|
Пам’ятки архітектури
Київської Русі
Окинувши оком збережені до нас пам’ятки архітектури – дерев’яної у мурованої, різьби, малярства й т.зв. ужиткового мистецтва, переконуємося, що, незважаючи на дуже корисні гопелітичні умови нашого історичного життя, були ми народом творчим і самобутнім, а рівночасно незвичайно чутливим на сторонні культурні випливи. Чужі зразки сприймали, не хапаючись за “останні крик моди”, але з розвагою пристосовували до своїх культурних вимог і естетичних потреб ті з них, що не були запереченням нашої мистецької волі, природи й традиції.
Вже задовго до офіційного прийняття християнства процвітала в нас самобутня культура, в якій образотворчості визначено роль й вагу. Українське дерев’яне будівництво, яке своїми праформами й конструктивними ідеями сягає в глибину нашої праісторії, не те що витворило виїмково оригінальні, а разом із тим й незвичайно монументальні зразки, але в зустрічі із західно-європейським бароко створило синтетичне “українське бароко”. Досягнення, яким не може похвалитися жоден із слов'янських народів.
Слов’янські землі лежали у віддалі від центрів старовинної культури, й тому розвиток слов’ян йшов значно повільніше. Перші пам’ятки слов’янської культури знаходять на т.зв полях поховальних Київщини, Волині й Галичини. На території цих полів знаходять посуд, який вже вироблявся на гончарному крузі, ще можна знайти прикраси – коралики і ін.
Крім поховальних полів, Пів. Україна засіяна високими могилами, найбільше яких знаходять на Чернігівщині. В самому Чернігові зберігся найбільший з тих курганів – Чорна могила. Крім зброї та прикрас в цьому кургані знайдено два великі турячі роги з різьбленим срібним окуттям. На одному окутті є мотив лілей, на іншому – складне зображення левів з лицарями, собаками.
В нашому чернігівському кургані – “Могила княжни Черки” – теж знайдене срібне окуття турячого рога – різьблене й цизельоване, протягом закінчення рога прикрашене срібною орлиною голівкою.
На знайдених у чернігівських курганах турячих рогів на біжутерії і зброї, вкритій фантастичними рисунками, слідний вплив арабської та грецької культур.
Слов’янські храми та ідоли.
Про існування в нас поганських ідолів є відомості арабського подорожника Ібн-Фадлана. “Коли “руси” допливали до цілі й виходили на берег, то приносили жертви своїм богам, підходячи до високого дерев’яного стовпа, який мав обличчя, подібне до людського. За тим головним ідолом столи менші, як висловлювалися про них “руси” – “сини й дочки нашого пана”. В 954р. Ігор, переговорюючи з греками, клявся на бога Перуна, а коли його онук Володимир засів на великокняжому столі в Києві, то “постави кумури на холму вні двора теремного: Перуна дерев’яна, а главу єго серебряную, а ус злат, і Хорса, і Дажбожа, і Стрибога, і Симаргла, і Мокогли”. В цей спосіб було запроваджено т.зв державну релігію.
Збручанський Світовид
. У 1848р. дідич с.Коцюбичник над Збручем витягнув із річки поблизу Личковець і гори Соколихи кам’яний людиноподібний ставник. Відкривець звався гр. Мечислав Потоцький, був він археологом-аматором і охрестив ставник “Світовидом”. У 1851 р. пожертвував свою знахідку Краківській Академії наук, а її гіпсовий відлив – львівському музеєві Любомирських.
“Світовид” – це високий, на 2,7м, моноліт із місцевого вапняка, покритий з усіх боків різьбою. Цілість поділена поземними смугами натри нерівні кондигнації, на кожній з яких зображені людські образи, злучені між собою. Як пам’ятка мистецтва Світовид не є мірилом технічної досконалості й засобу форм тогочасної різьби на наших землях. Його варварський примітивізм у порівнянні з тогочасною різьбою й пластичного орнаментикою видається свідомою архіїзацією, зумовленою вимогами культу.
Крім збручанського Світовида, є відомості ще про дві аналогічні, але досі неопрацьовані науково, знахідки. Так, у 1850 р. з ріки в с.Липиця біля Рогатина був здобутий кам’яний ідол з чотирма головами і стількома ж ногами. Місцевий парох звелів перекувати його на хрест, що й донині стоїть біля Рогатина.
У стіни дрогобицького костьолу вмуровані фрагменти (голова й руки) якогось поганського ідола, що, як і лопушанська знахідка, досі не обстежений як годиться.
Християнство
. Офіційне прийняття християнства Україною за Володимира було зворотною точкою в політичному й культурному житті нашої Батьківщини. Та оскільки в поганську добу Україна не встигла виробити й утіснити ні міфології, ні богослужебного, релігійного культу, остільки й рішення Володимира на прийняття християнства й піднесення його до рівня офіційної, загально зобов'язуючої релігії мало естетичне підложжя. Вимовно свідчить про це оповідання Начального Літопису. Висланники Володимира, повернувшись із пошуконок за найвідповіднішим для України віросповіданням, засудили його в болгар і німців, бо не знаходили в них “красоти”. Зате захопила їх грецька віра, бо “ність на землі такого вида, ні красоти такоя”, я к у грецьких церквах. Тому-то запал, з яким новохрещені українці кинулися будувати й розмальовувати свої церкви, зродився з одного непереможного бажання – якомога дорівняти красі грецьких церков і рівневі візантійської образотворчості взагалі. В самому Києві в княжих часах зросло більш як 80 мурованих церков та цілий ліс дерев’яних. Мерзебурзький єпископ Титмар нарахував у 1018р. аж 400, саксонець Адам Бреглинський – 300, а наш літописець начислює їх аж 700!
Десятинна церква
. Найранішою із церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві, була дерев’яна Василівська. Та вже від 989р. Володимир узявся за будову великої мурованої церкви, яку “доручив Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вінчував усім, що взяв був у Корсуні, - іконами, посудом, хрестами”. Була це славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів.
Прототип Десятинної церкви слід шукати в церкві абобського городища в Болгарії. Бо за часів правління Володимира й Ярослава українська церква підлягала болгарському патріархові на півострові Охриді. Відсіля прийшли в Україну перші богослужебні книжки, система кладення фундаментів на дерев’яній підмостці, тут же треба шукати прототипи поземного плану й елевації Десятинної церкви.
Збудована в 996-998 р.р., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при Ярославі. В 1230р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240р. вона завалилася від напору народу, що ховався від навали татар. В руїнах вона простояла до часів митрополита Могили, який в її пд-зх куті збудував церкву Св. Миколи. В 1824р. московський архітектор Стасов розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, “візантісько-руську” будівлю. Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але характеристичну для княжої доби кладку стін нищив ущент. Більшовики остаточно розібрали цей ніби візантійський дивоглад і до решти затерли слід по церкві Володимира Великого.
На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і фрагмент грецького напису на кам’яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім його в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби. На особливу увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із монет Володимира.
Кількадесять різнобарвних золотих і срібних кубиках, що залишилися по мозаїках Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки “були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки”. Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: “Розбираючи стиль цього шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетського-елліністичного портрета. І тут політичні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку”.
Київська Софія
. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана миновалі була натхненням для князя Ярослава Мудрого, котрий ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037р. береться до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067р., та коли Ярослав “прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами”, то “не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу”.
Київська Софія первісно мала п’ять нав і стільки вівтарних апсид від сходу. В цілому Київська Софія виповнювала прямокутник 39х34м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків, над якими здіймалося 9, а може й 13 бань, підпирали 12 стовпів- пілонів. У противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви Софія мала синтетичний, центро-базилічний характер як у поземному плані, так і в побудові (елевації).
Після сучасного стану науки треба погодитися з поглядом, що Київська Софія, за всієї своєї ноторійної візантійськості, була не результатом механічного перенесення на київський грунт котрогось з готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були грунт і атмосфера її українського оточення. А треба ще тямити й це, що будував її володар, який хоч жив у живих зв’язках із Візантією, але мав у своїх жилах норманську кров, а сам був “тестем Європи”.
Софійські фрески і мозаїки
.
Ще в 1848р. в Софії були відкриті фрески часів Ярослава, що їх при могилянській основі забілили. Тут же знайшовся “старець Іринарх”, узявся їх грунтовно “оновити”. Дивом урятувалися від “обнови” фрески, котрі були тоді під іконостасом та в Михайлівському приділі. В 1885р. були відкриті мозаїки головної бані та на стовпах “переможної арки”. Мозаїки були прикрашені головні частини кафедри: головна баня, переможна арка і пресвітерія, тоді як решту стін укривали фрески.
Та малярська декорація Софії цінна ще однією, дуже характеристичною подробицею: крім мозаїк і фресок із біблійним зображенням, є там фрески з побутовими сценами, ба навіть спроби портретного малярства. Внутрішні стіни наріжних кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), які передають сцени з життя княжого двору.
У головній наві кафедри, де тепер бачимо Софію-мученицю з дочками, пишався колись збірний портрет родини кн. Ярослава. сам факт його існування свідчить про зацікавлення тогочасного нашого малярства реальними постатями, яке, крім того, знайшло свій вираз і в ілюмінації рукописів.
Ярослава домовина.
В пресвітерії Володимирського приділу Софійської кафедри стоїть величава мармурова гробниця, відома з давніх-давен під назвою “домовина Ярослава”. Це величезна скриня з мармурового блоку, перекрита двоспадним віком з акротеріями, виконаними теж із суцільного блоку. Стіни гробниці прикрашені плоскорізьбою символічних розувілих хрестів (т.зв “дерево життя”), кипарисів, пальм, риб, птахів та Христових монограм (хризм), введених у дусі і стилі старохристиянського мистецтва. На зразок античних гробниць Ярослава домовина має форму дому (яка, до речі кажучи, збереглася як незрозумілий пережиток у скринях наших гуцулів). У цілому й подробицях, виконаних рукою першорядного майстра, пробивається глибока старовина, й тому, на думку з дослідників нашої різьбив княжу добу, Ярослава домовина є не української, а малоазіатського походження, й постала вона не в ХІ в., коли помер Ярослав, а куди раніше, - може в VІ, найпізніше – VІІ ст. “Зроблено її на замовлення інших осіб, аніж ті, про які ми думали, а потрапила вона до Києва через кількасот літ по своєму народженню. Тут їй удруге довелося відіграти свою роль, приймаючи в своє тіло великого князя Ярослава”.
Золоті ворота
. З мурованих укріплень, якими князь Ярослав оточив Київ, залишилися всього-на-всього румовища з двох 15-17 метрових довгих стін, сполучених між собою “комарами” (склепіннями), розвішаними на ширині 7 м. Над брамою була церковиця Благовіщення, від золоченої покрівлі якої й самі ворота прозвано "золотими”.
З історії Золотих воріт знаємо, що в 1320 р. їх було грунтовно перебудовано. В 1649 р. через них до Києва в’їздив Богдан Хмельницький. До приєднанні України до Московщини Золоті ворота підперлими дерев’яними підпорами, але коли вони погнили, ворота в 1783 р. засипали й над ними будували нові. Воно простояли до 1799 р., в якому було розібрано, а матеріал використано в іншому місці. Коли в 1832 р. руйнували старі київські вали, в них відкривали румовища старих Золотих воріт. Останків церкви і склепінь тоді вже не було. Архітектор Міхович зв’язав із середини рештки двох вцілілих стін залізними прутами, в ззовні підпер полукруглими цегляними контрфорсами.
Те, що з Золотих воріт збереглося донині, це вже тільки два фрагменти стіни котрі, не даючи нам ніякого уявлення про первісну форму будівлі, все ж таки становлять для нас цінний документ будівельної техніки ХІ ст.
Велика церква Печерської лаври. За словами Патерика, Успенську церкву Печерської лаври в Києві будували (1073-1078 р.р.) грецькі майстри, багатий “варяг Шимон”, що мав прийти до Києва не сам, а з цілим родом, - “до 3000 душ і з священиками своїми”. Поміж дорогоцінностями, що їх він привіз із Скандинавії, мав бути й золотий пояс, кий його батько колись повісив у Скандинавії “на хресті, шановному “латинянами”. Цим поясом мали вимірювати площу під Успенську церкву.
В перехрещенні з автономічними прагненнями української церкви (в 1051р. київським митрополитом було обрано першого українця) вони створили підложжя під цей центр культурно-національного життя, що ним увесь час була печерська лавра в Києві. Можна припускати, що Успенська церква Лаври й за формою була викладником цього перехрещення візантійсько-романських елементів з місцевими українськими.
На жаль, стан збереження церковної будівлі настільки оплаканий, що перевірити слушність таких припущень неможливо. З мурів старої Успенської церкви виділили тільки дві вівтарні апсиди (середня і північна) та західна стіна, прислонена пізнішими добудовами.
При кінці ХІ чи на пос. ХІІ ст. при церкві збудували мініатюрну тринавну й однобанну каплицю Іоана Предтечі, яка потім увійшла до поширеного прибудовами корпусу власне церкви. Свій нинішній вигляд, включно до перекриття й настінних декорацій в дусі українського бароко, церква завдячує обнові ХVІІІ ст.
Два Михайлівські монастирі. У 1088 р. у Києві постав над дніпровою кручею славний Видубицький монастир із церквою св. Михайла, а в 1108р. князь Святополк –Михайло Ізяславович збудував Михайлівський Золотоверхний монастир (насупроти Софійської кафедри). Рівночасне постання тих двох Михайлівських монастирів у Києві історики зв’язують із поширенням у нас діалістичної науки болгарських “богумилів” (боротьба добра й духа зі злом і матерією, героєм якої є архістритиг Михаїл) та послабленням впливу Царгорода у нас за Ярослава Мудрого.
Центром нових впливів уже в ХІІ ст. стає Афон, я через Балкани, тобто Болгарію й Македонію в українську образотворчість уже тоді починають проникати найраніші впливи західноєвропейської романщини.
Подібно як Софія, церква Михайлівського Золотоверхого монастиря була вся вкрита фресками й мозаїками. Стиль Михайлівського стінопису має афонські й західноєвропейські, романські впливи.
“Мистецтво тих мозаїк, - говорить академік Кондаков, - як і в київській Софії, було візантійське, але виконання було вже українське, а й саму мозаїку, мабуть, виконали українські учні греків”. Сичов висловив переконання, що михайлівські мозаїки – це вислід мистецьких досягнень македонської школи – як у своїх архаїзуючих формах, так і в нових формах романізованого македонського мистецтва, виявлених у композиції Євхаристії.
Спас на Берестові й Кирилівська церква. “сію церков созда великій і всея Руси князь і самодержавець, святий Воладимір. По літах же многих і по разоренії от безбодних татар, обновися сиренним Петром АЛХМГ (1643) года”.
Такий напис над дверима старого притвору Преображенської церкви на Берестові під Києвом змусив декого з дослідників визнати Спас на Берестові пам’яткою українського будівництва часів Володимира Великого. Тільки пильніші досліди (П.Покришкіна в 1909-1910 р.р.) над кладкою стін і технікою дерев’яних підвалин пересунули час постання церкви на ХІ і навіть ХІІ ст.
Щоправда, Спас на Берестові мав своїх попередників, уже за Ярослава Мудрого на його місці стояла Петропавлівська церква, а під 1072р. літопис згадує “монастир германич”, прозваний так від свого ігумена Германа. Коли ж у 1096р. він був зруйнований половецьким ханом Буляком, за його відбудови взявся князь Володимир Мономах, який примістив у ньому гробниці для свого сина, дочки й онука. Крім цього Мономах збудував собі на Берестові “новий двір”. Більш-менш у той час постала Спаська церква на Берестові, котру Могила приписав фандації Володимира Великого. Як і більшість церков княжої доби, Спас на Берестові не вцілів до нас без змін.
Єдиною з церков великокняжного Києва, яка зберегла свій первісний корпус незабудованим прибудовами, є заложена коло 1140 р князем Всеволодом ІІ Олеговичем “отня” (родова) церква св. Кирила в Дорожичах під Києвом. Її зовнішнє барокове оформлення, надане їй за реставрації гетьмана Мазепи й митрополита Ясинського (п’ять барокових бань і трукутна барокова фасада від чола), не порушило українсько-візантійського поземлення, й тому вона краще, аніж інші церкви ХІ-ХІІ ст., надається до студій над нашим тогочасним будівництвом.
У 1860р. в цій церкві були відкриті фрески, в 1881-1883 р.р. оновлені під доглядом проф. Прахова. Очевидно, вони не вціліли до нас в ідеальному стані, але дають доволі приблизне явлення про їхній первісний стиль і характер. Найкраще збереглися фрески південної апсиди (н-д, “Кирилівського приділу”), котрі ілюструють “діяння” св.Кирила й Афанасія Олександрійського.
Як у Михайлівському Золотоверхому монастирі, так і тут є слов’янські написи, що наводять нас на думку місцевої провенієнції фресок. Стильово вони належать до тієї доби візантійського стінопису, в якій змагалися два напрями – мозаїчний, тобто монументальний, з простотою композиції, фронтальністю постатей, єритичністю драпері, і малярський, тобто реальний, живий. Кирилівські фрески належать саме до того другого напрямку.
Будівництво Чернігова
. У порівнянні з київськими пам’ятками чернігівські церкви виявляють доволі окреслені самобутні ціхи. Тмутаракань, як первіснок Мстислава Сміливого і східно- та малоазіатські впливи в його культурі, не могли не відбитися на будівництві Чернігова. Крім того, чернігівські пам’ятки виразніше, ніж київські, відбивають на собі впливи західноєвропейської романщини.
Князь Мстислав заснував у Чернігові закінчену вже по його смерті Преображенську кафедру, прозвану популярно Чернігівським Спасом.
Вона тринавна, триапсидна, п'ятибанна, куди старша і збережена краще від Київської Софії, чернігівська кафедра, з виразним позначенням свого хрещатого заложення, найближче підходить до Київського Спаса на Берестові. Цінні в ній залишки первісної різьбарської декорації. Характеристичним її зразком є мармурові поручні хорів, в основі подібні до софійських, але куди простіші в композиції й грубіші виконанням.
Із Борисоглибської церкви, побудованої в Чернігові князем Давидом Святославовичем, збереглася західна частина й середуща баня. Із залишків різьбарської декорації Борисоглибської церкви на особливу увагу заслуговує знайдена в 1865 р. капітель колони (чи може, хрестильниця), укрита дуже характеристичною різьбою. Її трапезоїдна форма, як і ажурна орнаментика трьох її боків (четвертим вона притикалася ло стіни), - типово романська. Вона частково нагадує скандинавську плетінку орнаментики староукраїнських рукописів, а частково – різьбарську декорацію західно-європейський костьолів Х-ХІІ ст. Основним своїм мотивом (плетінкою рослинних бил чи змій) борисоглібська капітель підходить до капітелій костьолу Готларда в Гільдеслеймі.
Фундована князем Святославом у 1060р. Успенська церква Ємцького монастиря в Чернігові в 1671р. була оновлена чернігівським полковником Василем Дуніним- Борковським і тоді набрала свого зовнішнього барокового оформлення.
Типовою для мініатюрних однопавних і цетробанних каплиць ХІ ст. є Іллінська церква в Чернігові, яка збудована в 1072р., зберегла свій первісний характер доволі повно.
Поза оборонними валами Чернігова стояла й тому дуже погано збереглася П'ятницька церква, збудована наприкінці ХІІст.
Характеристика києво-чернігівського м-цтва. Пам’ятки києво-чергінівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Поземний план такого типу творить форму “грецього” хреста в середині й наближеного до квадрата прямокутника – згори.
Характеристичною для києво-чернігівського будівництва була будівельна техніка. Занесені до нас з Балкан та Вірменії, тобто з країн кам’янистим грунтом, способи кладення фундаментів на дерев’яних підмостках у нас виявилися непридатними. Десятинна церква завалилася цілком, Спас на Берестові – до половини.
Під стильовим оглядом києво-чернігівські церкви належать до засягу візантійського стилю, хоча тут і там, головне в скульптурі декорації чернігівських церков, помітні впливи західноєвропейської романщини. Літописні відомості і збережені пам’ятки нашого малярства християнської домонгольської доби підкреслюють його залежність від візантійських зразків, під огляди як форм, так і техніки.
Візантійське малярство, яке пережило добу свого величавого розквіту за цісаря Юстиніана в VІ ст, протягом більш як століття (726-842) покутувало від іконоборської реакції. Обмежене майже виключно орнаментальними мотивами, візантійське малярство того часу мало вплив на перевагу орнаментального над фігурним розписом Десятинної церкви. Доба нового розквіту за Македонської династії й Коплинів (Х-ХІІст), що до 1000р. позначилася вироблюванням форм, а відтак удосконаленням техніки, дала в результаті те, що звемо “візантійським стилем” у малярстві: змагання до абстракту, монументальність і кольористична насолода. Тільки для тваринного світу тогочасне візантійське малярство зробило виїмок і передавало його з гідним подиву реалізмом та бистрою обсервацією. Та власне друга доба розквіту візантійського малярства, зійшовшись з народинами християнської культури й образотворчості в Україні, відбилася в її пам’ятках.
Література:
1. Історія української культури. / За загальною редакцією І.Крипякевича.- К.: Либідь, 1994-с.431-448.
2. Как была крещена Русь. Под редакцией Г.Прошина.- 2-е изд.-М.: Политиздат, 1990.-с.262-269
3. Історія України. М.Грушевський.- К.: Либідь, 1992.-с.48-53
|
