КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Тенденції конституційного регулювання основних прав громадян в галузі культури, екології, соціально-економічних умов”

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................................................................3-4

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ГРОМАДЯН

1.1. Історія ідеї прав громадян в галузі соціально-економічних умов,

культури та екології........................................................................................5-10

1.2. Поняття і класифікація конституційних прав.....................................11-17

1.3. Особисті та політичні права людини і громадянина......................18-22

2. ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ОСНОВНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ,

ЕКОЛОГІЇ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ УМОВ

2.1. Соціально-економічні права громадян................................................23-25

2.2. Культурні та екологічні права громадян.............................................26-27

3.СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО

ІНСТИТУТУ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ

ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ........................................................................28-35

ВИСНОВКИ......................................................................................36-39

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ....................................40-41

ВСТУП

Тема курсової роботи “Тенденції конституційного регулювання основних прав громадян в галузі культури, екології, соціально-економічних умов”. Актуальність даної теми випливає з того, що права громадян набули цінності і отримали обґрунтування в міжнарод­ному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави.

З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і сво­бод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

Так, наприклад, на українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уря­ду належить керувати й наглядати за порядком що­до всього Війська Запорозького, так само він пови­нен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), за­лишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого".

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав люди­ни. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни. Цьому сприяли загальна де­мократизація міжнародних відносин, створення Ор­ганізації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов'язаного з проголо­шенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у дер­жавах, які підписали відповідні міжнародні доку­менти.

Положення про права людини, що містяться у статтях Стату­ту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загаль­ну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи [1]. З 1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини. Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконува­ти міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повин­на керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутріш­ньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'я­зані створити умови для здійснення і захисту прав кожної люди­ни. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвен­цій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм, тому є вкрай важливим вивчення питання гарантії реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

У даній роботі планується дослідити першу чергу такі питання як поняття і класифікації конституційних прав громадянина, окремим розділом будуть досліджені тенденції конституційного регулювання основних прав громадян в галузі культури, екології, соціально-економічних умов.

Під час роботи були використані такі методи наукового дослідження як літературний метод, методи порівняння, метод синтезу та аналізу, метод узагальнення. Для написання роботи були використані нормативні акти, коментар до Конституції України, підручники з конституційного права, інші спеціалізовані видання тощо.

Гадаю, що дана робота сприятиме кращому розумінню гарантій реалізації і захисту конституційних прав громадянина соціально-економічних умов, в галузі екології та культури.

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ГРОМАДЯН

1.1. Історія ідеї прав громадян в галузі соціально-економічних умов, культури та екології

Історія ідеї прав людини і громадянана бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність .і недоторканність люд­ського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшо­го (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівно­сті усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII—XVIII ст.ст. ця ідея від­бивається у теорії природного (природженого) права, яка дозво­лила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі по­зитивне право, проводити його перетворення в напрямку гума­нізму і свободи. Г. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бен-там утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розумін­ня прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від іс­торичних обставин свого буття.

Ідея прав людини, заснована на теорії природного (приро­дженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 p. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована де­мократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Твор­цем певними невід'ємними правами, серед яких право на жит­тя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 p. виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, вла сність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; при­тягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі за­кону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода погля­дів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відпові­дальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі доку­менти США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зраз­ком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблюва­ли, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 p.) декларується ідея «ви­правлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», від­новлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Право­знавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканни­ми, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх мно­ження, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) від­буваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого понят­тя права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права озна­чає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якіс­ним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінсь­ка, сучасна теорія природного права та ін.).

У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фа­рбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу грунтувалися на теорії природно­го права. Багато з них створювалися на основі юридико-позити-вістського підходу до розуміння права, що призводило до отото­жнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав люди­ни як природних і невідчужуваних, даних від народження, на­був закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних до­кументів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що отото­жнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Пози­тивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальни­ми цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Належність людині прав від народження пе­редбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує зако­нодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль. Права людини, не закрі­плені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.

У результаті наукової систематизації прав людини в історич­ному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (гро­мадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свобо­ду думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і без­пеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національ­ного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегу­льовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплю­ють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також аме­риканські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жод­на вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або поз­бавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З та­ких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридич­ний пам'ятник литовського, білоруського та українського наро­дів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед за­коном та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей. Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з пері­оду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися ста­нові рамки середньовічного суспільства. На цей період припа­дають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуаз­ного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реаль­ну дійсність, набувши конституційного або іншого законодав­чого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став ос­новою універсальності прав людини, додав їм справді демокра­тичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основ­них прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (гро­мадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення куль­турного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової вій­ни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституцій­ного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склали­ся реальні передумови для задоволення соціальних потреб гро­мадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою пози­тивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня

1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знай­шли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини

1948 p. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціаль­ні і культурні права 1966 p.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (ко­лективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а дикту­ються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солі­дарними (колективними), у яких правам особи відведене голов­не місце (право на солідарність, право на міжнародне спілку­вання та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права люди­ни — частина прав людства) пов'язано з національно-визволь­ним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням гло­бальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у пи­таннях про права людини, надбання наднаціонального характе­ру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.

Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колек­тивних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

1.2. Поняття і класифікація конституційних прав

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволю­ції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріп­лена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утри­муватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані фор­мувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її ін­дивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від мож­ливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціа­льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень роз­витку суспільства не залишається незмінним, так само, як і по­треби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжна­родному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист держава­ми (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стан­дартами[1] .

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:

• тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпе­чує безпечну зовнішню політику;

• масові порушення прав людини державами (геноцид, апар­теїд) можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

• загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які від­повідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Стату­ту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загаль­ну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.

Права людини набули цінності і отримали обґрунтування в міжнарод­ному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і полі­тичні права, прийняті ООН у 1966 p.. Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;

(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Кон­венція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що по­требують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.. Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловжи­вань з боку державних органів і посадових осіб. А також докуме­нти, що передбачають можливість окремих осіб домагатися роз­гляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Кон­венція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 груд­ня 1984 p.. Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконува­ти міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повин­на керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутріш­ньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'я­зані створити умови для здійснення і захисту прав кожної люди­ни. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвен­цій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, вико­ристовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка за­коном визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права гро­мадянина — у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеа­лі повинні збігатися, оскільки:

• здійснення прав людини визначається головним чином за­безпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші ка­тегорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захис­том законів держави проживання та міжнародного права;

• громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.

Взаємозв'язок прав людини і прав громадянина підкреслю­ється тим, що вони у ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті, наприклад, у Декларації прав лю­дини і громадянина 1789 p., що входить до складу конституцій­ного законодавства сучасної Франції, або в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції Украї­ни 1996 p.[2]

Розгляд прав людини разом із правами громадянина — підстава для:

• визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;

• встановлення відповідності законодавства країни правам людини.

У дійсності збіг прав людини і громадянина має місце далеко не скрізь.

Сучасна типологія прав і свобод, а відтак, і обов'язків, — досить різноманітна. Найзагальнішою їх класифікацією є поділ прав на:

Таке розрізнення прав засновано на фіксації в них негатив­ного і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, у тому числі й з боку держави; у позитивному — як свобода вибору, утворювана державою, а головне — здатність людини досягти своїх цілей і обов'язок держави надавати грома­дянину ті чи інші соціальні блага.

Відповідно до таких аспектів свободи негативні права поляга­ють у праві індивіда на захист від якогось втручання, у тому числі й державного, у здійсненні громадянських прав (як члена громадянського суспільства) і політичних прав (як учасника по­літичного життя). Ці права охороняють особу від небажаних і таких, що порушують її свободу, втручань і обмежень. Негатив­ні права — основа індивідуальної свободи. Наприклад, майже весь зміст Білля про права 1791 р. (США) спрямовано на огород­ження особистості від різного роду несправедливих і небажаних наслідків утручання з боку уряду. Термін «не повинен», що сто­сується уряду, є майже у всіх статтях цього документа. Так, пер­ша стаття (поправка) Білля про права говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють будь-яку релігію або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань».

Негативні права вважаються основними, абсолютними. Вони з'явилися історично раніше, ніж інші права, і розвивалися як група прав на незалежність від влади (свобода віри, свобода віроспові­дання і свобода совісті; право на особисту свободу; право на при­дбання і недоторканність приватної власності; свобода пересуван­ня по території усієї держави; таємниця і недоторканність лис­тування; свобода слова і свобода думки та об'єднань; право на недоторканність житла; свобода вибору професії тощо). Перелі­чені права називають ще «правами свободи», «правами громадян­ських свобод» або «громадянськими свободами і правами».

Вони відрізняються від «політичних свобод і прав», під яки­ми розуміється право на участь громадян у владі (активне і паси­вне виборче право, право громадян брати участь в управлінні справами держави, право громадянина особисто звертатися до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо). Проте й ті, й інші хоча й виникли в ряді країн за різних часів, належать до категорії негативних прав, здійснення яких не зале­жить від ресурсів держави, рівня соціально-економічного розвит­ку країни.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культур­ного статусу, забезпечувані державою. Це — економічні, соціальні і культурні права як окрема група громадських прав суб'єкта, які характеризують правову державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода будь-якої творчої ді­яльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо.

До обов'язків держави входить здійснення постійної створю­ючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізу­вати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосе­редній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресур­сів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму.

У разі обмеженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні права можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злид­нях», як це мало місце у переважній більшості так званих «соціа­лістичних» держав за часів тоталітарних режимів.

Деякі буржуазні держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права. Вони керу­валися переконанням, що зазначені в Пакті права не є суб'єктив­ними, тому що не можуть бути захищені в суді. Ці міркування не позбавлені сенсу, однак приєднання до Пакту створює зобо­в'язання для держави вдосконалювати внутрішнє законодавство і прагнути, щоб реально перетворитися на соціальну правову державу.

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:

Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 p.[3]

1.3. Особисті та політичні права людини і громадянина

Особисті (громадянські) права — це природні, основополож­ні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і дер­жавою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять мож­ливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і мораль­но-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права на життя, особисту недоторканність, свободу пе­ресувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 p. — це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) пра­ва поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а та­кож спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста не­доторканність (особиста свобода). Б головний зміст — захист від необгрун­тованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська процесу­альна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII ст., пе­редбачав перевірку в суді обґрунтованості арешту особи. В конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може бути призупинена. Певну загрозу недоторкан­ності особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця кореспон­денції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, пов'язані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо ста­тичні за формулюваннями права і свободи, що становлять зміст цього понят­тя (таємниця листування, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначена як свобода від посягань на інформацію приватного характеру. По­няття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах, але практично всю­ди посяганням визнають не лише перехоплення відповідної інформації, а й неофіційне збирання інформації у так званих банках даних та її використан­ня проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права порушені.

Конституційні положення про свободу від посягань на інформацію приватного характеру конкретизуються відповідними законами. Більшість з них встановили право заінтересованої особи на ознайомлення з інфор­мацією, яка збирається та зберігається в державних органах. Це право та­кож проголошене в деяких новітніх конституціях. Визначаючи його безумовно прогресивний характер, слід вказати і на об'єктивну обмеженість, яка передусім зумовлена різними застереженнями, встановленими в зако­нодавстві. Ті ж закони, в яких проголошено право індивіда на ознайомлен­ня з інформацією, нерідко фактично заперечують його посиланнями на не­обхідність забезпечення функціонування державних органів, збереження державної таємниці тощо.

До цього слід додати, що свободи приватного життя є об'єктом постійних посягань з боку каральних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші ви­ди подібної діяльності є звичайною поліцейською практикою, її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує проблема розмежування легальної та нелегальної прак­тики поліції, інших каральних органів, що безпосередньо зачіпає свобо­ди приватного життя. Нерідко розв'язанню цієї проблеми перешкоджа­ють самі законодавчі акти, невизначеність окремих положень яких доз­воляє припускатися різних тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й політичний характер.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися що­до права приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих консти­туціях право на приватну власність проголошувалось як одне з природ­них прав людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це пра­во слід сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну осно­ву, стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Політичні права — можливості (свободи) громадянина актив­но брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також гро­мадських організацій політичної спрямованості. Це — право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому чис­лі свобода преси, радіо, телебачення та ін. (у Конституції Украї­ни 1996 p. - статті 38, 39, 40 та ін.)[4] .

Політичні права і свободи поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони прого­лошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів, мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об'єднань), право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює пра­во обирати, бути обраним, право на участь у виборчій кампанії тощо. Сво­бода асоціацій передбачає право на утворення політичних партій, профспілок тощо.

Складний характер має також співвідношення між окремими політичними правами і свободами. Так, свобода слова — це і самостійне правове явище і елемент свободи друку або свободи зборів. Предметнішим є поняття свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вільно висловлювати думки у приватних бесідах і листуванні, на мітин­гах і зборах, через засоби масової інформації тощо.

Наведений перелік політичних прав і свобод не є вичерпним. Зокре­ма, аналіз новітніх конституцій дозволяє зробити висновок, що сюди може бути віднесене право на участь у вирішенні державних справ, право на са­моврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих прав і свобод розширює сферу конституційного регулювання відповідних відносин, сприяє суспільним інтересам і інтересам окремої особи.

На особливу увагу заслуговує таке політичне право, як виборче. Наслідком реалізації його є формування таких ланок державного ме­ханізму, як парламент і нерідко глава держави. Як зазначалося, саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадян­ства. Однак у деяких країнах припускається можливість участі у голосу­ванні на місцевих і навіть загальних виборах іноземців.

Так, згідно зі ст. 26 Конституції Австрії, виборче право на основі встановленої за міждержавними угодами взаємності може бути надане осо­бам, які не є громадянами цієї держави. Існують і інші подібні приклади.

Саме ж виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) поділяється на активне і пасивне виборче право. Активне виборче право — це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в орга­ни державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче пра­во означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути обра­ним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенційних учасників виборів. Ці вимоги визначено в конституціях і виборчому законодавстві.

У наш час в Україні, крім Конституції України, діє ряд зако­нів, які гарантують реальність прав у сфері економіки (привати­зація, власність, підприємництво), у галузі політики (громадян­ство, свобода преси, об'єднань громадян та ін.), у соціальній сфері (захист прав споживачів, охорона праці та ін.)[5] .

2. ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ, ЕКОЛОГІЇ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ УМОВ

2.1. Соціально-економічні права громадян

Економічні права — можливості (свободи) людини і громадя­нина розпоряджатися предметами споживання і основними чин­никами господарської діяльності: власністю і працею, проявля­ти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав — право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне роз­порядження робочою силою — зазвичай розглядали як фунда­ментальні, основоположні права особи та поєднували їх з пра­вами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше назива­ють економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоро­падського — у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найпер­ших, основоположних прав людини, без якого неможливі гро­мадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістич­них державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свідчення класове обмеженого буржуазного під­ходу до прав людини.

Досвід тривалого існування усіх без винятку країн комуніс­тичної орієнтації показав, що заборона приватної власності є протиприродною і, у кінцевому рахунку, підриває мотивацію сумлінної, ініціативної праці, породжує масове соціальне утри­манство, безвідповідальність тощо. Людина, позбавлена умов для вияву підприємливості, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється усякої свободи та індивідуальності.

Водночас досвід історії свідчить про необхідність обмежен­ня права приватної власності, як і майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократич­ного руху народних мас призвели до істотних змін у самому трактуванні приватної власності, до її соціалізації, до чітко ви­раженої її соціальної функції, ставленні під контроль демокра­тичної держави.

Сьогодні мало хто наполягає на абсолютному характері при­ватної власності. У законодавстві ФРН, Франції, Італії та інших країн встановлюються допустимі межі приватної власності, го­вориться про її використання в інтересах суспільства. Введення такого роду обмежень аж ніяк не означає відкидання фундамен­тального характеру права приватної власності.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право при­ватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і при­родні якості землі (ст. 41).

Конституція України проголосила право кожного на підпри­ємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службо­вих осіб органів державної влади та органів місцевого самовря­дування. Фіксуючи право приватної власності, право підприєм­ницької діяльності та інші економічні права. Конституція Укра­їни підкреслює: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава за­безпечуєсоціальну спрямованість економіки».

Відповідно до Конституції України забезпечується не лише рівність усіх форм власності — державної, приватної, комуналь­ної, але й їх рівний юридичний захист[6] .

Соціальні права — можливості (свободи) особи та громадяни­на вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використову­вати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гара­нтовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін.

Право на працю чітко проводить межу між так званими пер­шим і другим поколіннями прав людини. До першого поколін­ня прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права.

Протягом майже двох століть конституції демократичних дер­жав Заходу обмежувалися правами першого покоління. Життя показало недостатність такого підходу для створення кожній людині гідних умов існування, рівноправної участі в справах суспільства і держави.

У XX ст. під впливом робочого руху, соціалістичних (лівих і правих) партій, а також діяльності соціалістичних держав (у тому числі СРСР) було поставлене питання про поглиблення розуміння економічних прав, про соціальні та культурні права людини і гро­мадянина. Найважливіші з них були включені до Загальної дек­ларації прав людини і Міжнародного пакту про економічні, со­ціальні та культурні права. Стаття 11 Міжнародного пакту про­голосила, що має бути забезпечене право кожної людини на достатній рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє хар­чування, одяг і житло.

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміють­ся у позитивному значенні, визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, со­ціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування людської гідності, нормальне задово­лення первинних потреб і духовного розвитку (у Конституції України — статті 43, 45, 46, 48 та ін.).

2.2. Культурні та екологічні права громадян

Культурні права — можливості (свободи) збереження та роз­витку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у пода­льшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досяг­нень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і худож­ню творчість (у Конституції України — статті 53, 54).

Екологічні права — можливості (свободи) користуватися при­родним середовищем як природним середовищем проживання. Це — права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його не­сприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористу­вання та ін. Екологічні права є спорідненими з правом на життя.

Специфіка екологічних прав полягає у тому, що основою їх здійснення є об'єктивно існуюча екологічна система — навко­лишнє природне середовище. При цьому деякі екологічні права є природними правами, невід'ємними від життєдіяльності гро­мадян, незалежно від їхнього правового закріплення. Такі права людини і громадянина реалізуються як об'єктивна необхідність і не потребують нормативно-правового оформлення.

Екологічному праву відповідає обов'язок уповноважених дер­жавних органів, підприємств, установ і організацій вживати за­ходів, спрямованих на оздоровлення навколишнього природно­го середовища, запобігання і зниження шкідливих для людини і навколишнього середовища наслідків.

Рівень безпечного навколишнього середовища (чисте, спри­ятливе, нешкідливе) у разі спору встановлюється проведенням екологічної експертизи. Громадянин має право брати участь у проведенні суспільної екологічної експертизи, розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного сере­довища, раціонального використання природних ресурсів, в об­говоренні законопроектів, матеріалів з розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища.

Громадянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров 'я населення. Кожному гаранту­ється право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Конституція України закріплює екологічні права громадян у ст. 50: «Кожний має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди».

3.СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньо­державного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами на­ціонального права, адже останні забезпечують дії міжнарод­них стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти пере­важають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавні правові системи. Са­ме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є ^частиною національного зако­нодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права.

Таке становище характерне для посттоталітарних дер­жав, які для утвердження демократичного курсу приймають певні зобов'язання. І хоч у міжнародно-правовій доктрині до­мінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, проте конституційна практика деяких держав з різних причин не сприймає цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше, виходить з примату конституції щодо міжнародно-правових зобов'язань, у тому числі у сфері між­народних гуманітарних стандартів. Водночас у системі співвідношення законів, зокрема конституції та міжнародних до­говорів, діє, як правило, принцип: "lex pastarioris derogot leji prsori" (закон наступний акумулює закон попередній). Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим конституція, встановлюючи основи політико-правової системи держави, корес­пондує з міжнародним правом, яке базується на пошані до конституції.

Вже зазначалося, що згідно з Конституцією України на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою систе­мою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсильних норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати між­народні норми у сфері прав людини, при цьому значно спро­щуються процес уніфікації, процедура приведення у відповід­ність норм національного і міжнародного права.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у на­ціональному праві? Дія права, як відомо, полягає у впливі на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відно­син шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права поля­гає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єк­тів права (індивідуальних і колективних), у результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юри­дичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторо­вими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права — це завершальний етап право­вого регулювання. Норми права реалізуються у межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми Дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержав­них нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.

Реальне здійснення та захист основних прав людини кон­кретною особою забезпечується передусім юридичними ме­ханізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система припускає безпосередню дію належним чином рати­фікованих норм міжнародних договорів поряд з національ­ним законодавством, але пріоритет останнього полягає у то­му, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Такою є сутність співвідношення норм конституційного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, та міжнародних докумен­тів про права людини.

Аналіз статей розділу II Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжна­родного пакту про громадянські і політичні права, Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а та­кож Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжна­родних документів про права людини, систему й послідов­ність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права та обов'язки, пов'язані зі шлюбно-сімейними відносинами. В Основному Законі цю статтю розмі­щено серед тих, де зафіксовано права, які у вітчизняній і нерідко зарубіжній юридичній науці визначаються як соці­ально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до ви­значення прав, що випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права ча­сом зараховують до категорії природних.

Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнарод­них документів про права людини визначив зміст II розділу Конституції України, забезпечивши тим самим його демокра­тичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти і пря­мі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або та­кому, що принижує його гідність, поводженню чи покаран­ню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загаль­ної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Конституції України і головних міжнародних документів про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямова­ність нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є сто­роною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги до націо­нального права, зокрема до змісту Основного Закону.

Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відрізняються від близьких за формулюваннями по­ложень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприк­лад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-пра­вові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положен­ня сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські 5 політичні права).

Принагідне зазначимо, що деякі конституційні положен­ня про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовано більш актуально і юридичне точно, як-от ст. 38 Конституції, яку можна порів­няти зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зу­мовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про пра­ва людини загального характеру (саме з них складається Міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стан­дарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульо­вані у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоч у та­кий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно ви­щий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.

У деяких випадках відсутність у міжнародних докумен­тах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу дум­ку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних до­кументів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіцій­ний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої по­рушенням щойно зазначеного права. На думку цих експер­тів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складності для різноманітної економічної діяльності.

Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Консти­туції положення ст. 23, де, зокрема, записано: "Кожна люди­на має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". У науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Ос­новного Закону цитованого положення тісно пов'язана з ін­шим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпни­ми". Зазначене положення може бути застосовано тоді, коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосува­ти положення розділу II Основного Закону через прогалини в конституційному тексті. І тоді вирішальне слово належати­ме Конституційному Судові України.

Наведене положення ст. 23 Конституції України прак­тично збігається за текстом з положенням першого абзацу статті Основного Закону ФРН 1949 р. Характерно, що Кон­ституційний Суд ФРН визначив це положення як таке, що доповнює інші конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення зга­даного положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні права, які прямо не випи­сані в цьому тексті. У такий спосіб діє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст. 54 чинної Конституції Угорщини, де за­писано, що „кожен має невід'ємне право на... людську гід­ність". І за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції Ук­раїни "кожен має право на повагу до його гідності". Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на за­гальну свободу.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист. У ст. 55 Конституції України запи­сано, що "права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесено так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних доку­ментів найдетальнішою щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних припи­сів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Ос­новного Закону, де йдеться про особисту недоторканність. Ці положення сформульовано в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще з XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус".

У теорії і практиці включення статей Загальної деклара­ції прав людини ООН 1948 p. виникло питання, якою мірою нова Конституція України рецептувала у своєму тексті від­повідні положення цього важливого міжнародного документа.

У процесі розробки нової Конституції України після про­голошення незалежності нашої держави одразу виникло кон­цептуальне питання: якій моделі закріплення положень Дек­ларації надати перевагу — типовій, відповідно до якої весь текст Декларації повинен увійти до змісту розділу II Консти­туції України, чи примірній, відповідно до якої, положення Загальної декларації можна враховувати, виходячи з особли­востей даного історичного етапу розбудови держави.

За основу закріплення прав людини в Конституції Украї­ни 1996 р. взято другий варіант моделі — примірний. Про це свідчить зміст розділу II "Права, свободи та обов'язки люди­ни і громадянина", до якого включено відповідні статті, в яких переважно відображається зміст основних положень щодо прав людини, закріплених у Загальній декларації.

Аналізуючи зміст цього розділу, можна зробити висновок про те, що конкретні статті Декларації використано у Кон­ституції по-різному: текстуально, вужче за змістом, ширше за змістом, семантичне, взагалі відсутні у повній логічній послідовності, нарешті, відповідно чи не відповідно до систе­ми прав і свобод людини, запровадженої у Конституції Украї­ни. Зрештою, важливим є питання щодо гарантії прав і сво­бод людини. Так, у статтях розділу II Конституції України є певна текстуальна тотожність із відповідними статями Дек­ларації. Наприклад, можна порівняти тексти 21, 27, 35 та ін­ших статей Конституції, які тотожні зі статтями 1, 3 та 18 Декларації.

Слід зазначити, що не всі положення Декларації увійшли до тексту відповідних статей розділу II Конституції України. Зокрема це стосується статей 24, 29, ЗО, 31, 32, 34, 36, 38, 40, 41, 43, 46, 51, 53, 54 та 62, до яких не включено як ок­ремі положення, так і певні важливі частини Декларації.

Такий висновок можна зробити, якщо порівняти зазначе­ні статті Конституції України з відповідними статтями Дек­ларації: 2, 3, 11, 12, 16, 17, 18, 19, 21, 22, 24, 26 та 27. За­гальна їх кількість становить 47 % від обсягу Декларації.

Отже, загальний обсяг прав і свобод, викладених у роз­ділі II Конституції, вужчий порівняно з Декларацією.

З другого боку, Конституція України розширила межі обсягу прав і свобод людини, викладених у Декларації. Це стосується, зокрема, положень статей 22, 23, 37, 40, 42, 44, 56, 57, 56, 59, 60, 61, 63 та 64 Конституції України (31 % від загальної кількості статей розділу II Конституції).

Положення деяких статей Декларації дістали своє за­кріплення не в одній, а у багатьох статтях Конституції Украї­ни. Так, ст. 12 Декларації відображена в статтях 30, 31, 32 та 51 Конституції.

У той же час у розділі II Конституції України взагалі немає деяких важливих статей, які є у Декларації, зокрема це стосується статей 6, 7 та 28.

Як правило зміст статей розділу II Конституції України має той самий смисловий, семантичний характер, що і статті Декларації.

Вступаючи на посаду, будь-який Президент не може пе­редбачити, що може відбутися у державі і суспільстві за час його перебування при владі, а тому він об'єктивно не може бути гарантом прав людини.

Конституція має нести гарантії у собі самій, а гарантами Конституції мають бути, як зазначалося, самі громадяни.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що питання, пов'я­зані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають актуальне значення, їх розв'язання допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократич­ним змістом. Перспективи розвитку такої політики в суспіль­стві і державі багато в чому визначатимуть реальність нормозастосування та й самої Конституції.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Економічні права — можливості (свободи) людини і громадя­нина розпоряджатися предметами споживання і основними чин­никами господарської діяльності: власністю і працею, проявля­ти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав — право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне роз­порядження робочою силою — зазвичай розглядали як фунда­ментальні, основоположні права особи та поєднували їх з пра­вами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше назива­ють економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоро­падського — у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найпер­ших, основоположних прав людини, без якого неможливі гро­мадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістич­них державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свідчення класове обмеженого буржуазного під­ходу до прав людини.

Досвід тривалого існування усіх без винятку країн комуніс­тичної орієнтації показав, що заборона приватної власності є протиприродною і, у кінцевому рахунку, підриває мотивацію сумлінної, ініціативної праці, породжує масове соціальне утри­манство, безвідповідальність тощо. Людина, позбавлена умов для вияву підприємливості, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється усякої свободи та індивідуальності.

Водночас досвід історії свідчить про необхідність обмежен­ня права приватної власності, як і майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократич­ного руху народних мас призвели до істотних змін у самому трактуванні приватної власності, до її соціалізації, до чітко ви­раженої її соціальної функції, ставленні під контроль демокра­тичної держави.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ре­зультатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право при­ватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і при­родні якості землі (ст. 41).

Конституція України проголосила право кожного на підпри­ємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службо­вих осіб органів державної влади та органів місцевого самовря­дування. Фіксуючи право приватної власності, право підприєм­ницької діяльності та інші економічні права. Конституція Укра­їни підкреслює: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава за­безпечує ... соціальну спрямованість економіки».

Відповідно до Конституції України забезпечується не лише рівність усіх форм власності — державної, приватної, комуналь­ної, але й їх рівний юридичний захист.

Соціальні права — можливості (свободи) особи та громадяни­на вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використову­вати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гара­нтовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін.

Право на працю чітко проводить межу між так званими пер­шим і другим поколіннями прав людини. До першого поколін­ня прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права.

Протягом майже двох століть конституції демократичних дер­жав Заходу обмежувалися правами першого покоління. Життя показало недостатність такого підходу для створення кожній людині гідних умов існування, рівноправної участі в справах суспільства і держави.

У XX ст. під впливом робочого руху, соціалістичних (лівих і правих) партій, а також діяльності соціалістичних держав (у тому числі СРСР) було поставлене питання про поглиблення розуміння економічних прав, про соціальні та культурні права людини і гро­мадянина. Найважливіші з них були включені до Загальної дек­ларації прав людини і Міжнародного пакту про економічні, со­ціальні та культурні права. Стаття 11 Міжнародного пакту про­голосила, що має бути забезпечене право кожної людини на достатній рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє хар­чування, одяг і житло.

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміють­ся у позитивному значенні, визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, со­ціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування людської гідності, нормальне задово­лення первинних потреб і духовного розвитку (у Конституції України — статті 43, 45, 46, 48 та ін.).

Культурні права — можливості (свободи) збереження та роз­витку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у пода­льшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досяг­нень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і худож­ню творчість (у Конституції України — статті 53, 54).

Екологічні права — можливості (свободи) користуватися при­родним середовищем як природним середовищем проживання. Це — права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його не­сприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористу­вання та ін. Екологічні права є спорідненими з правом на життя.

Специфіка екологічних прав полягає у тому, що основою їх здійснення є об'єктивно існуюча екологічна система — навко­лишнє природне середовище. При цьому деякі екологічні права є природними правами, невід'ємними від життєдіяльності гро­мадян, незалежно від їхнього правового закріплення. Такі права людини і громадянина реалізуються як об'єктивна необхідність і не потребують нормативно-правового оформлення.

Екологічному праву відповідає обов'язок уповноважених дер­жавних органів, підприємств, установ і організацій вживати за­ходів, спрямованих на оздоровлення навколишнього природно­го середовища, запобігання і зниження шкідливих для людини і навколишнього середовища наслідків.

Рівень безпечного навколишнього середовища (чисте, спри­ятливе, нешкідливе) у разі спору встановлюється проведенням екологічної експертизи. Громадянин має право брати участь у проведенні суспільної екологічної експертизи, розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного сере­довища, раціонального використання природних ресурсів, в об­говоренні законопроектів, матеріалів з розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища. Громадянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров 'я населення. Кожному гаранту­ється право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Конституція України закріплює екологічні права громадян у ст. 50: «Кожний має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди».

Гадаю, що дана робота у певній мірі розкрила обрану тему для дослідження. Однак і на майбутнє проблема конституційних прав і свобод людини та громадянина залишається відкритою і потребуватиме дослідження і подальшого вдосконалення. Особливо це є актуальним для нашої країни і українських громадян.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові джерела

1. Всеобщая декларация прав человека. - М., 1989.

2. Конституція України. – К., 1996.

3. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 року // ВВР. – 1996. - №47. – Ст.256.

Посібники, періодичні видання та інші джерела

4. Волинка Катерина. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні // Юридичний вісник. - №3. – 2001.

5. Денисов В.Н., Евентов В.И. и др. Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. - К., Наукова думка, 1992. - 244 с.

6. Жуйков В.М. Права человека и власть закона: Вопросы судебной защиты. - М., 1995. - 284 с.

7. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К.,1999. - 248 с.

8. Захаров Є., Речицький В. Права людини в Конституції України // Правник. – 2002. - №4.

9. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосу­дар­ственном праве. - М.,1995. - 132 с.

10. Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В.И. Лафитского. - М., 1995. -191 с.

11. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

12. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

13. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 1998.

14. Лысенков С.Л. Гарантии прав и свобод личности в Советском обществе: Дисс. на соискание ученой степени канд. юр. наук. - К., 1976. - 204 с.

15. Международное сотрудничество и права человека. - М., 1989. - 162 с.

16. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

17. Общая теория прав человека / За ред. Е.А.Лукашеві. – М, 1996.

18. Общая теория прав человека / Руководитель авторского коллектива и ответственный редактор Лукашева Е.А. - М., 1996. - 509 с.

19. Орзіх М.Ф. Міжнародно-правові стандарти прав людини в Україні // Право України. - 1992. - №4.

20. Право України. – 1998. - №8.

21. Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

22. Права человека в современном мире / Отв. ред. Рагозин Н.П. - Донецк, 1995. - 292 с.

23. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. – 656 с.

24. Ткач Г. Адміністративно-правовий захист: окремі питання прав, свобод та законних інтересів громадян // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2001. – Випуск 36. – 629 с.

25. Хаманева Н.Ю. Охрана прав граждан в зарубежных странах: Институт омбудсмена. - М.,1991. - 54 с.

[1] Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

[2] Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

[3] Конституція України. – К., 1996.

[4] Конституція України. – К., 1996.

[5] Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

[6] Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.