим Законом і Статутом підприємства, а грома­дян, які працюють за трудовим договором або контрактом, — законодавством про працю України. Що стосується відносин щодо оплати праці, то кожне колективне сільськогосподар­ське підприємство самостійно визначає форми, системи і розміри оплати праці його членів та інших працівників. Оп­лата праці в таких підприємствах здійснюється залежно від кількості та якості трудового внеску кожного члена підприєм­ства і зумовлюється підсумковими результатами. Розмір при­бутку, одержуваного в порядку оплати праці, не обмежується. Цим Законом передбачено також форми оплати праці — гро­шову і натуральну. Визначені цією правовою нормою правила відповідним чином закріплюються в Статуті конкретного під­приємства та в чинних у ньому локальних правових актах про оплату праці.

Правове регулювання оплати праці працівників державних сільськогосподарських підприємств здійснюється відповідно до положень ст. 19 Закону "Про підприємства в Україні". Згідно з цією правовою нормою підприємство самостійно ви­значає фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів, встановлює форми, системи і розмі­ри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Під­приємству надано право використовувати державні тарифні ставки, посадові оклади як орієнтир для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, склад­ності та умов виконуваних ними робіт.

5. Суспільно-політичне, економічне, соціальне і правове становище колективних сільськогосподарських підприємств є таким, що кожне з них правомочне регулювати суспільні відносини з питань оплати праці його членів через прийняття його органами самоврядування відповідних локальних право­вих актів. За своїм змістом вони повинні відповідати Консти­туції України, Законові "Про оплату праці", Статутові даного підприємства. З метою забезпечення науково-практичної обгрунтованості цих локальних правових актів, зокрема Поло­ження про оплату праці в колективному сільськогосподар­ському підприємстві, органи державного управління сіль­ським господарством, представницькі органи таких підпри­ємств спільно з прогресивними керівниками останніх і науковцями розробили Рекомендації про оплату праці в кол­госпах Української РСР, які були прийняті Радою колгоспів УРСР і схвалені Радою Міністрів УРСР. Керуючись ними, кожне підприємство розробляє на підставі свого статуту і приймає на загальних зборах Положення про оплату праці в підприємстві. За своєю юридичною природою Рекомендації є рекомендаційним актом. Це означає, що правила, які вони містять, не породжують суб'єктивних прав та юридичних обов'язків ні для органів самоврядування, ні для членів під­приємства. Права суб'єктивного характеру для підприємства та його членів (а також громадян, які працюють за трудовим договором) створюють норми Положення про оплату праці в конкретному колективному сільськогосподарському підпри­ємстві. Кожне таке Положення як локальний правовий акт є правовою основою для вирішення трудових спорів з питань оплати праці, що виникають між правлінням і членом під­приємства.

У Рекомендаціях містяться пропозиції, які, будучи перене­сені в Положення, набувають принципового значення для належного регулювання і гарантування прав членів даного підприємства з питань оплати їх праці. Це пропозиції про створення фонду оплати праці та визначення нормативів від­рахувань до нього, про зв'язок і взаємозалежність його зрос­тання та піднесення продуктивності праці. Варта уваги і така пропозиція: якщо внаслідок стихійного лиха, неврожаю або інших причин не буде одержано запланованого валового до­ходу і в зв'язку з цим виникне розбіжність міх фондом опла­ти праці та виділеними для цього з валового доходу коштами, то сума, якої бракує, покривається за рахунок коштів, одер­жаних від органу страхування на відшкодування збитків від стихійного лиха та інших несприятливих умов. Рекомендації містять й інші правила, спрямовані на забезпечення матері­альної заінтересованості працівників колективного сільсько­господарського підприємства у піднесенні громадського ви­робництва та на охорону трудових прав.

6. За сучасних умов у вирішенні питання оплати праці в колективних сільськогосподарських підприємствах певну роль відіграють і рекомендації, викладені в Методичному посібни­ку з організації та оплати праці в колгоспах, радгоспах та ін­ших сільськогосподарських підприємствах, розробленому з ініціативи Міністерства сільського господарства і продоволь­ства України в 1991 р. За своїм призначенням і змістом він має розглядатись як рекомендації щодо розроблення і прий­няття положень про оплату праці членів колективних сільсь­когосподарських підприємств і працівників радгоспів.

7. Закон "Про оплату праці" підлягає застосуванню щодо осіб, які працюють у колективному сільськогосподарському підприємстві на підставі трудового договору, контракту або угоди. Але він не містить відповіді на запитання: чи поширю­ється його дія на членів КСГП? Оскільки таке підприємство провадить свою діяльність на основі поєднання колективної власності, яка належить йому як юридичній особі, і приватної власності його членів, то державна влада не правомочна регу­лювати трудові відносини між ним та його членами. Тому названим Законом регулюються лише трудові відносини, які виникають, змінюються і припиняються відповідно до трудо­вого договору або контракту з особами, які не є членами під­приємства. Закон не містить твердження про те, що його нор­ми поширюють свою чинність на трудові відносини, які виникають на підставі членства у колективному сільськогос­подарському підприємстві. Такі підприємства взагалі не згадуються в цьому Законі. Це дає підстави вважати, що За­кон "Про оплату праці" не поширюється на КСГП та їхніх членів. Та все ж його доцільно враховувати при розробленні та прийнятті Рекомендацій щодо оплати праці в колективних сільськогосподарських підприємствах або відповідного примірного положення, а також Положення про оплату праці в кожному такому підприємстві.

Зокрема, виходячи зі ст. 43 Конституції України про те, що заробітна плата не може бути нижчою від визначеної за­коном, та положення ст. З Закону "Про оплату праці" щодо мінімальної заробітної плати, до локальних правових актів колективних і державних сільськогосподарських підприємств слід включати правову норму про мінімальний щомісячний заробіток їх працівників — як членів колективного підприєм­ства, так і робітників та службовців радгоспу.

§ 3. Системи оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств

1. Одержаний внаслідок виробничо-господарської підпри­ємницької діяльності колективних і державних сільськогос­подарських підприємств госпрозрахунковий дохід є джерелом коштів для оплати праці та інших видів матеріального стиму­лювання членів колективних підприємств і працівників рад­госпів. Цей дохід визначається як різниця між сумою виручки від реалізації сільськогосподарської сировини і продовольчих продуктів (прибутку від виконаних робіт і наданих послуг), а також інших грошових надходжень і матеріальними витрата­ми на виробництво продукції, виплатами відсотків за кредит, страховими платежами, відрахуваннями за спеціальним стра­хуванням членів колективних підприємств та іншими обов'язковими відрахуваннями. Виплата винагороди за працю Провадиться таким чином, щоб забезпечити пряму залежність її розміру від внеску конкретного працівника в підсумкові ре­зультати діяльності підприємства.

2. Матеріальною основою оплати праці та інших видів матеріального стимулювання є єдиний фонд оплати праці кожного окремого колективного і державного сільськогоспо­дарського підприємства. Цей фонд має своїм завданням по­силення госпрозрахункових принципів у діяльності виробни­ків сільськогосподарської продукції та становить залишок госпрозрахункового доходу після відрахування від нього кош­тів, які повинні використовуватись для розвитку виробницт­ва, науки і прогресивних технологій, а також на соціальні потреби.

Крім цього, до єдиного фонду оплати праці підприємства спрямовуються також кошти, що їх перераховують заготівельні та переробні підприємства на преміювання працівників за окремі види продукції; кошти на оплату праці, передбачені в кошторисах на утримання невиробничих підрозділів підпри­ємства, джерелами фінансування яких є фонди економічного стимулювання; кошти на оплату праці, які виділяються на ка­пітальне будівництво господарським способом за рахунок усіх джерел фінансування. Єдиний фонд оплати праці використо­вується для авансування і для оплати праці за підсумкові ре­зультати роботи, для матеріального заохочення членів колек­тивних сільськогосподарських підприємств, надання матері­альної допомоги, для оплати працівникам чергових відпус­ток, виплат (надбавок) за стаж роботи, для забезпечення інших соціальних пільг, а також для утворення резерву з оплати праці.

3. Сільське господарство України — це сполучення основ­них (зернове господарство, тваринництво, овочівництво) та допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва, що виробляють продукти харчування і сировину для переробної промисловості. Кожна з цих галузей характеризується своїми виробничо-технічними умовами та особливостями. Зазначені та інші фактори зумовлюють потребу у використанні відпо­відних систем оплати праці працівників сільського господар­ства. Системою оплати праці прийнято вважати певне спів­відношення між затраченою працею, вимірюваною згідно з певними показниками, і нарахованими за неї розмірами ви­нагороди. Обрання форми, системи оплати праці та її розміру віднесено до повноважень підприємства (ст. 96 КЗпП).

В сучасних умовах колективні й державні сільськогоспо­дарські підприємства використовують для оплати праці своїх працівників, зайнятих в основних, допоміжних та інших галу­зях виробництва, такі системи оплати праці: відрядну, акорд­ну, відрядно-преміальну, акордно-преміальну, погодинно-преміальну та інші.

4. Відрядно-преміальна система передбачає оплату праці за виконання денної норми виробітку або її частини, а також за обслуговування тварин і птиці за встановленою нормою, виходячи з визначеного для цієї роботи тарифного розряду та відповідної денної тарифної сітки оплати праці. За якісне і своєчасне виконання робіт нараховується премія у відсотках від основного заробітку за відрядною розцінкою. Цю систему оплати праці доцільно застосовувати тоді, коли немає можливості ви­користовувати акордно-преміальну систему.

5. При акордно-преміальній системі оплата праці прова­диться за підсумковими результатами роботи, тобто за вироб­лену продукцію або за певний закінчений цикл робіт. Крім оплати за встановленими розцінками, за одиницю продукції виплачуються премії у відсотках від вартості надпланової про­дукції або від суми економії прямих затрат (зниження собі­вартості продукції).

6. Погодинно-преміальна система оплати праці передбачає оплату за відпрацьовані години, виходячи з розряду викону­ваної роботи і погодинної (денної) тарифної ставки, що цьому розрядові відповідає. За якісне виконання робіт нара­ховується премія у відсотках від одержуваного заробітку. Таку систему оплати праці рекомендується застосовувати на робо­тах, на яких не можна встановити норми виробітку або норми обслуговування (робота обліковця, касира, сторожа тощо).

7. Засобом ефективного використання наведених систем оплати праці є тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадо­вих окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики, а та­кож відповідним чином визначений фонд заробітної плати — в державному та фонд оплати праці — в колективному сільсь­когосподарських .підприємствах. Питання визначення розмі­ру виплати заробітку вирішуються директором радгоспу, ТОВ або правлінням КСГП, AT.

Фонд оплати праці у рослинництві визначається за техно­логічними картами, складеними для кожної культури на ос­нові запланованого обсягу роботи (включно з незавершеним виробництвом), встановлених норм виробітку і відповідних тарифних ставок. У тваринництві він розраховується виходя­чи з нормативної кількості працівників, розрахованої за тех­нічно обгрунтованими нормами, професійного складу тва­ринників і відповідних тарифних ставок.

8. Норма виробітку для розрахунку розцінок встановлю­ється в сільськогосподарських підприємствах відповідно до конкретних умов виробництва (технології, норми внесення добрив, сортів насіння, умов утримання тварин, ступеня ме­ханізації тощо) з урахуванням рівня врожайності та продук­тивності, досягнутих за попередні три—п'ять років, або пла­нових показників.

Діленням збільшення тарифного фонду на вартість про­дукції за нормою виробітку визначається розцінка, яка ви­плачується підрядному колективові за вироблену ним одини­цю продукції.

9. Для нарахування оплати за вироблену продукцію під­рядному колективові виділяється фонд авансування. Він не може перевищувати суми тарифного фонду з урахуванням надбавок за класність, звання "Майстер", підвищеної оплати праці на збиранні врожаю і додаткової оплати за якість про­дукції. Конкретний порядок авансування визначається самим колективом підрядного підрозділу. Розмір авансу може бути встановлено однаковий для всіх працівників або диференці­йований залежно від складності виконуваних робіт, кваліфі­кації працівників, видів і марок закріплених за ними тракто­рів і сільськогосподарських машин.

У галузях тваринництва, де продукція надходить протягом усього року (молоко, яйця тощо), оплата нараховується за встановленими розцінками на продукцію за результатами ро­боти за місяць. Авансування при цьому не застосовується.

Після завершення сільськогосподарських робіт із підряд­ним колективом проводиться остаточний розрахунок за ви­роблену та оприбутковану продукцію. Із суми колективного заробітку, націнок за продукцію вираховується (без урахуван­ня надбавок) виданий аванс включно із сумою заробітної плати осіб, залучених на сільськогосподарські роботи.

Праця підрядних колективів може оплачуватися залежно від валового доходу підприємства. Фонд для оплати праці працівників радгоспів, членів КСГП обчислюється як різни­ця між вартістю виробленої продукції та матеріальними витратами на її виробництво. При цьому можуть використову­ватись різні варіанти його обчислення: на основі показників вартості продукції, що фактично склалася (матеріальних ви­трат і оплати праці) в кожному окремому підрозділі за останні три— п'ять років, або ж на основі нормативних (планових) показників.

Нормативи (розцінки) оплати праці від одержаного вало­вого доходу визначаються за формулою:

???????????

де Р — норматив у відсотках або розцінка за 100 грн. вало­вого доходу;

ФО — фонд оплати праці;

ВП — вартість валової продукції;

МЗ — матеріальні затрати на виробництво продукції.

Нормативи (розцінки) оплати праці від валового доходу встановлюються на кілька років. Підрядному колективові га­рантується виплата всього акордного фонду оплати праці не­залежно від одержаного підсумкового результату. До остаточ­ного розрахунку за підсумками роботи за рік членам цього колективу виплачується аванс.

10. Для розрахунку фонду оплати праці й винагороди за непідрядні роботи в сільському господарстві використовую­ться відрядна й погодинна системи. При відрядній системі праця винагороджується за тарифними ставками за виконан­ня норми, при погодинній оплаті — за відпрацьований час. У державних сільськогосподарських підприємствах технічно обгрунтовані норми праці встановлюються адміністрацією за погодженням із профспілковим комітетом. У КСГП норми праці (норми виробітку, часу, обслуговування, кількості) роз­робляються з урахуванням конкретних організаційно-техніч­них умов і в міру поліпшення останніх переглядаються за участю членів підприємства і спеціалістів. Вони затверджу­ються рішенням загальних зборів або (за їх дорученням) правлінням підприємства.

11. Норми праці встановлюються щодо кожного виду ро­біт. Всі роботи в сільському господарстві тарифікуються за шістьма тарифними розрядами. За виконану норму (на від­рядних роботах) або за робочий день (робочий час) на пого­динних роботах працівникові виплачується тарифна ставка.

Відповідна сітка діє для працівників тваринницьких під­розділів, для працівників, зайнятих на виконанні кінно-руч­них робіт. Для працівників майстерень і цехів із ремонту сільськогосподарської техніки, устаткування та інструменту застосовуються погодинні тарифні ставки.

12. Праця осіб управлінсько-обслуговуючого персоналу винагороджується, як правило, на основі посадових окладів або відповідно до контракту. Державне підприємство само­стійно визначає структуру управління і встановлює штати. У колективному сільськогосподарському підприємстві штатну чисельність управлінсько-обслуговуючого персоналу встанов­люють загальні збори членів підприємства.

Системи й форми оплати праці працівників, спеціалістів сільськогосподарські підприємства теж визначають тепер са­мостійно.

Для підвищення заінтересованості керівників і спеціаліс­тів державних і колективних сільськогосподарських підпри­ємств у підсумкових результатах праці визнано за доцільне проводити оплату їхньої праці за рахунок відповідної частини фонду оплати праці, що затверджується власником підприєм­ства або (за погодженням із ним) радою трудового колективу.

13. Тарифна система розцінок і окладів винагороджує фак­тичну працю працівників сільського господарства, яка відпо­відає суспільне визначеному рівневі складності робіт і дає се­редні соціальне необхідні результати. Через різноманітність конкретних видів сільськогосподарських робіт і суб'єктивних здібностей кожного працівника винагорода за тарифними ставками вимагає додаткових засобів обліку кількості, якості та результатів суспільне корисної праці. Доповнення і корек­тиви тарифної системи особливо важливі й необхідні при оцінці робіт, результативність яких багато в чому пов'язана з погодними, іншими природними та біологічними факторами сільськогосподарського виробництва, строками виконання найважливіших робіт. Тому в практиці сільськогосподарських підприємств склалися традиційні доплати і надбавки, що ко­ригують тарифні виплати.

14. Інтенсивність і тяжкість праці, швидкість виконання робіт, тобто праця в умовах, що відрізняються від нормаль­них, винагороджується звичайно збільшенням тарифних ста­вок за норму виробітку, відпрацьований час або встановлен­ням доплат до тарифних ставок, розрахованих на нормальні умови праці. Так, підвищені тарифні ставки застосовуються у сільськогосподарських підприємствах на роботах із важкими і шкідливими умовами праці, з особливо важкими і особливо шкідливими умовами праці щодо працівників майстерень і цехів із ремонту сільськогосподарських машин, обладнання та інструменту. За підвищеними ставками проводиться оплата праці також працівників тваринництва, зайнятих на роботах з обслуговування бруцельозної худоби і тварин, хворих на ящур, худоби на відгінних пасовищах та бджіл під час кочівлі з ними за межами землекористування підприємства.

Інтенсивність праці найочевидніше виявляється при роз­ширенні зон обслуговування, обсягу робіт. Керівник держав­ного підприємства за погодженням із профспілковим коміте­том може вводити за рахунок економії фонду оплати надбав­ки до тарифів і окладів працівників за суміщення професій і виконання робіт меншою кількістю працівників.

15. Враховуючи особливо важливе значення збирання вро­жаю та заготівлі кормів, державні й колективні сільськогоспо­дарські підприємства можуть встановлювати підвищені роз­цінки за такі роботи. Зокрема, трактористам-машиністам, які працюють на збиранні врожаю, оплата збільшується на 60 або 100 відсотків (залежно від району), всім іншим працівни­кам — на 15 або ЗО відсотків.

Аби матеріально зацікавити трактористів-машиністів сіль­ськогосподарських підприємств, їм присвоюють, залежно від рівня їхніх знань і досвіду роботи, І, II, III класи кваліфікації. На механізованих роботах, що оплачуються за тарифною сіт­кою, трактористові-машиністові І класу виплачується надбав­ка за класність у розмірі 20 відсотків, II класу — 10 відсотків.

РозділXX

ПРАВОВА ОХОРОНА

ЗДОРОВ'Я ПРАЦІВНИКІВ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Поняття, принципи, зміст правової охорони здоров'я

1. Правова охорона праці являє собою діючу на основі від­повідних законодавчих та інших нормативних актів систему соціально-економічних, організаційних, технічних, гігієніч­них і лікувально-профілактичних заходів і способів, що обу­мовлюють безпеку, збереження здоров'я і працездатності лю­дини у процесі праці. Таке розуміння даного поняття є харак­терним для всіх галузей права, в першу чергу, трудового та аграрного.

Регулювання суспільних відносин, які виникають при реа­лізації названих заходів щодо створення безпечних для здо­ров'я умов праці у сільськогосподарських та інших підприєм­ствах АПК здійснюється за допомогою законодавчих та ін­ших нормативних актів загального і спеціального призначен­ня. Загальні норми поширюються на забезпечення охорони праці у всіх галузях народного господарства. До них відно­сяться Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p., Кодекс Законів про працю України (в редакції від 28 лютого 1995 p.), Закони України "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про колективні сільсько­господарські підприємства", "Про селянські (фермерські) господарства", "Про пестициди і агрохімікати" від 2 березня 1995 p., "Про дорожній рух" від ЗО червня 1993 p., "Про пожарну безпеку" від 17 грудня 1993 p., "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 р. тощо.

Із врахуванням специфіки сільськогосподарського вироб­ництва загальні вимоги названих законодавчих актів конкре­тизуються у спеціальних (галузевих) нормативних актах, а са­ме: в різних правилах, інструкціях, положеннях стосовно виконання робіт з сільгоспмашинами, отрутохімікатами, твари­нами тощо. Серед цих актів слід назвати:

а) Правила техніки безпеки при роботі на тракторах, сільськогосподарських і спеціалізованих машинах від 24 жов­тня 1969 p., які регламентують організацію роботи по охороні праці, обов'язки і відповідальність посадових осіб, вимоги техніки безпеки при виконанні механізованих робіт, зокрема спеціалізованих сільськогосподарських, а також вимоги, що ставляться до технічного стану машин, підготовки машинно-тракторного агрегату для його роботи, пожежної безпеки тощо.

б) Правила техніки безпеки у тваринництві від 16 травня 1969 p., в яких перераховуються обов'язки посадових осіб по техніці безпеки і виробничій санітарії у тваринництві, перед­бачається проведення заходів по благоустрою території ферм, будівництву й обладнанню тваринницьких приміщень, ви­кладаються правила техніки безпеки при роботі з сільськогос­подарськими тваринами та при обслуговуванні машин і об­ладнання, що використовується у тваринництві. У Правилах є спеціальні розділи про експлуатацію водонагрівальних та парових котлів, теплогенераторів, про заходи пожежної без­пеки на тваринницьких фермах.

в) Правила техніки безпеки при виконанні ремонтних ро­біт у державних підприємствах і організаціях Мінсільгосппро­ду України і колгоспах від 8 червня 1970 р.

г) Правила технічної експлуатації електроустановок спо­живачів і правила техніки безпеки при експлуатації електро­установок споживачів, затверджені Держенергонаглядом Ук­раїни 12 квітня 1969 р.

д) Порядок одержання дозволу (свідоцтва) на право роботи, пов'язаної з транспортуванням, зберіганням, застосу­ванням і торгівлею пестицидами і агрохімікатами, затвердже­ний постановою Кабінету Міністрів України від 18 вересня 1995 р.

Названий перелік нормативних актів спеціального при­значення не є вичерпним. При виконанні робіт, які не охоп­люються цими правилами, сільськогосподарські товарови­робники мають користуватись загальними і галузевими пра­вилами техніки безпеки інших відомств, які поширюються на сільське господарство постановами ЦК профспілки праців­ників сільського господарства.

До системи нормативних актів, що забезпечують належні умови праці у сільськогосподарських та інших підприємствах АПК можна віднести також локальні нормативні акти, які приймаються органами управління сільськогосподарських підприємств. Серед цих актів можна назвати Статути, Правила внутрішнього розпорядку колективних підприємств, виробничі інструкції, пам'ятки та інші посібники по техніці безпеки і виробничій санітарії тощо. Розробка локальних правових актів на підприємствах незалежно від форми влас­ності та видів діяльності має здійснюватись з додержанням вимог, передбачених у Порядку опрацювання і затвердження власником нормативних актів про охорону праці, які діють на підприємстві, затвердженому Держкомнаглядохоронпраці України від 21 грудня 1993 р.

2. Чинне законодавство про охорону праці поширюється на всіх працівників, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від Форм власності і господарювання, в тому числі з окремими (приватними) роботодавцями, селянськими (фермерськими) господарствами членів кооперативів, працівників орендних Підприємств тощо.

Державна політика в галузі охорони праці передбачає єд­ність од підприємств, рад народних депутатів всіх рівнів що­до поліпшення умов і охорони праці, попередження виробни­чого травматизму і професійних захворювань, і базується на таких принципах:

~ пріоритет життя й здоров'я працівників по відношенню До результатів виробничої діяльності підприємства;

~ Координація діяльності в галузі охорони праці з іншими напрямами економічної і соціальної політики, з діяльністю в галузі охорони навколишнього середовища;

— Встановлення єдиних вимог в галузі охорони праці для всіх підприємств незалежно від форм власності і господарю­вання

-- здійснення незалежного і дієвого нагляду і контролю за широким виконанням вимог охорони праці на підприєм­ствах;

~ Широкого використання досягнень науки, техніки і пе­редового вітчизняного і зарубіжного досвіду по охороні праці;

— стимулювання розробок і впроваджень безпечної техні­ки, технологій і засобів захисту працюючих;

— участі держави у фінансуванні охорони праці;

— проведення податкової політики, що сприяла б створен­ню здорових і безпечних умов праці на підприємствах;

— безкоштовного забезпечення працівників спеціальним одягом і взуттям, засобами індивідуального захисту, лікуваль­но-профілактичним харчуванням;

— обов'язковості розслідування і обліку кожного нещас­ного випадку на виробництві і кожного професійного захво­рювання і на цій основі інформування населення про рівні виробничого травматизму та професійної захворюваності;

— соціального захисту інтересів працівників, які постраж­дали від нещасних випадків на виробництві чи одержали про­фесійне захворювання;

— підготовки спеціалістів по охороні праці у вищих і се­редніх спеціальних навчальних закладах;

— всебічної підтримки діяльності профспілок та інших громадських організацій, підприємств і окремих осіб, направ­лених на забезпечення охорони праці;

— міжнародного співробітництва при вирішенні проблем охорони праці.

Розробка і реалізація державної політики у галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму, створення системи державного управління цією галуззю покладається чинним законодавством на Національ­ну раду з питань безпечної життєдіяльності населення, право­ве становище якого визначається у постанові Кабінету Мі­ністрів України від 15 вересня 1993 р.

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють:

Кабінет Міністрів України;

Державний комітет України по нагляду за охороною праці;

міністерства та інші центральні органи державної вико­навчої влади;

місцева державна адміністрація, місцеві ради народних де­путатів. Компетенція Кабінету Міністрів України та повнова­ження державного комітету України по нагляду за охороною праці, міністерств, місцевих органів державної влади та міс­цевого самоврядування визначені у статтях 38—41 Закону Ук­раїни "Про охорону праці".

§ 2. Правове забезпечення організації охорони праці у сільськогосподарських та інших підприємствах АПК

1. Реалізація вищеназваних принципів державної політики у галузі охорони праці в значній мірі залежатиме від належно­го правового забезпечення організації заходів щодо створення здорових і безпечних умов праці у сільськогосподарських та інших підприємствах АПК незалежно від їх форм власності і господарювання. Організація охорони праці у сільському гос­подарстві і АПК включає в себе комплекс заходів щодо дер­жавного регулювання охорони здоров'я працівників АПК, за­безпечення виконання основних вимог законодавства з охо­рони праці безпосередньо на підприємствах, додержання кожним працівником правил і норм з охорони праці. Так, на­приклад, держава в особі уповноважених нею органів вста­новлює рівні вимог, необхідних для забезпечення безпеки праці на виробництві, шляхом розробки й прийняття науково обгрунтованих стандартів, правил і норм, а також розробляє і фінансує державні цільові програми щодо запобігання вироб­ничому травматизму, професійним захворюванням і конт­ролює їх виконання.

2. Відповідно до п. 2 ст. 26 Закону України "Про підпри­ємства в Україні" від 27 березня 1991 р. (з наступними зміна­ми та доповненнями), підприємство зобов'язане забезпечити для всіх працюючих на підприємстві безпечні та нешкідливі умови праці і несе відповідальність у встановленому законо­давством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров'ю та праце­здатності. Ця норма закону є обов'язковою для всіх підпри­ємств АПК незалежно від форм власності. Аналогічні поло­ження названого закону містяться у законах України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про се­лянське (фермерське) господарство".

3. Чинним законодавством України про, охорону праці пе­редбачається, що власник або уповноважений ним орган, який утворив нове підприємство, зобов'язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на по­чаток його роботи. Порядок одержання такого дозволу регу­люється відповідним Положенням, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України № 831 від 6 жовтня 1993 р. Дозвіл на початок роботи підприємства є офіційним доку­ментом, який дозволяє експлуатацію підприємства у робочих режимах. Він видається органами Держнаглядохоронпраці за наявності позитивних висновків органів державного пожеж­ного нагляду, санітарно-епідеміологічної служби, а в разі по­треби — органів нагляду з ядерної та радіаційної безпеки про готовність підприємства до роботи. Дозвіл на початок роботи підприємства базисною кошторисною вартістю будівництва (основних фондів) у цінах 1992 р. понад 25 млн карбованців видається безпосередньо Держнаглядохоронпраці, а до 25 млн карбованців включно — його територіальними органами. Якщо характер робіт на підприємстві незалежно від його кошторисної вартості має підвищену небезпеку, дозвіл на по­чаток роботи видається Держнаглядохоронпраці або за його дорученням — територіальним органом державного нагляду за охороною праці.

4. Відповідно до ст. 17 Закону України "Про охорону пра­ці" власник зобов'язаний створити в кожному структурному підрозділі і на робочому місці умови праці згідно з вимогами нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону пра­ці. З цією метою власник забезпечує функціонування системи управління охороною праці, для чого:

створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідаль­ність за виконання покладених на них функцій;

розробляє за участю профспілок і реалізує комплексні за­ходи для досягнення встановлених нормативів з охорони пра­ці, впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки тощо;

забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань і виконання профілак­тичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслі­дування цих причин;

організовує проведення лабораторних досліджень умов праці, атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці;

розробляє і затверджує положення, інструкції, інші норма­тивні акти про охорону праці, що. діють у межах підприємств та встановлюють правила виконання робіт і поведінки пра­цівників на території підприємства, у виробничих приміщен­нях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про

охорону праці;

здійснює постійний контроль за додержанням працівниками технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог щодо охорони.

праці тощо.

5. Організація роботи по охороні праці у сільськогосподар­ських підприємствах здійснюється відповідно до ст. 23 Закону України "Про охорону праці" та Типового положення про службу охорони праці, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. Структура та чисельність служби охорони праці ви­значається згідно з відповідними Рекомендаціями від 3 серп­ня 1993 р.

Служба охорони праці створюється власником або упов­новаженим ним органом на підприємствах, установах, органі­заціях незалежно від форм власності та видів їх діяльності з числом працюючих 50 і більше чоловік для організації вико­нання правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієніч­них, соціально-економічних і лікувально-профілактичних за­ходів, спрямованих на запобігання нещасним випадкам, про­фесійним захворюванням і аваріям у процесі праці. На під­приємстві виробничої сфери з кількістю працюючих не менше 50 чоловік, функції цієї служби можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо ке­рівникові підприємства і прирівнюється до основних вироб­ничо-технічних служб.

Спеціалісти з охорони праці мають право видавати керів­никам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків, одер­жувати від них необхідні відомості, документацію і пояснення з питань охорони праці, вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструкта­жу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або не виконують нормативів з охорони праці; зупиняти ро­боту виробництв, дільниць, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва у разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих; надсилати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідаль­ності працівників, які порушують вимоги щодо охорони пра­ці. Припис спеціалістів з охорони праці може скасувати лише керівник підприємства.

Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у ра­зі ліквідації підприємства.

Проведення всієї роботи з охорони праці оформляється як план заходів по охороні праці, що включається в колективні договори, які щорічно укладаються у сільськогосподарських підприємствах (у колгоспах — угоди з соціальних питань і охорони праці). Проекти заходів по забезпеченню здорових і безпечних умов праці попередньо повинні обговорюватись на зборах працівників структурних підрозділів, профспілки і всього колективу.

Відповідно до ст.26 Закону України "Про охорону праці", на підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше чоловік рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці, як консультативно-дорадчий орган трудового колективу та власника. До складу комісії, крім представника трудового колективу та власника, можуть бути включені також представники профспілок, спеціалістів з без­пеки, гігієни праці і представників інших служб підприєм­ства. Порядок організації та діяльності названої комісії ви­значається у Типовому положенні про службу охорони праці від 3 серпня 1993 р.

Включені до плану по охороні праці заходи мають бути за­безпечені технічною документацією, кошторисом витрат, джерелами фінансування і матеріальними ресурсами. Відпо­відно до ст. 21 Закону України "Про охорону праці", кожне Підприємство щорічно виділяє на охорону праці необхідні кошти в обсязі, що визначається колективним договором. Працівники підприємств не несуть будь-яких додаткових ви­трат на ці цілі. Підприємство вправі створювати фонди по охороні праці за рахунок прибутку (доходів) від їх господар­ської, комерційної, зовнішньоекономічної та іншої діяльнос­ті, а також інших джерел. Прибуток, що направляється у фонд оплати праці, не підлягає оподаткуванню при умові йо­го використання виключно з метою охорони праці.

Підприємство зобов'язане здійснювати підготовку кадрів для роботи по забезпеченню здорових та безпечних умов пра­ці у процесі сільськогосподарського виробництва.

§ 3. Гарантії прав на охорону здоров'я і безпечні умови праці сільськогосподарських працівників

1. Чинне законодавство визначає дві групи гарантій щодо забезпечення реалізації права працівників сільськогосподарських підприємств АПК на охорону здоров'я і створення безпечних умов праці.

До першої групи відносяться гарантії права на охорону праці при прийомі на роботу. До другої групи — гарантії права працівників сільського господарства на охорону праці процесі трудової діяльності.

2. При прийомі на роботу законодавець вимагає, щоб умови трудового договору відповідали у всіх його формах вимогам законодавчих та інших нормативних актів по охороні праці. При цьому прийом на роботу громадян, яким вона протипоказана за станом здоров'я, забороняється.

При прийомі на роботу із заздалегідь відомим високим ступенем потенційного ризику виникнення професійної захворювання адміністрація підприємства зобов'язана попередити працівника про найбільш вірогідний строк виникнення такого захворювання і укласти з ним трудовий договір, ще діє до цього строку, з наданням йому у майбутньому інше роботи із збереженням попереднього заробітку.

При укладенні трудового договору підприємство зобов'язане, якщо це зумовлено особливостями того чи іншого виробництва, організувати проведення медичного огляду. Відповідно до ст. 19 Закону України "Про охорону праці", власник зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професій­ному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, термін і порядок його і проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Власник має право притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов'язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності і зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження^; заробітної плати. За час проходження медичного огляду за: Працівником зберігається місце роботи (посада) і середній заробіток.

Укладаючи трудовий договір, громадяни мають право вимагати, а підприємство зобов'язане надати їм необхідну інформацію про стан умов і охорону праці на робочих місцях про пільги і компенсації.

3. У ході реалізації трудового договору адміністрація сільськогосподарського та іншого підприємства АПК зобов'язана проваджувати сучасні засоби охорони праці і забезпечувати таварно-гігієнічні умови праці, що запобігають виробничому травматизму і професійній захворюваності. При виявленні у працівника ознак професійного захворювання адміністрація на підставі медичного висновку зобов'язана перевести його на іншу роботу в установленому порядку.

Для осіб, які вперше поступають на роботу, а також тих, хто переводиться на іншу роботу, адміністрація зобов'язана проводити інструктаж по охороні праці, організовувати навчання безпечним прийомам виконання робіт і надання пер­шої допомоги потерпілим від нещасних випадків. КЗпП Ук­раїни вимагає, щоб ні один працівник не був допущений до самостійної роботи без інструктажу з техніки безпеки (ввід­ний інструктаж). Крім того, має проводитись інструктаж на робочому місці, періодичний інструктаж і позаплановий ін­структаж у випадках, коли зафіксовані факти порушення пра­вил техніки безпеки. На кожного працівника оформляються особисті карточки, у яких записуються відомості про прове­дений інструктаж і про видані допуски до роботи. Для удос­коналення системи навчання у галузі охорони праці з квітня 1983 р. введено в дію галузевий стандарт ОСТ 46.0.126-82 ССБТ "Організація навчання з охорони пращ у сільському Господарстві. Загальні положення". Відповідно до цього стан­дарту всі керівники і спеціалісти не частіше двох разів на рік повинні проводити із своїми підлеглими інструктаж на робо­чих місцях. Щорічно всі трудівники сіл в робочий час зо­бов'язані навчатись за затвердженими програмами в обсязі 32 год., а спеціалісти і керівні працівники залежно від квалі­фікації — не менше одного разу на шість років з відривом від виробництва на один—три місяці на ФПК сільськогосподар­ських вузів, у школах управління.

§ 4. Відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням працівником трудових обов'язків

1. Власник сільськогосподарського та іншого підприєм­ства, установи, організації АПК несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, а також за моральну шкоду, заподіяну потерпілому внаслідок фізичного чи психічного впливу небезпечних або шкідливих умов праці. Правові підстави та поряд притягнення до відповідальності винних осіб визначений від­повідними Правилами, затвердженими постановою Ради Мі­ністрів УРСР від 23 червня 1973 р, (із змінами і доповненнями до них, затвердженими постановою Кабінету Міністрів з України від 18 липня 1994 р.).

2. Власник звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з його вини, а умови праці не є причиною моральної шкоди. Відповідно до п. 2 названих Правил, доказами вини власника можуть бути:

акт про нещасний випадок на виробництві або акт про професійне захворювання;

висновок службових осіб (органів), які здійснюють кон­троль і нагляд за охороною праці та дотриманням законодав­ства про працю, або профспілкового органу щодо причин уш­кодження здоров'я;

медичний висновок про професійне захворювання;

вирок або рішення суду, постанова прокурора, висновок органів дізнання або попереднього слідства;

рішення про притягнення винних осіб до адміністративної або дисциплінарної відповідальності;

рішення органів соціального страхування про відшкоду­вання власником витрат на допомогу працівникові в разі тим­часової непрацездатності у зв'язку з ушкодженням здоров'я;

показання свідків та інші докази.

3. Відшкодування шкоди, заподіяної працівнику ушкод­женням здоров'я складається з:

виплати втраченого заробітку (або відповідної його части­ни) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної пра­цездатності;

виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам сім'ї та утриманцям померлого);

компенсації витрат на медичну та соціальну допомогу (по­силене харчування, протезування, сторонній догляд тощо).

За наявності факту моральної шкоди потерпілому відшкодовується моральна шкода.

Ступінь втрати працездатності визначається медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) у відсотках до професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров'я.

4. Розмір відшкодування втраченого потерпілим заробітку встановлюється відповідно до ступеня втрати професійної працездатності і середньомісячного заробітку, який він мав до ушкодження здоров'я.

5. Моральна шкода відшкодовується за заявою потерпіло­го про характер моральної втрати чи висновком медичних ор­ганів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій ма­теріальній формі, розмір якої визначається в кожному кон­кретному випадку на підставі:

домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи);

рішення Комісії по трудових спорах;

рішення суду.

Розмір відшкодування моральної шкоди не може переви­щувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати неза­лежно від інших будь-яких виплат.

6. Власник відшкодовує потерпілому витрати на медичну та соціальну допомогу (на додаткове харчування, придбання ліків, спеціальний медичний та звичайний догляд, побутове обслуговування, протезування, санаторно-курортне лікуван­ня, придбання спеціальних засобів пересування тощо). При визначенні розмірів витрат на медичну та соціальну допомогу ступінь вини потерплого в ушкодженні його здоров'я не враховується. Названі витрати відшкодовуються, якщо потреба в них обумовлена висновками МСЕК.

7 Розмір компенсації витрат на додаткове харчування ви­значається на підставі раціону харчування, розробленого МОЗ, і довідки місцевих органів державної виконавчої влади про середні ціни на продукти у відповідний період їх при­дбання, а за згодою власника — довідки організацій торго­вельної мережі чи управлінь ринками.

Витрати на ліки, лікування, протезування (крім протезів з Дорогоцінних металів), придбання санаторно-курортних путівок, речей догляду за потерпілим визначаються на підставі рецептів лікарів, довідок або рахунків про їх вартість.

8. Спори між потерпілим або іншими заінтересованими особами і власником щодо права на відшкодування шкоди, визначення, або перерахування її розміру, а також наявності порушення правил охорони праці, визначення ступеня про­вини власника і потерпілого та інших умов, від яких залежить розмір відшкодування шкоди, вирішуються в порядку, вста­новленому для розгляду трудових спорів.

§ 5. Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці

1. Відповідно до ст. 44 Закону України "Про охорону пра­ці", державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці здійснюють:

Державний комітет України — по нагляду за охороною праці;

Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки;

органи державного пожежного нагляду управління пожеж­ної охорони Міністерства внутрішніх справ України;

органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Мі­ністерства охорони здоров'я.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуван­ням законів про охорону праці здійснюється Генеральним прокурором і підпорядкованими йому прокурорами.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, об'єднань громадян, по­літичних формувань, місцевих державних адміністрацій і рад народних депутатів та діють відповідно до положень, що за­тверджуються Кабінетом Міністрів України.

2. Згідно зі ст. 45 Закону України "Про охорону праці", посадові особи органів державного нагляду за охороною пра­ці (державні інспектори) мають право:

безперешкодно в будь-який час відвідувати підконтрольні підприємства для перевірки дотримання законодавства про охорону праці, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію з даних питань;

надсилати керівникам підприємств, а також їх посадовим особам, керівникам структурних підрозділів уряду Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення пору­шень і недоліків у галузі охорони праці;

зупиняти експлуатацію підприємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць і обладнання до усунення по­рушень вимог щодо охорони праці, які створюють загрозу життю або здоров'ю працюючих;

притягати до адміністративної відповідальності працівни­ків, винних у порушенні законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці;

надсилати власникам, керівникам підприємств подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді, передавати в необхідних випадках матеріали органам проку­ратури для притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Органи державного нагляду за охороною праці встановлю­ють порядок опрацювання і затвердження власниками по­ложень, інструкцій та інших актів про охорону праці, що діють на підприємствах, розробляють типові документи з цих питань.

3. Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють:

трудові колективи через обраних ними уповноважених;

професійні спілки — в особі своїх виборних органів і пред­ставників.

Правове становище уповноважених трудових колективів з питань охорони праці визначається ст.47 Закону України "Про охорону праці" та Типовим положенням про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, затвердженим наказом Державного комітету України по наг­ляду за охороною праці від 28 грудня 1993 р. Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці мають право без­перешкодно перевіряти на підприємстві виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду влас­ником пропозиції про усунення виявлених порушень норма­тивних актів з безпеки і гігієни праці. Уповноважені з питань охорони праці виконують свої обов'язки, як правило, в про­цесі виробництва, безпосередньо на своїй дільниці, в своєму цеху, зміні, бригаді, ланці тощо. Ці уповноважені не рідше одного разу на рік звітують про свою роботу на загальних збо­рах (конференції) трудового колективу, котрим вони обрані.

4. Професійні спілки здійснюють контроль за додержан­ням власниками законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належного виробничого побуту для працівників і забезпечення їх засобами колективного та індивідуального захисту.

Професійні спілки мають право безперешкодно перевіря­ти стан умов і безпеки праці на виробництві, виконання від­повідних програм і зобов'язань колективних договорів (угод), вносити власникам, державним органам управління подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.

5. За порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкод для-Діяльності поса­дових осіб органів державного нагляду за охороною праці і представників професійних спілок винні працівники притягуються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законодавством.

РозділXXI

ДИСЦИПЛІНАРНА Й МАТЕРІАЛЬНА

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Поняття і види відповідальності в аграрному праві

1. У правовій науці України поняття юридичної відпові­дальності трактується як установлення правовою нормою за­ходів державного примусу, що застосовується до особи, яка вчинила правопорушення. Заходи примусу зумовлюються ха­рактером суспільних відносин і правовими методами їх регу­лювання, ступенем суспільної небезпечності протиправного діяння, природою правовідносин, суб'єктом яких виступає правопорушник у даному конкретному випадку, колом його суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. У правовій нормі визначаються коло органів і службових осіб, яким закон на­дає право застосовувати заходи правового впливу, та порядок (процедура) здійснення функції застосування права. Юри­дична відповідальність полягає в установленні для правопо­рушника певних негативних наслідків особистого і/або мате­ріального характеру і служить відновленню порушених осо­бистих і майнових прав. Наведені положення стосуються і юридичної відповідальності в аграрному праві.

2. У колишньому колгоспному праві юридична відпові­дальність регулювалася Статутом і Правилами внутрішнього розпорядку окремого колгоспу. У правових нормах цих актів, якими регламентувалася дисциплінарна відповідальність чле­нів колгоспу, передбачалися види правопорушень і правові санкції, що застосовувалися до осіб, котрі вчинили ці право­порушення. Питання матеріальної відповідальності регулюва­лося п. 15 Примірного статуту колгоспу. Встановлені цими правовими нормами санкції були заходами державного при­мусу, оскільки Статут колгоспу мав силу локального правово­го акта. Поряд із цим їм були також притаманні й властивості громадського примусу, оскільки названі правові акти приймалися і застосовувалися органами управління колгоспу та його посадовими особами.

Згідно з чинним законодавством України при вчиненні правопорушення працівниками сільськогосподарського під­приємства всіх форм власності і форм господарювання засто­совуються відповідні норми КЗпП, за певних умов Статути, а також Правила внутрішнього трудового розпорядку цих під­приємств.

3. Соціально-економічна і правова природа членських, організаційно-управлінських, трудових і майнових відносин ви­значає коло правомочностей учасників аграрно-колективних правовідносин і тим самим — коло правопорушень, які мо­жуть вчинятися в підприємстві. Наприклад, порушення ком­петенції органів управління КСГП з вини його керівників яв­ляє собою порушення норм колективної демократії, а звідси — й норм Статуту підприємства. Органи управління КСГП мають право притягнути особу, винну в такому правопору­шенні, до дисциплінарної відповідальності. Природа право­відносин, які при цьому виникають, має особовий характер, а тому заходам впливу (дисциплінарним стягненням) власти­вий моральний, а не матеріальний характер. Дисциплінарна відповідальність як відповідальність особового характеру на­стає також при порушенні умов праці, які не викликали ма­теріальних наслідків. Порушення норм Статуту або Правил внутрішнього розпорядку підприємства, внаслідок якого за­подіяно матеріальну шкоду, має майновий характер і тягне за собою матеріальну відповідальність. У даному разі також ви­являється тісний зв'язок між характером порушених правомочностей і передбаченими правовою нормою заходами юри­дичного впливу на правопорушника.

Наведене співвідношення між характером, видом право­порушення і правовими наслідками властиве й дисциплінар­ним та матеріальним правопорушенням, що їх можуть вчини­ти працівники сільськогосподарських підприємств усіх форм власності й господарювання.

4. В аграрному і трудовому праві розрізняють два види від­повідальності: дисциплінарну та матеріальну.

Дисциплінарна відповідальність полягає у притягненні члена або посадової особи КСГП (СпС, СВК), працівників ДСП, АТ, ТОВ, винних у вчиненні дисциплінарного проступ­ку, до дисциплінарної відповідальності через застосування за ходів особового, морального впливу — накладення дисциплі­нарного стягнення.

Матеріальна відповідальність — це покладення на особу (члена КСГП, СпС, СВК, працівника, посадову особу ДСП, АТ, ТОВ) у зв'язку із вчиненням нею протиправного винного діяння, внаслідок якого підприємству було заподіяно майно­ву шкоду чи порушено його майнові інтереси, обов'язку ком­пенсувати цю шкоду в натурі або сплатити завдані збитки.

5. У громадському господарстві КСГП беруть участь своєю особистою працею на основі трудового договору спеціалісти сільського господарства, технічні керівники підсобних під­приємств, інженери, техніки, будівельники та інші робітники і службовці, які не побажали стати членами підприємства, їх­ні трудові відносини з КСГП регулюються нормами трудово­го права. Ці особи також повинні додержувати Правил внут­рішнього розпорядку КСГП і відповідно до їх норм можуть притягатися до дисциплінарної відповідальності. Матеріальна відповідальність даної категорії працівників настає на підставі норми трудового права. Трудовим законодавством регламен­тується дисциплінарна і матеріальна відповідальність праців­ників (у тому числі й членів КСГП) міжгосподарських буді­вельних організацій, міжгосподарських підприємств і об'єд­нань.

Згідно зі Статутом КСГП питання про притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності членів під­приємства та осіб, які не є його членами, а працюють у ньому за договорами, вирішується правлінням підприємства або загальними зборами членів останнього (зборами уповнова­жених).

§ 2. Підстави відповідальності в аграрному праві

І. Підставами юридичної відповідальності є сукупність юридичних фактів, які, взяті в їх єдності, складають правопо­рушення. Підставу дисциплінарної відповідальності стано­вить дисциплінарний проступок; підставу матеріальної відпо­відальності — правопорушення, яке призвело до майнової шкоди.

2. Дисциплінарний проступок має місце за умови протиправності та винності діянь правопорушника, які повинні бу­ти встановлені як юридичні факти. Коло протиправних діянь, вчинення яких тягне дисциплінарну відповідальність, визна­чається в Статуті і Правилах внутрішнього розпорядку кож­ного окремого КСГП. Ними є: недодержання Статуту, Пра­вил внутрішнього розпорядку підприємства або його вироб­ничого підрозділу; невиконання рішень загальних зборів, правління підприємства, розпоряджень службових осіб; пору­шення виробничої та трудової дисципліни (запізнення, неви­хід на роботу без поважних причин, самовільне залишення роботи, поява на роботі в нетверезому стані тощо); невико­нання без поважних причин обов'язкового мінімуму трудової участі в громадському виробництві; недбале ставлення до ко­лективного майна; самовільне використання техніки та іншо­го майна підприємства в особистих інтересах; недодержання встановлених норм і правил техніки безпеки, протипожежних заходів та інші порушення.

Юридичними можуть бути визнані лише ті факти, що встановлені правлінням і загальними зборами (зборами упов­новажених) КСГП.

Протиправними є дії, вчинені з порушенням установлених правовими нормами трудових обов'язків. Бездіяльність — це невчинення дій, що їх працівник мав учинити відповідно до своїх трудових обов'язків і посадового становища. За юридич­ними наслідками і правовою кваліфікацією протиправні дії та бездіяльність є тотожними — і ті, і ті тягнуть дисциплінарну та матеріальну відповідальність.

Прикладом протиправної бездіяльності може бути випа­док, коли сторож уночі заснув, а в цей час на фермі виникла пожежа, якої він без особливих зусиль міг би не допустити, якби не спав. До випадків протиправної бездіяльності можна віднести також несумлінне, недбале ставлення до своїх служ­бових обов'язків із боку керівників і спеціалістів. Скажімо, зберігання в не придатному для цього приміщенні зерна та інших продуктів, що призвело до їх псування; невжиття своє­часних заходів до організації боротьби зі шкідниками сільсь­когосподарських культур.

3. Для визнання вчиненого діяння дисциплінарним про­ступком орган управління КСГП або адміністрація державно­го сільськогосподарського підприємства повинні встановити вину правопорушника як юридичний факт, тобто визначити, чи вчинено даний проступок умисно, чи з необережності. Коли буде встановлено, що особа, яку притягають до відповідальності, вчинила проступок, знаючи про наслідки своєї по­ведінки, і нічого не зробила, аби їм запобігти, а навпаки, ба­жала їх настання, робиться висновок, що дане протиправне діяння вчинено умисно. Якщо порушник не передбачав на­слідків свого проступку і не бажав їх настання, хоча повинен був їх передбачити, або ж передбачав, але легковажно споді­вався їм запобігти, робиться висновок, що таке протиправне діяння вчинено з необережності.

4. Для настання матеріальної відповідальності необхідно поряд із такими юридичними фактами, як протиправність діяння і вина правопорушника, встановити факт заподіяння матеріальної шкоди або ущемлення майнових інтересів КСГП, визначити розмір шкоди, а також встановити причин­ний зв'язок між нею і протиправним вчинком (дією чи безді­яльністю).

5. Розмір заподіяної шкоди визначається правлінням під­приємства або адміністрацією радгоспу. Вони мають устано­вити, що шкода настала через конкретне правопорушення, яке ставиться правопорушникові за провину. Тільки з'ясував­ши всі обставини і встановивши юридичний склад правопо­рушення, правління або адміністрація радгоспу (а коли спра­ву буде передано до суду — то суд) вирішують питання про притягнення працівника або посадової особи до матеріальної відповідальності.

§ 3. Дисциплінарна відповідальність

працівника колективного сільськогосподарського підприємства

1. Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні на членів КСГП, які вчинили дисциплінарний проступок, дис­циплінарних стягнень, передбачених Статутом і Правилами внутрішнього розпорядку підприємства. Ними є: догана, по­передження про виключення з членів і виключення з членів КСГП.

Виключення з членів КСГП є надзвичайним заходом дис­циплінарного впливу, який застосовується до осіб, котрі сис­тематично порушують трудову дисципліну або статут навіть після накладення на них інших дисциплінарних стягнень.Особа може бути виключена з членів КСГП лише за рішен­ням загальних зборів.

2. Відповідно до Статуту і Правил внутрішнього розпоряд­ку підприємства члени КСГП можуть притягатися до дисцип­лінарної відповідальності правлінням або загальними збора­ми (зборами уповноважених). Порядок накладення стягнень встановлено Правилами внутрішнього розпорядку підприєм­ства. Згідно з ними збори бригади (ферми) або рада виробни­чого підрозділу розглядають та обговорюють усі випадки по­рушення трудової дисципліни, допущені окремими членами колективу даного підрозділу, і залежно від ступеня порушен­ня вносять до правління КСГП свої пропозиції про притяг­нення винних до відповідальності.

Перед тим, як розглянути питання про накладення стяг­нення на засіданні правління або загальних зборах (зборах уповноважених), член правління, якому доручено підготувати дане питання, має одержати від порушника письмове пояс­нення. Після уважного розгляду обставин вчинення пору­шення правління може застосувати догану або попередження про виключення членів КСГП, а загальні збори або збори уповноважених — будь-яке зі стягнень аж до виключення з членів КСГП.

За кожен вчинений дисциплінарний проступок застосову­ється лише одне стягнення. Воно накладається не пізніше од­ного місяця від дня виявлення проступку і шести місяців від дня його вчинення. Якщо протягом року члена підприємства не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, він уважається таким, що не мав стягнень. За заявою притягнутого до відповідальності члена підприємства і клопотанням зборів або ради виробничого підрозділу стягнення може бути знято до закінчення річного строку.

Застосування до членів КСГП заходів дисциплінарного стягнення не звільняє їх від матеріальної відповідальності за недбале ставлення до колективного майна чи до роботи, як­що це призвело до загибелі тварин чи рослин, псування або втрати майна.

На голову правління, голову ревізійної комісії, членів правління і членів ревізійної комісії дисциплінарні стягнення накладаються загальними зборами (зборами уповноважених), а на головних (старших) спеціалістів — загальними зборами, зборами уповноважених або правлінням сільськогосподарського підприємства. Дані особи притягаються до дисциплі­нарної відповідальності за пропозицією органів державної влади або управління, виконкому районної ради народних де­путатів, органів суду і прокуратури. Відповідні органи управ­ління КСГП зобов'язані розглянути дані пропозиції та при­йняти за ними рішення. Але перелічені органи притягати наз­ваних осіб до дисциплінарної відповідальності права не мають, тому що підприємство є кооперативною організацією, члени якої відповідають у дисциплінарному порядку тільки перед її органами управління.

3. Законодавство надає і захищає право оскарження рі­шення про накладення дисциплінарного стягнення; будь-які відступи від його відповідних вимог слід розглядати як пору­шення правопорядку.

Порядок накладання і зняття стягнень визначається Пра­вилами внутрішнього розпорядку КСГП. У цьому акті запи­сано, що скарги членів КСГП на неправомірні дії керівників виробничих підрозділів та інших службових осіб подаються правлінню КСГП, а в разі неправильного накладення стяг­нення правлінням підприємства або неправильних дій прав­ління і ревізійної комісії — загальним зборам (зборам уповно­важених). Статут КСГП передбачає, що постанова загальних зборів про виключення з членів підприємства може бути ос­каржена до суду.

§ 4. Дисциплінарна відповідальність працівників державних і міжгосподарських підприємств

1. Дисциплінарна відповідальність працівників радгоспів і міжгосподарських підприємств (організацій) здебільшого пов'язана з порушенням вимог щодо дисципліни праці та ре­гулюється нормами трудового права. Як зазначено у ст. 147 КЗпП України, за порушення трудової дисципліни адмініст­рація підприємства, установи, організації застосовує відповід­ні заходи стягнення. Нарівні з нормами КЗпП України пи­тання дисциплінарної відповідальності працівників регулю­ються спеціальними нормативними актами.

2. При прийнятті рішення про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності керівник (директор) радгос­пу чи міжгосподарського підприємства має додержувати ви­моги суворої індивідуалізації стягнень залежно від тяжкості проступку, конкретних обставин його вчинення, сумлінності порушника при виконанні трудових і громадських обов'язків, його попередньої поведінки. Перед накладенням дисциплі­нарного стягнення адміністрація повинна одержати від пра­цівника, який вчинив дисциплінарний проступок, письмове пояснення своєї поведінки. Накладення дисциплінарного стягнення проводиться не пізніше місячного строку від дня виявлення проступку, не враховуючи часу тимчасової непра­цездатності або перебування у відпустці. Керівництво підпри­ємства не має права накладати дисциплінарне стягнення, як­що від часу вчинення проступку минуло шість місяців. При притягненні працівника до дисциплінарної відповідальності належить керуватися правилом: за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Коли вчинений дисциплінарний проступок мав своїм на­слідком заподіяння майнової шкоди або ущемлення майно­вих інтересів підприємства, правопорушник поряд із дисциплінарною мусить притягатися і до матеріальної відпо­відальності.

У виховних цілях наказ про дисциплінарну відповідаль­ність адміністрація оголошує всьому трудовому колективові радгоспу чи міжгосподарського підприємства (організації), а до відома правопорушника цей наказ доводиться під розпис­ку. В разі відмови працівника підтвердити своїм підписом факт ознайомлення з наказом або розпорядженням склада­ється відповідний акт. Згідно зі ст. 151 КЗпП України, якщо працівник протягом року від дня накладення дисциплінарно­го стягнення не буде підданий новому дисциплінарному стяг­ненню, він уважається таким, що не мав стягнення.

§ 5. Матеріальна відповідальність працівників сільського господарства

1.Правову основу матеріальної відповідальності членів КСГП та найманих працівників сільськогосподарських під­приємств, агрогосподарських товариств усіх форм власності та організаційно-правових форм становлять відповідний пункт Статуту конкретного господарства та розділ IX КЗпП України, яким передбачено правові гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Зазначені правові норми являють собою відповідні інститути аграрного права і трудового права.

Соціально-економічне та юридичне значення і функція цих інститутів полягають у правовому забезпеченні схорон­ності колективної та державної власності, здійснюваному по­кладенням матеріальної відповідальності на членів КСГП і працівників радгоспу, винних у заподіянні господарству май­нової шкоди (збитків). Передбачаючи матеріальну відпові­дальність працівників, законодавець виходить із того, що вони сумлінно ставляться до виконання своїх трудових обов'язків, а факти заподіяння шкоди, безгосподарності й марнотратства мають випадковий характер. Проте жодний протиправний вчинок працівника не повинен залишатися без уваги з боку органів управління КСГП та адміністрації рад­госпу, а заподіяна шкода обов'язково має бути компенсована. В цьому й полягає суть застосування правових заходів щодо правопорушника. Ці заходи мають справляти виховний вплив як на працівника, який заподіяв шкоду КСГП або радгоспові, так і на інших членів колективу. Соціально-економічне і юридичне значення застосування правових норм про матері­альну відповідальність працівників полягає саме у виконанні цими нормами відшкодувальної функції, забезпеченні охоро­ни майна і правовому захисті майнових інтересів КСГП чи радгоспу, а також у здійсненні виховної функції права.

Суспільні відносини, що виникають при заподіянні шкоди з вини працівників, є аграрними трудовими відносинами. За­стосування правових норм про матеріальну відповідальність обов'язково має відповідати вимогам законодавства — саме таким чином забезпечується охорона трудових прав праців­ників.

Згідно зі Статутом КСГП, член підприємства, винний у заподіянні шкоди, несе відповідальність лише за прямі дійсні збитки. Він не відповідає за ту шкоду, яка є для підприємства упущеною вигодою, і не зобов'язаний її відшкодовувати. До збитків не включаються ті доходи або прибутки, що їх під­приємство могло б (планувало) одержати, якби не було вчи­нено правопорушення. Отже, існуючий порядок і умови при­тягнення працівників, винних у заподіянні шкоди, до відпо­відальності лише за пряму дійсну шкоду гарантують членові КСГП його право на одержання заробітку від трудової участі в громадському господарстві.

Такою ж важливою гарантією є положення закону про те, що працівник, який притягається до матеріальної відпові­дальності, несе її в обмеженому розмірі — не більше серед­ньомісячного заробітку. Аналогічну правову норму про обме­ження матеріальної відповідальності встановлено трудовим законодавством для працівників, які заподіяли шкоду підпри­ємству, установі, організації при виконанні своїх трудових обов'язків. Це означає, що при правовому регулюванні мате­ріальної відповідальності трудівників законодавець виходить з єдиних принципів такої відповідальності як для працівників державних підприємств, установ, організацій, так і для членів колективного сільськогосподарського підприємства і громад­ської організації. Такими ж рисами характеризується повна матеріальна відповідальність названих груп працівників.

2. Згідно зі статутом члени КСГП, винні в загибелі, недос­тачі, псуванні або втраті колективного майна, самовільному використанні тракторів, автомобілів, сільськогосподарських машин, робочої худоби, а також ті, що завдали підприємству іншої майнової шкоди, мають її компенсувати. Розмір дійсної шкоди визначає правління КСГП. Стягнення шкоди прово­диться в розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше серед­ньомісячного заробітку члена КСГП, якщо шкода заподіяна невиконанням або неналежним виконанням покладених на нього трудових обов'язків. У разі навмисного заподіяння шкоди, а також у випадках, передбачених законодавством, на членів КСГП покладається матеріальна відповідальність у повному або підвищеному розмірі. Заподіяна шкода стягуєть­ся з члена КСГП у повному обсязі також у разі, якщо він пе­ребував у нетверезому стані.

3. Поняття шкоди і класифікація збитків за видами повні­ше й чіткіше визначені нормами цивільного законодавства України. Під збитками розуміють видатки і не одержані кре­дитором прибутки, що їх він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Під дійсною матеріальною шко­дою слід розуміти псування, втрату, загибель колективного майна, а також витрати, які підприємство змушене було зро­бити з вини працівника. Маються на увазі ті дійсні, реальні, прямі збитки, що заподіяні членом КСГП при виконанні сво­їх трудових обов'язків (пошкодження сільськогосподарських машин або самовільне їх використання, недостача або заги­бель худоби, пошкодження або втрата інвентарю, недостача майнових цінностей і коштів тощо). При визначенні шкоди не враховуються прибутки (доходи), що їх підприємство одер­жало б, якби не було вчинено правопорушення (неодержання запланованого врожаю, збільшення маси худоби, надою мо­лока та його жирності, грошових прибутків), тобто упущена вигода.

Позов про відшкодування збитків пред'являється незалеж­но від притягнення винних (за наявності підстав) до кримі­нальної відповідальності.

4. Члени КСГП або працівники радгоспу, винні в розкра­данні або недостачі промислових товарів та сільськогосподар­ської продукції, що належить господарству, поряд із кримі­нальною притягаються до матеріальної відповідальності. З них у судовому порядку стягується на користь потерпілих ор­ганізацій заподіяна шкода в розмірі вартості викрадених або тих, що не вистачає, товарів за державними роздрібними ці­нами. Керівники господарства в усіх випадках порушення кримінальної справи повинні подати позов про стягнення з винних заподіяних збитків.

5. Законодавство передбачає два види матеріальної відпо­відальності працівників державних підприємств, установ, ор­ганізацій та членів КСГП: обмежену і повну.

Обмежена матеріальна відповідальність працівників ви­значається в розмірі дійсної шкоди, але не більше середньо­місячного заробітку, якщо шкода заподіяна недбалістю в ро­боті, невиконанням або неналежним виконанням своїх тру­дових обов'язків. В разі притягнення до обмеженої матеріаль­ної відповідальності членів КСГП стягнення заподіяної шкоди має провадитися з урахуванням їх середньомісячного основного заробітку, а не тільки з посадового окладу або та­рифної ставки.

Повна матеріальна відповідальність полягає в обов'язко­вому відшкодуванні членом КСГП або працівником радгоспу всіх фактично заподіяних збитків незалежно від заробітку. Відповідальність у повному обсязі настає у випадках, коли:

а) шкоду заподіяно навмисно;

б) самовільно використовувались трактори, автомобілі, сільськогосподарські машини, робоча худоба;

в) це спеціально передбачено законодавством;

г) шкоду заподіяно діями, що містять склад злочину;

д) шкоду заподіяно не у зв'язку з виконанням трудових, обов'язків;

е) має місце недостача матеріальних цінностей, прийнятих під звіт за разовим дорученням або іншим разовим доку­ментом.

6. Матеріальна відповідальність у повному розмірі покла­дається також на матеріально відповідальних осіб. Вона настає в разі недостачі матеріальних цінностей, прийнятих під відповідальність працівниками, що займають посади: касирів; завідувачів комор, їхніх помічників, комірників, що відають окремими коморами; завідувачів нафтових господарств (при виконанні ними службових обов'язків, пов'язаних із при­йманням, видачею та обліком нафтопродуктів та інших мате­ріальних цінностей); завідувачів їдалень (що перебувають на балансі КСГП); завідувачів господарств і кастелянш дитячих дошкільних закладів; заправників, обліковців-заправників (при виконанні ними службових обов'язків, пов'язаних із прийманням, видачею та обліком пального і мастильних матеріалів); водіїв вантажних автомобілів, що суміщають обов'язки агентів-експедиторів із приймання і видачі ванта­жів; провідників худоби при перевезенні її залізницею, гур­топравів.

7. Юридичною підставою повної матеріальної відповідаль­ності є письмові договори (угоди) між правлінням КСГП, ак­ціонерного товариства (дирекцією державного сільськогоспо­дарського підприємства, товариства з обмеженою відпові­дальністю) і матеріально відповідальними особами. До остан­ніх належать:

а) завідувачі кас, комор, складів та їхні заступники;

б) старші контролери-касири, контролери-касири та інші працівники, які виконують обов'язки касира;

в) директори і завідувачі магазинів (за відсутності завідува­чів відділів і секцій) та їхні заступники, завідувачі товарних секцій, начальники цехів підприємств торгівлі та їхні за­ступники;

г) завідувачі підприємств громадського харчування та їхні заступники, завідувачі виробництва, начальники цехів (діль­ниць) та їхні заступники;

д) завідувачі заготівельних пунктів, сепараторних від­ділень;

е) завідувачі господарства та коменданти будинків, де збе­рігаються матеріальні цінності;

є) агенти з постачання, експедитори вантажів, інкасатори.

Перелік осіб, з якими правління може укладати договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення схоронності цінностей, переданих їм для зберігання, оброб­лення, продажу (відпуску), перевезення або використання, визначається спеціальною постановою загальних зборів (збо­рів уповноважених) колективного сільськогосподарського підприємства. Практично це означає, що в кожному КСГП цей перелік треба обговорити на засіданні правління та збо­рах трудових колективів, бригад, ферм, інших виробничих підрозділів і винести його на обговорення загальних зборів або зборів уповноважених, які приймуть остаточне рішення з цього питання.

8. Повна матеріальна відповідальність працівників радгос­пів, інших державних сільськогосподарських і міжгосподар­ських підприємств (організацій) регулюється ст. 134 КЗпП України.

9. Справи про матеріальну відповідальність членів КСГП суд розглядає за аналогією з трудовим законодавством. Він має право в разі необхідності зменшити розмір шкоди, який підлягає компенсації, виходячи зі ступеня вини, конкретних обставин, за яких було заподіяно шкоду, матеріального ста­новища члена КСГП з наведенням у рішенні мотивів частко­вого задоволення позову. Правові норми про зменшення роз­міру шкоди не застосовуються, якщо шкода була заподіяна злочином, вчиненим із корисливою метою, а також при стяг­ненні з працівників коштів, одержаних ними у підзвіт або як аванс. У справах про стягнення дебіторської заборгованості сума боргу може зменшуватися залежно від майнового і ро­динного стану боржника.

10. Посадові особи КСГП несуть матеріальну відповідаль­ність за заподіяну шкоду на підставі тих самих нормативних актів, що й рядові члени цього підприємства. Питання про притягнення до відповідальності окремих посадових осіб ви­рішують органи самоврядування (наприклад, правління КСГП), які призначили дану особу на посаду.

При розгляді позовів КСГП до його членів і посадових осіб (голови, бригадирів, завідувачів ферм та інших спеціаліс­тів) про компенсацію за заподіяну шкоду необхідно враховувати, що на них не можна покладати матеріальну відповідальність за таку шкоду, яка не пов'язана з їхньою безпосереднього виною і може бути віднесена до категорії нормального
виробничо-господарського ризику. Статтею 130 КЗпП України, яка встановлює підстави матеріальної відповідальне
працівників радгоспів, інших державних і міжгосподарську
підприємств, передбачено, зокрема, що на робітників і службовців не може бути покладено відповідальності за шкоду, яка належить до категорії нормального виробничо-господарського ризику; за неодержання підприємством, установою, організацією прибутку; за шкоду, заподіяну працівником котрий перебував у стані крайньої необхідності. Визначені цією нормою правила застосовуються за аналогією закону й щодо членів КСГП.

Члени правління несуть матеріальну відповідальність у ви падках, коли внаслідок їхньої бездіяльності, недбалого ставлення до своїх обов'язків було заподіяно шкоду галузі або ді­лянці виробництва, закріпленій за даною особою при розпо­ділі обов'язків між членами правління.

Якщо при підготовці до судового розгляду справи за позо­вом КСГП до членів підприємств про стягнення з них збитків або в процесі самого розгляду виявиться, що шкоду було за­подіяно не тільки з вини відповідача, а й внаслідок незакон­них дій, безгосподарності, несумлінного ставлення до вико­нання своїх обов'язків окремих посадових осіб підприємства, останні мають притягатися до відповідальності як співвідпо­відачі. При стягненні шкоди з посадових осіб КСГП суди по­винні з'ясовувати, хто конкретно відповідає за дану ділянку роботи і в чому саме полягає його вина.

Правління зобов'язане притягати до матеріальної відпові­дальності тих осіб, з вини яких підприємство платить штраф, пеню, неустойку і відшкодовує збитки за порушення умов до­говору з будь-якою організацією і громадянином. У цьому ра­зі КСГП, виконавши свої зобов'язання перед стороною за до­говором, подає до винної посадової особи регресний позов про стягнення з нього майнових санкцій, сплачених за пору­шення договору.

11. З метою покриття заподіяних збитків відповідно до ст. 404 ЦПК України проводиться відрахування коштів із за­робітку працівника в розмірі не більше 20 відсотків од суми, що має бути виплачена йому кожного разу, а якщо шкоду заподіяно розкраданням, а також за наявності інших відраху­вань за виконавчими документами — не більше 50 відсотків. Не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компен­саційних та інших виплат, на які згідно з законодавством стягнення не накладається.

§ 6. Відшкодування збитків, що сталися внаслідок загибелі або розкрадання худоби та птиці

1. Члени КСГП, працівники радгоспів, які винні в загибе­лі, нестачі або розкраданні худоби та інших тварин, несуть відповідальність згідно з нормами законодавства про працю і Статутом КСГП.

Тваринництво колективних і державних сільськогосподар­ських підприємств іноді зазнає значної шкоди внаслідок по­рушення особами, які обслуговують худобу й птицю, вимог виробничої та трудової дисципліни. Ці порушення полягають у відсутності належного догляду за тваринами і птицею в ніч­ний час, ненаданні необхідної уваги опаленню тваринниць­ких приміщень взимку, особливо тих, де утримується молод­няк. У разі вчинення такого правопорушення спеціальною комісією, створеною за розпорядженням правління, склада­ється акт, який є підставою для притягнення винних осіб до матеріальної відповідальності.

При визначенні вартості худоби слід керуватися постано­вою Міністерства економіки України "Про порядок оцінки шкоди від розкрадання, недостачі, знищення та псування ма­теріальних цінностей" від ЗО квітня 1992 р. № 16, у п. 8 якої сказано, що в разі розкрадання чи загибелі худоби сума збит­ків визначається за закупівельними цінами, які склалися на момент виявлення даного факту. При цьому відшкодову­ються вони в розмірі, що в півтора рази перевищує вартість худоби.

Відшкодування збитків, заподіяних тваринництву, регулю­ється постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. "Про порядок визначення розміру збитків від розкра­дання, нестачі, знищення (псування) матеріальних ціннос­тей". Згідно з її п. 5 в разі розкрадання чи загибелі тварин су­ма збитків визначається за закупівельними цінами, що скла­лися на момент відшкодування збитків із застосуванням кое­фіцієнта 1,5.

2. Збитки, викликані нестачею великої рогатої худоби, свиней, овець і коней через недбалість винних осіб, відшко­довуються в розмірі вартості тварин за державними закупі­вельними цінами. В разі розкрадання цих видів тварин сума збитків зростає в півтора рази проти їхньої вартості за тими ж цінами.

Правління КСГП та адміністрація радгоспу може дозволи­ти особам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а також списати з праців­ників заборгованість за поданими позовами, якщо вони по­вернули худобу чи виплатили її вартість.

3. Позов про відшкодування збитків подається незалеж­но від притягнення винних осіб до кримінальної відпові­дальності.

Особи, винні в загибелі худоби, завідувачі ферм і члени правління, на яких покладено відповідальність за громадське тваринництво, повинні вживати всіх можливих у конкретній ситуації заходів, аби запобігти шкоді, по-господарському ви­користовувати м'ясо та шкіру загиблих тварин. При цьому кошти від реалізації цих продуктів не включаються в суму, яку повинна відшкодувати особа, що заподіяла збитки.

4. Розмір збитків, заподіяних КСГП через крадіжку, заги­бель або недостачу свійської птиці, бджіл, хутрових звірів, кролів та інших тварин, слід визначати за державними ціна­ми, що склалися на день подання позову.

5. Згідно з законодавством про страхування майна страху­ванню підлягають сільськогосподарські тварини, домашня птиця, хутрові звірі, бджоли тощо. В разі загибелі будь-якого з цих видів тварин і птиці важливо визначити, мав місце стра­ховий випадок або ж є причинний зв'язок між неналежним ставленням до своїх трудових обов'язків працівників, які до­глядали худобу і птицю, і тим шкідливим наслідком, що при­звів до загибелі останніх. При розгляді подібних справ у суді необхідно забезпечити охорону майнових прав як працівни­ків, так і органів державного страхування. Ці питання мають велике практичне значення. Саме тому суд повинен повідо­мити зазначені органи про час судового розгляду справи. Як­що в заподіянні шкоди господарству винен працівник, орган державного страхування, який виплатив КСГП страхову ви­нагороду, має право (і зобов'язаний — В. Я.) брати участь у розгляді справи як третя особа із самостійними вимогами про повернення виплачених коштів. Наявність страхового випад­ку звільняє члена КСГП від матеріальної відповідальності.

Належному застосуванню правових норм, які передбача­ють притягнення працівників сільського господарства до ма­теріальної відповідальності, покликані сприяти роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені в постанові від 29 грудня 1992 р. "Про судову практику в справах про відшко­дування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, орга­нізаціям їх працівниками".

Згідно з цими роз'ясненнями судам належить з'ясовувати обставини, від яких залежить вирішення питань про покла­дення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, яку слід компенсувати. Зокрема, встановлювати: наявність пря­мої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно та чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до заподіяння шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретній ситуації заподія­но шкоду; чи було створено умови, які забезпечували б схо­ронність матеріальних цінностей і роботу з ними; яким є майновий стан працівника. В разі заподіяння шкоди кількома працівниками в рішенні суду має бути зазначено, які кон­кретні порушення допустив кожен із них, ступінь його вини та пропорційну їй частку загальної шкоди, за яку може бути застосовано матеріальну відповідальність (відповідного виду і в певних межах).

У постанові зазначено, що за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простою, випуску недоб­роякісної продукції, знищення й псування матеріальних чи грошових цінностей, несуть матеріальну відповідальність (у межах прямої дійсної шкоди, але не більше середньомісячного заробітку) винні в цьому директори, начальники та інші керівники підприємств, установ, організацій та їхні заступ­ники, а також керівники й заступники керівників будь-яких структурних підрозділів, передбачених Статутом підпри­ємства, установи, організації чи іншим відповідним Поло­женням.

РозділXXII

ТРУДОВІ СПОРИ ПРАЦІВНИКІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Поняття і види трудових спорів, що виникають у сільськогосподарських товаровиробників

1. Одним з дієвих способів захисту трудових прав окремих працівників чи колективів сільськогосподарських підпри­ємств р умовах ринкової економіки має стати визначений у законодавстві порядок розгляду трудових спорів, що виника­ють між власниками сільськогосподарських та інших підпри­ємств АПК і їх працівниками у процесі виробничо-господар­ської діяльності.

Трудові спори - це розбіжності, що виникають між влас­никами підприємства чи уповноваженим ним органом і пра­цівником чи колективом працівників з питань застосування законодавства про працю, реалізації колективних та трудових договорів, встановлення нових чи зміни існуючих умов праці тощо. Розгляд трудових спорів має здійснюватись на засадах гласності, доступності, демократичності, законності.

2. Порядок розгляду трудових спорів, що виникають у ді­яльності сільськогосподарських та агропромислових товаро­виробників, незалежно від форми власності, регулюється нормами чинного трудового законодавства України.

За суб'єктним складом їх можна класифікувати як: а) ін­дивідуальні; б) колективні.

Залежно від виду трудового спору чинним законодавством визначаються органи, які вирішують розбіжності між суб'єк­тами аграрно-трудових відносин і відповідний порядок роз­гляду трудових спорів. Законом України "Про внесення змін І доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та ви­знання такими, що втратили чинність деяких законодавчих

актів" від 18 лютого 1992 р., закріплено новий порядок роз­гляду індивідуальних трудових спорів.

3. Відповідно до ст. 221 КЗпП України, індивідуальні тру­дові спори розглядаються:

а) комісіями по трудових спорах;

б) районними (міськими) судами (із змінами згідно із За­коном — Верховної Ради від 19 січня 1995 р.).

Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним орга­ном, застосовується незалежно від форми трудового договору.

4. Особливий порядок та організація розгляду колективних трудових спорів визначається у Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від З березня 1998 р.

§ 2. Організаційно-правові засади утворення і діяльності комісій по трудових спорах

1. Згідно зі ст. 223 КЗпП України, комісія по трудових спорах обирається загальними зборами (конференцією) тру­дового колективу підприємства, установи, організації з чис­лом працюючих не менш як 15 чоловік. Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість ро­бітників у складі комісії по трудових спорах підприємства по­винна бути не менше половини її складу. Комісія обирає із свого складу голову, його заступників і секретаря.

2. За рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу сільськогосподарського підприємства, об'єднання, установи, організації можуть бути створені КТС у цехах та ін­ших аналогічних підрозділах. Ці комісії обираються колекти­вами підрозділів і діють на тих же підставах, що й комісії по трудових спорах підприємств, установ, організацій.

Організаційно-технічне забезпечення комісії по трудових спорах (надання обладнаного приміщення, друкарської та ін­шої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень тощо) здійснюється власником або упов­новаженим ним органом. КТС підприємства має печатку

встановленого зразка.

3. Згідно зі ст. 224 КЗпП України, комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду тру­дових спорів, що виникають на підприємствах, за винятком спорів, передбачених у статтях 222, 232 названого кодексу. Це означає, що без розгляду спору у КТС працівник позбавля­ється права на звернення безпосередньо до суду за захистом

своїх прав.

Трудовий спір підлягає розглядові в комісії по трудових спорах, якщо працівник самостійно або з участю профспілко­вої організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом.

Стаття 225 КЗпП визначає конкретний строк звернення працівника до КТС для захисту своїх трудових прав — три мі­сяці від дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Пропуск указаного строку позбавляє працівника права відстояти свої права чи законні інтереси. Однак КТС може поновити пропущений строк для звернення до комісії, якщо працівник доведе, що пропуск стався з по­важних причин.

Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає

обов'язковій реєстрації.

§ 3. Порядок і строки розгляду трудового спору у комісії по трудових спорах

1. Відповідно до ст. 226 КЗпП України, КТС зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подан­ня заяви. Спори мають розглядатися у присутності працівни­ка, який подав заяву, представника власника або уповнова­женого органу. Робити це за відсутності працівника допуска­ється лише за його письмовою заявою. За бажанням праців­ника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором праців­ника інша особа, в тому числі адвокат.

У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні працівника без по­важних причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник діз­нався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

КТС має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи.

Працівник і власник мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про відвід вирішу­ється більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішен­ні питання про відвід.

На засіданні комісії ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.

2. Комісія по трудових спорах приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні.

У рішенні зазначаються повне найменування підприєм­ства, установи, організації; прізвіще, ім'я та по-батькові пра­цівника, який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору; суть спору; призвіща членів комісії, власника або уповноваженого ним органу; результати голосування і мотивоване рішення комісії. Копії рішення комісії у триденний строк вручаються праців­никові, власникові або уповноваженому ним органу.

3. В разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник або уповноважений ним орган можуть оскаржити Ті рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою для відмови у прийнятті зая­ви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поно­вити цей строк і розглянути спір по суті. В разі, коли пропу­щений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і за­лишається в силі рішення КТС.

4. Відповідно до ст. 229 КЗпП України, рішення КТС під­лягає виконанню власником або уповноваженим ним орга­ном у триденний строк по закінченні десяти днів, передбаче­них на їх оскарження, за винятком випадків, передбачених ч. 5 ст. 235 цього Кодексу.

У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення КТС у встановлений строк, працівникові видається посвідчення, що має силу виконавчого листа.

На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримі­сячного строку до районного (міського) суду, судовий вико­навець виконує рішення комісії по трудових спорах у приму­совому порядку.

§ 4. Правові підстави розгляду трудових спорів у районних (міських) судах

1. Чинне законодавство України передбачає два шляхи звернення працівників до районного (народного) суду для за­хисту своїх порушених трудових прав і законних інтересів.

Перший спосіб застосовується у тих випадках, коли пра­цівник не може звернутись безпосередньо до суду, оскільки чинним законодавством встановлений обов'язковий поперед­ній розгляд трудового спору у комісії по трудових спорах.

Другий спосіб передбачає безпосереднє звернення працівника до районного (міського) суду в разі виникнення трудо­вого спору.

2. Відповідно до ст. 231 КЗпП України, у районних (мі­ських) судах розглядаються трудові спори за заявами:

— працівника чи власника або уповноваженого ним орга­ну, коли вони не згідні з рішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації (підрозділу);

— прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по тру­дових спорах суперечить чинному законодавству.

3. Згідно зі ст. 232 КЗпП України, безпосередньо в район­них (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами:

— працівників підприємств, установ, організацій, де комі­сії по трудових спорах не обираються;

— працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і форму­лювання причини звільнення, оплату за час вимушеного про­гулу або виконання нижчеооплачуваної роботи;

— керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділу та іншого відокремленого підрозді­лу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників з питань звільнення, зміни дати і формулювання причин звільнення, переведення

на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накла­дення дисциплінарних стягнень; .

- власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

- працівників у питанні застосування законодавства пропрацю яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом профспілковим органом підприємства, установи, організації в межах наданих їм прав.

4. Безпосередньо в районних (міських) народних судах роз­глядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу:

працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

- молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на да­не підприємство, в установу, організацію;

- вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - при наяв­ності дитини віком до чотирнадцяти років;

- виборних працівників після закінчення строку повноважень ;

- працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

- інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

§ 5. Вирішення спорів про оплату праці в сільськогосподарських підприємствах

1 Згідно зі ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Спори про одержання винагороди працівників державних сільсько­господарських підприємств, членів та інших працівників ко­лективних сільськогосподарських підприємств вирішуються у встановленому чинним законодавством порядку комісіями з трудових спорів, а також судами.

Безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами:

а) працівників сільськогосподарських підприємств, де ко­місії з трудових спорів не обираються;

б) працівників підприємств, зазначених у пунктах 2, З ст. 232 КЗпП, про оплату за час вимушеного прогулу або виконання роботи з нижчою оплатою та в деяких інших випадках.

Встановлений чинним трудовим законодавством порядок розгляду спорів не поширюється на спори, що виникають між працівниками та власником підприємства чи уповнова­женим ним органом з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульованих законодавством або іншими нормативними положеннями про працю.

2. Спори про одержання винагороди є різновидом спорів про грошові вимоги. Органи, які розглядають спір про оплату праці, мають виходити з того, що згідно з Законами "Про під­приємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про се­лянське (фермерське) господарство", "Про оплату праці" та іншими законодавчими і підзаконними актами форми, систе­ми, розміри і порядок оплати праці членів і працівників сільськогосподарських підприємств визначаються останніми самостійно. Виходячи з цього, предметом спору можуть бути як основна заробітна плата, так і додаткова (в грошовій або натуральній формі), а також вимоги про забезпечення вста­новленого законодавством мінімального розміру заробітної плати та її індексації.

При вирішенні спорів про одержання винагороди мають бути застосовані прийняті в господарствах локальні правові акти — Статут колективного сільськогосподарського підпри­ємства, Положення (Правила) про оплату праці, трудовий контракт, а також колективний договір у частині визначення конкретних розмірів тарифних ставок і окладів (ст. 96 КЗпП).

3. Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання роботи з нижчою оплатою, але не більш як за один рік.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 1 квітня 1994 р. № 4 та від 26 жовтня 1995 р. № 18) роз'яснено, що, поновлюючи на роботі працівника, звільненого без за­конних підстав чи з порушенням встановленого порядку або незаконно переведеного на іншу роботу, суд виносить рішен­ня про виплату йому заробітної плати чи різниці в заробітній платі на роботі з нижчою оплатою. Якщо ж працівника не­можливо поновити на попередній роботі, суд визнає звіль­нення неправильним і зобов'язує ліквідаційну комісію, а в належних випадках — правонаступника чи вищестоящий у порядку підлеглості орган виплатити йому заробітну плату за час вимушеного прогулу.

4. Оскільки згідно зі ст. 235 КЗпП оплаті підлягає вимуше­ний прогул, вимоги працівника про стягнення середнього за­робітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі й за той період, протягом якого з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або ж неправильне формулювання у ній причин звільнення перешкоджало працевлаштуванню.

При присудженні оплати праці за час вимушеного прогулу враховується заробіток за місцем нової роботи (одержана до­помога з тимчасової непрацездатності, вихідна допомога, се­редній заробіток на період працевлаштування, допомога з безробіття), що працівник мав на той час.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу цей заробіток визнача­ється за загальними правилами його обчислення — виходячи із заробітку за два останні календарні місяці роботи.

Для працівників, які пропрацювали на даному підпри­ємстві менше двох місяців, обчислення проводиться з розра­хунку середнього заробітку за фактично відпрацьований час. Ііри цьому враховуються також положення Порядку обчис­лення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р.

5. Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП у разі розгляду заяви про поновлення на роботі довше одного року не з вини пра­цівника орган, який розглядає трудовий спір, виносить рі­шення про виплату середнього заробітку за весь час вимуше­ного прогулу. В разі часткової вини працівника оплата вимушеного прогулу за цей період може бути відповідно зменшена судом. У випадку затримки з вини власника або уповноваже­ного ним органу видачі трудової книжки працівникові теж виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

При розгляді трудових спорів про грошові вимоги (крім названих вище вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання роботи з нижчою оплатою) орган, який роз­глядає спір, має право винести рішення про виплату належ­них сум без обмеження будь-яким строком.

У разі скасування виконаних судових рішень про стягнен­ня заробітної плати чи інших виплат, що випливають із тру­дових правовідносин, поворот виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення грунтується на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроб­лених документах. Також допускається стягнення сум, виплачених йому відповідно до раніше прийнятого рішення комісії, з трудових спорів, при повторному розгляді спору (ст. 239 КЗпП).

§ 6. Порядок вирішення

колективних спорів (конфліктів),

що виникають у сільському господарстві

1. Правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (кон­фліктів) у сільському господарстві передбачені у ст. 44 Кон­ституції України, Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 року, ст. 14 КЗпП, а також у Законі "Про колективні догово­ри і угоди".

Названі законодавчі акти спрямовані на забезпечення вза­ємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулю­вання колективних трудових спорів (конфліктів), що виник­ли між ними.

Закріплені у чинному законодавстві України норми щодо вирішення колективних трудових спорів поширюються на:

— власників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності;

— на організації власників; найманих працівників — фі­зичних осіб, які працюють за трудовим договором на підпри­ємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізич­них осіб, які використовують найману працю; організації найманих працівників, що утворені відповідно до законодав­ства для представництва і захисту їх інтересів.

Визначення поняття "колективний трудовий спір (конф­лікт)" дається у ст. 2 Закону України "Про порядок вирі­шення колективних трудових спорів". При цьому поняття "трудовий спір" і "конфлікт" використовуються у законі як синоніми.

Колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо;

а) встановлення нових або змін існуючих соціально-еко­номічних умов праці та виробничого побуту;

б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;

в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень;

г) невиконання вимог законодавства про працю.

Зміст кожної з названих вимог визначається нормами тру­дового та іншими галузями законодавства України.

Колективні трудові спори можуть виникати і вирішуватись на виробничому, галузевому, територіальному та національ­ному рівнях.

В залежності від рівня, на якому виник колективний тру­довий спір (конфлікт), законодавством України визначаються сторони такого спору, а також порядок формування вимог найманих працівників чи профспілок, порядок та строки розгляду цих вимог, послідовність вирішення колективних трудових спорів.

Сторонами колективного трудового спору (конфлікту) е:

— на виробничому рівні — наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, ор­ганізації чи їх структурних підрозділів або профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник підприємства, установи, організації або уповноваже­ний ним орган чи представник;

— на галузевому, територіальному рівнях — наймані пра­цівники підприємств, установ, організації однієї або декількох галузей (професій) або адміністративно-територіальних одиниць чи профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені цими найманими працівниками органи та власники. Об'єд­нання власників або уповноважені ними органи чи пред­ставники;

— на національному рівні — наймані працівники однієї або декількох галузей (професій) чи профспілки або їх об'єд­нання чи інші уповноважені найманими працівниками органи та власники, об’єднання власників або уповноважені ни­ми органи (представники) на території більшості адміністра­тивно-територіальних одиниць, передбачених ч. 2 ст. 133 Конституції України.

2. Аналіз змісту Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" дозволяє визна­чити такі стадії вирішення розбіжностей, що виникають між сторонами соціально-трудових відносин:

— формування і розгляд вимог найманих працівників, профспілок;

— примирна комісія;

— трудовий арбітраж;

— страйк;

— суд (Верховний Суд Автономної Республіки Крим, об­ласний, Київський і Севастопольський міський суд).

3. Розбіжності, що виникають між сторонами соціально-трудових відносин на різних рівнях не завжди призводять до виникнення колективного трудового спору (конфлікту).

До моменту виникнення колективного трудового спору Законом України "Про порядок вирішення колективних тру­дових спорів (конфліктів), передбачена обов'язкова процеду­ра формування і розгляду вимог найманих працівників, профспілок.

Згідно зі статтями 4, 5 Закону "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", вимоги найма­них працівників на виробничому рівні формуються і затвер­джуються загальними зборами (конференцією) найманих працівників або формуються шляхом збору підписів і вва­жаються чинними за наявності не менше ніж половини під­писів членів трудового колективу підприємства, установи, ор­ганізації чи їх структурного підрозділу. Разом із висуненням вимог збори (конференція) найманих працівників визнача­ють орган чи особу, які будуть представляти їх інтереси.

Вимоги найманих працівників на галузевому, територіаль­ному чи національному рівнях формуються і затверджуються:

— у випадках, коли інтереси найманих працівників пред­ставляє профспілка, об'єднання профспілок — рішенням ви­борного органу відповідної профспілки, об'єднання проф­спілок;

— у випадках, коли інтереси найманих працівників пред­ставляють інші уповноважені ним організації (органи) — конференцією представників підприємств, установ, організа­цій, які перебувають у стані трудового спору (конфлікту).

Вимоги найманих працівників, профспілки чи об'єднання профспілок оформляються відповідним протоколом і надси­лаються власнику або уповноваженому ним органу, який зо­бов'язаний протягом трьох днів розглянути ці вимоги і пові­домити уповноважених представників заявника про своє рі­шення. Якщо задоволення вимог виходить за межі компетен­ції уповноваженого власником органу, він зобов'язаний надіслати їх у триденний термін з дня одержання вимог влас­нику або до відповідного вищестоящого органу управління, який має приймати рішення. При цьому строк розгляду ви­мог найманих працівників кожною інстанцією не повинен перевищувати трьох днів. Загальний строк розгляду вимог і прийняття рішення (з урахуванням часу пересилання) не по­винен перевищувати тридцяти днів з дня одержання цих ви­мог власником або уповноваженим ним органом до моменту одержання найманими працівниками чи профспілкою пові­домлення від власника або відповідного вищестоящого орга­ну про прийняте ним рішення.

В разі задоволення власником чи уповноваженим ним ор­ганом заявлених вимог найманих працівників, профспілки колективний трудовий спір (конфлікт) не виникає.

4. Згідно зі ст. 6 Закону "Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)", такий конфлікт вини­кає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників, категорії найманих працівників, ко­лективу працівників або профспілки одержав від власника чи уповноваженого ним органу повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням власника чи уповноваженого ним органу (представника) або коли строки розгляду вимог закінчилися, а відповіді власника не надійшло.

Колективні трудові спори (конфлікти) вирішують органи:

а) примирна комісія;

б) трудовий арбітраж;

в) суд.

5. Примирна комісія є обов'язковим первинним органом завданням якого є вироблення рішення, що може задовольнити сторони колективного трудового спору (конфлікту) питань встановлення нових або зміни існуючих соціальне економічних умов праці та виробничого побуту, укладення зміни колективного договору, угоди.

Незалежно від того, на якому рівні виник колектив трудовий спір (конфлікт), примирна комісія створюється ініціативою однієї із сторін і складається з однакової кількості представників сторін, які визначаються кожною сторонок самостійно. Строки утворення комісії визначаються рівнем колективного трудового спору (конфлікту). Зокрема, на виробничому рівні примирна комісія створюється у триденний, на галузевому чи територіальному рівні — у п'ятиденний, на національному рівні — у десятиденний строк з моменту ви­никнення колективного трудового спору. Права примирної комісії, а також процедура і строки вирішення колективного трудового спору (конфлікту) визначені у статтях 8—9 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)".

Рішення комісії є обов'язковим для сторін, оформляється протоколом і виконується в порядку, передбаченому цим рішенням. Після прийняття рішення примирна комісія припиняє свою роботу. В разі неприйняття рішення з питань, пе­редбачених пунктами "а" і "б" ст. 2 Закону "Про порядок ви­рішення колективних трудових спорів (конфліктів)", колек­тивний трудовий спір розглядається трудовим арбітражем.

6. Правовий статус трудовго арбітражу має суттєві відмін­ності від примирної комісії, зумовлені особливим порядком його створення та вирішення колективних трудових спорів (конфліктів).

До складу трудового арбітражу входять не представники .сторін, як це вимагається для примирної комісії, а залучені сторонами фахівці, експерти та інші особи. Ініціатива щодо створення трудового арбітражу може на-вжати як сторонам колективного трудового спору, так і незалежному посереднику— визначеній за спільним вибором сторін особі, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення.

Трудовий арбітраж створюється з ініціативи вказаних осіб у триденний строк в разі:

— неприйняття примирною комісією погодженого рішен­ня щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікти з питань встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту, укладення чи зміни колективного договору, угоди;

— виникнення колективного трудового спору (конфлікту) з питань виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.

На відміну від примирної комісії, трудовий арбітраж — ор­ган, який самостійно приймає більшістю голосів його членів рішення по суті трудового спору (конфлікту). Таке рішення є обов'язковим для виконання, якщо сторони про це поперед­ньо домовилися.

7. Особливе правове становище в розгляді колективних трудових спорів займає Національна служба посередництва і примирення, яка створюється відповідно до ст. 15 Закону Ук­раїни "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів). Діяльність такої служби має бути спрямована на запобігання виникненню колективних спорів і конфліктів, їх прогнозування та сприяння своєчасному їх вирішенню, здійснення посередництва для вирішення таких спорів.

До компетенції Національної служби посередництва і примирення відноситься:

— реєстрація висунутих працівниками вимог та колектив­них трудових спорів (конфліктів);

— аналіз вимог, виявлення та узагальнення причин колек­тивних трудових спорів (конфліктів), підготовка пропозицій для їх усунення;

— підготовка посередників та арбітрів, які спеціалізуються на вирішенні колективних спорів (конфліктів);

— перевірка, в разі необхідності, повноважень представни­ків сторін колективного трудового спору;

— посередництво у вирішенні колективного трудового спору (конфлікту) тощо.

Представники національної служби посередництва і при­мирення можуть брати участь у вирішенні колективного трудового спору (конфлікту) на всіх його стадіях.

Сторони після додержання примирної процедури мають право звертатися для сприяння у вирішенні колективного трудового спору (конфлікту) до Національної служби посе­редництва і примирення, яка розглядає всі матеріали і в деся­тиденний строк надсилає сторонам свої рекомендації.

8. Особливою стадією вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) є страйк — тимчасове колективне добро­вільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, уста­нови, організації (структурного підрозділу).

Відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соці­альних інтересів.

Реалізація права на страйк здійснюється відповідно до За­кону України "Про порядок вирішення колективних трудо­вих спорів (конфліктів)".

Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (пред­ставник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про порядок вирі­шення колективних трудових спорів (конфліктів)", забороня­ється проведення страйку за умов, якщо припинення праців­никами роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей, дов­кіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аварі­ям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків. Законом передбачені й інші випадки заборони проведення страйку.

9. Колективний трудовий спір може бути переданий на розгляд до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міського суду у передбачених законом випадках заборони проведення страй­ку і коли рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) сторонами не враховано. За таких умов право на звернення до суду із заявою про вирішення колективного трудового спору має лише Національна служба посередницт­ва і примирення.

В разі оголошення страйку власник або уповноважений ним орган (представник) вправі звернутися до суду із заявою про визнання страйку незаконним. Рішення суду про визнан­ня страйку незаконним з підстав, передбачених ст. 23 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спо­рів (конфліктів), учасники страйку зобов'язані прийняти рі­шення про припинення або відміну оголошеного страйку, а працівники мають розпочати роботу не пізніше наступної до­би після дня вручення копії рішення суду органові (особі), що очолює страйк.

Збитки, заподіяні в результаті страйку іншим підпри­ємствам, установам, організаціям чи громадянам, відшкодо­вуються за рішенням суду згідно із законодавством України.

РозділXXIII

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СЕЛА

§ 1. Поняття соціального розвитку села

1. В сучасних селах України проживають її громадяни — працівники колективно-кооперативних і акціонерних дер­жавних сільськогосподарських підприємств, кооперативних товариств; колишні їхні трудівники, а нині - люди похилого віку, представники сільської інтелігенції та інші громадяни. Все їхнє життя — це благородна трудова діяльність.

Аграрне право як самостійна галузь права регулює суспіль­ні відносини, що виникають між суб'єктами права у процесі здійснення державної соціальної політики, спрямованої на формування повноцінного життєвого середовища, забезпе­чення економічних і соціальних інтересів сільського населен­ня, комплексний розвиток сільських територій, збереження сільської поселенської мережі, розвиток об'єктів соціальної Інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва.

Розвиток соціальної сфери села є одним з основних напрямів соціальної політики держави і залежить від наслідків
здійснення аграрної і земельної реформи в Україні.

Реформування аграрних і земельних відносин на ринкових засадах, приватизація підприємств АПК, реструктуризаціянедержавних сільськогосподарських підприємств на основі паювання земель, погіршення фінансового стану та знижен­ня платоспроможності сільськогосподарських і агропромис­лових товаровиробників, недосконалість кредитно-фінансо­вої системи, демографічна криза здійснення соціальних пере­творень на селі в нових умовах, суттєво змінюють зміст і ха­рактер суспільних відносин у соціальній сфері села, які потребують правової регламентації.

Основні напрями, стратегічні цілі та завдання державної соціальної політики в Україні визначені в Указі Президента

України "Про основні напрями соціальної політики на 1997— 2000 роки" від 18 жовтня 1997 р., а також в Указі Президента України "Про основні напрями розвитку агропромислового комплексу України" від 29 квітня 1998 року. Вказані норма­тивні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здійснення соціальних перетворень на селі, а саме:

— зміна соціально-демографічної ситуації у сільській міс­цевості;

— здійснення протекціоністської політики щодо поселень, які занепадають;

— переорієнтація державної міграційної політики від за­гальної підтримки переселенців у сільську місцевість до сти­мулювання міграції з метою сприяння зростанню сільсько­господарського виробництва, поліпшення обслуговування сільського населення;

— формування повноцінного життєвого середовища на се­лі через стимулювання всіх форм житлового будівництва, роз­виток матеріальної бази закладів соціально-культурного при­значення;

— комплексне облаштування сільських населених пунктів, поліпшення їх планування й забудови;

— фінансування розвитку соціальної сфери села;

— залучення безробітних та незайнятих громадян і вивіль­нюваних працівників до виконання оплачуваних громадських робіт;

— розробка регіональних і районних програм "Власний дім" та створення фондів підтримки індивідуального житло­вого будівництва на селі;

— забезпечення функціонування у сільській місцевості ме­режі медичних амбулаторій, фельдшерських і акушерських пунктів;

— сприяння першочерговій передачі об'єктів соціальної інфраструктури, птахофабрик, спеціалізованих підприємств з виробництва тваринницької продукції, інших підприємств АПК до комунальної власності;

— створення у селах госпрозрахункових підрозділів з утри­мання об'єктів невиробничої сфери та надання житлово-ко­мунальних послуг тощо.

2. Юридичне забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних на­прямів земельної реформи і соціального розвитку села покликані закони та інші нормативно-правові акти. Одним із пер­ших актів законодавчого органу став Закон "Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України" від 17 жовтня 1990 р., введений у дію з 1 листопада 1990 р. (з наступними змінами і доповненнями).

Сукупність правових норм, які регулюють суспільні відно­сини у соціальній сфері села, складають правовий інститут соціального розвитку села в системі аграрного права України.

Аналіз норм чинного законодавства України дозволяє ви­значити основні засади, на яких здійснюється правове забез­печення розвитку соціальної сфери села, а саме:

— гарантованість реалізації суб'єктами аграрного підпри­ємництва і громадянами конституційних прав на формування повноцінного життєвого середовища у сільській місцевості;

— пріоритетність соціального розвитку села і агропромис­лового комплексу;

— державна підтримка пріоритетного розвитку соціальної сфери села через систему організаційних, фінансових, матері­альних, правових та інших заходів;

— недопустимість зміни профілю діяльності і цільового призначення об'єктів соціальної сфери села у процесі при­ватизації;

— законність.

Конституція України закріплює широке коло соціально-економічних прав, які можуть бути реалізовані суб'єктами аг­рарного права з метою створення належних умов соціального розвитку села. Відповідно до ст. 13 Конституції України, дер­жава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

3. Чинне законодавство України вживає такі поняття, як "соціальний розвиток села", "соціальна сфера села", "об'єк­ти соціальної сфери села", однак не визначає цих понять як самостійних правових категорій. З правової точки зору ці по­няття необхідно розуміти як коло суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації юридичними та фізичними особами соціально-економічних прав, державної підтримки пріоритету соціальних перетворень у сільській місцевості і врегульовані нормами права.

Правове регулювання соціального розвитку села необхідно розмежовувати з поняттям "правове забезпечення соціального захисту", оскільки право на соціальний захист включає в себе право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на соці­альний захист є складовою частиною гарантованого Консти­туцією України права на соціальний розвиток села.

Аналіз норм чинного законодавства України дозволяє зро­бити висновок про те, що соціальна сфера села є самостійним об'єктом правового регулювання і її слід розглядати через призму правового режиму об'єктів, за наявності яких і ство­рюються належні соціальні умови на селі.

§ 2. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села

1. Розгляд правового режиму об'єктів соціальної сфери се­ла передбачає з'ясування питання щодо визначення поняття таких об'єктів, проведення їх класифікації, аналізу права власності і права користування об'єктами соціальної сфери, правові підстави зміни їх функціонального використання то­що. Визначення поняття переліку об'єктів соціальної сфери є важливим для державного регулювання основних напрямів економіки шляхом прийняття бюджету та фінансування соці­альної сфери, встановлення фінансових і матеріальних пільг і переваг для тих суб'єктів, які спрямовують свої кошти на реалізацію програм пріоритетного розвитку соціальної сфери села.

Чинне законодавство України не визначає єдиного понят­тя "об'єкти соціальної сфери". У законах про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу, про охорону здоров'я, про освіту, про культуру та інших за­конах і підзаконних актах вживаються різні терміни щодо визначення об'єктів соціальної сфери, зокрема, "об'єкти соціально-культурного призначення", "об'єкти соціальної інфраструктури", "об'єкти охорони здоров'я, фізкультури і спорту", "об'єкти інженерної інфраструктури", "об'єкти жит­лового фонду" тощо. З метою забезпечення єдиного підходу до визначення об'єктів соціальної сфери у практичній діяль­ності, Міністерство фінансів разом з податковою адміністра­цією підготували листи від 9 квітня 1993 р. та від 10 січня 1997 р., у яких визначили Тимчасовий Перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери.

Відповідно до вказаного Переліку, об'єкти соціальної сфе­ри поділені на такі групи:

— житлово-комунальне господарство і побутове обслуго­вування населення (житлові будинки, гуртожитки для робіт­ників і службовців, студентів вищих і середніх спеціальних та загальноосвітніх навчальних закладів, школи-інтернати, во­догони, об'єкти газопостачання і теплозабезпечення тощо);

— охорона здоров'я, фізична культура і соціальне забезпе­чення (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фіз­культурні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспан­сери, поліклініки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спе­ціалізовані санаторії, піонерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спортивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клуби тощо).

— народна освіта (академії, університети, інститути, техні­куми, професійні училища, курси, учбові комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, навчальні шко­ли, школи-інтернати, дитячі садки, дитячі садки-ясла (комбі­нати), дитячі майданчики, ясла, дитячі будинки тощо);

— культура і мистецтво ( бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кіно­театри тощо). Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, вказаний Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери се­ла" за умови їх бюджетного фінансування.

2. За своїм правовим режимом об'єкти соціальної сфери по кожній з названих груп можна класифікувати на:

— матеріальні об'єкти, які відносяться до основних фондів юридичних осіб — суб'єктів підприємництва, рахуються на їх балансі і є власністю цих підприємств;

— об'єкти соціальної сфери, які перебувають на балансі місцевих рад і є комунальною власністю, утримання яких фі­нансується з відповідного бюджету;

— об'єкти соціальної сфери як самостійні юридичні осо­би, засновані на державній, комунальній або недержавній власності (організації, підприємства, установи).

Залежно від того, до якої з названих груп відносяться об'єкти соціальної сфери, у чинному законодавстві визначаються особливості їх правового режиму, зумовлені законодав­чою забороною на зміну функціонального призначення (перепрофілювання) окремих об'єктів соціальної сфери в проце­сі приватизації державного і комунального майна і цілісних майнових комплексів, а також передачею об'єктів соціальної сфери з балансу недержавних сільськогосподарських і агро­промислових підприємств на баланс місцевих рад. Заборона на зміну функціонального призначення об'єктів соціальної сфери законодавче визначена лише для окремих груп таких об'єктів. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритет­ність соціального розвитку села і агропромислового комплек­су у народному господарстві", не дозволяється у сільській місцевості ліквідація, реорганізація і перепрофілювання за­кладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населен­ня (будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету. Окремі об'єкти освіти, фізичної культури та спорту, які належать підприємствам, можуть приватизуватись за умови збереження їх призначен­ня. Відповідно до ст. 14 Закону України "Про бібліотеку і біб­ліотечну справу" від 27 січня 1995 р., забороняється привати­зація і перепрофілювання бібліотек, які є юридичними особа­ми і засновані на державній формі власності. У разі привати­зації майна юридичної особи, у складі якої є бібліотека, одночасно можуть бути приватизовані бібліотечні фонди та інше майно, необхідне для її діяльності, за умови зобов'язан­ня нового власника продовжувати подальше функціонування бібліотеки протягом десяти років. У разі відсутності такого зобов'язання вказане майно не підлягає приватизації, а рі­шення про його використання приймає орган приватизації. Як зазначається у ст. 29 Закону України "Про фізичну куль­туру і спорт", перепрофілювання та ліквідація діючих бюд­жетних фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд без створення рівноцінних споруд не допускається.

У чинному законодавстві не досить чітко визначені підста­ви і умови зміни функціонального призначення, відчуження об'єктів соціальної сфери, які перебувають на балансі недер­жавних сільськогосподарських підприємств. Утримання та­ких об'єктів вимагає значних фінансових витрат суб'єктів аг­рарного підприємництва. Тому з метою створення сприятли­вих умов для сільськогосподарських підприємств, переробних та обслуговуючих підприємств і організацій АПК, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності, ком­плексного розвитку соціальної сфери сільських населених пунктів, збереження функціонального призначення об'єктів соціальної сфери Уряд України визнав за необхідне провести передачу таких об'єктів у комунальну власність.

3. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогоспо­дарських, переробних, обслуговуючих підприємств, установ, організацій агропромислового комплексу, заснованих на ко­лективній та інших формах власності" визначено умови такої передачі, а саме:

— поетапна передача, починаючи з 1997 до 2001 року, на основі розроблених і затверджених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери;

— безоплатна передача.

Передачі у комунальну власність підлягають:

— житловий фонд (крім гуртожитків);

— дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, табори відпочинку і оздоровлення дітей, об'єкти культури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я і побуту;

— мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання і водо-відведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування житлового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мережі і споруди, збудовані та прибудовані приміщення, об­ладнання тощо).

Вказані об'єкти передаються у комунальну власність за рі­шенням загальних зборів членів підприємства чи зборів упов­новажених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств інших форм недержавної власності.

Передача об'єктів соціальної сфери у комунальну влас­ність, адміністративно-територіальних одиниць здійснюється лише за згодою органів місцевого самоврядування.

Передача об'єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність здійснюється відповідно до Положення про поря­док передачі у комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському відданні або в оперативному управлінні підприємств, установ, організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 року.

§ 3. Правове забезпечення наукових досліджень та підготовки кадрів для села

1. Національною програмою розвитку сільськогосподар­ського виробництва України передбачається спрямувати нау­кове забезпечення на створення умов для агропромислового виробництва до передових науково-технічних розробок і тех­нологій, ефективного використання і дальшого розвитку нау­ково-технічного потенціалу країни. Кадровий потенціал аг­рарної науки передбачається зосередити на розробці нових та удосконаленні існуючих виробництв наукомісткої і експортно потенційної продукції, реалізації цільових комплексних програм "Агропродкомплекс", "Енергозбереження", створення національних аграрних науково-технічних центрів тощо.

Правове забезпечення наукових досліджень та підготовки кадрів для села здійснюється перш за все за нормами чинного законодавства України щодо розвитку науки та науково-тех­нічного прогресу, про освіту, зайнятість населення, нормами соціально-трудового законодавства, іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села" фінансування наукових дослід­жень з проблем соціального розвитку села та агропромисло­вого виробництва здійснюється в основному за рахунок дер­жавного бюджету.

Дослідні та дослідно-експериментальні господарства є са­мостійними у визначенні своєї господарської діяльності, роз­витку зв'язків з промисловими підприємствами та зарубіжни­ми партнерами. Доходи від освоєння науково-технічних но­вовведень в агропромисловому виробництві протягом 5 років не оподатковуються.

2. Належне функціонування складових економічного ме­ханізму АПК в умовах запровадження ринкових відносин і соціальний розвиток неможливі без адекватного кадрового і наукового забезпечення. Тому не випадково чинне законо­давство про підприємства, освіту, працю, підприємництво, соціальний розвиток села тощо передбачає основні форми підготовки спеціалістів для потреб народного господарства і соціального розвитку. Згідно з п. З ст. 26 Закону України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. (з на­ступними змінами і доповненнями), підприємство здійснює підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їх еко­номічне і професійне навчання у власних навчальних закла­дах або за угодами в навчальних закладах, підпорядкованих державним органам освіти, іншим відомствам і підприєм­ствам. Підприємство надає пільги працюючим випускникам професійно-технічних, середніх спеціальних та вищих нав­чальних закладів.

Підготовка і перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок коштів державного бюд­жету через систему державних закладів освіти і науки. Зако­нодавством України визначаються основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфікації. Відповідно до ста­тей 25, 28, 31—33, 40 Закону України "Про освіту" від 23 травня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями), підготовка спеціалістів для села може здійснюватись через за­гальну середню освіту, професійні навчально-виховні закла­ди, вищу освіту, підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів. Професійні навчально-виховні заклади здійснюють підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації грома­дян за державним замовленням, а також за договорами з під­приємствами, установами, організаціями, окремими громадя­нами. Професійні навчально-виховні заклади можуть мати одне або декілька базових підприємств (об'єднань, організа­цій), для яких вони готують робітничі кадри і відносини з якими регулюються на основі договорів. Учні державних про­фесійних навчально-виховних закладів терміном навчання 10 і більше місяців перебувають на повному утриманні держави. Законом України "Про освіту" визначаються види вищих навчальних закладів, у яких можуть здійснюватись підготовка і перепідготовка кадрів: технікум (училище), коледж, інсти­тут, консерваторія, академія, університет та інші).

3. Відповідно до ст. 22 Закону України "Про пріоритет­ність соціального розвитку села та АПК у народному госпо­дарстві, в усіх вищих навчальних закладах (університети, ін­ститути, коледжі, технікуми тощо) встановлюється квота прийому сільської молоді, яка є обов'язковою для виконання.

Порядок та умови квотування, а також використання випуск­ників визначаються Урядом.

Підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації спе­ціалістів та робітничих кадрів для виробничої і соціальної сфери села у державних навчальних закладах проводяться за рахунок державного і місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між навчальними закладами, підприємствами, ор­ганізаціями.

Перепідготовка і підвищення кваліфікації спеціалістів ро­бітничих кадрів є обов'язковими і здійснюються періодично в строки, визначені державними органами. В разі невиконання договорів на перепідготовку і підвищення кваліфікації пра­цівників колективні сільськогосподарські підприємства, рад­госпи, інші державні підприємства, селянські (фермерські) господарства відшкодовують матеріальні витрати у державний і місцевий бюджети в порядку, визначеному Урядом.

§ 4. Правове регулювання житлового будівництва на селі

І. Одним з головних напрямів відродження сіл України, поліпшення демографічної ситуації у державі чинне законо­давство визначає будівництво житла для працівників сільсь­кого господарства, підприємств агропромислового комплек­су, освіти, культури, побутового обслуговування тощо. Націо­нальною програмою розвитку сільськогосподарського вироб­ництва ставиться завдання досягти введення в дію щорічно до 2000 року 4,2 млн кв. метрів житла зі збільшенням до 5,6 млн кв. метрів у наступні роки; при цьому будуть створені умови, при яких переважна більшість житла споруджуватиметься ін­дивідуальними сільськими забудовниками, яким будуть нада­ватись довгострокові пільгові державні кредити залежно від демографічної ситуації населених пунктів та регіонів.

Регулювання суспільних відносин, які виникають у проце­сі будівництва житла у сільській місцевості здійснюється нині Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу", нормами земельного, цивільного законодавства і спеціальних нормативних актів. При цьому слід мати на увазі, що правове регулювання жит­лового будівництва на селі залежить від виду відносин, суб'єктного складу останніх та ряду інших обставин. Нині будівництво житла у сільській місцевості може проводитись під­рядним способом підприємствами системи Украгробуду як за кошти державного бюджету, так і окремих товаровиробників; господарським способом за рахунок коштів сільськогоспо­дарських товаровиробників; а також шляхом індивідуального житлового будівництва. Тому при регулюванні відносин, які виникають при реалізації перших двох способів будівництва житла слід застосовувати норми цивільного законодавства про договори на капітальне будівництво та містобудівельні законодавчі акти, пов'язані з проектуванням і забудовою сільських населених пунктів. Що стосується правового забез­печення індивідуального будівництва, то крім містобудівель­ного законодавства, регулювання суспільних відносин має здійснюватись нормами Закону "Про пріоритетність соціаль­ного розвитку села та АПК", а також прийнятою на його ви­конання постановою Ради Міністрів України від 15 грудня 1990 р. "Про додаткові заходи щодо розвитку індивідуального будівництва на селі та поліпшення соціально-демографічної ситуації у трудонедостатніх господарствах”.

2. Чинним законодавством України передбачається, що селу має надаватись перевага над містом (з розрахунку на ду­шу населення) у спорудженні житла та інших об'єктів соці­ально-культурного і побутового забезпечення. Ці переваги полягають у матеріально-технічному і ресурсному забезпе­ченні, оподаткуванні, кредитуванні індивідуальних забудов­ників тощо. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про прі­оритетність соціального розвитку села і АПК", Уряд України та місцеві ради народних депутатів покликані сприяти роз­виткові індивідуального житлового будівництва на селі, ство­рювати забудовникам, в тому числі працівникам соціальної сфери і сфери обслуговування сільського населення, які про­живають у селі, пільгові умови по забезпеченню будівельними матеріалами й обладнанням, надавати їм послуги і пільгові довгострокові кредити. При цьому названий Закон передба­чає компенсацію за рахунок республіканського чи місцевого бюджетів половини одержаних кредитів через 5 років після введення будівлі в експлуатацію. Така пільга надається, якщо власник будинку бере участь у сільськогосподарському виробництві або у переробній промисловості та соціальній сфері села.

Сім'ям, які мають дітей і працюють у зазначених галузях у сільській місцевості, половина пільгових банківських креди­тів компенсується після введення будівель в експлуатацію. Молодим сім'ям, які мають двох дітей віком понад один рік, погашається половина залишку кредиту, а при наявності у сім'ї трьох і більше дітей віком понад один рік — весь зали­шок кредиту. Ці пільги надаються за рахунок державного і місцевого бюджетів. Порядок надання пільгових довгостро­кових банківських кредитів для індивідуальних сільських за­будовників визначаються Урядом України.

При спорудженні житла в сільській місцевості підрядним способом за рахунок власних коштів індивідуального забудов­ника йому компенсується з державного бюджету частина кошторисної вартості житлового будинку і господарських бу­дівель, що не належать до прямих витрат підрядних будівель­них, організацій і включається до кошторисів будівництва згідно з чинними нормативними актами.

Індивідуальні забудовники, які споруджують житлові бу­динки і господарські споруди, не користуються кредитами і працюють у сільському господарстві, переробній галузі або соціальній сфері села, отримують компенсацію за рахунок держави у розмірі 35 відсотків їх кошторисної вартості. Зазна­чені пільги зберігаються також за вказаними особами у разі спорудження житла та господарських будівель на кооператив­них засадах.

Надання селу переваг у житловому та іншому будівництві передбачає створення необхідної мережі цехів і дільниць на селі по виготовленню дерев'яних і металевих виробів за за­мовленням населення, забезпечення цих виробництв меха­нізмами й інструментами, а також спеціалізованих торговель­них баз, магазинів-складів, майданчиків по торгівлі будівель­ними матеріалами й обладнанням. Для доставки матеріалів сільському населенню планується додатково залучати на до­говірних умовах, в тому числі у вихідні дні, вантажно-розван­тажувальні механізми й автотранспорт сторонніх підприємств і організацій, перелік яких визначається місцевими радами народних депутатів.

3. Чинне законодавство України нині не регламентує роз­міри індивідуальних житлових будинків і господарських споруд, що зводяться у сільській місцевості. Тому громадяни та юридичні особи вправі замовляти для себе нові проекти інди­відуальних житлових будинків і надвірних будівель для всіх природно-кліматичних зон республіки, які забезпечують ве­дення різних форм господарювання, підвищення якості архі­тектурного вирішення і добротності споруд, створення не­обхідного інженерного обладнання, широке застосування місцевих будівельних матеріалів, ефективних конструкцій, виробів та інженерного обладнання, відображення націо­нально-побутових особливостей і реалізації побажань забу­довників.

Законом України "Про пріоритетність соціального розвит­ку села і АПК" передбачається, що особи, які переселяються у трудонедостатні населені пункти, і місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних і обслуговуючих галузях агропромислового комплексу або со­ціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господар­ськими будівлями за рахунок державного бюджету. Житло, збудоване в сільській місцевості за рахунок бюджетних кош­тів, через 10 років передається в особисту власність цим гро­мадянам за умови їх постійної роботи в зазначених галузях.

Критерії трудонедостатніх населених пунктів з урахуван­ням чисельності працездатних жителів та інших факторів, а також види пільг визначаються Урядом України, а перелік цих населених пунктів —місцевими радами народних депу­татів.

Крім того, названим переселенцям може надаватись одно­разова грошова допомога на обзаведення господарством у встановлених розмірах з розрахунку на голову сім'ї та окремо на кожного члена сім'ї. Вказані суми допомоги погашаються у половинному розмірі за рахунок підприємств і організацій, куди працевлаштовуються особи, які переселяються, а друга половина — за рахунок республіканського бюджету (при між­обласному переселенні) та місцевого (при внутріобласному переселенні) бюджетів.

Для заохочення молоді до 30-річного віку, яка залишаєть­ся працювати у сільському господарстві або переїхала у сільську місцевість на постійне місце проживання і побудува­ла житло, рекомендується сільськогосподарським та іншим товаровиробникам АПК виплачувати грошову допомогу на обзаведення господарством. Банкам рекомендовано видавати господарствам, які не мають власних коштів, довгострокові кредити з погашенням їх протягом 5 років, починаючи з на­ступного року після одержання позики.

4. Чинним законодавством України передбачається захист прав сільськогосподарських підприємств щодо збудованого ними житла та інших об'єктів соціально-культурного та побу­тового призначення. Так, наприклад, Закон України "Про підприємства" забороняє вилучення об'єктів соціально-куль­турного та побутового призначення, житла, яке збудоване за рахунок коштів підприємств, місцевими радами народних де­путатів або іншими органами без згоди власника та трудового колективу підприємства. Сільськогосподарські підприємства вправі за рішенням своїх органів управління проводити реалі­зацію чи безкоштовну передачу збудованих житлових будин­ків та інших споруд своїм працівникам. Зокрема, дозволено радгоспам та іншим державним товаровиробникам і рекомен­довано колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативам продавати своїм працівникам житлові будинки присадибного типу з надвірними будівлями, зведеними за ра­хунок коштів господарства і кредитів банку, з оплатою цим працівникам залежно від їх ставлення до праці, стажу роботи на підприємстві та на підставі рішення трудового колективу не менше 40 відсотків вартості житлового будинку з надвір­ними будівлями щомісячно рівними частинами протягом 50 років від дня продажу. При цьому вартість будівництва обчис­люється в порядку, за цінами і нормами, встановленими для визначення кошторисної вартості державного житлового бу­дівництва.

Законом України "Про пріоритетність соціального розвит­ку села та АПК в народному господарстві" передбачається збереження і розвиток поселенської мережі. Зокрема, у ст. 10 названого Закону зазначається, що держава захищає сільську поселенську мережу незалежно від категорії, величини й міс­ця розташування сільських населених пунктів. Будь-які пере­творення сільських поселень (об'єднання, роз'єднання, пере­йменування в іншу категорію тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад народних депутатів лише з волі жителів цих поселень. В Україні запроваджується організація постійного обстеження та паспортизації сільської поселен­ської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу встановлюється Урядом.

§ 5. Правове регулювання шляхового будівництва в сільській місцевості

1. Розвиток соціальної інфраструктури сільських населе­них пунктів передбачає також будівництво і реконструкцію, розширення мереж шляхів з твердим покриттям. Тому Націо­нальна програма розвитку сільськогосподарського виробни­цтва спрямована на прискорення темпів спорудження в сіль­ській місцевості шляхів, перегляд порядку їх фінансування і утримання, уточнення раціональної мережі і програми будів­ництва. Вже в 1996 році передбачається побудувати під'їзди з твердим покриттям до 240—300 сіл і ввести в дію понад 3000 км доріг, а в наступні роки збільшити ці обсяги до 1,2— 1,3 раза.

Чинним законодавством України встановлено порядок, строки та форми залучення сільськогосподарських та інших підприємств АПК до будівництва та ремонту автомобільних шляхів.

Відповідно до ч. 6 ст.6 Закону України "Про пріоритет­ність соціального розвитку села та АПК в народному госпо­дарстві" усі шляхи, які зв'язують сільські населені пункти (у т. ч. у межах цих населених пунктів) з мережею шляхів за­гального користування і разом з усіма під'їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються Українському дер­жавному концерну по будівництву, ремонту й утриманню ав­томобільних шляхів (Укравтодор). Останній має до 1997 року завершити приймання на баланс усіх шляхів, що з'єднують села з мережею шляхів загального користування.

Шляхи загального користування перебувають на балансі спеціалізованих шляхових організацій концерну, який несе відповідальність згі їх розвиток та технічний стан. Законода­вець зобов'язує названий концерн виконати державну про­граму будівництва шляхів в Україні до 2000—2005 року.

2. Фінансування шляхового будівництва у сільській місце­вості має здійснюватись у пріоритетному порядку за рахунок централізованих капіталовкладень та місцевого бюджету. Ра­зом з тим, чинне законодавство передбачає можливості фі­нансування дорожнього будівництва за рахунок інших дже­рел. Так, наприклад, Законом України "Про місцеве само­врядування", органи місцевого самоврядування організують благоустрій населених пунктів, залучаючи для цього кошти, трудові й матеріальні ресурси підприємств (об'єднань, організацій і установ), а також населення. Названі місцеві органи самоврядування забезпечують також розвиток на відповідній території мережі автомобільних шляхів загального користу­вання та їх утримання, обладнання технічними засобами ре­гулювання дорожнього руху і засобами зв'язку, спорудження будинків і приміщень для служби ремонту і утримання шля­хів, а також підприємств громадського харчування, автосерві­су і відпочинку пасажирів.

Стабільні джерела фінансування визначаються за рахунок бюджетних, а також спеціальних позабюджетних коштів для реалізації програм розвитку шляхового господарства з метою підвищення соціального рівня життя населення, особливо в сільській місцевості, оздоровлення екологічної обстановки, створення на шляхах належних умов безпеки руху та сучасних елементів шляхового сервісу, зменшення збитків через неза­довільні шляхові умови.

Промислові, транспортні, будівельні та інші підприємства, колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, кооперативи і господарські товариства, незалежно від відом­чої підпорядкованості та форм власності відраховують кошти на шляхові роботи у відсотковому відношенні до обсягу ви­робництва (виконаних робіт чи наданих послуг) з віднесен­ням нарахованих і сплачених сум на витрати виробництва.

Відповідно до чинного законодавства України, функції розпорядника цільових державних централізованих капіта­ловкладень у соціальну сферу села покладаються на органи місцевого і регіонального самоврядування і місцеву державну адміністрацію, які несуть однакову відповідальність з іншими учасниками інвестиційного процесу за цільове й ефективне їх використання.

§ 6. Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування жителів села

1. Відродження українського села нині потребує не лише будівництва житла і шляхів сполучення, а й створення для се­лян комплексу необхідних культурно-побутових та спортив­но-оздоровчих та інших суттєво важливих умов.

Чинне законодавство України передбачає різні способи і джерела спорудження палаців культури, клубів, шкіл, бібліо­тек, комунально-побутових комбінатів, будинків відпочинку, профілакторіїв, лікарень тощо. При цьому треба мати на увазі, що в теперішніх умовах центр ваги у вирішенні питань культурно-побутового, спортивно-оздоровчого та іншого со­ціального призначення переноситься на місцеві ради як орга­ни територіального самоврядування. Зумовлено це тим, що в умовах панування адміністративно-командних методів управ­ління колгоспно-радгоспною системою господарювання, ос­новні обов'язки щодо забезпечення сільських жителів куль­турно-побутовими, спортивно-оздоровчими та іншими закла­дами покладались на самі колгоспи і радгоспи. Якщо враху­вати, що у той час переважна більшість господарств були збитковими і перебували на дотації у держави, то стає зрозу­мілим, чому українські села перебували у стані занепаду.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України "Про пріоритет­ність соціального розвитку села і АПК у народному господар­стві", будівництво об'єктів освіти, охорони здоров'я, культу­ри і спорту, служби побуту, благоустрій територій здійсню­ється за рахунок державного і місцевого бюджетів. Спору­дження названих у законі об'єктів може здійснюватись як підрядним, так і господарським способами. Однак це не оз­начає, що господарства, маючи власні кошти, не можуть здій­снювати аналогічну діяльність. Так, наприклад, колективні сільськогосподарські підприємства можуть споруджувати й обладнувати клуби, будинки культури, бібліотеки та інші культурно-освітні заклади, санаторії-профілакторії, будинки відпочинку, дитячі ясла і садки, будинки для людей похилого віку та інвалідів, спортивні споруди, сприяти розвиткові культури і спорту. Аналогічні правомочності у розглядуваній сфері мають інші сільськогосподарські підприємства, в т. ч. й державні сільськогосподарські підприємства АПК. З цією ме­тою колективні сільськогосподарські підприємства та інші товаровиробники вправі на договірних засадах об'єднувати кошти з місцевими радами народних депутатів, або самостій­но фінансувати роботи по спорудженню об'єктів культурно-побутового та спортивно-оздоровчого призначення. Спору­джені сільськогосподарськими товаровиробниками об'єкти культурно-побутового призначення та спортивно-оздоровчо­го характеру, збудовані за рахунок власних коштів колектив­них сільськогосподарських підприємств та інших товарови­робників належать останнім на праві власності, якщо інше не передбачене законом чи договором.

Витрати, пов'язані з утриманням і обслуговуванням влас­них об'єктів соціально-культурного призначення, відносяться на витрати виробництва. Відповідно до п. 3.1.2 ст. З Закону України від 28 грудня 1994 року "Про оподаткування прибут­ку підприємств", балансовий прибуток зменшується на суму витрат на утримання об'єктів соціально-культурного призна­чення, які перебувають на балансі підприємств.

Згідно з п. 10 Правил застосування Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", затверджених поста­новою Верховної Ради України від 27 червня 1995 року, до об'єктів соціально-культурного призначення належать об'єк­ти охорони здоров'я, будинки-інтернати для престарілих та інвалідів, дитячі дошкільні заклади, табори відпочинку та оз­доровлення дітей, об'єкти культури і аматорського спорту, за­клади освіти, які перебувають на балансі підприємств. Пунк­том 3 зазначеної постанови також встановлено, що до пере­дачі об'єктів житлового фонду, які перебувають на балансі підприємств, місцевим радам народних депутатів вони нале­жать до об'єктів соціально-культурного призначення і з ме­тою оподаткування балансовий прибуток зменшується на су­му витрат по їх утриманню відповідно до ст. З Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

В умовах проведення приватизації майна державних сільськогосподарських підприємств доля об'єктів соціально-культурного та побутового призначення, які відносяться до загальнодержавної і комунальної власності, визначається на законодавчому рівні. Відповідно до Закону України "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі" від 5 жовтня 1995 р., названі об'єкти за згодою підприємств пе­редаються на баланс органів місцевого самоврядування. По­рядок такої передачі визначається Кабінетом Міністрів Украї­ни. Так, наприклад, стосовно відомчого житла 6 листопада 1995 р. Кабінет Міністрів України постановою № 891 затвер­див Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повно­му господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій. Положення визначає правові підстави та процедуру передачі у комунальну влас­ність загальнодержавного житлового фонду в разі банкрут­ства, зміни форми власності або ліквідації підприємств, уста­нов та організацій. Передача в комунальну власність відомчо­го житлового фонду в інших випадках здійснюється в такому ж порядку з дотриманням вимог абз. першого п. 4 ст. 33 За­кону України "Про підприємства в Україні". Відомчий житловий фонд передається у власність відповідних міст, селищ і сіл безоплатно.

3. Крім названих способів і форм забезпечення сільського населення об'єктами культурно-побутового чи спортивно-оздоровчого призначення необхідно назвати також і участь реалізації цих заходів підприємств промисловості та інших га­лузей народного господарства, що безпосередньо не пов'язаній з сільськогосподарським та агропромисловим виробництвом.З метою залучення таких підприємств до участі в розвитку соціальної сфери села чинне законодавство закріплює відповідні ні економічні стимули. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону України "Про пріоритетність соціального розвиту села та АПК у народному господарстві", непрофільні підприємства, що виконують державне замовлення на проектування та виготовлення машин, обладнання і запасних частин для агропромислового комплексу, включаючи об'єкти соціальної культурного призначення, забезпечуються матеріалами цен­тралізовано. Одержані за рахунок цього доходи не оподат­ковуються.

Доходи будівельних, монтажних, проектних та інших під­приємств і організацій, одержані в результаті спорудження в сільській місцевості житла, об'єктів побуту, культури, торгів­лі, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, газових і водороздільних систем, тва­ринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів ма­шинно-тракторного парку та інших об'єктів, які впливають, на поліпшення соціального становища села, не оподатковуються. Не оподатковується частина доходу підприємств, організацій, що витрачається на розвиток та утримання соціальної сфери села, об'єктів торгівлі і побутового обслуговування, фізичної культури і спорту в сільській місцевості.

4. Пріоритетність соціального розвитку села включає також надання сільським жителям і працівникам сільськогос­подарських підприємств переваг щодо водо- електропоста­чання, телефонізації та зв'язку, забезпечення рівних з містом умов постачання промисловими і продовольчими товарами, медичного, культурного, побутового, транспортного та інших видів обслуговування. Законодавством України передбача­ються пільги щодо плати за електроенергію. Зокрема, сільські жителі та працівники агропромислового комплексу, які про­живають у селищах міського типу, використовують електро­енергію за пільговими тарифами. Кількість електроенергії,

яка оплачується за пільговими тарифами, встановлюються Урядом. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про пріоритет­ність соціального розвитку села та АПК", вказані пільги по­ширюються також на пенсіонерів, які перед виходом на пен­сію працювали в сільськогосподарському виробництві та со­ціальній сфері села не менше 15 років і мають особовий раху­нок на використання житла, а також працівників селянських (фермерських) господарств, радгоспів, колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які проживають у містах обласного і районного підпорядкування.

Відпуск електроенергії зазначеним споживачам за пільго­вими тарифами здійснюють підприємства Міністерства енер­гетики і електрифікації України, а також всі підприємства, що виробляють і передають електроенергію, незалежно від їх відомчого підпорядкування, зокрема підприємства, не під­ключені до електричних ліній електропередач цього міністер­ства. Порядок підключення споживачів до електричних ме­реж елекгроопалювальних приладів підвищеної потужності визначається Міненерго України.

Чинне законодавство України передбачає відповідальність підприємств Міненерго України за неналежне забезпечення споживачів електроенергією. Збитки, завдані сільським спо­живачам позаплановим чи аварійним відключенням електро­енергії, компенсуються у півторакратному розмірі за рахунок винних у цьому підприємств і організацій Міністерства енер­гетики і електрифікації України.

5. Правове регулювання відносин, які виникають при за­безпеченні сільського населення і товаровиробників телефон­ним зв'язком, регулюються Законом України "Про пріори­тетність соціального розвитку села та АПК у народному гос­подарстві", а також Правилами користування міською і сільською телефонною мережею в Україні. Сільськогосподар­ські підприємства й організації можуть брати участь у телефо­нізації населених пунктів та господарств. Роботи по будів­ництву лінійних та стаціонарних споруд внутрішньовиробни­чого телефонного зв'язку в колективних та інших сільсько­господарських підприємствах за рахунок їх власних коштів виконуються силами будівельно-монтажних організацій Мі­ністерства зв'язку України. Сільськогосподарські товарови­робники вправі об'єднувати капітальні вкладення на будів­ництво загальних об'єктів телефонного зв'язку. При цьому розмір пайової участі визначається проектною організацією

пропорційно до потреб господарств — пайовиків у послугах телефонного зв'язку.

6. Відповідно до ч. З ст.13 Закону України "Про пріоритет­ність соціального розвитку села і АПК у народному господар­стві", обгрунтована потреба сільських жителів у паливі забез­печується у повному обсязі. Порядок забезпечення паливом сільських жителів і сільськогосподарських товаровиробників визначається на загальнодержавному та місцевому рівні через визначення потреб населення і сільськогосподарських підприємств у паливі та встановлення компенсацій громадянам для придбання палива. Відповідальність за забезпечення па­ливом сільського населення несуть обласні та районні дер­жавні адміністрації, а також органи місцевого самоврядуван­ня. Облік громадян для забезпечення твердим паливом здій­снюється за місцем постійного проживання органами місце­вого самоврядування.

7. Взаємовідносини щодо забезпечення сільських населе­них пунктів та сільськогосподарських товаровиробників га­зом регулюються чинними законодавчими та підзаконними актами. Подача і приймання газу здійснюється на підставі до­говорів, що укладаються щорічно між газопостачальними організаціями, постачальниками і споживачами — підприєм­ствами сільського господарства, які одержують газ безпосе­редньо від газозабезпечувальної організації чи постачальника, між газозабезпечувальними організаціями і газозбутовими ор­ганізаціями, що експлуатують газове господарство у містах, селищах міського типу і сільських населених пунктах. У назва­них договорах, крім інших умов, визначаються також підстави і види майнової відповідальності за порушення зобов'язань.

8. Закон, України "Про пріоритетність соціального роз­витку села і АПК" (ст. 13) закріплює переваги щодо забезпе­чення жителів села товарами масового вжитку, автотранспор­том і будівельними матеріалами. Зокрема, товари масового споживання для села і міста реалізуються за єдиними цінами. Забезпечення ними пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, вдів, дітей-сиріт та багатодітних сімей здійснюється за однаковими для міста і села нормативами. Сільським жителям, які працю­ють в агропромисловому комплексі та соціальній сфері села, виділяється половина державних ринкових лімітів на авто­транспорт і 90 відсотків — на будівельні матеріали. При цьому їм гарантується першочерговий продаж сільськогосподар­ської техніки, інвентаря та інших товарів.

Частина третя

Аграрні

господарчо-підприємницькі правовідносини

Розділ XXIV

СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЧО-ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Характеристика аграрних господарчо- підприємницьких правовідносин

Виробництво товарної сільськогосподарської продукції являє собою передумову виникнення і економічну основу функціонування ринкових економічних відносин між учасни­ками цього виробництва. У сільському господарстві України такими учасниками є колективні і державні сільськогоспо­дарські підприємства, орендарі сільськогосподарських зе­мельних угідь, селянські (фермерські) господарства, особисті (власні) підсобні домашні господарства громадян. Виробни­цтво сільськогосподарської продукції як товару є першоряд­ним завданням і метою виробничо-господарської діяльності (окрім власників особистих підсобних господарств). Останні займаються виробництвом сільськогосподарської продукції, головним чином, для задоволення своїх власних потреб у цій продукції. Вони беруть участь у ринкових товарно-грошових відносинах шляхом реалізації лишків цієї продукції заготі­вельним організаціям споживчої кооперації і на місцевому ринку.

Модель (структуру) ринкових аграрно-економічних вза­ємин, що виникають у процесі виробництва сільськогоспо­дарської продукції та її реалізації, доцільно визначати, по­клавши в основу економічне та правове становище її вироб­ників. Для цього необхідно проаналізувати і синтезувати їхні виробничо-господарські, фінансові та господарсько-договірні відносини.

В умовах функціонування аграрного сектора України основ­ними виробниками сільськогосподарської продукції є колек­тивні та державні сільськогосподарські підприємства.

Ринкові економічні відносини є лише частиною тих складних виробничо-господарських відносин, у які доводить­ся вступати виробникам сільськогосподарської продукції. Виробництво останньої — це предмет ринкових економічних відносин, які за своїм економічним характером та змістом є товарно-грошовими. Користуючись відомою формулою Т-Г-Т (товар—гроші—товар) можна стверджувати, що ринко­ві економічні відносини — це відносини між товаром до гро­шей і між грішми до товару.

Метод виробничо-господарської діяльності виробників сільськогосподарської продукції є одержання прибутку, на що й спрямована їх підприємницька діяльність. Згідно із ст. 1 закону "Про підприємництво" остання здійснюється шляхом виробництва продукції, надання послуг, виконання робіт. Кожному з даних видів підприємницької діяльності властиві свої види, форми, засоби участі у ринкових економічних від­носинах.

Виробники сільськогосподарської продукції займаються підприємницькою діяльністю і за потребою користуються по­слугами підприємств (організацій), що спеціально утворені для їхнього обслуговування (ремонтно-технічні підприєм­ства, міжгосподарські підрядно-будівельні організації, агрохі­мічні підприємства). У зазначених випадках існуючі між ни­ми підприємницько-економічні відносини є товарно-грошо­вим і, у свою чергу, юридичне оформляються шляхом укла­дання договорів. Без одержання таких послуг виробник сільськогосподарської продукції не зміг би здійснювати свою власну виробничо-господарську діяльність.

Самостійний вид ринкових економічних відносин і під­приємницької діяльності становить сфера матеріально-тех­нічного забезпечення сільськогосподарського виробництва. Саме завдяки цим відомствам забезпечується матеріально-технічне постачання колективних і державних сільськогоспо­дарських підприємств тракторами, комбайнами, іншою техні­кою, мінеральними добривами, отрутохімікатами, пальним і мастильними матеріалами, насінням зернових, олійних та ін­ших культур, племінною худобою, електроенергією тощо.

Сучасні форми матеріально-технічного забезпечення сіль­ськогосподарського виробництва е різновидом ринкових еко­номічних відносин і, у свою чергу, мають властивий кожному з них договірний засіб регулювання цих відносин. Крім того, їм притаманні відповідні предмет діяльності, характер під­приємництва, своєрідність цінових і розрахункових компо­нентів.

Специфічну передумову і своєрідну сферу ринкових еко­номічних відносин за участю виробників сільськогосподар­ської продукції являє їхня фінансово-кредитна діяльність. Це, по-перше, внутрішньогосподарське фінансове забезпе­чення діяльності виробників у вигляді наявних власних фі­нансових ресурсів, заборгованості по кредитах, потреби в кредитах для здійснення товарного виробництва. По-друге, в умовах впровадження і функціонування ринкових економіч­них відносин гроші самі стають товаром, а їхній господар (банк) — учасником цих відносин. По-третє, в умовах впро­вадження ринкових економічних відносин істотно змінились функції кредитора. Зараз він як суб'єкт підприємницької ді­яльності прагне мати від неї свій власний прибуток, а не тіль­ки контролювати стан виробничо-господарської й фінансо­во-кредитної діяльності виробників, яким надано кредити. Змінилась сама сутність. Здійснюваний кредиторами конт­роль у першу чергу спрямований на захист своїх власних ін­тересів. Для недержавних банків держава є лише однією із сторін їхніх кредитних правовідносин.

2. Виробники сільськогосподарської продукції стають учасниками власне ринкових економічних відносин лише на стадії реалізації виготовленої ними продукції або на стадії придбання необхідної для них продукції інших виробників.

Специфіка конкретних ринково-економічних взаємин ви­являється в результаті аналізу зовнішніх економічних-зв'язків кожного окремого виробника.

Предметом цих відносин є товарна частина цієї продукції та матеріальна вигода (гроші, одержані від її реалізації). В цьому випадку виникають відносини Т-Г (товар—гроші). Вони, у свою чергу, предмет відповідного правового регу­лювання.

Під час придбання виробником сільськогосподарської продукції необхідних йому матеріально-технічних засобів створюються відносини Г-Т (гроші—товар), що також є рин­ково-економічними і юридичне регульованими, властивими для них аграрними договірними зобов'язаннями.

Розвиток суспільного виробництва в цілому і аграрного виробництва зокрема, привів до розширення кола виробників і споживачів сільськогосподарської продукції та до появи по­середника більш досконалого і організаційно ефективнішого регулювання процесу суспільного обміну, функціонування посередника в системі ринкових економічних взаємин викли­кало потребу у його правовій персоніфікації як учасника пра­вовідносин процесу обміну.

Грошова і натуральна форми розрахунків за сільськогоспо­дарську продукцію з її виробниками є своєрідною особливіс­тю ринкових товарно-грошових відносин.

Колективні та державні сільськогосподарські підприєм­ства, селянські (фермерські), орендні господарства виробля­ють ще й таку продукцію, на яку державні замовлення не пе­редбачаються. В результаті цього її виробники як суб'єкти права власності (а радгоспи як суб'єкти права повного госпо­дарського відання) користуються правом реалізувати цю про­дукцію за допомогою інших правових засобів. Економічні відносини, що при цьому виникають, за своїм економічним правовим змістом також є ринковими товарно-грошовими відносинами.

Предметом ринкових відносин є продукція допоміжних галузей сільського господарства, товарна продукція підсобних виробництв та місцевих промислів, продукція заводів, цехів по виробництву консервів, вина, м'ясо-молочної продукції, борошна, олії, меду тощо.

У процесі закупівель є загальнопоширеним обмеження прав виробників сільськогосподарської продукції з боку заго­тівельних організацій і переробних підприємств. У першу чергу воно виявляється через навмисне виправлені показни­ки якості сільськогосподарської продукції (завищення кис­лотності, цукристості буряків, даних про вгодованість худоби, зменшення жирності молока, вологості зернових культур та ін.). Така практика призводить до утворення на складах заго­тівельних організацій лишків продукції, а на переробних під­приємствах створюються можливості для одержання необлікованої продукції реалізації її різними неправомірними спо­собами та одержання додаткових прибутків за рахунок вироб­ників сільськогосродарської сировини.

3. Існуючі економічні й правові обмеження виробників за умов реалізації сільськогосподарської продукції шляхом ви­конання державних замовлень і договорів контрактації при­мушують розвивати допоміжні галузі сільськогосподарського виробництва і повніше використовувати можливості вільних ринкових економічних взаємин. Виникає потреба в удоско­наленні організаційно-правових форм розширення допоміж­них галузей і підсобних виробництв, в пошуку нових засобів підприємництва та нових джерел прибутків з метою еконо­мічного зміцнення кожного господарства.

Впровадження ринкових аграрно-економічних відносин буде результативним лише за умови повної господарської са­мостійності виробника при визначеній спеціалізації його під­приємницької діяльності, прямій зацікавленості виробляти таку сільськогосподарську продукцію, яка забезпечить одер­жання найбільшого прибутку.

Успішний розвиток виробничо-господарської діяльності виробників сільськогосподарської продукції прямо залежить від попиту на ринку. Потреби ринку стають визначальним фактором виробничо-господарської діяльності підприємств. Впровадження ринкових економічних відносин вимагатиме від виробника підвищення ефективності виробничих проце­сів, збільшення кількості вироблюваної продукції, поліпшен­ня її якості та асортименту, вдосконалення системи розподілу одержуваних прибутків. Зумовлена закономірностями ринко­вих економічних засад еволюція виробництва сприятиме збільшенню товарів, виникненню у споживачів можливості купувати товари з меншими затратами, активізації товарно-грошових відносин у сфері виробництва і збуту товарної сільськогосподарської продукції, а в цілому — подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва.

Аграрні ринкові економічні відносини мають своєю еко­номічно-правовою основою здійснювану сільськогосподар­ським товаровиробником усю свою господарську діяльність. За своєю сутністю вона є своєрідною зовнішньою економіко-правовою діяльністю, характеризується відповідними органі­заційно-правовими елементами і економіко-правовим зміс­том господарчо-підприємницьких аграрно-ринкових право­відносин.

4. У процесі реалізації цих правовідносин застосовуються норми аграрного права, цивільного права, земельно-еконо­мічного права, адміністративного права, фінансового права, банківського і податкового законодавства у тій їхній частині, що спрямована на забезпечення функціонування аграрних

товаровиробників як юридичних осіб та їхньої безпосередньої участі у ринкових економічних відносинах.

Аграрні ринкові економічні відносини і правовідносини характеризуються рівноцінним, побудованим на одноманіт­ному застосуванні усіх видів (форм) власності і права влас­ності. Для споживача сільськогосподарської продукції харчо­вих продуктів, продуктів рослинного і тваринного походжен­ня, в тому числі і для підприємств легкої промисловості, не має значення, яким з існуючих у суспільстві власників (ко­лективно-кооперативне або державне сільськогосподарське підприємство, селянське (фермерське) або селянське приват­не підсобне господарство виробило і пропонує йому придба­ти будь-який вид сільськогосподарської продукції. Такими ж рівноправними в сфері аграрних ринкових економічних пра­вовідносин є система застосовуваного в сільському господар­стві організаційно-правового виду обслуговування і способів реалізації сільськогосподарської продукції і сировини.

Теорією права України однозначно визнано те, що пред­метом самостійної галузі аграрного права є внутрішньогоспо­дарські організаційно-правові, членські, управлінські, майно­ві, земельні, трудові та соціальні відносини і вся внутрішньо­господарська діяльність сільськогосподарських, підприємств як товаровиробників, підприємств і суспільних утворень, (КСГТ, ВСГК, АСГТ) покликаних задовольняти життєві по­треби працівників сільського господарства. Аграрні господар-чо-підприємницькі (зовнішні відносно внутрішньогосподарських) відносини є складовою частиною сільського господар­ства як галузі народного господарства в цілому. Виходячи із засад нерозривного діалектичного зв'язку і взаємодії, що є ха­рактерними для народного господарства в цілому, у такій же взаємозалежності перебувають аграрні господарчо-підприєм­ницькі правовідносини. Специфіка сільськогосподарських виробничих відносин зовні відповідає особливості сільсько­господарських (аграрних) взаємин в системі, в першу чергу, цивільного права, що головним чином проявляється в існу­ванні таких видів договірних зобов'язань, без застосування яких було б неможливим існування зовнішніх аграрних пра­вовідносин. Саме такі види договірних правовідносин, безпе­речно цивільно-правових за своєю правовою природою і сут­ністю, є підстави визнавати аграрно-договірними зобов'язан­нями. Решта договорів, сторонами яких можуть бути сільськогосподарські підприємства, подібних рис не мають і роз­глядаються як цивільно-правові договори. До них, зокрема, правомочно віднести договори оренди земельної ділянки або майна, фінансово-кредитні зобов'язання, включаючи договір лізингу та ін.

За сучасних умов впровадження ринкових економічних за­сад, застосовуваних при реалізації сільськогосподарської про­дукції і в тому числі сільськогосподарської сировини для пе­реробної харчової і легкої промисловості, використання то­варних торгових бірж та інше обслуговування сільського гос­подарства також можна розглядати як зовнішні аграрні або ж цивільно-правові зобов'язання.

Своєрідною правовою природою і юридичною сутністю характеризуються адміністративно-правові відносини, учас­никами яких з одного боку є органи державної влади і дер­жавного управління, а з іншого сільськогосподарські підпри­ємства. Аграрно-адміністративними підставно розглядати від­носини з права державно-правового регулювання сільського господарства. Саме внаслідок їхніх властивостей охоплювані ними державно-правові норми, в тому числі адміністративно-правові, становлять собою інститут державно-правового регу­лювання сільського господарства. За своїм місцем в системі права України вони є інститутом аграрного права. Маються на увазі органи, що здійснюють державне управління сіль­ським господарством та державні інспекції, що проводять державний контроль і функціонують для охорони здоров'я громадян, додержання вимог виконання законодавства про ветеринарію, стан карантину рослин, насінництва, застосу­вання отрутохімікатів, імпорт сільськогосподарської продук­ції та іншої сільськогосподарської сировини. Правовідноси­ни, що при цьому виникають, мають безпосереднє відношен­ня до діяльності сільськогосподарських товаровиробників і на цій підставі розглядаються як адміністративно-правові відно­сини. Ті ж адміністративні правовідносини з органами держа­ви та її управління стосуються сільськогосподарських підпри­ємств як будь-яких інших державних або громадських органі­зацій і є чисто адміністративними правовідносинами. До ді­яльності сільськогосподарських підприємств як до суб'єктів аграрного права вони прямих правомочностей не мають.

§ 2. Суб'єкти зовнішніх аграрних правовідносин в агропромисловому комплексі

1. Життєдайну складову народного господарства України становить сільське господарство з його мільйонами гектарів благодатних земель сільськогосподарського призначення, відданими справі землеробства селян-трудівників сільського господарства, підприємств, фермерських і приватних підсоб­них господарств, що функціонують з властивими їм внутріш­ньогосподарськими правовідносинами, політичними, еконо­мічними, соціальними проблемами. Високій ефективності сільськогосподарського виробництва об'єктивно сприяють при належній допомозі і відповідному цілеспрямованому уп­равлінні з боку держави сучасні форми організації діяльності колективно-кооперативних і державних сільськогосподар­ських товаровиробників, акціонерних товариств, селянських (фермерських) господарств.

Сільське господарство відповідатиме сучасному рівню ли­ше за умови його тісного зв'язку з утвореннями агропромис­лового комплексу. Останній становить собою поєднання в єдиному організаційно-правовому сполученні і управлінні та­ких суттєвих факторів у вигляді об'єднань, які забезпечують науково-програмні розробки і їх впровадження і забезпечен­ня раціонального використання сільськогосподарських угідь, сучасних технологій.

Серед суб'єктів зовнішніх аграрних правовідносин першо­рядне місце належить утворенням, що охоплюються Держав­ним комітетом харчової промисловості України. Правовий статус цього відомства визначений Положенням про Комітет харчової промисловості України, затвердженим Указом Пре­зидента України від 5 лютого 1998 р. Укрхарчопром є цен­тральним органом виконавчої влади, який підпорядковується Міністерству агропромислового комплексу України та безпо­середньо забезпечує реалізацію державної політики у сфері харчової і переробної промисловості, здійснює заходи щодо гарантування продовольчої безпеки держави. Основними зав­даннями Укрхарчопрому є участь у розробленні пропозицій з основних напрямів аграрної та промислової політики, реалі­зації державної політики у сфері розвитку харчової та пере­робної промисловості, він бере участь у безпосередній органі­зації і контролі за виконанням загальнодержавних і регіо­нальних програм, поточних планів економічного та соціального розвитку харчової і переробної промисловості, соціаль­ної сфери села та ін.

Укрхарчопром також удосконалює механізм вирішення функціональних (управлінських) питань галузевого і міжгалу­зевого характеру, структурної перебудови харчової і перероб­ної промисловості, бере участь у реформуванні майнових і зе­мельних відносин на основі збереження та якісного оновлен­ня наявного ресурсного потенціалу, у подоланні негативних кризових явищ. Особливої значущості набуває його участь в організації продовольчого ринку, маркетингу у сфері матері­ально-технічного постачання і збуту продукції, розробленні заходів, спрямованих на активізацію зовнішньоекономічної діяльності. До повноважень Укрхарчопрому віднесено ряд ін­ших важливих завдань, в тому числі безпосередню організа­цію роботи, спрямованої на забезпечення дотримання вимог законодавства у процесі експлуатації природоохоронних об'єктів, раціонального використання водних та інших при­родних ресурсів.

Укрхарчопром у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти цього ві­домства підлягають державній реєстрації. Рішення Укрхар­чопрому, прийняті в межах його повноважень, є обов'язкови­ми для виконання центральними і місцевими органами вико­навчої влади, органами місцевого самоврядування, підприєм­ствами, установами та організаціями всіх форм власності та громадянами.

2. У системі суб'єктів зовнішніх аграрних правовідносин важливе місце належить суспільно-державним органам, що відають продовольством.

Нині в Україні, замість Головного управління хлібопро­дуктів, Головного управління комбікормової промисловості, функціонує Державна акціонерна компанія "Хліб України", заснована 22 серпня 1996 р. Правосуб'єктність цієї компанії визначається її Статутом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України 12 листопада 1996 р., завдяки чому він має юридичну силу підзаконного акта.

Як і належить подібного роду актам Статут містить в собі положення про повну і скорочену назву компанії, її юридич­ну адресу. Компанія має права юридичної особи від дня її державної реєстрації. Вона має право відкривати рахунки (у валюті України та іноземній валюті) для зберігання коштів і здійснення усіх видів розрахункових, кредитних, касових опе­рацій, у будь-яких установах банків як за місцем реєстрації компанії, так і в місцях розташування її філій та представ­ництв, відповідно до законодавства України. Майно компанії становлять основні фонди та оборотні кошти, а також цін­ності, вартість яких відображається в балансах компанії, її майно є власністю держави і закріплюється за нею на праві повного господарського відання.

Як суб'єкт управлінської та господарської діяльності ком­панія "Хліб України" забезпечує інтереси держави щодо заку­півлі до державних ресурсів за державним замовленням зерна, елітного і сортового насіння, його зберігання та розподілу між споживачами за погодженням з Кабінетом Міністрів Ук­раїни, а також бере участь у посередницьких операціях щодо закупівлі зерна, продуктів його переробки, незернової сиро­вини, сільськогосподарської продукції для загальнодержав­них, регіональних та інших потреб на внутрішньому ринку та з метою одержання прибутку.

Правомочністю компанії є здійснення експортно-імпорт­них операцій із зерном, продуктами його переробки, незерновою сировиною, сільськогосподарською продукцією та тех­нологічним обладнанням як за своїми, так і міжурядовими угодами.

Статутом визначається предмет діяльності компанії (п. 18). Це перш за все розроблення балансів державних ре­сурсів зерна та насіння для Автономної Республіки Крим і областей, організація виконання державного замовлення та використання державних ресурсів зерна і насіння за пого­дженням з Кабінетом Міністрів України; зберігання закупле­ного до державних ресурсів елітного і сортового насіння; про­вадження посередницької та торгівельно-закупівельної діяль­ності, спрямованої на задоволення потреб підприємств і ре­гіонів у продовольчому та фуражному зерні, продуктах його переробки, незерновій сировині, елітному і сортовому насін­ні, вивченні кон'юнктури ринку. На компанію покладається обов'язок забезпечувати виробництво борошна, крупів, хлі­бобулочних і макаронних виробів, комбікормів та інших хар­чових і кормових продуктів. Важливою правомочністю ком­панії слід вважати визначення та вивчення основних напря­мівтехнології удосконалення, технології приймання, обробки, зберігання зерна, борошномельно-круп'яного, комбікор­мового, хлібопекарського і макаронного виробництва та ін­ших питань.

Статут містить в собі правові норми про права акціонерів, органи управління та їхні повноваження.

3. Успішна виробничо-господарська підприємницька ді­яльність сільськогосподарських товаровиробників перебуває в прямій залежності від стану їхнього матеріально-технічного забезпечення, ремонтно-технічного та іншого обслуговуван­ня. За сучасних умов в Україні зазначені функції виконує Ук­раїнський державний концерн матеріально-технічного і сер­вісного забезпечення агропромислового комплексу. Створен­ня концерну схвалено постановою Ради Міністрів України "Про створення Українського державного концерну по мате­ріально-технічному і сервісному забезпеченню агропромис­лового комплексу" від ЗО березня 1991 р. Його діяльність рег­ламентується чинним законодавством України і Статутом концерну.

Як зазначено в Статуті, концерн створений для координа­ції діяльності, захисту прав, представлення загальних інтере­сів учасників концерну у державних та інших органах, міжна­родних організаціях на основі виконання добровільної цен­тралізації функцій науково-технічного і виробничого розвит­ку, а також інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної діяльності. Концерн є юридичною особою, володіє власним відокремленим майном, що складає його статутний фонд. Він діє на принципах господарського розрахунку, має самостій­ний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банку, в тому числі для здійснення зовнішньоекономічних розрахунків. Підприємства та об'єднання — засновники, а також інші під­приємства, що добровільно входять до складу концерну, збе­рігають свою самостійність, права юридичної особи відповід­но до чинного законодавства.

Концерн "Украгротехсервіс" разом з підприємствами та об'єднаннями, що входять до його складу, виконує відповідні функції. Основними серед них є: по-перше, виявлення по­треб підприємств агропромислового комплексу в матеріаль­но-технічних ресурсах і забезпечення КСГП, ВСГК, АСГТ, ДСГП та селянських фермерських господарств, орендарів землі, переробних, будівельних та інших підприємств та орга­нізацій АПК тракторами, автомобілями, причепами, сільсь­когосподарськими машинами, меліоративною і землерийною технікою, металами, трубами, будівельними ресурсами та ін.; по-друге, здійснює комплектування сільськогосподарських та інших будов агропромислового комплексу технологічним та сантехнічним обладнанням, кабельно-провідниковою про­дукцією та іншими виробами і матеріалами по всій номенкла­турі замовника та ін.

Концерн "Украгротехсервіс" вступає в договірні відноси­ни з посередницькими організаціями і підприємствами з пи­тань делегованих засновниками, організує роботу по своєчас­ному укладанню договорів з підприємствами та об'єднаннями концерну, забезпечує поставку матеріально-технічних ресур­сів згідно з договорами. Концерн бере на себе зобов'язання розміщувати замовлення та здійснювати централізовані за­купки, розподіл і реалізацію ресурсів для забезпечення вироб­ничої діяльності підприємств агропромислового комплексу. Відповідно із чинним законодавством концерн провадить зовнішньоекономічну діяльність і виконує функції замовника щодо імпортних поставок матеріально-технічних ресурсів.

Концерн "Украгротехсервіс" має право купувати, продава­ти, здавати в оренду іншим юридичним особам належні без­посередньо йому споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину, інші матеріальні цінності, а також спису­вати їх з балансу.

Внаслідок складних економічних умов, в яких нині пере­бувають сільськогосподарські товаровиробники, ділова ак­тивність підприємств та об'єднань концерну 'Украгротехсер­віс" значною мірою зменшилась.

4. В кінці 90-х років Україна мала високо розвинуту мере­жу міжколгоспних будівельних організацій, заснованих на праві спільної часткової власності колгоспів; громадське тва­ринництво мало добротні тваринницькі приміщення, значну кількість птахофабрик, розвивалось житлове будівництво для селян-колгоспників. У ці роки відбулось злиття міжколгосп­них будівельних організацій з державними науково-проектними і будівельними організаціями. На цій основі 29 травня 1991 р. установча конференція організаторів-засновників кооперативно-державної корпорації "Украгропромбуд" прийняла і затвердила свій Статут. Ця корпорація об'єднала в собі засоби і кошти, належні міжколгоспним будівельним організаціям, що складають 72 відсотки і 28 відсотків коштів Мі­ністерства сільського будівництва України. Таким чином, це утворення становить собою спільну часткову колективно- державну власність. Уряд України наділив корпорацію правами органу державного управління майном, яке є державною власністю і належить корпорації на праві повного господарського відання.

Статутом Української кооперативно-державної корпорації по агропромисловому будівництву "Украгропромбуд" визна­чено, що корпорація є самостійним об'єднанням і має права юридичної особи.

Корпорація має статус самостійного позавідомчого госпо­дарського об'єднання і без згоди засновників не може входи­ти до складу державних, громадських та інших структур уп­равління (міністерств, відомств), що виключає їх втручання в діяльність корпорації.

Відповідно до наданих засновниками функцій корпорація забезпечує координацію дій учасників між собою та зовніш­німи і внутрішніми спеціалізованими організаціями, підпри­ємствами, науково-дослідними і проектними інститутами, установами, іншими підрозділами з метою більш ефективного використання їх можливостей. Корпорація відає питаннями, інвестиційного процесу в спільних інтересах учасників кор­порації; вдосконалення фінансово-кредитного механізму, розробки та реалізації цільових програм в розвитку виробни­чої та соціальної бази з урахуванням кон'юнктури ринку. Корпорація займається забезпеченням виробництва матері­ально-технічними ресурсами, устаткуванням і основними фондами, а також захистом обсягів державного замовлення.

Вищими органами управління в корпорації є Установча конференція, а в наступний період — Рада корпорації. Статут корпорації передбачає збереження економічної самостійності засновників на основі договірної госпрозрахункової системи, її взаємодії у виробничій, науковій, соціальній та інших сфе­рах діяльності.

У визначенні правового становища корпорації певну роль відіграє Установчий договір про створення української коо­перативно-державної корпорації по агропромисловому будів­ництву "Украгропромбуд", який складають 8 його статей. Ос­новні положення цього договору знайшли своє закріплення в Статуті корпорації. Згідно з п. 6 договору корпорація в разі необхідності створює за рішенням засновників свій галузевий комерційний (інвестиційний) банк, діяльність якого здійсню­ється за його Статутом, випускає цінні папери і здійснює операції на ринку цінних паперів. У разі порушення Установ­чого і господарчих договорів, а також Статуту корпорації її учасники можуть бути виключені Радою з корпорації з від­шкодуванням заподіяної їхніми неправомірними діями шко­ди з обов'язковим виконанням їх договірних зобов'язань до кінця дії договорів.

У системі суб'єктів зовнішніх аграрних правовідносин важливе місце належить установам банку, яких в Україні на­раховується близько 160. Провідну роль серед установ банків займає Національний банк України.

У забезпеченні фінансової діяльності сільськогосподар­ських товаровиробників певну роль відіграє Акціонерний ко­мерційний агропромисловий банк "Україна". Правове стано­вище цього банку визначається Законом "Про банки та їх ді­яльність", що прийнятий 20 березня 1991 р. і Статутом цього банку. Статут акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" затверджено загальними звітно-виборними зборами акціонерів банку 26 квітня 1996 р. із змінами і допов­неннями, затвердженими загальними зборами акціонерів банку 10 квітня 1998 р. Цей банк належить до єдиної банків­ської системи України і є акціонерним товариством відкрито­го типу.

Банк на комерційних засадах здійснює комплексне обслу­говування резидентів та нерезидентів України, забезпечуючи пріоритетне обслуговування агропромислового сектора еко­номіки. Згідно з Статутом банк є економічно самостійним від виконавчих і розпорядчих органів державної влади в рішен­нях, пов'язаних з його оперативною діяльністю, а також щодо вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству. Банк є юридичною особою з моменту реєстрації в Національ­ному банку і має самостійний баланс. Банк володіє, користу­ється і розпоряджається майном: будівлями, спорудами, ос­новними засобами, обладнанням, інвентарем, іншими фон­дами і коштами, що належать банку на правах колективної власності. Банк може використовувати своє майно для здій­снення господарської та іншої не забороненої законодав­ством діяльності, зокрема, передавати його за плату чи без­оплатно у володіння, користування або у власність іншим юридичним або фізичним особам.

Банк несе повну відповідальність за використання і збері­гання довірених йому клієнтами грошових коштів, цінностей і майна. Він несе відповідальність по своїх зобов'язаннях усім належним йому майном, на яке за чинним законодавством може бути звернено стягнення.

Правомочності банку полягають у здійсненні ним відпо­відних операцій, а саме: залученні і розміщенні грошових вкладів та кредитів; здійсненні розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касовому обслуговуван­ні; веденні рахунків банків-кореспондентів; фінансуванні ка­пітальних вкладень за дорученням власників або інвестованих коштів; випуску платіжних документів і цінних паперів (че­ків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів); купівлі-продажу і зберіганні платіжних документів, цінних паперів, а також операцій з ними; видачі поручительств, гарантій та інших зо­бов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання в гро­шовій формі; придбанні права вимоги поставки товарів і на­дання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасації таких вимог (факторинг); придбанні за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг); купівлі організаціями і громадянами та продажу їм іноземної валюти готівкою і валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах; ку­півлі і продажу в Україні і за кордоном монетарних металів; залученні і розміщенні дорогоцінних металів на рахунку і вкладах та інших операцій з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики.

Крім цього до функцій банку належать довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами та інші) за дорученням клієнтів; надання Консультацій­них послуг; проведення операцій по касовому виконанню державного бюджету за дорученням Національного банку; здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України. Банк здійснює банківські операції на (підставі дого­ворів, якими визначаються права та обов'язки, відповідаль­ність сторін, строки, процентна ставка, розмір плати за по­слуги, санкції, способи забезпечення зобов'язану та інші умо­ви, що не суперечать законодавству.

Серед діючих в Україні комерційних банків слід відзначи­ти Акціонерний комерційний банк розвитку Нафтогазового комплексу "Укрнафтогазбанк", обласні та територіальні ко­мерційні банки.

§ 3. Правосуб'єктність переробних підприємств

Україна підставне вважається аграрно-промисловою дер­жавою. На її території функціонують підприємства, що пере­робляють сільськогосподарську сировину і спроможні вироб­ляти основні види продуктів харчування, не лише для свого населення, а й для продажу на міжнародному ринку. Вона має можливість виробляти вироби легкої промисловості з льону і конопель і задовольняти потреби в своїх; оригінальних товарах світових покупців. Протягом останніх десятиліть пе­реробні підприємства України були державною власністю. Виробники сільськогосподарської сировини фактично були позбавлені можливості використовувати значну частину дохо­дів, одержуваних державою від реалізації продуктів переробки (цукру, олії, масла, молока, м'ясопродуктів, тканин і виробів легкої промисловості).

Не поліпшився економічний стан сільськогосподарських виробників сировини і працівників цих переробних підпри­ємств і за сучасних умов, тобто після роздержавлення і при­ватизації майна цих підприємств.

Роздержавлення і приватизація майна переробних підпри­ємств здійснена відповідно до Закону "Про приватизацію майна державних підприємств", прийнятого Верховною Ра­дою України 4 березня 1992 р., Закону "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", прийнятого Верховною Радою України 6 березня 1996 р., а також Закону "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", прийнятого Верховною Радою України 10 липня 1996 р.

Організаційно-правова основа роздержавлення і привати­зації визначена Державною програмою приватизації майна державних підприємств, затвердженою Верховною Радою Ук­раїни 7 липня 1992 р. Вона передбачала зміну відносин влас­ності на засоби виробництва з метою їх якісного відтворення та ефективного використання; створення прошарку недер­жавних власників як основи багатоукладної соціально-орієн­тованої економіки; структурної перебудови економіки; стабі­лізації економічного становища; розвитку конкуренції та обмеження монополізму; залучення іноземних інвестицій. Наведені вихідні положення лягли в основу наступного зако­нодавчого і нормативно-правового регулювання роздержав­лення і приватизації.

Роздержавлення майна державних підприємств має забез­печити перехід права власності від держави до недержавних структур і таким чином сприяти виникненню нових суб'єктів права власності на роздержавлене майно. Першочерговість встановлення майна, яке підлягає приватизації, перебуває в прямій залежності від того, якою мірою ці об'єкти найбільше впливають на розвиток споживчого ринку: стримують процес стабілізації державного бюджету чи гальмують економічний розвиток України, формуючи її ринкову економіку.

Приватизація являє собою такий суттєвий економічний, соціальний і правовий фактор, внаслідок здійснення якого визначається новий суб'єкт власності і права власності на майно, яке було піддане роздержавленню, її результатом є ви­никнення нових суб'єктів права власності — фізичних або юридичних осіб. Приватизація майна державних підприємств агропромислового комплексу провадиться згідно з Законом "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". Відповідно до ст. 2 цього Закону в першу чергу передбачено приватизацію майна підприємств харчової про­мисловості, які переробляють сільськогосподарську сирови­ну; борошномельно-круп'яної та комбікормової промисло­вості, а також сервісних, будівельних, фірмових торговель­них, інших несільськогосподарських підприємств та організа­цій агропромислового комплексу, які виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам незалежно від вартості об'єктів приватизації. Приватизація їх

здійснюється шляхом перетворення у відкриті акціонерні то­вариства у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Утворення акціонерних товариств на базі переробних під­приємств зумовлено потребою надання кожному з його пра­цівників чи колишніх їхніх працівників (які стали пенсіоне­рами) відповідної частки у майні підприємства у вигляді при­ватної власності.

Право на пільгове придбання акцій за номінальною вар­тістю (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти, компенсаційні сертифікати у розмірі, що не перевищує половину вартості приватизаційних майнових сер­тифікатів), мають працівники підприємств, що приватизу­ються. Працівники сільськогосподарських підприємств також мають право на пільгове придбання акцій (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти і компенсацій­ні сертифікати у розмірі, що не перевищує половину вартості приватизаційних майнових сертифікатів).

Виходячи з засад трудового законодавства України правом бути акціонером переробного підприємства, як акціонерного товариства, наділені особи, які вийшли з цих підприємств на пенсію, звільнені у зв'язку із скороченням штатів і не працю­ють з моменту звільнення на інших підприємствах, особи, які мають право відповідно до законодавства України повернути­ся на попереднє місце роботи на цьому підприємстві, та інва­ліди, звільнені у зв'язку з каліцтвом або професійним захво­рюванням за станом здоров'я.

Майно, приватизоване у відповідності з Законом "Про особливості приватизації майна в агропромисловому ком­плексі" характеризується певним правовим режимом.

Утворені внаслідок приватизації переробні підприємства за своєю суто виробничою ознакою є акціонерними підпри­ємствами. Стосовно ж своєї організаційно-правової сутності об'єднання акціонерів становить акціонерне товариство, на­ділене правами юридичної особи.

В основі приватизаційного процесу є засоби виробництва та інше майно переробного підприємства, що приватизуєть­ся, як єдине ціле. Вони стають власністю колективу акціоне­рів, а кожному окремому акціонеру належать на праві приват­ної власності одержані ним акції. Між підприємством і пра­цівником виникають трудові правовідносини, основані на трудовому договорі. Відносини, що випливають з права влас­ності на акції і трудові відносини між собою не пов'язані. Ак­ціонер не зобов'язаний брати участь у виробничій діяльності переробного підприємства своєю особистою працею. Тоді як у колективному сільськогосподарському підприємстві член КСГП зобов'язаний брати участь у колективному господарю­ванні особистою працею. Управління діяльністю акціонерно­го переробного підприємства здійснюють загальні збори влас­ників акцій (акціонерів) та обрані ними органи управління і посадові особи (керівники, спеціалісти). Ці органи управлін­ня здійснюють керівництво діяльністю акціонерного пере­робного підприємства, визначають правовий режим статутно­го виробничого і невиробничих фондів, фонду оплати праці, розміру дивідендів на акції та інших спеціальних фондів, тоб­то реалізують право колективної власності акціонерного товариства. Правовідносини, що виникають між державними і акціонерними утвореннями, які здійснюють керівництво (уп­равління) підпорядкованими їм переробними акціонерними товариствами (підприємствами) — оскільки вони покликані здійснювати виробничо-господарські зв'язки і обслуговуван­ня сільськогосподарського підприємства — підставно вважати аграрно-адміністративними правовідносинами.

Ці правовідносини функціонують по вертикалі. Правовід­носини між переробними і сервісними підприємствами і сільськогосподарськими товаровиробниками (КСГП, ВСГК, АСПГ, ДСГП) функціонують по горизонталі, а за своєю юридичною природою вони є аграрно-цивільними правовід­носинами.

2. Переробні підприємства і сільськогосподарські товаро­виробники є суб'єктами підприємництва і на них повною мі­рою поширюються вимоги щодо державної реєстрації (перереєстрації), що визначені Положенням про державну реєст­рацію суб'єктів підприємницької діяльності. Воно затвердже­но постановою Кабінету Міністрів України 25 травня 1998 р. Згідно з цією постановою державній перереєстрації підляга­ють ті суб'єкти підприємницької діяльності, які були зареєст­ровані до 1994 р.

Переробними та обслуговуючими підприємствами є хлібо­приймальні підприємства, цукрові комбінати (заводи), масло­заводи, м'ясокомбінати, комбікормові заводи, птахофабрики, консервні та виноробні підприємства, утворення, що викону­ють зрошувальні роботи, здійснюють агрохімічне обслугову­вання сільськогосподарських підприємств. Правосуб'єктність кожного з них визначається аграрним законодавством і стату­том кожного товариства. Моментом виникнення правоздат­ності кожного утворення є час проведеної ним державної ре­єстрації. З цього моменту у кожного з них виникають права юридичної особи.

Вживаючи термін "товариство" мають на увазі його суб'єктний склад, учасниками товариства, як певного су­спільного утворення, можуть бути громадяни і юридичні осо­би; вони об'єднані своєю спільною метою, мають однакову спеціальність (професію). Організаційно-управлінська особ­ливість акціонерного товариства полягає в тому, що підста­вою створити і бути учасником товариства є наявність у гро­мадянина або юридичної особи акції, яка належить йому на праві власності. Наявність акцій породжує відповідні майнові наслідки: залежно від вартості і кількості акцій у їхнього влас­ника виникають відповідні майнові права. Залежно від кіль­кості акцій у їх власника виникає право управління майном, діяльністю акціонерного товариства. Однак, на відміну від ут­ворення (КСГП, ВСГК) вони не створюють для власника ак­цій трудових правомочностей; акції відокремлюють їх влас­ника від матеріально-майнового субстрату акціонерного това­риства (фабрики, заводу, іншого виробничо-господарського утворення). Наявність акцій безпосередньо визначає межу майнових повноважень і майнової відповідальності акціоне­ра, наприклад, у разі невдалого господарювання, завершення господарського року із збитками, банкрутства і т. ін.

Одночасно термін товариство (акціонерне товариство) охоплює собою відповідний матеріально-майновий субстрат. У ст. 1 Закону "Про господарські товариства" господарським визнається кожне акціонерне товариство, визнаються підпри­ємства, установи, організації, створені на засадах угоди між юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна і підприємницької діяльності з метою одержання при­бутку. Характерною особливістю акціонерного товариства як господарюючого суб'єкта є те, що в ньому сполучаються два види власності і два суб'єкти права власності. Акціонер є власником акції і суб'єктом права приватної власності на неї. Акціонерне товариство об'єднує власників акцій у відповід­ний колектив і таким чином в особі акціонерного товариства виникає (створюється власниками акцій) суб'єкт права ко­лективної власності. Оскільки кожне акціонерне товариство наділене правами юридичної особи, то суб'єктом права влас­ності є акціонерне товариство як юридична особа. Реаліза­цією права власності відають органи управління акціонерного товариства і в першу чергу його вищий орган управління — загальні збори акціонерів.

Об'єктом права власності кожного акціонера є приналежна йому на праві приватної власності акція. І як такий він бе­ре участь в управлінні справами акціонерного товариства. Об'єктом права власності акціонерного товариства є його статутний фонд, основні й оборотні фонди, фонд оплати пра­ці, одержувані доходи, цінні папери, включаючи ту частину акцій, що залишилися у віданні товариства.

Право приватної власності на акцію може бути ним реалі­зоване у випадках, передбачених Статутом (при одержанні дивідендів, при переуступці (продажі) акції третій особі та ін). У системі економічних відносин власності акціонерного това­риства функція акції є подібною до функції паю, приналежного в КСГП кожному його членові, що є свідченням одно­рідності економіко-правової сутності колективної власності.

3. Статут кожного аграрного акціонерного товариства від­повідає змістові Закону "Про господарські товариства" та ін­шим актам чинного законодавства. Виходячи із ст. 12 цього Закону визначається коло об'єктів права власності товарист­ва. Воно є суб'єктом права власності майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробле­ної товариством у результаті господарської діяльності, одер­жаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не забо­ронених законом.

Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства, або передане йому у користування, не­се товариство, якщо інше не передбачено установчими доку­ментами.

Правовий режим майна визначено, наприклад, Статутом виробничо-торговельного товариства "Жмеринський м'ясо­комбінат". Зокрема, майно і засоби виробництва товариства є його власністю. Товариство діє на принципах самофінансу­вання, самоокупності і повної господарської самостійності. Майно товариства складають його основні і оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відтворюється в його ба­лансі (п. 6.1). Джерелами формування майна є: статутний фонд — 18 мільйонів грн., який вноситься учасниками. Ста­тутний фонд створюється відповідно до Засновницької Уго­ди. Згідно з Статутом закритого акціонерного товариства "Ві­та" (Білоцерківський маслозавод), створеного згідно з нака­зом фонду комунального майна Білоцерківського району від 5 грудня 1994 р. статутний фонд цього товариства дорівнює 25513250 тис. грн. Цей статутний фонд поділено на 1020530 простих іменних акцій номінальною вартістю 25 тис. грн. кожна. Власник акцій розпоряджається ними на свій розсуд з відома правління товариства.

Закон "Про господарське товариство" містить норму про прибутки. Згідно з ст. 15 прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття мате­ріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату пра­ці. З балансового прибутку товариства сплачуються відсотки по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться перед­бачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених роз­рахунків, залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання.

Статутом акціонерного товариства "Жмеринський м'ясо­комбінат" (п. 6.11) передбачено, що із коштів статутного фонду провадиться оплата тільки господарської діяльності. Виплата засновникам із коштів статутного фонду проводить­ся у випадку безпосередньої участі у виробничо-господарській діяльності, при узгодженому учасниками зниженні за­гального обсягу статутного фонду при ліквідації товариства.

Статут сільськогосподарського акціонерного товариства по вирощуванню насіння цукрових буряків "Жданівське" містить в собі положення про статутний фонд. Початковий статутний фонд товариства становить 80346 грн. і розподіля­ється між його акціонерами у вигляді 200870 простих іменних акцій. Номінал кожної акції 0,40 грн. Товариство має право збільшувати або зменшувати розмір статутного фонду. Рішен­ня про збільшення статутного фонду приймається вищим ор­ганом управління товариства. У Статуті міститься норма що­до розподілу дивідендів. Розподіл і виплата дивідендів прово­диться за рішенням вищого органу управління товариства після складання річного звіту, його прийняття ревізійною ко­місією і затвердження зборами уповноважених акціонерного товариства. Статут визначає порядок виплати дивідендів. Спочатку нараховуються дивіденди акціонерам, які володіють привілейованими акціями. Із суми, що залишилася, нарахо­вуються дивіденди акціонерам, які володіють простими ак­ціями пропорційно їх вартості. Дивіденди, що припадають на державну частину майна перераховуються в бюджет. Дивіден­ди, що належать до виплати акціонерам — власникам простих іменних акцій, розподіляються на дві частини, з яких одна частина розподіляється між працюючими акціонерами, про­порційно отриманій заробітній платі за рік, решта суми — між всіма акціонерами пропорційно вартості їхніх акцій.

4. Неодмінною складовою правосуб'єктності акціонерного переробного товариства є його управлінська діяльність. Ця діяльність провадиться на засадах колективного самовряду­вання, виборності керівних органів, підзвітності цих органів і посадових осіб перед акціонерами, гласності, дотримання усіх вимог колективної демократії. Принципові вимоги щодо здійснення управління діяльністю товариства викладені в ст. 23 Закону України "Про господарські товариства". В ній, зокрема, визначено, що управління товариством здійснюють його органи управління, склад і порядок обрання (призна­чення) яких провадиться відповідно до виду товариства. У за­коні окреслено, які саме органи управління і посадові особи функціонують у товариствах. Так, посадовими особами в то­варистві визнаються голова та члени виконавчого органу, го­лова ревізійної комісії, голова та члени спостережної ради. Закон дає перелік працівників органів виконавчої влади, правоохоронних органів та інших, які не можуть бути членами виборних органів управління товариства.

Правомочності стосовно управлінської діяльності в. акціо­нерному товаристві визначаються Статутом відповідного то­вариства. Так, Статутом виробничо-торговельного товариства "Жмеринський м'ясокомбінат" передбачено, що органами управління і контролю є: рада учасників; директор; ревізійна комісія. Вищим органом управління товариства є рада учас­ників, яка складається із самих учасників чи їх представників, директора, який може бути як учасником, так і не учасником товариства. Рада обирає свого голову і секретаря строком на один рік.

Статут визначає повноваження ради учасників. Рада наді­лена правом вирішувати будь-які питання діяльності това­риства. До виключної компетенції ради відносяться такі питання:

прийняття до складу товариства інших учасників;

вибори голови ради;

внесення змін і доповнень до Статуту;

визначення основних напрямів діяльності товариства, за­твердження його виробничо-фінансового плану і звітів про господарську діяльність;

виключення учасників із складу товариства;

затвердження нормативних документів, що регулюють від­носини в товаристві, визначають штатну структуру в това­ристві;

призначення і звільнення з посади директора, головного бухгалтера, керівників підрозділів;

визначення розміру оплати праці працівників і відшкоду­вання ними заподіяної майнової шкоди;

призначення і дострокове відкликання членів ревізійної комісії, затвердження її звітів і висновків;

визначення розміру, порядку і строків внесених учасника­ми додаткових внесків, а також виплата їм дивідендів при розподілі прибутку, визначення порядку покриття шкоди, ви­значення режиму створення і припинення структурних під­розділів, філій, представництв;

прийняття рішень про одержання кредитів;

надання дозволу на укладання угод на певну, визначену Статутом, суму;

вирішення питання про переуступку частки іншим учас­никам та іншим чи третім особам;

припинення діяльності товариства, затвердження ліквіда­ційного балансу;

визначення кола обов'язків учасників перед товариством;

розглядає проект колективного договору і надає повнова­ження директору на його підписання.

Згідно зі ст. 42 Закону "Про господарське товариство" і відповідного Статуту рішення загальних зборів акціонерів приймається більшістю у 3/4 від кількості акціонерів, які бе­руть участь у зборах, з таких питань: а) зміна статуту това­риства; б) прийняття рішення про припинення діяльності то­вариства; в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.

З решти питань рішення приймається простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Голосування на загальних зборах акціонерів проводиться за принципом одна акція — один голос.

У акціонерному товаристві виконавчо-розпорядчими правомочностями наділені правління і голова правління това­риства. Голова правління акціонерного товариства вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства (ст. 48). Суб'єктивні правомочності голови і правління акціонерного товариства визначаються Статутом акціонерного товариства. Наприклад, у Статуті закритого акціонерного товариства "Ві­та" (Білоцерківський маслозавод) зазначено, що члени прав­ління акціонерного товариства призначаються головою прав­ління у кількості чи складі, необхідному для нормальної ро­боти правління, але не більше як 7 осіб з числа акціонерів. Компетенцію та обов'язки членів правління визначає голова правління (п. 8).

Акціонерне товариство є колективним утворенням акціо­нерів, що зумовлює потребу у здійсненні контрольно-ревізій­них функцій виборним органом — ревізійною комісією, згід­но зі ст. 49 Закону "Про господарське товариство".

Контроль за фінансово-господарською діяльністю прав­ління акціонерного товариства здійснюється ревізійною комі­сією, яка обирається з числа акціонерів. Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджується за­гальними зборами акціонерів згідно із статутом товариства.

Розділ ХХУ

АГРАРНО-ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Поняття і види аграрно-договірних зобов'язань

1. За умов становлення і розвитку ринкових відносин аг­рарні підприємці різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання як суб'єкти господарювання вступають у відносини зі споживачами їхньої продукції (робіт та послуг), між собою, з постачальниками, банками, інвесто­рами, біржами, підприємствами агросервісу, а також із будь-якими іншими суб'єктами підприємницької діяльності з ме­тою одержання від цього прибутку. Юридичним засобом і правовою формою регулювання цих відносин є договір.

Договір є головною правовою формою регулювання зов­нішніх і внутрішніх підприємницьких, зокрема виробничо-господарських, відносин аграрних підприємців як виробників товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Він використовується суб'єктами агробізнесу в разі потреби врегулювання їхніх відносин з інши­ми легальними суб'єктами підприємництва.

Основою правосуб'єктності кожного аграрного підприєм­ця є як загальні цивільно-правові засади, так і конкретні пра­вові норми, що стосуються кожної зі сторін указаних договір­них відносин. Так, Законом "Про підприємництво" (ст. 2) суб'єктами агробізнесу в Україні визнаються всі юридичні особи (незалежно від форм власності) та фізичні право- і діє­здатні особи (незалежно від громадянства). Згідно зі статтями 19—21 Закону "Про селянське (фермерське) господарство", ст. 21 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 14 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" суб'єкти аграрного підприємництва всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання наділені пра­вомочністю налагоджувати підприємницькі зв'язки в усіх сферах діяльності на підставі договорів. Правовою основою договірної правосуб'єктності аграрних підприємців зі стату­сом юридичної особи, крім наведених вище правових норм законів України, є також такий локальний правовий акт, як статут кожного окремо взятого суб'єкта агробізнесу, яким визначені його завдання, предмет і види підприємницької діяльності та правомочність щодо укладання господарських договорів.

Договірна правоздатність кожного окремо взятого суб'єкта аграрної підприємницької діяльності визначається, по-пер­ше, в законах України, по-друге, в підзаконних президент­ських та урядових актах, по-третє, в статутах аграрних під­приємців, які мають статус юридичної особи. З прийняттям в Україні законодавчих і підзаконних актів, орієнтованих на створення ринкових відносин, аграрні підприємці набули практично необмеженої договірної правоздатності. Так, Зако­нами "Про підприємництво" (ст. 5), "Про підприємства в Україні" (ст. 21), "Про господарські товариства" (ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 19), "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" (ст. 14) визначе­но, що будь-які приватні, колективні, державні, спільні та інші аграрні товаровиробники як підприємці мають гаранто­ване державою право вступати в договірні відносини з будь-якими державними, кооперативними, приватними і громад­ськими підприємствами та з окремими громадянами, а також самостійно обирати партнерів, у тому числі й іноземних, для укладання і виконання договорів.

2. Аграрне товаровиробництво характеризується багатога-лузевістю. Кожна з його галузей являє собою виробництво певного гатунку і видів продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного походження. Виробництво цих про­дуктів і сировини потребує відповідного виробничого забез­печення, виробничо-технічного та іншого обслуговування. Своєрідність продуктів і сировини, що виробляються вна­слідок здійснення рільництва, рибальства, мисливства, зу­мовлює характер підприємницьких договірних відносин, пов'язаних із порядком, правовими формами та умовами їх реалізації.

Зазначені виробничо-господарські та інші чинники поро­джують і визначають різновиди предмета господарсько-дого­вірних зв'язків, учасниками яких є аграрні підприємці як ви­робники цих продуктів харчування і сировини. Специфікат

предмета договірних зобов'язань позначається на змісті кон­кретного роду (групи) і виду договорів, тобто на тих конкрет­них правах і обов'язках, котрі передбачаються конкретним договором для кожної з його сторін. Певне юридичне значен­ня для характеристики правової природи і класифікації дого­вірних зобов'язань мають особливості правового становища кожної зі сторін як суб'єкта договірних правовідносин.

Залежно від наведених ознак можна вирізнити основні групи договорів (див. схему 7), що застосовуються в аграрно­му підприємництві та закріплюють зобов'язання у цій сфері:

фінансового та матеріального забезпечення виробничої ді­яльності, зокрема з приводу матеріально-технічного, електро­енергетичного та фінансово-кредитного забезпечення суб'єк­тів аграрного підприємництва; надання послуг (сервісу) суб'єктам аграрного підприємництва, зокрема з приводу ви­робничо-технічного, меліоративного (культуртехнічного, гід­ромеліоративного, агрохімічного обслуговування); реалізації вироблених продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження; наукового забезпечення аграрних підприємців (запровадження наукових розробок, сортового насіння, нових порід худоби, птиці та риби тощо)¹ .

§ 2. Договори кредитування

1. Довго- й короткострокове кредитування аграрних під­приємців усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання — важлива та об’єктивно необхідна форма фінансової допомоги виробникам товарних продуктів харчування і сировини у здійсненні ними виробничо-госпо­дарської та підприємницької діяльності. Воно відіграє важли­ву роль у розвитку аграрного підприємництва, якщо врахову­вати, по-перше, сезонний розрив між поточними виробни­чими затратами і надходженням ресурсів включно з коштами на оплату праці, по-друге, інфляційні процеси, що призво­дять до знецінення коштів, що їх мають одержати аграрні товаровиробники після продажу вироблених ними продуктів харчування та сировини, до підвищення цін на матеріально-технічні засоби ведення аграрного виробництва, і, по-третє, необхідність розвитку матеріально-технічної бази самого аг­рарного виробництва незалежно від очікуваних прибутків від реалізації продуктів харчування й сировини рослинного і тва­ринного походження.

Відповідно до ст. 382 Цивільного кодексу кредитування аграрних підприємців має прямий (здійснюється саме для аграрного товаровиробника), цільовий (позичка використо­вується тільки за призначенням, скажімо, на оплату праці), строковий (отримані кошти мають бути повернуті в строки, встановлені договором позички) і зворотний (за користуван­ня коштами банк списує відповідні відсотки) характер.

Залежно від банківської установи кредитні договірні від­носини аграрних підприємців виникають на різних правових підставах. Так, на виконання рішень Верховної Ради про від­криття кредитних ліній аграрним товаровиробникам здійсню­ється їх цільове кредитування. Кредитні відносини аграрних підприємців із Національним банком України, установами АКБ "Україна" виникають на підставі заяви-зобов'язання, без укладення спеціального письмового договору. З іншими комерційними банківськими установами аграрні підприємці укладають договір на одержання кредиту.

2. Виникнення кредитних відносин між аграрними під­приємцями і АКБ "Україна" по урядових кредитних лініях — це результат подання цими суб'єктами агробізнесу заяви-за-мовлення на позичку, яка складається на підставі виробничо-фінансового плану або бізнес плану (для юридичних осіб усіх форм власності) та подання клопотання про надання позички на певний термін і для певних цілей. Умови такого кредиту­вання частково передбачені Законом "Про пріоритетність со­ціального розвитку села і агропромислового комплексу в на­родному господарстві", постановою Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону "Про селянське (фер­мерське) господарство", іншими законодавчими актами та Правилами довгострокового і короткострокового кредитуван­ня Повідомлення відділення АКБ "Україна" про суму виді­леної позички (кредиту) є не тільки виявом згоди укласти до­говір позички (кредитування), а й констатацією факту його укладення.

У разі укладення договорів позички (кредитування) з ко­мерційними банками аграрні підприємці беруть на себе зобов'язання повернути позичку в установлений термін і спла­тити визначені договором відсотки річних. Одержання цих коштів має бути забезпечено власними основними та обігови­ми засобами для розширеного відтворення, а також для по­вернення одержаної позички через заставу цього майна від­повідно до вимог Закону "Про заставу". Згідно з нормами Зе­мельного кодексу України селянські (фермерські) господар­ства і громадяни вже наділені правом закладати свої земельні ділянки для одержання позички за умови, що ці ділянки пе­редано їм у приватну власність (що підтверджено відповідним Державним актом). У постанові Верховної Ради від 27 червня 1995 р. "Про затвердження Правил застосування Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (зі змі­нами, внесеними постановою Верховної Ради України від 14 липня 1995 р. підкреслено, що застава є засобом забезпе­чення зобов'язань. У разі невиконання боржником (застав­одавцем) забезпеченого заставою зобов'язання, заставотримач має переважне перед іншими кредиторами право одержа­ти задоволення з вартості заставленого майва. Іпотекою ви­знається застава землі, нерухомого майна, за якої земля та/або майно, що є предметом застави, залишаються у застав­одавця чи третьої особи.

3. За умов становлення ринкових економічних засад сіль­ськогосподарські підприємства з метою одержання кредитів укладають договори лізингу як новий вид договірних зобов'я­зань. Правове регулювання суспільних відносин при цьому провадиться відповідно до норм Закону "Про лізинг", що прийнятий Верховною Радою України 16 грудня 1997 р. Цей Закон визначає поняття лізингу, як різновиду цивільно-пра­вового договору, його економічні і правові засади, правомоч­ності сторін та їхню відповідальність в разі порушення умов договору. Лізингове зобов'язання покликане регулювати від­носини з приводу підприємницької діяльності, яка спрямова­на на інвестування власних чи залучених фінансових коштів. Вона полягає в наданні лізингодавцем у виключне користу­вання на визначений строк лізингоодержувачу нерухомого або рухомого майна (сільськогосподарських машин, устатку­вання, обладнання, транспортних засобів).

Сільськогосподарське підприємство правомочне укладати з лізингодавцем фінансовий лізинг, тобто договір, в результа­ті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення от­римує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 від­сотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. При цьому сума відшкодування вартості об'єкту лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення дого­вору.

При використанні фінансового лізингу строк, на який об'єкт лізингу (майно) передається в тимчасове користуван­ня, передбачає виплату лізингових платежів, які покривають повну вартість амортизації обладнання або більшу частину, додаткові витрати і прибуток лізингодавця. Після завершення строку договору лізингоодержувач може придбати об'єкт до­говору за залишковою вартістю, укласти новий договір на менший термін і за пільговою ставкою, повернути об'єкт угоди лізингодавцю. Зазначена правомочність лізингоодержувача передбачена ст. 4 Закону "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р.

Лізингоодержувач має право придбати майно (об'єкт лі­зингу) у свою власність і як суб'єкт права власності передати його в лізинг іншій стороні. В цьому випадку має місце так званий зворотній лізинг. Пайовим вважається лізинг в разі здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укла­дення багатостороннього договору на залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, ін­вестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредито­рами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Виконання договору лізингу охоплює момент передачі об'єкта лізингу лізингодавцем лізингоодержувачу відповідно до строку і умов, визначених договором. Одержане на підставі договору майно зараховується на баланс лізингоодержувача з позначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. При оперативному лізингу майно залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг. Воно зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача із зазначенням, що це майно одержано в лізинг.

Договором лізингу на лізингоодержувача покладається обов'язок вносити періодичні лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюєть­ся сторонами за договором лізингу і може бути нерівномірною. Розмір платежів становлять суми, по-перше, що сплачу­ються лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; по-друге, платіж як винагороду за отримане в лізинг майно; по-третє, відшкоду­вання страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем; а також інші витрати лізингодавця. Договором лізингу визначаються розміри, спосіб, форма і строки внесення лізингових платежів та умови їх перегляду.

Результативність лізингових правовідносин пов'язана з здійсненням певних юридичних дій, зокрема, укладенням лі­зингового договору, договору купівлі-продажу об'єкта лізин­гу, складання акту про прийняття об'єкта лізингу в експлу­атацію, укладення договору на технічне обслуговування пере­даного на підставі договору лізингу майна, укладення догово­ру на страхування об'єкта лізингу.

Виконання лізингових операцій безпосередньо пов'язане з використанням об'єкта лізингу. Сюди входить відображення лізингових операцій в бухгалтерському обліку і звітності. На цьому етапі провадиться виплата лізингодавцю лізингових платежів, а після закінчення строку лізингу вирішується пи­тання щодо подальшого використання об'єкта лізингу.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 384 Цивільного кодексу кредиту­вання однією організацією іншої є винятком із загального правила. У більшості випадків таке кредитування набуває форми авансування. Так, національним законодавством пе­редбачались виплати установами банків від імені заготівель­них організацій (по спеціальних лініях) авансів за договорами контрактації сільськогосподарської продукції в рахунок дер­жавних ресурсів у 1993—1995 рр. та 1996 р.

Такі виплати можуть мати місце і в разі авансування будів­ництва, що його здійснюють державні підрядні будівельні й монтажні організації в колективних сільськогосподарських підприємствах, сільськогосподарських виробничих коопера­тивах, аграрних акціонерних товариствах і товариствах з об­меженою відповідальністю.

Законодавством України не заборонено кредитування в натуральній формі. Зокрема, це має місце при наданні одним аграрним підприємцем іншому виробничої допомоги. Мож­ливість такого кредитування була передбачена ще постано­вою уряду УРСР від 17 грудня 1963 р., якою були затверджені умови і порядок кредитування одним колгоспом іншого при наданні виробничої допомоги. Кредитування, передбачене ч. З ст. 382 Цивільного кодексу, може здійснюватись і переда­чею насіння, кормів тощо. З цією метою між аграрним під­приємцем, який надає кредит у натуральній формі, і тим, хто його одержує, як правило, має укладатися договір. Він пови­нен затверджуватися вищими органами самоврядування аг­рарних підприємців, а в акціонерних товариствах і товарист­вах з обмеженою відповідальністю залежно від вартості по­зички — відповідно правліннями чи директорами або органа­ми самоврядування цих господарських товариств. Предметом такого договору може бути також продаж або дача в борг на­сіння, кормів, надання в тимчасове користування транспорт­них засобів, інвентарю, засобів культурного обслуговування членів (учасників) та найманих працівників аграрних підпри­ємців, робочої сили та інших засобів, необхідних для вико­нання планів аграрного виробництва, механізованих та інших робіт.

У такому договорі визначаються строк його дії, порядок розрахунків за надану допомогу, а також відповідальність сто­рін за невиконання або неналежне виконання договірних зо­бов'язань. Оплата за виконані роботи (надані послуги) прово­диться за домовленістю сторін. Однак вона не повинна пере­вищувати собівартості виконаних робіт (наданих послуг).

§ 3. Договори на використання науково-технічної продукції

1. Потреба у веденні рентабельного і конкурентоспромож­ного вітчизняного виробництва продуктів харчування та си­ровини змушує аграрних підприємців активно використову­вати досвід вітчизняної та закордонної аграрної науки і новіт­ні енергозберігальні, екологобезпечні технології. Саме засто­сування цих досягнень і технологій є одним із важливих факторів збільшення обсягів і здешевлення виробництва про­дуктів харчування та сировини. Завдяки цьому аграрні підприємці можуть утриматися на ринку, уникнути загрози не­платоспроможності.

Відносини, що складаються між аграрними підприємцями усіх форм власності та організаційно-правових форм господа­рювання і виконавцями — власниками науково-технічної продукції, регулюються договором на створення (передачу) науково-технічної продукції.

Згідно зі ст. 23 Цивільного кодексу, Законами ''Про під­приємництво", "Про аудиторську діяльність" сторонами в та­ких договорах можуть виступати не тільки юридичні, а й фі­зичні особи. Вони іменуються "виконавець" і "замовник". Так, виконавцями науково-технічної продукції можуть бути наукові організації (установи), засновані на різних формах власності (як-от науково-дослідні інститути, вузи, в тому чис­лі міжнародні, конструкторські, проектні, технологічні орга­нізації, а також окремі громадяни і/чи група громадян — нау­кові творчі тимчасові колективи). Визначальним при цьому є те, що на виконання певних видів науково-технічної продук­ції виконавці повинні мати дозволи (ліцензії). Наукові уста­нови, інші виконавці, зокрема фізичні особи, тимчасові твор­чі колективи несуть усю повноту відповідальності за реаліза­цію в дослідженнях і розробках вимог до технічного рівня і якості такої продукції, за відповідність останньої світовим ви­могам і, за її конкурентоспроможність. Вони зобов'язані за­безпечити задоволення вимог замовників, рентабельну робо­ту, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками й ви­щестоящими органами чи засновниками-власниками (за на­явності останніх).

Замовниками за таким договором можуть бути аграрні під­приємці всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, а також органи державного управління сільським господарством, усілякі об'єднання аграрних під­приємців.

Предметом договору виступають потрібні замовникові певні результати — науково-технічна продукція. Зокрема, в рослинництві нею можуть бути адаптовані до місцевих умов інтенсивні технології вирощування певних культур.

2. У договорах на створення (передачу) науково-технічної продукції, крім обов'язкових положень (найменування сто­рін, предмет договору, порядок передачі та прийняття про­дукції, оплата, відповідальність сторін, їхні поштові та банківські реквізити), мають бути зазначені також право сторін що­до використання продукції та розпорядження нею, умови конфіденційності, умови, необхідні для впровадження цієї продукції, сфери її застосування, масштаби та обсяги впрова­дження, назва кожного етапу (розділу) із зазначенням визна­чених у договорі результатів роботи в цілому й по кожному етапу (розділу), умови матеріально-технічного забезпечення науково-пошукових, дослідно-конструкторських, технологіч­них робіт. Обов'язково мають бути визначені права виконав­ців щодо розпорядження науково-технічною продукцією та право на залишення у себе переданого замовником і придба­ного для виконання замовлення майна (устаткування, прила­дів, інструментів, матеріалів), а також інші умови.

3. Характерною особливістю цього договору є встановлен­ня (визначення) сторонами вартості науково-технічної про­дукції. Чинним законодавством передбачено, що договірна ціна на таку продукцію встановлюється на стадії укладання договору й оформляється відповідним протоколом. Вона не підлягає зміні, крім випадків, коли укладається додаткова угода про це. Для досягнення згоди про договірну ціну за ос­нову беруть попередню ціну, обчислену замовником або ви­конавцем з обов'язковим урахуванням рівня науково-техніч­ної продукції, її конкурентоспроможності, ефективності та періоду ефективного використання.

Чинним законодавством визначено порядок передачі нау­ково-технічної продукції замовникові. Так, науково-дослідні й конструкторські роботи або їх етапи, що мають самостійне значення, вважаються закінченими й приймаються замовни­ком у разі, якщо їх виконано відповідно до технологічного завдання (умов договору), коли одержано конкретні результа­ти, що мають теоретичне або практичне (за умовами договору чи технічного завдання) значення, коли складено відповідний звіт або/та надано інші обумовлені договором документи, проведено відповідні випробування й прийняття зразків ма­шин, технологій, устаткування, сортів гібридів, порід худоби тощо приймальною комісією визначеного в договорі рівня. Передача і прийняття оформляються складанням акта пере-дачі-прийняття науково-технічної продукції (повністю або закінчених етапів). Цей акт мають підписати обидві сторони і скріпити своїми печатками.

§ 4. Договори щодо виробництва цукру, м'ясо-молочних та інших харчових продуктів

1. Серед цих видів виробничо-господарських договорів провідне місце належить договорам, що їх укладають КСГП, ВСГК, ДСГП, АСГТ та селянські (фермерські) господарства з підприємствами, на яких переробляється сільськогосподар­ська сировина і виготовляються продукти харчування. В пер­шу чергу — це цукрокомбінати і цукрозаводи. Вони виробля­ють цукор як найважливіший продукт харчування для людей, мелясу — для виготовлення різного виду печива та інших ви­робів; жом — корисний вид кормів для великої рогатої худо­би. На м'ясокомбінатах провадиться забій великої рогатої худоби і свиней, виробляються м'ясні продукти для харчуван­ня людей, а також сировина для легкої промисловості. Ви­значне місце серед продуктів харчування належить продукції з молока, а також продукції з овочів та фруктів, винограду та ін. Виробництво цієї продукції є основними напрямами гос­подарювання сільськогосподарських підприємств, воно за­безпечує роботою працівників сільського господарства і пра­цівників переробної промисловості. Виробництво згаданої продукції становить собою економічну основу внутрішньо­господарської діяльності підприємств-товаровиробників у сфері внутрішньогосподарської діяльності, надає їм можли­вість стати товаровиробником і брати участь у ринкових еко­номічних відносинах. Вона забезпечує їхню участь у сфері зовнішніх господарчо-підприємницьких стосунках з перероб­ними підприємствами як другою стороною в системі госпо­дарчо-підприємницьких відносин і таким чином призводить до наповнення розвинутих ринкових економічних відносин в суспільстві в цілому.

Правове забезпечення функціонування зазначених господарчо-підприємницьких відносин здійснюється на основі чинного законодавства, статуту кожного з суб'єктів господар­чо-підприємницької діяльності і цілого ряду аграрно-договірних зобов'язань. Саме договори між товаровиробником і пе­реробним підприємством забезпечують достатньо вичерпне правове регулювання ринкових економічних відносин між ними.

Виробничо-підприємницька діяльність цукропереробних заводів, м'ясокомбінатів, маслозаводів, овочеконсервних, ви­норобних та інших підприємств, їхня організаційно-комер­ційна діяльність щодо збуту (продажу) виробленої продукції провадиться при обов'язковому додержанні законодавства про якість та безпеку харчових продуктів. Відповідні право­мочності з цих питань визначені Законом "Про якість і без­пеку харчових продуктів і продовольчої сировини", прийня­тим Верховною Радою України 23 грудня 1997 р.

2. Аграрно-договірні зобов'язання цукрокомбінатів (цук­розаводів) і сільськогосподарських підприємств, що займа­ються вирощуванням цукрових буряків, визначаються дого­вором про вирощування, збирання і переробку цукрових бу­ряків. Предметом договору є співробітництво сторін по виро­щуванню і збиранню цукрових буряків, яке здійснюється сільськогосподарським підприємством як товаровиробником, що охоплюється відповідним виробничим процесом виділен­ня найбільш придатних для цього земельних площ, посіву, обробітку, боротьби з шкідниками, збирання і зберігання, до­ставки до переробного підприємства — цукрозаводу. Завод як друга сторона приймає сировину, переробляє її і виробляє на­лежну продукцію. Метою договору є досягнення сторонами оптимально можливої прибутковості від цього виробництва. Термін договору — один рік.

Договором визначаються права та обов'язки сторін. Зок­рема, господарство за власний рахунок доставляє буряки на цукровий завод згідно з діючим стандартом і певної кількості. Наприклад, АСГТ "Карапиші" Миронівського району Київ­ської області у 1998 р. поставив на завод 60 тис. кг буряків з площі 400 га. Обсяг цукросировини визначається виходячи з середньопосівної площі та урожайності за останніх 5 років. Договором передбачено обов'язок господарства вибрати рів­номірно належну кількість готової продукції, завершити ви­робництво цукру і жому до 1 квітня, меляси — до 1 травня. Якщо господарство з своєї вини не вибрало належну йому продукцію у зазначений термін, воно передає заводу право її продати по ціні за домовленістю.

Згідно з договором вироблена продукція із зданих на пере­робку цукрових буряків, крім втрат при їх зберіганні і залише­них в рахунок вартості технічної переробки є власністю гос­подарства. Розрахунки за вартість технічної переробки цукро­вих буряків проводиться на давальницьких умовах: цукром, жомом, мелясою, 31 відсоток — заводові, а 69 відсотків — господарству. При невиконанні зазначених обсягів розрахун­ки проводяться у співвідношенні: 40 відсотків на 60 відсотків — цукром, жомом, мелясою. Відповідно до договору Турбівського цукрового заводу (замовник) і бурякосіючими КСГП Липовецького району Вінницької області, як виробниками цукросировини, однією з його умов є визначення цукристості буряків. Виробники цукросировини зобов'язані доставляти замовникові цукрові буряки за загальною квотою базисної цукристості у 16 відсотків.

Договором між цукрозаводом (Замовником) і виробником цукрових буряків (Господарством) визначаються умови і порядок оплати вартості зданої цукросировини. Так, згідно з договором між ВАТ Томашпільського цукрового заводу і КСГП ім. Котовського с. Комаргород Томашпільського району Вінницької області, на замовника накладається обов'язок оплатити виробникові цукрові буряки, прийняті для вироб­ництва цукру за встановленою ціною в залежності від цук­ристості, але не нижче рівня мінімальної оптової відпускної ціни на цукрові буряки, встановленою міжвідомчою комісією з питань регулювання ринку цукру (84 грн., включаючи ПДВ, за одну тону при базисній цукристості).

Розрахунки з Виробником цукросировини здійснюються по мірі надходження коштів від реалізації цукру на спеціальний рахунок Замовника, з якого 60 відсотків суми одразу перераховується на спеціальний рахунок Виробника цукросировини, а остаточні розрахунки здійснюються не піз­ніше 1-го травня наступного року. В разі неможливості реалізації цукру Замовником, залишки передаються Виробникові цукросировини за його згодою за ціною мінімального рівня (190 грн., включаючи ПДВ, за одну тону) на суму еквівалент­ну вартості зданих буряків.

У зв'язку з фінансовими труднощами, які в цей час за­знають сільськогосподарські підприємства і цукрові заводи, вони змушені застосовувати взаєморозрахунки на даваль­ницьких умовах, наприклад, визначені договором між АСГТ "Карагіиші" Миронівського району Київської області і ВАТ "Лукацукор". Договором між ними передбачено, що розра­хунки за технічну переробку цукрових буряків провадять на давальницьких умовах: цукром, жомом, пелясою у співвідно­шенні 31 відсоток заводові, а 69 відсотків — господарству.

При остаточних взаєморозрахунках замовник повертає то­варовиробнику 50 відсотків вартості доставки бурякосировини на цукровий завод.

Шляхом укладання договорів регулюються взаємовідноси­ни між сільськогосподарським підприємництвом і СФГ, з од­ного боку, молокозаводом, наділеного правомочностями по­купця молокосировини. Предметом таких договорів є види молокосировини, що її виробляє постачальник. Зокрема, мо­локо незбиране, молоко знежирене, вершки тощо. Постачан­ня на завод молокосировини провадиться за графіком, по­годженим між сторонами. Постачальник зобов'язаний поста­чати молокосировину за такою якістю, яка визначається ГОСТом, наприклад, вершки із коров'ячого молока — ТУ 10.02.867-90. Кількість і якість сировини визначається у присутності представника покупця згідно з чинними стандар­тами України.

На покупця покладаються обов'язки вчасно прийняти си­ровину за узгодженим графіком, остаточно визначити кіль­кість і якість у відповідності до вимог стандартів, забезпечити розвантаження, миття та дезинфекцію автомолокоциетерн з відміткою у відповідних документах, а також необхідністю на­давати у разі необхідності транспорт для перевезення сирови­ни. Результати приймання сировини оформляються актом, який своєчасно надсилається постачальником.

Згідно з договором ціни на сировину формуються в залеж­ності від якості, кількості та періодичності постачання. Поку­пець зобов'язується своєчасно платити за сировину за погод­женими сторонами цінами, оформлені протоколом погод­ження цін. Ціни на сировину відповідно до взаємної домо­вленості можуть змінюватися залежно від сезону, умов ринку, якості і кількості сировини. У випадках, коли сировина пере­возиться транспортом товаровиробника, покупець відшкодо­вує витрати на автотранспорт відповідно до калькуляції, але не вище зазначених розцінок з урахуванням ПДВ.

Сторона, яка заподіяла другій стороні своїми діями збит­ки, зобов'язана відшкодувати їх у повному обсязі.

3. За умов становлення ринкових економічних відносин сільськогосподарські підприємства з метою одержання кре­дитів укладають договори лізингу як новий вид договірних зо­бов'язань. Правове регулювання суспільних відносин при цьому провадиться у відповідності з нормами Закону "Про лі­зинг", який прийнятий Верховною Радою України 16 грудня 1997 р. Цей Закон визначає поняття лізингу як різновиду ци­вільно-правового договору, його економічні і правові засади, правомочності сторін та їхню відповідальність в разі пору­шення умов договору. Лізингове зобов'язання покликане регулювати відносини з приводу підприємницької діяльності, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фі­нансових коштів. Вона полягає в наданні лізингодавцем у ви­ключне користування на визначений строк лізингоодержувачу нерухомого або рухомого майна (сільськогосподар­ських машин, устаткування, обладнання, транспортних засо­бів тощо).

Сільськогосподарське підприємство правомочне укладати з лізингодавцем фінансовий лізинг, тобто договір, в результа­ті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізин­гу на строк, не менший від строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладен­ня договору. При цьому сума відшкодування вартості об'єкту лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фі­нансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

При використанні фінансового лізингу строк, на який об'єкт лізингу (майно) передається в тимчасове користуван­ня, передбачає виплату лізингових платежів, які покривають повну вартість амортизації обладнання або більшу частину, додаткові витрати і прибуток лізингодавця. Після завершення строку договору лізингоодержувач може придбати об'єкт до­говору за залишковою вартістю, укласти новий договір на менший термін і за пільговою ставкою, повернути об'єкт уго­ди лізингодавцю. Зазначена правомочність лізингоодержувача передбачена ст. 4 Закону "Про лізинг".

Лізингоодержувач має право придбати майно (об'єкт лі­зингу) у свою власність і як суб'єкт права власності передати його в лізинг іншій стороні. В цьому випадку має місце, так званий зворотній лізинг. Пайовим вважається лізинг в разі здійснення його за участю суб'єктів лізингу на основі укла­дення багатостороннього договору на залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, ін­вестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредито­рами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Виконання договору лізингу охоплює момент передачі об'єкта лізингу лізингодавцем лізингоодержувачу відповідно до строку і умов, визначених договором. Одержане на підставі договору майно зараховується на баланс лізингоодержувача з позначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. При оперативному лізингу майно залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг. Воно зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача також із зазначенням, що це майно одержано в лізинг.

Договором лізингу на лізингоодержувача покладається обов'язок вносити періодичні лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюєть­ся сторонами за договором лізингу і може бути нерівномір­ною. Розмір платежів становлять суми, по-перше, що сплачу­ються лізингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; по-друге, платіж як винагороду за отримане в лізинг майно; по-третє, відшкоду­вання страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем; а також інші витрати лізингодавця. Договором лізингу визначаються розміри, спосіб, форма і строки внесення лізингових платежів та умови їх перегляду.

Результативність таких правовідносин пов'язана із здій­сненням певних юридичних дій, зокрема, укладенням лізин­гового договору, договору купівлі-продажу об'єкта лізингу, складання акту про прийняття об'єкта лізингу в експлуата­цію, укладення договору на технічне обслуговування переда­ного на підставі договору лізингу майна, укладення договору на страхування об'єкта лізингу.

Виконання зазначених операцій безпосередньо пов'язане з використанням об'єкта лізингу. Сюди входить відображен­ня лізингових операцій в бухгалтерському обліку і звітності. На цьому етапі провадиться виплата лізингодавцю лізингових платежів, а після закінчення строку лізингу вирішується пи­тання щодо подальшого використання об'єкта лізингу.

4. В системі аграрно-договірних зобов'язань сільськогос­подарських товаровиробників визначне місце належить їхнім договорам з м'ясокомбінатами. Згідно з договором товарови­робник (господарство) доставляє на м'ясокомбінат заздале­гідь підготовлену для здачі партію худоби, яку супроводжує для здачі спеціальний представник. Здавана в обумовлені строки худоба, птиця і м'ясо, мають відповідати за якістю діючим стандартам, технічним умовам, ветеринарним вимо­гам для забійних тварин. Ціни на здавану живу худобу визна­чаються за домовленістю між сторонами.

Заготівельник дотримується правил щодо прийняття худо­би на забій і переробки худоби не пізніше однієї доби після закінчення п'ятигодинного передзабійного витримування, необхідного для проведення ветеринарного контролю. М'ясо­комбінат розраховується за прийняту худобу згідно з її вагою та якістю м'яса, одержаного після забою, не пізніше 10 днів після переробки і оформлення приймально-здавальних доку­ментів. Переробне підприємство зобов'язане продати товаро­виробникові м'ясопродукти за оптово-відпускними цінами в межах 10 відсотків від вартості проданої худоби.

За порушення договірного зобов'язання сторони несуть певну відповідальність. За невиконання зобов'язання по прийманню худоби, передбаченого договором, заготівельник сплачує товаровиробникові неустойку в розмірі вартості неприйнятої продукції за цінами, визначеними в договорі. При невиконанні обсягів, зазначених у договорі товаровиробник сплачує м'ясокомбінату неустойку в розмірі вартості недопоставленої продукції, за цінами, обумовленими у договорі.

В умовах економічних негараздів сільськогосподарські підприємства реалізовують вироблену ними продукцію тва­ринництва шляхом її обміну на пальне і мастильні матеріали, запасні частини до сільськогосподарських машин, в порядку плати за проведений ремонт техніки, автопокришки та інші подібні потреби. Так, між Вознесенською продовольчою ком­панією Миколаївської області і колективним сільськогоспо­дарським підприємством у с. Воронівка Вознесенського ра­йону була укладена угода, згідно з якою продовольча компа­нія брала на себе зобов'язання поставити КСГП дизельне па­ливо в кількості 18205 літрів за ціною 43 коп. за один літр, включаючи ПДВ. КСГП с. Воронівка розраховується за ди­зельне паливо м'ясом свиней у живій вазі П-ї і ІН-Ї категорії за ціною 2,75 грн. за 1 кг, включаючи ПДВ. Всього вага м'яса 2847 кг. У разі невиконання договору сторони несуть майнову відповідальність згідно з чинним законодавством.

5. Впровадження ринкових економічних відносин взагалі, а в сільському господарстві зокрема, є можливим при відпо­відному розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, певному стані економіки сільськогосподарського товарови­робника, належному рівневі рентабельності і прибутковості. Відсутність цих критеріїв у переважній частині сільськогос­подарських підприємств (КСГП, ДСГП, ВСГК, АСГТ) та се­лянських (фермерських) господарств змусили цих товарови­робників у своїх економічних відносинах застосовувати дого­вір міни (так званий бартер). Ці відносини за своєю юри­дичною сутністю є цивільно-правовими відносинами і регулюються нормами Цивільного кодексу України (ст. 241). Згідно з цією нормою за договором міни проводиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і по­купцем майна, яке він одержує. У системі АПК внаслідок за­стосування міни майно переходить у власність від однієї сто­рони до другої. У разі, коли суб'єктом договору міни є дер­жавне підприємство, майно переходить в його розпоряджен­ня на праві повного господарського відання. За договором міни кожна із сторін взаємно стає власником майна, одержа­ного нею в обмін.

До взаємовідносин, що складаються внаслідок міни майна застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає із змісту відносин сторін.

У сучасних скрутних економічних умовах сільськогоспо­дарські підприємства, якщо в них немає коштів, змушені за­стосовувати обмін своєї продукції на необхідні для них виро­би промисловості (запасні частини, автопокришки, пальне і мастильні матеріали та ін.). Ці взаємовідносини оформляють­ся відповідним договором.

Наведемо приклад такого договору. Між Вознесенською продовольчою компанією (постачальник) і КСГП "Дружба" (підприємець) було укладено договір про те, що постачальник надає господарству дизельне паливо, а господарство за це розраховується таким чином: за 1 кг яловичини І категорії — 5,5 кг палива; за 1 кг яловичини II категорії — 4,9 кг палива; у грошовому виразі 1 кг яловичини І категорії оцінюється у

2,863 грн.; 1 кг яловичини II категорії — у 2,55 грн.; 1 кг яло­вичини худої — 1,3 грн.

У виробничо-підприємницькій практиці трапляються ви­падки придбання сільськогосподарської продукції також шляхом обміну. Так, АСГТ "Карапиші" Миронівського райо­ну Київської області 20 листопада 1998 р. уклало договір міни з ДП "Ера". Згідно з договором ДП "Ера" реалізує покуп­цеві комбайн "Рось-2", а покупець надає за цей комбайн 14,5 тис. кг цукру.

Ще один приклад. У 1997 р. ПВФ "Елен-96" уклало дого­вір міни з СФГ "Скіф", згідно з яким останнє передає своєму контрагенту сільськогосподарську продукцію в обмін на наф­топродукти. Нафтопродукти повинні відповідати вимогам ГОСТу. Господарство по факту одержання нафтопродуктів передає до 1 жовтня 1998 р., у співвідношенні: за 1 т дизель­ного палива 2,1 т насіння соняшнику. Господарство здійснює оплату за навантаження насіння соняшнику.

З метою ліквідації заборгованості між підприємством-боржником і підприємством-кредитором укладаються відпо­відні угоди. Так, Українсько-югославсько-ліванське спільне підприємство "Хортиця-Агро" і ВАТ "Родіна" Василівського району Запорізької області уклали додаткову угоду про лікві­дацію заборгованості з боку ВАТ "Родіна". Останнє бере на себе зобов'язання поставляти сільськогосподарську продук­цію на переробні підприємства в межах Запорізької області. Господарство "Родіна" за свій рахунок доставляє насіння со­няшнику і самостійно здає його на рахунок (картку) "Хорти­ця-Агро". Якість здаваного насіння соняшнику повинна від­повідати вимогам ГОСТу на відповідну продукцію.

Розмір заборгованості, що переходить на 1998 р., фіксуєть­ся в акті звірки, який підписується сторонами за результатами розрахунків у 1997 р. Заборгованість становить 47,23 т насін­ня соняшнику. Покриття заборгованості в 1998 р. прова­диться в розмірі заборгованості за 1997 р., збільшеної в 1,5 ра-за, що становитиме 70,845 т насіння соняшнику на суму 22320 грн., у тому числі ПДВ в сумі 3720 грн. по ціні 315,08 грн. за 1 тону. Згідно з договором, в першу чергу опла­чуються штрафні санкції, а після цього — основний борг.

Із змісту цієї угоди стосовно санкції в розмірі 50 відсотків необхідно зробити висновок, що спільне українсько-югославсько-ліванське підприємство "Хортиця-Агро" по-хижацькому обирає ВАТ "Родіну", що в цьому районі панує байдуже ставлення до стану сільського господарства в цілому і захисту майнових прав та інтересів сільськогосподарських товарови­робників та їх працівників, відсутня елементарна юридична грамотність керівників ВАТ та таке необхідне при подібного роду укладанні договорів юридичне обслуговування акціонер­них товариств.

§ 5. Договори виробничо-технічного обслуговування

1. Належне та безперебійне виробниче функціонування сільськогосподарських підприємств можливе за наявності розгалуженої системи їх високоякісного та своєчасного ви­робничо-технічного обслуговування (технічного сервісу). Ни­ні його здійснюють державні, державно-кооперативні, коопе­ративні та приватні агротехсервісні підприємства, а також ок­ремі громадяни.

"Технічний сервіс" — ємке поняття, що охоплює комп­лекс робіт процедурного і власне виробничого характеру, на­дання різних послуг, навчання і перепідготовку кадрів. Крім того, воно поширюється на передпродажну процедуру, підпи­сання приймально-передавальних документів, доставляння споживачеві машин та устаткування, навчання керуванню транспортними засобами з видачею відповідних документів, припинення експлуатації цих засобів після 50 та 200 годин роботи, їх технічний огляд, діагностику тощо. Технічний сер­віс сільськогосподарських підприємств здійснюється на під­ставі договору виробничо-технічного обслуговування (сервіс, виконуваний окремими громадянами, — на підставі договору підряду).

За договором на ремонт і технічне обслуговування внут­рішньогосподарських меліоративних мереж виконавець зо­бов'язаний, зокрема, виконувати весь комплекс робіт у стро­ки, передбачені відповідною проектно-кошторисною доку­ментацією та графіком. Так, він має проводити очищення ка­налів, а також ремонт гідроспоруд, стаціонарних насосних станцій, свердловин вертикального дренажу, закритої мережі; здійснювати пусконалагоджувальні роботи і профілактичне обслуговування насосних станцій та свердловин вертикально­го дренажу; виконувати ремонтні роботи і технічне обслуго­вування з додержанням ТУ, норм і правил, а також доглядати

за меліоративними системами і готувати проектно-кошторис­ну документацію на ремонт і догляд за системами.

Замовник зобов'язаний повідомляти виконавця про готов­ність площ для проведення робіт із ремонту й технічного об­слуговування, надавати ці площі виконавцеві у строки, обу­мовлені графіком, своєчасно проводити комплекс агромеліо-ративних робіт із догляду за посівами і вирощування сільсь­когосподарських культур, контролювати виконання робіт виконавцем, приймати виконані роботи й оплачувати їх.

Договір виробничо-технічного обслуговування передбачає ремонт тракторів, автомобілів, комбайнів, іншої техніки, дви­гунів, агрегатів, вузлів, устаткування; технічне обслуговуван­ня (ТО) машинно-тракторного парку, автомобілів, устатку­вання тваринницьких ферм і нафтогосподарств; виконання монтажних, спеціальних будівельних, пусконалагоджуваль­них робіт; перевезення вантажів транспортними засобами ви­конавця; підготовку і перепідготовку водіїв, механізаторів, робітників інших професій. Залежно від потреби зазначені види робіт можуть бути як самостійним, так і комплексним предметом договору.

Так, ремонтні роботи передбачаються виходячи з потреб аграрного підприємця. В договорі зазначаються стандарти і ТУ, яким мають відповідати машини та агрегати при здаванні в капітальний і/чи поточний ремонт і при випуску з нього. Види і якісні показники ремонтних робіт, що на них відсутні стандарти і ТУ, визначаються замовленням, погоджуються з виконавцем і додаються до договору. Ремонт виконується з суворим додержанням стандартів і ТУ та в чітко визначені строки від дня прийняття машин та агрегатів. Зокрема, капі­тальний ремонт тракторів, автомобілів і комбайнів має вико­нуватись у строк до ЗО днів, а поточний — до 15 днів; капітальний ремонт автомобілів КамАЗ, тракторів типу К-700, К-701, Т-4, Т-100, Т-150К — у строк до 40 днів, поточний — до 25 днів; капітальний ремонт електродвигунів — у строк до 20 днів, а водонагрівальних котлів — до ЗО днів. Ремонт ком­плекту технологічного устаткування тваринницьких ферм (комплексів), підприємств зі зберігання й переробки сільсь­когосподарської продукції має здійснюватись у межах техно­логічної перерви, але не повинен перевищувати 45 днів.

Здавання-приймання в ремонт машин і агрегатів оформ­ляється актом на кожну машину і агрегат, що підписується уповноваженими представниками замовника і виконавця. В акті зазначаються технічний стан і комплектність машин (аг­регатів) та вид ремонту.

Якщо при здаванні техніки в капітальний ремонт буде ви­явлено потребу у проведенні її поточного ремонту, уповнова­жені представники сторін мають скласти відомість дефектів, яку слід враховувати при визначенні кошторису ремонтних робіт.

У договорі визначаються обсяг (кількість машин, агрега­тів, що потребують ремонту), види, календарні строки (час здачі в ремонт і термін його закінчення) і загальна вартість робіт.

На виконавця покладається обов'язок провести роботи у визначений договором строк і підготувати відремонтовані ма­шини та агрегати до передачі замовникові з додержанням ви­мог стандартів і ТУ. Відремонтована техніка має бути відрегу­льованою, змащеною, заправленою маслом і пальним згідно з ТУ. Виконавець повинен гарантувати належну роботу машин і агрегатів при додержанні замовником правил їх технічної експлуатації протягом строку, передбаченого ТУ.

Аграрні підприємці зобов'язані підготувати машини та аг­регати до ремонту відповідно до ТУ і доставити їх у пункт, пе­редбачений договором. У зазначений в договорі строк після одержання повідомлення вони мають прийняти відремонто­вані машини та агрегати, оплатити вартість робіт і вивезти їх. Якщо при прийманні відремонтованої техніки буде виявлено її невідповідність стандартам чи ТУ, виконавець повинен тер­міново усунути вади за власний рахунок. Разом із капітально відремонтованими тракторами, автомобілями, комбайнами, складським обладнанням і двигунами виконавець передає аг­рарному підприємцеві заповнений паспорт (формуляр) і га­рантійний талон, а разом з іншими вузлами та агрегатами і нескладським устаткуванням — гарантійний талон.

2. Технічне обслуговування може бути самостійним пред­метом договору. Згідно з ГОСТом 18.322-78 система техніч­ного обслуговування машин — це сукупність взаємопов'яза­них засобів, документації з технічного обслуговування і ремонту, а також виконавців для підтримання і відновлення якості виробів. Під технічним обслуговуванням слід розуміти комплекс операцій з відновлення працездатності або справ­ності машин чи іншого устаткування під час їх використання за призначенням. Відповідно до ГОСТу 27.002-83 працездат­ністю об'єкта визнається такий його стан, за якого всі пара­метри, що характеризують здатність виконувати завдання та функції, відповідають вимогам нормативно-технічної або конструкторської документації. Справність об'єкта не завжди означає його працездатність.

За договором, предметом якого є виконання робіт із тех­нічного обслуговування машинно-тракторного парку, авто­мобілів, устаткування тваринницьких ферм і нафтогоспо-дарств, виконавець бере на себе зобов'язання забезпечити ви­сокоякісне технічне обслуговування машин та устаткування відповідно до стандартів, ТУ, правил та інструкцій, а також здійснити своєчасне усунення несправностей машин у проце­сі їх експлуатації. Роботи здійснюються як у майстернях ви­конавця, так і безпосередньо на місці (в аграрному підприєм­стві) силами і засобами спеціалізованих бригад виконавця.

Поставлення тракторів, автомобілів, комбайнів та інших машин на технічне обслуговування здійснюється відповідно до стандартів, правил та інструкцій. Строки поставлення ви­значаються за фактичним наробітком (у кілограмах викорис­таного дизельного палива, мотогодинах, умовних еталонних і фізичних гектарах оранки), а також за встановленою стандар­тами і ТУ періодичністю. Поставлення машин і устаткування на комплексну діагностику здійснюється після вироблення гарантійного залишкового ресурсу, зазначеного в акті техніч­ного стану. Машини та устаткування ставляться на ремонт тільки після закінчення мінімально допустимого гарантійного залишкового ресурсу за висновком майстра-діагностика.

Періодичне технічне обслуговування автомобілів із по-елементною та/чи комплексною діагностикою виконується відповідно до стандартів, ТУ, правил та Положення про тех­нічне обслуговування і ремонт рухомого складу автомобіль­ного транспорту в сільському господарстві в такі строки від дня їх прибуття на станцію технічного обслуговування: ТО-1 всіх автомобілів, крім автобусів, — не більше 3 годин; ТО-1 всіх автобусів — не більше 6 годин; ТО-2 всіх автомобілів, крім автобусів, — не більше 8 годин; ТО-2 всіх автобусів — не більше 12 годин.

Підприємства-виконавці гарантують безвідмовну роботу вузлів і агрегатів автомобілів, які пройшли ТО-2, до чергового такого обслуговування. Виконання робіт із технічного обслуговування, усунення несправностей машин, устаткування і поточного ремонту автомобілів, які виконуються силами і коштом виконавця, оформляється актом, що підписується представниками обох сторін.

На кожну машину, устаткування, що пройшли комплекс­ну технічну діагностику, виконавець видає замовникові акт технічного стану з зазначенням гарантованого залишкового ресурсу, а на машини та обладнання, що підлягають ремонто­ві, — акт технічного стану з зазначенням виду і переліку ос­новних ремонтних робіт, у яких є потреба. Належним чином оформлений акт є підставою для надіслання виконавцем за­мовникові рахунку на оплату виконаних робіт.

Якщо при прийманні робіт буде встановлено, що вони ви­конані недоброякісно, сторони мусять скласти акт, у якому мають бути зазначені виявлені дефекти і строки їх усунення. При виникненні спору створюється комісія з представників сторін, райуправління сільського господарства та держтехнагляду. Рішення комісії є остаточним. Вади усуваються за раху­нок виконавця.

§ 6. Договори матеріально-технічного забезпечення

1. Підприємницька діяльність виробників продуктів харчу­вання і сировини рослинного і тваринного походження знач­ною мірою залежить від рівня їхнього матеріально-технічного забезпечення продукцією виробничо-технічного призначення (сільськогосподарськими машинами, устаткуванням, запас­ними частинами до них, пально-мастильними матеріалами, мінеральними добривами, засобами захисту рослин тощо). Це забезпечення здійснюється: по-перше, через систему Мінаг-ропрому України та концерну "Украгротехсервіс"; по-друге, здійсненням оптової торгівлі; по-третє, завдяки постачанню за прямими довгостроковими господарськими зв'язками; по-четверте, придбанням на біржах та в інших підприємств (установ, організацій) і громадян.

Основною правовою формою, яка юридичне опосередко­вує відносини, пов'язані з матеріально-технічним забезпечен­ням аграрних підприємців, є договір постачання продукції виробничо-технічного призначення, зміст і порядок укладан­ня якого мають відповідати вимогам Цивільного кодексу (статті 245—253), Арбітражного процесуального кодексу України, Указів Президента України від 4 жовтня 1994 р. "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів", "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладаються суб'єктами підприємницької ді­яльності України" та від 7 листопада 1994 р. "Про облік окре­мих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні", а в разі здійснення імпортних, у тому числі бартер­них, поставок — іще й Положення про форму зовнішньоеко­номічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Мі­ністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 р., та інших правових актів.

У договорі постачання мають зазначатися: 1) найменуван­ня, кількість, номенклатура продукції, а в разі потреби — комплекти машин та устаткування, державний стандарт або технічні умови, зареєстровані в органі Держстандарту; 2) якість і комплектність продукції; 3) термін дії договору; 4) ціна продукції, порядок і форми взаєморозрахунків (за зов­нішньоекономічними контрактами розрахунки мають здій­снюватися виключно відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торго­вельної палати та Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торговельної палати (далі — Уніфіковані правила); 5) умови постачання з обов'язковим застосуванням Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Правила ІНКОТЕРМС) Міжнародної торговельної палати (1953 р.), а в разі потреби — також обов'язки аграрного підприємця щодо облаштуван­ня і оснащення (самостійно чи разом із постачальником) площадок для розвантаження, порядок затвердження графіків доставляння продукції; 6) строки повернення тари багатора­зового використання; 7) поштові та банківські реквізити сто­рін; 8) за міжнародними контрактами — арбітражні застере­ження та інші реквізити, передбачені зазначеним вище нака­зом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі; 9) інші умови, що їх сторони визнають за потрібне передба­чити в договорі.

Договір постачання вважається укладеним і набуває юри­дичної сили від дня його підписання сторонами. За наявності заперечень до умов договору при його укладанні складається протокол розбіжностей. Якщо постачальник, одержавши про­токол розбіжностей щодо умов договору, який ґрунтується на державному замовленні, не передасть розбіжності, що залишилися неврегульованими, на вирішення арбітражного суду в 20-денний строк від дня одержання протоколу, пропозиції аграрного підприємця вважаються прийнятими. В інших ви­падках договір вважається неукладеним. У разі невідповіднос­ті договору Уніфікованим правилам зовнішньоекономічні контракти постачання у встановленому порядку визнаються недійсними. В разі ухилення постачальника від укладання до­говору, що випливає з державного замовлення, арбітражний суд змушує його укласти цей договір.

2. Важливою правовою формою, яка юридичне опосеред­ковує матеріально-технічне забезпечення аграрних підприєм­ців, є договір постачання споживачам продукції виробничо-технічного призначення в порядку оптової торгівлі.

У цьому договорі зазначаються сторони (з поштовими та банківськими реквізитами), код продукції, її найменування, марка (тип, ГОСТ, ТУ), код одиниці виміру, кількість замов­леної продукції (всього та по роках), кількість прийнятої до постачання продукції (всього та по роках), її вартість. Визна­чаються також порядок повернення тари і засобів пакетуван­ня, доставляння продукції з обов'язковим застосуванням Правил ШКОТЕРМС, а в разі потреби — й порядок затвер­дження графіків доставляння продукції, зобов'язання сторін щодо її відвантаження, страхування та оформлення товарно-транспортних документів. У договорі фіксуються порядок і форми взаєморозрахунків (за міжнародними контрактами — з обов'язковим застосуванням Уніфікованих правил і арбітраж­них застережень), а також додаткові умови. Треба зазначити, що прийняте до виконання постачальником замовлення на постачання продукції в порядку оптової торгівлі має силу договору.

3. В умовах розвитку ринкових відносин одне з провідних місць належить налагодженню прямих зв'язків аграрних під­приємців із безпосередніми виробниками техніки, запасних частин до неї, мінеральних добрив та іншої продукції виробничо-технічного призначення. Юридичне оформлення таких відносин здійснюється на підставі договору постачання про­дукції за прямими довгостроковими господарськими зв'язка­ми. За цим договором діють дві сторони: підприємство-поста-чальник і покупець, які укладають договір на певний строк. Постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийня­ти і оплатити продукцію чітко визначеного переліку (за одиницями виміру і обсягом, у тому числі й з розбивкою по ро­ках). Кількість і детальний асортимент продукції передбача­ються сторонами у щорічно погоджуваних специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору. Специфікацію покупець має передати постачальникові до терміну, зазначеного в дого­ворі. Вона вважається прийнятою, якщо постачальник протя­гом 20 днів після її одержання не передасть розбіжності, що залишилися неврегульованими на розгляд арбітражного суду. При цьому діють правила ст. 10 Арбітражного процесуального кодексу України. В договорі чітко визначаються вимоги до якості та комплектності продукції (зазначаються вид норма­тивно-технічних документів — стандарти, ТУ та інші доку­менти, їхні номери та індекси). Постачальник гарантує висо­ку якість і надійність продукції протягом строку, визначеного конкретним стандартом або ТУ, дає додаткові гарантії, зо­бов'язується усунути виробничі дефекти при прийманні про­дукції, її монтажі, налагодженні та експлуатації в період га­рантійного строку, який зазначається в тексті договору.

У договорі детально визначаються строки й порядок по­стачання продукції з використанням Правил ІНКОТЕРМС, ціни й порядок розрахунків (за міжнародними контрактами — з обов'язковим застосуванням Уніфікованих правил), по­рядок співробітництва сторін щодо забезпечення цих зв'язків, їх майнова відповідальність, додаткові умови та заключні по­ложення (за міжнародними контрактами — й арбітражні за­стереження).

4. З 1992 р. матеріально-технічне забезпечення аграрних підприємців ресурсами, технікою, будівельними матеріалами, пальним, мінеральними добривами стало здійснюватися че­рез біржі. Останнім актом було схвалено Концепцію організа­ції біржового сільськогосподарського ринку.

Відповідно до чинного законодавства суб'єкти аграрного підприємництва як клієнти за свій рахунок через брокера чи брокерську контору мають право купувати на біржах, в інших підприємств (установ, організацій) потрібну їм техніку, запас­ні частини до неї, пальне та іншу продукцію. Аграрні підпри­ємці укладають договори з брокерськими конторами або ку­пують брокерські місця; завдяки цьому реалізують вироблені ними продукти харчування і сировину та отримують через купівлю-продаж чи бартер (міну) потрібну їм продукцію вироб­ничо-технічного призначення. В договорі з брокерською конторою (брокером) підприємець обумовлює свої вимоги та ви­нагороду для контори чи брокера.

5. З 1996 р. матеріально-технічне забезпечення аграрних підприємців здійснюється також через систему надання і по­вернення бюджетної позички на постачання техніки. Так, на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10 січня 1996 р. "Про забезпечення технікою та обладнанням сіль­ськогосподарських товаровиробників у 1996 році" та "Поряд­ку надання і повернення бюджетної позички за поставлені сільськогосподарським товаровиробникам техніку і облад­нання", затвердженого спільним наказом Мінагропрому, Мінекономіки, Мінфіну, Міністерства машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії України від 22 липня 1996 р. з аграрними товаровиробниками почали укладатися договори постачання сільськогосподарської техні­ки на умовах розстрочення платежу за неї в рахунок держ­контракту як плати за одержану техніку.

Цей договір є багатостороннім і різнопредметним. Його укладають між собою райфінвідділ, постачальник, борошно­мельне підприємство та аграрний товаровиробник. Предмет договору становлять взаємні зобов'язання сторін щодо забез­печення за рахунок бюджетної позички аграрних товарови­робників технікою, а потім — постачання зерна в рахунок держконтракту як плати за техніку. Згідно з договором рай­фінвідділ надає постачальникові бюджетну позичку для при­дбання техніки з наступною її передачею аграрним товарови­робникам на умовах оплати техніки рівномірним постачан­ням упродовж 1996—1998 рр. зерна до державних ресурсів. Постачальник зобов'язується поставити товаровиробникові у повнокомплектному й високоякісному стані визначену в до­говорі кількість техніки певного асортименту, а також забез­печити в гарантійний період безплатне проведення її обслуго­вування та ремонту.

§ 7. Договірна дисципліна та відповідальність за її порушення

1. Особливого значення додержання договірної дисциплі­ни набуває в умовах впровадження засад ринкових економіч­них відносин. Втілення в практику цих засад в першу чергу зумовлене рівноправністю усіх форм власності — приватної,

колективної І державної, які становлять економічну основу правосуб'єктності всіх учасників договірних відносин. Рів­ноправність усіх учасників в системі договірних взаємовідно­син сільськогосподарських товаровиробників є свого роду економічною і юридичною гарантією ефективної господарчо-підприємницької діяльності; вона виключає допустимість протиставлення економічних інтересів усіх суб'єктів цих від­носин за договорами. Державно-правовою гарантією захисту майнових прав сторін за договором є спільний і єдиний поря­док вирішення майнових спорів у разі порушення аграрно-договірних зобов'язань в арбітражному суді, оскільки сторони за цими договорами є юридичними особами. Додержання до­говірної дисципліни в однаковій мірі відповідає інтересам кожної із сторін і інтересам держави.

За сучасних умов договірна дисципліна набуває принци­пово нових рис. Вона грунтується не на режимі встановлення державою договірних відносин, а на засадах підприємництва, які передбачають вільний вибір видів діяльності та асорти­менту продукції залежно від попиту на ринку; пошук надій­них партнерів і налагодження з ними взаємовигідних зв'язків; набуття репутації відповідального за своє слово і діло партне­ра, підтримання і збереження такої репутації; визначення повноважень державних інституцій та їх відповідальності пе­ред суб'єктами підприємництва.

Як і раніше, договірна дисципліна грунтується на закріп­леному у правових нормах порядку реалізації договірних від­носин, додержання яких гарантується та забезпечується дер­жавою в особі її виконавчої, а відтепер — і судової влади. Воднораз нині суб'єкт підприємництва має можливість розір­вати укладений договір, сплативши контрагентові всі збитки. Такі дії, як свідчить світова практика, треба також кваліфіку­вати як додержання договірної дисципліни, а не як її пору­шення, оскільки при цьому шкода відшкодовується відразу.

З урахуванням наведеного є підстави розглядати сучасну договірну дисципліну як усвідомлене підпорядкування сторо­нами своїх дій сумлінному виконанню взятих на себе за дого­вором зобов'язань, здійснюване з обов'язковим додержанням певних вимог, порядку і правил як під час укладання, так і під час виконання договору з метою збереження ділової (бізнесо­вої) гідності та репутації. Крім того, її треба розглядати як за­кріплений у правових нормах міжнародних договорів, чинних

національних законодавчих та господарських, у тому числі зовнішньоекономічних, договорів, порядок реалізації дого­вірних зобов'язань, додержання яких визнається і гарантуєть­ся державою та забезпечується судовою владою.

2. Зворотним боком договірної дисципліни є майнова від­повідальність сторін за порушення договірних зобов'язань. Вона являє собою правовідносини, що складаються з приводу порушень договірних зобов'язань і дістають вияв у несприят­ливих для винної сторони наслідках, зумовлених реалізацією умов договору про відповідальність, договірних санкцій та санкцій, встановлених чинним законодавством.

Характерною особливістю цієї відповідальності є те, що з одного боку умови договору, а з іншого — норми законів, президентських та інших нормативно-правових актів є "дже­релами" визначення підстав настання такої відповідальності та звільнення від неї, обрання виду і розміру штрафних санкцій.

3. За невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань, тобто за порушення договірної дисципліни, сто­рони несуть майнову відповідальність, яка визначається умо­вами конкретного договору. Саме договір сторін є їхньою вза­ємною згодою на визначення підстав настання відповідаль­ності чи звільнення від неї, видів правопорушень, за які на­стає відповідальність, а також видів і розміру штрафних санкцій за конкретні правопорушення.

4. За загальним правилом сторона, яка порушила зобов'я­зання за договором,, мусить відшкодувати іншій стороні зав­дані їй збитки. Тому відсутність у договорі розділу про відпо­відальність сторін не звільняє порушника від неї. Саме за­гальне правило породжує об'єктивне право на відшкодування збитків будь-якої сторони в разі порушення її прав і заподіян­ня їй шкоди іншою стороною. Відповідно до ст. 203 Цивіль­ного кодексу відповідальність має наставати у повному обся­зі, в тому числі й за неодержані прибутки.

Рівночасно за низку порушень договірної дисципліни, які зачіпають й інтереси держави, остання встановлює свої межі відповідальності.

Так, порушення фінансово-розрахункової дисципліни призводить до порушення не тільки прав аграрних підприєм­ців, а й інтересів держави в цілому. Саме тому згідно з зако­нодавством винна сторона, крім відшкодування збитків, мусить також сплачувати спеціальні штрафні санкції. Так, від­повідно до Указу Президента України від 16 березня 1995 р. "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в на­родному господарстві України" (п. 2) до вересня 1997 р. за несвоєчасну сплату заборгованості, що виникла після 10 квіт­ня 1995 р., підприємства-боржники сплачували на користь кредиторів, крім суми заборгованості, пеню в розмірі 0,5 від­сотка від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу, якщо більший розмір пені не було передбачено уго­дою сторін.

5. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором на створення (передачу) науково-технічної про­дукції на винну сторону покладається обов'язок відшкодувати потерпілій стороні всі збитки включно з неодержаними при­бутками. Виконавець за цим договором за невиконання зо­бов'язань має ще відшкодувати замовникові вартість одержа­них для виконання замовлення матеріальних цінностей. За використання переданої замовникові науково-технічної про­дукції з порушенням умов договору (скажімо, продаж її ін­шим клієнтам) виконавець повинен передати замовникові всі кошти, одержані від цього, а також компенсувати моральну шкоду. Якщо замовник на порушення умов договору пере­дасть (перепродасть) науково-технічну продукцію, він також мусить відшкодувати виконавцеві всі збитки в повному обсязі (за порушення умов договору і авторських прав виконавця). У договорі на використання науково-технічної продукції сторо­ни можуть передбачати й штрафні санкції.

6. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором на реалізацію сільськогосподарської продукції та сировини суб'єкти аграрного підприємництва сторони-виробника також несуть відповідальність у повному обсязі. Крім того, сторони в договорах можуть встановлювати й штрафні санкції (наприклад, за несвоєчасне виконання зо­бов'язань із забезпечення аграрного товаровиробника тарою, пакувальним матеріалом, за порушення графіка вивезення продукції та сировини, продаж продукції та сировини гіршої якості, ніж це передбачено умовами договору, порушення розрахункової дисципліни тощо).

З метою підвищення відповідальності суб'єктів підприєм­ницької діяльності за виконання договірних зобов'язань Ука­зом Президента України "Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України" (п. 4) встановлено, що боржники—підприємства роздрібної торгівлі (незалежно від форм власності) сплачують на користь вироб­ника сільськогосподарської продукції та продовольства суму заборгованості та пеню в розмірі 1,5 відсотка, а також до міс­цевого бюджету пеню в розмірі 1,5 відсотка від суми платежу за кожен день його банківського прострочення, якщо біль­ший розмір пені не передбачено угодою сторін.

За порушення сторонами умов договору на користування електроенергією майнова відповідальність настає на підставі Правил користування електричною енергією, а не норм ци­вільного законодавства.

Так, відповідно до цих Правил та договору на користуван­ня електричною енергією енергопостачальна організація (райенерго), винна у виникненні перерв в енергопостачанні, сплачує її споживачеві 10-кратну вартість невідпущеної енер­гії. Треба підкреслити, що Правила не передбачають відшко­дування споживачеві заподіяної відключеннями електроенер­гії навіть прямої шкоди. Виплата символічної 10-кратної вартості невідпущеної енергії, певна річ, не покриває шкоди, заподіяної, особливо взимку, наприклад, відключенням елек­троенергії в інкубаторах, теплицях тощо.

Майнову відповідальність несуть також суб'єкти аграрного підприємництва і як сторони договору про спільну діяльність.

РозділXXVI

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

§ 1. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції

1. Реалізація сільськогосподарської продукції є одним з нагальних питань, що стоять перед національним сільсько­господарським товаровиробником. Суспільні взаємовідноси­ни між сільськогосподарськими товаровиробниками і держа­вою в особі її органів державного управління, що відають за­купівлями хлібопродуктів, завжди були політичне важливи­ми, економічно складними і юридичне істотними особливо для селян-товаровиробників. У кожному історичному про­міжку часу вони мали свої характерні властивості, по-різному представляли інтереси учасників цих правовідносин. За роки з часу колективізації сільського господарства до 1958 р. пану­вала система обов'язкових поставок державі виробленої кол­госпами сільськогосподарської продукції. За своєю політико-економічною і правовою сутністю обов'язкові поставки ста­новили адміністративно-податкове позбавлення колгоспів (трудового селянина) своєї власності. Та плата за продукцію, здану в порядку виконання обов'язкових поставок місцевій заготівельній організації Міністерства заготівель СРСР не ма­ла нічого спільного з такою економічною категорією як ціна. Суми, одержувані від держави середньо-економічними кол­госпами, поверталися до бюджету у вигляді прибуткового по­датку. Внаслідок цього обов'язкові поставки по суті були на­туральним податком для колгоспів. За своїми розмірами ця плата була нижчою від собівартості сільськогосподарської продукції, що її здавали колгоспи.

У 1958 р. обов'язкові поставки було скасовано і введено систему державних закупівель сільськогосподарської продук­ції за договорами контрактації. Державно-правове регулюван­ня цих закупівель було покладено на Міністерство заготівель СРСР. Хоч при закупівлях застосовувалась правова форма до­говорів контрактації, типові (примірні) договори розроблялись Міністерством заготівель в односторонньому порядку. Прикладом можна назвати Положення про порядок укладан­ня і виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції, яке було затверджено Міністерством заготівель 21 грудня 1976 р. У зимовий, наприклад, період колгоспи продавали за договором контрактації м'ясо-молочну продук­цію за цінами значно меншими, ніж собівартість цієї продук­ції. Економічні відносини, що виникали між виробником сільськогосподарської продукції, державою (вона виступала як посередник) і споживачем також не можна було вважати ринковими, хоч і використовувалась при цьому правова фор­ма договорів.

2. В умовах становлення ринкових економічних відносин держава застосовує різні правові форми закупівель сільсько­господарської продукції. При цьому особливою ланкою на ринку сільськогосподарської продукції є хлібозаготівельні підприємства. Нині в нашій країні немає розгалуженої тери­торіальної системи підприємств, які б мали власні елеватори. Це пов'язує нові сільськогосподарські структури народного господарства України з колишньою державною системою хлібозаготівель. Адже ще й досі існує усталена система господар­ських зв'язків між виробником та, наприклад, елеватором, що складалася протягом багатьох десятиліть.

При використанні невласних елеваторів у кожного сільсь­когосподарського господарства виникає проблема вибору конкретного підприємства, яке б надало йому послуги по збе­ріганню виробленої ним продукції. Але при цьому постає проблема — кого обрати: чи того, що є найближче чи того, в кого ціни на послуги є більш привабливими та норми так зва­ної "усушки/утруски" є меншими. На жаль, нині виграє біль­ше територіально-ближнє підприємство, оскільки тут вступає в дію такий фактор як вартість палива, яке необхідно витра­тити на перевезення виробленої продукції. Всі ці фактори не­гативно позначаються на ціні виробленої сільськогосподар­ської продукції та похідної від неї продукції. Також це справ­ляє неабиякий негативний вплив на розвиток конкретного національного сільськогосподарського товаровиробника зок­рема та АПК взагалі.

При розгляді питання правосуб'єктності хлібозаготівель­них підприємств є важливим розуміння історії їх розвитку та становлення, характеру попередніх аграрне- та адміністратив­но-правових відносин, оскільки саме через розуміння історії становлення цих правовідносин є можливим їх всебічний аналіз, вдосконалення та шляхи їх подальшого розвитку, адже все це необхідно для забезпечення національної політичної та економічної, а насамперед, продовольчої безпеки України.

3. Правове регулювання державних закупівель сільсько­господарської продукції та продовольства нині набуло знач­них масштабів. Адже державні закупівлі сільськогосподар­ської продукції мають на меті згідно зі ст. 1 Закону України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 р. є розв'язання соціально-економічних проблем, під­тримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних ре­зервів, реалізації державних і міждержавних цільових про­грам, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Особливу увагу держава приділяє закупівлям до державних резервів зернових та олійних культур, адже саме зерно, голов­ним чином пшениця, соняшник, бобові культури та олія є як одними з головних продуктів харчування населення країни, так і одними з головних експортних товарів. Хоча слід зазна­чити, що експорт цих культур є безсистемним, адже, наприк­лад, безконтрольний експорт соняшнику в минулі роки при­зводив до зупинки оліє-жирових підприємств країни та чис­ленних зловживань і порушень порядку ведення зовнішньо­економічної діяльності, податкового законодавства тощо. Яскравим прикладом стурбованості держави з цього питання є Указ Президента України "Про заходи щодо регулювання вивезення з України насіння соняшнику" від 8 липня 1998 р.

Також велике значення має можливість фінансування державою виробництва сільськогосподарської продукції, щодо якої було укладено державний контракт. Така можливість була закладена ще в постанові Кабінету Міністрів України "Про дер­жавний контракт на сільськогосподарську продукцію, сировину і продовольство на 1994 рік" від 12 листопада 1993 р.

4. Іншим важливим аспектом державного контракту на сільськогосподарську продукцію є регулювання закупівель­них цін, які в ідеалі повинні були б забезпечувати селянам до­статній рівень прибутку шляхом встановлення прибуткової для сільськогосподарського підприємства ціни та/або закріп­лення цінового рівня на матеріально-технічні ресурси. При­кладом цього є "Порядок визначення середньозважених цін на зерно по наслідках біржових торгів в Україні за спотовими контрактами", затверджений спільним наказом Міністерства фінансів України та Міністерства сільського господарства і продовольства України від 29 березня 1996 р. на виконання постанови Кабінету Міністрів України "Про задоволення державних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік" від 12 березня 1996 р. Згідно з "Порядком формування обсягів і виконання закупівлі сільськогосподарської продукції та продовольства за державним замовленням у 1996 році", за­твердженим тією ж постановою та постановою Кабінету Мі­ністрів України "Про хід заготівлі зерна до державних та ре­гіональних ресурсів" від 6 серпня 1996 р. товаровиробники повинні виходити з рівня середньозважених цін, що склада­ються на біржових торгах України за спотовими контрактами на момент одержання авансу кожним виконавцем контракту, а остаточний розрахунок за все зерно, поставлене в рахунок державного замовлення, проводиться, виходячи з рівня се­редньозважених цін, що складуться на біржових торгах Украї­ни за спотовими контрактами з початку року на момент оп­лати, за вирахуванням раніше виданого авансу, яке деякою мірою вже захищає інтереси національного сільськогосподар­ського товаровиробника.

Аналізуючи чинне національне законодавство щодо дер­жавних закупівель сільськогосподарської продукції ми може­мо зробити висновок, що при всіх негативних його моментах воно поступово наближається до бажаного для наших націо­нальних сільськогосподарських товаровиробників європей­ського стандарту у відносинах із державою в цій сфері сус­пільних відносин.

Нині у світовій практиці по реалізації будь-яких товарів біржова торгівля стає головною. Однією з основних функцій біржової торгівлі при цьому є формування ринкових цін.

Іншою ланкою ринку сільськогосподарської продукції є товарні біржі, їх діяльність в Україні регламентується Зако­ном України "Про товарну біржу" від 10 грудня 1991 р. Цей закон визначає поняття товарної біржі, основні засади прова­дження біржової торгівлі, як то: умови створення товарної біржі, її правосуб'єктність, членство в ній, правовий статус майна товарної біржі, умови провадження біржових торгів то­що. Так, згідно зі ст. 1 Закону "Про товарну біржу" вона діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власний розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу.

Правила біржової торгівлі сільськогосподарською продук­цією були більш широко врегульовані Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвер­дженими наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України, Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України від 3 квітня 1996 р.

Програмним документом щодо подальшого розвитку бір­жового ринку стала Концепція розвитку біржового сільсько­господарського ринку, схвалена постановою Кабінету Мініст­рів України від 5 серпня 1997 р., яка визначила критичні для розвитку біржової торгівлі моменти, що потребують нагаль­ного розв'язання та врегулювання. Концепція спрямована на удосконалення біржової торгівлі для розв'язання проблем то­варного обміну, адаптації сільського господарства до умов ринкового середовища, формування ринкових інструментів управління та механізмів біржової торгівлі, моніторингу ре­ального економічного і товарного обігу. Концепція по ново­му визначила принципи розвитку біржовою ринку, держав­ного регулювання його діяльності, позначила шляхи та етапи удосконалення і розвитку біржової торгівлі.

Головним державним органом, діяльність якого спрямова­на на вдосконалення біржового ринку є Державна комісія з питань організації біржового сільськогосподарського ринку, що діє на підставі Положення про державну комісію з питань організації біржового сільськогосподарського ринку, затвер­джена постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 1996 р., яка визначає правосуб'єктність, компетенцію, струк­туру комісії, визначає порядок співпраці з іншими державни­ми органами, діяльність яких пов'язана з розвитком біржово­го ринку сільськогосподарської продукції.

§ 2. Біржа — організатор реалізації сільгосппродукції

Існують два типи біржових угод щодо реалізації сільсько­господарської продукції, які в свою чергу мають декілька видів, а саме: А) Угоди з реальним товаром, що в свою чергу по­діляються на: 1) угоди з коротким строком поставки — спотові або касові угоди; 2) угоди з відстроченою поставкою — форвардні угоди; 3) угоди з умовою; 4) бартерні угоди, та Б) Угоди без реального товару, що поділяють на: 1) ф'ючерсні угоди та 2) опціонні угоди. Оскільки відносини, які виника­ють в процесі укладання, виконання, зміни та припинення договірних правовідносин, є предметом аграрного права, то є доцільним розглянути їх дещо ширше.

1. Угоди щодо сільськогосподарської продукції з коротким строком поставки нині є найбільш поширеними, в тому числі й на сучасному біржовому ринку сільськогосподарської про­дукції України. Виконання таких угод починається відразу після їх підписання протягом, як правило, 5—15 днів. Меха­нізм цієї угоди є таким: продавець поставляє товар на бір­жовий склад або інше місце зберігання товару, після чого от­римує документ — складську довідку, що підтверджує його пра­во власності на товар. Цей документ знаходиться у продавця аж до моменту виконання укладеної угоди. Особливістю цієї угоди є обмеженість спекулятивних операцій щодо неї через короткий строк її виконання. Можливі спекулятивні операції при цьому обмежуються лише грою на підвищення ціни.

При укладенні угоди із відстроченою поставкою (форвард­на угода)¹ традиційно використовується форма договору по­ставки. Особливістю цього виду договору є значна різниця між часом його укладення та часом його виконання. Цей період встановлюється кожною біржею окремо залежно від ви­дів товарів, якими торгують на ній. Так, для сільськогоспо­дарської продукції цей строк становить 3, 6 та 9 місяців. Пе­ревагою цього виду біржової угоди є економія на зберіганні виробленої продукції, можливість авансування процесу ви­робництва як у формі авансування, так і у формі передплати, в тому числі 100 відсоткової. При використанні такої угоди існують декілька видів ризиків, а саме: інфляційні процеси, ризики, обумовлені характером товару — сільськогосподар­ської продукції (є можливим поставка товару неналежної якості та/або кількості чи непоставка взагалі), невиконання угоди продавцем, який отримав попередню оплату.-Для уник­нення або зменшення таких ризиків застосовується укладен­ня угоди за умовами. Так, угоди з відстроченою поставкою можуть укладатися за умовами двох видів: угода із заставою або угода з премією.

При укладенні угоди із заставою передбачається сплата одним контрагентом іншому грошової застави як гарантії ви­конання ним своїх зобов'язань за угодою. Існують як угоди із заставою на покупку, так і угоди із заставою на продаж. Су­ма застави може становити від 1 до 100 відсотків від суми угоди.

Угода з премією передбачає виплату однією із сторін угоди обумовленого рівня премії з наданням останній права вису­вання контрагенту за угодою вимог щодо виконання нею сво­їх зобов'язань аж до відмови від них. Модель використання такої угоди обирається кожною біржею окремо. Ця угода має декілька різновидів: 1) прості угоди з премією; 2) подвійні угоди з премією; 3) складні угоди з премією; 4) кратні угоди з премією; 5) угоди з кредитом.

При укладанні угоди з умовою поставка одного товару супроводжується одночасною купівлею іншого товару. На­приклад, продаж зерна чи олії може супроводжуватися купів­лею паливно-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, засобів захисту рослин тощо. Особливістю цієї угоди є склад­ність для брокера одночасно забезпечити максимально при­йнятний для клієнтів варіант взаємного задоволення інтере­сів. Саме через цю особливість частка таких угод на біржі є незначною. При укладанні цієї угоди також постає питання

щодо нееквівалентності цінових параметрів сільськогоспо­дарської та промислової продукції, оскільки ціна на сільсько­господарську продукцію вдвічі чи втричі є нижчою ніж ціна на промислову продукцію. При цьому постає питання щодо запровадження врівноважуючого коефіцієнта та його норма­тивного закріплення.

Бартерні угоди щодо сільськогосподарської продукції ук­ладаються на умовах передачі прав власності на біржовий то­вар без грошової оплати або з додатковою до товару грошо­вою оплатою. Вони можуть укладатися як за участю брокера, так і без його участі за умови обов'язкової реєстрації такої угоди як біржової. За сучасних умов становлення ринкової економіки України взагалі та сільського господарства зокре­ма, питома вага бартерних угод серед усіх інших є більш ніж великою — подекуди вона сягає 60—70 відсотків. Однак засто­сування таких угод не сприяє розвитку біржі, оскільки нега­тивно впливає на формування реальної ціни на біржові това­ри та зменшує темпи росту виробництва.

2. На відміну від попередніх біржових угод укладання ф'ючерсної угоди, в тому числі й щодо сільськогосподар­ської продукції не передбачає майбутньої поставки товару. Головною суттю цієї біржової операції є страхування товару від несприятливої зміни цін на ринку. Як і в більшості біржо­вих угод об'єктом ф'ючерсної угоди може бути тільки один вид біржового товару — сільськогосподарська продукція (пшениця, насіння соняшнику тощо).

Майже всі параметри ф'ючерсного контракту є стандарти­зованими, як то: обсяг (лот) контракту, якісний стандарт то­вару, базис поставки, строк контракту (довжина позиції), ос­танній день торгівлі ф'ючерсним контрактом, останній день поставки товару при реалізації такого контракту. В більшості ф'ючерсних контрактів також стандартизовані форма оплати за контрактом, гарантії його виконання, санкції за його неви­конання, порядок арбітражу. При укладанні ф'ючерсного контракту сторона повинна внести на свій розрахунковий ра­хунок гарантійний внесок (його веде Розрахункова палата біржі), що становить від 5 до 18 відсотків від номінальної вар­тості контракту (розмір такого внеску залежить від ступеня ризику конкретної операції (контракту), крім того їх розріз­няють на хеджові та спекулятивні. У зазначений місяць по­ставки товару по конкретному контракту гарантійний внесок повинен становити 100 відсотків від суми контракту.

Ф'ючерсний контракт ліквідується двома шляхами: укла­денням оберненої (офсетної) угоди або поставкою реального товару. Поставкою товару закінчується лише близько 2 від­сотків угод від загальної кількості ф'ючерсних угод. У випад­ку невиконання (неліквідації) членом біржі будь-якого ф'ючерсного контракту Розрахункова палата біржі інформує виконавчий орган біржі, який публікує протягом 2-х днів у біржовому бюлетені розрахункову ціну за всіма контрактами цього члена біржі, і вони терміново ліквідуються за цією роз­рахунковою ціною. Подібний механізм забезпечує стабіль­ність біржового ринку та знижує ризик операцій на ньому з таким нестабільним товаром як сільськогосподарська про­дукція за умов кризи в агропромисловому секторі економіки України.

Правовою природою опціону є купівля права покупки або продажу зобов'язання укладати біржовий контракт за вказа­ною ціною протягом строку, визначеного контрактом. Опціонні угоди укладаються як на реальний товар, так і на Ф'ючерсний контракт. Вартістю опціону є премія, яка зале­жить від зміни поточної біржової ціни на даний товар від ці­ни, вказаної в контракті, кон'юнктури ринку, рівня облікової ставки тощо. Розрізняють прості, подвійні та кратні опціони. Прості опціони ще поділяються на опціон продавця та опціон покупця. Суть опціону полягає в страхуванні сторін угоди від значних фінансових втрат через коливання ціни та кон'юнк­тури на ринку сільськогосподарської продукції, одержання додаткового прибутку.

3. Окрім укладання зазначених вище угод біржа характе­ризується ще двома явищами, а саме: хеджуванням і спеку­ляцією.

Перше полягає в страхуванні цінового ризику учасників біржової торгівлі, яке дозволяє мінімізувати їх фінансові втрати. Основоположним в цьому виді біржових операцій є одночасне укладання форвардної та ф'ючерсної угоди на од­наковий обсяг однакового товару. Розрізняють два види хеджування: хеджування продажем (коротке) та хеджування по­купкою (довге). Взагалі хеджування сприяє збалансованості біржового ринку, зокрема ринку сільськогосподарської про­дукції.

Друге є прямо протилежним першому, оскільки є вигід­ним за умови розбалансованості біржового ринку і сприяє цьому. Цей вид біржових операцій — спекуляція є одним з найскладніших і при вдалому її проведенні — найприбутковішим. Однак враховуючи "негативну" природу спекуляції на кожному біржовому ринку існують обмеження, які стосують­ся одноденних різких коливань цін на біржові товари та інші фактори функціонування бірж, адже саме в цій сфері біржо­вої діяльності кількість правопорушень є чи не найбільшою. Тому дана сфера біржової діяльності підлягає самому жорст­кому контролю з боку біржових і державних органів в усіх країнах з розвиненою ринковою економікою, як то у США, Англії, Франції, Німеччині, Японії тощо.

Загалом біржова торгівля є одним з тих ринкових інстру­ментів, завдяки якому економіка кожної країни взагалі, а конкретні суб'єкти підприємницької діяльності зокрема от­римують інвестиційні кошти, що збільшує національний доб­робут та соціально-політичну ситуацію в будь-якій країні з ринковою економікою.

Новелою в законодавстві щодо реалізації сільськогоспо­дарської продукції є Закон України "Про фіксований сіль­ськогосподарський податок", прийнятий Верховною Радою з 17 грудня 1998 р. Цей закон надає можливість сільськогоспо­дарському товаровиробникові в разі відсутності грошей спла­чувати цей податок у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Згідно зі ст. 5 поставка зерна в рахунок фіксовано­го сільськогосподарського податку здійснюється сільськогос­подарськими товаровиробниками у визначені ними за пого­дженням з районною державною адміністрацією строки, але не пізніше 15 жовтня — з продукції ранніх зернових культур, до 1 грудня — з продукції пізніх зернових та технічних куль­тур, щомісяця, але не пізніше останнього дня поточного місяця.

Сплата фіксованого сільськогосподарського податку нату­ральною сільськогосподарською продукцією являтиме собою важливе джерело надходження сільськогосподарської продук­ції і продовольства.

§ 3. Правосуб'єктність хлібозакупівельних підприємств

1. Правосуб'єктність становить собою визначення тих прав юридичних обов'язків, які покладаються нормами чин­ного права на підприємства, установи, організації, що займа­ються заготівлею сільськогосподарської продукції і закупів­лею хлібопродуктів. Це в першу чергу їхні правомочності як юридичної особи, їхні функціональні права та обов'язки, які в цілому складають компетенцію цих господарчо-підприєм­ницьких утворень, тобто державних підприємств або акціо­нерних товариств. Ці правомочності включають в себе поря­док і умови укладання договорів як на придбання хлібопро­дуктів, так і на їх реалізацію споживачеві: сюди входять пра­вила, що визначають зміст договірних зобов'язань та норми про юридичну відповідальність сторін у разі невиконання або неналежного виконання своїх договірних зобов'язань.

З проголошенням незалежності України одним із перших законів було передбачено роздержавлення державних підпри­ємств, що здійснювали заготівлю хлібопродуктів. Законом України "Про особливості приватизації майна в агропромис­ловому комплексі", прийнятому Верховною Радою 10 липня 1996 р., передбачалась приватизація майна підприємств, які переробляють сільськогосподарську сировину та виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товарови­робникам. Уряд України з метою забезпечення державного управління діяльністю малих підприємств прийняв Постано­ву від 12 листопада 1996 р., якою затвердив Статут державної акціонерної компанії "Хліб України". Основне повноважен­ня цієї Компанії полягає у здійсненні керівництва усіма міс­цевими хлібозакупівельними підприємствами.

Кожне з цих державних акціонерних товариств згідно з чинним законодавством і Статутом товариства наділено пра­вами юридичної особи. Правосуб'єктність юридичної особи настає з моменту відповідної державної реєстрації акціонер­ного товариства. Як правило, ці акціонерні товариства є від­критими. Наприклад, товариство "Білоцерківський елеватор" засновано відповідно до наказу регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області шля­хом перетворення орендного підприємства "Білоцерківський елеватор" у відкрите акціонерне товариство згідно із Законом України "Про особливості приватизації майна в АПК" від 10 липня 1996 р., постанови Кабінету Міністрів України від 19 липня 1996 р. "Про прискорення приватизації майна в аг­ропромисловому комплексі та спрощення процедури її про­ведення" та "Порядком перетворення у процесі приватизації державних орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства", затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 верес­ня 1996 р. На підставі зазначених правових актів було створе­не дочірнє підприємство Державної акціонерної компанії "Хліб України" — Вознесенський комбінат хлібопродуктів.

За своєю господарчо-підприємницькою сутністю ці акціо­нерні товариства є підприємствами. Як зазначається в статуті кожного з цих товариств, вони створені з метою одержання прибутку шляхом закупки зерна, сортового і гібридного насіння зернових і олійних культур, їх зберігання і відпуску, за­безпечення збереження і правильного використання держав­них хлібних ресурсів, реалізації в установленому порядку хлі­бопродуктів, зернофуражу, сировини для виготовлення ком­бікормів, борошна, крупи і відходів.

Статутом такого акціонерного товариства визначаються його повноваження, що одночасно складають основні на­прями діяльності товариства. Вони, зокрема, такі: закупка, збереження і реалізація зерна, сортового і гібридного насіння зернових та олійних культур; виробництво, переробка і реалі­зація сільськогосподарської продукції; виробництво і реаліза­ція продуктів харчування; організація та проведення селек­ційної роботи; співробітництво з науковими закладами в га­лузі селекції; організація посередницької діяльності та про­мислового виробництва; комерційна і зовнішньоекономічна діяльність; проведення оптової та роздрібної торгівлі сільсь­когосподарською продукцією та товарами народного спожи­вання і виробничого призначення; організація магазинів дрібнооптової торгівлі сільськогосподарською продукцією та іншими товарами народного споживання; робота з акціями та іншими цінними паперами відповідно до чинного законодав­ства; здійснення інвестиційної діяльності; інші види діяль­ності, що передбачені та відповідають чинному законодавству України і меті створення товариства. Товариство наділено правом самостійно визначати стратегію і тактику свого розвитку і розвитку дочірніх підприємств, філій та пред­ставництв.

Для хлібозаготівельних підприємств є характерним те, що створювані на їхній основі акціонерні товариства мають своїм засновником державу Україну в особі регіонального відділен­ня Фонду державного майна України по відповідній області. Згідно з Статутом акціонерами є: держава Україна в особі ре­гіонального відділення Фонду державного майна по даній об­ласті, фізичні та юридичні особи, які набули права власності на акції товариства в процесі приватизації, випуску нових ак­цій та операцій на вторинному ринку цінних паперів. Усі ак­ціонери товариства повинні бути внесені до реєстру власни­ків цінних паперів товариства.

Чинне законодавство і Статут такого акціонерного това­риства визначає правовий режим майна, права товариства та його акціонерів як суб'єктів права власності. Товариство здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном відповідно до цілей своєї діяльності. Майно това­риства складається з основних та обігових коштів, інших цін­ностей, вартість яких відображена в балансі товариства. Воно є власником майна, що належить організації орендарів, та майна переданих йому засновником у власність. Йому нале­жить продукція, вироблена товариством внаслідок господар­ської діяльності, а також одержані доходи від іншого майна, набутого на підставах, не заборонених чинним законодав­ством України.

Кожне акціонерне товариство має свій статутний фонд, який визначається для створення товариства та забезпечення його діяльності, його розмір визначений і відображений в акті оцінки майна цілісного майнового комплексу орендного під­приємства (наприклад, Білоцерківського елеватору), що скла­дений згідно із Методикою оцінки вартості майна під час приватизації.

У своєму Статуті акціонерне товариство визначає розмір статутного фонду. Наприклад, у Статуті дочірнього підприєм­ства Державної акціонерної компанії "Хліб України" Вознесенського комбінату хлібопродуктів розмір статутного фонду" дорівнює 5704148,00 гривень. Майно підприємства складаєть­ся з основних фондів та обігових коштів, інших цінностей, вартість яких відображається в самостійному балансі підпри­ємства. Майно підприємства, що є власністю компанії, за­кріплюється за акціонерним товариством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє і користується зазначеним майном.

Прибуток акціонерного товариства є власністю компанії і утворюється з надходжень від господарської та комерційної діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат на оплату праці, а також розрахунків з бюджетом та внесення й інших обов'язкових платежів, встановлених чинним законодавством. Частина чистого прибутку, одержа­ного після зазначених розрахунків, які передаються у розпо­рядження акціонерного товариства, визначається правлінням компанії.

Статут Вознесенського комбінату хлібопродуктів визначає компетенцію органів управління (пункт 6). Органами управ­ління є: вищий орган управління компанією, правління, го­лова правління, директор підприємства. Повноваженнями вищого органу управління є: затвердження річних результатів діяльності підприємства, звітів, висновків ревізійної комісії компанії щодо діяльності підприємства; прийняття рішення про реорганізацію та ліквідацію підприємства; затвердження Статуту підприємства та змін і доповнень до нього та ін. До компетенції правління компанії належить також визначення основних напрямів діяльності підприємства; затвердження граничних рівнів розцінок на послуги підприємства щодо збереження, переробки і реалізації зерна, борошна, комбікор­мів та олійних культур; прийняття рішення про створення фі­лій, представництв, дочірніх підприємств Вознесенського комбінату хлібопродуктів; затвердження планів розподілу прибутків та покриття збитків підприємства; доведення під­приємству обов'язкових для виконання завдань та замовлень; затвердження матеріалів ревізій і перевірок, звітів директора підприємства; призначення незалежної аудиторської фірми для перевірки діяльності підприємства.

Статутом визначаються повноваження голови правління компанії і директора підприємства.

Правове регулювання трудових взаємовідносин між акціо­нерним товариством і його працівниками провадиться відпо­відно з трудовим договором і КЗпП України.

§ 4. Договори про закупівлю зерна і олійних культур

1. З метою задоволення потреб у продовольстві держава дає сільськогосподарським товаровиробникам відповідне за­мовлення. Завдяки цим замовленням забезпечуються продо­вольством міністерство оборони, міністерство охорони здо­ров'я, міністерство внутрішніх справ, обновляються і попов­нюються державні запаси. На основі цих замовлень дочірні підприємства Державної акціонерної компанії "Хліб Украї­ни" з однієї сторони та сільськогосподарські товаровиробни­ки (КСГП, ВСГК, АСГТ, ДСГП та селянські (фермерські) господарства) з іншої, укладають договори на закупівлю пше­ниці, жита, ячменю, гречки, проса, сої і олійних культур (на­сіння соняшнику, рапсу) та ін. Аграрно-договірні правовідно­сини, які виникають при цьому, є предметом аграрного пра­ва, а за своєю економіхо-прзвовою сутністю розглядаються як господарчо-підприємнцькі відносини.

Суспільні відносини щодо закупівель зерна і олійних куль­тур мають важливе значення, вони потребують державно-правового врегулювання на рівні законів і підзаконних актів. З цією метою Кабінет Міністрів України 12 листопада 1993 р. прийняв постанову "Про Державний контракт і державне за­мовлення на сільськогосподарську продукцію, сировину і продовольство на 1994 р." і "Про порядок формування та розміщення державного контракту і державного замовлення у

1994 році". Останньою передбачено, що підприємства неза­лежно від форм власності можуть подавати органам держав­ної виконавчої влади, які формують державний контракт і державне замовлення, пропозицію про включення їхньої про­дукції в обсяг майбутніх закупівель. При цьому має бути письмове підтвердження держзамовником потреби в цій про­дукції та наявності коштів на її оплату виконавцем держ­контракту і щоб держзамовлення забезпечувалось матеріаль­но-технічними ресурсами. Для укладання договору до сторін доводяться обсяги держконтракту і держзамовлення.

Регулюванню суспільних відносин стосовно державних за­купівель сільськогосподарської продукції і продовольства приділяє увагу Закон "Про поставки продукції для державних потреб", прийнятий Верховною Радою України 22 грудня

1995 р. Цей Закон визначає державних замовників, виконав­ців державного замовлення, регулює інші важливі питання. Згідно з цим Законом виконавець державного замовлення в разі невиконання зобов'язань за державним контрактом, крім сплати неустойки, відшкодовує замовникові збитки в повно­му обсязі, які були завдано неналежним виконанням (ст. 4) У цій статті закону передбачено можливість відмови замовни­ка від закупівлі продукції, що виготовлена за держконтрактом навіть і не з причини невідповідності вимогам якості (абз. 2 п. 5). При цьому виконавець самостійно реалізовує продукт на свій розсуд, а замовник відшкодовує виконавцеві додатко­ві витрати, пов'язані з реалізацією, а в разі неможливості реа­лізації — завдані йому збитки і неодержані прибутки.

2. На подальше вдосконалення закупівель сільськогоспо­дарської продукції і продовольства спрямована постанова Ка­бінету Міністрів України "Про затвердження Порядку фор­мування обсягів сільськогосподарської продукції і продоволь­ства для державних потреб та їх реалізації з державних ресур­сів через біржовий товарний ринок" від 19 грудня 1997 р.

Згідно з затвердженим Порядком формування обсягів сільськогосподарської продукції і продовольства для держав­них потреб їх реалізація з державних ресурсів через біржовий товарний ринок проводиться за окремими видами сільсько­господарської продукції і продовольства, перелік яких затвер­джується Кабінетом Міністрів України на кожний бюджет­ний рік на підставі пропозицій Державної комісії з питань ринку продовольства. Цей перелік затверджується щорічно у місячний термін після прийнятого Верховною Радою України "Закону України про державний бюджет України". Закупівля та реалізація сільськогосподарської продукції і продовольства для державних потреб здійснюються на біржовому товарному ринку шляхом укладення контрактів на товарних біржах. Ціоперації можуть виконувати державні та недержавні підпри­ємства, установи і організації, визначені на конкурсних заса­дах. Цією постановою Уряду на Державну комісію з питань ринку продовольства покладається обов'язок здійснювати оперативне управління і контроль за дотриманням порядку формування та закупівлі сільськогосподарської продукції продовольства у визначених обсягах та їх реалізацію з держав­них ресурсів через біржовий товарний ринок.

При виконанні аграрно-договірних зобов'язань особливо важливим є питання про ціни, за якими товаровиробники сільськогосподарської продукції і продовольства реалізують свій товар закупівельникові. Нормативно-правовому вирі­шенню питання про ціни приділена увага в Постанові Кабі­нету Міністрів України "Про затвердження Порядку форму­вання обсягів та закупівлі зерна і сортового насіння зернових культур за державним замовленням" від 4 лютого 1997 р. Цією постановою передбачено, що вартість зерна і сортового насіння зернових культур, яке надійшло від сільськогоспо­дарських товаровиробників за державним замовленням в ра­хунок наданих авансів грошима та насінням, закупівельні підприємства зараховують до державних ресурсів, виходячи із середньозважених цін, що фактично склалися на біржових торгах України та застосовані контрактами на момент постав­ки зерна і сортового насіння. Решта зерна і сортового насіння після погашення авансів сплачується з розрахунку середньо­зважених цін, які склалися на біржових торгах України, за­стосовані контрактами на момент його оплати, але не нижче цін, що діяли на момент його поставки (п. 9.).

3. Різновидом аграрно-договірних зобов'язань підставно розглядати державний контракт на закупівлю сільськогоспо­дарської продукції і продовольства, який укладається між за­купівельною організацією в особі дочірнього підприємства

Державної акціонерної компанії "Хліб України", яким є міс­цеве закупівельне підприємство. Таким підприємством є дер­жавне акціонерне товариство, наприклад, Вознесенська про­довольча компанія. Обов'язковими елементами договору є: визначення сторін за договором, предмет договору, строки виконання зобов'язання, ціна на товарну продукцію, порядок взаєморозрахунків, майнова відповідальність в разі невико­нання або неналежного виконання договору.

При укладанні договору сторони, як правило, зважають на економічний стан сільськогосподарського товаровиробника і в ряді випадків надають йому в порядку виконання умов до­говору аванс у вигляді пального та/або запасних частин до сільськогосподарської техніки, які використовуються сільсь­когосподарським підприємством. Так, контрактом між КСГП "Нібулон" і Вознесенським державним хлібопродуктовим підприємством передбачено, що товаровиробник має продати в рахунок державного замовлення продукцію, що має відпо­відну якість, в кількості, асортименті та в обумовлені строки: одну тисячу тонн. Ціна за одну тонну — 270 гривень. Строк продажу — до 1 вересня 1997 р. Заготівельник зобов'язується перерахувати товаровиробнику 135 гривень за одну тонну за­контрактованого зерна та сортового насіння. За контрактом з КСГП "Трудове" Вознесенського району Миколаївської об­ласті передбачено, що заготівельник в свою чергу бере на себе зобов'язання видати аванс у вигляді нафтопродуктів у розмірі 50 відсотків вартості законтрактованої продукції не пізніше 15 червня 1997 р. за еквівалентами: за 1 тонну дизельного па­лива — 2,55 тонн пшениці третього класу, 2,65 тонн пшениці п'ятого класу; за одну тонну бензину — 2,35 тонни пшениці третього класу та 3,0 тонни пшениці п'ятого класу.

У заготівлі сільськогосподарської продукції і продоволь­ства беруть участь також селянські (фермерські) господар­ства. Так, між Василівським елеватором Запорізької області і селянським (фермерським) господарством "Скіф" 6 липня 1998 р. було укладено договір на зберігання зерна. Згідно з договором СФГ "Скіф" здало на елеватор 150 тонн пшениці та 150 тонн насіння соняшнику. СФГ взяло на себе зобов'я­зання забрати належну йому продукцію до І травня 1999 р. Плата за надані елеватором послуги проводиться відповідно до цін, що склалися на Українській Аграрній Біржі, виходячи з вартості 1 тонни зерна, включаючи ПДВ. Зокрема, за при­йняття — 3 грн.; за очистку — 1 грн. і за сушку — 1,54 Ірн.; зберігання за перший місяць — 2 грн., за другий і третій мі­сяці — 2,5 грн., за наступні місяці — 3 грн., відгрузка — 5 грн. Відповідні ціни встановлено за послуги, які надаються КСГП, АСГТ та іншим виробникам продовольства.

У випадку несвоєчасних розрахунків елеватор або при не­виконанні зобов'язань за договором клієнт (СФГ, КСГП, АСГТ та ін.) відшкодовує збитки у повному обсязі з урахуван­ням неодержаної вигоди.

Важливим видом діяльності хлібопродуктового підприєм­ства (елеватора), який, як правило, охоплюється його право­здатністю, є помол зерна, належного сільськогосподарському підприємству, на борошно, і виробництво хлібокормів, що також регулюється відповідними угодами. Так, між згаданим вище Васильківським елеватором і СФГ "Скіф" було укладе­но договір про те, що СФГ передає елеватору зерно (пшени­цю), яка відповідає державним стандартам ГО, а підприєм­ство бере на себе зобов'язання прийняти його для виготов­лення борошна, зважити, провести лабораторний аналіз, пе­реробити пшеницю на борошно відповідно державним стандартам ГО за цінами, що діють на момент одержання бо­рошна, і передати борошно СФГ відповідно до розрахунку його виходу по сортах. СФГ залишає підприємству без оплати 18 відсотків зерна від кількості зданого на переробку, яка в наступному стає власністю підприємства (елеватора). Вироб­лене борошно СФГ одержує в строки, визначені графіком, який є невід'ємною частиною договору. В разі неодержання борошна у дводенний строк, зерно, що належить СФГ, офор­мляється на зберігання і СФГ зобов'язане заплатити підпри­ємству суму фактичних витрат за зберігання з урахуванням рентабельності підприємства в розмірі ЗО відсотків. Оплата за договором проводиться в натурі за цінами Української Аграр­ної біржі на момент здачі пшениці.

Розділ XXVII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ СУБ'ЄКТІВ АГРОБІЗНЕСУ

§ 1. Поняття, правові засади

і форми зовнішньоекономічної діяльності

суб'єктів агробізнесу

1. Одним із основних напрямів розвитку АПК України 1998—2000 рр. є законодавче забезпечення зовнішньоеконо­мічної діяльності суб'єктів агробізнесу, регулювання експорту та імпорту сільськогосподарської продукції, здійснення захо­дів щодо захисту вітчизняного продовольчого ринку, створен­ня умов для залучення інвестицій, здійснення державного ре­гулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному сек­торі економіки на основі загальноприйнятих міжнародних принципів.

Здійснюючи виробничо-господарську діяльність суб'єкти аграрного підприємництва мають гарантовані чинним зако­нодавством України права щодо укладення зовнішньоеконо­мічних угод, надання послуг іноземним суб'єктам підприєм­ництва, проведення товарообмінних операцій тощо.

2. Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів агробізнесу потребує комплексного правового регулювання. Юридичне визначення цього поняття, його видів та форм здійснення да­не у чинному законодавстві України. Відповідно до ст. 1 За­кону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", такого виду діяльність — це діяльність суб'єктів бізнесу України та іноземних, що побудована на взаємовідносинах між ними, та має місце як на території України, так і за її межами.

3. Правові засади зовнішньоекономічної діяльності суб'єк­тів агробізнесу визначені у законах України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність", "Про підприємства в Україні", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про селянське (фермер­ське) господарство" та в інших законодавчих і нормативно-правових актах.

Суть основних принципів зовнішньоекономічної діяль­ності сільськогосподарських та агропромислових товарови­робників розкрита в ст. 2 Закону України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність". Суб'єкти агробізнесу вправі доб­ровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки та здійсню­вати їх у будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України. Юридичні особи незалежно від форм власності, а також підприємці в системі АПК є рівними перед законом при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності забезпечу­ється тільки законами України і забороняється застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, які у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоеконо­мічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встанов­лені законами України. Держава забезпечує рівний захист ін­тересів усіх суб'єктів на її території згідно з законами України та за кордоном згідно з нормами міжнародного права; захи­щає державні інтереси України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов міжнарод­них договорів та норм міжнародного права, підписаних дер­жавою. В Україні не допускається обмеження прав та дискри­мінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі іноземних суб'єктів господарювання за формами влас­ності, місцем розташування чи іншими ознаками, якщо це прямо не передбачено в законі.

4. Коло суб'єктів агробізнесу, які можуть бути учасниками зовнішньоекономічних відносин у процесі здійснення своєї виробничо-господарської і фінансової діяльності наведено у ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", ними можуть бути:

— фізичні особи — громадяни України, іноземні громадя­ни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздат­ність і дієздатність згідно з законами України і постійно про­живають на території України;

— юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (під­приємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посеред­ницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фі­нансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської ді­яльності;

— об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридич­них осіб, які не є юридичними особами згідно з законами Ук­раїни, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не за­боронено здійснювати господарську діяльність;

— структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юри­дичними особами згідно з законами України (філії, відділен­ня, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

— спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської ді­яльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

— інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені за­конами України.

Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управлін­ня в особі створених ними зовнішньоекономічних організа­цій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяль­ності на території України, діють як юридичні особи згідно з ч. 4 ст. 2 цього Закону і законами України.

Щодо фізичних осіб, то треба відзначити, що вони визна­ються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в структу­рі аграрних правовідносин за умови, якщо вони зареєстровані на території України як суб'єкти підприємницької діяльності.

5. Всі суб'єкти агробізнесу незалежно від форм власності та інших ознак мають рівне право здійснювати будь-які види зовнішньоекономічної діяльності, прямо не заборонені зако­нами України.

Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоеконо­мічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздат­ності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають за­значене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України "Про підприємництво". Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території Ук­раїни, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоеконо­мічну діяльність відповідно до їх статутних документів з мо­менту набуття ними статусу юридичної особи.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності здійснюють вищезазначене право після державної реєстрації їх як учасни­ків зовнішньоекономічної діяльності. Реєстрацію здійснює Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків України на підставі подання до нього заяви подателя у довільній формі, нотаріально завірених копій статутних документів або нотарі­ально завірених документів фізичної особи про її реєстрацію як підприємця. Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків України не може відмовити подателю в реєстрації, якщо по­датель відповідає вимогам, зазначеним у цій статті.

Реєстрація має бути здійснена протягом 25 робочих днів з моменту подання зазначених документів.

6. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про зовнішньоеко­номічну діяльність" суб'єкти аграрного підприємництва всіх форм власності та організаційно-правових форм господарю­вання можуть здійснювати такі види зовнішньоекономічної діяльності:

— експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

— надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльнос­ті, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, по­середницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, уп­равлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристич­них та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єк­тами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономіч­ної діяльності України;

— наукову, науково-технічну, науково-виробничу, вироб­ничу, навчальну та іншу кооперацію з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовку спеціалістів на комерційній основі;

— міжнародні фінансові операції та операції з цінними па­перами у випадках, передбачених законами України;

— кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоеко­номічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єкта­ми господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

— спільну підприємницьку діяльність між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами гос­подарської діяльності, що включає створення спільних під­приємств різних видів і форм, проведення спільних господар­ських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

— підприємницьку діяльність на території України, пов'я­зану з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іно­земних суб'єктів господарської діяльності; аналогічну діяль­ність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

— організацію та здійснення діяльності в галузі проведен­ня виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, се­мінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на ко­мерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організацію та здійснення оптової, консигнацій­ної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну ва­люту у передбачених законами України випадках;

— товарообмінні (бартерні) операції та іншу діяльність, побудовану на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами гос­подарської діяльності;

— орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

— операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

— роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на тери­торії України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;

— інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборо­нені прямо і у виключній формі законами України.

Посередницькі операції, при здійсненні яких право влас­ності на товар не переходить до посередника (на підставі ко­місійних, агентських договорів, договорів доручення та ін­ших), здійснюються без обмежень.

7. Основні правові форми зовнішньоекономічної діяль­ності суб'єктів агробізнесу визначені в чинному законодав­стві України. Серед них можна назвати:

— зовнішньоекономічний договір (контракт);

— інвестування розвитку АІІК.

Так, наприклад, експорт-імпорт товарів, виконання робіт, надання послуг, бартерні та лізингові операції реалізуються шляхом укладення і виконання зовнішньоекономічних контрактів. Суб'єкти агробізнесу мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які пря­мо чи у винятковій формі заборонені законами України. Зокрема, не може бути предметом зовнішньоекономічного контракту купівлі-продажу земельна ділянка на території Ук­раїни, оскільки чинним земельним законодавством України іноземні фізичні і юридичні особи не можуть мати у власності земельні ділянки. Основні правові вимоги щодо укладення зовнішньоекономічного контракту закріплені у ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та в інших нормативно-правових актах.

Зовнішньоекономічна діяльність у формі інвестицій ви­значається в Законі України "Про режим іноземного інвесту­вання" та в інших законодавчих актах. Найпоширенішою формою інвестицій є створення спільних підприємств за участю іноземних юридичних і фізичних осіб.

§ 2. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу

1. У системі аграрного права закони, підзаконні та інші нормативно-правові акти про зовнішньоекономічну діяль­ність сільськогосподарських підприємств, фермерських гос­подарств, агропромислових об'єднань та інших суб'єктів аг­робізнесу складають окремий інститут законодавства, норми якого мають загальні ознаки законодавства про зовніш­ньоекономічну діяльність та свої особливі, пов'язані зі специфікою сільськогосподарського та агропромислового вироб­ництва.

2. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу можна поділити на певні групи залежно від критерію, який покладається в основу такого поділу. Так, за змістом закони та нормативно-правові акти можна поділи­ти на загальні (комплексні) та спеціальні, в тому числі про особливості здійснення окремих видів зовнішньоекономічної діяльності. Залежно від форми зовнішньоекономічної діяль­ності законодавство поділяється на контрактне (договірне) та інвестиційне. Законодавство про зовнішньоекономічну діяль­ність можна також кваліфікувати за суб'єктним складом, ви­дами зовнішньоекономічної діяльності тощо.

3. У структурі законодавства важливе місце займають нор­ми загального законодавства, які визначають уніфіковані принципи, форми, способи здійснення зовнішньоекономіч­ної діяльності. Серед таких актів особливу роль відіграють За­кони України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р., "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р., "Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті" від 23 квітня 1994 р., "Про захист націо­нального товаровиробника від демпінгового імпорту" від 22 грудня 1998 р., "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну" від 22 грудня 1998 р., "Про захист націо­нального виробника від субсидованого імпорту" від 22 грудня 1998 р., "Про єдиний митний тариф" від 11 січня 1993 р. (зі змінами і доповненнями від 22 грудня 1998 р.) та інші законодавчі акти. Серед спеціальних законодавчих актів можна назвати Закон України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" від 17 липня 1997 р. (із змі­нами та доповненнями від 18 березня 1999 р.), який встанов­лює порядок тарифного і нетарифного регулювання імпорту сільськогосподарської сировини та продуктів її переробки (далі — сільськогосподарська продукція) для створення рів­них умов конкуренції між продукцією вітчизняного вироб­ництва та продукцією нерезидентів, а також деякі методи під­тримки сільськогосподарських товаровиробників України. До спеціальних законодавчих актів відносяться також Закон Ук­раїни "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними на­поями та тютюновими виробами" від 19 грудня 1995 р., а також Закон України "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину" від 7 травня 1996 р.

Особливе місце в структурі законодавства щодо регулю­вання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу мають укази та розпорядження Президента України. Так, на­приклад, 4 жовтня 1994 р. Президент України видав Укази "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, які укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" та "Про застосування міжнародних правил, інтерпретацію ко­мерційних термінів". З метою сприяння розвитку підприєм­ництва в Україні Президент України 3 лютого 1998 р. видав Указ "Про усунення обмежень, що стримують розвиток під­приємницької діяльності", яким передбачаються додаткові заходи щодо усунення перешкод для вільної зовнішньоеконо­мічної діяльності резидентами України. З метою посилення захисту внутрішнього ринку і підтримки вітчизняних товаро­виробників сільськогосподарської продукції та продовольства 7 травня 1999 р. Президент України видав розпорядження "Про заходи щодо захисту внутрішнього ринку від імпортної сільськогосподарської продукції та продовольства", яким зо­бов'язав Кабінет Міністрів України подати на розгляд Вер­ховної Ради України проекти законів, у яких пропонувалося передбачити підвищення ставок ввізного мита на сільсько­господарську продукцію та продовольство, які у достатній кількості виробляються в Україні, а також підготувати пропо­зиції про вдосконалення законодавства щодо врегулювання питань ввезення продуктів продовольства як гуманітарної до­помоги, забезпечити виконання норм законів України щодо антидемпінгових, спеціальних та компенсаційних заходів для захисту економічних інтересів вітчизняних товаровиробників сільськогосподарської продукції та продовольства.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється також по­становами Кабінету Міністрів України, актами Національно­го Банку України, Державного митного комітету, іншими ак­тами міністерств і відомств, які видаються на виконання ви­мог чинних законів у цій сфері. Наприклад, Кабінет Мініст­рів України 14 квітня 1999 р. прийняв постанову "Про сприяння зовнішньоекономічній діяльності", у якій визначив порядок нетарифного регулювання зовнішньоекономічної ді­яльності окремо визначеними підприємствами — резидента­ми України, для яких встановлюється режим сприяння такій діяльності. 29 квітня 1999 р. Кабінет Міністрів України видав постанову "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяль­ності, якою затвердив перелік товарів (робіт, послуг), з ви­користанням яких здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності заборо­няється.

Важливу роль в регулюванні зовнішньоекономічної діяль­ності суб'єктів агробізнесу відіграють договори України з іншими державами та міжнародними організаціями щодо економічного співробітництва, торгівлі, захисту інвестицій, уникнення подвійного оподаткування тощо. Міжнародні уго­ди та акти міжнародних організацій, до яких приєдналась Ук­раїна, є частиною національного законодавства України, якою Верховна Рада України згідно зі ст. 9 Конституції Ук­раїни згодилась на їх обов'язковість на території України. Се­ред таких угод можна назвати Конвенцію ООН "Про догово­ри міжнародної купівлі-продажу товарів" 1980 р. та "Міжна­родні правила по тлумаченню термінів ШСОТЕК.М8" в ре­дакції 1990 р., прийняті Міжнародною торговою палатою.

На правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу впливають і норми міжнародного при­ватного права при укладенні договорів купівлі-продажу, пере­везення, лізингу тощо.

§ 3. Правове регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів агробізнесу

1. Правове регулювання експортно-імпортних операцій здійснюється в рамках аграрної зовнішньоторговельної полі­тики держави і має бути спрямоване на забезпечення актив­ного зовнішньоекономічного балансу України. З урахуванням природно-кліматичних умов в Україні є значна кількість га­лузей АПК, які спроможні випускати конкурентоспроможну продукцію на зовнішній ринок: зернове господарство (зерно, борошно), буряківництво (цукор, спирт), олійні культури (олія), виноградарство (винна продукція), плодоовочівництво

(плоди, овочі, консерви), картоплярство (крохмаль, спирт), скотарство, вівчарство, птахівництво (м'ясо-молочна продук­ція, вовна, овчина, шкіра тощо). На сучасному етапі вже практично сформована концепція аграрної зовнішньоторго­вельної політики, яка грунтується, по-перше, на розвитку в Україні вільної і регульованої державної системи міжнародної торгівлі ресурсами у сфері агропромислового виробництва, по-друге, створенні спільних підприємств для виробництва сільськогосподарської продукції і виробництва матеріально-технічних засобів, по-третє, на залученні іноземного капіталу, міжнародних фінансових інститутів, банків, приватного біз­несу для інвестування агропромислового комплексу, по-чет­верте, на розширенні науково-технічних зв'язків з метою під­вищення наукоємності та конкурентоздатності виробництва.

2. Відповідно до п. 1. ст. 1 Закону України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність", експорт (експорт товарів) — про­даж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін "реекспорт" (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, які були ра­ніше імпортовані на територію України.

Згідно з п. 2 ст. 1 названого Закону імпорт (імпорт товарів) — це купівля (в тому числі з оплатою в негрошовій формі) ук­раїнськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезен­ням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного спо­живання установами та організаціями України, розташовани­ми за її межами.

3. Правове регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів агробізнесу здійснюється способами, передбачени­ми в законодавстві щодо зовнішньоекономічної діяльності, а саме:

— ліцензуванням;

— квотуванням;

— забороною на здійснення окремих видів зовнішньоеко­номічної діяльності;

— позбавленням режиму найбільшого сприяння або піль­гового спеціального режиму;

— запровадженням спеціального мита;

— запровадженням індикативних цін щодо імпорту та/або експорту товарів;

— іншими способами, передбаченими законами та міжна­родними договорами України.

4. З метою стимулювання експорту або імпорту продукції сільського господарства і АПК або встановлення обмежень щодо вивозу чи ввозу окремих видів продуктів харчування та сільськогосподарської сировини, захисту вітчизняних товаро­виробників в Україні запроваджено режим ліцензування, пе­редбачений ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність", а також запроваджені механізми захисту інте­ресів національного товаровиробника від субсидованого та демпінгового імпорту, відповідно до прийнятих Верховною Радою України 22 грудня 1998 р. названих вище спеціальних законів з цих питань.

5. Ліцензія — це оформлений належним чином дозвіл на експорт-імпорт певної продукції, товару, іншого майна про­тягом певного періоду. 3алежно від терміну дії, іменного ха­рактеру, обсягу продукції, товару, щодо яких встановлюється режим ліцензування, експортні (імпортні) ліцензії поділяють­ся на: генеральні та індивідуальні, разові та відкриті. Серед імпортних ліцензій розрізняють також: антидемпінгові, ком­пенсаційні, спеціальні.

Ліцензування і квотування експорту та імпорту запрова­джуються Україною самостійно в особі її державних органів у таких випадках:

— у разі різкого погіршення розрахункового балансу Ук­раїни, якщо негативне сальдо його перевищує на відповідну дату 25 відсотків від загальної суми валютних вимог України;

— у разі досягнення встановленого Верховною Радою Ук­раїни рівня зовнішньої заборгованості;

— у разі значного порушення рівноваги щодо певних това­рів на внутрішньому ринку України, особливо сільськогоспо­дарської продукції, продуктів рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарів широкого вжитку;

— при необхідності забезпечити певні пропорції між ім­портною та вітчизняною сировиною у виробництві;

— при необхідності здійснення заходів у відповідь на дис­кримінаційні дії інших держав;

— у разі порушення суб'єктом зовнішньоекономічної ді­яльності правових норм цієї діяльності, встановлених цим Законом (у вигляді санкції запроваджується режим ліцензу­вання);

— відповідно до міжнародних товарних угод, які укладає або до яких приєднується Україна (запроваджується режим квотування).

В Україні запроваджуються такі види експортних (імпорт­них) ліцензій: генеральна, разова (індивідуальна), відкрита (індивідуальна).

По кожному виду товару встановлюється лише один вид ліцензії.

6. Ліцензування здійснюється в межах квот. Квота — це граничний обсяг певної категорії продукції, товарів, в розмірі якого дозволено експортувати з України, імпортувати в Україну протягом встановленого терміну без зазначення чи з ви­значенням конкретних країн, куди вони експортуються чи з яких вони імпортуються. В Законі України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність" квоти поділяються на антидемпін­гові, компенсаційні, спеціальні.

По кожному виду товару може встановлюватись лише один вид квоти.

Відповідно до ст. З Закону України "Про державне регулю­вання імпорту сільськогосподарської продукції" від 17 липня 1997 р. Кабінет Міністрів України встановлює щорічні квоти (кількісні обмеження) на ввезення продукції, що підпадає під визначення першої та другої груп Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності та оподатковується ввізним митом за пільговою ставкою у встановленому цим Законом розмірі.

Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. "Про регулювання ринку цукру" встановле­но загальну квоту поставки цукру на внутрішній ринок для задоволення внутрішніх потреб держави, визначено порядок формування і розміщення квоти на виробництво цукру, який поставляється на внутрішній ринок.

Загальна квота поставки цукру на внутрішній ринок (за­гальна квота на цукор) — максимальна кількість цукру, яка має бути поставлена на внутрішній ринок з 1 вересня поточ­ного року до 1 вересня наступного року. Під час визначення загальної квоти на цукор враховуються такі критерії:

— місткість внутрішнього ринку цукру (обсяги цукру, які можуть бути реалізовані протягом одного року з урахуванням попиту);

— роздрібна ціна на цукор та закупівельна ціна на цукрові буряки;

— виробництво цукру в середньому за останні три роки, імпорт його та цукровмісних продуктів;

— рівень платоспроможності населення;

— рівень попиту на цукор (обсяги цукру, що забезпечені платоспроможністю населення).

Загальна квота на цукор визначається Міжвідомчою комі­сією з питань регулювання ринку цукру. Цукор, вироблений понад загальну квоту, підлягає вільній реалізації лише за ме­жами держави. Обсяги поставок цукру на експорт виробники визначають самостійно з урахуванням необхідних ресурсів для виконання зобов'язань за загальною квотою.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. (дію постанови продовжено до 31 березня 1999 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів від 28 січня 1999 р.¹ ) на виконання ст. 2 Протоколу від 14 листопада 1997 р. до Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про вільну торгівлю від 24 червня 1993 р. та Прото­колу між Урядом України і Урядом Російської Федерації від 26 грудня 1997 р. про механізм поставок українського цукру білого, який ввозитиметься у 1998 році на територію Росій­ської Федерації без обкладення митом запроваджено режим ліцензування цукру білого, що походить і поставляється з те­риторії України на територію Російської Федерації у 1998 р. без обкладення митом у межах квоти, встановленої за домов­леністю з Російською Стороною. Експорт цукру до Росій­ської Федерації в межах квоти здійснюється на основі ліцен­зій, виданих Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі, з терміном дії не більш як 90 календарних днів, згід­но з договорами купівлі-продажу за попереднім погодженням заявок суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності із Мініс­терством АПК в порядку, визначеному чинним законодав­ством. Даною постановою передбачається також встановлен­ня індикативних цін на зазначений цукор білий без обкладен­ня митом в межах квоти.

Квоти у поточному році діють до дня проведення аукціону з їх продажу на наступний рік та поширюються на імпортні поставки продукції тваринництва з усіх країн. При цьому сільськогосподарська продукція, яка підлягає квотуванню, не звільняється від обкладення ввізним (імпортним) митом.

Обсяг квоти стосовно окремого виду (типу, сорту) продук­ції тваринництва не може перевищувати 10 відсотків від обся­гу виробництва аналогічної продукції в Україні року, що пе­редує поточному. Конкретний обсяг квоти в межах зазначе­них 10 відсотків визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до обсягів вітчизняного виробництва окремого ви­ду продукції тваринництва та обсягів її споживання (вклю­чаючи імпортовану) у році, який передує поточному.

Квоти вважаються винятком з преференційних або пільго­вих режимів, у тому числі з угод про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнарод­них угод, якщо це передбачено такими угодами.

Щорічні квоти на ввезення імпортної продукції тварин­ництва реалізуються за кошти на аукціонах, які проводяться Міністерством сільського господарства і продовольства Ук­раїни протягом 60 календарних днів з дня оприлюднення статистичних даних щодо фактичних обсягів вітчизняного ви­робництва продукції тваринництва та обсягів її споживання (включаючи імпортовану) у році, який передує поточному. Квоти, що залишаються нереалізованими протягом зазначе­ного строку, подальшій реалізації або використанню не під­лягають. За проведення аукціону з покупців імпортних квот стягується державне мито у розмірі, передбаченому законо­давством.

Доходи, отримані від продажу квот, зараховуються до Дер­жавного бюджету України. Інформація щодо дати запрова­дження та розміру квот на продукцію тваринництва, а також відомості щодо проведення аукціонів з продажу таких квот оприлюднюються в офіційних періодичних виданнях Верхов­ної Ради України та Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за ЗО календарних днів до дня проведення відповідного аукціону. Квота вважається реалізованою тільки після повної сплати її вартості особою, яка виграла аукціон. Подальший перепродаж квот не дозволяється, при цьому вантажоодержу­вачем імпортної продукції, що підлягає квотуванню, може бу­ти виключно особа, яка виграла аукціон.

Квоти встановлюються на ввезення кожного виду продук­ції окремої чотиризначної товарної позиції груп І та II, згідно з Товарною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльнос­ті, і підрозділяються на лоти, кожний з яких має становити один відсоток від загального обсягу квоти >на таку товарну позицію.

Для проведення аукціону Міністерство сільського госпо­дарства і продовольства України створює з числа своїх пра­цівників, які мають статус державних службовців, аукціонну комісію, що діє від імені та за дорученням зазначеного Мініс­терства.

Участь в аукціонах з продажу квот може взяти будь-яка особа, яка подала аукціонній комісії заявку про свою участь за формою, встановленою Міністерством сільського госпо­дарства і продовольства України, внесла реєстраційну плату та заставний внесок у сумах, що визначаються міністерством. Встановлення додаткових вимог до учасників аукціонів з про­дажу квот, обмеження їх кількості або відмова у допуску їх до участі в аукціоні за іншими причинами не дозволяється.

Реєстраційна плата встановлюється на рівні, достатньому для покриття витрат Міністерства сільського господарства і продовольства України з організації та проведення аукціону в розрахунку на одного учасника. Реєстраційна плата не підля­гає поверненню учасникам аукціону або врахуванню у ціні продажу квоти.

Заставний внесок підлягає поверненню учасникам, які не перемогли в аукціонних торгах, або враховується при змен­шенні суми вартості придбаної квоти для переможців аукці­онних торгів. Заставний внесок не повертається переможцю аукціонних торгів, який протягом п'яти робочих днів, наступ­них за днем проведення аукціонних торгів, не сплачує повну вартість придбаної квоти. При цьому сума заставного внес­ку такого учасника спрямовується до Державного бюджету "України.

З урахуванням положень цієї статті Кабінет Міністрів Ук­раїни встановлює порядок проведення аукціонів з продажу квот на ввезення продукції тваринництва на територію України та оприлюднює його.

Спори між покупцями ввізних квот та Міністерством^: сільського господарства і продовольства України вирішують­ся в судовому порядку.

Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України до 1 березня чергового року письмовий звіт про виконання вимог цієї статті стосовно продажу квот на поточний рік.

7. Протягом останніх років здійснено ряд заходів щодо лі­бералізації експорту шляхом скасування експортних квот та ліцензій, оскільки законодавчі акти обмежували експорт то­варів, сільськогосподарської продукції (тварини, м'ясо, мо­лочні продукти, зернові культури, цукор, спирт). Однак, здійснюючи курс на лібералізацію зовнішньої торгівлі, вжи­ваються заходи щодо обмеження експорту сільськогосподар­ської сировини, імпорту продуктів харчування та створення посильного протекціонізму щодо експорту готової продукції сільського господарства і АПК. Відповідно до Закону України "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами" (із наступними змінами та допов­неннями), його експорт-імпорт здійснюють спеціально упов­новажені організації, підприємства.

Відповідно до Закону України "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину" від 7 травня

1996 р., постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого

1997 р. "Про порядок експорту живої худоби сільськогоспо­дарськими товаровиробниками — юридичними особами без сплати вивізного (експортного) мита" звільнено сільськогос­подарських виробників від сплати мита при експорті живої худоби. При цьому підставою для митного оформлення екс­порту живої худоби сільськогосподарськими товаровиробни­ками — юридичними особами без сплати вивізного (експорт­ного) мита є довідка, видана управлінням сільського госпо­дарства та продовольства обласної державної адміністрації {а для сільськогосподарських товаровиробників, працюючих на території Автономної Республіки Крим — органами, визначе­ними Радою міністрів АР Крим) за формою, встановленою даною постановою. Довідка видається за наявності у юридич­ної особи документів, які підтверджують, що продукція, яка експортується без сплати вивізного (експортного) мита, є товаром власного виробництва, а юридична особа — експортер є сільськогосподарським товаровиробником. Згідно з вище­згаданою постановою довідка оформляється в трьох примір­никах, два з яких видаються заявнику, третій зберігається в організації, яка видала довідку. Довідка подається митному органу разом з вантажною митною декларацією та карткою реєстрації — обліку зовнішньоекономічного договору (контр­акту), що видається Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі.

Важливим елементом експортно-імпортних операцій є встановлення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності ці­ни на експортний (імпортний) товар. Ціни та експортні чи імпортні товари визначаються самостійно сторонами зовніш­ньоекономічних контрактів. При цьому варто враховувати, що у випадках, передбачених чинним законодавством Украї­ни та міжнародними угодами, регулювання ціноутворення при експортно-імпортних операціях в Україні здійснюється шляхом встановлення нормативно-правовими актами індика­тивних, фіксованих або граничних (нижніх) рівнів цін по зов­нішньоторговельних угодах.

Так, Указом Президента України "Про заходи щодо вдос­коналення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовніш­ньоекономічної діяльності" від 10 лютого 1996 р. було затвер­джено Положення про індикативні ціни у сфері зовніш­ньоекономічної діяльності, яке встановлює порядок запро­вадження індикативних цін, визначення їх рівнів та застосування таких цін. Під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складають­ся на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на мо­мент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуван­ням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначе­них згідно з законодавством України. Індикативні ціни мо­жуть запроваджуватись на товари:

— щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

— щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процеду­ри відповідно до ст. 19 Закону України "Про зовнішньоеко­номічну діяльність";

— щодо експорту яких встановлено режим квотування, лі­цензування;

— щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

— експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність";

— в інших випадках на виконання міжнародних зобов'я­зань України.

Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх еко­номічних зв'язків і торгівлі України та уповноважені ним ор­ганізації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, бан­ківських, інформаційних та інших установ і організацій Ук­раїни, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зов­нішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика що­до відповідного товару на відповідному ринку та інша інфор­мація кон'юнктурно-цінового характеру. Індикативні ціни, запроваджені відповідно до цього Положення, є обов'язкови­ми до використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяль­ності всіх форм власності при укладенні та здійсненні зов­нішньоекономічних угод (контрактів). Рішення про запровадження індикативних цін приймає та переліки індикативних цін затверджує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України. Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України або уповноваженими ним організаціями в газеті "Урядовий кур'єр" не менш як раз на місяць. Наприк­лад, постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 1996 р. "Про впорядкування експорту живої худоби" зобов'я­зано встановлювати індикативні ціни на живу худобу, що експортується.

З метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників України та її суб'єктів господарської діяльності скорочення дефіциту торговельного балансу держави, забезпечення спри­ятливих умов для експорту запроваджено державний конт­роль за експортом та імпортом товарів. Порядок його здій­снення встановлено Законами України "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну" від 22 грудня 1998 р., "Про внесення змін до Закону України "Про зовніш­ньоекономічну діяльність" від 22 грудня 1998 р., "Про захист

національного товаровиробника від субсидованого імпорту" та Законом України "Про захист національного товаровироб­ника від демпінгового імпорту" від 22 грудня 1998 р.

При експорті, імпорті сільськогосподарської продукції державними органами (митною службою, ветеринарною ме­дициною) України згідно з вимогами законів України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської про­дукції", "Про ветеринарну медицину", "Про карантин рос­лин", ст. 18 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" здійснюється ветеринарний, фітосанітарний контроль підка-рашинних товарів, об'єктів тваринного світу. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції", сільськогосподарська про­дукція, яка ввозиться на митну територію України, підлягає обов'язковій сертифікації, санітарно-епідеміологічному, ра­діологічному, а в разі ввезення товарів І та II груп Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності — ветери­нарному контролю. При цьому іноземні сертифікати беруться до уваги виключно у випадках, коли взаємне визнання таких сертифікатів передбачено нормами відповідних міжнародних договорів. Підставою для перевезення через митний кордон України продукції І—XXIV груп Товарної номенклатури зов­нішньоекономічної діяльності є сертифікат відповідності, ви­даний уповноваженим згідно з чинним законодавством орга­ном, або свідоцтво про визнання іноземного сертифіката. Кабінет Міністрів України може тимчасово обмежувати вве­зення сільськогосподарської продукції з країн, де був оголо­шений або стосовно яких був оголошений Україною або ін­шими країнами карантин. Рішення щодо зазначеного обме­ження має бути оприлюдненим.

Продукти, призначені для продажу населенню, які підпа­дають під визначення II—XXI груп Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності, можуть бути випущені з-під митного контролю на території України з країн, вільних від карантину, за умови наявності на тарі (коробах, упаков­ках, розфасовках), а у випадках, визначених Кабінетом Мі­ністрів України, безпосередньо на продукті, відомостей про назву продукту, масу (об'єм), склад, із зазначенням переліку використаних у процесі виготовлення інших продуктів харчу­вання, харчових добавок (консервантів), барвників тощо, вмісту хімічних речовин або сполук, а також сертифіката походження таких продуктів. Окремо наводяться відомості про енергомісткість, дату граничного строку використання, по­бічні ефекти споживання або про їх відсутність, назву харчо­вих добавок (консервантів) за їх наявності, місце виготовлен­ня, найменування й адресу виробника таких продуктів та по­силання на власника торгової марки за його наявності, а по віднесених до підакцизних товарів — відомості зазначаються згідно із законами України. Зазначені відомості мають бути виконані українською мовою за винятком торгової марки, логотипу компанії чи її назви або власної назви продукту, що можуть виконуватися іноземними мовами.

Продукти, які продаються населенню із порушенням ви­мог, встановлених цією статтею, вважаються такими, що були ввезені в Україну із порушенням митних правил.

Ввезення сільськогосподарської продукції, що підпадає під визначення І—XXI груп Товарної номенклатури зовніш­ньоекономічної діяльності, громадянами на митну територію України у межах неторгового (туристичного) обороту у будь-яких обсягах без сертифіката встановленого зразка не дозво­ляється. Це обмеження не поширюється на продукти харчу­вання в упаковці виробника, що надходять на адресу фізич­них осіб у міжнародних поштових відправленнях вагою до 10 кілограмів.

Кабінет Міністрів України визначає та оприлюднює пере­лік харчових добавок (консервантів), продукти із вмістом яких не можуть бути ввезені на територію України.

При здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема експорту (імпорту) продукції агропромислового комплексу, між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виникають розрахункові, кредитні та інші фінансові відносини, пов'язані з використанням іноземної валюти. Ці відносини регулюють­ся спеціальними законодавчими актами про валютно-розра­хункові операції. Основними формами розрахунків у здій­сненні експорту (імпорту) продукції, в тому числі сільсько­господарської, є акредитивна, інкасова, попередня (авансова) оплата, розрахунки продукцією, товарами на еквівалентну су­му по бартерній (товарообмінній) угоді.

Порядок оплати, застосування форм розрахунків залежить від національної приналежності контрагента українського учасника, умов зовнішньоторгових угод. Так, згідно з Декре­том Кабінету Міністрів України від 19 грудня 1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та Закону України від 23 вересня 1994 р. із змінами, внесеними Законом України від 7 травня 1996 р. "Про порядок здійснен­ня розрахунків в іноземній валюті", у розрахунках між укра­їнськими та іноземними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності у межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійсню­ються через уповноважений банк, яким є будь-який комер­ційний банк, офіційно зареєстрований в Україні. У контракті на експорт продукції, товарів український суб'єкт зовніш­ньоекономічної діяльності повинен передбачити обов'язок іноземного господарюючого суб'єкта щодо проведення опла­ти експортної продукції в терміни, що не перевищують 90 днів від дати митного оформлення продукції, яка експор­тується.

Указом Президента України "Про заходи впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприєм­ницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 р. встановле­но, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для докумен­тальних акредитивів, Уніфікованих правил з інкасо, прийня­тих Міжнародною торговою палатою.

При експорті (імпорті) продукції в країни СНД, куди екс­портується більша частина сільськогосподарської продукції, українські суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності зо­бов'язані в розрахунках з господарськими суб'єктами цих країн застосовувати акредитивну чи попередню форму оплати продукції, товарів.

При здійсненні бартерних (товарообмінних) операцій роз­рахунки у валюті не провадяться, якщо ціни експортної та ім­портної продукції еквівалентні. Ціна продукції визначається у вільно конвертованій валюті.

Чинне законодавство України закріплює способи захисту прав власності на сільськогосподарську продукцію, прав на вільний вибір переробників та покупців сільськогосподар­ської продукції. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про дер­жавне регулювання імпорту сільськогосподарської продук­ції", з метою запобігання створенню штучного дефіциту сільськогосподарської продукції в Україні та спекулятивного збільшення цін на продукти першої необхідності забороняється введення обмежень на вільне переміщення сільськогос­подарської продукції вітчизняного виробництва на всій тери­торії України, визначення сільськогосподарському товарови­робнику конкретних переробників або споживачів, а також встановлення обов'язкових мінімальних цін їх реалізації (продажу).

Рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийняті всупереч положенням цієї статті, не підлягають виконанню. Посадові особи зазначених органів за видання (підписання) рішень, що суперечать положен­ням цієї статті, несуть відповідальність згідно із законами України.

§ 4. Правове регулювання здійснення іноземних інвестицій в АПК

З метою створення умов для інвестування АПК, Указом Президента України "Про основні напрями розвитку агро­промислового комплексу України" від 29 квітня 1998 р. пе­редбачено комплекс заходів щодо поліпшення іноземного інвестування у сільське господарство, а саме:

— спрямувати інвестиційну політику держави на підтрим­ку виробництва насамперед продукції критичного імпорту, розвиток переробної і харчової промисловості, розроблення і освоєння наукоємних технічних засобів і технологій;

— залучати іноземний капітал міжнародних фінансових інститутів, приватного бізнесу для інвестування сільськогос­подарського машинобудування та розвитку агропромислово­го виробництва;

— визначити інвестиційні пріоритети в агропромисловому комплексі, підготувати та затвердити порядок розроблення та реалізації галузевих і спеціальних цільових інвестиційних програм;

— створити умови для залучення коштів підприємств на інвестування ресурсного потенціалу, впровадження наукоєм­них і прогресивних технологій виробництва та переробки сільськогосподарської продукції.

Крім того, передбачено вдосконалити регулювання екс­порту та імпорту сільськогосподарської продукції та сирови­ни для харчової і переробної промисловості з метою зростан­ня обсягів переробки та експорту продуктів харчування, вжити заходів до підвищення конкурентоспроможності харчових продуктів на внутрішньому і зовнішньому ринках за рахунок зниження собівартості, поліпшення якості та зовнішнього оформлення продукції, істотного зменшення витрат енерго­ресурсів.

Правове забезпечення іноземних інвестицій в АПК нашої держави здійснюється як загальними нормами чинного зако­нодавства про зовнішньоекономічну діяльність, так і спеці­альними законами, зокрема — Законом України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р., а також між­народними угодами, обов'язковість яких схвалена Верховною Радою України згідно зі ст. 9 Конституції України. На міжна­родному рівні підписані: у 1965 р. Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами і в 1985 р. Сеульська конвенція про страхування інвестицій. Колізії між нормами законодавчих актів України і міжнародними договорами щодо інвестицій повинні вирішуватись на користь останніх як це передбачено в ст. 6 Закону України "Про режим інвестування".

До національного законодавства, що регулює іноземні ін­вестиції, належать договори України з іноземними державами про взаємний захист інвестицій, ратифіковані Верховною Ра­дою України.

Поняття, види, форми, порядок здійснення іноземних ін­вестицій визначаються і регулюються Законом України "Про режим іноземного інвестування".

Відповідно до названого закону, іноземні інвестиції — це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

При цьому іноземними інвесторами визнаються суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України, а саме:

— юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;

— фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;

— іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;

— інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

Види іноземних Інвестицій визначені в ст. 2 Закону "Про режим іноземного інвестування". Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

— іноземної валюти, що визнається конвертованою На­ціональним банком України;

— валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первин­ного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

— будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

— акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпо­ративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодав­ства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

— грошових вимог та права на вимоги виконання договір­них зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

— будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (про­цедурами) країни інвестора або міжнародними торговельни­ми звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України автор­ські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

— прав на здійснення господарської діяльності, включаю­чи права на користування надрами та використання природ­них ресурсів, наданих відповідно до законодавства або дого­ворів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжна­родними торговельними звичаями;

— інших цінностей відповідно до законодавства України.

Вказані види іноземних інвестицій можуть здійснюватись у відповідних правових формах. Закон України "Про режим іноземного інвестування" до таких форм відносить:

— часткову участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

— створення підприємств, що повністю належать інозем­ним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

— придбання не забороненого законами України нерухо­мого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

— придбання самостійно або за участю українських юри­дичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

— придбання інших майнових прав;

— в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі дого­ворів із суб'єктами господарської діяльності України.

Найбільш поширеною в Україні формою залучення іно­земних інвестицій в агропромисловий комплекс є створення спільних підприємств з іноземними інвестиціями з участю українських суб'єктів підприємництва, проведення спільних господарських операцій на основі кооперування майна і кош­тів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Законом України "Про режим іноземного інвестування" до підприємств з іноземними інвестиціями відносяться юри­дичні особи будь-якої організаційно-правової форми, створе­ні відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. При цьому підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями від дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Починаючи з 1991 року в Україні створені і функціонують підприємства з іноземними інвестиціями, які забезпечують сільськогосподарські під­приємства, фермерські господарства засобами захисту рос­лин, сучасними сільськогосподарськими машинами та інши­ми матеріально-технічними засобами, насіннєвим матеріалом тощо.

З метою поліпшення іноземного інвестування у сільське господарство та агропромисловий комплекс в чинному зако­нодавстві України передбачаються державні гарантії захисту прав іноземних інвесторів у разі зміни законодавства, щодо примусових вилучень інвестицій, а також незаконних дій дер­жавних органів та їх посадових осіб, компенсації і відшкоду­вання збитків іноземним інвесторам, у разі припинення ін­вестиційної діяльності, переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвести­цій. Вказані гарантії дозволяють іноземним інвесторам захис­тити свої фінансові, майнові та інші інтереси у встановлено­му законом порядку.

Відповідно до ст. 7 Закону України ''Про режим іноземно­го інвестування", для іноземних інвесторів на території Ук­раїни встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами Украї­ни. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних ін­вестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвести­ційної та іншої господарської діяльності.

В разі зміни законодавства про іноземні інвестиції на ви­могу іноземного інвестора можуть бути застосовані державні гарантії захисту інвестицій протягом десяти років з моменту здійснення іноземної інвестиції в Україну.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвес­тиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена рекві­зиція може бути проведена на підставі рішень органів, упов­новажених на це Кабінетом Міністрів України. Рішення про реквізицію іноземних інвестицій та умови компенсації мо­жуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до ст. 26 Закону України "Про режим іноземного інвестування".

Іноземні інвестори мають право на відшкодування збит­ків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами пе­редбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відпо­відно до законодавства України.

У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний ін­вестор має право на повернення не пізніше шести місяців від дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій у натураль­ній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встанов­лено законодавством або міжнародними договорами України.

Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та ін­ших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій. Порядок перека­зу за кордон прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається На­ціональним банком України.

§ 5. Правове регулювання лізингових операцій

в зовнішньоекономічній діяльності

суб'єктів агробізнесу

1. Правові засади регулювання лізингових операцій в зов­нішньоекономічній діяльності визначено в Законі України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. з наступними змінами та доповненнями від 19 січня 1999 р., іншими нормативно-пра­вовими актами України та укладеними відповідно до них до­говорами лізингу, крім відносин, урегульованих нормативно-правовими актами про оренду та приватизацію державного майна.

У чинному законодавстві України лізинг визначається як підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погоджен­ням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів — фінансовий чи оперативний. Залежно від форми здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнарод­ним тощо.

Однією з важливих організаційно-правових форм реаліза­ції лізингу в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів агро­бізнесу є міжнародний лізинг, тобто договір лізингу, що здій­снюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрис­дикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Міжнародний лізинг здій­снюється відповідно до цього Закону, законодавства України, міжнародних договорів, у яких бере участь Україна, та дого­ворів, укладених суб'єктами лізингу. Міжнародний лізинг мо­же бути як оперативним, так і фінансовим.

З урахуванням п. 1 ст. 4 Закону України "Про лізинг", міжнародний фінансовий лізинг можна визначити як договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначе­ної в день укладення договору. При цьому сума відшкодуван­ня вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за пе­ріод дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Міжнародний оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замов­лення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладен­ня договору.

2. Майно, передане за договором міжнародного фінансо­вого лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з по­значенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг, та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоо­держувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з догово­ром, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Водночас після закінчен­ня строку договору оперативного лізингу він може бути про­довжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншо­му лізингоодержувачу за договором лізингу.

За користування об'єктом лізингу лізингоодержувач вно­сить лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і мо­же бути нерівномірною.

Лізингові платежі включають:

— суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується на строк, за який вноситься лізинговий платіж;

— суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залуче­ний ним кредит для придбання майна за договором лізингу;

— платіж, як винагороду лізингодавцю за одержане у лі­зинг майно;

— відшкодування страхових платежів за договором страхуван­ня об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лЬингодавцем.

Склад лізингових платежів визначається у договорі лізингу і визначається за погодженням сторін. При цьому необхідно мати на увазі, що розміри, спосіб, форми і строки внесення платежів та умови їх перегляду визначаються у договорі лі­зингу також за домовленістю сторін. Лізингові платежі відпо­відно до законодавства України відносяться на валові витрати виробництва та обігу лізингоодержувача.

3. Об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лі­зингу є власністю лізингодавця. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про лізинг", об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основ­них фондів відповідно до законодавства, в тому числі продук­ція, вироблена державними підприємствами (машини, устат­кування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду). Якщо вказане майно перебуває у дер­жавній власності, то воно може бути об'єктом лізингу лише за умови погодження з органом, що здійснює управління цим майном в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

При цьому не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України "Про оренду державного майна", крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, а також зе­мельні ділянки та інші природні об'єкти. Право масності на об'єкт фінансового лізингу набувається лізингоодержувачем після сплати повної вартості об'єкта лізингу відповідно до до­говору лізингу та законодавства України.

Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не пе­редбачено договором лізингу. Щодо оперативного лізингу, то такий ризик несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу. Якщо продавець або лізингодавець про­строчили строк передачі об'єкта лізингу, ризик його випадко­вого знищення або випадкового пошкодження у період про­строчення несе сторона, яка допустила прострочення строку передання. З метою забезпечення інтересів суб'єктів лізингу під час виконання ними лізингових операцій об'єкт лізингу та ризики, пов'язані з виконанням лізингових договорів, ри­зики випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єктів лізингу підлягають страхуванню за домовленістю сторін договору лізингу відповідно до законодавства.

При фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єк­та лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, тех­нічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержу­вач, якщо інше не передбачено договором лізингу.

§ 6. Правове регулювання зовнішньоекономічної

діяльності суб'єктів агробізнесу

у вільних економічних зонах

Одним з напрямів подолання економічної, фінансової, со­ціальної кризи, у якій опинилась Україна за останні роки піс­ля проведення "ринкових реформ", є впровадження на окре­мих територіях нашої держави сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення протягом певного періоду внут­рішніх і зовнішніх інвестицій, ефективного розвитку підпри­ємництва, відродження пріоритетних галузей промисловості, сільського господарства, створення сучасної виробничої, транспортної і ринкової інфраструктури, організації макси­мальної зайнятості населення, поліпшення навколишнього природного середовища. Особливий режим інвестиційної ді­яльності на окремих територіях може здійснюватись у поряд­ку, передбаченому чинним законодавством України.

Законами України "Про загальні засади створення і функ­ціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р., "Про спеціальні економічні зони та спеці­альний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" від 24 грудня 1998 р. визначено основні засади та організацій­но-правові форми інвестиційної діяльності зі спеціальним правовим режимом. До таких форм належать:

— вільні економічні зони різних функціональних типів (вільні митні зони і порти, експортні, транзитні, митні скла­ди, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо);

— території пріоритетного розвитку, тобто території в ме­жах міста, району, на яких склалися несприятливі соціально-економічні умови та на яких запроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності з метою створення нових ро­бочих місць;

— спеціальний режим інвестиційної діяльності, тобто ре­жим, який передбачає введення податкових, митних, та ін­ших пільг для суб'єктів підприємницької діяльності, які реа­лізують інвестиційні проекти, схвалені органом управління спеціальною (вільною) економічною зоною.

Перші кроки до утворення вільних економічних зон та те­риторій з спеціальним режимом інвестиційної діяльності в Україні зроблені після прийняття Президентом України Ука­зів з цих питань для Донецької, Луганської, Закарпатської областей.

Створення вільних економічних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку у вказаних регіонах передбачає вико­ристання земель для реалізації інвестиційних проектів, що не може не впливати на структуру і зміст зовнішньоекономічних правовідносин, які виникатимуть між суб'єктами інвестицій­ної діяльності.

Не лише для практики, а й для теорії аграрного права, ре­гулювання зовнішньоекономічних відносин у вказаних зонах та на названих територіях є новим явищем, яке потребує ви­вчення, ретельного аналізу, розробки пропозицій щодо удос­коналення чинного законодавства у цій сфері.

Перш за все, для практики регулювання зовнішньоеконо­мічних відносин в окремих місцевостях, регіонах із спеціаль­ним режимом економічної та інвестиційної діяльності вбача­ється важливим з'ясування питання про співвідношення норм чинного законодавства із нормативними актами, які ви­значають загальні засади та правовий режим окремо взятих спеціальних економічних зон та територій пріоритетного роз­витку. Необхідність у такому дослідженні зумовлена ст. 1 За­кону України "Про загальні засади створення і функціону­вання спеціальних (вільних) економічних зон", відповідно до якої спеціальна економічна зона являє собою частину терито­рії України, на якій встановлюється і діє спеціальний право­вий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.

Прийняті Закони України про загальні засади створення вільних економічних зон та про конкретні економічні зони, а також Укази Президента України з цих питань вмішують нор­ми, які спрямовані на регулювання зовнішньоекономічних відносин на таких територіях. При цьому названі закони та нормативні акти за юридичною силою мають переваги перед нормами галузевого законодавства (цивільного, земельного, господарського, фінансового, адміністративного тощо) Так, у ст. 4 Закону України "Про спеціальні економічні зони та спе­ціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій облас­ті" зазначається, що законодавство України у спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку на період запровадження спеціального режиму інвестиційної ді­яльності діє з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Подібні норми вміщені в Указі Президента України щодо спеціальної економічної зони "Закарпаття", спеціаль­ного режиму інвестиційної діяльності у Луганській області.

Це означає, що у спеціальних (вільних) економічних зонах та на територіях пріоритетного розвитку регулювання зов­нішньоекономічних відносин має здійснюватись на основі норм Конституції України та чинного аграрного та інших га­лузей законодавства з обов'язковим врахуванням вимог зако­нодавства щодо територій зі спеціальним інвестиційним ре­жимом. Аналіз прийнятих законів та підзаконних актів про вільні економічні зони та території пріоритетного розвитку дозволяє визначити особливості у правовому регулюванні зовнішньоекономічних відносин у таких зонах, пов'язані з об'єктами, суб'єктами, змістом зовнішньоекономічних пра­вовідносин. У спеціальних (вільних) економічних зонах ство­рюються сприятливі митні умови та режим митного оподат­кування: пільговий режим та рівень оподаткування, специ­фічні валютно-фінансові умови, банківсько-кредитна систе­ма, система кредитування і страхування, умови окремих видів платежів та система державного інвестування.

На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності спеці­альної (вільної) економічної зони поширюється система дер­жавних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодав­ством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвес­тиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) еко­номічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони України. Суб'єкти економічної діяльності, що діють на тери­торії спеціальної (вільної) економічної зони, здійснюють ма­теріально-технічне постачання і реалізацію продукції, а також одержують та надають послуги у формах і на умовах, які вони визначають самостійно на основі договорів із своїми контр­агентами. Органи державної виконавчої влади не мають права застосовувати у відносинах із зазначеними суб'єктами обо­в'язкове державне замовлення. Суб'єкти економічної діяль­ності спеціальної (вільної) економічної зони мають право брати участь у конкурсах на державні замовлення, що оголо­шуються державними установами України. У вільних еконо­мічних зонах суб'єкти агробізнесу здійснюють зовнішньоеко­номічну діяльність на засадах свободи економічної діяльнос­ті. На території спеціальної (вільної) економічної зони мають

право функціонувати будь-які суб'єкти економічної діяльнос­ті згідно із законодавством України та законом про створення цієї зони.

Суб'єкти економічної діяльності мають право самостійно обирати види, форми і методи своєї діяльності на території спеціальної (вільної) економічної зони, що не суперечать за­конодавству України. На території спеціальної (вільної) еко­номічної зони не дозволяється діяльність, що суперечить міжнародним угодам, учасником яких є Україна.

Іноземним працівникам гарантується переведення їх дохо­дів, одержаних від роботи у спеціальній (вільній) економічній зоні, за кордон, включаючи накопичення та відсотки на них у фінансово-кредитних установах спеціальної (вільної) еко­номічної зони. Громадяни України, які працюють у спеціаль­ній (вільній) економічній зоні, мають право відкривати у вка­заних установах спеціальної (вільної) економічної зони та за її межами на території України рахунки заробітної плати у ва­люті. Українські та іноземні громадяни, які працюють у спе­ціальній (вільній) економічній зоні, можуть вкладати свої кошти в будь-які не заборонені законом види підприємниць­кої діяльності як на території спеціальної (вільної) економіч­ної зони, так і за її межами на території України. На спеціаль­ну (вільну) економічну зону поширюються положення кон­венцій Міжнародної організації праці, ратифіковані Украї­ною. Підприємства, що діють у спеціальній (вільній) економічній зоні, повинні дотримувати принципів тристо­ронньої декларації Міжнародної організації праці про багато­національні підприємства і соціальну політику. Законодавчий акт про створення кожної спеціальної (вільної) економічної зони має визначати конкретні вимоги, що випливають з положень зазначених конвенцій і принципів згаданої дек­ларації.

В законодавстві України про вільні економічні зони за­кріплено гарантії забезпечення інтересів економічної діяль­ності такої зони. Держава відповідно до законодавства Украї­ни гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації. Спори, що вини­кають у зв'язку з ліквідацією спеціальної (вільної) економіч­ної зони між органом господарського розвитку і управління, суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгля­ду в судових або арбітражних органах України, а спори за участю іноземного суб'єкта економічної діяльності, що діє в цій зоні, — в судових та арбітражних органах за погодженням сторін, у тому числі й за кордоном.

У вільній економічній зоні об'єктами правового регулю­вання є всі землі в межах, визначених на карті, яка є не­від'ємною частиною закону про ту чи іншу спеціальну зону. Карти територій вільних економічних зон зберігаються в об­ласних радах. До складу земель вільних економічних зон мо­жуть входити землі різних категорій земельного фонду Украї­ни (населених пунктів, сільськогосподарського призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, природоохоронного і рекреаційного призначення, водного та лісового фондів, за­пасу). Тому реалізація інвестиційних проектів у вільних еко­номічних зонах має здійснюватись з додержанням вимог чин­ного земельного, містобудівельного, екологічного законодав­ства щодо правового режиму окремих категорій земель у цих зонах, якщо інше не передбачено у законах про статус цих зон. Зокрема, у спеціальному законодавстві про вільні еконо­мічні зони закріплені норми про передачу земель у відання органів господарського розвитку цих зон, а також вносяться зміни щодо надання земельних ділянок в оренду суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти. Суб'єктами зовнішньоекономічних правовідносин у вільних економічних зонах є органи місцевого самоврядуван­ня та місцеві державні адміністрації в межах своїх повнова­жень, юридичні і фізичні особи — суб'єкти підприємництва, в тому числі іноземні, а також спеціально утворені органи уп­равління вільною економічною зоною.

Крім органів місцевого самоврядування, органів господар­ського розвитку, суб'єктами зовнішньоекономічних правовід­носин у спеціальних економічних зонах та на територіях прі­оритетного розвитку таких зон є також юридичні особи та громадяни — суб'єкти підприємництва, які одержали право на здійснення інвестиційного проекту. При цьому необхідно зазначити, що не кожна юридична особа чи підприємець мо­жуть бути суб'єктом зовнішньоекономічних правовідносин у вільній економічній зоні чи на території пріоритетного роз­витку. Правове становище таких суб'єктів має певні особли­вості, передбаченні у чинному законодавстві про спеціальні

(вільні) економічні зони. Зокрема, згідно зі ст. 9 Закону Ук­раїни "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області", суб'єкти під­приємницької діяльності можуть одержати земельні ділянки в спеціальних економічних зонах і на територіях пріоритетного розвитку, якщо вони мають відповідний дозвіл ради з питань спеціальних економічних зон та спеціального режиму інвес­тиційної діяльності на провадження підприємницької діяль­ності на території зони, мають свідоцтво названої ради про схвалення інвестиційного проекту, а також уклали договір оренди земельної ділянки з органом господарського розвитку вільної економічної зони. Враховуючи, що чинне законодав­ство передбачає можливість створення вільних економічних зон різного функціонального призначення, то юридичні і фі­зичні особи можуть одержати земельні ділянки лише для тих видів інвестиційної діяльності, на які вони одержали спеці­альний дозвіл. Так, наприклад, на території спеціальної еко­номічної зони "Азов" розміщуються підприємства, які здій­снюють операції з обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дроблення, сортування, пакування, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг, торгівлі; також розташовані підприємства, які застосовують новітні технології з метою виробництва товарів на експорт та частко­во на внутрішній ринок. На територіях спеціальних економіч­них зон можуть розміщуватися об'єкти виробничої та неви­робничої інфраструктури, у тому числі офісні будівлі, готелі, житлові будинки тощо. Разом з тим необхідно зазначити, що не можуть одержати земельні ділянки у користування юри­дичні особи, діяльність яких заборонена на території спе­ціальної економічної зони (наприклад, казино, будинки для азартних ігор та інші суб'єкти грального бізнесу).

Для суб'єктів підприємницької діяльності у чинному зако­нодавстві України про вільні економічні зони закріплено ли­ше одну правову форму використання землі — оренду. При цьому нічого не сказано про можливість реалізації інших пра­вових форм використання землі у процесі здійснення інвес­тиційних проектів, зокрема — права власності на землю юри­дичних осіб та громадян України — суб'єктів підприємницт­ва. Адже не виключається, що для реалізації інвестиційного проекту у спеціальній економічній зоні юридичні чи фізичні особи — підприємці виявлять бажання придбати земельні ділянки у власність, а не орендувати їх. Оскільки регулювання земельних відносин на території спеціальної економічної зо­ни за чинним законодавством України відноситься лише до компетенції органів місцевого самоврядування, то ради, які є одночасно органами управління вільною економічною зо­ною, вправі приймати рішення про відчуження земельних ді­лянок у власність юридичних і фізичних осіб-підприємців у порядку, передбаченому чинним земельним законодавством України. В таких випадках правовою основою для набуття юридичними і фізичними особами — підприємцями права власності на землю є Конституція України (ст. 14), Укази Президента України щодо приватизації земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення під­приємницької діяльності, приватизації автозаправних стан­цій, які реалізують пально-мастильні матеріали виключно на­селенню, приватизації об'єктів незавершеного будівництва, продажу земельних ділянок несільськогосподарського при­значення, Земельний кодекс України — в частині, що не су­перечить Конституції України та інші законодавчі акти.

Надання земельних ділянок в оренду, а також відчуження земельних ділянок у власність суб'єктам підприємництва у вільних економічних зонах має здійснюватись з додержанням основних засад щодо порядку набуття і оформлення права на земельну ділянку, а саме:

— обов'язкового визначення цільового призначення зе­мельної ділянки;

— розробки і затвердження проекту відведення земельної ділянки;

— платності використання землі;

— законності використання земельної ділянки.

Порядок надання земельних ділянок в оренду, а також їх продажу юридичним і фізичним особам-підприємцям визна­чено у чинному Земельному кодексі України, Законі України "Про оренду землі", названих вище Указах Президента Ук­раїни та інших нормативно-правових актах і має застосовува­тись при наданні в користування або відчуженні у власність земельних ділянок на території вільних економічних зон з урахуванням норм чинного законодавства щодо делегування повноважень про укладення договорів оренди землі органам господарського розвитку спеціальної економічної зони. Від­повідно до ст. 8 Закону України "Про спеціальні економічні

зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в До­нецькі області", орган господарського розвитку може уклада­ти договори оренди земельних ділянок із суб'єктами підпри­ємницької діяльності в межах повноважень, наданих органа­ми місцевого самоврядування. Коло таких повноважень має бути визначено в угоді між сільською, селищною, міською ра­дою та органом господарського розвитку. Так, наприклад, ор­ган господарського розвитку вільної економічної зони може давати дозвіл на попереднє погодження місця розташування земельної ділянки під розміщення того чи іншого об'єкта і здійснювати таке погодження, затверджувати проекти відве­дення земельної ділянки, вчинювати інші дії, передбачені угодою. Враховуючи, що органи господарського розвитку спеціальної економічної зони не в змозі виконувати необхідні землевпорядні дії, доцільно було б органам місцевого само­врядування розробляти Положення щодо порядку надання земельних ділянок в оренду на території вільних економічних зон або ж приймати спеціальні положення з питань регулю­вання земельних відносин у спеціальних економічних зонах. З урахуванням викладеного можна зробити загальний вис­новок про те, що розвиток вільних економічних зон в Україні потребує належного правового регулювання зовнішньоеконо­мічних відносин, які виникають між суб'єктами у процесі здійснення інвестиційних проектів.

РозділXXVIII

ЮРИДИЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

§ 1. Поняття юридичного обслуговування сільськогосподарського підприємства

1. За сучасних умов Україна перебуває в стадії становлен­ня правової держави. Ця суспільно-правова категорія охоп­лює собою сполучення, єдність і розмежування трьох влад — законотворчої, виконавчої, судової, їхній зміст полягає в сус­пільній необхідності належного правозастосування в усіх ланках (галузях) законодавства та в його окремих видах (фор­мах), якими слід розглядати юридичне обслуговування суб'єктів виробничо-господарської, обслуговуючої, торго­вельної діяльності в народному господарстві в цілому і в сільському господарстві зокрема.

Українська держава зацікавлена у функціонуванні сучас­ної юридичної служби. Уряд України постановою від 27 серп­ня 1995 р. затвердив "Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу державної виконавчої влади, державного підприємства, установи, орга­нізації", у якому зазначив про необхідність вдосконалення правової роботи у сфері громадського виробництва, створен­ня правових і організаційних основ для ефективної діяльності юридичної служби щодо забезпечення законності в роботі мі­ністерства як центрального органу державної виконавчої вла­ди, щодо попередження порушення прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій.

Юридичне обслуговування сільськогосподарських підпри­ємств — це засіб, за допомогою якого збираються необхідні докази для підтвердження юридичних фактів та інших аргу­ментів, на підставі яких провадиться застосування норм пра­ва. Завдяки цьому досягаються цілі та завдання щодо охорони прав і захисту інтересів сільськогосподарських утворень, а са­ме реально використовуються норми аграрного права в процесі виробничо-підприємницької діяльності сільськогоспо­дарського підприємства.

Юридичне обслуговування сільськогосподарських підпри­ємств спрямоване на зміцнення законності в сільському гос­подарстві. Його забезпечення досягається, по-перше, шляхом забезпечення виконання і додержання вимог норм аграрного права, по-друге, практичною правовою роботою юрискон­сультів, спрямованою на належне правозастосування, тобто завдяки їхній роботі загальні і арбітражні суди мають можли­вість належним чином розібратися у конкретній справі, дати оцінку юридичним фактам, врахувати певні особливості в суб'єктних правомочностях сторін і прийняти правильне рі­шення. Додержання законності полягає у виконанні цих рі­шень, що також входить до кола обов'язків юрисконсульта сільськогосподарського підприємства.

2. Особливої значущості обслуговування кожного окремо­го КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ, ДСГП набуває в умовах впро­вадження в економіку ринкових економічних чинників, ви­знання сільськогосподарських підприємств і фермерів суб'єк­тами підприємницької діяльності, укладання договорів, які є правовою формою основного регулювання відносин цих суб'єктів підприємництва, здійснення внутрішньогосподар­ського паювання, надання виробникам сільськогосподарської продукції допомоги у приватизації майна ДСГП та державних переробних підприємств тощо. І

Сучасне юридичне обслуговування цих суб'єктів усіх форм власності є, з одного боку, важливим елементом організацій-но-управлінської діяльності органів управління КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ, ТОВ і ДСГП, а з Іншого, — формою надання юридичної допомоги суб'єктові підприємництва фахівцем, який володіє спеціальними знаннями. Характер і зміст юри­дичного обслуговування випливає з правоздатності аграрних товаровиробників як юридичних осіб — суб'єктів аграрного, цивільного, фінансового та інших галузей права України, а також спеціальної правоздатності осіб (фізичних та юридич­них), які надають такі послуги. Таке обслуговування, по-пер­ше, полягає у веденні певної правової роботи і, по-друге, здійснюється в різних організаційно-правових формах.

Головними напрямами, які визначають характер і зміст юридичного обслуговування, є: правильне застосування і до­держання чинних правових норм у процесі виробничо-господарської й підприємницької діяльності; забезпечення право­вими засобами схоронності власності підприємця; відсто­ювання інтересів останнього як при укладенні, так і при ви­конанні договорів (контрактів) із заготівельними, переробни­ми, агросервісними, постачальницькими підприємствами, за­хист його інтересів у разі порушення цих договорів тощо; запобігання порушенням законодавства при трудових відно­синах із найманими працівниками з боку господарства-працедавця. Конкретний зміст і види правової роботи, залежно від організаційної форми юридичного обслуговування, визна­чаються чинним законодавством, посадовими інструкціями про функції осіб, які здійснюють обслуговування, чи умовами договору (контракту) з юридичною або фізичною особою на виконання роботи з правового обслуговування.

3. Юридична служба і здійснюване нею юридичне обслу­говування є обов'язковою умовою для забезпечення належної діяльності правоохоронних органів і, в першу чергу, загаль­них і арбітражних судів при здійсненні правозастосування.

Визначальне призначення юридичного обслуговування суб'єкта аграрного підприємництва полягає в організаційно-управлінському забезпеченні ефективного застосування пра­вових норм у процесі повсякденної його (суб'єкта) діяльності. Юридичне обслуговування служить також забезпеченню ви­робничо-господарської самостійності кожного суб'єкта під­приємництва, юридичне грамотного і економічно обгрунтованого оформлення та виконання ним своїх договірних зо­бов'язань, виконання договору кожним із його контрагентів, застосування майнових санкцій в разі невиконання або не­належного виконання зобов'язань кожної зі сторін за дого­вором.

Юридичне обслуговування покликане забезпечити право­вий захист майнових, земельних, фінансових та інших прав та інтересів кожного суб'єкта аграрного підприємництва через систему правоохоронних органів і, в першу чергу, в арбітраж­ному, а також у міжнародному арбітражному суді чи загаль­ному суді. Юридична служба зобов'язана найактивнішим чи­ном сприяти схоронності майна і здійснювати правовий за­хист майнових інтересів суб'єктів аграрного підприємництва.

Юридичне обслуговування сільськогосподарських підпри­ємств охоплює правомочності щодо застосування процедур­но-процесуальних правил. Високий професіоналізм є необхідним при підготовці ділових паперів — листів підприємства у різні інстанції в справах підприємства, позовних заяв до за­гального або до арбітражного судів, відповідей та пояснень щодо претензій тих же позовних заяв, пояснень до комісії з трудових спорів та ін. Знання процесуального права є необ­хідним в разі участі юрисконсульта підприємства в засіданнях загального або арбітражного судів при зверненні в касаційні інстанції або ж до місцевої адміністрації.

Юридичне обслуговування сільськогосподарського під­приємства становить собою складову частину (елемент) уп­равлінської діяльності підприємства, а суттєві відносини, які виникають при цьому є управлінськими. Суб'єктом цих від­носин може бути член КСГП, ВСГК, АСГТ. У державному сільськогосподарському підприємстві і тих же КСГП, ВСГК, АСГТ функції юрисконсульта може виконувати громадянин, який має вишу юридичну освіту і працює в цьому підприєм­стві за трудовим договором (контрактом). Нарешті, юридичне обслуговування сільськогосподарського підприємства може здійснювати працівник відповідної статутної організації (між­господарської юридичної групи).

Юрисконсульт сільськогосподарського підприємства за своїм правовим статусом є лише радником органів управлін­ня, керівника та інших посадових осіб цього підприємства, як такого, що має права юридичної особи, свій Статут, підпадає під чинність аграрного законодавства. Юрисконсульт зо­бов'язаний неодмінно додержуватись вимог аграрного зако­нодавства і не допускати відхилень від його вимог з боку сільськогосподарського підприємства, його органів управлін­ня, керівника і посадових осіб. В разі прийняття вищим орга­ном управління юридичної особи рішення (ухвали), яке за своїм змістом, спрямоване на порушення закону і Статуту, що призведе до ущемлення членських, майнових, управлін­ських, трудових прав громадян (членів КСГП, ВСГК, АСГТ чи працівників ДСГК) юрисконсульт доводить до відому ке­рівника (посадових осіб) підприємства про таке відхилення від вимог закону і Статуту підприємства.

4. За своїм змістом діяльність сільськогосподарських під­приємств розмежовується на внутрішньогосподарську і зов­нішню позагосподарську. Цим об'єктивним фактором зумов­люється потреба відповідно розмежовувати (поділяти) систе­му юридичного обслуговування цих підприємств на внутрішньогосподарські питання, що потребують юридичного обслу­говування, і юридичні питання, що регулюються нормами права і також потребують вирішення з допомогою юриста, тобто вирішення питань у сфері аграрних зовнішніх право­відносин.

У сфері внутрішньогосподарських правовідносин юридич­не обслуговування полягає у вирішенні внутрішніх господар­ських організаційно-правових питань, відносин членства в КСГП, ВСГК, АСГТ, системи трудових правовідносин, пра­вомірного вирішення питань майнових прав, зокрема, сто­совно паювання і одержання дивідендів, схоронності майно­вих фондів, забезпечення належного 'їх правового захисту і охорони.

Юридичне обслуговування в сфері аграрних зовнішніх правовідносин в першу чергу полягає у забезпеченні належ­ної договірної дисципліни між цими підприємствами та їхні­ми контрагентами, своєчасному і належному вирішенні їхніх спорів у загальних і арбітражних судах. Ефективність юри­дичного обслуговування — це забезпечення своєчасного і повного відшкодування збитків і сплати майнових санкцій в разі порушення аграрно-договірних зобов'язань. Юридична служба бере саму активну участь у захисті майнових прав та інших інтересів сільськогосподарських підприємств у разі ви­никнення питання про їхнє банкрутство та ін. Такі ж питання виникають і при юридичному обслуговуванні селянського (фермерського) господарства. Зокрема, при порушенні зо­бов'язань щодо придбання сільськогосподарської техніки, при реалізації товарної сільськогосподарської продукції, одержанні коштів у кредит або ж несвоєчасному розрахунку за цей кредит та в інших випадках.

§ 2. Нормативно-правові акти про юридичну службу в сільському господарстві

1. У сільському господарстві діє цілий ряд правових норм, визначених спеціальними законами і нормативно-правовими актами. За своїм призначенням і змістом ці правові норми визначають предмет аграрного та інших галузей права. Для ефективного застосування цих норм на практиці виникає по­треба у створенні спеціальної юридичної служби, діяльність якої була б спрямована на організаційно-управлінське забезпечення правомірного застосування норм аграрного права. Для цього необхідно прийняти нормативно-правові акти, норми яких регламентували б повноваження юридичної служби органів державного управління сільським господар­ством. У використанні відповідних засобів — юридичної служби — мають потребу і сільськогосподарські підприєм­ства, тобто вони користуються засобами юридичного обслу­говування. Саме для забезпечення цих юридичних засобів Кабінет Міністрів України видав 27 серпня 1995 р. постанову, якою затвердив "Загальні положення про юридичну служ­бу..." міністерства, іншого центрального органу центральної виконавчої влади, державного підприємства, установи, ор­ганізації.

Цим підзаконним актом передбачено, що основне завдан­ня юридичної служби полягає в організації правової роботи, спрямованої на правильне застосування, бездоганне додер­жання і попередження невиконання актів законодавства, ін­ших нормативних документів міністерством, підприємством, а також їхніми керівниками і працівниками при виконанні ними покладених на них завдань і функціональних обов'яз­ків. Зазначені загальні вимоги повною мірою поширюються на Міністерство агропромислового комплексу України, усі державні сільськогосподарські підприємства та їхніх керівни­ків і працівників.

Юридична служба міністерства підпорядкована безпосе­редньо керівникові міністерства (міністру) або ж за його рі­шенням одному із його заступників. На посаду керівника юридичної служби, його заступника, головного юрисконсуль­та юридичної служби міністерства призначаються особи з ви­щою юридичною освітою і стажем роботи за спеціальністю не менше трьох років, а провідного юрисконсульта і відповідної категорії юрисконсультів, які входять до складу юридичної служби, — особи, які мають вищу юридичну освіту або ж нав­чаються на останніх курсах вищих юридичних навчальних закладів.

Отримання юридичних послуг від суб'єктів підприємницт­ва, які займаються юридичною практикою, також у загальних рисах урегульовано Законом "Про підприємництво", ст. 4 якого віднесла здійснення юридичної практики до такого ви­ду діяльності громадян і юридичних осіб, що може здійсню­ватися виключно за наявності спеціального дозволу (ліцензії).

Ці суб'єкти підприємництва мають бути зареєстровані у дер­жавних органах виконавчої влади.

Формуванню юридичної служби, зокрема в сільському господарстві, присвячено також підзаконні, урядові та прези­дентські акти загального значення.

2. Повноваження юридичної служби Міністерства агро­промислового комплексу України визначено спеціальним Положенням про юридичне управління цього міністерства, затвердженим наказом Мінагропрому України від 19 грудня 1997 р. Основу цього акта становить наведене вище Загальне положення про юридичну службу від 27 серпня 1995 р. Згідно з Положенням юридичне управління визнається самостійним структурним підрозділом центрального апарату Мінагропро­му України.

Основне завдання Управління полягає в організації право­вої роботи, спрямованої на правильне застосування, неухиль­не додержання та запобігання невиконанню вимог актів зако­нодавства, інших нормативно-правових актів міністерством, а також його керівництвом та працівниками під час виконан­ня покладених на них завдань і функціональних обов'язків. Управління відповідно до покладених на нього завдань орга­нізує і бере участь у забезпеченні реалізації державної право­вої політики у галузі захисту законних інтересів міністерства, забезпечує правильне виконання законодавства, зокрема ін­формує керівництво міністерства про необхідність вжиття за­ходів до скасування актів, прийнятих з порушенням законо­давства. Разом з відповідними структурними підрозділами, Управління узагальнює практику застосування законодавства в галузі, готує пропозиції щодо його вдосконалення, подає їх на розгляд міністерства для вирішення питання стосовно не­обхідності підготовки проекту акта законодавства та внесення його в установленому порядку до директивних органів. Уп­равління перевіряє відповідність законодавству проектів на­казів та інших нормативних актів, які подаються на підпис керівництву, візує їх за наявності віз керівників заінтересова­них структурних підрозділів або осіб, що їх заміщують. У разі невідповідності проекту наказу чи іншого нормативного акта законодавству, якщо внесені до нього юридичним Управлін­ням зауваження не враховано, Управління, не візуючи про­ект, подає письмовий висновок з пропозиціями щодо законного вирішення відповідного питання для прийняття оста­точного рішення міністерством.

Управління бере участь у підготовці проектів актів законо­давства, господарських та інших видів договорів (контрактів), розглядає проекти нормативно-правових актів, які надійшли для погодження з питань, що належать до компетенції гос­подарства, готує проекти письмових висновків чи зауважень до них.

Такими ж важливими є й інші питання, віднесені до ком­петенції міністерства.

3. Загальне положення про юридичну службу визначає за­сади юридичного обслуговування державних підприємств. Згідно з цим актом юридична служба підприємства має такі повноваження:

1) організовує і забезпечує правильне виконання норма­тивно-правових актів, подає керівництву підприємства про­позиції щодо вирішення правових питань виробничої, еконо­мічної і соціальної діяльності підприємства;

2) координує роботу і бере безпосередню участь у підго­товці наказів та інших актів підприємства, які регулюють від­носини структурних підрозділів і майнову відповідальність;

.3) перевіряє відповідність законодавству проектів наказів та інших актів, які подаються на підпис керівникові підпри­ємства, візує їх при наявності погодження цих проектів із за­інтересованими підрозділами. Прийняття рішення керівни­ком підприємства без попередньої перевірки юридичною службою не допускається.

На юридичну службу державного підприємства поклада­ються обов'язки стосовно її участі у підготовці, проведенні контролю за виконанням господарських договорів (контрак­тів) з іншими підприємствами, установами і організаціями; вона дає правову оцінку проектам таких договорів, організо­вує претензійну роботу, веде позовну роботу; представляє в установленому законодавством порядку інтереси підприєм­ства в судах (загальних і арбітражних), інших органах під час розгляду правових питань і спорів; дає правову оцінку пре­тензіям, які пред'являються до підприємства, або ж висуває вимоги у зв'язку з порушенням майнових прав і законних ін­тересів підприємства. Юридична служба контролює додер­жання структурними підрозділами встановленого на підпри­ємстві порядку висунення і вирішення претензій. На основі

проведеного аналізу результатів вирішення претензій, позовів та інших справ, практики укладання і виконання договорів (контрактів) подає керівникові підприємства відповідні про­позиції щодо поліпшення правового забезпечення господар­сько-договірної діяльності.

Істотну правомочність юридичної служби становить необ­хідність збереження майна і захист майнових прав підприєм­ства. Ця служба дає юридичні висновки щодо правомірності списання матеріальних цінностей, дебіторської заборгованос­ті, нераціональних витрат, а також правову оцінку фактам не­достач, розкрадання, безгосподарності, випуску недоброякіс­ної продукції, псування майна і продукції. Юристи зобов'яза­ні розглядати матеріали щодо відшкодування шкоди за раху­нок винних. Юридична служба готує такі матеріали спільно з відповідними підрозділами підприємства на основі економі-ко-правового аналізу даних бухгалтерського звіту і статистич­ної звітності, інших документів фінансово-господарської ді­яльності підприємств і матеріалів, поданих правоохоронними і контролюючими органами.

Загальне положення про юридичну службу містить в собі правову норму стосовно юридичної відповідальності її пра­цівників (п. 12). Працівник юридичної служби, який не вико­нав передбачених цим актом заходів по усуненню порушень законодавства, які призвели до негативних економічних на­слідків, ущемлення прав і законних інтересів працівників під­приємства несе відповідальність в установленому законодав­ством порядку.

4. Загальне положення про юридичну службу поширює свою чинність лише на органи державного управління сіль­ським господарством і продовольством України і державного сільськогосподарського підприємства, установи, організації, а також на державні підприємства, які переробляють сільсько­господарську сировину і виготовляють харчові продукти.

Цей акт не торкається таких основних виробників сільсь­когосподарської продукції рослинного і тваринного похо­дження, сільськогосподарської сировини для підприємств легкої і харчової промисловості, якими є колективно-коопе­ративні сільськогосподарські підприємства і товариства (КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ).

В Україні колективні сільськогосподарські утворення (колгоспи) мають значний досвід юридичного обслуговування. Починаючи з 1960 р., юридичне обслуговування колгоспів здійснювали адвокати як члени юридичних консультацій. Згодом ці функції успішно виконували юристи, які працювали в складі міжгосподарських юридичних груп при районних управліннях сільського господарства.

Основні права та обов'язки юрисконсульта колгоспу були вміщені у "Примірному положенні про основні функції ке­рівників і спеціалістів колгоспів Української РСР", прийня­тому Радою колгоспів 20 грудня 1971 р. Цей акт діє і нині. У загальних положеннях цього акта визначено, яка особа може займати посаду юрисконсульта колгоспу, її основні обов'яз­ки, права та відповідальність. Згідно з цим актом юрискон­сульт відповідає за: 1) своєчасну постановку питання перед органами управління господарства та відповідними держав­ними установами про усунення допущених порушень чинно­го законодавства, положень Статуту колгоспу; 2) правиль­ність і достовірність поданих довідок, висновків, порушення встановленого законом строку давності щодо подання позову, до суду або строку щодо оскаржень судових рішень; 3) своє­часне подання слідчим органам матеріалів про вчинені злочи­ни та прийняття залежних від нього заходів по відшкодуван­ню матеріальних збитків, заподіяних господарству.

Відповідальність юрисконсульта згідно з аграрним законо­давством може бути такою як і відповідальність інших поса­дових осіб, тобто дисциплінарною, матеріальною.

Враховуючи сучасні скрутні економічні умови для існуван­ня колективно-кооперативних сільськогосподарських під­приємств і товариств, ринкові економічні відносини при при­дбанні ними техніки і пально-мастильних матеріалів і впрова­дження торгових агробіржових форм реалізації сільськогоспо­дарської продукції, безвідповідальне ставлення до оплати праці членів КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ та інших працівників сільськогосподарського виробництва вкрай необхідно забез­печити юридичне обслуговування сільськогосподарських то­варовиробників. У цьому зв'язку потрібно розробити і прий­няти рекомендаційний правовий акт "Про юридичну службу колективно-кооперативних сільськогосподарських підпри­ємств". При розробці проекту цього акта доцільно врахувати досвід попередніх років, нові економіко-правові обставини сучасної діяльності цих товаровиробників і такий підзаконний акт, яким є Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу державної вико­навчої влади, державного підприємства, установи, організа­ції, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 1995 р.

§ 3. Суб'єкти — виконавці юридичного обслуговування сільськогосподарського підприємства

1. Економічна виробничо-підприємницька діяльність сіль­ськогосподарських підприємств може стати оптимально ефективно-результативною лише за умови досконалого юри­дичного обслуговування. Це можливо при наявності у сільсь­кому господарстві суб'єктів — виконавців юридичного обслу­говування, як таких, що сумлінно здійснюють свої посадово-трудові обов'язки, складають досконалі організаційно-управлінські документи, отримують постійну підтримку з боку відповідних органів державної влади і державного управління сільським господарством та керівників сільськогосподар­ських підприємств, яким вони надають свої послуги юриста-консультанта.

Суб'єкти — виконавці роботи по юридичному обслугову­ванню органів державного управління сільським господар­ством і сільськогосподарськими підприємствами залучаються на посаду з урахуванням засад, визначених постановою Кабі­нету Міністрів України від 27 серпня 1995 р. Згідно з цією по­становою і загальним положенням про юридичну службу, за­лежно від обсягу, характеру і складності правової роботи створюється, як правило, у формі самостійного структурного підрозділу юридичне управління (відділ, сектор, бюро, група і т. д.), або вводиться посада юрисконсульта відповідної ка­тегорії.

Надання юридичної допомоги підприємству може здій­снюватися на підставі договору, укладеного юридичною або фізичною особою, — суб'єктом підприємницької діяльності, який має спеціальний дозвіл (ліцензію) на здійснення юри­дичної практики, або з адвокатом, адвокатами бюро, фірмою, конторою або іншим адвокатським утворенням.

Основні завдання юридичної служби викладені у Загаль­ному положенні про юридичну службу. Вони полягають в ор­ганізації правової роботи, спрямованої на правильне застосу­вання, бездоганне додержання ними вимог актів законодавства, і попередження невиконання інших нормативних доку­ментів міністерством, сільськогосподарським підприємством, а також їхніми керівниками і працівниками під час виконан­ня покладених на них завдань і функціональних обов'язків. У процесі здійснення юридичного обслуговування сільськогос­подарських підприємств особлива увага повинна приділятися питанням, які безпосередньо пов'язані із участю підприєм­ства в ринкових економічних відносинах (своєчасне і належ­не виконання аграрно-договірних зобов'язань щодо видів, кількості і якості продукції, розрахунків за неї, повернення кредитів і т. ін.). Таким же важливим завданням є забезпе­чення належної охорони державного і колективно-коопера­тивного майна та захисту трудових прав працівників сільсько­го господарства.

2. У здійсненні юридичного обслуговування важливе зна­чення має кожна, окремо взята, його організаційна форма. Нині, відповідно до чинного законодавства, суб'єкти аграрного підприємництва мають можливість забезпечуватись юридичним обслуговуванням через різні форми (див. схему 8).

На відміну від монопольних форм юридичного обслугову­вання колгоспів і радгоспів міжколгоспними (міжгосподар­ськими) (1960—1985 рр.) юридичними групами, а пізніше (1984—1990 рр.) — міжгосподарськими юристами, а також штатними юрисконсультами радгоспів і юридичними кон­сультаціями колегій адвокатів, юридичне обслуговування су­часних аграрних товаровиробників може здійснюватись у різ­номанітних формах. Відповідно до Загального положення про юридичну службу, так як і раніше, це може бути штатний юрисконсульт господарства, міжгосподарський юрискон­сульт, а також приватний адвокат, який має відповідні ліцен­зію та свідоцтво; адвокатське бюро, контора чи інше адвокат­ське об'єднання, юридична фірма (в тому числі й іноземна або міжнародна), юридичний кооператив тощо, які мають відповідні ліцензії та свідоцтва (сертифікати). Юридичну до­помогу суб'єктам аграрного підприємництва можуть надавати також і окремі фізичні особи (незалежно від громадянства), які виконують юридичні дії в інтересах клієнта — КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ, ДСГП на підставі цивільно-правового договору підряду чи доручення, без будь-яких ліцензій та свідоцтв.

Юридичну допомогу (а не обслуговування), головним чи­ном методичну, можуть надавати юридична служба Мінагропрому України, юристи відповідних управлінь сільського господарства чи районних та обласних державних адміністра­цій, оскільки ці штатні юристи, по-перше, мають обслугову­вати саме апарат міністерства (управління) і, по-друге, вони є державними службовцями, котрим заборонено сумісництво (за чітко визначеними винятками з цього правила).

Відповідно до чинного законодавства в системі державно­го керівництва сільським господарством мають місце різні організаційні форми юридичної служби. Так, у Мінагропромі України функціонує юридичне управління, підпорядковане першому заступникові міністра. Статус, права та обов'язки цього управління визначаються наказом міністра. Воно має два підрозділи: секцію правової роботи і третейський суд. Де­що інша форма існує на обласних і районних рівнях. Така різ­номанітність на середину 1995 р. обумовлювалася трьома причинами: статутом обласного і районного органів та підпо­рядкованістю їх виключно відповідній державній адміністра­ції; ставленням керівництва обласних і районних управлінь та державних адміністрацій до юридичної служби та юристів; кадровим забезпеченням юридичної служби органів держав­ного керівництва сільським господарством.

Станом на середину 1995 р. в Україні на обласних рівнях працювали юридичні відділи, підвідділи, юридичні групи та юрисконсульти. У ряді обласних управлінь юридична служба (юристи) безпідставно включена до складу інших служб, зокрема до ревізійної служби, відділів кадрів тощо.

3. Безпосереднє юридичне обслуговування сільськогоспо­дарського підприємництва здійснюється, головним чином, силами штатних і міжгосподарських юристів, а також колегія­ми адвокатів, юридичними фірмами, кооперативами і окре­мими громадянами.

Юрисконсульт КСГП та інших суб'єктів сільськогоспо­дарських підприємств є посадовою особою і за своїм право­вим статусом вважається спеціалістом сільського господар­ства. Це означає, що на нього поширюються всі загальні пра­вомочності такого спеціаліста.

Виділення штатної юридичної служби в ДСГП здійсню­ється на підставі урядового акта "Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу

державної виконавчої влади, державного підприємства, уста­нови, організації", затвердженого постановою Кабінету Мі­ністрів України від 27 серпня 1995 р.

Формуванню юридичної служби в сільськогосподарських підприємствах певною мірою присвячено рекомендаційні ак­ти представницьких органів, адресовані недержавним суб'єк­там аграрного підприємництва. Серед них можна назвати зга­дане вище "Примірне положення про основні функції керів­них працівників і спеціалістів колгоспу", схвалене ще Радою колгоспів УРСР 20 грудня 1971 р. У цьому рекомендаційно­му, фактично єдиному, українському акті викладено завдання саме сільського юриста, його обов'язки, права та коло пи­тань, за правильне вирішення яких відповідальність поклада­ється на нього. Цим рекомендаційним актом штатного юрис­консульта колгоспу, а відтепер КСГП, СпС, ВСГК віднесено до кола посадових осіб цих недержавних сільськогосподар­ських підприємств.

Згідно з названим вище актом на юрисконсульта поклада­ються такі обов'язки: неухильно слідкувати за дотриманням законності та положень Статуту в усіх сферах організації І господарсько-фінансової діяльності колгоспу, захищати за­конні права та інтереси колгоспу в суді та адміністративних органах, зміцнювати господарсько-договірну і фінансову дис­ципліну, сприяти посиленню контролю за дотриманням по­ложень про працю, збереженням колективно-кооперативного майна, і своєчасністю відшкодування заподіяних господар­ству матеріальних збитків, а також брати участь у розробці і здійсненні в господарстві заходів щодо зміцнення законності, трудової і виробничої дисципліни, збереження громадської та державної власності.

На юрисконсульта покладається обов'язок давати правлін­ню, громадським організаціям та окремим працівникам гос­подарства консультації, висновки з усіх правових питань, які виникають у процесі господарської діяльності, брати участь у складанні проектів рішень загальних зборів (зборів уповнова­жених) членів колгоспу і правління та інших управлінських актів, які ним приймаються і візувати їх відповідність чинно­му законодавству, постановам та інструкціям, візувати дого­вори, які укладає господарство, а в разі потреби брати участь у їх підготовці (розробці) та ін.

Юрисконсульту надано право відмовлятися від порушення судових справ і скарг, від захисту дій правління та керівників колгоспу при відсутності законних для цього підстав, викла­даючи в письмовій формі мотиви відмови. Він вживає заходів по скасуванню проектів рішень та інших документів, які мають прийматись або прийняті правлінням колгоспу, якщо вони суперечать чинному законодавству, відповідним нака­зам та інструкціям, викладаючи при цьому письмово причи­ни відмови. Юрисконсульту надано право ставити перед правлінням колгоспу питання про внесення змін та допов­нень у діючих рішеннях правління та розпорядження керів­ників господарства, якщо цього вимагають чинні закони або інтереси виробництва.

4. Посадово-трудова діяльність суб'єктів юридичного об­слуговування сільськогосподарського підприємства безпосе­редньо пов'язана із забезпеченням шляхом організаційно-управлінських дій членських, управлінських, майнових, трудо­вих, виробничо-технологічних, господарсько-договірних, фі­нансово-кредитних, земельних, соціальних правовідносин. Самі по собі суб'єкти — виконавці юридичного обслуговуван­ня не є учасниками аграрних правовідносин, вони лише представляють інтереси суб'єктів аграрних правовідносин, беруть участь у цивільно-процесуальних правовідносинах як юридичні представники суб'єктів правовідносин. Від рівня їхньої кваліфікації і сумління певною мірою залежить зміст і якість рішення загального або арбітражного суду, обгрунтованість вирішення справи в адміністративних органах.

За умови суттєвих змін у правовому режимі земель сіль­ськогосподарського призначення, визнання поряд з правом-державної власності на землю права колективної власності на землю сільськогосподарського призначення, наданням зе­мельних ділянок селянам-фермерам і встановлення права приватної власності на земельні ділянки для селянського (фермерського) господарства, права приватної власності на присадибні земельні ділянки набули особливої значущості проблеми юридичного обслуговування усіх суб'єктів права власності на землі сільськогосподарського призначення. За допомогою юрисконсульта вирішуються питання земельної реформи: заміна сертифікатів на державні акти про право приватної власності на земельну ділянку, які видаються гро­мадянам; вирішення земельних спорів; земельні повноваження органів місцевої влади та органів, які відають земельними справами; вирішення земельних питань (у загальних і арбіт­ражних судах).

5. Результативність юридичного обслуговування сільсько­господарського підприємства перебуває в прямій залежності від забезпеченості юрисконсультів необхідними законодавчи­ми і нормативно-правовими актами, збірниками посадових інструкцій, науково-методичними матеріалами, юридичною і економічною літературою, різного роду юридичними, еконо­мічними і сільськогосподарськими довідниками. Всі ці скла­дові роботи юрисконсульта повинні відповідно обліковувати­ся, зберігатися і передаватися від працівника, який звільня­ється, працівникові, який приймається на посаду юрискон­сульта підприємства, установи, організації.

Успішне здійснення юридичного обслуговування залежить від відповідної систематизації нормативно-правових актів, за­конів, підзаконних актів і в першу чергу Указів Президента України, які стосуються сільського господарства, питань кре­дитування і оподаткування як сільськогосподарських підпри­ємств так і селян-працівників сільського господарства. Юрисконсульт зобов'язаний бути достатньо ознайомленим з чинним законодавством і повсякденно використовувати змі­ни, які вносяться в нормативно-правові акти.

У своїй роботі юрисконсульт користується картотекою, в якій систематизуються правові акти, постанови Пленумів Верховного Суду України і Вищого арбітражного суду, акти Мінагропрому України та інших центральних органів вико­навчої влади, а також видання контрольних примірників пра­вових актів. За сучасних умов для вдосконалення юридичного обслуговування необхідним є використання комп'ютерів, об­числювальних машин та інших сучасних досягнень науки і техніки.

До своїх посадово-трудових обов'язків юрисконсульт по­винен ставитись максимально сумлінно й творчо. Зокрема, йому слід аналізувати стан додержання законності на підпри­ємстві, правового режиму майнових фондів і забезпечення його схоронності, трудової дисципліни у виробничих підроз­ділах господарства і контролю за своєчасною оплатою праці членів КСГП, ВСГК, АСГТ, ДСГП. Юрисконсульт зобов'яза­ний робити подання на ім'я адміністрації (правління) підпри­ємства або його керівникові відповідних доповідних записок з пропозиціями про шляхи усунення виявлених ним недолі­ків, фактів розкрадання чи інших правопорушень.

Нині, як свідчить практика, через складний економічний стан сільськогосподарських підприємств, де у переважній їх більшості юридичній службі уваги не приділяється, має місце значна плинність кадрів цих спеціалістів. У зв'язку з цим юрисконсультові, який приступає до виконання своїх обов'язків у такому господарстві слід у першу чергу ознайо­митись з тим, чи не призначено в найближчі дні слухання справи цього підприємства (за його позовом або ж позовом до нього), потрібно негайно ознайомитися із цією справою і зробити все можливе, щоб захищати майнові права і законні інтереси цього підприємства.

Такими ж нагальними є питання про стан дебіторської та кредиторської заборгованості підприємства, визначення кола суб'єктів цієї заборгованості, суми боргів і строків їхнього по­гашення. У цьому ж аспекті заслуговують першорядної уваги питання про виконання аграрно-договірних зобов'язань, включаючи бартерні угоди, має бути обізнаність у тому, чи укладено договори про повну матеріальну відповідальність матеріально-відповідальних працівників (членів КСГП, ВСГК, АСГТ) та ін.

6. Чинне аграрне законодавство містить правову норму про недопустимість втручання органів державного управління в оперативну діяльність сільськогосподарського підприєм­ства. Між тим у системі сільського господарства України ос­новними виробниками сільськогосподарської продукції, про­дуктів харчування і сільськогосподарської сировини є колек­тивно-кооперативні і акціонерні товаровиробники.

З метою забезпечення поліпшення роботи сільськогоспо­дарських підприємств доцільно, щоб органи державного уп­равління приділяли більше належної уваги. За цих обставин виникла потреба у створенні громадської організації юристів-аграрників. Така громадська організація була створена 17 грудня 1992 р. Всеукраїнський з'їзд юристів-аграрників України прийняв рішення про створення Спілки юристів-аг­рарників України, її Статут був зареєстрований Міністер­ством юстиції України 7 червня 1993 р.

Згідно зі Статутом Спілка юристів-аграрників України є добровільною, громадською, недержавною, професіональною організацією, яка об'єднує юристів, що працюють в аграрному секторі економіки України. В першу чергу це юристи, які здійснюють юридичне обслуговування сільськогосподарських товаровиробників, перебувають у штаті органів державного управління сільським господарством, тобто в системі Мінагропрому України і агросервісних утвореннях, агробудівельних організаціях, цукрозаводах, м'ясокомбінатах та інших дер­жавних і акціонерних підприємствах (товариствах), на під­приємствах харчової промисловості та в інших організаціях АПК. Основною метою Спілки є забезпечення охорони прав, захист спільних інтересів юристів-аграрників, сприяння роз­будові правової демократичної держави, надання юридичної допомоги всім без виключення сільськогосподарським това­ровиробникам незалежно від форм власності, членам колек­тивно-кооперативних і працівникам державних сільськогос­подарських підприємств і товариств.

Організаційно-правовою основою Спілки є первинна ор­ганізація, яка утворюється за територіальною ознакою та міс­цем праці при наявності не менше трьох членів. Первинні ор­ганізації об'єднуються у міські, районні, обласні. Після відпо­відної державної реєстрації первинна організація набуває прав юридичної особи.

Управління діяльністю первинної організації Спілки юристів-аграрників провадиться на засадах самоврядування. Спілка сприяє неухильному проведенню в життя вимог зако­ну про незалежність юриста-аграрника, як члена первинної організації Спілки при виконанні своїх професійних функцій та ін.

За сучасних скрутних економічних умов виробничо-під­приємницької діяльності сільськогосподарських підприємств і товариств, обмеженого застосування товарно-грошових еко­номічних відносин і поширення бартерних договірних відно­син, створення первинних організацій юристів-аграрників не набуло ще значного поширення на місцях. Велика частина КСГП, СпС, ВСГК і АСГТ не користується послугами юрис­тів взагалі, що безперечно не сприяє додержанню і виконан­ню норм аграрного законодавства. Відновлення ролі юридич­ної служби настане лише внаслідок поліпшення економічно­го стану сільськогосподарських підприємств, підвищення їхньої рентабельності і прибутковості, розширення економіч­них зв'язків. Лише повсюдне оздоровлення економіки цих підприємств забезпечить піднесення значущості юристів-аграрників і можливе їх об'єднання в місцеві міжгосподарські або районні бюро юридичного обслуговування сільськогоспо­дарських товаровиробників.

§ 4. Юридичне обслуговування

з питань внутрішньогосподарської діяльності

сільськогосподарського підприємства

1. Внутрішньогосподарська діяльність сільськогосподар­ських підприємств (КСГП, ДСГП, ВСГК, АСГТ) має своїм предметом сукупність суспільно-аграрних відносин: організа­ційно-правових, членських, засновницьких, управлінських, майнових, трудових і соціальних. Кожний з видів цих відно­син відповідним чином врегульований нормами права, в пер­шу чергу — нормами аграрного права. Суспільство і держава, кожне окремо взяте сільськогосподарське підприємство, се­лянське (фермерське) господарство і конкретний працівник цих виробничо-господарських утворень є вкрай зацікавлени­ми в оптимально можливому правовому врегулюванні їхніх відносин. Враховуючи сучасні суспільні труднощі, ці відноси­ни вимагають високопрофесійного застосування правових норм щодо діяльності (функціонування) усіх названих вище суб'єктів аграрного права. Відповідне забезпечення і сприян­ня належного застосування цих правових норм певною мірою покладається на юридичну службу і здійснюване нею юри­дичне обслуговування виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Юридичне, як і еконо­мічне, обслуговування цих підприємств безумовно сприятиме поліпшенню роботи трудового колективу і спеціалістів назва­них підприємств, уникненню порушень норм аграрного пра­ва, юридичному захисту і охороні прав та інтересів як підпри­ємства в цілому, так і його працівників зокрема.

2. Особливо практичної значущості набуває користування послугами юрисконсультів у разі вчинення організаційно-правових дій при створенні, реорганізації (укрупненні, розук­рупненні) або ж ліквідації сільськогосподарського підприєм­ства. При вчиненні цих дій доводиться вирішувати питання майнових, земельних відносин, зокрема, виникають питання про розподіл майнових фондів у разі розукрупнення колек­тивного і кооперативного підприємства, закріплення земельних ділянок між господарствами, які розукрупнилися, між КСГП та його членами, що вирішили замінити земельний сертифікат на державний; порушуються питання про скла­дання акту про право власності на земельну ділянку, про роз­поділ коштів або ж майна між його пайщиками і т. п Такі пи­тання поряд з працівниками державної земельної служби по­винні вирішуватися також з участю юрисконсультів. З участю останніх обов'язково повинні вирішуватись судові і арбітраж­ні спори, що виникають в разі ліквідації сільськогосподар­ських підприємств. З участю юрисконсультів належить роз­робляти і приймати Статут сільськогосподарського підприєм­ства та передавати необхідні документи для здійснення його державної реєстрації.

Юридичне обслуговування сільськогосподарського під­приємства має на меті сприяти додержанню права самовряду­вання. Йдеться про регулярне скликання загальних зборів членів КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ, розгляд на них тих питань, що віднесені до їхньої компетенції, зокрема, належне оформ­лення протоколів загальних зборів і засідань правління цих колективно-кооперативних утворень.

Юрисконсульт сільськогосподарського підприємства зо­бов'язаний звернути увагу голови правління КСГП, виконав­чого директора ВСГК або АСГТ на певні прогалини в прото­колах або ж порушення Статуту, або норм чинного аграрного законодавства. Наприклад, притягнення члена КСГП до ма­теріальної відповідальності в разі заподіяння ним майнової шкоди може бути вчинене лише за умови прийняття про це відповідного рішення правлінням, а не одноосібного розпо­рядження керівника підприємства.

3. Сільськогосподарське підприємство має потребу в по­слугах юрисконсульта у випадках заподіяння майнової шкоди з вини підприємства іншій юридичній або фізичній особі, або ж заподіяння цими особами майнової шкоди (збитків) само­му підприємству. Саме з допомогою юриста визначаються підстави і склад майнового правопорушення. Факт вчинення правопорушення має місце в разі встановлення протиправ-ності вчинку, який призвів до заподіяння шкоди, при цьому визначається розмір заподіяної шкоди (або збитку як її гро­шового виразу), встановлюється причинний зв'язок між про­типравною дією або бездіяльністю та шкідливим наслідком і, нарешті, вина особи, що завдала шкоду (заподіяла збитки).

Юрисконсульт готує позовну заяву і додає до неї документи, що підтверджують юридичні факти заподіяння шкоди. В разі заподіяння шкоди юрист зобов'язаний подати документи, на підставі яких можна зробити висновок про ступінь причет­ності підприємства в особі його працівників до скоєного пра­вопорушення і залежно від цього визначити розмір шкоди, заподіяної в цьому випадку з вини підприємства тобто, з вини його працівників.

У виробничо-господарській діяльності сільськогосподар­ського підприємства побутують характерні заподіяння шкода іншим особам такі як: своєчасний і неналежний розрахунок за своїми грошовими або натуральними зобов'язаннями (де­біторська заборгованість); потрава посівів і пошкодження на­саджень на угіддях підприємства; загибель тварин і птиці; поломка сільськогосподарських машин з вини працівника (члена) підприємства; розкрадання посівного матеріалу, зіб­раного врожаю сільськогосподарських культур або ж продук­ції тваринництва; привласнення громадських коштів та інші правопорушення. Наведені та інші подібні їм спори, що ви­никають на такому грунті, відносяться до сфери майнових правомочностей сільськогосподарських підприємств.

При здійсненні юридичного обслуговування сільськогос­подарських підприємств неодмінно враховується тісний зв'язок майнових і трудових правовідносин. До цих правовід­носин в першу чергу належить віднести взаємини між підпри­ємством і його працівниками в разі заподіяння шкоди членам КСГП, ВСГК, АСГТ, а також працівникам ДСГП, тобто за­подіяння шкоди 'їхньому здоров'ю внаслідок каліцтва, одер­жаного ними при виконанні своїх трудових обов'язків. Мате­ріальна шкода, що настала в цих випадках, полягає у витратах працівника на лікування та втратах різниці між одержуваним заробітком і розміром пенсії, яка виплачується працівникові при встановленні йому групи інвалідності.

Такою ж матеріальною визнається відповідальність члена колективно-кооперативного підприємства або акціонерного товариства, а також працівника ДСГП за шкоду, заподіяну ним своєму підприємству, або ж товариству при виконанні своїх трудових обов'язків. У зазначених випадках настає юри­дична відповідальність. У правомірному вирішенні цієї спра­ви однаково заінтересовані і підприємство і його керівник (член товариства). Це і зумовлює потребу при вирішенні подібних спорів матеріального характеру користуватися послу­гами юрисконсульта підприємства.

4. Юрисконсульт сільськогосподарського підприємства здійснює контроль за додержанням встановленого чинним законодавством порядку продажу і приймання продукції і то­варів за кількістю і якістю. За дорученням керівника підпри­ємства юрисконсульт проводить з членами КСГП, ВСГК, АСГТ, які відправляють і приймають товарно-матеріальні цінності, інструктаж про порядок оформлення цих операцій, складання актів у випадках нестач, некомплектності, псуван­ня поварів і вантажів; складає висновок про законність спи­сання матеріальних цінностей.

Представник юридичної служби надає правову допомогу ревізійній комісії КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ та іншим гро­мадським організаціям підприємства. Він сприяє вжиттю за­ходів правового характеру, спрямованих на раціональне вико­ристання належних господарству земель, на охорону їх від розбазарювання, на своєчасне повернення самовільно захоп­лених земель, а також тих земель, які тимчасово використо­вуються для несільськогосподарських потреб. Особливу увагу слід приділити питанням відшкодування збитків, завданих вилученням землі, а також розробці заходів по додержанню законодавства про охорону природи, рекультивацію земель. Ці дії юрисконсульт відтворює у складанні необхідних доку­ментів до подання земельних і правоохоронних органів. Юрисконсульт сільськогосподарського підприємства бере безпосередню участь у підготовці до розгляду трудових спорів між правлінням (адміністрацією) підприємства і його члена­ми (працівниками).

5. Джерелами аграрного права є державні і локальні (внут­рішні) правові акти. У безпосередньому регулюванні внутріш­ньогосподарської діяльності сільськогосподарського підпри­ємства (КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ, ДСГП) особлива роль на­лежить саме локальним правовим актам. У розробці проектів цих актів беруть активну участь юристи-практики, які здій­снюють юридичне обслуговування сільськогосподарських під­приємств, працюють у юридичних відділах районної і облас­ної ланки державного управління сільським господарством.

Серед локальних правових актів першорядне місце нале­жить статутові кожного з названих вище підприємств. За чин­ним аграрним законодавством статут сільськогосподарського підприємства є необхідним реквізитом кожного підприєм­ства, умовою його державної реєстрації. Цей внутрішньогос­подарський акт вважається джерелом аграрного права в ціло­му і джерелом права того підприємства, яке його ухвалило.

З метою визначення правового режиму пайових внесків членів колективно-кооперативних підприємств у господар­ствах розроблено і прийнято Положення про пайовий фонд і виплату дивідендів. Цей акт покликаний сприяти стверджен­ню права власності членів КСГП, СпС, ВСГК у його стосун­ках із своїм колективно-кооперативним підприємством.

Локальний правовий акт — Положення про внутрішньо­господарський розрахунок покликаний сприяти впроваджен­ню ефективного підприємництва у кожному господарстві. Цей акт тісно пов'язаний з Положенням про оплату праці у підприємстві. За сучасних скрутних економічних умов у пере­важній більшості колективних і кооперативних сільськогос­подарських підприємств цей акт практичного наповнення і виконання немає.

Завданням правового забезпечення схоронності колектив­но-кооперативної власності і правового гарантування одер­жання оплати за працю в колективному господарстві є раціо­нальне практичне розроблення і прийняття такого локально­го правового акта, як Положення про матеріальну відпові­дальність за заподіяння шкоди. В Україні є назрілою потреба розробити і прийняти Положення про спеціаліста сільського господарства.

Беручи активну участь у розробці і прийнятті локальних правових актів юрисконсульт сільськогосподарського підпри­ємства тим самим сприяє більш досконалому правовому за­безпеченню законності у діяльності підприємства, і цим са­мим сприяє додержанню правопорядку у цій сфері суспільно­го життя. Він сприяє виконавчим і розпорядчим органам і по­садовим особам у забезпеченні суворого додержання Статуту та інших локальних актів, що визначають права та обов'язки членів КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ, ДСГП та інших, у тому числі найманих працівників.

Юридичне обслуговування сільськогосподарського під­приємства полягає також в тому, що юрисконсульт представ­ляє в установленому порядку інтереси підприємства в суді і арбітражі, а також в інших органах при розгляді правових питань.

§ 5. Юридичне обслуговування з питань зовнішніх правовідносин

1. Аграрні зовнішні правовідносини з одного боку своїми суб'єктами мають сільськогосподарські виробничо-підприєм­ницькі утворення, а з другого — державні і акціонерні (кор­поративні) переробні, агросервісні, постачальницькі, банків­ські та інші об'єднання, установи, організації. Взаємини між ними за правовою формою головним чином є договірними. Ця форма визначає зміст, характер і правову природу право­відносин між ними. Вона також характеризує зміст прав і обов'язків юридичної служби та здійснюваного нею юридич­ного обслуговування цих суб'єктів.

В умовах переходу України до ринкових відносин значно зростає роль усіх без винятку господарських договорів. Відпо­відно до загальних законів "Про підприємництво", "Про під­приємства в Україні" та спеціальних — "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" тощо всі зовнішньогосподарські відно­сини виробника продукції, робіт та послуг регулюються ви­ключно на договірних засадах.

Аналіз правозастосовчої практики в Україні свідчить про те, що сільськогосподарські підприємства (кожне з них) укла­дають щороку від 20 до 200 господарських договорів, залежно від розміру господарства. А тому юристи, які обслуговують ці підприємства, обов'язково мають брати участь в процесі регу­лювання зовнішньогосподарських відносин, починаючи з підготовки проекту договору (угоди, контракту), його укла­дення та виконання.

Питання про значущість укладання господарських догово­рів, активне ставлення до їхнього виконання, пред'явлення претензій і застосування майнових санкцій в разі невиконан­ня або неналежного виконання договірних зобов'язань зазна­чаються у Загальному положенні про юридичну службу.

2. Відповідно до чинного законодавства на юрисконсульта покладено обов'язок брати участь у підготовленні та укладен­ні договорів, стороною в яких є господарство, що обслугову­ється ним. Це означає, що юрисконсульт, беручи участь у цьому процесі, повинен виявити, насамперед, свою обізна­ність у законодавчих актах, уміння їх використовувати при підготовці проекту договору чи при вивченні проекту, який надійшов від іншої сторони. Зокрема, юрисконсульт має ке­руватися, передусім, законами, а не підзаконними актами, які іноді суперечать їм. Це, зокрема, стосується проблеми укла­дання договорів на реалізацію продукції. Традиційно (у гір­шому розумінні) склалося так, що господарствам накидають реалізацію продукції виключно за договорами контрактації. Але ж за чинним цивільним законодавством є ще чимало за­конних способів реалізації: через договори купівлі-продажу (найбільш перспективний спосіб, оскільки сторони можуть самостійно домовитися про ціну), постачання, комісії, міни (бартерна угода) та інші. Юрисконсульт має довести своєму працедавцеві-підприємцю в чому полягає перевага того чи ін­шого способу реалізації продукції, підготувати проект догово­ру, який відповідатиме чинному законодавству, і, звичайно, інтересам підприємця.

При розгляді проектів договорів, які надійшли в господар­ство від заготівельників, постачальників, агросервісних орга­нізацій (установ, підприємств), юрисконсульт має перевірити їх відповідність чинному законодавству, доповісти керівнико­ві про юридичну та економічну доцільність укладання таких договорів, або про негативні для його господарства умови. Якщо юрисконсульт вважає укладання договору недоціль­ним, він повинен дати правовий висновок на проект і пере­дати останній керівникові свого господарства. Наприклад, старший юрисконсульт агрофірми ім. Крупської (Крим) О. О. Москаленко в разі, коли проект запропонованого дого­вору був невигідним для господарства, на ньому відверто за­значив: "Договір кабальний, укладенню не підлягає". Так робить більшість кваліфікованих юристів, і до їхньої думки уважно прислуховуються керівники господарств.

Якщо проект договору, що надійшов, у ряді пунктів не від­повідає чинному законодавству, юрисконсульт складає про­токол розбіжностей, візує договір і передає на підпис керівни­кові господарства разом із протоколом розбіжностей. На практиці заготівельні організації часто пропонують проекти договорів контрактації, які не відповідають чинному законо­давству. Зокрема зазначають, наприклад, що половину за­контрактованої продукції вивозитиме своїм транспортом гос­подарство, а решту — заготівельник. Погодитися на ці умови є правом господарства. Але слід мати на увазі, що вивезення законтрактованої продукції — це обов'язок заготівельника. КСГП, СпС, АТ, ДСГП можуть (але не зобов'язані) надавати допомогу у вивезенні продукції. Отже, юристи суб'єктів аграрного підприємництва можуть у протоколі розбіжностей підставне зазначати, що продукція (сировина) має вивозити­ся лише заготівельником.

Кваліфіковані юристи мають консультувати керівника суб'єкта підприємництва, давати йому пораду, "не засвідчува­ти" такий договір своі'м підписом, а повертати його заготі­вельникам із супроводжувальним листом, у якому зазначати: "Договір складено з порушенням чинного законодавства. Підготуйте належним чином проект договору для укладення". Такі підходи юристів до питань належного укладання догово­рів привели б до того, що господарства не укладали б кабаль­них, не забезпечених лімітами та фондами під замовлення до­говорів.

Якщо ж перевірений проект договору відповідає чинному законодавству, юрист візує його і передає на підпис керівни­кові господарства.

Юрист здійснює контроль за виконанням укладених дого­ворів, висловлює пропозиції керівництву по застосуванню санкцій щодо контрагентів, які порушили договірні зобов'я­зання. Зважаючи на те, що господарства в середньому укла­дають близько 100 господарських договорів із різних галузей виробничо-господарської діяльності та об'єктивної неможли­вості для юриста одноособове здійснити контроль за вико­нанням усіх договорів, велике значення належить організації контрольних функцій з боку адміністрації з постійним інфор­муванням юриста відповідними спеціалістами господарства про перебіг виконання (або невиконання) договірних зо­бов'язань. Такий досвід нагромаджено в Києво-Святошинському районі Київщини та в ряді інших районів країни. Тут наказами керівників господарства на конкретних спеціалістів покладено обов'язок письмово інформувати юриста про ви­конання або невиконання договорів за галузями та напря­мами виробничо-господарської діяльності. Такий порядок дисциплінує спеціалістів, дає можливість юристові своєчасно застосовувати штрафні санкції та ін. Якщо ж спеціаліст не­своєчасно повідомив про порушення контрагентом умов до­говору чи приховав відомості про наявність порушень, то на нього накладається дисциплінарне стягнення, а якщо строк позовної давності для стягнення штрафних санкцій уже ми­нув, то спеціаліста можна притягти ще й до матеріальної від­повідальності.

Подання допомоги з боку спеціалістів сільськогосподар­ського підприємства не звільняє юриста від здійснення конт­рольних функцій за виконанням договірних зобов'язань із боку як самого господарства, так і контрагента.

3. У процесі юридичного обслуговування важливе місце належить виконанню договірних зобов'язань і застосуванню майнових санкцій. Додержання цих правомочностей юрис­консультами підкреслюється у Загальному положенні про юридичну службу.

На юридичну службу покладається обов'язок вести позов­ну роботу, що полягає у представленні в установленому зако­ном порядку інтересу підприємств у судах та інших органах під час розгляду правових питань і спорів; у поданні правової оцінки претензій, які заявлені підприємством у зв'язку з по­рушенням його майнових прав і законних інтересів. Юрис­консульти використовуючи свій практичний досвід подають відповідні пропозиції з питань удосконалення правового за­безпечення господарської діяльності підприємств.

Частина четверта

Аграрне право зарубіжних країн

РозділXXIX АГРАРНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

§ 1. Поняття, зміст і джерела аграрного права

Аграрне право як самостійна галузь науки і навчальна дис­ципліна існує в багатьох зарубіжних країнах. Інститути аграр­ного права являють собою або спеціалізовані форми інститу­тів цивільного, адміністративного, торговельного, судового права, або сукупність нових для буржуазного права інститу­тів, які регулюють виробничі відносини у сільському госпо­дарстві.

Поділяючись на такі його частини як приватне і публічне, сільськогосподарське право охоплює значну групу правових відносин. Одна його частина — приватне сільськогосподар­ське право у своїй більшості становить сукупність "сільсько­господарських" норм цивільного права, що виділилася в са­мостійну підгалузь. Головний зміст цієї частини сільськогос­подарського права становлять норми, які регулюють право­вий режим сільськогосподарської власності і перш за все земельної власності, його основні інститути, правове стано­вище суб'єктів у сільськогосподарському виробництві (юри­дичних і фізичних осіб). Сюди входить сільськогосподарське право (право власності, сервітутів, застави, узуфрукта, спад­щини та ін.), а також сільськогосподарські договори.

Існування приватної власності на землю, всупереч побою­ванням деяких теоретиків, не вступає у протиріччя з громад­ськими інтересами, оскільки вона давно втратила "необмеже­ний характер" і служить об'єктом активного і різнобічного державного регулювання, яке контролює земельний ринок і обмежує можливість зловживань і негативних процесів, що мали місце в минулому.

Що ж до досить широкої публічної частини аграрного права, то її виникнення пов'язане з активним втручанням держави у розвиток сільськогосподарських відносин. Багато проблем, які не в змозі вирішити приватні сільськогосподарські підприємці почала брати на себе держава. Це — перш за все, регулювання відносин щодо створення сільськогосподар­ської інфраструктури (дороги, меліорація, електрифікація, комунальне обслуговування, загальнонаціональна організація науково-дослідних робіт, впровадження нової техніки і тех­нології, створення системи збуту, транспортування і перероб­ка сільськогосподарської продукції). Публічне втручання ре­гулює розвиток низки галузей сільськогосподарського вироб­ництва, коли вони стають нерентабельними або стратегічно важливими. Тут застосовуються спеціальні відносини щодо фінансування, кредитування і оподаткування, регулювання розмірів сільськогосподарського виробництва, структурної перебудови сільського господарства, регулювання сільсько­господарського землекористування, основних умов праці в сільському господарстві.

Значне місце у публічному втручанні займає економічне стимулювання розвитку сільського господарства і заохочення державою господарств через субсидії та кредити для прове­дення виробничих процесів, збуту продукції, вдосконалення сільської інфраструктури.

Крім економічних методів існує ряд адміністративно-при­мусових засобів здійснення аграрного законодавства, в тому числі: кооперування, здійснення заходів щодо консолідації та меліорації земель, організації сільськогосподарського ринку збуту сільськогосподарських культур тощо. Значного поши­рення набула практика виробництва щодо ліцензій сільсько­господарських продуктів, установлення збутових квот та культур тощо. Значне поширення має практика виробництва щодо ліцензій сільськогосподарських продуктів, установлен­ня збутових квот та збутових пулів по продажу сільськогоспо­дарських продуктів, примусове підпорядкування їх правилам, не кажучи вже про правила карантинні, зонування тощо, за порушення яких установлюються кримінальні та адміністра­тивні заходи покарання. До заходів адміністративного впливу відносяться і здійснювані багатьма капіталістичними держа­вами планування або програмування розвитку сільського гос­подарства. Протягом останнього десятиліття у капіталістич­них країнах набуло широкого застосування планування аг­рарних перетворень у національному і міждержавному мас­штабі. Особливо слід зазначити "зелені плани" Західної Європи: план Любке та Ертеля в ФРН, план Веделя у Фран­ції, план Мансхолта для ЄЕС та ін.

У зарубіжному праві поки не утвердилась єдина назва га­лузі права, що регулює відносини у сільському господарстві. І наука за рубежем однаково використовує в ряді мов термін аграрне, сільськогосподарське право, які найчастіше вжива­ються як синоніми.

Поряд з аграрним правом і перетинаючись з ним, виділя­ється сільське право, ставиться питання про утворення агро-продовольчого права, що призводить до плутанини.

У більшості випадків під аграрним правом розуміють су­купність норм, що відносяться до сільського господарства, приватного і публічного права, які регулюють відносини у сільському господарстві. Однак таке визначення встановлює лише межі між правом, що регулює відносини в промисло­вості і сільському господарстві, не визначаючи обсяг регу­люючих відносин. Сфера дії аграрного права по-різному трактується зарубіжними законодавцями і теоретиками права. До сфери регулювання аграрного права відносять перш за все рільництво, лісове господарство, внутрішнє риболовство, пе­реробку і збут сільськогосподарської продукції виробниками. Аграрне право регулює діяльність сільськогосподарського підприємства і сільськогосподарського підприємця, колек­тивні інтереси у сільському господарстві, їх виробничу діяль­ність і саме функціонування колективів.

У СІЛА діє кілька концепцій аграрного права. Одна з них, наприклад, як на критерій спирається на сферу дії аграрних відносин. Вона спеціально підкреслює, що аграрне право яв­ляє собою таку особливу сферу відносин, яка діє лише в сільському господарстві і містить спеціальні сільськогоспо­дарські норми і правові акти, і де своєрідно переломлюються загальні принципи діючого права. Друга концепція характер­ною рисою визнає додаток цієї галузі права до специфічних суб'єктів права, якими є сімейні ферми. Інші концепції ви­знають лише окремі групи відносин в галузі сільського госпо­дарства й обмежують його відносинами в галузі сільськогос­подарського оподаткування, використання сільськогосподар­ської власності. У ряді випадків сюди відносять лише правові акти сільськогосподарських органів, таких як федеральне міністерство сільського господарства та його периферійних органів.

Переважна більшість аграрників-юристів у США сходять­ся на тому, що до аграрного права відносяться три правові ка­тегорії:

— загальні правові акти і норми, які традиційно стосують­ся чотирьох основних правових джерел: конституційного пра­ва, писаних законодавчих актів, судових рішень і, нарешті, адміністративного або відомчого законодавства, що застосо­вуються й в інших галузях (наприклад, регулюючі права при­дбання ферми), така більшість норм Уніфікованого торгового кодексу США;

— спеціалізовані правові норми призначені для регулю­вання відносин сільськогосподарських виробників, які визна­ються винятком у системі загальних норм права;

— спеціальні правові норми, що становлять систему дер­жавного регулювання сільського господарства.

До сфери аграрного права перш за все відносять ріль­ництво та тваринництво. Крім того, сюди часто включають рибальство та лісове господарство, полювання, транспорту­вання, переробку і збут сільськогосподарської продукції, що здійснюється самими виробниками.

Термін "аграрне право" вживається інколи у широкому значенні, охоплюючи сукупність норм, що належать до сіль­ського господарства. Сюди відноситься в цьому випадку все законодавство, яке регулює сільське господарство.

Межі аграрного права особливо розпливчасті на стиках сільськогосподарського виробництва і промислової перероб­ки сільськогосподарської продукції, індустріального і тради­ційного виробництва сільськогосподарської продукції. Тут немає достатньо однакового і точного визначення економіч­них і соціальних відносин, які входять до поняття сільського господарства, що регулюються сільськогосподарським пра­вом і становлять зміст його норм.

Звичайно з метою розмежування вдаються до визначення, запропонованого в законодавстві або виробленого в процесі кодифікації. В Італії при цьому посилаються на Цивільний кодекс 1942 р., який визначає сільське господарство як "об­роблення землі, лісоводство, тваринництво і пов'язані з ним заняття". Французьке законодавство про сільське господарство, кодифіковане в таких документах як Сільськогосподар­ський і Лісовий кодекси і яке містить норми цивільного, адміністративного та інших галузей права, відносить у сіль­ськогосподарському кодексі до аграрного права регулювання правового режиму земель (консолідація, меліорація земель­них ділянок), сільські дороги, водні джерела; регулювання сільськогосподарського виробництва, полювання і рибаль­ства, функціонування об'єднань у сільському господарстві, правовий режим сільськогосподарського кредитування, сільськогосподарської оренди: праці і соціального забезпе­чення, професійної підготовки, проведення наукових робіт і викладання сільськогосподарських предметів у навчальних закладах, організацію і діяльність державних служб. У лісових кодексах регулюється порядок надання і використання лісів, власність на ліси тощо.

На думку проф. Ж. Мегре, центральну і основоположну групу у французькому аграрному праві утворює сільськогос­подарське право. Сюди відноситься перш за все право влас­ності на землю, що обробляється, і відповідні інститути: про збільшення земельних ділянок, законодавство про землі, про сільськогосподарські об'єднання, лісові ділянки, товариства з освоєння земель, про полювання. Сюди ж він відносить зако­нодавство про тваринництво і сільськогосподарську продук­цію, соціальне законодавство й законодавство, що регулює виробничі відносини всередині селянської сім'ї, законодав­ство про сільськогосподарські кооперативи, приватні акціо­нерні товариства у сільському господарстві, об'єднання сіль­ськогосподарських виробників, різні товариства, які мають економічні інтереси у сільському господарстві, в тому числі й у галузі ринкових відносин щодо збуту сільськогосподарської продукції, страхування від стихійного лиха, законодавство про працю у сільському господарстві, про організацію управ­ління сільським господарством.

До сільськогосподарського законодавства Ж. Мегре відно­сить також і відносини в галузі меліорації земель, вилучення земельних ділянок для суспільних потреб, про сільськогоспо­дарські узуфрукти, спадщину сільськогосподарської власнос­ті, оподаткування.

Виділяючи аграрне право у самостійну галузь, ряд фран­цузьких юристів підкреслюють видання в останні роки вели­ких сільськогосподарських законодавчих актів, які мають са­мостійне значення, і суттєво виходять за межі колишнього аг­рарного законодавства. Більше того, самостійність його у цій країні підкреслюється створенням спеціального судового та управлінського апарату, який слідкує за виконанням сільсь­когосподарського законодавства.

У більшості зарубіжних країн аграрне законодавство ста­новить окрему галузь законодавства. Воно включає аграрні, земельні, лісові та водні кодекси, розділи цивільного законо­давства, що стосуються успадкування сільськогосподарської власності.

В основі цих галузей у багатьох країнах лежать аграрні ко­декси (Франція, Мексика, Уругвай, Аргентина та ін.). Там, де сільськогосподарське законодавство не кодифіковано, існу­ють досить розвинуті форми інкорпорації сільськогосподар­ського законодавства, наприклад, у США. У багатьох країнах видано обширні спеціалізовані сільськогосподарські закони (ФРН, Франція, Англія, Італія). Джерелами сільськогоспо­дарського права в системі континентального права є сіль­ськогосподарські закони, норми наднаціонального права на основі підписаних урядами угод, норми звичаєвого права, корпоративні та адміністративні норми, прийняті синдиката­ми виробників, державними і судовими органами з питань сільського господарства.

Аграрне законодавство ФРН будується на основі розроб­лених у 1955 р. плану Любке, потім у 1971 р. — плану Ертеля щодо реорганізації структури сільського господарства. Цен­тральне місце в аграрному законодавстві ФРН займає аграр­ний закон від 5 вересня 1955 р., який називався ще Великою Хартією "Мазпа Спагіа". Він створює загальні правові рамки для державного регулювання у сільському господарстві. Ра­ніше видані закони про кредитування орендаторів від 5 серп­ня 1995 р., про сільськогосподарську оренду від 25 червня 1952 р., про структуру ринку від 16 травня 1969 р., про збу­тові фонди від 26 червня 1969 р., про регулювання сільсько­господарської заборгованості від 26 червня 1957 р., детально регулюють окремі положення в галузі сучасних аграрних від­носин. Ці закони являють собою спеціальні акти, присвячені питанням перебудови аграрних відносин в галузі реорганізації сільськогосподарського виробництва і сільськогосподарських ринкових відносин.

Основу французького аграрного законодавства становлять сільськогосподарський, лісовий та цивільний кодекси, які ре­гулюють питання сільськогосподарської власності, оренди, трудових відносин, кредитування та ін. Аграрне законодав­ство Франції зосереджує свою увагу на регулюванні питань структури сільськогосподарської власності, удосконалення орендних відносин, створенні сільськогосподарських спілок та органів управління сільським господарством. При цьому основні напрями аграрної політики Франції, сформульовані у Законі про сільськогосподарську орієнтацію від 4 липня 1980 р. і спрямовані у достроковому плані на розвиток еконо­мічного і демографічного розвитку країни і передбачає підви­щення конкурентоздатності сільського господарства, його вклад у розвиток економіки країни, збільшення його екс­портної власності, закріплення молоді в сільському господар­стві, з метою стабілізації сільськогосподарського населення, поліпшення умов життя землевласників через стимулювання розвитку сімейних господарств, які становлять основу сільсь­когосподарського виробництва.

Істотно впливає на італійське аграрне право і законодав­ство проголошення і здійснення з початку 60-х років так зва­них "зелених планів" у національному масштабі, а також пла­нів у цій галузі, що виробляються в рамках ЄЕС. Це і міжна­ціональні стандарти і ціни на сільськогосподарську продукцію, і рекомендації щодо організації і структури виробництва та багато іншого, пов'язаного з обсягом виробництва та орга­нізацією сільськогосподарського ринку цих країн.

Англо-американське аграрне право включає крім статут­ного законодавства велику кількість судових прецедентів. Во­но менш кодифіковане, але в цілому досить добре системати­зоване в рамках статутного законодавства, де аграрне законо­давство виділяється окремими великими розділами. Аграрне законодавство СІЛА являє собою одне з найбільш детально розроблених у системі законодавства розвинених країн. Нині воно вийшло далеко за межі цивільного права. Федеральне публічне законодавство сьогодні — це в основному зосере­дження в різних розділах зводу законів Сполучених Штатів з питань сільськогосподарської діяльності. У зводі законів СІЛА регулюються питання правового режиму сільськогоспо­дарської діяльності, використання державних земель, лісів, вод, кредитування, виробництва і збуту сільськогосподар­ської продукції, розвитку сільськогосподарської інфраструк­тури, сільськогосподарського експорту та ін. Власне сільсь­когосподарським або фермерським правом регулюються пи­тання сільськогосподарської власності, земельної оренди, до­говірних відносин фермерів в межах вертикальної інтеграції, що розвивається. Однак ці питання піддаються сильному впливу державного публічного регулювання. Значне місце в регулюванні сільськогосподарських відносин займає і прецедентне право.

Більшу частину в зарубіжному аграрному законодавстві займає законодавство про примусове регулювання сільсько­господарського виробництва в масштабах галузі сільського господарства або його окремих частин, таких як зернове, м'ясне, молочне виробництво тощо, регулювання збуту сільськогосподарської продукції, встановлення стандартиза­ції цін на сільськогосподарські продукти.

У СІЛА періодично, починаючи з 30-х років, видається за­конодавство, яке регламентує обсяги виробництва і збуту ос­новних сільськогосподарських культур. Спочатку воно було спрямоване на обмеження виробництва сільськогосподар­ської продукції в умовах перевиробництва, нині воно стиму­лює розвиток сільськогосподарського виробництва заходами субсидування і кредитування виробництва і збуту сільсько­господарської продукції. Суворі заходи щодо регламентації виробництва і збуту проводить Англія, ФРН, Японія, Фран­ція та інші країни.

Аграрне законодавство в основному здійснюється двома методами. По-перше, адміністративно-публічним впливом на проведення структурних змін через оренду, упорядкування розмірів сільськогосподарських підприємств, примусове здійснення меліорації і заходів щодо усунення черезсмужжя і збільшення земельних володінь, по-друге, економічним впливом, через систему кредитування, надання податкових привілеїв, регулювання ринкових відносин і головним чином цін. Причому, в рамках ЄЕС ця галузь аграрних відносин, як правило, регулюється на загальноєвропейському рівні.

Аграрне право як господарське і торговельне становить са­мостійну галузь права, однак питання щодо його самостій­ності до цього часу залишається спірним. Більшість зарубіж­них аграрників вважають, що нині аграрне право, яке склада­ється з двох частин — приватного і публічного права, — є в певному аспекті об'єднаним і має високий ступінь самостій­ності, оскільки у кожній самостійній галузі економіки і соці­альному житті суспільства завжди виникає особлива галузь права. Визнання самостійності аграрного права призводить до виділення його і як самостійної навчальної дисципліни. У Франції, ФРН, США, Італії, Іспанії та інших країнах створені посібники і навчальні курси аграрного права, які вивчаються у сільськогосподарських і юридичних навчальних закладах. Серед цих робіт, зокрема, у Франції треба виділити тритом­ний курс аграрного права проф. Жанна Мегре, курс аграрно­го права Л. Лорвелле, підручник аграрного права Жанна Моро, в Італії — нариси аграрного права проф. Джигастонне Болла, підручник проф. Джовані Галлоні, працю Д. Вінколі "Право сільськогосподарського виробника", у ФРН — курс аграрного права проф. К. Крешеля, в Іспанії — підручник аг­рарного права проф. Бальяріна Марсиаля і курс аграрного права Санза Харкі, в Англії — курс аграрного права Дж. Стефансона, у США — підручник аграрного права Дж. Юргенс-мейєра та сільськогосподарське право в матеріалах і судових рішеннях групи авторів, а також сільськогосподарське право на допомогу правознавцям, які представляють інтереси фермерів під редакцією декана юридичного факультету Арканзаського університету Дж. Луні.

§ 2. Правове становище сільськогосподарського товаровиробника в умовах ринкових відносин

Аграрне право розвинених країн виходить з передумови перш за все тісного зв'язку сільськогосподарського вироб­ництва з ринковими відносинами. Воно орієнтоване на нор­мальне функціонування приватної власності, перш за все на землю, засоби виробництва, на самостійність господаря, який раціонально використовує наявні можливості сільськогоспо­дарського виробництва, на свободу підприємницької діяль­ності, економічну зацікавленість сільськогосподарського ви­робника, ціни і ринкову конкуренцію, захищену від монопо­лізму з обмеженим державним регулюванням.

Усе це формує систему стимулів розвитку ринкового сільськогосподарського виробництва і ці положення рідко оспорюються. При можливості вільно розпоряджатися власніс­тю і можливістю вільно реалізувати ці права, відбувається більш раціональний розподіл ресурсів, ніж при плановій еко­номіці. Внаслідок цього виходить більш високий доход як сільськогосподарських виробників, так і в цілому національ­ний доход і доход на душу населення.

Роль держави ефективно проявляється у створенні умов стабільного виробництва, заохочення довгострокових капіта­ловкладень, які дозволяють сільськогосподарському вироб­никові сподіватися на одержання вигоди від зроблених вкла­дів. Законодавство, яке застосовується для регулювання відносин, у цій системі виступає як додатковий регулятор вико­ристання альтернативних можливостей у тих випадках, коли наявних ринкових відносин недостатньо для забезпечення нормального розвитку сільськогосподарського виробництва. При цьому і наявність розвинених ринкових відносин не за­перечує існування окремих сфер відносин, де повинно пану­вати законодавство з прямим регулюванням і його способами примусу, у тому числі і в економічних відносинах.

Забезпечення дотримання нормальних ринкових відносин базується на дотриманні умов нормальної конкуренції, де па­нують відносини попиту і пропозиції, і де до обов'язків дер­жави входить підтримання тут нормальних умов. Разом з тим аграрне право виходить з передумови державного втручання у питання обмеження прав приватної власності, регулювання економічних процесів з метою найбільш ефективного з точки зору суспільства використання наявних можливостей і перш за все у тих випадках, коли ринок не може нормально функ­ціонувати.

Що ж стосується регулювання чисто ринкових відносин, то в цій сфері правовий вплив на сільськогосподарські відно­сини найбільш значний. Йдеться про велику кількість законів і державних програм, які регулюють розвиток сільськогоспо­дарських ринкових відносин. Основне регулювання тут сто­сується порядку встановлення цін на сільськогосподарську продукцію, закупівлю, збереження і упаковку сільськогоспо­дарської продукції, стандартизацію і інспектування якості, особливо щодо продукції, яка швидко псується.

Слід зауважити, що істотно почав впливати на розвиток сільського господарства та становище фермера у кожній ок­ремо взятій країні не тільки внутрішній ринок, а й вся полі­тика загального ринку Європейського співтовариства з його новими стандартами і регулюванням цін та інших умов євро­пейського сільськогосподарського ринку. Сучасна держава за рубежем намагається втручатися в аграрні відносини лише в тих випадках, коли порушується встановлений законодав­ством порядок або виникає загроза суспільної небезпеки. Останнім часом проблемам зарубіжного аграрного права присвячена монографія проф. Г. Ю. Бистрова.

§ 3. Правове становище сільськогосподарського підприємства

Головним інститутом сільськогосподарського права є ін­ститут сільськогосподарського підприємства, правове стано­вище якого визначається законодавчими приписами, судово-арбітражною практикою та виконавчою діяльністю держав­них органів. Інститут сільськогосподарського підприємства включає правовий режим власності, повноваження сільсько­господарського підприємця щодо сільськогосподарського ви­робництва, найманої праці, правила передачі підприємства з одних рук в інші.

Центральне місце у системі відносин щодо регулювання сільськогосподарського підприємства займають відносини власності та користування рухомим і нерухомим майном і, перш за все, землею. В основі аграрних відносин і нині ле­жить право приватної власності, яке бере свій початок від римського права з його повноваженнями володіння, користу­вання і розпоряджання. Ці положення зберегли своє значен­ня аж до Цивільного кодексу Наполеона 1804 р. Де у ст. 544 було записано, що власник має право розпоряджатися і ко­ристуватися речами найбільш абсолютним чином.

Однак подальший розвиток відносин власності і перш за все земельної власності вніс і суттєві зміни. Вони пов'язані з визнанням землі особливим об'єктом власності, у викорис­танні якого належним чином зацікавлене суспільство. Такий розвиток відносин призвів до ряду обмежень. Перш за все за­конодавець встановив, що власність не повинна використо­вуватися всупереч закону. Це стосувалося обмежень в публіч­них інтересах, через встановлення сервітутів (право проходу, проїзду, прогону худоби, право від платної реквізиції земель­ної ділянки для задоволення публічних інтересів), потім прослідували обмеження, пов'язані з неналежним використан­ням земель.

У більшості країн було прийнято закони, які дозволяли вилучати або примусово передавати у користування іншим особам за плату невикористовувані або неналежним чином використовувані сільськогосподарські землі. Потім були об­меження, пов'язані з вимогою належним чином обробляти землю, використовувати її за призначенням. Невиконання цих вимог могло призвести до вилучення земель у нерадивих господарів, які погано обробляли землю, як це передбачено і зараз в Англії, Франції, ФРН та інших країнах. Поступово бу­ло запроваджено обмеження у праві розпоряджання землею, яке законодавчо виражалося в неподілі, невідчуженні, прави­лах щодо введення обмежень у земельному обороті, з надан­ням значних прав державі, аж до її фактичного контролю за цими процесами.

Аграрне законодавство континентальних країн Європи почало регулювати способи придбання, спрямування корис­тування, розміри земель, виходячи з "соціальної функції" зе­мельної власності. Істотні зміни відбулися у поглядах юристів на повноваження земельного власника. З римської тріади повноважень: володіння, користування, і розпорядження істотне значення почало визнаватися лише за правом користування і правом розпоря­дження, оскільки право володіння, обмежене законодав­ством, може і повинно здійснюватися у формі користування. Володіння ж як підстава і титул, на думку багатьох аграрників за кордоном, є або пережитком права феодального землево­лодіння і його підправлених форм в англосаксонських кра­їнах, або відмираючим видом землеволодіння у континен­тальних країнах — емфітевзиса, своєрідною довгостроковою або постійною формою оренди землі з правом переважного викупу її у власність емфітефтом довічного або заповіданого власником.

Із розвитком процесів агропромислової інтеграції перегля­дається сама поява сільськогосподарського підприємства. Та­кий перегляд призводить до визнання основним суб'єктом правового регулювання не тільки сільськогосподарського під­приємства, а й агропромислового підприємства з поширен­ням на нього всіх пільг, призначених для сільського гос­подарства, промисловість вносить у сільськогосподарське виробництво свою потужну індустріальну базу, великі капіта­ловкладення, досягнення науково-технічного прогресу, своє­часну організацію управління виробничими процесами, що справляє великий вплив на весь процес сільськогосподар­ського виробництва. У зв'язку з цим з'являється нова система виробничо-економічних і правових відносин.

Зарубіжні юристи-аграрники зазначають, що законодавець нині модернізує юридичні форми підприємства, пристосовує їх до вимог виробництва і ринку і надає прерогативи власника щодо власника землі, оскільки останній не є господарем одержуваного доходу.

Збільшення вартості і значення у сільськогосподарському підприємстві таких елементів, як машини, капітал змінює відношення до підприємства як до землеволодіння за перева­гою. У новому аграрному законодавстві правовий режим власності спрямований більшою мірою на захист інтересів власника машин і капіталу. Поєднання в агропромисловому підприємстві промислових, торгових і сільськогосподарських функцій призводить до того, що у цих підприємствах посту­пово втрачається значення специфіки сільськогосподарсько­го виробництва і його діяльність наближається до діяльності підприємства будь-якого виду і профілю.

Визнання в аграрному праві і законодавстві підприємства сільськогосподарським призводить до поширення на нього пільг, установлених державою, оскільки вважається, що сільськогосподарське підприємство діє у несприятливих ви­робничих (грунто-кліматичних) і економічних умовах. Ви­знання специфіки сільськогосподарського підприємства при­зводить в аграрному праві до визнання необхідності спеціаль­ного регламентування діяльності сільськогосподарського під­приємства і встановлення особливих заходів захисту прав сільськогосподарської власності. Із розвитком товарного ха­рактеру сільськогосподарського виробництва предметом за­конодавчого регулювання в аграрному законодавстві стає і сільськогосподарське виробництво, його окремі сторони і функції. Серед них особлива увага приділяється правому ре­гулюванню використанню земель, регулювання кредитних, орендних і трудових відносин.

Характерною рисою сучасного законодавства, яке регулює діяльність сільськогосподарського підприємства, є суворе ре­гулювання діяльності сільськогосподарського підприємця. Воно поширюється на відносини в галузі організації і діяль­ності самого сільськогосподарського підприємства. У сучас­них умовах вона детально регламентується особливо у питан­нях, що відносяться до кількості продукції, яка виробляється, стандартів і умов виробництва. Аграрне законодавство у цій галузі спрямоване на стимулювання процесів спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва в межах окремих районів, зон, країни і навіть цілої групи країн.

Особливістю сучасного сільськогосподарського підприєм­ства є здійснення ним поряд з основними сільськогосподар­ськими функціями комерційних та інших функцій, які рані­ше виходили за межі сільськогосподарської діяльності. До сфери діяльності сільськогосподарського підприємства тепер входить не тільки діяльність в галузі власного землеробства і тваринництва, а й транспортування, зберігання і переробка сільськогосподарської продукції, кредитні операції тощо. Сфера діяльності сучасного сільськогосподарського підпри­ємства включає широке коло питань планування сільськогос­подарського виробництва, фінансування, організації управ­ління підприємством тощо.

§ 4. Правове регулювання сільськогосподарської оренди

Оренда землі, яка має багатовікову історію, продовжує ві­дігравати важливу роль у системі аграрно-правових відносин. У розвитку сільськогосподарських відносин оренда має певні переваги перед власністю, не вимагаючи великих коштів на придбання землі, що неприпустиме для малоімущих і моло­дих фермерів.

Оренда у сільському господарстві набула великого поши­рення у СІЛА, де близько половини фермерів-власників приорендовують землю. На півдні СІЛА більше 50 відсотків фер­мерів є орендаторами у найрізноманітніших її формах. Орен­да землі у СІЛА розглядається як невільне володіння на від­міну від власності, згідно з яким орендодавець передає орендатору або підприємство повністю, або частину підпри­ємства, або тільки земельну ділянку, за користування якою орендатор вносить орендну плату.

Серед поширених умов орендного договору є такі, коли власник зобов'язаний утримувати будинки і споруди, дороги і меліоративні споруди, які здаються у власність. На нього покладається обов'язок ремонтувати, виправляти приховані не­доліки, сплачувати страхові внески. Орендатор повинен своє­часно зробити розрахунок, потурбуватися про утримання ка­нав і огорож у належному стані, не допускати зниження родючості грунтів, після закінчення строку оренди він має пере­дати ферму власнику. На відміну від інших країн, де відноси­ни в галузі земельної оренди регулюються державою, США характеризується свободою орендних договорів, хоча багато в чому відносини оренди у США регулюються законодавством штатів. Важливу роль відіграє у цих питаннях і судова прак­тика, місцеві звичаї. Згідно з цим у кожному штаті склалися свої форми і порядок розгляду спірних питань у суді. При цьому досить чітко розділяють оренду сільськогосподарського підприємства з правом володіння і різні види здоль­щини.

У системі англосаксонського права сільськогосподарська оренда відноситься до одного з видів узуфруктних прав, тобто права на одержання вигоди. На цій підставі орендатору нада­ється право самому встановлювати спосіб одержання вигоди із землі, що використовується. Основним є правило, за яким орендатор не повинен завдавати збитки джерелам доходів. Останніми роками сільськогосподарська оренда у Великобри­танії характеризується появою законів щодо закріплення ста­більності цих відносин. Переважні права на продовження сільськогосподарської оренди з 1976 р. почали поширюватися на два покоління сім'ї орендатора, підвищено вимоги до орендодавця, а саме до обгрунтованості його бажань припи­нити оренду.

У ряді зарубіжних країн існує оренда землі і сільськогоспо­дарських підприємств у держави, у власності якої перебува­ють землі і ферми.

Значну специфіку мають орендні відносини у Франції. Оренда тут характеризується тим, що режим сільськогоспо­дарської оренди детально і всеохоплююче урегульований дер­жавою. Законом від 17 жовтня 1945 р. був затверджений ти­повий Статут сільськогосподарської оренди, до якого закона­ми постійно вносяться зміни та доповнення. За Статутом припускається оренда ферми, оренда земельної ділянки або оренда ферми з половини. У першому випадку оренда вста­новлюється на підставі твердих платежів, у другому залежно від одержаного врожаю і пропорційно до внесеного у госпо­дарство вкладу. При цьому розміри орендної плати можуть регламентуватися в адміністративному порядку. Договір оренди на підставі Статуту дає чіткий перелік обов'язкових умов сільськогосподарської оренди, що стосуються об'єктів оренди, особи орендатора, обов'язків сторін, орендної плати, строків оренди. Договір оренди може бути письмовим або ус­ним. В останньому випадку він повинен відповідати нормам типового Статуту сільськогосподарської оренди.

Французьке законодавство дуже детально регламентує по­рядок і процедуру одержання оренди, її подовження і припи­нення. Правом на переважне одержання оренди мають особи, які володіють сільськогосподарською спеціальністю, мають стаж роботи у сільському господарстві.

У системі правових відносин сільськогосподарської орен­ди зарубіжних країн важливе значення надається договору оренди. Договір оренди регламентує використання орендова­ного сільськогосподарського підприємства повністю, окремої ділянки землі, худоби, за користування якими орендатор сплачує певну орендну плату або ренту. З проголошеною у багатьох країнах свободою орендних відносин дійсно існує досить сувора регламентація орендних умов. У ФРН, наприк­лад, орендні договори подаються на реєстрацію до відповід­них державних органів, які можуть не затвердити договір, як­що встановлена надмірна орендна плата, коли договір веде до недоцільного роздрібнення ділянки, до надмірної концентра­ції землекористування в одних руках, завдає шкоди сільсько­господарському виробництву тощо. В орендних договорах ціна, як правило, визначається вільною згодою. Також вільно визначається підприємцем форма і методи експлуатації фер­ми, яка орендується. Відповідно до сільськогосподарського кодексу, орендатор зобов'язаний так організувати ведення господарства, щоб воно відповідало його призначенню. Од­ним із основних положень законодавства про сільськогоспо­дарську оренду у Франції Ж. Мегре вважає можливість гаран­тувати орендатору достатню стабільність договору для веден­ня сучасного господарства. З цією метою законодавство встановлює мінімальні і максимальні строки оренди. Взагалі, встановлення тривалих строків сільськогосподарської оренди у Франції і Бельгії не менше ніж на 9 років, у ФРН — корот­костроковий термін на 9 і довгостроковий на 18 років, в Італії — на 15, Португалії — на 10, Іспанії і Люксембурзі — на 6 років, Австрії — на 5 років. Як правило, передбачається і пра­во переважного подовження оренди, що визнається в аграр­ному праві найпрогресивнішою рисою сучасного законодав­ства. Законодавство у багатьох країнах встановлює межі орендної плати, за які сторони, що домовляються, не мають права виходити. Законодавство Франції, Голландії, Бельгії, Італії передбачає переважне право орендатора на придбання ділянки, яка орендується, у випадку її продажу або будь-яко­го іншого перетворення.

§ 5. Договори сільськогосподарських підприємств

Ринковий характер сучасного сільськогосподарського під­приємства надає надзвичайно великого значення договірним відносинам, які в системі аграрного права набули першочер­гового значення.

Розвиток аграрних відносин призвів до виникнення цілої групи договірних відносин, що називаються "сільськогоспо­дарські вимоги". До таких типів договорів належать договори сільськогосподарської оренди, сільськогосподарського креди­ту, збуту сільськогосподарської продукції, договори купівлі-продажу сільськогосподарських підприємств, договори ви­робництва сільськогосподарської продукції за контрактами тощо. Сфера цих відносин з включенням специфічних вимог постійно розширюється, а регламентація відносин стає більш деталізованою. Слід відзначити як одну з важливих рис дого­вірних відносин перетворення багатьох із них з двосторонніх у типові з елементами публічно-правового регулювання. У договорах аграрного права все більше знаходять відображен­ня положення технічної і економіко-соціальної своєрідності сільського господарства.

У ряді країн держава встановлює коло суб'єктів певних до­говірних відносин (спадкування, сільськогосподарського кре­дитування), ставить певні умови здійснення договорів (згода на укладення договору оренди повнолітніх членів сім'ї), зем­левласника, згода державних органів на надання кредиту, ви­конання вимог щодо якості договірної продукції, встановле­них державою для договорів купівлі-продажу, додержання встановлених державних цін або їх рівнів. У ряді країн держа­ва створює спеціальні фонди, виступає гарантом при наданні кредиту, або встановлює види і форми заставного майна. У США, наприклад, поширена така форма кредитування фер­мерів як кредит під заставу зерна, що залишається на фермах або у сховищах державної організації, товарно-кредитної кор­порації зі збереженням права на викуп цього зерна фермером. Такі форми договору існують в Австралії, Англії, Франції, ФРН, Голландії та інших країнах.

Важливою рисою сучасних договірних відносин є перетво­рення договорів на інструмент публічно-правового втручання держави у сільськогосподарську діяльність, при цьому ство­рюється суворий режим виробничої діяльності, який контро­люється, згідно з розробленими програмами.

Протягом останніх десятиліть різко посилилося втручання держави в договірну практику сільськогосподарського під­приємства, в укладення договорів, їх зміст, розширення сфе­ри впливу на галузі, де раніше вони не використовувалися. Сталися значні зміни в колі суб'єктів договірних відносин, умовах і гарантіях забезпечення виконання. По деяких оренд­них відносинах держава нині визначає суб'єктний склад та умови укладення договорів, строки їх дії та порядок продов­ження, види і форми відповідальності, нерідко встановлює обов'язковість їх реєстрації. Таким чином, різними засобами держава контролює істотні сторони змісту договорів. У дого­ворах збуту сільськогосподарської продукції державою вста­новлюються якісні показники і стандарти, яким повинна від­повідати продукція, що продається, та ціни на неї. У догово­рах застави законодавством встановлюються форми і види за­стави. У США увесь режим заставних операцій щодо зерна, як і щодо ряду іншої сільськогосподарської продукції деталь­но регламентований законодавством.

§ 6. Правові форми агропромислової інтеграції

На сучасному етапі індустріального розвитку сільськогос­подарського виробництва на правову систему відносин у сільському господарстві істотно впливають процеси верти­кальної і горизонтальної інтеграції. Вони відображають тенденцію до злиття промисловості і сільського господарства. Ініціатива інтеграції виходить від переробних та інших ком­паній та фірм агробізнесу, які намагаються впливати на сільськогосподарське виробництво. Останніми десятиліттями особливо істотно впливає на сільськогосподарське підприєм­ство виробництво за контрактами. У системі інтеграційних відносин інтегратори найчастіше утримуються від прямої участі у сільськогосподарському виробництві, а намагаються підпорядкувати собі сільськогосподарських виробників шля­хом укладення договорів. Таким чином, інтеграція здійсню­ється через скуповування, переробку та збут сільськогоспо­дарської продукції, шляхом укладення з сільськогосподар­ськими виробниками спеціальних договорів. Тому не випад­ково вертикальна інтеграція називається ще й системою сільськогосподарського виробництва на підставі договорів. Такі відносини звичайно називають "завчасною контракта­цією", "виробництвом за договором", "авансованим контр-актуванням".

Включаючись у систему вертикальної інтеграції сільсько­господарський підприємець багато в чому втрачає свою само­стійність, залишаючись лише юридичне власником землі, бу­дов, обладнання, насаджень. Договори з інтегратором регла­ментують майже всю його виробничо-господарську діяль­ність. Сільськогосподарський виробник починає фактично працювати за програмою фірми-інтегратора, а виконання програми постійно контролюється фірмою. Договори дають можливість фірмі-інтегратору контролювати прийняття ос­новних рішень за веденням виробництва на фірмі.

Основу договорів контрактації становлять перш за все умови щодо виду і обсягу продукції, що постачається, техно­логії її виробництва та відповідність продукції встановленим стандартам і вимогам фірми-інтегратора. У договорах деталь­но регулюється порядок і форми розрахунків, фінансової та матеріальної участі сторін на всіх етапах дії договору. Догово­ром передбачено, що фірма надає сільськогосподарському виробнику в кредит насіння, саджанці, посадковий матеріал, племінний молодняк, добрива, хімікати, корми, ліки, кредит, надає йому науково-технічну допомогу. При цьому договір суворо обумовлює умови та порядок використання одержа­них матеріалів і коштів і за порушення цих умов виробник підлягає штрафу. За контрактовану продукцію сільськогосподарський виробник одержує плату в розмірі, який залежить від виконання умов договору.

Значну групу договорів становлять договори і угоди, які мають на меті організацію широкої сфери відносин щодо збу­ту і виробництва продукції, і які по суті справи є гібридною системою, що поєднує програми державного регулювання і приватних угод. Інакше вони називаються ще "колективними угодами" на виробництво і продаж продукції. Подібні угоди поширені щодо основних сільськогосподарських культур у США, Франції та інших країнах. Набуваючи юридичного зна­чення, такі угоди регулюють кількість і якість сільськогоспо­дарської продукції. Вони передбачають можливість широкого інспектування виробництва, накладення санкцій за порушен­ня умов.

§ 7. Правове регулювання кредитування сільськогосподарського виробника

Аграрне право визнає сільськогосподарський кредит діє­вим стимулом розвитку сільського господарства, його струк­турних перетворень, підвищення ефективності сільськогоспо­дарського виробництва. Тому кредитній політиці у сільському господарстві приділяється належна увага.

Основним способом фінансового впливу на розвиток сіль­ського господарства у більшості країн є не безоплатне фінан­сування, а сплатне кредитування. Формою кредитів наділені багато державних програм у сільському господарстві. При цьому у багатьох країнах кредит виступає не як самостійна форма фінансування, а як форма стимулювання власних вкладів сільськогосподарського виробника.

Система сільськогосподарського кредитування, що діяла в Європейській правовій системі, була створена ще в середині минулого століття Раффайзеном у Німеччині й заснована на взаємному кредитуванні. Створена ним система функціону­вала без власного капіталу і дивідендів, а члени кредитних кооперативів несли неподільну солідарну відповідальність. Інша організація сільськогосподарського кредитування була також створена у Німеччині Шульцем, який створив това­риство, наділене капіталом. Члени його товариства несли обмежену відповідальність пропорційно своїм вкладам, диві­денди і прибутки виплачувалися вкладникам, структура товариств за своїми характеристиками наближалася до акціо­нерних товариств. Обидві вказані форми знайшли широке за­стосування в європейських країнах з тими чи іншими особли­востями. У Франції перевага віддавалася системі Раффайзена, на принципах якого створювалися місцеві каси сільськогос­подарського кредиту. На початку століття каси сільськогос­подарського кредиту були визнані у Франції законодавче. Во­ни одержали право на державне авансування і об'єднані у На­ціональну федерацію сільськогосподарського кредиту, яка в свою чергу була частиною Конфедерації взаємного страху­вання, кооперації та сільськогосподарського кредиту зі стату­сом державних, промислових і торгових підприємств.

Кооперативи та організації сільськогосподарського креди­ту стають впливовою фінансовою силою, яка визначає темпи та рівень розвитку сільськогосподарського виробництва. У зв'язку з цим держава все частіше бере під свій контроль іс­нуючі у сільському господарстві кредитні системи та їх діяль­ність. У Франції кредитні відносини більше ніж в інших кра­їнах поставлені під державний контроль і погоджуються з планами перетворення та економічного розвитку сільського господарства.

Описані каси надають короткострокові, середньострокові та довгострокові сільськогосподарські кредити на підставі га­рантій, відомих цивільному праву Франції (іпотека, спеціаль­ні гарантії для сільськогосподарського кредиту). Крім цього, каси націлюють своїх членів на вкладення капіталів у сільсь­когосподарські фінансові операції. Кола кредитів у цих касах значно ширші ніж у сільськогосподарських виробників або осіб, які займаються сільським господарством. В останні ро­ки каси відіграли значну роль у розвитку сільськогосподар­ської економіки Франції і становленні її промисловості по переробці сільськогосподарської продукції. Значну роль крім державної кредитної системи відіграє і вільний взаємний сільськогосподарський кредит, використання якого регулю­ється розділом V сільськогосподарського кодексу Франції. Кредитні організації цієї системи діють на місцевому, окруж­ному і національному рівнях.

Сучасне сільськогосподарське виробництво великою мі­рою залежить від кредитів і особливо на етапі його становлен­ня, тому у різних країнах значна увага приділяється пробле­мам регулювання кредитних відносин. В цілому кредитні відносини регулюються як нормами зобов'язального права, так і права власності (майнового права) і в цьому розумінні вони мають складний механізм формування та захисту обов'язко­вих і майнових відносин.

Правове регулювання кредитних відносин звичайно регу­люється загальними нормами цивільного права. Однак врахо­вуючи специфіку сільськогосподарського кредитування май­же всі держави прийняли спеціальні закони про кредитування в сільському господарстві, запровадили системи сільськогос­подарського кредитування, які спираються, як правило, на державні спеціалізовані кредитні установи.

Дещо інакше відбувалося формування кредитних систем у СІЛА. Держава виступила у цій сфері перш за все як ініціатор створення кредитної системи фінансово-кредитних установ, вкладаючи початковий капітал у систему банківсько-кредит­них установ. У цьому зв'язку досить показовими є те, що дер­жава, яка в галузі сільськогосподарського кредитування ство­рила систему федеральних кредитних банків (1932 р.), феде­ральну страхову корпорацію (1934 р.), федеральну ощадну страхову корпорацію (1934 р.), експортно-імпортний банк (1934 р.), федеральну асоціацію іпотечного кредиту (1938 р.), федеральний банк для кредитування телефонізації форм (1971 р.), де фермери могли одержати кредити нарівні з інши­ми категоріями одержувачів. Спеціально для кредитування фермерів були створені у 1916 р. фермерська кредитна систе­ма, куди входять система федеральних земельних банків, сис­тема проміжних банків для кредитування фермерських зе­мельних банків, а також асоціація кредитування виробничих потреб (1933 р.), система банків для фермерських кооперати­вів (1933 р.). До цього часу майже всі кредитно-банківські установи повернули державі наданий їм початковий капітал і перейшли на операції із власними коштами.

Держава, створюючи кредитну систему намагалася не під­мінити і не витіснити систему приватних кредитних установ і нині кредитування фермерів здійснюється з багатьох джерел. Суб'єктами-кредиторами є система органів федерального зе­мельного банку, служби управління фермерського кредиту, різноманітні комерційні приватні банківські і кредитні уста­нови і страхові компанії та ін. Як правило, системи сільсько­господарського кредитування у багатьох державах більш спе­ціалізовані, ніж інші кредитні системи. Вони завжди орієнтовані на надання пільгових кредитів по більш низьких про­центних ставках, ніж у комерційних банках і страхових ком­паніях, більш тривалі тут і строки надання кредитів.

Найзначніша у цих системах практика надання кредитів під зобов'язання або тверде забезпечення у вигляді застави нерухомості, страхування ризику тощо. У правовій системі США як забезпечення виплати позики прийнято надавати позичальнику частки в нерухомості або рухомій власності. При цьому законодавство більшості країн дає можливість стягувати борги не вдаючись до суду і через судові процедури у випадку, коли позичальник не сплачує борг, а також прода­вати або по-іншому розпоряджатися нерухомістю або рухо­мою власністю, в яких була надана частка, для використання за обов'язками боржника у випадку несплати ним заборго­ваності.

Кредитна система для сільського господарства переслідує мету надання пільгових кредитів для будівництва, придбання обладнання, а також на поточні виробничі потреби. Спочатку орієнтовані на фермерів, кредити почали поширюватися і на решту сільськогосподарських підприємств і поступово почали ставати менше пільговими, наближаючись до ставок комер­ційних банків.

Що ж до довгострокових кредитів, то вони, як правило, надаються під заставу нерухомості або за договором про ви­куп землі у вигляді договору про довірчу власність. При заста­ві найчастіше оформляється договір застави нерухомості, умов купівлі-продажу і переуступки боргу. Високий рівень потреби в кредитах підтримує і високий рівень процентної ставки, який у системі сільськогосподарського кредитування коливається у межах близько 10 відсотків за іпотечним креди­том і продовжує підвищуватися.

У багатьох державах законодавство не визначає граничних строків надання кредитів, як до речі й інших обмежень для одержання кредиту, і процентних ставок, мети надання кре­диту, порядку повернення заставних коштів тощо. Конкурен­ція на інвестиційному ринку на практиці призводить до збільшення строків надання кредитів, але разом з цим і до більш жорсткого контролю за використанням коштів, а не­рідко і за виробничою діяльністю сільськогосподарського ви­робника в цілому, це дає можливість втручатися у виробни­чий процес і давати рекомендації щодо його ведення. Зобов'язання наслідувати рекомендації банківсько-фінансових органів призводить до формування спеціалізованих служб у банках і надання їм прав втручатися у діяльність сільськогос­подарських виробників, що часто і записується у заставних та кредитних зобов'язаннях. Більшість таких договорів має ти­повий характер і їх форми затверджуються на рівні держав

або їх автономій.

У США ця група відносин регулюється як федеральним законодавством (Единообразним торговим кодексом США), так і законодавством штатів. Стаття 9 цього кодексу передба­чає, що майно, яке визначається як заставне, знаходиться під побічним управлінням кредитора і боржник не вправі переда­вати його іншій особі. Що ж до продажу сільськогосподар­ської техніки у кредит, то постачальник сільськогосподар­ської техніки залишається її власником до того часу, поки фермер не сплатить усієї її вартості.

Законодавство ряду країн при заставі під врожай визнає сільськогосподарського виробника особливим суб'єктом кре­дитних відносин. Гарантії кредитора забезпечуються додатко­вою системою публічних повідомлень про продаж заставного майна, що полегшує стягнення боргу.

Значна практика короткострокового кредитування здій­снюється і без будь-якого забезпечення і подібні позики на­зиваються "незабезпеченими". У цих випадках позичальник обіцяє виплатити позику, скріплюючи свою обіцянку прос­тим векселем. При неповерненні у строк одержаної позики, кредитор не має переважного права на власність боржника і повинен стягувати борг через суд. Як правило закладна під нерухомість реєструється у спеціальних реєстраційних бюро за місцем перебування нерухомості. Це робиться для повідом­лення про право вимоги позикодавця на дану нерухомість і для надання позикодавцю переважного права щодо всіх ін­ших осіб, які потім можуть висунути вимоги на дану неру­хомість.

Майже вікова практика сільськогосподарських інвестицій в основному у вигляді кредитів дає можливість говорити про високу ефективність цих вкладень, і чималу роль тут відігра­ють державні кошти, які виділяються у вигляді стартових ка­піталів кредитних установ. Це призвело не тільки до виник­нення організацій сільськогосподарського кредиту, а й до планування інвестицій у державному масштабі, практики локального розподілу і контролю за їх використанням. Значно розвивалися в останні десятиліття у цій сфері функції мініс­терств сільського господарства як гарантів наданих сільсько­господарських кредитів. При цьому є тенденція до зниження участі державних коштів у кредитуванні і збільшення коштів взаємного кредитування.

§ 8. Правове регулювання оподаткування у сільському господарстві

Істотний вплив на розвиток сільського господарства справляє система законодавства щодо оподаткування, яка теж має певну специфіку в аграрній сфері. В цілому вона згід­но з проголошеними цілями повинна бути справедливою, ефективною і простою. Принцип справедливості розуміється як встановлення однакового податкового тягаря за однакових обставин, або збільшення податкового тягаря при зростанні бази оподаткування окремої особи. Порушення цього прин­ципу майже завжди призводить до саботажу і боротьби прав проти несправедливого оподаткування. В цілому якщо опо­даткування сільськогосподарського виробника визнається справедливим, то це багато в чому сприяє добровільній згоді сплачувати такі податки. Економічними параметрами спра­ведливості при оподаткуванні вважаються норми оподатку­вання з особистого прибуткового податку до ЗО—40 відсотків, а ставки податку з корпорацій від 35 відсотків до 50 відсотків.

Ефективність як мета означає зведення до мінімуму пере­кручень економічної діяльності, викликаної нерозмірністю високих податків до доходів і спрямованої на вирівнювання сприятливих і несприятливих, з точки зору оподаткування, секторів економіки, а також створення такої системи, яка по­легшує процес запровадження і стягнення податків. Просте стягнення податків — це доступність для розуміння системи і її вимог та контроль з боку платників податків.

Як правило, системи оподаткування у федеративних дер­жавах мають кілька рівнів, включаючи федеральні податки, податки земель або штатів і місцеві податки. У більшості кра­їн оподаткування сільського товаровиробника є більш пільго­вим або більш орієнтованим на сприятливий розвиток цієї га­лузі, стратегічно важливої для забезпечення економічної без­пеки держави. Податкове законодавство у сільському господарстві поділяється на законодавство про оподаткування до­ходів і на оподаткування майна. Воно багато в чому залежить від форми організації і управління виробництвом.

Незважаючи на спроби його спростити, податкове законо­давство надто об'ємне (закони про податки займають як пра­вило сотні і навіть тисячі сторінок) і складне. Воно виділяє багато суб'єктів оподаткування, надаючи їм ряд привілеїв, можливість вибрати ту чи іншу систему оподаткування, той чи інший метод обчислення вартості доходів і майна, які опо­датковуються. Частина цього законодавства спеціалізована і присвячена безпосередньо регулюванню фермерського опо­даткування, інша — являє собою загальні норми, які застосо­вуються й до інших галузей і сфер.

Детально розроблене і пристосоване до сучасних потреб сільського господарства податкове законодавство у СІЛА, на характеристиці якого ми зупинимося детальніше. У 1915 р. фермерам СІЛА було надано можливість обрати систему роз­рахунків для оплати податків за касовими книгами або за збільшеною вартістю. У 1919 р. казна дозволила фермерам списувати, як це робилося в інших галузях економіки, капі­тал, вкладений у виробництво. Після закону про податки 1969 р. привілейованою щодо оподаткування стала така фор­ма у фермерському господарстві, як партнерство, що особли­во привабливо для несільськогосподарських партнерів (інвес­торів), які вкладають свої кошти і заощадження у сільськогос­подарське виробництво фермерів—родичів або просто діло­вих партнерів.

У федеральному законодавстві СІЛА є три головні прави­ла, які застосовуються до розрахунків фермерського доходу й істотно залежать від форми організації і управління фермер­ським виробництвом. Ці правила не використовуються в ін­ших сферах і не поширюються на діяльність фермерів, не пов'язану з сільськогосподарським виробництвом. Згідно з цими правилами:

а) платник податків може обрати систему розрахунку або за касовою готівкою надходжень, або за системою накопичень для визначення податкових сум від фермерської діяльності;

б) вибір системи звітності за податками дозволяє ферме­рам вибрати роки, в яких робилися закупівля і продаж. У сис­темі накопичень при розрахунку оплати податків беруться до уваги зміни у готівці фермерського майна;

в) у податковому законодавстві вживається і шкала амор­тизаційних відрахувань за роками.

При оподаткуванні нерухомості, прибуток капіталу опо­датковується нижче ніж звичайний доход. У зв'язку з цим ба­гато надходжень визначаються, як прибуток з капіталу для зниження норм податків.

Серед важливих для сільськогосподарських виробників правил оподаткування треба зазначити, що податкове законо­давство передбачає зниження податків на нерухомість для господарств, які займаються фермерством, але не кваліфіку­ються як сільськогосподарські. У випадку смерті власника податок може бути сплачений його спадкоємцями, які всту­пили в спадщину, протягом наступних 10 років. При оплаті податку з нерухомості, після її оцінки, він може бути випла­чений протягом 5 років.

Податкове законодавство направлено також на створення сільськогосподарського підприємства корпоративного типу, що призводить до концентрації капіталу і збільшення розмі­рів фермерського виробництва. Крім порівняно низьких норм оподаткування корпорацій порівняно з індивідуальною власністю, рівень податків з корпорацій був значно заниже­ний податковим законом 1978 р.

Спонукає до корпоративної форми й те, що за податковим кодексом фермерським корпораціям дозволено не платити федеральний податок, якщо він виплачується акціонерами з прибутку. Податкове законодавство надає також можливість вираховувати витрати на харчування, будівництво житла для працівників корпорації тощо. Корпорація може вільніше роз­порядитися своїми коштами, ніж індивідуальний власник. Крім того, податок на корпорації зростає не в такій високій прогресії зі збільшенням податкової суми, як це має місце щодо індивідуальних власників. Корпорації мають й інші по­даткові заохочення, які роблять цю форму привабливою для фермера. Саме це визначає швидке зростання і партнерів, і корпорацій у сільському господарстві США.

Характерною рисою податкового законодавства США є і його спрямованість на прискорення процесів амортизації ка­піталів у сільському господарстві. Починаючи з 30-х років, там встановлюються строки служби основного капіталу і сис­тема амортизаційних відрахувань, що оподатковуються.

Так, у 1962 р. законодавче були введені "Правила і норми амортизації", що ознаменувало перехід від окремих розрізне­них заходів щодо прискорення амортизації до загальнодер­жавної політики прискореного оновлення нового капіталу. Амортизаційні норми скорочувалися на ЗО—40 відсотків по­рівняно з раніше встановленими, і це відкривало потік нових інвестицій на технічне переозброєння і модернізацію облад­нання, прискорене оновлення капіталу, для переходу до са­мофінансування, розширеного відтворення основного капіта­лу. "Правила і норми амортизації" містили вже нові строки служби сільськогосподарської техніки і обладнання у сільсь­кому господарстві, виділеного в особливу групу. У нових пра­вилах було передбачено методи адміністративного контролю, ступені списання, детальні інструкції щодо визначення роз­мірів амортизаційних відрахувань з урахуванням строків служби.

Подальшим кроком у розвитку амортизаційної політики стала система АДР — система строків служби основного ка­піталу, яка стала основним регулятором відтворення основ­ного капіталу урядом. Вона відображає прагнення держави створити сприятливі умови і для виробників сільськогоспо­дарської техніки і обладнання. Головною передумовою прий­няття цього законодавства стало посилення стимулюючої ролі інвестицій для швидкого економічного розвитку, зрос­тання валового національного продукту, ефективного вико­ристання наявних потужностей Система стала одним з най­важливіших регуляторів розвитку сільськогосподарського ви­робництва.

Нормативні строки служби у сільському господарстві встановлювалися для машин і обладнання — 10 років, буді­вель — до 26 років.

Строк служби основного капіталу встановлювався рівним нормативному або перевищував його, і порядок його вибуття або заміни погодження з прийнятим строком служби. Ферме­ру надавалося право вибирати більш тривалі або більш корот­кі строки списання на основі таблиць перерахунку темпів амортизації, що пропонувалися.

При розрахунку доходу, який оподатковується, податкове законодавство дає можливість робити з нього відрахування на амортизацію капіталу, спрямованого на одержання доходу. Метою таких відрахувань є надання сільськогосподарському виробнику можливості відшкодувати вартість капіталу шля­хом щорічного списання протягом його економічного вико­ристання. Таким чином, у податковій системі утверджується політика, заснована на обліку амортизаційних строків. Ви­значення самого податку відбувається на основі Федерально­го кодексу внутрішніх доходів, яким схвалена амортизаційна система основного капіталу. Отже, у податковому законодав­стві СІЛА амортизація розглядається як відрахування на ви­черпання, зменшення, знос (включаючи і моральний) основ­ного капіталу. Сільськогосподарському товаровиробникові регулярно, щороку дозволяється вираховувати із прибутку не­обхідні суми на ремонт, списання в резерв, на компенсацію витрат енергії, а також на заробітну плату. Якщо фермер ку­пує машину, то вартість машини являє собою витрати функ­ціонуючого підприємства і повинна бути відшкодована з при­бутку. Вартість машини розглядається як витрата на рік її придбання, оскільки це зменшує доход підприємця. Аморти­заційні відрахування дають можливість розподілити вартість машини на ряд років, які називаються строком служби ос­новного капіталу. Для визначення строку служби і викорис­товується система АДР.

По суті справи податкова реформа особливо активізувала­ся в період президентства Р. Рейгана. Вона була спрямована на розвиток інвестицій у сільське господарство та його ре­конструкцію і передбачала:

— по-перше, скорочення строків списання, амортизації та оподаткування;

— по-друге, зниження податкових ставок на доходи з ме­тою кредитування на пільгових підставах цільових інвестицій.

Вона закріплювала зниження податку на 6 відсотків на бу­дівлі і транспортні засоби. Списання вартості машин за цим законодавством встановлювалося протягом 5 років. Відсоток пільгового кредитування — від 6,5 відсотків до 10 відсотків. При цьому акцент у податковому законодавстві робився на стимулювання капітальних вкладень на виробниче обладнан­ня, машини і цілі технологічні лінії первинної обробки та під­готовки сільськогосподарської продукції до реалізації.

Прийняте в ті роки законодавство дозволяло сільськогос­подарському виробнику списувати вартість капіталовкладень

відповідно до змішаної процедури, яка відносила машини і обладнання на фермах до різних категорій згідно зі строками їх продуктивної діяльності. Існуючі раніше строки списання до 4 років для об'єктів будівництва і до 28 років для облад­нання були визнані як такі, що не відповідали швидкому його оновленню. Система була спрощена і всі капіталовкладення, що оподатковувалися, були поділені на класи із зазначенням для кожного класу строку амортизації. Були встановлені на­ступні три строки амортизації:

а) трирічний — для вантажівок, обладнання для НШР і контролю за строками погашення амортизації в перший рік дорівнював 33 відсотки, другий рік — 45 відсотків, третій рік — 22 відсотки.

Податкове законодавство передбачає можливість надання пільг при сплаті податку для скорочення строків погашення кредиту під 6 відсотків зі збільшенням на 2—3 пункти порів­няно з діючим розміром податку;

б) п'ятирічний — для сільгоспмашин і обладнання, суми погашення дорівнювали 20 відсотків, 32 відсотки, 24 від­сотки, 1 відсоток і 8 відсотків. Кредит на погашення податку надавався з 10 відсотків порівняно з раніше встановленим у 6,5 відсотків;

в) десятирічний — для споруд, магазинів, складів, в якому податок на амортизацію повинен погашатися за роками на 10 відсотків, 18 відсотків, 1 відсоток, 14 відсотків, 12 відсот­ків, 12 відсотків, 12 відсотків, 10 відсотків, 8 відсотків, 2 від­сотка відповідно. Як бачимо, найтриваліший строк амортиза­ції встановлювався для нерухомості. Треба зазначити, що така система законодавства істотно підвищила залучення вкладів у сільське господарство і призвела до притоку значних капіта­лів з інших галузей економіки. Що ж стосується податкової політики і законодавства штатів, то треба зазначити, що в ря­ді штатів діє різноманітне законодавство штатного рівня що­до оцінки сільськогосподарського майна, яке також має на меті стимулювати сільськогосподарське використання земель або використання їх для рекреаційних цілей, щодо більш вільної передачі земель з метою консолідації землекористу­вання.