| ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, ДЖЕРЕЛА І СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН.
План лекції.
1.Предмет конституційного права зарубіжних країн.
2.Джерела конституційного права.
3.Система конституційного права.
1. Конституційне право конкретної країни
– це сукупність юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організацію і компетенцію найголовніших ланок державного механізму, територіальну організацію держави, визначають основи взаємовідносин держави та особи.
До предмета конституційного права належать відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків “держава – особа” і “особа – держава”. Суб’єктом переважної більшості таких відносин виступає держава, тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання.
Конституційне право можна визначити як сукупність юридичних норм, що регулюють державно-політичні відносини владарювання.
2. За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права поділяються на формалізовані і неформалізовані
. До формалізованих джерел належать конституція, різновиди законів, окремі акти глави держави та уряду, парламентські регламенти і судові прецеденти. Неформалізовані джерела – це конституційні звичаї та конституційні угоди.
Головним джерелом конституційного права є конституція.
Термін «конституція» має два значення. Перше – юридична конституція
як основний закон, наділений вищою силою щодо інших правових форм. Конституції здійснюють більш загальне регулювання суспільних відносин. Близьким до цього поняття є поняття «формальної конституції». Воно охоплює не тільки юридичні конституції як основні закони, а й неписані конституції, які вищої сили не мають. Неписані конституції існують у Великобританії та Новій Зеландії. Вони являють собою сукупність джерел, нерідко застарілих, до яких належать закони, судові прецеденти, окремі акти глави держави, правові звичаї, конституційні угоди.
Друге значення терміну «конституція» - фактична конституція –
це реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою. Юридична і фактична конституції можуть збігатися. Положення юридичної конституції, які узгоджуються з існуючими суспільними відносинами, є реальними, ті, що не узгоджуються – фіктивними.
В науці конституція визначається також як система обмежень державної влади шляхом проголошення і забезпечення прав та свобод громадян.
Поняття конституції як основного закону історично пов’язане з теорією суспільного договору Жана Жака Руссо. Він розглядав основний закон як засіб фіксації договору, на основі якого встановлюється державний лад.
Підтвердженням якостей конституції як основного закону є порядок її прийняття та зміни. Історично першими способами прийняття конституцій були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо) – конституції Італії, Індії, Португалії, Болгарії, і референдум, який виступає як кінцева стадія конституційної правотворчості. Йому може передувати розробка і схвалення конституції установчими зборами (Румунія); проект конституції часто розробляє спеціальна комісія, до складу якої входять депутати парламенту (Ірландія, Данія), або його розробку контролює уряд (Казахстан, Франція, Туреччина).
Поширеним способом прийняття конституції є введення її законодавчим органом (парламентом на основі кваліфікованої більшості голосів (2/3 загальної кількості депутатів).
Конституція може також вводитися одностороннім актом глави держави – переважно в країнах з монархічною формою правління.
Важливим джерелом конституційного права є конституційні закони.
В багатьох країнах конституційними законами називають закони, які вносять поправки і доповнення до конституцій. Конституційними законами офіційно називають також складові частини конституцій деяких країн, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів ( Конституцію Фінляндії становлять чотири акти відповідного характеру, введені у різні роки: Форма правління 1919 р., Акт про парламент 1928 р., два акти щодо організації виконавчої та судової влади 1922 р.).
В юридичній теорії окремих країн, крім конституційних законів, що замінюють основний закон, виділяють і інші. Вони не є частиною основного закону і пов’язані з ним лише за змістом. В Італії конституційними офіційно визнаються закони, що ухвалюють статути областей спеціальної автономії, змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду.
Подібні конституційні закони приймаються звичайно в тому самому порядку, що й поправки до конституції, обов’язковою кваліфікованою більшістю складу парламенту.
Особливістю конституційно-правового регулювання суспільних відносин в Росії є те, що тут до джерел відповідної галузі права об’єктивно віднесені так звані державно-правові договори.
Серед них Федеративний договір, або договір про розмежування предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади Російської Федерації і органами державної влади суверенних республік у складі Російської Федерації 1992 року. Він має підпорядкований щодо Конституції характер: у разі невідповідності положенням Конституції положень цього та інших подібних договорів діють положення Конституції.
Джерелами конституційного права є також органічні закони.
Вони приймаються для уточнення або доповнення положень конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Так, відповідно до ст. 25 Конституції Франції, “органічний закон встановлює тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання”.
Джерелами конституційного права є звичайні закони.
Це закони про вибори, громадянство, про організацію та діяльність окремих органів державної влади або їхніх структурних елементів.
Джерелами конституційного права є прийняті в окремих країнах (Іспанія, Італія, Португалія) спеціальні нормативно-правові акти – статути автономій.
Порядок прийняття цих актів грунтується на взаємодії представницького органу автономії і національного парламенту.
Джерелом конституційного права є також парламентські регламенти (статути).
З їх допомогою регулюються організація і діяльність палат парламенту.
Акти глави держави та уряду –
джерела конституційного права окремих країн. Це акти (накази, укази), наприклад з питань виборчої системи, статусу депутатів парламенту.
В країнах, які належать до англосаксонської моделі, джерелами конституційного права є судові прецеденти
– це рішення вищих судів у конкретних справах, які мають обов’язкове юридичне значення для нижчих або рівних за рангом судових установ.
Юридичний звичай
виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах. У Великобританії до звичаєво-правових норм належать норми, що визначають зміст королівської прерогативи – сукупність правомочностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом.
Конституційні угоди –
є засобом регулювання у країнах англосаксонської моделі права, регламентують найважливіші питання державного ладу.
3. Система галузі конституційного права відображає внутрішню структуру його предмета.
Важливим елементом структури конституційного права є його інститути. Конституційно-правовий інститут –
це сукупність юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємопов’язаних відносин. Конституційно-правові інститути поділяються на три види: загальні –
це складні нормативні формування комплексного змісту (інститут начал організації і діяльності державного механізму, інститут територіальної організації держави, інститут конституційного статусу особи); головні –
входять до складу загальних; початкові –
включають кілька правових норм.
Суттєвим елементом системи конституційного права є його норми. Конституційно-правова норма –
це правило поведінки учасників державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов – примусом. За функціями конституційно-правові норми поділяються на установчі (конкретні правила поведінки), регулятивні (регулюють державно-правові відносини владарювання), охоронні (пов
’
язані із встановленням юридичних заборон).
|
