|
Формування державності у східних слов‘ян.
Зміст
1. Соціальне розшарування та встановлення військової демократії.................. 2
2. Племінні союзи та союзи союзів у східних слов'ян. Антська держава.......... 5
Література......................................................................................................... 7
1
. Соціальне розшарування та встановлення військової демократії.
Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім "слов'яни" вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Иордана "Про походження та діяння гетів", або "Гетика" (551 p.) і Прокопія Кесарійського "Історія війн" (550—554 pp.). Саме "Гетика" і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни (склавини) (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.
Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: "Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи у битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне".
Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли у пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 p. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію.
Проте після кількох поразок від римлян та 'їхніх союзників, смерті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії у цей період свідчить той факт, що тогочасні західні автори у своїх творах називають навіть Пелопонес Славонією.
Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.
Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635 pp.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VII—IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім "склавини", трансформувавшись з часом у "слов'яни", дожив до наших днів.
За даними сучасної археології: у V—VІI ст. носії пеньківської культури — анти та празької — склавини вирушили у південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко, їхні нащадки утворили у VIII—Х ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підгрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.
Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етно-культурні спадкоємці склавинів ї частково антів.
СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ'ЯН.
Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, появою та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли у IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.
Система господарювання східних слов'ян базувалася головним чином на землеробстві, допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.
Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового, продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.
Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концен-'Фуєусвоїх руках гроші, цінності, багатства, використовує пра-ию рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому грунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.
У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.
На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.
Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і в середині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — "градів".
Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII—Х ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі, особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого, — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби "зшиваючи" в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.
2. Племінні союзи та союзи союзів у східних слов
'ян. Антська держава.
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньо-державного осередка у дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка "Бертинські аннали" повідомляє про послів "народу Рос", які у 839 p. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у Інгельгейм.
У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:
1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).
2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.
3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.
Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1—2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий Грунт для консолідації слов'ян.
Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності у східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу, мають головним чином місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.
Література
1. В.В.Мавродин. Происхождение русского народа. - Ленинград, 1978.
2. О.Д.Бойко. Історія України. - Київ: Академія, 1999.
3. Ісаєвич Я. Україна давна і нова. Народ, релігія, культура. - Львів, 1996.
|
