Реферат: З логіки

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Логіка”

1. Умовиводи та їх види

Умовивід – це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об’єктивною підставою умовиводу є зв’язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов’язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об’єктивної дійсності взаємопов’язані, підпорядковані певним законом, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших.

Умовиводом є не будь-яке сполучення, як тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв’язок, котрий відображає взаємозв’язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов’язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов’язаними і тому вивести із них якесь нове значення, тобто побудувати умовивід, не можна.

Термін “міркування” вживається в подвійному значенні. Під “міркуванням” розуміють і розумовий процес виведення нового знання із суджень, і саме нове судження, як наслідок розумової операції.

Міркуванням (умовиводом) називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить в собі нове знання.

Міркування за своєю структурою складніше, ніж поняття і та судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу, як його елементи.

Будь-яке міркування складається із засновків та висновку.

Засновки – це судження, із яких виводиться нове знання.

Висновок – судження, виведене із засновків.

У будь-якому міркуванні слід розрізняти три види знань:

· Вихідне знання, те, з якого виводять нове знання – воно міститься в засновках умовиводу.

· Висновкове знання – міститься у висновку.

· Обгрунтовуюче знання – знання, котре пояснює правомірність висновку із засновків. Обгрунтовуюче знання міститься в аксіомах і правилах умовиводів, воно не входить до складу умовиводу у вигляді окремого судження, а складає логічну підставу висновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чи інших суджень, є правомірним і необхідним.

Дедуктивним (від латинського слова deductio – виведення) називається міркування, у якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому.

У дедуктивному міркуванні думка рахується від загального до окремого, одиничного, тому дедукцію звичайно визначають як умовивід від загального до часткового.

Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:

1) засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок; 2) засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.

Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відомими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення принципи й інші судження, в яких міститься знання загального. У юридичній практиці як знання загального виступають норми права (статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури та ін.

Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її переваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов’язані, то висновок буде неодмінно істинним.

Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а вірогідним, то й висновок у такому випадку буде вірогідним і не може бути достовірним. Дедуктивні умовиводи з вірогідними засновками широко використовуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлюванні різноманітних пропозицій.

Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий характер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнавати наявність загального у цьому частковому випадку.

Індукцією називається міркування, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу, про клас в цілому. Індукція – це умовивід від часткового до загального. Термін “індукція” походить від латинського слова inductio, що означає “наведення”.

Основна функція індуктивних виводів в процесі пізнання – генералізація , тобто отримання загальних суджень . В залежності від повноти і закінченості емпіричного дослідження розрізняють два види індуктивних умовиводів: повну і неповну індукцію.

Повна – умовивід, в якому на основі належності кожному елементу чи частині класу певної ознаки робиться висновок про приналежність ознаки класу в цілому.

Ці умовиводи мають справу лише із закритими класами (число дозволяє реєструвати). Тут повнота інформації про кожний елемент класу є достатньою підставою для логічного перенесення ознаки на весь клас. Тому вивод в умовиводі повної індукції носить демонстративний характер. Істинність засновків – істинність висновку.

Неповна індукція – це умовивід, в якому на основі належності ознаки деяким елементам чи частинам класу робиться висновок про її належність класу в цілому (поля пшениці).

Індуктивний перехід від деяких до всіх не претендує на логічну необхідність, бо повторюваність ознаки може бути результатом спів падання. Їй характерно ослаблене логічне слідування - істинні засновки забезпечують отримання не достовірного, а лише проблематичного висновку. Отже, неповна індукція належить до правдоподібного (недемонстративного) умовиводу.

По способу відбору вихідного матеріалу розрізняють два види неповної індукції: 1) індукцію шляхом перерахування , яка отримала назву популярної індукції і 2) індукцію шляхом відбору – наукова індукція.

Популярна індукція – це узагальнення, якому шляхом перерахування встановлюють належність ознаки деяким предметам чи частинам класу і на цій онові проблематично робиться висновок про її належність всьому класу. Деколи її називають індукцією через просте перерахування. Обґрунтованість висновків в популярній індукції визначається головним чином кількісним показником: співвідношення досліджуваної множини предметів (взірця чи вибірки) до всього класу (популяції). (фактичні презумпції – досвідне узагальнення – тікання від суду, погроза вбивства, вкрадені речі (речовий доказ) свідчать про злочин і т.д.). Вона має евристичну функцію, наводить на думку що повторюваність невипадкова. Але в умовах, коли досліджуються лише деякі представники класу, є можливість помилкового узагальнення. Обов’язково враховувати – суперечливі випадки, суб’єктивізм відбору версій, які говорять лише за, і ті, що проти відкидають, з множини фактів вибирають лише ті, які є переважаючими в досвіді і будують на їх основі поспішне узагальнення (суєвір’я).

Наукова індукція – це умовивід, в якому узагальнення будується шляхом відбору необхідних і виключення випадкових обставин. В залежності від способів дослідження розрізняють: (1) індукцію методом відбору (селекції) і (2) індукцію методом виключення (елімінації).

Роль індуктивних умовиводів у юриспруденції є не менш важливими, ніж роль дедуктивних умовиводів, та умовиводів за аналогією. Оскільки індуктивні умовиводи рухаються від часткового знання до загального, вони дають змогу узагальнювати та систематизувати інформаційний матеріал, зводити їх до одного знаменника, допомагають складати загальне уявлення про те, що відбулося. З окремих розрізнених фактів будується конкретна картина.

Важливе значення індуктивні умовиводи посідають під час доведення тієї чи іншої гіпотези, велике значення їм належить в доведенні і спростуванні. Звісно, не можна уособлювати індуктивні умовиводи від інших умовиводів, однак їхнє значення для юриспруденції є досить вагомим.

Поруч з індукцією і дедукцією можливий третій спосіб умовиводів – логічний перехід від відомого знання про окремий предмет або його групи до нового знання про другий окремий предмет або іншій його групі, який називається аналогією.

В науці і юридичній практиці нерідко досліджуються окремі явища, відносно яких ще не отримані узагальнення. В цих випадках судять про нове явище, опираючись на раніше набуті знання по схожому одиничному явищу, тобто уподібнюють одне явище іншому.

Умовивід по аналогії – це виведення про приналежність одиничному предмету певної прикмети, основане на схожості цього предмета в суттєвих прикметах з іншим одиничним предметом.

Якщо позначити символами a і b два одиничних предмети або події, а P, Q, S, T – їх прикмети, то вивід по аналогії можна представити наступною схемою:

a має прикмети P, Q, S, T

b має прикмети P, Q, S

Отже, b, ймовірно, має прикмету T

Аналогія не є довільною логічною побудовою, в її основі лежать об’єктивні властивості і відношення предметів реальної дійсності. Кожний конкретний предмет або явище, володіючи великою кількістю ознак, представляє не випадкову їх комбінацію, а певну єдність, комплекс. Якою б дрібною не була та чи інша ознака, її існування і зміни завжди обумовлені станом інших сторін предмета або зовнішніх умов.

Що стосується ролі аналогії в юридичній теорії та практиці, то до аналогії звертаються у випадках правової оцінки, а також в процесі розслідування і проведення криміналістичних експертиз.

З логічної сторони юридична оцінка стану справи протікає, як правило, у формі силогізму, де великим засновком виступає визначена норма права, а меншим – знання про конкретний факт. Поруч з цим в окремих правових системах припускається правова оцінка по аналогії закону або по прецеденту. Виходячи з практичної складності передбачити і перерахувати в законі всі види правопорушень, які можуть виникнути в майбутньому, законодавець надає суду право оцінювати не передбачені законом випадки по нормам, які регулюють схожі правовідносини. В цьому і полягає суть правового інституту аналогії закону.

Аналізуючи фактичний матеріал, суддя і слідчий використовують не тільки загальні знання, отримані наукою і практикою, але й звертаються і до індивідуального досвіту – свого і чужого. Порівняння конкретної справи з раніше розслідуваними одиничними випадками допомагає виявити схожість між ними і на цій основі, уподібнивши одну подію іншій, виявити нові, раніше невідомі прикмети і обставини злочину.

В найбільш чіткій формі умовиводи по аналогії зустрічаються при розкритті злочинів по способу їх здійснення.

Нерідко умовиводи по аналогії часто використовують при проведенні окремих видів криміналістичних експертиз, які ставлять завдання ідентифікації особистості або матеріальних предметів: встановлення особи по прикметам зовнішності, по відбиткам пальців, по слідам ніг, зубів, рук і т.п.; встановлення виконавця тексту або підпису; встановлення зброї по стріляним кулям та гільзам, а також інструментів, засобів взлому, транспортних засобів по їх слідам тощо.

В силу різних причин висновки експерта-криміналіста можуть мати характер проблематичних висновків. На відміну від достовірних висновків такі ймовірні висновки експертів, як і будь-які інші припущення, не можуть виконувати роль судових доказів. Але ці ж висновки нерідко грають важливу роль, надаючи слідству додаткову інформацію для побудови версій та їх перевірки, виконанні оперативних дій і т.п.

2. Закон достатньої підстави

Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам.

Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий звязок між думками.

Основними законами формальної логіки є: закон тотожності, закон достатньої підстави, закон суперечності, закон виключеного третього.

Формально-логічні закони – це закони правильної побудови і звязки думки. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обгрунтованість.

Закони логіки, будучи специфічними законами мислення, неодноразово повязані із законами обєктивного світу, погоджуються з ними. “Закони мислення і закони природи необхідно погоджувати між собою, якщо тільки вони належно пізнані” (Маркс. К., Енгельс Ф. Твори).

Закони логіки об'єктивні, вони не створені людським розумом, не продиктовані мисленню самим мисленням, як стверджує ідеалізм, а є відображенням закономірно­сті об'єктивного світу. «Закон логіки є відображення об'єктивного в суб'єктивній свідомості людини» ¹ .

Виражаючи основні властивості мислення, закони ло­гіки мають свою основу, своє джерело .в об'єктивних речах. Кожний логічний закон відображає певну сторо­ну дійсності, її властивості і відношення, має свій ана­лог і подібність у природі. Так, закон тотожності є відоб­раженням якісної визначеності речей і явищ, а закон достатнього обгрунтування відображає причинно-наслідковий зв'язок між предметами і явищами світу.

Закони логіки існують і діють незалежно від волі і бажання людей. Мислення людини стихійно підлягає законам логіки. Кожна людина незалежно від того, чи знає вона про існування законів логіки чи ні, мислить у відповідності до законів логіки.

Формально-логічні закони мають загальнолюдський характер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їхньої класової чи національної належності. Всі люди мис­лять за одним і тим же законом логіки. «Оскільки процес мислення сам виростає із відомих відношень, сам є при­родним процесом, то дійсно осягаюче мислення може бути тільки одним і тим же, відрізняючись тільки за ступенем, у залежності від зрілості розвитку і, зокрема, розвитку органу мислення».

Закони логіки є знаряддям пізнання дійсності, необ­хідною умовою точного, адекватного відображення мисленням зовнішнього світу. Щоб мислення приводило нас до істини, воно має відповідати вимогам формально-логічних законів—закону тотожності, суперечливості, виключеного третього та достатньої підстави.

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу.

Із закону достатньої підстави випливає, така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обгрунтована. Так, для того, щоб судження «Петренко е співучасником цього злочину» було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмін­но випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасник цього злочину. Якщо ж таких суджень на­ведено не буде, то висловлене положення («Петренко є співучасник цього злочину») не може вважатися іс­тинним.

Закон достатньої підстави є відображенням необхід­ного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явища­ми навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв'язків і т. д. Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без котрої воно не могло б ви­никнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу.

Список використаної літератури

1. Гетманова А.Д. Логика. – М., 1996.

2. Конверський А.С. Логіка. – К., 1998.

3. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. – К., 1996.

4. Хоменко І.В. Що таке логіка //Барви творчості. К., 1995.