Реферат на тему:
Добровільна відмова при незакінченому злочині
.
Суб’єкт злочину
1. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.
2. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
1. Основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у ст. 17 поведінки. У разі добровільної відмови втрачається суспільна небезпека особи, яка за допомогою бажаної для суспільства поведінки припиняє свою незаконну діяльність у формі готування до злочину або замаху на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. Головним правовим наслідком добровільної відмови є те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за розпочату нею реалізацію злочинного наміру.
2. Відмова, здійснивши яку, особа не підлягає відповідальності за вчинені нею готування або замах, характеризується такими ос-
повними ознаками: і) добровільність; 2) остаточність; 3) своєчасність.
Добровільність
означає, що особа, яка почала вчинювати злочин і усвідомлює можливість (хоча б і з подоланням певних перешкод) доведення його до кінця, відмовляється від цього за власною ініціативою, Відмова в плані ст. 17 повинна бути не результатом нездоланних у конкретній ситуації перешкод, а наслідком вільного волевиявлення суб’єкта, на формування якого можуть вплинути інші особи (наприклад, умовляння близьких чи жертви припинити подальші злочинні дії). Добровільність виключається, якщо рішення припинити подальші злочинні дії прийнято суб’єктом не за своєю волею, а під впливом примусу з боку інших осіб, наприклад, працівників правоохоронних органів, яким стало відомо про готування даної особи до злочину або про початок його вчинення.
Необхідною ознакою добровільної відмови в силу прямої вказівки законодавця є суб’єктивний критерій — усвідомлення особою можливості доведення злочину до кінця.
Вирішальним при цьому є відповідне уявлення самого суб’єкта, а не те, чи існувала насправді фактична можливість продовжити або завершити розпочатий злочин. Якщо особа не усвідомлює наявність нездоланних перешкод, її відмову необхідно розглядати як добровільну. У тому разі, коли обставини, які виникають при вчиненні посягання, повністю не позбавляють особу можливості довести злочин до кінця, але істотно утруднюють зробити це, питання про застосування ст, 15 або ст. 17 треба вирішувати з урахуванням зазначеного суб’єктивного критерію.
Відмова визнається вимушеною, а отже такою, що не виключає кримінальну відповідальність, у разі, коли вона зумовлена неможливістю завершити злочин з причин, які не залежать від волі винного Так, судова практика не вважає добровільною відмову від зґвалтування, що викликана неможливістю продовжити злочинні дії з незалежних від волі винного обставин (наприклад, насильникові не вдалося подолати опір потерпілої чи він не зміг закінчити злочин з фізіологічних причин).
Питання про добровільність чи вимушеність відмови при незакінченому злочині потрібно вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, зовнішніх обставин, які спонукають особу за власною волею припинити злочинну діяльність, стимулюють таку поведінку або ж взагалі позбавляють можливості завершити розпочатий злочин. Небезпека затримання внаслідок конкретних несприятливих для особи обставин, які виникають у процесі здійснення попередньої злочинної діяльності і перешкоджають її закінченню, означає, що відмова є вимушеною, Наприклад, якщо службова особа у місці очікуваного одержання хабара помічає спостереження працівників міліції і з цієї причини відмовляється від одержання незаконної винагороди, її відмову слід визнавати вимушеною, оскільки вона викликана усвідомленням особою неминучості її викриття і реальності притягнення до відповідальності.
Закон не конкретизує мотиви добровільної відмови при незакін-ченому злочині, а тому вони можуть бути різними — страх перед покаранням, розкаяння, усвідомлення аморальності своєї поведінки, жалість до потерпілого, співчуття, сором, боягузтво, огида, умовляння інших осіб тощо. Наприклад, добровільною потрібно визнати таку відмову насильника від вчинення розпочатого зґвалтування, яка викликана заявою (байдуже — правдивою чи ні) потерпілої особи про те, що вона хвора на СН1Д, обіцянкою жертви вступити з винним у добровільний статевий зв’язок за більш сприятливої обстановки або погрозою потерпілої особи вчинити після зґвалтування самогубство.
Остаточність
відмови означає, що особа припиняє розпочатий злочин повністю і безповоротно. У неї відсутній намір продовжити злочин у майбутньому. Ст. 17 може застосовуватися лише за наявності відмови, а не тимчасової перерви розпочатої злочинної діяльності або відстрочки виконання задуманого, викликаної очікуванням більш сприятливої обстановки чи прагненням підготувати досконаліші знаряддя або засоби, залучити нових співучасників тощо.
Не визнається добровільною відмова повторити злочинне посягання у тому разі, коли перша спроба вчинення злочину виявилась невдалою. Відмова від повторення замаху не виключає кримінальної відповідальності за вже вчинений замах на злочин.
Своєчасність
означає, що добровільна відмова можлива лише у незакінченому злочині. На стадії готування і незакінченого замаху добровільна відмова набуває як правило пасивного характеру і полягає у бездіяльності — в утриманні від подальших дій по створенню умов для вчинення злочину або дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину. Можлива й активна форма добровільної відмови, коли особа, наприклад, знищує придбану для скоєння злочину зброю, приводить у непридатність інші заздалегідь пристосовані знаряддя.
У злочинах з матеріальним складом, коли між вчиненням всіх необхідних дій і настанням суспільно небезпечних наслідків як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони є певний проміжок часу, добровільна відмова можлива на стадії закінченого замаху. У таких випадках особа контролює розвиток причинного зв’язку, може втрутитись у нього і шляхом активних дій нейтралізувати причинний зв’язок, запобігши тим самим настанню шкідливих наслідків (наприклад, особа підпалює будинок, однак через деякий час повертається і гасить пожежу).
Кримінально-правова оцінка у подібних ситуаціях залежить від результативності активної протидії настанню суспільно небезпечних наслідків. Якщо реальної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони не заподіяно, особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця. У разі, коли заподіяно шкідливі наслідки, менш тяжкі порівняно із первісне запланованими (наприклад, внаслідок застосування протиотрути життя потерпілого врятоване, але йому завдано тілесні ушкодження), кваліфікація дій винного відбувається з урахуванням фактично спричиненої шкоди. Якщо особі не вдалося попередити настання суспільно небезпечних наслідків, вона відповідає за закінчений злочин, При цьому невдалі спроби суб’єкта запобігти шкідливим наслідкам враховуються судом “ри призначенні
покарання як пом’якшуюча обставина — щире каяття у вчиненому злочині.
3. Особа, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за готування до цього злочину або замах на нього. Якщо ж фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину, особа за його вчинення повинна притягатись до відповідальності.
4. Добровільну відмову при незакінченому злочині треба відрізняти від дійового каяття — активної поведінки суб’єкта, яка має місце вже після закінчення злочину і свідчить про прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільне небезпечного діяння. Дійове каяття, за загальним правилом, розглядається як обставина, яка не виключає, а лише пом’якшує на етапі призначення покарання (ст. 66), а у разі вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості — як підстава звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45). Крім цього, в Особливій частині КК міститься низка спеціальних заохочувальних норм, які пов’язують звільнення від; кримінальної відповідальності з такою активною поведінкою особи, яку є підстави розцінювати як дійове каяття у вчиненому (наприклад, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. З ст. 369).
Якщо добровільна відмова можлива лише на стадіях готування і замаху, то дійове каяття має місце і при закінченому злочині. Добровільно відмовитись від доведення до кінця можна лише стосовно злочинів з прямим умислом, а дійове каяття пом’якшує кримінальну відповідальність і за злочини, вчинені з непрямим умислом і за необережністю. Каяття, як пом’якшуюча відповідальність обставина, завжди має бути дійовим (активним), а добровільна відмова може виражатись і у бездіяльності. Якщо при добровільній відмові від доведення злочину до кінця мотивація може бути різною, то сам термін дійове каяття передбачає, що мотивом цієї посткримінальної поведінки є моральні спонукання.
5. Про особливості добровільної відмови співучасників див. ст. 31 та коментар до неї.
Постанова ПВС від 27 березня 1992(>.№4 “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини (п. 191.
Постанова ПВС від 1 квітня 1994 р. № 1 ‘ Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” (п. п. 6, 23).
Постанова ПВС від 7жовтня 1994р. № 12 “Про судову практику в справах про хабарництво” (п. п. 11, 15).
Постанова ПВС від 7 липня 1995 р. № 9 “Про судову практику в справах про бандитизм”/п 3).
Суб’єкт злочину
1. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
2. Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може * бути лише певна особа.
1, Суб’єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може наставати кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона: 1) є фізичною особою, тобто людиною; 2) є осудною; 3) досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб’єкта злочину. Вони є обов’язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.
Обмеження кола можливих суб’єктів злочину фізичними особами
означає, що суб’єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Визнання останніх суб’єктами кримінальної відповідальності не відповідає принципам кримінального права — особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин та наявності вини. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає винна фізична особа, яка вчинила такі діяння. Відповідальність юридичних осіб визначається засобами адміністративного чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, організацій штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо).
Суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.
Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа,
тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб’єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб’єктами злочину (ч. 1 ст. 20).
Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності.
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб’єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності.
2. Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом (див. ст, 6 та коментар до неї).
3. Загальні ознаки суб’єкта злочину не згадуються в диспозиціях норм Особливої частини КК, оскільки є обов’язковими для всіх складів злочинів. У ряді випадків закон передбачає відповідальність осіб, наділених, окрім загальних ознак суб’єкта, додатковими ознаками, що характеризують відповідну особу як спеціального суб’єкта злочину. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної норми КК, або визначаються шляхом тлумачення цієї чи інших норм КК. Інколи ознаки спеціального суб’єкта
вказані в окремій нормі (наприклад, поняття службової особи визначається у примітці до ст. 364).
Відсутність ознак спеціального суб’єкта, передбачених конкретним складом злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями КК.
За своїм змістом ознаки спеціального суб’єкта досить різноманітні, їх можна об’єднати у три великі групи: 1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб’єкта; 2) фізичні властивості суб’єкта; 3) взаємовідносини суб’єкта з потерпілим.
Найбільш численною є перша група. Вона охоплює, зокрема, такі ознаки, як громадянство (громадянин України, особа без громадянства чи іноземець), професія, вид діяльності, характер виконуваної роботи (лікар, капітан єудна тощо), участь у судовому процесі (свідок, потерпілий, експерт, перекладач), судимість. Другу групу становлять ознаки, що характеризують вік, стать, стан здоров’я і працездатність суб’єкта. До третьої групи ознак належать ті, що стосуються родинних відносин суб’єкта з потерпілим або іншими особами (батько, мати, інші родичі), службових (підлеглий, начальник) або інших відносин (особа, від якої потерпілий залежить матеріально, тощо).
4. Суб’єкт злочину — це конкретна особа, якій притаманні певні соціальні властивості, їх сукупність утворює індивідуальний образ людини, який охоплюється поняттям “особа, яка вчинила злочин” (“особа злочинця”). З поняттям “особа злочинця” пов’язано багато положень КК. Вимога враховувати особу винного є одним із загальних засад призначення покарання (ст. 65). Окремі властивості особи, яка вчинила злочин, відображені у переліку обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (ст. ст. 66, 67). Дані про особу мають також юридичне значення для вирішення інших кримінально-правових питань (зокрема, питання про звільнення від кримінальної відповідальності). Проте на відміну від ознак суб’єкта зло-‘ину, інші дані про особу перебувають за межами складу злочину,
а тому не можуть бути покладені в обґрунтування кримінальної
відповідальності.
|
