Курсовая работа: Форма держави

«Форма держави»

Виконав:

Патрелюк Дмитро Андрійович

Дніпропетровськ

Зміст

Вступ_________________________________________________________3

1.Поняття, структура та значення форми держави____________________5

2.Форма державного правління: поняття та її різновиди_______________9

3.Форма державного (територіального) устрою: поняття, її різновиди та її співвідношення з територіальним устроєм___________________________13

4.Державно-політичний (правовий) режим: поняття, його різновиди та співвідношення з політичним режимом______________________________22

Висновок________________________________________________________26

Список використаної літератури____________________________________28

Вступ

Обрана мною тема „ Форма держави ” є досить актуальною. Взагалі зміст і сенс поняття „форма держави” в суспільній думці змінювалися неодноразово — від Аристотеля і до наших днів. Але як Арістотель, так і сучасні батьки юридичної науки вважають категорію форми держави базовою щодо уявлення державної влади. Форма держави складається з окремих компонентів, які характеризують державну владу в країні та рівень її розвитку.

В зміст конституцій багатьох країн входять основні поняття організації державної влади, способи створення, поділу за функціями, взаємодії та взагалі функціонування органів державної влади. Зокрема в статі 1 Конституції України зазначено демократичне її спрямування.

Метою курсової роботи є – дослідження правової сутності держави, її владних структур та органів, основи поділу її території на складові частини, принципи реалізації органами владних повноважень, способи впливу на них з боку суспільства, їх взаємозв’язок.

Відповідно до поставленої мети, завданнями цієї роботи будуть наступні:

1. характеристика поняття, структури та значення категорії форми держави;

2. визначення форми державного правління: поняття та її різновиди;

3. аналіз форми державного (територіального) устрою: поняття, її різновиди та її співвідношення з територіальним устроєм;

4. характеристика поняття державно-політичний (правовий) режим, аналіз існуючих правових режимів, в рамках цього питання подано співвідношення між державним та політичним правовими режимами.

Для написання курсової роботи я використовував праці вітчизняних та зарубіжних вчених. Для різностороннього викладу думок вчених були використані монографії, підручники та періодичні видання.

Структура курсової роботи має логічне завершення та складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

1. Поняття, структура та значення форми держави.

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів, прийомів, що використовуються державною Владою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Зміст і смисл поняття «форма держави» в суспільній думці змінювалися неодноразово — від Аристотеля і до наших днів. Таким чином, наукою вироблена універсальна конструкція, що виражена в понятті форми держави для характеристики численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з точки зору свого головного змісту,—організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування, зовнішній вираз цієї влади в суспільстві.

Уже за давніх часів — на Древньому Сході і в Стародавніх Греції та Римі — у дослідників державно-правових явищ виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало б загальне уявлення про ос­новні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким широким поняттям стала категорія "форма держави", але в нього в різні часи різними дослідниками вкладався неоднаковий зміст.

З давніх часів найбільш відомою класифікацією форм держави була та, яку дав Аристотель. Він поділяв форми держави відповідно до двох ознак: а) кількість тих, хто править (один, декілька, багато); б) у чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління. Остання ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні (прав­ління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто пра­вить). Правильними формами у нього були: монархія, ари­стократія і поліття; неправильними — тиранія, олігархія, демократія.

У новий час питання про форму держави пов'язане насамперед з ім'ям Ш. Монтеск'є, який під формою держа­ви розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади. На цій основі він визначав такі конкретні форми держави:

1) республіка як форма держави, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчесність і рівність;

2) монархія (основа влади — честь);

3) деспотія (основа влади — страх). Отже, під формою держави Монтеск'є фактично розумів лише те, що у сучасній науці називається державним (політичним) режимом).

Ж.-Ж. Руссо розумів форму держави як структурну ор­ганізацію вищих державних органів і на цій основі виділяв: 1) монархію — форму держави, в якій владу здійснює одна особа; 2) аристократію — в якій владу здійснює невелика група осіб; 3) демократію — в якій владу здій­снюють всі члени суспільства. Як видно, беручи за основу визначення форм держави ознаку організації вищих органів держави, Ж.-Ж. Руссо як форму держави розглядав ту категорію, яка в сучасному правознавстві називається формою правління.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридичне визначений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни; правове закріплення устрою державної влади, її територіальної організації; легітимність прийнятих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, вибори стовуваних нею ресурсів (матеріальних, інформаційних, силових та ін.) тощо. Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів організації державної влади. Держава — складно організована система, тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольовано лише на теоретичному рівні: в реальному житті держави вони характеризуються взаємодією і взаємовпливом. На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення класових сил, соціальних груп, характер діяльності владних еліт, національних взаємовідносин, рівень і особливості політичної свідомості та культури населення, традиції. Як відкрита система держава, в тому числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На основі впливу цих факторів держава має робити вибір способів здійснення державної влади — різних за змістом видів політичного режиму.

Категорія "форма держави" є однією з найважливіших ієн інших понять державознавства. Вона має констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу як суспільний феномен. Най­більш значущі ознаки держав, які в своїй сукупності роз­кривають найважливіші характеристики форм держави, об'єднуються в такі групи:

Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії вищих органів державної влади і управління. Су­купність цих ознак називається формою державного правління,

Цікаво, що дослідники часів царської Росії і перших років післяжовтневого періоду визначали форму держави виключно за ознакою форми правління, на основі чого вони називали кілька можливих державних форм:

а) деспотія — форма, при якій формально не існує державних органів, що сприяли б монархові у здійсненні його суверенної влади; б) самодержавство — юридичне існує орган, який сприяє монархові у здійсненні його суве­ренної влади (наприклад, Державна Рада, Рада Міністрів); в) дуалістична монархія — політику уряду визначає мо­нарх (так звана конституційна монархія у вузькому зна­ченні слова); г) парламентська монархія — політику уряду визначає парламент; д) парламентська республіка — полі­тику уряду визначає парламент; е) президентська» (або дуалістична) республіка — політику уряду визначає прези­дент; є) представницько-безпосередня республіка — здійсненню суверенної влади народу сприяє парламент з оста­точною законодавчою владою; ж) чисто безпосередня ре­спубліка — здійсненню суверенної влади народу сприяє урядова Рада з законодавчими функціями.

1. При всій складності і заплутаності такої класифікації не виключались ще й перехідні, змішані і навіть "замаско­вані" державні форми¹ . За такого підходу, що зосереджує увагу тільки на питаннях організації і діяльності вищих органів державної влади, не враховуються інші важливі характеристики держави, як-от: державний устрій і дер­жавний режим. Тому викладена точка зору не може бути визнана основою щодо визначення форми держави, але, певною мірою, корисна при вивченні особливостей різних підходів щодо визначення форми державного правління.

2. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та відповідну організацію державних органів, насамперед співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної влади.

Сукупність цієї групи ознак характеризує державно-пра­вовий режим.

Отже, форма держави — поняття складне. Воно харак­теризує державу з погляду існуючих у ній форми прав­ління, державного устрою та державно-правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріп­лення. Всі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу — вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин.

Як уже зазначалося, в юридичній літературі існують й інші думки щодо змісту категорії "форма держави". Згідно з одними зміст форми держави зводиться лише до характе­ристики форми правління (так звана форма держави у вузькому значенні слова). Інші під формою держави ро­зуміють сукупність форми правління та територіальної ор­ганізації держави без урахування державного режиму. Але ці думки не знаходили широкої підтримки у дослідників. Слід зазначити, що поняття форми держави як певної структури не означає механічної, довільної сукупності еле­ментів, що її утворюють. Форма держави відображає єдність, взаємообумовленість об'єднаних в ній елементів, в результаті чого виникає нова якість, яка не властива жод­ному з цих окремо взятих елементів.[4, 76-79]

2.Форма державного правління: поняття та її різновиди.

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави.

В загальному випадку форми державного правління можна поділити на республіканські (парламентська, президентська та змішана)та монархічні (абсолютна, обмежена).

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка (США, ряд країн Латинської Америки та ін.).

Головні ознаки президентської республіки:

1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

2) обрання президента на загальних виборах;

3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;

4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади – президента і парламенту. Виконавча влада має невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалежними одна від одної.

Парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними в тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках – шляхом виборів.

Ознаки парламентарних форм правління:

1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами;

2) обмеженість владних повноважень глави держави і віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;

3) формування уряду парламентом за участю глави держави;

4) формальна політична відповідальність уряду перед парламентом;

5) право глави держави розпустити парламент контролює уряд;

6) контрасигнування актів глави держави главою уряду або відповідним міністром.

Глава держави в парламентарно-республіканській державі (президент) обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних країнах виступає уряд. Парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється.

Парламентарно-монархічна форма правління – Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія.

Парламентарно-республіканська форма державного правління – Албанія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Словаччина, Угорщина, ФРН, Югославія.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є змішана республіканська форма. Ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентської республік (Австрія, Болгарія, Ірландія, Македонія, Польща, Румунія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Словенія, а також більшість країн колишнього СРСР).

Монархія — це форма державного правління, при якій систему вищих органів влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок представникам правлячої династії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного правління історично складалися протягом тривалого часу. Вони такі: а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія — така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя, її різновидом є деспотична монархія — історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспота спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Монархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання харизматичного лідера-монарха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непорушний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і економічна централізація влади, яка концентрується в руках, монарха. Його влада є необмеженою, поділ влади не здійснено, а станово-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії). Такі монархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XX : . столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржуазної державності в європейських державах (Англія XVII століття). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох держав Європи (Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

3.Форма державного (територіального) устрою: поняття, її різновиди та її співвідношення з територіальним устроєм.

Форма державного устрою являє собою внутрішній поділ держави на складові елементи - адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи суверенні держави. Вона відображає також характер співвідношення держави в цілому та окремі її частини.

У сучасній юридичній і політичній літературі зазвичай вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарну державу і федеративну державу (федерацію). Особливою формою державного устрою в наш час є конфедерація. У кінці XIX - на початку XX ст. у вигляді особливих форм державного устрою виділялася т. зв. «інкорпорація» та «сюзеренітет».

Характеризуючи останні одночасно як форми державного устрою і форми об'єднання держав, Ф. Кістяківський писав, що у з'єднаннях держав - звичайних явищах політичного життя, сутність яких полягає в об'єднанні їх між собою «юридичним зв'язком, так що в деяких сферах правового життя ці держави виступають як єдине ціле», інкорпорація і «сюзеренітет» займають особливе місце.

«Інкорпорація» являє собою «повне поглинання однієї держави іншою, чи повне злиття декількох держав у єдине ціле, в якому окремі частини зовсім втрачають державний характер».

Водночас, «сюзеренітет» характеризується як васальне підкорення однієї держави (васала) «в певних відносинах» владі іншої держави (сюзерена).

Співвідносячи «сюзеренітет» з державно-правовою практикою, слід відмітити, по-перше, що ці явища виступають скоріше як міждержавне (міжнародне), ніж внутрішньодержавне, а по-друге, що воно виступає як данина середньовічній історії, але не сучасності.

За походженням і призначенням сюзеренітет мав подвійний характер:

а) слугувати «перехідною політичною формою при розпаді різноплемінної держави на складові частини»;

б) виступати як один із засобів «підкорення слабких держав сильними».

На відміну від «сюзеренітету» який є даниною минулому «інкорпорацію» можна розглядати і як явище сьогодення. Показовим прикладом у цьому відношенні може слугувати «возз’єднання» за формою, а поглинання по суті в 90-і роки Німецької Демократичної Республіки, Федеративною Республікою Німеччини.

Форма державного устрою – це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин.

Форма державного устрою знаходить свій вияв в особливостях політико-територіальної організації держави та її адміністративно- територіального устрою.

Федерація – це держава, територія якої складається з території її членів – суб’єктів (штати – Австралія, Бразилія, Індія, Венесуела, Мексика, Нігерія, США; проавінції – Аргентина, Канада, Пакистан; землі – Австрія, ФРН; республіки – Росія, Югославія; кантони – Швейцарія тощо).

Вітчизняні дослідники зазначали, що дев'ята частина держав світу - 21 держава є федераціями. Серед федеративних держав є високо розвинуті країни (США) і малі індустріальні країни (Бельгія, що стала федерацією згідно з конституційними поправками 1993 p.), великі держави (Бразилія) і невеликі держави (нова Союзна республіка Югославія), різні країни, що були колоніями в минулому (Індія, де проживає близько мільярда населення та мала Ісламська Федеративна Республіка Коморських Островів), країни зі значною питомою вагою патріархальних порядків (Танзанія в Африці, Папуа - Нова Гвінея в Океанії). Вони різні за характером соціальної напруги, пов'язаної, зокрема, з недосконалістю федеративної структури (наприклад, у Канаді), з точки зору державних, правових характеристик, структурність яких утворює певну модель федералізму як особливої форми державного устрою.

Кожна з моделей має як позитивні, так і негативні сторони, і це є об'єктивним. На відносно широку розповсюдженість ітеративної форми держави вказують і зарубіжні автори, підкреслюючи, що федералізм розповсюдився по території п'яти континентів», охоплюючи, наприклад, такі країни, як країни Північної і Південної Америки; Канаду як «найбільш децентралізовану федерацію», Німеччину в Європі; Північну Африку, як єдину на Африканському континенті та ін.

Складність, важливість і відносно широка розповсюдженість федерації як форми державного устрою викликає постійний інтерес в усьому світі. Не випадково тому, що питанням федерації у спеціальній вітчизняній і зарубіжній літературі приділяється дедалі більше уваги. Про це свідчить ряд видань, присвячених різним аспектам, даної проблематики.

Коло питань, присвячених федералізму, досить широке і різнобічне. Це, зо¬рема, питання сутності, змісту і призначення федералізму, його функцій, місця і ролі в житті суспільства і держави. Це питання, що стосується характеру . взаємовідносин центра і суб'єктів федерації, діяльності судових органів в умовах федералізму, активності політичних партій, різних громадських організацій і ЗМІ. Важливими є питання, присвячені самій проблемі федералізму, встановленню основних форм його прояву, виявленню загальних і специфічних рис, його ролі і призначенню.

Досить часто вчені дискутують з приводу того, чи можна говорити про феде­ралізм як такий, чи тільки про його окремі прояви: американський, російський, югославський тощо. Конкретної відповіді на це запитання не існує. Представники одного напряму загострюють увагу тільки на загальному положенні федералізму, інші - навпаки на «особливому» уявленні про федералізм в тій чи іншій країні. ,

Правильною, на наш погляд, є та точка зору, згідно з якою пропонується дослідження в рамках порівняльного аналізу правових систем Росії та США з обов'язковим розглядом загального поняття федералізму. Тобто слід використову­вати загальне й особливе, що надасть можливість всебічного уявлення про певні категорії та поняття.

Крім того, досить важливо в методологічному плані розуміння того, що-порівняльний аналіз окремих сторін, аспектів розвитку окремих федерацій He-"; обхідно передбачає аналіз процесу їх виникнення і розвитку⁹ .

При виникненні питання про визначення федерації можливо і необхідно вражати ті визначення цього поняття, що вже існують у сучасній правовій науці аналіз специфічних рис та ознак цієї категорії.

Деякі вчені вважають, що федерація - це єдина держава, що складається з декількох державних утворень, які об'єдналися для вирішення центральною вла­дою загальних для всіх членів федерації завдань.

Також можна розглянути дефініцію, згідно з якою «федералізм - це така форма організації уряду, яка намагається примирити регіональне різноманіття з певним рівнем колективної єдності і роблять це таким чином, що регіональні уряди відіграють цілком конкретну роль»". Або визначення, згідно з яким федерація; розглядається як такий «устрій політичної системи держави, де суверенна воля і народу дістає своє втілення в конституційному чи договірному створенні єдиної держави, де гармонічно поєднуються інтереси всієї федеративної держави, її і суб'єктів і громадян цієї держави». -

Другий шлях вирішення питання про визначення поняття федерації за допо­могою вирізнення й аналізу її специфічних ознак та рис є більш продуктивним. Насамперед тому, що він допомагає уникнути тієї плутанини, яка створюється вже тому, що є досить різноманітним саме тлумачення «федерація». Внаслідок цього деякі західні теоретики пропонують взагалі відмовитися від загальних визначень федерації і підходити до її ідентифікації за допомогою більш чітких і визначених критеріїв.

Визначення федерації шляхом вирізнення й аналізу її ознак і рис, певна річ, може мати і свої недоліки. Деякі з них полягають у тому, що при такому підході,

Що ж є типовим для федератизму як такого, що відрізняє його від інших форм державного устрою - від конфедерації і унітаризму? Насамперед те, що будь-яка федеративна система, незалежно від її специфічних рис та особливостей, висту­пає як єдина союзна держава, що складається з двох чи більше відносно самостійних держав і державних утворень, кожна з яких, як суб'єкт федерації, має власний адміністративно-територіальний поділ¹³ .

Поряд з федеративними, має власні вищі органи державної й управління, судові, правоохоронні та інші органи. Має свою конституцію і чинне законодавст­во, може мати свої військові формування і громадянство.

Основоположними принципами утворення і функціонування федеративної системи слід вважати такі: а) вільний вияв волі об'єднання держав чи державних

Всі суб’єкти федерації є державними утвореннями, тобто вони наділені установчою владою – можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати основним федеративним законам. Пріорітет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності завжди залишається за федераціями.

Конфедерація – це міждержавне об’єднання з певними, визначеними в установчому акті цілями. Спільні органи, що формуються у конфедерації, наділені обмеженою компетенцією. Держави-члени мають право скасовувати акти цих органів і право виходити з конфедерації.

Конфедерація часто розглядається як проміжків етап на шляху держав до утворення федерації. У наш час конфедерацією у формально-юридичному зна­ченні вважається Швейцарія, хоча фактично вона являє собою федерацію. Озна­ки конфедерації є і СНД. Як конфедерація іноді розглядається і Євросоюз.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі конфедерація як форма дер­жавного устрою не завжди сприймається однозначно. Традиційно дискусії виникають не тільки з приводу її ознак та відмінностей, а й здебільшого, з приводу її формально-юридичної природи і характеру. Одні правознавці сприймають конфе­дерацію виключно як форму державного устрою, інші - як міжнародно-правове об'єднання, як суб'єкт міжнародного права.

Порівнюючи конфедерацію з федерацією, ще на початку XX ст. Ф. Кістяківський намагався відповісти на запитання - чим відрізняється союзна держава (федерація) від союзу держав (конфедерації)?

Відповідаючи на нього, автор виходив з таких посилань¹⁹ : по-перше, з того, що конфедерація заснована «на міжнародних зобов'язаннях об'єднаних держав, які випливають з договору», федерація - «на об'єктивному праві, встановленому шляхом загальної угоди, закону чи звичаю»; по-друге, держави, які входять до складу конфедерації, зберігають суверенітет, водночас як члени федерації втрача­ють суверенітет і підкоряються суверенній владі «складного цілого, яке вони ут­ворюють»; по-третє, федерація є держава, «юридичне уособлення публічного права», тоді як конфедерація - суб'єкт права «лише в міжнародному житті, але не має публічних прав влади»²⁰ ; по-четверте, за членами конфедерації визнається право виходу із союзу, тоді як у суб'єктів федерації таке право відсутнє. Члени федерації, пояснює автор, «не можуть актом своєї однорідної волі припинити свій зв'язок з цілим». Відокремлення їх розглядається юридичне як акт бунту чи по­встання проти федеральної влади і може спричинити для них репресії, окрім тих, якими супроводжується війна»²¹ .

Таких поглядів на конфедерацію як на виключно міжнародно-правове об'єднання притримувалися, крім Ф. Кістяківського, й деякі інші автори і це мож­на зрозуміти, враховуючи наявність у конфедерації як ознак союзної держави, так і рис союзу держав. Це слід взяти до уваги, оскільки конфедерація визначається як «об'єднання незалежних суверенних держав, утворене на основі договору чи пакту для досягнення визначених, специфічних цілей».

Особливо при цьому підкреслюється «незалежність» і «суверенність» дер­жав - складових частин членів конфедерації. Проте, слід зазначити, що в умовах федерації її складові частини, суб'єкти федерації також не можна розглядати як звичайні адміністративно-територіальні одиниці. У відносинах між собою і з фе­деральним центром кожний з них на відповідній території у певній сфері життєдіяльності також незамінне виступає як суверенне державне утворення.

Отже, в умовах конфедерації її суб'єкти зберігають повний суверенітет, або майже повний, маючи на увазі передачу частини своїх повноважень у сфері пред­мета договору новому союзному утворенню.-Водночас у суб'єктів федерації зберігається обмежений чи досить обмежений суверенітет.

У цьому проявляється подібність чи відмінність між федерацією і конфеде­рацією: подібність - у принциповій наявності в них суб'єктів суверенітету, відмінність - у ступені чи рівні суверенітету.

Перше зближує федерацію як форму державного устрою і конфедерацію, дру­ге відокремлює їх одне від одного, вимагає розглядати конфедерацію не як просто т.п. союзної держави, а як деякий перманентний союз держав.

Подібність федерації як форми державного устрою з конфедерацією дістає ви­явлення і в інших відносинах.

У зарубіжних джерелах цілком виправдано вказується, наприклад, на те, що в основу утворення і функціонування федерації і конфедерації покладені деякі за­гальні принципи. Зокрема, принцип поєднання волі суб'єктів федерації і конфе­дерації з волею цілого, яке вони утворюють - з одного боку, і принцип автономії, суб'єктів федерації і конфедерації - з іншого.

Оскільки конфедерація в багатьох випадках розглядається як «відображення (вираження федералізму)», у зв'язку з цим відмічається західними експертами у сфері державного устрою, і оскільки конфедералізм відображає загальність дея­ких принципів федералізму, таких, наприклад, як принцип поєднання волі й авто­номії, то можна обговорювати не тільки і навіть не стільки відмінність федерації і конфедерації, скільки їх спільність і подібність. З тією, однак, різницею, що в умовах федерації основний акцент робиться на принципі узгодження волі, тоді як в умовах конфедерації - на принципі автономії. Останнє можна пояснити, оскільки конфедерація завжди передбачає набагато більшу самостійність своїх складових частин - суб'єктів, їх більш широку автономію, ніж федерація.

На спільність принципів побудови і функціонування федерації та конфеде­рації вказується і в інших джерелах.

У цих самих джерелах інколи у стверджувальній формі, а частіше - в дискусійному плані, звертається увага на те, що в умовах існування як федерації, так і конфедерації центральна влада може мати прямий зв'язок із населенням.[11, 141-145]

Держава вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її територій не наділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує лише одна конституція, одна система права і одна система органів влади. Її складові частини мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальні одиниці – це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління.

У вітчизняній юридичній літературі її вивченню приділена велика увага. Серед авторів, які спеціалізуються на дослідженні форм державного устрою, немає принципових розходжень з приводу того, що являє собою унітарна держава і які її основні ознаки та риси.

Усі дослідники виходять з того, що унітарна держава - це завжди єдине державне утворення. Держава при цьому поділяється лише на адміністративно-територіальні частини. Для унітарної держави характерне існування загальних для всієї країни вищих органів державної влади й управління, єдиної правової і судової системи, єдиної конституції, загальної фінансової і податкової системи, єдиної централізованої системи національної безпеки, єдиного громадянства тощо. Така форма державного устрою властива Польщі, Франції, Італії, Іспанії, Болгарії, Японії, Великій Британії тощо.

Унітарна держава характеризується рядом формально-юридичних ознак:

- наявністю загальних для всієї країни законодавчих (представницьких), виконавчих і судових органів, які розповсюджують свою владу на всю територію і повноваження яких не обмежуються місцевими органами;

- функціонування єдиної правової і грошової систем, а також існуванням єдиної судової системи, що здійснює правосуддя на всій території країни на основі одних і тих самих правових норм;

- єдиним громадянством;

- щодо центральних органів влади всі адміністративно-територіальні одиниці

(райони, області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус і не мають якої-небудь політичної самостійності, тобто не мають своїх законодавчих і зовнішньополітичних органів, хоча у сфері господарювання і соціально-культурної діяльності їх повноваження можуть бути досить широкими; - наявність єдиної конституції - основного закону для всієї території унітарної держави, при цьому місцеві органи влади зобов'язані застосовувати всі нормативні акти, що видаються центральним урядом.

Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць, управління якими може здійснюватися різними способами: 1) безпосередньо центральною владою через призначуваних нею чиновників (у цьому разі йдеться про централізовану унітарну державу); 2) опосередковано через місцеві органи самоврядування, за якими встановлюється адміністративний контроль чиновником, що призначається з центра (це відносно децентралізована унітарна держава); 3) тільки органами місцевого самоуправління (у цьому разі йдеться про децентралізовану унітарну державу).

Автономія – це самоврядування населення на частині території держави, що звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення (автономні області Іспанії, Італії, Португалії).

В кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган формує виконавчі органи, які несуть перед ним політичну відповідальність. Діяльність цього органу контролюється центральною владою, зокрема глава держави має право розпустити його.

4.Державно-політичний (правовий) режим: поняття, його різновиди та співвідношення з політичним режимом.

Визначення політичного режиму дає його поняття набагато ширше ніж поняття режиму в державі, тобто державного режиму.

Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Таким чином, спробуємо розібратись у змісті поняття державного режиму для глибшого розуміння категорії режиму політичного.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного керування, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів).

Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.

Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного панування. Проте можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення керівництва державою.

У відповідності з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім “найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Тімократія й олігархія були історією поборені (перша – повністю, друга – частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися нині в пануючу форму. Тому далі розглянемо саме ці два найрозповсюдженіші типи політичного режиму.

Політичний режим демократичного типу має своєю соціально – економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб’єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.

Політичними передумовами цього режиму є:

· відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно – історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;

· наявність вільно формуючих позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

· обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою, що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;

· функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;

· існування меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.;

· наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі – порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно – визначаючий зв’язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок – і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму – забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом.

Політичний режим тоталітарного типу такої переваги не має. Для нього характерно насильницьке нав’язування населенню суспільних порядків, моделі яких розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається посередністю монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою. Ідеологічна та організаційна єдність досягається політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. В її руках знаходяться засоби масової інформації, друк. В методах управління переважає політичне й фізичне насилля, політичний і жандармський терор.

Такі властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід Чехословаччини, Венгрії, Польщі і, можливо СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозмінювання з поступовим і відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, мабуть, і до демократичного. Такий перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чілі, які відмовились від фашистських режимів і вибрали демократичний шлях розвитку. Можна виділити також політичний режим авторитарного типу – проміжний між тоталітарним і демократичним, перехідний від одного до другого.

Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає “розмитість”, нечіткість багатьох його властивостей. В ньому можна спостерігати риси й тоталітаризму, і демократизму. Основна його особливість у тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не досягає повного контролю над усіма сферами економічного, політичного і культурного життя. В ньому немає єдиної державної обов’язкової для всіх ідеології, яка заміняється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму і т.п. Управління здійснюється не такими жорсткими, як при тоталітарному режимі, засобами.

Авторитарні політичні режими з’являються тоді, коли влада готова приступити до корінних реформ суспільного устрою і здійснювати “революцію зверху” (наприклад, перехід в Іспанії від фашистського ладу до демократичного, перебудова в СРСР в 1985 р. проходили в умовах авторитарних режимів).[9, 83-87]

Висновок

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів, прийомів, що використовуються державною владою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів організації державної влади.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридичне визначений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни (форма державного правління); правове закріплення устрою державної влади, легітимність прийнятих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, вибори стовуваних нею ресурсів (форма державного режиму), її територіальної організації (форма державного устрою).

Під час написання курсової роботи були висвітлені основні ознаки всіх форм держави.

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави.

В загальному випадку форми державного правління можна поділити на республіканські (парламентська, президентська та змішана)та монархічні (абсолютна, обмежена).

Форма державного устрою являє собою внутрішній поділ держави на складові елементи - адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи суверенні держави. Вона відображає також характер співвідношення держави в цілому та окремі її частини.

За формою державного устрою країни можна розділити на прості (унітарні) та складні (федерація, конфедерація, союз, імперія тощо).

Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму. Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму

Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади.

Список використаної літератури

1. Бур’ян М.С., Грицьких І.В.Держава та демократія : зовнішньоекономічні аспекти становлення держави //Вісник ЛІВС МВС України ,спец. випуск 2001

2. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С., Папірна А.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. - Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2005.

3. Загальна Теорія Держави і права /Под. ред. Цвік М.В –Харьків 2002.

4. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник за ред. В.В.Копєйчикова – К.:Юрінком, 2002.

5. Кельман М.С. Теорія держави. –Тернополь,1997

6. Книгін К. Правове визначення референдуму як форми народовладдя (проблеми теорії і практики) //Право України. – 2001. - № 11.

7. Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в українському суспільстві. //Право України – 2001- № 2.

8. Рабінович П., Лобода Ю. Соціальна сутність держави: теоретико-методологічні засади дослідження. //Право України - 2001 - № 8.

9. Скакун О.Ф. Теорія держави та права. – Харків: Консум, 2001.

10. Скрипник О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму. // Право України - 2001 - № 5

11. Супруненко В.І Форма державного устрою//Вісник академії правових наук №2 2005