Реферат на тему:

X ристиянство, особливості його віровчення

Християнство являє собою більш складне вчення, ніж його дуже часто зображають навіть в релігієзнавчих працях. Спрощена подача християн­ства, яка віднімає у нього деякі суттєві риси, з одного боку, дозволяє багатьом своєрідним апологетам цього вчення зближувати або навіть ототожнювати християнство з іншими релігіями, уявляючи його в ролі деякого зразку релігії, а з другого, дозволяє деяким критикам християн­ства виставляти його у вигляді майстерного поєднання елементів інших релігій (мітраїзму, іудаїзму, гностицизму і т.д.), заперечуючи його новітній і оригінальний характер. Тим не менш християнство є окрема, надзвичайно своєрідна, суттєво визначена і дуже відмінна від багатьох інших релігій, до того ж релігія достатньо складна. Необхідно мати на увазі, що християнство містить в собі такі концептуальні елементи, яких немає більше ні в одній релігії (наприклад, вчення про трійцю, вчення про «неподільне» і «незлиттєве» поєднання божественної і людської особистості в Ісусі Христі і т.д.).

Так що ж таке християнство і які особливості його віровчення?

Християнство - це релігія, н основі якої лежить віра в те, що, тисячі років тому Бог прийшов у світ. Він народився, отримав ім'я Ісус, жив в Іудеї, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Його смерть і наступне воскресіння з мертвих змінило долю всього людства. Його проповідь започаткувала нову європейську цивілізацію. Для християн же найбільшим чудом було не слово Ісуса, а Він сам. Головною справою Ісуса було його буття з людьми, буття на хресті.

Християни вірять, що світ створений єдиним вічним Богом, і створений без зла. Людина, за задумом Бога, наділена свободою волі, ще в раю потрапила під спокусу сатани - одного з ангелів, що постав проти Божої волі, - і учинила провину, яка вплинула на подальшу долю людства. Людина порушила Божу заборону, забажавши самою стати «як Бог». Це замінило сему її природу: втративши благу, безсмертну сутність, людина стала доступною до страждань, хвороб і смерті, і в цьому християни бачать наслідок первородного гріху, що передасться з покоління в покоління.

Бог вигнав людину з раю і потомство перших людей - Адама і Єви - заселило землю, але з самого початку історії існувала прірва між Богом і людиною. Щоб навернути людину на істинну дорогу Бог явив себе вибраному Ним народу - іудеям. Бог неодноразово відкривався пророкам, заключав союзи (заповіти) зі «Своїм» народом, дав йому Закон, який містив правила праведного життя, обіцяв спасіння від влади зла. Згідно Священного Писання Бог уклав з людьми п'ять заповітів-договорів, союзів. Перший такий заповіт був укладений з Адамом і був ним порушений. За це Бог його вигнав з pаю. Другий заповіт - з Ноем і, таким чином, була дана можливість відродити людство після Всесвітнього потопу. Заповіт з Авраамом знаменував появу боговибраного народу (євреїв). Четвертий заповіт був укладений з Моісеєм, що знаменувало повернення єврейського народу на шлях істинний. З цією метою Бог дає їм десять заповідей (Декалог). На п'ятому заповіті, укладеному во Христі зі всім людством, засноване християнство. Перші чотири заповіти харак­теризують відношення Бога і людини на основі Закону. П'ятий заповіт (Новий Заповіт) заснований на Любові. Це важливіша відмінність християнства від всіх раніше існуючих релігій і складає першу особ­ливість нової релігії. Тобто змінюється саме розуміння Бога, котрий, за словами апостолів, «є Любов».

Священне Писання євреїв проникнуте очікуванням Месії - того, хто позбавить світ від зла, а людей - від рабства гріха. Для цього Бог послав в світ Свого Сина, котрий стражданнями і смертю на хресті скупив первородний гріх всього людства - минулого і майбутнього. Воскресіння Христа знаменує для християн перемогу над смертю і знову надану надію на "можливість вічного життя з Богом.«Бог олюдянівся, щоб людина обожнилась», - говорив св. Афанасій Великий. В цьому полягає друга характерна риса християнства.

Ведучи мову про наступну особливість, необхідно звернути увагу на те, що християнство, як ні одна інша релігія, засноване на таємниці. Розум людини не вміщає уявлення про єдиного Бога, існуючого в трьох іпоста­сях: Бог-отець, Бог-син і Бог-Дух святий.

Трійця християнського Бога базується на логіці сенсу людського буття. Однак в християнстві ця логіка визначається вирішенням пробле­ми співвідношення необмеженої божественної влади і договору між Богом і людьми: на що людина повинна надіятися в своєму житті на договір, котрий в будь-якому випадку буде витриманий і над яким навіть не власна воля Бога, або на волю Бога, який в любий момент може проігнорувати те чи інше положення договору. Якщо середньовічний іудаїзм вирішив цю проблему на користь договору, перетворивши його у всесвітній закон, що обмежував волю Бога, то християнство пішло протилежним шляхом, визнаючи, що Бог не тільки може, але й вважає за необхідне переступити договір. Питання в тому, в чому полягає ця необхідність, якими мотивами керується Бог, коли відступає від свого договору з людиною. В залежності від інтерпретації відношення Бога з людиною називаються три ведучі мотивації.

По-перше, в своїй святості Бог настільки перевищує свої творіння, що яким би не була велика і свята людина, вона завжди буде абсолютно нікчемною в порівнянні з Богом. Тому н точки зору Бога всяка праведність людини, її відданість договору мізерна, не дивлячись ні на які свої зусилля людина залишається гріховною і низькою істотою.

По-друге, любов Бога до своїх творінь настільки безмежна, що він готовий пробачити людині будь-які, навіть страшні, гріхи і безнадійні недосконалості. Тому з точки зору Бога усяка гріховність і усяка зрада людини умовам договору з Богом но тільки не роблять людину варту покарання, але в очах Бога людина залишається гідною будь-якої, дуже високої, божественної нагороди.

По-третє, Бог, який перебуває в своїй абсолютній повноті і не має потреби ні в чому, окрім самого себе як вищого блага, настільки вищий всього, що відбувається на землі, що його не цікавить відданість людини договору з Ним; практично ні які зусилля людини не можуть похитнути Володаря Всесвіту. Тому з точки зору Бога людина не може бути гідною за договором ні покарання, ні заохочування; сам же договір подарований людям як природній закон їх життя, що найкращим чином регулює людські відношення.

Кожна з трьох названих мотивацій формує окрему особистість, однак Бог в своїй сутності може об'єднати три особистості - Отця, Сина і Духа святого.

Таємницею в християнстві є також поєднання Божественной людської природи во Христі, таємницю Боголюдини. У всі епохи історії було легше прийняти протилежну ідею - людинобога. Імператори, котрим приносили жертви, східні аскети і «посвячені» різних окультних груп, які вважали, що пробудили в собі божество або якось спричинили його вселитися в них, тобто «стали живими богами» за своїм бажанням і основному своїми силами, - все це знала історія до Христа.

Схожі ідеї знаходять немало послідовників і в наші дні. Але Христос не стає Богом. Бог втілюється u людину (олюднюється) завдяки любові до людей, при цьому зовсім не принижує ні. Божественної, ні людської природи. Ісус Христос - справжній Бог та справжня людина.

Таємницею в християнстві є також факт народження Сина Божого від Пречистої Діви Марії.

Недосяжною для раціонального розуму є можливість воскресіння після смерті і те, що смерть однієї людини (і одночасно Бога) рятує від смерті все людство. Незрозуміле з точки зору буденної логіки одне з головних таїнств християнства - причастя, засноване на євхаристії (перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Христові) і залучення віруючих через її Божественні Дари до Бога.

Четверта особливість християнства акцентує увагу на тому, що таємниці ці можна осягнути тільки повіривши. Господь, як вважають християни, просвітлює розум людини та перетворює всю Ті сутність даючи можливість безпосереднього бачення духовної реальності, розум­іння і виконання волі Бога.

Ще одна (5-а) характерна особливість християнства як релігії заключаєтеся в тому, що воно може існувати тільки в формі Церкви. Церкві може розглядатися як форма християнської віри (існування різню конфесій). Крім того є поняття Земної церкви, що об'єднує всіх християн і поняття Небесної церкви - ідеальної божественної побудови світу. Є і інше тлумачення: Небесну церкву складають святі і праведники, як закінчили земне життя і там, де Земна Церква слідує заповітам Христа вона перебуває в єдності з Небесною.

Особливості соціально-економічного і історичного розвитку Римське імперії^е зародилось християнство, на початку нашої ери полягали перш за все в тому, що(відбувалися якісні зміни в суспільних відносинах, в тому числі і в релігійних поглядах. Внутрішня ситуація в Римі була дуже напруженою. Соціальне становище бідноти було вкрай важким. Намагання змінити ситуацію на краще не мали успіху. Повстання рабів в 104-105 pp. до н.е. і громадянська війна, розпочата Спартаком в 74-71 pp. до н.е. були жорстоко придушені. Це породило настрої відчаю, безсилля, призвело до пошуків втіхи.

Дуже важким було становище поневолених народів провінцій Риму, особливо східних. Римська державна влада, підтримувана національною релігією, була ненависна як рабам, так і підданим.

В умовах порушеного світопорядку, котрий раніше сприймався як «назавжди даний», починаються моральні хитання, на перший план виступає проблема сенсу життя, пошук шляхів позбавлення від земних страждань і смерті, способів спасіння. Відповіді на ці питання намагалися знайти і багаточисельні філософські школи, які існували в І ст. Але і вони не змогли запропонувати шлях до спасіння, котрий був би прийнятний всім, хто в цьому мав потребу. Тим більш, що популярними залишились релігійні методи вирішення соціальних проблем. Справа полягала тільки в тому, які релігійні методи найбільш ефективні та реальні, їх пошуки в кінцевому результаті приводять до формування нової релігії - християн­ства.

В східних провінціях Римської імперії виникають різноманітні секти, кожна з яких претендувала на істинність своїх ідей. В результаті найбільш стійкою виявилась течія, прибічники якої сповідували віру в прихід Месії - Ісуса, який ніби-то вже відбувся. Особливістю цієї течії була відкрита пропаганда нових ідей, що свідчило про відсутність замкненості релігій­них общин. Саме з активної місіонерської діяльності починало своє існування християнство в якості можливої світової релігії.

Які ж ідеї християнства стали найбільш популярними і привабливими? По-перше, християнство розглядало всіх людей рівними в первородному гріху. По суті, це було спеціфічним відображенням" бажаної соціальної рівності. Ця ідея була співзвучна настроям народів Римської імперії І століття і тому її проповідь приносила успіх перш за все серед бідняків.

По-друге, християнство зробило переворот в області культу. Воно відмінило всяку обрядовість, а це зробило можливим вступ християнські общини різних соціальних категорій людей. Таке нововведення стало вирішальною умовою для успіху місіонерської діяльності.

По-третє християнство було новою релігією, принципово відмінною від попередніх, і знаменувало собою формування нового стану в розвитку рабовласницького суспільства. Християнська пропаганда зверталась до всіх без різниці: "«Всі ми одним духом хрестились в одне тіло, іудеї або елліни, раби або вільні» (1 Кор. 12:13).

Процес формування християнства поділявся на три етапи:

1. Первісне християнство (середина І ст. - середина ІІ ст.).

2. Ранне християнство (сер. II ст. - поч. 14 ст.).

3. Церковне (пізнє) християнство (поч. ІУ ст. - У ст.).

Первісне християнство

На цьому етапі християнські общини складалися з бідноти, серед якої найбільш популярною стає ідея спасіння. Умовою його досягнення була віра в месію і ця віра робила всіх рівними перед богом. Яким уявлявся месія людям того часу? Незвичайну відповідь дає старо-заповітний пророк: той, хто прийде, буде лагідним і смиренним серцем. Всемо­гутність Божа може являтися і в слабкості, а велич - в смиренності. Ці парадокси підводили до християнського розуміння спасіння людини і світу як чуда.

Первісне християнство не було однорідним, її ньому існувало ряд течій, течій дуже часто суперечливих одна одній. В цей час визначилось дві основні течії в християнстві:

І. Палестинська, яка захищала інтереси і погляди рабів, вільних бідняків і якій був притаманний радикальний і демократичний характер, тому що вимагала встановлення Царства Божого на землі.

2. Паулінська (пов'язана з проповідницькою діяльністю апостола Павла і названа його Ім'ям) відрізнялась примиренністю по відношенню до існуючого суспільного і політичного порядку.

Згодом ці дві течії злились і стали основою формування офіційного християнства.

Основними джерелами, за якими ми можемо уявити діяльність пер­ших християн, особливості їх практичної діяльності І змісту, є Діяння апостолів. Саме завдяки ним ми знаємо, що розповсюдженням християнства займалися апостоли і їх учні. Це покоління проповідників Євангелія, більшість з яких закінчили життя мучениками, за традицією називають «мужами апостольськими». Серед них, наприклад, особливою шаною церкви завжди відзначався священномученик Кліментій третій єпископ Риму, відісланий за свою віру в часи правління імператора Траяна до Криму, в м. Херсонес. Тут святий мученик був затоплений в морі.

І все-таки, не дивлячись на гоніння, число послідовників християнств швидко зростало. Адже Римська імперія, жорстока гнобителька християн, об'єднувала багато народів, що значно полегшувало проповідь Євангелія в межах греко-римського світу.

Спочатку римська влада не вбачала різниці між іудеями і християни ми. І ті і інші відмовлялися приймати участь в жертвоприношення місцевим богам і римському імператору, який вважався за законам імперії рівний богам. Таким чином, іудеї і послідовники Христа стали порушниками всегромадянського законодавства.

Однак, якщо в І ст. римська влада не вимагала, щоб іудеї приносили жертву богам Риму (римляни визнавали і дозволяли всі національні релігії), то від християн цього не вимагали в перші роки, поки не почали відрізняти від іудеїв. Потім християн стали сприймати як небезпечну секту, і Рим вже вимагав від них відмовитися від Десяти заповідей. Шанувати римських богів християни не могли і, як тільки влада зрозуміла почались гоніння.

В доносах на християн часто зустрічались посилання на християнську образність і символіку. Наприклад, образ Христа, Сина Божого, який приносить себе в жертву, та причастя тілу і крові Спасителя хлібом і вином давали привід для страшних розповідей, ніби-то християни на своїх зібраннях приносять в «жертву немовлят і п'ють їх кров». Те, що зібрання були таємними (на них могли бути присутніми тільки ті, хто прийняв або готувався прийняти хрещення), робили ці чутки доказовими для римської Влади. Християнську общину вважали однією з темних сект з жорстоки­ми магічними ритуалами і відповідно боролися з нею жорстокими методами. Для християн же загибель і муки ставали актом вдячності, євхаристичним поєднанням з Христом.

Перші масові гоніння християн розпочав імператор Нерон (54-68 pp.). Під час його правління пожежа знищила більшу частину Риму, а коли невдоволення народу тираном посилилось і Нерона почали обвинувачу­вати в підпалі, він переклав провину на тих, в кого була найбільш підозріла Репутація серед населення - на християн. Репресії почалися в 65 р. і продовжувалися три роки, їх жертвами стали тисячі римських християн. Для задоволення натовпу на них натравлювали в цирках диких звірів, спалювали живцем і розпинали на хрестах.

На початку II ст. гоніння набули яскраво вираженого ідеологічного характеру. В цей час переслідування набули форму судових розглядань по факту приналежності до християнської общини. Якщо людина визнавала себе християнином, то вона підлягала смертній карі як ворог імперії.

Раннє християнство

В цей період відбувається поступове об'єднання християнських сект і одночасно формується з християнського оточення клір в основному за рахунок місіонерів. В II ст. вже мало хто очікував близького кінця світу - в уяві віруючих він відійшов на невизначений час. Все менше прислуховувалися вони до страшних пророцтв бродячих проповідників. Навпаки, в їх очах виріс авторитет тих, хто піклувався про розбудову земного життя общини. Поступово починає зростати роль єпископів, які були «покладені» (тобто посвячені) апостолами, а ті, в свою чергу, післані Ісусом Христом. Значить, як вважає Церква, влада єпископів походить від Бога. І якщо в І - поч. II ст. єпископи очолювали колегії пресвітерів, то з середини II ст. християнська церква складалася з общин, керованих повновладними єпископами (архи-пастирями). По відношенню один до одного архипастирі в той час були ще рівними, а вплив в християнському світі предстоятеля тієї чи іншої церкви повністю залежав від його особистих якостей.

Особливе положення починав займати римський єпископ. Очолювана ним столична община була значно багатіша і багаточисельніша за інші. Якщо деякі провінціальні церкви складалися лише з декількох десятків або сотні прихожан, то римська церква на початку III ст. налічувала десятки тисяч віруючих і була в змозі утримувати півтори тисячі убогих. Величезна римська община потребувала багаточисельний штат службовців, тому тут раніш, ніж в інших церквах, ускладнився склад кліру (священнослужителів), з'явилися додаткові церковні посади - лектори, іподіакони (помічники діакона). В міру необхідності вводили їх у себе i інші церкви, копіюючи при цьому римські порядки.

Крім того, серед християн Риму були люди, які користувалися величезним впливом при імператорському дворі. Іноді вони надавали своїм браттям по вірі немалу допомогу. Відомий випадок, коли через християнку Марцію, коханку імператора Коммода (180-192 pp.) столичний єпископ домігся визволення християн, які мучилися на копальнях.

Можливості, які мав римський єпископ, створювали йому високий авторитет в очах усіх християн незалежно від того, де вони жили і до якої церкви належали. Однак при цьому римський первосвященник не був головою Вселенської церкви. Вона включала n себе сукупність рівноправних общин.

В кінці II ст. єдність християнських общин посилилась. Починаючи з 160 р. єпископи тієї чи іншої провінції, області або навіть цілої країни наприклад, Піцнізнрї Африки, Малої Азії, Галлії, почали збиратися для вирішення хвилюючих церкву питань. Такі з'їзди отримали назву помісних соборів. Авторитет соборних рішень був дуже високий і не погодитися з ними означало протиставити себе всій Церкві.

В кінці III ст. християн можна було зустріти вже на всіх ланках римського суспільства, в тому числі і в імператорській гвардії. Збільшення нових членів вимагало створення нових парафій і єпископій.

Серед єпископів визначились предстоятелі найбільш значних общин, їх возвеличення інколи було пов'язане з особистими якостями пастирів, але частіше з економічною і політичною важливістю тих міст, в яких вони займали кафедри. (Кафедрою називалось крісло єпископа в храмі, потім вираз «єпископська кафедра» став синонімом «єпархії», позначаючи також і головну посаду церковного округу). Старшого єпископа провінції почали називати папою (грец. - «отець»), або примасом (лат. - «первенствуючий»), а в більшості східних областей імперії - митрополитом (грец. «столиця») .

В період раннього християнства завершується історія християнських гонінь драматичною сутичкою з імператором Діоклетіаном (284-305 pp.). Перші 19 років свого правління імператор відносився до християн терпляче. В імператорській гвардії було чимало людей, відкрито сповідуючих віру в Ісуса Христа, християнами були і близькі родичі Діоклетіана. Єпископат навіть розглядав питання про навернення в християнство самого імператора Діоклетіана. Однак в 303 -304 pp. один за одним вийшли чотири імператорських укази, котрі проголосили християнству війну. Найбільш страшним був указ 304 p., який дозволяв катування і муки з метою відмови християн від своєї віри. Церковне майно конфісковувалось, богослужбові книги і храми - знищувались. Кліриків і мирян заарештовували і у випадку відмови приносили жертви перед статуєю імператора, страчували або посилали на копальні. Розмах і жорстокість переслідувачів перевершили всі попередні гоніння.

В пам'ять про ті часи Церква шанує імена багатьох святих мучеників, таких, наприклад, як св. Катерина - знатна і багата александрійська дівчина-християнка, яка не побоялась викривати язичницькі наміри правителів і була страчена після катувань.

Не менш шанована і великомучениця. св. Варвара, убита своїм батьком за те, що відмовилась поклонятися ідолам.

В 305 р. римський імператор Діоклетіан раптово зрікся престолу, його спадкоємці відносились до християн також вороже. Дуже настирливо переслідував християн Галерій, однак в 311 р., за декілька днів до своєї ІІерті, він видав едикт, котрий надавав християнам свободу віросповідування за умови, що вони будуть молити свого Бога про здоров'я свого імператора.

В 313 р. новим імператором Костянтином був виданий едикт, який забезпечував християнам необмежену терпимість, проголошувалась перевага християнства перед іншими релігіями.

Пізнє(церковне) християнство

Релігійна політика римського імператора Костянтина І Великого не тільки возвеличила Церкву, але і покладала на неї важливі державні обов'язки, За задумом імператора християнство повинно було стати офіційною ідеологією Римської імперії, здатною об'єднати суспільство і перешкодити розпаду держави. Церква зайняла положення духовного наставника держави, котра здавна звикла жити, підкоряючись ясним і чітко сформульованим законам. Тому виникла необхідність чітко викла­сти основні принципи християнського віровчення, причому на мові грецької філософії, звичної для інтелектуалів імперії.

З цією метою був скликаний перший Вселенський собор, тобто з'їзд духовенства, який відбувся в 325 р. у Нікєї (Мала Азія); Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів духівництво імперії отримало свій вищий керівний центр, Хоча вселенські собори скликалися порівняно рідко (з ІУ по Уст. було скликано всього 7), все ж вони відігравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

Християнське віровчення і культ

Основні положення християнського віровчення (догмати) складалися протягом декількох століть. Вони сформульовані у Біблії та у постановах християнських вселенських соборів, їхня суть викладена в 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших соборах у 325 р. (Нікея) та 381 р. (Константинополь).

«Символ віри» - це стислий переклад основних догматичних положень християнства, який мав об'єднати єдиним віровченням розрізнені хрис­тиянські громади.

«Символ віри»

1. Віра в єдиного Бога: Бога-отця, Бога-сина, Бога-духа святого.

2. Догмат боговтілення: Ісус Христос, залишаючись Богом, став людиною. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням автори­тету, божественних істин.

3. Догмат спокутування: Христос відкрив людству шлях до спасіння від влади гріха.

4. Догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей із мертвих.

5. Догмат вознесіння: земне життя нікчемне порівняно з вічністю.

6. Віра в безсмертя душі.

7. Віра и потойбічне життя - рай і пекло.

8. Ідея небесного вшанування за богоугодне життя на землі.

9. Віра в єдину, соборну і апостольську Церкву.

10. Необхідність хрещення на відпущення гріхів.

11. Майбутнє воскресіння з мертвих.

12. Прихід Царства Небесного.

Окремо від «Символу віри» християнська ідеологія містить також ідеї, погляди та уявлення про навколишній світ (християнська картина світу), про походження людини, про соціальний устрій, про сім'ю і шлюб, про жінку, про працю та безліч інших проблем людського життя.

Християнство сформувало також цілу систему догматів - догматику. Догматами прийнято називати найбільш важливі віросповідальні тверд­ження, в котрих коротко викладена суть даної релігії. Людина, яка не визнає хоча б один догмат якої-небудь конфесії, не може вважатися її послідовником, 3 точки зору християнських богословів, від інших реліг­ійних правил, тверджень і установлень догмати відрізняються тим, що вони богооткровенні, церковні і не підлягають обговоренню. Це означає, що вони виражають саму суть християнського віровчення, мають не конкретний, а відхилено-теоретичний характер, по-скільки викладають вчення про Бога, їх джерело - богодуховні книги Священного Писання, або ж Священний Переказ, вони сформульовані Вселенською церквою в найбільш зрозумілій для віруючих формі, і, нарешті, вони виражають безперечну істину, тому повинні неухильно прийматися на віру всіма членами церкви.

Паралельно становленню віровчення і ідеології християнства відбува­лося формування християнського культу: сукупності особливих ритуалів, обрядів і дій. У наслідок цього процесу в християнстві склалася досить розгалужена система різноманітних свят, постів, жертвоприношень, поклонінь, молитов, богослужінь, таїнств, релігійних потреб тощо, об­грунтованих та регламентованих віровченням, церковними канонами.

Найважливішими з християнських обрядів, є сім таїнств: хрещення, миропомазання, покаяння, причащання, або євхаристія, шлюб, священ­ство, або ординація, маслосвяття, або соборування.

Важливим елементом християнського культу є також богослужіння - сукупність церемоній та обрядових дій, звернених до Бога з метою отримати від нього милість. Центральним місцем богослужіння с літургія (обідня, меса).

Християнські свята посідають важливе місце в культовій практиці. Вони поділяються на головні, великі та престольні. Це дні відзначення подій церковної історії, християнської міфології, пам'ятні дати.

Головні свята (дванадесяті, тобто їх 12):

1. Пасха, або Великдень.

2. Різдво Христове (7 січня або 25 грудня).

3. Трійця, або П'ятидесятниця.

4. Стрітення Господнє (2 лютого).

5. Хрещення Господнє, Богоявления (12 січня).

6. Спас (19 серпня).

7. Вхід Господа в Єрусалим, або Вербна неділя.

8. Вознесіння Господнє.

9. Здвиження Чесного і животворного Хреста Господнього (27 верес­ня).

10. Введення у храм Пресвятої Богородиці (4 грудня).

11. Благовіщення (7 квітня).

12. Успіння Богородиці, або перша Пречиста (28 серпня).

Великі свята: Покрова (14 жовтня); Різдво Івана Хрестителя (7 липня), Обрізання і Найменування Господнє (14 січня); Свято святих Апостолів Петра і Павла (12 липня); Відсікання голови Івана Предтечі.

Престольні, або храмові свята, свята" на честь святих установлені церквою на вшанування християнських святих, Богородиці, чудодійних ікон та інших подій, ім'ям яких названо місцевий храм, або день у церковному календарі.

У християнському культі існують також пости, тобто утримання від їжі чи обмеження щодо страв тваринного походження протягом певного часу. Кількість пісних днів в окремих християнських церквах досягає 200.

Серед культової практики у християнстві досить поширені молитви, тобто звернення віруючих до Бога [їх образів чи святих предметів) із проханням послання їм блага та відвернення зла. Молитва - це своєрідна форма заклинань у формі прохань та благань, якими супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Вони бувають колективні (групові) або індивідуальні.

Біблія - Священна книга християн

Біблія - збірник давніх ідеологічних, історичних та літературних пам'яток, що вважається Святим письмом у послідовників християнства. Спираючись на Біблію, християнство виробляло свій погляд на світ, на місце людини в цьому світі, на діяльність віруючої людини задля досягнен­ня Царства небесного. Цим релігійна свідомість якісно відрізняється від інших форм суспільної свідомості, жодна з них не може протиставити себе релігії. Необхідно також мати на увазі, що Біблія - це не виклад віровчення і не історія людства, це розповідь про те, як Бог шукав людину. Це промова Бога, звернена до людей, а також розповідь про те, як люди слухали (або не слухали) свого Творця. Цей діалог продовжувався півтори тисячі років.

Біблія складається із двох основних частин - Старого і Нового заповітів.

Релігія Старого заповіту починається з середини II тисячоліття до н.е. і продовжується до Різдва Христа (Р.Х.). Більшість книг Старого заповіту складена з VII по III ст. до Р.Х.

Старий заповіт займає 4/5 усього тексту Біблії і відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах) прийнятий в іудаїзмі і написаний давньоєврейською. Він складається з 39 книг, об'єднаних в три великі групи: П'ятикнижжя, Пророки, Писання.

Старий заповіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), містить 50 книг. До них ставлення християн різне: протестанти визнають 39 книг, а православні - додані 11 книг вважають неканонічними, католики - 11 книг визнають другоканонічними.

У Новий заповіт, що сформувався протягом І - II ст.н.е., богослови відібрали 27 книг, текст яких абсолютно єдиний для всіх християн. ВИР складається з чотирьох Євангелій - від Матвія, Марка, Дуки та Івана; Діянь і Послань апостолів і Одкровення Івана Богослова (Апокаліпсис).

Аналізуючи зміст Біблії, слід зазначити, що християнство являло собою релігію, що відображала новий етап у розвитку суспільства. Однак багато елементів своєї ідеології християнство запозичило з інших релігій і філософсько-ідеалістичних вчень.

Суттєво християнство пов'язане з іудаїзмом. Воно зародилось як одна з релігійних сект іудаїзму і запозичило у іудеїв Танах, назвавши його Старим заповітом. Іудейський бог став, по суті, і християнським богом. Іудейське вчення про месію стало основою версії про земне життя Ісуса Христа.

Християни використали уявлення східних релігій про народження від земної жінки страждаючого, вмираючого і воскресаючого Бога. З релігій Давнього Сходу християнство перейняло також ідею про загробне життя. Уявлення про «непорочне зачаття» існувало задовго до виникнення християнства в багатьох релігіях, в тому числі в брахманізмі, буддизмі, а також в давньоіранському мітраїзмі, який був значно поширений в Римській імперії, де виступав суперником християнства в перші віки нашої ери. Можна стверджувати, що християнство взяло в мітраїзмі його центральну ідею про боротьбу в світі двох начал: світла і темряви, добра і зла. Ця ідея виступає в християнстві в образі Христа, який уособлює сили добра, і Сатани, котрий являє собою сили зла. З мітраїзму взятий також символ восьмиконечного хреста.

Треба відзначити, що християнство - це перша релігія в Європі, яка свідомо включила в свою ідеологію філософію. Наприклад, з вчення неоплатоніка Філона Александршського християнство взяло ідею про божественний Логос, як про посередника між Богом і світом. Вчення про Логос християнство трансформувало в образі боголюдини Ісуса Христа.

У Філона християнство запозичило також вчення про природжену гріховність людей і про двоїсту природу людини, яка має тіло і душу.

На вченні римського стоїка Сенеки про долю, рок, які виступають у формі божества, засновано християнську мораль. До аскетизму, по­кірності долі, смирення, терпіння, до непротивлення злу закликав філо­соф. У Сенеки християнство запозичило ідеї класового миру, рівності всіх перед Богом. У кінників християнство взяло ідею індивідуалізму, утилі­таризму, принципової рівності всіх людей та ідею космополітизму.

Все це не означає, що християнство повністю запозичило свою ідеологію. Воно лише відібрало для себе елементи багатьох релігій і вчень, трансформувавши їх у відповідності до нових умов суспільного життя, привело усе до визначальної системи, доповнило їх новими, суто христи­янськими догматами і тим самим виступило як нова релігія, що знайшла своє оформлення у Новому заповіті, зокрема в Євангеліях. Саме вони були дуже важливим кроком в духовному розвитку людства - ідея майбутнього злилась з ідеєю нової людини, котрої раніш не було, якою християнин повинен стати за прикладом Христа («Новий Адам», тобто чоловік протиставляється в Євангеліях старозаповітньому).