УКРАЇНА В КЛЮЧОВИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНТУРАХ
Європа - США - Ісламський світ - Україна - Російська Федерація
З поступовим зникненням осі геополітичної конфронтації по лінії "Захід-Схід" на поверхню міжнародного життя випливають більш глибинні форми глобальних взаємодій. Іноді говорять про нові форми протистоянь по лінії "багаті (розвинені) країни" - "бідні країни", "Південь - Північ" тощо. Пошуки глибших засад світового порядку приводять багатьох дослідників до уявлень про міжцивілізаційні схеми взаємодій великих угруповань держав, і під цим кутом зору вони намагаються визначити нові можливі лінії конфронтації. З легкої руки С. Хантингтона особливо часто говорять про протистояння Заходу ("Півночі") та Ісламського світу ("Південь"). Нині з-поміж країн "Півдня" маємо низку досить розвинених держав, а на "Півночі", зокрема в пострадянському просторі, - низку країн, які важко зарахувати до числа "багатих".
З позиції країн "Півдня" не існує істотної відмінності між розвиненими країнами Заходу та країнами колишньої "системи соціалізму", зважаючи на певну тотожність їхніх ментальних структур, що грунтуються загалом на європейській аксіологічній системі. Реальність є значно складнішою, ніж це виглядає під кутом зору класичної геополітичної схеми, яка віддзеркалює суто проєвропейське бачення світового порядку.
Європейський тип цивілізації створював колоніальні імперії й намагався прилучити ці країни до своїх уявлень про світ, до сучасних форм технологічного прогресу, до європейського типу соціально-полі тичної системи. Багато в чому європейській досвід був адаптований країнами "Півдня", але при зіткненні з місцевими цивілізаціями локального типу він пробудив також у багатьох країнах прагнення знайти свою модель соціально-технологічного прогресу, унезалежнити своє існування від західної аксіологічної парадигми, користуючись, правда, її здобутками, але до певного рівня, тобто не втрачаючи власних ідентифікаційних схем.
Отже, новий світовий порядок має будуватися з урахуванням як чинників соціально-технологічного розвитку, так і чинників культурно-цивілізаційного гатунку. Можна окреслити кілька часом альтернативних, а часом збіжних і таких, що взаємодіють, напрямків формування суспільств майбутнього:
· вестернізація - радикальна модернізація суспільно-економіч ного життя за західними взірцями, швидкий перехід до ринкової економіки й демократичного устрою, збагачення панівної еліти;
· радикальний консерватизм (фундаменталістська модель) - полягає у відновленні традиційних схем мислення й поведінки та спирається на відторгнення швидких і незрозумілих широким верствам реформ, усього процесу модернізації в його західному модусі, на відповідну риторику відродження традицій, національної культури, багатовікового досвіду життя;
· поступова трансформація існуючої системи в напрямку синтезу традиційної схеми національно-культурного та суспільно -політичного життя й елементів західної економічної системи; панівні еліти також трансформуються в напрямку до модерних систем цінностей.
Існуючі стратегічні перспективи розвитку східних суспільств утворюють поле вибору, що має бути зроблений у часовій перспективі.
Але інтенції, спрямовані в майбутнє, підлягають коригуванню також у просторовому вимірі з огляду на структуру геополітичного ландшафту, який формується в регіоні та його оточенні. Від того, які геополітичні сили тут домінуватимуть, багато в чому залежить і сам вибір стратегічного шляху розвитку, і його реальне втілення.
На цей вибір впливатимуть, безумовно, і переваги сучасної високотехнологічної Західної цивілізації, провідні держави якої починають усвідомлювати власні інтереси в цьому регіоні. Зокрема, це стосується США, які активно сприяють процесу реформування економічних і політичних систем у країнах Сходу і вважають цей регіон сферою власних інтересів. Але вони знову вступають у конфронтацію з ісламістами, які мають тут значний вплив. Важливими є також впливи, джерелом яких є інтереси Російської Федерації. Остання користуєть ся тут підтримкою деяких місцевих політичних еліт, спирається на колишні економічні зв'язки та настрої певних верств населення.
З розпадом біполярної моделі міжнародних відносин відбуваються значні зміни в геополітичній ситуації в країнах Азії. Деякою мірою ці зміни подібні до процесів у європейському регіоні. Створюється нова карта геополітичних реалій. У складній мережі взаємодій і переплетенні глобальних інтересів й інтенцій значну роль відіграють місцеві актори, які ведуть між собою внутрішньорегіональну гру за лідерство, і які також прагнуть вийти на світову арену, посісти одне з центральних місць в азійській геополітиці взагалі (Індія, Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, Ізраїль, Пакистан тощо).
Промислово розвинені країни Західної Європи та Японія значною мірою залежать від постачання нафти з Близького Сходу. Витискування транснаціональних корпорацій з близькосхідних родовищ і значне підвищення цін на нафту країн - членів OPEC у 70-ті роки казково збагатило деякі країни регіону. Контроль над енергетичними ресурсами та шляхами їх постачання надає державам регіону істотні геополітичні переваги. Завдяки значній концентрації фінансових ресурсів у руках переважно авторитарних режимів, вони взмозі підтримувати свою внутрішню стабільність. На сучасному етапі боротьби за світовий паливно-енергетичний порядок США прагнуть витіснити таких експортерів нафти, як Іран, Ірак, Лівія та РФ на користь свого традиційного союзника - Саудівської Аравії та монархій Перської затоки. Західноєвропейські країни проробляють питання розбудови альтернативних мереж постачання енергоносіїв, зокрема з каспійських джерел.
Втративши контроль над процесом видобування нафти, транснаці ональні нафтові корпорації останнім часом переорієнтовують свою бізнесову стратегію на середню ланку виробничого циклу - переробку (переважно на місці) та транспортування готових нафтопродуктів на ринки споживання (переважно в країни Західної Європи). Внаслідок цього загострюється боротьба за транспортні маршрути, які, зокрема, йдуть і через Україну. Щоправда, зараз надійнішими вважаються морські шляхи з огляду на нестабільність ситуації в деяких країнах-посередниках.
Боротьба за економічний і політичний контроль над процесами в регіоні між глобальними силами може породити новий виток конфронтацій та істотно вплинути на стабільність і безпеку в Європі та у світі. Окрім традиційних сил, що прагнуть до консолідації і формування ісламської моделі порядку, за встановлення контролю над основними транспортними коридорами в регіоні ведуть гостру політичну й економічну боротьбу три групи гравців - США, РФ та європейські країни. Кожна з великих потуг прагне до встановлення власної моделі міжнародного порядку з метою забезпечення своїх інтересів. Кожна з них має шанси здобути перевагу і забезпечити своє домінування в регіоні, спираючись на підтримку відповідних внутрішніх політичних сил та зовнішніх потуг1. Їх аналіз дає можливість визначити перспективи майбутнього розвитку регіону і зорієнтувати, таким чином, власне українську політику.
Ісламська модель порядку формується у зв'язку з процесами відродження ісламу, а також внаслідок посилення зовнішньополітичного тиску на ісламські країни, розчарування в ефективності арабо-ізраїльського мирного процесу в частині, що стосується інтересів палестинців. Посилення ісламського фундаменталізму зумовлене реакцією населення країн регіону на процеси модернізації та вестернізації соціально-економічного життя, що пов'язані з відмовою від низки традиційних цінностей.
Перемога ісламської революції в Ірані (1979 р.) та успіхи ісламських рухів в інших країнах регіону перетворили іслам на значну геополітичну силу, яка набуває все більшої організованості та внутрішньої консолідації. Після розпаду СРСР ісламські рухи поширюються й у пострадянському просторі, що ставить перед урядами нових незалежних держав проблему так званої "ісламської загрози". У країнах регіону, що дотримуються прозахідних схем орієнтацій - Туреччині, Саудівській Аравії, Єгипті, - існують впливові проісламські політичні сили, які, користуючись підтримкою населення, здатні прийти до влади і змінити загальний зовнішньополітичний курс. Це призведе до загострення боротьби глобальних інтересів у регіоні.
1 Див.: Saad Eddin Ibrahim. Future Visions of the Arab Middle East // Security Dialogue. December 1996. - Vol. 27. - № 4. - Р. 425-436.
Ісламське мислення спрямоване проти західної експансії та сіонізму. Поміркований мусульманський рух прагне до відновлення ісламського порядку за допомогою співробітництва і праці в напрямі ісламської єдності. Але панісламісти не мають пророблених схем, програм, проектів, тобто належної конструктивної прагматики, яка здатна забезпечити економічний поступ. Украй радикальні угруповання ісламістів обрали тактику тероризму та збройного вирішення існуючих проблем (Ліван, Афганістан, Таджикистан, Чечня), що створює загрозу безпеці й стабільності.
Протистояння ісламського світу та Заходу має скоріше соціокуль турне, ніж політичне та економічне забарвлення. Дуже легко розглядати іслам як загрозу. Це позиція, згідно з якою панісламізм вважається монолітним за природою і до того ж історичним ворогом, чиї віра та наміри діаметрально протилежні Заходу. Зрештою, це веде до підтримки авторитарних, хоча й прозахідних, режимів, що створюють більший ризик, ніж проісламськи орієнтовані сили. Значно важчий шлях - відійти від стереотипних відповідей.
Адміністрація США та західні мас-медіа схильні ототожнювати ісламський фундаменталізм з радикалізмом, тероризмом та антиамериканізмом, так само мусульмани схильні дивитися на Захід як на щось монолітне і бачити там загрозу для себе та створювати образ ворога. Насправді "ісламський фундаменталізм" є внутрішньо гетерогенним і багато з місцевих урядів часто використовують загрозу ісламського радикалізму для власного контролю за ісламським рухом.
Сучасна ісламська політика є більше викликом, ніж загрозою. Це виклик Заходу щодо знання та розуміння диверсивності ісламського досвіду. Диверсивність є скоріше нормою для ісламської політики, ніж монолітна єдність. Ісламісти вважають, що іслам забезпечує життєздатну систему віри, формує модель цілісності суспільства та правління, є альтернативою капіталізмові, комунізмові, демократії й іншим соціально-політичним та ідеологічним системам; що корумповані режими та іноземні впливи вносять "неправедність" у їхні суспільства, підривають природній порядок відносин чоловіка і жінки, руйнують сім'ю та вносять аморальність; вони прагнуть до вирішення проблем викорінення корупції, виключення іноземних впливів та виховання народу на релігійних засадах.
З об'єктивної точки зору всі розмови про "посилення ісламського тиску з Півдня" слід сприймати як рецидив конфронтаційного мислення старих часів, зумовлений пошуками нових глобальних загроз, якими можна виправдовувати військово-політичні та геостратегічні концепції великих держав. Загалом ісламський рух не є агресивним.
Статут Організації Ісламської Конференції (1972 р.) та Всезагальна ісламська декларація прав людини (1981 р.) визначають принципи побудови цього руху на загальнолюдських і демократичних засадах згідно із Статутом ООН. Ісламські радикально-терористичні угруповання є розрізненими і мають локальні цілі. Останній форум Організації Ісламської Конференції на найвищому рівні, що відбувся в Тегерані в грудні 1997 р., продемонстрував високий рівень консолідо ваності ісламських держав, а також ствердив лідерство Ірану. Ця країна відіграла головну роль у спробах уладнання конфлікту в Таджикистані й усіляко сприяє подоланню афганської кризи.
Американська модель порядку в ісламських країнах спирається на стратегічне партнерство США та Ізраїлю, а також на тісні відносини США з Туреччиною та низкою арабських країн (Саудівською Аравією, Йорданією, Єгиптом, монархіями Перської затоки, Пакистаном). Згідно з нею всі регіональні конфлікти можуть бути врегульовані завдяки схемі, в якій економічне співробітництво узгоджене з політичними домовлено стями (схема Кісінджера - Переса). В такій моделі в цілому розвивався арабо-ізраїльський мирний процес з кінця 70х рр., хоча нині можна бачити, наскільки він залишається хитким і непередбачуваним.
Ізраїльську державу істотно підтримують впливові фінансові кола Заходу та США, єврейське лобі в політичних колах різних країн світу. Контролюючи значні світові фінансові потоки, Ізраїль здатний впливати на політичний та економічний розвиток і зовнішню політику багатьох держав. Внаслідок посилення ізраїльсько-турецького військового співробітництва (угоди про співпрацю в оборонній галузі 1993, 1996 рр.) формується базовий трикутник: США - Ізраїль - Туреччина, на якому грунтуватимуться подальші кроки по впровадженню й посиленню американської парадигми. Водночас США намагаються збалансувати свою проізраїльську близькосхідну політику, спираючись більшою мірою, ніж раніше, на окремі арабські країни, зокрема на Єгипет, Саудівську Аравію, Йорданію.
Незважаючи на певні успіхи американської моделі, арабська суспільна й політична думка ставиться з підозрою або ворожістю до ідеї порядку проамериканського зразка. Ця схема бачення наражається на опір політичних режимів низки близькосхідних країн. Зрештою, її поширення внесло розкол у систему арабської єдності та змусило країни регіону шукати інші засади консолідації, зокрема - в ідеї ісламської єдності.
Американська підтримка репресивних режимів (шаха в Ірані, Лівану, Німейрістського Судану) призвела до сплеску антиамериканізму та посилення антизахідних настроїв. За сучасних умов американська політика має бути більш різноплановою та спрямованою на співробітництво з дружніми урядами ісламських країн, комбінуючи ясну та послідовну політику з захистом прав громадян.
Після розпаду СРСР, приблизно з 1994 р., США починають розглядати Центральну Азію як стратегічно важливий для себе регіон, що розташований на перехресті трансазійських шляхів. На певному рівні США погоджуються з російською політикою в регіоні, спрямованою на підтримку стабільності. Захист прав етнічних меншин, демократичні та економічні реформи однаково в інтересах США і РФ.
Регіон важливий для США і як можлива контамінація КНР в майбутньому, а також як бар'єр поширенню іранського впливу. США не мають тут досить великих життєвих інтересів, щоб взяти на себе повну відповідальність за безпеку і заповнити геостратегічний вакуум. Поки що вони сприяють регіональному лідерству Туреччини як своєму стратегічному партнеру. Первинним інтересом для США є запобігання переростанню існуючих проблем у кризові ситуації, що поширюватимуться на інші регіони Азії. Цього скоріше можна досягти завдяки розбудові демократії та ринкових моделей економіки в країнах регіону, що заважатиме розвиткові етнічного, релігійного і політичного екстремізму.
Європейська парадигма є привабливою для низки східних країн. Вона має багато прихильників в арабському світі. Йдеться, зокрема, про переоцінку історії й сучасної політики в стратегічному проекті артикуляції і поєднання інтересів народів по обидва береги Середземного моря. Європейсько-Середземноморська конференція в Барселоні (1995 р.) проголосила ідею середземноморського співробіт ництва. Базовою засадою тут є питання більш тісного та масштабного співробітництва між країнами з різними типами культур, економічна вигода для всіх частин регіону, спільна безпека, зменшення напруженості та зниження ризику збройного конфлікту. Північні середземно морські країни вбачають у широкомасштабному розвиткові Півдня важливий чинник безпеки Півночі. На відміну від проамериканської схеми це партнерство не викликає ворожості в арабо-ісламському світі завдяки відстороненості від цього процесу США, а також завдяки тій обставині, що ізраїльське питання не є тут домінуючим.
Слід очікувати, що цей напрямок зовнішньополітичного мислення як більш гнучкий та неконфронтаційний набуватиме домінуючого характеру в усьому регіоні, оскільки об'єктивно більше відповідає інтересам близькосхідних країн.
Російсько-радянська модель. Москва тривалий час, починаючи з 50х років, прагнула сформувати в Близько-Середньосхідному регіоні власну модель порядку, спираючись на антиколоніальні та про-соціалістичні прагнення частини його населення. Ідеологія арабського соціалістичного націоналізму, що виникла в часи президента Єгипту Г.А. Насера, була пов'язана з національно-визвольними рухами, спрямованими проти західноєвропейського колоніалізму та його своєрідної форми у вигляді ізраїльської експансії. Це особлива світська форма політичного мислення, що адаптувала популярні в 5060-ті роки ідеї соціалізму і набула поширення в Єгипті, Сирії, Іраку, Лівії тощо. Арабські країни в своїх антиколоніальних і просоціалістичних прагненнях знайшли значну підтримку з боку СРСР та країн соціалістич ного табору, які надавали низці країн регіону суттєву економічну та військово-технічну допомогу. Поразка у війнах з Ізраїлем вплинула на пошуки шляхів диверсифікації політичних орієнтацій країн регіону. Процес посилився із руйнуванням соціалістичної системи та крахом Радянського Союзу.
РФ також є одним з головних акторів у закавказькому регіоні, де вона намагається утверджувати свою присутність, мотивуючи це наявністю тут проблеми регіональних конфліктів (Нагірний Карабах, Абхазія). Принагідно слід наголосити на подвійному характері російської політики у пострадянських зонах конфліктів, який тісно пов'язаний із стратегічною метою політичних сил усіх відтінків РФ щодо відновлення у тій чи іншій формі союзної федеративної (чи конфедеративної) держави. Суть цієї політики, яка виразно проявилася в Абхазії, Північній Осетії, Придністров'ї, Таджикистані та інших точках з високим потенціалом конфліктності, таких як Крим, Севастополь чи Чорноморський флот, - це "суміш" із розпалювання, використання та врегулювання конфліктів.
Зацікавленість Російської Федерації полягає в тому, щоб запобігти можливостям порушити її стратегічні інтереси в цьому регіоні, тобто диктувати свої умови, нав'язувати своє ставлення до подій та вирішення проблем. РФ робить усе, щоб зберегти політичне, економічне та військове домінування у Закавказзі, максимально узгодити зовнішню політику транскавказьких держав з інтересами Росії і не допустити посилення в цьому регіоні впливу третіх країн (передусім Туреччини, США, Великобританії, ФРН, Ірану).
Останнім часом можна спостерігати активізацію зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн Центральноазійського регіону. На час розпаду СРСР значна частина правлячих кіл нових держав за інерцією політичного мислення не могли уявити собі іншого шляху до майбутнього, ніж у складі відновленого в новій формі СРСР, спільного руху в парадигмі СНД тощо. Але виникала й певна пересторога перед трансформаціями, на які була націлена Москва.
Після розпаду СРСР почався процес розриву господарських зв'язків Центру і центральноазійської периферії. В результаті для лідерів нових держав не залишалося вагомих аргументів щодо зближення з Москвою, якщо не рахувати, в окремих випадках, військового. Саме цей чинник і був використаний, щоб утримати регіон у сфері російського впливу. У РФ з країнами Центральноазійського регіону залишалися деякі спільні інтереси, серед яких, як вважається, протидія поширенню на північ від Афганістану і Таджикистану мусульманського фундаменталізму та зони збройних конфліктів. Значним важелем впливу РФ є також Договір про колективну безпеку країн СНД (9 держав, крім України і Туркменистану; на початку 1999 року Узбекистан заявив про вихід з договору, а Грузія та Азербайджан - про наміри щодо виходу з нього), яким створено єдиний оборонний простір.
Російські аналітики вбачають небезпеку утворення пострадянсь кого вакууму, зокрема в Центральній Азії, де начебто посилюється загроза внутрішніх конфліктів та небезпека втручання ззовні з боку Ірану, Туреччини, Пакистану, США, КНР, Афганістану. Так, вважається можливим вторгнення в Таджикистан та Узбекистан озброєних угруповань талібів, а у випадку приходу до влади в Таджикистані ісламістів його кордон з Афганістаном стає зовсім прозорим і РФ змушена буде вивести свої прикордонні війська. Залякують також можливістю загострення тюрко-таджицьких протиріч у регіоні з неодмінним втручанням Туреччини та Ірану. Таким чином, єдиною можливістю запобігти майбутнім масштабним конфліктам знову вважається посилення російської присутності в регіоні, в чому начебто мають бути зацікавлені також США і міжнародне співтовариство.
Загалом така позиція грунтується на досить суперечливій тезі, що без домінуючої імперської ролі РФ у пострадянському просторі неодмінно виникатимуть міжетнічні зворушення і конфлікти. Але історичний досвід свідчить про дещо інше - міжетнічні конфлікти часто провокуються і набувають великих масштабів саме внаслідок втручання в локальні суперечки зовнішніх сил із своїми інтересами, які й є найбільш зацікавленими в їх поглибленні. Влагодження спонтанних міжетнічних суперечок менш болісно проходить за умов включення міжнародних механізмів безпеки і взаємної толерації сторін, що конфліктують. Домінація лише однієї силової потуги в регіоні призводить лише до провокування різного типу конфліктів, тоді як справжня стабільність досягається при збалансованій дії різних геополітичних сил.
Отже, внаслідок гостроти проблем, що виникають у зв'язку з названими вище чинниками, цей регіон позначений наймасштабнішими збройними конфліктами за останні десятиліття.
Проникнення України на Схід. Південно-Східний напрямок зовнішньої політики України (Чорноморський та Близько-Східний регіони, Центральна Азія, Індія, країни АТР) не обтяжений конфронта ційними проблемами і має значний потенціал для розгортання активних дій держави на міжнародній арені. Економічним підгрунтям тут є значно більші можливості для взаємовигідної торгівлі та втілення масштабних економічних проектів. Для України вкрай важливо забезпечити себе альтернативними джерелами постачання енергоносіїв та мати власні ринки збуту товарів, які в цьому регіоні ще можуть витримати конкуренцію інших країн. Водночас Україна може тут виступити посередницькою ланкою в економічних зв'язках Центральної і Західної Європи та Сходу.
Торгівля енергоносіями є одним з ключових чинників сучасної геополітики. За контроль над джерелами їх видобутку й шляхами постачання ведуть жорстоку конкурентну боротьбу великі світові держави, могутні транснаціональні корпорації. Тут задіяні величезні фінансові й силові потуги, оскільки йдеться про нинішній і майбутній розподіли геополітичних впливів. Україна з огляду на очікуване зниження в ХХI ст. експортних можливостей свого традиційного нафтопостачальника - РФ шукає шляхи доступу до інших джерел. Найперспективнішим для України, за визначенням експертів, було б закріпитися на Прикаспійському нафтовому ринку, але не виключений і варіант постачання нафти з країн Близького Сходу.
Населення низки близькосхідних країн зростає найбільшими темпами (близько 3 відсотків за рік), тоді як чисельність населення європейських країн, включаючи Україну, зменшується. Швидке зростання населення ставить країни Близького Сходу перед проблемою харчового забезпечення, яку їм важко самостійно вирішити. Отже, можна очікувати зростання потоків міграції з країн Близького Сходу в напрямку до Європи, зокрема і в Україну, що створює неабияку загрозу для існуючої системи безпеки і стабільності. Така ситуація є для України сприятливою з точки зору просування на ринки Близького Сходу продовольчих товарів в обмін на енергоносії. Це, безумовно, сприятиме розвитку її сільського господарства та переробної промисловості, а також зменшить масштаби міграції.
В реалізації своїх стратегічних інтересів у південно-східному напрямку Україна стоїть перед вибором серед існуючих моделей геополітичного мислення. Україна не може беззастережно прилучитися до американсько-ізраїльської схеми бачення проблем регіону, так само як і сприйняти модель арабського націоналізму або ісламізму. Можливе підключення України до американської моделі в рамках стратегічного співробітництва з основними країнами "трикутника" США - Ізраїль - Туреччина має свої переваги й недоліки. Формула стратегічного партнерства по лінії Україна - США потребує змістовного наповнення з урахуванням геополітич них і геоекономічних тенденцій у регіонах пострадянського простору та Центрально-Східної Європи. В разі прийняття американсь кої моделі Україні необхідно враховувати і використовувати досвід Ізраїлю, який, захищаючи інтереси США в регіоні, забезпечує за їхньою фінансовою, політичною і військовою підтримкою власну національну безпеку.
Для України як європейської держави і такої, що прагне до включення в усі європейські структури, привабливішою є європейська модель мислення як підгрунтя для узгодження інтересів країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку і різними типами культури. Це означає, що у випадку розходження позицій держав, що мають тут свої інтереси, Києву важливо узгоджувати свою лінію поведінки насамперед з європейськими країнами, дотримуючись тактики поміркованості і невтручання щодо чутливих питань регіону.
На відміну від безумовно важливого для України шляху інтеграції до Європейського Союзу, який за найбільш оптимістичними підрахунками може розтягнутись на 10-15 років, відносини з країнами Сходу можуть бути корисними нам уже сьогодні. Налагоджуючи взаємовигідні економічні відносини з такими країнами як Туреччина, Єгипет, Пакистан та іншими, Україна має змогу, з одного боку, дати можливість реально працювати економіці, оскільки в цих країнах є потреби в наших товарах, а з другого, зміцнити свій міжнародний авторитет як держави, що бере активну участь у світових процесах.
Україна ідентифікує себе як європейську державу і, отже, бере на себе відповідальність бути провідником європейських цінностей на Сході. Виникає нове коло інтересів, якими не переймалася колишня радянська імперія. Особливо це стосується нових незалежних держав Центральної Азії, які тяжіють до європейських соціально-політичних та економічних моделей і не зобов'язують себе йти виключно "турецьким шляхом" або прилучатись до ісламського фундаменталізму. Вони ймовірніше вступатимуть у діалог з рівноправною Україною, ніж прагнутимуть нав'язати собі якого-небудь "старшого брата".
Україна зможе швидше вийти з тіні північно-східного сусіда шляхом активної власної політики щодо країн Сходу. Вона зацікавлена у створенні тут нових структур безпеки, у стабільності й розвитку нових держав регіону, оскільки завдяки цьому відносини з ними набувають послідовного та довгострокового характеру, зменшуються міграційні потоки в напрямку до Європи, дійовішим стають заходи по боротьбі з наркобізнесом та організованою злочинністю.
Україна підтримує створення нових структур безпеки на Сході, особливо в Кавказькому та Центрально-Азійському регіонах, оскільки таким чином формується необхідний баланс стримування деяких проімперських сил, які ще мають значний вплив на політику великих держав.
Зрозуміло, що РФ як велика держава має більше можливостей, ніж Україна, щодо розвитку співробітництва з ризиковими країнами регіону. Але й Україні не слід втрачати накопичений у радянські часи досвід співробітництва з цими країнами, зокрема у воєнно-технічній галузі.
Розширення економічного, політичного, воєнного та культурного співробітництва з новими незалежними державами (Грузія, Азербайджан, Туркменистан, Узбекистан та інші) створить у перспективі нову ситуацію в сфері безпеки України і забезпечить встановлення сприятливого балансу сил в регіоні.
|
