Реферат: Проблема дефіциту бюджету в перехідних країнах

Національний університет

“КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

Кафедра еконмічної теорїї

Kурсова робота

Курсова робота

Проблема дефіциту бюджету

в перехідних країнах

Виконав:

Паращій О.В. , ДЕН, ІІ курс.

Науковий керівник:

к.е.н., доц. Сніжко А.Е.

м.Київ. 1999р

План.

Стор.

Вступ …………………………………………………………………………….....3

1. Бюджетний дефіцит, причини його виникнення

а) складові дефіциту бюджету…………….………………………………….....4

б) проблеми обчислення дефіциту бюджету……………………..………..….4

в) вплив на дефіцит бюджету макроекономічних показників……………....6

2. Вплив дефіциту бюджету на економіку країни ………………………............10

3. Бюджетний дефіцит і перехідні країни:

а) економічна криза в перехідних країнах і дефіцит бюджету……….….....16

б) бюджетний дефіцит і криза в Росії………………………………….…. .....18

4. Вирішення проблеми дефіциту бюджету в перехідних країнах. … ................21

Висновок …………………………………………………………………... ............23

Список використаної літератури……………..………………………..…. ......24

Вступ.

Після розвалу Радянського Союзу в Східній Європі почалися глобальні економічні та політичні зміни. Перед колишніми соціалістичними країнами постало чимало проблем економічного, політичного та соціального характеру. Соціалістична система господарювання не виправдала сподівань, і колишні соціалістичні держави почали переходити до ринкової економіки. Але виявилося, що цей перехід не так легко здійснити. Адже змінити за короткий період усю систему в країні досить важко. Найбільш сміливими та послідовними в реформуванні суспільства виявились країни Прибалтики, а татож Чехія, Словаччина, Польща та Угорщина. Інші ж країни зіткнулися з безліччю проблем, які вони не поспішали вирішувати. Однією з таких проблем став бюджет. В соціалістичних економіках держава мала досить великий рівень бюджетного навантаження, оскільки саме вона розподіляла повністю всі ресурси, в тому числі і фінансові. Але при переході до ринкової економіки доходи в бюджет різко скоротилися в той час, як видатки залишилися майже на тому самому рівні, або й збільшились. Це спричинило різке збільшення бюджетного дефіциту і заборгованості держав по різним виплатам. Послаблення державного контролю над економікою та хронічна державна заборгованість перед громадянами спричинили, крім політичної та соціальної кризи, ще й економічний хаос ї ситуацію повної безвідповідальності перед державою. Отже, постало питання: як проводити бюджетну реформу, чи потрібно скорочувати дефіцит бюджету, адже він сприяє економічному зростанню країни (в процесі спаду). І якщо скорочувати, то як вирішити соціальні та політичні проблеми, які виникнуть при скороченні державної соціальної допомоги населенню. З іншого боку, соціальні програми вже не виконуються – через брак коштів в бюджеті. Отже, державам потрібно було розібратися, як саме вплине бюджетний дефіцит на економічні процеси і як його потрібно змінити для покращення ситуації. Різні країни пішли різним шляхами, проводячи досліди на своїх економіках, і ми тепер можемо на їх прикладі побачити, який із обраних шляхів був найкращий.
1. Бюджетний дефіцит, причини його виникнення.

а) Розглянемо дефіцит бюджету з економічної точки зору. Бюджет має свою доходну частину (ту, що держава накопичує) і видаткову (ту, яку держава тратить).

До видатків бюджету належать державні закупівлі, сплата державних боргів, державні інвестиції, фінансування державного управління, видатки на міжнародну діяльність держави (в тому числі на різні міжнародні фонди і організації), на наукові дослідження, на оборону та охрону здоров’я, на освіту та інші бюджетні установи, соціальні трансферти, субсидії та інші виплати, що робляться державою. Сюди ж належать видатки з цільових фондів (напр. резервний фонд Кабінету Міністрів України), які, як правило, обчислюються окремо. Доходна частина в основному складається з податкових надходжень (від податків (в Україні: на прибуток, на доходи з фізичних осіб, на додану вартість, на зовнішньоекономічну діяльність, акцизний збір та інші податкові надходження)), а також з державних позик та цільових фондів. Розміри кожного із цих пунктів залежать від багатьох макроекономічних факторів. І дефіцит бюджету обчислюється, як різниця між доходною частиною бюджету та видатковою.

В бюджетному дефіциті також розділяють його структурну та циклічну частини. Структурний бюджетний дефіцит показує, яким має бути дефіцит, якщо економіка функціонує за потенційного обсягу виробництва. Він виникає внаслідок бюджетної політики уряду. Циклічний дефіцит бюджету визначається впливом ділового циклу на бюджет (під час спаду або піднесення), і не залежить від дій уряду. Він визначається так званими автоматичними стабілізаторами , які при піднесенні економіки зменшують бюджетний дефіцит (через збільшення бази оподаткування і зменшення соціальних витрат - через зменшення кількості безробітних та покращення рівня життя), а при спаді – збільшують (зменшення бази оподаткування, і.т.д.)

б) Деякі економісти важають, що бюджетний дефіцит, розрахований за сучасною методикою, не є достатньо надійним критерієм для оцінки бюджетно-податкової політики держави. Державний бюджетний дефіцит повинен точно відбивати зміни в загальних розмірах державної заборгованості. Цей принцип насправді нелегко виконати, оскільки існує кілька проблем, що ускладнюють оцінку бюджетного дефіциту.

Як правило, при обчисленні бюджетного дефіциту не робиться поправка на інфляцію,тобто він вимірюється в номінальних показниках. А співвідношення між реальним та номінальним показниками бюджетного дефіциту: BDr=BDn-D* p , де D -державний борг, p - темп інфляції. Це означає, що його дійсна величина завишена на D* p , що призводить до значних неточностей в оцінці дефіциту.

Інша проблема полягає в тому, що деякі фахівці вважають, що у держави, як і в підприємств, потрібно рахувати дефіцит, як різницю між усіма активами і пасивами (бюджетування капіталу). Тобто в активи держави потрібно включити все, чим безпосередньо володіє держава (включаючи і капітальні активи). При подібному розрахунку бюджетний дефіцит зменшиться. Звичайно, тоді потрібно змінити повністю весь розрахунок бюджетного дефіциту. Тут існують деякі ускладнення, наприклад, незрозуміло, чи потрібно враховувати шосейні дороги до активів держави. Цей метод дуже важко використати на практиці, оскільки досить тяжко обчислити капітальні активи держави.

Ще одне ускладнення – квазіфіскальні бюджетні витрати (невраховані зобов’язання). Є два види таких витрат: зобов’язання держави по видатках (відкладені в часі бюджетні зобов’язання, які не враховуються в поточному періоді, або зобов’язання, що виникають за певних умов), та квазісубсидії центрального банку (діяльність центрального банку, пов’язана з фінансово-бюджетною політикою уряду, що ним фінансується: стабілізація валютного курсу, централізовані кредити економіці, рефінансування пільгових кредитних програм тощо). Зрозуміло, що неврахування цих показників завищує дійсне значення дефіциту бюджету.

Деякі економісти вважають, що ці проблеми в обчисленні настільки важливі, що сучасна методика обчислення бюджетного дефіциту не може показати реальний стан бюджету в державі. Звичайно, усі економічні показники не є досконалими. Тому, крім значення дефіциту бюджету потрібно для оцінки бюджетної політики враховуваи ще й інші показники.

в) Оскільки бюджетний дефіцит залежить, крім бюджетної політики уряду, від багатьох макроекономічних факторів, то різні економічні процеси мають на нього свій вплив. Розглянемо найважливіші з них.

У практиці багатьох країн, особливо розвинених, виявляється такий зв’язок: при зростанні загального рівня реального продукту відбувається збільшення державних витрат, при чому, останні збільшуються випереджаючими темпами (закон Вагнера). Випереджаюче зростання державних витрат порівняно із зростанням доходу пояснюється тим, що державні послуги, які вимагають державних закупівель, є високоякісним товаром. Тому еластичність попиту за доходом на ці послуги, є>1, і граничні витрати більші за граничний доход.

Практика країн перехідної економіки свідчить, що при зниженні загального рівня доходу, а отже і рівня життя громадян, держава має брати на себе функції соціального захисту частини населення, і при цьому державні витрати збільшуються. Падіння виробництва зменшує базу оподаткування і збільшує витрати з бюджету на програми соціальної підтримки, оскільки в умовах падіння загального рівня доходів та диференціації різних верств суспільства за доходами дедалі більша частина населення потребує державної допомоги, тобто претендує на соціальні трансферти (допомоги малозабезпеченим, перестарілим, хворим, пенсії, допомоги по безробіттю). Тобто входять в дію автоматичні стабілізатори - збільшується циклічний бюджетний дефіцит. Наприклад, найбільший стрибок частки держзакупівель в Україні відбувся у 1994 році (з 25,2 % від ВВП у 1993-му, до 39,2% ), коли мав місце найбільший спад реального ВВП (хоча в загальному така закономірність не прослідковується). При чому, держава ніколи не встигає компесувати втрати населення від падіння доходів соціальною допомогою з різних причин, зокрема, через інфляцію.

Звичайно, із збільшенням кількості безробітних збільшення держвитрат зростає. Але у пострадянських країнах вдається уникати збільшення таких витрат через приховане безробіття, тобто коли працівників не звільняють повністю з роботи, а вони працюють менше, і спад виробництва не супроводжується відповідним звільненням працівників. Наприклад, за 1993-1997рр. реальний ВВП в Україні скоротився на 48%, а кількість зайнятих скоротилася лише на 20% (з 17740 тис. чол. до 14320 тис. чол.)[1]

Слід також звернути увагу на тіньову і так звану віртуальну економіку, що має місце в перехідних країнах. Віртуальна економіка – це особливості фактичного функціонування економіки – від збереження стійкої заборгованості по платежам до негрошових форм розрахунку, з різними формами і інструментами оплати і різними цінами. Наприклад, досить часто фактична ціна, за якою товар продається покупцю є значно нижчою за оголошену в документах, на основі якої розраховано прибуток, обчислено податки і заробітну плату. Або, наприклад, працівник погоджується працювати за меншу платню, ніж оголошено, лише б залишитися на робочому місці. Все це, звичайно, впливає на фактичний ВВП, а отже і на податкову базу. Неправильна оцінка чи неврахування такої частини економіки може завищувати прогнозовані доходи до бюджету, і вони не будуть відповідати дійсності.

Гроші з бюджету також витрачають на сплату державних боргів, що з’явилися за попередні роки. Державний борг є одним із джерел відшкодування дефіциту бюджету. Існує така формула взаємозв’язку між дефіцитом бюджету, державним боргом та процентом зі сплати боргів:

( Gn - T n ) - i *Dn- 1 = Dn - Dn- 1

де: Dn та Dn- 1 - державний борг поточного та попереднього років;

i *Dn- 1 - сплата процентів за боргами попереднього періоду;

( Gn - T n ) - сальдо державного бюджету (бюджетний дефіцит).

З цієї формули видно, що збільшення сальдо державного бюджету збільшує державний борг, а сплата процентів за боргом збільшує дефіцит бюджету. Отже, з кожним наступним періодом відбувається ланцюгова реакція і іде збільшення дефіциту бюджету:

(Go - To) ­ => Do ­ => i *Do ­ => (G 1 -T 1 ) ­

Якщо держава має зовнішній борг, то курс національної валюти є чинником впливу на величину витрат із сплати державного боргу, оскільки зменшення курсу національної валюти при тому ж самому проценті з сплати зовнішнього боргу вимагатиме більших витрат на його обслуговування у вітчизняній валюті.

Вплив зміни курсу національної валюти на дефіцит бюджету може відбуватися і в інший спосіб. Зокрема, курс може впливати на величину надходжень до бюджету. Оскільки зростання курсу стає причиною обмеження експортних можливостей країни, це може скоротити надходження в бюджет від оподаткування експорту. До того ж зростання курсу (або його стабілізація після падіння) може обмежити зростання цін, що скоротить надходження до бюджету в тій частині, що стосується непрямих податків, які, як відомо, залежать від обсягів реалізації, а отже, і від рівня цін. Але тут може також бути і позитивний вплив на дефіцит бюджету, оскільки курс сприяє внутрішній стабілізації, нарощуванню обсягів виробництва, сукупних доходів, і, таким чином, - збільшенню бази прямого оподаткуванння.

Зауважимо також, що держава не завжди може скеровувати бюджетну політику у потрібному руслі. Наприклад, при зменшенні соціальних витрат вона може наштовхнутися на соціальні протести. Також збільшення податку не завжди призводить до збільшення податкових надходжень. Оскільки існує певна межа оподаткування (це ілюструє крива Лафера). При збільшенні податкової ставки вище цієї межі, доходи в бюджет скорочуються (через зменшення обсягів виробництва - через непосильні податки, перехід частини економіки в “тінь”, ухилення від податку). Максимальний рівень податкових надходжень залежить від структури економіки та держави (в федеративних державах він менший, ніж в унітарних - через складну, багаторівневу систему оподаткування), від рівня розвитку економіки та від ефективності контролю за збиранням податків. Так, в Україні цей показник - приблизно 40%ВВП1 , в європейських краінах - дещо більший, а в Росії - біля 35%ВВП2 .

На бюджетний дефіцит може також впливати структура податків, тобто співвідношення між прямими і непрямими податками. Так, в Україні та інших країнах з перехідною економікою при збільшенні частки непрямих податків, податкові доходи держави збільшуються.

На значення дефіциту бюджету можуть також впливати пропозиція грошей та інфляція. Держава може “випустити” гроші для того, щоб профінансувати бюджетний дефіцит, і це також може збільшити рівень цін, що створить “інфляційний податок”, тобто фінансування дефіциту бюджету за рахунок інфляції.

Отже, ми бачимо, що значення дефіциту бюджету залежить від багатьох факторів економіки та економічної політики держави.

2. Вплив дефіциту бюджету на економіку країни.

Держава може впливати на розвиток економіки через бюджет. Наприклад, якщо економіка знаходиться в процесі спаду, держава застосовує стимулюючу фінансову політику - збільшує державні видатки або зменшує податки, що за ефектом мультиплікатора, має розширити ВВП. Навпаки, при досягненні економіки потенційного рівня, і коли існує загроза інфляції, держава застосовує протилежні заходи, які зменшують дефіцит та ВВП. Бюджетну політику також можна поділити на три види , стосовно бюджетного дефіциту: популістська - збільшення державних зобов’язань при ігноруванні фінансових обмежень (нарощування державного зобов’язання за рахунок інфляційних доходів); соціалістична - збільшення державних видатків, що супроводжується відповідним збільшенням податків; ліберальна політика - зниження рівня державних зобов’язань в економіці.

Розглянемо вплив стимулюючої бюджетної політики на економіку. В короткостроковому періоді, коли з більшується G , то збільшуеться і Y ­ =C+I+G ­ +NX , тобто збільшується рівень виробництва. Також, якщо зменшити рівень податків, це сприятиме збільшенню споживчих витрат, що збільшить сукупний попит, а отже, стимулюватиме зростання виробництва.

Але, в короткострококовому періоді, при збільшенні споживання (або державних витрат), зменшиться рівень національних заощаджень, що в свою чергу збільшить процентну ставку, і відповідно зменшить інвестиції в довгостроковому періоді, внаслідок чого рівень виробництва впаде. Збільшення процентної ставки також збільшить попит нерезидентів на інвестиції, що збільшить курс національної валюти і зменшить чистий експорт країни: Y(?) =C( ­ )+I ¯ +G( ­ )+NX ¯ . А внаслідок збільшення попиту на товари в довгостроковому періоді може збільшитись рівень цін.

Тобто, ще невідомо, чи відбудеться спад ВВП, чи його підйом. Але, в країні, де існує велика частина невикористаних ресурсів, така політика може принести успіх, за рахунок збільшення інвестицій і розширення виробництва внаслідок збільшення сукупного попиту.

В пострадянських країнах така тенденція в загальному не прослідковується, але, можливо, це пов’язано з тим, що в них зберігався високий рівень початкового дефіциту бюджету після переходу від планової економіки, а також через те, що економіка в них знаходиться в хаотичному стані, в застої, внаслідок розриву господарських зв’язків і не реагує на збільшення попиту збільшенням рівня виробництва, також через значну частку тіньового сектору в економіці. Хоча, як ми можемо побачити з таблиці 1 , при значному збільшенні дефіциту бюджету в Україні в 1997, відбувся найменший спад реального ВВП.

Таблиця1. Співвідношення ВВП і дефіциту бюджету в Україні.

Джерело: Економіка України, №9,1998, ст.19.

Існує ще одна точка зору на вплив дефіциту бюджету (при зменшенні податку) на рівень сукупних витрат, що називається рікардіанською . Вона базується на умові, що уряд зменшує в даний момент податки на величину D T з тим, щоб пізніше підняти їх на величину D T (1+ r) , щоб розрахуватися з державним боргом. За цією точкою зору, споживач не змінить свій рівень споживання, оскільки розраховує на те, що теперішнє збільшення його доходу означае його більш значне зменшення в майбутньому, і тому він просто переводитиме отриманий надлишок у заощадження, з тим, щоб пізніше “повернути” його державі. За таких умов просто зменшуються державні заощадження і збільшуються приватні, а загальний рівень заощаджень не зміниться, а отже залишиться незмінною процентна ставка та інвестиції. Очевидно, що й попит споживачів, а отже і сукупний попит залишиться незмінним. Навряд чи така теорія може стосуватися перехідних економік, оскільки в них і без того існує тенденція збільшення податків для зведення бюджетного балансу, а також інфляція, яка не заохочує збільшення заощаджень (принаймні в національній валюті).

Ще одним позитивним наслідком збільшення державних витрат, а отже і бюджетного дефіциту, є покращення соціальних умов в країні, коли держава витрачає гроші на програми соціальної допомоги тим, хто її потребує.

Одна з найбільших проблем, до яких спричиняє дефіцит бюджету, це його фінансування. Коли в бюджет надходить менше грошей, ніж витрачається, держава повинна знайти гроші, щоб профінансувати цю різницю. Існує кілька методів фінансування дефіциту. Їх можна умовно поділити на інфляційні та неінфляційні. До неінфляційних належать державні запозичення, а також трансферти (тобто безвідплатна допомога державі).

До інфляційного фінансуваня належить сеньйораж та збільшення пропозиції грошей. Такі методи називаються інфляційними тому, що в більшості випадків призводять до інфляції (тоді, коли збільшення пропозиції грошей не супроврджується відповідним збільшенням рівня виробництва). При цьому виникає так званий інфляційний податок, що дорівнює: Тінф= p ( M/P), де М/Р – реальні грошові залишки населення, p - темп інфляції. Але інфляційне фінансування ефективне, поки зростання темпу інфляції випереджає скорочення грошових запасів населення (оскільки при високій інфляції населення намагається позбутися грошових запасів). В іншому випадку, цілком очевидно, що інфляційний податок зменшуватиметься, і відповідно дефіцит бюджету збільшиться. Інфляція також зменшує реальну вартість боргу, в тому числі і державного. Сеньйораж – це монопольне право держави випускати гроші. Ці кошти вона може використати на фінансування боргу (внутрішнього) або дефіциту бюджету. Цілком зрозуміло, що такі види фінансування призводять до дестабілізації економіки внаслідок розкручення інфляційних процесів. Саме це і відбувалося в країнах СНД на початку і в середині 90-х рр.

Інші методи належать до неінфляційних, хоча за певних умов і вони можуть спричинити зростання рівня цін. Та й вони мають свої негативні сторони.

Досить небезпечним для економіки є фінансування дефіциту бюжету за допомогою запозичень (внутрішніх і зовнішніх), тобто випуску державних облігацій (далі-ДО). При цьому виникає кілька проблем, на які урядам потрібно звернути увагу.

Перша проблема – проблема погашення державного боргу. Оскільки державі потрібно повертати борг з відсотками, вона повинна знайти джерело майбутніх доходів, яке зможе профінансувати борг. В іншому випадку цей борг буде обтяжувати майбутні покоління. У випадку постійного зростання державного боргу, він може досягти таких, розмірів, що держава буде не в змозі з ним розрахуватись. Тому держава не просто має витрачати гроші на соціальне забезпечення, а вона повинна робити інвестиції, які в майбутньому можуть їй принести прибуток. Тому, якщо річне зростання державного боргу вище за прибутковість від державних капіталовкладень, держава не зможе розрахуватися зі своїми боргами за допомогою прибутків від інвестицій і змушена буде застосовувати інші методи фінансування. Саме така ситуація в перехідних країнах, де дефіцит бюджету з самого початку перевищував рівень державних інвестицій, а процентні ставки за державним боргом перевищують відсотки від таких інвестицій, і це змушує робити повторні позики, щоб розрахуватися з боргами, і існує загроза створення фінансових пірамід.

Друга проблема, це корокткостроковий наслідок державного боргу - ефект витіснення капіталу, що спричиняється внутрішніми запозиченнями держави. Це відбувається тому, що державні цінні папери мають більші відсоткові ставки ніж інші кредити і є менш ризиковими, а також тому, що на оцінку їх ризику потрібно менше зусиль та коштів. Тому значна частина банківських коштів вкладається не в розвиток економіки, а в ДО, і отже, для решти економіки залишається менше кредитних ресурсів. Це призводить, крім можливого спаду вирбництва через недостатню залученість ресурсів, до зменшення пропозиції фінансових коштів і збільшення конкуренції за їх отримання, і отже, збільшення відсоткової ставки в економіці, що знову ж таки нагативно вплине на економічний розвиток в довгостроковому періоді. Тобто боргове фінансування дефіциту бюджету послаблює ефективність стимулювальної бюджетної політики. Також, оскільки банки в країні більшість грошей вкладають в ДО, то існує загроза, що вони стануть менш конкурентноспроможні порівняно з іноземними, оскільки в них зменшується заохочення для покращення своєї кредитної діяльності.

Такої проблеми не мають зовнішні запозичення. Але тут потрібно враховувати ризик зростання держаного боргу, що пов’язаний з девальвацією національної грошової одиниці, що приведе до зростання зовнішнього боргу.

Проте, якщо в країні має місце економічний спад, то збільшення державних витрат стимулюватиме економіку, що може покращити очікування щодо прибутків в еконміці і збільшити інвестиційний попит, що зменшить відсоткову ставку і дещо компенсує таким чином ефект витіснення.

Також, зростання ставки в країні може збільшити зовнішній попит на цінні папери всередині країни, що можливо цю ставку зменшить. Але тут можливий і негативний ефект - збільшення зовнішнього попиту на фінансові активи призводить до збільшення попиту на національну валюту, а отже, збільшує її обмінний курс. А це в свою чергу зменшує конкурентоспроможність підприємств країни, що орієнтовані на експорт а також тих, що конкурують з імпортерами в цю країну, призводить до скорочення на них виробництва, а також до погіршення платіжного балансу країни (хоча це зменшить валютні резерви країни і може призвести до зниження (стабілізації) валютного курсу). З іншого боку, такий варіант зменшить реальний зовнішній борг держави.

Виплати по обслуговуванню державного боргу також впливають на:

- бюджетний дефіцит. Відсоткові виплати по боргу лягають тягарем на бюджет країни, оскільки виплати по боргу ідуть саме з бюджету то збільшення виплат збільшуватиме дефіцит бюджету, що в свою чергу збільшуватиме державний борг, і т.д.

- рівень диференціації суспільства за доходом. Оскільки ДО скуповують переважно юридичні особи та фізичні особи з високим рівнем доходів, то оскільки відсоткові виплати фінансуються за рахунок податків, які сплачує і бідніше населення, то виходить, що держава перерозподіляє гроші від бідніших до багатших.

- платіжний баланс країни, оскільки виплати по зовнішнім зобов’язанням належать до статей імпорту, то ці витрати погіршують платіжний баланс.

- кредитний рейтинг держави. Тобто, якщо в державі швидко зростає тягар відсоткових виплат з бюджету, і невідомо, звідки походитимуть майбутні виплати, то зростає ризик, що держава відмовиться від своїх зобов’язань. За таких умов можливий відтік капіталу з ринку держоблігацій, що може привести до боргової кризи. Це особливо можливе тоді, коли зобов’язання мають короткий термін виплати, коли банківська система є слабкою та коли центральний банк має низький рівень валютних резервів. Такі проблеми мають місце в перехідних країнах, (хоча співвідношеня між відсотковими виплатами і бюджетом тут допускається більше - через очікування піднесення економіки). Прикладом тут може бути фінансова криза в Росії в серпні 1998 року.

У випадках боргової кризи держава, щоб повернути собі довіру, повинна провести реструктуризацію боргу, тобто перегляд умов обслуговування боргу. Найпоширенішим методом реструктуризації є конверсія боргу, що може включати: викуп боргових зобов’язань на вторинному ринку боргів (із знижкою номінальної ціни); капіталізація боргу – обмін на власність (напр. акціонерний капітал); пролонгація терміну дії боргових зобов’язань одночасно із зменшенням відсоткових ставок по ним (саме так вчинили Росія та Україна в 1998 році). Існує широкий спектр реструктуризації боргу для країн-боржників в рамках “Паризького клубу”.

3. Бюджетний дефіцит і перехідні країни.

а) В промислових соціалістичних країнах бюджетне навантаження на економіку було надзвичайно високим, особливо як для країн з відповідним рівнем рoзвитку. І при переході до ринкової економіки такий рівень навантаження призводить до фіскальної кризи, яку можна подолати тільки шляхом зменшення бюджетного навантаження. Такі країни, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія, змогли досить вчасно провести відповідні економічні реформи, достатньо швидко зупинивши емісійне фінансування дефіциту бюджету, перейшовши до інших методів фінасування, і поступово знизивши його рівень, знизити темп інфіляції і тим самим стабілізувати доходи в бюджет на відносно високому рівні, близькому до того, що існує в розвинених індустріальних країнах. Їх рівень бюджетного навантаження складає приблизно 45-50% від ВВП.

Інакше розвивались події в більшості країн СНД, а також в Болгарії, Румунії, та Словенії, уряди яких були менш послідовні у проведенні реформ. Тут не вдалося обрати правильну політику на першому етапі реформ, і тому постійне збільшення бюджетного дефіциту внаслідок зменшення податкових поступлень змусив перейти до емісійного, а отже і інфляційного фінансування з відповідними наслідками входження країн в процес гіперінфляції.

Встановлено, що існує зв’язок між накопиченою інфляцією і коефіцієнтом монетизації економіки1 . Наприклад, Вірменія, Грузія та Азербайджан, що пройшли через значну гіперінфляцію, мають дуже низький коефіцієнт монетизації, (менше 10%), а Чехія і Словаччина, що мають найменшу накопичену інфляцію, мають найвищий коефіцієнт монетизації серед перехідних країн (більше 25%). Коефіцієнт монетизації економіки – відношення пропозиції грошей М2 до ВВП країни, визначає можливість внутрішнього фінансування бюджетного дефіциту. Таким чином, інтенсивність постсоціалістичної інфляційної кризи є одним із найважливіших факторів, що визначає можливість фінансового маневру в процесі стабілізації і довгострокові характерестики національної грошової системи в постстабілізаційний період. Країни, що провели швидку і радикальну дезінфляцію, або не проходили через період високої інфляції, мають значну свободу маневру в області бюджетної політики, можуть собі дозволоти більші об’єми внутрішнього фінансування дефіциту бюджету, зберігаючи при цьому високий рівень монетизації економіки. Країни, де період високої інфляції розтягнувся, стикаються з проблемою низького рівня монетизації економіки в постстабілізаційний період. Вони вимушені більш жорстко контролювати фінансування бюджетного дефіциту за допомогою внутрішніх позик та емісії на етапі стабілізації.

Крім того, існує обернена залежність між накопиченою інфляцією і часткою бюджету у ВВП. Наприклад, в Росії, що пройшла через значну і тривалу інфляцію, довелось скорочувати державні витрати до нижчого рівня, ніж у Польщі, що здійснила радикальну дезінфляцію. Так, у 1996 році в Росії і Польщі рівень інфляції був майже на однаковому рівні, але частка державних доходів в Польщі складала біля 45%ВВП, а в Росії - біля 30%ВВП (див. також таблицю 3 на стор. 21). Це сталося тому, що в умовах інфляції державні доходи змешуються у зв’язку із запізненням податкових поступлень і їх знеціненням за цей лаговий період, а також через те, що висока інфляція створює в країні обстановку фінансової безвідповідальності, що і зменшує надходження в бюджет.

Низький коефіцієнт монетизації економіки зумовлює розповсюдження грошових замінників, як бартер, обіг іншої готівкової валюти ($), інших замінників, що служить добрим засобом для відхилення від сплати податків і формування низької “податкової культури”, з якою дуже важко боротись.1

Наприклад, за оцінками, рівень державних зобов’язань в Росії вимагає фінансуванняв об’ємі 40-45% від ВВП, який важко досягнути, оскільки існує верхня межа податкових вилучень. Тобто потрібно скорочувати витратну частину бюджету, інакше завищений рівень зобов’язань, що не покривається поступленнями в бюджет, буде сприяти подальшому скороченню податкових доходів через те, що держава виступатиме в ролі головного несплатника своїх зобов’язань, порушника фінансової і податкової дисципліни, і даватаме приклад іншим1 , а також через те, що заборгованості держави створюють в розширеному масштабі неплатежі, в тому числі і в бюджет.

Досвід Росії показує, що якщо не привести бюджетні зобов’язання у відповідність з реальними доходами, то відбуватиметься подальша ерозія податкової бази і розрив між рівнем зобов’язань і рівнем надходжень в бюджет продовжуватиме зростати. Тобто це є головною перешкодою для збільшення збируваності податків. Так, у 1997 році в Росії, де не приймалося ніяких дій, продовжувалася ерозія податкової бази і скорочувався податковий потік, що збільшувало невиконання бюджетних зобов’язань і збільшило соціальну напруженість в державі - стало очевидно, що потрібно змінювати бюджетну політику. А надіятися на стабілізацію бюджетних надходжень можна лише тоді, коли зобов’язання держави дорівнюють реальним можливостям їх фінансуання. Цю проблему в постсоціалістичних країнах вирішити досить тяжко, бо в більшості з них спостерігається ще й політична криза, а оскільки тут склалася традиція, що найактивнішими виборцями є найбідніші, то уряди в своїй політиці зменшення держзобов’язань не можуть бути послідовними, оскільки це тільки поглибить незадоволення його діями, а отже соціальну i політичну кризу, і цілком імовірно, що уряду доведеться піти у відставку, а новий уряд буде менш послідовний в проведенні такої політики. Тому, саме шляхи вирішення протиріч між зменшеннями соціальних зобов’язань і політичними обмеженнями уряду є основною проблемою економічної політики в постсоціалістичних країнах.

б) Бюджетний дефіцит і криза в Росії.

Одна з особливостей бюджетного процесу в Росії, що негативно вливає на сам бюджет, це надоптимістичність у прогнозуванні бюджетних доходів, внаслідок якої створювався завищений рівень держзобов’язань і країна не мала за останні 6 років реального бюджету, що зумовило значну незбалансованість бюджетної системи, а отже, зріст заборгованості за бюджетом.

При фінансуванні дефіциту бюджету уряд пробував усі 3 види. Найнегативніші наслідки мало емісійне фінансування, що збільшувало темпи інфляції, а отже дестабілізувало економіку.

Внутрішні кредити в короткостроковому періоді були менш інфляційно небезпечними, але в середньостроковому - зменшували національні заощадження і внутрішні інвестиції через витіснення капіталу.

Зовнішні кредити були найменш інфляційно небезпечні в короткостроковому періоді, не знижували національні заощадження в середньострковому, але в довгостроковому зменшували доступні для інвестування фінансові ресурси, погіршували платіжний баланс країни, заповільнювали темпи економічного зростання і наблизили боргову кризу.

Низький коефіцієнт монетизації (16.2%) зумовлював невисокі об’єми внутрішніх фінансових заощаджень, що накладало на величину внутрішнього державного боргу більші фінансові обмеження. Навесні 1998 року короткостроковий внутрішній борг перевищив банківські депозити населення. Тому було вирішено збільшити частку нерезидентів серед утиримувачів ДО. І до серпня 1998 їх частка становила вже 65%. Навесні-влітку виплати по державному боргу складали 10-15% від ВВП. Вони фінансувалися, крім інших джерел, резервами Центробанку, але у серпні ці резерви було практично вичерпано, що крім зменшення спроможності фінансування облігацій, унеможливлювало утримування курсу рубля. В зв’язку із загостренням кризи недовіри почався відтік іноземного капіталу з ринку Росії (вивезено біля $15 млрд.), що унеможливлювало фінансування боргу за рахунок повторних запозичень. Також було поставлено під сумнів отримання кредиту МВФ ($10-15млрд). Все це змусило спoчатку зробити спроби збільшити надходження в бюджет (введення нового податку на продаж, cпроба підвищення контролю за податками), а 17 серпня оголосити дефолт держави по ГКО-ОФЗ (хоча пізніше було прийнято схему реструктуризації боргів), а також девальвацію рубля (що збільшило спроможність розрахуватися по ГКО).

Наслідки були такі: інфляція, інфляційне фінансування державного боргу; обвал російських акцій; банківська криза (ГКО складали 60-90% від активів російських банків) та криза тісно пов’язаного з банківською системою, великого бізнесу; політична криза (відставка уряду); зріст соціальної напруженості. Проте є і позитивні наслідки, такі як активізація підприємств, розрахованих на експорт та тих, що конкурують з експортерами (внаслідок девальвації рубля), що дозволяє сподіватись на розвиток цих гаузей та збільшення в них обсягів виробництва, а також на покращення торгового балансу Росії.

В Україні ситуація була не такою катастрофічною. В ній був менший бюджетний дефіцит (див. таблицю 2 ), в Україні була інша структура ринку запозичень (62% ДО належали НБУ, в Росії 65% - нерезидентам), а також фондовий ринок України не був так розвинений, як в Росії, тому відплив іноземних інвестицій не мав катастрофічних наслідків (бо був значно менший). Тому криза в Україні не набула великого розмаху і Україна постраждала від неї значно менше.

Таблиця 2 . Деякі параметри економіки України і Росії (на 1 серпня 1998).

Джерело: Економіст, №7-9,1998, ст.23.

4.Вирішення проблеми дефіциту бюджету в перехідних країнах.

При вирішенні проблем, пов’язаних із дефіцитом бюджету, перехідні країни повинні спиратися на досвід тих держав, які більш успішно здійснили перехід від планової економіки, тобто, в першу чергу, забезпечити, хоча б в майбутньому, збалансованість бюджету. Перехідні країни, за вийнятком Польщі, Хорватії, Чехії, Словаччини, Угорщини та країн Прибалтики (які вже здійснили відповідні реформи і на досвід яких ми повинні спиратися), повинні зосередити особливу увагу на проблемах удосконалення збирання доходів в бюджет і ліквідації дефіцитів. Тобто їм потрібно провести стуктурні реформи в уряді і систмах контролю за бюджетом. В деяких країнах, зокрема в Росії та Україні, фіскальна реформа є головною політичною проблемою. Як правило, в перехідних країнах державні витрати не адекватні завданням, що покладаються на уряд в ринковій системі, отже, їм потрібно покращувати якість витратних програм, одночасно зменшуюучи державні витрати, тобто проводити ліберальну бюджетну політику. Лібералізація економіки також необхідна для покращення економічної ситуації в цих країнах, оскільки зменшення податків стимулюватиме розвиток виробництва та вихід “тіньовикв” в офіційний сектор економіки, що також припинить витікання грошей закордон. Як ми можемо пересвідчитися з таблиці 3 , країни, що не встигли вчасно провести реформи, повинні скорочувати свої бюджетні навантаження для того, щоб підняти рівень виробництва.

Таблиця 3. Сукупне державне навантаження на бюджет

і економічне зростання в перехідних країнах (дані 1997р)

Джерела: Вісник НБУ, №11, 1998, ст.9; Вопросы экономики, №11, 1998, ст.26.

Але, як уже згадувалося, в країнах колишнього СРСР (крім прибалтійських країн) скорочення державних витрат на соціальні трансферти призводить до значної політичної кризи. Тому потрібно оцінювати результати витрат, їх вплив на добробут населення. При формуванні соціальних витрат слід дотримуватися фундаментальних принципів соціального забезпечення: допомога повинна надаватися лише тим, хто її потребує; соціальні програми повинні сприяти бажаним змінам в економіці, а не гальмувати їх. Для скорочення державних витрат також було б доцільно провести структурні реформи в адміністраціях з тим, щоб скоротити видатки на них. Більшу увагу потрібно приділити і державним інвестиціям, оскільки за відсутності міцного приватного сектора в перехідних економіках, держава повинна брати на себе роль головного інвестора. Зокрема, в колишніх соціалістичних державах потрібно вкладати гроші в покращення і заміну технологій виробництва. Звичайно, інвестиції держави повинні бути прибутковими, що збільшить доходи в бюджет в майбутньому.

Існує чимало радикальних ідей збільшення доходів в бюджет. Але ми зупинемось на більш простих. В першу чергу потрібно розраховувати державний доход, виходячи з реалістичних уявлень про стан економіки. Також потрібно поступово зменшувати фіскальний тиск на економіку, що покращить економічну ситуацію і збільшить базу оподаткування (наприклад, різні джерела пропонують Україні зменшити його до 30-35% від ВВП). Потрібно ефективніше проводити приватизацію для того, щоб залучати нові гроші до бюджету, а також щоб зменшити державні витрати (які витрачаються на державні об’єкти). Доцільним також може бути введення нових і ефективних видів податків (розширення податкової бази), наприклад, для України пропонується введення податку на нерухомість1 . Потрібно також ввести більш жорсткий контроль над державним боргом та державними цінними паперами, щоб не допустити створення фінансової піраміди, подібної до російської, а також знизити іх процентну ставку, аби вона була меншою, ніж в економіці.

Такими є основні рекомендації, що пропонуються фахівцями для подолання бюджетної кризи в перехідних країнах, хоча, звичайно, до кожної окремої держави існує безліч різних рекомендацій (наприклад, дуже поширена рекомендація для України внести зміни до порядку нарахування ПДВ).

Висновок.

Отже, ми переконалися, що хоч дефіцит бюджету і сприяє економічному зростанню, але в колишніх соціалістичних країнах цей показник все ж занадто високий. Основною метою перехідних країн має бути зменшення в короткостроковій перспективі державних витрат шляхом підвищення ефективності основних програм і проектів, і завдяки цьому, забезпечення підтримання збалансованості бюджету. Незбалансованість бюджету викликає збільшення неплатежів, кризу неплатежів, а також політичну та соціальну кризу. Ще одна дуже важлива проблема, пов’язана з високим рівнем бюджетного дефіциту – загроза виникнення боргової кризи в державі.

Досвід перехідних країн свідчить, що країни, які раніше запровадили жорстку фіскальну політику, знизивши бюджетний дефіцит, швидше відновили економічне зростання порівняно з тими країнами, що утримували високий рівень державних зобов’язань та бюджетного дефіциту (див. таблицю 2). Іншим же країнам (в тому числі і Україні) потрібно поступово лібералізувати бюджетну політику. Цей процес нелегкий, оскільки державні витрати нелегко скоротити через загрозу соціальних невдоволень, що можуть перерости в політичну кризу. Але такий процес необхідний, бо тільки він може в майбутньому збільшити рівень виробництва. Для кращого ефекту потрібно підвищити якість державних витрат. Разом із скороченням державних витрат потрібно зменшити податковий тягар, що підвищить ефективність податкової системи і звільнить економіку від непосильного навантаження та сприятиме її розвитку.

Отже, якщо узгодити величину државних витрат із можливостями економіки, що мало б звести бюджетний дефіцит до мінімуму, або й створити бюджетний надлишок, то це оздоровить економіку перехідної країни і дозволить сподіватися на економічне зростання в найближчому майбутньому.

Також пред усіма європейськими країнами існує загроза зростання бюджетного дефіциту в найближчі 15 років на 5-10% від ВВП, що спрчинене старінням населення. Тому, м’яку ліберальну бюджетну політику потрібно буде проводити постійно, і ця проблема преслідуватиме нас довго.

Список використаної літератури.

1. К.Макконелл, С.Брю. Економікс, розділ 14, 20.

2. П.Самюельсон, В.Нордгауз. Макроекономіка, розділ 16.

3. Г.Мэнкью. Макроэкономика, глва 16.

4. С.Будаговська та інші. Мікроекономіка та макроекономіка. Макроекономіка, розділ 6.

5. Е.Гайдар. Тактика реформ и уровень нагрузки на экономику // Вопросы экономики, №4, 1998, стр. 4-14.

6. А.Илларионов. Как был организован российский финансовый кризис // Вопрсы экономики, №11, 1998, стр. 20-36.

7. С.Синельников и др. Кризис финансовой системы России: основные фактры и экономическая политика // Вопросы экономики, №11, 1998, стр. 37-65.

8. В.Мау. Политическая природа и и уроки финансового кризиса // Вопросы экономики, №11, 1998, стр. 4-19.

9. О.Береславська. Кризові чинники девальвації гривні // Вісник НБУ, №10, 1998, ст. 4,5.

10. І.Радіонова. Макроекономічні чинники дефіциту бюджету в Україні // Економіка України, №9, 1998, ст. 15-23.

11. І.Дьяконова. Удосконалення методів фінансування дефіциту бюджету України // Економіка України, №11, 1998, ст.84-86.

12. В.Ющенко, В.Лисицький. Надмірне державне споживання – головний фактор фінансової нестабільності України // Вісник НБУ, № 8, 1998, ст. 3-10.

13. М.Домбровськи та інші. Причини фінансової кризи в Україні та можливі методи її подолання. // Вісник НБУ, №11. 1998, ст 6-10.

14. Гарвардський інститут міжнародного розвитку. Гарвардський погляд на український бюджет. // Економіст, №11, 1998.

15. О.Петрик, Я.Остапчук. Надмірні державні витрати і реальне економічне зростання (досвід транзитних економік). // Вісник НБУ, №11,1998.

1 див. І.Радіонова. Макроекономічні чинники дефіциту бюджету в Україні //Економіка України, №9, 1998

1 І.Радіонова. Макроекономічні чинники дефіциту бюджету в Україні. // Економіка України, №9, 1998

2 Е.Гайдар. Тактика реформ и уровень нагрузки на экономику // Вопросы экономики, №4, 1998

1 Е. Гайдар: Аномалии экономического роста М.:1997

1 Е. Гайдар: Тактика реформ и уровень нагрузки на экономику // Вопросы экономики, №4, 1998.

1 Е.Гайдар. Тактика реформ и уровень нагрузки на экономику // Вопросы экономики, №4, 1998.

1 Гарвардський інститут міжнарод. розвитку. Гарвардський погляд на український бюджет // Економіст, №11, 1998.